Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ 8 Змістовий модуль 1

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 25.11.2024

Донецький університет економіки та права

кафедра державно-правових дисциплін

В.С. Кубарєв, канд. юрид. наук

Д.І. Сакоян, ст. викладач

Виконавче провадження в Україні

Навчальний посібник

для самостійного вивчення дисципліни

Донецьк ДонУЕП 2009

ЗМІСТ

ВСТУП	5
ЗМІСТ КУРСУ	5
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ	8
	Змістовий модуль 1. Загальні положення виконавчого провадження	8
Тема 1.	Виконавче провадження в України	8
	1.1. Правова основа діяльності Державної виконавчої служби України	8
	1.2. Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження	11
	Питання для самоконтролю	14
	Питання для самостійного вивчення	15
Тема 2.	Історія розвитку виконання судових рішень	15
	2.1. Становлення системи примусового виконання рішень із часів Київської Русі	15
	2.2. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду	17
	2.3. Примусове виконання рішень у незалежній Україні як державна функція	18
	Питання для самоконтролю	20
	Питання для самостійного вивчення	20
Тема 3.	Правовий статус державних виконавців	20
	3.1. Державний виконавець – основна фігура державної виконавчої служби	20
	3.2. Повноваження, обов’язки, права державного виконавця	22
	3.3. Соціальний захист державного виконавця	30
	Питання для самоконтролю	32
	Питання для самостійного вивчення	33
Тема 4.	Учасники виконавчого провадження	33
	4.1. Державний виконавець: правоздатність та дієздатність у виконавчому провадженні	33
	4.2. Сторони виконавчого провадження	34
	4.3. Інші учасники виконавчого провадження	38
	Питання для самоконтролю	42
	Питання для самостійного вивчення	42
Тема 5.	Відкриття виконавчого провадження	43
	5.1. Підстави і порядок відкриття виконавчого провадження	43
	5.2. Строки і умови здійснення виконавчого провадження	51
	Питання для самоконтролю	58
	Питання для самостійного вивчення	59
Тема 6.	Порядок та умови здійснення виконавчого провадження	59
	6.1. Зупинення виконавчого провадження, відкладення проведення виконавчих дій	59
	6.2. Відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання рішення, роз’яснення рішення, що підлягає виконанню	66
	6.3. Поняття і підстави завершення виконавчого провадження	68
	6.4. Повернення виконавчого документа без виконання	72
	Питання для самоконтролю	75
	Питання для самостійного вивчення	75
	Змістовий модуль 2. Порядок здійснення виконавчого провадження	75
Тема 7.	Порядок звернення стягнення на майно боржника	75
	7.1. Звернення стягнення на грошові кошти боржника	75
	7.2. Звернення стягнення на інше майно боржника – юридичної особи	77
	7.3. Порядок звернення стягнення на майно при реорганізації та ліквідації боржника – юридичної особи	78
	Питання для самоконтролю	79
	Питання для самостійного вивчення	80
Тема 8.	Звернення стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника	80
	8.1. Особливості звернення стягнення на заробітну плату боржника	80
	8.2. Порядок стягнення аліментів із боржника	81
	Питання для самоконтролю	83
	Питання для самостійного вивчення	83
Тема 9.	Виконання рішень у немайнових спорах	83
	9.1. Особливості виконання рішень у немайнових спорах	83
	9.2. Виконання рішення про поновлення на роботі	84
	9.3. Виконання рішення по спорах, що виникають у житлових правовідносинах	85
	Питання для самоконтролю	88
	Питання для самостійного вивчення	88
Тема 10.	Провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. Виконання рішень іноземних судів і арбітражів	88
	Питання для самоконтролю	91
	Питання для самостійного вивчення	91
Тема 11.	Захист прав стягувача, боржника та інших осіб під час провадження виконавчих дій	92
	Питання для самоконтролю	94
	Питання для самостійного вивчення	94
	Індивідуальне завдання	95
	Питання для підготовки до екзамену	102
	Список літератури	104

Вступ

Вивчення курсу сприяє формуванню високої правової культури майбутніх фахівців, розвитку самостійного і творчого мислення, допомагає рішенню практичних задач в умовах переходу до ринкової економіки, сприяє формуванню української держави, демократизації суспільного і державного життя.

Навчальна дисципліна „Виконавче провадження в Україні” розрахована на студентів усіх форм навчання по спеціальності „Правознавство”.

Навчальний курс базується на розгляданні широкого кола конституційних та законодавчих положень, а також на зіставленні різних точок зору з питань даної навчальної дисципліні, які викладені в працях вітчизняних та зарубіжних вчених.

При вивченні курсу максимально використовуються нормативно-правові акти України за спеціальністю та міжнародні стандарти.

Мета: оволодіння теоретичними знаннями та практичними навичками щодо примусового виконання рішень суду та інших передбачених законодавством постанов та рішень.

Предмет: сукупність дій та правовідносин, що виникають між учасниками виконавчого провадження в процесі виконання судових та інших рішень органами державної виконавчої служби.

Завдання: формування системи базових знань у галузі примусового виконання судових та інших рішень, передбачених чинним законодавством; розкриття складу, функцій і завдань виконавчої служби України; вивчення правового статусу учасників виконавчого провадження; розгляд заходів примусового виконання рішень та порядку їх застосування; ознайомлення з процедурними особливостями виконання рішень; формування теоретичних та практичних навичок юридичної техніки виконання судових рішень.

Зміст курсу

Змістовий модуль 1. Загальні положення виконавчого провадження

Тема 1. Виконавче провадження в Україні

Система курсу «Виконавче провадження в Україні». Зв’язок навчального курсу з іншими юридичними дисциплінами

Виконавче провадження в Україні: правове положення державної виконавчої служби. Завдання державної виконавчої служби. Правова основа діяльності державної виконавчої служби. Органи державної виконавчої служби. Завдання навчального курсу та його співвідношення з іншими навчальними курсами.

Тема 2. Історія розвитку виконання судових рішень

Становлення вітчизняної системи примусового виконання рішень з часу Київської Русі. Загальна характеристика виконавчого провадження за кордоном. Виконавче провадження Російської Федерації. Виконавче провадження країн континентальної форми права. Виконавче провадження в країнах прецедентного права. Виконавче провадження Марокко.

Тема 3. Правовий статус державних виконавців

Правова регламентація діяльності департаменту державної виконавчої служби. Забезпечення законності виконавчої служби. Органи та посадові особи, які здійснюють примусове виконання рішень. Рішення, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Компетенція органів юстиції з організації діяльності державної виконавчої служби. Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби. Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців. Правовий і соціальний захист державних виконавців. Рішення, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Тема 4. Учасники виконавчого провадження

Сторони виконавчого провадження: стягувач і боржник. Представництво сторін у виконавчому провадженні. Участь у виконавчому провадженні експерта або спеціаліста. Участь у виконавчому провадженні перекладача. Відводи державного виконавця, експерта, спеціаліста, перекладача.

Тема 5. Відкриття виконавчого провадження

Підстави для відкриття виконавчого провадження. Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання.

Тема 6. Порядок та умови здійснення виконавчого провадження

Витрати, пов’язані з проведенням виконавчих дій. Добровільне виконання рішень. Час провадження виконавчих дій. Відкладення виконавчих дій. Відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу порядку виконання рішення. Обставини, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження. Право державного виконавця зупинити виконавче провадження. Порядок і строки зупинення виконавчого провадження. Закінчення виконавчого провадження. Наслідки завершення виконавчого провадження. Повернення виконавчого документа стягувачеві. Повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Оголошення розшуку. Розподіл стягнутих з боржника грошових сум. Черговість задоволення вимог стягувачів. Виплата стягувачеві грошових сум. Витрати виконавчого провадження. Виконавчий збір. Винагорода державному виконавцеві. Авансування витрат на виконавче провадження. Особливості виконання рішень у разі відкриття кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника.

Змістовий модуль 2. Порядок здійснення виконавчого провадження

Тема 7. Порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) боржника

Засоби його забезпечення. Порядок звернення стягнення на майно боржника – юридичної особи. Порядок звернення стягнення на грошові кошти та інше майно боржника. Порядок звернення стягнення на майно боржника при обчисленні боргу у гривнях або іноземній валюті. Звернення стягнення на заставлене майно. Звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб. Майно, на яке не може бути звернено стягнення. Арешт та вилучення майна боржника. Право боржника на визначення першочерговості звернення стягнення на предмети (види майна). Оцінка майна боржника. Зберігання майна. Звільнення майна з-під арешту. Передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі. Реалізація майна, на яке звернено стягнення (будинок, квартиру, приміщення, земельну ділянку). Особливості звернення стягнення на майно юридичної особи. Порядок звернення стягнення на майно при реорганізації та ліквідації боржника – юридичної особи.

Тема 8. Звернення стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника

Умови звернення стягнення на заробітну плату та інші доходи боржника. Відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії, стипендії боржника. Звернення стягнення на інші доходи боржника. Розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів. Звернення стягнень на заробітну плату боржника, який відбуває покарання. Звернення стягнення на допомогу по державному соціальному страхуванню. Кошти, на які не може бути звернено стягнення. Порядок стягнення аліментів. Виконання рішень щодо стягнення штрафу та конфіскації майна.

Тема 9. Виконання рішень у немайнових спорах

Загальні умови виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Виконання рішень про поновлення на роботі. Виконання рішення про відібрання дитини. Виконання рішення про виселення боржника. Виконання рішення про вселення стягувача. Виконання рішення про примусовий обмін. Загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об’єднання про примусовий обмін. Загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян.

Тема 10. Провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. Виконання рішень іноземних судів і арбітражів

Виконання рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. Виконання рішень іноземних судів і арбітражів.

Тема 11. Захист прав стягувача, боржника та інших осіб під час провадження виконавчих дій

Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби. Захист прав стягувача у виконавчому провадженні. Відповідальність за невиконання рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення закону.

Конспект лекцій

Змістовий модуль 1 Загальні положення виконавчого провадження

Тема 1. Виконавче провадження в Україні

1.1. Правова основа діяльності державної виконавчої служби України

Головним критерієм дієвості будь-якої гілки державної влади є повне і своєчасне виконання її рішень. Спроможність влади ліквідувати розрив між проголошеним і здійсненим – це не тільки найкоротший шлях завоювати повагу власного народу, але й вагомий аргумент наведення належного правопорядку в державі. Безсумнівно, що серед чинників, які спонукали законодавців до прийняття 24 березня 1998 р. Закону України «Про державну виконавчу службу» (далі Закон) мали місце і вищезгадані ствердження.

Правовий статус і повноваження нового органу виконавчої влади визначені ст. 1 Закону: «Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів (далі рішень) відповідно до законів України».

Положення Закону про те, що ДВС входить до системи органів Міністерства юстиції означає, що усі організаційні питання щодо формування штату і створення умов праці, фінансування нової служби, а також безпосереднє керівництво і контроль за діяльністю останньої здійснює Міністерство юстиції України.

Юрисдикція державної виконавчої служби поширюється на виконання рішення судів та інших органів. ДВС здійснює власну діяльність відповідно до Конституції та законів України.

Таки чином, Закон поклав початок діяльності в Україні нового за суттю правового інституту – єдиного виконавчого органу, на який покладено одна з найважливіших функцій держави – виконання рішень судів і інших органів.

Фактично державна виконавча служба є єдиним державним органом, що здійснює примусові виконання рішень судів відповідно до законодавства України. Така думка знаходить свою підтримку в новому проекті Концепції судово-правової реформи.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів і інших органів, передбачених законом. Своєчасність, означає виконання рішення у строки, встановлені законом. Повнота виконання рішень передбачає виконання рішення в обсязі передбаченому виконавчим документом. Закон не дозволяє державним виконавцям здійснювати розширення чи звуження способу та порядку виконання, передбаченого виконавчим документом. Неупередженість слід розглядати як сумлінність посадовців органів ДВС під час виконавчих процедур та неприпустимість надання державним виконавцем правової оцінки рішенню, що виконується.

Питання, яким присвячений цей Закон, настільки складні, що передбачити усі труднощі на шляху його реалізації і порядок врегулювання цих труднощів навіть досить розширеним правовим актом виявилося майже неможливим. Виникнення великої кількості непередбачених питань викликали створення низки нових законів про внесення змін до Закону.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження», інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, «Інструкція про проведення виконавчих дій», що прийняті до виконання. Таким чином, з цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, в преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження», не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Разом з тим, правову основу діяльності органів державної виконавчої служби складають нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України «Про виконавче провадження», а також ті нормативні акти, в яких не зазначено, що вони прийняті на виконання вищезгаданого Закону, а саме:

– Цивільний Кодекс України;

– Цивільний процесуальний Кодекс України;

– Господарський Кодекс України;

– Господарський процесуальний Кодекс України;

– Сімейний Кодекс України.

Норми означених нормативних актів не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й в окремих випадках, вступають у конкуренцію з нормами Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу». У цьому випадку пріоритетним є застосування Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», оскільки норми останніх у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер, відповідно до загальновідомого принципу «Lex specialis derogat generali». Цієї думки дотримується й законодавець, який в статті 349 ЦПК України та статті 115 ГПК України зазначив, що виконання рішень судів (у т.ч. господарських) здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Однак на практиці може виникати ситуація, коли певні закріплені законом правовідносини, які безпосередньо стосуються процедури виконавчого провадження, жодним чином не врегульовані нормами Закону України «Про виконавче провадження».

Рішення (висновки) Конституційного Суду України, на нашу думку, також можуть бути джерелами та складати правову основу діяльності органів ДВС. Рішення (висновки) КСУ характеризується низкою специфічних ознак, а саме:

1) рішення КСУ є обов’язковими до виконання;

2) рішення КСУ є остаточним, не може бути оскаржене та підлягає негайному виконанню;

3) у рішенні (висновку) КСУ безпосередньо зазначається спосіб, строки та порядок виконання цього документу (якщо це необхідно), зазначається орган, який має здійснити виконання рішення КСУ або додержання висновку КСУ;

4) рішення (висновки) КСУ є актами прямої дії, які не вимагають підтвердження актами інших органів та посадових осіб.

Постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення (інформаційні листи) Президії Вищого господарського суду України не визначені Законами України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» як правові підстави для діяльності державних виконавців. Разом із тим ці документи у практичній діяльності органів ДВС також необхідно враховувати. Так, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26.12.2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» та Роз’ясненням Президій ВГСУ № 04-5/365 від 28.03.2002 р. «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів» надано ґрунтовні роз’яснення за цілою низкою інститутів виконавчого провадження – порядок прийняття скарг на дії державних виконавці, надання розстрочки, відстрочки виконання, зміна способу та порядку стягнення, виконання ухвал про забезпечення позовів та ін. Формально ці судові акти є обов’язковими лише для суду, але недотримання державним виконавцем правил та норм, встановлених цими актами, може призвести до визнання судом дій державного виконавця неправомірними.

Звертаючись до основоположних засад побудови державної служби взагалі та державної виконавчої служби зокрема, і, наголошуючи, перш за все, на принципі верховенства права з його вимогами щодо «підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації прав людини, забезпечення їхньої пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичної держави», на нашу думку, доцільно було б розповсюджувати дію цього принципу і відносно самих державних службовців як рівноправних суб’єктів правовідносин.

Останнє є важливим для державних виконавців, які за характером діяльності нерідко потрапляють у ситуації, коли виникає потреба реалізації принципу верховенства права щодо них самих.

Важливість принципу обов’язковості вимог державного виконавця та своєчасності виконання рішень незаперечна і потребує активної та рішучої державної підтримки. Обов’язковість виконання вимог державного виконавця забезпечується низкою негативних наслідків, спричинених невиконанням порушником означених вимог – стягнення виконавчого збору, цивільна, адміністративна та кримінальна відповідальність. Наразі існують державні органи, які цілком виведені з-під впливу державної виконавчої служби. Останнє завдає неабиякої шкоди державним інтересам.

Існує думка про обов’язковість використання в роботі державного виконавця принципу сприяння громадянам, установам, підприємствам і організаціям з посиланням на обов’язковість останнього дотримуватися у своїх діях законності.

Дотримання законності – це фундаментальна засада діяльності державного службовця. Що ж до конкретних обов’язків, то навряд чи можливо усунути характерну однобокість діяльності виконавця у кожній конкретній справі чи вимагати від нього сумісництва дій щодо виконання конкретних рішень на користь конкретної особи (стягувача) зі сприянням громадянам, установам, підприємствам і організаціям в їх діяльності взагалі.

У цілому, на працівників державної виконавчої служби розповсюджують свою дію загальні принципи державної служби, а окремі особливості роботи державного виконавця закріплені в Законі і не потребують, на наш погляд, присвоєння останнім статусу принципів.

1.2. Органи державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження

Розкриваючи поняття правового статусу державної виконавчої служби, слід, перш за все, наголосити, що означена структура є органом державної виконавчої влади з усіма наслідками, які цим статусом передбачені. За характером окреслених Законом функцій ДВС входить до структури Міністерства юстиції України. У своїй діяльності державна виконавча служба підпорядкована і підконтрольна Мін’юсту, якому належить безпосередня керівна роль в її діяльності. Структура органів державної виконавчої служби будується за територіальним принципом і цілком прив’язана до структурних одиниць Мін’юсту.

Органами державної виконавчої служби є:

1) Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

2) відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

3) районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців, які входять до штатного складу органів ДВС трьох рівнів:

– відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України (вищий, республіканський рівень);

– підрозділів примусового виконання рішень відділів ДВС Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції (середній, регіональний рівень);

– відділів ДВС районних, міських (міст обласного значення), районних міських управлінь юстиції (нижчий, територіальний рівень).

Разом із тим, слід відзначити недосконалість юридичного статусу органів державної виконавчої служби, що виражається у тому, що лише районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби (територіальний рівень) є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, гербову печатку. Органи ДВС регіонального та республіканського рівня, не зважаючи на значущість завдань, що на них покладені, не є юридичними особами. Останнє створює не тільки певні проблеми організаційного та адміністративного характеру, але й штучно роз’єднує систему органів ДВС.

Наприклад, у разі пред’явлення цивільного позову до органу ДВС територіального рівня про відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем, відповідачем у справі є районний, міський (міст обласного значення), районний у місті відділ державної виконавчої служби – самостійна юридична особа. Разом із тим, відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС та підрозділ ПВР ВДВС обласного управління юстиції, в штаті яких також працюють державні виконавці, не можуть виступати позивачами та відповідачами в суді.

Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих із боржників коштів та їх виплати стягувачам.

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції мають печатку, що використовується здебільшого для належного оформлення процесуальних дій державних виконавців республіканського та регіонального рівнів.

Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз’яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції у областях, містах Києві та Севастополі організують виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними у містах відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі та накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби; організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Структура, склад та функціональні обов’язки Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції затверджуються в межах своїх повноважень Міністерством юстиції України.

Щоденно органами державної влади різного спрямування і компетенції приймається значний масив рішень, які підлягають виконанню державною виконавчою службою. Зокрема, це:

рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;
вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;
постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;
рішення, ухвали, постанови господарських судів, за якими у встановленому порядку видано накази;
виконавчі написи нотаріусів;
рішення третейських судів, за якими у встановленому порядку судами загальної юрисдикції видано виконавчі листи;
рішення комісій з трудових суперечок;
постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
рішення іноземних судів і арбітражів у випадках та порядку, що передбачені Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»;
рішення Європейського Суду з прав людини;
рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;
рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;
постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору;
постанови державного виконавця про стягнення витрат на проведення виконавчих дій;
постанови державного виконавця про накладення штрафу;
рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу.

Слід звернути увагу на те, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для їх приведення до примусового виконання потребують видачі окремого виконавчого документу. Винятком з цього правила є лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (в господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів (у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами.

Окремі автори (С.Я. Фурса, С.Я. Щербак) схиляються до того, що перелік рішень, які підлягають виконанню органами ДВС має відповідати ієрархічній побудові державної влади. При цьому, пропонується починати перелік рішень, які підпадають під юрисдикцію ДВС із рішень Конституційного Суду України і т.д.

Отже, задум законодавця, у даному випадку, зводився не до звичайного ранжирного переліку органів, чиї рішення мають виконуватися державною виконавчою службою. Натомість переслідувалася мета встановити черговість виконання рішень згідно з процесуальними строками і за їхньою соціальною важливістю та значенням можливих наслідків у разі їх невиконання. Саме такий підхід є виправданим і доцільним.

Ті ж автори у своїй роботі вказують на про розмежування державним виконавцем рішень органів, що виконують державні функції та «різні недержавні органи». Зокрема вчені наполягають на тому, що державні органи не можуть без контролю (автоматично) виконувати рішення недержавних установ, оскільки в противному разі держава втратить важелі впливу на суспільні відносини. Тому рішення різних юрисдикційних органів перед їхнім зверненням до виконання потребують відповідної перевірки на предмет їхньої законності компетентними державними установами.

Для тих, хто в недостатній мірі знайомий із процедурою виконавчого провадження і завантаженістю державних виконавців, така пропозиція могла б бути прийнятною. З погляду практичного працівника, державному виконавцю, мабуть, доцільніше сумлінно і грамотно користуватись Законом і «Інструкцією про проведення виконавчих дій», і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень.

Питання для самоконтролю

1. Які чинники зумовили створення державної виконавчої служби в Україні?

2. Якими нормативними актами регулюється діяльність державної виконавчої служби?

3. Юрисдикція державної виконавчої служби.

4. Інші рішення державних органів, які підпадають під юрисдикцію ДВС.

5. Інші рішення недержавних органів, які підпадають під юрисдикцію ДВС.

Питання для самостійного вивчення

1. Функції державної виконавчої служби.

2. Підпорядкованість державної виконавчої служби.

3. Структура державної виконавчої служби.

4. Які вам відомі рівні органів державної виконавчої служби?

5. Назвати функції регіональних управлінь Міністерства юстиції стосовно органів державної виконавчої служби.

Тема 2. Історія розвитку виконання судових рішень

2.1. Становлення системи примусового виконання рішень із часів Київської Русі

Наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності. У перебігу історичного розвитку виконавчого провадження на території сучасної України судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але й поліційними підрозділами, і навіть військовими. У цілому, світова цивілізація також йшла подібним шляхом. Наприклад, у арабських країнах, за часів арабського халіфату (при правлінні Аббасідів) була створена спеціальна поліція (шурта), начальник якої (сахіб-аш-шурта) об’єднував повноваження намісника, судового слідчого та виконавця судових рішень. Крім виконання рішень за цивільними справами, які розглядає суддя (каді), сахіб-аш-шурта мав право провадити розшук убивць та застосовувати деякі покарання за законами шаріату – тілесні (відрубування пальців, рук, ніг) та ганебні (гоління бороди, позбавлення права носити чалму тощо).

Надвисокий економічний розвиток та правосвідомість громадян деяких країн світу навіть у наш час дозволяє не утримувати спеціальний апарат з виконання судових рішень, перекладаючи функції виконавчого провадження на державні органи, основні повноваження яких стосуються інших галузей правозастосування. До речі, цивільне процесуальне право Сполучених Штатів Америки, на відміну від німецької та континентальної систем судочинства, не передбачає використання спеціальних агентів, так званих «виконавчих посадових осіб», для нагляду за виконанням судового рішення. В США позивач сам, або через свого адвоката, вживає заходів для отримання компенсації за судовим рішенням, звертаючись для цього як до державних, так і до недержавних органів та структур.

Втім, досліджуючи розвиток процедури примусового виконання рішень в Україні, слід відзначити, що в юридичній літературі східних слов’ян вперше судові виконавці згадуються в «Руській Правді» – першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико-культурна пам’ятка дійшла до нас у трьох редакціях – «Коротка (Краткая) Правда», «Велика (Пространная) Правда», та «Скорочена Правда» – і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. У нормативних актах Х-го століття є згадки про судових виконавців (ябедників), які служили за часів княгині Ольги. Так, у статті 1 «Короткої Правди» зазначено: «аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник… то 40 гривен положити за нь». Основні положення цієї статті захищали судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу з боку закабалених общинників. Цікаво те, що ябедники – це дружинники, вояки, на яких додатково покладався обов’язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати «вірою». В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології: ябедник – від давньоскандинавського «aembaet».

Норми права цього періоду вже відходили від принципу кровної помсти. У якості покарання за переважну більшість кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.

Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом «кормління», тобто за рахунок місцевого населення Давньої України-Русі. Майже до середини ХVI століття князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов’язував населення їх утримувати («кормити») упродовж усього періоду служби. «Корм» брався натурою, або у вигляді різних поборів.

За «Великою Правдою», відрахування коштів князівським адміністраторам провадились у розмірі 20 % від суми штрафу. Разом із тим, «Псковська Судна Грамота», що широко використовувала основу «Руської Правди», творчо опрацьовуючи її текст стосовно умов давнього Пскова, зазначала, що судовим виконавцям належить сплачувати при стягненні штрафу деньги.

Із подальшим історичним та правовим розвитком Київської Русі, та виданням одної з частин «Великої Правди» під назвою «Суд Ярославль Володимеричь. Правда русьская» права судових чиновників і судових виконавців отримали «мечники», які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. У ХІІ столітті у «Великій Правді» замість ябедника та мечника згадується «тивун бояреск», що свідчить про становлення статусу судового виконавця у ті часи.

Князівський Судебник ХІІІ століття визначав два види судових виконавців – приставів та підвойських судних грамот. Пізніше, за часів панування на українських землях польсько-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили. Із возз’єднанням в 1654 році України з Російською імперією, правовій системі якої, безперечно, була ближча правова регламентація континентальної Європи, з’являється інститут судових приставів, до скасування цієї посади у ХVІІІ столітті, коли функції примусового виконання судових рішень знов передані поліції. Із 1775 до 1862 р. примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих. До речі, капітан-ісправник у цей період паралельно виконував повноваження голови земського суду, компетенція якого розповсюджувалася на весь повіт.

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром ІІ масштабної судової реформи в 1864 році. Цією судовою реформою передбачалося також відокремлення судів від адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури.

Судовий пристав був посадовцем при окружних судах та судових палатах, що мав службовим обов’язком виконувати постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним та свідкам судових повісток, примусово приводити в судове засідання підсудних, підтримувати порядок під час судового засідання, примусово виконувати рішення цивільних судів та інші. До судового пристава пред’являлися дуже жорсткі кваліфікаційні вимоги – не могли бути судовими приставами особи, молодші 21 року, іноземці, неспроможні боржники, засуджені та підсудні, особи духовного сану, особи, звільнені зі служби судом та інші. Судовий пристав мав не тільки пройти річне стажування на цій посаді, але й внести значну грошову суму, як заставу для забезпечення відшкодування збитків, що могли бути ним спричинені. Збитки, спричинені неправомірними діями судового пристава, відшкодовувались із застави та за рахунок власного майна пристава.

Згодом судові пристави стали утворювати власні ради у складі старшини та декількох членів ради. Рада розглядала клопотання про надання судовим приставам дозволу на створення товариств із круговою порукою один за одного, що знімало з судових приставів відповідальність за вчиненні ними збитки. Крім того, ради судових приставів мали право застосовувати дисциплінарні стягнення, позбавляти судових приставів винагороди, штрафувати їх на суму від 5 до 100 карбованців і навіть звільняти приставів. Процедура примусового виконання на той час детально регулювалася Статутом цивільного судочинства та Положенням про цивільні стягнення.

Однак при повітових судах, губернських волосних судах, а також при верхніх селянських судах судових приставів не було. Обов’язок із примусового виконання рішень у таких судах виконувався поліцією та приставами окружних судів. Більш значну увагу історичному походженню і розвитку виконавчого провадження в Україні приділяється у працях Д.П. Фіолевського, С.Ю. Лобанцева, Є.І. Мезенцева, С.Я. Фурса, С.В. Щербака.

2.2. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду

Зі створенням СРСР і з проведенням низки судових реформ, які зводились до повного знищення за ленінською вказівкою усієї судової системи, був сформований інститут судових виконавців. Судовий виконавець – штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так само, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату і надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувались люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому і вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилось. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, 75 відсотків якого надходило до державної казни, а 25 відсотків – в загальний фонд на винагороду судовому виконавцеві губернії. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо. Така система виконання судових рішень проіснувала досить довго.

Новий етап становлення служби судових виконавців відбувся в 1973 році, із прийняттям Міністерством юстиції СРСР «Інструкції про порядок виконання судових рішень».

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуально залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів у процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу ознак.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, оскільки заляканість населення та високий авторитет судового рішення на той час практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку. Навіть скорочений термін примусового виконання – 20 днів – не був проблемою для судового виконавця через існування більш широкого, ніж сьогодні, переліку підстав для закінчення виконавчого провадження, як-то – надіслання виконавчого документу на виконання у бухгалтерію підприємства, виставлення платіжної вимоги до установи банку і т. ін.

Виконання ж рішень інших органів забезпечувалось, перш за все, досить жорсткою системою адміністрування і партійного втручання, а також адміністративної та кримінальної відповідальності за їх невиконання.

2.3. Примусове виконання рішень у незалежній Україні як державна функція

Із набуттям Україною незалежності та зміною соціального та економічного курсу, виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 році Концепцією мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи – деідеологізація судів, зміни в статусі суддів – і відбувались, загалом реформа не просувалась в очікуванні прийняття Конституції України.

Із прийняттям Конституції України, судова система юридично набувала статусу окремої та самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне вирішення питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася в стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось, як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Безумовно, уже тоді (1996-1997 рр.) юридична спільнота – теоретики і практики були єдині у тому, що створений за радянських часів інститут судових виконавців віджив своє і не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Інститут судових виконавців, який проіснував майже сімдесят років, зберігав серйозні вади. Ні в одній цивілізованій правовій країні, принаймні в межах Європи, суд не поєднує функції правосуддя і виконання рішень. До того ж, за умов надання судам статусу судової влади, виконання судом власних рішень загрожувало б перетворенням судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких могла мати непередбачувані наслідки.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі потребувала впровадження виконавчої та договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів та методів виконання як судових, та інших державних чи недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав адаптації українського законодавства до європейського.

Із іншого боку, виконання судових та інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має на меті примушення недисциплінованих та несумлінних суб’єктів певних правовідносин до виконання прийнятих ними зобов’язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

За цих умов, точне і своєчасне виконання судових та інших рішень мало першочергове значення як державна функція забезпечення іміджу держави.

Потрібна була якісно нова структура – виконавча служба, наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах, що характеризувалися підвищенням ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів та інших рішень.

Так 24 березня 1998 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про державну виконавчу службу». 24 липня 2002 р. Кабінетом Міністрів України прийнято рішення вдвічі розширити штат державних виконавців України та підвищити рівень їх оплати праці до рівня працівників податкової міліції. Новою редакцією Закону України «Про виконавче провадження» передбачено створення при обласних управліннях юстиції та при Департаменті державної виконавчої служби спецпідрозділів державних виконавців з примусового виконання особливо складних та резонансних проваджень.

У практиці примусового виконання рішень неодноразово вказувалося на необхідність науково обґрунтованого нормування праці державного виконавця. Цей захід продемонстрував би, який час витрачається в середньому на примусове виконання одного виконавчого документа і надав би можливість визначити, яку максимальну кількість останніх має отримувати у місяць виконавець для того, щоб (гіпотетично) не порушувати шестимісячний термін виконання провадження.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів та інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не більше 60-70 провадженням на місяць.

Серед неурегульованих питань виконавчого провадження є наукове опрацювання норм навантаження на одного державного виконавця (наукове нормування праці), організація підготовки кадрів та підвищення кваліфікації тих, хто уже працює і багатьох інших. У цілому, мета досягнута, інститут державної виконавчої служби в Україні діє і удосконалюється.

Питання для самоконтролю

1. Історичні корені примусового виконання рішень в Україні у радянський період.

2. Виконання судових рішень в Україні часів радянського періоду.

3. Виконання судових рішень в незалежній Україні до створення державної виконавчої служби.

Питання для самостійного вивчення

1. Причини, що зумовили утворення Державної виконавчої служби в Україні.

2. Чи виправдано створення єдиної Державної виконавчої служби в Україні?

3. Чим відрізняється Державна виконавча служба від інституту судових виконавців?

Тема 3. Правовий статус державних виконавців

3.1. Державний виконавець – основна фігура державної виконавчої служби

Основною функціональною одиницею ДВС, на яку Законом покладається здійснення виконавчого провадження, є державний виконавець.

Державними виконавцями (у якості посадової особи до компетенції якої законом віднесено примусове виконання рішень судів, інших органів та посадових осіб) на республіканському рівні є:

– заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, який одночасно є начальником відділу примусового виконання рішень;

– заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

– головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

– старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

– державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Державними виконавцями на регіональному рівні є:

– начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

– заступники начальників підрозділів ПВР ВДВС;

– головні державні виконавці підрозділів ПВР ВДВС;

– старші державні виконавці підрозділів ПВР ВДВС;

– державні виконавці підрозділів ПВР ВДВС.

Державними виконавцями на територіальному рівні є:

– начальник районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції;

– заступник начальника відділу ДВС;

– головний державний виконавець відділу ДВС;

– старший державний виконавець відділу ДВС;

– державний виконавець відділу ДВС.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. На думку авторів, в даному випадку поняття «порядок, передбачений законом» підлягає розширеному тлумаченню через те, що державний виконавець у власній діяльності керується не лише законом, але й підзаконними нормативними актами та рішеннями компетентних органів.

Законодавче визнання державного виконавця представником влади є не тільки формальним визнанням за останнім статусу державного службовця, але й надає додаткові гарантії правового захисту працівникам органів ДВС, оскільки опір представникові влади під час виконання ним службового обов’язку є злочином, передбаченим статтею 342 КК України.

До того ж, законодавцем не досить вдало сформульовано назву посади керівника відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України: заступник директора – начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. У цьому випадку посада керівника відділу ПВР Департаменту ДВС поєднує в собі два блоки службових функцій:

1) організаційно-контрольні функції (у якості заступника директора Департаменту), у тому числі й функція відомчого контролю за діяльністю державних виконавців на підставі ст. 8-83 Закону України «Про виконавче провадження»;

2) функції державного виконавця (у якості начальника відділу ПВР) – право особисто здійснювати примусове виконання рішень судів та інших органів в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

Це становище створює ситуацію, коли керівник відділу ПВР Департаменту ДВС може, здійснюючи виконання судового рішення, скасовувати власною постановою будь-який власний процесуальний документ, а також вправі у будь-який момент зупиняти виконавче провадження на власний розсуд, витребовуючи у самого себе виконавче провадження для перевірки. Це не тільки є невиправданим поєднанням в одній особі виконавчих та контрольних функцій, але й створює підґрунтя для можливого порушення норм статті 7 Закону України «Про звернення громадян», згідно якої забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Наділяючи державного виконавця широкими повноваженнями і правами, Закон жорстко регламентує коло його функцій та обов’язків.

3.2. Повноваження, обов’язки, права державного виконавця

До основних повноважень державного виконавця Закон України «Про виконавче провадження» відносить – здійснення необхідних заходів щодо своєчасного і повного та неупередженого виконання рішення, зазначеного у виконавчому документі у спосіб і порядок, визначеними цим виконавчим документом. Своєчасність і повнота виконання рішення – це принцип діяльності органів і посадових осіб ДВС від сумлінного дотримання якого залежить сенс існування самої служби. Цій принцип виконання рішення має чіткі правові критерії, що визначенні виконавчим документом. У той же час, неупередженість, як принцип здійснення своїх обов’язків – це моральна категорія, що не має чітких правових критеріїв. Проте, важливість цього критерію аж ніяк не менша, ураховуючи ті обставини, які породжують упередженість.

Саме тому Закон передбачає можливість і необхідність самовідводу в установленому порядку у разі, коли державний виконавець є близьким родичем сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. Наявність перерахованих підстав для самовідводу піддається контролю, а от інші підстави: заінтересованість у результаті виконання рішення чи інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця.

Державний виконавець має виконувати певне коло загальних обов’язків, єдиних для всіх державних службовців України:

а) дотримуватися Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечувати ефективну роботу та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосередньо виконувати покладені на них службові обов’язки, своєчасно і точно виконувати рішення державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

д) зберігати державну таємницю, інформацію про громадян, що стала відома державному виконавцю під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

є) постійне вдосконалювати організацію своєї роботи та підвищувати професійну кваліфікацію;

ж) сумлінно виконувати свої службові обов’язки, виявляти ініціативу та творчість у роботі.

Під час здійснення конкретного провадження на державного виконавця покладається обов’язок:

– надання сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

– розгляду заяв та клопотань сторін та інших учасників виконавчого провадження;

– роз’яснення сторонам їх прав та обов’язків, яке може здійснюватись як в усній, так і у письмовій формі.

Із метою реалізації службової компетенції, покладеної на державного виконавця, останній має досить широке коло прав, зокрема:

– одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, у тому числі й ту, що міститься на електронних носіях та в електронних базах даних, причому надання державному виконавцеві всіма державними та недержавними підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами цих інформаційних даних має провадитись безкоштовно;

– проводити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які провадять підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, що є боржниками за виконавчими документами. При цьому державний виконавець вправі здійснювати перевірку саме фінансово-господарської діяльності боржника, з метою з’ясування наявності у останнього достатніх для сплачення боргу майнових активів, виявлення грошових коштів, дебіторської заборгованості та уточнення шляхів спрямування боржником власних фінансових потоків. Оскільки державний виконавець може не володіти достатнім обсягом знань для проведення подібних перевірок, для їх здійснення доцільніше залучати відповідних спеціалістів (працівників податкової служби, пенсійного фонду, аудиторських структур тощо);

– здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників. Реалізуючи це право, державний виконавець фактично провадить лише перевірку діяльності бухгалтерії підприємства-боржника, на яку державним виконавцем покладено обов’язок утримувати частину заробітку боржника на підставі виконавчого документа;

– при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, вчиняти у приміщеннях боржників огляд, за необхідності примусово відкривати приміщення в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можливо накласти стягнення;

– безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, та опечатувати;

– накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

– накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

– використовувати за згодою власника приміщення, в тому числі, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна. Слід звернути увагу на те, що подібне використання приміщень та транспорту є безкоштовним і провадиться лише за умови згоди власника майна. Оплатне використання майна державний виконавець вправі провадити лише на договірній підставі;

– звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення з заявою про видачу дубліката виконавчого документа, порушувати клопотання про встановлення чи зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. Не зважаючи на досить широке тлумачення цієї норми варто уточнити, що згідно з існуючою нині процедурою виконавчого провадження, роз’яснення рішення, зміна способу і порядку виконання рішення, розстрочка та відстрочка можуть бути здійсненні лише за судовим рішенням і лише судом;

– звертатися до суду з поданням про розшук майна боржника, яке слід передати за виконавчим документом;

– викликати посадових осіб із приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а у разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи внутрішніх справ;

– залучати до проведення виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, для вирішення питань, що можуть виникнути у виконавчому провадженні та потребують спеціальних знань, в тому числі для оцінки майна;

– накладати стягнення у вигляді штрафу на посадових осіб у випадках, передбачених законом. Штраф, який накладається державним виконавцем, не є адміністративним штрафом у тому сенсі, що закладений Кодексом України про адміністративні порушення, натомість цей штраф – ще санкція за невиконання законних вимог державного виконавця чи невиконання рішення суду. Тому оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу здійснюється не у порядку, передбаченому КупАП, а у порядку ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження», розділу 31-Г ЦПК України та ст. 1212 ГПК України;

– застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомки. Наразі реалізація державним виконавцем цього права не повинна порушувати етичні та моральні норми, та поширення державним виконавцем в засобах масової інформації відеозаписів та фотографій з матеріалами, що зображують процес проведення виконавчих дій. Не мають порушуватися права сторін та учасників виконавчого провадження на конфіденційність, оскільки поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди утворює склад злочину, передбаченого ст. 182 КК України.

Взагалі, використання матеріалів відеозаписів та фотозйомок має здійснюватися державним виконавцем лише для цілей виконавчого провадження. До того ж, із набуттям 1 січня 2004 р. чинності ст. 277 Цивільного Кодексу України, на території України фактично введено приховану цензуру, оскільки будь-яка негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною. Запровадження у життя та застосування у судовій практиці цієї норми ЦК України, якою встановлено презумпцію недостовірності негативної інформації може потягнути за собою у майбутньому непередбачувані наслідки, оскільки судова оцінка негативної інформації (яка, до речі, виходячи з соціополітичного становища у державі, складає понад 75 % всієї інформації, яка розповсюджується ЗМІ) як недостовірної без огляду на джерела та вірогідність цих відомостей, лише за одним критерієм негативності, – істотно звужує сенс та значення інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

– вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників – юридичних осіб відомості та пояснення щодо фактів невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень вимог законодавства про виконавче провадження. Разом із тим, при витребуванні письмових та усних пояснень державний виконавець має роз’яснювати порушникам норми статті 63 Конституції України, згідно яких особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Ненадання державному виконавцю відомостей або пояснень при наявності підстав, передбачених ст. 63 Конституції України, не створює склад правопорушення, передбаченого ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження» (невиконання законних вимог державного виконавця»;

– повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об’єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження;

– у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній (договірній) основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб’єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

1) будівельну діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж);

2) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг із перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

3) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

4) надання послуг, пов’язаних із охороною державної та іншої власності, надання послуг із охорони громадян;

5) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт.

– здійснювати інші повноваження, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» та іншими законами.

Вимоги державного виконавця, які висуваються останнім в процедурі примусового виконання рішень, є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну й кримінальну відповідальність згідно з законом.

Дії державного виконавця з примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені наступними особами:

боржником;
стягувачем;
особами, які беруть участь у виконавчому провадженні (спеціалісти, експерти, тощо);
особами, які залучаються до виконавчих дій у встановленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку (працівники міліції, поняті, органи опіки та піклування тощо).

Нерідко у науковій літературі можна зустріти думку стосовно того, що не всі дії державного виконавця повинні оскаржуватись сторонами виконавчого провадження, зокрема, якщо державний виконавець за нормами Закону України «Про виконавче провадження» повинен здійснити якісь дії, не даючи правової оцінки підставі здійснення виконавчої дії (відкриття виконавчого провадження, зупинення провадження через підстави для обов’язкового зупинення тощо), то немає юридичних підстав для оскарження таких дій, оскільки в ці виконавчі дії державний виконавець не вкладає власну волю та правосвідомість. Із такою позицією не можна погодитись, оскільки на практиці державні виконавці нерідко помилково приймають на виконання документи, які не є виконавчими (рішення третейських судів, відповіді на визнані претензії тощо), зупиняють виконавче провадження на підставах, помилково визначених як обов’язкові до виконання тощо. Тому однією із найважливіших гарантій законності у виконавчому провадженні є саме можливість оскарження будь-яких виконавчих дій чи бездіяльності державного виконавця.

Державні виконавці є державними службовцями. Тому до їх компетенції відносяться й права, єдині для всіх державних службовців України, зокрема:

1) користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

2) брати участь у розгляді питань і прийнятті у межах своїх повноважень рішень, тобто державний виконавець вправі брати участь у комісіях, нарадах, семінарах тощо з питань примусового виконання рішень, що, у свою чергу, має підвищити якість роботи державного виконавця та координувати дії декількох державних чи недержавних органів, що спрямовані на досягнення мети та виконання завдань, покладених на державного виконавця Законом;

3) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції. Це право є запорукою правильного та своєчасного виконання рішень, тим більше, що державний виконавець у встановленому законом порядку вправі вимагати також і надання інформації, доступ до якої обмежений, а також інформації, яка складає банківську або державну таємницю;

4) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

5) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця. Слід підкреслити, що кожен державний службовець, з метою підвищення якості власної роботи та оптимізації діяльності органу, в якому він працює, вправі знайомитися із Правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями та ін., тобто із документами, які деталізують організацію роботи окремого органу державної влади та визначають специфіку дільниці роботи кожного із службовців;

6) на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, досвіду та стажу роботи;

7) безперешкодно ознайомлюватись із матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення. Особова справа кожного державного службовця є єдиним джерелом отримання відомостей про службове просування та кар’єру останнього, причому кожен зі службовців вправі контролювати правильність та повноту відомостей, які заносяться до особової справи, та, у разі необхідності, оскаржувати правильність її змісту;

8) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії. Критеріями, які мають свідчити про наявність у державного службовця відповідного досвіду та кваліфікації, є вислуга років, проходження підвищення кваліфікації, отримання відповідної освіти та наукового ступеня, написання наукових робіт та ін. У разі наявності у державного службовця відповідних підстав, він має право вимагати підвищення рангу, просування по службі (на конкурсній або іншій основі) тощо. Незгода державного службовця з притягненням до дисциплінарної відповідальності, із висновками атестаційної або кваліфікаційної комісії можуть бути предметом судового розгляду при наявності відповідного звернення службовця;

9) вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри.

Авторами цього посібника неодноразово відзначалося, що робота державного виконавця завжди пов’язана з конфліктом, оскільки наявність рішення суду, що підтверджує чиєсь право на відновлення порушеного права, лише підкреслює небажання протилежною стороною виконувати зазначене рішення. Тому нерідко державні виконавці стають об’єктом необґрунтованих звинувачень та провокацій з боку несумлінних сторін виконавчого провадження. Службове розслідування зазвичай провадиться керівником органу, в якому працює службовець, або спеціально створеною комісією, у строк, що не перевищує двох місяців, відповідно до «Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців», затвердженого постановою КМУ від 13.06.2000 р. № 950;

10) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

11) на соціальний і правовий захист відповідно до статусу службовця;

12) захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку.

Високий статус державного виконавця, як представника правоохоронного органу, має підкреслювати й те, що державний виконавець під час виконання службових обов’язків носить формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Крім того, державним виконавцям та іншим працівникам органів ДВС видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністром юстиції України.

Згідно із Законом України «Про виконавче провадження» та ст. 19 ч. 2 Конституції України працівник органу державної виконавчої служби зобов’язаний сумлінно виконувати службові обов’язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України, а також діяти лише на підставі Конституції України та Законів України.

Разом із тим, відносно державних виконавців існують обмеження, пов’язані із проходженням служби, зокрема, державний виконавець при проходженні служби не має права здійснювати будь-яку іншу оплачувану роботу, за винятком наукової, викладацької та творчої діяльності у неробочий час.

Боротьба із корупційним проявами у діяльності державних органів проявляється у забороні державним службовцям при проходженні служби вчиняти наступні дії:

1) незаконне одержання у зв’язку з виконанням функцій держави матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

2) одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна із використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством;

3) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності чи в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

4) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

5) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції із управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

6) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, навмисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

7) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб із метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

8) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого контролює державний виконавець;

9) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Втім варто підкреслити, що обов’язковою ознакою, за якою будь-яка неправомірна чи неетична поведінка осіб, уповноважених на виконання функцій держави, визнається корупційною, є корисливий або інший особистий їх інтерес або інтерес третіх осіб. Тому при з’ясуванні суб’єктивної сторони будь-якого з передбачених Законом України «Про боротьбу з корупцією» корупційних правопорушень, суду належить установлювати наявність інтересу, яким керувався правопорушник.

Державні виконавці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу, у якому вони працюють.

3.3. Соціальний захист державного виконавця

Державний виконавець перебуває під захистом закону. Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство, незаконне втручання в діяльність державного виконавця щодо виконання рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою кримінальну, адміністративну чи іншу встановлену законом відповідальність.

Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, забезпечуються житлом у першочерговому порядку відповідно до законодавства. Державні виконавці мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів.

Державний виконавець підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він займає. Порядок та умови страхування державних виконавців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов’язків сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення». За сім’єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання жилої площі.

У разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов’язків, йому виплачується одноразова допомога у розмірі від трирічного до п’ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія з інвалідності.

Збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, а також інших надбавок згідно із законодавством.

За забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа державні виконавці одержують винагороду у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» – у розмірі двох відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а згідно виконавчого документу немайнового характеру – не більше п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Порядок виплати означеної винагороди встановлюється Міністерством юстиції України.

Фінансове і матеріальне забезпечення діяльності працівників органів державної виконавчої служби та фінансування витрат на проведення та організацію виконавчих дій здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, порядок формування яких встановлюється Законом України «Про виконавче провадження».

Порядок та норми матеріального забезпечення їх діяльності встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства юстиції України.

