Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Аналіз праці В.Ф.Горленка «Нариси з історії української етнології»
Розділ 1. 1)Про початок укр. Етнології; 2) Етнологія в К.Р. Етнологічна спадщина росіян, українців, білорусів. 3) Етнологія в Україні 15-17ст. Пише, що в 16 ст 1 пол.17 ст. поступово полісся було пов’язане з культурами українців, білорусів, росіян. Етнознання в Українібазувалися на етнознаннях давньоруської народності. Про їх свідчать писемі і усні пам’ятки, живопис, ’’ПВЛ’’, історичні пісні і думи «про козака Голоту», Густинський літопис. Цінні етнознаняможна знайти в І.Вишенського, Бельського, Литвина, Боплана «учительное Евангелие»(етноілюстрації)
Розділ 2. Після 1654 підвищилисяз росіянами етнопрадідів українців «Синопсис». 2) Г. Новицький велиий вкладукраїнського вивчення у історіографію + Григорвич іБарський. 3) дальше нагромадження віддомостейпро культуру, побут українців (літопис Грабянки), вірші Клим. Зинов’єва.
Розділ 3 1) Міллер, Радіщев, Ломоносов- внесок в українську етнологію. Рос АН організувала «Велику сказательную експедицію» (програма Туманського про збирання відомостей, о топографії карти Малоросї, що робилось найкращими топографами Чернігівського і Харківського намісництв виконані Шафонським, Загорським. Опис праці Річельмана, Марковича 2) Просвітитество – демократичний напрямів Україській етнології. Г Сковорода, Калиновський ( українське весілля ’Енеїда’ Котляревського)
Розділ 440-ві 19 ст. в етнології виділяються 2 протилежні напрями: ревоюційно-демократичний, ліберально-буржуазійний. Діяльність Т.Г. Шевченка, М. Гулак; РГТвідділ етнографії. Українська культура, побут у працях членів РГТ.
3. Великодні свята
До Великодня обов'язково кололи кабанця, бо м'ясні страви з свинини (шинка, кендюх) були традиційними на великодньому столі. Цікаво, що в окремих регіонах (зокрема, на Чернігівщині) свиню кололи в середу, при цьому вносили відрізану свинячу голову і клали на кілька хвилин на піч, щоб усі свині були такими жирними й великими, як піч, а хвоста кидали у хлів, щоб свині не переводилися. Отже, пережитки жертвоприношення тварин, умилостивлення печі збереглися на початку XX ст. у таких трансформованих проявах, зберігши магічні уявлення про подібність уявного й реального. У великодню суботу печуть паски, запікають шинку, фарбують яйця. Раненько доручають чоловікам посіяти буряки в городі, — обов'язково натще серце, щоб не були гіркі. Залежно від руху пасхалій на середину квітня або початок травня при падає найбільше весняне свято — Великдень. День воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристиянським святом приходу Весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні й сирні бабки, паски, варене біле і мальоване яйце, м'ясні страви. Свято зародилося серед стародавніх єврейських кочових племен Аравії у III—II тис. до н. е. Відбувалося весною, коли худоба починає давати приплід. Первістка корови чи вівці приносили в жертву божеству, яке опікувалося скотарством. Кров'ю зарізаного ягняти скроплювали одвірки дверей, щоб відігнати злих духів ночі й пустині. Свято мало сімейний характер, готувалися спеціальні м'ясні страви. У християнстві свято Пасха пов'язується з міфом про смерть та воскресіння Ісуса Христа. Святкується церквою з початку V ст., встановлене імператором Феодосієм II. Рухається за пасхаліями і святкується в першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися з святом Благовіщеня (7 квітня), але ніколи не буває раніше нього. Сама назва є також пізнім явищем і в Україні не була домінуючою. Більше збережена і побутувала дохристиянська назва свята приходу Весни - Великдень, Світлий день. У характері святкування самого Великодня безумовно чітко простежується його давня основа і напластування елементів, привнесених християнством. Святкували за традиціями до 30-х років нашого століття. Коли відбулася насильницька ломка традиційної культури засобами більшовицької ідеології, заборонами, оголошенням свята робочим днем, традиції почали занепадати. В 50-60-х роках XX ст. в колгоспах були випадки вимушеного виходу на роботу. Щоб змусити людей грішити у Світлий день, виписували дозвіл на оранку присадибних ділянок колгоспними кіньми лише на Великодні свята. Поволі свято Першотравня (окрім західних районів) витісняло Великдень. Найбільш стійкими елементами свята залишалися у селі й місті традиція випікання великодніх страв: бабки, Пасхи і фарбування яєць. Щодо останніх, то заборона на них була досить суворою. Учителька в школі оглядала руки дітей, особливо дівчат, чи немає на них слідів фарби. Звичайно ж, знаходила і довго вичитувала про втрату піонерської гідності. А хто насмілювався принести крашанку в школу — міг позбутися піонерського галстука, бути осоромленим на шкільній лінійці перед усією дітворою школи. І все ж пекли й фарбували. Серед інших слов'янських народів українці чи не найкраще зберегли до кінця XIX — початку XX ст. цю давню градин по розписувати і фарбувати яйце до Великодня. Особливо розвинуте було мистецтво писанки, відрізняючись в окремих регіонах кольоровою гамою, назвами візерунків, технікою виконання. Писанки розписували переважно жінки, дівчата, а пізніше зрідка й чоловіки. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров'ю, берегти від пожежі, сприяти росту рослинності. Це був символ життя, тому й малювали на ньому безкінечник. Писанки за технікою виконання були декількох видів: "крапанки", "дряпанки" тощо. Найбільш поширеним був розпис яйця за допомогою воску. Воском покривалися місця, де мали бу ти інші кольори. Опускаючи кілька разів яйце в теплу воду, щораз наносили нові фарби, досягаючи поліхромності. Яйце для писанки не варили, зберігаю чи у ньому зародок життя. Писанкою не фали в "навбитки", не котили з па юрба. її дарували і берегли до наступного свята. Дарували дівчата парубкам як запоруку своєї вірності, дарували хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Писанок у родині виписували багато, на Поділлі найчастіше копу — 60. Серед українців Холмщини й Підляшшя до 1940-х років зберігалися цікав) архаїчні локальні мотивації окремих візерунків, звичаї дарування писанок Молодим господарям дарували писанки з візерунком "свинячі дороги", щоб "свині велися". Писанку із зображенням "оснівниці" (частина ткацькою інвентарю) тримали дома, щоб "льон родив". Мати таку писанку дарувала молодому подружжю зі словами: "Христос Воскрес! Щоб у вас полотно було, щоб ви мали на чому мотати", "щоб оснівниця не була у вас пустою". Найдавніші орнаментальні мотиви — сонечко, вітрячки, грабельки, курячі лапки, сосонка, баранячі ріжки, безконечник, бджілка, риба, хрест та ін. — мали кожен свою символіку. Зокрема, сорок клинців означали хвалу небу, землі, воді, повітрю, оранці, сіянню, збиранню врожаю. Мотив хреста існував до поширення християнства і символізував чотири сторони світу, чотири пори року. Весна, як початок нового господарського року, мала особливі ритуали очищення. Починалися вони в Чистий четвер з ритуального спалення смыття, з вогню в печі, а закінчувалися розпалюванням великоднього багаття на майдані біля церкви, яке підтримували всю ніч. Парубки приносили для розпалювання сухе дерево й спалювали з ним і нечисту силу, яка там ховалася. А також клали у багаття старе колесо, стару бочку, діжку, тобто символи сонця - небесного вогню. Інколи такі речі викрадали у священика, господаря, на що ті не гнівалися, бо то для святого вогню. Намагалися, щоб у Великодню ніч не гасло світло і в хаті, тоді янголи наближаються до таких осель, а нечисті сили відступають. Вірили також, що в цю ніч горять вогні там, де заховані скарби. Коли в церкві проспівають "Христос Воскрес", то земля їх відкриває. Існує чимало легенд про скарби і шукачів скарбів. Але сутність їх завжди зводиться до то¬го, що знайдені гроші ніколи не приносять щастя, вони закляті. Другого дня Великодня, у так званий обливаний понеділок, хлопці й дівчата ходили по хатах і обливали господарів водою, щоб були здорові. Обливали й зустрічних. Три дні на Великдень дзвонили дзвони, щоб силою ме¬лодії розбудити до життя природу і дати ріст усьому живому. Дзвонили, щоб гречка родила, весілля справляли. З цією ж метою дівчата біля церкви та на майданах, вигонах водили таночки і співали веснянок Найголовнішим серед лап ців був ритуальний КрИВИЙ танець, який символізував безкінечність життя на землі.Розбурханню природи від зимового сну сприяли молодіжні ігр. Поширеною великодньою веснянкою, у якій ідеться про прихід НОВОЮ року, нової пори року — весни, була веснянка "Розлилися води". Третій Великодній день присвячувався відвідинам родичів. Молоді матері носили подарунки бабі-повитусі, умилостивляючи через її посередництво померлих родичів. Дарували сирну чи пшеничну бабку, писанки. Люди вірили, що вчасний прихід кожної пори року забезпечують ПО мерлі родичі і тому чотири рази на рік умилостивлювали їх, вшановували. Весняне шанування пращурів відбувалося через тиждень після Великодня і мало локальні назви У різних етнорегіонах України. Це: Проводи, Діди, М<> гилки, Гробки, Томина неділя, Дарний тиждень. Прибирають могилки рідних, садять квіти. Відповідно до місцевих звичаїв у понеділок чи вівторок, протягом тижня після Великодня, несуть до церкви "мисочки" - калачі, цукер ки, фрукти, мед, коливо. Після літургії і панахиди (парастасу) роздають усе те людям і хресним ходом рушають на цвинтар, де відправляється загальна панахида. Опісля сім'ями збираються біля могил рідних, застеляють скатер і пни і пригощаються, згадуючи померлих. Починаючи трапезу, примовляють: "Святі діди, ходіть до нас хліба й солі їсти", "Христос Воскрес, зі святими спочивайте та нас дожидайте", або ж: "Нашим родичам легко лежати і землю держати, а на тім світі царство небесне". За віруванням, померлі родичі трапезують разом з родиною. Вони сприяють пробудженню землі від зимового сну, забезпечують урожай.
На Поліссі, Холмщині, Підляшші донедавна зберігався звичай обкочувати кожну могилу червоним великоднім яйцем. Страви на поминках іакі ж, як і на Великдень. Шкаралупи від крашанок збирають у хустинку і на другий день несуть до річки та пускають їх на воду. Вірили, що вони допливають до далеких земель, де живуть рахмани, і ті дізнаються про Великдень.
6. Вінчання у весільному обряді українців
У неділю розпочиналося приготування молодих до шлюбу – церковного вінчання. Батьки благословляли молодих хлібом і сіллю і виряджали з почотом ( Бояр, дружок, свах) до церкви, а самі на вінчання не йшли. Притаманне лише пануючому класові (до 15-16 ст.). З 16 ст. церква нав’язується народу. Ще у 18 ст. вінчання весілля відбувалося в один день. Обряд виконувався відразу після сватання, але жили окремо. Якщо хтось з молодих помирав до весілля то інший вважався не одруженим. 1744 указ Синоду про те що мали вінчатися в день весілля і жити разом. Вінчання поступово стало невід’ємним елементом самого весілля, укладання рук.
2. Бджільництво в Україні. Форми пасічництва в історичному розвитку.
Бджільництвом в Україні займалися здавна. Переконливі свідчення про нього маємо з періоду Київської Русі, коли мед і віск були символом багатства, ними обдаровували послів та іноземних володарів, вивозили в країни Європи і Близького Сходу. Мед широко використовувався в харчуванні. Жодне обрядове діііство не обходилося без меду. Сита (медовий напій) у цей час була останньою стравою в трапезах, звідки й походить вислів "наїстися досита", "насититися".
Впродовж багатьох віків населення лісових районів України платило данину медом і воском. Літописи розповідають про походи князів на удільні землі за бортною даниною. З прийняттям християнства попит на продукт бджільництва значно підвищується. Без них не могла обійтися жодна культова споруда. В період Київської Русі склалося "бортне прано", «фіксоване у "Руській Правді", окремі статті якої визначали досить сувору відповідальність за різноманітні бортні злочини.
Особлива увага приділялася розвитку бортницького промислу в часи Великого князівства Литовського. Статті Литовських Статутів передбачали навіть смертну кару за крадіжку меду. Бортні землі і дерева згадуються майже в кожному документі на земельні володіння. Для окремих селян у феодальних маєтках бортництво було основним заняттям: "Омелян бортник на волоці не робить і податку не дає, одно тільки бору милує".
У XIV—XVIII ст. власники бджіл продовжували платити податки медом. У лісостепових районах, де переважало колодне бджільництво, віддавали десяту колоду (бджолина десятина) або платили її вартість грішми. Коли селяни мали менше 10 колод, то давали "очкове". У XVIII ст., в результаті знищення лісів і зменшення попиту на продукти бджільництва, почалося його швидке скорочення. Масово відкривалися цукрові заводи, які виготовляли цукор із буряків. На зміну традиційному медоварінню прийшло вино-горілчане виробництво. Для виготовлення свічок почали використовувати стеарин і парафін, які замінили віск і в окремих технологічних процесах.
Першою формою культурного бджільництва було бортництво — лісове бджільництво, яке базується на утриманні бджіл у природних чи штучних дуплах дерев — бортях. У розвитку бортництва можна визначити три етапи:
— охорона і догляд за дикими бджолами, які самостійно поселились у природному дуплі дерева;
— утримання свідомо посадженого рою лісових бджіл у пристосованих для цього дуплах дерев;
— розведення бджіл у спеціально видовбаних бортях.
Борті видовбували в соснових, дубових, липових деревах за допомогою сокири.
В інших районах з появою колод розвивалося домашнє бджільництво пасічництво. На Поліссі перехід до домашнього бджільництва розпочався з другої половини XIX ст. Основним і майже єдиним типом вулика на пасіках були колоди і дуплянки — колоди без дна. Певне поширення мали вулики, плетені із солом'яних джгутів, очерету, рогози, розщеплених лозових пру тиків і обмазаних глиною. У 1814 р. чернігівський бджоляр П. Прокопович винайшов перший у світі рамковий вулик. У 1857 р. І. Меринг запропонував спосіб виготовлення штучної вощини, а в 1865 р. Ф. Грушка сконструював медогонку. Почався перехід до раціонального бджільництва, що передбачало використання більш досконалих бджільницьких пристосувань рамкових вуликів, штучної вощини, пасічницького інвентарю.Широке впровадження рамкових вуликів припадає на кінець XIX — початок XX сі
Отже, бджільництво в Україні розвивалося у двох формах: лісове (бортництво) — з утриманням бджіл у бортях і колодах — та домашнє (пасічництво) — розведення бджіл у колодах і рамкових вуликах.
4-5. Шлюб на Поліссі та Київщині
Шлюб та шлюбні відносини характеризувалися певними особливостями. У XIX ст. в українському селі існували такі основні форми укладення шлюбу: за домовленістю між батьками; за домовленістю між молодими. Перша форма в усе ще патріархальному середовищі була нормою, а друга — винятком. Для XIX ст., принаймні його першої половини (до відміни кріпосництва, в умовах домініального, або так званого панського права), характерна була ще й третя форма укладення шлюбу — за рішенням землевласника. Укладення шлюбу за домовленістю між батьками мало в українському патріархальному середовищі два варіанти: за згодою молодих (тобто коли вибір партнера і укладення шлюбної угоди здійснювалися батьками, а молодих лише питали згоди на шлюб) і за ініціативою молодих (коли молоді самі обирали собі пару і повідомляли батьків, а ті вже укладали між собою шлюбну угоду). За спостереженнями дослідників XIX ст., в Україні батьки чи не найбільше, порівняно з усією територією Росії, прислухалися до бажання своїх дітей. Наскільки поважалися права батьків, настільки ж поважалися і права дітей на шлюб: якщо не було згоди дітей, батьки не мали права приневолювати їх до шлюбу. В Україні перешкоджання закоханим взяти шлюб щонайменше засуджувалося, а часом вважалося навіть гріхом. Укладення шлюбу за домовленістю між молодими передбачало або одруження самостійних у господарчому плані осіб (вдови чи вдівця), або таємне одруження всупереч волі батьків. Останній вид укладення шлюбу не був поширеним. Самовільне одруження каралося певними санкціями з боку батьків: позбавленням спадщини, приданого, позбавленням батьківського благословення. Третій варіант укладення шлюбної угоди "домініальний". В таких випадках поміщики мали укладати між собою угоду на обмін, і лише після цього можна було селянам одружуватися. Умовами взяття шлюбу, за звичаєм, були: певний вік молодих; відсутність між ними спорідненості (кровного і свояцтва). Ці дві умови цілком відповідали нормам церковного шлюбного права та офіційного права. Інша річ, який саме вік вважався шлюбним. Так, за законом Російської імперії шлюби не допускалися, якщо женихові було менше 18, а нареченій — менше 16 років. Народна ж традиція схвалювала ранні шлюби. Як уже наголошувалося, вік у народній традиції визначався не за роками, а за фізичними даними особи, враховувалася передусім статева зрілість. Дівчина, якій було більше 20 років, уважалася вже "застарілою" для шлюбу. Батьки нерідко намагалися віддати доньку раніше заміж, "щоб не набігала чого, щоб дурнички якої не ухватила". Щодо парубків, то орієнтиром була не лише статева зрілість, а й, зважаючи на подільність сімей, потенційна спроможність молодого чоловіка вести господарство самостійно. Що стосується спорідненості, то закон не допускав шлюбів у ступенях спорідненості і свояцтва, заборонених церковним правом: між кровними родичами прямої лінії, бічної ліній (до четвертого ступеня включно), між двоюрідними родичами (також до четвертого ступеня включно). Шлюб у п'ятому, шостому і сьомому ступенях двоюрідної спорідненості допускався лише з дозволу єпархіального начальства. Перешкодою для шлюбу була, за церковним правом, і духовна спорідненість як поміж хрещеними батьками і похресниками, так і між кумами. У селянському побуті також уникали шлюбів з родичами, оскільки селяни були переконані, що такі шлюби нещасливі. В селі усі ці умови контролювалися місцевим священиком, який повинен був за метричними книгами з'ясувати точний вік молодого (молодої) і відсутність між ними спорідненості. Шлюбна угода укладалася поетапно, за структурою вона кількарівнева або кількаступінчаста, побудована за принципом ієрархічності. Кожен наступний рівень не лише закріплював угоду, укладену на попередньому рівні, а й піднімав її в статусі, в т.ч. юридичному, на вищий щабель. 1 етап пов'язаний з домовленістю між молодими про наміри взяти шлюб, це було тією базою, на основі якої складалися подальші до говірно-зобов'язальні відносини. Ця домовленість мала значною мірою вирішальне значення, проте аж ніяк не юридичне. Молоді давали одне одно му "слово", "присягали" або "умовлялися" тощо. Другий етап шлюбно-весільної угоди відповідав такій структурній час нині весільного обряду, як "сватання" з усіма його підрозділами: "розвідини"вивідки", "змовини", "заручини", "оглядини", "торочини" і т. д. Лише на третьому етапі — вінчально-весільного комплексу — відбувається скріплення угоди про шлюб, що була укладена в передвесільному циклі весняної обрядовості: шлюб визнається громадою (весільний обряд), у тому числі молодіжною, і церквою (вінчання). Всередині весільно-вінчального обрядового комплексу є обрядодії більш значні в юридичному відношенні і менш значні. При тому, що головною санкціонуючою обрядодією був посад молодих (за звичаєм) і вінчання (за церковним правом), однак угода вступає в дію і того моменту, коли молода (з усім своїм приданим) переїжджає до молодого. Отже, договірно-зобов'язальний шлюбний комплекс мав таку структуру: — угода про шлюб і вироблення взаємних зобов'язань, пов'язаних з май бутнім шлюбом (придане; умови, на які іде наречена в нову сім'ю); — угода про весілля; — взаємні зобов'язання між батьками та родинами молодих щодо він par, подарунків тощо; — угода зі священиком про вінчання; — угода з людьми, яких наймають на весілля (куховарки, музики)
8. Внесок Віктора Петрова і українську етнологію.
Петров В. (1894-1969) письменник, літературознавець, етнограф, член НТШ. Співробітник, а пізніше і керівник етнографічної комісії ВУАН. Співредактор «етнографічного вісника». 1941 директор інституту українського фольклору. Співробітник інституту археології в Києві. Написав кілька десятків статей і праць «Місце фольклору у краєзнавстві»
9. Внесок Климентія Зіновєва в укр. етнологічну науку.
Кінець 17-поч.18 ст. Маловідомий поет, вірші якого являють енциклопедію життя і побуту різних верств тодішнього українського суспільства. Зібрав велику кількість прислів’їв і приказок – понад 1600, вмістивши їх в алфавітному порядку в своєму збірнику. Значна частина приказок і прислів’їв має побутовий характер. Він звертався до читачів із закликом доповнити його збірку. Значну частину свого життя провів у мандрівках стикаючись з життям і побутом українського люду. У своїх віршах він описав майже все ремісниче виробництво і промисли України кінця 17-поч.18 ст. В багатьох випадках давав уявлення про технологію даного ремесла чи побуту. Він перший хто описав побут наймитів і бурлаків, що працюють на промислах. Розкриває тяжке життя селян. Значне місце посідає і сімейний побут. Його вірші відбили народні погляди, повір’я, наприклад про дітей, що помирають нехрещеними. Він описував і звичаї інших народів – Литви.
10. Внесок М. Грушевського у розвиток української етнології.
Історик, організатор і науковий, політичний діяч, публіцист. Наукову діяльність розпочав під керівництвом В.Антоновича. Професор Київського університету. У 1984 – голова історико-філософської секції НТШ. У 1897 очолив НТШ: збирання фондів, бібліотеки, музею. Притяг до співробітництва І.Франка. Голова НТШ до 1913 р. Заснував у Львові історичну школу істориків (Терлецький, Кордуба, Кревецький). В 1898 р. разом із Франко очолював «Літературно-науковий вісник». 1924 – член ВУАН. Відновив при ВУАН історичну секцію. Організував науку академічних комісій для дослідженняукраїнської історії, фольклору. Редагував журнал «Україна» (1924-1930), який став загальноукраїнським органом українознавства. «Історія України-Русі», «Історія української літератури» - українська народна творчість і письменництво до початку 1917 р., у зв’язку з історією розвитку укр. культури.
12. Галицько-Волинський літопис як історичне джерело
XIII—XIV ст. для народу України позначені завоюваннями, руйнацією, порушенням комунікацій між окремими землями. Основними джерелами з культури й побуту українців є, насамперед, "Галицько-Волинський літопис ", який учені датують 1211 р. — початком XIV ст. Тут, окрім історичних подій, описується одяг князя Володимира Васильковича, згадуються язичницькі вірування литовців, як-от: коли ідеш і зустрінеш зайця в дорозі, варто сподіватися на невдачу. Літописець багато уваги приділяє описам рослинності, природи загалом. Більш чітка визначеність у літопису щодо етнонімів народностей, які межують з українцями, - ляхів, литовців, угрів, чехів, половців, жмудь, ятвягів, татар, німців та інших. Вкрапляючи описи звичаїв, літописець змальовує завойовників — татар — як людей безбожних, із зовсім іншими звичаями. Цей період не багатий на етнографічну літературу, але розширюють знання про культуру й побут народу твори живопису, архітектура, народна пісенність, зразки усної творчості різних жанрів.
