Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Сутність і структура світогляду.
Термін «світогляд» з’явився і ввійшов у науковий обіг в кінці 18 століття в зв’язку з науковою творчістю представників німецької класичної філософії. В результаті таких узагальнень сформувалося розуміння світогляду, як специфічної форми свідомості індивіда, у якій відбиваються його погляди на навколишню дійсність і своє місце в цій дійсності.У численних джерелах можна знайти самі різні визначення світогляду, однак при всій їх несхожості, можна стверджувати, що всі вони практично однаково трактують структуру світогляду як багатоскладного явища.Структура світогляду у філософії включає в себе такі найважливіші компоненти, як знання, установки, переконання і ідеали, за допомогою яких людина виражає своє ставлення до навколишньої реальності і формує власну позицію в цьому світі.
Структура світогляду в якості своїх найважливіших елементів, включає:
Але на цьому структура світогляду не вичерпується, оскільки всі перераховані вище елементи можна класифікувати на об’єктивні (до них слід віднести знання) і суб’єктивні (це в основному погляди, переконання та ідеали).Всі компоненти світоглядної структури мають цілком певне функціональне призначення.Знання, що представляють собою певним чином перероблену систему наукової інформації, допомагаю людині осмислювати навколишній світ і що відбуваються в ньому явища. У рамках цього компонента можуть спостерігатися і цілком певні невідповідності, які носять об’єктивний і достатньо зрозумілий характер. Наприклад, люди можуть мати приблизно порівнянні інтелектуальні потенціали, але при цьому зовсім розрізнятися своїми світоглядами.Структура світогляду, до складу якого входять погляди людей, передбачає їх розгляд як судження, які, на відміну від знань, виражають суб’єктивний висновок індивіда про реальність. Приміром, представники наукового і релігійного світоглядів зовсім по-різному розглядають питання походження людини.Знання, як і погляди, не завжди виступають в якості мотивуючого поведінку фактора. Більш важливим, з точки зору цього питання, є переконання. Формуючись на основі якої-небудь ідеї, переконання відображають синтез об’єктивних знань і прагнень, що закріплює соціальні позиції людини в суспільстві і його діяльності.Структура світогляду в якості свого органічного елемента передбачає присутність ідеалів. У самому простому розумінні, ідеал — це образ, в якому відображене предвосхищаются, вчинене, те, до чого у людини сформовано стійке прагнення і високе (з точки зору критеріїв) відношення. Як правило, в них втілюються найкращі зразки людського мислення і поведінки.Таким чином, світогляд — це системне єдність утворюють його компонентів. Співвідношення між цими компонентами з плином часу можуть змінюватися і тоді якийсь один з них може стати домінуючим не тільки на рівні індивідуальної свідомості, але громадського.
2. Філософські погляди Платона.Платон (427-347до н.е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу, демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі “Держава”. У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальна держава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речейНа думку Платона, висловлену ним у трактаті “Держава”, головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю.А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів-правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників. Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим.У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників-і срібла, а в душі хліборобів і ремісник - заліза і міді. Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів.Для Платона ідеальна будова держави, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальну самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті.Для збереження станів Платон пропонує створити особливу систему виховання для нащадків правителів і стражів. В основу цієї системи покладені музичне і гімнастичні мистецтва.
3. Основні характеристики свідомості, її структура і механізм функціонування.
Свідомість - інтегрована сфера психічної діяльності; є вищою формою відображення дійсності, способом ставлення до об'єктивних закономірностей.Вважають, що свідомість володіє такими характеристиками: уява і рефлексія.Свідомість людини оцінюється на основі: - усвідомлення нею себе (власної особистості) - ідентифікації;- усвідомлення простору і часу, у якому в даний момент вона існує (характеристика патології свідомості виходить саме з даної ознаки).Усвідомлення людиною власної особистості (самосвідомість) є істотною ознакою психічної норми. Багато психічних захворювань можуть порушувати процес самоусвідомлення і приводити до того, що людина усвідомлює себе множинною.
2. Характеристика основних станів порушеної свідомості
Розлади свідомості:
а) приглушений стан свідомості.
б) деліріозне затьмарення свідомості.
в) онейроїдний (сновидний) стан свідомості.
г) сутінковий стан свідомості.
4. Історичні типи світогляду.
Релігія- світосприйняття, яке одухотворено вірою у Бога. Це не тілько віра чи сукупність поглядів. Релігія - це також почуття причетності, залежності та обов¢язку по відношенню до таємної вищої сили, яка дає опору і гідна поклоніння. Перетворення релігії на пануючий тип світогляду пов¢язано з формуванням і утвердженням світових релігій: буддізму (6-5 в. в. до н. е), християнства (1 ст. н. е.), ісламу (7 ст. н. е.).
Основні риси релігійного світогляду:
1. Його основу складає віра у існування надприродних сил і визнання панівної ролі надприродного світого початку у Всесвіті і житті людей. На відміну від міфологічного світогляду цей надприродний світовий початок мислиться як уособлений в одній істоті і такий, який знаходиться поза межами природи і постає як її творець.
2. Світ тут роздвоєний на “земний”, природний, який сприймається органами почуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний, спілкування з яким можливо через культові дії. Таке бачення світу було концептуально оформлене у вченні батька церкви Августіна Блаженного про “Град земний” і “Град небесний” і визначало світосприйняття напротязі усього середньвіччя.
3. Уособлений Бог потребуає і особистого до себе ставлення, що передбачає і особисту відповідальність перед Богом за власну життєдіяльність.
4. Тут роздвоєним є не тільки світ, але і людина. Вона постає як єдність души і тіла, де душа – це божий початок в людині, а тіло – гріховне, є тварним початком.
5. Уявлення про безсмертя душі.
6. Нове уявлення про простір і час. У просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та профанного, буденного. На зміну циклічним уявленням про час, властивим міфологічному святогляду, приходять уявлення про спрямованість часу у майбутнє, де людину очікує Друге пришестя і Страшний суд.
7. Наявність системи абсолютних моральних норм та цінностей. Уявлення про них як про непорушні моральни закони, встановлені Богом.
Звідси ми можемо побачити соціокультурні функції релігії. Релегійні заповіді, канони, обряди виступали засобами соціальної регламентації, регулювання, упорядкування та збереження нравів, традицій, звичаїв. Релігія формувала уявлення про цивілізаційну єдність різних народів, які належать до однієї віри. Надавала безумовне, абсолютне обгрунтування системі моральних норм і цінностей, вимагала їхнього обов¢язкового дотримання.Виявлення соціокультурних функцій релігії дозволяє зрозуміти підстави її виникнення в історії. Але цього ще недостатньо для того, щоб зрозуміти чому і досі релігія продовжує залишатися для багатьох людей панівною формою світосприймання. Для відповіді на це питання слід виявити психологічні коріння релегійного світогляду.
До них можна віднести такі:
1.людина потребує відчуття зв¢язку з іншими, той, хто втрачає таку здатність стає божевільним, найбільш сильною і продуктивною формою такого зв¢язку є любов, символом потреби у любові став Бог.
2.це потреба у життєвій орієнтації, наявності безумовних ціннісних орієнтирів.
3.потреба у подаланні кінцевості власного існування, жадоба безсмертя.
4.потреба у подоланні незначущості власного існування, “зайвості” у світі, прагнення служіння.
5. потреба у опорі, підтримці, захисті, авторитеті.
6.жодна людина не може жити без віри. Російський релегійний філософ Іван Ільїн визначив віру як провідний, головний потяг людини, який визначає її життя, її прагнення, уявлення і вчинки. він розрізняє віру-довіру і віру-достовірність.
Фромм: “ в авторитарной религии бог – единственный обладатель того, что превоначально принадлежало человеку: он владеет его разумом и его любовью. Чем совенршеннее бог, тем несовершеннее человек. Человек проецирует лучшее, что у него имеется, на бога и тем самым обедняет себя. Теперь вся любовь, мудрость и справедливость принадлежат богу, человек же лишен этих качеств, он опустошен и обездолен. Начав с чувства собственной малости, он стал теперь совершенно безвластным и лишился силы; все его силы спроецированы на бога. Только через посредство бога он имеет доступ к самому себе. И чтобы убедить бога дать ему немного любви, он должен доказать ему, насколько лишен ее ; чтобы убедить бога, что нуждается в руководстве высшей мудрости, он должен доказать, насколько лишен мудрости, когда предоставлен самому себе. Перед человеком трудная дилемма. Чем больше он славит бога, тем он опустошеннее. Чем он опустошеннее, тем более греховным он себя чувствует. Чем более греховным он себя чувствует, тем больше славит бога и тем менее способен к восстановлению самости.”Ще одне зауваження. ”Трагедия всех великих религий заключается в том, что они нарушают и извращают принципы свободы, как только становяться массовыми организациями, управляемыми религиозной бюрократией. Религиозная организация и люди, ее представляющие, в какой-то степени начинают занимать место семьи, племени, государства. Они связывают человека вместо того, чтобы оставить его свободным, и человек начинает поклоняться не богу, но группе, которая претендует на то, чтобы говорить от его имени. Это случилось во всех религиях”.На відміну від попередніх типів світогляду філософія у своєму баченні світу спирається на знання і розум. Як ми вже зазначали, Філософія з самого початку свого виникнення постає як теоретично сформульований світогляд, виступає історично першою формою теоретичного знання.
Основні риси філософського світогляду:
1.Якщо міфологія виробляє синкритичний образ світу, релігія – цілісний, то філософія –Системний. Світ тут постає як єдиний і цілісний у своєї основі. Філософія прагне подолати чуттєве різноманіття світу в узагальненнях, законах, концепціях, що забезпечує концентрацію знання в певну єдніствь, в систему. Філософським розумом називають схильність сходити до узагальненнь, схоплювати співвідношення речей в протилежність прагненню думки зупинятися на окремих властивостях, розглядати предмети кожний окремо.2. Філософський світогляд є біполярним, поєднує образно-эмоційне і логічне осягнення світу. Філософія не тільки описує і пояснює, але і оцінює, тому ій завжди властивий особистий імперативний характер.Філоософія, завершується у проблемі смислу світу і життя, ніколи не залишається мертвим, холодним фактом; вона ніколи не може залишитися у сфері чистого знання, вона логічно и внутрішньо необходно є живою діяльною силою, що переходить у сферу впливу і дії. Філософія торкається глибоких особистих питань людини навіть тоді, коли міркує про Всесвіт. Саме тому і можливі у неї аргументи «за» і « проти», що вказують на задоволення чи незадоволення інтимних потреб людської душі – не тільки теоретичного духу, але і волі, і почуттів і всієї повноти особистості. 3. Філософський світогляд відображає не тільки сущє, але і належне. Філософія прагне творити дійсність і збагачувати її. Вона розглядає усі сфери належного, усі сфери абсолютних цінностей людської думки.4. Філософський світогляд культурно-історично забарвлений. Тому що філософ має батьківщину, тобто національну духовну культуру, у якій склався його особистий дух з йго улюбленими предметами, з його творчим актом, життєвими переконаннями.5. Філософії невластива нетерпимість, вона відстоює свободу в області думки, живе цією свободою. Свобода передбачає як необхідну умову сумніви. Філософія є сумнівом.6.Отже філософії як історичному типу світогляду властивий Плюралізм. Різні філософськи системи незважаючи на їхню наукоподібність не можна звести одну до одній. Усі вони є більш меньш замкнутими ідейними цілісностями, які можна звести лише до їхніх вихідних засад. ТобтоФілософські системи – це певні образи світу, які так само як і характери чи темпераменти проводять чіткі межи між людьми. Філософськи системи істинні не по відношенню до світу, а по відношенню до певних типів реакцій на Всесвіт. Їх мета – не поєднати у загальнозначущому пізнанні усіх людей – А по можливості повно, послідовно, логічно обгрунтовано висловити світорозуміння особистості.7.Філософський світогляд долає автоматизм життєдіяльності і прилучає людину до чогось вічного, нескороминучого у світі, до світового цілого.Філософія визникає у відповідь на потребу у рефлексії та самоаналізі, яка з¢являється в наслідок почуття незадоволенності і сумніву в житті у цілому. У такі моменти духовної кризи – чи в суспільстві, чи в житті людини, – коли руйнується впевненість у собі, яка утворювалась автоматизмом призвичних думок, почуттів, бажань, виникає потреба в філософській рефлексії. А філософська рефлексія у її розвинутих формах завжди народжує щось позачасове, нескороминуче, абсолютне, що один раз з¢явившись вже не зникає ніколи. Є відомий вислов: рукописи не горять, але скоріше це можна сказати про філософію. Справжньо великі ідеї нетлінні.
5. Причини виникнення античної філософії.
Антична філософія виникла в грецьких містах-державах на рубежі VII-VI ст. до н. е.. Спочатку на західному узбережжі Малої Азії (в Іонії), Потім в грецьких містах Південної Італії, У прибережних грецьких містах острова Сицилія і, нарешті, у власне Греції - в Афінах (V ст. До н. Е..). Зазнавши період блискучого розквіту в VI-V ст. до н. е.., філософія античної Греції продовжувала розвиватися в епоху освіти монархії Олександра Македонського (IV ст. до н. е..) і при його наступників, а потім під владою Римської імперії та в період поділу її - в Східній імперії - аж до початку VI ст . н. е..
Філософія Стародавнього Риму виникла наприкінці республіканського періоду Риму (II-I ст. до н. е..) і розвивалася паралельно з грецькою філософією - за часів Римської імперії приблизно до часу її падіння (кінець V - початок VI ст. н. е..).
Характерна особливість давньогрецької філософії полягає насамперед у протиставленні філософських роздумів практичної діяльності, в її своєрідному ставлення до міфології. Духовний розвиток в VII-IV ст. до н. е.. Йшов від міфології та релігії до науки і філософії. Важливою ланкою і умовою цього розвитку виявилося засвоєння греками наукових і філософських понять, вироблених у країнах Сходу - у Вавилоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великим був вплив вавілонської науки - математики, астрономії, географії, системи заходів. Космологія, календар, елементи геометрії та алгебри були запозичені греками від їх попередників і сусідів на сході.Грецька філософія зародилася не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв'язку з науковими знаннями - математичними, природознавчих, з зачатками політичних понять, а також з міфологією та мистецтвом. Тільки в епоху еллінізму, починаючи з III ст. до н. е.., деякі науки, перш за все, математика і медицина, відокремлюються у спеціальні галузі дослідження і знання.Поступово в античній філософії виникає два основних типи філософського світогляду - матеріалізм і ідеалізм. Їх боротьба складає основний зміст філософського розвитку в усі наступні часи. Одночасно виникає протилежність двох основних методів мислення - діалектики і метафізики.
6. Свідомість і форми психічної активності людини: мислення, пам’ять, емоції, воля.
Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.
Свідомість - це не тільки процес пізнання і його результат -знання, а й разом з тим переживання пізнаваного, певна оцінка речей, властивостей і відношень.
