Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
Кафедра філософії та політології
Проблеми розвитку національної політики в сучасній Україні
Курсова робота з
Загальної теорії політики
Таран В. О.
студентки 27 групи
факультет історії та права
спеціальність «Політологія»
Науковий керівник
Яцук В. В.,
к.філософ.наук, доцент
2012 р.
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………….……………...…………3
РОЗДІЛ 1. СФЕРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ…….…….5
1.1. Сутнісні риси національної політики України………………..…...….5
1.2. Етнополітика в сучасній Україні..……………………………………13
РОЗДІЛ 2. ЕТНОПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА ПОЛІТИКИ. ПОТЕНЦІЙНІ ШЛЯХИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ…19
2.1. Державна етнокультурна політика України на сучасному етапі…...19
2.1.1. Етнокультура в системі міждержавного співробітництва.22
2.1.2. Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку…………………………………...24
2.2.Концептуальні засади гармонізації етнополітичних відносин Україні…………………………………………………………………..28
ВИСНОВКИ……………………………………………………………...…...…34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ…………….….36
ВСТУП
Актуальність даної роботи обумовлюється існуванням нагальної необхідності у розробці нової програми у царині етнічної політики, так як наявна модель не у повній мірі задовольняє культурні, релігійні та суспільні потреби представників усіх етносів, які проживають на території України. До того ж державна програма підтримки та пропагування вітчизняних культурних цінностей є неефективною та не справляється з місією збереження, розвитку й популяризації українського мистецтва, традицій та способу життя. Особливо вищезгадана потреба загострюється в умовах наростаючої глобалізації, коли небезпека включення України до русифікованого чи вестернізованого культурного середовища стає дедалі нагальнішою.
Зважаючи на перехід світової культури у динамічну еру розвитку, що характеризується замученістю значних мас населення до її творення та оцінки, шляхом активного використання ресурсів, мережі Інтернет та сучасної міжособистісної комунікації, вітальним стає забезпечення гармонічного розвитку та співіснування культур численних етнічних спільнот, що формують духовний простір української нації. Тому однією з найактуальніших рис даної роботи є дослідження поточного стану етнокультурних відносин в українському суспільстві та недоліків їх регулювання, адже, лише за умови духовної колаборації між представниками різних народностей, національна культура буде конкурентною, життєздатною й активно розвиватиметься.
Поставлена мета даної роботи – визначити дійсні та можливі проблеми розвитку національної політики в сучасній Україні, причини їх виникнення та можливі наслідки їх дій.
Завданням даного дослідження є відстеження різниці між політичними проблемами сучасної України та проблемами Української держави у минулому, а також визначення можливих причин їх виникнення та способів вирішення. Аналіз впливу сучасних проблем розвитку національної політики на ситуацію в країні. Прогнозування можливих наслідків проблем на подальший розвиток політики.
Об’єктом даного дослідження ми обрали сферу національних відносин як суттєву складову політичного процесу в сучасній українській державі.
Предметом аналізу даної роботи було обрано специфіку поточного стану етнополітичних відносин в Україні та можливі шляхи його покращення.
В ході виконання курсової роботи були застосовані такі методи дослідження: соціокультурний, структурно-функціональний (1.2; 2.1.2), біхевіористський (2.1.3; 2.2.3; 2.2).
РОЗДІЛ 1.
СФЕРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
1.1. Сутнісні риси національної політики України
Існує багато підходів до трактування сучасної національної політики. Для одних – це яскраві політичні лідери, талановиті керманичі держави, які дбають за інтереси і потреби народу. Інші розуміють політику як нескінченні двобої політичних партій, інтриги, політичні ігри, нехтування моральними нормами заради оволодіння владою. Для третіх – це безліч різноманітних організацій і закладів, де кожний чиновник претендує на право управляти людьми. Всі ці неоднозначні судження свідчать про складність і багатоманітність такого соціального явища, як політика, зумовлюють широкий спектр його визначень.
Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політики. Вона наповнює усе наше життя.
Політику можна визначити як область цілеспрямованих відносин між групами з приводу використання інститутів привселюдної влади та реалізації їх потреб та запитів.