11. Волинь – етнографічний регіон України
Волинь охоплює територію на південь від Прип'яті та верхів'їв Західного Бугу. Це південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північна смуга Хмельницької, Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобережне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногенетичного й етнокультурного поглядів однорідне із суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина належить до Польщі, в X ст, Волинь, заселяли стародавні східнослов'янські племена дуліби, бужани, волиняни та ін. Центром її було місто Волинь (Велинь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 p. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі (звідси назва). Правда, існують й інші версії походження цієї назви. Від X ст. входила до складу Київської Русі, Володимиро-волинського, а згодом Галицько-Волинського князівств, від XVI до XVIII ст. - Волинського воєводства (пізніше намісництва), Волинської губернії (кінець XVIII ст. -1925 р.) та з 1939 р. — Волинської області. Волинь завжди була одним із жвавих регіонів у процесі творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського і Галицько-Волинською князівств, а згодом — тереном козацько-селянських воєн, активної бором, би українського народу проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. З давніх-давен провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами, розвивалися, юк рема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво ТО що). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, зведені з дерева в зруб, але переважно із солом'яним дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з де рев'яними стінами, а в суміжній із Поділлям зоні стіни робили з глиняною лом'яних вальків, перекладених деревом дилями. Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис Примітні компоненти одягу — довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У ви шивці переважали рослинні узори червоного або тільки білого кольору. Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, що багаті традиційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колориюм весільна обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня. Назва волиняни може вважатися означенням своєрідної локальної груші українського етносу.
7. Вірування в надприродні істоти.
Найдавніші й досить важливі для дохристиянської релігійної системи міфологічні істоти — русалки. В них персоніфікувалась ідея родючості, а святкування на їхню честь і дотримання всіх табу мали сприяти гарному урожаю. З часом під впливом християнських уявлень вони почали сприйматися як істоти, пов'язані з нечистою силою, змінилося і ставлення до них.їх почали боятися і система заборон, що була вироблена в пору язичництва, автоматично перейшла у культуру християнської епохики пов'язувалася вона не з аграрними функціями русалок, я і їхніми шкідницькими діями, і тому в народній уяві їх часом ставили в однії ряд і відьмами, упирями тощо. В українській традиції русалки мали такі локальні назви: росалки, мавки, нявки, лоскотарки. У різних місцевостях існують певні стереотипи русалок. Скажімо, якщо в якомусь регіоні чи місцевості переважає переконання, що русалки - це діти, які вмерли нехрещеними, то й образ русалки постає тут у вигляді малої дитини, яка вибігає на "середохресну" дорогу, тобто на перехрестя. З таким стереотипом пов'язаний звичай "хрестити русалок", "хрестити потерчат" почувши на Русальному тижні якийсь дивний звук птаха, люди ідентифікували його як голос дитини, що померла нехрещеною. Тому треба охрестити цю істоту, промовивши: "Хреститеся, русалки, Христом, водою свяченою і вогнем, перед вами свічка світить перед небесами, засвітіться нехрещені так і ви перед Божими силами". Найчастіше ж в Україні про русалок говорили як про молодих дівчат, котрі з розпущеними косами (інколи у вінках) святкують свій тиждень: роблять гойдалки, сплівши дві берези докупи, гойдаються, регочуть, плескають по воді, співають. Часом вони сидять на деревах голі і просять у перехожих шматок полотна або ж сорочку. Основна функція русалок — залоскочувати людей. Рекомендувалося на Русальному тижні обов'язково мати при собі любисток, полин або татарське зілля, бо їх бояться русалки. Якщо в цей день зустрінеться русалка і спитає: "Полин чи м'ята?", — треба відповідати: "Полин". Тоді вона відмовить "Іди в долинь" або "Згинь". А як скажеш: "М'ята", — русалка відразу ж: "Це тобі й хата", — і залоскоче до смерті. Залишки легенд про цих міфологічних істот існують у Карпатах і досі, так само як про блуда, який водить по колу в лісі. А от обрядів щодо них немає. Серед чоловічих персонажів нижчої міфології найпопулярнішими був чорт. Його ще називали біс, диявол, дідько, щезник, він, той, злий, сатана. Як бачимо, серед назв чорта є евфемістичні, оскільки вважалося, що не можна вимовляти саме це слово, бо він одразу з'явиться і почне пакостити. Чорт — це такий собі чоловічок, який робить пакості людям і підбурює їх чинити так само. Він навертається на очі у вигляді "панича" часом маленького зросту, часом худорлявий і високий), інколи в капелюсі. Коли уважніше глянути, у нього можна побачити пазурі на пальцях, копита, ріжки. Чорт любить знущатися, піджартовувати над людьми, для чого перетворюється на різних тварин (баранця, чорного півня, кота, качура) або набуває образу людини, часто коханої. Чорт як представник нижчої міфології живе серед людей, має тісні стосунки з ними. В народі існує дуже багато оповідань на тему зустрічі з чортом. Люди намагалися уникнути такої зустрічі, а якщо вже зустрілися швидше втекти. Особливо часто він з'являється біля ковалів, мірошників, розкриваючи секрети ремесла. Похідними і різновидами чорта є домовик, польовик, очеретяник, водяний. За народною легендою, "якось найстарший чорт надумав порівнятися з Богом. Для цього він наказав будувати чортам високу башту. Коли була скінчена башта, всі чорти зібрались в залі, щоб помилуватися своїми роботами, але Бог зруйнував цю будову, і чорти летіли звідтіля сорок днів і сорок ночей. І котрий куди падав, там знаходитися і дотепер, отримавши від того місця, в яке упав, свою назву: котрий упав у воду "водяник", у ліс - "лісовик", у болото - "болотяник", на поле - "польовий", І очерет — "очеретяник" і т. д." Про лісовика свідчень в українському фольклорі, на відміну від російського, дуже мало — в основному з Карпатського. Існувала в народі також віра в перелесника, що з'являється у вигляді коханої людини, яка померла; в скарбника, що живе у людини, яка продала йому душу, збагачує її, і ніхто нічого не може вкрасти у такої людини, але на неї чекає страшна смерть. Названі вище міфологічні образи усвідомлювалися переважно як фольклорні персонажі. А от щодо вовкулак, відьом, упирів існували інші переконання. Це були не лише міфологічні істоти (персонажі оповідок, народних переказів, казок), а й "реальні" особи, які вдавалися (на думку односельчан) до таємної шкідницької магії або ж вампіризму. В кожному селі обов'язково була своя відьма - жінка, яка вступила в спілку з дияволом або іншою нечистою силою. За українськими народними уявленнями, відьми бувають уроджені й навчені, причому небезпечнішими є якраз навчені, які свідомо ідуть на зговір з нечистою силою, а от "прирождена відьма не така злюща, як учена. Вона тільки обороняється од нечистої сили, а сама нікому зла не діє". Відьмам притаманні певні ознаки (хвіст, який має здатність ховатися, обличчя в плямах, чорна смужка волосся на спині тощо). Найчастіше українські відьми обмежуються доїнням чужих корів. Вони можуть обертатися на тварин (котів, собак, ворон), а покалічивши цю тварину, ви калічите відьму. Відьма тяжко помирає, ревучи, як віл.
13. Городництво, садівництво і виноградарство
• В українців були розвинуті всі галузі землеробства. Іноземці, які бували в Україні ще в XVI-XVII ст., відзначали наявність великої кількості вишневих та яблуневих садків біля кожної хати. Садівництво, отже, мало в основному присадибний характер, хоча при монастирях, у маєтках поміщиків було чимало й великих садів. Вирощували яблука, груші, вишні, сливи, а також малину, порічку тощо. У південніших районах розводили ще й черешню, горіхи, абрикоси, персики, а у Причорномор'ї та на Закарпатті займалися також виноградарством. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели багато сортів яблук, що характеризувалися добрим смаком, високою врожайністю, морозостійкістю: на Лівобережжі — антонівка, боровинка, волошка тощо, на Київщині - сорока. Великих розмірів були яблука апорт, або фунтівка, - на Чернігівщині, книш (вагою до 600 г) - на Поділлі. У друї in половині XIX ст. видатним українським селекціонером Л. П. Симиренком був виведений цінний сорт яблук - ренет, названий його ім'ям. Він широ ко побутує і нині. Існувало багато прекрасних сортів фуш: глива, бера - на Київщині, глек та іллинка - на Поділлі, бабка - на Волині та ін. Поділля й Полтавщина славилися сливовими садами. Сливи вживали у свіжому вигляді, а також со лили й маринували, вивозячи у великій кількості на продаж навіть за межі України. Взагалі культура садівництва українців характеризувалася високим рівнем розвитку. Не випадково ряд порід плодових дерев було вивезено і України на початку XX ст. до Американського континенту. Слід зазначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині догляд за садами був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом головним чином займалися жінки. Вони готували насіння, зберігали його взимку. Пророщували навесні, потім вирощували розсаду і висаджували її на городі. В Україні здавна культивувалися капуста, огірки, цибуля, часник, морква, ріпа, буряк, дині тощо. Приблизно з XVI ст. почали вирощувати кавуни (у степових районах на баштанах — спеціально відведених для цього ділянках). Особливо славилися херсонські кавуни, якими торгували не тільки в Україні та Росії, а навіть вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. на Півдні України з'явилися помідори, які згодом поширилися по всій її території. Приблизно з цього ж часу почалося культивування синіх баклажанів та перцю. Город української господині не можна було уявити без соняшників. Спочатку цю культуру вирощували як декоративну. її, як і кукурудзу, було завезено з Американського континенту.
15. Григорій Новицький і його твір «Краткое описание в народе остяцком»
Український учений Григорій Новицький, якого було заслано царським урядом Росії до Сибіру як прибічника Мазепи, у 1715 р. написав етнографічне дослідження про культуру й побут остяків, численної народності ( піїіру. Його "Краткое описание о народе остяцком", за оцінкою вчених, є однією з найбільш ранніх у світовій літературі суто етнографічних монографій. Побачивши світ у 1720 р В Нісеччині праця новицького познайомила європейців з народами (вхідного Сибіру.
16. Громадський побут українців
Сфера діяльності громади як сукупності мешканців одного населеного пункту майже повністю будувалася на засадах звичаєвого права. За сукупністю узвичаєних норм, якими керувалася певна спільнота для задоволення своїх соціально-економічних і культурних потреб, в етнологічній науці закріпився термін "громадський побут". Громадські трудові звичаї в Україні відзначаються різноманітністю та варіативністю. Це зумовлено соціальною структурою господарства, зокрема поділом стану селянства на різні категорії (тяглі, піші, халупники), внаслідок чого виникала економічна потреба взаємодії і кооперації поміж різними селянськими, з одного боку, і селянськими та поміщицькими господарчими (економіями), з другого. Крім того, навіть у XIX ст., особливо в "старих українських регіонах", сільське господарство все ще перебувало на дуже відсталому рівні. На селі побутували різні типи трудових громадських звичаїв, які можна розбити на: — звичаї сусідської взаємодопомоги; — звичаї, базовані на праві користування і володіння. Звичаї сусідської взаємодопомоги передбачали рівнозначний/рівноправний обмін працею або послугами між двома (кількома) суб'єктами, коли обидва (всі) суб'єкти спільно почергово виконували (переважно ту саму) роботу спершу в господарстві одного, потім іншого і т. д. Так, відбування толоки в одного селянина (наприклад, відбудова хати після пожежі чи зруйнованої внаслідок стихійного лиха) не вимагало обов'язкового "відробітку" в кожного з учасників толоки, а лише у випадку виникнення подібної ситуації. Характерною ознакою "сусідських" звичаїв було те, що вони функціонували переважно у середовищі однорідних у майновому відношенні та рівноправних (з погляду юридичних відносин) осіб, на відміну від звичаїв щодо найму, котрі передбачали наявність двох нерівноцінних сторін, одна з яких тією чи іншою мірою залежала від іншої. П. Чубинський вважав, що явища спільної праці треба кваліфікувати не стільки економічними відносинами, скільки виявом сусідської симпатії та допомоги. Класичним прикладом землеробських громадсько-трудових звичаїв є "супряга " ("спряжка", "толока"), яку знали практично всі регіони України на всіх етапах аграрної історії. П. Чубинський подав такий опис «супряги» - щоб скласти плуг, треба три пари волів; господар, котрий мав дві пари підшуковував, у кого є третя. Домовившись між собою, селяни працюють тому, хто має дві пари, орють дві частини землі, а тому, хто має одну, - третю частину. Звичаї колективної взаємодопомоги побутували і в середовищі ремісників та промисловців. Так, серед пасічників існували "спайки" (Слобожанщина, Поділля), "братчини" (Полісся) — об'єднання односельців-пасічників, які почергово вели нагляд за вуликами, добуті щільники під час викачування меду розподілялися порівну або відповідно до внесеної пайки. Громадсько-трудові звичаї, базовані на праві користування і володіння, передбачали винайм одним суб'єктом землі, нерухомості, рухомості, робочої сили другого суб'єкта. В Україні здавна практикувалися економічні відносини, за якими один господар віддавав іншому рухоме або нерухоме майно В шмчасове користування чи володіння на певних умовах. Звичаї на праві користування вкладаються в досить просту схему: право користування надавалося: 1) за відробіток; 2) за платню: а) натуральну; б) грошову; в) натурально-грошову. Винайм робочої сили відбувався також іа натуральну, грошову, натурально-грошову оплату. Найчастіше в народній економічній стихії українського села XIX ст. застосовувалися комбіновані форми договірно-зобов'язальних моделей, в основі яких лежав принцип господарської доцільності. Найпоширенішими формами винайму земельних ділянок на один сільськогосподарський цикл були скіпщина та спольщина. Термін "спольщина" В народному термінологічному словничку мав значення винайму землі іа домовлену частку врожаю ("з часті", "з половини", "з полу"), те ж саме означало слово "скіпщина" ("з копи", "зі снопа"). Тобто скіпщина і спольщина означали оренду земельної ділянки за оброчною формою розрахунків. Церковне життя сільської громади мало дві форми: 1) що стосувалася всіх мирян певної парафії (їхня участь у щонедільних службах Божих, святкових Богослужіннях); 2) церковні братства та сестринства. В останньому випадку передбачалося, що група особливо свідомих мирян опікується справами церкви і церковного життя. Причому в селі могло бути тільки чоловіче або парубоче братство, а могли бути братства чи сестринства різних вікових груп.
17. Густинський літопис та його значення в етнології.
Побут козаків, звичаї українців XVI-XVII ст. широко відображені в Густинському літопису. Ця етнографічна пам'ятка дійшла до нас у списку, викопаному Михайлом Лосицьким у 1670 р. в Густинському монастирі. Тут, окрім загальних міркувань про походження назви "Русь", подано характеристику географічного розташування народів, окремий розділ присвячується походженню козацтва, їхній етнічній ідентичності, способу життя, звичаям. Автор літопису поглиблює проблему етногенезу українців. Уперше в Густинському літопису так багато уваги приділено народним віруванням, раннім формам світоглядних уявлень. Літописець, як ревний християнин, уважав, що люди, не знаючи істинного Бога, поклонялися бездушним речам, боготворили стихії та віддавали їм честь, поклонялися криницям, приносили жертви гаям. Пережиток тотемічних, анімістичних уявлень автор бачив у звичаї обливатися водою на другий день Великодня. Дуже важливо, що в літопису містяться докладні назви давніх божеств. Серед них найголовніший Перун, на честь якого палять вогонь, також згадуються Хоре, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Мокош, Волос, Позвизд, Ладо, Купало, Коляда. Густинський літопис уперше в українській етнології наводить, докладний опис свята Купала, яке на той час активно побутувало, зауважуючи при цьому, що його відзначають і в інших країнах, і вказує точну дату проведення: "наченше іюня 23 дня, в навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далъй, сицевым образом: с вечера собираются простая чадь, обоего пола, и сплетают себе венцы из ядомого зелыя, или ко-реиія, и препоясавшися былием возгнетают огнь, инде же поставляют зеленую ветвь, и емшеся за руце около обращаются окрест оного огня, поюще своя песни, преплетающе Купалом; потом чрез оный огнь прескакуют, оному бесу жертву себя приносяще..." Крім того, літописець був добре ознайомлений з іншими народами і згадує про еллінів, римлян, печенігів, половців, варягів. Серед сусідів українців -москва, іурки, татари, ляхи, литва. На території України він виокремлює такі реї іони, як Волинь, Подолля, Украйну, Підгір'я.
18. Державні кордони та етнічні межі України.
Поза Україною проживає майже 5 частина українців, значна частина яких припадає на прилеглі райони.,котрі є етнічною територією України. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще Петровим і пізніше Рудницьким, Кушніром. Представництво етносу грає важливу роль при визначені етнічних територій, проте вони мають пов’язуватися з історією самої країни і заселення цих територій. Відомо, що більшість етнічних територій України, які нині перебувають у складі інших держав, є споконвічними її земляками, хоча не завжди там переживали українці. Найпротяжніші Етно зони на сході, що включають в себе Слобідську України і Донщину. Тривалий час ці території були «диким полем» між Україною і Московією з одного боку і Кримським ханством з іншого. Першим хто наважився захистити їх від кримської орди був Дмитро Вишневецький. Відтоді козаки стали повноправними господарями цих територій. Почалася колонізація Слобожанщини. На цьому було акцентовано увагу після лютневої, а потім жовтневої революції 1917 де постало питання розмежування слобідської України від Росії. Західні етнічні межі українства включаються до територій сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії в суміжних територіях з Україною районах Польщі такими територіями є Холмщина, Перемишлянщина, Бойкіщина, Лемківщина. Крім цих земель у Польщі існує ще ряд регіонів з переважно українським населенням утворених внаслідок приєднання до неї окремих територій або міграцій. Зх. Галичина відійшла до польщі особливо трагічно, також скептично ставляться до Лемківщини яка після 2 світ війни відійшла до складу Польщі. В Румунії етнічні мужі автохтонного українства включають два регіони Буковини – 1) межує з Чернівецькою.2) з Закарпатською обл. Продовженням основного етнічного масиві українців на Заходіє райони Сх . Словаччини – Пряшівщина, Гуменнє, Свидник. Ці землі перебували у феодальній залежності від Угорщини.
19. Дівочі та парубочі громади в Україні.
В Україні діти із семи-дев'яти років привчалися до посильної трудової діяльності. Хлопчики, як правило, ставали пастушками. Меншенькі пасли гусей, качок. Більші — йшли у підпасичі (помічниками пастухів), потім у пастухи. Хлопця вже так і звали — пастушок, пастух, що означало певну градацію віку. При виповненні хлопчику семи років в давнину відбувався обряд "садити на коня", або "княжити". На свято Семена (1 вересня) семилітка підстригали як дорослого, одягали нові штани й пояс, садовили на коня і тричі обвозили по колу за сходом сонця. Ймовірно, що такий звичай "княжіння" хлопця відбувався весною. Хлопчики змалку допомагали також біля коней, волів, при оранці і П вали погоничами. А "погонич" вже звучало як справжній робітник. Дівчаток привчали переважно до хатньої жіночої роботи. Семирічні дівчинка вже няньчила менших братиків чи сестричок і величалася у сім і "нянькою". У жнива дівчатка допомагали носити обід косарям у поле. Майже по всій Україні існував звичні її яким дівчинка, напрявши перше повісмо, мала вкинути його в палаючу а сама оббігти тричі навколо хати. Вважалося, що тоді хутко прясти навчиться. Молодь дорослою ставала рано. Дівчата переважно у 15—16 років, хлопці — в 16—17. Здавна в Україні існували своєрідні громадські організації молоді — так звані дівочі й парубочі громади. Повноліття для дівчини чи хлопця наставало тоді, коли вони могли вступити до цієї громади. Бувало, що хлопчики й меншого віку (14—15 років) хотіли пристати до парубочого товариства. Та ні ж бо, старші цього не допускали і привселюдно кепкували з таких скороспілих: "Ще молоко на губах не обсохло, а він до дівчат біжить". Або ж спіймають і переріжуть очкур (мотузку) в штанях. Тоді хлопець штани в руки і гайда додому, осоромлений. Прийняття до громади регламентувалося певними звичаями і виконанням обрядових дій. Характер цих дій мав у різних регіонах України свою локальну специфіку. Здебільшого новачків до гурту приймали на перших осінніх вечорницях. Відомо, що ці своєрідні клуби дозвілля сільської молоді з настанням жнивної пори переставали функціонувати, а з приходом осені відновлювалися. В одних селах вони розпочиналися на Другу Пречисту (21 вересня), в інших — на Покрову (14 жовтня) чи на Кузьми й Дем'яна (14 листопада). Давні звичаї перших вечорниць досить довго зберігалися на Поліссі та Волині. На Коростенщині, зокрема, на перші осінні вечорниці дівчата в складчину готують святкову вечерю. Приносять сало, яйця, обов'язково варять вареники. Дівчата і хлопці мали ватаги окремо. З наколядованих гостинців дівчата робили складчину окремо, а хлопці — окремо. А вже на завершення зимових свят робили спільну складчину, великі вечорниці. Парубоча громада мала свій устав, і Береза зачитував його на вечорницях. Ось приблизний текст: "Будемо ж, браття, гуляти чесно, тихо та смирно, як і слід чесному й поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки. Господиню на вечорницях поважать і шанувати як матір, з дівчатами обходитися з повагою; не забувать, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села". Цікавим елементом парубочого й дівочого життя були ворожіння замовляння. Ми вже говорили, що відбувалося це переважно під час таких календарних свят, як Катерини, Андрія, Покрова, Різдвяних та Великодніх.
20. Діяльність Бориса Грінченка в українській етнології.
Б. Грінченко (1863-1910) Письменник, етнограф, громадський діяч. Фольклорист. Грінченко займає велике значення у українській етнографії. Йому належить збірка «етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській и сусідніми з нею губерніях», перший бібліографічний покажчик. Етнографічні дослідження привели Грінченка до збирання матеріалів, мовника, що увійшли у відредагований ним «словник української мови». Він охоплює етнографічні записи і літературні твори 1798-1870. брав участь у збудуванні української літературної мови.
21. Діяльність В.Верховинця в народній хореографії та етнографії.
Верховинець Василь Миколайович (справжнє прізвище Костів) (1880 — 1938) — український композитор, диригент і хореограф, перший теоретик українського народного танцю. Василь Верховинець, автор багатьох музикознавчих праць, етнограф,викладач хорових дисциплін, теорії музики та гармонії, хоровий диригент, співак, хормейстер і хореограф, музичний і громадський. Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Перейшовши до "Русько-народного театру" виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках. Василь Миколайович мав непоганий, поставлений голос - лірично-драматичний тенор. У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи Садовського серед інших акторів було запрошено Є. Долю - майбутню дружину Верховинця, прекрасну актрису, що виконувала ролі травестів. Грав в ролях Петра ("Наталка Полтавка" М. Лисенка), Андрія ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського). Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Великі досягнення Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка "Енеїда". Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка "Украдене щастя" (прем'єра 7 березня 1912 р.). Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові "хори веснянок" в п'єсі "Маруся Богуславка" мали винятковий успіх у глядачів. Навесні 1915 року Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка. В цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом. Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець глибоко вивчає побут і творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці "Роман" і "Гопак", "Василиха", "Шевчик", "Рибка". Також Василь Миколайович записав українське весілля. Книга "Українське весілля" у 1912 р. стала його першою науковою працею. Друга праця "Українські танці" (1913 р.) стала результатом наполегливих пошуків у царині народних танців. З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу "Теорія українського народного танцю" (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. "Теорія українського народного танцю" витримала 5 перевидань. У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця - збірка дитячих ігор з піснями "Весняночка", в якій викладається методологія роботи з дітьми. У 1920-1932 рр. - керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927-1928 рр. - був керівником хору Харківського драматичного театру. У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 роre його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В.М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р. 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Миколайович Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
22. Діяльність етнографічної комісії ВУАН.