Об'єктивний світ, впливаючи на людину, відображується у вигляді уявлень, думок, ідей та інших духовних феноменів, які складають зміст свідомості, котрий відбивається у продуктах культури (включаючи мову та інші знакові системи), набуваючи форму ідеального. Свідомість включає аксіоло-гічний, тобто ціннісний аспект, у якому відображується вибірковість свідомості, її орієнтація на філософські, наукові, релігійні, естетичні, політичні, моральні цінності, що вироблені суспільством і сприйняті суб'єктом.Свідомість включає ставлення суб'єкта як до цих цінностей, так і до самого себе, виступаючи тим самим у вигляді самосвідомості, котра теж має соціальну природу. Пізнання людиною самої себе стає можливим завдяки її здатності співвідносити свої установки і орієнтацію з життєвими позиціями інших людей, умінню стати на ці позиції в процесі спілкування. Особливою сферою філософського дослідження є проблема місця буття в структурі свідомості, пов'язана з виділенням (хоча і частково умовним) у свідомості двох шарів - буттєвого і рефлексивного; буттєвий шар - це відношення в дійсності, а рефлексивний - відношення до дійсності. Джерелом як буттєвих, так і рефлексивних характеристик свідомості служить діяльність людини Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього.Мрія – необхідна умова втілення творчих задумів, коли образи уяви не можуть бути реалізовані негайно з об’єктивних або суб’єктивних причин. За таких обставин мрія стає реальною спонукою, мотивом діяльності, завдяки чому стає можливим завершення розпочатої справи.Мрія є елементом наукового передбачення, прогнозу та планування діяльності. Ця функція переконливо виявляється в художній, творчій діяльності, державотворенні, розвитку суспільства.Мрії можуть бути реальними, дієвими та нереальними, безплідними. Дієвість мрії – потрібна умова втілення задумів людини, спрямованих на реальне перетворення дійсності. Такі мрії в певному розумінні є рушійною силою дій та вчинків людини, надають їй більшої цілеспрямованості в житті, допомагають боротися з труднощами, протистояти несприятливим впливам.Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними, “маніловсь кими”. Тоді вони дезорієнтують людину, позбавляють її бачення реаль них життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задоволення своїх мрійницьких уподобань, роблять нездатною протистояти негараз дам реального буття. Позитивний вплив на життя людини чинить лише активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскраві шим і цікавішим.Воля – внутрішня активність особистості, пов’язана з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення та гальмувати поведінкові реакції.Воля виконує спонукальну функцію, зумовлюючи активність людини, ігальмівну, що виявляється в стримуванні небажаних проявів активності.Воля виявляється в таких вольових якостях особистості, якцілеспрямованість (уміння людини підкоряти свої дії поставленим цілям),наполегливість (уміння людини мобілізувати свої можливості для тривалої боротьби з труднощами), витримка (уміння гальмувати дії, почуття, думки, що перешкоджають здійсненню прийнятого рішення), рішучість (уміння приймати і запроваджувати в життя швидкі й обґрунтовані рішення),дисциплінованість (свідоме підпорядкування своєї поведінки загальноприйнятим нормам, установленому порядку), самостійність (уміння не піддаватися впливам різних факторів, що відволікають від досягнення мети, діяти на основі своїх поглядів і переконань), ретельність (уміння виконувати свої зобов’язання в термін) і ін.Емоція – це особливий клас психічних явищ, що відображає у формі безпосереднього, швидкоплинного переживання важливість для життєдіяльності індивіда певних явищ і ситуацій, що діють на нього.Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони – результат усвідомлення об’єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забу вання індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.
7. Історичні форми постановки і вирішення основного філософського питання.
Основне́ пита́ння філосо́фії — термін марксизму; питання про первинність ідеї або матерії.
Ставлячи це питання, діалектичний матеріалізм вирішує його однозначно на користь первинності матерії. Відповідно, марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм. У стародавні часи розглядали і зворотну сторону основного питання філософії: «Чи можна пізнати світ?» Відповідно, хто ствердно відповідав на цей запит — називались гностиками, хто спростовував можливість пізнання існуючого — називались агностиками. Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно зматеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний. Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.
8. Філософські погляди Сократа.
Сократ вибирав відомого політичного чи діяча просто відомої людини, після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання. Сократ задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд). Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання, співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того, що співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю суперечив своїй першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю, геніальністю, вибраністю Сократ і прославився. Сократ при цьому користається грізним і непереможним зброєю-іронією. Сократівськая іронія виступає як діалектичну пастку, за допомогою якої повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти з усілякого свого окостеніння і дійти - не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної йому самому істини, - ця іронія є не що інше, як форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до повсякденної свідомості. Ця іронія здавалася йде від якоїсь загадкової, демонічної сили Сократа, що ставить його над людьми, як би талановиті і розумні вони ні були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за добродушною усмішкою, у тім, що сам Сократ невразливий. У його мовах, що збивають з користі, увесь час почувається деяка впевненість і обґрунтованість людини, що хоча і не має готової відповіді на свої питання, але знає щось більше, а саме: в ім'я чого йде пошук і як саме його треба вести, що додає його іронії необориму силу Антея. Ця внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання про можливість раціонального осмислення і збагнення життя у всіх своїх проявах, у всіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших рухах людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості життєвих переживань є щось об'єднуюче, деякий загальний зміст, що може бути виражений єдиною ідеєю, поняттям.
9. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін. Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти. По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін. По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін. Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини. Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість. Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
10. Проблема методу у філософії. Діалектика і метафізика.
Як уже підкреслювалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми ''людина — світ''. Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, і в першу чергу тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, в свою чергу, служить передумовою такого ставлення.Свідомість - це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає існувати ''для себе''. Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі більш значним фактором саморозвитку матерії, і вплив його не знає принципових меж. Матерія і свідомість — об'єктивне й суб'єктивне — це най-ширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія. У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання, визначення нею свого предмета, питання про відношення свідомості і матерії оформилось як основне її питання. Його зміст чітко визначив у свій час Ф.Енгельс у праці ''Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії'': ''Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...''.Сьогодні деякими філософами, особливо ідеалістами, це визначення все більше ставиться під сумнів. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте, здається, що вони поступаються сформульованому Енгельсом.Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін, або усвідомлюється як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер. Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як він виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку.Метафізика заперечує будь-які внутрішні суперечності в речах, розглядає їх як само тотожні. З метафізичної точки зору суперечності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно). Згідно з принципами діалектики всі предмети, явища внутрішньо суперечливі. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і слугує джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиною якісних змін та перетворень у щось інше. Діалектичний метод орієнтує на те, аби виявити й дослідити суперечності, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку. Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися; потрібно вміти "схопити" й відобразити в нашій думці притаманні речам суперечності, розуміти протилежності в єдності і взаємо переходах - відповідно до об'єктивної реальності. Діалектика й метафізика (як і матеріалізм та ідеалізм) є одночасно й формами світорозуміння та методами пізнання. Причини переважання в науці й ф-фії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів мали своє соціальне обумовлення.11. Філософська система Арістотеля. Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Його батьківщина - поліс Стагір, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько філософа Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти II, а сам Арістотель - сучасник сина Амінти, майбутнього царя Філіпа II, батька Олександра Македонського, у якого Арістотель був учителем Філіп II благословляв долю, завдяки якій його син народився в епоху Арістотеля Сам же Олександр говорив: «Я поважаю Арістотеля нарівні зі своїм батьком: якщо батькові я зобов'язаний життям, то Арістотелю - всім, що робить його цінним».Сімнадцятирічний Арістотель стає слухачем Академії Платона, де він пробув двадцять років. Платон високо оцінив геніального юнака, як і Арістотель - Платона. Утім, він зміг побачити недосконалі сторони пла-тонівського вчення, що в майбутньому дало йому змогу сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча».Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує і вже п'ятдесятирічним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу -Аікей (звідси — ліцей), названу так тому, що знаходилась поряд з храмом Аполлона Аікейського. Вона називалась «перипатетичною» - «прогулянковою», а учні - «перипатетиками», тобто ті, які прогулюються.Арістотель - мислитель-енциклопедист залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика -вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:
- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;
- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;
- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;
- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна
пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми. «Ніщо не відбувається випадково, але для всього, виникнення чого ми приписуємо самодовіль-ності або випадку, є певна причина».Арістотельзавжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, заАрістотелем, містить у собі внутрішні цілі Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру.
12. Основні концепції походження людини (релігійна, еволюційна, космологічна).
Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничо-наукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.Назвемо основні з них.Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі. Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з'явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші І клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання 1 сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється І кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система – біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на Землі умов, необхідних для його збереження і розвитку. Живі організми на Землі еволюціонували в тваринний світ у сучасних зразках, в тому числі й у людину, внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. "Походження видів шляхом природного добору").13. Сутність і основні чинники антропосоціогенезу.
Центральне питання антропосоціогенезу - проблема рушійних сил і закономірностей. Так як рушійні сили еволюції не фіксуються, вивчати їх можна тільки в дії, тобто в даний момент на основі екстраполяції. Загальна картина антропогенезу реконструюється на основі неповних і в географічному (величезні простори Азії і Африки залишаються недослідженими) та в хронологічному відношенні даних, прогалини в яких заповнюються більш-менш імовірними гіпотезами. Дефект інформації виникає з одиничності знахідок у кожному з місцезнаходжень. Індивідууми дуже сильно відрізняються один від одного, і, тільки спираючись на дані про багатьох індивідуумів, можна отримати груповий портрет локальної групи.
До питання про походження людини антропологи та філософи підходять з різних і зовнішньо навіть протилежних один одному позицій. Антропологи стурбовані пошуками "відсутньої ланки" в біологічній еволюції від мавпоподібних предків людини до Homo sapiens. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам "перерва поступовості" - революційний стрибок, який мав місце в процесі людського становлення. Це сприяє правильному розумінню світоглядного масштабу проблеми, перед якою стоїть антропологічне дослідження, і надає на нього евристичне вплив.
Як і в питанні походження Всесвіту і життя, існує уявлення про божественне творіння людини. «І сказав Бог; Створімо людину за образом своїм». [1] В індійській міфології світ відбувається з першого пралюдини - Пуруші. У китайській, грецької, єгипетської міфології існують власні концепції походження людини, але всі вони - теологічні. Дуже часто людина створюється з глини: такі уявлення стародавніх шумерів, єгиптян (людини на гончарному колі ліпить бог Птах) та ін народів.
У багатьох первісних племен були поширені уявлення про те, що їх предки походять від тварин і навіть рослин (на цьому засноване уявлення про тотеми), а такі вірування зустрічаємо у так званих відсталих народів до цих пір. В античності висловлювалися думки про природне походження людей з мулу (Анаксимандр). Тоді ж заговорили про подібність людини і мавпи (Ганнон з Карфагена). Найбільш ортодоксальні прихильники біблійній версії до цих пір вважають, що кожен вид, у тому числі і людина, був створений Богом. Область досліджень, спрямованих на пошук наукових доказів цієї версії, називається креаціонізму. Сучасні креаціоністи підтверджують тексти Біблії точними розрахунками. Зокрема, вони доводять, що Ноїв ковчег міг вмістити всіх тварюк по парі - якщо врахувати, що рибам та іншим водним тваринам місце в ковчезі не потрібно, а інших хребетних тварин - близько 20 тис. видів. Якщо помножити цю кількість на два (в ковчег були взяті самець і самка), вийде приблизно 40 тис. тварин. Середньої величини автофургон для перевезення овець вміщує 240 тварин. Значить, потрібно було б 146 таких фургонів.
14. Основні закони діалектики.
У будь-якій сфері діяльності є глибокі об'єктивні зв'язки, які дають можливість зрозуміти її як єдине ціле, визначають характер і напрям розвитку. Ці закономірні зв'язки виявляються у законах. Наукою відкрито багато зазначення конів природи: закони механіки Ньютона, закон Бойля-Маріотта, закон всесвітнього тяжіння, періодичний закон Менделєєва та ін.Закон - це те, що з необхідністю виявляється за відповідних умов. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму по провіднику, оскільки він зумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об'єктивними характеристиками.Але ж закон являє собою не тільки необхідний зв'язок, а обов'язково і загальний, бо він властивий для багатьох явищ. Наприклад, закон напіврозпаду, згідно з яким у певний (свій для кожної речовини) відрізок часу розпадається половина речовини, у якій би кількості вона не була взята, виявляється не у одному якомусь радіоактивному процесі, а й в усіх аналогічних процесах, властивий для будь-яких радіоактивних речовин, тобто є загальним зв'язком. Це стосується будь-якого закону природи, суспільства і людського мислення.У той же час закон є стійким зв'язком, бо має місце протягом усього часу існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати, поки існують ці явища і предмети.Отже, закон виявляє зв'язок, що є об'єктивним, незалежним від нашої волі та свідомості. Це істотний і необхідний зв'язок, оскільки розкриває важливі відношення між тілами і явищами, з неминучістю виявляється кожного разу, коли вони взаємодіють. Крім того, це стійкий зв'язок між явищами і предметами, що повторюється.Таким чином, закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.На ранніх ступенях розвитку науки встановлюються основні емпіричні закони, що виявляють зв'язки між властивостями речей і явищ, які чуттєво спостерігаються. Тому їх іноді називають феноменологічними законами, або законами спостережуваних явищ. До таких законів відносяться, наприклад, закони Бойля-Маріотта, Гей-Люссака і Шарля, що виявляють функціональний зв'язок між тиском, об'ємом і температурою так званих ідеальних газів. Однак ці закони не пояснюють, чому, наприклад, об'єм газу зворотно про-порціональний тискові і прямо пропорціональний температурі. Таке пояснення досягається за допомогою теоретичних законів, які розкривають глибинні внутрішні зв'язки процесів, механізм їх протікання, вводять теоретично не-спостережувані об'єкти (у даному випадку - молекули і атоми). Теоретичні закони підтверджуються за допомогою емпіричних законів; останні, у свою чергу, можна зрозуміти й пояснити на підґрунті теоретичних законів.
15.Основні школи і представники досократичної ф-ї.
Досократична філософія. При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську. Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття». Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу. Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
16. Специфіка трактування люд у класичній, некласичній і постнекласичній ф-ї.
Некласична наука Підриву класичних уявлень в природознавстві сприяли деякі ідеї, які зародилися ще в середині XIX століття, коли класична наука перебувала в зеніті слави. Серед цих перших некласичних ідей, в першу чергу, слід зазначити еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Як відомо, відповідно до цієї теорії біологічні процеси в природі протікають складним, незворотнім, зигзагоподібним шляхом, який на індивідуальному рівні абсолютно непередбачуваний. Явно не вписувалися в рамки класичного детермінізму і перші спроби Дж. Максвелла і Л. Больцмана застосувати ймовірнісно-статистичні методи до дослідження теплових явищ. Г. Лоренц, А. Пуанкаре та Г. Мінковський ще наприкінці XIX століття почали розвивати ідеї релятивізму, піддаючи критиці усталені уявлення проабсолютний характер простору і часу. Ці та інші революційні з точки зору класичної науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці цінностей, що дісталися від класичної спадщини. Наукова революція, що ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства, в першу чергу, пов'язана з іменами двох великих учених XX століття - М. Планком і А. Ейнштейном. Перший ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, але по істині революційний переворот у фізичній картині світу зробив великий фізик-теоретик А.Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905) і загальну (1916) теорію відносності. Як ми пам'ятаємо з попереднього розділу, в механіці Ньютона існують дві абсолютні величини - простір і час. Простірнезмінно і не пов'язано з матерією. Час - абсолютно і ніяк не пов'язане ні з простором, ні з матерією. Ейнштейн відкидає ці положення, вважаючи, що простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою. Тим самим завданням теорії відносності стає визначення законів чотиривимірного простору, де четверта координата - час. Ейнштейн, приступаючи до розробки своєї теорії, прийняв у якості вихідних два положення: швидкість світла у вакуумі незмінна і однакова для всіх системах, що рухаються прямолінійно і рівномірно один щодо одного, і для усіх інерційних систем всі закони природи однакові, а поняттяабсолютної швидкості втрачає значення , так як немає можливості її знайти.
17. Структура філософського знання.