Державним виконавцям, які за рішенням керівника відповідного органу державної виконавчої служби використовують у службових цілях власний транспорт, виплачується грошова компенсація в розмірах, встановлених законодавством.

Працівник органів державної виконавчої служби під час службового відрядження користується правом придбання без черги проїзних документів на всі види транспорту і влаштування у готелі.

Працівники органів державної виконавчої служби забезпечуються безоплатним форменим одягом за нормами, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

До осіб, які претендують на зайняття посади державного виконавця, закон висуває певні вимоги. Державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов’язки.

Заступником директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальником підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України у Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, його заступником, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міського управління юстиції, начальником районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції призначається громадянин, що проживає постійно на території України не менше п’яти років, із вищою юридичною освітою та із стажем юридичної роботи не менше ніж три роки.

За успіхи в роботі щодо виконання рішень державний виконавець може бути заохочений Міністром юстиції України, начальником Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальниками управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі з їх власної ініціативи, або поданням начальника відповідного органу державної виконавчої служби.

Дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищої за рангом посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом.

Органи державної виконавчої служби України, як і органи юстиції у цілому, поступово формуються у єдину правоохоронну структуру.

На сьогодні державні виконавці працюють в умовах надмірного навантаження і принципової неузгодженості багатьох процедур примусового виконання. За час існування служби прийнято низку законів, що негативно впливають на коло прав державних виконавців і результативність роботи. До таких слід віднести – Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ін.

Державні виконавці, не зважаючи на труднощі своєї роботи, позбавлені фізичного захисту від неправомірних посягань із боку несумлінних учасників виконавчого провадження, оскільки в структурі органів юстиції України відсутні спеціальні озброєні підрозділи, головним завданням яких було б здійснення захисту державних виконавців при проведенні останніми процесуальних виконавчих дій.

Питання для самоконтролю

1. Державний виконавець – основна дієва фігура ДВС.

2. Повноваження, обов’язки і права державного виконавця.

3. Фінансове і матеріальне забезпечення діяльності державних виконавців.

4. Відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем.

5. Відповідальність державного виконавця.

6. Стимулювання діяльності державного виконавця.

7. Соціальний захист державних виконавців.

Питання для самостійного вивчення

8. Види контролю діяльності державного виконавця.

9. Посадовий контроль діяльності державного виконавця.

10. Відомчий контроль діяльності державного виконавця.

11. Позавідомчий контроль діяльності державного виконавця.

12. Цивільний контроль за діяльністю правоохоронних органів.

13. Відповідальність державного виконавця.

14. Відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця.

Тема 4. Учасники виконавчого провадження

4.1. Державний виконавець: правоздатність та дієздатність у виконавчому провадженні

Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Процедура виконавчого провадження здійснюється шляхом вчинення активних дій з боку державного виконавця та з боку інших учасників виконавчого провадження.

Учасниками виконавчого провадження є:

– державний виконавець;

– сторони виконавчого провадження, представники сторін;

– експерти, спеціалісти;

– перекладачі.

Для проведення виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки і піклування, інших органів і установ у порядку, встановленому Законом. Зазначені особи не є учасниками виконавчого провадження, але їх сукупність закон визначає поняттям «особи, залучені до проведення виконавчих дій».

Державний виконавець. Головною процесуальною фігурою у процедурі виконавчого провадження є державний виконавець. Це посадова особа, яка покликана від ім’я держави виконати конкретне рішення суду чи іншого органу у конкретній справі. Державний виконавець за ініціативою стягувача відкриває провадження і здійснює його, згідно з законом.

Процедура виконавчого провадження визначає правосуб’єктність у всіх підприємств, організацій та установ як боржників чи стягувачів. Правоздатність (здатність мати права та нести обов’язки) та дієздатність (здатність самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки) виникає у юридичних осіб одночасно та охоплюється поняттям правосуб’єктності. Державний виконавець не повинен з’ясовувати правовий статус організації у виконавчому провадженні, оскільки ці питання мав з’ясувати суд чи інший орган при прийнятті рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Тим більше, що стороною у виконавчому провадженні може бути організація, яка не є юридичною особою, наприклад, це орган державної влади або місцевого самоврядування (чи його внутрішній підрозділ), який має здійснити певні дії у межах власної компетенції. Наразі правосуб’єктність сторін та учасників виконавчого провадження має перевірятися державним виконавцем.

4.2. Сторони виконавчого провадження

Однією із сторін у виконавчому провадженні є стягувач. Це фізична або юридична особа на користь і в інтересах якої існує рішення суду чи іншого органу видано виконавчий документ. Стягувач – це не завжди позивач у цивільному або господарському процесі, оскільки можливі випадки, коли позивачеві у задоволенні позовів відмовлено, і він стає боржником за виконавчим документом про стягнення судових витрат, а відповідач стає стягувачем.

Нерідко, фактичним стягувачем за виконавчим документом є держава або державний орган (при стягненні державного мита, виконавчого збору тощо). Однак законом, на жаль, не визначено ані статусу держави як сторони виконавчого провадження, ані можливості представництва у виконавчому провадженні держави відповідними органами державної влади, які провадять стягнення до державного або місцевих бюджетів. Згідно ч. 2 ст. 121 Конституції України, функції представництва держави у цих випадках мала б виконувати прокуратура, однак, до цього часу цього не відбувається.

Означене становище викликає численні непорозуміння та викривлення сенсу процедури виконавчого провадження, оскільки законом не визначено, хто має право пред’являти до виконання виконавчий документ про стягнення на користь держави, кому слід повертати без виконання виконавчий документ про стягнення на користь держави (суду, що видав документ, іншим органам, що видали документ, фінансовому органу, податковому органу, органу Державного казначейства України, органам контрольно-ревізійної служби, Рахунковій палаті тощо) та ін. Це становище вказує на вкрай нечітке визначення Законом України «Про виконавче провадження» статусу держави як сторони виконавчого провадження, не зважаючи на те, що кількість документів про стягнення на користь держави на сьогодні час становить близько половини загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на примусовому виконанні органів ДВС. У свою чергу, у практичній діяльності це тягне за собою численні порушення та навіть зловживання з боку державних виконавців у процесі стягнення коштів на користь держави.

Прийнятним виходом із ситуації, що існує, було б таке. За нормами ст. 10 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» та ст. 93 Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» встановлено, що контроль за надходженням платежів до бюджету здійснюють Державна податкова адміністрація України, Міністерство фінансів України та їх територіальні підрозділи, а також інші органи, відповідальні за сплату платежів до бюджету. Тому, на нашу думку, нормами Закону України «Про виконавче провадження» слід було б надати права представника держави-стягувача у виконавчому провадженні місцевим податковим або фінансовим органам, з наданням їм прав сторони виконавчого провадження.

Боржником у виконавчому провадженні є фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням суду або іншого органу (посадової особи) вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен із них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.

У разі вибуття однієї з сторін (смерті або визнання недієздатною фізичної особи, ліквідація та виключення з Єдиного державного реєстру підприємств, установ та організацій юридичної особи) державний виконавець із власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама зацікавлена сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов’язкові тією мірою, у якій вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відразу слід підкреслити, що інститут заміни сторони виконавчого провадження не завжди мав той порядок, що існує на сьогодні. З початку функціонування у 1999 р. державної виконавчої служби і до кінця 2002 р. заміна сторони виконавчого провадження здійснювалася самим державним виконавцем на підставі документів, які визначають правонаступника сторони, а саме:

рішення суду (у т.ч. господарського);
статут;
свідоцтво про право на спадщину;
інші документи у передбачених законом випадках.

Цей порядок 26.12.2002 р. був скасований, і право замінити сторону у правовідношенні, у тому числі й такому, за яким прийнято рішення суду, передано виключно до компетенції судових органів. Втім, на практиці такий порядок викликає ускладнення. Так, на примусовому виконанні органів державної виконавчої служби Донецької області протягом 2003 р. перебувало майже 110 тисяч виконавчих документів на суму понад 530 млн. грн, за якими однією з сторін є юридичні особи (підприємства вугільної промисловості), що мали реформуватися за відповідними наказами Міністерства палива та енергетики України. Протягом усіх 12 місяців 2003 р. тривала робота щодо заміни сторони виконавчого провадження за цими документами, яка, згідно ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», провадилась шляхом внесення подання державного виконавця до суду, що видав рішення. Господарський суд та суди загальної юрисдикції відмовились від пропозиції провадити заміну сторони виконавчого провадження за зведеним виконавчим провадженням, обґрунтовано вважаючи, що розгляд питання про заміну сторони виконавчого провадження має провадитися у межах окремої цивільної (господарської) справи, на підставі відповідного рішення, за яким було видано виконавчий документ. Діяльність щодо заміни судами сторони виконавчого провадження за більше ніж 100 тисячами виконавчих документів не тільки суттєво збільшила навантаження всіх судів Донецької області, але й майже на рік зупинила примусове виконання рішень судів про стягнення боргів із підприємств вугільновидобувної промисловості, фактично надавши останнім відстрочку виконання судових рішень.

Сторони та інші учасники виконавчого провадження мають право:

1) ознайомитися із матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії;

2) подавати додаткові матеріали;

3) заявляти клопотання;

4) брати участь у провадженні виконавчих дій;

5) давати усні та письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи;

6) заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження;

7) заявляти відводи у випадках, передбачених Законом;

8) оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження;

9) користуватися іншими правами, наданими Законом України «Про виконавче провадження».

Стягувач також має право подати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, про поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа.

Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується судом, оспорювати належність майна і його оцінку, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами.

За виконавчим документом про стягнення коштів за погодженням із стягувачем боржник може передати стягувачу в рахунок повного або часткового погашення боргу власне майно.

Сторони зобов’язані письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження, встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місцезнаходження та ін.

Боржник зобов’язаний у строк, встановлений державним виконавцем, надати достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, рахунки в банківських та фінансових установах, своєчасно з’явитися за викликом державного виконавця, письмово повідомити державного виконавця про майно, що перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.

Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов’язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення повного і своєчасного вчинення виконавчих дій.

Представництво сторін у виконавчому провадженні. Сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов’язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто (наприклад, особисто спростувати ганебні відомості, поширені про іншу особу).

Представництво у виконавчому провадженні можна умовно поділити на законне (те, що виникло безпосередньо на підставі закону) та договірне (те, що виникло на підставі трудового договору, договору доручення, агентського договору, довіреності, або із статутних документів юридичної особи чи її структурного підрозділу).

Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом та статутними документами, або через представників юридичної особи. Представництво у виконавчому провадженні слід відрізняти від представництва юридичної особи, яка може здійснюватися виконавчими органами цієї юридичної особи (зокрема, директором або керуючим). Повноваження директора юридичної особи, як представника, засвідчуються не довіреністю, а службовим посвідченням чи іншим документом, що підтверджують право керівника на представництво інтересів юридичної особи (витяг зі статутних документів, наказ про призначення на посаду тощо). Повноваження керівника філії або представництва, які не є юридичними особами, підтверджуються довіреністю директора головного підприємства – юридичної особи та витягом із Положення про філію чи представництво.

Повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону (нотаріально завіреною – для представників фізичних осіб, виданою керівником або нотаріально завіреною – для представників юридичних осіб).

Представниками у виконавчому провадженні не можуть бути:

особи, які не досягли 18 років, крім випадків, передбачених законом (наприклад, у випадку набуття неповнолітньою особою повної дієздатності у зв’язку з укладанням шлюбу та ін.);
особи, над якими встановлено опіку чи піклування;
судді, слідчі, прокурори, державні виконавці, крім випадків, коли вони діють як законні представники або як уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження;
інші особи, які відповідно до закону не можуть здійснювати представництво.

4.3 Інші учасники виконавчого провадження

Експерт, спеціаліст. Для з’ясування та роз’яснення питань, що виникають при здійсненні виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, державний виконавець із власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста, а при необхідності – кількох спеціалістів або експертів. Найбільш поширена підстава для залучення до виконавчого провадження експерта-оцінювача – необхідність визначення вартості описаного та арештованого майна, зокрема тоді, коли оцінити окремі види майна складно або сторона виконавчого провадження заперечує проти самостійної оцінки майна державним виконавцем.

Залучення спеціалістів на сьогодні провадиться частіше за все для визначення міри задіяності майна державного підприємства у виробничому процесі, або для здійснення спеціалістом-аудитором виявлення дебіторської заборгованості перед боржником та іншого майна, що перебуває або належить боржникові від третіх осіб. Крім того, доцільно залучати спеціалістів для вирішення окремих питань послідовності звернення стягнення на майно боржника (наприклад, чи є описані верстати чи техніка виробленою продукцією чи засобом виробництва підприємства та ін.).

Як експерт або спеціаліст може бути запрошена будь-яка дієздатна особа, яка має необхідні знання, достатню кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Необхідні досвід, знання та кваліфікація підтверджуються, як правило, письмовими документами – сертифікатами, ліцензіями, дипломами тощо. До речі, кваліфікація оцінювача підтверджується зазвичай сертифікатом Фонду державного майна України.

Згідно вимогам закону, експертом (спеціалістом), має бути фізична особа. Втім це не позбавляє державного виконавця права залучити до виконавчого провадження експертну організацію, яка вправі давати висновки з питань, що виникають у виконавчому провадженні.

Експерт або спеціаліст зобов’язаний дати письмовий висновок із питань, що поставлені йому державним виконавцем у постанові про призначення експерта (спеціаліста), а також давати усні рекомендації щодо дій, які виконуються в його присутності. З моменту призначення експертизи й до моменту отримання державним виконавцем висновку експерта виконавче провадження може бути зупинене, і з метою запобігання порушенню строків примусового виконання, державному виконавцю доцільніше зупиняти виконавче провадження у разі призначення експертизи, окрім випадків, коли це може істотно порушити права сторін.

Експерт або спеціаліст має право на винагороду за надані ним послуги, розмір якої визначає начальник відповідного відділу державної виконавчої служби за розрахунком, поданим експертом або спеціалістом. Якщо розмір винагороди перевищує 500 грн, то її визначає начальник відділу державної виконавчої служби за погодженням із начальником відповідного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, за розрахунком, поданим експертом або спеціалістом, але не більше ніж передбачено Інструкцією про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, державної виконавчої служби, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710. Ця винагорода та інші витрати на проведення експертизи належать до витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій.

За відмову або ухилення від дачі висновку чи за дачу завідомо неправдивого висновку експерт несе кримінальну відповідальність за ст. 384-385 КК України, про що він має бути попереджений державним виконавцем. Збитки, завдані сторонам неправдивим висновком експерта або спеціаліста, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.

Копія постанови державного виконавця про призначення у виконавчому провадженні експерта або спеціаліста у 3-денний строк з дня її винесення надсилається сторонам. Заявлений сторонами відвід експерту або спеціалісту вирішується в загальному порядку – вмотивованою постановою державного виконавця.

Перекладач. Багатонаціональність громадян, що мешкають на території України, та нерідко невисокий рівень володіння громадянами українською мовою нерідко призводить до необхідності залучення до виконавчого провадження перекладача. Перекладач може бути запрошений як стороною виконавчого провадження, так і самостійно державним виконавцем. До перекладача закон не пред’являє особливих вимог, тому перекладач по-перше, має бути повністю дієздатною особою, по-друге, він має достатньо володіти мовами, необхідними для перекладу. Особі, якій потрібні послуги перекладача, державний виконавець надає строк для його запрошення, який не може перевищувати 10 днів, причому на цей період виконавче провадження може бути зупинене. У випадку, коли зазначена особа не забезпечить участі перекладача у визначений строк, його може призначити своєю постановою державний виконавець.

Однак державному виконавцеві слід мати на увазі, що залучення як перекладачів близьких родичів сторін, або інших осіб, які тим чи іншим чином зацікавлені у результаті виконавчого провадження та за визначенням не можуть бути неупередженими, є неприпустимим. За наявності таких обставин перекладач має заявити самовідвід.

Перекладач має право на винагороду за виконану роботу, що належить до витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій. Розмір винагороди за послуги перекладача визначається в порядку, що встановлюється Інструкцією про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, державної виконавчої служби, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710.

Зокрема, для оплати праці перекладачів встановлено наступні ставки:

за письмові переклади – від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170-255 грн.) за один авторський аркуш (40 тисяч друкованих знаків);
за усні переклади – від 5 до 10 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину перекладу (0,85-1,70 грн);
переклади з рідкісний мов, із писемністю в’яззю, з власною графікою, ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, як і переклади на іноземну мову, віднесену до рідкісних мов, що мають писемність в’яззю, власну графіку, написання ієрогліфами, клинописом, оплачуються із збільшенням ставок на 25 %.

У разі завідомо неправильного перекладу, а також за відмову виконати обов’язки перекладача особа несе кримінальну відповідальність за статтями 384-385 КК України, про що вона має бути письмово попереджена державним виконавцем.

Понятий. Будь-які виконавчі дії можуть провадитися у присутності понятих. І в кримінальному, і в судовому, і у виконавчому провадженні мета існування інституту понятих єдина – забезпечити неупередженість та підконтрольність посадовців, які здійснюють вчинення певних процесуальних дій. Роль понятого багато у чому співпадає з роллю свідка – він повинен засвідчити правильність та законність, а також факт та процедуру проведення окремих дій державними службовцями.

Виконавче провадження розрізняє обов’язкову та факультативну участь понятих при проведенні виконавчих дій. Існує певне коло виконавчих дій, які не можуть бути проведені без участі понятих, зокрема, присутність понятих обов’язкова:

при вчиненні виконавчих дій, пов’язаних із примусовим входженням до нежилих приміщень і сховищ, у яких зберігається майно боржника, на яке звернено стягнення, або майно стягувача, яке має бути повернено йому в натурі;
примусовим входженням до жилих будинків, квартир для забезпечення примусового виселення та вселення в них;
примусовим входженням до будинків, квартир та інших приміщень, у яких знаходиться дитина, яка має бути передана іншим особам відповідно до рішення суду;
при проведенні огляду, арешту, вилучення і переданні майна.

Факультативна участь понятого при проведенні виконавчих дій можлива у всіх інших випадках, наприклад, якщо сторона зацікавлена у більш високій посвідчувальній силі процесуального документу, або внаслідок конфліктності сторін виконавчого провадження державний виконавець припускає можливість майбутніх безпідставних обвинувачень у порушенні порядку проведення виконавчих дій.

Як поняті можуть бути запрошені будь-які повністю дієздатні громадяни, які не мають особистої заінтересованості в провадженні виконавчих дій і не пов’язані між собою або з учасниками виконавчого провадження родинними зв’язками, підлеглістю чи підконтрольністю. Кількість понятих при вчиненні виконавчих дій не може бути менше двох.

Понятий у виконавчому провадженні наділений певною компетенцією, зокрема, понятий має право:

знати, для участі в провадженні яких виконавчих дій його запрошено, на підставі якого виконавчого документа вони здійснюються;
робити зауваження з приводу вчинення виконавчих дій. Зауваження понятого підлягають письмовому занесенню до акта відповідної виконавчої дії, причому за бажанням понятого ці зауваження можуть вноситися до акту власноруч;
на компенсацію витрат, пов’язаних із виконанням обов’язків понятих, зазначені витрати належать до витрат на проведення виконавчих дій. Компенсацію громадянам витрат, пов’язаних із виконанням обов’язків понятих, слід проводити із розрахунку середньоденного заробітку за місцем роботи, а громадянам, які не працюють, – із розрахунку середньоденного заробітку, розрахованого за середньомісячною заробітною платою для даної місцевості.

Понятий зобов’язаний засвідчити факт, зміст і результати виконавчих дій, під час провадження яких він був присутній.

Перед початком виконавчих дій, у яких беруть участь поняті, державний виконавець роз’яснює останнім їх права і обов’язки.

Відводи. Неупередженість та об’єктивність виконавчого провадження забезпечуються також і правом сторін виконавчого провадження заявляти відводи та самовідводи. Державний виконавець, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у виконавчому провадженні і підлягають відводу, якщо вони є близькими родичами сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні, або заінтересовані в результаті виконання рішення, або є інші обставини, що викликають сумніви у їх неупередженості (наприклад, мають місце дружні, або навпаки, явно неприязні стосунки державного виконавця з однією із сторін виконавчого провадження тощо).

За наявності обставин для відводу зазначені особи зобов’язані заявити самовідвід. Із тих же підстав відвід цим особам може бути заявлений сторонами виконавчого провадження або їх представниками. Відвід має бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і заявленим у будь-який час до закінчення (завершення) виконавчого провадження.

Питання про відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, про що виноситься постанова.

Питання про відвід, самовідвід начальника відділу державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби вирішується наказом керівника відповідного органу вищого рівня. Наказ про задоволення чи відмову в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби може бути оскаржений у 10-денний строк до Міністерства юстиції України або до суду.

У разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або до іншого підрозділу (відділу) державної виконавчої служби.

Відмова у задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду у 10-денний строк, а відводу експерта, спеціаліста, перекладача – у той же строк начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби, а у разі його відмови – до суду.

Посадові особи, що мають право на розгляд питання про відвід державного виконавця, експерта, спеціаліста чи перекладача, а також суд, зобов’язані розглянути заяву про відвід або самовідвід у термін, що не перевищує трьох діб.

Питання для самоконтролю

1. Визначити поняття «учасник виконавчого провадження».

2. Державний виконавець як учасник виконавчого провадження.

3. Стягувач як учасник виконавчого провадження.

4. Боржник як учасник виконавчого провадження.

5. Перекладач у виконавчому провадженні.

Питання для самостійного вивчення

1. Експерт у виконавчому провадженні.

2. Роль понятих у виконавчому провадженні.

3. Відвід учасника виконавчого провадження.

4. Самовідвід учасника виконавчого провадження.

Тема 5. Відкриття виконавчого провадження

5.1. Підстави і порядок відкриття виконавчого провадження

Відкриття виконавчого провадження – це початкова стадія процедури примусового виконання рішення суду або іншого органу (посадової особи), на якій державний виконавець, керуючись нормами Закону України «Про виконавче провадження», повинен пересвідчитись у наявності підстав для відкриття виконавчого провадження та за наслідками цієї перевірки у триденний строк прийняти рішення про відкриття провадження або відмову в відкритті виконавчого провадження. Раніше існував також інститут відкладення відкриття виконавчого провадження, однак в процедурі реформування виконавчого провадження, із 28.08.2003 р. цей інститут скасовано через недоцільність існування останнього.

Відкриття виконавчого провадження – це, також, юридичний факт, що тягне за собою настання адміністративно-правових відносин (відповідних прав та обов’язків) як між сторонами виконавчого провадження, так і між сторонами і посадовими особами органів державної виконавчої служби.

До моменту відкриття виконавчого провадження жодна виконавча дія із примусового виконання рішення не може бути здійснена, що гарантує сторонам виконавчого провадження відправлення процедури виконавчого провадження лише у межах передбаченого Законом процесу.

Виконавчий документ, що потрапляє до канцелярії органу ДВС, повинен бути переданий діловодом начальнику цього органу не пізніше наступного дня після його отримання канцелярією, і у той же день має бути переданий начальником відповідного органу ДВС підлеглому державному виконавцю.

Державний виконавець зобов’язаний прийняти виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого документа і цей документ відповідає вимогам, що передбачені Законом та пред’явлений до виконання до відділу ДВС за належним місцем виконання рішення (за територіальною приналежністю та підвідомчістю).

Державний виконавець у 3-денний строк із дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У разі, якщо рішення суду допущене до негайного виконання, державний виконавець має відкрити провадження за таким документом не пізніше наступного дня після отримання виконавчого документу (до речі, інших особливостей процедури примусового виконання рішення суду, що допущене до негайного виконання – строки виконання, черговість задоволення вимог стягувачів, порядок звернення стягнення на майно – Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає).

У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення боржника – п’ятнадцяти днів, причому державний виконавець попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених Законом. Визначаючи строк для добровільного виконання рішення, державний виконавець має виходити з загальних засад цивільного законодавства – справедливості та розумності, оскільки строк у один-два дні, встановлений для добровільного виконання рішення, фактично унеможливить його добровільне виконання, і, певним чином, порушить права боржника. Про правильність такої позиції свідчить і судова практика, згідно якої судами неодноразово визнавалися неправомірними дії державного виконавця щодо встановлення строку для добровільного виконання рішення у один-два дні, через нереальність виконання рішення у такий напрочуд скорочений термін. Тому, із урахуванням строків поштового обігу, строк для добровільного виконання рішення суду повинен встановлюватися не менше 3-4 днів.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення, яким надана відстрочка виконання, приймається державним виконавцем до виконання лише після закінчення терміну відстрочки в межах строку, встановленого для пред’явлення цього виконавчого документа. Одразу слід завважити, що строк відстрочки не входить до загального строку пред’явлення виконавчого документу до виконання, тому строк пред’явлення виконавчого документу має розпочинатися з моменту закінчення відстрочки виконання.

У разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, забезпечення позовних вимог строк для добровільного виконання не встановлюється, оскільки це суперечитиме характеру та логіці рішення.

Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за:

1) заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення;

2) заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) в інших передбачених законом випадках; однак, на сьогодні законом не передбачено жодного іншого випадку відкриття виконавчого провадження, причому ця правова прогалина створює проблеми в прийнятті до примусового виконання судових рішень про стягнення державного мита, стягнень на користь держави та деяких інших категорій рішень.

Виконавчими документами, як єдиною законною підставою для відкриття виконавчого провадження, є:

1) виконавчі листи, що видаються судами на підставі:

рішень, вироків, ухвал, постанов судів загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих);

рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані й допущені на території України у встановленому законом порядку;

рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у випадках, передбачених законом, тобто, для визнання такого судового документу виконавчим слід пересвідчитися, чи передбачено нормативним актом, що має силу закону (Закон України, Декрет Кабінету Міністрів України), визнання судового документу як виконавчого та чи підлягає він виконанню органами ДВС. Як приклад можна навести ст. 53 Закону України «Про авторське та суміжні права», згідно якої ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника (тобто, така ухвала є виконавчим документом);

3) накази господарських судів, у тому числі й ті, що видаються на підставі рішення третейського суду;

4) судові накази;

5) ухвали, постанови господарських судів у випадках, передбачених законом;

6) виконавчі написи нотаріусів;

7) посвідчення комісій щодо трудових спорів;

8) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

9) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

10) рішення Європейського суду з прав людини;

11) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

12) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу.

До цього часу багато суперечок точиться навколо останньої норми, згідно якої виконавчими документами є рішення інших державних органів, якщо за законом вони виконуються органами ДВС. Зокрема, нормами ст. 8 Господарського процесуального Кодексу України передбачено, що коли у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

І огляду на вище викладене, можна зробити висновок, що органи ДВС на підставі норм статей 3, 181 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 8 ГПК України повинні відкривати виконавче провадження лише за тими відповідями на визнану претензію, боржниками за якими є органи державної влади, котрі ці відповіді і видали.

Втім нерідко у наукових колах можна почути думку, що таке ставлення до примусового виконання відповідей на визнані претензії є порушенням прав стягувачів, які не в змозі звернутися до суду за захистом права, визнаного боржником, оскільки у цьому випадку відсутній предмет спору (боржник письмово визнав зобов’язання). Така позиція не є достатньо обґрунтованою через нижче викладене. Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. (за справою № 1-2/2002) визнано, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Таким чином, відмова державного виконавця в відкритті виконавчого провадження за відповіддю на визнану претензію (як наслідком досудового врегулювання спору) жодним чином не позбавляє права стягувача (позивача) звернутися за захистом свого порушеного права до суду, тим більше, що невиконання у добровільному порядку своїх визнаних зобов’язань вже свідчить про небажання боржником виконувати ці зобов’язання, що само по собі є підставою для звернення до суду.

До виконавчого документу закон пред’являє певні обов’язкові вимоги, тому при прийнятті до примусового виконання виконавчого документу, державний виконавець обов’язково має пересвідчитися, чи містяться у виконавчому документі необхідні реквізити. Зокрема, у виконавчому документі в будь-якому разі повинні бути зазначені:

1) назва документа (виконавчий лист, виконавчий напис, постанова, ухвала, наказ тощо), дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ (якщо рішення і виконавчий документ не співпадають у одному документі);

3) найменування стягувача і боржника, їх місцезнаходження, ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності, а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Копії виконавчих документів можуть бути надані до виконання лише у тому разі, якщо вони завірені оригінальним підписом посадової особи, що видала оригінал виконавчого документу, та скріплений відповідною печаткою. Нотаріально чи іншим чином завірені копії виконавчих документів не можуть бути підставою для відкриття виконавчого провадження.

Крім того, державний виконавець має з особливою увагою ставитися до того, якою саме печаткою завірений виконавчий документ. На практиці нерідко трапляються випадки, коли документ завіряється печатками на кшталт «Для пакетів», «Загальний відділ», «Канцелярія» тощо. Такий виконавчий документ не має юридичної сили та не може бути підставою для відкриття виконавчого провадження.

Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів. Наприклад, статтею 117 ГПК України встановлено обов’язкове зазначення у наказах господарського суду ще і номерів рахунків у банках, що належать стягувачеві та боржникові.

Звертає на себе увагу той факт, що за переважною більшістю судових рішень виконавчий документ видається стягувачеві для самостійного вирішення питання стосовно звернення до примусового виконання. Суддя лише контролює, відповідно до закону, своєчасність звернення до органів ДВС. Натомість рішення органів державної влади щодо застосування адміністративних санкцій звертаються до примусового виконання самими органами, що їх видали.

Наказ господарського суду може бути пред’явленим до примусового виконання протягом трьох років.

Слід звернути увагу, що з 28.08.2003 р. утворилася конкуренція норм п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», що встановлює трирічний строк для пред’явлення до примусового виконання судових документів (у т.ч. й наказів господарського суду), та ст. 118 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, відповідно до якої виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох місяців із дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання.

У цьому випадку, для вирішення питання строку пред’явлення наказу господарського суду до виконання доцільніше керуватися загальними правилами теорії права:

1) при конкуренції норм права застосуванню підлягає норма, що набула чинності пізніше (за часом) – тобто має застосовуватися норма ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», що набула чинності 28.08.2003 р., а не норма ст. 118 ГПК України, яка внесена у ГПК України Законом України від 21.06.2001 р. у № 2539-III;

2) при конкуренції норм права застосуванню підлягає норма, що носить спеціальний характер. Норма ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому провадженні має спеціальний характер відносно загальних положень норм ст. 118 ГПК України. На спеціальний характер ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» вказують й положення ст. 115 ГПК України, згідно з якою рішення, ухвали та постанови господарського суду, що набрали законної сили, виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Строки пред’явлення наказу господарського суду до виконання для виконання – наступний день після набрання рішенням законної сили.

За загальним правилом, у разі, якщо дата закінчення або початку процесуального строку припадає на вихідний (святковий) день, то датою закінчення (початку) процесуального строку є наступний робочий день.

Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.

Переривання строку давності. Строки пред’явлення виконавчого документа до виконання можуть бути перервані наступними чинниками:

1) пред’явленням виконавчого документа до виконання;

2) частковим виконанням рішення боржником, у тому числі й поза межами процедури примусового виконання рішення;

3) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення.

Після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється і строк починає обліковуватися з початку. Час, що минув до переривання строку при обчисленні нового строку не зараховується.

У разі повернення державним виконавцем виконавчого документа стягувачу у зв’язку з неможливістю повного або часткового виконання рішення, строк пред’явлення виконавчого документа до виконання після перерви встановлюється з дня повернення виконавчого документа стягувачу.

У разі пропущення стягувачем строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання строк може бути поновлено судом. Стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутись із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ, або до суду за місцем виконання рішення суду. Суд розглядає таку заяву у 10-денний строк, якщо інше не встановлено законом. Слід зауважити, що поновлення строку пред’явлення до примусового виконання можливе лише за судовими рішеннями, а за іншими виконавчими документами пропущені строки поновленню не підлягають.

За заявою стягувача, із метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Накладення постановою про відкриття виконавчого провадження арешту на грошові кошти боржника суперечитиме сенсу процедури примусового виконання рішення, оскільки боржник буде позбавлений провадити видаткові операції по власних банківських рахунках.

Про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони його відчуження має бути обов’язково зазначено у резолютивній частині постанови про відкриття виконавчого провадження. Одночасно з винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника в порядку, визначеному Законом, зі складанням процесуальних документів встановленої форми.

Відмова у відкритті виконавчого провадження. Перевіривши виконавчий документ та підстави для пред’явлення останнього до примусового виконання, державний виконавець надає їм правову оцінку і відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності обставин, закріплених у законі, а саме:

а) пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання. При цьому державний виконавець має пересвідчитися у відсутності документів, які б підтверджували попереднє переривання строку пред’явлення (повернення документу без виконання, часткове погашення боргу тощо);

б) неподання виконавчого документа про виконання рішення, зазначеного у Законі (наприклад, коли державному виконавцеві надано копію виконавчого листа, завірену неналежним чином, подано на виконання рішення суду, за яким не видано виконавчий лист, пред’явлено несплачену в строк платіжну вимогу, акцептовану платником тощо);

в) якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання. За порядком, встановленим Цивільно-процесуальним Кодексом України та Господарським процесуальним кодексом України, виконавчі документи на підставі рішень судів видаються лише після набуття рішеннями чинності та закінченням строку для їх оскарження (окрім рішень, що допущені до негайного виконання). Натомість чинність рішення суду може бути перервана поновленням судом строку на апеляційне оскарження такого рішення та прийняттям до розгляду апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ. Тобто, при наявності до моменту відкриття виконавчого провадження в розпорядженні державного виконавця документів, підтверджуючих апеляційне оскарження рішення суду (ухвала про прийняття до розгляду апеляційної скарги), останній відмовляє в відкритті виконавчого провадження та повертає виконавчий документ заявникові. Втім якщо відомості про апеляційне оскарження рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, стали відомі державному виконавцеві після відкриття провадження, він має повернути виконавчий документ без виконання суду, що його видав, на підставі ст. 401 Закону України «Про виконавче провадження»;

г) пред’явлення виконавчого документа до відділу державної виконавчої служби не за місцем або підвідомчістю виконання рішення. Нерідко стягувач пред’являє до примусового виконання виконавчі документи з порушенням правил територіальної та предметної підвідомчості, і державний виконавець повертає такі виконавчі документи стягувачеві (заявникові). Такий порядок закріплено законом, однак не можна не погодитись, що таким чином державні виконавці затягують виконання рішення, стосовно якого стягувач вже виразив волю на звернення до примусового виконання. Зрештою, більш ефективним та розумним було б самостійне спрямування органами ДВС за належністю виконавчого документу, отриманого від стягувача з порушенням правил предметної або територіальної підвідомчості;

д) якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, і про термін такої відстрочки зазначено у виконавчому документі чи іншому судовому рішенні;

є) у разі невідповідності виконавчого документа обов’язковим вимогам, передбаченим статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження», або іншим законом, який визначає інші додаткові обов’язкові вимоги до окремих видів виконавчих документів;

ж) наявності інших обставин, передбачених законом, які виключають здійснення виконавчого провадження. Наприклад, виключає можливість здійснення виконавчого провадження органами ДВС ч. 2 статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, здійснюється виключно органами Державного казначейства України.

Про відмову у відкритті виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові. Законом прямо не встановлено строку, протягом якого державний виконавець має прийняти рішення про відмову в відкритті виконавчого провадження, однак у цьому випадку цілком виправданим є застосування аналогії закону за правилами відкриття виконавчого провадження, тобто постанова про відмову в відкритті провадження має бути винесена державним виконавцем у триденний термін із моменту отримання документу, або не пізніше наступного дня після отримання, якщо рішення підлягає негайному виконанню.

У разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі невідповідності виконавчого документу вимогам Закону, державний виконавець має роз’яснити стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, для приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами Закону. Наразі на практиці подеколи трапляються випадки безпосереднього звернення державного виконавця до суду для усунення недоліків, допущених у виконавчому документі, через те, що цей документ стосується стягнення на користь держави та був спрямований державному виконавцю самим судом. Таке ставлення до проблеми представництва інтересів держави-стягувача у виконавчому провадженні не є коректним, оскільки за наповнення Державного бюджету України відповідають відповідні фінансові органи, які й повинні представляти інтереси держави у виконавчому провадженні.

Постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження може бути оскаржена заявником начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду в 10-денний строк із моменту її одержання.

Копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі – документи виконавчого провадження), які повинні бути доведені державним виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, однак за умови авансування стягувачем витрат на проведення виконавчих дій. Останнє здійснюється у порядку, передбаченому Законом. Документи виконавчого провадження можуть надсилатися учасникам виконавчого провадження рекомендованими листами.

За письмовою заявою учасників виконавчого провадження документи виконавчого провадження можуть надсилатися адресатам також факсимільним зв’язком або електронною поштою. Документи виконавчого провадження, направлені факсимільним зв’язком або електронною поштою, вважаються врученими за наявності належного підтвердження їх одержання адресатами.

Державним виконавцем або іншою особою, уповноваженою державним виконавцем, документи виконавчого провадження можуть бути вручені особисто сторонам, іншим учасникам виконавчого провадження або їх представникам під розписку.

Належно оформлена відмова сторін виконавчого провадження від одержання документів виконавчого провадження не є перешкодою для проведення подальших виконавчих дій у встановленому Законом порядку. Подібна відмова сторін виконавчого провадження від одержання процесуальних документів має або підтверджуватися відповідними документами поштових організацій (установ зв’язку, системними адміністраторами, які провадять обслуговування електронної пошти), або актами державного виконавця, до складання яких залучення понятих не є обов’язковим.

У разі, якщо резолютивна частина судового рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа. Можливість роз’яснення резолютивних частин інших (несудових) рішень Законом не передбачена.

Суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця (сторони виконавчого провадження) про роз’яснення рішення суду у 10-денний строк із дня її надходження і при необхідності дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту виконавчого документа, не змінюючи їх змісту по суті. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову у цьому суд постановляє ухвалу.

5.2. Строки і умови здійснення виконавчого провадження

Правила перебігу процесуальних строків не визначені Законом України «Про виконавче провадження», тому для їх обчислення слід застосовувати за аналогією відповідні правила, що містяться у процесуальному законодавстві, зокрема:

виконавчі дії провадяться у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», а у разі, якщо такі строки не встановлено (або встановлено відносно, до певного моменту), то такі строки встановлюються державним виконавцем або судом (відстрочка виконання, розстрочка, зупинення провадження касаційною інстанцією тощо);
строки для вчинення виконавчих дій визначаються точною календарною датою, зазначенням події, що повинна неминуче настати, чи періодом часу; у останньому випадку дію може бути вчинено протягом всього періоду;
перебіг процесуального строку, обчислюваного роками, місяцями або днями, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок;
строк, обчислюваний роками (наприклад, у разі відстрочки виконання), закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку;
строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку; якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця;
у випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день;
виконавча дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку.

Крім того, переважна більшість процесуальних строків у виконавчому провадженні не носить граничного характеру, і, у разі їх пропуску, можуть бути відновлені судом та, в окремих випадках, як відновлення строку для добровільного виконання рішення – державним виконавцем.

Відкрите виконавче провадження здійснюється у строки, встановлені законом, зокрема, державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії щодо виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а після виконання рішення немайнового характеру (поновлення на роботі, виселення та вселення, примусовий обмін житловими приміщеннями, відібрання дитини, заборона діяльності об’єднань громадян та інші рішення, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії особистого характеру або утриматися від їх вчинення) – у двомісячний строк. Звертає на себе увагу те, що вказані строки встановлені не для закінчення (завершення) виконавчого провадження, як це було в ранніх редакціях Закону України «Про виконавче провадження», а для проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання рішення суду. Таким чином, формально, строк, протягом якого державний виконавець має винести постанову про закінчення виконавчого документу або повернення виконавчого документу без виконання, законом не обмежений.

Строки здійснення виконавчого провадження не поширюються на час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження та на період реалізації арештованого майна боржника (але реалізація за Законом не повинна тривати більше двох місяців).

Тривалий час точаться суперечки навколо строків та порядку примусового виконання рішень судів, що допущені судом до негайного виконання. Деякі автори доходять висновку, що якщо рішення допущене до негайного виконання, то воно має бути виконане невідкладно, з порушенням черговості задоволення стягувачів та з порушенням порядку розподілення коштів, стягнутих із боржника. Із такою позицією не можна погодитись хоча б тому, що у зведеному виконавчому провадженні зазвичай міститься декілька виконавчих документів, допущених до негайного виконання, і, за логікою вищезазначених авторів, у зведеному виконавчому провадженні перебуватиме два розряди стягувачів – зі звичайними рішеннями та рішеннями, допущеними до негайного виконання, причому черговість задоволення таких стягувачів не передбачена жодним нормативним документом.

Навпаки, не можна не погодитись з думкою, що допущення судового рішення до негайного виконання взагалі не повинно мати місце (за винятком випадків, коли це рішення має запобігти спричиненню шкоди життю та здоров’ю громадян або попередити інші обставини надзвичайного характеру), оскільки набуття чинності рішенням до закінчення строку його оскарження створює сприятливі умови для корупційних проявів та провокацій з боку сторін судового процесу. Однак, зрештою, інститут допущення рішення до негайного виконання на сьогодні існує і широко застосовується у судовій практиці.

Зокрема, негайному виконанню підлягають рішення:

про стягнення аліментів, заробітної плати в межах платежів, вирахуваних за один місяць, а також про стягнення усієї суми боргу за цими виплатами, якщо рішенням передбачено її негайне стягнення;
про поновлення на роботі чи на попередній посаді незаконно звільненого або переведеного працівника;
у інших випадках, якщо негайне виконання передбачено законом (Цивільним процесуальним кодексом або Господарським процесуальним Кодексом) і про це зазначено у виконавчому документі.

Якщо рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання виконавчих документів, і проводить відповідні виконавчі дії у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Слід окремо наголосити, що інших відмінностей або особливостей процедури примусового виконання рішення, допущеного до негайного виконання (в частині строків проведення виконавчих дій, порядку розподілення коштів, стягнутих з боржника, черговості задоволення вимог стягувачів тощо) – законом не передбачено, тому державний виконавець, основним підґрунтям діяльності якого є частина 2 статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, – не повинні піддавати розширеному тлумаченню поняття «судове рішення, допущене до негайного виконання» та здійснювати його з якимись відмінностями від загальної процедури виконавчого провадження.

За виконавчим документом про стягнення періодичних платежів, забезпечення позовних вимог (які, до речі, нерідко допускаються судом до негайного виконання), а також про конфіскацію майна, державний виконавець розпочинає вчиняти виконавчі дії не пізніше ніж у 5-денний строк із дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Добровільне виконання рішень. Надавання боржникові права добровільно виконати рішення суду чи іншого органу є важливішою гарантією дотримання прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження. На жаль, на практиці нерідко трапляються випадки, коли боржники не обізнані про існування рішення суду або іншого органу, що зобов’язує останніх вчинити певні дії чи сплатити гроші. Крім того, невиконання рішення у добровільному порядку тягне за собою додаткові матеріалі санкції – стягнення виконавчого збору, тому у будь-якому разі державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися, чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою державного виконавця строк (до 7 днів за загальним правилом та до 15 днів у справах про виселення боржника з житлового приміщення).

У разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження з будь-яких причин одержана боржником несвоєчасно (з причин затримки поштою чи ін.), внаслідок чого боржник був позбавлений можливості добровільно виконати рішення у встановлений державним виконавцем строк, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одержання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій строком до 10 днів, та поновлює боржникові строк для добровільного виконання рішення.

Факт несвоєчасного отримання має бути засвідчений документально – довідкою з місця роботи про перебування боржника у відрядженні, довідкою з лікарні, штемпелем на конверті тощо. Виходячи з існуючої процедури примусового виконання рішень, державний виконавець не наділений правом допитувати та надавати оцінку показанням свідків, тому усні свідчення громадян про несвоєчасне отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження – не можуть бути прийняті державним виконавцем.

Якщо при відкритті виконавчого провадження державним виконавцем (за заявою стягувача) накладено арешт на майно боржника, за погодженням із державним виконавцем боржник має право у строк, встановлений для добровільного виконання рішення, реалізувати належне йому майно в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом. На практиці ця норма практично не застосовується, оскільки для самостійної реалізації боржником об’єктів нерухомості та автотранспорту необхідні документи, що підтверджують відсутність арешту вказаних майнових активів, а державний виконавець не вправі в цих умовах зняти арешт із майна боржника з метою надання можливості останньому самостійної реалізації нерухомості або автотранспорту.

У цьому разі покупець майна боржника (за вищезазначених причин, це може бути лише покупець рухомого майна боржника, яке не підлягає державній реєстрації), повинен внести кошти за придбане майно на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби у строк, встановлений для добровільного виконання рішення. І лише після внесення покупцем коштів на депозит органу ДВС, арешт із проданого майна боржника знімається за постановою державного виконавця.

У разі повного добровільного виконання рішення боржником у встановлений для добровільного виконання строк державний виконавець складає про це акт, який є підставою для закінчення виконавчого провадження через фактичне повне виконання рішення. На жаль, державні виконавці практично завжди нехтують цим правилом та не здійснюють складання акту про добровільне виконання, що, у свою чергу, формально є підставою для стягнення з сумлінного боржника ще й виконавчого збору.

Якщо боржник у встановлений державним виконавцем строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Час провадження виконавчих дій. Конкретний час проведення виконавчих дій визначається самостійно державним виконавцем, для якого встановлено ненормований робочий день. Втім за загальним правилом, виконавчі дії провадяться державним виконавцем у робочі дні не раніше шостої години і не пізніше двадцять другої години. Сторони виконавчого провадження мають право пропонувати зручний для них час проведення виконавчих дій, однак ці пропозиції можуть не братися державним виконавцем до уваги, якщо проведення виконавчих дій у зручний для сторін час суттєво ускладнить виконання рішення або зроблять його виконання неможливим.

Проведення виконавчих дій у неробочі та святкові дні, встановлені законодавством, допускається лише у випадках, коли зволікання неможливе або у разі, коли вони не можуть бути здійснені в інші дні з вини боржника.

Водночас, виконання рішень судів у певний час (у тому числі у неробочі та святкові дні) може здійснюватись, якщо цей час здійснення виконавчих дій прямо зазначений у виконуваному рішенні суду.

Проведення виконавчих дій у нічний час допускається лише у випадках, коли невиконання рішення створює загрозу життю чи здоров’ю громадян.

Проведення виконавчих дій у неробочі та святкові дні або у нічний час здійснюється на підставі вмотивованої постанови державного виконавця, затвердженої начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.

Місце виконання рішення. Місце виконання рішення суду чи іншого органу (посадової особи) – одна з принципових рис виконавчого провадження, яка визначається законом або вибором стягувача. Територіальна компетенція державного виконавця може умовно поділятися на такі види:

звичайна територіальна компетенція – загальне правило, коли виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна;
виключна територіальна компетенція – має місце, коли виконання рішення суду у певному місці не має альтернативних варіантів та не може змінюватись без відповідного судового рішення – це виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, яке провадиться державним виконавцем виключно за місцем здійснення таких дій.
альтернативна територіальна компетенція – має місце, коли виходячи з правил звичайної територіальної компетенції, виконання рішення суду може здійснюватись одразу в декількох різних відділах (підрозділах) державної виконавчої служби; у цьому випадку право вибору місця виконання між кількома відділами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить виключно стягувачу. У разі пред’явлення виконавчого документу в один із компетентних відділів ДВС (за наявності альтернативи), державний виконавець не в праві відмовляти стягувачу у прийнятті виконавчого документу на підставі недотримання останнім правил територіальності. Спори та суперечки з цього приводу між територіальними органами ДВС – не допускаються.

Державний виконавець вправі проводити виконавчі дії щодо виявлення та звернення стягнення на кошти, що знаходяться на рахунках та вкладах боржника в установах банків чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях на території, на яку поширюється юрисдикція України.

Підставою для зміни місця виконання рішення закон передбачає такі випадки:

якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місцезнаходження боржника,
якщо у перебігу виконання з’ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє.

За наявності вказаних підстав, державний виконавець негайно складає акт про вищезазначене і не пізніше наступного дня надсилає виконавчий документ разом із копією цього акта до відділу державної виконавчої служби за новим місцезнаходженням боржника, місцем знаходження майна боржника, про що одночасно повідомляє стягувача та орган, який видав виконавчий документ.