За радянського часу тема етнографічних осередків в Україні була суворо табуйована. І все ж найбільше зробив для осмислення їхньої діяльності 1920—30-х років, зокрема Етнографічної комісії ВУАН, у 70-х роках XX ст. молодий тоді ще дослідник Степан Музиченко. Із заснуванням 14 листопада 1918 р. Української академії наук у Києві продовжується розвиток етнології. У 1920—1925 рр. створено основні наукові етнографічні центри в системі ВУАН. Серед них було кілька основних установ і чимало секцій. До провідних осередків етнологічної науки цього періоду належали насамперед: Етнографічна комісія ВУАН (1921 — 1933) під головуванням академіка Андрія Лободи; Музей (а згодом Кабінет) антропо логії та етнології імені Ф. Вовка (1921—1934), Кабінет примітивної культури кафедри історії України (1925—1933) під керівництвом Михайла Грушевського, Кабінет музичної етнографії (1922 — 1933) під керівництвом Климентй Квітки, Краєзнавча комісія (1922). Майже всі історико-філологічні, етнологічні видання містили матеріали з етнічної історії українців. Виходили й видання окремих наукових установ. Так, Етнографічна комісія ВУАН випускала "Етнографічний вісник" (К., 1925—1932. Кн. 1—10) за редакцією А. Лободи і В Негрова. Також з метою організаційної роботи ЕК видавала "Бюлетені топографічної комісії ВУАН". У бюлетені друкувалися програми для збору етнографічного матеріалу, плани засідань Комісії та обговорення наукових доповідей, науково інформаційні матеріали. Десять книг "Етнографічного вісника" характеризують наукові напрями української етнологічної школи, які розвивалися в контексті передової західної науки. Під впливом західної науки розвивалася й українська етнологія. Так, з'явилися теоретичні статті "Міфологема сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-еліністичний культурний цикл" В. Петрова, "Обряди збору врожаю у слов'янських народів у найдавнішу добу розвитку.. Н. Дмитрук помістив свою публікацію про голод в Україні 1921 р. П'ята книга "Етнографічного вісника" стала ювілейним збірником на пошану академіка Дмитра Багалія з нагоди 70-ї річниці від дня народження та 50-х роковин наукової діяльності. В ній опублікували свої матеріали такі видатні вчені, як Дмитро Зеленін ("Східнослов'янські хліборобські обряди качанняйперекиданняпо землі"). З 1928 р. політична ситуація в Україні починає змінюватися. Вчені вже переконалися в ілюзорності "українізації". Назрівало усвідомлення неминучості конфлікту між реаліями і більшовицькими гаслами. Багатьох це лякало. Так, не витримавши безпідставних звинувачень, пішов з життя видатний учений-археолог, етнолог, музеєзнавець Данило Щербаківський. Шоста книга "Етнографічного вісника" (1928) була присвячена його пам'яті. У цьому ж номері були вміщені надзвичайно важливі методологічні статті К. Квітки, В. Петрова, М. Корниловича. Тут же подавалася інформація С. Якимовича про діяльність Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди в Харкові. Створений він був 1920 р. зусиллями видатного вченого, академіка Миколи Сум-цова на основі однієї із колекцій старожитностей Етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яка виникла ще в 1834—1935 рр. Початкові фонди музею складалися з етнографічних експонатів Харківського художньо-промислового музею, приватних зібрань. Після смерті М. Сум-цова керівником Музею стала Раіса Данківська, яка своєю невтомною працею значно збільшила його фонди. У системі академічних видань виходив також науковий Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН, де лише в 1927 р. були опубліковані наукові статті: М. Левченка "З поля фольклористики й етнографії"; Г. Павлуцького "Історія українського орнаменту", В. Петрова "Місце фольклору в краєзнавстві". В цій же серії вийшла окрема велика праця Є. Марковського "Український вертеп. Розвідки й тексти". Етнографічна комісія, поширивши безкоштовно серед населення програми для збирання народних звичаїв, прислів'їв, вірувань, дитячих забавок, народних знань тощо, створила широку мережу кореспондентів. Загалом було розіслано понад шість тисяч примірників різних програм. У кінці 1920-х років із Комісією співпрацювали більше десяти тисяч збирачів-аматорів. Було зібрано фактичний матеріал передусім з різних ділянок традиційної культури українців та національних меншин з різних регіонів України. Архів Етнографічної комісії становить велику наукову цінність: він дає уявлення про традиційний світогляд, культуру, етнокультурні реалії, які ще не були зруйновані тоталітарним режимом.
23. Діяльність Івана Франка в галузі етнографії.
Франко (1856-1916) український вчений, гром. діяч, етнограф. Літературна і наукова спадщинавеличезна і різноманітна. На думку Франка етнографія повинна займатись науковим узагальненням матеріалу сучасного життя народу, а для кращого його розуміння вивчиня минулого. Франко вважав що в етнографічному дослідженні сучасного і минулого життя народу треба обов’язково використовувати дані інших наук – історії, статистики, археології. Перші кроки діяльності Франка як етнографа припадають на кін 70-х років. Саме в цей час в Надн. Україні проводиласьвелика етнографічна робота, розгортала свою діяльність РГТ, організовувались експедиції, публікувались етнографічні і фольклористичні матеріали. Свої етнографічні спостереження він хоча дуже рано. Після закінчення7-го класу відвідав багато міст України, під час подорожей записував народні пісні, коломийки. Оповідання. У 1876 у журналі«Друг» відкриває розділ в якому публікує весь зібраний матеріал. Історіографічні праці Франка в галузі етнографії і фольклору стосувалися загалом Галичини. У 80-хФ намагається організувати масове збирання матеріалів про життя і побут українців, розширити територію етнографічної спадщини, залучивши до цієї праці студентську молодь. У 1883 створює «Етнографічно-столичний кружок» у Львові. За рік існування гурток провів 12 засідань. У 80-х порушує питання про необхідність комплексного і всебічного дослідження побуту і культури народу, значного розголосу набрала робота в Галичині. В 1898 р. вісторико-філологічній секціях НТШ була створена етнографічна комісія в якій Ф. працював спочатку членом, а пізніше головою. Основною його діяльністю в цьому періоді було те що він приступив до розробки конкретних питань в етнологічних дослідженнях. На поч. 20 ст. працює, як голова етнографічної комісії НТШразом із секретарем цієї комісії Гнатюком. За ініціативи Франка було зібрано експедиції для збирання матеріалу. Широко було розповсюдження для збирання матеріалів для музею НТШ.
24. Діяльність М.Максимовича в галузі етнографії.
М.Максимович був засновником української етнографії. Він зібрав багато відомостей про народні вірування та обряди, прикмети про погоду, записав велику кількість українських пісень, прислів’їв та приказок. Серед вчених України його було визнано «найвидатнішим автористом» у вивченні памяток матеріальної та духовної культури. Максимович вивчав багато архівних документів, зібрав рідкісні, що не втратили і до нашого часу наукової актуальності, відомості з історії українських міст та сіл. Разом з іншими істориками України він активно сприяв археологічним розкопкам та вивчав їхні результати і був ініціатором утворення Київського «Тимчасового комітету для розшуку старожитностей» для розшуку старожитностей Наукового товариства Нестора літописця.
25. Діяльність Миколи Сумцова в галузі етнології.
Сумцов Микола Федорович (18 квітня 1854 - 12 вересня 1922) - видатний український фольклорист, етнограф і літературознавець та громадський діяч. Народився в Петербурзі у дворянській родині; дійсний член НТШ (з 1908 р.), ВУАН (з 1919 р.), член-кор. Петербурзької АН (з 1905 р.), чл. Чеської АН та ряду слов. наук. товариств. По закінченні Харківського університету (1875) деякий час студіював у Німеччині, з 1878 р. - приват-доц., з 1888 р. - проф. Харківського університету; з 1880 р. - незмінний секретар, з 1887 р. - гол. Іст- Філол. Товариства при Харківському Університеті, 1905 року завідував Етногр. Музеєм при ньому. Гол. галуззю досліджень Сумцова була етнографія, особливо фолкльор. Почавши свою наук. працю як прихильник мітологічної школи, він поступово перейшов до порівняльного напряму, беручи до уваги філол. засоби праці, з якими найкраще був ознайомлений. Праці з цієї ділянки відзначаються багатим фактичним матеріалом, зокрема: «О свадебных обрядах, преимущественно русских» (1881), «К истории южнорусских свадебных обычаев» (1883), «Хлеб в обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886), «Научное изучение колядок и щедривок» (1886), «Коломыйки» (1886), більша праця «Культурные переживання» (1889-1890), «Писанки» (1891), «Дума об Алексее Поповиче» (1894), «Разыскания в области анекдотической литературы» (1898), «Очерки народного быта» (1902). Кілька праць С. присвячені кобзарству і кобзарям: «Изучение кобзарства» (1905), «Бандурист Кучеренко» (1907) й ін. Історії укр. фолкльористики належить праця «Современная малорусская этнография» (т. І, 1893, II, 1897), «Діячі укр. фолкльору» (1910). С. присвятив чимало уваги вивченню Слобожанщини: «Слобідсько-укр. іст. пісні» (1914), «Слобожане. Іст.-етногр. розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918). Працював над створенням систематизованої історії укр. літератури 17 ст. й опублікував ряд монографій про І.Вишенського, Л.Барановича, І.Ґалятовського, І.Ґізеля - всі у 1884-1885 pp. Йому належать праці з історії укр. літератури 18-20 ст.: низка праць про Т.Шевченка, Г.Сковороду, І.Котляревського, П.Куліша, М.Старицького, І.Манжуру, І.Франка, Б.Грінченка, О.Олеся, О.Потебню. Ряд праць С. присвячений історії рос. (зокрема про О.Пушкіна) і зах.-евр. літератури, кілька — історії образотворчого мистецтва (особливо про Леонарда да Вінчі). Всього написав бл. 800 наук. праць. Відомий і як популяризатор, зокрема історії української культури: «Хрестоматія з укр. літератури» (1922). Він брав діяльну участь у гром. житті, виступаючи на оборону укр. нац. культури. По революції 1905 С. перший серед харківської професури почав читати 1906 лекції українською мовою, аж поки влада не заборонила вживати української мови на лекціях. С. багато зробив для організації народився бібліотек і музеїв; він був одним з засновників Харківської гром. бібліотеки (тепер Держ. Наук. Бібліотека ім. В.Короленка).
26. Діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства.
1873 – засновано відділ в Києві, Чубинським – вчений сектор фактично його керівник, а також багато інш. видатних вчених української культури: М.І. Зібер, С.А. Подолинський, Хв. Вовк, О. Потебня, М. Лисенко, Панас Мирний. Співробітники відділу розгорнули небувалу збиральницьку роботущодо запису фольклорних творів, відомостей про мову та ін. галузі духовної і матеріальної культури. Були видані дуже змістовні збірки («Історичні пісні малоруського народу» Драгоманова; «Чумацькі пісні» Гурченка; «1874» ’малоруські народні перекази і оповідання’ Драгоманова і Антоновича «1876».) Відділ почав вивчати одночсно із селянством робітничий клас. Важливим заходом, здійсненим ним, був одноденний перепис населення Києва. Він дав відомості про кількіснийстановийнаціональний склад населення міста його житло умови, квартирне питання, жіночу працю. Звинуватили у сепаратизмі і закрили у 1876 році. Драгоманов, Зібер, Вовк емігрували ( через заборону жити в Україні і обохстолицях імперії).
27. Діяльність Т.Шевченка в галузі етнографії.
На сер 40-х 19 ст. посилюється роль Києва в сусп. і наук. житті Укр. Після відкриття університету в 1834 центр розвитку етнографії перемістився в Київ. До гуртка любителів етнології на чолі з Максимовичем, приєднався і Шевченко, що в цей час приїхав на Україну і виявив інтерес до культурного побуту українців. Він був основопожником революційно-демократичного напряму в етнографії. Підійшов до вивчення з позиції революційно-демократичної ідеології. Висунув вимого правдивого опису життя народу. В своїх ранніх творах він намагається як найправдивіше змалювати життя українського народу, зокрема села. У 1843 Шевченко їде на Україну з метою висвітлення і вивчення укр.історії, культури, побуту та звичаїв народу. Збирає матеріали в містах і селах на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині. З натуриробив замальовки українського життя. В цей Шевченко починає видавати науково історико-етнографічне видання «Живописна Україна». Другий етап етнографічних досліджень припадає на час роботи в Київській Археологічній комісії (1845-57). Подорожуючи Україною з метою збирання археологічних знахідок, він описує життя народу в тому чи іншому регіоні, збирає відомості про матеріальну і духовну культуру. Особлива увага приділяється пісням і думам про Полісся. Головним об’єктом етнографічного дослідження було кріпосне селянство. Для Шевченка, як і для інших науковців було зібрання матеріалу, який би піддавався аналізу і поясненням культурно-побутових явищ.
28. Дохристиянські вірування в святі Івана Купала.
7 липня — Івана Купала. Відоме в народі під різними локальними назвами: Купала, Купайла, Іванів день та ін. Подекуди, за давньою традицією, його святкували 6 липня, але на більшій території України вже в період християнізації (IV ст. н. е.) Купала з'єдналося з днем народження Іоанна Хрестителя Предтечі і відбувалося 7 липня за новим стилем. Це одне з найбільших літніх свят у багатьох європейських народів. 1920-ті роки його подає Густинський літопис XVII ст., з якого постає перед нами давнє язичницьке свято. Свято відоме у більшості регіонів нашої країни. Дещо стерте в своїх формах у Карпатському регіоні, зате багате локальними відмінами у поліській, подільській та центральній етнографічних зонах України. Спільні риси мали основні елементи й атрибути свята: виплітання купальських вінків і пускання їх на воду, скакання закоханих пар через вогонь, прикрашання купальського деревця, водіння таночків та спів обрядових пісень, приготування обрядових страв. З назбираних до схід сонця городніх і польових квітів дівчата плели віночки, які одягали на голову. Окрім того, ще випліталися вінки для прикрашання купальського дерева. У вінок до чебрецю, любистку, чорнобривців, сокирок, волошок вплітали також кропиву та полин, що виконували роль оберегу від нечистої сили і відьом, які особливо лютували в Купальську ніч. До віночків вплітали також дозріваючі вишні. На Звенигородщині маленькі віночки з самих вишень чіпляли на купайлицю-дерево. На Поділлі ними прикрашали вербу і в складчину варили вареники з вишнями, якими пригощалися біля купальської верби. Ритуальною купальською стравою на Поліссі був горох, який вживається у багатьох календарних та сімейних обрядах. З дерев для Купала брали найчастіше вербу, подекуди вишню. Вірять, що коли купається сонце, то, викупавшись одночасно з ним у річці, можна позбутися усіх хвороб. Обов'язковим елементом свята є стрибання через вогонь, що символізувало очищення від усього злого. У давнину для розпалювання багаття хлопці добували живий огонь, тобто тертям сухої гілки об гілку. Через вогнище, яке розкладали на галявинах, пагорбах перестрибували дівчата й хлопці. Існувало чимало повір'їв, пов'язаних зі звичаєм. Скажімо, обсмалення одягу вважалося недоброю ознакою для майбутнього подружнього життя. Якщо дівчина й хлопець, стрибаючи разом, не розняли над вогнем своїх рук, то це віщувало їм щасливе одруження. На Сумщині, Чернігівщині стрибали через приготовлену купу з кропиви, будяків, які потім спалювали. Кропива також виконувала очисну функцію.
29. Етнічний склад населення України.
Етнічний склад населення України, як і кожної держави у світі, формувався протягом багатьох сторіч. Окремі вкраплення мігрантів відбували-я за рахунок осілих мігрантів зі Сходу й Заходу та переважаючим завжди залишався корінний етнос - українці. Посилення міграції людей відбулося у багатому на революційні та воєнні дії XX сторіччі. Міф про поліетнічність населення України широко пропагувався наприкінці XX - на початку XXI ст. На його підставі були жорстоко утиснені національні права автохтонного етносу українців. Під час святкування незалежності України колишні керівники держави у перших рядках своїх урочистих промов стверджували, що у нас проживає 140 народів. Кожного року ця цифрана десяток народів збільшувалася. Вже у 2000 р. звучало їх 150. Ця міфічна цифра увійшла до шкільних підручників, починаючи з книжечок для дитячого садочка. Хто ж ці 150 народів? На тему багатонаціональності українського суспільства написано за останні десять років сотні статей, захищено десятки дисертацій, створено наукові інституції, які проводять наукові дослідження національних меншин України. І, власне, це можна було би вважати позитивним фактором (бо кожна людина має право на задоволення своїх національних почуттів, культурних запитів), коли б міфологізація проблеми не спрямовувалася гак, що кожна меншина має право на національно-культурну автономію, але окрім. Відповідно до етнічної карти України, на її території, окрім основного корінного (автохтонного) етносу українців проживають ще представники 17 етнічних меншин. Це передусім: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, молдавани, румуни, греки, цигани, німці, євреї, угорці, гагаузи, та-гари, караїми, кримчаки. Україна меншою мірою поліетнічна, ніж будь-яка країна Центральної і Південної Європи. За переписом 2001 р. у нас проживають: росіян 17,3 %, білорусів — 0,6 %, молдаван - 0,5 %, кримських татар - 0,5 %, болгар - 0,4 %, угорців - 0,3 %, румунів - 0,3 %, поляків - 0,3 %, євреїв - 0,2 %, вірмен - 0,2 %, греків -0,2 %, татар - 0,2 %. По 0,1 % становлять: азербайджанці, цигани, грузини, німці, гагаузи. На решту 116 представників інших народів припадає лише біля 2 % усього населення, тобто соті й тисячні долі. Про найкраще збережені права національних меншин в Україні Свідчать не тільки активна діяльність культурних національних товариств, національних середніх і вищих закладів, видання книг і газет, а й правові документи. Верховна Рада України 25 червня 1992 р. прийняла закон "Про національні меншини України", який регламентує статус національних меншин, їхні нрава, гарантії задоволення національних прав людини й етнічних груп. Як зазначають дослідники, закон дістав високу оцінку експертів міжнародних організацій з прав людини та національних меншин. Україна підтримує рішення Женевської конференції (1990 р.) про пошанування державами прав національних меншин. Але нехтується в Україні рішення, прийняте на тій же конференції, про те, що й меншина повинна бути готова до співробітництва з державою, на території якої вона проживає. Тобто — поважати культуру, звичаї, мову українців. Україна не є багатонаціональною державою, як Індонезія, Індія. Це держава з переважно корінним населенням і національними меншинами, яким надано рівні права у соціальному і культурному розвиткові.
30. Етнографічна діяльність В.Антоновича.
Антонович Володимир Боніфатійович (30 січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади. Нар у містечку Махнівці Берд повіту Київської губернії. Закінчив медичний (1855 р.) та іст-філ (1860 р.) факи К у-ту. У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. В 1863—1880 роках. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні. Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені історії козацтва: «О происхождении козачества» 1863; гайдамаччини: «О гайдамачестве» 1876; селянства: «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870); шляхетства:«О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867. Інші головні праці Антоновича: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78); «Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882); «Уманський сотник Іван Гонта» (1882); «Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського гром-пол життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському соймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.
31. Етнографічна програма Ф.Туманського.
Федір Йосипович Туманський (*1757 — †1810) — історик, етнограф і громадський діяч, вихованець Кеніґсберзького університету, член Королівського Пруського Нім. Товариства. Закінчивши студії, Т. повернувся на Україну, де дістав звання бунчукового товариша, 1778-79, «по вибору всея Малороссии», організував «Топографічний опис»Гетьманщини й склав детальні анкети-програми для збирання іст.-геогр., екон., етногр., а також природознавчих й антропологічних відомостей. Перша анкета-програма складалася з 50 параграфів і призначалася для опису міст. 2-га – 23 параграфи, торкалася опису сіл, слобод, хуторів. Автор хотів відіслати ці програми по містах і селах і на основі отриманих відповідейскласти описи міст і т.д. Мета – поширити історично-географічні і топографічні знання. Більшість питань стосувалась географічних та економічних знань. Програма міст приділяла увагу його функції як адміністративного, торгово-промислового культурно-освітнього центру. Значна кількість питань присвячена опису занять населення, відомостям про природно-кліматичні умови.Програма, що стосувалася сіл, хуторів та слобод повторювала першу, але в дещо скороченому вигляді. Загалом за допомоги цих програм передбачалося отримати відомості про архітектуру й розташування міст, сіл, хуторів, слобод і т.п.З цим проектом Т. були пов'язані топографічні описинамісництв кол. Гетьманщини 1780-их pp. (праці Д. Пащенка, О. Шафонського, П. Симоновського та ін.). Обраний 1779 чл.-кор. Петербурзької АН, Т. розгорнув широкі плани культ.-наук. праці на Україні. Наприкін. 1779 — на поч. 1780 р. він висунув проект Академічної Книгарні в Глухові, який був здійснений, і цікавий «План о заведений в Малороссии … Академического Собрания», свого роду зародку Укр. АН (цей проект не був здійснений). Тоді ж Т. мав намір написати «полную историю Малороссии», у зв'язку з чим звертався до Петербурзької АН з проханням вислати йому до Глухова відповідні архівні джерела та ін. матеріали. Але Академія поставилася до цього проекту скептично, і він не був реалізований. Після ліквідації Гетьманщини Т. розвинув широку наук. й літ.-вид. діяльність у Петербурзі. Похований у Глухові.
32. Західне Поділля. Особливості етнокультури.
Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я. Він охоплює більшу частину сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні частину Чернівецької, а на заході Івано-Франківської та Львівської областей. В етнографічній літературі виокремлюють Поділля східне і західне. Вперше назва Поділля у значенні Русь долішня зустрічається у документах середини XIV ст. До того часу вона згадувалася під назвою Пониззя (від Русь нижня — на відміну від Русі гарної, що прилягала до Карпат), і мешкали там слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до складу Київського князівства. В 60-х роках ХІУ ст. Поділля було захоплене Великим князівством Литовським. У 1434 р. Польща анексувала Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569 р.) — Східне Поділля. В 1793 р. Східне Поділля і частина Західного Поділля опинились у складі Російської імперії.Після першого поділу Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившіся на області, потім у намісництва, а від 1796 р,наВолинську та Подільську губернії. За радянських часів Подільську губернію скасували, а на її території створили 1932 р. Вінницьку, а 1937 р. Кам'янець-Подільську (з 1954 р. — Хмельницьку) області України. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і 1939 р. були возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську область. Як бачимо, нинішнє адміністративне утворення не зберегло традиційної назви Поділля, хоча ноно і не зникло з народної пам'яті. За багатством і розмаїттям матеріальної та духовної культури Поділля — один із найколоритніших районів України. Основним заняттям його жителів, яке надавало своєрідності їхній традиційно-побутовій культурі, було землеробство (адже Поділля має родючі чорноземи і теплий помірний клімат). Західне Поділля відділяється від східного рікою Збруч. Західне Поділля схильне до західного України. Є польський вплив, який проявляється у назвах, їжі. Є перехідним ареалом до Карпат. Спостерігається дифузія культурних особливостей. Як і в усій Україні спостерігається переважання землеробства та скотарства. Ярко відмінності спостерігаються у весільному обряді: є і віткосплетіння і коровайний обряд. В Зах. Поділлі переважає червоно-чорна вишивка. В Подністров’ї збереглися архаїчні елементи з впливами навіть Сходу. Будинки – каркасно стовпова конструкція. Характерним для цього краю було будівництво житла з дерева з використанням глиносолом'яних вальків, що сягає археологічної давнини, а також глиносолом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Подільська хатамазанка вирізнялася білизною стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, призьбою, що виступала і була підведена червоною глиною, внутрішньою обстановкою, оздобленням інтер'єру декоративними елементами, рушниками тощо. Традиційне вбрання подолян має безліч різноманітних варіантів, багато оздоблене вишивкою і мережкою. Особливо знаменитими були подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольоровою гамою. Самобутніми є подільські ткацькі вироби, килимарство з рослинним і геометричним орнаментом, широкий асортимент традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін. Зазначимо, що локальні особливості традиційної як матеріальної, так і духовної культури корінного населення Поділля дає підставу деяким дослідникам вважати його однією з етнографічних груп українців, хоча скоріше тут можна говорити про подолян як про локальну групу українців.
33. Зачіски та головні убори українців.