За свідченням античних авторів (Диоген Лаэртский), слово "філософія" трапляється уперше у Піфагора, а в якості назви особливої сфери знання, термін "філософія" уперше вживався Платоном. Зародження філософії історично співпадає з виникненням зачатків наукового знання, з появою громадської потреби в цілісному переконанні на світ і людину, у вивченні загальних принципів буття і пізнання. Перші філософи античного світу (Древня Греція) прагнули головним чином відкрити єдине джерело різноманітних природних явищ. Тому природа (по греч. фюсис; фізика) стала першим загальним об'єктом, до якого звернулася філософії, і у зв'язку з цим сформувалося перше філософське вчення - натурфілософія (філософія природи), яка стала першою історичною формою філософського мислення, першою філософською дисципліною в структурі філософії (першими фізіологами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит).У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складуфілософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії. В ході предметного самовизначення філософії і її внутрішньої диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські дисципліни:
онтологія (від греч. онтос - буття, суще) - вчення про буття (чи про першооснови усього сущого) : проблема буття розуміється тут в універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух). Часто онтологія в історії філософії ототожнювалася з метафізикою (букв. те, що йде після фізики), оскільки буття розглядалося не як те, що існує, а як те, що дозволять усьому існувати, само цим існуючим не будучи;
гносеологія, эпистемология (від греч. гносис, эпистеме - знання) - теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання : пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості, методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт і що є об'єктом пізнання;
логіка (від греч. логос - думка і слово одночасно) - наука про форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового) мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття, судження, висновки;
етика (від греч. эйкос - що відноситься до устоїв, характеру, поведінки) - наука про моральність, моралі як формам суспільної свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі, природи моральної поведінки і його принципів, справедливості, доброчесності, вищого блага, користі і щастя як наслідків людської поведінки;
естетика (від греч. аестетикос - що відчуває, чуттєвий) - наука про художнє і ціннісне освоєння світу : вивчає принципи і умови творчого перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса, прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне і комічне.
філософія історії (освоєння закономірностей історичного процесу).
18.Елліністична філософія (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм).
Елліністична філософія — останній період розвитку філософії Стародавньої Греції, після Аристотеля, в період еллінізму — поширення грецької культури за межі старогрецьких колоній після завоюваньАлександра Македонського. Часові рамки елліністичної філософії обмежують виникненням неоплатонізму. До основних рис елліністичної філософії відносять етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.
Епікуреїзм
Найяскравішими представниками епікуреїзму були Епікур (341-270 до н. е.) та Лукрецій Кар (бл. 55 - 90). Епікур розвинув ідеї атомізму. Він не міг прийняти причинність, що панувала у світі атомів Демокріта, за яким усе створено в результаті «зіткнень» атомів. Епікур приписує атомам здатність «відхилятися» в своєму русі від строго визначених законів. Він фактично приписує атомам певну волю, через яку світ не є хаотичним. Факт прояву волі і «відхилення атомів» Плутарх називає випадком. Таким чином виходить, що «в необхідності немає жодної необхідності». Епікур вважає, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більше немає». Знання Епікур розглядає як результат осмислення чуттєвого досвіду. Центральною ідеєю етичного вчення Епікура є прагнення до насолоди(принцип гедонізму), часто споглядальної. Вищим благом для філософа за Епікуром є постійне відчуття насолоди, тобто звільнення від страждань. Для цього він закликає жити розумно і морально, проявляти повагу до богів.
Лукрецій - філософ, політик і поет, автор поеми «Про природу речей», в якій витончено описує невловиму дію випромінюваних атомами «ейдолів» на органи чуття, які викликають у людей почуття і емоції. Атоми за Лукрецієм не є мінімальними дробовими частками речовини, але свого роду творчі образи, матеріал для природи. Також як і Епікур визнає існування богів і душі, розглядаючи її як сукупність з найгладкіших частинок.
Скептицизм- напрям у філософії, що виник під впливом античної філософії на основі ідеї про плинність всього сущого («все тече, все змінюється»). Зокрема Демокріт стверджував, що мед нітрохи не солодший, ніж гіркий, крім того він постійно змінюється. Будь-яка річ, з точки зору скептиків, «Тобто це не більшою мірою, ніж те». Скептики також відзначали різницю між чуттєвим сприйняттям та мисленням. Тому стверджувати нічого в точності не має сенсу. Краще висловлюватися, наприклад, так: «Мені здається, що їжа солодка». Утримання від категоричних суджень призводить до незворушності - ідеалу для мудреця.Засновником скептицизму є Піррон (360-270 до н. е.). На його переконання сильний вплив справивДемокріт, а також аскети і сектанти, з якими Піррон мав справу в азіатському поході Олександра Македонського. Однією з центральних ідей філософії Піррона є прагнення до безтурботності (атараксії). Піррон не писав творів, а викладав свої ідеї усно.
СтоїцизмЗасновником стоїцизму є Зенон з Кітію. Стоїцизм як підхід в філософії проіснував з III ст. до н. е.. до III ст.н. е.. Праці ранніх стоїків (Зенона Кітійского, Ксенофана, Хрісіппа) дійшли до нас неповними, пізніх (I, II ст.Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій) - у вигляді окремих збережених творів.
Ідеал стоїка - незворушний, навіть «бездушний» мудрець, вільний від пристрастей. Стоїки у своїх навчаннях приділяли багато уваги феномену волі. На вчення стоїків тому сильний вплив справив Сократ, який мужньо виніс суд над собою і страту. На думку Хрісіппа весь всесвіт складається з єдиної душевної жіночно-ніжної матерії - ефіру. Марк Аврелій, римський імператор, вважав, що все у світі взаємопов'язане, розвивається за якомось законом, під керівництвом божественного провидіння. Існує єдина світова душа, що управляє всім сущим. Особливо виразно ця думка звучить у працях Сенеки, для якого свобода - вищий ідеал.Філософія ранніх стоїків будується на тому, що світ складається з чотирьох стихій: землі, води, вогню і повітря. Треба сказати, що стоїки вірили прогнозам і астрології. Основою світобудови вважалися вогонь і повітря. Закон, за яким вогонь переходить в інші стихії, слідом за Геракліт ом назвали логосом. Доля для стоїків є логос космосу: він упорядковує все у світі. Марк Аврелій також вважав, що всі люди рівні від народження і поважав форми правління, при яких в управлінні країною задіяно все населення країни. Під час його царювання було покращено становище жінок і рабів. Крім того, стоїки приділяли велику увагуграматиці.
19. Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Рід, народність, нація, клас, народ.
Суб'є́кт — філософське поняття, яке означає наділену чуттям і розумом істоту (душу), що пізнає світ — себе, Абсолютну Істину (Бога) і т. д.Суб'єкт вступає у взаємодію з об'єктом, намагаючись пізнати його.
Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.
На́ція -полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміну[1]:
Озна́чення, ви́значення чи дефіні́ція (від лат. definitio) — роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосуєтьсясимволів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.
Народ - багатопланове поняття, яке може мати такі значення:
Рід— доісторична і ранньоісторична суспільно-організаційна спільнота, стадія еволюції Етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.
20. Основні історичні етапи розвитку філософії. Класична і некласична філософія.
Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в індології традиційно виділяють три основних періоди:
1) Ведичний (1500 - 600 рр. до н.е.). Веди є основним джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов, жертовних формул та заклинань.
2) Епічний (600 - 200 рр. до н.е.) визначається тим, що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів "Махабхарата" та "Рамаяна". У цей період сформувались основні філософські напрями.
3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови), Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати) до III - IV ст. н.е.
Тому й етапи розвитку філософської думки виділяють від-повідно основним соціокультурним епохам історії людства. Їх можна зобразити наступним чином: філософія Стародавнього світу (VІ ст. до н. е. - V ст. н.е.); середньовічна філософія (V - ХV ст.); філософія епохи Відродження (ХV - ХVІ ст.); філософія Нового часу (ХVІІ - ХІХ ст.), яку в свою чергу можна поділити на філософію епохи промислової та наукової революції (ХVІІ ст.), філософію епохи Про-світництва (ХVІІІ ст.) німецьку класичну філософію, некласичну філософію (к. ХІХ - сер. ХХ ст.) та новітню посткласичну філософію другої треті ХХ ст.
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:
1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване;
2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;
3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх;
4) За допом розуму люд спроможна належним чином органі зувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична фі-ія протиставила цим тезам філ-ої класики принципово інші:
1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;
2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;
4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
21. Філософія і медицина Давньої Греції (Гіппократ)
Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов'язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.У разі свіжих поранень радили спочатку дати можливість рані промитись кров'ю. Зупиняли кровотечу високим положенням, тиском, холодом, рідко - розпеченим залізом; перев'язування судин було невідоме. Свіжі рани дозволялось промивати лише вином, прикладати до них м'які тонкі губки (краще сухі), листя, зверху пов'язка; підкреслювали необхідність цілковитого спокою для пораненого органа, шкідливість зайвих досліджень; якщо на місці поранення з'являвся опух, робили надрізи, прикладали примочки з вина, селітри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном. Смертельними вважались поранення мозку, серця, печінки, кишок, сечового міхура. Іммобілізація простих переломів досягалась лубками; крепітація як діагностична ознака перелому не засвідчена. В разі ускладнених переломів накладали пов'язку з вощаної мазі зі смолою. Якщо відламки виступали з рани і зблизити їх було неможливо,- їх спилювали чи відкушували.Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр-ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто-тонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що е справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування (Глибокий аналіз праць Гіппократа у вітчизняній літературі належить С. Ковнеру. Незважаючи на давність випуску його монографії про Гіппократа (1882 p.), ця праця і досі залишається основною). Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір'я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.
Гіппократ (460-377 pp. до н. е.), Асклепіад (124-56 pp. до н. е.), Клавдій Гален (131-210)
22. Основні підходи до періодизації людської історії.
Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.
По-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.
По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).
По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.
По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.
23. Місце і роль філософії в житті суспільства і людини. Її основні функції.
З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясу вати, яку роль відіграє філософія у суспільстві.
Основними функціями філософії вважають: світоглядну, мето дологічну та культурологічну функції.
Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює за гальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає викону вати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.
Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукуп ність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у ви рішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й науко ве обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна пози ція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначе но її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філо софських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.
Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіо логія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відоб раження сумарних результатів людського досвіду.
Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією фун кцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція доз воляє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретич них позицій. Філософські знання допомагають формувати методо логічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку сус пільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих по глядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філосо фії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важ ливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли ак туальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Ве лика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.
24. Загальна характеристика античної філософії. Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:
— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
— присутність елементів антропоморфізму;
— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;
— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^
— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.
1й етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.2й період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні люд, люд-ї свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.3й період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.
25. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання. Рівні та форми пізнання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.
За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
26. Християнство як світоглядна основа середньовічної філософії.
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.
Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад -усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір .людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. .Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра. Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин. Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.
27. Становлення античної медицини
загалі питання, які праці залишив Гіппократ, досі остаточно не вирішене. Відповідно до традицій на той час лікарі не підписували своїх творів, й вони згодом виявилися анонімними. Першу його збірку праць давньогрецьких лікарів підготували багато років по смерті Гіппократа в III в до зв. е. у знаменитій олександрійському сховище рукописів. За велінням Птолемея з усього світу звозили до Александрії на рукописи учених, які систематизувалися в каталоги, вивчалися, переводилися і листувалися. Серед 700 тисяч сувоїв було 72 медичних твори, написані грецькою. Усі вони були безіменними: історія не зберегла жодного першотвору, у якому б зазначено авторство Гіппократа чи інших лікарів Стародавню Грецію класичного періоду. Близько 300 до зв. е. медичні рукописи об'єднувалися в ">Гиппократов збірник". Отже олександрійські вчені зберегли для нащадків твори Гіппократа та інших грецьких лікарів мешканців V - III століття до зв. е.У Гіппократа було дві синаФессал і Дракон. Вони ж із батьком, у його безпосереднього керівництва і впливом. Частина її ">Гиппократова збірника" написана ними.Гіппократ помер з одних джерелам у віці 83, а, по іншим - 104 років. Похований вЛариссеФессалийской. Місцеві жителі дуже дуже шанували його могилі і ще у ІІ зв. е. показували мандрівникам. Найбільш ранніми роботами Гіппократа вважаються "Афоризми". Можна можна з думкоюЛиттле, що основою цієї книжки є особисті спостереження автора, але у них використані також деякі становища жрецької медицини Єгипту; ще, "Афоризми" представлені у вигляді східних мудростей. У ">Афоризмах" вказані прояви плевриту, кишкових кровотеч, непрохідності кишечника, правця, поразок нирок тощо. буд. Деякі з афоризмів вражають тонкощами і глибиною спостережень. Наприклад, більшість лікарів мають уявлення про "особі Гіппократа" при перитоніті, описаному в ">Афоризмах": "Спотворення особи - лиховісною ознакою; менш небезпечне, якщо він внаслідок безсоння, голоду чи шлункового розлади, обличчя, змінилося від цих коштів причин, одужує за ніч та день. Буде ж він такий:впавшие очі, загострений ніс, запалі віскі, стягнуті і холодні вуха, тверда шкіра, жовтий чи чорний колір. Але якщо повіки і губи, чи ніс стають синюватими, це швидку смерть".У ">Афоризмах" Гіппократ наводить класифікацію захворювань по віком: у молодому, людей середнього віку й у старості. Вплив єгипетської медицини певною мірою простежується поглядів Гіппократа на походження та розвитку захворювань. У Єгипті з його спекотним кліматом живе і життя пов'язували з вологою, водою. Не могло б не позначитися загальних поглядах при поясненні незрозумілих тоді явищ про походження життя і захворювань.
28. Специфіка філософії як знання і світогляду.
Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця у світі людини, а також життєві позиції, програми поведінки, дій людей Світогляд не можна ототожнювати зі знаннями. Проте зв’язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це – просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань лише про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних способів освоєння світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття Світогляд може мати місце лише там, де є “само”, тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження. Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін “світогляд” не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, - це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, - а як активне самовизначення людини у світі, яка шукає шляхи від ідеї до ідеї. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів та цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального об’єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної свідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння
29. Основні етапи розвитку середньовічної ф-ї.
Середньовічна філософія включає майже тисячолітній період історії свого існування, час від розпадуРимської імперії (5 повік) і до епохи Відродження (15 повік). Зазвичай до історії середньовічної філософіївідносять історію християнської філософії з її різними періодами (патристика і схоластика), але з такого розгляду випадає арабська середньовічна філософія (араб. фалсафа), яка досягла під час -своего розквіту (9-12 віків) в багатьох філософських областях (метафізиці, психології, логіці, політиці) набагато більших успіхів, ніж її сучасниця - середньовічна християнська, європейська філософія. Арабська філософія безперечно вплинула на розвиток самої європейської філософії (на схоластику), передусім такими своїми філософами, як Ибн Сина (по лат. Авіценна) і Ибн Рушд (Аверроэс), вплинула і в переорієнтації інтересу з Платона і платонізму (яким захоплювалася рання християнська філософія) на Арістотеля (передусім до його логічних і метафізичних ідей). Але все-таки найчастіше арабську філософію, яка розвинулася завдяки тому, що за часів арабських завоювань до них потрапили багато культурних і інтелектуальних центрів античного світу (напр., Александрія з її бібліотеками), розглядають як вторинну, похідну від античної філософії (передусім в особах Платона і Арістотеля), як коментаторську традицію, саме завдяки своїм коментарям багатьох античних творів що придбала вплив і популярність. В цілому культурно-регіональні особливості середньовічної філософії можна бачити якраз в цій відмінності, протиставленні арабської філософії (арабський перипатетизм, аристотелизм; системи Ибн Сины і Ибн Рушда в основному є розвитком метафізики і політики Арістотеля, розширеного платонізмом, точніше - ідеями неоплатонизма Гребля) середньовічній європейській філософії (яка спочатку на основі Платонівського ідеалізму).