Однак законом допускається і проведення державним виконавцем виконавчий дій на території, на яку не розповсюджуються територіальна компетенція відділу ДВС, у якому останній працює. Зокрема, у разі, коли у процесі виконавчого провадження з’ясувалося, що майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, недостатньо для повного задоволення вимог стягувача, однак майно боржника виявлено на території іншого відділу державної виконавчої служби, державний виконавець звертає стягнення на таке майно в порядку, передбаченому Законом, за погодженням із начальником відділу державної виконавчої служби, якому він підпорядкований. Однак, при цьому має бути дотримана одна обов’язкова умова – стягувач повинен авансувати витрати на організацію і проведення виконавчих дій на території іншої адміністративно-територіальної одиниці. Нездійснення стягувачем авансування витрат на організацію і проведення виконавчих дій на території іншого відділу державної виконавчої служби матиме істотні наслідки – державний виконавець зверне стягнення на наявне майно боржника і після розподілу стягнутих коштів, у разі їх недостатності для повного задоволення вимог стягувача, спрямує виконавчий документ до відділу державної виконавчої служби за місцезнаходженням іншого майна боржника.

Про вчинення виконавчих дій на території іншого відділу державної виконавчої служби державний виконавець повідомляє (усно або письмово) начальника цього відділу державної виконавчої служби, у межах територіальної компетенції якого державний виконавець має намір здійснити виконавчі дії.

Порядок передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого встановлюється Міністерством юстиції України.

Підвідомчість виконання. Існує не тільки територіальна компетенція, але й виключна підвідомчість виконавчих проваджень тому чи іншому органу державної виконавчої служби. Виключна підвідомчість є чинною лише з 1 квітня 2004 року, і, слід зазначити, що основною причиною її введення є істотні ускладнення при виконанні рішень судів, із якими державний виконавець місцевого (районного, міського) рівня стикається при виконанні рішень відносно організацій та органів влади обласного та республіканського рівня; крім того, виконання окремих категорій особливо складних чи резонансних виконавчих документів вимагає дуже високого кваліфікаційного рівня державного виконавця, а територіальні органи ДВС не завжди мають у своєму штату висококласних спеціалістів. Зрештою, виходячи з прийнятого поділу органів ДВС на органи республіканського, регіонального та територіального рівнів, можна зазначити, що виключна підвідомчість органів ДВС різних рівнів поділена наступним чином:

Республіканський рівень – на відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України покладається виконання рішень:

1) за якими боржниками є Апарат Верховної Ради України, Адміністрація Президента України, вищий чи центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, Касаційний суд України, апеляційні суди, Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України, Вища рада юстиції, Національний банк України, Рахункова палата, Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також інші органи державної влади;

2) за якими стягненню підлягає сума боргу від десяти та більше мільйонів гривень або еквівалентна сума в іноземній валюті

Регіональний рівень – на підрозділ примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції покладається виконання рішень:

1) за якими боржниками є територіальні підрозділи центральних органів державної влади, місцеві суди, міські або районні ради чи районні державні адміністрації, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури гарнізонів, а також інші територіальні підрозділи органів державної влади;

2) за якими підлягає стягненню сума боргу від п’яти до десяти мільйонів гривень або еквівалента сума в іноземній валюті.

Територіальний рівень – на відділи державної виконавчої служби районних, міських (міст обласного значення), районних у містах управлінь юстиції покладається виконання всіх інших рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Як можна побачити з наведеного переліку, підставою для віднесення виконавчого документу до тієї чи іншої виключної підвідомчості є суб’єктний склад боржників, а також суть виконання (сума стягнення).

В установленому Міністерством юстиції України порядку на виконання до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України або підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції можуть передаватися будь-які інші виконавчі провадження, що знаходяться на виконанні в органах державної виконавчої служби та носять характер особливо складних чи резонансних.

Про прийняття до виконання виконавчого провадження або передачу виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого (різних рівнів) виноситься вмотивована постанова, з якою ознайомлюються сторони виконавчого провадження.

Питання для самоконтролю

1. Час здійснення виконавчого провадження.

2. Місце здійснення виконавчого провадження.

3. Підвідомчість виконавчого провадження.

4. Місце виконання процесуальних дій за зведеним виконавчим провадженням.

Питання для самостійного вивчення

1. Поняття виконавчої групи та її призначення.

2. Підстави для створення виконавчої групи.

3. Компетенція виконавчої групи.

4. Розподіл обов’язків членів виконавчої групи.

Тема 6. Порядок та умови здійснення виконавчого провадження

6.1. Зупинення виконавчого провадження, відкладення проведення виконавчих дій

Виконавче провадження, що має за мету повне, своєчасне та неупереджене виконання рішення компетентного органу, за певних обставин, що унеможливлюють безпосереднє здійснення виконавчих дій, або якщо виконавчі дії можуть завдати істотної шкоди законним правам та охоронюваним інтересам третіх осіб, може бути зупинене.

Зупинення виконавчого провадження – це форма припинення здійснення виконавчих дій, що триває певний, частіше невизначений заздалегідь час, до моменту відпадання обставин, які це зупинення викликали. Обставини, які тягнуть за собою зупинення виконавчого провадження, прямо передбачені в Законі України «Про виконавче провадження», та не підлягають розширеному тлумаченню.

Зупинення виконавчого провадження може бути обов’язковим, коли існують законні підстави, що тягнуть за собою безумовне зупинення провадження та може бути факультативним, коли виникають законні підстави, що залишають вирішення питання про зупинення провадження на власний розсуд державного виконавця, виходячи із обставин конкретного виконавчого провадження.

Зокрема, державний виконавець зобов’язаний зупинити виконавче провадження у наступних випадках, не всі з яких стосуються рішень господарських судів:

1) смерті стягувача або боржника, оголошення померлим чи визнання безвісно відсутнім стягувача або боржника, або припинення існування сторони – юридичної особи, якщо встановлені судом правовідносини допускають правонаступництво – до визначення правонаступників боржника. Факт смерті особи має бути підтверджений відповідним свідоцтвом про смерть (рішенням суду про визнання особи померлою, безвісно відсутньою, що набуло чинності), а факт припинення існування юридичної особи – довідкою органів статистики про виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств, організацій та установ. Відразу слід розмежовувати правовідносини, що допускають правонаступництво, і за якими слід лише зупиняти виконавче провадження, та правовідносини, які такого правонаступництва не дозволяють, наприклад, померлий боржник зобов’язаний був відновити особисті немайнові права стягувача (прилюдно принести вибачення тощо), і його смерть поклала край існуючому зобов’язанню на підставі ст. 607 ЦК України. У останньому випадку провадження має бути закінчено;

2) визнання стягувача або боржника недієздатним – до моменту призначення опікуна недієздатному боржникові. Визнання особи недієздатною провадиться за відповідним рішенням суду, а моментом закінчення існування цієї обставини є призначення органом опіки та піклування законного представника сторони – опікуна. Якщо за рішенням суду сторона виконавчого провадження визнається обмежено дієздатною, це також може слугувати підставою для зупинення виконавчого провадження, але лише у тому разі, коли особа обмежена в дієздатності відносно тих правовідносин, які вона здійснює у виконавчому провадженні, наприклад, особа обмежена у праві розпоряджатися заробітком, а за рішенням суду особі підлягає до виплати саме суми невиплаченої заборгованості по заробітній платі;

3) проходження боржником строкової військової служби у Збройних Силах України, передбачених законом інших військових формуваннях, якщо за умовами служби провадження виконавчих дій неможливе, чи на прохання стягувача, який проходить строкову військову службу в Збройних Силах України або інших військових формуваннях – до закінчення існування цієї обставини. Наразі, виконавче провадження може не бути зупинене за означеною підставою у разі, коли боржник, що проходить строкову військову службу, призначив свого представника для участі у виконавчому провадженні. Крім того, у разі, коли сторона виконавчого провадження проходить надстрокову військову службу, служить у війську на контрактній основі, виконавче провадження має здійснюватися у загальному порядку. Підґрунтям для припинення цієї підстави для зупинення є видання наказу про демобілізацію особи, що є стороною виконавчого провадження, із військової служби;

4) оспорювання боржником виконавчого напису нотаріуса у судовому порядку – до розгляду цього питання судом, причому для підтвердження факту судового оспорювання виконавчого напису нотаріуса, боржник повинен надати державному виконавцеві письмове підтвердження суду про надходження скарги. На думку авторів цього посібника, найбільш достовірним та достатнім підтвердженням оскарження виконавчого напису нотаріуса є все ж таки не письмове підтвердження про надходження скарги, а ухвала суду про прийняття скарги до розгляду;

5) прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення – до розгляду цього питання судом, причому для підтвердження факту судового оспорювання, боржник також повинен надати державному виконавцеві письмове підтвердження суду про надходження скарги. У будь-якому разі, державний виконавець повинен знати, що згідно ст. 287-291 КпАП України оскарження рішень стосовно адміністративних справ допускається лише у разі, якщо ці рішення (постанови) видані несудовими органами. Оскарження рішення місцевого загального суду про накладення адміністративного стягнення може бути лише опротестовано прокурором, причому принесення протесту прокурора зупиняє виконання опротестованого рішення суду;

6) зупинення виконання відповідного рішення або виконавчого провадження посадовою особою, якій законом надано таке право – до розгляду справи по суті, причому на сьогодні право зупинити виконавче провадження за судовим рішенням законом надано лише суду касаційної інстанції при розгляді касаційної скарги та компетентним органам ДВС, які здійснюють перевірку виконавчого провадження на підставі норм ст. 8-83 Закону України «Про виконавче провадження». Будь-які інші органи державної влади та місцевого самоврядування (прокуратура, органи МВС, контрольно-ревізійні органи) – не вправі зупиняти виконавче провадження. У цивільному та господарському процесі, крім того, існує правило, згідно якого суд може зупинити стягнення (а не виконавче провадження) за виконавчим документом у порядку забезпечення позову. Однак аналізуючи поточне законодавство та виходячи з загального принципу відправлення правосуддя, згідно якого суд першої інстанції не може зупинити виконання рішення суду, слід зробити висновок, що право зупиняти стягнення суд першої інстанції має лише відносно виконавчих документів, які видані щодо несудових рішень;

7) подання до суду позову про виключення майна з акта опису й арешту – до розгляду судом означеного позову, причому виконавче провадження за цією підставою зупиняється не повністю, а лише в частині звернення стягнення на майно, приналежність якого оспорюється. Для підтвердження факту оспорювання належності майна державному виконавцеві має бути надано письмове підтвердження суду про порушення провадження за означеним позовом (має бути надана ухвала про прийняття позову до розгляду). Виходячи зі змісту ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», боржник не може заявляти до суду позов про звільнення майна з-під арешту, оскільки суб’єктом подачі такого позову (позивачем) може бути лише особа, яка вважає, що арештоване майно належить їй, а не боржникові. У разі набуття чинності рішенням суду про відхилення позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, виконавче провадження підлягає поновленню, натомість якщо судом постановлено та набуло чинності рішення про виключення майна з акту опису та арешту, державний виконавець повинен винести постанову про зняття арешту з майна, зазначеного у судовому рішенні, та передати копію постанови і належне майно особі, на користь якої постановлено рішення;

8) порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, введеного господарським судом, крім випадків знаходження виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих із боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) – до припинення судом справи про банкрутство або до прийняття рішення про ліквідацію боржника. Ця норма є відсильною, тому для з’ясування вичерпного переліку вимог стягувачів, на які поширюється мораторій на задоволення вимог кредиторів, державний виконавець має звернутися до ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Факт порушення справи про банкрутство відносно боржника має бути підтверджений ухвалою господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство, яка виноситься протягом 5 днів із моменту отримання судом заяви кредитора про визнання боржника банкрутом. Крім того, достовірні та своєчасні дані про порушення справи про банкрутство боржника можна встановити на офіційному сайті Вищого господарського суду України www.arbitr.gov.ua, у розділі «Банкрутство», увівши у запропоновану форму код ЄДРПОУ боржника;

9) сплати боржником або іншим гарантом у порядку, передбаченому законодавством (у тому числі за договорами про відшкодування ядерної шкоди), коштів на відшкодування ядерної шкоди, що дорівнюють або перевищують встановлену законом межу відповідальності оператора ядерної установки – до закінчення існування цієї обставини;

10) внесення касаційного подання прокурора на рішення суду – до розгляду судом касаційного подання, при цьому боржник має надати письмове повідомлення суду про внесення вказаного подання. Подібна норма ставить у нерівне положення судовий процес за участю звичайних сторін та судовий процес, у якому на боці позивача виступає прокурор. Зокрема, касаційне оскарження рішення суду само по собі не спричинює зупинення виконавчого провадження. Для того, щоб зупинити виконавче провадження, особі, що звертається до суду касаційної інстанції, слід додати клопотання про зупинення виконавчого провадження. До того ж, за клопотанням суд приймає рішення про задоволення клопотання або відхилення останнього з урахуванням усіх істотних обставин справи, а зупинення провадження за касаційним поданням прокурора здійснюється автоматично, поза волею суду, що є нічим іншим, як передаванням частки судової компетенції прокуророві;

11) звернення до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» – до вирішення судом питання про правонаступництво. Подібне звернення до суду здійснюється за ініціативою сторін виконавчого провадження, або самого державного виконавця. Під вибуттям сторони виконавчого провадження у цьому випадку розуміється смерть, визнання померлою або безвісно відсутньою фізичної особи та виключення з ЄДРПОУ юридичної особи;

12) виїмки виконавчого документа або виконавчого провадження в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України – до закінчення існування цієї обставини. При здійсненні виїмки виконавчого провадження або документа, як зазначалося вище слідчий має керуватися не лише ст. 178 КПК України (виїмка на підставі постанови слідчого), а й ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження», що передбачає виїмку виконавчого провадження тільки на підставі мотивованого рішення (постанови) суду;

13) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення – до закінчення строку відстрочки. У цьому випадку провадження підлягає зупиненню лише у тому разі, якщо відстрочка виконання рішення надана судом вже після відкриття виконавчого провадження, у іншому разі виконавче провадження взагалі не підлягає відкриттю до моменту закінчення відстрочки;

Законом передбачено й низку факультативних підстав, за якими питання про зупинення виконавчого провадження залишено на розсуд державного виконавця, виходячи з обставин конкретного виконавчого провадження. Тобто, державний виконавець вправі зупинити виконавче провадження у випадку якщо:

1) має місце звернення державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання – до розгляду судом заяви державного виконавця. Відразу слід зауважити, що звернення сторони виконавчого провадження до суду з означених питань – взагалі не є підставою для зупинення виконавчого провадження;

2) прохання боржника, який проходить строкову службу у складі Збройних Сил України чи інших передбачених законом військових формувань – до моменту демобілізації боржника. Відмінність цієї факультативної підстави для зупинення виконавчого провадження від підстави для обов’язкового зупинення виконавчого провадження з подібним змістом є те, що обов’язковим є зупинення провадження, якщо умови проходження боржником служби не дозволяють здійснювати виконавчі дії. У інших випадках провадження може бути зупинене за письмовим проханням боржника.

3) перебування боржника у тривалому службовому відрядженні – до закінчення існування цієї обставини, причому факт перебування у відрядженні має бути підтверджений документально (копія наказу, копія посвідчення про відрядження тощо). Зупиняти виконавче провадження у подібних випадках доцільно лише тоді, коли виконавчі дії не можуть бути проведені без особистої участі боржника, або якщо боржник перебуває за кордоном;

4) знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі – до закінчення існування цієї обставини. Разом із тим факт лікування має бути також підтверджений документально (довідка керівника медичного закладу тощо). Причому підтвердженню медичним закладом підлягає і факт неможливості особистої участі боржника у проведенні виконавчих дій;

5) подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі – до розгляду у встановленому законом щодо цієї скарги порядку;

6) оголошення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини – до встановлення органами внутрішніх справ місця знаходження боржника або дитини, або до виявлення державним виконавцем майнових об’єктів боржника. Для зупинення виконавчого провадження за цією підставою обов’язковою є наявність ухвали суду про оголошення розшуку майна або дитини, або постанови державного виконавця про оголошення розшуку майна боржника;

7) знаходження боржника або стягувача у відпустці за межами населеного пункту, де вони проживають – до закінчення існування цієї обставини (факт має підтверджуватись копією наказу про відпустку, копіями транспортних квитків тощо);

8) призначення експертизи (мається на увазі саме експертиза, призначена постановою державного виконавця) – до отримання державним виконавцем висновку експерта з питань, що потребують спеціальних знань;

9) надання сторонам строку для запрошення перекладача – до закінчення встановленого державним виконавцем строку для запрошення перекладача, що не може перевищувати 10 днів. У разі, якщо сторони не запросять перекладача самостійно, державний виконавець поновлює виконавче провадження та виносить постанову про залучення перекладача.

Про зупинення виконавчого провадження державний виконавець виносить вмотивовану постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Постанову про зупинення виконавчого провадження з підстав, що вимагають обов’язкового зупинення, державний виконавець виносить не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови надсилається у 3-денний строк сторонам та суду або іншому органу (посадовій особі), які видали виконавчий документ.

Постанова про зупинення виконавчого провадження може бути оскаржена до суду у 10-денний строк. Строки зупинення виконавчого провадження можуть бути скорочені судовим рішенням лише при наявності поважних обставин.

Із дня винесення постанови про зупинення виконавчого провадження до дня винесення постанови про поновлення виконавчого провадження, виконавчі дії не провадяться. Водночас, на період зупинення виконавчого провадження державний виконавець не позбавлений права вирішувати певні питання виконавчого провадження, що носять організаційний характер, і прямо не зв’язані з заходами примусового характеру, а саме:

звертатися до суду за роз’ясненням рішень, які підлягають примусовому виконанню, якщо резолютивна частина останніх є незрозумілою;
звертатися до суду за відстрочкою або розстрочкою виконання, встановленням чи зміною способу і порядку виконання рішення;
вживати заходів щодо розшуку боржника або його майна.

Зупинення виконавчого провадження означає лише «заморожування» процесу, втім жодним чином це не впливає ані на статус арештованого майна боржника, ані на чинність процесуальних постанов та дій державного виконавця, які були ним вчинені до моменту винесення постанови про зупинення виконавчого провадження. Зокрема, накладений державним виконавцем арешт на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших фінансових установах, не знімається, щоби не давати змоги несумлінним боржникам використовувати процедуру зупинення виконавчого провадження для протиправного відчуження власних майнових об’єктів.

Після усунення обставин, які стали підставою для зупинення виконавчого провадження, державний виконавець зобов’язаний своєю постановою, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, поновити виконавче провадження за власною ініціативою або заявою стягувача. Копія постанови про поновлення виконавчого провадження у 3-денний строк надсилається сторонам виконавчого провадження.

Якщо арештоване майно боржника передано на реалізацію, копії постанов про зупинення виконавчого провадження та про поновлення виконавчого провадження також надсилаються до спеціалізованої торгівельної організації, яка здійснює реалізацію майна боржника, з метою запобігання відчуженню майна боржника.

Відкладення виконавчих дій. Як і зупинення виконавчого провадження, відкладення проведення виконавчих дій має своїм наслідком припинення проведення державним виконавцем дій примусового характеру, однак між цими двома правовими інститутами є дві принципові відмінності:

зупинення виконавчого провадження здійснюється на підставі чіткого переліку обставин, передбачених Законом, а підстави для відкладення проведення виконавчих дій взагалі законом не визначені;
зупинення виконавчих дій здійснюється (за загальним правилом) на невизначений термін, до закінчення існування обставин, що викликали це зупинення, а тривалість процедури відкладення виконавчих дій жорстко обмежена Законом України «Про виконавче провадження».

За наявності будь-яких обставин об’єктивного характеру, що перешкоджають провадженню виконавчих дій або у разі несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості використати надані їм права, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача або за заявою боржника, або з власної ініціативи. Причому закон не зобов’язує державного виконавця безумовно задовольнити заяву сторони виконавчого провадження про відкладення виконавчих дій, дозволяючи державному виконавцеві самостійно приймати рішення з цього приводу.

Закон не містить чітких критеріїв наявності чи відсутності підстав для відкладення виконавчих дій, залишаючи вирішення цього питання на розсуд самого державного виконавця, разом із тим, виходячи з принципу сумлінного використання учасниками виконавчого провадження своїх прав, державному виконавцеві слід уникати зловживання правом відкладення виконавчих дій. Граничний термін, на який виконавчі дії можуть бути відкладені – до 10 днів, наразі, закон не забороняє державному виконавцю неодноразово застосовувати відкладення проведення виконавчих дій. Про відкладення провадження виконавчих дій державний виконавець виносить відповідну постанову, про що повідомляє сторони, суд або інший орган, який видав виконавчий документ.

Постанова про відкладення провадження виконавчих дій може бути оскаржена начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду в 3-денний строк, що є єдиним виключенням із загальновідомого правила, згідно якого дії або бездіяльність державного виконавця оскаржуються у 10-денний строк. Це викликано не бажанням законодавця порушити права сторін на оскарження дій державного виконавця, а, скоріше, скороченим терміном існування такої обставини, як відкладення проведення виконавчих дій.

6.2. Відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання рішення, роз’яснення рішення, що підлягає виконанню

У перебігу примусового виконання рішення суду чи іншого органу (посадової особи) державний виконавець нерідко стикається з обставинами, що певним чином перешкоджають або унеможливлюють виконання правомірного та законного рішення.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

Інститут відстрочки та розстрочки виконання, по суті, на сьогодні недостатньо врегульований, тому чітких підстав, за якими державний виконавець чи сторона вправі звернути до суду з заявою про відстрочку та розстрочку виконання, зміну способу та порядку виконання, закон не визначає, але, виходячи зі змісту цих правових інститутів, а також із практики виконавчого провадження, слід зазначити, що підставою для відстрочки виконання рішення є обставини та причини, що унеможливлюють виконання рішення суду на певний термін часу, а підставою для розстрочки виконання рішення, зміни способу та порядку виконання є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення.

Зміна способу та порядку виконання рішення суду може мати місце у виняткових випадках. Наприклад, якщо рішенням суду вказано: «Стягнути з поточного рахунку № 260067854993, що належить боржнику на користь стягувача 100 грн», то державний виконавець, що має діяти лише у спосіб та порядок, визначений рішенням суду, не вправі звертати стягнення на грошові кошти, які перебувають на інших банківських рахунках боржника, крім того, державний виконавець вправі стягувати лише грошові кошти, як це зазначено резолютивній частині рішення суду. Втім, у такому випадку можливі ситуації, коли грошові кошти на рахунку боржника № 260067854993 є відсутніми, або ж цей рахунок закритий боржником ще на стадії судового процесу. У такому випадку державний виконавець має зупинити виконавче провадження та звернутися до суду з заявою про зміну способу та порядку виконання, наприклад, звернувши стягнення на інше майно боржника.

Суд зазвичай вважає достатнім доказом необхідності зміни способу та порядку виконання рішення факт відсутності грошових коштів на рахунку боржника або закриття цього рахунку до відкриття виконавчого провадження, та змінює спосіб та порядок виконання, зобов’язуючи державного виконавця звернути стягнення на майно боржника. Змінюючи спосіб та порядок виконання, суд виносить ухвалу, однак, на думку авторів цього посібника, доцільніше було б видати новий виконавчий документ, відкликавши попередній виконавчий документ без виконання (наприклад, зазначивши в ухвалі про зміну способу та порядку – первинний виконавчий документ вважати недійсним).

Рішення про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання повинно бути прийнято судом у 10-денний строк і може бути оскаржено у встановленому (апеляційному, касаційному) порядку.

Цікавим нюансом виконавчого провадження є те, що відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання можливі лише по рішеннях, постановлених судом, причому означені процеси є невідривною частиною процедури вирішення судової справи по суті. За рішеннями несудових органів відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання не допускаються взагалі. Тим самим процедура виконавчого провадження ставить у нерівні умови сторони виконавчого провадження за різними виконавчими документами, причому ця нерівність залежить від компетенції та статусу органу, що приймав виконуване рішення. Прогалиною у законодавстві на сьогодні є і відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання за рішеннями третейських судів, виконавчі листи за якими передані у органи державної виконавчої служби до примусового виконання. Скоріш за все, питання про означені виконавчі дії стосовно виконавчих листів, виданих на підставі рішень третейських судів, має приймати суд загальної юрисдикції, який видав за рішенням третейського суду виконавчий лист, на підставі норм Закону України «Про третейські суди в Україні».