Національна політика – науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
Національна політика тісно пов’язана з соціальною, регіональною, демографічною та іншими напрямками політичної діяльності. В різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне та особливе, ціле та частина. Це відображається в тому, що національна політика включає в себе соціальні, економічні, регіональні, мовні, демографічні та інші аспекти. Разом з тим, в багатонаціональній державі при здійсненні державної політики в будь-який сфері суспільного життя, необхідно враховувати національно-етнічні аспекти.
По-перше, науковий аналіз та творче осмислення здійснення національної політики як в Україні, так і за кордоном. Основними положеннями національної політики є рівноправність усіх націй та народностей, підтримання відносно рівних умов життя націй в багатонаціональній державі; взаємна повага інтересів та цінностей понад національними та класовими; визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користуватися усіма правами та свободами, що проголошені Загальною декларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національних автономій та інших державно-адміністративних форм.
По-друге, сталість територіальних кордонів національно-державних утворень, неприпущення їх перегляду і, тим паче, насильницьких змін.
По-третє, врахування взаємозв’язку та взаємодії глибоких змін в економічній, політичній, духовній та інших сферах з національною сферою. Основою оптимальних та сталих національних відносин є нормально функціонуючі економіка та ринок споживача, грошовий обіг, збалансований міжрегіональний обмін.
По-четверте, розвиток ринкових відносин, зміни в господарюванні та оплаті праці, в кадровій політиці, в духовному житті повинні бути спрямовані на повагу честі та гідності кожної людини, незалежно від його національної приналежності.
По-п’яте, формування відповідної етики етнонаціональних відносин, що виключали б усі форми насилля, несправедливості; надання допомоги національній меншості в розвитку їх культури та збереженні середовища життя.
Кожний з цих принципів важливий сам по собі та заслуговує особливої уваги. Але реалізація всіх разом можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.
Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.
В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а співтовариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.
1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.
Основи національної політики країни закріплені у Конституції України. В ст.11 зафіксовано: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України» [2]. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками» [2].
Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносна сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на «національно свідомих» та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та «п’яту колону» з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.
Одним із найбільш дражливих та політизованих питань в сучасній Україні є питання державної мови. Відповідно до статті Розділу І «Загальні засади» Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Основний Закон України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин [7, с. 5]. Українська мова – не тільки єдина державна мова, але й, відповідно до Рішення Конституцій ного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 «Про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України», є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Відповідно до Конституції України, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5). Згідно зі статею 156 розділу ХІІІ Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Пре зидентом України або не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України [7, с. 5]. Отже, конституція детально регламентує можливість зміни державної мови, впровадження другої державної мови тощо.
Сьогодні в Україні певні політичні сили та деякі державні діячі виступають за надання статусу другої державної мови російській. Згідно з переписом 2001 року, українська мова є рідною для 67,5 % жителів країни, зокрема для 85 % етнічних українців, 4 % росіян та 11 % представників інших національних спільнот. Водночас, для 29,6 % жителів у т. ч. 15 % українців, 96 % росіян і 31 % представників інших спільнот рідною є російська мова. І лише 57 % неукраїнців (окрім росіян) вважають рідною мову свого народу [8, с. 93]. Як бачимо, незважаючи на певну відмінність мовних уподобань та етнічної ідентифікації, більшість громадян України визнають рідною мовою українську. Натомість аргументами на користь надання статусу другої державної російській мові є її фактичне поширення серед населення України (зокрема у східних та південних регіонах), значна кількість росіян в Україні, визнання російської рідною частиною представників інших (окрім росіян) етнічних меншин, наявність певної кількості українців, що визнають російську мову рідною тощо.
В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних становище інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7 млн українців рідною мовою вважали (1989 р.) 1,6 млн український і 1,1 млн – російську, тобто 40% [3]. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до наступного:
Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях [3].
Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.
Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якій будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна примусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.
З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світовим співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.
На думку українського дослідника П. П. Шляхтуна, «Україна є поліетнічною, але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні – українська. Ця нація є титульною – від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об’єктивних підстав – через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини» [9, с. 115-116]. Існують також і інші аргументи на користь української як єдиної державної мови. Визнання російської другою державною мовою в сучасних українських умовах фактично означає визнання другої державотворчої нації (в етнічному розумінні) в Україні – росіян. Навряд чи це сприятиме консолідації країни та формуванню політичної нації в Україні. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить, що питання другої державної мови аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства, навпаки поглиблює розкол в країні. Подібні аргументи стосуються також пропозицій щодо надання російській статусу офіційної (регіональної) в ряді регіонів України.
Наслідком надання російській статусу другої державної мови буде зміна фактичної двомовності (білінгвізму) що, в свою чергу, неминуче спричинить швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, подальше звуження сфери її використання. У такому разі українська мова може перетворитися на суто декларативну державну мову. Незважаючи на те, що більшість населення України визнає рідною українську, вона ще й досі в багатьох сферах перебуває на другорядних позиціях. У деяких регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим, кількість освітніх закладів з українською мовою викладання на сьогоднішні не може задовольнити усіх охочих.
У контексті мовного питання не варто забувати про реальну ситу ацію з використанням мов інших національних меншин України. На сьогодні більшість із них потребують захисту, впровадження заходів, спрямованих на їх відродження тощо. Одним із наслідків політики насильницької русифікації за часів СРСР є занедбаний стан рідної мови серед значної частини етнічних меншин України. Найбільш руси фікованими залишаються греки (88,5 %), євреї (83 %), караїми (78 %), німці (65 %), білоруси (62,5 %), татари (59 %), литовці (58 %), вірмени (43 %), чехи й албанці (36 %) [8, с. 104].
Мовні проблеми в сучасній Україні мають вирішуватися з врахуванням усіх можливих наслідків, варіантів розвитку подій. Як каже російська народна приказка, «семь раз отмерь – один раз отрежь». Можливо, найбільш оптимальним шляхом вирішення мовного питання в сучасній Україні є впровадження культурно-національної автономії для представників етнічних меншин. На користь цього шляху свідчить світовий досвід забезпечення прав етнічних меншин.
1.2. Етнополітика в сучасній Україні
Особливості етнополітики в сучасній Україні, зокрема державної, зумовлюються рядом чинників: специфікою етнічного складу населення нашої держави; особливостями розселення представників етнічних груп; історичними передумовами формування української держави; рівнем політизації етнічностей; демократичним характером політичного режиму; особливостями політичної культури; цілями та завданнями різноманітних суб’єктів етнополітики тощо.
Етнополітика будь-якої держави, насамперед, залежить від етнічного складу населення. Україна належить до поліетнічних держав, або точніше держав з поліетнічним складом населення. За переписом 2001 року (першим переписом у часи незалежності), в Україні мешкають представники понад 130 етнічних спільнот. Українці є найчисельнішим етносом держави: із 48 240 902 громадян українцями вважають себе 37 541 693 (77,82 % від загальної кількості населення). Співвідношення між мажоритарною нацією (українцями) і громадянами неукраїнського етнічного походження (77,8 % проти 22,2 %) дає змогу вважати нашу країну державою з переважаючою (домінуючою) нацією.
За роки незалежності чисельність українців суттєво не змінилася (згідно з останнім радянським переписом населення 1989 року на території УРСР проживали 37419053 українців), однак зросла їх питома вага у відсотковому співвідношенні (на 5,1 %) [4, c. 96]. На думку багатьох українських дослідників, подібна тенденція пов’язана, насамперед, зі зміною етнічної ідентифікації певною частиною представників неукраїнських етнічних груп, зокрема росіян. Це вкотре доводить, що вибір етнічної ідентичності дуже часто зумовлюється питанням престижу, раціональним вибором тощо. Якщо в радянські часи певна частина українців ідентифікувала себе з російською нацією (точніше, з «новою історичною спільнотою – радянським народом»), то зі здобуттям незалежності процеси етнічної ідентифікації набули зворотного характеру.
Другою за чисельністю етнічною групою в українській державі є росіяни, кількість яких, згідно з переписом 2001 року, складає 8334141 (17,28% від загальної кількості населення). На території України росіяни, як найбільша національна меншина, розселилися дифузно. Хоча більшість із них проживає в південних та східних регіонах України, однак українці переважають за кількістю в кожній із цих областей.Виняток становить лише Крим, де чисельність російської етнічної групп становить 58,3 % від загальної кількості населення. Шістнадцять етнічних спільнот нараховують від 275 до 31 тисячі осіб. До них належать білоруси - 275763 (0,57 %), молдавани - 258619 (0,54 %), кримські татари - 248193 (0,51 %), болгари - 204574 (0,42 %), угорці - 156566 (0,32 %), румуни - 150989 (0,31 %), поляки - 144130 (0,30 %), євреї - 103591 (0,21 %), вірмени - 99894 (0,21 %), греки - 91548 (0,19%), татари- 73304 (0,15%), роми (цигани)- 47587 (0,10 %), азербайджанці - 45176 (0,09 %), грузини - 34199 (0,07 %), німці 33302 (0,07 %) та гагаузи - 31923 (0,07 %) [4, c. 97].