Крім того, регіональні особливості середньовічної філософії можна простежити і виходячи з того розподілу самих християнських філософів, який відбувається в цей період. Вони діляться на західних (Італія, романтизована Європа, Сівши. Африка), таких, що писали латинською мовою, і східних (Греція, Близький схід і Єгипет), таких, що писали по-грецьки. Пізніше цей розподіл можна простежити в тому розподілі, який відбувається в самій християнській церкві, що розділилася на Західну (католицтво) і Східну (православ'я) частині (у 11-м столітті). Це розподіл філософів виправданий і у відмінності їх проблематики : у грецьких філософів і "батьків церкви" (Климент Александрійський, Ориген, Діонісій) заметено увагу передусім до онтологічної, буттєвої проблематики, а у латинських (Тертуллиан, Арнобий) - до морального психологизаторству, до суб'єктивізму.
Головна відмінність і специфіка християнської філософії - її зв'язаність з проблемами релігії. Філософія розвивається з урахуванням основних догм християнства. Церква була в ті часи монополістом в області розвитку культури і освіти. Природно, філософія розумілася як "служниця богослов'я", тобто як дисципліна, галузь знання, що підводить до вищого і важливішого знання, - теологічному (богословському). Переважна більшість філософів тих часів були представниками духовенства, основні проблеми філософії також носили специфічний відтінок.
30. Істина, її основні характеристики. Основні концепції істини.Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності.Основними характеристиками істини є її об'єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв'язок з практикою. Об'єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства. Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як складний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначені-ших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об'єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об'єкт має безліч властивостей, зв'язків тощо. Як відомо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.
31. Патристика (східний і західний варіанти). Вчення Августина Аврелія.
Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).
Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 —28 серпня 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ містаГіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії. Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Богаяк абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсністьФілософське вчення Фі-ія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин.. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Римаордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе». Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настановарістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології. До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.
32. Гіппократ про люд., природу та причини її хвороб."Батько медицини" поділяв причини хвороб на два класи: ті, що зумовлені кліматом, особливостями ґрунту, води, спадковістю, "законом країни", і ті, що зумовлені особистісними чинниками – умови життя і праці, конституція тіла, харчування, звички, вік, спосіб мислення тощо. Гіппократ подав опис основних тілесних і душевних темпераментних якостей людей. За словами Івана Павлова, він "вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси". За Гіппократом, здоровою може бути тільки та людина, в організмі якої правильно змішані чотири "соки" – кров, слиз, жовта та чорна жовч. Залежно від того, в яких пропорціях змішані ці рідини, лікар розподіляв людей на чотири типи – флегматиків, меланхоліків, сангвініків та холериків. Це були ще примітивні погляди на функцію організму, але в них уже відображувались певні знання про психофізіологію людини. Організм людини Гіппократ уявляв як систему, що постійно змінюється та залежить від певної комбінації вищезгаданих рідин. Якщо їх співвідношення змінювалось та порушувалася їхня пропорція – наступали хвороби. Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення, бо встановлення типу пов’язувалось з діагностикою й лікуванням хворих. Як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.На його думку, серце продукує кров, печінка – жовч, мозок є джерелом слизу, а селезінка – чорної жовчі. Всі ці рідини виконують визначену роль в організмі. Вони, за словами Гіппократа, спричинюють збереження відповідної сухості або вологості, регулюють температуру тіла, викликають жар в тілі або холод.
33. Специфіка середньовічної схоластики.Схоластика —
це специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики. Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної філософії. Через всю історію філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор (III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге — якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій: реалісти («universaliasuntres») і номіналісти («universaliasuntnomina»). Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше — універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами» і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі, ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти: онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті, тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і окремого.
34. Значення релятивізму скептиків для пізнання світу та людини.
Релятивізм - методологічний принцип, який полягає в метафізичної абсолютизації відносності й умовності змісту пізнання. Релятивізм виникає з одностороннього підкреслення постійної мінливості дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічні корені релятивізму - відмова від визнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану або готівкових логічних форм і теоретичних засобів). Факт розвитку пізнання, в ході якого долається будь-який досягнутий рівень знання, Релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що призводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму. Релятивізм як методологічна установка сходить до вчення давньогрецьких софістів : з тези Протагора "людина є міра всіх речей ..." слід визнання основою пізнання тільки текучої чуттєвості, не відбиває будь-яких об'єктивних і стійких явищ. Елементи релятивізму характерні для античного скептицизму : виявляючи неповноту і умовність знань, залежність їх від історичних умов процесу пізнання, скептицизм перебільшує значення цих моментів, тлумачить їх як свідоцтво недостовірності будь-якого знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII століть ( Еразм Роттердамський, М.Монтень, П. Бейль) використовували для критики догматів релігії і основоположень метафізики. Іншу роль релятивізм відіграє у ідеалістичному емпіризмі ( Дж. Берклі,Д. Юм; махізм, прагматизм, неопозитивізм). Абсолютизація відносності, умовності і суб'єктивності пізнання, що випливає з відомості процесу пізнання до емпіричного опису змісту відчуттів, служить тут обгрунтуванням суб'єктивізму.
35. Філософські погляди Фоми Аквінського.
Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності (essentia) і існування (existentia). Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі
36. Розвиток мед-ни в епоху Середньовіччя. Вчення К.Галена.
Наукова медицина в Середні століття була розвинена слабко. Медичний досвід перехрещувався з магією, релігією. Значний акцент в середньовічному лікуванні приділявся магічним та астрологічним обрядам, подолання хвороби за допомогою символічних рухів та жестів, «особливих» слів та заговорів, магічних предметів. З XI-XII століття в лікувальних обрядах з'явилися предмети християнського напрямку, християнські символи, язичеські заклинання та заговори перекладали на християнський мотив, з'явилися нові християнські формули, розцвів культ святих і їхніх мощів. Самим характерним для Середньовіччя феноменом цілющої практики були святі і їхні реліквії. Розквіт культу святих припадає на Високе й Пізнє Середньовіччя. В Європі налічувалося більше десяти найбільш популярних місць поховання святих, куди стікалися тисячі прочан, що бажають повернути собі здоров'я. Популярним святим жертвували гроші та інші цінності, хворі массово молили святого про допомогу і порятунок, прагнули доторкнутися до речей святого, збивали кам'яну крихту з надгробків і інші подібні дії. З XIII в. оформилася «спеціалізація» святих; приблизно половина всього пантеону святих вважалися патронами певних хвороб. Що стосується хвороб, те це були туберкульоз, малярія, дизентерія, віспа, коклюш, короста, різні каліцтва, нервові хвороби. Але бичем Середньовіччя була бубонна чума. Уперше вона з'явилася в Європі в VIII в. В 1347 р. чума була завезена генуезькими моряками зі Сходу й протягом трьох років поширилася по всім континенту. Незачепленими залишилися Нідерланди, чеські, польські, угорські землі й Київську Русь. Діагностувати чуму, як, втім, і інші хвороби того часу, середньовічні медики не вміли, хвороба фіксувалася занадто пізно. Найпоширеніший рецепт, що використовувався населенням до XVII в., зводився до латинської поради cito, longe, targe, тобто бігти із зараженої місцевості скоріше, далі й вертатися пізніше, і це тільки сприяло поширенню Чорної Смерті. Іншим бичем Середньовіччя була лепра, або як її ще називали - проказа. З'явилася хвороба, імовірно, в епоху раннього середньовіччя, але пік захворюваності доводиться на XII-XIII віки, збігаючись із посиленням контактів Європи зі Сходом. Хворим на проказу заборонялося з'являтися в суспільних місцях та користуватися суспільними лазнями. Для прокажених і тільки запідозрених у цій хворобі, існували спеціальні лікарні - лепрозорії, які будували за міською смугою, уздовж важливих доріг, щоб хворі могли просити милостиню - єдине джерело їхнього існування. Латеранський собор (1214) дозволив будувати на території лепрозоріїв каплиці й цвинтарі для створення замкнутого світу, звідки хворий міг вийти тільки із тріскачкою, попереджаючи, таким чином, про свою появу. Наприкінці XV в. в Європі з'явився сифіліс.
Гале́н - грецький лікар, хірург і філософ римської доби Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин, він досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розкриття трупів. Одним з перших застосуваввівісекцію і ставосновоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла».Гален зробив суттєвий внесок в розвиток анатомії і фізіології, практикуючи анатомування трупів людей і здійснюючи досліди на тваринах. На відміну від Аристотеля, описував головний мозок як органзосередження чуттєвості, психічної діяльності та руху. Описав близько 300 м'язів, а також середній мозок, сім пар черепномозкових нервів, блукаючий нерв; здійснюючи дослідження з перерізуванняспинного мозку свиней наочно продемонстрував функціональну відмінність між передніми (руховими) і задніми (чуттєвими) корінцями спинного мозку. На основі спостережень відсутності крові у лівих відділах серця забитих тварин і загиблих гладіаторів, а також у виявлених ним під час анатомування трупів недоношених немовлят отвору у міжшлунковому перепоні створив першу в історії фізіології теорію кровообігу, за якою, як стверджував Гален,артеріальна і венозна кров різні за природою рідини. Причому перша, артеріальна, «розносить рух, тепло і життя», а друга, венозна, покликана «живити органи». Ця концепція надовго пережила автора, проіснувавши аж до відкриттів Андреаса Везалія та Вільяма Гарвея. Уявлення Галена про перебіг фізіологічних процесів були тісно пов'язаними із його релігійними переконаннями. Він твердо вірив в існування «пневми» — духа або «дихання життя», вважав що усе на землі оточене пневмою. Під час дихання пневма наповнює організм людини. В печінці пневма стає «природним духом», в серці змішується зі «світовим духом» і стає «духом життєвим» (лат. spiritus vitalis); у головному мозку вона потрапляє у «чудесну мережу» (лат. rete mirabile), де стає «душевним духом» (лат. spiritus animalis) і далі розподіляється по нервах, які Гален вважав порожніми судинами.Смерть людини настає тоді, коли зупиняється дихання і пневма більше не наповнює її тіло. Клавдій Гален дотримувався і розвинув вчення Гіппократа про чотири рідини, які циркулюють в організмі (в сучасній фізіології — вчення про механізм гуморальної регуляції життєвоважливих процесів в організмі). Цим чотирьом рідинам, на думку Галена, відповідають чотири типи темпераменту: крові —сангвінік, флегмі — флегматик, чорній жовчі — меланхолік, жовтій жовчі — холерик. Крім того Гален поставив у відповідність кожній із фізіологічних рідин природні стихії: землю, повітря, вогонь і воду.Гален також поклав початок фармакології. Досі «галеновими препаратами» називають настоянки та мазі, приготовані певними способами. Він систематизував уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення, що залишалося теоретичною основою медицини фактично до завершення Середньовіччя.
37. Філософія і наука: спільне і відмінне.
Спільним для філософії і науки є те, що:
1) філософія і наука є формами суспільної свідомості;
2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків;
3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду;
4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).
відмінності:
1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;
2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва;
3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;
4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;
5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.
38. Філософія епохи Відродження: характерні риси, етапи, представники. К. Цельс про мед-ну.
Філософія ВідродженняXV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю дей до щасливого життя, а також нова система національ них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
Характерними ознаками куль тури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відр, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус пільного життя загалом.
2) Відр інтересу до античної культурної спад щини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямова ності культури на противагу релігійній домінанті у куль турі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря мованість філософських вчень Відродження.
5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від родити античну спадщину і надати їй великого практич ного значення.Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми стецтво і літературу.На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту пає його гуманістичний зміст.Античність позначилася на формуванні провідної ідей ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас ного інтересу до земного життя.39. Основні методи наукового пізнання
|
Методи |
Рівні |
Форми |
|
Опис, вимірювання, порівняння, експеримент, спос тереження |
Емпіричний |
Факти, емпіричні поняття, емпіричні правила |
|
Моделювання, аналогія, ана ліз-синтез, індукція, дедукція, абстрагування, поясне ння, мислений експеримент тощо |
Проміжний |
Проблема, концепція, гіпотеза |
|
Сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, системно-структур ний… |
Теоретичний |
Система законів, теорія, ідея, теоретичні поняття, наукова картина світу, стиль мислення…. |
40. Філософія Нового часу: зміст поняття «Нов час», характерні риси, представники.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його пред ставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продук тивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, ме дицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислен ня сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпірично го матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізич ний характер. Це була ознака тогочасної філософії.
41. Френсіс Бекон: філософські погляди в медицині.Френсіс Бекон (1561-1626) - видатний учений, філософ і політичний діяч. Він був короткий час лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку, що знання є сила (Knowledge is power), а воно неможливе без знання причин (vere scire est per causas scire). Бекон справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених, у тому числі свого друга Уільяма Гарвея.
Бекон виявляв великий інтерес до медицини, висунув і обгрунтував завдання дальшого її розвитку. Попередню медицину, як і сучасну йому, Бекон різко засуджував: «Ми бачимо в ній багато повторень, але мало істинних нових відкриттів». У своїй класифікації він поділяв медицину на три частини, відповідно до трьох її завдань: «Перше полягає у збереженні здоров'я, друге -у виліковуванні хвороб, третє -у подовженні тривалості життя». Досягнення довголіття він вважав «найблагороднішим завданням медицини». У своєму творі «Про гідність і силу наук» (De dignitate et augmentate scientiarum) Бекон передбачливо поставив перед медициною ряд основних завдань. Так, вважаючи недостатньою існуючу описову анатомію, він зазначав: «Слід би в анатомічних дослідженнях ретельно спостерігати за слідами хвороб і результатами їх, за ураженнями і пошкодженнями, які вони спричинюють у внутрішніх частинах. Тим часом цим нехтують».
42.Зміст терміну “наукова революція”. Глобальні проблеми сучасності.Глобальні проблеми є об'єктом вивчення багатьох наук (природничих, соціально-гуманітарних, в тому числі й філософських). Кожна з них, окрім філософії, досліджує один або декілька аспектів проблеми. Філософія прагне до комплексного, всебічного їх дослідження, націлює людину (людство) на їх гуманістичний аспект, встановлює їх концептуальний зв'язок з людською діяльністю та загальними тенденціями розвитку. Філософська теорія спрямовується на випрацювання та забезпечення методології, методів і методик дослідження цих проблем. Завдяки філософському знанню стає можливим дослідити наукові й соціальні шляхи їх вирішення. Філософське знання забезпечує комплексний, системний підхід, інтеграцію науки і практики. Як теоретичний світогляд, філософія займається дослідженням і розробкою світоглядних аспектів глобальних проблем, актуалізує їх у контексті глобального світогляду і, таким чином, доносить до людини (людства). Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства. Науково-технічна революція характеризується багатьма показниками. Найважливішими з них є:
— проникнення науки у мікросвіт, в структуру елементарних частинок речовин;
— прорив людини у макросвіт, у космос;
— відкриття і використання нових видів енергії — атомної, сонячної і т. п.
— освоєння виробництва штучних матеріалів;
— автоматизація виробництва, створення і поширення електронних обчислювальних машин;
— розвиток нових технологій;
— перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, диференціація науки;
— інтеграція процесів розвитку науки і освіти;
— вибухоподібне зростання інформації, виникнення так званого "інформаційного" суспільства, коли швидше рухається той, хто володіє кращою оперативною інформацією.
43. Емпіризм в новоєвропейській філософії (Ф. Бекон, Т. Гобс, Дж. Локк).Протягом всієї історії філософії не існувало єдиної теорії методу. Але можна виділити, принаймні, дві основні тенденції при розгляді цієї проблеми. З одного боку, в філософії поняття “методу” аналізувалось у зв’язку з конструктивістським, інструменталістським підходом до пізнання. При такому підході поняття “методу” ототожнювалось з поняттям “наукового методу”. З іншого боку, існувала тенденція, яка проявлялась у розгляді теорії методу з точки зору особистісного, суб’єктивного, інтуїтивного. Протягом багатьох століть ці дві тенденції формували основні засади філософського осмислення світу. В наш час формується нова парадигма, яка свідчить про зближення цих двох тенденцій, їх позитивний взаємовплив. В зв’язку з цим актуальним стає історико-філософський аналіз становлення різноманітних підходів до теорії методу та їх вплив на формування сучасних підходів до цієї проблеми.
