Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття терміна «культура».
Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.
Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).
Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства
Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці,системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.
Поняття «культура» вживається:
— для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична
культура, середньовічна культура і т. ін.);
— для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (україн-
ська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
— для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політич-
на культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдія-
льності людей;
— як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини:
машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального йестетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
2. Ґенеза терміна «культура».
Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово “культура” латинського походження і означає “обробіток”, “догляд”. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.
Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.
Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття “культура” асоціюється з міським укладом життя, означав термін «Цивілізація», а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини, був ідеалом гуганізму. Нарешті, у ХVІІ ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення, хоча переважає думка, до культуру розуміли, як розум, свідомість.
Німецький філософ ХVІІ ст. Й. Гейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов’язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її “другим народженням”.
Український філософ Г.Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі.
Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Ось деякі з них:
Культура – все те, що є результатом людської історії.
Культура – як міра людяності людини.
Культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи.
Культура – це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот.
Культура – водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.
3. Структура культури.
Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи тощо. духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.
Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище.
Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.
Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.
Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.
Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.
Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер.
У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).
Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.
Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.
4. Функції культури.
Основні функції культури:
адаптаційна дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.
пізнавальна ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу
аксіологічна (ціннісна) дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.
інформаційна дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію.
комунікативна (діалог культур) передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.
нормативна відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.
гуманістична реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.
людинотворча (соціалізація особистості) виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.
виховна : культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини.
світоглядна синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових.
5 філософські концепції розвитку культури доби античності Вже в античному суспільстві культура як сукупність навичок й умінь, а також результатів діяльності людини була відокремлена як предмет осмислення. Згідно думці давньогрецького філософа Протагора, виникненням матеріальної культури, розвитком суспільного життя люди зобов'язані богам. Демокрит, навпаки, вважав, що творець культури - людина. Вона створює культуру, підкоряючись своїм потребам і наслідуючи природі. Давні греки розрізняли природне й моральне як два протидіючих один одному початки й підкреслювали перевагу греків над варварами. Давньогрецька культура (“пайдея”) зробила людину “мірою всіх речей”. Навіть грецькі боги людиноподібні. І не тільки за зовнішньою подобою, але й за поведінкою. Вони не віднімали у людини її здібності мислити й мати свою думку будь про що, у тому числі й про волю богів. Грецькі храми також співвіднесені з людиною, з мірою її релігійно-міфологічних уявлень та з її художньо-естетичним ідеалом. Демократична і гуманістична спрямованість давньогрецької культури дозволила забезпечити європейській культурі провідне місце в світі протягом двох тисячоліть. Значення грецької культури в тому, що вона відкрила людину-громадянина, проголосивши верховенство її розуму й свободи. Але незважаючи на це, мислителі Давньої Греції ще не випрацювали поняття “людина взагалі”. Аристотель вважав, що люди народжуються вже або вільними, або рабами. Разом з тим давньогрецька культура заклала фундамент розвитку науки і техніки у західноєвропейських країнах, збагатила цивілізацію міфами, які стали символами різних культурних традицій.Свій внесок у розуміння культури зробили і давньоримські мислителі. Так, Цицерон, римський оратор, навчав культивувати душу і розум, щоб не перетворитися на варварів. Він вважав, що тільки Рим може бути взірцем культури. Республіканський устрій не виключав різниці інтересів між суспільством і громадянином й одночасно дозволяв їх примирити. Заради вищої мети - розвою республіки - громадяни і суспільство повинні йти на самообмеження. Протилежністю варварства є культура, і тому найголовніше у Римській республіці те, що вона - держава культури. Культура для Цицерона мислилася в особливому устрої життя, де духовний стан людини і загальні інтереси суспільства знаходяться у протирічній і нерозривній єдності. Тому сферою і формою культури в Римі стало слово як з'єднуюча і поєднуюча сила. Цицерон вважав, що слово стає необхідною формою ідеальної республіки, за допомогою якої можна розв'язати будь-які протиріччя. Але ж цицеронівська культура чим далі, тим більше пов'язувалася із забезпеченістю й дозвіллям, котрих не мали маси простих римських громадян, з поневолюванням, якому маси підлягали. Це робило культуру морально уразливою справою. Такий погляд на культуру не вибачили Цицерону і ранні християни, що перші вказали на цей бік принципів римського оратора, а згодом й багато інших дослідників виступили проти культури як привілею. Після Цицерона настає значний історичний провал; майже не існує теоретичних розвідок, спеціально призначених проблемам культури. Лише у XVIII ст. людство знову повертається до проблем культури, створюючи чисельні розвідки різних думок і підходів. Проте відсутність теоретичних праць зовсім не свідчить про відсутність самого явища в житті. Проблеми культури вбудовуються у найбільш вагомі для даної епохи системи цінностей, зливаються з ними, підкреслюють їхню оригінальність.Враховуючи досвід цицеронівського розуміння культури, середньовіччя винесло культурний ідеал за межі реального буття, чим зробило невразливим для повсякденності.
6. філософські концепції розвитку культури епохи просвітництва XVIII ст. стає століттям інтелектуального штурму ідеї культури.Ідеологи Просвітництва у своїх роздумах про культуру йдуть вже не від розуму до природи , а від природи до розуму. Теза "людина розумна" свідчить, що людина повинна наслідувати природі, у чому й міститься людська мудрість. Теза “природа розумна” передбачає, що природа народжує розумних людей. Вона раціональна у тому сенсі, що людина, наслідуючи закони природи, може й повинна стати щасливою; її бажання щастя відповідають законам природи. Природа розумна, бо розум людей приймає її закони, і рано чи пізно наслідує їх, і врешті решт у діях людей закони беруть гору. Просвітителі впевнені у тому, що на цій основі можливий прогрес, розквіт ремесла, науки і мистецтва. У них формується віра в особливу роль Просвітництва у соціальному розвитку. Так, К.О. Гельвецій причину нещастя людей бачить у невігластві, яке з плином часу себе ізживе саме завдяки революції в умах людей. Під впливом цих ідей формується просвітницька модель культури. Діячі цієї доби Вольтер, Кондорсе, Тюрго зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку розуму. Культурність нації або країни міститься у “розумності” їхніх спільних порядків, політичних установ і вимірюється сукупністю досягнень в науці і мистецтві. Мета культури - зробити всіх людей щасливими, що живуть в гармонії з потребами своєї природи. І. Гердер (1744-1803) - один з найвпливовіших мислителів Німеччини, висунув концепцію культури, що розроблена в книзі “Ідеї до історії філософії людства” (1791). Вона мала суттєвий вплив на подальший розвиток культурологічних концепцій. Культура, на думку Гердера, - результат космо- і біогенеза. Історія суспільства безпосередньо примикає до історії природи, зливається з нею. Культурні сили, що дрімають у лоні природи, виходять з неї і починають діяти самостійно. Поштовхом стає мова: “… всякий розум, будь-яке мистецтво людини починаються з мови” (І. Гердер). Для Гердера мова - не просто показник переходу людини до культури, але й зв'язуюча ланка від одного покоління до другого. Таким чином, мова виконує трансляційну функцію з передачі досвіду і формує таку якість культури, як відтворення минулого. Минуле ж виконує роль вихователя.Мова не тільки згуртувала людей, але й сприяла розвитку науки, ремесел, мистецтва. Людина стає не тільки розумною, але й діяльною.Сенс культури Гердер вбачає в гуманізації культури і суспільства. Гуманність відповідає природі людини. Якщо люди не досягли такого стану, то повинні звинувачувати лише себе. Ніхто з гори не допоможе їм, але ж ніхто і не зв'язує їм руки. Вся історія народів є школою змагання з найшвидшого досягнення гуманності. Ніякий деспотизм, ніякі традиції не можуть затримати його. Людина має право на щастя, саме в цьому світі вона повинна здійснити гармонічний розвиток своєї особистості. В цьому і міститься гердеровська ідея розуміння культурно-історичного прогресу. Критично поставився до оптимізму просвітителів Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що суспільний прогрес має місце, але він повен суперечностей. Зростання просвітництва, на думку Руссо, не тотожне зростанню людської мудрості. Ідея Руссо про суперечливість прогресу пов'язана з усвідомленням відчуждення. Відчуждення - соціальний процес, що характеризується оберненням діяльності людини та її результатів у самостійну силу, яка панує над людиною і ворожа до неї. Об'єктивний розвиток суспільства та інтереси індивідів не співпадають.Руссо називає кілька станів відчуждення: політичне (відчуждення правителів від їх підданих і потреб держави), соціально-економічне (приватна власність породжує соціальне лихо), моральне (прагнучи жити краще, люди приходять до морального оскудіння), психологічне (з розвитком суспільства людей долає почуття самотності), загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку й відносини між людьми).Руссо відчував внутрішній зв'язок цих пороків, що викликані різницею індивідуального і суспільного, відчужденням соціальних інститутів від особистого щастя і морального покликання людини. Розвивається моральне оскудіння.Моральне оскудіння переростає у спустошеність особистості. Відчуваючи себе двоякою - і вільною і рабинею одночасно, - людина намагається повернутися до себе, до природи, але в умовах спотвореної цивілізації це неможливо. І фіналом відчуждення, його кульмінацією стає загальний “розлом” культури.Звідси й заклик Руссо “повернутися до витоків”, тікати від усього соціального, розсудливого до природного, сентиментально щирого, податися від культури до природи.Зрозуміло, що Руссо ідеалізував минуле, але він не закликав буквально назад, до первісного стану, коли люди не знали ні мистецтв, ні наук. Ідеал Руссо знаходився у майбутньому, яке повинно було відродити ряд рис минулого “природного стану”.Вихід з колізії між людським ідеалом та “гримасами” цивілізації намагались знайти Кант, Шиллер, Гегель.І. Кант (1724-1804) розв'язував питання, як врятувати “обличчя” культури від тих соціальних “виразок”, про які з гіркотою говорив Руссо. Кант розглядав питання про розуміння поняття моралі.Він вважав, що мораль не є невід'ємною характеристикою людини. Тому теорія моралі не може бути поясненням причин людської поведінки, її прагнень та бажань. В реальній практиці людина, яка знає, що таке добре і недобре, може вчинити зле.Мораль предписує людині норми поведінки, потребує від неї виконання обов'язку. Моральність - це зобов'язаність, що звернена до людини, а не від природи закладене в неї прагнення або почуття. Кант етично виправдовує культуру. Людина не може претендувати на “святість”, на те, що в самій собі несе моральне начало. Тому моральному щаблю, на якому знаходиться людина, відповідає самообмеження і самопідкорення обов'язку.Якщо людина у своєму повсякденному житті, у своїй чуттєвості не гідна самої себе, то моральність піднесує її над повсякденністю буття і над природою. Вона робить її культурною істотою.Кант вважає людину найвищою культурною цінністю, тому будь-які спроби приниження, поневолювання особистості міркуваннями економічної, ідеологічної, політичної й іншої доцільності - антигуманні й антикультурні.Значний внесок у розробку питань культури зробив Ф. Шиллер (1759-1805). Він виступав проти порядків у тодішній Німеччини і вважав, що мистецтво радикальним чином допоможе покінчити з феодальними пережитками і утвердити принцип добра і краси. Перед красою ніщо не може встояти. Мистецтво підкорює й підносить людей.Краса - це необхідна умова формування розумного індивіда. Всі інші види діяльності розвивають лише окремі його сили, що робить його однобічним. Тому треба зробити людину естетичною, наскільки це у владі краси, бо тільки з естетичного, а не з фізичного може розвинутися моральний стан.Якщо Канта переважно цікавлять моральні аспекти культури, а Шиллера - естетичні, то Г.Ф. Гегеля (1770-1831) - розум, який він вводить у ранг фундаментальної сили історичного процесу. У Гегеля одержує свою завершеність і повне відбиття ідея західноєвропейської культури про дерзновенну міць людського розуму. При цьому Гегель вважає, що лише європейська культура є каналом, взірцем, якому повинні наслідувати інші народи.Людський розум не лише пізнає світ, але й перетворює його: підкоряє зовнішній світ своїй меті і панує над цим світом.Уся історія людства розглядається Гегелем як процес зовнішнього вияву сили думки, як процес еволюції людської культури через еволюцію духа.Гегелівська євроцентрична модель культури, яка ґрунтується на прагненні розуму до вирішення усіх проблем, виявилась дуже уразливою з боку реальної логіки людської історії.Європейський тип культури поставив рівень прогресу до кінця другого тисячоліття на неосяжну височинь. Але при цьому і платня була завеликою: гине природа, постійно існує загроза атомної війни, народи Сходу не сприймають західний спосіб життя.Звичайно, не слід звинувачувати в усьому прогрес. Але ж може виникнути питання, чи справді моделі культури, що розроблені епохою Просвітництва, такі бездоганні.
7. теоретичні концепції розвитку культури Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Основні теоретичні концепції або парадигми: 1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів); 2. еволюціоністська; 3. антропологічна; 4. філософська; 5. революційно-демократична. циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених. Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Провідна ідея еволюціонізму -- це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві -- Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.
8. філософські аспекти культурних коло обігів Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто не просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної свободи людського розуму.Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.У XIX сторіччі в культурі стали бачити насамперед систему цінностей і ідей, що різняться по їхній ролі в житті і самоорганізації суспільства того або іншого типу. Гегель розглядає культуру як початкове і завершальне “філософія” ланка самопізнання абсолютної ідеї. Гегелівська, а слідом за ній і марксистська теорія єдиної лінійної еволюції були піддані критиці в ряді концепцій культури XIX-XX стст. зокрема, у концепції “локальних цивілізацій” Шпенглер розглядав культури народів як замкнуті , самодостатні, неповторні організми, що проходять у своєму розвитку стадії виникнення, розквіту, надламу, а потім занепаду і загибелі. Ідея множинності культур виводиться Шпенглером із факту своєрідної переривчастості історичного процесу.Марксистська концепція культури базується на принципах матеріалістичного розуміння історії, найважливішими засадами якої є економічний детермінізм і теорія суспільно-економічних формацій. З цього погляду кожної формації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя є причиною поділу єдиної культури на “дві культури”, що відповідають двом основним класам формацій. Класовий підхід до пояснення та оцінці культурних явищ абсолютизується. Проте це не означає тотального заперечення спадкоємності культурного процесу, що носить виборчий характер. Не заперечує марксизм і загальнолюдського змісту культури, але вважає, що воно підпорядковано класовому початку. На відміну від сформованої в історії філософії традиції марксизм включає в зміст культури не тільки духовну, але і матеріальну культуру. У рамках формаційного підходу до історії марксизм формулює своє уявлення про закономірності буття культури: залежність культури від економічного базису, стихійність, нерівномірність культурно-історичного процесу в антагоністичних формаціях, тенденція до витиснення культурою панівного класу духовної діяльності мас, посилення культурної поляризації суспільства в міру загострення класової боротьби, національна форма культури.У XX сторіччі вивчення культури здійснювалося головним чином у рамках етнографії і соціальної антропології. В другій половині XX сторіччя одержують розвиток уявлення про комунікативні властивості культури, поширюються її герменевтичного розуміння. Звідси й інтерес до мови як основи для вивчення будови і особливостей культури.
9.Функціональні концепції розвитку культури. Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського (1884—1942), французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса (1908—1991), американського етнографа А. Кребера (1876—1960) та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб. На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б.К. Малиновський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність суспільства, є цілісною. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна традиція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує цілісність культури. Культура в інтерпретації вченого постає як складне утворення, повна система взаємозв'язаних та взаємообумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами приводить до руйнування культури як цілісного організму. Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відомий французький вчений К. Леві-Строс, застосувавши теорію інформатики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об'єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Вчений розвиває принцип ієрархії культурних систем, розкриває ізоморфний характер зв'язку між ними і робить висновок, що людська культура є цілісним утворенням. Леві-Строс відстоює ідею європоцентризму і доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального начал культури, що втратила західна цивілізація. Вчений намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі уваги яких вивчення людини, і природничі науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дозволяв йому більш предметно дослідити особливості культури даної цивілізації, розкрити її роль у взаємозв'язку людини і природи. Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А. Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський вчений зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.