Кількісний склад 21 етнічної групи коливається від 12 до 3 тисяч осіб. Серед них – корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, литовці, араби, словаки, чехи, казахи, латиші, осетини, удмурти, лезгини, таджики, башкири, марійці, в'єтнамці, туркмени, албанці та ассирійці.
Решта етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, нараховують менше трьох тисяч осіб. Одними з найменших за чисельністю є караїми (1196 осіб) та кримчаки (406 осіб) [5, c. 127]. Більшість національних меншин розселенні в Україні дифузно, хоча деякі з них мешкають у традиційних місцях розселення. Зокрема, 86,5 % гагаузів, 73,7 % болгар проживають в Одеській області, 96,7 % угорців та 89 % словаків – у Закарпатській, 84,7 % греків – у Донецькій, 75,9 % румунів – у Чернівецькій, 98,1 % кримських татар – в Автономній Республіці Крим [6, c. 16-25].
Для більшості етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, характерні процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності. Особливості проявів цих процесів залежать від таких чинників: чисельності; розселення (компактне – дифузне); особливостей історичного розвитку; прагнень та потреб у економічній, політичній, культурній та інших сферах. Процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності в середовищі етнічних українців характеризуються прагненням до відродження власної самобутності, мови, культури, втіленням державотворчого потенціалу української титульної нації, оптимізацією шляхів ефективної участі в суспільно-політичних процесах тощо.
Щодо представників інших етнічних груп, то можна виокремити принаймні три особливості процесів етнічного ренесансу та політизації етнічності:
а) зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою в суспільному житті України як складової СРСР, і трансформація її в національну меншину з відповідними політико-правовими статусними нормами, притаманними такому типу етнічних спільнот;
б) особливий характер відродження тих національних меншин, які ще до української незалежності демонстрували досить високий рівень внутрішньої згуртованості («етнічної солідарності»), що давало змогу зберігати і певною мірою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдавани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав міцне підґрунтя для інтенсифікації і йдеться більше про утвердження себе як дієвих чинників державотворчих процесів і посилення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місцевому та регіональному рівнях;
в) в окрему групу можна виділити ті національні меншини, у яких процес відродження відбувається надто швидкими тем пами, але у них не було такої бази, як скажімо, у тих, про які йшлося вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вірменів, греків, євреїв, німців, ромів, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно утворювалися власні етнічні організації, відкривалися школи або класи з етнічними мовами навчання, засновувалися періодичні або епізодичні видання і т. ін. Можна сказати, формувалася система «інституційної наповненості». Разом з тим, вони почали активно включатися в суспільно-політичні процеси і прагнути до статусу дієвого чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціонального розвитку [4, c. 128-129].
Сучасний стан певних етнічних меншин в Україні зумовлює особливі цілі та завдання, які постають перед ними. Наприклад, центральним питанням караїмів та кримчаків, зважаючи на їх малочисельність та відсутність іншої історичної батьківщини (Крим), є, насамперед, фізичне збереження себе як етнічних груп. Специфічний характер мають процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності в середовищі кримських татар як народу, що зазнав жахів депортації у часи СРСР. Сьогодні кримські татари за сприяння Української держави поступово повертаються на свою історичну батьківщину.
Вирішення подібних проблем потребує законодавчого підґрунтя. Етнополітика в Україні регулюється Конституцією України, Декларацією прав національностей України, законами «Про національні меншини в Україні», «Про імміграцію», «Про мови в Українській PCP» (зі змінами), «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про громадянство України», «Про політичні партії в Україні», «Про об'єднання громадян», Основами законодавствами України про культуру та рядом інших, а також міжнародними нормативно-правовими актами та договорами, ратифікованими українською державою. В цілому українське законодавство відповідає загальноприйнятим світовим вимогам і демократичним стандартам та гарантує представникам неукраїнських етнічних груп збереження та розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, рівність конституційних прав і свобод, рівність перед законом тощо. Однак багато питань потребують вдосконалення та узгодження. Наприклад, у Конституції України поряд з термінами «Український народ», «українська нація», «національні меншини», використовується поняття «корінні народи». Натомість відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (стаття 3). Таким чином, згідно з цим законом усі представники етнічних груп, які не є українцями за національністю, належать до національних меншин. Подібна невідповідність українського законодавства та недосконалість норм міжнародного права щодо визначення корінних народів породжує певні правові колізії. Сьогодні на статус корінних народів в Україні, окрім українців, претендують кримські татари, кримчаки, караїми, гагаузи тощо. Питання корінних народів – це лише один з аспектів, що потребує врегулювання на законодавчому рівні. Також потребує вдосконалення питання культурно-національної автономії, право на яку гарантується статтею 6 Закону «Про національні меншини в Україні» тощо.
Сьогодні перед Українською державою в етнополітичній царині постають три основні завдання: інтеграція усіх без винятку представників етнічних груп, що проживають на території нашої держави, в єдину українську політичну націю (народ України); сприяння відродженню та розвитку української етнічної нації, її культури та мови як на території нашої держави, так і поза її межами; забезпечення всебічного розвитку, захист прав представників національних меншин, що проживають на території України. Досягнення цих цілей, гармонізація інтересів усіх етнічних груп сприятиме розбудові суверенної, незалежної, демократичної, правової та соціальної української держави, формуванню громадянського суспільства, збереженню міжнаціонального миру та злагоди, уникненню потенційних загроз виникнення етнополітичних конфліктів тощо.
Реалізація цих завдань виступає центральною метою української держави як головного вторинного суб’єкта етнополітики. Важливу роль у реалізації державної етнополітики відіграють вищі органи державної влади: Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України. Як і в інших країнах, в Україні існують спеціальні органи, одним з напрямків діяльності яких є етнополітика. На сьогодні таким органом є Державний комітет у справах національностей та релігії, що у своїй діяльності підпорядковується та координується Кабінетом Міністрів України. Основним завданням Комітету є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері:
Поряд з цими напрямками діяльності Державний комітет у справах національностей та релігії також виконує ряд функцій, пов’язаних з регулюванням релігійних та конфесійних відносин в Україні. Важливу роль у реалізації державної етнополітики також відіграє ряд міністерств та відомств, зокрема Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України та інші.
Проведення ефективної державної етнополітики, сформованої на засадах демократизму, неможливе без взаємодії органів державної влади та інших вторинних суб’єктів етнополітики – органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, що представляють інтереси етнічних спільнот, національно-культурних товариств тощо. Лише координація діяльності та зусиль усіх без винятку суб’єктів етнополітики в Україні – як первинних, так і вторинних – здатна забезпечити врахування та узгодження інтересів усіх без винятку етнічних спільнот, представники яких проживають на території нашої держави.
РОЗДІЛ 2.
ЕТНОПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА ПОЛІТИКИ. ПОТЕНЦІЙНІ ШЛЯХИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
2.1. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі
Сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно зв’язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики.
Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів – багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Одним із найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.
Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.
Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика – це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.
В етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо.
До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин.
Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.
Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.
Відзначається суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.
2.1.1. Етнокультура в системі міждержавного співробітництва
Задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза «ядром» українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х років минулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ столітті Українська всесвітня координаційна рада.
За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.
В організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми визначені нові підходи, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків – членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України із світовим співтовариством.
Розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.
З огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль.
2.1.2. Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку
Діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвиток культури українського етносу в межах України; задоволення культурних потреб національних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.
Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ.
За останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості.
У перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам «об’єднуються організаційні та фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей».
Аналіз етнокультурних програм свідчить про доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв’язання на певному етапі.
Доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало можливість визначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональному рівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. Такий механізм включає:
Соціально-культурне проектування (СКП) визначається як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.
Розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.
Першою державною програмою була «Українська діаспора на період до 2000 року» (1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин.
Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписано також декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживають в Російській Федерації.
Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.
Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України «Про правовий статус закордонних українців» враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.
Підсумки виконання державних програм свідчать, що кожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певного стратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не як жорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала конкретного, гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальних потреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей. Зусилля міністерств, відомств і організацій України не були скоординовані задля втілення в життя програм, підтримки та розвитку зв’язків із співвітчизниками. Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а й певного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потреб і можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження й розвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, у першу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українців за кордоном спільних підприємств, розвитку зв’язків між українськими підприємствами та підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвитку між ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цих держав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України; організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованих банків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної і культурної сфери українців, які проживають за кордоном.
2.2. Концептуальні засади гармонізації етнополітичних відносин в Україні
Роки, що минули після здобуття Україною незалежності, були майже безконфліктними. Проте ще й досі залишаються невирішеними питання, що тією чи іншою мірою можуть спричинити зростання конфліктогенності як у національному, так і в регіональному масштабах. Саме тому особливу увагу слід приділити проблемі запобігання виникненню конфліктів, що становитимуть небезпеку для подальшого розвитку нашої країни. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання гармонізації етнополітичних відносин в Україні, вирішення якого ускладнюється через наявність низки проблем у соціальній, економічній, політичній та культурній сферах. Таким чином, при розробці концептуальних положень, спрямованих на усунення наявних перешкод, слід брати до уваги комплексність і багатовимірність зазначеної проблеми, необхідність її розв’язання шляхом підготовки і вжиття відповідних заходів.
Серед найголовніших проблемних вузлів особливий наголос слід зробити передусім на двох тісно пов’язаних між собою пунктах, в яких сфокусовані чинники дестабілізації суспільно-політичного життя:
• проблема групової ідентичності;
• проблема неконтрольованих міграційних потоків.
Проблема групової ідентичності набула поширення лише останніми десятиліттями, що було зумовлено загальними структурними змінами (збільшення ступеня комунікативного опосередкування) регулювання соціокультурним відтворенням на державному рівні, збільшенням розриву між можливістю залучення громадян до загальнонаціональних процесів і реальною участю в них. Зазначена проблема може виражатися у вигляді збереження або ствердження етнічної, регіональної, мовної, гендерної тощо ідентичностей, якщо наявний соціокультурний стан носіїв останньої потребує поліпшення. Очікувана стратегія поведінки новоутворених груп виражається у подальшому наполяганні на дотриманні державними установами демократичних положень щодо забезпечення свобод і прав національних меншин, які зафіксовані в законодавстві країн їхнього проживання.
Найістотнішим чинником утворення і політизації груп певної етнічної належності є неможливість індивідуально, поза межами групи, забезпечити належний і гідний рівень життя. Тому набувають поширення альтернативні форми діяльності й відповідно соціальні зв’язки корпоративного типу, що постають як компенсаційний і, звичайно, трансформаційний механізми збереження і відтворення групи у часі.
Групова ідентичність являє собою принципову альтернативу громадянським формам організації суспільного життя, що створює небезпеку для існування національних держав, стимулюючи деструктивні та сепаратистські тенденції. В етнонаціональному вимірі ця проблема дістає вираження у тематизації та перегляді власного історико-культурного спадку, що, втім, не перешкоджатиме винайденню нових традицій та утворенню нових етнорегіональних спільнот (наприклад, новоросійська історико-культурна спільнота на противагу російській та українській).
Проблема групової ідентичності дедалі більше поглиблюється за умов «системної кризи», яка призводить до руйнування вже існуючих інституціалізованих комунікативних зв’язків, позбавлених життєздатності, й саме тому її розв’язання потребує реорганізації державного регулювання процесом соціокультурного відтворення на принципово нових, ефективних засадах у загальнонаціональному масштабі.