44. Метод психоаналізу для лікування неврозів.
Засновником став австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939). Фрейд був лікарем, спочатку психоаналіз виник як метод лікування неврозів. З. Фрейд звернув увагу, що невротичні хвороби дорослих часто викликані психічними травмами, отриманими в дитячому віці. Для лікування таких захворювань 3ігмунд Фрейд розробив спеціальний метод, що отримав назву психоаналізу.
Психоаналіз:
Термін «психоаналіз» має три значення:
• Теорія особистості і психопатології
• Метод терапії особистісних розладів
• Метод вивчення неусвідомлених думок і почуттів індивідуума
Структура особистості.
На початку 20-х років Фрейд ввів в анатомію особистості три основних структури: ід (воно), его і суперего. Це було названо структурною моделлю особистості, хоча сам Фрейд був схильний вважати їх якимись процесами, ніж структурами.
ІД «Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки воно дає йому можливість зрозуміти і прилучити науці часто спостерігаються і дуже важливі патологічні процеси в душевне життя» (З. Фрейд «Я і Воно»). Фрейд зраджував величезне значення цьому розподілу: «тут починається психоаналітична теорія». Слово «ІД» походить від лат. «ВОНО», в теорії Фрейда означає примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості, такі як сон, їжа, дефекація, копуляція і наповнює нашу поведінку енергією. Ід має своє центральне значення для індивідуума протягом усього життя, воно не має будь-яких обмежень, хаотично. Будучи вихідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя - негайну розрядку психічної енергії, виробленої первинними біологічними спонуками, стримування яких призводить до напруги в особистісному функціонуванні. Ця розрядка і отримала назву принцип задоволення. Підкоряючись цьому принципу і не відаючи страху чи тривоги, ід, в чистому його прояві, може становити небезпеку для індивідуума і суспільства. Також воно відіграє роль посередника між соматичними і психічними процесами. Фрейд також описав два процеси, за допомогою яких ід рятує особистість від напруги: рефлекторні дії і первинні процеси. Прикладом рефлекторних дій є кашель на подразнення дихальних шляхів. Але не завжди ці дії призводять до зняття напруги. Тоді вступають в дію первинні процеси - нелогічна, ірраціональна форма людських уявлень. Вона характеризується нездатністю придушувати імпульси і розрізняти реальне і нереальне. Прояв поведінки як первинного процесу може привести до загибелі індивідуума, якщо не з'являться зовнішні джерела задоволення потреб.
45. Структура та функції філософії.
Розкриття специфіки філософії як форми суспільної свідомості припускає необхідність розкриття і її соціальних функцій, тієї ролі, яку вона грає в життєдіяльності товариства й особистості.
Питання про функції філософії в навчальній і науководослідній літературі освітлюється по-різному. Це пояснюється тим, що різноманітні соціальні суб'єкти по різному осмислюють її значення в їхньому житті, а також тим, що об'єктивно її значення багатогранно, вона виконує велику кількість різноманітних функцій. Але для того, щоб уявити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особистості як визначеної цілісності, необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися, а згрупувати їх так, щоб виділити найбільше важливі з них, а також визначити логічну послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.
До числа основних функцій філософії варто віднести:
методологічну,
ідеологічну,
гносеологічну,
світоглядну,
практично-діяльну.
46. Раціоналізм в новоєвропейській філософії (Р.Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).
Хронологические рамки Нового часу, зазвичай очерчиваемые істориками, це XVII – поч. XX століть, тобто період від перших буржуазних революцій до перших соціалістичних. Проте новітній період філософії починається з середини ХІХ століття. Отже, історія новоєвропейської філософії займає дві з половиною століття.Філософія XVII століття заклала основи новоєвропейської філософії, розробила основні її напряму, і концепції. Визначними представниками цього періоду є Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Локк, Т. Гоббс. Філософія XVIII століття – філософія епохи Просвітництва – довела до завершення основні ідеї, й інтенції XVII століття, зробила їх громадським надбанням. Визначними філософами цієї епохи були Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Лессінґ, Кант, Толанд. Німецька класична філософія (XVIII – сірий. ХІХ ст.) вивела новоевропейскую філософію до рівня розвинених систем, розкрила глухі куточки новоєвропейської думки, підготувала перехід до новітнього періоду. Найбільш помітними філософами німецької класики є Кант, Фіхте, Шеллинг, Гегель, Феєрбах. Філософія До. і Ф. Енгельса критично переосмислила досвід німецької класичною та європейської філософії і випередила провідні інтенції філософії новітнього періоду. Філософія – це самосвідомість культури, тож особливості філософії тієї чи іншої періоду розвитку відбивають особливості відповідного періоду у розвитку культури. Головна характерна риса новоєвропейської філософії – раціоналізм – є виявом раціоналістичного духу європейської культури Нового часу. Раціоналізм новоєвропейської культури проявився:
– в раціоналізації соціально-економічного життя, тобто у зародження та розвитку капіталізму, індустріального суспільства;
– у процесах десакралізації культури, у яких релігія до кінця Нового часу втратила своє панування у свідомості;
– в зародження й бурхливого розвитку науки (у її сучасному вигляді), що до кінця Нового часу посіла лідируючу позицію серед за інші форми духовної діяльності. Початок наукової революції було покладено відкриттями М. Коперника, І. Кеплера, Т. де Браго, Р. Галілея, завершилося створенням класичної механіки І. Ньютона.
47. Розвиток медицини в Україні в 1920-1990 рр. 48. Поняття «отнологія», «буття», «матерія».
Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.
Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.
Буття — філософська категорія, що позначає:
Мате́рія — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії
49. Проблема людини та соціальні ідеали у філософії Просвітництва (Ж.Ж. Руссо, П. Гольбах, А. Вольтер та ін.).
ХVІІІ ст. в історії суспільної думки не випадково називають епохою Просвітництва: наукове знання, яке було надбанням вузького кола вчених, тепер виходить за межі університетів та лабораторій до світських салонів Парижу й Лондона. Віра в могутність людського розуму, в його безмежні можливості, в розвиток наук, які створюють умови для прогресу, – ось пафос епохи Просвітництва. Але на відміну від філософії ХVІІ ст., яка критикувала схоластику, апелюючи до розуму, філософія ХVІІІ ст., по-перше, значно сильніше підкреслює зв’язок науки з практикою, її суспільну користь, а, по-друге, критика спрямовується, головним чином, не проти схоластики, а проти метафізики.XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Нового часу. Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістич ним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феода льного .
Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обґрунтування праг нень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII ст. було загальноєвропейським явищем (в Англії його представляли Локк і Толанд, у Німеччині - Лессінг, Гердер, молоді Кант і Фіхте), але найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Великої французької революції. Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Монтеск'є, Гельвецій, Гольбах, Кондорсе та інші є представниками французького Про світництва.
На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої була ідея раціональ ного опанування законів природи, а тому - гносеологічні і методологічні про блеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітар них проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, сво боди, рівності, братерства. Предметом особливої уваги тут стали:
- проблеми людини, її історичної діяльності, її прав та політичних сво бод;
- проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства;
- питання про природу та призначення релігії;
- моральні та правові аспекти людського буття.
- Людина у філософії ХVІІІ ст. уявляється, з одного боку, як окремий індивід, який діє згідно зі своїми інтересами. З другого боку, відкидаючи добуржуазні форми спільності, філософи ХVІІІ ст. пропонують замість них,
нову – юридичну спільність, перед обличчям якої усі рівні. Просвітителі потребують визволення від конфесіональних, національних, станових кордонів. Нещадній критиці підлягало усе – свавілля феодалів і монархів, станові привілеї, релігійні забобони. Щодо поглядів на суспільство, просвітителі вважали головним знаряддям усунення недоліків існуючого ладу розповсюдження наукових знань, ідей добра та справедливості. Боротьба розуму проти неосвіченості – ось що, за їхньою думкою, спонукає розвитку суспільства. Але саме в філософії Просвітництва людина постає як неповторна особистість та індивідуальність.
50. Місце психотерапії в суч житті та структурі професійної діяльності мед працівників.Аналіз психотерапевтичної літератури дозволяє стверджувати, що на сьогоднішній день в цій галузі практичної психології не склалося єдиного підходу до вирізнення основних напрямків психотерапії. Це зумовлено її розглядом то як методу лікування (частіше цей підхід зустрічається в зарубіжній психологічній літературі), то як різновиду психологічної допомоги клієнту. Так, наприклад, Ю. Г. Дем'янов виділяє такі методи психотерапії, що використовуються в практиці:
Класифікацію моделей психотерапії, як різновиду лікувальних дій, описує Х.Ремшмідт. Він пропонує класифікацію моделей психотерапії здійснювати за такими принципами:
теоретичної концепції, яка лежить в основі психотерапії (психоаналіз, поведінкова психотерапія, когнітивна терапія тощо);
організаційних форм лікування (індивідуальна, групова та сімейна терапія);
специфікою коригованого розладу (психози, синдром аутизму, невротичні порушення, депресивні стани, синдром страхів, синдром нав'язливості тощо)
У психологічній літературі теж немає одностайності у виділенні основних моделей психотерапії. Так, зокрема, Г. Онищенко, В. Панок виділяють три основні моделі психотерапії [34]:
Дещо відмінний підхід представлений О. Ф. Бондаренком. Він виділяє чотири основні теоретичні підходи до психотерапії:
1) психодинамічний; 2) гуманістичний 3) когнітивний;4) поведінковий або біхевіористичний
51. Філоософія: предмет, функції, місце та роль в сучасній культурі.
Питання про предмет філософії викликає великі труднощі не лише у на чину знайомитися з цією галуззю знань. Він гаряче обговорюється ось уже 2,5 тисячі років самими філософами. Справа в тому, що кожної людини, так або інакше, цікавлять питання, що безпосередньо до його повсякденних потреб і турбот ніби й не відносяться - як влаштований світ, хаотичний він чи впорядкований, мінливий він чи стабільний, як співвідносяться порядок і хаос, що є істина, в чому сенс людського існування? Людина універсальний і нескінченний: він здатний порівняти себе з усім світом, з усією реальністю, спираючись при цьому не тільки на особистий, а й на родовий, колективний досвід минулих поколінь (відбитий в мові та знаковому символізм культури). З стихійного філософствування, тобто умоглядних роздумів про вищі сенсах і цінності життя, народилася, розвинулася філософія як унікальна форма культури і суспільної свідомості.
Філософія - це галузь духовної діяльності людини, в основі якого лежить критична рефлексія над самою духовною діяльністю, над її змістом, метою і формами, і, в кінцевому рахунку-над зясуванням суті самої людини як субєкта культури, або природного ставлення людини до світу.Як теоретичне зусилля думки філософія - це самосвідомість культури.
До числа основних функцій філософії варто віднести:
методологічну,
ідеологічну,
гносеологічну,
світоглядну,
практично-діяльну.
52. Філософські погляди І.Канта.
Засновником німецької класичної філософії є Иммануил Кант (1724-1804). У інтелектуальному розвитку Кантавиділяють два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 г) Кант виступав, передусім, як великий учений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності приливів і відливів від положення місяця, а також обгрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. У роботах цього періоду (напр., в "Загальній природній історії і теорії Неба" (1755 г) Кант виступав як стихійний матеріаліст і діалектик, що обгрунтовує ідею саморозвитку природи. Але специфічна кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему). "Трансцендентальним" (від латів. transcendens - що виходить за межі) Кант назвав все те, що було умовами будь-якого досвіду - форми чуттєвості, простір і час, категорії розуму. Другий період творчості сам Кант назвав "критичним" не стільки тому, що "Критиками" називалися основні твори цього періоду, а тому, що Кант поставив перед собою завдання провести в них критичний аналіз усієї попередньої йому філософії; протиставити критичний підхід при оцінці можливостей і здібностей людини пануючому до нього, як він вважав, догматичному підходу.
53. Всезагальний взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ у медицині.
54. Філософія як слово.
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципиреальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людськогомислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світ
55. Суб’єктивний ідеалізм І. Фіхте. Об’єктивний ідеалізм Ф. Шеллінга.
Дальший розвиток ідея активності суб´єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об´єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб´єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб´єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».
Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).
Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуальний суб´єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкретне, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчинком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розуміється абсолютний суб´єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіхте позбавлена самості, вона тільки матеріал, обмеження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об´єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є водночас актом самотворення. Отже, другий акт —«Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об´єкт, який обмежує свободу «Я». Об´єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб´єктом. За це намагання «виколупати» об´єкт із суб´єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необхідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдосконалення «Я».
Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб´єкта і об´єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої діяльності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель За всієї надуманості (на перший погляд) запропонованої схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди після Канта поступово перемістився центр філософських досліджень) відбувався саме за подібною схемою. Вихідною позицією появи будь-якого явища культури є творець, який має задум, проект. Це теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, малює картину, приймає конституцію). Будучи створеним, об´єкт протистоїть йому як «не-Я». «Я» (в другому акті) не задоволене творінням, воно не вичерпало його творчий потенціал або, вірніше, «Я» побачило свою обмеженість в створеному «не-Я» і прагне її подолати. Долаючи таким чином свою обмеженість, воно прогресує.
У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як момент залежності «Я» від «не-Я», що долається в практичній діяльності, в якій «Я» діє як свободне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.
56. Проблема одиничного і загального, сутності і явища в медицині (Абаєв)
Нагромадження практичних медичних спостережень продовжувалось і в середні віки. Виникли спеціальні заклади для лікування хворих і поранених, монастирські лікарні для цивільного населення (7 ст.). Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією населення, сприяли виникненню спустошливих епідемій і зумовили в Європі створення карантинів.
Візантійська та арабська медицина збагатила світову медичну науку новими описами симптомів хвороб і лікарських засобів. Значну роль у розвитку медицини відіграв таджицький вчений Їбн-Сіна (Авіценна).
У Русі-Україні поряд з монастирською медициною продовжувала розвиватися народна медицина. В 11—12 ст. в Переяславі та Києві, в 13 ст. у Львові були створені лікарні. Лікарською справою в Україні здавна займалися лікарі-емпірики («ліковці»), аптекарі («зелійники»), костоправи, цирульники.
57. Концепції формування предмету філософії.