10. Еволюціоністські концепції культури почали набувати широкого розповсюдження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і були представлені в працях соціологів Герберта Спенсора (1820 – 1903 рр.), Огюста Конта (1798 – 1857 рр.), етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.), англійського дослідника історії релігії Джеймса Фрейзера (1854 – 1941 рр.), американського етнолога та історика первісного суспільства Льюіса Моргана (1818 – 1881 рр.). Зазначені концепції репрезентують перший етап в розвитку еволюціоністського напрямку дослідження суспільства і культури, який дістав назву класичного еволюціонізму. Класичний еволюціонізм спирався на ідею особливого типу незворотних змін в культурі, які вважаються універсальними для пояснення послідовних етапів динаміки культурних феноменів від певної однорідності (гомогенності) до різнорідності (гетерогенності). Відтак розвиток культури розглядався як закономірний процес – усі народи і культури проходять однакові стадії еволюційного розвитку. Вони обґрунтували принцип єдності людського роду та спорідненості потреб народів у формуванні культури, заперечували погляди попередників щодо розгляду історії як послідовності унікальних подій, які не піддаються об’єднанню в певні послідовності. Джерелом змін розглядалися як внутрішні фактори (психічні особливості людей, „іманентні ідеї”), так і зовнішні. Останні мали особливе значення, оскільки культура розглядалася як сукупність процесів адаптації людей, етносів, народів до нових умов. Адаптація розглядалась як механізм відбору найбільш доцільних культурних властивостей, які складалися під час пристосування до навколишнього середовища чи запозичувалися в інших культурах. Одним з головних представників еволюціонізму вважається англійський соціолог Г. Спенсер (1820 – 1903 рр.), який за декілька років до Ч. Дарвіна зробив спробу обґрунтувати ідею еволюціонізму в праці „Соціальна статика”. В статті „Прогрес, його закон і причина” та праці Основи соціології” Г. Спенсер обґрунтував універсальний характер закону еволюції, згідно якому виникнення різних форм культури обумовлюється природними потребами людей та особливими умовами життєдіяльності. Тільки після того, як будуть задовільнені потреби в їжі, захисті від ворогів, в житлі, одязі, вважав дослідник, виникають політичні потреби, політичні інститути та література, наука і мистецтво. На його думку в історії людства виділяються два типи суспільства і відповідних їм типів культур - войовничий і промисловий типи. Удосконалення цивілізації веде до переходу людства від войовничого суспільства до промислового, в основі розвитку якого лежить розвиток техніки і розуму. Англійський антрополог і дослідник релігії Дж. Фрейзер (1854 – 1941 рр.) систематизував значний обсяг фактологічного матеріалу з первісної магії, анімізму релігійних вірувань та звичаїв народів. У дванадцятитомному дослідження „Золота гілка” (1907 – 1915 рр.) здійснив спробу обґрунтувати універсальну теорію еволюції людського мислення. Спираючись на визнання психічної єдності усіх народів, він виокремлює три історичні стадії еволюції, які відповідають трьом різним способам опанування природними явищами: магія, релігія, наука. Дж. Фрезер висунув також і інші теорії, зокрема, походження міфу з ритуалу. Англійський історик Едвард Тайлор (1832 – 1917 рр.) в працях „Первісна культура” (1871 р.), „Антропологія. Вступ до вивчення людини і цивілізації” (1881 р.) прагнув дослідити на основі зібраних ним матеріалів з життя відсталих народів загальних закономірностей еволюції. На його думку, така еволюція складає сутність історичного процесу, оскільки основана виключно на об’єктивних законах розвитку. Поступ людства йде від варварства до цивілізації. Заслуга Е. Тайлора полягає в тому, що він відкрив повторювальність в явищах культури, застосував прийом типологічних порівнянь, який в подальшому увійшов як елемент в порівняльно-історичний метод. Е. Тайлор більше уваги приділяв дослідженню духовної культури і одним з перших запропонував визначення культури як сукупності духовних явищ (знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, засвоєних людиною певної спільноти). Він один з перших почав розглядати релігію як феномен, що розвивається. Його праця „Первісна культура” по суті уся була присвячена питанням виникненню та розвитку релігії. Важливим внеском Е. Тайлора в антропологію стало дослідження феномену „первісного анімізму”, як вихідної форми релігії. Другим етапом розвитку еволюціонізму став новоеволюціонізм, який формувався в 60-х роках ХХ ст. завдяки ідеям, сформульованим в працях американського культуролога Леслі Уайта (1900 – 1975 рр.) та інших дослідників (А. Вайда, Р. Л. Карнейро, Р. Раппопорт, М. Харріс). Новоеволюціонізм поєднує ідеї класичного еволюціонізму, функціоналізму і дифузіонізму, охоплює дослідження незворотних соціокультурних змін, які обумовлені взаємовідношеннями людини як виду з навколишнім середовищем. Особливістю ново еволюціонізму є те, що він зосереджує увагу: на двох відносно незалежних механізмах адаптації – біологічному і культурному; на обґрунтуванні не лише однолінійної, але й багатолінійної та універсальної еволюції. Важливим здобутком новоеволюціонізму є концепція модернізації, яка обґрунтовує необхідність та переваги нових моделей розвитку суспільств, основаних на науковому знанні, нових технологіях, демократичних цінностях, раціоналізації соціокультурного життя.
11.Символічні концепції розвитку культури Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов'язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, революційно-демократична, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші. Eволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана і англійського історика Е. Тейлора та інших дослідників. Її виникнення пов'язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського , О. Шпенглера , А. Тойнбі та інших вчених. М.Я. Данилевський — відомий російський природознавець, що здійснив спробу теоретично обгрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці.. Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського ,французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса , американського етнографа А. Кребера та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відомий французький вчений К. Леві-Строс, застосувавши теорію інформатики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об'єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокіна , Г. Маркузе, Т. Адорно та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму
12.Філософські концепції розвитку культури Д.Донцова Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973.Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу "Літературно-науковий вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М. Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. На думку Донцова,головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: "Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування" . Донцов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці взаємовідносини.Донцов формулює головні принципи націоналізму. Серед них він визначає такі: "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,- означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу" . Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неодноразово підкреслював у своїх працях, зокрема в "Націоналізмі".Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обгрунтувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається. Донцов стверджував, що природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних. На його думку, є лише раси сильні й слабкі. Культ сили, волюнтаризм та ірраціоналізм є тими теоретичними постулатами, з яких виходить Донцов, створюючи свою політичну філософію.Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ідея національної диктатури у Донцова перегукується з його концепцією національної еліти. Вчений вважає, що однією з причин занепаду козацького панства, рис, що формували психологію панів серед певних верств козацтва, було те, що козацька еліта увібрала в себе демократичні ідеї. Внаслідок цього козацьке панство виховувало в собі не лицарські інстинкти, а інстинкти підвладного демосу. "Лише коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої - в суспільстві наступає катастрофа"
13.Філософські концепції розвитку культури В.Липинського
У тоталітарній країні розвиток думки, культури був підпорядкований політиці, жорстокій політиці винищення культури, винищення інтелектуальної національної еліти. Політика нокаутувала і культуру, й економіку. Однак зусилля еліти спрямовувались на розвиток духовної культури. Ціною величезних утрат давався цей розвиток.У цей час творив в еміграції видатний філософ, політик і культуролог Владислав Казимирович Липинський. Філософські і культурно-політичні погляди В. К. Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунті української історії, науки, культури, важливим чинником був вплив оточуючих його людей. Як Платон, Арістотель й інші мислителі, Липинський переконаний, що демократія — не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішується кількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію до демократичних парламентів уважає політичною бутафорією. В. Липинський необмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Він відстоював завжди і скрізь підвласність закону всіх і кожного: народу, класу, монарха.Як і Пилип Орлик, В. Капніст та західні представники конституційної монархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншого правителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому. Чимало уваги приділяє В. Липинський питанням політичної культури. У це поняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю і політичною наукою, уміння, спираючись у політичній творчості на наукові знання, політичний досвід, традиції, аналізувати політичні явища і процеси і приймати політичні рішення.Запорукою побудови української держави він уважає єдність релігійну, територіальну, політичну, національну, організаційну.Українськими патріотами для нього є всі, хто бажає створення державного і політичного співжиття України, виховує в собі громадянські, політичні якості, хто працює постійно, наполегливо виховуючи в молоді культурно-політичні державотворчі цінності. Кожен на своєму місці, у житті має проводити державотворчу політику, спираючись на гетьманські традиції, ураховуючи здобутки української демократичної, культурно-політичної думки.Ідея синтезу культур і прагнень, ідея єдності всіх народів у лоні української держави (читай і іншої) дає українській нації притягальну морально-політичну силу.«Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо» — ці слова вченого з «Листів до братів-хліборобів» сьогодні особливо актуальні.Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом. Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж село ставилось вороже до перебудов суспільного життя.У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.
14.Особистість як обєкт і субєкт культурної діяльності Як відомо, головним предметом культурологічного пізнання завжди була людина. Саме тому, наслідуючи багатовікові традиції гуманітарного пізнання, розпочавши свої теоретичні побудови з розгляду категорії „культура”, ми повертаємось до „людини” та спробуємо виокремити саме те розуміння останньої, яке ледь окреслює перспективи цивілізаційного культуротворення й одночасно „виводить” на його головні духовні домінанти.Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає і як об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визначають вищі і нижчі стадії розвитку суспільства, фази розвитку цивілізації.Людина стає предметом культури в трьох головних проявах свого буття. Насамперед, людина є частина природи і тому – істота природна. Природний початок у ній – це основа самої можливості її культурного розвитку: усі здатності й уміння мають у ній визначений природний субстрат. Однак природним початком людини повнота її буття не вичерпується. Над нею надбудовується надорганічне її буття, що робить людину соціальною, і культурно-історичною істотою. У цій своїй якості людина виступає на трьох рівнях свого прояву. Насамперед вона усвідомлює себе як людську особистість у її індивідуальному бутті і багатстві всіх індивідуальних властивостей та характеристик. У той же час людина усвідомлює себе і частиною суспільства, у культурі якого вона укорінена. При розширенні її культурного кругозору вона починає усвідомлювати себе і частиною людства, відчувши свою єдність з ним.Культурний розвиток людини означає все більше перетворення його з об'єкта культури в її активний творчий суб'єкт. Гармонічно розвинута особистість, що усвідомлює себе суб'єктом культури, затверджує себе через твердження культури. Важливим фактором, що визначає функціонування культури, і її „носієм” є особистість. У її поведінці і внутрішньому світі є, наявні ті звичаї, норми і цінності, що маються в складі культури, вони спрацьовують або не спрацьовують, а часом можуть піддаватися різного роду трансформації. Звичайно, той чи інший ступінь індивідуалізації мається в кожній культурі, і тому найчастіше розглядається типова чи базова особистість у культурі як „носій” прийнятих норм і цінностей, що домінують у даному суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде здебільшого про індивіда, вбудованого в загальну систему регуляції. Власне особистісний початок формується через механізми вибору того чи іншого типу поводження, цінностей і змістів у цій загальноприйнятій системі. За цей вибір особистість несе відповідальність, беручи на себе витрати ризику й успіх у досягненнях.
15.Процес соціалізації особистості.
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.Соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.
16.Особистість у різних культурах Особистісне начало, ідея особистості як самостійного суб'єкта суспільних відносин, що спирається на свої власні внутрішні сили тією чи іншою мірою, наявні в кожній розвинений культурі. Однак існує помітне, а часто принципове розходження в статусі особистісного начала і його змісті в різних культурах, що залежить значною мірою від характеру релігійних компонентів даної культури. Європейська культурна традиція затверджує людину автономним суб'єктом діяльності, підкреслює насамперед його єдність, цілісність, тотожність „Я” у всіх його проявах. Констатація декількох рольових функцій у загальному не знімає такий принцип, роздробленість образів „Я” сприймається як щось ненормальне. Навпаки, у східних культурах рольові функції багато в чому перекривають самосвідомість особистості. Людина усвідомлює себе і сприймається багато в чому в залежності від того середовища чи сфери, у яких вона у даний час діє. Тут людина розглядається насамперед як осередок партикулярних зобов'язань і відповідальності, що випливають з його приналежності до родини, громади, клану, релігійної спільності і держави. У класичній китайській традиції вищою чеснотою вважалося підпорядкування людини узаконеним нормам і придушення свого „Я”. Конфуціанські принципи затверджували необхідність обмеження емоцій, твердий контроль розуму над почуттям і уміння виражати свої переживання в чітко визначеній, прийнятій формі. В умовах засилля офіційного бюрократизму природним способом обійти цю вимогу був відхід від практичної суспільної діяльності у відокремлене чернече життя в дзенських монастирях. Розроблена система психофізичного тренування давала почуття саморозчинення у всесвіті в цілому. Трохи інакше виглядало відношення особистості до суспільства в класичній індійській традиції. У філософських системах людське „Я” виявлялося обумовленим не якими-небудь конкретними причинами, а реальністю зверхособистісного духу, стосовно якого тілесне й емпіричне „Я” - тимчасове і минуще явище. До того ж віра в карму як низку переселення душ робить буття кожного індивіда умовним, позбавляє його самостійної цінності. Індивід досягає самореалізації через заперечення своєї емпіричної природи, шляхом розриву всіх конкретних зв'язків з іншими людьми, суспільством, світом і своїми діяннями, щоб стати “саньясіном”. Тільки в європейсько-американській культурі особистісний початок одержав статус безумовності, непідпорядкованості іншим регулятивним принципам (сакральні принципи, святість неминучих цінностей, Священного Писання, загальнообов'язкова ідеологія). Стійкість внутрішнього світу особистості не залежить від яких-небудь зовнішніх авторитетів, тому що в собі самому індивід знаходить ті безумовні принципи, що допомагають йому вистояти в будь-яких обставинах і надати їм зміст, спираючись на власне судження, керуючись почуттям відповідальності в своїй діяльності. Синонімічним атрибутом такого розуміння особистості є індивідуалізм як установка на самозначимість унікального людського життя і вищу цінність інтересів окремої людини. У цьому випадку і виникає протиставлення „індивідуалізм - колективізм” і пріоритет віддається першому початку, хоча й обмеженому внутрішніми моральними принципами і правовими нормами. Подвійність особистості й індивідуалізму як соціокультурних характеристик підкреслює видатний французький соціолог А. Турен. Часто індивідуалізм визначався як орієнтація на одержання шляхом раціональних дій найбільшої практичної вигоди з найменшими витратами, тобто як „людина економічна”. Той же, хто ставив свої релігійні, політичні, професійні або сімейні прихильності вище матеріальних орієнтації, вважався скоріше колективістом. Відповідно до логіки вільного ринку, особистістю може виступати лише приватний власник, що прагне її зберегти і збільшити. Тривале з'ясування принципів, що відбувалося в західній цивілізації, щодо діяльності індивіда, якій обстоює свої інтереси у світі конкуренції, привело до значного поглиблення проблеми особистості, показало всю її складність і неоднозначність. Ліберально-оптимістичні погляди відкривали шлях до анархічного свавілля і разом з тим до соціальних конфліктів. Протест проти примусів колективного життя може викликати інтерес навколишніх, але він обмежений у можливостях і може спрямувати до поразки й ізоляції індивіда. Звичайно, для формування стійкої соціокультурної структури, що забезпечує функціонування особистості, необхідне підключення складної і широко диференційованої системи орієнтації, вироблених у лоні західної цивілізації. Істотними джерелами такої системи є антична духовна раціональність, християнський досвід індивідуального порятунку, цивільне право, досягнення освіти, науковості і критичного реалізму, що формувалися в рамках західної цивілізації вже в Новий час. Особливого значення набуває твердження системи моралі і права, у якій містяться ретельно розроблені принципи відносин особистості і суспільства. Але їхнє забезпечення - задача відповідних соціальних і культурних інститутів.
19. Українська культура як історичний феномен. Культура існує в національній формі самовираження, яка народжується з конкретно-історичних особливостей народу (етносу), його біосоціальної суті. Феномен української культури пояснюється впливом географічних та історичних чинників, зокрема прадавньої трипільської цивілізації, ареал поширення якої від берегів Дніпра до Карпатських гір (на території сучасної України). Вчені більше 20 країн світу, які брали участь у роботі першого Всесвітнього конгресу «Трипільська цивілізація» у жовтні 2004 року, відзначали унікальність трипільської цивілізації та її вплив не тільки на українців, а й на весь слов'янський світ. Становлення української культури відбувалося протягом тисячоліть. Все нові факти підтверджують своєрідність, ґрунтовність нашої культури. Першою її ознакою є те, що вона виникла й розвивалась на споконвічній батьківській землі з тисячолітніми чорноземами. Визначальні ознаки української культури проявляються як у часових, просторових чинниках, так і в духовних. Географічними чинниками нашої культури є своєрідні природно-кліматичні умови, серед яких степи, лісостепи, ліси, гори, моря. Крім того, через територію України проходили торговельні шляхи( із варяг у греки, шовковий), що поставило її у центр взаємовпливів як з півночі й півдня, так і з заходу та сходу. Землі Житомирщини та Вінниччини, які ніколи не затоплювались морями, стали центром творення українського етносу. Саме до цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність світорозуміння етносу, що відображають основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі. Ще одним визначальним сегментом української культури є її історизм, тобто заглибленість в історію. Багата земля, відсутність геокатаклізмів, тисячолітні торгові шляхи, що проходили через територію сучасної України, давали великі можливості для взаємообмінів та взаємовпливів між народами. Всі ці фактори сприяли формуванню унікальної міфології, духовного світу наших предків, запозиченню соціального та культурного досвіду інших народів. Водночас своє світорозуміння вони несли в інші землі. Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалось саме на території України, про що свідчить спільність міфологічного мислення як наслідок спільності інформаційних основ суспільного розвитку й етнотворення. Найдавніші палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, Мізині на Десні, Києві, Кролевці на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація – свідчення цьому. Саме з території України розпочалось розселення та освоєння інших геопросторів. Дослідники Кам’яної могили під Мелітополем стверджують, що нарешті знайдена прабатьківщина могутньої шумерської цивілізації, що існувала між Тигром та Євфратом.
20. розвиток та становлення понять «етнос», « анцція», і «національна культура» Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє. Етнос дослівно перекладається з давньогрецької мови як "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний" (ethnicos), що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”? На ці питання в сучасній науковій (та в учбовій) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О.Тишков вважає, що нація – це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування \див. В.О.Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка,1996р. №3 ст.5\. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному. На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Нація – це історичний тип етнічної спільноти; стадія Етносу; результат еволюційного процесу Етносу; вінець еволюції Етносу; соціо-культурне оформлення Етносу. Термін вживається і в таких значеннях:: Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи. Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ. Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому
21.Специфічні риси української національної культури. Загальнолюдська культура об'єднує безліч національних культур, кожна з яких є самоцінною у власній унікальності, володіє власним образом світу, системою цінностей. Співвідношення світової і національної культур – одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування українського народу готувалось тисячоліттями. Адже. за данними археології, на цій території лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов'янською, проте сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції. Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням певних елементів світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до побіленої глини) сягає скифсько-сорматських часів. Коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.