Дестабілізує ситуацію в етнонаціональній сфері неконтрольована міграція, спровокована глобальними (інтеграція у світове співтовариство, геополітичний перерозподіл за віссю «Південь – Північ» тощо) і локальними (воєнні конфлікти на Північному Кавказі, в Центральній Азії тощо) процесами. Для неї характерні відсутність у переважної більшості мігрантів політичної культури відповідного країні проживання типу, а також відсутність у нелегалів будь-яких політичних прав, що перешкоджає їхньому залученню до активного громадського життя. Внаслідок цього очікуватиметься (разом з подальшим збільшенням загальної кількості мігрантів у країнах поселення) також і зростання соціальної напруженості, що матиме помітне етнічне забарвлення. Як свідчить досвід розвинених країн, новоприбулі зазвичай залучаються до загальнонаціонального життя, в якому вони займають найнижчу соціальну нішу. Це згодом призводить до того, що з’являється статистично вагома, враховуючи зазвичай високі демографічні показники мігрантів, соціальна верства, яка є майже соціально неінтегрованою, погано оплачуваною і часто-густо позбавленою політичних прав. Етнічна належність, дедалі більше політизуючись, у цьому випадку виступатиме чинником успільнотнення, особливо за умов компактного поселення мігрантів та зміцнення корпоративних зв’язків.
Підсумовуючи зазначене, слід наголосити на тому, що етнічність, зокрема етнічність політизована, перебуває у залежності від багатьох чинників: соціальних, економічних, політичних. Саме тому розробка заходів щодо гармонізації етнополітичних відносин має, з одного боку, враховувати всю складність наявної проблеми, а з іншого – грунтуватися на більш загальних засадах.
Фундаментальними, вихідними положеннями концептуальних засад гармонізації етнополітичних відносин в Україні є принципи громадянства та захисту прав людини, які дістали вираження в Конституції України і в інших нормативно-правових актах, зокрема, в Законах України «Про громадянство», «Про національні меншини», «Про мови в Українській РСР», «Про біженців», «Про правовий статус іноземців», «Про об’єднання громадян» тощо, а також у міжнародних документах, що вже ратифіковані або підлягають ратифікації Верховною Радою України як неодмінна умова інтеграції України до Європи: «Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин», «Європейська хартія регіональних мов і мов меншин» тощо.
Згідно цих основоположних документів, головний обов’язок держави полягає у захисті прав і свобод людини через відповідне законодавство. Етнічна та мовна належність, походження, стать, раса, колір шкіри не можуть бути чинниками обмеження прав і свобод. Принципи громадянства, що визначають правовий статус особи та уможливлюють участь її в усіх сферах суспільно-політичного життя, відображають правовий зв’язок між державою та людиною, виступаючи основою для всіх інших форм організації соціально-політичної дії. Інакше кажучи, ідентичність такої політичної спільноти як український народ тримається скоріше на вкорінених у політичній культурі правових принципах надетнічного гатунку, ніж на певній етнокультурній формі життя в цілому. Тому головним об’єднувальним чинником громадян, що беруть участь у суспільно-політичному житті, а не просто залучені до нього, має бути спільна політична культура. Все це разом з принципом індивідуальної відповідальності громадянина перед законом вказує на те, що етнічна належність та підтримка тієї чи іншої етнокультурної форми є не обов’язком, пов’язаним з етнічним походженням людини, а приватним правом громадянина, яке опосередковує будь-яку форму організації громадського життя, утверджуючи її добровільний характер. Пріоритет громадянських принципів, таким чином, дасть змогу подолати етнорегіональні бар’єри, врахувати загальнополітичні інтереси усіх громадян України, забезпечивши особистісний суверенітет, грунтований на індивідуальній відповідальності й неопосередкованій груповими цінностями участі в суспільно-політичному житті.
Закріплюючи за громадянином право на участь у будь-яких громадських об’єднаннях, утворених на добровільних засадах, Українська держава гарантує також і право на національно-культурну автономію всім національним меншинам, які проживають в Україні. Це право передбачає можливість утворювати національно-культурні товариства, які мають репрезентувати у суспільстві культурні здобутки відповідних етнічних меншин. Добровільний характер таких об’єднань громадян вказує на суттєвий момент громадського життя, уможливленого принциповим поділом на публічну та приватну сфери. Держава повинна забезпечити захист і недоторканність приватного життя людини, що не тільки свідчить про необхідність захисту від групового примусу, включаючи й примус з боку етнічної спільноти, до якої громадянин належить за народженням, але й дозволяє структуруватися публічній сфері як простору репрезентації інтересів усіх мешканців країни.
Таким чином, організація суспільно-політичного життя на громадянських засадах створює умови як для репрезентації своєї етнокультурної самобутності в публічному просторі, так і для становлення і розвитку демократичних форм громадськості, які грунтуються на особистісному суверенітеті, що долає будь-яку корпоративну замкненість.
Як свідчить досвід європейських країн, зафіксований в нормативно-правових актах, що регулюють етнополітичні процеси в них, залучення мігрантів до суспільно-політичного життя уможливлюється відмовою від асимілятивної політики щодо новоприбулих. Наголос робиться передусім на необхідності політичної акультурації, тобто на засвоєнні політичної культури країн поселення, що не виключає можливості поза публічними межами зберігати та розвивати у встановлених законом формах свою етнокультурну самобутність. Нормативним результатом європейського законодавства, таким чином, стає об’єднання європейських країн на грунті ліберальної іміграційної політики, спрямованої на забезпечення захисту прав і свобод людини як головного об’єкта політики демократичних правових держав.
Підсумовуючи зазначене вище, слід відзначити, що засадничими концептуальними положеннями, з яких необхідно виходити при розробці заходів щодо гармонізації етнополітичних процесів в Україні, є принципи громадянства. Саме тому найближчим завданням державної влади має стати:
1) формування умов для активізації організованої громадської дії в публічному просторі, що забезпечуватиме представництво інтересів усіх об’єднань громадян, включаючи і об’єднання за етнічною ознакою;
2) розробка і впровадження у життя заходів, спрямованих на поліпшення життєвого рівня усіх громадян України незалежно від етнічної приналежності останніх.
ВИСНОВКИ
В даній курсової роботі ми розглянули міжетнічні культурні відносини в Україні, риси національної політики та державну етнокультурну політику в Україні. Найважливіше, що може бути сьогодні для добра нашої держави, – це ідея національної єдності. Бо всі ті твердження, що Україна тільки для українців, абсурдні, як і те, що генетичний українець чимось ліпший українця негенетичного.
Вкрай важливим є подолання егоцентризму у національній культурі, коли відбувається процес відчуження національних культур, відторгнення інших культур як «чужих». Саме подрібненість та ізольованість національних культур – на чому наполягають націонал-шовіністи, – і ведуть до егоцентризму, національної пихатості, націонал-екстремізму, духовної самоізоляції. Ось чому молодій української державі необхідна наукова стратегія щодо подальшої консолідації та гармонізації національних культур.
Хіба можна виховати доброго громадянина інакше, як не через повагу до законів власної держави і розуміння того, що вони (закони) узгоджуються із законами, які діють у світі, й із вселюдськими цінностями, що усвідомлюючи себе частиною цією держави, прилучаєшся до цілого світу як його громадянин. Вкрай необхідно всіляко зміцнювати прогресивні, власне національні сили і сили самої української держави, забезпечувати демократію і національну свободу проти будь-якої диктатури, тоталітаризму та колоніалізму.
Формування високого рівня національної політики потребує і забезпечення теоретичної бази шляхом розгортання науково-дослідної роботи. Тому назріла необхідність дослідження політичних, правових, етнічних, соціально-економічних та інших засад функціонування етноспільнот в умовах державної незалежності України, шляхів інтегрування етногруп в українську політичну націю.
У представленій роботі був розглянутий асиміляційний потенціал різних етнонаціональних груп. Так, з точки зору лінгвістичною складової, найбільше здатні до «україномовної» асиміляції поляки, німці, цигани, а найменше – росіяни, євреї, кримські татари. Також було визначено, що з історичних посилань на сьогодні в країні існує білінгвізм, що зумовлюється поширеністю російської мови на сході та української – на заході, фактором стримання лінгвістичної конфліктності у цій ситуації виступає знання двох мов більшістю населення та центральна Україна, де поєднується україномовне населення з російськомовним.
Розглядаючи особливості політичного життя у сучасній Україні можна виділити декілька її особливостей:
Отже, як висновок можна сказати, що міжетнічним відносинам приділяється недостатньо уваги, що призводить до нерозуміння громадянами державної політики і що, породжує стереотипізацію у міжетнічних відносинах. Тому дослідникам і державі треба приділяти більше уваги міжетнічним відносинам, щоб фактор багатоетнічності не ставав на перешкоді розвитку незалежної української держави, а навпаки допомагав, адже саме у «різнобарв’ї» народжується найкраще.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