Філософія - "знання про справи божественних і людських", - говорив середньовічний філософ Ян Дамаскін.Філософія формувалася як початкова теоретичне знання, як відображення світу в поняттях, так як існував до неї міфологічний світогляд вже не задовольняло духовні потреби людини. Вона, перш за все, ставила завдання знайти загальні причини буття та існування людини в світі, задавалася питанням: чому світ саме такий? Тому в самому першому, наближеному розумінні філософію можна визначити як знання про найбільш загальної сутності буття, життєдіяльності людини і відносини його до миру.У цьому відношенні людина і світ є сторонами єдиного життєвого процесу в усьому його розмаїтті.Термін "філософія" перекладається з грецької як "любов до мудрості". Мудрістю древні вважали вміння пов'язувати одні явища з іншими, представляти світ у цілісності як космічний порядок. Мудрістю вважалася налаштованість розуму на суть проблеми, на оригінальне рішення, до якого приводять глибокі знання і роздуми. "Мудрість - прагнення людини пізнати нескінченне", - цю думку приписують одному з перших давньогрецьких мудреців Піфагору (580-500 рр.. До н.е.). Вважають, що саме він першим назвав себе філософом (любомудрієм). Мудрість розглядалася і як уміння бачити в розрізнених фактах щось єдине, як здатність звести в певну систему різні сторони буття, об'єднати їх. Мудрість - не многознаніе, а знання підстав і причин - вважав другий древнегречесій мислитель Геракліт (V ст. До н.е.). Мудрість в давнину розглядалася і як прагнення до особливо піднесеного, інтелектуальної праці, до осягнення світу, заснованому на благоразуменіі і безкорисливому служінні ісині.Перші філософи вважали, що прагнення до з'ясування головних, кінцевих підстав буття, інтелектуальна праця в цілому, є серйозним, шляхетним і поважним заняттям. Тоді прагнення до знання цінувалося як головна чеснота, коли основна якість людини. Але разом з тим було й інше ставлення до любомудріє. Філософів не розуміли, вони зазнавали глузувань та гонінням. З історії філософії добре відомі приклади з Демокріта, Гераклітом Ефеський, якого називали "сумували", Сократом - того взагалі засудили і стратили. Можна навести й інші подібні приклади. Російський філософ М. Бердяєв зазначав, що філософія - заняття пасивно, вона досить часто була гнаної і нерозуміючий.Філософія - величезний пласт людського знання і духовної діяльності. Видатний німецький філософ Г.В.Ф. Гегель (1770-1831) визначав філософію як квінтесенцію (головне зосередження, стрижень, ядро) духовного життя епохи. Філософія нараховує більше 25 століть свого існування. Вона зародилася на зорі людської цивілізації як результат інтелектуальних запитів свого часу і неможливість їх висловити в міфологічних формах.
58. Філософська система Гегеля.
Гегель створив систематичну теорію діалектики, центральними поняттями якої є теза,антитеза та синтез (у Гегеля ці поняття називаються по-іншому). Ключові поняття Гегелівської діалектики:Правдиве є цілим: Тільки ціле є правдивим, а окремі речі - моменти цілого та і окремо взяті є неправдивими. Гегель вважає, що антитеза перебуває в тезі, оскільки обидва поняття співвідносяться до чогось вищого, спільного. Для цього потрібний прохід через інше. Отже, окреме існує тільки тому, що існує інше, разом із яким складає цілісність.Противаги: В стані синтезу противаги між тезою та антитезою нейтралізуються. Вони одночасно зникають, залишаються та переходять на вищий рівень.Діалектика в мисленні та бутті: Для Гегеля діалектика є не тільки методоммислення, але й формою, в якій розвивається все буття. При цьому, діалектичний саморух нашого мислення та діалектичний саморух буття - по суті один і той самим процес.Єдність та боротьба протилежностей: Буття складається із багатьох протилежностей. Протилежності - рушійна сила, а рух - передумова існування, наприклад, потреба людської істоти. Потреба — суперечливість між існуючим та бажаним станом. Із цієї суперечливості виникає людська дія.Кількісне та якісне: Констатація переходу від кількісних змін до якісних. Наприклад, вода не перестає буди рідиною доти, доки вона має температуру від 0 до 100 градусів. Нижче нуля вона стає твердою, а вище — набуває газоподібноїформи.Розвиток від нижчого до вищого: в еволюції спостерігається розвиток від простіших структур до складніших.Заперечення заперечення: розвиток відбувається як заперечення заперечення (негація негації). Певний стан негується, який в свою чергу негується через новий стан, але таким чином, що попередній стан відновлюється, хоча в кількісно або якісно зміненій формі.Діалектика панування та кріпацтва: Приклад, який, можливо, надихнувМаркса. Теза свідомості поєднується із антитезою іншої свідомості. Обидві об'єднуються в битві, в якій йдеться про визнання. Синтеза - самосвідомість, проте, хазяїн та слуга залишаються. Не існувало б сенсу, який один другого вбив. Слуга сильніший пізніше, оскільки він є ближчим до природи. «Опрацьовуючи» природу, він стає хазяїном над нею та над своєю служницькою натурою. Він може досягти справжньої свободи, якщо повстане проти свого хазяїна. Синтезою цієї діалектики є свобода. Оскільки світова історія походить із абсолютного духу, який є вільним, розвиток подій можна пов'язати зі свободою. Маркс виводить із цього ідею класової боротьби.
59. Значення медицини і філософії у процесі виховання людини.
Викладання історії медицини демонструє студентам зв'язок мистецтва, культури і медицини різних епох, зв'язок між філософією і медициною, значення етнографічних досліджень для розуміння основ медицини різних країн, особливо стародавніх цивілізацій. В давнину і сама медицина вважалась частиною мистецтва і філософії. Без розуміння цього неможливо бути сучасним лікарем, тому так співзвучні ідеї М.К. Реріха викладачам та студентам університету.
Студенти гарно сприйняли не тільки художню і філософську спадщину М.К. Реріха, але й із зацікавленням поставилися до великої суспільної діяльності митця з розвитку індійсько-російської дружби, що була високо оцінена як в Росії, так і в Індії. Система поглядів М.К. Реріха з багатьох напрямків близька до норм міжнародного права і була запропонована людству майже на півстоліття раніше, ніж "Декларація прав людини". Демократичні зміни в нашій країні вимагають розуміння і знання цих принципів.
60. Взаємозв’язок філософії та медицини (категорії, медоти, бачення людини).
Медицина настільки ж мало може обходитися без загальних істин філософії, наскільки остання — без фактів, що постачаються їй медициною.ГіппократОСНОВНІ ПОНЯТТЯ. Кразія і дискразія. Лікарська таємниця. Пріоритет інтересів пацієнта. Інформована згода. Локалістичний принцип. Єтіологізм. Хвороби цивілізації (століття). Екологія. Соціальна екологія. Медична екологія. Етологія. Стрес. Сустрес. Дистрес. Психосоматика. Неогіппократизм. Біоетика.Тісний взаємозв'язок філософії та медицини існував завжди, принаймні, з часів Гіппократа. Медицина давала філософам масу емпіричного матеріалу, результатів спостережень, ставила перед філософією нові проблеми. В свою чергу, філософія виконувала по відношенню до медицини важливі функції: бути основою світогляду, виробляти засоби пізнання, аналізувати основні поняття.Медицину і філософію завжди зближали загальний предмет пізнання — людина, а також їхнє спрямування на проблеми життя і смерті. У сучасних умовах застосування нових медичних технологій висуває багато складних проблем, що можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями медиків, філософів, юристів та інших фахівців.Протягом всього XX ст. зростає роль медицини в житті суспільства та інтерес філософів до її методологічних, соціальних та етичних проблем. Сучасна медицина дедалі більше зближується з філософією внаслідок інтегрального характеру самої медичної діяльності, що включає в себе, крім власної діяльності, також пізнавальне та ціннісне ставлення до свого об'єкта. Крім того, на достатньо високому рівні розвитку медицина щодалі більше стає теорією, в ній інтенсивно формується самосвідомість — рефлексія над своїми особливостями, основою, структурою знання, що і є типовими філософськими проблемами.
61. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.
62. «Клятва Гіппократа» - основа гуманістичної діяльності медичного працівника.
Клятва Гіппократа — присяга, авторство якої приписують «батькові медицини» Гіппократу. Побутує думка, що всі лікарі складають клятву Гіппократа й зобов'язані її дотримуватись, насправді, це не відповідає дійсності. Вітчизняні лікарі складають Клятву лікаря України, а до 1992 року складали Присягу лікаря Радянського Союзу.
Текст українською «Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Гігіеєю [2] та Панацеєю, беручи у свідки всіх богів та богинь, і відповідно до моїх здібностей та мого розуміння даю таку клятву: Цінувати нарівні зі своїми батьками того, хто навчив мене лікарської умілості;Жити спільно з учителем, а при потребі — ділитися з ним своїми достатками;Його нащадків вважати своїми братами, а вмілість, якою вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо і без письмової домовленості;Знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися зі своїми синами, синами мого вчителя та учнями, пов'язаними зобов'язаннями і клятвою, даною за законами лікарської професії, але тільки з ними й ні з ким більше;Режим своїм хворим приписувати задля їх блага, відповідно до моїх знань і мого розуміння, утримуючись від завдання їм будь-якої шкоди;Ніколи не приписувати нікому на його прохання смертельного засобу і не підказувати йому способу здійснення подібного задуму;Точно так само не давати жодній жінці песарію для викликання аборту;Зберігати непорочність способу свого життя і власної лікарської майстерності;Ніколи не робити розтину у хворого навіть із явними ознаками кам'яної хвороби, а залишати виконання цієї операції практикуючому спеціалістові цієї справи;До якого дому я б не прийшов — я зайду в нього лише задля блага хворого, будучи далеким від розпусних намірів і спокус, особливо — від любовних утіх із жінками й чоловіками, будь вони вільними чи рабами;Про що б я не дізнався під час виконання свої професійних дій або окрім них, що б не побачив і не почув про дії людського життя, які не слід будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таємницею;Якщо я непохитно виконуватиму все, що засвідчив під присягою, нехай мені буде дано щастя в житті і в лікарській майстерності і слава у всіх людей на всі часи, але коли я зверну із праведної дороги або оскверню дану клятву, нехай моя доля стане для мене протилежною».
63. Фі-ія мед-ни і медицина як наука: предмет, філософська методологія в медицині.
Медици́на — галузь наукової та практичної діяльності, що вивчає нормальні та патологічні процеси в організмі людини, різноманітнізахворювання, патологічні стани, методи їх запобігання та зміцненняздоров'я людини.
Современное состояние теории медицины
Марксистсколенинская философия как методология теории медицины есть учение о методах научного познания в любой области теории и практики врачебной деятельности. Философия формулирует исходные принципы научного познания в медицине: принцип объективности, принцип всесторонности, принцип конкретности исследования, принцип развития и ряд других. Философия вооружает врача, как теоретика, так и клинициста, богатой системой категорий. Она формирует современное научное, логически стройное, диалектическое мышление.
В современных условиях объективно складывается единство марксистсколенинской философии и конкретных (медицинских) наук. Это проявляется во взаимосвязи их методов.
Методы медицинских наук при всем их многообразии и совершенстве не могут полностью обеспечить познание огромного богатства нормальных и патологических явлений в их сложнейших взаимопереходах и взаимозависимостях. Но и философский метод не может заменить специальных методов медицинской науки. Без участия специфических методов, соответствующих объекту и природе исследуемых явлений, познание вырождается в совокупность умозрительных философских построений.
Развитие медицинских наук включает в качестве одной из своих предпосылок высокий уровень теоретического мышления. В теоретической области «...эмпирические методы оказываются бессильными, здесь может оказать помощь только теоретическое мышление»1.
64. Філософія життя.
Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911),Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон (1859-1941) та інші.
На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу
65. Модель мед. етики Т. Парацельса (принцип «Роби добро»).
Модель медичної етики. Розвиток сучасних біотехнологій привів до формування лікаря-вченого. Наукові традиції вимагали від такого лікаря бути безстороннім. Лікар повинен оперувати фактами і не брати до уваги ніяких інших людських цінностей. Ряд історичних подій змусив передивитись технічну модель медичної етики.1 січня 1939 р. Гітлер віддав наказ, який санкцінував евтаназію. Внаслідок цього за два роки в Німеччині було знищено понад 275 000 хворих. У таборах смерті було проведено більш ніж 60 000 дослідів на ув'язнених. У тексті вироку нацистським медикам були сформульовані обов'язкові етичні та юридичні умови проведення медичних експериментів на людях. Цей документ має назву "Нюрнберзького кодексу" (1947 р.). Пізніше етико-правові принципи проведення медичного експерименту були розроблені в Хельсинсько - Токійській декларації (1964, 1975 рр.).Медична спільнота дійшла одностайної думки, що лікар-вчений не може бути вище за загальнолюдські цінності. При прийнятті рішення, поряд з науковими інтересами, що, безумовно, приведуть до розвитку теоретичної і практичної медицини, лікар повинен брати до уваги моральні цінності.
66. Сутність духовного життя суспільства.
Духовна сфера охоплює сукупність усіх духовних фе-номенів, що існують у суспільстві і складають його духовне жит-тя. Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке по-няття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, роз-повсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб’єктами — індивідами, соціаль-ними групами, народами, етносами. У цьому плані доречно гово-рити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуа-льний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб’єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в
цілому. Основу духовного життя суспільства становить духовний світ людини — її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом із тим духовний світ окремої людини, індивідуальності неможли-вий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального та суспільного, що функціонує як індивідуально-суспільне. Духовне життя суспільства включає в себе такі складові: ду-ховне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Духовне виробництво являє собою процес виробництва духов-них феноменів. Як і в суспільному виробництві, до структури духо-вного виробництва крім безпосереднього виробництва, входять споживання, обмін та розподіл продукту духовної діяльності. Духо-вне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з ін-шими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво — це фо-рмування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспі-льної свідомості. Суспільна свідомість виступає як сукупність ідеа-льних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироб-лені людством у процесі освоєння природи й соціальної історії. Суспільна свідомість діалектично пов’язана з суспільним бут-тям (матеріальною сферою життя суспільства), виступаючи разом з останнім двома сторонами суспільного процесу як єдиного ціло-го. Їх співвідношення завжди посідало важливе місце в різних фі-лософських системах, в котрих найчастіше надавалися переваги одній зі сторін. Різноманітні ідеалістичні вчення обґрунтовували думку про пріоритет духовного над матеріальним. Марксистська традиція виходила з тези, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки. Але будь-яка абсолютизація значення су-спільного буття чи суспільної свідомості з погляду теоретичного не виправдана. Життєдіяльність суспільства — це завжди склад-ний, суперечливий процес органічної єдності матеріального й ду-ховного, ідеального, що взаємодоповнюють один одного, постаю-чи одночасно як відносно самостійні явища.
67. Екзистенціалізм.
Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр.existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Течія в філософії, що сформувалася в Європі уXIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передуєесенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя
68. Проблема життя і смерті у філософії і медицині.
Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства у всіх її підрозділах. Про них міркували пророки і основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, яка рано чи пізно не задумався б про сенс свого існування, майбутньої смерті і досягнення безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям, про що говорять вірші і проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє дитинство чи старечий маразм рятують людину від необхідності рішення цих проблем. А. Л. Чехов в одному з листів написав: "Зафілософствуй - розум закрутити", маючи на увазі той чи інший спосіб вирішення проблем життя і смерті. Однак справжнє філософствування неможливо без звернення до цих вічних тем. В усіх філософських системах так чи інакше вирішувалося це питання, а Шопенгауер вважав, що "смерть-справжній геній, натхненник або Мусагет філософії, від чого Сократ і визначив її як" підготовку до смерті ". По суті, мова йде про тріаді: життя - смерть - безсмертя, оскільки всі духовні системи людства виходили з ідеї. Суперечливого єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділялася смерті і набуття безсмертя в життя інший, а саме людське життя трактувалася як мить, відпущений людині для того, що б він міг гідно підготуватися до смерті і безсмертя. За невеликими винятками у всіх часів і народів висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопенгауер та ін); життя - сон (Веди, Платон, Лабрюйером, Паскаль); життя - безодня зла (давньоєгипетський текст "Розмова людини зі своїм духом"). "І життя я зненавидів, бо противний мені кожен чин, що під сонцем, бо все - марнота та ловлення вітру" (Еклезіаст); "Людське життя жалка" (Сенека); "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марк Аврелій); "Все попіл, привид, тінь і дим" (Іоанн Дамаскін); "Життя одноманітно, видовище сумно" (Петрарка); "Життя - це повість дурня, розказана ідіотом, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір ); "Життя людське не що інше, як постійна ілюзія" (Паскаль); "Все життя - лише ціна оманливих надій" (Дідро); "Моє життя - вічна ніч ... що таке життя, як не безумство? "(Кьеркегор);" Вся людське життя глибоко занурена в неправду "(Ніцше).