Жіночі головні убори поділялись на дві групи: платоводрапірувальну (намітки, обруси, хустки) та шиту шапкоподібну ("очіпки", "чушки", "зборники", "фес"). Прадавній звичай обов'язково вкривати голову заміжній жінці білою довгою наміткою або коротшим обрусом затримався в народному костюмі України майже до початку XX ст. у жіночих головних уборах, які становили так званий платовий головний убір, характерний для багатьох давніх народів. Це був шматок полотна, який обвивали різними способами по основі ("кибалці" — твердому обручику з гнучкої деревини або картону, "очіпку") навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Способи вив'язування намітки мали багато варіативних відмінностей відповідно до району їхнього побутування. Як правило, кінці намітки орнаментувалися червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки. Під час весілля молодій "покривали" голову очіпком на знак того, що дівчина закінчила дівувати і перейшла в інший статус — стала жінкою, яка вже ніколи не могла вийти на люди з непокритою головою. Буденні очіпки шили у вигляді легкої круглої шапочки-чепчика, під який жінка ховала своє волосся, з дешевої лляної тканини домашнього виробництва або ж однотонного чи кольорового ситцю. Святкові очіпки, які купували на базарі або у місцевих кустарів, були твердими на підстьожці або на проклеєному полотні для надання йому певної форми, силуету, висоти. Вироблену форму покривали коштовною тканиною (оксамитом, шовком, парчею, алтабасом, муаром) і прикрашеним вишивкою золотом, сріблом чи вовняною гарусною пінкою Най ефектніше виглядали очіпки,вишні з золотими та срібнимипінками, технікою золотого шитва. Поверх очіпків пов'язували намітки та хустку. Способи їх "пов'язування" в межах традиційно регіональних комплексів варіювалися кожною жінкою відповідно до її смаків, бажання видовжиш обличчя більш високим силуетом головного убору або ж розширити. Тобто кожна жінка підбирала відповідний для себе головний убір за формою, типом, кольором, декором. Чоловіки носили солом'яні брилі, трикутні або чотирикутні шапки із сірого або блакитного сукна, оздоблені вишивкою із синьої або червоної вовни, та хутряні шапки із сірих чи чорних смушків — кучми.
60. Наукове товариство ім. Шевченка його наукова діяльність.
У 1892 р, культурно просвітницьке Товариство ім. Шевченка у Львові було реорганізовано.”НТШ”. При ньому від 1898 р. почала діяти Етнографічна комісія, яку очолив Іван Франко. Створення комісії дало можливість широко розгорнути експедиційну роботу зі збирання етнографічного матеріалу. А спеціально розроблені етнографічні програми Комісія розсилала не тільки в зах., а й у схід. регіони Укр.Зібрані, систематизовані та узагальнені матеріали Етногр. коміс. друкувала в "Етнографічному збірнику" (від 1895 до 1939 р. вийшло 40 томів) і на сторінках наукового видання "Матеріали до української етнології" (до 1939 р. вийшло 22 томи). Чимало етнографічних оглядів праць закордонних учених вміщувалося в "Записках НТШ" за редакцією Зенона Кузелі. Активну участь у діяльності НТШ брав відомий антрополог, етнолог і арх. Федір Вовк, який своєю трирічною експедицією не тільки започаткував наукові дослідження на основі французької антропологічної школи, а й безпосередньо спричинився до розбудови Етнографічного музею НТШ і створення рукописних фондів.Отже, вченіетнологи другої половини XIX початку XX ст. підготували надійне підґрунтя для української етнологічної школи європейського рівня.
34. Збиральництво, рибальство і мисливство в Україні.
Мисливство в Україні має глибокі і давні традиції. В епоху палеоліту во-10 було основним заняттям і джерелом існування людей. У мезоліті через кризу мисливського господарства, спричинену зникненням великих стадних гварин і недосконалістю старих мисливських знарядь господарське значенні полювання зменшується. З переходом до відтворювального господарства мисливство, поряд із землеробством і скотарством, продовжувало відігравати значну роль у забезпеченні населення м'ясом і хутром. Середньовічні ліси були багаті на різноманітну дичину. Тут водилися, ведмеді, бобри, дикі коні, тури, зубри, олені, лосі та ін. Землі з мисливськими угіддями (ловищами, бобровими гонами) належали князям і феодалам, які часто дарували їх своїм слугам. У маєтках існували професійні руни мисливців, для яких ловецтво було основним заняттям: ловчі, сокольники, пташники, бобровники та ін. В період Литовського князівства, як і в попередні часи, все населення платило данину хутрами. У ХVI СТ. кожне дворище м. Ратного на Волині давало три білки.. За користування мисливськими угіддями встановлювалась окрема плата: за бобрів — "боброваданина" "ообровиче"), за білок і лисиць — "ловщизна". Масове знищення лісів почалося з XVI ст. через великий попит на лісові овари на зовнішньому ринку. Скорочення лісової поверхні та непомірне полювання вплинуло і на чисельність дичини. На рубежі XVII—XVIII ст. закінчився етап промислового полювання на хутряних звірів. Полювання втратило значення загальнодержавного промислу. На цей час зникли благородні олені, соболі, вимерли від хвороб європейські тури, шкури і роги яких іаділялися великою магічною силою. Виготовлені зі шкури тура пояси, за народними віруваннями, полегшували пологи. Роги тура підкладали під фундамент будівлі, вірячи, що вони приносять щастя. До XIX ст. повністю никли зубр і тарпан. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на межі зникненнябули ведмеді, лосі, рисі, росомахи, бобри, видри, борсуки. Основнимиоб'єктами полювання в цей час стали дикі свині, кози, вовки, лисиці, видри, куниці та інші дрібні звірі, а також дикі качки, гуси, дрофи, пухарі, рябчики, тетеруки, куріпки, перепілки. Способи полювання, які застосовували мисливці, можна об'єднати у дві руни: активне полювання (із вогнепальною зброєю, піками, сокирами тощо) і полювання із самоловами — пристосуваннями, які самі затримували, а Рибальство, поряд зі збиральництвом і мисливством, було одним з основних занять первісної людини. Виникнення рибальства вчені датують епохою мезоліту. Наступна група риболовних пристосувань — гачкові снасті, серед яких: вудка, переметцовга мотузка, по якої прив'язували волосінь і гачками; Жерлиця і кружки і з м повні 111 у к; доріжка для повні сомів. Найдавнішими рибальськими знаряддями є ударнії колючі снасті; ості пристосування у вигляді вил, що мали від 2 до 12 зубів із зазубринами, яки ми кололи рибу біля берега або ополонок, били з човна, найчастіше і підсвічуванням — на посвіт; колотушка — палиця з потовщенням на одному кінці — і щемець, виготовлений із гілки Г-подібної форми, якими глуши ли рибу по первольодку. Довго зберігалися примітивні способи ловлі риби без риболовних пристосувань — ловля руками ("перерування"), отруєння водойми тощо. Риболовний промисел супроводжувався певними віруваннями, іаборо нами і прикметами. Особливу увагу звертали на виготовлення рибальських пристосувань. На Західному Поліссі вважали, що найсприятливішим часом для заплітання снасті є дні, коли на вулицях ходить багато народу: ярмар кові дні; святкові дні, коли всі люди йдуть до церкви. Добре було закласти пастку в день весілля в селі, коли гості йдуть до молодої. Рибалки добре зпа ли звички і повадки риб, коли, де і як вони нерестяться, якими пастками їх найкраще ловити в різні пори року. Побутували серед рибалок різноманітні заборони та прикмети вдалою і невдалого лову. Якщо завтра збираєшся на риболовлю, то напередодні ВВЄ чері не можна було нікуди ходити, краще сидіти вдома. Не можна ловити ри бу на великі свята. Якщо по дорозі до водойми першим зустрів чоловіка лов буде вдалим, а якщо жінку та ще й старшого віку — не пощастить. Пе ред початком лову потрібно було перехреститися, прочитати "Отче наш" і попросити у Бога доброго улову. Окремі рибалки "клали хрест" па ри бальські пастки, інші, навпаки, рекомендували на них поплювати. Виловлену рибу використовували для власного споживання і продавали. Рибу їли свіжою, в'ялили, сушили, рідше — солили. Найбільше риби сію живали в пости. її додавали до юшки, борщу, картоплі тощо. Спеціальних рибних страв майже не готували, за винятком рибної юшки і тушкованої риби. Риба використовувалася і як обрядова страва. На Святвечір готували варену, смажену або печену рибу. Сьогодні, крім промислового, розвивається і споживче рибальство, яке впродовж другої половини XX ст. чітко розділилося на два види: аматорсь ке і браконьєрське. Аматорське рибальство перетворилося на масову форму відпочинку. Ним займаються не тільки мешканці прибережних населених пунктів, а іі тих, що знаходяться на значній відстані від водойм. Сьогодні застосовують як традиційне, так і новітнє риболовне знаряддя.
35. Звичаї на свято Катерини і Андрія.
7 грудня святкували Катерини, яку вважали опікункою дівочої долі. У центральних регіонах України та на Слобожанщині дівчата вранці збиралися і! хаті, де зазвичай справляли вечорниці, і варили пшоняну кашу. Коли смеркало, гуртом несли горщик з кашею до воріт, ставили на стовпі, стукали макогоном у ворота і гукали: "Доле, доле, йди до мене кашу їсти!" На Сумщині закликали так: "Суджений і не суджений, іди до мене каші їсти". Опісля відносили кашу до хати, а самі бігли ворожити: рахували кілки на тину - "вдівець, молодець, вдівець, молодець", і так аж до кінця тину, з надією, що останній випаде на "молодець". Повороживши, дівчата вечеряли разом із хлопцями. Спочатку їли обрядову кашу, а потім усе, що наготували. Коли розходилися, кожна дівчина відламувала гілочку з вишні, яку ставила у горщик з водою на покутті. За повір'ям, якщо гілочка зацвіте до Різдва, то дівчина того року вийде заміж. 13 грудня відзначали Андрія. Святого вважали покровителем молоді, який сприяв щасливим шлюбам. Основні елементи свята: ворожіння дівчат про заміжжя та обрядові дійства навколо ритуального хліба — калити. Калита — круглий пісний корж, печений на меду — у світоглядних уявленнях українців символізував сонце. Солярні культи в календарних обрядах, що приурочені до зимового сонцестояння, збереглися в обрядовій поезії, звичаях та обрядах новорічного циклу. У хаті, де проходили вечорниці, калиту підвішували до сволока. Коло неї ставав хлопець з квачем, вимазаним у сажу. Всі присутні по черзі сідали верхи на коцюбу (кочергу) і під'їжджали до калити. Наблизившися, казали: "Добривечір тобі, пане Калитинський!" А той, що стояв коло калити з квачем, відповідав: "Здоровий будь, пане Коцюбинський!" Той, що на коцюбі: "Я приїхав калити кусати!" Той, що стояв з квачем: "А я буду по губах писати!" Продовжувався діалог: "Я кусну" - "А я писну". Повторювали так тричі. Той, хто намагався вкусити калиту, повинен при цих словах не засміятися, хоч усі присутні вигадували жарти, аби його розсмішити. За правилом, хто не засміється, той укусить калиту, а хто засміється, той не тільки не вкусить, а ще й отримає квачем із сажею по губах. Рідко кому вдавалось утриматися від сміху і вкусити калиту, що засвідчувало недосяжність символічного небесного світила. Обрядовий хліб виступає тут як символ шанування сонця, місяця, зірок. Дівочих ворожінь про долю, щасливе заміжжя в українців багато. Майже всі вони пов'язані з віруваннями в магічну силу води, вогню, зерна. Увечері на Андрія дівчата бігли до річки чи ставка і занурювали руку в воду. По тому, що діставали з дна (шматок шкіри, соломинку, тканину, деревину), судили, яким буде ремесло судженого: швець, хлібороб, ткач, стельмах, бондар. Ворожили й на кілках у тину. Пересновували нитками дорогу: яке ім'я мав чоловік, що заплутувався в тих нитках, таке, гадали, матиме й наречений. Лили також віск на воду і за утвореними фігурками фантазували про майбутнього чоловіка. Пекли солоний коржик і їли на ніч - суджений уві сні мав подати води. Майже повсюди в Україні дівчата ввечері на Андрія сіяли біля криниці чи біля межі коноплі, примовляючи: Святий Андрію! Я на тебе коноплю сію, А спідницею волочу, Бо дуже заміж хочу. Дай же, Боже, знати, З ким весілля грати.
36. Зелені свята в народному календарі.
Зелена неділя (Свята неділя), по-церковному Трійця, випадає через сім тижнів після Пасхи. Це одне з найвеличніших свят літа. За народними уявленнями, саме в цей час весна з літом зустрічається. Весну проводжають, а літо зустрічають — основний стержень народної обрядовості Зелених свят. У цей час квітує жито, і хлібороб особливо переживає про майбутній урожай. Накладалося табу на тіпання конопель. За віруванням, сприяти врожайності можуть умилостивлені померлі родичі. Тому основним елементом Зелених свят є шанування культу пращурів. У різних регіонах цей звичай мав локальні відміни. Скажімо, па Поліссі поминали в клечану суботу, готували обов'язково сім поминальних страв, роздавали милостиню, несли клечання на цвинтар. На Поділлі поминали в Святу неділю. Приходили родиною на цвинтар, застелили могили родичів скатертинами, розставляли на них страви, клали на могилки клечання, серед якого обов'язковим було татарське зілля (лепеха, аїр). Страви готували великодні. Пекли бабку, фарбували яйця. Пізніше стали відправляти молебень. На могилках інколи влаштовували гро мадські поминальні обіди. Вірили, що покійні родичі трапезують разом і живими. Вбирали, або, як кажуть у народі, "маїли" хату В клечальну суботу перед Святою неділею. Для клечання брали гілки кін па ясена, липи, явора, осики, а також татарське зілля, чебрець, м'яту, любисток, васильки, полин, півники, шовкову траву, божі ручки, пер воцвіт та ін. Клечання кладуть на вікнах, долівці, вішають над дверима, на воротях, застромляють під стріху. Клечальне зілля не викидають, а через три дні збирають, затикають образи, прив'язують до сволока і використовують протягом року прирізниххворобах, миють у відварі з клечальних трав голову, коли болить, посип. 11 собою стебельце полину як оберег від нечистої сили, відьми, мавки. КЛС чання відвертало блискавку та град. Культ рослинності проявлявся в залишках обрядів, які збереглисяІ давніх часів до початку XX ст. в окремих регіонах. Так, на Поліссі поб) і\ вав обряд водіння Куста, який згадується ще в літописних джерелах. У неділю вранці вбирали дівчину в зелене віття і водили юрбою віл каи кі кати, вітаючи гсч по іарів, ta що отримували гостинці. Мотиви дійства юзкриваються змістом пісень: Від початку Петрівки до Івана Купала дівчата збираються щовечора і співасть петрівчаних та купальських пісень, які близькі між собою змістом і мелодією. В них часто бринять шлюбні мотиви. Культ рослинності і природи пронизує петрівчані пісні. В них тонко пе-редаються зміни в навколишньому середовищі. Так, у Петрівку перестає купані зозуля, провісниця людської долі:
37. Землеробська техніка українців. Основні злакові та городні культури.
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці - нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населений займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти - переважно чорноземи - з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь. Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою і чутливою частиною; агротехнічні знання - народний досвід, традиції та навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи землеробства. В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці ("підсіці") восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним — "відпочивати", "лежати". Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці. Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що "лежали" певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали іерповими культурами: в перші два роки - просом або кукурудзою, на третій -яровою пшеницею або вівсом, після цього - житом та ін. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся приданы для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна і них відводилася під озимі культури, друга - під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, "парувала", тобто відпочивала і використовувалася як ю лока - пасовисько для худоби. На ділянках, що відводилися під озимину та яровину, кожному домогосподарству належала певна частина. В наступному році толока засівалася озимими культурами, а на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування. Вирощували майже всі технічні культури – льон, коноплі. З 1-ї половини 19 ст. – соняшник, з 2-ї половини. Картопля впроваджувалася з двох боків – зі сходу та с заходу. Поширення з 20-го століття. З 20-го століття – помідори. Городні культури – цибуля, часник, огірки, капуста.
39. Інтер’єр української хати.
Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також має сакральне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що нечиста сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди було священним: це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. В прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. В ній палало багаття, їй приносилися жертви; зерно з нового врожаю, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї. Якщо до нього добре ставляться, він допомогає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, він шкодить. Коли родина переселялася до нової оселі, обов'язково брали із старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі. А також кликали свого Домовика на нове помешкання. Сакральне значення мало також сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні, заведеться нечиста сила. Тому його краще було спалювати, або виносити вдень. Коли в печі випікався хліб, на ній не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який був священним. Таким же священним значенням наділяв наш народ і хатній сволок. Це був символ міцності будови, міцності сім'ї, міцного здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці часто робили орнаменти, написи, позначки, хрести, які були своєрідними оберегами: це і сонце, і місяць, голуби, дерева та ін. ще дохристиянські символи. Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна — «очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Поріг — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями саме під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Покуть — священне місце в хаті. Тут перебувають хатні боги, тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), тут були божниці, прикрашені вишиваними рушниками. Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ритуальні страви. На стіл гріх сідати, класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник, а пізніше — скатертину, щоб на нього класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом з ворогом вважається приниженням людської гідності. Скриня — традиційний для України вид меблів, у яких зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно тощо. Скриня належала жінці. Дівчині на відданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками та ін. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл або полик — це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Мисник — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він мав форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, яких розміщували в кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.
40. Кабінет примітивної культури. Діяльність Катерини Грушевської.
І це — Катерина Грушевська, дочка визначного українського вченого і політика Михайла Грушевського. Катерина народилася 21 червня 1900 року у Львові, а з життя пішла у 1943-му. На момент її народження Грушевський був професором Львівського університету, а мама — Анна-Марія Вояківська — працювала шкільною вчителькою. У 17 років почала друкуватись у “Літературно-науковому віснику”. На той час вона вже була студенткою правничого факультету Київського народного українського університету, але навчання було перервано. У 1919-му вона разом з батьками опинилася в еміґрації. За кордоном родина Грушевських мешкала до 1924 року, перебуваючи у Празі, Женеві, Відні. Катерина студіювала у Женевському університеті, допомагала батькові у заснуванні Українського соціологічного університету, брала участь у перекладах, редагуванні та підготовці до друку книг Грушевського. Вона сама стала автором етнографічної праці “Примітивні оповідання, казки і байки Африки й Америки”, що вийшла друком у Відні 1923 року. Наступна її книжка з’явилась вже в Україні у 1924 році, коли родина повернулась до Києва. Ця праця називалась “З примітивної культури: розвідки і доповіді” і відразу ж поставило 24-річну Катерину у розряд знаних і перспективних науковців. Грушевський повернувся під ґарантії безпеки і непереслідування його за минулі, сказати б, гріхи, за його лідерство в добу Центральної Ради. Катерина стала штатним співробітником створених Грушевським установ при Науково-дослідній кафедрі історії України Всеукраїнської академії наук. Це були — Культурно-історична комісія, Комісія історичної пісенності. 1925 року Катерина очолила Кабінет примітивної культури. Тоді ж був заснований і квартальний журнал “Первісне громадянство і його пережитки на Україні” — перший великий український часопис такого плану — і відкрита аспірантура, якою на ділі керувала Катерина. Мабуть, вершиною діяльності Грушевського у витворенні з дочки відомого історика і організатора наукового життя стали зусилля Михайла Сергійовича по заснуванню для неї Інституту первісної культури і народної творчості. Інституція мала продовжити в ширших масштабах діяльність Кабінету примітивної культури по перенесенню на ґрунт української науки світового соціологічного, етнологічного та порівняльно-фольклорного досвіду наукового аналізу, вивчати культурні впливи інших народів на українській землі. З іншого боку, це був би бар’єр для все відвертішої комунікації історичних осередків. Проте з реорганізаційної лихоманки 1927—28 років нічого не вийшло і довелося задовольнятись меншим за масштабом, але все ж розширеним за штатом Відділом примітивної культури і народної творчості Науково-дослідної кафедри історії України на чолі з Катериною. Напевно, 1925—27 рокистали найбільш плідними для Катерини в сенсі наукової праці. Завдяки її знанням та енергії 1927 року побачив світ перший том корпусу українських народних дум. Вона досягла значних успіхів своєю невтомною й інтенсивною працею під постійним наглядом батька. З дитинства хвороблива і нервова, Катерина до 27 років значно підірвала здоров’я і змушена була своїм і батьківським коштом відбути шестимісячне закордонне відрядження. Вона побувала у величних містах Європи, таких як Берлін, Відень, Париж, де за дорученням батька відновила, а частково й зав’язала знайомство з видними еміграційними політичним діячами, працювала в етнографічних семінарах.
41. Свята весняного циклу.
Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) — давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила М. у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту. На Україні М. не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовувалибенкети у складчину. В деяких місцевостях М. зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) — відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Благовіщення — важлива віха землеробського календаря українців. До цього" свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Б. відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Б. можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати" землю вважалося великим гріхом. Зі святим Б. перегукується свято Здвиження (Воздвиження Чесного Хреста, 14 вересня за ст. ст.), коли, за повір'ями, всі гади ховалися під землю, а птахи відлітали у вирій. Юрія (Юра) — стародавнє свято землеробського календаря, що відзначалося 23 квітня за ст. ст. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин. Цього дня зранку виганяли худобу в поле на Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу. Великдень (Паска) — найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи. У народному побуті українців В. чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо. За тиждень до В., у вербну (лозову) неділю, церкви приносили освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю.
42. Карпатський регіон. Особливості культури гуцулів.
Гуцульщина охоплює гірські південні частини Надвірпяпської, Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. До історико-етнографічної Гуцульщини нале жать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що к пер входять до території Румунії.Про цей край і його людей написано чи не найбільше з усіх етнографічних районів України. Питання про походження назви гуцулів, а від цієї етнографічної групи і самого регіону, остаточно не з'ясоване. Деякі вчені пов'язую її. його з молдавським гоц, гуц, готуль (розбійник) і, отже, з масовим повстать ким рухом народних месників - опришків у XVIІ-XVI11 сг. Інші - зі словами кочувати, кочули (кочул - пастух), вважаючи гуцулів первісно кочовим племе нем; ще інші — з назвою тюркського племені узів, від яких мали б начебто ПО ходити гуцули. Етимологію назви гуцулів деякі автори шукають також в давньо руському племені уличів.Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як їв реконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебільшогоі півночі на південь шляхом поступового просування в гори на річкових цо линахтагосподарськогоосвоєннягірськихсхилів. Основним ко лонізаційним елементом були східні слов'яни, хоча цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських пле мен, сліди їхніх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побуїовій культурі гуцулів.Специфічні риси має господарство, мова і культура. Споконвіку гуцули займалися скотарством, зокрема відгінним, з перевагою вівчарства в його структурі. Поширеними булилісові промисли, сплав лісу по гірських річках. Через природно-географічні особливості Карпат землеробство було розвинене слабко. Гуцули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домотканевовнянесукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового та обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними ви робами. Особливі й різні додатки до одягу - топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо. Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин. У традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Здавна Гуцульщина відома й оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою,різьбленням по дереву,чудо-писанками, художньою обробкою металу, шкіри.
43. Кобза і бандура в українській культурі.
Символом музичної національної культури стала кобза-бандура. Струнний інструмент кобза згадується у писемних джерелах польських хроністів XVI ст., але зрозуміло, що він виник набагато раніше. Польські хроністи писали, що козаки здатні до таких штук, які годі собі уявити: "стріляли, співали і на кобзах грали". Щодо походження кобзи-бандури, то є різні погляди, зокрема, що цей інструмент прийшов до нас зі Сходу. Гнат Хоткевич вважав кобзу автентичним українським інструментом. Можливо, обидві версії мають раціональне зерно. Про певні паралелі й аналогії може свідчити факт виконання кобзарями пісень-дум. Східні мелодії бринять у манері виконання дум, історичних пісень. Але й справедливе твердження Гната Хоткевича, що вспецифічних умовах буття українців створено само. Путній Інструмент, що став славою українською мистецтва. Кобзарями були переважно сліпі мандрівні музиканти, про яких писав Тарас Шевченко. З великої любові і розуміння значимості мистецтва для збереження народу, його духу й волі поет назвав свою збірку віршів "Кобзар". Звичайно, що кобза пройшла певний еволюційний шлях до фабричної бандури, яку до 30-40-х років XX ст. виготовляли самодіяльні талановиті майстри, музиканти. Вчені вважають, що розквіт кобзарського мистецтва припадає на XV—XVII ст., хоча відомостейпроцей період не так багато. Але значна кількість дум та історичних пісень, фольклорних творів свідчить про велику популярність кобзарського мистецтва. Більше писемних відомостей про кобзарів XVIII—XIX ст. Є чимало згадок, що у XVIII ст. багато українських кобзарів жило при імператорському дворі, тішачислух вельмож. Виступали вони у Петербурзі, Москві, містах України. Відомі згадки про цехові об'єднання кобзарів. У XIX ст. існували спеціальні кобзарські школи на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині. Щоб стати мандрівним бардом-кобзарем, необхідно було вивчити основний репертуар, продемонструвати своє мистецтво перед старшими кобзарями і тоді отримати диплом "визвілку". Кобзарі зобов'язувалися дотримуватися звичаїв свого братства. Бандуристи знали дуже багато пісень, танцювальних мелодій на історичну тематику. Багато звісток і про те, що у XIX ст. кобзарі користувалися пошаною у селян, але їх переслідували, били, заарештовували царські жандарми за крамольні пісні. Ще на початку XX ст., за даними досліджень, було в Україні близько трьох тисяч сліпих мандрівних кобзарів і лірників. Але вже в середині 50-х роківзалишилися одиниці,1932 – В Харкові з’їзд кобзарів. З’їхалося декілька тисяч кобзарів. Усі були розстріляні. Бандура була більш поширена на Лівобережжі, а на Правобережжі панувала ліра - своєрідний струнний інструмент, в якому поєднуються смичкові й клавішні механізми. Лірниками також були мандрівні сліпі музиканти жебраки.