Неоднозначно врегульовані процедури відстрочки та розстрочки виконання і Законом України «Про виконавче провадження». Так, у разі надання відстрочки виконання рішення за відкритим виконавчим провадженням, таке провадження підлягає обов’язковому зупиненню. Натомість у разі надання розстрочки виконання рішення (наприклад, виплачуючи по 5 % боргу на місяць протягом 20 місяців), державний виконавець не вправі зупинити виконавче провадження, так само як і не вправі стягнути з боржника всю суму боргу. Це призводить до того, що з причин, що не залежать від державного виконавця, фактично порушуються строки виконавчого провадження, в постанові про стягнення виконавчого збору неможливо чітко визначити суму, що підлягає стягненню (чи у повному обсязі, чи пропорційно до суми, невиплаченої боржником), крім того, Законом України «Про виконавче провадження» взагалі не визначено особливостей примусового виконання розстроченого виконанням рішення суду.

Однак, виходячи з загальних правил примусового виконання, можна зробити висновок, що компетенція державного виконавця у примусовому виконанні рішення суду, за яким надано розстрочку виконання, має обмежуватися контролем за виконанням боржником графіку погашення боргу, який визначено судом. У разі невиконання боржником певної частини цього графіку, державний виконавець повинен здійснювати примусове стягнення та нарахування виконавчого збору лише на ту суму, яка не виплачена боржником у порушення встановленого судом графіку.

Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави нерухомого майна) не призводить до зупинення процедури нарахування процентів за угодою про іпотечний кредит чи зміни прав та обов’язків сторін щодо основного зобов’язання боржника.

Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається у разі, якщо:

іпотеку включено до іпотечного пулу (іпотечний пул – це об’єднання іпотек за іпотечними договорами, що забезпечує виконання основних зобов’язань, реформованих у консолідований іпотечний борг);
відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану іпотекодержателя;
проти іпотекодавця чи іпотекодержателя господарським судом порушено справу про визнання останніх банкрутом;
іпотекодавець раніше мав несплачені зобов’язання чи був неплатоспроможним;
є вірогідність, що протягом періоду відстрочки не буде сплачено зобов’язання.

Деколи у практиці примусового виконання судових рішень трапляються випадки, коли резолютивна частина рішення (або її певна частина), викладена у виконавчому документі, є незрозумілою. У подібному випадку і державний виконавець, і сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа.

У випадку, якщо означена резолютивна частина рішення дійсно є незрозумілою, суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву органу примусового виконання рішень чи сторони виконавчого провадження у 10-денний строк із дня її надходження і дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту документа, не змінюючи їх змісту. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову у цьому суд постановляє ухвалу. У випадку, коли в рішенні суду допущені граматичні чи арифметичні помилки, сторона виконавчого провадження вправі звернутися до суду для виправлення помилок, або сам суд, за власною ініціативою, вправі виправити означені помилки, також не зачіпаючи суті рішення, про що виноситься відповідна ухвала.

6.3. Поняття і підстави завершення виконавчого провадження

Фінал процедури виконавчого провадження Законом України «Про виконавче провадження» визначено поняттям «завершення виконавчого провадження», яке поєднує у собі дві окремі, часто не взаємопов’язані між собою процедури:

1) закінчення виконавчого провадження, яке не завжди є завершальним етапом у виконавчому провадженні, оскільки у деяких випадках можливе відновлення виконавчого провадження;

2) повернення виконавчого документу без подальшого виконання.

Закінчення виконавчого провадження провадиться лише на підставі вичерпного списку обставин, що не підлягає розширеному тлумаченню, воно здійснюється під контролем начальника відповідного органу ДВС, до того ж, закінчене виконавче провадження не підлягає подальшому відновленню, за винятком випадків скасування постанови про закінчення в судовому порядку або в порядку відомчого контролю. За своїми правовими наслідками закінчення виконавчого провадження подібне до припинення провадження у справі у цивільному та господарському судових процесах.

Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Копія постанови у 3-денний строк надсилається сторонам та суду або іншому органу (посадовій особі), які видали виконавчий документ.

Закон передбачає перелік підстав для закінчення виконавчого провадження, а саме, виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:

а) прийняття судом відмови стягувача від стягнення, що має бути належним чином документально оформлена (наприклад, у вигляді ухвали). Одразу слід зазначити, що відмова стягувача (позивача) від правовідношення та зобов’язання, вже підтвердженого рішенням суду, перевіряється судом за певними правилами. Так, відмова позивача від позову та визнання відповідачем позову на підставі ст. 103 ЦПК України та ст. 22 ГПК України здійснюється та приймається судом лише у тому разі, якщо це не суперечить чинному законодавству України та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси;

б) затвердження судом мирової угоди між стягувачем і боржником про закінчення виконавчого провадження, причому це затвердження оформлюється ухвалою. У цьому випадку в резолютивній частині ухвали суду або мирової угоди, яка є її невід’ємною частиною, має бути в наявності пряма вказівка про закінчення виконавчого провадження. Як і у попередньому випадку, суд не затвердить мирову угоду сторін, якщо це суперечить законові чи порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси;

в) ліквідації юридичної особи – сторони виконавчого провадження (при наявності довідки органу статистики про виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств, організацій та установ), якщо виконання їх обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва;

г) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У цьому випадку йдеться про скасування самої підстави існування виконавчого провадження, тому нерідко у таких випадках постає питання про поворот виконання, передбачений ст. 122 ГПК України. Для підтвердження факту скасування рішення має бути надане компетентне рішення, що набуло чинності – для судових рішень – рішення апеляційної, касаційної інстанції або першої інстанції для рішень, переглянутих у зв’язку із знову виявленими обставинами;

д) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника при виконанні рішення про передачу їх стягувачеві, або знищення речі, яка мала бути передана стягувачеві в натурі. Причини, які можуть викликати у стягувача небажання отримувати присуджені йому речі (незадовільний стан, псування, або навпаки, істотні покращення речі тощо), для державного виконавця не мають жодного значення. Знищення речі, що мала бути передача стягувачеві, має бути підтверджено документально – довідками та актами знищення, виданими зберігачем, або актом державного виконавця;

є) закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення, тобто у виконавчому документі має бути чітко зазначений момент (дата або подія), після якого виконавчий документ перестає бути дійсним;

ж) передання виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника – юридичної особи або арбітражному керуючому (якщо ліквідаційну комісію ще не сформовано) у разі визнання господарським судом боржника банкрутом. Факт визнання боржника банкрутом підтверджується постановою господарського суду про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, винесеною на підставі ст. 22 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом». Подальше виконання виконавчих документів в цьому випадку буде провадитись в порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;

з) фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом, зокрема, вимоги виконавчого документу мають бути виконані у повному обсязі, у спосіб та порядок, ним передбачений. Останнє має бути підтверджено відповідними документами виконавчого провадження та платіжними документами;

і) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача – у цьому випадку підставою для закінчення виконавчого провадження є постанова державного виконавця про повернення виконавчого документу;

к) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби – це єдина підстава для закінчення виконавчого провадження, що не має своїм правовим наслідком зняття арешту з майна боржника;

л) повернення виконавчого документа до суду, який видав виконавчий документ, у випадку, якщо неможливо без участі боржника виконати рішення суду зобов’язального характеру (яке зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення).

Сторони виконавчого провадження нерідко висувають державному виконавцю прохання провести зарахування однорідних зустрічних вимог, наприклад, якщо обидві сторони виконавчого провадження мають рішення суду про стягнення одне з одного грошових коштів, керуючись при цьому нормами ст. 601 ЦК України, які допускають проведення подібного зарахування. Однак, не зважаючи на простоту запропонованого вирішення проблеми, державний виконавець не має правових підстав для проведення подібного зарахування, оскільки, по-перше, ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачає такої підстави для закінчення виконавчого провадження, як зарахування однорідних зустрічних вимог. По-друге, предметом регулювання Цивільного Кодексу України є майнові та особисті немайнові правовідносини, а державний виконавець перебуває зі сторонами у адміністративно-правових відносинах, що відносяться до сфери публічно-правового регулювання, таким чином, до процедури виконавчого провадження норми ЦК України, що регулюють зарахування зустрічних вимог – застосовуватися не можуть.

Законом встановлено, що постанова про закінчення виконавчого провадження може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк, однак слід підставити під сумнів доцільність оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження начальнику відділу ДВС, оскільки останній затверджує означену постанову та повинен при цьому ретельно перевіряти підстави та обставини, що потягнули за собою закінчення провадження.

Завершення (закінчення та повернення) виконавчого провадження, як будь-який юридичний факт, має певні наслідки, зокрема, у разі закінчення виконавчого провадження, крім випадків направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби, а також у разі повернення виконавчого документа стягувачу, до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав:

– припиняється чинність арешту майна боржника (якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем був накладений арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про скасування арешту, накладеного на майно боржника);

– скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення;

– провадяться інші дії, необхідні у зв’язку з завершенням виконавчого провадження (тобто вирішуються питання повернення авансового внеску стягувачеві, скасування в передбаченому законом порядку постанови про стягнення виконавчого збору тощо).

За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови про закінчення виконавчого провадження з зазначенням факту припинення чинності арешту, для її пред’явлення до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження для зняття арешту з майна.

Не зважаючи на те, що Законом України «Про виконавче провадження» приділено багато уваги процедурі завершення виконавчого провадження, на сьогодні залишається невирішеною проблема підстав для закінчення виконавчого провадження за ухвалами судів загальної юрисдикції про вжиття заходів забезпечення позову, запобіжних або тимчасових заходів, а також проблема наслідків, які тягне за собою процедура закінчення виконавчого провадження за такими виконавчими документами.

Практикам знайома досить поширена ситуація, коли за ухвалою про забезпечення позову державний виконавець має накласти арешт на певні види майна боржника та заборонити його відчуження. Після складання акту опису та арешту майна боржника або винесення постанови про арешт цього майна, державний виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки повністю та фактично виконано резолютивну частину ухвали суду про забезпечення позову.

Однак, статтею 38 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що у разі закінчення виконавчого провадження згідно із ст. 37 цього Закону припиняється чинність арешту майна боржника. До того ж, державний виконавець частиною 2 статті 38 Закону України «Про виконавче провадження» зобов’язаний зазначити у постанові про закінчення виконавчого провадження про факт скасування арешту майна боржника.

Звісно, що неврахування законодавцем особливостей примусового виконання ухвал про забезпечення позову призводить до фактичної неможливості їх ефективного виконання органами державної виконавчої служби, оскільки, з винесенням постанови про закінчення, – арешт майна боржника автоматично скасовується.

Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Копія постанови у 3-денний строк надсилається сторонам та суду, який видав виконавчий документ.

6.4. Повернення виконавчого документа без виконання

Повернення виконавчого документу без виконання є не формою ускладнення виконавчого провадження, як вважають окремі автори, це форма закінчення процесу примусового виконання рішення за виконавчим документом, який не був виконаний фактично, або виконаний у якійсь частині. За своїм правовим сенсом повернення виконавчого документу без виконання є процедурою, спорідненою з судовою процедурою залишення позову без розгляду, оскільки повернення виконавчого документу без виконання за деякими винятками, не перешкоджає повторному пред’явленню виконавчого документу до виконання.

Зокрема, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві через наступні обставини:

1) за письмовою заявою стягувача про повернення виконавчого документу. Існування цієї підстави для повернення документу практично виключає застосування на практиці такої підстави для закінчення виконавчого провадження, як прийняття судом відмови стягувача від стягнення, оскільки стягувачу набагато простіше звернутися до державного виконавця з заявою про повернення документу, ніж проходити цю процедуру у судовому порядку. Підставою для внесення державному виконавцю такої заяви слугує примирення сторін виконавчого провадження, або передача боржником стягувачеві певного власного майна (в рахунок погашення боргу), поза межами процедури виконавчого провадження;

2) якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Переліку документів, які мають засвідчувати відсутність у боржника майна, Закон України «Про виконавче провадження» – не визначає, але якщо добре знати процес виконавчого провадження, то можна дійти висновку, що такими документами є: акт перевірки майнового стану боржника, довідки з органів, які проводять реєстрацію нерухомості та автотранспортних засобів про відсутність у боржника відповідного майна, довідки банківських установ про відсутність у боржника відкритих банківських рахунків або відсутність коштів на цих рахунках, довідка податкових органів про відсутність реєстрації боржника як суб’єкта підприємницької діяльності тощо;

3) якщо стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення, одержати певні предмети, що повинні бути передані йому від боржника згідно з рішенням, причому ця відмова має бути належним чином задокументована державним виконавцем;

4) у разі якщо стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснює авансування витрат на проведення виконавчих дій, якщо їх авансування передбачено Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа. Повернення виконавчого документу без виконання через невиплату авансового внеску на проведення виконавчих дій можливе лише у двох випадках – якщо стягувач відмовляється авансувати виготовлення відсутньої технічної документації на нерухоме майно боржника, у разі відсутності іншого майна, та у разі відмови авансування стягувачем розшуку боржника по окремих видах виконавчих проваджень. Відмова стягувача авансувати проведення дій на території, що не підвідомча державному виконавцеві, тягне за собою не повернення виконавчого документа, а закінчення виконавчого провадження та направлення виконавчого документу до іншого відділу ДВС;

5) якщо в результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо з’ясувати місцезнаходження боржника – юридичної особи, а також виконавчих документів, за якими мають бути стягнені грошові кошти чи інше майно, та інших виконавчих документів, які можуть бути виконані без безпосередньої участі боржника. Передбачена Законом України «Про виконавче провадження» підстава для повернення виконавчого документу, текст якої наведено курсивом, на практиці не застосовується, оскільки зміст та об’єм цієї норми є незрозумілим через припущення законодавцем в цій нормі низки логічних помилок;

6) якщо у боржника відсутнє майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу, або майно, визначене виконавчим документом, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Про наявність всіх обставин для повернення виконавчого документу стягувачу (крім письмової заяви стягувача про повернення), державний виконавець має скласти акт. У разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, останньому повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску із звітом державного виконавця про його використання.

Виконавчий документ, за яким стягувачем є держава, повертається без виконання до суду або іншого органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ. Таким чином, закон опосередковано визнає суд або орган державної влади, що видав рішення, квазіпредставником держави, як стягувача у виконавчому провадженні. Проблема недосконалості представництва інтересів держави як стягувача у виконавчому провадженні та відсутність системного підходу законодавця до цієї проблеми – вже неодноразово піднімалася на сторінках цього посібника, тому повернення виконавчого документу про стягнення коштів на користь держави можна вважати невдалою спробою частково врегулювати цю проблему.

Крім того, повернення виконавчого документа до суду першої інстанції провадиться у разі, якщо судом апеляційної інстанції відновлено строк для подання апеляційної скарги на прийняте до виконання рішення суду першої інстанції, та ця апеляційна скарга прийнята до розгляду. Ця процедура покликана запобігти ситуаціям, коли на примусовому виконанні перебуватиме рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили.

Повернення виконавчого документа стягувачеві з будь-яких підстав (окрім повернення за заявою стягувача) не позбавляє останнього права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання в межах строків пред’явлення виконавчого документу до виконання. Разом із тим, повернення стягувачеві виконавчого документу за його заявою розцінюється законом як відмова від стягнення, тому повторно такий виконавчий документ не може бути пред’явлений до примусового виконання. Винятком із цього правила слід вважати виконавчі документи про стягнення періодичних платежів, які можуть бути пред’явлені до виконання протягом усього періоду, на який присуджено платежі.

Про повернення виконавчого документа державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, і може бути оскаржена до суду в 10-денний строк.

Правові наслідки повернення виконавчого документу без виконання аналогічні наслідкам, встановленим для закінчення виконавчого провадження – припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші дії, вчинені державним виконавцем, вирішується питання повернення авансового внеску тощо.

Питання для самоконтролю

1. Строки здійснення виконавчого провадження.

2. Умови здійснення виконавчого провадження.

3. Відкладення проведення виконавчих дій.

4. Відстрочка виконання рішення.

5. Розстрочка виконання рішення.

6. Зміна способу та порядку виконання судового рішення.

7. Розшук як вимушений засіб примусового виконання рішення

Питання для самостійного вивчення

1. Поняття завершення виконавчого провадження.

2. Порядок закінчення виконавчого провадження.

3. Підстави для закінчення виконавчого провадження.

4. Юридичні наслідки завершення виконавчого провадження.

5. Повернення документів стягувачеві.

6. Оскарження дій державного виконавця після завершення виконавчого провадження.

7. Відновлення виконавчого провадження.

Змістовий модуль 2. Порядок здійснення виконавчого провадження

Тема 7. Порядок звернення стягнення на майно боржника

7.1. Звернення стягнення на грошові кошти боржника

Загальне поняття юридичної особи подано у ст. 80 Цивільного кодексу України. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем та відповідачем у суді. Правосуб’єктність організації, яка є відповідачем, має перевірятися судом або іншим органом, який приймає рішення, що підлягає примусовому виконанню органом ДВС.

Втім, організація або підприємство може втратити статус юридичної особи вже у процедурі виконавчого провадження. У такому разі вважається, що сторона виконавчого провадження вибула та здійснюється заміна сторони її правонаступником у судовому порядку.

Поняття «майно» також визначається статтею 115 Цивільного кодексу України, наразі це поняття є досить широким за змістом. Зокрема, господарське товариство є власником:

а) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

б) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

в) одержаних доходів;

г) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Із метою точного визначення поняття «майно юридичної особи», слід звернутися до норм Господарського кодексу України. Зокрема, у ст. 66 ГК України зазначається, що майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Тому одним із основних джерел, із яких державний виконавець може отримати відомості про наявність майна у боржника-юридичної особи (як зазначалося вище), є інформація, що міститься у самостійному балансі підприємства, форма якого визначена наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 «Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс».

Грошові кошти, що перебувають на банківських та інших рахунках боржника, згідно Закону України «Про виконавче провадження» та Господарського кодексу України є одним із видів майна боржника. Готівка в національній та іноземній валюті, яка знаходиться в касах або інших сховищах боржника – юридичної особи, підлягає невідкладному вилученню після її виявлення та складення відповідного акта державним виконавцем. Копія акта вручається представнику боржника – юридичної особи.

Вилучена готівка в національній валюті не пізніше наступного дня здається в установу банку для перерахування на рахунок стягувача для покриття боргу за виконавчими документами, на виконавчий збір та на покриття витрат на проведення виконавчих дій. Готівка в іноземній валюті у той же строк здається державним виконавцем банку або іншій кредитній установі, що мають право продажу іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку України, для реалізації її в розмірі, необхідному для покриття боргу, сплати виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.

Державний виконавець звертає стягнення на кошти боржника – юридичної особи, що знаходяться в кредитних установах, у загальному порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Якщо даних про наявність у боржника – юридичної особи рахунків і вкладів у банках чи інших у фінансових установах немає, державний виконавець одержує такі дані у податкових органів, які зобов’язані надати йому необхідну інформацію у триденний строк.

Якщо після накладення державним виконавцем арешту на кошти боржника – юридичної особи у банках чи інших фінансових установах боржник умисно не виконує судове рішення і відкриває нові рахунки у банках чи інших фінансових установах, державний виконавець направляє до відповідних правоохоронних органів матеріали про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого статтею 382 КК України – умисне невиконання службовою особою судового рішення або перешкоджання виконанню такого рішення.

7.2. Звернення стягнення на інше майно боржника – юридичної особи

У разі відсутності у боржника – юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові – юридичній особі на праві власності або закріплене за ним (за винятком майна, виключеного з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно. Перебування майна боржника у інших осіб, наприклад, за договорами оренди – не є перешкодою для звернення стягнення на таке майно.

На майнові об’єкти юридичної особи-боржника накладається арешт, і воно реалізується у такій черговості:

– у першу чергу – майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно, готова продукція (товари);

– у другу чергу – інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;

– у третю чергу – об’єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

Отже, вище згадана черговість звернення стягнення на майно, під час процедури виконавчого провадження спрямована на захист законних прав та інтересів боржників та орієнтована на такий спосіб задоволення вимог стягувачів, який би надавав змогу якомога довше не руйнувати внутрішню виробничу інфраструктуру підприємства-боржника.

У разі накладення арешту на майно третьої черги, що належить боржнику – юридичній особі, державний виконавець у 3-денний строк повідомляє власника або уповноважений ним орган, до сфери управління якого належить майно, та у разі необхідності (тобто у разі наявності у статутному фонді підприємства державної частки понад 25 %) Фонд державного майна України про накладення арешту на майно боржника – юридичної особи, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

На пропозицію відповідного органу управління чи Фонду державного майна України державний виконавець за рахунок коштів на фінансування державної виконавчої служби публікує у пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника – юридичної особи, однак публікація такого повідомлення жодним чином не зупиняє процедуру реалізації описаного та арештованого майна.

У разі накладення арешту на майно підприємств-боржників, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (їх вичерпний перелік визначається Кабінетом Міністрів України), державний виконавець у 3-денний строк повідомляє Фонд державного майна України про накладення арешту на майно підприємств-боржників, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

Отримавши повідомлення відповідного органу управління чи Фонду державного майна України про вчинення цими органами дій щодо порушення справи про банкрутство боржника – юридичної особи, державний виконавець звертається до суду з заявою про відстрочку виконання відповідно до ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження». У разі порушення судом провадження у справі про банкрутство боржника – юридичної особи державний виконавець виносить постанову про зупинення виконавчого провадження.

Особливим видом майна боржника-юридичної (а також і фізичної) особи є її корпоративні права. Не секрет, що фізичні та юридичні особи, які мають право бути учасниками або засновниками господарських товариств та інших суб’єктів господарської діяльності, нерідко переховують від примусової реалізації власне майно, передаючи це майно у статутні фонди означених суб’єктів, після чого право власності засновника (учасника) на передане майно припиняється, в обмін на появу у засновника корпоративних прав. Юридичні особи та їх засновники (учасники) не відповідають згідно зобов’язань одне одного, тому подальше звернення державним виконавцем на майно боржника, передане у статутний фонд іншого підприємства – неможливе.

Наразі, державний виконавець вправі звернути стягнення на окремий вид особистих немайнових прав – корпоративні права боржника. Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, отримання інформації про діяльність господарської організації, право реалізації власної частки у статутному фонді, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Означені корпоративні права підлягають оцінці та реалізації у загальному порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», із урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (стосовно оцінки корпоративних прав держави тощо).

7.3. Порядок звернення стягнення на майно при реорганізації та ліквідації боржника – юридичної особи

У випадку реорганізації (злиття, приєднання, розділення, виділення, перетворення) боржника – юридичної особи стягнення за виконавчими документами звертається на кошти та інше майно тієї юридичної особи, на яку відповідно до закону покладено відповідальність за зобов’язаннями боржника – юридичної особи. Однак, до початку процедури звернення стягнення на майно правонаступника державний виконавець має звернутися до відповідного суду з заявою (поданням) про заміну вибулої сторони виконавчого провадження її правонаступником.

У випадку ліквідації боржника – юридичної особи, у тому числі внаслідок визнання боржника банкрутом, виконавчий документ передається до ліквідаційної комісії або арбітражного керуючого (якщо ліквідаційна комісія ще не створена) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку. У разі направлення виконавчого документа до ліквідаційної комісії або арбітражного керуючого арешт із майна боржника знімається за постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.

При направленні виконавчого документа до ліквідаційної комісії або арбітражного керуючого виконавче провадження підлягає закінченню.

Подеколи в практиці примусового виконання виникає ситуація, коли боржник-юридична особа має істотні борги за тисячами виконавчих документів, однак примусове стягнення за цими документами є неможливим через відсутність бухгалтерської документації, недостатність власного майна, відсутність керівного складу підприємства тощо. Законні підстави для закінчення виконавчого провадження у такому разі відсутні, і зведене виконавче провадження не виконується роками. У такому разі орган державної виконавчої служби, що провадить примусове виконання, вправі звернутися до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство підприємства-боржника за умов, що на виконанні такого органу ДВС перебувають постанови про стягнення виконавчого збору на суму, що перевищує 300 мінімальних розмірів заробітної платні.

Визнання господарським судом неспроможного боржника банкрутом надасть можливість відділу ДВС закінчити провадження за означеними «безперспективними» провадженнями.

Питання для самоконтролю

1. Особливості звернення стягнення на грошові кошти боржника.