Про це ж говорять прислів'я та приказки різних на родів типу "Життя - копійка". Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як специфічно людську драму. Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини драматична і трагічна: як би вдало не складалося життя, як би вона не була тривала - кінець її неминучий. Автор Еклезіаста так сказав про це: "Хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж мертвого лева". Століттями через грецький мудрець Епікур намагався вирішити це питання питань так: "Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо ".
Смерть і потенційне безсмертя - найсильніша приманка для філософічну розуму, бо всі наші життєві справи повинні так чи інакше порівнюватися з вічним. Людина приречена на міркування про смерть і в цьому його відмінність від тварини, яка смертно, але не знає про це. Щоправда, тварини чують наближення смерті, особливо домашні, і їх передсмертний поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності і заспокоєння. Смерть взагалі - розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота. Коли організм стає багатоклітинних, у нього як би вбудовується механізм самознищення на певному етапі розвитку, пов'язаний з геномом. Життя і смерть ... А хіба це не етапи одного і того ж процесу? Хіба вмирання не частина життя? Складні питання пробують задавати нині філософи і вчені. Тільки неясно, в якій мірі ми вміємо сьогоднівідповідати на них. Не розучилися чи остаточно? .. Чим можна бути корисним живому компетентному зборам при обговоренні такої занедбаної теми? Хіба що досвідом свого життя - так він у кожного свій є. Досвідом власної смерті? .. Це вже цікавіше. Але тут зазвичай починаються складні ігри: «Звідти ще ніхто не повернувся», «у повертаються немає доказів, що вони дійсно там побували», «півдорозі ще не шлях» і т.д. Розмірковуючи над проблемою життя і смерті, неминуче приходиш до необхідності відповіді на запитання: за що людина може відповідати, а за що - ні? Адже рівень відповідальності людини за свою відбулася або не відбулася життя залежить від ступеня свободи вибору їм альтернатив свого життя. Проблеми життя і смерті розроблялися філософами і етиками протягом століть. Чому ж ми знову звертаємося до них? Тому що це - вічні проблеми, над якими завжди, поки існує людство, будуть замислюватися люди. Постійно накопичується новий соціальний іморальний досвід і виникає необхідність знову ставити питання, давати їм нове рішення. А соціальний і моральний досвід XX століття дав особливо багато матеріалу для узагальнення. Тому питання життя і смерті встали в наш час з величезною гостротою.
69. Релігійний напрям у некласичній філософії (неотомізм, персоналізм).
У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної. У ХХ ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих же самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над людською долею. Окрім того, саме у ХХ ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука – це могутня, проте – не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Той же самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв’язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського, що у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обoв’язковим. Визнаними представниками, можна сказати – корифеями неотомізму є французькі філософи Ж.Маритен (1882-1973), Е.Жільсон (1884-1978) та американський філософЮ.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися розвивати їх далі та інтерпретувати. Перш за все представники неотомізму наполягали на тому, що їх філософія являє собою рідкісну для ХХ ст. позицію послідовного реалізму: вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, адже Бог як Творець світу не інтригував і не намагався ввести людину в оману. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони зосереджуються на питанні “Як пізнавати та описувати дійсність?”, залишаючи поза відповіддю основне питання – “Що є світ, що є дійсність, що є буття?”. Саме неспроможність науки дати відповідь на означені найважливіші для людини питання і зумовлює необхідність звернення до авторитету Святого Письма та божественного об’явлення. Через це, на думку неотомістів, залишається в силі необхідність симфонії розуму та віри, проголошена Св. Томою. Людина здатна пізнавати світ із допомогою науки, але вона також повинна усвідомити це, як божій дар. Якщо звернутися до текстів Св. Письма та найновітніших наукових теорій, то, на думку неотомістів, можна побачити досить очевидне їх співпадіння в основному: сучасна теорія “Великого вибуху” лише уточнює та інтерпретує мовою людського розуміння те, що Бог передав Мойсею у кількох вагомих та сповнених вищим сенсом словах. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти врешті повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності ХХ ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.
70. Філософська думка Києворуської доби (Іларіон, Лука Жидята, К. Туровський).
Перший період історії української філософії припа дає на час існування Київської Русі та охоплює час Від XI ст. до XV ст. Початок цього періоду пов‘язують зі «Словом про Закон і Благодать» Іларіона - найбільш ранньою ори гінальною пам’яткою цієї доби, що збереглась. А закінчення періоду пов‘язують із сукупністю таких подій – у 1340 р. після загибелі князя Юрія II втрачає незалежність Галицько-Во линське князівство, культура якого безпосередньо на слідує здобутки духовності Київської Русі, але розвиток духовної культури Київської Русі продовжувався у Великому князівстві Литовському і лише після скасування Київського удільного князівства по смерті київсько го князя Симеона Олельковича у 1470 р, коли влада перейшла до воєводи литви на-католика, історія культури кня жої доби завершується.Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, для якого не властиве було абстрактне, відірване від життя філософ ське теоретизування.Філософська думка цього періоду є адекватним ві дображенням греко-слов’янського, Християнського ти пу культури з притаманним йому акцентом на проблему «Людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмис лення граничних підстав людського існування. У колі по-філософському зна чущої проблематики переважають питання, пов’язані з усвідомлен ням сутності людини, та проблем, дотичних до філософії історії. Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретично го освоєння світу розвивалась у щільному зв’язку з релігією, тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні філо софської культури українського народу. Джерелом історико-філософського аналізу виступають ори гінальні та перекладні пам’ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументально го живопису, архітектури тощо. Специфічним для історії цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.Становлення Української філософської думки відбувалося разом зі становленням культури Київської Русі, яке прямувало від панування міфологічного світогляду до християнського. Безумовно, істотна роль у розвитку філософської думки Київської Русі належала християнст ву. Але процес сприйняття християнства відбувався на ґрунті культури, що зберігала віддзеркалення найдавніших релігійна міфологічних уявлень східних слов’ян. Зустріч і взаємодія християнської і релігійно-міфо логічної картини світу спричинила плюралізм різно манітних філософських позицій, кожна з яких певним чином відображала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену у культурі східних слов’ян у більш ранній період їхньої історії.Вплив міфологічної свідомості на культуру Київської Русі і на філософію як складову цієї культури тривалий час був ще дуже відчутним. А найдавніші філософські ідеї взагалі важко відрізнити від передфілософських міркувань, що наявні у міфологіч ній свідомості. Тому, перш, ніж переходити до характеристики власне філософських ідей в культурі Київської Русі, необхідно схарактеризувати сукупність передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфології да вньоукраїнської культури. Міфологічна свідомість не знає поділу світу на природний і надприродний. Для неї існує єдиний космос, що протиставляється як світ порядку — хаосові, світові безпорядку. Таке зіставлення від повідає опозиціям: «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неосвоєної природи».
71. Роль праці в антропогенезі і в процесі становлення особистості мед працівника.
72. Філософські школи Давньої Індії.
Філософія Стародавньої Індії.
Специфіка та історія соціо-культурного середовища стародавньої Індії, головні світоглядні категорії. Особливості санскриту, та проблеми перекладу на європейські мови. Структура джерельної бази історико-філософських досліджень стародавньої Індії. Філософія стародавньої Індії очима європейців.
"Веди" - найдавніший поетичний, релігійний та філософський твір людства. Змістовні та жанрові особливості текстів "Самхітів", "Брахманів", "Араньяків" та "Упанішад". Значення ритуалу жертовності. Мандала. Форма знання "Вед" (шруті - одкровення). Співвідношення релігійних уявлень та філософських запитувань в Упанішадах. Діалектична єдність Атмана і Брахмана. Уявлення про абсолютну особистість.
Структурна особливість змісту "Самхітів": рігведи (веди гімнів), сама- веди (веди пісень), яджурведи (веди ритуалів), атхарваведи (веди потаємного знання). Веди-загадки (Х мандала) - зародок філософського знання. Постановка питання про "Єдине" - основне питання філософії.
"Веданга" - п ята веда або "веда вед". Форма знання "веданги" (смріті - запам ятовування). "Веданта": епос, пурани ("минулий"), ітіхаси ("так то було" - спроба історичних переказів), дхармашастри (закони, сутри). Смріті, як людське досвідне знання.
Найбільш давні "Упанішади": "Брихадараньяка", "Чхандогья", "Тайттірія", "Айтарея", "Каушитака". Філософська особливість упанішад: тотожність суб єкта та об єкта ("Ти - одне з Тим"), вчення про опосередкування пізнання (прану-дихання), вчення про ритм, вчення про норму поведінки. Діалог вчителя та учня. Езотеричність знання. Споглядальність та йога (самадхі - зосередження) в упанішадах.
Міфічне забарвлення "Упанішад": образність та метафоричність викладу, ототожнення прани з космічною силою (вітром), про посмертний шлях людей (карма та сансара).
Упанішади - духовне підгрунття ортодоксальної філософії в Стародавній Індії (веданти).
73. Філософські погляди Г.Сковороди.
Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.
Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.
Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя."Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.
74. Зміст поняття «гуманізм», «людина», «світ», «філософія», «медицина».
Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розумулюдини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.
Людина розумна — вид живих організмів, що на сучасному етапі існування живого перебуває на найвищому щаблі розвитку і зайняв його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного прогресу (антропогенезу).
Світ — назва планети Земля з людської точки зору, як місце заселене людськими істотами. Термін часто вживається для означення суми людськогодосвіду та історії, людського стану взагалі.[1] На земній кулі проживає понад 7 мільярдів людей. Особливо в метафізичномурозумінні, поняття світ може мати на увазі все, що становить дійсність, всесвіт: дивись Світ (філософія).
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буттялюдини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу
Медици́на — галузь наукової та практичної діяльності, що вивчає нормальні та патологічні процеси в організмі людини, різноманітні захворювання, патологічні стани, методи їх запобігання та зміцнення здоров'я людини.Слово «медицина» походить від латинського словосполучення ars medicina («лікувальне мистецтво») і має той самий корінь, що й дієслово medeor («зцілюю»).
75. Ф-я Давнього Китаю: категорії, періоди, джерела, представники та школи.
Філософія Стародавнього Китаю.
Специфіка соціально-культурного середовища стародавнього Китаю. Основні етапи розвитку стародавньої китайської філософії. Вчення про Інь та Янь у філософській культурі Китаю. Загальна характеристика ієрогліфічної писемності та її можливий вплив на світогляд авторів "П'ятикнижжя". Ключові теми розмислів у творах: "Ши-цзин", "Шу-цзин", "У-цзин", "І-цзин". Ритуал у культурі та філософії стародавнього Китаю.
Епоха Чжоу (Східне Чжаньго) - епоха "держав що знаходяться у стані боротьби" та "золоте сторіччя китайської філософії". Постать Лао-Цзи з точки зору легенд та історичної науки. Час і умови створення "Дао-де-Цзин". Вчення про Дао, сучасні спроби раціоналістичної інтерпретації. "Дао" як принцип зародження та "Дао" як закономірність світу. Мета і призначення процесу пізнання, специфіка діалектики у поглядах Лао-Цзи. Співвідношення Дао і Де. Ідеал "недіяння" та принципи соціалізації тих, хто сповідує даосизм. Соціально - політичні погляди Лао - Цзи. Роль даосизму в історії Китаю. Магія та легенди даосів.
Біографія Кун-фу-Цзи, та час написання "Лунь-Юй". Конфуціанське визначення "Дао". Обов'язок у системі філософських категорії стародавнього Китаю. Воля предків як підгрунття філософування Конфуція. Ідеал доброчесності та ознаки утопізму у соціально-політичному вченні Конфуція. "Атака на серце" (совість) як принцип управління народом. Мета і призначення життя за Конфуцієм. Формування особистості та освіта у вченні Конфуція. Образ "шляхетного мужа".Уявлення про долю в китайській філософії. Культ предків та ритуал у системі філософських поглядів Конфуція. Специфіка конфуціанства як релігії. "Золоте правило" Конфуція. Учні Конфуція. Філософське вчення Мен-цзи . Філософське вчення Сюнь цзи (визначення сутності людини). Подальша доля конфуціанства в Китаї. Роль конфуціанства в історії розвитку китайської державності.Філософські школи Стародавнього Китаю та критика спадщини Конфуція і Лао Цзи.
Виникнення філософських шкіл: даоцзя - школа даосистів, жуцзя - школа службових людей (конфуціанство), моцзя - школа моістів, фацзя - школа законників (легістів), мінцзя - школа номіналістів (софістів), інь-ян-ці - наурфілософська школа.
Індивідуалістична філософія Чжуан-цзи (Чжоу Чжуан). Суб єктивізм у поглядах. Визначення "Дао". Усамітнення. Нігілістичне ставлення до філософії взагалі, до об єктивних критеріїв пізнання, до абсолюту, до "я". Релятивістська софістика. Розуміння свободи. Декаданс та художня форма філософування.
Філософська школа моїстів. Першоджерело: "Книга Мо" ("Мо цзи"). Засновник - вчитель Мо Ді. Філософія "всезагальної любові". Відхід від конфуціанства. Головні напрямки вчення: вчення про "Небо", антропоморфізм, заперечення долі, визначення народу, практичні основи знання. Знання народу як критерій істини.
Філософія легістів в Стародавньому Китаї. Першоджерело: "Шан цзюнь шу", "Хань Фей-цзи". Засновники: Шан Ян, Шень Бухай, Шень Дао, Хань Фей цзи. Філософія легістів як антиморальна філософія. Критика конфуціанства. Критика філософії взагалі. Розвиток поглядів на філософію представників школи легістів. Філософія Шан Яна як антиморальне вчення, критика конфуціанства. Страх як принцип філософування та політичної дії Настанови для народу. Реформи Шан Яна.
Шень Бухая на підгрунтті "влади". Реформи Шень Дао на підгрунтті "мистецтва керування". Філософія Хань Фей Цзи як заперечення філософії Конфуція. Реформи Хань Фей Цзи на підгрунтті "закону". Сутність людини, філософія історії, призначення освіти та її реформа. Визначення "Дао" та "Де".
Значення імперії Цинь для розвитку духовності та філософського світогляду Стародавнього Китаю. Перервана традиція. Доля філософського вчення, філософських шкіл та філософів. Відтворення конфуціанства. Філософія Дун Чжун-шу (П ст. до н.е.).Дун Чжун-шу як глава ханських конфуціанців. Вчення про взаємодію "Неба" та "Людини" у праці "Три відповіді про небо та людство". Вчення про "Дао". Натурфілософські погляди Дун Чжун-шу. Антидіалектика. Погляд на циклічність історії.
76. Рух, простір і час як категоріальні визначення буття.
Рух — суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух — це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їхньою взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).
Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їхньої зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Буття— одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.
77. Філософія марксизму.
Марксизм як економічна, соціально-політична, філософська теорія, ідеологія пролетаріату виник в 40-і роки XIX століття в Німеччині, у відповідь на суспільну потребу в теоретичному обгрунтуванні нового суспільно-політичного руху -робітничого руху. Основоположники марксизму Карл Маркс і Фрідріх Енгельс були не тільки теоретиками, але і організаторами боротьби пролетаріату за свої права.
78. Вчення Н. Макіавеллі та його значення для розвитку сучасної людини.
вчення М. Макіавеллі про країну та політики у філософському трактаті «Государ». І хоча цього твору от уже майже 500 років, воно досі актуальний і збурює думку своєї неординарністю.Держава і прозорого політика речі нероздільні. Тому М. Макіавеллі не лише теоретичні викладки про розподіл держав і військ на види й їх властивості, але призводить і практичні приклади того, якзавоювати держава, як його втримати й як правити те щоб боялися та шанували сусіди, залишатися при влади все життя, зберігши у своїй після себе добру пам'ять у народі.У його праці М. Макіавеллі наводить приклади із цивілізованого життя як далеких римських часів, і події його часу.Однак у цьому роботі було вирішено для ілюстрації Вчення використовувати наскільки можна тільки сучасних приклади і з більшу частину які стосуються Росії.Отже вся контрольна робота поділена на 3 глави: види держав, види військ, види правителів.У цьому роботі у ролі головного джерела використовувався трактат «Государ», і навіть ряд інформаційних інтернет ресурсів.Мета цієї контрольної роботи проаналізувати, наскільки вчення М. Макіавеллі відповідає сьогоднішнім реаліям.Гіпотеза: вчення М. Макіавеллі сучасніше та й актуально. Це дослідження може бути цікавий як істориків, так політологів.
79. Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини.
Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, Л. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-II. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяева і В. Соловйова, Т. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, постів. У свідомій людській історії пе було періоду, коли б прагнення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, міжнаціональних суперечках, соціальних вибухах і релігійних протистояннях — всюди кожна зі сторін — учасниць конфлікту завжди виступала під прапором свободи. Нині до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, намірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.
80. Життя, смерть і безсмертя як виміри буття людини у світі.Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над сенсом свого буття, над неминучістю смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й інші особи людського роду також усвідомлюють факт її і свого існування, а всі вони знають, що їх життю настане кінець. Це дає змогу обмінюватись думками відносно нашого земного співіснування, корегувати відношення до власного життя й життя інших. У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Поява смисложиттєвої, або, як інколи пишуть у таких випадках, екзистенційної проблематики в історії людської духовності свідчить про зростання свободи людини, якщо під свободою розуміти можливість вибору. Значення питання про “смисл життя” зростає на фоні розуміння його конечності, бо якщо перебування в світі конечне, обмежене в часі, то чи варті наші витрати на життя того, щоб його проживати. Тобто чи перевищують цінності життя надто сумний його кінець?Не в усі часи і далеко не всі люди приділяють постійну увагу таким питанням. У сиву давнину і в часи традиційного суспільства життя переважної більшості людей відбувалось у стихії усталених форм існування і, напевно, мало хто з тих людей часто вдавався до думок про смисл життя. Тільки у міру зростання індивідуальної свободи, відособлення індивіда від первинної зрощеності з общиною, все більш помітною стає увага людства до смисложиттєвих проблем, більш широко розкривається внутрішній світ тієї людини, яка заклопотана роздумами про життя, смерть, своє призначення. Така занепокоєність особливо зростає в періоди суспільних криз, коли потерпання набувають масового характеру, або в період криз, які настигають людей в їх індивідуальному житті. Все це відбивається в мистецтві, фольклорі, філософії, релігії, у відповідній тематичній завантаженості повсякденного спілкування. Релігія і філософія завжди прагнули надати загальнолюдське значення таким темам, підготувати відповіді, які мали б більш-менш завершений характер, аж до вказівок рецептурної форми: як кажуть, на всяк час і випадок. Всі світові релігії в цілому принижують значення земного життя - ристалища для протистояння добра і зла, грішних і праведних, де останні гонимі і скривджені. Справжнє життя для праведних - у безтурботному спостеріганні Бога в райських умовах, як плата за віддану віру і попереднє страждання за неї. Торкаючись релігійних поглядів, ми частіше звертались за прикладами до Біблії. А ось як Коран, священна книга прибічників ісламу, описує рай: “Образ саду, що обіцяний тим, хто боїться Бога: там ріки з води, що не псується, і ріки з молока, якого смак не змінюється, і ріки з вина, приємного для всіх, хто п’є, і ріки з меду очищеного. І для них там всілякі плоди й прощення від їх Господа…” (47: 16, 17); життя в раю – “краса і радість” (76: 11). Близьке до цього можна віднайти і у християнстві. Смисл земного життя - то є підготовка до того, щоб зайняти місце біля Бога. Там буде воскресіння всіх померлих і наступне вічне життя.
81. Філософське мислення медичного працівника (по праці Ю.К. Абаєва)
Філософське мислення – це мислення теоретичне. Воно прагнути поринути у сутність речей і процесів.Отразить не зовнішні, а внутрішні їх із боку. Теоретичне мислення, на відміну образного, полягає в поняттях. Поняття – це ідея, відбиває вобобщенной формі предмети іявлен6ия дійсності і значні зв'язок між ними у вигляді фіксації спільне коріння й специфічних ознак, як яких виступають властивості предметів і явищ і між ними. Саме них відбивається сутність – то внутрішнє, що приховано від очей і доступний лише мисленню. З допомогою понять людський розум як досліджує світ довкола себе – він створює у своєму знанні структуру дійсності, уявлення про характер взаємозв'язків, їй властивих.Особен6ностью сучасної людини і те, що він засвоює уявлення про характер навколишнього світу у готовому вигляді, оскільки вона зафіксований у вигляді багатьох понять, складових нормальною мовою. Філософія – це міркування над «вічними питаннями», а й безперервний процес фіксації ідей, що відбивають найбільш загальні форми досвід освоєння людьми характеру навколишньої дійсності. Ці форми освоєння дійсності це і є поняття. А найбільш загальні форми називаються категоріями. Процес розвитку філософського знання – процес як індивідуальний, а й історичний, бо у вигляді мови та культури, ідеї, й проблеми філософії живуть самостійним життям, збагачуючись і розвиваючись новими мислителями.
82. Проблема любові в середньовічній християнській філософії.
У IV - V ст. у Європі відбуваються глобальні геополітичні зміни. Римська імперія спочатку розпадається на дві окремі держави - Західну і Східну імперії. Потім під тиском варварських племен Західна Римська імперія припиняє своє існування, і замість неї в Західній Європі утворюються держави, засновані різними племенами варварів, а на Сході виникає новадержава - Візантійська імперія.
З моменту розпаду Римської імперії починається новий період в історії Європи, що одержав пізніше назву "Середні віки" і тривав до XV ст. Початок Середніх століть співпало з корінними змінами в області релігійних тасвітоглядних уявлень народів Європи. На зміну античним релігій, а також язичницьким релігіям різних народів, що заселили Європу, приходитьхристиянство. Надалі християнство стає основою світоглядної системи всієї європейської цивілізації. Тому і філософія в епоху Середніх століть існує, перш за все, як християнська філософія.
Християнство як релігія виникло в першій половині I ст. н. е.. на Близькому Сході. Воно виросло з надр релігії древніх євреїв - іудаїзму. Протягом кількох століть іудаїзм формувався як монотеїстична релігія: стародавні євреї вірили в існування єдиного бога - Ягве (Єгова). У цьому полягала основна відмінність їх релігії від релігій більшості сусідніх з ними народів, в тому числі греків і римлян, у яких зберігалися релігійні переконання.
За віруванням древніх євреїв Ягве обрав їх народ як єдиний, гідний божественного заступництва, тому вони є "обраним народом" серед інших народів. Незважаючи на всі біди, що спіткали древніх євреїв, Яхве не залишає їх без свого заступництва, і з часом відбудеться явище посланника Яхве, Месії (Сина Божого) на Землю. Месія принесе євреям нове словоБоже, відкриє їм Божественну істину, врятує їх від гріхів, а інші народи будуть піддані жорстокому покаранню за своє невір'я.
Історія стародавніх євреїв, релігійні заповіді іудаїзму, а також пророцтва явища Месії були викладені в їх священних книгах, об'єднаних під загальною назвою Танах.
У ЗО - х. рр.. I в. н. е.. в Юдеї, тоді що була однією з провінцій Римської імперії, з'явилася людина, якого деякі віруючі євреї і стали вважати Месією, Сином Божим. За деякими збережених даними цієї людини звали Йешу - Спаситель.
Віруючі в його божественне походження, називали його Йешу Машиах, що в перекладі з староєврейського означає Спаситель Помазаник Божий. Пізніше це ім'я стало більше відомо у давньогрецькій транскрипції - Ісус Христос. Однак більшість євреїв, і в першу чергу давньоєврейські священики, не прийняли Ісуса. Перш за все, тому, що вчення, яке він проповідував, було спрямовано не тільки і не стільки євреям, скільки всім людям. Всім людям, які повірили в єдиного Бога і в Ісуса як Сина Божого, незалежно від того, до якого народу і до якої релігії ці люди належали до прийняття істинної віри в єдиного Бога. У цьому питанні полягає основна відмінність між іудаїзмом і християнством. У підсумку, Ісус на вимогу давньоєврейських священиків був засуджений до страти і розп'ятий на хресті. Але, як Син Божий Ісус воскрес на третій день після розп'яття і остаточно довів усім своїм прихильникам істинність проповідує їм вчення.
Перші учні Ісуса Христа - апостоли - стали першими розповсюджувачами цього вчення, і незабаром у різних районах Римської імперії з'явилисяхристиянські громади. Спочатку вчення Ісуса Христа поширювалося усно, але вже в другій половині I ст. з'являються перші записи про життя, смерть івоскресіння Ісуса Христа, які стали називати Євангеліями - від давньогрецького слова "євангеліє" - Добра Новина, Радісна Звістка. На основі Євангелій, що вважаються Святими книгами, і почало поступово складатися нове релігійне вчення, значно відрізняється і від релігії греків і римлян, і від релігії древніх євреїв. Ця релігія на ім'я свого засновника і стало називатися християнством.
Християнство багато чого змінило в житті людей. Навіть відношення до часу, тому що з тих пір, як християнство стало панівною релігією в усіх європейських народів, саме літочислення стало вестися або від моменту біблійного створення світу (у Росії таке літочислення існувало до XVIII століття), або ж від Різдва Христового. І недарма, християнські народи називають період часу, що почався з Різдва Христового, новою ерою. Враховуючи величезний вплив, який справила християнський світогляд нарозвиток культури і світосприйняття взагалі у всіх європейських народів, ми з повним правом можемо назвати сучасну європейську цивілізаціюхристиянською цивілізацією.
83. Особливості російської релегійної ф-фії та лікарі-філософи Росії XIX – 1ї половини XX ст. Філософська антропологія в широкому значенні – філософське вчення про сутність людини; у вузькому значенні – течія західноєвропейської, переважно німецької, філософії першої половини XX ст. Основні представники цієї течії: М. Шелер (1874–1928), Г. Плеснер (1892–1985), А. Гелен (1904–1976), Е. Ротхаккер (1888–1965), X. Хенгстенберг (нар. 1904) та ін.Безпосереднім джерелом філософської антропології були "філософія життя" (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Передумовою виникнення цієї течії була криза традиційних уявлень про людину, ц. думку Шелера, спеціальні науки про людину не дають чіткого уявлення про природу, сутність людини Звідси, філософська антропологія має стати фунд8! ментальною наукою про людину, її походження, її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить в рух Це спроба відтворення цілісного уявлення про людину шляхом переробки і роз'яснення тих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками – біологією, психологією, етнологією, соціологією та ін. Філософська антропологія прагне до власне теоретичного аналізу специфічних особливостей людської сфери буття.Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера "Становище людини в космосі" (1928) і Г. Плеснера "Ступені органічного світу і людина" (1928). Тут розглядаються деякі суттєві аспекти відношення людини до тваринного і рослинного світу. Зокрема, аналізуються суттєві відмінності в способі існування людини і тварини.Цю відмінність М. Шелер вбачає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона – не стільки біологічна, скільки, в основному, духовна істота, яка здатна до "чистого споглядання речей". У Г. Плеснера підкреслюється така риса природи людини, як "ексцентричність", завдяки якій людина втратила свою велич і тому "засуджена" до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена, людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. Він вважає, що відмінність людини від тварини проявляється вже на стадії елементарних специфічно людських комбінацій сприйняття і руху (сенсомоторних процесів). Тобто визначальним у розумінні людини є її діяльність. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя, або "об'єктивного духу" культури.
84. Філософія і культура.
"Культура - (лат. cultura - обробіток, виховання, освіта, розвиток, вшанування) історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в створенні ними матеріальних і духовних цінностей.Поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності чи життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому значення - сфера духовного життя людей. Включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, побудови, результати пізнання, твори мистецтва, результати, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності (знання, вміння, навики, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей)". Така полісемантичність поняття "культура" та глибина змісту викликали до життя безліч наукових визначень. Широта охоплюваних культурою явищ впливає на закріплення за цим поняттям багатьох смислових відтінків, що у свою чергу сприяє варіативному його тлумаченню, розумінню й використанню різними дисциплінами. На перший план висувалася світоглядна функція (А.Швейцер), ціннісно-духовна (М.Човгавадзе), діяльнісна (В.Давидович, Ю.Жданов, М.Мамардашвілі, Е.Маркарян), предметно-змістовна (А.Коган, В.Межуєв), регулююча відносини між людьми (З.Фрейд), життєтворча (О.Лосєв) - при всіх цих коливаннях найважливіша роль найчастіше відводилася духовно-практичній функції, культурі як фундаменту людського взаєморозуміння, як універсальній властивості суспільного життя, повернутого обличчям до особистісного становлення людини
85.Розвиток соціальної медицини в сучасній Україні.
В Україні перший курс соціальної медицини під назвою "гро¬мадська гігієна" був прочитаний О. Корчаком-Чепурківським у Київ¬ському комерційному інституті у 1906 році. У 1921 році він створює в складі Всеукраїнської Академії наук кафедру народного здоров'я. Подальша історія соціальної медицини в Україні була трагічною. Такі соціальні потрясіння, як колективізація, голодомори, репресії, депортації, Друга світова та локальні війни підірвали здоров'я нації. Соціальна медицина, що шукала причини нездоров'я людей у соціаль¬них умовах їхнього життя, не вписувалась у систему соціалістичної ідеології. У кінці 30-х років соціальну медицину заборонили разом з такими "лженауками", як генетика, епідеміологія тощо. У 1936 році було звинувачено у фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий вік вигнали з усіх академічних уста¬нов, а сина вислали до таборів ГУЛАГу. Було закрито Український інститут охорони здоров'я в Харкові, заборонено вести статистич¬ний облік захворюваності й смертності людей, що позбавило науку її основи - факту.
Формально соціальну медицину дозволили в період розвинуто¬го соціалізму. Лише в 1989 році, в роки перебудови, знову почав працювати закритий ще в 1937 році Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління охороною здоров'я. У 1996 році в Києві відкрито Інститут громадського здоров'я
Характеризуючи досягнення та перспективи розвитку охорони здоров'я розвинутих країн у XX сторіччі, необхідно відзначити три етапи:
1) 1900-1940 роки - подолання інфекційних та інших хвороб, що були основними причинами смерті в дитячому та працездатно¬му віці, зростання пересічної тривалості ймовірного життя;
2) 1940-1975 роки - досягнення успіхів у лікуванні хронічних дегенеративних хвороб як основних причин смерті (90 % населен¬ня доживає до пенсійного віку);
3) середина 70-х років - підвищення якості самого життя, до¬сягнення його максимальної продуктивності та повноцінності.
Україна, як і більшість країн, досі перебуває на другому етапі. Сподіваємось, що, ставши на шлях державної самостійності, украї¬нський народ зможе приєднатись до тих націй і країн, що торують шлях людству в досягненні високої і благородної мети - забезпе¬чення найвищого рівня здоров'я людини.
Для практичного досягнення цієї мети Верховна Рада України у 1992 році прийняла "Основи законодавства України про охорону здоров'я". Визначальними положеннями цього закону є: право кожної людини на охорону здоров'я; обов'язки держави, громадських та інших органів, самих громадян у галузі охорони здоров'я; забезпе¬чення бюджетними асигнуваннями на охорону здоров'я не менше 10 % валового національного доходу (ВНД); поступове створення системи медичного страхування; професійні права, пільги та обо¬в'язки медичних працівників.