44. Козацькі літописи, як етнологічне джерело.
Козацько-старшинські літописи – «Літопис Самовидця» та літопис Грабянки – свідчать про подальше накопичення етнографічних знань. Так у літописі Грабянки виклад починається зі з'ясування етимології слова "козак", яке виводиться відскіфського племені хозарів. Автор описує побут козаків, харчування, їхні звичаї, мораль, розповідає про рід Богдана Хмельницького. Дуже повчальним з погляду політичного для сьогодення є найвизначнішийі найбільший український літопис XVIII ст. - літопис Самійла Величка- полтавчанина, вихованця Києво-Могилянської академії, канцеляриста Запорізького війська. У творі використано дуже багато алегорій, фольклору. Автор, побачивши спустошення на Правобережжі України, ставить філософське питання про причини такого спустошення і бачить їх у незгоді між собою начальників і вождів. Критикує він тогочасну українську старшинську еліту. А значить, ментальність українців уже стає Предметом уваги дослідників. У XVIII ст. із втратою незалежності України, руйнуванням Запорізької січі, ліквідацією гетьманства інтерес до етнографічного вивчення України розвивається за двома виразними напрямами: перший - патріотичний, як прихований протест проти ліквідації автономії і звідси етнографічне виокремлення українців, намагання показати історію і самобутність народу, багатство його культури, народної поезії. І другий - шовіністичний, що йшов від російських кіл і намагався обґрунтуватинеобхідність руйнування козаччини на, показати спадкоємність Москви щодо культури Київської У країни-Русі, довести малоросів, меншовартість української культури.
45. Колір і техніка в українській вишиванці.
Вишиванням здавна займалися жінки, що з покоління в покоління передавали саме типові, саме яскраві зразки орнаменту, кольору , технікові вишивання. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, відрізняються один від одного орнаментом, технікою виконання і гамою квітів. У далекій давнині основні мотиви вишивки відображали елементи символіки різних древніх культів. Протягом багатьох століть безпосередній конкретний зміст символів на вишивках губився , але традиції їхнього використання не зникли . За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні ), рослинні, зооморфні (тварини). Геометричні (абстрактні ) орнаменти властиві всієї слов'янської міфології. Вони дуже прості: кружечки, трикутники, ромби, зиґзаґи, лінії, хрести (прості і подвійні). В основі рослинного орнаменту лежить прагнення принести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубові листи", "барвінок" і ін.Так, мотив "барвінку" є символом нев'янучого життя, візерунок "яблучне коло", розділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом любові. У сучасній вишивці зустрічається і древній символ "дерево життя ", зображуваний переважно стилізовано у формі листів і гілок. У вишивках зооморфних (тварин) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаби; із птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летучі жуки. Сорочки на Полтавщині вишиваються головним чином білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Манішки білих сорочок у старих зразках прикрашалися білим візерунком, виконаним гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - шов "уперед голкою", "хрестик", шов "за голкою". Техніка вишивання Харківської області має дуже багато загального з формами вишивки, що установилися в центральних областях України, але їй властиві і зовсім своєрідні поліхромні орнаменти, створювані напівхрестиком або хрестиком. Ці орнаменти вишивають переважно грубою ниткою, унаслідок чого візерунки створюють враження рельєфних. Вишивки Полісся - простій і чіткі по композиції. Ромбоподібна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів . Вишивка червоною ниткою по білому-сірому тлу льняної полотнини - графічно чітка. Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі і прості по композиції. Чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на білій-сірій полотнині. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви. Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок. У південних областях України техніка вишивки має багато загального з устояними формами центральних районів, однак їй властиві і цілком своєрідні поліхромні орнаменти, виконувані напівхрестиком або хрестиком. Для подільських сорочок характерні барвистість і розмаїтість швів. Типовим є мережка "павучками", якою примережують вставки на рукави, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше - двох - і триколірні . На півдні Тернопільської області типовою є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф і колірний ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава. Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів.
46. Комплексний підхід до вивчення етногенезу українців.
Важливе місце у вивченні у вивченні етногенезу належить лінгвістиці. У результаті дослідження було доведено, що словянські архаїчні назви найбільш чітко і у великій кількості виступають від Десни та Прип’яті на північ суцільною смугою балтські гідроніми. З півдня – знаходять гідроніми фракійського та іллірійського походження. Данні анатомії дозволили виявити, що фізична будова слов’ян близька до балтської та фракійської груп. Археологія простежила безперервне заселення і поступовий розвиток на території Півд.-зах. Європи у 1 тис. н.е. З одного боку слов’янського населення, з іншого – іракомовного, фракійського, германського тощо. Етногенез українців це важлива і одночасно важка проблема. Етногенез неможливо вивчити завдяки одній науці. Для вивчення цього питання необхідні і етнологія, і археологія, і історія, і ономастика, топоніміка, етнолінгвістика.
47. Концепції етногенезу українців.
Проблема українського етногенезу найсуперечливіша і найскладнішав сучасній науці. Основних течій є дві міграційна і автохтонна. Міграційна теорія побудована на визнанні руху як керівної засасади етнічного процесу. Найвизначнішим представником є Шахматов. В праці «древнейшие судьби русских племен» він вказує на Прибалтику як основу звідки рухи окремих племен. Птім на його думку вони пересилились на Віслу де заступили готів. А в 5 ст слов’яни перейшли на Пд. Основоположником автохтонної теорії є Хвостков, видатний археолог, був підтриманий Грековим, Рибаковим. Чеські і польські вчені розвинули західний, віслоодерський варіанти слов’янського етногенезу. Всі концепції можна класифікувати на: 1)автохтонні 2) міграційні. Перші мають більше прихильників, означають місцеве підгрунтя розвитку слов’ян. Її основоположником був літописець Нестор. Це Дунайська концепція Л Нідерле вважав ядром прислов’янських територій Волинь. А Шахматов виводив слов’ян з прибалтики. Спочатку вони розселились на Зх, а потім після розгрому гунів у 5 ст до н е рушили на Пд. У Радян історіографії була поширенаавтохтонність її фундаторами були Рибаков, Артамонов, Третяков.
48. Кримські татари в Україні.
Мешкають переважно у Криму (близько 270 тис.) а також у Туреччині, Болгарії, Румунії, Узбекистані, Росії. Кримськотатарська діаспора в Туреччині дуже велика. Переважна більшість кримських татар — мусульмани-суніти, належать до ханафитського мазхабу. Кримські татари сформувалися як народ у Криму і вважають себе нащадками різноманітних народів, що приходили до Криму у різні історичні епохи. Основні етнічні групи, що населяли в різні часи Крим й прийняли участь в формуванні кримськотатарського народу, — це таври, скіфи, сармати, алани, греки, готи, римляни, хозари, печеніги, італійці, черкеси, турки. Дуже важлива роль в етногенезі кримських татар належить до західних кипчаків, що відомі у Київській Русі під назвою половці, а у західній Європі під назвою кумани або комани. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ проходила протягом століть. З’єднуючими началами в цьому процесі були спільність території, тюркська мова та ісламська релігія. Остаточно процес формування народу завершився у період Кримського Ханства. Держава кримських татар — Кримське Ханство існувала з 1441 по 1783 рр. Протягом більшої частини своєї історії воно перебувало у залежності від Османської Імперії та було її союзником. Правлячою династією в Криму був рід Ґераїв, що його заснував перший хан Криму Хаджі I Ґерай. Епоха Кримського Ханства — це період розквіту кримськотатарської культури, мистецтва та літератури. Головна з архітектурних пам’яток того часу, що збереглися — ханський палац у столиці середньовічного Криму — Бахчисараї. У 1783 році внаслідок перемоги Росії над Османською Імперією Крим був спочатку окупований, а потім анексований Росією. Це було початком епохи в історії кримських татар, що вони називають її «Чорне століття». Пригнічення з боку російської адміністрації та експропріації землі у кримськотатарських селян спричинили масову еміграцію кримських татар до Османської Імперії. Саме їхні нащадки зараз складають кримськотатарську діаспору у Туреччині, Болгарії та Румунії. Дві головні хвилі еміграції прийшлися на 1790-і и 1850-і роки. Це стало причиною занепаду сільського господарства і практично повного знелюдення степової частини Криму. Кримськотатарське відродження пов’язане з іменем величезного діяча культури Ісмаїла Гаспринського. Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. У 1921 році було створено Кримську АРСР у складі РРФСР. Державними мовами цієї республіки були російська та кримськотатарська, а її керівництво складалося переважно з кримських татар. У 1941 році Крим був окупований гітлерівцями, які розв’язали терор проти мирного населення, а 1944 став роком головної трагедії у кримськотатарської історії. 18 травня 1944 року за наказом Сталіна кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму до Узбекистану (невеликі групи були відправлені до Марійської АРСР, Уралу та Костромської області Росії). Близько 40% переселенців загинуло в місцях висилки від голоду та хвороб у 1944-45 роках. На відміну від інших депортованих у 1944 року народів, що їх було повернено на батьківщину після XX з’їзду КПРС у 1956 році, кримським татарам було заборонено переїжджати до Криму до 1989 р. З 1960-х років в місцях, де мешкали депортовані кримські татари в Узбекистані, зародився та почав набирати силу національний рух за повернення народу до Криму. Масове повернення почалося у 1989 році, і сьогодні в Криму мешкає близько 270 тис. кримських татар, що складає 13% від загального населення. Найголовніші проблеми кримських татар сьогодні — це масове безробіття (рівень якого серед кримських татар набагато вищий, ніж середній рівень по Криму), проблеми з землею та розвитком інфраструктури відбудованих за останні 15 років кримськотатарських селищ.
49. Культ пращурів в обрядах українців.
Для Традиційних уявлень українців, як і для багатьох інших народів іем ної кулі, модель світу складалася з небесного, земною и потойбічного, Світоглядні уявлення відбивалися в поглядах на померлих родичів як таких, котрі здатні опікуватися добробутом і щастям живих. У духовній культурі українців до недавніх часів зберігалося чимало традицій поклоніння своїм померлим родичам. Найвиразніше це виявляєтьсяв календарній та родинній обрядовості, під час особливо значущих подій в особистому житті людини чи кульмінаційних точок у природі, зокрема при зміні пір року. За давніми віруваннями багатьох народів світу, шанобливе ставлення ю померлих зумовлює благодатну дію на живих, сприяє регулярним змінам у природі, урожайності полів і садів, плодовитості й розмноженню. У новорічній обрядовості українців поминання померлих відбувалося піл час Святого вечора. Основна обрядова страва Святвечора - кутя з медом була поминальною. Миску з кутею і ложками в ній залишали на ніч па столі (у деяких місцевостях на покуті), ставили воду й вішали чистий рушничок, щоб душі родичів могли бути на святковій трапезі. За повір'ям, померлі сходилися до хати звечора, і коли домочадці сідали за стіл, то дмухали на паву перед тим як сісти, "щоб не присісти чиюсь душечку". Спеціально випечений різдвяний хліб-книш, який давали на Новин рік посівальникам в окремих селах Галичини, мав назву "душа", що ГЯКОХ пов'язано з шануванням душ померлих. У дні переходу від зими до весни, з проводами зими поминали й померлих. Так, в окремих районах України (Волинь, Полісся) готувалипироги з сиром і залишали на покуті на всю ніч в останній день . Найвеличніші поминання припадають на перший Післявеликодній день. І це не випадково, бо з зимового сну пробудилася й ожила.Умилостивлені шановані пращури будуть сприяти добру, врожайності, шлюбам, д<м гаті У західних областях поминальні післявеликодні дні називають "могилки", "діди", на Київщині — "гробки", "проводи". Тиждень після Зелених свят (Русальний Великдень) є також поминальним для утоплеників, померлих нехрещених дітей. На Спаса літо з осінню зустрічається. Цей день та день напередодні є поминальними, як вияв вдячності за новий урожай, прохання забезпечити врожайність на наступний рік. Від Покрови, яка символізувала прихід осені, поминали померлих щосуботи. Справляли поминальні обіди вдома, а також носили "мисочки" до церкви і там відправляли панахиду. Розносили паляниці, калачі бідним та старим людям на селі. Особливо важливими поминальними осінніми суботами були:Кузьми-Дем'янова, Михайлова, які випадають на перехідний період вії осені до зими. Найповніше збереглися традиції осіннього поминання на Лівобережжі та Поліссі. Зокрема, на Чернігівщині в Дмитрову суботу йшли до церкви поминати "дідів". Брали по п'ять паляниць, склянку меду і пару яєць, як на Великдень і Трійцю.На Полтавщині та Сумщині відправляли панахиду в церкві, але ще й обов'язково скликали на поминальний обід до хати.
50. Матеріальна культура українців: система землеробства в історичному розвитку.
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тис. до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти переважно чорноземи - з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь. Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. За циклічністю землеробських робіт протягом року розрізняються обробіток фунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його переробка. За змістом і засобами діяльності у землеробстві виділяють дві основні складові: землеробську техніку (знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш рухливою і чутливою. Найбільш давньою, яка до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці ("підсіці") восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним - "відпочивати", "лежати". Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай низькою продуктивністю праці. Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, що "лежали" певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали серповими культурами: в перші два роки - просом або кукурудзою, на третій - яровою пшеницею або вівсом, після цього - житом та ін. Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства, відома ще від часів Київської Русі. При трипіллі уся придані для обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна і них відводилася під озимі культури, друга - під ярові, а третя залишалася на сезон незасіяною, "парувала", тобто відпочивала і використовувалася як пасовисько для худоби. На ділянках, що відводилися під озимину та яровину, кожному домогосподарству належала певна частина. В наступному році толока засівалася озимими культурами, а на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування. Трипільна система була прогресивнішою порівняно з вирубно-вогневою та перелоговою. У Карпатах, зокрема, довгий час переважала двопільнасистема, за якої земля ділилася на дві основні частини: одна оралась, інша - "відпочивала" і використовувалася як пасовисько. На Поділлі відоме було і чотирипілля, за якого одна частина залишалася під сінокоси. Потім повсюди відбувся перехід на багатопільну систему.
51. Методи етнологічної науки.
Один з найбільш значних – порівняльно-історичний метод, розроблений початківцями еволюційної школи. Суть – для реконструкції минулих історичних епох використовуються матеріали сучасності, які розглядаються як пережитки минулого. Метод відіграв велику роль в науково-обгрунтованій реконструкції первісного суспільства, історії культури, релігії і т.п. В сучасних дослідженнях цей метод отримав подальшу розробку, яка зберігаючицінні принципи порівняльно-історичного аналізу проводив цей аналіз більш глибоко, враховуючи вплив багатьох факторів на розвиток культури народу, розглядаючи культуру як визначну цілісну систему взаємопов’язаних явищ. Спираючись на закони діалектичного матеріалізму, сучасний метод порівняльно-історичної реконструкціївраховує як загальні основи поступового розвитку, так і вплив місцевих факторів. Звичайно були противники такого методу, які намагались розробити свої метоли вивчення матеріалів. Але фактично вони позичили методи у еволюціоністів – методологічного аналізу.Метод просторового визначення – метод комплексного підходу до вивчення етнографічних і історико-культурних проблем таких як розселення народів, так і особливості їх культури. Був розроблений в радянській етнографії, хоча почав розроблятися ще в 19 ст. Це один з найперспективніших методів в етнологічній науці. Метод кількісного аналізу – застосування методів кількісної оцінки явищ змусило перебудувати і практику польової роботи. Замість описової методики стали застосовувати методи анкетування. В зарубіжній етнографії стали широко застосовуватись обчислювальна техніки і методи формування типологічного аналізу. Зберігається роль методів польового дослідження. Великий внесок в метод етнічного картографування внесли П.Терецький, П.Кушнер, які розробили етнічні карти з показниками густоти населення. Метод картографування широко застосовується і при складенні етнографічних атласів. Методами наукової роботи володіють не лише спеціалісти, які отримують етнологічну освіту, але і широке коло робітників музеїв, краєзнавців тощо.
53.Народна кулінарія.
Як і в багатьох інших землеробських народів, в українців перше місце посідали страви із зернових культур. Житній хліб із кислого тіста випікали у домашніх печах зазвичай один раз на тиждень. Улітку часом випікали хліб на капустяних листках. Майже завжди перед саджанням хліба пекли кілька невеличких плескатих хлібин, які вживали гарячими до сніданку або брали їх у поле влітку. Звали їх подекуди "підпалки". Частенько, коли не вистачало хліба та особливо в піст, селяни випікали пшеничні коржі на кислому молоці. Вживали їх, розмішуючи з тертим ма ком, тертими сухофруктами, ягодами.З петльованого (пшеничного) борошна на свята та неділю некпп пиріжки із різноманітною начинкою: перемеленою утробою, горохом, цук ровим буряком, калиною, маком, сиром, чорницями, вишнями тощо. Ця традиція випікання домашніх пиріжків, попри широкий асортимент фаб ричних виробів, зберігається, особливо в селах, і до сьогодні.Окремі кисло-борошняні страви, які побутували широко ще на початку XX ст. на більшій території України, майже зовсім зникли у його другій половині. Вони належать до найдавніших. Це, зокрема, кваша і солодуха, які виготовлялися із запареного гречаного або житньо-гречаного борошна. Його ставили прокисати на теплому місці і потім споживали. Технологія при готування цих страв збереглася лише у записах етнографів. Це була колись улюблена страва, яка згадується ще за літописними джерелами в часи Київської України-Руси. Подібні формули відомі були і при виготовленні кваші: "Прийшов козак під вікно, щоб наша кваша була, як вино". Українці готували і тепер готують на свято і в будні вареники, галушки, члинці, коржі Для начинки використовували підсолений сир. Влітку начинкою для вареників слугували вишні, черешні, чорниці, порічки.З кінця XVIII ст. вагоме місце в харчуванні українців посідає картопля. Протягом двох останніх століть картоплю вживали у різних рідких стравах, нарили й товкли, заправляючи салом з цибулею, олією, пізніше вершковим маслом (переважно у містах). У піст селяни заправляли її розтертим маком. Із тертої картоплі готують млинці-деруни. Картоплю як начинку використовують для пиріжків та вареників. У піст та будні її часто пекли та варили в лушпайках.
52. Народження дитини: вірування, забобони, обряди.
До періоду первісного суспільства можемо віднести цілий ряд вірувань при народженні дитини, які відомі багатьом слов'янським та іншим народам. Це насамперед віра в злих духів, до яких, за повір'ями, були чутливі діти. Віра породила низку захисних заходів, способів охорони немовляти від злих сил. Існувала ціла система оберегів, щоб забезпечити дитині щасливе майбуття, здоров'я й розум. Серед українців й інших народів світу до 20—30-х років XX ст. зберігалися й широко побутували вірування про таємничий зв'язок ще ненародженої дитини з учинками вагітної жінки. Існували заборони, які повинні були захистити дитину від уроджених фізичних і розумових вад. У сім'ї для забезпечення здорового спадкоємця старші жінки ретельно стежили, щоб майбутня мати (а часом це переносилося і на батька) дотримувалася усіх табу, пов'язаних з вагітністю. Вірили, що майбутня мати не повинна шити у Святу Неділю, щоб не "зашити дитині очі", переступати через воза, або "воловоди" (мотузка, за яку водили запряжених волів), щоб пуповина не обмоталася навколо шиї дитини. В сім'ї наказували молодій жінці нічого не брати без дозволу, аби дитина не стала злодієм, не дивитися на пожежу, щоб не було червоних плям на личку тощо. Вагітну жінку намагалися уберегти від нервування, переляку, сварки. Пологи приймали старші жінки, які мали певні знання з народної медицини і необхідні навички. Так звана баба-повитуха приймала пологи в усіх жінок села і була шанована серед односельців. Родильні звичаї характеризувалися у минулому багатьма магічними діями, запобіжними заходами, які мали принести здоров'я й силу породіллі та дитині. Серед народних оберегів чи не перше місце за силою впливовості займали вироби із заліза, які могли відлякувати злих духів. Це характерно також для вірувань інших народів світу. Щоб нечиста сила не шкодила вагітній жінці, з настанням родової діяльності їй у постіль клали сокиру або ніж з кістяною ручкою, ножиці, старі ключі та інші металеві предмети. На пазусі сорочки просиляли голку з ниткою. Ці ж обереги клали і в колиску новонародженого. Віра у відлякуючу силу заліза побутувала на території всієї України. Магічною силою наділялися й деякі рослини, зокрема часник, калина, барвінок, м'ята, чорнобривій. На Поділлі клали часник породіллі у посиль, а н головах ставили "трійню"боїоявлснську воскову свічку, оздоблену ка піною, барвінком, васильком пахучим. Від злих духів охоронялися, а добрих принаджували. Побутували вірування у те, що душу новонародженого прилітають охороняти янголи, і на їхню честь три доби на вікні горіла богоявленська свічка. На Херсонщині свічка горіла до хрестин, щоб нехрещену дитину вночі не було підмінено злими духами. "Щоб не було обмінча", — кажуть старі люди. Біля по вородженої дитини читали з требника молитву, в якій просили Бога "зберегти її від ревнощів, заздрощів та від ока лихого". Баба-повитуха (локальні назви: повитуха, баба, баба-бранка, баба-ну порізка та ін.) широко використовувала знання з народної медицини, зава рювала трави, які підіймали загальний тонус роділлі, зокрема напій з квіток жита, коріння лепехи, листя кропиви, пирію. Давала мед з маслом. Святим обов'язком баби-бранки було дотриматися звичаю і перев'язані пупа дитині прядивом — матірною (із жіночого стебла конопель), щоб іа безпечити плідність наступних поколінь. Невиконання цього звичаю (скажімо, використання плоскінного прядива) накладало на неї великий гріх. Перев'язуючи пуповину, баба благословляла новонародженого такими словами: "Нехай Бог дає тобі щастя, здоров'я й многії літа".
54. Народна медицина у системі традиційної культури.
Під народною медициною розуміють комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у певному регіоні і передаються від покоління до покоління. На теренах України інформацію про цілющі трави збирала одна з дослідницьнародної медицини – княжна Євпраксія Мстиславівна, відома як Зоя Добродія. Вона автор науково-медицинського трактату «Мазі», що був написаний грецькою мовою на початку12 ст. Упродовж цілих століть традиційна народна медицина в Україні вважалася основним видом лікування в середовищі народних мас, оскільки раціональна медична допомога почала доходити до українського села лише з 2-ї половини 19 ст. Хоча вже з 18 ст. впроваджувалася «приказна медицина», однак ці мало чисельні і погано оснащені мед. заклади не могли суттєво поліпшити стан медичного обслуговування населення. Завдяки життєвій значущості засобів і прийомів народного самолікування, традиційна побутова медицина в Україні поступово розвивалася, вдосконалювалася, створивши своєрідну систему поглядів на причини захворювань, систему профілактичних і лікувальних засобів. В основі народних поглядів на сутність знань лежать раціональні та ірраціональні уявлення. Захворювання причини яких були не зрозумілі народу пояснювалися впливом злих духів. Методи лікування зводили до різних способів вигнання хвороби з організму. Побутували різні уявлення про різні захворювання, повір’я про малярію в образі старої чи молодої жінки, одухотворені природно-атмосферні явища (грім, явища, вітер тощо). Вірили, що певний вплив на здоров’я людини справляє місяць. Традиційно-побутова медицина українців створила широку номенклатуру захворювань. Була особливість визначати хворобу за симптомами. Це позначилося на назвах захворювань. Серед найпоширеніших раціональних засобів народної медицини були рослинні. На думку дослідниківрослинні ліки відносяться до найдавніших медичних засобів. Побутували звичаї збору зілля у свята жнивного циклу – Маковія (14.08), Спаса (19.08). Традиція приурочувати збори трав до Купальських свят. Широко використовувалися городні культури – часник, цибуля, хрін, картопля. Зернові, технічні культури. Молоко і молочні вироби також виступали як лікувальний засіб. Відсутність кваліфікованої мед. допомоги спричинила появу «баб-повитух».