22.Роль української ментальності в формуванні української культури. Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій. Характерні риси та особливості української ментальності зумовлені низкою чинників: 1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. Їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності. 2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. 3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі 4. Тривала роз’єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська. 5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. 6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національному генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в психології кожної людини, яка вихована за радянської доби. Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій. За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя. Національна культура україни була сформована під впливом низки факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, серед яких ментальність народу була чи не найважливішим. Культура і ментальність взаємопов’язані:культура формує ментальність на думку Кульчицького, а сама ментальність втілюється у культурі.
23.Українська національна ідея та ідейний зміст української культури. Той факт, що народ, який століттями мріяв і виборював свою державність, здобув її мирним шляхом, досить довго формально виконував функцію загальнонаціональної ідеї, трансформуючись у послідовність завдань, які логічно з нього випливали: необхідність мирно розпрощатися з СРСР, утвердитися на міжнародному рівні, створити інститути державної влади та політичної системи і, нарешті, почати розбудовувати громадянське суспільство. Упродовж усього цього періоду ми жили на дивіденди ідеї державної незалежності, але настав час сформулювати нові загальнонаціональні цілі, які матимуть загальновизнану цінність упродовж кількох прийдешніх десятиліть. Уже існують і активно використовуються своєрідні ерзац-ідеї, що полягають у заклику обирати між Сходом і Заходом, між Росією і Європою тощо. Це не сприяє ані єднанню нації, ані передбачуваності економічного і зовнішньополітичного курсу України. Аналіз наявного інформаційного поля свідчить: питання національної ідеї нині актуальнее. Сьогодні ми бачимо, що національна ідея ототожнюється з ідеєю українського народу. Причому поняття «український народ» тлумачиться не як «люди, які живуть в Україні», а як «українці». Проте чи може національна ідея базуватися на інтересах одного етносу? Чи буде вона життєздатною, якщо не враховуватиме інтересів інших народів? Чи зможе при такому позиціюванні зберегти територіальну цілісність наша багатонаціональна держава? Національна ідея — це не асорті з історичних символів, привабливих гасел та соціальних благ у національній упаковці, а спільна мета і довгострокова стратегія розвитку суспільства. Щоб мета справді стала спільною, а готовність іти до неї, незважаючи на можливі жертви, передавалася від покоління до покоління, необхідні кілька обов’язкових умов. Національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде: — по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання; — по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження; — по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства. Сьогодні можна виділити кілька стратегій, що базуються на різних національних ідеях. 1. Зовнішній інтернаціоналізм і внутрішній націоналізм — пріоритет національного (націоналізм) над територіальним (патріотизм). Приклад такої національної ідеї — сучасна парадигма єврейської нації.Національна ідея виражає концепцію єдиного народу, незалежно від місця проживання та соціального статусу. Концепція підтвердила свою ефективність протягом століть, але ставила представників нації під удар у періоди національних конфліктів, формуючи образ ворожої «п’ятої колони», яка служить чужій державі. 2. Внутрішній інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі. Проголошується відданість ідеалам демократії, свободи і віри в бога; загальна рівність рас, національностей та релігій, але тільки всередині власної держави. Патріотизм як основа внутрішньої і зовнішньої політики базується на теорії «великого казана» у формуванні єдиної нації. Найяскравіше цю концепцію репрезентують США, які «збагатили» світ ідеєю «Американської мрії». Така концепція забезпечує швидку консолідацію нації і мобілізацію ресурсів перед обличчям зовнішньої загрози, максимум свободи для підприємництва, перетік капіталів і робочої сили всередині країни. Найефективніше вона діяла у XX столітті, але виявилася неготовою до таких викликів XXI століття, як глобалізація економіки, міжнародний тероризм, відсутність гідного противника тощо. 3.Регіональний інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі — римейк ідеї Сполучених Штатів Європи у вигляді Європейського Союзу. Національні ідеї старих європейських демократій трансформуються у наднаціональну ідею Об’єднаної Європи: поява регіонального утворення, мета якого — захист вищого рівня життя всередині країни, недопущення збройних конфліктів усередині утворення, ведення узгодженої зовні.
24.Етапи суспільно-історичного розвитку України та процес формування української нації. етапи суспільно-історичного розвитку України: Трипільська культура Перші кочовики Північного Причорномор'я Грецькі колонії та племена готів Становлення Київської Русі Розквіт Київської Русі Феодальна роздробленість та Монгольська навала Галицько-Волинське князівство Перехід українських земель до складу ВКЛ Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту Утворення козацтва становлення козацтва період Руїни Територія України у складі Російської імперії Національне відродження Українські землі Австрійської імперії Період Української Народної Республіки Українська Народна Республіка — Директорія Радянський період Україна незалежна Наступною формою існування етносу є нація. Вона виникає під час подолання феодальної системи господарювання на засадах розвитку капіталістичних відносин, посилення економічних зв'язків, утворення. внутрішнього ринку. Підвалини формування нації складає товарно-грошовий та ринковий зв'язок, який об'єднує різні групи даної народності в націю. Для нації характерна територіальна єдність; спрямування до політичного самовизначення у формі окремої національної держави; наявність, як правило, єдиної літературної мови, національної психології та самосвідомості. На відміну від народності, нація являє собою більш згуртовану єдність людей, що постійно прагне до подальшого зміцнення їх об'єднаності. Важливим критерієм нації є також відмінність її соціальної структури, притаманній капіталістичному суспільству з усіма його класами і прошарками. Тому нація не просто етнічна, а етносоціальна спільність, яка об'єднує в собі і етнічний(єдність походження "по крові"), і соціальний момент(сучасна соціальна структура). Формування української нації відбувається з середини І і в II пол. XIX ст., коли став затверджуватися капіталістичний устрій. Тоді склався і ряд важливих умов її формування, включаючи зростаючі економічні зв'язки між окремими регіонами, спільність окремих елементів національної самосвідомості.
25.Досягнення трипільської культури. Одну із найзагадковіших археологічних культур Східної Європи – трипільську – відкрив у 1893 році видатний український археолог Вікентій Хвойка. Розвиток трипільської культури тривав близько двох тисяч років. Ареал існування цієї культури простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході. Пам’ятки цієї найдавнішої землеробської культури були поширені не тільки на Правобережній Україні, а й практично на всій території Молдови та Румунії. За календарною хронологією Трипілля існувало в першій половині V – другій половині VI тис. до н.е., виникнувши на основі неолітичної культури Боян. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. не одне покоління археологів доклало зусиль, аби збагатити науку уявленнями про родоплемінні, суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру, мистецтво. На сьогодні відомо близько тридцяти трипільських протоміст. На першому етапі будівництва деякі з них мали лише сім жител, згодом були відкриті поселення пізнього етапу розвитку, що налічували понад 2700 споруд. Найбільші протоміста існували на середньому етапі Трипілля у межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Поселення були украплені сотнями двоповерхових житлово-господарських комплексів, що прилягали один до одного й утворювали єдину потужну стіну. У зв’язку з цим особливий інтерес викликає планування великих поселень. Його головним елементом було створення кількох овалів із двоповерхових будівель, діаметром від 1 до 3,5 км, а також вулиць і кварталів у центральній частині поселення. Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. На другому поверсі кожної будівлі біля вікна був невеликий вівтар у формі хреста або кола, прикрашений спіральним орнаментом. Для спорудження дерев’яних жител використовувалися мідні та кам’яні сокири. Крім таких комплексів, вивчено й громадські споруди, серед яких найцікавішими є «храми» з вівтарями, великою кількістю теракотових антропоморфних і зооморфних статуеток та розписаного керамічного посуду. Вівтарі та різні культові атрибути навколо них знайдено у багатьох житлах у Шкарівці, Веселому Куті, Миропіллі. Ці сімейні святилища мали форму прямокутника, п’ятилисника, кола або хреста і розташовувалися в центрі будинку. Деякі з них пов’язані з виконанням культів великої богині-матері. Великі трипільські протоміста були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами. Відкривши трипільську культуру, вчені не мали сумнівів у аграрному спрямуванні великих трипільських поселень. На полях вирощували тверді сорти пшениці, ячмінь, горох, просо. Для обробітку полів і збирання врожаю застосовували здебільшого знаряддя праці з каменю, кісток, рогів, глини, хоча інколи трапляються й мідні вироби. Велике значення мало запровадження дерев’яного плуга, завдяки чому землеробство стало надійнішим за мисливство способом добування поживи. Протягом розвитку трипільської культури поступово вдосконалювалися зубчасті серпи і з’являлися молотильні дошки. Збільшувалася кількість ткацьких верстатів. А шкури обробляли значно менше, аніж у раніших культурах. Отже, трипільська культура мала неабиякий практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій – свердло для пророблювання отворів у камені та дереві – з’явився у людей трипільської культури. Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різні посудини ліпили вручну і обпалювали при високій температурі у спеціальних двоярусних печах. У середньому періоді виділяються локальні варіанти певних посудин, що свідчить про існування якихось окремих культур у межах трипільсько-кукутенського суспільства. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Встановлено, що в основі орнаментальних композицій були певні космологічні уявлення. Найінформативнішими є стилізовані антропоморфні та зооморфні зображення, серед яких переважала символіка, пов’язана з небесними світилами і фантастичним змієм-драконом. Чергування зображень відбиває певні символічні знаки, навертання і форма яких змінювалися в часі, як і стилістика посудин, на яких вони зображені. Знакова система трипільської орнаментики – це пульс культури, що реагує на зміни в стані суспільства. Перед початком кризи зростала кількість символів, немовби передрікаючи майбутні катаклізми. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Були стилізовані фігурки без ніг – вони закінчувалися клином. Ці клини встромлялися в якийсь п’єдестал. Особливо цікаві голівки цих «жінок»: вони нагадували голову сови. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов’язані з культом жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Найшанованішими свійськими тваринами, судячи зі статуеток, були вівця, бик і баран. В окремих святилищах знайдено не тільки поодинокі фігурки цих тварин з великими рогами і добре промодельованими формами, а й десятка статуеток, кинутих до культових ям під час релігійних обрядів. Ще одна цікава деталь трипільського гончарного ремесла – голови биків з розлогими рогами; такі голови прикрашали посуд. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 рік до н.е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. В Україні трипільська культура збереглася у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, що населяли проукраїнські землі задовго до появи слов’ян. Розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках – це ті ланки, що несуть у собі зв’язок тисячоліть, культур, зв’язок поколінь.
26.Культура кіммерійців,скіфів,сарматів та грецьких поселень. Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор». Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). обут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного зі способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе треками. Фізичне та інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в навчальних закладах-гімназіях. Населення міст суціль було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах працювали вчені-філософи та історики. У V ст. до н. є. Ольвію відвідав "батько історії" Геродот, який залишив найдавніший опис України-Скіфїї. Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним з богів був Аполлон — заступник колоністів. Поряд з культами божеств існували культи героїв — Ахілла й Геракла. Відправленням культів керували жерці. Деякого поширення набули також скіфські і сарматські культи плодючості, а в римські часи — культи римських імператорів. У Боспорі в перші століття н. є. поширювалось християнство, яке захопило також Херсонес. У мистецтві переважали еллінські художні традиції, хоча значно поширились варварські елементи. Художники малювали релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували вази. Міста прикрашали статуї. Прикраси грецького виробництва були популярні в середовищі скіфської і сарматської знаті.
27.Вплив античної та римсько-християнської культури на давню українську культуру. Велика грецька колонізація, або "переселення", суттєво вплинула на весь світовий розвиток. Якщо в ХІ-ІХ ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на величезній території Середземноморського узбережжя від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії і побудували свої міста на берегах Чорного й Азовського морів.Населення грецьких міст-полісів не тільки зберігало засади й традиції метрополії, а й позитивно впливало на сусідні племена - скіфів, таврів, мешканців лісостепу, сарматів тощо. Внаслідок взаємодії еллінів та місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію України.Багатство виробів різних ремесел в античних державах Північного Причорноморґя не має аналогів у побуті інших народів Східної Європи. Рівень розвитку художніх ремесел справив значний вплив на сусідні племена й народи, що населяли територію України. Експорт різноманітних виробів становив суттєву частку в торгівлі античних держав із сусідами. Найвагоміші прогресивні досягнення в художніх ремеслах, грошовій і військовій справах отримали подальший розвиток у пізніші часи.Тисячолітня епоха античної цивілізації в Північному Причорноморґї безслідно не минула. Спочатку чужі для навколишнього середовища античні міста і поселення в ході свого розвитку стали органічною складовою всього північнопричорноморського світу. Завдяки постійній взаємодії античних міст із місцевими племенами, їх взаємовпливу утворився своєрідний варіант античної культури.
28.Доба зарубинецької культури.Розвиток матеріальної і духовної культури. У II ст. до н. є. — II ст. н. є. на території лісостепового Правобережжя і Полісся жили осілі землероби — скотарські племена, зокрема носії так званої зарубинецької археологічної культури (названа так від дослідженого біля с Зарубинці могильника на Черкащині). Носії цієї культури жили по середньому і верхньому Дніпру, по середній Прип'яті та верхній Десні. Вони змішалися з місцевим населенням, яке збереглося ще із скіфської доби. Основою господарства племен зарубинецької культури були скотарство і землеробство, велику роль відігравали мисливство та рибальство, різні ремесла. Знахідки привізних речей свідчать про торгівлю з античними державами Північного Причорномор'я. На території існування зарубинецької культури відбувався процес зародження рис матеріальної культури, які були притаманні східним слов'янам.
29.Доба Черняхівської та Київської культури. Господарський, культурний розвиток. Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби.Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.Відкрита у 1900—1901 Вікентієм Хвойкою біля с. Черняхова на Київщині. Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення. Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. Населення займалося переважно землеробством, скотарством, знало різні ремесла: гончарство, бронзолітійне, ковальство, металообробка. Вели зовнішню торгівлю, про що свідчать знайдені амфори, чорнолакова кераміка, римські монети, вироби з срібла та золота, кольорова емаль. Захоронення: безкурганні могильники з трупоспалюваленнями та трупоположеннями. Вторгнення гунів призвело до упадку та зникнення культури. Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним При чорно мор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран). Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я. Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.
30.Розвиток держави Київська Русь. Запровадження християнства. Діяльність Володимира Великого. Давньоруська держава — середньовічна монархічна держава у Східній Європі з центром у місті Києві, що виникла в IX столітті в результаті об'єднання східнослов'янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту давньоруська держава займала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Північної Двіни на півночі. Історики часто ділять політичну історію Давньоруської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).[2] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.
Запровадження християнства. Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня у співставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культури Київської Русі мало запровадження християнства.Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого(Святого).Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєї країни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.Після цього він приймає особисте хрещення, а в 988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказав побудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам'яну церкву на честь св. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя. З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги,відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, девелося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижуKиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури,мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2)містицизм та 3) аскетизм. Володимир Великий у культурному розвитку По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських,тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував,але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу,розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія.Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна булла програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою. Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури,живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.
31. Духовна культура давніх слов’ян Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш. У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині. Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон. Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.
32.Розвиток мистецтва Київської Русі : архітектура і малярство. Візантійський стиль.
Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі — ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська. Візантійське мистецтво — стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі, що зародився в 4-5 століттях у Візантії (столиці Східної Римської імперії) і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть.Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.
33. Писемність, літописання, література Києвської Русі
Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1. Свідчення фольклору; 2. Перекладну літературу; 3. Оригінальну літературу. Фольклор. До фольклору того часу належать обрядові та календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я, приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які начебто відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була втрачена. Перекладна література переважно церковно-релігійного характеру. Це: 1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східнослов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковнослов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладене для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім. Салтикова-Щедріна. 2. Повчання - писання отців православної церкви - Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Шашкевичем). 3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр. • Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцям ; • Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли; 4. Збірники науково-історичного характеру: • Хронографи; • Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників; 5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв. 6. Антицерковні інтерпретації (напр., мандрівка Богородиці по муках з архангелом Михайлом та 400 ангелами до пекла). 7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна, Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя"). 8. Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів" - космографія, "Християнська топографія Козьми Індикоплова, олександрійського купця 6 ст."). Оригінальна творчість. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст. Слов'янська азбука. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця. Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.
34. Галицько-Волинське князівство. Діяльність князя Данила Галицького. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел. Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі. Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів. Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни. Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. У1238 р. волинський князь утвердивя в Галичині. Він поклав край зазіханням німецьких рицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі. У1245р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві біля м. Ярослав. Внаслідок чого князь зламав опір бояр, остаточно утвердився й поклав край зазіханням Угорського короля. Того ж 1245 р. князь здійснює поїздку до Золотої Орди, головним наслідком якого було визнання васальної залежності Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди. І в 1253 р. відбулася коронація Данила Романовича. Утворилося Українське королівство. Коронація Данила Галицького мала важливе історичне значення: Галицько-Волинське князівство за законом стало самостійною Українською державою.
35. Умови культурного розвитку України в складі Литовсько-Руської і Польської держави. Порівняно з литовцями Київська Русь мала більш розвинені виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв’язки, високий рівень розвитку культури сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм культурного розвитку. Литовці дотримувалися правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі – автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала «Руська Правда». Руська мова дістала статус державної, нею велася офіційна документація, урядування, складання грамот і законів, навчання у школах, служба в церквах.У Литовському князівстві набуває популярності православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї приймають православ’я (литовці в масі своїй були язичниками) та намагаються поріднитися з українськими князями. Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.У XVI ст. велика частина українських земель підпала під владу Речі Посполитої. В Україні з’явилися польські магнати, яким король роздарував землі, національна культура та православна церква зазнали жорстоких утисків. Наслідки Берестейської унії (1596 р.) були дуже тяжкими для української культури: з однієї православної церкви було створено дві – уніатську (греко-католицьку) та православну, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від Московського патріархату.Під впливом пропаганди єзуїтів, українська знать стала масово приймати католицизм, а разом з ним запозичувати польську мову та культуру. Тільки окремі українські магнати змогли протистояти наступу католицизму (князь К. Острозький). На захист православної церкви виступили також братства – невеликі релігійні організації, які виникали в середовищі міщан та ремісників у містах. Найбільш впливовими були Київське та Львівське братства.
Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися монастирі, церкви, маєтки великих феодалів. Тут діяли школи, велось літописання, переписувалися книги. Учні отримували елементарні знання з письма та арифметики. Навчання у монастирях велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини та Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. У XV-XVI ст. багато українців отримали освіту у Краківському, Болонському та Празькому університетах. У Краківському університеті було створено спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці та білоруси. Після укладення Люблінської унії в Україні створюються єзуїтські колегії – майже вищі школи, які були добре організовані та фінансово забезпечені. Єдиною умовою вступу для українців була католицька віра. Ці навчальні заклади виконували функцію полонізації населення.
36. Культурні здобутки українського козацтва. За часів гетьманів Лівобережжя Івана Мазепи (1687-1709 рр.), Івана Скоропадського (1709-1722 рр.), Кирила Розумовського (1750- 1764 рр.) Україна перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи.Протягом трьох століть запорізьке козацтво визначало напрям політичного, економічного та культурного розвитку України. Культура Січі мала великий вплив на формування національної самосвідомості української культури. Запорізьке козацтво брало активну участь у боротьбі православного духовенства, українського міщанства та частини української шляхти проти наступу Польщі. У 1620 р. Військо Запорізьке на чолі з гетьманом П. Сагайдачним вступило до Київського братства. Ця подія мала велике значення для відновлення авторитету української православної церкви.У 1754 р. за ініціативою кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка протягом 15 років готувала писарів військових канцелярій. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу, де готували читачів та співаків для православних церков України. Навчання у школах Січі велося українською мовою.Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У середині XVIII ст. там діяло 866 початкових шкіл, де впродовж 3-х років викладалися основи читання та письма. На Правобережжі більшість шкіл контролювали єзуїти і початкова освіта для селян була практично недоступною.У культурному житті Запорізької Січі велике значення мали музика, спів і танці. У духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Кобзарство – це видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. У січовій музичній школі створювалися народні лялькові видовища під назвою «вертеп», де головна роль відводилась козаку-запорожцю. Це сприяло популяризації вертепної драми у художньому побуті українського народу.У духовному житті козацької держави важливе місце займала релігія. Всі важливі питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за участю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Січ вимагала від них вести богослужіння українською мовою. Розвиток книгодрукарства зумовив і розвиток літератури.. Були перекладені різні наукові трактати, довідники. Поширюються переклади Святого Письма, агіографія. Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. У XVI ст. відбувається розквіт українського епосу – створюються балади, думи, історичні пісні. Популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка». Таким чином, культура козацької держави була багатогранною та самобутньою, і як складова частина увійшла в духовне життя сучасної української нації.
37. Книгодрукування в Україні.Діяльність Федорова,видатні твори. Поява друкованої книжки мала величезний вплив на пожвавлення культури, сприяла активізації культурного життя. Саме цим зумовлено загальнокультурне значення діяльності першодрукарів і видавців. Друкарська спадщина Івана Федорова є дуже великою, адже він був не лише талановитою людиною а й упорядником текстів, а також автором і редактором видань. На мою думку, Іван Федоров був не лише першодрукарем, а й одним із засновників справжньої Української мови. Видавнича і друкарська діяльність Івана Федорова стала внеском у демократизацію культури і пожвавлення літературного життя українського народу. Іван Федоров заснував перші друкарні в Росії та в Україні, заклав підвалини постійного книгодрукування в Білорусії. Безпосередньо в Україні його діяльність почалася з того часу, як у кінці 1572 р. друкар переїхав до Львова. У Львові на той час не було ще друкарні. Долаючи величезні труднощі, пов’язані з її створенням, 25 лютого 1573 року І. Федоров почав друкувати Апостол, а 15 лютого 1574 року завершив роботу. Наклад цієї книги був не менше 1000 примірників. Дослідники вважають, що одночасно з Апостолом, а можливо і трохи раніше, почалось друкування Азбуки. Точна дата її виходу невідома. Є припущення, за яким І. Федоров перед початком роботи над Апостолом міг друкувати невеличкі брошури й листівки незначними накладами. Адже перед тим, як приступити до видання такої великої книги, він мав перевірити устаткування типографії. Дослідники вважають Апостол 1574 року першою точно датованою друкованою в Україні українською книгою. Другою найбільш важливою книгою Івана Федорова, яку надруковано в Львівській друкарні, вважають Азбуку. Вона — перший слов’янський підручник кирилицею. Збереглося лише кілька примірників цієї пам’ятки давньоукраїнського друкарства. На початку 1576 року І. Федоров переїхав до Острога. Праця в Острозькій друкарні була найбільш плідною. За неповних чотири роки, з 1578 по 1581, друкар здійснив 5 відомих видань, серед них — знаменитої Острозької Біблії. У 1578 році видрукувано острозьку Азбуку. Зберігся лише один її примірник. У 1580 році виходить у світ Псалтир та Новий Заповіт. Того ж року було надруковано “Книжку зібрань речей найпотрібніших, коротко викладених...” та “Хронологію” Андрія Римши. “Книжка зібрань речей найпотрібніших, коротко викладених...” — перший в історії вітчизняної бібліографії абетково-предметний покажчик, за допомогою якого можна швидко знаходити новозаповітні тексти.
38. Братства та визвольний рух.Діяльність Львівського братства.Львівська братська школа. Братства — національно-релігійні громадські організації українських православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні. Свою культурну діяльність Львівське Успенське братство розпочало з організації української міської школи вищого, ніж усі дотеперішні, рівня і з викупу від лихваря друкарні Івана Федорова. Невдовзі ця друкарня запрацювала, ставши першим суто громадським видавничим підприємством України. Таким чином, діячі братства стали продовжувачами справи тих освічених львів'ян, які свого часу підтримали друкаря. Характерно, що з перших же днів існування братства його керівники повели і боротьбу літературну, поставили публіцистику на службу освітнім та громадським цілям братства. При цьому довелося долати опір не лише католиків, а й верхівки православного духівництва В центрі уваги Львівського братства були питання розвитку освіти, друкарства, культури взагалі. Керівники братства добре розуміли, що темрява, затурканість народних мас на руку тільки гнобителям. Засновуючи школу вищого рівня, львів'яни прагнули, як вказано в тогочасному документі, "щоб не був їх рід безсловесним через своє неуцтво".Нерідко Львівську братську школу називали "гімнасіоном". Молодші школярі навчалися тут грамоти й співу, старші учні ("спудеї") вивчали граматику, риторику і поетику, елементи філософії. Про високий рівень викладання грецької мови свідчить той факт, що учні школи разом з учителем-греком Арсенієм Еласонським уклали паралельну граматику грецької і церковнослов'янської мов "Аделфотес" (надрукована 1591 року). Про рівень викладання у братській школі свідчить наявність у бібліотеці братства творів не лише українських письменників, а й грецьких, латинських, західноєвропейських. Братство планувало підняти викладання у своїй школі до рівня академії - вищого навчального закладу. При цьому воно спиралося на підтримку частини козацької старшини, яка згідно з умовами Гадяцького договору 1658 р. між Україною і Польщею, домоглася від польського уряду згоди (від якої, щоправда, польський уряд дуже швидко відмовився) на діяльність ще однієї академії, крім вже існуючої київської. З цього приводу єзуїти розгорнули широку кампанію. Щоб не допустити перетворення Львівської братської школи в академію, польський король у 1661 році видав привілей про надання Львівському єзуїтському колегіумові прав академії (університету). Оскільки не дозволялося в одному місті мати дві академії, цей акт юридично закривав можливість реорганізації братської школи у вищий навчальний заклад.
39. Братства та визвольний рух.Київське братство.Київська братська школа. Ки́ївське бра́тство — громадська організація православних міщан Києва, яка виникла близько 1615 року. До К.Б. вступило багато заможних міщан, частина руської шляхти і православного духовенства, а також гетьман Петро Сагайдачний з усім козацьким військом. Як і інші братства, К.Б. ставило своїм завданням боротьбу проти полонізації, зокрема проти наступу католицизму. Спираючись на допомогу козацтва, К.Б. широко розгорнуло свою діяльність. Воно стало значною перешкодою для запровадження унії в Україні. Уніатський митрополит писав, що К.Б., засноване без королівського привілею, веде активну боротьбу проти уніатів і, якщо воно не буде скасоване, то “трудно думати про щось добре“. З ініціативи К.Б. в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, ліквідовану після проголошення Брестської церковної унії 1596 р.
При братстві було відкрито Київську братську школу. В 1632 р. з нею було об‘єднано школу Києво-Печерської Лаври, що поклало початок Києво-Могилянській колегії. Утримувалося К.Б. за рахунок пожертвувань (внесків) членів братства. Діяльність К.Б. в 1-й пол. 17 ст. позитивно впливала на згуртування сил українського народу в його боротьбі проти гніту шляхетської Польщі, особливо напередодні і під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. В міру ослаблення католицької пропаганди в Україні суспільно-політична діяльність К.Б. поступово занепала.
40.Києво-Могилянський колегіум. Діяльність Петра Могили. Ки́єво-Могиля́нська коле́гія (також відома під назвою Києво-Могилянський колегіум та Київська Академія) - вищий навчальний заклад, заснований святим Петром Могилою в Києві 1632 як правонаступник стародавньої Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Колегія утворена в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі. Колегія готувала не лише національні наукові кадри, але й стала кузнею діячів науки для всієї Росії і інших слов’янських країн. Завдяки щедрій фінансовій підтримці І. Мазепи Києво-Могилянська академія стала визначним культурним і науковим центром православного світу. В ній відбувалося становлення української літературної мови, складалася поетична школа. Вихованці академії Л. Баранович, І. Максимович, Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, Є. Славинецький, С. Полоцький, Г. Сковорода були не лише гордістю української літератури, а й зробили значний внесок у розвиток культур інших слов'янських народів. Під впливом ідей гуманізму і реформації в академії сформувався один із центрів філософської, історичної і суспільно-політичної думки, що відстоював ідею незалежності українського народу. Іван Фрако зазначав:"Головна справа життя Петра Могили - заснування Києво - Могилянської колегії, яка повина була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ ворога - наукою і просвітництвом". Колегія якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковно - слов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів. Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західно європейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.Петро Могила забзпечував викладачів та неймущих студентів засобами для життя і навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщеня під школу, яка є й сьогодні на території Києво - Могилянської академії (відома під назвою Трапезна або Святодухівська церка). Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також - будинки й дворові місця на подолі, половину худоби й інвентаря з свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80000 золотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням і навіть тканини - адамаск і камку - на одяг студентам тощо. І на останок Могила "слізно" просив берегти Колегію, "єдине його надбання". На честь Петра могили Колегія стала іменуватися Києво - Могилянською академією.
41. Архітектура україни в ХIV пер.- пол. XVII ст. У 14—першій половині XVII ст., незважаючи на руй¬нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз¬витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен¬тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до¬сягла українська архітектура на галицько-волинських зем¬лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;2) церкви.У цей період в архітектурі та образотворчому мисте¬цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві За¬хідної України, де ренесансний стиль гармонійно поєдну¬вався з українським народним стилем, перенесеним з де¬рев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель. В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращи¬ми пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Га¬личині, на Волині та Поділлі Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кре¬менці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.У даний період часу виникли дві архітектурно-будівель¬ні школії: галицька і волинська. Для галицької школи ха¬рактерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежамиВ обо¬ронних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували велико¬форматну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи ма¬ють вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення •— дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. В першій половині XVII ст. замість сті¬нових замків стали зводити бастіони з розкішними магнат¬ськими палацами..У храмовому будівництві також з'явилися нові тенден¬ції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були спо¬руджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедев¬рам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділ¬лі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначи¬ти також церкви-фортеці і монастирі.Церковне і світське будівництво в цей час зазнало силь¬них впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії україн¬ського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї рене¬сансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісім¬ки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, зміню¬вати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітек¬турні споруди домінують у другій половині XVII—на по¬чатку XVIII ст.
42. Іконопис в україні в ХIV пер.- пол. XVII ст. Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народ¬ного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагаду¬ють простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набува¬ють певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими де¬талями. Морально-етичні питання відображені на іконах, напи¬саних на сюжети «страшного' суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зобра¬женні раю та пекла. Іконописці карають грішників, приму¬шуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливо¬го суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, кар¬тярі, легковажні жінки.
43. Зародження театру в україні у ХIV пер.- пол. XVII ст. вертеп У художньому житті України наприкінці ХVI ст. розвивається театральне мистецтво. Український театр бере свій початок в народних обрядах. Елементи театрального дійства наявні в усіх масових іграх. Як відомо, основою драматичної поезії стали церковні, обрядові, народні та побутові елементи. У дохристиянські часи в народних обрядах України було чимало драматичних початків. Наприклад, пісня чи танок у колі, обряд ушанування пори року, весільний обряд – усе набувало драматичної форми, бо всюди наявний поділ ролей, діалог між особами, солістами й хором. Інколи було переодягання в шкуру звіра, що заміняв театральний костюм й найповніше виражав характер драматичного дійства. У всьому простежувалися елементи народної драми, пантоміми тощо.Прикладом театралізації може слугувати стародавній обряд весілля, у якому окремі сценки є цілком самостійними й закінченими (продаж молодої братом, розплітання коси, печення короваю, саме вінчання, посад тощо). Українське весілля – це своєрідна релігійно-побутова драма. Прологом до неї є сватання й заручини. Головні герої весільної драми – молода (княгиня) й молодий (князь), староста, бояри, зокрема старший боярин, дружки (особливо старша дружка), світилка й батьки молодої й молодого. 1573 року народжується звичай ходити з ляльками, що знаменувало появу лялькового театру. Найдавнішими українськими акторами були скоморохи, мандрівні веселуни народу. Вони нагадували німецьких шпільманів. Слово "скоморох" у перекладі з грецької – "митець жарту". Одягнувши маски, вони грали та співали на бенкетах, весільних урочистостях, також були знаменитими танцюристами та гравцями, розвеселяли народну юрбу на вулицях, майданах, ярмарках просто неба, ходили із ведмедями, вертепом, виступали як акробати, чародії тощо. Отже, це були всебічно обдаровані та надзвичайно талановиті митці. Творчість скоморохів живилася джерелами фольклору. Крім того, вони були не лише виконавцями, але й авторами численних творів. Народ цінував творчість скоморохів за їх дотепність, гумор, сатиру, розважальний і демократичний характер. Наприкінці ХVI ст. майстерність скоморохів підхопили та продовжили "мандрівні дяки", учні духовних шкіл. Таким чином саме в ХVI ст. починає зароджуватися й розвиватися український драматичний театр, який дістав назву "шкільний". Спочатку він мав суто навчально-виховне значення, а потім став надійним засобом у міжконфесійній боротьбі проти католицизму.Шкільний театр розвивався одночасно з народним, репертуар якого становили містерії різдвяної та великодньої тематики. Першим оригінальним зразком української драми стала містерія "Слово про збурення пекла", яка мовою і стилем близька до народних дум. Драматичні твори за своїм змістом розподілялися на релігійні, що становили основу шкільних вистав, та комічні – інтермедії, або інтерлюдії, які виконувалися між актами вистав. Останні покликані були розважити глядача. Разом з тим інтермедія відбивала тодішні суспільно-політичні події. На початок ХVII ст. припадає також зародження української побутової драми, яку репрезентує унікальне видання віршованої "Трагедії руської" невідомого автора. Крім шкільного театру, в Україні при дворах магнатів також створювалися власні театри.Верте́п (зі старослов'янської — печера) — мандрівний театр маріонеток, поширений головно в Україні, в барокову добу (17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язаної до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику. Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому побити всіх вифлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але одна стара баба Рахиль не дає свою дитину на побиття, тому озлоблений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода на сцені, з піснями та танцями, з'являються циган, лях, москаль, жид, селянин, дід, баба, панотець.Число дійових ляльок доходило іноді до сорока. У драматургічному сенсі різдвяна вертепна драма вкрай примітивна: в ній нема розвитку дії, а є лише ряд окремих сцен; рух обумовлюється появою і зникненням, танцями та бійками. Вертепна драма завжди суроводжується музикою.
44. Острозька академія. Діяльність Смотрицького, Дем'яна Наливайка, Василя Суразького
Найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. У 1578 р., не шкодуючи коштів, Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував непосидючий мандрівник Іван Федоров. У 1581 р. з’являється найславетніша її публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія. Це була перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану Острозьку академію. Спочатку князь запросив викладачами освічених греків. Згодом стали викладати їхні найобдарованіші українські учні. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкраими єзуїтськими колегіями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов’янську мови, а також «сім вільних наук», що поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.
Згодом острозький осередок науки став приваблювати до себе таких інтелектуалів, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором), священик Дем’янНаливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), безіменний Клірик Острозький. Серед чужоземців, пов’язаних з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятош і висооосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським.
Острозька академія користувалася великою популярністю серед українського народу й набула широкого світового визначення. У ній училися не тільки шляхетські діти, а й селянські. Про педагогічні успіхи академії свідчать імена її славетних вихованців, таких як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, учений та письменник Мелетій Смотрицький, українські культурно-освітні діячі Іван Борецький та Дмитро Самозванець.Острозька академія і заснована при ній у 1581 р. друкарня згуртувала потужні науково-літературні сили, репрезентувала високий науковий злет української педагогічної науки. Академічна друкарня випустила понад 30 книг. Запрошений сюди князем К.Острозьким український першодрукар Іван Федоров надрукував першу в світовому друкарстві повну церквонослов'янську Біблію обсягом 1252 сторінки. Підготовка її до друку тривала 10 років. Над перекладом з єврейської та старогрецької мов наполегливо працювали 72 перекладачі.Проте хоч Острозька академія продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки були здатні українці, база, що підтримувала її, була слабкою. Все залежало від князя Костянтина Острозького. І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу,передала академію єзуїтам.
45. Києво – Могилянська академія, її культурно – просвітня діяльність.
Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво-Могилянська академія.Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу , могутнім чинником формування його самоствідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу.Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Паду чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів,
Ягеллонський- для поляків.Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу.Заснованна на на принципах гуманізму
і просвітництва Академія поширювала освіту, знання.Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру.Академічні наставники і професори
свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчаня в Києво-Могилянській академії тривав 12 років.Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження.Ще в 1649р. Єрусалимський патріарх паїсій, відвідавши Київську колегію, писав, що вона має вчителів "виского мистецтва", які навчають гречну молодь "слов'янській мові, як властивій і латинській як, необхідній..."Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві.Нею писали твори, вірші,наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти,гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов.З 1738 р. До навчального курсу вводиться німецька, а з 1753р.- французька мова.З середини 18ст вивчається російська мова, а також староєврейська.Остання- з метою поглибленого вивчення християньських
першоджерел.Вивчалися в Академії поетика- мистецтво складати вірші, а також риторика- цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку.Поетика й риторика були найулюбленішими предметами
студентів.В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр.В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп,інтермедія Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні.особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І.Гізелю, Й.Конановичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу.А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій
тодішній Російській імперії), вищу математику. В Академії започатковуються природничі науки- астрономія, буологія,
мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.В Києво-Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло
Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії.Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці
монументального і портретного живопису.Худодня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецствознавця Павла Білецького).
Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищенняїї бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив й Києво-Могилянську академію - осередок української освіти, культури й ментальності.За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817р.
Академію було закрито.
46. Розвиток освіти в Україні у 2 половині 17-18 ст. Створення колегіумів, університетів, поч.. шкіл.
Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.
На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.
У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.
Початкові школи при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.
У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.
У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.
На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.
В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.
Із встановленням на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.
Важливим центром освіти і науки, суспільного і куль¬турного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.
47. Книгодрукування в Україні у 17-18 ст. Діяльність друкарень.
Протягом XVI—XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Так, Львівська друкарня в 1591—1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька — за 1574—1595 рр. — 18 книг, Київська — за 1615—1630 рр. — 40 книг, серед яких значну частину складали монументальні твори на 500—1500 сторінок.
Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — “Часослов” побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших.
Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямків: 1. Церковно-служебна література. 2. Богословська. 3. Навчальна. 4. Світсько-полемічна література та віршовані твори.
Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили “Служебник”, “Псалтир”, “Номоканон”, “Тріодь”, “Акафіст” тощо. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні було видано ще один значний богословський твір “Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова”. Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Великою популярністю користувалось “Євангеліє вчительне” (1637 р.) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з “Часословом” друкарня видала “Лексікон слав’янороскій”, який уклав Памва Беринда.
Більшість видань друкарні виходило давньослов’янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались в аркуш. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які були розраховані на більш масовий вжиток — “Часослов”, “Псалтир”, “Лексікон”, віршована література друкувалась в піваркуша. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.
Великі друкарські підприємства, такі як друкарні Львівського братства, Києво-Печерської лаври, завзято відстоювали монопольні права на друк та продаж богослужбових книг. У 17—18 ст. збут книг відбувався кількома шляхами. Перш за все, проводився продаж книг в самих друкарнях. Другим шляхом було розповсюдження книжок по інших регіонах. Книги розвозилися по різних містах, особливо в ярмаркові дні. У добу Петра Могили (20-ті — 40-ві рр. 17 ст.) видання Києво-Печерської друкарні, крім України, розповсюджувались у Росії, Молдавії, потрапляли і в інші країни. Особливо жваву торгівлю з Росією друкарня Києво-Печерської лаври вела з другої половини 17 ст. Є дані, що в 1672 р. друкарські майстри Тимофій Кушка та Олексій Мушин відкрили в Москві книгарню. Проте їхня торгівля не пішла жваво, що було зумовлено гострою конкуренцією з боку московських друкарень. Українськими книжками торгували в Москві також і київські міщани. Розширювали свою книготорговельну діяльність і інші українські друкарні. Так, особливо з початку 18 ст. Чернігівська друкарня продавала багато книжок в інших містах. Дуже поширеним явищем був і продаж книг мандрівними торгівцями. Поряд з новими книгами вони пропонували так звану “букіністичну” літературу (старі книги та книги, які були у вжитку).
Друкарня Єлецького монастиря
Виникнення друкарства безпосередньо пов’язано з іменем церковного діяча Кирила Транквіліона. Близько 1625 року його було призначено на посаду архімандрита Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя він заснував у Єлецькому монастирі друкарню і в 1646 р. надрукував збірник своїх віршів та прозаїчних творів під назвою “Перло многоцінне”. Ця книжка — єдиний відомий твір, який було надруковано в Єлецькій друкарні. Вважається, що після смерті К.Транквіліона (1646 р.) вона припинила своє існування.
Новгород-Сіверська друкарня
Відродження друкарства відноситься до часу, коли посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського займав відомий літературний та політичний діяч XVII ст. Лазар Баранович. У 1670-х роках він відкрив друкарню в Новгороді-Сіверському.
Роботи з її створення і функціонування очолив безпосередньо Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем та його друзями — Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги. Джерела засвідчують, що він був незадоволений її роботою, зокрема з великою кількістю орфографічних помилок у текстах та шахрайствами з боку С.Ялинського.
З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Баранови-ча, Га-лятовськсго, Туптала, Петра Армашенка, Івана Велич-ковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шриф¬ти—кириличні (інші для українських видань, інші для церковносло¬в'янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстру¬вання книжки . Автором гравюри був тала-новитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книж¬кової графіки, 1676 р. Пере-мишльське трієцьке братство купило дру¬карню від мешканця Пе-ремишля Андрія Миколайовича П'ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дерево¬рити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство .
Найбільш крупними друкарнями, які працювали на тери¬торії України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставро¬пігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.
48. Розвиток філософії як науки в Україні в 2 пол. 17 – 18 ст.
Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, мистців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх наочніше, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини. Вони представляють радше свої світоглядові думки і життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи. У світосприйнятті, а тим самим у філософії українців переважають емотивні елементи над раціональними. Прагнення до синтези і гармонії також прикметне для українського світогляду, у висліді чого майже не заступлені серед українців крайні і чіткі філософські системи. Більшість мислителів і філософських течій, поширених в Україні, представляють синкретичні думки і пізнання. Так само властивою для українського способу мислення є релігійна настанова, «шукання Бога» і вартостей віри як такої, а не обов'язково пов'язання їх з конкретними релігійними доктринами. Ці риси української збірної ментальності знайшли свій вираз у філософських дослідах і пошуках.
В другій пол. 17 ст., з’являються два відомих філософських творів укр.. автрів.Це «Зерцало богословія» К. Ставровецького-Транквіліона і «Трактатъ о душЂ» (1625) К. Саковича; останній писав філос. праці також поль. мовою. Елементи філософії є в трактатах П. Могили («Confessio Orthodoxa») та А. Зернікава (Чернігівського) про походження св. Духа («De processione Spiritus Sancti»). Курси філософії читалися у 18 ст. у лівобережних колеґіях (Чернігівській, Харківській, Переяславській) та в уніатських монастирських школах Василіян (гол. Лаврівська і Львівська школи).
Перехідною постаттю між «золотим віком»Києво - Могилянської Академії та розповсюдженням філософської освіти в інших містах України та Сх. Европи і його завершенням з'являється блискучий і перший справжній укр. філософ Г. Сковорода, вихованець Академії, сучасник Канта. Сковорода, названий «укр. Сократом», видатне явище в укр. і елов. філософії взагалі, людина, що своїм життям і філос. проповіддю засвідчувала автентичність своїх поглядів і теорій. Студії над Сковородою за останніх сто p., зокрема від часу видання його творів Д. Багаліем (1894), виявили, що його філософія є не лише вираженим у літ. символах етичним світоглядом чи еклектично дібраними філос. елементами з перевагою богословської думки, а й суцільною ориґінальною системою пізнання, метафізики й етики. Важливим етапом цих студій були праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава 1934) та статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-их pp. Особливо інтенсивні досліди над Сковородою проведено на поч. 1970-их pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне вид. «Творів» у 2 тт. (К. 1973).Серед сучасників Сковороди і філософів наступної генерації були: І. Хмельницький (студіював у Кеніґсбергу, мабуть, у Канта); Г. Полетика, що перекладав твори грец. філософів; містик і масонський діяч С. Гамалія (1743 — 1822, переклав твори нім. містика Я. Беме) і рел. мислитель-аскет П. Величковський, що свої богословські й філос. писання базував на патристиці. Типовим світським представником філософії просвічення був Я. Ковельський, також вихованець Киево-Могияянської Академії, що, бувши добре ознайомлений з сучасною зах. філос. думкою, виявив себе прихильником теорії природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо. Його твори «Философические предложения» (1768) і «Рассуждение о человеческом познании» (1780) мали проґресивний вплив на суспільно-політ. думку в Росії. Під впливом X. Вольфа написав свою логіку І. Рижський («Умословие или умственная философия», 1790), згодом перший ректор Харківського університету.
49. Культурно-просвітницька діяльність Г. Сковороди. Діяльність Сковороди припадає на другу половину XVIII ст. Його внесок у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв'язку з соціально-економічними процесами тієї доби. Саме в цей час остаточно утверджуються кріпосницькі відносини в Росії та на Україні. Катерина II ліквідує Запорізьку Січ і офіційно узаконює на Лівобережжі та Слобожанській Україні кріпосне право. Втрачає свободу трудове козацтво, яке заходами царизму потрапляє у кріпацьку неволю. Щоб зміцнити владу поміщиків, царизм урівняв у правах українську козацьку старшину з російськими поміщиками. Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»). Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди. Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.Післанець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі післанцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».В особі Григорія Сковороди вітчизняна демократична культура має оригінального мислителя і письменника, пристрасна думка якого не бажала й не могла миритися з несправедливою, ворожою трудовій людині соціальною дійсністю. Він виступив як виразник Ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засудив хижацькі інтереси панівних класів, їх злочинність та аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Протягом усього життя Ско ворода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: "Світ ловив мене, та не впіймав".
50. Українське бароко. Архітектурні пам’ятки 17-18 ст. Творчість Шеделя, Григоровича-Барського, Ковніра, Яновського, Старченка та ін.. Українське бароко — архітектурний стиль, який зародився та існував в Україні протягом XVII—XVIII віків.Українське бароко могутньо і найбільше відбилося в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові.Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католиць¬ких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, так і майже всі країни православно-слов'янського кола - Україну, Росію, Білорусію, Сербію, Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку. Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він запишався вираженням Відродження. Але, передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст. В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Певні елементи українського бароко були запозичені із російського. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього періоду намагалися поєднати у кам'яному храмовому будівництві європейські віяння мистецтва бароко з великими традиціями Київської Русі. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барочні споруди - Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 р.), церква Усіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 р.). Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Почав займатися архітектурою наприкінці 40-х рр. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-і рр. XVIII ст. Григорович-Барський був найбільш популярним київським архітектором. Без його участі не обійшлося будівництво жодного будинку на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, церкву над брамами Кирилівського монастиря, Покровську церкву і церкву Миколи Набережного; брав участь у будівництві магістрату в Козельці, у спорудженні палаців графа Разумовського, дзвіниці Кирилівського монастиря, здійснив реставрацію Кирилівської церкви. Подальша діяльність Григоровича-Барського характеризувалася підготовкою архітектури класицизму.Іншим видатним будівельником доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям. Це – Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської Лаври, собор у Ромнах і будови в Сумах, Богодухові та ін.Видатним пам'ятником дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є собор у Новомосковську, побудований народним майстром Якимом Погребняком.Особливістю архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні зміцнення, палаци старшини і т.п. Облаштовувалися і прикрашалися міста. У ті часи в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. Зокрема німець Йоган Шедель, що спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври і собору Св. Софії, архітектор Растреллі - автор проекту Андріївської церкви в Києві та інші.Чудовою художньою обробкою, досконалістю форм, багатством внутрішнього оздоблення відрізнялися будинки козацької старшини, монастирські будівлі.Нова доба архітектурного піднесення України була зв’язана з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають її ще “добою бароко Заборовського”. До цієї доби належать твори видатного архітекта Шеделя (дзвіниці – Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Михайлівського монастиря); а у середині 18 ст. шириться стиль пізнього бароко – рококо.Отже, велика мистецька культура української архітектури доби барокко, зокрема висока техніка українських майстрів, спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України. Зокрема, на Московщині чимало будов постало за українськими зразками. Степа́н Дем'я́нович Ковні́р (*1695 — †1786) — український архітектор 18 століття, майстер українського бароко. Народився 1695 року у селі Гвоздів на Київщині. З молодих років працював каменярем.Був підданним Києво-Печерської лаври (хоч і звільненим від усіх монастирських повинностей). Близько 1720 року переселився до Києва. Монастир зазнав великої пожежі у 1718 році. Тому тут розпочали великі відбудовчі роботи, в яких брав участь Ковнір. Спершу він працював під керівництвом Йогана Шеделя, Василя Нейолова та інших професійних зодчих, а з часом і сам отримав кваліфікацію «кам`яного будівництва майстра». Вважається, що першими творами Ковніра були споруди господарчого призначення — склади, комори, ключарня, палітурня, друкарня. За участю Ковніра споруджено дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах, храм у Китаєві, Кловський палац та інші видатні пам'ятки українського бароко. Яскравим шедевром є Ковнірівський корпус на території Верхної Лаври — колишнє службове монастирське приміщення.Києво-Печерській лаврі будівничий віддав майже 40 років своєї праці.
51. Образотворче мистецтво в Україні 17-18 ст. Творчість Кондзилевича, Рутковича, Петрахновича, Левицького, Боровиковського, Мартоса.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого. Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву. Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з»явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група «Бій архангела Михаїла з сатаною». Група призначалася для польського королівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи. В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв»язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння людини є «Пантократор з апостолами». У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів: євангелісти з домажирських царських врат, народний стафаж в іконах з села Вишеньки «Різдво Марії», «Євангелісти» (близько 1576 р., с. Кам»янка-Бузька). Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з II пол. XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначались пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. У розписах є безліч життєво конкретних подробиць, архітектурних і пейзажних мотивів облич. Найважливішими пам»ятками монументального живопису II пол. XVII ст. є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669-1676), Богородчанський іконостас, створений для Манявського скиту майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667-1700рр. Іваном Рутковичем із Жовкви. Палітра Рутковича обмежена. Його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Руткович був світською людиною, вдача якої, відбита в його творах, поєднала поривчастий темперамент життєлюбця з міщанським прагматизмом. Іншої вдачі був його сучасник – Іов Кондзелевич – ієромонах Білостоцького монастиря поблизу Луцька. В його шедеврах-іконах з Манявського скиту нема нічого буденного. Уміння Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу. Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки». Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Портрети, як криторські, так і світські, малювалися на Україні, зокрема у Львові, і раніше, але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. Високого рівня у цей час досягла гравюра, особливо на міді.
Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30—60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов´язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени “Страстей Христових”. М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі “Одигітрія”. Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу. Творчість Д.Левицького підняла портретне мистецтво Російськоі імперії до рівня західноєвропейських митців. Магнатська родина Воронцових вважала його за родинного майстра та добре платила за портрети його пензля. А портрети шляхетних смолянок стали унікальною серією портретів всьго 18 століття, як і прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро, що позував Левицькому в Петербурзі. Коли Левицький зістарів і став втрачати зір, Боровиковський заступив його в мистецтві портрета. Витончена манера малювання, вишукана гама барв майстра були, за свідченням сучасників, просто чарівними. Серед найвідоміших творів Боровиковського – портрети земляків, які служили на високих посадах у Петербурзі,– Дмитра Трощинського, Івана Безбородька та ін. Всього за своє життя майстер зробив близько 160 портретів. Його пензлю належать також виконані на рідній землі розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці. У далекому Петербурзі Боровиковський ніколи не забував про Батьківщину, залишався типовим полтавчанином, дотримувався українських звичаїв та мріяв повернутися додому. Продовжував розвиватись в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д.Левицький (1735-1773), В.Боровиковський (1757-1825) і А.Лосенко (1737-1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім в Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису. Таким чином, на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов.язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.
52. Театр і музика в Україні в ІІ пол.. 17-18 ст. Творчість Березовського, Веделя, Бортнянського.
Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.
На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко. Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.
Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.
Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.
На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.
Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.
У практиці українського шкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.
У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос.
Український театр другої половини XVII—XVIII ст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіантах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст.
Українська музика пройшла великий і складний шлях. Період XVIІ-ХУІІ1 ст. по¬значений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастирях виникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій та органній музиці католицьких костьолів. У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. Хорова музика релігійного змісту не була ізольована від, інших галузей національної культури — літератури, живопису, архітектури. Музична спадщина Максима Созонтовича Березовського досить значна, особливо коли взяти до уваги ті несприятливі умови, за яких авторові довелося жити й працюва¬ти. Навчаючись у Київській академії, він пробував свої сили в компонуванні. Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Лук'янович Ведель. Участь Веделя у великому студентському хорі як співака-соліста, а потім регента сприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов'язково співав під час урочистих богослужінь у Братській церкві. Формування вокальної лірики, які інших жанрів вокального мистецтва, пов'язане із загальним піднесенням культури в Україні. Новаторські устремління українських поетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д.Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали на формування музичних творів. Тогочасна поезія виявляла тісні зв'язки з музикою. . Твори відбивають традиції, влас¬тиві фольклору. Тривалий шлях розвитку пройшла українська інструментальна музика. Кінець ХУП ст. став етапним у цьому процесі. У другій половині ХУП ст. з'являються нові осередки, де інтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах, музика в козацькому війську. Здавна співи й інструментальна музика посіли значне місце яку сільському, так і в міському побуті. Найчастіше звучали зразки народної творчості. Краса народної пісні, запальні танцювальні мелодії захоплювали своєю естетичною глибиною різні верстви населення. Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в ХУІІ-ХУІІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії. У драмі широко застосовувалися хори, що здійснювали функцію коментатора подій або виступали як моралізаторський чинник.