2. Порядок звернення стягнення на грошові кошти боржника – юридичної особи.

3. Звернення стягнення на інше майно боржника – юридичної особи.

4. Порядок звернення стягнення на майно при реорганізації та ліквідації боржника – юридичної особи.

5. Підготовка до проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна.

6. Проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна.

7. Спеціальні організації з реалізації майна.

Питання для самостійного вивчення

1. Розподіл стягнутих державним виконавцем коштів.

2. Черговість задоволення вимог стягувачів.

3. Витрати виконавчого провадження.

4. Поняття виконавчого збору.

5. Винагорода державному виконавцеві.

6. Облік та фінансова документація державного виконавця.

7. Контроль фінансових операцій державного виконавця.

8. Авансування витрат на виконавче провадження.

Тема 8. Звернення стягнення на заробітну плату

та інші види доходів боржника

8.1. Особливості звернення стягнення на заробітну плату боржника

Звернення стягнення на заробітну плату та інші доходи боржника – це захід примусового виконання, не пов’язаний із описом та арештом майна боржника. Згідно із статтею 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Під іншими доходами боржника слід розуміти прибуток від підприємницької діяльності боржника, прибуток за цивільно-правовими договорами (підряду, оренди, доручення), дивіденди, відсотки за користування внесками, доходи від цінних паперів, виграші у лотерею тощо.

Заробітна плата та інші соціальні виплати (пенсії, стипендії, авторська винагорода) є основним джерелом фінансового забезпечення існування переважної більшості населення України. Тому звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника провадиться лише у обмеженому колі випадків, зокрема:

– у разі відсутності у боржника коштів на рахунках у фінансових установах та відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум;

– на допомогу при безробітті стягнення може бути звернене тільки за рішеннями про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника.

Стягнення не може бути звернено на такі виплати:

1) вихідну допомогу, яка виплачується у разі звільнення працівника;

2) компенсацію працівникові за невикористану відпустку, крім випадків, коли особа при звільненні одержує компенсацію за відпустку, не використану протягом кількох років;

3) компенсації працівникові витрат у зв’язку з переведенням, направленням на роботу чи відрядженням до інших місцевостей;

4) польове забезпечення, надбавки до заробітної плати, інші кошти, які виплачуються замість добових і квартирних;

5) матеріальну допомогу особам, які втратили право на допомогу по безробіттю;

6) допомогу при вагітності та пологах;

7) одноразову допомогу при народженні дитини;

8) допомогу при догляді за дитиною;

9) допомогу особам, зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років, по догляду за дитиною-інвалідом, по тимчасовій непрацездатності у зв’язку із доглядом за хворою дитиною; інші допомоги на дітей, передбачені законодавством;

10) допомогу на лікування;

11) допомогу на поховання;

12) щомісячну грошову допомогу у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства громадян, які проживають на території радіоактивного забруднення;

13) дотації на обіди, придбання путівок до санаторіїв і будинків відпочинку за рахунок фонду споживання;

14) суми неоподатковуваного розміру матеріальної допомоги;

15) грошової компенсації за видане обмундирування і натуральне постачання;

16) вихідної допомоги у разі звільнення (виходу у відставку) із військової служби та із органів внутрішніх справ, а також грошового забезпечення, що не має постійного характеру, та у інших випадках, передбачених законодавством.

Ключовим моментом та головною проблемою у процедурі звернення стягнення на заробітну плату боржника є встановлення державним виконавцем місця роботи боржника-фізичної особи. Нерідко місце роботи боржника зазначено у виконавчому листі, однак встановлення місця роботи боржника (яке, до речі, може часто змінюватись), можливе шляхом опитування самого боржника, членів його родини, сусідів, знайомих, шляхом огляду трудової книжки боржника тощо.

У разі наявності у державного виконавця індивідуального податкового ідентифікаційного номера боржника, відомості про місце працевлаштування останнього можна отримати через органи державної податкової служби, які ведуть персоніфікований облік робітників.

Крім того, боржник за законом зобов’язаний повідомляти державного виконавця про місце власного працевлаштування та невиконання такої вимоги державного виконавця тягне за собою адміністративну відповідальність.

8.2. Порядок стягнення аліментів із боржника

Стягнення аліментів є одним з найбільш значущих у соціальному плані видів виконавчого провадження. Значимість стягнення аліментів для виконавчого провадження взагалі підкреслює й те, що питома вага цієї категорії виконавчих документів становить 8-10 % від загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на сьогодні на виконанні в органах ДВС України.

Особливістю виконання цієї категорії документів є й те, що всі вони допускаються судом до негайного виконання, тобто, державний виконавець має відкрити виконавче провадження не пізніше наступного дня після отримання виконавчого документа та приступити до здійснення виконавчих дій не пізніше 5 днів після відкриття виконавчого провадження. Строки здійснення виконавчого провадження часто обраховуються роками, оскільки державний виконавець має здійснювати за ним виконавчі дії до закінчення строку, передбаченого самим рішенням суду (до повноліття дитини або до закінчення іншого терміну).

До того ж, у разі, якщо за виконавчим документом про стягнення аліментів, за яким закінчився строк примусового виконання, є наявною несплачена заборгованість за аліментами, то закінченню провадження підлягає лише тоді, коли така заборгованість буде стягнута державним виконавцем, згідно статті 194 Сімейного кодексу України.

У разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд (за будь-яких причин – у разі ухиляння останнього від виплат або через його тимчасову непрацездатність тощо), якщо боржник не працює і не одержує доходів, стягнення звертається на майно боржника.

Розмір заборгованості за аліментами визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення виходячи з фактичного заробітку (доходів), одержаного боржником за час, протягом якого стягнення не провадилося, або одержуваного ним на момент визначення заборгованості у твердій грошовій сумі або у відсотковому відношенні. Якщо боржник у цей період не працював, заборгованість визначається виходячи із середньої заробітної плати для даної місцевості. Дані про розмір середньої заробітної плати для даної місцевості мають щомісяця витребовуватися державним виконавцем у місцевих органах статистики.

Державний виконавець, у разі надходження виконавчого документа повинен підрахувати розмір заборгованості за аліментами і повідомити про нього стягувача і боржника. Із осіб, зобов’язаних сплачувати аліменти, у разі виїзду їх для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття.

Із осіб, які працюють за контрактами у іноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліменти стягуються у порядку та розмірах, передбачених законом.

Після закінчення передбаченого законом строку для стягнення аліментів власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, який провадив стягнення, повертає виконавчий документ до відділу державної виконавчої служби з відміткою щодо повного перерахування стягувачу утриманих сум аліментів. У разі коли утримані суми аліментів стягувачу не перераховані, державний виконавець письмово повідомляє стягувача про розмір заборгованості та роз’яснює йому право на звернення до суду з позовною заявою до особи, з вини якої утворилася заборгованість за аліментами. За наявності спору питання про розмір заборгованості за аліментами вирішується за заявою зацікавленої особи судом.

Державний виконавець зобов’язаний здійснювати систематичний контроль за правильним і своєчасним відрахуванням утриманих сум аліментів стягувачам, здійснюючи періодичні перевірки бухгалтерій підприємств, установ та організацій, у яких працюють боржники. За наслідками таких перевірок державний виконавець складає відповідний акт (довідку перевірки).

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте загальний порядок звернення стягнення на заробітну плату боржника.

2. Визначте права державного виконавця при зверненні стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника.

Питання для самостійного вивчення

1. Перерахуйте види доходів боржника, на які не може бути звернене стягнення.

2. Охарактеризуйте порядок стягнення аліментів у виконавчому провадженні.

Тема 9. Виконання рішень у немайнових спорах

9.1. Особливості виконання рішень у немайнових спорах

До переліку рішень у немайнових спорах законом віднесену низку рішень, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача, або утриматися від здійснення таких дій, зокрема це рішення:

про поновлення на роботі;
про вселення стягувача;
про виселення боржника;
про примусовий обмін житловими приміщеннями;
про відібрання дитини;
про заборону діяльності об’єднання громадян;
інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача, або утриматися від здійснення таких дій (зобов’язання надавати час для зустрічей із дитиною, заборона проведення зборів акціонерів, заборона емісії цінних паперів, зобов’язання скласти форму Н1 тощо).

Лише деякі з таких рішень пов’язані з господарським судочинством. Виконання рішень у немайнових спорах суттєво відрізняється від аналогічної процедури щодо майнових правовідносин, у першу чергу тим, що в процесі виконавчого провадження за такими документами не завжди застосовуються загальноприйняті заходи примусового виконання, як-то звернення стягнення на майно, доходи боржника, вилучення у останнього предметів тощо. Для рішень судів цієї категорії встановлено особливий строк примусового виконання – два місяці.

Крім того, розмір виконавчого збору при виконанні немайнових рішень зобов’язального характеру має фіксований розмір:

– у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із боржника – громадянина;

– у розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – із боржника – юридичної особи.

Після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, який зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець, відповідно до Закону, визначає йому строк добровільного виконання рішення – до 7 днів або до 15 днів за документом про виселення з житлового приміщення. Для визначення строку для добровільного виконання закон не вимагає винесення окремої постанови державного виконавця, тому строк для добровільного виконання рішення цієї категорії слід зазначати прямо у постанові про відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин цих вимог державний виконавець застосовує до боржника штрафні санкції чи інші заходи, передбачені законодавством, і призначає новий строк виконання, причому у цьому випадку призначення нового строку для виконання має оформлюватися окремою постановою державного виконавця. Якщо після цього рішення не буде виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому Законом України «Про виконавче провадження», а з боржника стягується двократний розмір витрат на проведення виконавчих дій.

Якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, виконавчий документ постановою державного виконавця, затвердженою начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, повертається до суду чи іншого органу, що видав виконавчий документ, після чого виконавче провадження закінчується. Цей порядок виконання передбачений для рішень суду, за якими боржник особисто має здійснити певні дії (прилюдно вибачитись тощо).

9.2. Виконання рішення про поновлення на роботі

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Державний виконавець на підставі заяви стягувача та виконавчого документа відкриває виконавче провадження та надсилає адміністрації підприємства, установи або організації (боржника) пропозицію про негайне виконання рішення.

Виконання рішення вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі відповідного акта органу (наказу або розпорядження керівника підприємства-боржника), що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, державний виконавець застосовує до них штрафні санкції та інші заходи, передбачені Законом, у тому числі ставить питання про порушення кримінальної справи за ст. 382 КК України (невиконання посадовою особою рішення суду) та ст. 172 КК України (грубе порушення законодавства про працю) перед органами, що вправі приймати рішення відповідно до ст. 97 КПК України про порушення кримінальної справи (у даному випадку це суд або органи прокуратури).

У разі, якщо на момент примусового виконання рішення про поновлення на роботі юридичну особу-боржника ліквідовано, державний виконавець або стягувач вправі звернутися до суду за заміною порядку виконання рішення, тобто суд може визнати працівника звільненим за ст. 40 п. 1 КЗпП України – у зв’язку з ліквідацією підприємства.

9.3. Виконання рішень по спорах, що виникають у житлових правовідносинах

Виконання рішення про виселення боржника. Виконання рішення про виселення боржника провадиться лише у разі, якщо боржником воно не виконано в установлений державним виконавцем строк – до 15 днів.

Виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи (осіб), яка виселяється, її майна, домашніх тварин та у забороні даній особі користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають лише ті особи, які зазначені у виконавчому документі як боржники.

Невиконання боржником рішення у добровільному порядку або створення перешкод виконанню рішення суду є підставою для вжиття заходів примусового характеру. Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника про день і час примусового виселення, однак відсутність боржника, повідомленого про день і час виселення, не є перешкодою для виконання рішення.

Виселення здійснюється у обов’язковій присутності не менше як двох понятих, за сприяння органів внутрішніх справ, з обов’язковим описом майна боржника державним виконавцем. Для залучення до проведення виконавчих дій працівників органів внутрішніх справ державний виконавець виносить відповідну постанову. Один примірник акта опису майна вручається під розписку боржникові. Державний виконавець у необхідних випадках забезпечує в установленому порядку зберігання майна боржника, але не більше як три роки, з покладенням понесених витрат на боржника. Після завершення трирічного строку невитребуване майно реалізується податковими органами в порядку, передбаченому для реалізації безхазяйного майна.

При відсутності осіб, які підлягають виселенню, державний виконавець здійснює примусове входження в житлове приміщення.

Якщо виконання рішення здійснюється за відсутності осіб, які підлягають виселенню, державний виконавець зобов’язаний провести одночасно із описом майна його оцінку, залучивши до проведення виконавчих дій спеціаліста-оцінювача (у разі, якщо його участь обумовлена вимогами закону). Описане майно передається на відповідальне зберігання особі, яка державним виконавцем призначена охоронцем (зберігачем) майна.

Передане на зберігання майно боржника видається йому державним виконавцем на підставі акта, після сплати боржником витрат на його збереження. Якщо боржник відмовляється сплатити витрати за зберігання майна, вони компенсуються за рахунок реалізації частини майна боржника.

Про виконання рішення щодо виселення боржника державним виконавцем складається акт, що підписується особами, які брали участь у виконанні.

Якщо особі, яка підлягає виселенню, має бути надано інше житлове приміщення, державний виконавець надсилає відповідному житловому чи іншому органу повідомлення про строк виконання рішення щодо надання такого приміщення. У разі ненадання у визначений строк іншого жилого приміщення державний виконавець складає про це акт і звертається до суду з поданням про визначення порядку подальшого виконання рішення. До вирішення судом цього питання виконавчі дії не провадяться, виконавче провадження зупиняється.

Якщо особа самостійно вселилася в приміщення, з якого вона була примусово виселена, повторне її виселення може бути здійснено державним виконавцем на підставі ухвали суду, який прийняв рішення про виселення. Виконавче провадження у цьому разі підлягає поновленню за постановою державного виконавця.

Однак спірним залишається питання щодо процедури виконавчого провадження у разі, якщо боржник знов самовільно вселився у звільнене приміщення до моменту закінчення виконавчого провадження. Вважаємо, що у такому випадку доцільним є звернення державного виконавця до органів прокуратури з заявою про порушення кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених статтями 162 та 356 КК України – порушення недоторканності житла та самоправство.

Виконання рішення про вселення стягувана. Примусове вселення полягає у забезпеченні державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, зазначене у виконавчому документі, та його проживання (перебування) в ньому. Одна з принципових відмінностей процедури вселення стягувача від процедури виселення боржника полягає в тому, що процедури вселення не передбачає навіть можливості здійснення державним виконавцем опису та арешту майна боржника.

Після одержання виконавчого документа про вселення стягувача державний виконавець встановлює строк для добровільного його виконання боржником – до 7 днів. У разі добровільного виконання рішення про вселення стягувач і боржник підписують акт, який передається державному виконавцеві разом із заявою стягувача про повернення йому виконавчого документа.

У разі невиконання рішення про вселення стягувача у добровільному порядку вселення здійснюється примусово державним виконавцем.

Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника і стягувача про день і час примусового вселення. Відсутність боржника, повідомленого про день і час вселення, не є перешкодою для виконання рішення про вселення.

У разі, якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про вселення стягувача, до нього застосовуються штрафні санкції, передбачені ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження», та вселення здійснюється у присутності понятих, із залученням працівників органів внутрішніх справ.

Про виконання рішення про вселення стягувача державним виконавцем складається акт, що підписується особами, які брали участь у виконанні.

У разі подальшого перешкоджання боржником проживанню (перебуванню) стягувача у приміщенні, в яке його вселено, стягувач має право звернутися до державного виконавця з заявою про відновлення виконавчого провадження. Якщо стягувач звернувся до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження з документами, що підтверджують перешкоди в проживанні (акти житлових органів, органів внутрішніх справ та ін.), то державний виконавець, перевіряючи підстави для відновлення, може зажадати додаткові документи або провести вихід за місцем виконання рішення, про що складає відповідний акт.

Державний виконавець має право повторно провести примусове вселення стягувача та застосувати до боржника подвійні штрафні санкції.

Виконавче провадження не відновлюється і повторне примусове вселення стягувача не провадиться, якщо особа, яка перешкоджає його проживанню (перебуванню), не є боржником, зазначеним у виконавчому документі. Питання про вселення стягувача у цьому випадку вирішується в судовому (позовному) порядку. До того ж, якщо особа, яка перешкоджає вселенню стягувача і не є боржником, наразі не має права на означену житлову площу, державним виконавцем може бути поставлене питання про притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за самоправство (ст. 356 КК України).

Виконання рішення про примусовий обмін. Виконавче провадження про примусовий обмін житловими приміщеннями поєднує в собі характерні ознаки двох процедур – вселення стягувача та виселення боржника, причому фактично обидві сторони виконавчого провадження у цьому разі водночас є і боржником, і стягувачем.

Державний виконавець, одержавши виконавчий документ про примусовий обмін, встановлює строк для добровільного виконання рішення боржниками. У разі добровільного виконання рішення стягувач і боржник підписують акт, який передається державному виконавцеві разом із заявою стягувана про повернення йому виконавчого документа.

У разі невиконання рішення про примусовий обмін у добровільному порядку державний виконавець здійснює його примусове виконання відповідно до порядку, встановленого для виконання рішень про виселення та вселення.

Про примусове виконання рішення про примусовий обмін державний виконавець складає відповідний акт, що підписується стягувачем і боржником.

До речі, слід зазначити, що рішення про примусовий обмін є винятковим у практиці примусового виконання, і в дійсності норми статті 81 Закону України «Про виконавче провадження» – не застосовуються.

Питання для самоконтролю

Яка процедура виконання рішень у немайнових спорах?
Яка процедура виконання рішень про поновлення на роботі?
Яка процедура виконання рішень про відібрання дитини?
Як провадиться виконання рішень щодо спорів, що виникають у житлових правовідносинах?
Як виконуються рішення щодо виселення боржника?

Питання для самостійного вивчення

1. Як виконуються рішення щодо вселення стягувана?

2. Як виконуються рішення щодо примусового обміну?

3. Які загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян?

4. Яким чином провадиться захист прав стягувана, боржника та інших осіб під час провадження виконавчих дій?

5. Яка процедура оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби?

Тема 10. Провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб

без громадянства та іноземних юридичних осіб.

Виконання рішень іноземних судів і арбітражів

Набуття Україною незалежності, зміна соціального та економічного курсу потребувала реформування судової системи, яка за прийнятою у 1991 р. Концепцією судово-правової реформи, мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи: деідеологізація судів, зміни у статусі суддів – і відбувались, загалом реформа не просувалась в очікуванні прийняття Конституції України.

З прийняттям Конституції України, судова система юридично набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне вирішення питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася у стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось, як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Інтенсивний розвиток української економіки передбачає широкі партнерські відносини з іншими державами та залучення на свою територію іноземних капіталів. Це потребує від держави не тільки стабільного продуманого законодавства, але і достатньої кількості фахівців-юристів високого ґатунку, які могли б надавати ефективну допомогу іноземним підприємцям, особам без громадянства кваліфіковану допомогу у захисті своїх прав не лише у судових інстанціях, але і на стадії виконання рішень судів та інших органів.

Необхідність наведення елементарного порядку у державі вимагає впровадження виконавчої і договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів та методів виконання судових рішень, а також інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагає адаптації українського законодавства до європейського.

Основи правового регулювання виконання рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб закладені у розділі 9 Закону України «Про виконавче провадження». Цей законодавчий акт визначив, що при виконанні передбачених статтею 3 вищезазначеного Закону рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України або мають на території України власне майно, у тому числі яким володіють спільно з іншими особами, застосовуються положення цього Закону.

Таким чином, особи без громадянства, іноземці та іноземні юридичні особи наділені таким же об’ємом прав та обов’язків, як і інші учасники правовідносин, що виникають під час здійснення виконавчого провадження.

При цьому законодавець визначив, що реалізувати свої права, маючи статус сторони у виконавчому провадженні, іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи, можуть тільки у разі виконання таких видів виконавчих документів:

1) виконавчих листів, що видаються судами, та наказів господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судових наказів;

4) виконавчих написів нотаріусів;

5) посвідчень комісій із трудових спорів, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішень органів державної влади, прийнятих із питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішень інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішень Європейського Суду із прав людини.

Виконання рішень іноземних судів і арбітражів має досить суттєві особливості. Як правило порядок виконання рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами. Відповідно до досягнутих домовленостей виконання може здійснюватись як у відповідності до конкретного міжнародного договору так і відповідно до норм національного законодавства у даній сфері. Нажаль темпи розвитку міжнародного права у галузі виконавчого провадження досить низькі. Україна на цьому тлі практично не укладає з іншими державами договорів стосовного взаємовигідних механізмів реалізації владних рішень.

Загалом слід відзначити, що у випадку застосування до виконавчого провадження норм національного законодавства на сторони розповсюджується загальний порядок, встановлений для конкретного виду стягнення.

Одним із варіантів консенсусу є змішане застосування національного та міжнародного законодавства. Однак у будь-якому випадку міжнародні норми мають бути ратифіковані на території України. Прикладом є виконання рішень Європейського Суду із прав людини. Дана категорія виконавчих проваджень реалізується шляхом застосування норм Закону України «Про виконавче провадження» із урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини».

Конвенцією «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень» встановлений порядок виконання іноземних арбітражних рішень. 07 червня 1959 р. даний міжнародний нормативний акт набрав чинності і з незначними змінами діє до цього часу.

Після проголошення незалежності Україна приєдналась до даної Конвенції, однак реальних прикладів її застосування практично не існує. Досить суттєвою є проблема визначення арбітражу як такого. Законодавства багатьох держав, у тому числі й Україна реформували застарілі законодавства, а у новому законодавстві України термін «арбітраж» відсутній взагалі. У такому разі достатньо важко визначити, до яких відносин застосовувати міжнародні норми, які регулюють виконання іноземних арбітражних рішень.

Із іншого боку, виконання судових та інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має за мету примушення недисциплінованих та несумлінних суб’єктів певних правовідношень до виконання прийнятих ними зобов’язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

Згодом виявилось, що питання, яким присвячено Закон «Про державну виконавчу службу», ухвалений Верховною Радою Україні 24 березня 1998 р., настільки масштабні і складні, що передбачити усі труднощі на шляху його реалізації і порядок врегулювання цих труднощів навіть досить об’ємним правовим актом виявилося майже неможливим. Тисячі несподіваних і непередбачених питань викликали до життя низку нових законів про внесення змін до Закону. Зокрема, станом на 01.07.2004 р. внесено чотири зміни та доповнення до зазначеного Закону. Вочевидь, вдосконалення Закону триватиме й надалі.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України «Про державну виконавчу службу» і «Про виконавче провадження», інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, Інструкція про проведення виконавчих дій, що прийняті на їх виконання. Таким чином, із цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, у преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження», не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Через виникнення правових колізій щодо застосування Закону України «Про виконавче провадження» у ст. 83 та 84 цього Закону були внесені зміни згідно з якими до іноземців та осіб без громадянства при виникненні питань щодо виконавчого провадження, застосовується українське законодавство і зокрема Закон «Про виконавче провадження».

Разом із тим, правову основу діяльності органів державної виконавчої служби складають нормативні акти, які мають силу Закону, та прийняті набагато пізніше Закону України «Про виконавче провадження», і у яких не зазначено, що вони прийняті на виконання останнього, а саме:

– Цивільний Кодекс України;

– Цивільний процесуальний Кодекс України;

– Господарський Кодекс України;

– Господарський процесуальний Кодекс України;

– Сімейний Кодекс України.

Вищевказані нормативні акти не тільки регулюють окремі питання виконавчого провадження, але й у окремих випадках і вступають у конкуренцію із нормами Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу». У цьому випадку пріоритетним є застосування Законів України «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу», оскільки норми останніх у процедурі примусового виконання рішень носять спеціальний характер, у відповідності до загальновідомого принципу «Lex specialis derogat generali».

Питання для самоконтролю

1. Які нормативні акти регулюють провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб?

2. Дайте оцінку законодавству, яке регулює провадження виконавчих дій щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб.

Питання для самостійного вивчення

1. У чому полягають законодавчі особливості виконання рішень іноземних судів та арбітражів?

2. У чому полягає важливість питання про регулювання відносин із іноземними особами без громадянства щодо виконавчого провадження?