52.Народження дитини:вірування,забобони.
Вірили, що майбутня мати не повинна шити у свята й неділю, щоб не "зашити дитині очі", переступати через війя воза, або "воловоди" (мотузка, за яку водили запряжених волів), щоб пуповина не обмоталася навколо шиї дитини. В сім'ї наказували молодій жінці нічого не брати без дозволу, аби дитина не стала злодієм, не дивитися на пожежу, щоб не було червоних плям на личку тощо. Тут очевидні пережитки гомеопатичної магії, в основі якої лежить закон подібності, що, власне, було притаманним багатьом народам світу. Вагітну жінку намагалися уберегти від нервування, переляку, сварки. Пологи приймали старші жінки, які мали певні знання з народної медицини і необхідні навички. Так звана баба-повитуха приймала пологи в усіх жінок села і була шанована серед односельців.Серед народних оберегів чи не перше місце за силою впливовості займали вироби із заліза, які могли відлякувати злих духів. Це характерно також для вірувань інших народів світу. Щоб нечиста сила не шкодила вагітній жінці, з настанням родової діяльності їй у постіль клали сокиру або ніж з кістяною ручкою, ножиці, старі ключі та інші металеві предмети. На пазусі сорочки просиляли голку з ниткою. Ці ж обереги клали і в колиску новонародженого. Віра у відлякуючу силу заліза побутувала на території всієї України.Магічною силою наділялися й деякі рослини, зокрема часник, калина, барвінок, м'яіа, чорнобривій Па Поділлі клани часник породіллі у посиль, а н головах ставили "трійню"боїоявлснську воскову свічку, оздоблену ка піною, барвінком, васильком пахучим.У багатьох народів Існуї упередження до іав'язаних вузлів у особливо відповідальні момешп в жимі людини: народження, одруження й поховання. Українці також мали повір'я, що на одязі роділлі необхідно розв'язати усі вузли, їй розплітали коси і водили по подвір'ю, щоб вона наступила на щасливе місце, яке мало сприяти пологам і немовляті.Від злих духів охоронялися, а добрих принаджували. Побутували віру вання у те, що душу новонародженого прилітають охороняти янголи, і на їхню честь три доби на вікні горіла богоявленська свічка. На Херсонщині свічка горіла до хрестин, щоб нехрещену дитину вночі не було підмінено злими духами. "Щоб не було обмінча", — кажуть старі люди.Баба-повитуха (локальні назви: повитуха, баба, баба-бранка, баба-ну порізка та ін.) широко використовувала знання з народної медицини, зава рювала трави, які підіймали загальний тонус роділлі, зокрема напій з КВІТОІ жита, коріння лепехи, листя кропиви, пирію. Давала мед з маслом.Святим обов'язком баби-бранки було дотриматися звичаю і перев'язані пупа дитині прядивом — матірною (із жіночого стебла конопель), щоб іа безпечити плідність наступних поколінь. Невиконання цього звичаю (скажімо, використання плоскінного прядива) накладало на неї великий гріх. Перев'язуючи пуповину, баба благословляла новонародженого такими словами: "Нехай Бог дає тобі щастя, здоров'я й многії літа".Було важливо, на якому предметі відсікти пуп новонародженому, щоб його майбутні заняття відповідали певному розподілу робіт між статями Дівчинці — на гребені, щоб пряла, хлопчикові — на сокирі, в пізніші часи на книжці, щоб був грамотним.Відрізавши пуповину й запеленавши дитя, повитуха брала його і ПІДНО сила до всіх рідних, починаючи з батьків, і до кожного говорила: "На потіху, мамо (тату, дідуню, бабуню), щоб щасливо вигодували, дочекалів я від нього помочі, дочекалися подружити, а на старі літа мали при кім ГОЛО ву притулити".
62. Одяг Київщини.
Лісостеповий комплекс характеризувався на Правоб. сорочками. Тут побутували усі 4 способи з'єднання рукавів зі станом з перевагою безуставкових, усі варіанти викінчення верху "станка", завершення рукавів манжетами. Переважало використання непрозорого шиття низинковими та гладьовими техніками вишивки. Вирізнялася геометрично-рослинна орнаментика. Були представлені обидва способи носіння чоловічих сорочок: "на випуск" та "заправленими в штани" .Правоб. характер. поширенням доморобних тканин, домашньо-ремесловими способами їх фарбування та рукотворно-штампованими прийомами орнаментації. В незшитому жіночому поясному одязі переважав обгортаючий спосіб. Лівобережні були уставкового та безуставкового типів, відзначалися своєрідним способом пришивання широких рукавів до уставки "пухликами", оздобленням вишивкою та мережкою переважно білими нитками, а вишивка червоними поєднувалася з синім, рідше з чорним. Поясний одяг побутував у обох формах. Незшитий був представлений вовняними та навіть шовковими різнокольоровими плахтами, а зшитий рясними спідницями.Своєрідним верхнім жіночим одягом були байкові юпки з рукавами, оздоблені "перчиками", та "керсетки".
55. Народна хореографыя
З музичним мистецтвом тісно пов'язана й народна хореографія, танцювальна культура.В мелодіях, жестах, рухах заховані надзвичайно глибокі шари давньої культури, світогл.уявлень, символ.обряд.. Вони є суттєвим виявом етнічної культури, тобто проявом саме етнокультурних глибинних і умов і явищ. У танцях, особливо поколу, поєднані народна поезія, муз. і Х.. Цей вид танцювального мис. таночок можна віднести до найдавніших. Виконання обрядових таночків весною сприяло віднов. рослинності, віднов. життя на землі.Рухи дівчат, які, ставши в коло, бралися за руки й водили "ключ", і назви "Кривий танець", "Подоляночка", "Огірочкипупіночки завивайтеся" засвідчують ритуальне значення народної хореографії. Складовою святковообрядової культури є танці та ігри, що супроводжували вечорниці, гуляння молоді, завершення толоки, косовиці, жнив. Тут ритмічними рухами зображалася спритність, завзяття, дотепність, почуття гумору. Це насамперед козачки, полька, гопак, гуцулка, коломийкові, метелиця тощо. Деякі з них дуже давні і можуть виступати своєрідним архетипом етнокультури укр.. Зокрема, танець гопак походить з глибинних шарів слов'янської культури. Пізніше гопак став військовим танцем козаків, а ще згодомелементом святково розважальної кул.Пізнішими видами є сюжетні танці, які відображали якісь конкретні явища, трудові процеси, природу, героїку, волелюбність. Це "Лісоруби", "Ковалі", "Косарі", "Гайдук", "Опришки", "Аркан" тощо. В. Шухевич, досліджуючи побут гуцулів, відзначав, що ініціатива чоловіків досить помітна в танцях.Танці розважальної групи були як сольні, так і мішані, парні. Дуже досконалі в українському народному танці різні хореографічні засоби.. Рухи, жести розкривають зміст танців.У ЗО—40-х роках XX ст. під дією таких факторів, як вплив урбанізованої культури на село, розширення інформативного поля, починають побутувати нові види танців:.Народні танцювальні рухи використовувалися на професійних сценах, в спектаклях,операх,концертах. Одним із таких хореографів, який уславив український танець на світових виставах, був Василь Авраменко, родом із с. Стеблів колишнього Канівського п. Київської губ.. Він організував школи українського національного танцю на еміграції (Польща, Капам США) і створив на основі традиційних народних рухів такі танці, як "Чу мак","СонКатерини","Запорозькийгопак","Козачок” ітак далі. Творчістьйого дуже мало знана в Україні. А саме він творив світову славу української народної хореографії.В Україні на сьогодні немає фахівців з народної хореографії, а значнії, національному танцю загрожує небуття.Свого часу образність музичної і хореографічної мови українських на родних танців привертала увагу професійних композиторів і хореографівПовсякденність нинішнього часу звернена на чуже, хоч би мало виражене, художньо недосконале і низьковартісне. Втрачаючи свою мистецьку самобутність, сучасна культура маргіналів стає малоцікавим явищем у загальному процесі розвитку світової культури.
57.народний календар зимового циклу свята зимового циклу.
Свят-вечір вечір 24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв і обрядів.До С.-в. готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12). . . На С.-в. було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями. Новий рік — одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи. Водохреща
Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) — народний варіант християнського свята Богоявлення. Відзначалося 6 січня за ст. ст. і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. X. увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою. Вечір напередодні X. (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. у. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім і, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю — тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо. Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок".
58.Народні деревообробні промислив Укр. (кін. 19-поч.20ст.)
Населення Укр. віддавна займалось обробкою дерева. З ньогобагато чого робили. Існувало декілька ремісничих професій, пов'язаних з обробкою дерева. 1.Серед найпоширеніших було теслярство. Теслі будували храми, хати, господарські споруди. Зрубані взимку дерева вручну обтесували сокирами й розпилювали на колоди. Потім долотом у колодах видовбували поздовжні пази, а по кінцях робили зарубки. З таких колод зводили зруб.2.Столяри виготовляли хатнє обладнання: скрині, лави, ослони, столи, мисники, ліжка тощо. 3.Стельмахи транспортні засоби: вози і сани, колеса, полоззя, дуги і таке інше. 4.Ложкарі різноманітне кухонне начиння. 5.Бондарі бочки, діжки, барила тощо. Ремесло з виготовленням дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння, називалося гребінництвом.Одним із видів художньої обробки деревини в Україні було дерево-різьблення. Різьбленням прикрашались одвірки, сволоки, карнизи дерев'яних споруд, дерев'яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев'яний посуд, знаряддя праці .зброя, військове спорядження. Цікавим феноменом української народної дереворізьби є гуцульська різьба, яка набула найбільшого розвитку в середині XIX на поч. XX ст. Вишуканими орнаментами прикрашалися топірці, пістолі, кріси, порохівниці і барильця. У XX ст. тут поширилось інкрустування бісером . Гуцульські майстри оздоблювали свої вироби плоскою різьбою , інкрустацією різноколірним деревом, металом, бісером і перламутром та набиванням кольорової бляхи .У східних районах України мисники найчастіше були мальовані. Важливою галуззю художньої деревообробки було виготовлення музичних інструментів: ударних, духових, струнних. Окремі види народних музичних Інструментів побутували на певній території України, наприклад, бандура переважно в центральних районах і на півдні України, на Гуцульщині особино шанували трембіту. В XIX і на початку XX ст. основними осередками художньої обробки десна були Полтавщина, Київщина, Поділля, Гуцульщина та Лемківщина.Наприкінці XIX ст. у деяких місцевостях України виникають приватні майстерні з виготовлення прикрашених різьбою дерев'яних виробів. Зокрема в Полтаві, Зінькові, Кобеляках, Кременчуку і Переяславі робили різноманітнімеблі на замовлення поміщиків, купців і чиновників, прикрашуючи їх різьбою в стилях ренесансу, бароко, рококо та класицизму. На зах. Україні в другій половині XIX — на початку XX ст. широкого роз-шку набула плоска різьба та інкрустація.
59.Народні ремесла загальна характеристика.
Українці здвна займалися різними ремеслами. Укр.було 100 Р. спеціальностей.У 15-17 ст «150» , об’єднувалисьв реміс. цехи. 19-20 ст майже кжна родина займалася прядінням і ткацтвом. Мали самопряди, терні, стави, кросна. У селах були кузні. Ходили швеці шили різні кожухи, свити, взуття. На Поліссілісохімічні промисли дігтярний. З другої половини 19 ст ремесла поч занепадати, не витримуючи конкуренції промисловості. Винятком було Полісся. Одним з головних було гончарство оброблення глини, виготовляли кухонний посуд, цеглу, кахлі і іншу кераміку. Головним знаряддям був гончарний круг.Для більшої міцності у вироби додавали вапно. Ковальство обробка металу способом гарячого кування. У 18-19 ст кузні досить поширені. Золотарство обробка золота і срібла. У 17-18 ст сережки, каблучки, ікони, все це вироблялося ковалями. Ткацтво обробка шкіри чинбарство, кушнірство вичинка шкіри овець також займалися обробкою вовни особливо в Зх районах . Вироблення повсті використовували у шапкарстві. Теслярство -дерево обробляли сокирами і розпилювали колоди. 17 ст було збудоваго собор Новомосквський без цвяхів. Столярство.бондарство бочки, плетіння з лози, гутництво скло
61.Національні меншини в Україні.
Крім укр і рос. на тер. Укр. живе ще понад 20 народн., їх чисельн. різна. Це зумовлено феноменом конгломиративної к-ри. Збереглась нац. свідомість тих націй, фольклор, побут, мистецтво, звичаї, традиції але вони зазнають впливу масової к-ри. Це збагачує укр к-ру, але водночас і призвдить до соціальних, мовних проблем. Захис самобутніх нац меншин повинна забезпечувати держава. У декларації про держ суверенітет сказано, що держава забезпечує вільний нац розвиток миншин. Створення ряду нац товариств і центрів досліджень міжнаціональних відносин населення. У 90-х було висното питання про те, що не від’ємними атрибутами держави є громадянство. Була створена концепція розвитку укр к-ри і культурно-освіт програм для нац груп. Розширюється сфера використання нац мов, вивчення їх. Друкуються пізні словники, діють різні товариства; також є обласні, районні, міські тов. нац-ей. Рада нац тов Укр.
63.Осінні свята українців.
Покрови — християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови. У селянському побуті за станом погоди на П. намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня — то тепла. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку. Дмитра — осіннє свято аграрного календаря, яке відзначалося 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав у себе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Д. звичайно вже не засилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри. Субота перед Д. на Волині поважалась як дідова субота, коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині ж приказували: З Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці. Введення — християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст. ст. На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після В. йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.Катерини — молодіжне свято у народному календарі українців (24 листопада за ст. ст.). Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Робили це, зокрема, так: зрізали гілки вишні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть у наступному році. З вечорницями на К. пов'язаний ще один своєрідний звичай. Зібравшись в якій-небудь хаті, дівчата варили кашу з пшона і маку та по черзі вилазили на ворота, вигукуючи: Доле, ходи до нас вечеряти. Подекуди замість долі закликали судженого. Андрія — молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами і подекуди називалися великими вечорницями. На А. вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії: засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чи смерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками:
68.Писанкарство. Локальні особливості.
Чисте, фарбоване або ж розписане яйце стало міфопоетичним та релігійно-обрядовим символом вже у найдавніших цивілізаціях Землі (світове чи космічне яйце). У міфах різних народів воно є образом первопочатку, з якого виникає Всесвіт, певне божество, людський рід, а також символізує сонце, тепло, життя, творця-деміурга. У багатьох народів з яйцем пов'язують створення чи виникнення не лише земного світу, але й часової структури цілого. Такі космогонічні функції символа яйця співвідносяться також з важливою його роллю в ритуалах родючості, відродження, пробудження до нового життя. В українців також склались міфопоетичні образи яйця як джерела життя, багатства, добробуту ("яйце-райце"), існує також велика кількість християнських леґенд та переказів щодо великодних яєць..На східному Поліссі зберігся один із найдавніших методів писанкарства наших предків - виготовлення "дряпанок" чи "скробанок". Яйце фарбують в якийсь темний колір, а потім металевим вістрям чи голкою зішкрябують пофарбований шар шкаралупи, утворюючи бажаний орнамент. Деякі із лемківських та поліських скробанок за витонченістю виконання наближаються до найвишуканіших ювелірних виробів.Фарби для писанкарства здебільшого готуються за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з цибулиння тощо.Зображали на писанках віддавна певні символічні й маґічні знаки. Нові елементи вводились рідко й нерадо. Як правило, до цього вдавались тоді, коли з плином часу губився й призабувався зміст первісних символічних зображень.До найбільш популярних традиційних мотивів розпису писанок належать образ Великої Богині (жінки-праматері), солярні знаки (у вигляді розеток, зірочок, свастики, малюнків сонця і зірок, також "крутороги" і "павучки"), "сосенки" (символ вічнозеленої рослини, що плететься по землі, або ж "небесного змія", що запліднював яйце). Серед геометричних орнаментів найпопулярнішим є своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги - "безконечник" (український меандр). Надзвичайно цікавими є і поділ поля писанки на барви та кольорове вирішення орнаментів, розписів і тла.Колись із писанками виконувались дії в маґічних ритуалах. Багато із цих маґічних дій, надто ж пов'язаних із землеробством, практикуються досьогодні. Так, на весняного Юра (6 травня) для забезпечення доброго врожаю писанки котили по зеленому збіжжі й закопували у землю. Великоднього ранку вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні вироби, аби прибували сила й краса, а шкіра на личку була гладенька, як на яєчку. Шкаралупу з-під свячених яєць кидали у воду, що тече, аби задобрити пращурів і щоб у них ("на тому світі") також настало свято (на Великдень). Свячені писанки є оберегом житла від природніх стихій, а для людей і тварин - від "лихого ока".
67.Павло Чубинський і його праці.
Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка» (1871).Чубинський — автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна».Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии (1869) Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край. — 7 тт.: 3 т. народний календар: веснянки, обжинки, колядки4 т. родини, христини, весілля й похорон5 т. народні пісні6 т.юридичні звичаї7 тпро народності, що живуть в Україні Народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, в сім'ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. с живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює у «Черниговском листке», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів'їв та пісень для криміналіста», та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862. За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вже в наш час академік Олександр Білецький писав, що видання етнографічних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузі збирання пам'яток. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах (дев'яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії і зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір'їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєд-нання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку ґрунту, народні прикмети, за якими регламентується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій.Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній. Завдяки експедиції Павла Чубинського і виданню її «Праць» нащадкам залишилися прекрасні перли усної народної творчості, які безслідно зникали з наступом цивілізацї, нівелізації національних рис, безвір'я та духовного поневолення.
69.Південь України.
Південь Українице своєрідний історико-етнографічний район, який виз-начається мішаним складом населення, порівняно великою його соціальною РУХЛИВІСТЮ. Він охоплює територію сучасних Запорізької, Херсонської, Мико-і.ііні. і.кої, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей та північні Кримської автономії. І Ііпденно-східні землі України остаточно були освоєні українцями порівняно недавно. Як свідчать давньоруські літописи, а також джерела арабських істориків, усі ці "полудневі" землі у VIII—X ст. були слов'янськими, а пізніше становили частину Київської держави. Вони сягали Дону, де окраїнною землею була Тмутаракань. Із наступом степових кочівників — печенігів, половців, татар, а пізніше гурок — почалася тривала боротьба слов'ян-українців із "Диким полем" за ні іемлі. Від XV—XVI ст. їх головно заселяли козаки і запорожці. Зростання панського господарства та погіршення становища селян спричинюють масовий рух селянства з північних і західних частин у східні й південні землі України, який залюднює величезні простори Північного Причорномор'я і Бессарабії.Скасування Гетьманщини і зруйнування Запорізької Січі призводять до української колонізації кавказького Чорномор'я і Донщини, або Подоння (Донецька і Луганська області). їхня територія — лише частина етнічної територі'! укра'і.....в, інша нині входить ю склад) суміжних областей Російкої Федерації.Залежно віл історичних обставин, природних умов та контингенту населення сформувався і своєрідний етнографічний характер Півдня України Для цього краю притаманні давні, аборигенні культурно-ііобуюві риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробе і ви, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, і привнесені, що приходили сюди з різних регіонів України та з-поза її меж у про цесі заселення та масового заробітчансько-міграційного руху.Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського та іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, де кору тощо.Інтенсивний розвиток на Півдні України великих землеробських господарств, фабрично-заводського виробництва також великою мірою впливав на місцеву традиційно-побутову культуру, витісняючи її національні складові професійно-урбанізованими елементами.Традиційно-побутова культура цього історико-етнографічного району України ще більшою мірою, ніж Слобожанщина, позначена зловісною печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її новітніх послідовників післяреволюційного часу.
70. Поділля: етнографічні особливості духовної культури.
• Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я.Вінницька, Хмельницька, Тернопільчастину Чернівецької, а на заході Івано-Фран ківської та Львівської областей. В етнографічній літературі виокремлюють Поділля східне і західне.Вперше назва Поділлязустрічається у документах середини XIV ст. До того часу вона згадувалася під назвою Пониззя В 60-х роках ХІУ ст. Поділля було захоплене ВКЛ. У 1434 р. Польща анексувала Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569 р.) Східне Поділля. В 1793 р. Схід. Поділля і частина Зах. Поділля опинились у складі Р.і.. Після 1 поділу Пол. Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Р., перет. на області, потім у намісництва, а від 1796 р,на Во линську та Подільську губернії.За радянських часів Подільську губернію скасували, а на її території створили 1932 р. Вінницьку, а 1937 р. Кам'янець-Подільську (з 1954 р. — Хмельницьку) області України. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і 1939 р. були возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську область. Як бачимо, нинішнє адміністративне утворення не зберегло традиційної назви Поділля, хоча воно і не зникло з народної пам'яті. За багатством і розмаїттям матеріальної та духовної культури Поділля один із найколоритніших районів України. Основним заняттям його жителів, яке надавало своєрідності їхній традиційно-побутовій культурі, було землеробство Характерним для цього краю було будівництво житла з дерева з використанням глиносолом'яних вальків, що сягає археологічної давнини, а також глиносолом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Традиційне вбрання подолян має безліч різноманітних варіантів, багато оздоблене вишивкою і мережкою. Особливо знаменитими були подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами і кольоровою гамою. . З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місцевостях Поділля опанчі, кожухи, бекеші, свити, куртки тощо.Самобутніми є подільські ткацькі вироби, килимарство з рослинним і геометричним орнаментом, широкий асортимент традиційної продукції численних осередків подільської кераміки та ін. Зазначимо, що локальні особливості традиційної як матеріальної, так і духовної культури корінного населення Поділля дає підставу деяким дослідникам вважати його однією з етнографічних груп українців, хоча скоріше тут можна говорити про подолян як про локальну групу українців.
71. Поховальна обрядовість українців.
Обряди, пов'язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на “той світ” і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.
Біл вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані “князь” або “княгиня” грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдівців. Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. В труну багато чого клали з речей померлого. Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили “ногами уперед”, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов'язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. . Обов'язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев'ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов'язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали
72. Праця В. Петрова „Етногенез словян.” К. 1972
Ця прачя присвячена одному з найважливіших і малоз’ясованих питань поодження слов’ян. У праці використані найдавніші свідщення історико-писемних джерел, лінгвістичні і археологічні матеріали. Використаня різноманітних джерел дозволило авторові по-новому висвітлити досі не розкриті питання про спільно-слов’янську мову в її часовій і просторовій приналежності, частково переглянути питаня проскіфську мову. Встановити звязки прадавнього населення подніпров’я з мовоюі культурою інших народів малої Азії. Автор цієї монографії був одним з провідних фахівців з індоєвропейського порівняльного мовознавства на Україні, а також відомим дослідником у галузі ранньо-слов’янської археології.
73. Праця Л. Залізняка „Від склавинів до української нації”.
У цій книзі с сучасних наукових позицій аналізуються сучасні ключові моменти укр історії, що визнали драматизм історичної долі українців та їньої держави. До них належить своєрідність гео-політичної позиції Укр на карті Єврвзії, проблеми походження укр народу та його сх-слов сусідів, історичної спадщини КР ; устрою імперії взагалом та російської зокрема. Особливу увагу приділять фатальним наслідкам перебування Укр у складі Рос імп. суч проблемам будівництва незалежної Укр її майбутньої долі та місцю у світоій історії
74. Праця М.Сумського «Хліб в обрядах і піснях»
Видана в 1885 р. Введення хліборобства викликало дуже важливі зміни в побутовому і моральному укладах. Форми життя стали різноманітними і складними у моральному розумінні.
75. Праця Хведора Вовка “Студії з української етнографії та антропології”.
У праці “Студії з української етнографії та антропології” він виводить середньоукраїнський антропологічний та етнографічний тип, який найбільше характерний для середньої, а особливо південної смуги України. На думку вченого, українців слід зарахувати до так званої “адріятичної або динарської раси, яку ми воліли би називати слов’янською”. Динарський антропологічний тип (або раса) поширений у північно-західній Греції (Епір), Югославії (особливо у чорногорців, босанців, південних і центральних сербів), а ряд його рис виявляється у хорватів, а також у більшості словаків, українців Карпатської зони і в ряді районів Чехії, північних румунів. Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Ряд вчених внесли свої корективи в характеристику українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показали українців як єдиний народ, що має однорідний антропологічний тип, з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські й польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.
76.різдвяні свята в Україні.
6 січня - Святий Вечір, .
Найдавнішою є ячмінна кутя, яку ще й тепер варять подекуди на Поліссі. А найпоширенішою в Україні була кутя з товченої в ступі пшениці. На Лівобережжі її заправляли переважно медом та узваром, на Правобережжі додавали також товченого маку, горіхів. На першу кутю готували пісні страви, бо це був останній день посту. За традицією на Святвечір мало бути 12 страв, оскільки річне коло становить дванадцять місяців. У різних регіонах України обрядова їжа мала свої відмінності. Скажімо, в Карпатах, на Поліссі переважали овочеві, грибні й рибні страви; на Подніпров'ї, Полтавщині та півдні України, крім овочевих, готували чимало страв з борошна — млинці, вареники з ягодами, сливами тощо.Традиційними для усієї України на Святвечір були такі страви, як кутя, узвар, мед, капусняк, риба, горох, квасоля, вареники.Перед вечерею прикрашали покуття (місце в правому куті за столом, під образами). Це місце вважається вівтарем пращурів, тому тут встеляли лаву найкращим сіном, ставили сплетену з жита "квітку" або необмолочений сніп, який має місцеві назви "дідух" (Тернопільщина, Волинь), "колядник" (Гуцульщина), "коляда" (Холмщина, Підляшшя). Усі члени родини переодягалися у чисті, за змогою у нові, сорочки та святковий одяг. Долівку встеляли соломою, обкурювали хату ладаном, молилися і сідали вечеряти на кожусі, застеленому догори вовною, щоб були багаті.На Поділлі, з'ївши три ложки куті, дівчата бігли на подвір'я і прислухалися: у якій стороні собака загавкав, туди й заміж піде.По трьох ложках куті усі частувалися горілкою, настояною на травах, або наливкою з ягід. Примовляли за чаркою так: 7 січня — перший день Різдва. Різдво Христове, як і Великдень, святку ють три дні. Першого дня вранці ідуть до церкви. Повернувшись, обідають за святковим столом. Страви вже їдять скоромні. До свята за день готували м'ясо, ковбаси, капусту, варили холодець, пекли пироги, калачі, книші Усе це готується напередодні, бо у свято гріх братися за ножа.Першого різдвяного дня діти по обіді несуть вечерю до хрещених, діда й баби. Зав'язують у вузлик три калачі, кладуть яблука, горіхи. ХрвЩС ник вітався і здоровив з Різдвом Христовим та тричі вклонявся хрещеному батькові чи матері. Його частували, обмінювали йому вечерю, даючи взамін калачі, солодощі, а ще подарунок та гроші. ".13 січня — свято Маланки. На Правобережжі (Поділля, Волинь) варять кутю і звуть цей вечір "Багата кутя". На вечерю також готують 12 страв, але вже скоромних. Напікають калачів, книшів, пирогів для щедрувальників та посівальників. Ввечері щедрують. Ходять ряджені, водять "козу", співають щедрівки з побажаннями врожаю, добра, щастя в родині. Пізніше дівчата збираються ворожити про долю. Ворожіння — як на Андрія: тут і коржик, замішаний на воді, і запалені свічки... Старші люди примічають за погодою. Коли небо зоряне, то буде врожай на горох, ягоди, добре розводитимуться курчата та інша домашня птиця. Увечері на Маланки господар робить з дідуха перевесла, йде до саду, перев'язує яблуню і примовляє: "Я тебе перевеслом назначу, що з тебе буде — в маю побачу. Як не будеш цвіту мати у маю, то я тебе, як яловку, зрубаю".
78.розвиток художнього ткацтва.
На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ століть домашнє ткацтво українців незважаючи на розвиток фабричної промисловості, явило собою установлений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На поч. ХХ ст. Стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовну та паперову пряжу – сухозлітку. Вирощування тих чи інших прядильних культур залежно від природно – кліматичних умов. Так , на півночі (Волинське Полісся , а також у Карпатах сіяли переважно льон, але в цілому конопель. В деяких районах Поділля, Подніпров’я) вирощували обидві культури. Терміном сівби волокнистих рослин рідко у народних календарях вважався досить тривалий період – від Благовіщення (25 березня за старим стилем) до середини червня. Сіяти бажано було в повний місяць, після теплого рясного дощу. Льон та чоловічі стебла конопель ( плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла залишали дозрівати на насіння. Достиглі рослини в’язали у горстки та сушили на сонці. Насіння з головок льону та жіночих стебел коноплі били на терлиці , льон частіше ціпом . Після биття рослини вимочували у воді, м’яли і тіпали щоб позбавити волокно від терміття Остання процедура була биття на битниці щоб надати м’якості волокну, інколи били об дерево чи стовп а на завершення розчісували кожний жмут волокон (минання мичок). Для цього призначалися дерев’яний гребінь , що встромлявся у спеціальний отвір в ослоні чи припічку , або кругла загірна щітка з набитими в ній цвяхами (дряпалка), котру прив’язували до лави. Остаточно очищення волокна робили за допомогою чесальної щітки (пасічної) зі свинячої щетини за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно – лукла, для скування хнови, ткання буденних тканин – микання тобто залишки які вибирали з чесальної щітки – йшов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення. Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль ( кужелю) . при прядінні вживали повселюдно веретено, а також механічну прядильну машину. За необхідністю частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками. Потім нитки перемотували у клубки за допомогою витушки. Проте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення – перемінним натискуванням на дві підніжки тобто у дві решітки. Залежно від призначення тканин кількість решіток на верстаті збільшувалася від чотирьох до восьми дня техніки стосовно переплетення ( винувате, прущасте, посичасте полотно), але могла досягати 20 і більше – для хлакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів – на вікна на кружки, на мамки, на пасочки, у сосонку, кісткою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок , рушників, скатерок тощо використовувалась техніка перебірного переплетення ( забирання , вибором).У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширено так зване закладне ткацтво (килимове , у вічко, на носику), а на Батьківщині та Лемківщині – ворсове (клочками, кучерями).
77.Розвиток гончарства.
На наших землях гончарство зародилося в епоху неоліту, яка почалася на Прикарпатті в VI-V тис. до н. е., а у Придніпров'ї та на Лівобережній У к раїні в V—IV тис. до н. е. Первісні гончарі виготовляли вироби вручну обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму шматочками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини поступово зліплюючи й вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном, відзначалися високим мистецьким рівнем У ті часи керамічні вироби вже випалювали в спеціальній пр..;У II ст. н. е. на території Поділля і Верхнього Подністров'я з'являється ручний гончарний круг, який поступово витісняє ручне ліплення. Посуд, створений на гончарному крузі, мав тонший черепок, відзначався вишуканістю і багатством форм.На основі досягнень ранньослов'янських гончарів розвивалася кераміка в період Київської Русі.У XIV—XV ст. в Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг. У цей час виробляли переважно дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв. Його оздоблювали лощениям і дерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець із промінчиками, ярочками, зубчиками, листочками тощо.. Полив'яний посуд поступово ВИТІСНЯЄ традиційний сивий. Його дедалі частіше прикрашають кольоровим розписом.Наприкінці XVI ст. столовий посуд починають обливати розчином білої глини. Потім його розписували кольоровими глинами, висушували і випалювали і нарешті вкривали поливою і знову випалювали. Така техніка називається майолікою. В українській народній майоліці використовувалося декілька видів техніки розпису: ріжкування, ритування та урізу (вирізування), заливання, або затіків. Техніка ріжкування полягала у виконанні ріжком контуру рисунка і заповнення утворених площин кольоровими глинами. При техніці ритування виріб із червоної глини суцільно покривали білою глиною, після того як вона висихала, малювали жолобки. За допомогою ріжка візерунок розписували коричневою глиною й випалювали. Потім виріб малювали підполивними фарбами,вкривали свинцевою поливою і випалювали вдруге. Важливим центром народного гончарства на Наддніпрянщині були Дибинці. Гончарі виготовляли тут кахлі, різноманітний посуд — миски, тикви, дзбанки, горщики, макітри та іграшки. З лицьового боку вироби вкривалися побілкою, на якій виводили коричневий контур малюнків, котрий доповнювали зеленою та червоною фарбами. Майстри розписували кахлі та посуд рослинним орнаментом, фігурками, зображували сцени з козаками-вершниками, чумаками, циганами з ведмедем. По краях посуду наносили геометризований орнамент. Дибинецькі гончарні вироби славилися зображенням великих півнів, голубів, риб тощо. На Чернігівщині найвизначнішим осередком художньої кераміки була Ічня. Віпотовлені тут гончарні вироби відзначаються стриманістю, поміркованістю оздоблення. Велика частина площини кахлів та посуду залишалася незамаЛЬОВаною. На білих кахлях зображували птахів в оточенні гілок та листя, вершників, військових, дівчат-прях тощо. Тут традиційно було поширене виробни-пі по керамічних плиток, якими ззовні облицьовували стіни дерев'яних будинків. Плитки були жовтувато-рожевого кольору і оздоблювалися простими рельєфними орнаментами у вигляді зубців, рисок, квітів. Полтавщина славилася гончарними виробами Опішного. Місцеві майстри розмальовували тонкостінні жовті горщики, глечики, тикви, миски і а полумиски тонким шаром кольорової глини: білої ("побілки"), червоної ("червінки") чи рудої ("описки"). Гончарі Опішного також виготовляли декоративну скульптуру та дитячі іграшки. З середини XIX ст. полтавські майстри починають застосовувати поливу. Наприкінці XIX ст. розпис опішнянської кераміки збагачується зображеннями риб, квітів і птахів, виконаних способом контурного розпису (ріжкування). Поділля славилося гончарними виробами, які виготовляли майстри Бубнівки. Вогненно-червоне тло посуду орнаментували пишними квітами, і піками з плодами, гронами винограду.
79. Розподіл праці в традиційній українській сімї.
Здавна утвердився розподіл праці на «чоловіче діло», «жіноче діло» і спільну працю. До чоловіка належало все надвірне господарство, обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення с/г інвентаря, забезпечення паливом, кормом для худоби. До жінки – хатня робота. Підтриманні порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей. В малій родині крім повного обсягу хатньої роботи жінка була змушена виконувати і значну частину спільної з чоловіком роботи – заготівля сіна, збір урожаю та ін. Дітей готували до трудової діяльності за принципом – передача досвіду від батька синові, від матері – доньці. З 12 років хлопець повинен був опанувати види чоловічого діла і працювати з дорослими, а дівчина – знати жіночі роботи: ткати, прясти, шити одяг, варити їжу та інше. Коли в родині займалися ремеслом та цьому навчали дітей. У великій родині хатнє господарство велося під керівництвом старшої господині. Найчастіше матері – свекрухи у батьківській сімї. Жінки старшого брата у братській родині. Тут мали місце різне несправедливості у розподілі обов’язків, але голова родини мав стежити, щоб нікому не чинили кривди.
81. Садівництво і родина Симиренків.
Родина симиренків зробила величезний внесок у розвитоксадівництва в російській імперії та Україні . Лев Платонович Симиренко(1855-1920)- вчений садівник. З 1880 по 1887 р. відбуває заслання у Красноярську. У вільний час займався садівництвом. Вірощував в оранжереях сибирського промислового Кузнецова, овочеві, декоротивні, цитрусові к-ри. Опрацював наукові засади створення сланких садів. Д-ть вченого на ниві вітчизняного садівництва відзначалася винятковою багатограність та широтою інтересів. За сорокорічний період д-ті Симиренко опрацював наукові засади промислового россадництва. Він збагатив цю важливу галузь садивництва багатьма оригінальними розробками які і сьогодні є вагомим внеском у садівничу науку. Вчений розробив та впровадив у промислову рассадництво технологію зимового щеплення плодових культур вирощування та підщеп та стратифікацію насіння. Найвагоміший внесок вчений зробив у справу створення в Україні світової колекції кращіх сортів плодових, ягідних та декоративних кул-р. В к 19ст в Симиренківській колекції було зібрано понад 3000 сортів плодових та ягідних кул-р. 927 троянд, понад 300 сортів хвойних та інших порід. Симиренко заклав наріжний камень у фундамент наукового сортознавства плодових рослин, став фундатором нового виробничого, біологічного напряму в суч помології. Вчений започаткував глибоке наукове дослідження та випробування в умовах України найциніших плодових кул-р. дав путівку в життя одному з кращих українських сортів, яблунь, назва на честь батька Ренатом П.Ф. Симеренка. Неодмінний учасник всерос та міжнародних виставок сад-ва, на яких одержував вищі нагороди. В останні роки життя працював над працею яку хотів назвати „Укр-Російська поомологія”. Інші праці: „Кримське пром сад-во”, „Ген католог”, „Досвід вивчення кримського пром сад-ва”. Володимир Львович Симиренко. Великий внесок, гідний батька, на ниві спільної праці. З 1920 по 1926 був завідуючим секції сад-ва все укр с/г, наукового комітету, який по суті був 1. Всеукр академією с/г наук. На посаді директора Мліївської дослід садово-гор станції він перебував до 30 р. За свої 47 років він виконав таку татаничну працю, яка сьогодні не під силу численим науковим установам. Під його кер, за його редакцією за 10 років було виканано і видрук понад 50 випусків наукових праць станцій. Він став засновником 1х україномовних часописів сад-ва, віноградництва та городництва. Праці: „Плодовий россадник”(29), „Плодові асортименти України”(30).
82 Світоглядні уявлення українців про основні стихії: вода , вогонь, земля, вітер.
У чому ж виявлялася "жити дайність" цих першоелементів? У кожного по-різному: земля — на роджує, вода — запліднює, вогонь, сонце — дають енергію. В ритуальному вшановуванні цих елементі і полягає основний для української народної традиції культ — культ родючості.Земля.її репродуктивна функція і означала її життєдайність Українці називали землю землицею, святою, матір'ю, матінкою, хлібною, світовою, пшеничною, чаяною, кривавою, христовою, доброю, житньою. архаїчні уявлення про землю, вогонь, воду не сягнули рівня антропо морфізації, а спинилися на "півдорозі" до неї. Земля, вважалося, —жива.і вона може відчувати біль і образу. На землю не можна плювати - покараї неврожаєм, а кинеш вошу — від огиди затрясеться і станеться земле цім Землю не можна бити, бо вона мати, інакше — хтось помре із родини. Найчастіше в магіко-міфологічних уявленнях українців запліднювальну функцію (яка теж належить до категорії життєдайності) виконувала вода. В календарній і родинній обрядовості відчувається особливе магічне призна чення води. Такі обрядодії, як кроплення водою, свячення води в криті цях, обливання водою, ритуальні купання тощо з давніх часів асоціювали! Я з заплідненням, урожайністю, народжуваністю, розмноженням, збільшен ням тощо, тобто з усіма складовими культу родючості.. Загасання вогню використовувалося в народній медицині як магічна аналогія до загасання хвороби, жару і т. ін. Життєдайність і всесильність трьох головних субстанцій (землі, води, вогню) виявлялася й у функції очисній, функції цілющості. Вони активно застос. в народній медицині як ідеальні антисептики, дезінфікато-ри і т. ін. Найб. очисну (а отже, цілющу) силу мала вода, адже вона очищала не лише від бруду, а й від нечисті, від гріхів, від недуг. Особл. сильну дію виявляла "непочата", тобто неторкана певний час вода, взята в криниці до світання, або йорданська. .Вогонь також, за народними переконаннями, мав велику очисну силу. Він широко застосовувався у народній мед., щоб виганяти з тіла різні хвороби... Святість води, землі, вогню виявляється також у їхній причетн.і не лише до життя, а й до смерті. Земля з кладовища має магічну силу притлумлення болю, віднадження людини (тварини, птаха) від дому (іншої людини). Таку землю (з могили, з-під хреста) використовували при деяких хворобах: коли болить зуб чи живіт, гріють землю і кладуть на хворе місце зі словами: "Іди біль в землю і будь такий німий, як земля". Вода так само мала стосунок до смерті, щоправда, в іншій міфол. інтерпретації. Це межа між світом живих і світом мертвих. Отже, культ родючості як культ вічної оновлюваності життя реалізувався в магіко-міфологічній схемі життєдайної священної пари земля—вода і джерела священної енергії вогню.
83 Свято Покрови вУкраїні
14 жовтня найбільше осіннє свято — Покрова. В християнському календарі це Богородичне свято, назване так на основі переказу про видіння св. Андрія у храмі в Константинополі як свята Богородиця простягнула свій омофор над народом. Християнське святкування Покрови поширилося в Україні ще в XI сторіччі. Сакральне значення багатьох обрядодій свідчить про неабияку значимість святої Покрови в народному календарі. Свята Покрова опікувалася шлюбом, сім'єю, мала також відношення до тепла, вітру, снігу, ідо ров'я людей. Від цього свята відбувався перехід від осені до зими. Вважалося, що земля від цього свята повинна відпочивати, отже копати, сіяти вже було великим гріхом. Якби хто сіяв після Покрови, то накликав би біду на всі поля і нічого б не вродило. До свята жінки неодмінно мали побілити хату всередині і зовні, а чоловіки утеплити її соломою та листям, бо після Покрови утепляти оселю марна справа. В основі цього вірування бачимо насмперед раціональний зміст, бо зрозуміло, що вимазана за тепла хата краще висохне, а обставлена соломою чи листям краще зберігатиме тепло. Свята Покрова покривала своїм покривалом усе навколо, але від неїзалежало й збереження здоров'я до нового квітування природи. Вважалося доброю ознакою робити вхідчини у нову хату на Покрову . Народний досвід постійно збагачувався метеорологічними знаннями, які базувалися на багатовіковому спостереженні за явищами природи. Люди примічали, що коли на Покрову вітер дме з півдня, то це віщує теплу, малосніжну зиму. У свято нічого не робили по господарству. Заздалегідь готували корм для худоби, пекли калачі та пироги, варили капусняк, смажили свіжу рибу. Свята Покрова, велика покровителька молоді, сприяла щасливому одруженню. Із цього дня засилали до дівчат старостів. " На Сумщині моляться так: "Свята Покрівонько, покрий землю листочком, мою голівоньку платочком". На Покрову несли калачі до церкви і поминали померлих та брали до хати старців обідати. Цього дня у багатьох селах України святкували храмові свята, знані в народі під назвами "храм", "мед", "празник".
84 Середня Наддніпрянщина: особливості матеріальної культури.
Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, яка з огляду на історичні умови стала етнічним ядром українців, сформованим на грунті трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян та древ-лян. З нею пов'язане зародження українства, його консолідація та здобуття державності (спочатку Київська Русь, потім Запорізька Січ, Українська Народна Республіка, і нарешті сучасна суверенна Україна). В межах нинішнього адміністративно го поділу цей регіон охоплює більшу частину Київської та Полтавської, Черкаську, південну частину Черні гівської,південно-східну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської та північно-західну Дніпропетровської областей. Траідиційно-побутова культура населення району зберегла багатоархаїчних рису плануванні та будівництві житла і господарських споруд. i зокрема, до XIX — початку XX ст. характерний був тип обмазаної та побіленої хати, в одязі (багато вишита додільна уставкова жіноча сорочка, плаха і запаска, свитка, тканий пояс, переважно світла колористика) При збереженні спільних рис у межах Наддніпрянщини помітно відрізнялися Правобережжя і Лівобережжя. Це стосується планування житла, і будівель, техніки будівництва, окремих видів одягу, обрядовості тощо.
85 Символіка коровайного обряду в українському весіллі
Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім).В деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Спільність дій під час Б. к. мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями. Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
86 Скотарство в Україні.
У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, обов'яз. волів чи коней, корів, овець, свиней,. Воли користовувалися як тягло. Утримання іншої худоби давало, крім м'ясних і молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові мати гній для удоб рювання ланів.Особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби. На Чернігівщині, Полтавщині та на деяких інших територіях поміщики, а подекуди й заможні селяни у ХУІІІ-ХІХ ст. вирощували вели ку рогату худобу на продаж, у тому числі за кордон. З кінця XIX ст. у зв'язку із зубожінням основної маси селянства, пере ходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби в українців почала зменш. Заможні козаки мали по 700 і більше голів коней. Були відомі також вівці російських і волоських У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець.. У зоні Лісостепу і частково Полісся переваж вигінна форма випасу худоби — влітку тварин зранку виускали на пасовисько, а на ніч заганяли у прим.. Для випасу череди рогатої худоби (інколи й отар овець) громада найм. Чабана. Перший вигін худоби на пасовисько, що супроводж. урочистостями та брядами, припадав звичайно на Благовіщення (7 квітня), Юріїв (6 травня) і Мнколин (22 травня) дні і тривав приблизно до Михайла (22 листопада), У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв'язку зі кількістю нерозорених земель тримали величезні табуни коней та гари овець, худобу випасали за теплої зими На Поліссі, поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоі велику рог. худ. особливо волів, що відгодовувалися на м'ясо. Відгінна форма випасу худоби набула завершеного вигляду у гірсько-у скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини. У Карпатах, на відміну від інших регіонів України, овець доїли, виготовляючи з їхнього молока бринзу, гуслянку та. Свиней утримували у приміщеннях — свинарниках, або сажах, пуск.надвір без особливого догл. На Півдні деякі господарі випускали свиней після спаду води на випас у плавні аж до осені.
87 Слобожанщина: етнографічні особливості матеріальної культури.
Слобод. охопл. сх. част Укр.. —Хар., Сум., , північні Донецької, Луганської областей та суміжні р-ни Білгор. і Воронезької областей,Росії. Цікаве походження назви цього історико-етнографічного рейсів її XVII XVIII ст. переселенці з Лівобережної і Правобережної України їм раїнські селяни й козаки, які позбувалися гніту Речі Посполитої),Росії, одержавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засно-п піни поселення — слободи, чи поселення на "слободах". Ні і часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, заз-и н їм постійних нападів кримських і ногайських татар. Після заселення |і ійону їм створюються як військові опорні пункти козацькі слобідські полки Для традиційно-побутової культури Слобожанщини характерні риси степової України та Полтавщини, Оскільки основна хвиля мігрантів ішла із суміжної Полтавщини. Слобожанщина визначається як спільна з нею етнографічна об і-і її Середньої Наддніпрянщини, то істотним стало привнесення багато побутових елементів із цих регіонів. Позначилося на традиційно-побутовій культурі і заселення Слобідської України росіянами. Особливо посилився їхній вплив на Слобожанщину з ліквідацією тут козацького самоврядування, провед. централізат. і русиф..Уже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у ірадиційно-побутовій культурі населення Слобідської України. В одяг робітників і селян дедалі більше входять фабричні тканини, різні компонен-іп міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Порушуються устої і традиційної духовної культури — звичаї, обряди.
90. Становлення укр. етнології у першій половині 19 ст.
У першій половині 19 століття сформувався ряд місцевих культурно-освітянських і водночас народознавчих центрів. Провідним серед яких став Харків. Подальший розвиток етнографії пов'язаний був значною мірою з Харківським університетом (1805). Видання друкарнею університету багатих на етнографічний матеріали журналів та альманахів «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Молодик», сприяли нагромадження нового етнографічного матеріалу про українців. Наприк. 20-30-х рр. при університеті сформувався гурток харківських романтиків або любителів української народності – Л.І.Боровиковський, М.І.Костомаров, А.П.Метлицький, К.М.Сементовський. Очолював – І.І.Срезневський. Харк.романтики вивчали усну народну творчість, міфологію і демонологію, звичаї, свята та обряди. Здійснювали подорожі по Харківщині. Праця Срезневського – «Запорізька старовина» - думи, пісні, перекази. З діяльністю харк. Дослідників пов’язано впровадження в широкий обіг терміну етнографія. Поглиблення розуміння її предмету і завдань, метолики збиральницької роботи. На Зах.Україні – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. Своїми дослідженнями і працями присвяченими бойкам, лемкам, гуцулам було започатковано новий термін у етнографїї - карпатознавство. У 40-і рр. 19 ст. – У Києві КМ братство. Комісія для опису губерній київського навчального округу. Кирило-мефодіївці передові викладачі та студенти університету, освічені люди за спец. Програмами здійснювали експедиції по селах, записували пісні, казки. Максимович, Костомаров, Куліш, Грушевський.
91 Структура передвесільної обрядовості
Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра. Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили. Умовини (оглядини, розглядини, обзорини, печеглядини) — знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб У. завершилися шлюбною угодою.. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому грунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваж., спокійн. і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, — працьов., справною господинею, а ще й чепурною та привітн.. З моральн. якостей найб. цінув.доброта. Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключ. етап сват., обрядове закріпл. згоди на шлюб. На З. до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання. Дівич-вечір (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.
92-93 Сучасні вірування у наврочування. Сучасні обряди українців у міському середовищі.
За радянського часу давні уявлення людей, які передавалися з покоління в покоління, побутова повсякденна практика ("погані очі", чорний кіт, викрадення молока відьмою) і суто християнські обряди, — все спрощено узагальнювалося поняттям "пережитки й забобони" і розглядалося лише під ідеологічним оглядом — віднайдення методів їх найскорішого викорінення. Оновлюються лише об'єкти запобігань (скажімо, складання іспитів, подорожі). Поширення різноманітних вірувань у сучасн. аграрн. та урбанізов. середовищі є продовж. давн. традицій, які еволюціон., майже не змінюючися. Під час екзаменац. студені начебто перенос. у світ символів, світ надреаль Більш. студ. вірять, що, здійснивши ряд магічних заходів, можна досягти успіху. Мріють отри мати добру оцінку "за так", тобто без ретельної підготовки. А тому доспи, пошир. (особливо в гурт.) є звичай, коли перед іспитом студент визирає у вікно, тримаючи у правій руці залікову і тричі голосно закликає: "Шара, прийди , не можна, голитися, обрізати нігті. Мотивація — щоб не відрізати знанняйого скласти. Також радять не змінювати ручки на іспитах,. В жодному разі не можна перед іспитом мити голову, аби невимити знання з голови.Є чимал. прикм. доброго чи злого віщування щодо іспитів. Першим добре зустріти чоловіка, бо зустріч із жінкою віщуі невдачу, як і зустріч із людиною, яка несе порожнє відро. Якщо ж стрінеть ся вагітна жінка, то варто попросити її назвати будь-яке число - саме її кий буде номер білета на іспиті. Не можна проходити під драбиною, коли йдеш на іспит Погані прикмети: забути залікоовку, поверт. із будь чим, оглядатися назад, кинути книжку на підлогу. Студент також звертається до церкви, до християнських молитов. Ставить свічки у церкві перед іспитом, проказує тричі перед іспитом молитву "Отче наш", На Великдень треба молитися в церкві Святому Миколаю, а перед тим як відповідати, перехрестити очима викладача. Радять мати при собі іконку Божої Матері.У сучасній сфері купівлі-продажу існує цілий ряд прикмет для удачі. На базарі здавна важл. не відпуст. без товару першого покупця, навіть значно знизивши ціну. Бажано, щоб першим покупцем був чоловік. Так, ще й досі в Україні за звичкою називають гривні рублямиПа оз начення грошей вдаються й до жаргонізмів: "лимони" (мільйони), "штуки" (тисячі), "бакси", "зелені", "пеньондзи", "капуста".З грішми асоціюється добробут, але в народній свідомості закарбувало ся також уявлення про те, що "гроші — подвійна біда: і тоді, як є, і годі, як нема", "гроші псують відносини", "гроші роблять людям горе, В побутовій практиці людей сучасного міста і села контакт з природою має декілька значень: відпоч. на природі з приготув. запозиченої страви — шашликів, викор. дикоросл. трав для ворожіння, обе рігання оселі від наведення зла.В намаг. протид. злу здебільшого викор.трад.засоби обер. від злих сил — через вогонь, воду, свяч. хліб, аром а тичні рослини. Причому трад. відн. навіть швидше у великих містах, аніж у селах і містечках.Серед прикм. ознак побутування вірувань у новітню добу - оголошення про чудеса від знахарок і цілительок, де еклектичні уявлення. Аби навернути етні. укр., деякі знах. постають на фото у вишив. блузах, а на піднят. угору долонях мають христ символ — хрест. Окрім зціл. від усіх існ. у світі хвороб як у присутності хворого, так і на відстані без жодних ліків, пропонується, здавалося б, неможливе: надійна допомога у безвихідних ситуаціях. Щоб покращити свій бізнес, люди при ворожінні вдаються до несумісних компонентів: хрест, молитви, свічка, вода, карти, фотографія тощо. За традицією небіжчику до труни кладуть головні убори, взуття, гроші, прикраси, шлюбні обручки, неодр. — гарбузове насіння тощо. Але тепер чол. кладуть ще й заведені наручні годин., мобільні тел., цигарки. Померл. дітям обов'язково кладуть їхні улюблені ігр.
94 Типи укр. поселень
Відчуття українцями простору та способи його організації демонструють форми сільських поселень. Вони досить різноманітні і зумовлені ландшф. степ., лісост., лісових та гірських земель Укр.. Способи землевол. й землеосв., ведення господар., сімейно-побутові стосунки, норми звичаєвого права, земельно-державні нормативи також суттєво впливали на становлення етнічних традицій пріоритетного вибору тої або іншої форми сільського поселення та характеру його забудови.За тривалістю проживання виокремлювалися постійні й сезонні поселення.Постійні поселення відповідно до кількості садиб, що утворювали їх, були багатодвірними та малодвірними. У XIX ст. на всій території України переважали багатодвірні.Форми стаці. багатодвірних поселень в Україні у XIX ст. відповідно до ступеня їхньої врегульованості (відповідності адміністративно-ре гульованій системі вимог) були представлені трьома типами: нерегулярним (неправильних форм) так званим безсистемним, переходовим та системним регулярними (правильних форм).Системний тип поселень виступав переважно у вуличному, радіальному та квартальному варіантах забудови.На терені України у XIX ст. окреслилися чотири регіони: поліський, лісостеповий, степовий та карпатський.Поліський регіон відзначався побутуванням двох типів поселень: безсист. у вільно-ланцюговому та вільно-гуртовому варіантах і системно-вуличного.В лісостеповому регіоні переважав безсистемний тип поселень у вільно-гуртовому варіанті. Степовий регіон поділявся на північну та південну частини. На північних землях ареалу побутував як безсистемний тип у вільно-гуртовому варіації забудови, так і регулярний у вуличному та радіальному варіантах. На землях південної частини українського степу переважав безсистемний тип у віль-но-гуртовому варіанті забудови. Карпатський регіон за типами поселень поділявся на бойківсько лемківську, гуцульську та закарпатську частини.. Безсистемні поселення, як справедливо наголошують дослідники, утворювалися за принципом "сам собі хазяїн", що виявляв і водночас культивував індивідуалістичні стереотипи поведінки..У XIX ст. за типом взаємозв'язку житлового будинку з господ.споруд. переважна більшість дворів сільського насел.Укр. являла вільну безсист. забуд. у вигляді окремо розташ. і не об'єд. між собою спільним дахом споруд. При цьому земельна ділянка, що прилягала до хати та господ. споруд, завжди лишалася просто неба -відкритою.Залежно від характеру взаємного розташування хати та господарських споруд на території України в кінці XIX ст. було представлено декілька типів забудови: однорядна, дворядна, Г-подібна, П-подібна, периметральна та вільна.
95. Топографічний опис Харківського намісництва.
Виданий у Москві в 1788 р. Автор – Загоровський. Він описує окремі особливості господарства українців Слобожанщини (землеробство: рільництво, рільничі знаряддя, збирання хліба, його зберігання; садівництво, городництво; скотарство, бджільництво). Значну увагу приділяє характеристиці ремесла. Окремі параграфи присвячені звичаям жителів України, їх забави, свята, піршества. Чимало про будівельну техніку. Описує лазні, способи опалення і освітлення житла. Окремі відомості про українців наводились у порівнянні з росіянами. Він вважає українців окремим народом, що займає певне територію і розмовляє на одній мові. Територія розселення українців на його думку – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Харківське, Катеринославське, частина Курського і Воронезького намісництва в Росії, Волинь, Поділля, «Польська Україна» в Польші, Галиція і Ладомерія в Австрії.
96. Топографічний опис Чернігівського намісництва.
Автор – Шафонський (1740-1811). Закінчив 3 університети в Німеччині. Здобув ступені доктора права, філософії та медицини. 1769 – приїхав у Москву. Там лікував людей під епідемії чуми. Був у комісії по справі Пугачова. 1782 – повернення до Чернігова. Працював радником палати і намісницького правління. Після відставки двічі обирався генеральним суддею. Роботу над топографічним описом почам із складання програми питальника, який потім був розісланий по повітах намісництва. Його праця складається з 2-х частин. 1-а про Малоросію. 2-а власне опис намісництва. Шафонський звертає увагу на місцеві наріччя української мови, додає малюнки із зображенням українців у характерному костюмі. 1784 – Шафонський розіслав питальник по повітових управліннях намісництва і незабаром одержує відповіді написані переважно земськими справниками, але цей матеріал він вважає недостатнім тому з 14 листопада по 15 грудня 1784 року з метою добору матеріалу він сам розїджає по намісництву вивчаючи місцеві архіви і статистичні звіти. Розпитує місцевих жителів, спостерігає їх побут. Повернувшись звертається ще й до службових осіб в повіті, а іноді сам знову їздить за додатковим матеріалом. В цьому описі автор торкається походження українського народу, дає характеристику його мовних і фізичних особливостей, вдачі. Описує життєвий спосіб життя українців, їх звичаї, обряди, вірування. Значне місце приділяє матеріальній культурі. Їх знаряддям праці, одягу, домобудівництву, транспорту, їжі. Поряд з описом зробив спробу дати всебічне уявлення про спосіб життя українців. Надані дані про цехові звичаї та обряди ремісників. Особливо цінні – 26 малюнків укр. одягу, що додавались до рукопису. Виділяв 3 етнографічні райони на тер. України – Півн.Західна полоса, Середня, Східно-Південна. Характеристики побуту кожного повіту. Намагається показати відмінності між укр. та росіянами.
106 Центри укр. худ кераміки в кін 19 поч. 20 ст.
Гончар. ,керамічні вироби - ужитковий посуд, культові , декор. речі, елементи архітект., забивки-мають на Укр. давні традиції. Тер Укр., як відомо багата на родовища придатні для гонч. глини.Давно гончарство поширене як допоміжне зайняття. Мало вплив, відокр. Від землер , мало вплив на суп. прогрес. Гончарство створ. пласт нар культ., де відобр традиції, економ, соціальні світоглядні устої суп. Розв торгівліі тов грош відн привів до цехів. Прац багато гончарів.Опішнє 1786р-250, на поч. ХХст Чигиринськй повіт -800, канівський-450.За формами оздобленням і технологією виробн. посуду, гонч. виробів можна визн. окремі зони: Наддніпрянщина, Поділля, Гуцульщина. Які в свою чергу поділ на менші.На Наддніпр.відрізн. між собою Київська та Черкаська. На Поділлі (Сх. і Зах.).Декором специфікою відрін окремі осередки : Опішне , Смотрич, Косів, а в них в свою чергу «індивідуальним почерком»окремі майстри: О.Бахматок, В.Шостопалець. П.Цвілик-прославився багатством створення різних форм і декорів. На Укр.. побутувавкерам.. Переважно полив’яний посуд у формі заврів птахів ,людей. Керам посуд скульптуру, що призн для прикрашання житла робили окр майстри.До най від нал.:І,Гончар,О.Жалізняк(Чернігівщина), Ф.Олексієнко(Київ).Окремим видом є глиняна забивка.Давнім центром виробн глин іграшок була Стара Сіль( Львівщина; Самбір).На Черкащині, Житом, Львівщині побутував димлений посуд. Гонч. Виробн., як вид доп .промислу на Укр. ніколи не припинялося
97 Українська громада. Форми колективної взаємодопомоги.
Звичаї сусідської взаємодопомоги передбачали рівнозначний обмін працею або послугами між двома (кількома) суб'єк., коли суб'єкти спільно почергово викон.) роботу спершу в господарстві одного, потім іншого і т. д. Так, відбування толоки в одного селянина (наприклад, відбудова хати після пожежі чи зруйнованої внаслідок стихійного лиха Характерною ознакою "сусідських" звичаїв було те, що вони функц. перев. у середов.однорід. у майн. відн. та рів. (з погляду юридичних відносин) осіб, на відміну від звичаїв щодо найму, котрі передбачали наявність двох нерівноцінних сторін, одна з яких тією чи іншою мірою залежала від іншої.Класичним прикладом землеробських громадсько-трудових звичаїв є "супряга " ("спряжка", "толока"), яку знали практично всі регіони України на всіх етапах аграрної історії. Звичаї колективної взаємодопомоги побутували і в середовищі ремісників та промисловців. Так, серед пасічників існували "спайки" (Слобожанщина, Поділля), "братчини" (Полісся) — об'єднання односельців-паеіч ників, які почергово вели нагляд за вуликами, добуті щільники під час ви качування меду розподілялися порівну або відповідно до внесеної пайки. Сусідські трудові взаємовідносини почерговості були оптимальними в деяких формах випасу худоби без постійного пастуха, зокрема випасу "на очерідь" ("на ряд"), відомого по всій території України.. В Західній Україні, де терміна "толока" у знасенні виконання колективних трудомістких робіт не існувало, переважали дієслівні конструкції на їх означення: "йду (або кликали) до сіна", "па ка пусту", "дерти пір'я",У XIX ст. (особливо в другій половині) як на західноукраїнських землях, де більш упорядкованою і плідною була діяльність сільських громад, так і на території Російської імперії, де рух до місцевого самоврядування лише, поширення набули толоки під час виконання громад.робіт –будівн. шкіл, доріг, мостів, випасу худоби громадою тощо.
98 Український народний одяг, основні комплекси в етнорегіонах
Форм укр. одягу відбув. протягом багатьох століть, основні елементи мають давньслов’янське походження і беруть походження з культури слов’ян і Русі. Одяг населення Правобережжя зазан. впливу литовського та поль. Лівобер.рос. культ.. Настійк. щодо збер. традицій був одяг сел. населення. 19 ст. на укр. збер. трад. вбрання сформ. в ансамбль комплекс- сртій. Ансамбль вибуд. за принципом пошарового накладання вбрання ( натільне, поясне , плечове, верхнє, прикраси + головний убір та ін.)Наддніпр.чол. стрій: вишита біла сорочка, заправл в шир штани, біла або коричнева свтика –чумарка, каптанки , кожух , шапка з смуха, бриль, чоботи та ін. Жін. - сорочка, плахта, запаска, юбки, свити, кожухи, намітки та хустки, чоботи прикрашені або без них, тільки тут бавовняні спідниці прикрашені. Слобожанщина : багато спільн. з Наддніпр. ( Полт.) Чол.: чорні чоботи, кожух, яскраво тканий пояс, полтавська вишиванка, свити , кожухи + елементи російського вбрання особливо в 19 ст.( сарафани, кашкети ,фабричні товари)Жін: подол сорочки оздобл мереживом, парчова або сатинова корсетка(перев. жовто- червона)Причорном ., Приаз .: взуття чоботи, в степу: постоли, штани полотняні, сорочки з розрізом посеред грудей, у жінок клітчаста плахта, сорочка( херсонська, миколаївська). На Одещині пальто, кутанка коротка, бурнуш та кожухи. Полісся: своєрідний колорит перевага білого кольору, червоний і чорний, Сорочку чол. Носили поверх штанів , підпер. поясом і під заправляли.Пояси парубочі- зелені; чоловічі чорні та білі. На ноги постоли в свято чоботи, смушеву шапку, влітку капелюх.Жінки: полотняне вбрання. На зах. Поліссі- фартух і спідниця з сірого полотна.В 19 ст поясний одяг включав: плахту, безрукавки. Волинь- спільні риси з Поліссям .Чол.- сорочка на випуск, чорні або сині штани, свити та кожухи.Жін- сукняні плахти, високі шапки, кашкети, капелюхи. Р-ни що межув. с Поділ.- сорочку вбирали в шатни, свитка .
99.Українські вірування у магічну силу рослин.
Побутував звичай збору лікувального зілля, яке мало й магічну властивість, у свята літнього циклу.- Маковія(14.08), Спаса(19.08).збирали у ці дні переважно городні та дикорослі рослини.(мак, сонях, овес, любисток). Зібрані у вигляді букета ці рослини кропилися свяченою водою, внаслідок чого набували цілющої сили. Аналогічно застовувались зеленосвятські трави., яким приписувались магічні властивості , більш пізне християнське забарвлення цих обрядів не перекриває їх язичницьких елементів- культу рослин і води. Віра в цілющу силу якої збереглися й дотепер. В купальську ніч заготовляли не тількі лікарські, а й приворотні трави(тирлич, оман та зілля що мають за уявленнями магічні захисні властивості полин, жалку кропиву). Полин використовувався молоддю як засіб що відлякував русалок і нічну мару. А жалка кропива як оберіг від відьом . Головне зілля- диво- цвіт папороті, який наділяв того хто ним володів знанням усіх земних тайн. Цілющі властивості приписувались і купальському вінку, у купелі з якого радили купати немовлят і хворих дітей.
100 Характеристика Синопсису 1674
Перше печерське видання "Синопсиса" датоване 1674 р.Говорять про 1672 також. Так, в записці Інокентія Гізеля з питання умов переговорів із Польщею 1671 — 1672 рр посилання. Але ще 1632 року Віленським братством опубліковано полемічну брошуру з назвою: "ΣΥΝΟΨΙΣ, Хоча ця брошура також містила історичні екскурси, головним чином, пов’язані з історією хрещення Русі, що охоплюють період з 946 по 1632 р., та називати її хоч в якійсь мірі попередницею печерського "Синопсиса" підстав, на разі, нема...Фактичним повторенням видання "Синопсису" 1674 року було і друге його видання 1678 року. Воно було доповнене лише поставленою в кінці розділу оповіддю про чудесну допомогу Чудотворної Печерської Ікони Успіння та інших київських святинь і святих у перемозі над турецько-татарським військом під Чигирином 1677 р. В наступному виданні "Синопсиса", датованому 1680 року текст видання розширений майже вдвічі за рахунок оповідей про події XVII ст... Всі три ці видання побачили світ у друкарні Києво-Печерської лаври . Причому навіть те з них, яке було визнане С. Масловим первісним, виходячи з датування поміщеної в ньому гравюри з зображенням св. Володимира, на якій знаходиться дата 30 грудня 1680 року, дозволяє датувати його часом не раніше 1681 року.Існує також грецький переклад "Синопсиса", здійснений на замовлення архимандрита (потім — єрусалимського патріарха) Хрисанфа. Розпочато його в Москві у квітні 1693 року, а закінчено в Іверському монастирі на Афоні . В кінці XVII ст. був здійснений також переклад його на латину, яке здійснив у Амстердамі на замовлення Петра І Ілля Копієвський. Характерно, що, як відзначав С. Маслов, для цього перекладу було використано текст видання "Синопсиса" 1674 року . Було здійснено й переклад твору на румунську мову .
103 Холмщина і Підляшшя
Холмщина розт.на Схід від р. Вепр до Бугу меж з Волинню.Підлящщея розт обабіч сер Бугу,між Холомом на півн і р. Дарвою під.на сх. з Волинню та поліссям.С\г має локальні відм.рігіони Холм.родючі добрі клімат умови , сіють бобові.Пшеницю, жито , овес. Техн..-буряк, льон кранапіс, огірки. Трипільна сист землер.В кін 19 ст обробл плугом, мололи на водяних і вітряках. Розподіл праці.Займ скотарством( воли), вирощ вівці.На Холмс.Пасіки., орали плугом з теліжкою, розпушували землю ралом. На Підлящ боронували бороном або гілляь дерев.житло –хата+сіни+КОМОРА – З ДЕРЕВИНИ зрубні зовні білили по дереву, помазували глиною, забілювали шви.Одяг майстерністю.
104.Хореографічна школа В.Авраманка.
В.Авраменко(1895-1981).всесвітньо відомий артист, балетмейстер, дослідник українського танцю, видавець фолькльорних фільмів. У 1921 р. Український ансамбль народного балету й танцю емігрував до Польщі. Були створені танці „Чумак”, „Сон Катерини”, „Запорізький козак”.У 1922 р. У Львові організовує школу народного танцю. Був заарештований виїжає до Чехославачини, переїжає до міста Подобред і засновує школу танців. Виконавці українських народних танців в світі., вистави здобули 2 місце. Показав мистецтво українського народу глядачам США, Австралії.
105. Хутряний одяг та його особливості.
Клімат України досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше ніж на 6-7 місяців у році. Ось чому в Україні хутро було найулюбленішим матеріалом для виготовлення теплого одягу як для чоловіків так і жінок. В давні часі використовували хутро свійських і диких тварин. Свійських – овець, з диких – ведмедів. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкур. Багаті – з лисиці. Вовки, ведмеді та олені зустрічаються рідко. Темний верхній одяг оздоблюють хутром дрібних диких тварин – куниць, соболів, чорностаїв, бобрів та білок. З старих літературних пам’яток відомо, що вже в 9-12 ст. слов’яни платили данину своїм та чужим князям куничим і білячим хутром. З Лаврентіївського літопису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян і в’ятичів по білячій хутряні з двору, а варяги брали з деревлян по одній чорній куниці. З народної творчості відомо що в стародавній Україні кількість хутра та хутряного одягу визначало багатство родини. Про стародавніх чинбарів та кожумяків маємо багато згадок у народних казках та переказах. Найстаріша та найцікавіша – про Кирила Кожумяку. На її прикладі ми бачимо, що в той час велике значення у побуті мав одяг з вівчиних шкір.
108 Діяльність кабінету антропології та етнології ім. Хведора Вовка
Музей антропол. та етнол. ім.. Хведора Вовка засн. 1921р.Першим керівником став учень його антропол., етнолог О.Алешо, До штатн. працівн. музею ( з 1922 кабінету)ввійшли відомі вчені: А. Косів. А.Онищук, М.Гайдай, Ю.Павлович, Н.Заглада, Л.Жульчина ін.Планами музею передбачалося вивч трад. культури не тільки укр.. а й інших народів світу. Осн. музею стала наук спадщина Вовка, яку було перевезено з Петрограда до Києва О.Алешо.Саме кабінет антропол і етнол започатукв стаціонарні досл.моногр описи старовинних сіл, організував етногр виставки, широке збир. Етногр. експонатів,за роки короткої праці кабінет підгот. 3 книги «Матеріалів до етнології». 1 книга- «Побут селенської дитини» .Матер. до моногр с.Старосілля написан Н.Загладою.2 книга містить статті Н.Заглади. До 3 книги ввійшли дослідження Заглади та Л.Шульчиної про харчування та бджільництво на Чернігівщині .Етногр. Тов. , створ членами кабінету відало « Записки Етнограф. товариства», а також «Бюлетень Етногр .тов.»Проісн. до 1933р.Закритий.