53. Історичні літописи Самійла самовидця, Грабянки, Величка. Думи і пісні.
Культурно-національний рух XVI—XVII ст. та визвольна боротьба козаччини за українську Державність, розбудили серед освічених кругів українського громадянства тих часів живе зацікавлення історією. В 70-их роках XV II ст. повстає т. зв. «Літопис Самовидця», хроніка сучасних анонімному авторові історичних подій, від повстання Хмельницького до 1702 р. «Літопис», створений представником шляхетських сфер українського громадянства, характеристичний простотою стилю й ясністю викладу, при неприхильному наставлені до скрайного демократизму, все таки відзначується великою об’єктивністю. Писаний мовою зближеною до народньої, має «Літопис», крім історичної, ще й літературну вартість. Цінний з історичного, хоча слабший під літературним оглядом є Літопис Григорія Грябянки, гадяцького полкового судді а відтак полковника, що згинув у кримському поході 1738 р. Його «Дійствія презільной і от начала поляков ставшой, небивалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского с поляки», закінчені в 1710 р., зберегли в собі багато з пропавшого документарного матеріялу часів Хмельниччини, але писані т. зв. «високим стилем», втратили через те свою позицію в літературі. Ціннішою під тим оглядом є хронікарська праця Самійла Величка (1690-1728), «колишного карцеляриста Війська Запоріжського», як він себе сам радо титулував. Під історичним оглядом його «Сказаніє о войні козацкой з поляками чрез Зиновія Богдана Хмельницкого», доведене до 1700 р. а написане в 1720, дає не тільки документарний, історичний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки погляду козацької верхівки на переломі XVII—XVIII ст. Величко, студіюючи історичні праці інших народів, помічує занедбання тієї ділянки науки в нас. Проходячи зруйновану війнами українську землю він, мов Єремія, плаче над запустілою країною, що «перед війнами Хмельницького була наче другою обітуваною землею, пливучою молоком і медом»... А надивившися на те все, згадавши причини й передбачуючи наслідки загальної руїни, Величко «поболів серцем і душею, що така гарна й всякими добрами багата земля й батьківщина наша українська, наче пустиня залишена Богом а її мешканці, славні наші предки залишилися невідомими». Розпитуючи про історію рідного краю в тямущих людей і розчитуючися в старих книгах і документах, Величко «відважився для вигоди цікавого українського читача виложити простим стилем і мовою козацькою історію про війну Хмельницького з поляками та про запустіння тогобічної України»; він пятнує українську незгідливість й заєдно апелює до козацтва, щоби не побоялося станути «за давні вольності наші», за «матір нашу, милу батьківщину українську». Під тим оглядом стає літопис Величка вже на порозі розбудженої національної свідомості й культурно-політичного відродження України наче передвісником знаменитої «Історії Русів». Далекими від його патріотичного патосу й ідеольогічної програми є сучасні йому й пізніші хроніки та записки, як от «Діяріуш» Миколи Ханенка (1722— 1753), Щоденні Записки Якова Марковича, «Краткоє описаніє о козацком народі» Петра Симоновського (1765), «Краткая літопись Малия Росії» Василя Рубана (1776), «Собраніє Історическое» Степана Лукомського (1770), «Записки» Григорія Винського й нарешті «Літописноє повіствованіє о Малой Росії» Олександра Рігельмана (1778).
56.Розвиток української літератури пер пол. ХІХ ст..Творчість Котляревського, Гулака-Артемовського,Квітки-Основ’яненка,Гребінки. ХІХ століття-це період упродовж якого здійснилося перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг – у пісні, в думі, в казці й легенді, в усній оповідіПершим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою. Котляревський став першим класиком нової української літератури.Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т. Шевченка.До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.Одним з осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (заснований 1805 р.). Діяльність його, зокрема, сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів «Харковський Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), серед видавців якого був Г. Квітка-Основ'яненко, «Украинский журнал» (1824-1825), діяльну участь у якому брав П. Гулак-Артемовський.Нова українська література перших десятиріч ХІХ ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де в 30-40 роках починають літературно-культурну діяльність Т. Шевченко, Є. Гребінка, а також багато інших вихідців із України, які писали російською мовою на теми української історії та приватного життя. Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників у російську літературу (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, М. Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами. Це явище виникло не тільки внаслідок невизначеності на початку ХІХ ст. шляхів розвитку нової української літератури та невизнання реакційними колами права української мови на розвиток, а й як форма звернення українських письменників до загальноросійського читача, прагнення розповісти світові про історію, життя та звичаї українського народуЖанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури. До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (віршова), ліричний вірш, вірш-травестія, до другої – іроїкомічна й травестійна поема, побутово-гумористична поема, історична поема, віршова «казка», романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.
57.Розвиток музики в Україні у ХІХст. Творчість С.Гулака – Артемівського,
П. Нішинського, М.Лисенко, М.Леонтовича, М.Вербицького.
У першій половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів з-за кордону. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя починається новий етап культурного розвитку. В цьому процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста. На початку XIX ст. з'явилася Симфонія соль мінор невідомого автора. Шкода, що її виконання на честь відкриття Одеського оперного театру в 1809 році було чи не єдиним. Були певні успіхи в розвитку камерної, зокрема інструментальної, музики. Досить згадати інструментальну музику братів Лизогубів, М. Маркевича. Отже, музичну культуру України першої половини XIX ст. характеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демократичні засади. Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав Микола Лисенко. Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства. Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піаністі-диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджував фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх художніх вершин. Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу "Запорожець за Дунаєм", М. Вербицький написав ряд хорів і серед них — монументальну поему "Заповіт" ("Завіщанє"), а П. Сокальський — свою першу оперу "Майська ніч" та кантату "Пир во время чумы". Справжньою перлиною національної композиції стала музика до театральної вистави "Назар Стодоля" Т. Шевченка — "Вечорниці", її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896). Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.
58. Розвиток театрального мистецтва в Україні у ХІХ ст. Творчість корифеїв українського театру: М.Кропивницького,братів Тобілевичів, М.Занькевської.
Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П.Котляревського, Т. Г. Шевченка.Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького, творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л.Кропивницького – це понад 40 п’єс. Він був представником демократичного напряму в літературі й мистецтві, метою якого було служіння народові, сприяння його визволенню. Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цей період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї»,водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. У трупі М.Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, А.Максимович, І.Загорський, А.Переверзєва, О.Маркова, Д.Мова, П.Карпенко. Іван Карпенко-Карий (1845 — 1907) навіть у ролях епізодичних персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла дійову особу п'єси. Його гра відзначалася життєвою достовірністю, глибоким проникненням у внутрішній світ літературних ге-Роїв, прагненням передати найтонші порухи їхньої душі. « кожному жесті й слові актора було те неповторно індивідуальне, що характеризує справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»).Панас Саксаганський (1859 — 1940) як режисер постійно шукав шляхи й засоби посилення емоційного впливу вистав на глядачів. Він прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі. Саксаганський надавав великого значення вокальній стороні вистав: у цьому зв'язку в його трупі був створений гарний хор, в музичному репертуарі виступали актори з красивими сильними голосами.Як актор Саксаганський з однаковим успіхом виступав у різних ролях. Він володів майстерністю перевтілення, змінюючи голос, жести, поставу» Він міг майже одночасно грати смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс Івана Карпенка-Карого, старого Шпоньку з комедії Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» Михайла Старицького і МОЛОДОРО ентузіаста Івана Барильченка з комедії «Суєта» Карпенка-Карого. Микола Садовський (1856 — 1933) був незрівнянним у героїчних ролях* Прекрасні зовнішні дані — велична постава, виразне обличчя, голос, який передавав усі відтінки душевних порухів людини,— сприяли його успіху на сцені. За кілька десятиріч акторської діяльності він створив галерею різнопланових образів. Це трагедійні образи Богдана Хмельницького й Тараса Бульби з драм Старицького, Сави Чалого з п'єси Карпенка-Карого, Воєводи з «Мазепи» Юліуша Словацького. В історії театрального мистецтва почесне місце належить сценічним драматичним образам, створеним Садовським: Назара з драми Тараса Шевченка, Гната з Безталанної» Івана Карпенка-Карого, Степана-невольника з п'єси Марка Кропивницького.Садовський постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів — Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся. Він переклав українською мовою п'єси Миколи Гоголя, Льва Толстого, Антона Чехова. Марія Заньковецька (1860 — 1934) — актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.З особливою силою талант Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Уже під час першої репетиції в трупі Марка Кропивницького, коли артистка зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово Заньковецької в ролі Олени з драми Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражали непідробною достовірністю і щирістю. Лев Толстой був глибоко зворушений виставою «Наймичка» Карпенка-Карого, в якій актриса, виконуючи роль Харитини, з глибоким психологізмом передала страждання дівчини-сироти. Тонкий художній смак Заньковецької виявився у внесенні нею деяких корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна», що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки головної героїні, зокрема її самогубства.У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893; 1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.
59.Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці"- Шашкевича,Вагилевича,Головацького. Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич , Іван Вагилевич та Яків Головацький. Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срезнєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ. Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — «Син Русі» Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до "Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а "гражданкою".Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі "Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію."Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст "Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що "вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".
60.Українська література другої половини ХІХ ст. Творчість Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Франка,Л.Українки.Розвиток реалізму. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізмові. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в інших європейських літературах, в українській літературі зародки реалістичного стилю були зв’язані з фольклором, з народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Своєрідність української літератури позначались і на особливості українського реалізму. Звернення до народних джерел, захоплення етнографізмом і тривале панування романтичних поглядів, сповільнений та деформований внаслідок історичних обставин розвиток літератури в попередній період зумовили те, що романтизм із його захопленням героїзмом минулого, поетизацією сильних пристрастей і міцних людей козацької доби співіснував із реалізмом у творчості письменників другої половини ХІХ ст.Художні й публіцистичні твори найвидатніших діячів української культури другої половини ХІХ ст. містять глибокі роздуми про тодішнє сучасне і майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України. Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Неперевершиним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856–1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І.Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів, зрівнявшись із видатними прозаїками Західної Європи. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання Івана Франка стали хрестоматійними. Що ж до поезії, то, скажімо, цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші вивищували митця до гурту найуславленіших ліриків світу.Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Михайла Старицького, котрий вперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом присвятити життя служінню рідному народові, Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлю-били Україну». Прагнення бачити рідний край вільним і щасливим виливаються в гірких роздумах.Поезія Олександра Кониського, Івана Манжури, Бориса Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, в настрої бурлацько-наймитської молоді, змушеної продавати свої руки заможним ґаздам. А Павло Грабовський, з болем говорячи про бідняцьку недолю, йде далі: звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо виступив на герць з охоронцями кривди і беззаконня. «Тьмою окрите», непривітане» життя сміливих подвижників, «і в минулому могили, і попереду хрести», однак герої Грабовського знаходять у собі мужність стати на прю з темним мороком реакції, виявитись дужчими духом за ворога.У складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, а й кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Творчість поетів цього часу позначена інтенсивними художніми пошуками жанрового збагачення лірики та ліро-епосу, використанням Найрізноманітніших віршових розмірів та строф. Поезія утвердилася як визначне мистецьке явище у духовному житті українського народу.Водночас Марко Кропивницький, Михайло Стариць-кий, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами піднесення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, пристосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.
61.Розвиток освіти в Україні у другій пол. ХІХ ст. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859-62 рр. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті, їхнє відновлення сталося пізніше.1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище. Через те рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 1890-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9.
Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) прогімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів.У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним факультетами. У 1878-89 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р.навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років - уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувалася кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим.Згідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено права університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську автономію.Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили прискорення розвитку професійної освіти. На Україні з'явилося чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 1870-90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут. Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.
На Західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, поміщики і буржуазія здійснювали політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною.Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії підпорядковувалася система навчання у Львівському (мав чотири факультети - філософський, юридичний, богословський і медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. у складі юридичного, філософського та богословського факультетів) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засновано також Академію ветеринарної медицини.
62. Культурно-просвітницький рух у другій половині ХІХ ст.
В другій половині XIX ст. національно-визвольний рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.
Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко - згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасники якого - В. Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т. Рильський, А. Свидницький - "ходили в народ", поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.
Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 pp. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.
Для згуртування патріотичних сил і пропаганди національно-визвольних ідей у Петербурзі було створено українське видавництво. Воно друкувало твори І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Там же виходив у 1861-1862 pp. перший в імперії український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал Основа, де публікувалися праці з історії та культури України, а також дослідження соціально-економічного характеру. Об'єднавши навколо себе передову інтелігенцію, часопис "Основи" став ідейним центром визвольного руху.
Царські реформи 60-х років XIX ст. не поліпшили матеріального становища більшої частини українського селянства, що жила в злиднях і темряві. Водночас сотні патріотично налаштованих інтелігентів, у тому числі й жінки, зокрема С. Русова (згодом - відомий педагог), вирушали в села як вчителі та фельдшери, допомагали хворим, досліджували життя і побут селян, навчали їх грамоти. Чимало праць з етнографії та фольклористики підготували П. Литвинова і О. Пчілка.
Культурно-просвітницька діяльність в Україні лякала московських можновладців, які вбачали в ній намагання відірвати українські землі від Росії. Невдовзі царський уряд і російська преса розгорнули велику антиукраїнську кампанію. Особливого розмаху вона набула під час польського повстання 1863 p., - визвольний рух в Україні царизм сприймав як продовження польського. Було закрито недільні школи, розпущено громади, проведено масові арешти, найактивніших українських патріотів заслано до Сибіру. Зазнали переслідувань В. Лобода, О. Ногайський і П. Чубинський - автор слів "возмутительной песни" "Ще не вмерла Україна", що стала національним гімном.
У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев таємним циркуляром заборонив видання наукових, релігійних і педагогічних праць на "малороссийском наречии", бо, як зазначалося в цьому документі, "української мови не було, нема і не може бути". Українською дозволялося друкувати лише твори художньої літератури.
Однак на початку 70-х років XIX ст. було дещо послаблено тиск, і в Києві діячі української культури створюють "Стару громаду". В різних містах виникають нові громадівські молодіжні гуртки. Для координації та керівництва громадівським рухом було обрано Раду, до якої увійшли В. Антонович, В. Беренштам, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та інші. Громадівці брали активну участь в роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств. 1873 р. П. Чубинський засновує в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. В цій установі українські вчені досліджували історичні, соціально-економічні й демографічні проблеми України. Тут В. Антонович разом з М. Драгомановим видав "Исторические песни малорусского народа", вийшли збірники етнографічних матеріалів і статистичних досліджень П. Чубинського, а також низка науково-популярних видань. 1875 р. "Стара громада" придбала російську газету "Киевский телеграф" і протягом року пропагувала в ній ідеї українського відродження.
І знову українській мові, всій культурі було завдано жорстокого удару. У травні 1876 р. вийшов Емський указ царя Олександра II про заборону видання українською мовою оригінальних творів і перекладів, за винятком історичних документів та художньої літератури. Крім того, заборонялися лекції, вистави, концерти українською мовою. Було розігнано відділ Російського географічного товариства й припинено видання "Киевского телеграфа". Внаслідок репресивних заходів чимало активних громадівців потрапили на заслання, а деякі, уникаючи розправи, емігрували за кордон.
У Женеві М. Драгоманов, Д. Вовк, М. Зібер, М. Павлик, С. Подолинський та Я. Шульгін створюють громадівський гурток і коштом Київської організації видають перший український політичний часопис "Громада". Ідейним натхненником цього видання був М. Драгоманов. Поборник національного відродження України й федералізму, він закликав співвітчизників використати всі здобутки цивілізації для розвитку української культури й формування національної свідомості. Однак його намагання привернути увагу громадськості до українського питання не мали успіху. Захоплення соціалістичними ідеями призвело до розриву М. Драгоманова зі "Старою громадою", члени якої продовжували культурно-просвітницьку діяльність, згуртувавшись навколо часопису "Киевская старина", що почав виходити 1882 р.
У 90-ті роки новий імпульс розвитку українського визвольного руху був обумовлений вступом у нього нового покоління прогресивної молоді. 1892 р. група молодих українців (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) створили "Братство тарасівців", яке ставило за мету політичне визволення України. В 1897 р. була започаткована Загальна Українська організація на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським, яка намагалася згуртувати всі національні сили. Вона відкрила літературне видавництво "Вік", книгарню, проводила Шевченківські свята.
Чимало українців, зокрема з числа молоді та інтелігенції, брали участь у загальноросійських суспільно-політичних рухах. Особливо поширеним був рух народників. Вони виступали за здійснення соціальної революції та створення суспільства, основою якого мала бути сільська община. Перший етап цього руху (1859-1864) - етап широкої пропагандистської роботи. Важливу роль в ці роки відігравали петербурзький гурток "Чайківців", організація "Земля і воля", гуртки, які існували і в Україні. Другий етап припадає на другу половину 70-х років, коли народницькі організації відновили свою діяльність після царських репресій і провадили широку роботу серед селянства ("ходіння в народ") під гаслом "Земля і воля - народові". З 1877 р. народники здійснили спробу організувати селянське повстання в Чигиринському повіті на Київщині, яке в історії назвали "Чигиринською змовою". Я, Стефанович, Л. Дей, I. Бохановський, "Таємна друкина", яке налічувало близько 2000 членів. Це була єдина в народницькому русі масова селянська організація, яка невдовзі була викрита поліцією і розгромлена. Третій етап (кінець 70-х початок 80-х pp.) був пов'язаний із намаганнями народників боротися із самодержавством методом терору. Але це теж не дало результатів. Вбивство царя Олександра II, в якому взяли участь і народники-українці А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич, не привело до широкого народного повстання, показало безперспективність цього руху.
1875 р. в Одесі утворюється "Південноросійський союз робітників", який був першою робітничою організацією в усій Російській імперії. 1871 р. в Україні з'являється перша книга К. Маркса, видана професором київського університету М. Зібером. 1872 р. український вчений С. Подолинський зустрічався з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Наприкінці 80-х років виникають марксистські гуртки і організації в Києві, Катеринославі, Харкові. З 1895 р. в Україні діяли комітети петербурзького "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", який створив російський марксист В. Ульянов (Ленін). 1898 р. відбувся перший з'їзд соціал-демократів, з дев'яти делегатів якого чотири прибули з України. З'їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
Пожвавленню українського суспільно-політичного руху в Галичині сприяло прийняття нової конституції Австро-Угорщини (1860). Вона надавала краям автономних прав, дозволяла мати свої законодавчі органи - сейми, створювати національні культурно-просвітні інституції. До галицького сейму було обрано 49 українців. Повсюдно працювали україномовні школи, театри, створювались національні організації, було налагоджено випуск українських видань.
У суспільно-політичному русі тут сформувалися дві основні течії - народовці та москвофіли. Отримуючи ідеологічну підтримку й грошові субсидії від царизму, "москвофіли" намагалися довести, що українського народу не існує, є тільки єдиний "панруський" народ від Карпат до Камчатки. їхнє протистояння національному відродженню сприяло примусовій асиміляції українського населення, яку провадила Австро-Угорська імперія. Лідери "москофілів" Д. Зубрицький, В. Дідицький, А. Добрянський та інші пропагували свої погляди, публікуючи статті в газеті "Слово" і журналах "Галичина" та "Лада".
Проти москвофілів виступили представники студентства, духівництва, літератури, вчителі, котрі належали до політичної течії народовців. Вони вважали, що розвиток української культури є запорукою національного відродження. У грудні 1868 р. заходами народовців була заснована у Львові громадська організація "Просвіта", що займалася поширенням освіти та історичних знань серед народу, видавала твори українських письменників, популярні брошури, шкільні підручники, газети "Читальня" та "Письмо Просвіти", літературно-наукові альманахи, народний календар тощо, створила мережу бібліотек, читалень, самодіяльних театрів, музичних Та хорових колективів. Широкого поширення набувала написана у 1863 р. композитором М. Вербицьким музика до вірша П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", який пізніше був визнаний національним гімном. "Просвіта" організувала економічні й фінансові товариства - "Сільський господар", "Земельний банк", "Крайовий кредитовий союз", "Молочарський союз", молодіжні - "Січ" та "Сокіл", освітні - "Руське педагогічне товариство". Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, О. Огоновський та ін.
Формуванню української національної свідомості сприяло засноване народовцями у Львові 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), якому судилося стати важливим науковим центром. А 1894 р. це товариство очолив видатний український історик М. Грушевський. На грунті українофільства й народознавства зароджується під впливом М. Драгоманова радикальний напрям у визвольному русі. 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна рада, що діє під гаслами національного розвитку, демократії та федералізму. А з 1890-го пропаганду соціалістичних ідей, демократії і соборності України розпочала Русько-українська радикальна партія, заснована І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем та Є. Левицьким. Вона прагнула об'єднати всі демократичні сили й спрямувати їх на визволення українського народу. Пропаганду ідей єдності українських земель, національного й соціального визволення на сторінках її видань "Народ", "Хлібороб" і "Товариш" здійснювали М. Драгоманов, Л. Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, І. Франко та інші.
Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на жорсткі переслідування, український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув на Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.
63. Фольклористика й етнографія. Розвиток української науки ( Чубинський, Житецький, Вібар, Юркевич)
Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. у Петербурзі „Опис весільних українських обрядів”. 20 років потому (1798 р.) тут же з’являєтьсяперша енциклопедія українознавства „Записки о Малороссии” Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, мову і поезію.
Значно більше значення мала видана того ж року інша книжка – „Енеїда” Котляревського, з виходом якої традиційно-умовно пов’язують початок українського відродження.
У 1819 році князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі „ Попытку собрания старых малороссийских песен” – збірку українських історичних дум.
Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою „ Малороссийские народные песни” склав у 1827 році Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університету.
Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 році він видав „ Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833 – 1838 р.р. – шість випусків „Запорожской старины”.
Український професор Московського університету – Йосип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня.
Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко то багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях. Етнографів цікавили усі аспекти нпродного життя – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.
У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури вивела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних прагнень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і складним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.
Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.
Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а також впливом ідей західноєвропейських шкіл.
Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.
У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю “без землі”. Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, “а й відібрала ту, яка у них була”.
На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже стала на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє розвиткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з´являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов´язував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості революційних виступів, повстань, “без яких інколи не можна обійтись”, про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки “Громада”
Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Маркса і Енгельса, був противником марксистської теорії класової боротьби, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їхній основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.
Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв´язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотомного “Архива Юго-Западной России” — капітального зібрання історичних документів і літературних пам´яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 pp. 15-томні “Акты Южной и Западной Руси”. Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал “Киевская старина”, заснований 1882 р. у Києві.
Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.
Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з´являються все нові й нові праці — “Богдан Хмельницький”, “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство Юрія Хмельницького”, “Руина”, “Мазепа”, “Павел Полуботок” та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях “Малороссийские посполитые крестьяне” (1648—1783), “Описание старой Малороссии”, “Люди старой Малороссии” та інших. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав B.C. Іконников (1841—1923), автор фундаментального “Опыта русской историографии”. Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В.Б. Антонович (1834—1908). Серед них — “Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798″, “Дослідження про козацтво за актами 1500—1648″, “Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії”.
З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрямку О.Я. Єфименко (1848—1918). Їй належать, зокрема, праці “История украинского народа”, “Конные суды в Левобережной Украине”, “Турбаевская катастрофа”, “Дворянское землевладение в Южной Руси”, “Очерки истории Правобережной Украины” та ін.
З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І.Я. Франко, С.А. Подолинський, П.А. Грабовський та ін. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.
Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) — “Очерк звуковой истории малорусского наречия”, “Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.” та ін.
Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. Потебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: “Из записок по русской грамматике”, “Мысль и речь”, “Заметки о малорусском наречии” та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не “застигає” як готовий результат).
О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував “інтелігентних” представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби “залучає” перші до культури та цивілізації. “Взагалі денаціоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв´язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише слабким зв´язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти… Іншомовна школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту”. При цьому Потебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів´я: “Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шинеля твоя злодій”.
Потебня відстоює “право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток”.
У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов та ін.
Розвиток юридичних наук в Україні пов´язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Незабитковський (міжнародне право).
Філософська думка 60—70-х pp. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула назву “філософії серця”. Її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).
Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. “У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону”. Звичайно, розум, “голова” керує, планує, диригує, але серце — породжує.
Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.
64. Розвиток образотворчого мистецтва та архітектури ХІХ ст.
Мистецтво. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив мала Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова — І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню. Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портретів близька до творчої манери видатних російських художників О. Венеціанова і В. Тропініна. Сам Тропіпін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщика І. Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя. Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сімейні портрети. Становище ж тих художників, що перебували у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих містечках. Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шевченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибоким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.
У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії – до візантійського і московського стилю ХV-XVI ст. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов’язаних, передусім, з „ козацьким бароко” було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями на той час були класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті ( головний корпус Київського університету), Боффо ( Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків’янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні ідеї в загальному масиві класицистичних архітектурних пам’яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці XVIII- на початку XIX століття. Романтичний настрій створювався не так само архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.
В архітектурі з середини ХІХ століття втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х років ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання , великими маштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали смаки замоаників – власників землі.
Можливість застосуванння нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом „ вигідно й зручно”), а електизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української архітектури на віки увійшли такіархітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор ( І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необарако. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо - завдячує переважно цій віденській моді.
65.Кирило-Мефодїївське товариство.
У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства. Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У 1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 pp. вчителював, у 1846—1847 pp. — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». В 1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 pp. — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 pp. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 pp. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 p. і до кінця життя займався науковою діяльністю. Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко). Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.
66.Розвитоу історичної науки у ХІХ ст: М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій, В. Хвойка, О.Єфименко Українська етнографія та її історія: М. Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій, В. Хвойка, О.Єфименко. Українське сходознавство: А. Кримський. В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як народознавча дисципліна. Визначальною така особливість була і для української етнографії. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. 1873 р. у Львові засновано Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934) та ін. Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, та ін, за сприяння Михайла Грушевського був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. У 70—80-х роках цінні матеріали і розробки з українського народознавства містять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Русова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, В. Шухевич, З. Кузеля, а також М. Грушевський піднялася на вищий науковий щабель.Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України — науково-дослідний інститут Відділення історії, філософії та права НАН України, провідна українська наукова установа з проблем сходознавства. Інститут сходознавства засновано 22 жовтня 1991 року. Його було названо на честь українського сходознавця Агатангела Кримського.
67.Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти иа науки. Культурному піднесенню в Україні сприяла загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв’язання національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову.
68.Література і театр на тлі нових національних і соціальних реалій: літературні течії і гуртки 20-х рр.., новаторське сценічне мистецтво, українська кінематографія. У 20-х pp. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. У 20-х — на початку 30-х pp. активно розвивається література. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмо.відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х pp. помітне місце займала ВУСПП (1927—1932) — спілка, яка ставила за мету об´єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. 20-ті pp. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Хвильового (1893—1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями. Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени — М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри. Справжнім реформатором театру був Л. Курбас, що заснував «Березіль» — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Новий вид мистецтва — кіно — швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов´язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У кінці 20-х — на початку 30-х pp. були екранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931). Ідейно-політична боротьба за оновлення української літератури. Творчість М. Хвильового. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
69. Ідейно-політична боротьба за оновлення української літератури. Творчість М. Хвильового. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
70.Новаторське сценічне мистецтво в 20-30 роки. Лесь Курбас і його театр. На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. У 1934 р. театр "Березіль" перейменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.
71.Становлення та розквіт українського кінематографу/О. Довженко, С. Параджанов, І. Миколайчук/ в 60-ті рр.. та його занепад. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». 1965-му Британська академія кіно назвала найкращою зарубіжною картиною “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. Іва́н Васи́льович Миколайчу́к— український актор, режисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
72.Оновлення українського образотворчого мистецтва, футуристичні та експресіоністичні захоплення й експерименти. Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах. Експресіоні́зм (вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. Нові теми та проблеми примусили шукати й відповідні засоби висловлення. У живописі революцію здійснили кубісти, а довели її до логічного завершення абстракціоністи, які створили так зване нефігуративне мистецтво, цілком відмовились від традиційних способів відображення дійсності. Іншим шляхом пішли художники-сюрреалісти, які сполучали майже фотографічну натуралістичність мазка з фантастичністю, фантасмагоричністю і навіть кошмарністю сюжетів своїх картин.
73.Утворення української академії наук. Науково-організаційна робота В.Вернадського, М. Грушевського, А. Кримського, С. Єфремова, М. Василенка, М. Яворського. Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського. Офіційне відкриття УАН відбулося 14 листопада 1918 р. Більшого розмаху набрала праця ВУАН з початком українізації і поверненням М.Грушевського з еміграції (1924). Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив її кафедру нової історії України, Історичну Секцію з численними комісіями, а також Археографічну Комісію. Протягом 1920-их років головну роль у діяльності ВУАН відігравав Історико-Філологічний Відділ. На 1927—1928 рр. він мав такі кафедри: історико-філологічна (керівник А.Кримський), історії новітнього укр. письменства (С.Єфремов), новітньої історії укр. народу (М.Грушевський), іст. географії (О.Грушевський) та ін.
74.Культуротворча робота української еміграції в 20-30 рр. Головними країнами перебування українських емігрантів після еміграції початку 20-х років стали Чехословаччина, Польща, Франція та Німеччина. “Периферійні” осідки знаходилися на території Румунії, Австрії, Югославії, Туреччини тощо. Саме Відень став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільш свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав М. Грушевський та його соратники по УПСР П. Христюк, М. Шраг та ін. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини. Але Відень, як колишня столиця Австро-Угорської імперії, мав найбільше політичних і культурних зв'язків з Галичиною. У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років чехословаччина стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Незначні колонії українських емігрантів перебували у міжвоєнний період на території Великобританії (Лондон), Бельгії (Л'єж, Лювен), Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії та ін.
75.Літературне оновлення 60-х рр.. Творчість Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського, В Стуса та ін. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», публікації В. Симоненка, В. Стуса, Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.
76.Становлення та розквіт українського кінематографу/О. Довженко, С. Параджанов, І. Миколайчук/ в 60-ті рр.. та його занепад. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». 1965-му Британська академія кіно назвала найкращою зарубіжною картиною “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. Іва́н Васи́льович Миколайчу́к— український актор, режисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
77. Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 30-70х рр. образотворче мистецтво андеграунду. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. — речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображення дійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених самою дійсністю. Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 поклала кінець плюралізму художніх напрямків. Усі художні об'єднання були розпущені, замість них уведені союзні і республіканські професійні союзи письменників, художників і композиторів. У 1934 соціалістичний реалізм, суть якого визначалося як «правдиве й історично вірне зображення дійсності в її революційному розвитку», був проголошений офіційним стилем радянського мистецтва. Твори передвижників 19 ст. було настійно «рекомендовано» взяти за зразок для наслідування. Багато художників стали жертвами політичних репресій, тому що їхні творчі концепції не вписувалися у вузькі рамки державної ідеології. У музеях значно зменшилися експозиції, присвячені західному мистецтву 20 ст. Щоб здійснювати контроль над навчанням, була відновлена Академія мистецтв. Цензура забезпечувала потрібний напрямок розвитку історії мистецтв і критики. Прикладом офіційно ангажованого мистецтва може служити картина Олександра Герасимова (1881–1963) Сталін і Ворошилов у Кремлі. В літературі під соціалістичним реалізмом розглядали напрямок, який виник як антитеза критичному реалізму, тому іноді визначається словосполученням «стверджуючий реалізм». Термін «соціалістичний реалізм» з'явився в радянському друці в 1932 році і був закріплений у «Статуті Союзу радянських письменників СРСР», прийнятому на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 році. Там міститься головна формула цього реалізму: «основний метод радянської художньої літератури і літературної критики, жадає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку». Раціональний початок у трактуванні літератури соціалістичного реалізму полягало в тому, що її автори повинні зображувати реалістично не тільки негативні сторони життя (як у класику), але і позитивні (у класику часто в цьому випадку був присутній утопічний елемент і відповідна йому художня схема). Статутне положення також жадало від письменника виражати соціалістичні ідеї. Під час хрущовської «відлиги» поряд з тими, хто продовжував прославляти успіхи радянської промисловості, небувалі врожаї і передовиків виробництва, з'явилася ціла плеяда майстрів, що стали звертатися до особистих, загальнолюдських тем. Деякі твори авангарду 1920-х років, що знаходилися під забороною, стали з'являтися в залах музеїв. Цензура була ослаблена, окремі художники і напрямки в мистецтві минулого були реабілітовані. СРСР став більш відкритим для іншого світу суспільством. У 1957, під час Міжнародного фестивалю молоді і студентів, і в 1959, на першій американській виставці в Москві, було показано нове, невідоме раніше мистецтво. Як результат більшої творчої волі наступив розквіт неофіційного мистецтва, що існувало паралельно з державним замовленням. Роки перебування у влади Л.І.Брежнєва (1964–1982) були зв'язані з економічним застоєм і продовженням політики державного контролю над мистецтвом. Виставка, улаштована під відкритим небом художниками-нонконформістами в Москві восени 1974, була знесена бульдозерами; після цього деякі найбільші майстри сучасного мистецтва, у т.ч. скульптор Ернст Невідомий (р. 1926), вирішили емігрувати. Чистий плюралізм у мистецтві наступив тільки з приходом до влади М.С.Горбачова (1985–1991). Його спроба оживити соціалізм за допомогою гласності і перебудови принесла волю художньої творчості і пробила залізну завісу. Разом із проведенням реформ, спрямованих на створення вільного ринку, закінчилася епоха державного контролю в сфері мистецтва. Починаючи з персональних виставок Малевіча і Филонова, що проходили в 1988, музеї стали поступово діставати зі своїх запасників твори, які знаходилися під забороною з початку 1930-х років. Не контрольовані більш цензурою, почали з'являтися статті і художні видання, присвячені культурної життя Росії 20 в. і першого років революції. Проведення в липні 1988 у Москві міжнародного аукціону творів російського мистецтва 20 в. під егідою Міністерства культури СРСР поклало кінець епосі державної монополії в області культури. Після розпаду СРСР у 1991 і катастрофи комунізму перед українськими та російськими художниками відкрилися нові можливості. Державний контроль над викладанням мистецтва в школах, над професійним утворенням і ідеологічним змістом поступився місцем повній волі об'єднань і творчого самовираження. Отже, ідея соціалістичного реалізму в мистецтві була зручним для радянського уряду способом впровадження в народні маси доктрини соціалізму. Як пише А. Мазаєв: “Соціалістичний реалізм є власне мова влади” (цитата по книзі Н. Г. Шахназаровою: “Парадокси радянської музичної культури, 30-і роки”, – М., 2001). В епоху соціалістичного реалізму мистецтву потрібно було бути виховним і пропагандистським. Під впливом установок цього “художнього методу” у мистецтві відбувалася втрата особистісного, індивідуального в угоду суспільного.
78. Розвиток музичного мистецтва у 20 ст.: Верьовка, Ревуцький, Людкевич, Майборода, Лятошинський, Скорик, Дичко.
В Австрійській Україні Станіслав Людкевич (нар. І879) має неабияке значення для розвитку музичної культури. Музичну освіту закінчував він у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Людкевич теж платив спочатку данину вокальній музиці, але скоро перейшов до вокально-інструментальних творів, в яких полягає його головна сила, Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах - “Кавказ” - для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич, власне, перший поклав край тому дилетантизмові, що панував у музиці Австрійської України, і, як талановитий художник, уміє провести оригінальні теми тонко, по-художньому, переплітаючи “гармонійні фарби” з “контрапунктичними візерунками мелодії”. Але Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. “програмовою” музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу “Бар-Кохба”.
У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні. жартівливі та ін.) грунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий. Р. Купчинський, Н. Нижанківський, М. Леонтович. Найпопулярніша пісня січових стрільців — “Ой у лузі червона калина” (1915). Поетичний образ "червоної калини" сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна. Існує вона і в музичних обробках різних композиторів та виконавців.
Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.
Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія “Кавказ”, 1902—1913, кантата “Заповіт”, 1934, 1955), Я. Степовий (“Прелюд пам'яті Т. Шевченка”, 1912), К. Стеценко (музика до вистави “Гайдамаки”, 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).
Чільне місце у музичній франкіані посідає кантата К. Стеценка “Єднаймося”. На тексти поезій І. Франка написано близько 200 композицій. Франківська тема відображена у симфонічній музиці, оперному й балетному жанрах, вокально-ліричних композиціях (Я. Степовий, А. Штогаренко, М. Вериківський, В. Борисов та ін.).
Українська музика 20—30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923—1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського авангарду започаткував В. Лятошинський (1894—1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив у європейському стилі оперу “Золотий обруч” (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка (1896— 1938), М. Вериківського (1896—1962), автора першого українського балету “Пан Каньовський” (1930).
У Галичині новітні напрями культивували Д. Січинський (історико-романтична опера “Роксолана” — не закінчена (оперу завершив у 90-х роках композитор М. Скорик.)). Неоромантик Б. Кудрик (1897—1950), Імпресіоніст Р. Сімович (1901 —1984) та ін. Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х років зробили Я. Калішевський (1856—1923), Б. Левитський (1887—1937), П. Козицький (1893—1960), Н. Городовенко (1885— 1964), Г. Верьовка (1895—1964), Ф. Соболь (1895—1973).
Одночасно посилювався ідеологічний контроль над творчістю музикантів з боку тоталітарної держави. Урядовою постановою 1932 р. ліквідована Асоціація Сучасних Музик (АСМ), об'єднання композиторів, які орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні течії (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928—1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 — 1932), Спілка композиторів України (1932—1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975—1991 рр.— Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.
В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні системи. "Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують твори, написані на "соціальне замовлення", "ювілейні" тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) грунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних "монументальних" формах (зокрема, симфоніях).
У руслі другої художньої системи розвивається творчість композиторів-"шістдесятників", учнів і послідовників Б. Лятошинського, представників українського авангарду. Серед них — В. Годзецький, Л. Грабовський, В. Загорцев, В. Сильвестров.
Українські "авангардисти" прагнули вийти у своїй творчості за межі традиціоналізму.
Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи - "Думка" (з 1930р. — Державна заслужена академічна хорова капела України), "Трембіта" (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хорова капела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Григорій Верьовка (1895 - 1964). Нових барв набула хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука. Розширилися різновиди симфонічної музики (Є. Станкович, В. Губаренко, М. Скорик).
Створені перші зразки рок-опери ("Орфей та Евридіка" О.Журбіна), джазові й естрадні композиції. Широкої популярності набули виконавці масової естрадної пісні (Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук), рок-ансамблі.
Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) — український поет і композитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в далекі гори", "Червона рута", "Водограй" та ін. Творчість митця грунтується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Республіканському фестивалю української пісні та музики.
З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.
79.Українська естрада. В.Івасюк Естра́да — різновид сценічного мистецтва, як окремий жанр так і синтез жанрів: спів, танець, оригінальний виступ, клоунада, циркове мистецтво, ілюзії.Артистів, що вважають за краще естрадний жанр, називають артисти естради, естрадні артисти. В більшості випадків естрадні артисти асоціюються із зірками естради (зірка естради).Українська естрада в даний час є компанією творчих осіб, що представляють як естрадний жанр, так і інші жанри сценічного мистецтва. Як вид культурно-економічної діяльності естрада є складеним поняттям шоу-бізнесу. Проте в деяких випадках такі асоціації недопустимі.В основному естраду класифікують по географії поширення, наприклад Українська естрада, Російська естрада, Радянська естрада, Французька естрада.Так сама поширена класифікація за жанром або іншими характеристиками, наприклад андрогинна естрада (андрогин), танцювальна естрадаЕстрада як жанр формується завдяки співтовариству зацікавлених осіб. У Радянському Союзі такі формування підтримувало держава, за допомогою фінансування студій естрадної майстерності, дитячо-юнацьких естрадних гуртків.Володи́мир Миха́йлович Івасю́к (*4 березня 1949, Кіцмань, Чернівецька область — †24/27 квітня[1] 1979, Брюховицький ліс під Львовом) — український композитор і поет. Герой України (2009, посмертно).Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом із Москви[2]. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «таємно», а можливо тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Самі ж родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.Докладно про життя і смерть Володимира Івасюка розповідається у книжках «Монолог перед обличчям сина» та «Життя і смерть Володимира Івасюка».26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.пісні на власні слова«Відлітали журавлі»,«Я піду в далекі гори»,«Червона рута»,«Водограй»,«Пісня буде поміж нас», «Лиш раз цвіте любов»,«Балада про мальви»,«Я — твоє крило»,«Ласкаво просимо»,«Наче зграя птиць»,«Колискова»,«Мандрівна музика»,«Два персні»,«Там за горою, за крем'яною»,«Капелюх»Пісні на слова різних поетів,зокрема Дм. Павличка, О.Гончара, Б.Стельмаха, М.Петренка, Ю.Рибчинського, Р.Братуня, Р.Кудлика та інших. (понад 40) —«У долі своя весна», «Кленовий вогонь», «Літо пізніх жоржин», «Балада про дві скрипки» та інші.Для хору Сюїта (цикл обробок українських народних пісень) для хору без супроводу (1978) Інструментальні твори Сюїта-варіації на тему української народної пісні «Сухая верба»(1977)Сюїта-варіації для камерного оркестру (1977),три п'єси для фортепіано,«Осіння картинка» — для віолончелі,три п'єси для скрипки музика до вистави «Прапороносці» (1975, збереглися фрагменти
81.Образотворче мистецтво в Україні в ХХ ст.Основні напрямки розвитку. Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.
82.Культурне життя України в 30-х рр. "Розстріляне відродження". У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві. Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився. У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів. Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту. І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.
83.Українська культура в період політичної відлиги. 60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов’язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 — середня.см Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші. Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції — так званому «валу» приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів — технологія безперервної розливки сталі у металургії. Перша така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни — постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна. Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру. Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. На Донбасі пройшла молодість поета В. Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті «Соціалістичний Донбас». Вже перші проби пера показали, що з’явився неабиякий поет з загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 році він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 році отримав другий строк — 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій — цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка.
|
84. Соціокулькурна ситуація в Україні в 70-80 р. Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спи¬раються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі. Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.). |
85.Особливості українського національного відродження у 90-х рр. XXст.
Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття. Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями. Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали). У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки. Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади). Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.
86 розвиток освіти в УРСР Освіта у перші роки становлення радянської влади в Україні (1917-1920 рр.)
У грудні 1917 р. більшовики на своєму з’їзді у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), території УНР вони окуповували лише періодами. В перший (січень-лютий 1918 р.) і другий (лютий-серпень 1919 р.) періоди свого панування вони дотримувалися в освіті принципу про те, що українське населення саме вправі вибирати мову навчання своїх дітей. Але через сітку спеціальних агітаторів більшовики добивалися схильності людей до російської мови, що, у свою чергу, сприяло руйнуванню української освіти.
Остаточно радянська влада в Україні закріпилася з часу третього окупування її більшовиками (з грудня 1919 р.). Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля, передусім, на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. У грудні 1917 р. вони створили Народний Комісаріат Освіти України на чолі з В. Затонським.
Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу "Положення про єдину трудову школу", що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УРСР". "Положення" передбачало: запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей. Заперечувалися перевідні і випускні екзамени, не допускалися домашні завдання учням, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.
У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав "Декларацію про соціальне виховання дітей". У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління. "Декларація" вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувалися з позицій теорії "відмирання школи", замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а саме соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї і усунення її від виховання дітей.
У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній Нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:
– необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбудови господарства;
– необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~ 1 млн. або 1/8 всіх дітей).
Схема шкільної освіти за проектом Г. Гринька була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний – з 8 до 12 років, II концентр 3-річний – з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15-18 років) і вищі навчальні заклади (технікум, інститут, академія).
Хоч у травні 1920 р. було прийнято спільне рішення Наркомосів України і Росії "Про єдність освітньої політики", але українська система освіти складалася дещо відмінно від тієї, що діяла в Росії, хоч і будувалися вони за одним трудовим принципом. У Росії освіта була політехнічною, а в Україні всі навчальні заклади, поєднуючись з виробництвом вже з першої ланки, утворювали єдину систему професійної освіти. У Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, а в Україні – семирічною. У Росії технікум був підготовчою школою до інституту, а в Україні інститут і технікум визнавалися як рівноправні вищі учбові заклади з тією різницею, що технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків. На відміну від російської українська система виключала зі своєї схеми університети, у 1920 р. вони були реорганізовані в інститути народної освіти. Підготовку вчених з тієї чи іншої галузі науки здійснювали академії і різні інститути теоретичного знання.
З погляду наукової педагогіки українська система освіти стояла нижче від російської. Але її існування свідчило про невеликий тиск Москви і про певну незалежність Наркомосу України від уряду Росії. Розходження в українській і російській системах освіти зберігалися аж до 1930 р.
В цілому проект Гринька будувався за основними принципами, які майже не відрізнялися від тих, які були прийняті в Українській державі: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але в умовах радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Не дивлячись на те, що у вихованні проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.
87 розвиток науки в Україні в радянський період
Наука і науково-технічний прогрес в СРСР були державною справою, що вимагала бюджетного фінансування. Наука і вся інфраструктура НТП були одним з видатних досягнень радянської тоталітарної системи. У період застою вітчизняна наука зберігала життєздатність та ефективність. Наприкінці 80-х рр.. у сфері науки працювало 4,4 млн. чоловік. Щорічно реєструвалося 85 тис. винаходів, які стали важливим джерелом багатьох перспективних напрямків розвитку виробництва в багатьох галузях (мікроструктура матерії, фізика елементарних частинок, використання енергії атомного ядра, аерокосмічна та радіоелектронна промисловість і т.д.).Розвивалася атомна і газова енергетика, велися дослідження з квантової електроніки та лазерної техніки. Важливі дослідження проводилися в біологічних науках.СРСР мав пріоритет у виробництві промислових установок безперервного розлиття сталі, методи обробки твердих матеріалів за допомогою вибуху, використання природного газу в доменному виробництві. Радянські вчені М. Басів і А. Прохоров відкрили і створили основу нової галузі квантової електроніки (використання лазерів при дослідженні поверхні Місяця, обробки надтвердих металів, в хірургічних операціях). Продовжували розвиватися дослідження в галузі космічного простору. У 1965 р. вперше був виконаний вихід людини з корабля в космос (експеримент зробив льотчик-космонавт О. О. Леонов). У ці ж роки в Радянському Союзі відбулися запуски автоматичних станцій для дослідження Місяця, Венери, навколоземного і міжпланетного простору. Влітку 1975 р. було здійснено спільний політ радянського корабля Союз-19 та американського - Аполлон. Розвивалася програма 1нтеркосмос щодо підготовки та здійснення польотів міжнародних екіпажів. Однак ступінь впровадження науково-технічних досягнень значно відставала від зарубіжної. Оновлення парку машин та обладнання, а також виробленої продукції йшло надзвичайно повільними темпами. За оцінками економістів, у 70-80-х рр.. відставання СРСР від Заходу в галузі нововведень склало 15-25 років, збільшившись у порівнянні з серединою 60-х рр.. майже вдвічі. Для радянських істориків і філософів були закриті багато теми і напрямки. У другій половині 60-х рр.. фактично відбулася реабілітація сталінської схеми історії радянського суспільства, що загальмувало на довгі роки наукове дослідження сталінізму як політичного феномена. У 1967 р. піддалася нищівній критиці книга А. М. Некрич 22 червня 1941 про причини невдач СРСР у перші місяці війни (автор був виключений з лав КПРС, згодом емігрував).У той же час деяка лібералізація наукової політики сприяла тому, що були зроблені важливі кроки на шляху дослідження конкретних історичних проблем, продовжилися дискусії, що розгорнулися в 50-ті - на початку 60-х рр.. (хоча виключно в рамках марксизму-ленінізму). Зокрема, в історичній науці в центрі уваги вчених опинилися питання про некапіталістіческом шляху розвитку, про роль російського абсолютизму в утвердженні капіталізму в Росії та ін У 70-і рр.. група істориків - К. Тарновський, М. Гефтер, П. Волобуєв та ін - представників так званого нового напряму, запропонувала свою концепцію соціально-економічного розвитку Росії початку ХХ ст. (проблеми багатоукладності, монополізації капіталу тощо) для того, щоб відійти від сталінських догм і стереотипів щодо трактування передумов Жовтневої революції. Кадрові репресії щодо представників цього напряму пішли негайно з боку ЦК КПРС.
88.Театральне та музичне мистецтво в Україні у другій пол.ХХст. Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула cобі визнання в цілому світі. Подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним триумфом слов'янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із країцих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів усіх часів.
Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.
Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія “Кавказ”, 1902—1913, кантата “Заповіт”, 1934, 1955), Я. Степовий (“Прелюд пам'яті Т. Шевченка”, 1912), К. Стеценко (музика до вистави “Гайдамаки”, 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).
Чільне місце у музичній франкіані посідає кантата К. Стеценка “Єднаймося”. На тексти поезій І. Франка написано близько 200 композицій. Франківська тема відображена у симфонічній музиці, оперному й балетному жанрах, вокально-ліричних композиціях (Я. Степовий, А. Штогаренко, М. Вериківський, В. Борисов та ін.).
Українська музика 20—30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923—1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію.
Одночасно посилювався ідеологічний контроль над творчістю музикантів з боку тоталітарної держави. Урядовою постановою 1932 р. Ліквідована Асоціація Сучасних Музик (АСМ), об'єднання композиторів, які орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні течії (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928—1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 — 1932), Спілка композиторів України (1932—1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975—1991 рр.— Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.
1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.
В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.
Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козач-ківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики. Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга; "Лоліта" за класичним романом В. Набокова та ін.).
Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвитокцього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) — український поет і композитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в
далекі гори", "Червона рута", "Водограй" та ін. Творчість митця грунтується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Республіканському фестивалю української пісні та музики.
З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.
89.Розвиток образотворчого мистецтва й архітектури у другій пол. ХХ ст. У повоєнний відбудовний період зберігається прин¬цип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним ви-користанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Крас¬ний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів бу¬дівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спад¬щини й національних традицій в архітектурі.В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими про¬ектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унас¬лідок ігнорування принципу неповторюваності була втра¬чена національна самобутність архітектури. За даними дос¬лідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових спо¬руд у містах і селищах зводилося саме за типовими проектами.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізня¬ються Палац культури "Україна" (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у Києві.
У 70-х роках було надано статус міста-заповідника: Льво¬ву, Луцьку, Кам'янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницько¬му. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).
В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду ви¬діляється творчість Тетяни Яблонської. Визнання худож¬ниці принесли картини "Хліб", "Весна" з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігу¬рами людей. Проте диктат "соціалістичного реалізму" за¬грожував обернутися натуралізмом. У 1965р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська експонує картину "Травень" як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня традиція українського на¬родного живопису набувала своєрідної трансформації пла¬стичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших "шістдесятників", які докорін¬но змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. "Фольклорна сюїта" Т. Яблонської вважається своєрідним "проривом" із натурно-життєподібної системи відображення світу.Одним із основоположників фольклорного стилю в ук¬раїнському мистецтві 60-х років був Віктор Зарецький. У пошуках власної творчої манери, перш ніж прийти до се¬цесії (зразок модерну), він глибоко вивчав зразки народ-ного мистецтва (Галина Собачко-Шостак, Марія Примаченко, Катерина Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В.Зарецький пов'язував з творчістю О. Мураш¬ка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута. У тоталітарній державі за-знала утисків творчість багатьох художників, які утверджу¬вали самобутність української культури, їхні твори не ви¬ставлялись або знищувались (Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Марчук та ін.).Радянські часи повторили імперське прагнення царату. Всі складові культури великого європейського народу були поставлені в умови провінційних, а за своєю суттю куль¬турна політика імперського центру була асиміляторською
90.Тенденції розвитку сучасної української культури. Із розвитком культури у ХХІ ст. дещо суперечливі процеси спостерігаються у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.
Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.
Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.
Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.
Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».
Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 pp. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.
Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.