Тема 11. Захист прав стягувача, боржника та інших осіб

під час провадження виконавчих дій

Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. Здійснення виконавчого провадження має ґрунтуватися на принципі безумовної обов’язковості рішення суду чи іншого компетентного органу, виконання якого слід здійснювати в повному обсязі, своєчасно та неупереджено.

Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, повинні бути роз’яснені державним виконавцем їх права відповідно до вимог Закону. Форма роз’яснення таких прав законом не передбачена, отже вона може бути як усною, так і письмовою. Позитивною є практика деяких державних виконавців, що використовують бланки постанов про відкриття виконавчого провадження, із зазначенням на зворотному боці цього документу переліку прав та обов’язків сторін та учасників виконавчого провадження.

Виконавче провадження провадиться гласно, сторони виконавчого провадження та їх представники мають право ознайомитися із матеріалами виконавчого провадження, роботи з них виписки, знімати копії тощо. Виконавче провадження та його результати можуть висвітлюватися в засобах масової інформації, однак гласність виконавчого провадження може бути обмежена, якщо розголошення відомостей суперечить охороні державної таємниці, із метою запобігання розголошенню відомостей про особисте життя сторін та у інших передбачених законом випадках.

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання із вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому законом порядку.

У виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби з виконання рішення або відмову у здійсненні передбачених Законом дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Підвідомчість судам скарг на дії (бездіяльність) державного виконавця є такою: усі скарги щодо невиконання (неналежного виконання) рішень господарських судів подаються до господарських судів.

Підсудність розгляду судовими органами скарг на дії (бездіяльність) державного виконавця розподілена наступним чином:

а) скарга у виконавчому провадженні стосовно виконання судових рішень щодо дії (бездіяльності) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ;

б) скарга стосовно виконання інших (несудових) рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби;

в) скарга на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та повинна обов’язково включати:

1) назву відділу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

2) точну назву стягувача та боржника, їх місцезнаходження, а також назву представника сторони виконавчого провадження, коли скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назва виконавчого документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого документа та його номер, резолютивна частина виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону, яка порушена;

5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпис уповноваженої особи скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Скарга, подана у виконавчому провадженні до начальника відділу державної виконавчої служби, розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник відділу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути оскаржена до вищестоящого органу державної виконавчої служби в порядку ст. 8-83 Закону України «Про виконавче провадження» або до суду. Скарги, подані без додержання вимог, викладених у частині другій цієї статті, розглядаються начальником відділу державної виконавчої служби у встановленому порядку.

Стягувач має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов’язана провадити стягнення коштів із боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи. При цьому стягувач звільняється від сплати державного мита.

Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню державою в порядку, передбаченому законом. Такий порядок відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем, введений із 28.08.2003 р., і саме у цьому порядку викладено нові гарантії дотримання законних інтересів сторін виконавчого провадження. Ці гарантії полягають у нижче викладеному.

Наприклад, відділ державної виконавчої служби, як самостійна юридична особа, державний виконавець якого провадить виконання рішення суду (в тому числі господарського), не має власних коштів або майна, яке зазвичай перебуває на балансі районних, міських (міст обласного значення), районних у містах та обласних управлінь юстиції. На депозитному рахунку відділу ДВС накопичуються та обліковуються кошти, які стягнуті з боржників та мають бути виплачені стягувачам. При прийнятті рішення суду про визнання дій державного виконавця неправомірними, суд нерідко вирішує стягнути з територіального відділу ДВС суму збитків, завданих позивачеві, і призначає порядок цього стягнення – із депозитного рахунку відділу ДВС. Тим самим вимоги позивача задовольняються не за рахунок власних коштів відповідача (відділу ДВС), а за рахунок інших сторін виконавчого провадження. На сьогодні ж подібні ситуації виключені.

Питання для самоконтролю

1. Захист прав стягувача, боржника та інших осіб під час провадження виконавчих дій.

2. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби.

3. Процедура розгляду загальним судом скарги на дії державного виконавця.

4. Процедура розгляду господарським судом скарги на дії державного виконавця.

Питання для самостійного вивчення

5. Розкрийте особливості судової практики на захист несумлінних боржників.

6. Які виникають проблеми при виконанні рішень судів про стягнення боргу з державних установ та організацій?

7. Яким чином можна удосконалити процедуру примусового виконання рішень?

Індивідуальне завдання

Змістовий модуль 1 Загальні положення виконавчого провадження

1. Розв’яжіть тести:

Тест 1

Стороною у виконавчому провадженні є:

Перекладач
Боржник
Державний виконавець
Спеціаліст
Представник стягувача

Тест 2

Державний виконавець відкриває виконавче провадження:

За заявою суду
За заявою начальника відповідної державної виконавчої служби
За заявою боржника
За заявою стягувача
За власною ініціативою
За заявою прокурора

Тест 3

Виконавчим документом є:

Виконавчий лист
Ухвала про забезпечення позову
Рішення третейського суду
Рішення суду про стягнення штрафу
Заява стягувача
Заява боржника

Тест 4

Виконавчий лист має бути пред’явлений до виконання протягом:

1 місяця
6 місяців
1 року
3 років
Законом не встановлено

Тест 5

Пропущений строк для пред’явлення виконавчого документу до виконання:

Не може бути відновлений
Може бути відновлений державним виконавцем
Може бути поновлений судом
Може бути поновлений начальником державної виконавчої служби
Може бути поновлений за згодою усіх учасників виконавчого провадження.

Тест 6

Виконавчі дії мають проводитись:

Не раніше 6 години ранку
Не пізніше 22 години вечора
В робочий час виконавця
Законом не встановлено
Вірні 1 та 2 варіанти відповідей.

Тест 7

У разі смерті стягувача державний виконавець:

Зупиняє виконавче провадження
Робить відстрочку для виконання
Робить перерву в виконанні
Продовжує виконувати рішення
Усі відповіді не вірні.

Тест 8

Державний виконавець здійснює:

Добровільне виконання рішень
Примусове виконання рішень
Добровільне та примусове виконання рішень

Тест 9

Строк пред’явлення виконавчого документу до виконання переривається:

У випадку оголошення розшуку боржника
У випадку реорганізації підприємства боржника
У випадку пред’явлення виконавчого документу до виконання
Усі відповіді не вірні
Усі відповіді вірні.

Тест 10

Постанова про відкриття виконавчого провадження має бути прийнята:

В 3-денний строк
В 7-денний строк
В 10-денний строк
В місячний строк
В строк визначений самим виконавцем.

Тест 11

Виконавчим документом є:

Виконавчий лист
Ухвала про забезпечення позову
Рішення третейського суду
Рішення суду про стягнення штрафу
Заява стягувача
Заява боржника

Тест 12

Виконавчий лист має бути пред’явлений до виконання протягом:

1 місяця
6 місяців
1 року
3 років
Законом не встановлено

Тест 13

Назвіть органи примусового виконання судових рішень:

Комерційні банки України
Національний банк України
Податкові інспекції
Кредитні установи
Державне казначейство
Державні виконавці

Тест 14

Вирішити ситуативні задачі:

Якими документами оформлюється примусове виконання наступних актів:

1) Рішення суду про поновлення на роботі;

2) Рішення КТС про стягнення заробітної плати;

3) Рішення суді про розірвання шлюбу;

4) Ухвала судді про затвердження мирової угоди.

Тест 15

Постанова про відкриття виконавчого провадження має бути прийнята:

В 3-денний строк
В 7-денний строк
В 10-денний строк
В місячний строк
В строк визначений самим виконавцем.

Тест 16

Строк пред’явлення виконавчого документу до виконання переривається:

У випадку оголошення розшуку боржника
У випадку реорганізації підприємства боржника
У випадку пред’явлення виконавчого документу до виконання
Усі відповіді не вірні
Усі відповіді вірні.

Тест 17

У разі смерті стягувача державний виконавець:

Зупиняє виконавче провадження
Робить відстрочку для виконання
Робить перерву в виконанні
Продовжує виконувати рішення
Усі відповіді не вірні.

Тест 18

На яке майно можна звернути стягнення:

Піаніно, яке належить композитору
Художні книги, що належать викладачу вузу
Частина будинку боржника, який знаходиться у спільній сумісній власності
Колекція марок, що належить філателісту
Вибухові речовини, що виявлені у квартирі викладача хімії
Мисливська рушниця, що належить мисливцю-промисловику

Вкажіть особливості оцінки та порядку реалізації вказаного майна

Тест 19

Вкажіть граничний розмір відрахувань із заробітної плати за всіма перерахованими видами стягнень:

Відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника
Аліменти на двох дітей та непрацездатного батька боржника;
Сплата позики, отриманої у комерційному банку
Відшкодування шкоди, завданої злочином
Штраф за невиконання рішення про захист честі та гідності
Сплата послуг представника юридичної фірми
Адміністративний штраф

Тест 20

За якими справами неможливе стягнення у межах 70 відсотків?

1. За справами про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей

2. За справами про відшкодування шкоди, завданої здоров’ю

3. За справами про стягнення аліментів на утримання непрацездатних батьків

4. За справами про відшкодування шкоди особам, що зазнали шкоди внаслідок смерті годувальника

5. За справами про відшкодування шкоди, завданої злочином

Тест 21

Рішення немайнового характеру мають бути виконані виконавцем:

Протягом 1 місяця
Протягом 2 місяців
Протягом 6 місяців
Протягом 1 року
Законом не встановлено

Тест 22

Поновлення на роботі має бути виконане:

Протягом 1 місяця
Протягом 6 місяців
Протягом 1 тижня
Протягом 3 днів

Тест 23

Підвідомчість справ про оскарження дій державного виконавця:

Імперативна
Альтернативна
Умовна
Договірна
Виключна

Тест 24

Скарга, подана у виконавчому провадженні начальнику відділу державної виконавчої служби, розглядається у:

5-денний строк
3-денний строк
10-денний строк
15-денний строк

Змістовий модуль 2. Порядок здійснення виконавчого провадження

Вирішіть задачі:

Задача 1

У відділ державної виконавчої служби поступив з місцевого районного суду виконавчий лист про стягнення з Дмитрієва на рахунок Чубаря 1800 грн. (відшкодування збитків, завданих неповерненням суми боргу за договором найму житлового приміщення).

Завдання:

1. Чи має право державний виконавець у цьому випадку відкрити виконавче провадження?

2. Вкажіть підстави для відкриття виконавчого провадження.

3. Вкажіть місце виконання цього рішення.

4. Складіть постанову про відкриття виконавчого провадження.

Задача 2

Суд Ленінського району м. Донецька виніс рішення у справі громадянина Н. про стягнення з нього майна для відшкодування шкоди, завданої ним громадянину К.

При описі майна громадянин Н. вирішив вмовити державного виконавця О. відтягнути момент стягнення, з метою вигідної реалізації майна, та пообіцяв державному виконавцю поділити отриманий прибуток з ним навпіл.

Державний виконавець погодився. Після чого виніс постанову про відкладення виконавчого провадження, вказавши в ній, що виконавчий документ складено неправильно, внаслідок чого він не відповідає нормам законодавства, а саме Закону України «Про виконавче провадження». Про домовленість Н. та О. стало відомо стягувачу К. та він вирішив звернутися зі скаргою на дії державного виконавця.

Завдання:

1. Назвіть підстави для оскарження дій, бездіяльності державного виконавця.

2. Куди може звернутися стягувач К. для захисту своїх інтересів?

3. Складіть зразки скарг на дії державного виконавця О. для оскарження у адміністративному та судовому порядку.

4. Складіть постанову про відкладення провадження виконавчих дій, враховуючи наступну обставину: боржник Н. несвоєчасно отримав постанову про відкриття виконавчого провадження, у якій було вказано термін добровільного виконання рішення суду.

5. Складіть постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, акт опису й арешту майна, враховуючи наступне: державний виконавець не погодився на пропозицію боржника та виявив у нього наступне майно: транспортний засіб «DACIA», телевізор «SONY», гроші у сумі 3450 грн., меблі.

Задача 3

Рішенням суду постановлено виселити Громова з квартири без надання іншого житлового приміщення. Громов звернувся до суду з заявою про зупинення виконавчого провадження у зв’язку зі знаходженням на стаціонарному лікуванні у медичній установі. Суд відмовив Громову у задоволенні його прохання.

1. Дайте правову оцінку діям суду.

2.Який порядок та строки зупинення виконавчого провадження.

Задача 4

У зв’язку з тим, що у виконавчому листі не було вказано найменування боржника та його адресу, державний виконавець повернув виконавчий лист стягувачу.

1. Дайте правову оцінку діям державного виконавця.

2. У яких випадках виконавчий документ підлягає поверненню.

Задача 5

Матвєєва звернулася до суду з заявою про виключення з акту опису майна, яке, за її думкою, не мав права описувати державний виконавець. Вона вимагала виключити наступне майно: автомобіль «Жигулі», меблевий гарнітур, холодильник, магнітофон, оскільки це майно вона купила сама за гроші, отримані нею на день народження.

1. Визначте правомірність вимог Матвєєвої.

2. У яких випадках звертається стягнення на майно, що є сумісною власністю подружжя?

Задача 6

Вилучені у боржника ювелірні вироби з золота та срібла державний виконавець передав у комісійний магазин для реалізації. Гроші в сумі 800 грн., виявлені у боржника, державний виконавець залишив у себе в сейфі для того, щоб у подальшому погасити витрати по виконанню, а також повернути стягувачу суму відповідно до рішення суду. Цінні папери передав на зберігання у Ощадбанк.

1. Дайте правову оцінку діям державного виконавця.

2. Вкажіть порядок реалізації цінностей.

Задача 7

За рішенням суду Івлєв зобов’язаний закласти дверний отвір між суміжними кімнатами. На вимогу державного виконавця про добровільне виконання рішення боржник не відреагував.

1. Вкажіть наслідки невиконання рішення суду, що зобов’язує боржника здійснити певні дії, не пов’язані з передачею майна або грошових сум.

Задача 8

При виконанні рішення суду у справі про передачу дитини на виховання представникам органів опіки та піклування боржник здійснив опір державному виконавцю.

1. Назвіть заходи впливу на боржника у цьому випадку.

Задача 9

У районний суд поступила скарга Токарєвої про те, що вона протягом декількох місяців не отримує аліменти, а державний виконавець не приймає ніяких заходів щодо виконання рішення.

У процесі розгляду скарги було з’ясовано наступне:

- боржник Токарєв звільнився з роботи та виїхав у невідомому напрямку;

- виконавчий лист бухгалтером підприємства Бойко загублено;

- про звільнення боржника та втрату виконавчого листа державний виконавець та стягувач не повідомлені.

1. Ким та у якому порядку повинна бути розглянута скарга на дії державного виконавця?

2. Чи можна притягнути до відповідальності Бойко за втрату виконавчого листа?

Питання для підготовки до екзамену

1. Виконавче провадження в Україні правове положення державної виконавчої служби.

2. Завдання державної виконавчої служби.

3. Правова основа діяльності державної виконавчої служби.

4. Органи державної виконавчої служби.

5. Завдання навчального курсу та його співвідношення з іншими навчальними курсами.

6. Компетенція органів юстиції з організації діяльності державної виконавчої служби.

7. Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби.

8. Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби.

9. Контроль за діяльністю державних виконавців.

10. Правовий і соціальний захист державних виконавців.

11. Рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою.

12. Сторони виконавчого провадження: стягувач і боржник.

13. Представництво сторін у виконавчому провадженні.

14. Участь у виконавчому провадженні експерта або спеціаліста.

15. Участь у виконавчому провадженні перекладача.

16. Відводи державного виконавця, експерта, спеціаліста, перекладача.

17. Підстави для відкриття виконавчого провадження.

18. Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання.

19. Час провадження виконавчих дій.

20. Відкладення виконавчих дій.

21. Відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу порядку виконання рішення.

22. Обставини, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження.

23. Порядок і строки зупинення виконавчого провадження.

24. Закінчення виконавчого провадження.

25. Наслідки завершення виконавчого провадження.

26. Повернення виконавчого документа стягувачеві та до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

27. Розподіл стягнутих з боржника грошових сум.

28. Виплата стягувачеві грошових сум.

29. Витрати виконавчого провадження.

30. Винагорода державному виконавцеві.

31. Авансування витрат на виконавче провадження.

32. Особливості виконання рішень у разі відкриття кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника.

33. Порядок звернення стягнення на грошові кошти та інше майно боржника.

34. Порядок звернення стягнення на майно боржника при обчисленні боргу у гривнях або іноземній валюті.

35. Звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб.

36. Майно, на яке не може бути звернено стягнення.

37. Арешт та вилучення майна боржника.

38. Право боржника на визначення першочерговість звернення стягнення на предмети (види майна).

39. Оцінка майна боржника. Зберігання майна. Звільнення майна з-під арешту.

40. Передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі.

41. Реалізація майна, на яке звернено стягнення (будинок, квартиру, приміщення, земельну ділянку)

42. Особливості звернення стягнення на майно юридичної основи.

43. Порядок звернення стягнення на майно при реорганізації та ліквідації боржника – юридичної особи.

44. Загальні умови виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

45. Виконання рішень про поновлення на роботі.

46. Виконання рішення про відібрання дитини.

47. Виконання рішення про виселення боржника.

48. Виконання рішення про вселення стягувача.

49. Загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об’єднання про примусовий обмін.

50. Загальні умови виконання рішення про заборону діяльності об’єднання громадян.

52. Виконання рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб.

53. Виконання рішень іноземних судів і арбітражів.

54. Оскарження дій посадових осіб Державної виконавчої служби.

55. Захист прав стягувача у виконавчому провадженні.

56. Відповідальність за невиконання рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі.

57. Відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення закону.

Список літератури

Основна:

1. Закон Украины об исполнительном производстве: научно-практический комментарий / В.И. Тертышников, Р.В. Тертышников. – Х.: Консум, 2000. – 128 c.

2. Конституція України (від 28.06.1996 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

3. Морозов И.Б. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие / Морозов И.Б., Треушников А.М. – М.: Городец: Формула права. – 1999. – 328 с.

4. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24.03.1998 року № 202/98 // Відомості Верховної Ради – 1998. № 36-37. – Ст. 243.

5. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1998 року № 606-ХІV // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 24 – Ст. 207.

6. Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів: Закон України від 29 листопада 2001 року № 2860-Ш // www.rada.gov.ua.

7. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII // www.rada.gov.ua.

8. Про третейські суди: Закон України від 11 травня 2002 року № 1701-IV // Офіційний вісник України. – 2004. № 23. – Ст. 1540.

9. Про проведення виконавчих дій: Інструкція, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 року № 74/5 // Офіційний вісник України. – 1999. № 51. – Ст. 2379.

10. Про затвердження порядку реалізації арештованого майна: Наказ Міністерства юстиції України від 15.07.1999 року № 42/5 // Офіційний вісник України. – 1999. № 29. – Ст. 1511.

11. Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставного майна: Наказ Міністерства юстиції України від 22.12.1997 року № 1448 // Офіційний вісник України. – 1998. № 2. – Ст. 50.

12. Фіолевський Д.П. Виконавча служба в України: Навчальний посібник / Фіолевський Д.П. Лобанцев С.А. та ін. – К.: Алерта. – 2004. – 564 с.

Додаткова:

1 Авер’янов В.Б. Принцип верховенства права – вирішальна засада реформування державної служби // Наукові засади реформування державної служби в Україні: Наукова доповідь / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юр наука-центр, 2000. – с. 6.

2. Балашов С.И. Исполнение судебных решений:[Монография]. – Москва: Прогресс. – 1979. – 226 с.

3. Боботов С.В., Жигачёв И.Ю. Введение в правовую систему США: Учебное пособие. – М.: Норма, 2001 – 322 с.

4. Власов Ю.Н. Судебные приставы. Исполнительное производство: Научно-практическое пособие / Власов Ю.Н. – Москва: Пропаганда, 1998. –с. 7.

5. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій / Коваль Л.В. – К.: Вентурі. – 1996. – с. 19.

6. Лобанцев С. Виконання рішень – головний критерій дієвості влади / Лобанцев С. //Право України. – 2002. – № 12. – с. 90.

7. Лобанцев С. Проблеми виконання рішень судів про стягнення боргу з державних установ та організацій / Лобанцев С. //Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – № 7. – с. 22.

8. Лобанцев С. Проблеми, факти, аргументи / Лобанцев С. // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. –№ 2. – с. 3.

9. Настольная книга судебного пристава-исполнителя: Справочник. – М.: БЕК, 2001. – 678 с.

10. Наказ Міністерства юстиції України „Про затвердження Інструкції про порядок складання статистичної звітності щодо роботи державної виконавчої служби (форма 4)” № 10/5 (від 6.03.2000 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

11. Наказ Міністерства юстиції України „Про затвердження Порядку здійснення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею” № 10/5а (від 15.05.2000 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

12. Наказ Міністерства юстиції України „Про виготовлення бланків документів виконавчого провадження та бланків для копій документів виконавчого провадження” № 36/5 (від 23.06.2001р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

13. Наказ Міністерства юстиції України „Про затвердження Положення про районний, міський (міст обласного призначення), районний у містах відділ державної виконавчої служби” № 43/5 (від 16.07.1999 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

14. Об исполнительной службе и исполнительном производстве в Украине // Право и практика. – 2003. – № 6. – 186 с.

15. Постанова Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо підвищення діяльності органів державної виконавчої служби” № 1087 (від 29.07.2002 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

16. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про спеціальний фонд виконавчого провадження” № 1351 (від 26.07.1999 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

17. Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядок обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі цього майна органам державної виконавчої служби і розпорядження ним” № 1724 (від 26.12.2001 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

18. Постанова Кабінету Міністрів України „Про умови оплати праці працівників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції” № 2075 (від 28.12.1998 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

19. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку розпорядження майном, конфіскованим за рішенням суду і переданим органам державної виконавчої служби” № 985 (від 11.07.2002 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

20. Постанова Кабінету Міністрів України „Про передачу транспортних засобів, конфіскованих за рішенням судів, органам державної виконавчої служби” № 387-р (від 11.07.2002 р.). – Офіційний сайт Верховної Ради України. – http://www.rada.gov.ua.

21. Фурса С.Я. Виконавче провадження в Україні: Навчальний посібник / Фурса С.Я., Щербак С.В. – К.: Атіка. – 2002. – с. 6 – 134.

22. Щербак С. Исполнительное производство как одна из правозащитных функций государства / Щербак С. //Право Украины. – 2002. № 11. – с. 86.

23. Щербак С. Виконавче провадження як одна з правозахисних функцій держави / Щербак С. //Право України. – 2001. – № 11. – с. 108.

24. Штефан М.Й. Виконання судових рішень: Збірник / Штефан М.Й., Омельченко М.П. та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – с. 5.

1. Здоровое долголетие
2. теория прямое действие излучения прямое действие излучения это непосредственное действие излучения на
3. Тема 1. ВВЕДЕНИЕ В МАРКЕТИНГ 3 1
4. ЭФФЕКТ ОТ ВНЕДРЕНИЯ РАБОЧЕГО ИНСТРУМЕНТА – ГАЙКОВЕРТА
5. церковная диета
6. Этиология, патогенез, лечение эндокардита и миокардита
7. Учебное пособие- Особенности гражданской правосубъектности воинской части
8. Полвека атомной энергетики и глобальное потепление
9. печатаем видим читаем называем по алфавиту сопоставляем по форме размеру графическим элементам из ко
10. Кримінальна відповідальність за ненадання допомоги, вимагання та зґвалтування.html
11. The lgorithm of Strt nd the Development of Interntionl Conflicts
12. Контрольная работа- История развития физиологии высшей нервной деятельности
13. на тему- Визначення передавальних характеристик знімальних систем Виконав- Ст
14. ТЕМА- ЕГЭ по литературе
15. ВСТУПИВШИХ В ЗАКОННУЮ СИЛУ Пересмотр по вновь открывшимся обстоятельствам~ самостоятельная исключ
16. Реферат на тему- Характеристики озброєння армій країн НАТО ТАНКИ БОЙОВІ МАШИНИ ПІХОТИ БРОНЕТРАНСПОРТ
17. Обучение младших школьников исследовательской деятельности в процессе изучения прав и обязанностей ребенка
18. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук Харків ~ Дисерт
19. тема человека состоит из центрального органа ~ сердца и впадающих в него или выходящих из него кровеносных с
20. 1Принцип действия асинхронного двигателя Асинхронный двигатель это электрическая машина которая исп

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе