Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Питання до модульної контрольної роботи № 2
з курсу «Соціологія масових комунікацій»
для студентів ІІІ курсу факультету іноземної філології
(на 18.05.2013)
Комунікація - це процес спілкування і передачі інформації між людьми або їх групами у вигляді усних і письмових пові щень, мови рухів тіла і параметрів мови. Комунікація - це одна з необхідних умов життя чоло
століття в соціумі, а комунікабельність - одна з важливих системних характеристик, супутніх успіху.
У ході спільної діяльності люди обмінюються різними уявленнями, ідеями, поглядами, пропозиціями, знаннями, установками. Все це можна розглядати як інформацію, а сам процес комунікації представити як процес обміну інформацією.
Комунікація є істотним елементом будь-якого аспекту людської діяльності. Технологічний підхід до неї стає запорукою успіху в цих сферах. Вміння збирати, обробляти інформацію, приймати на підставі її рішення і передавати їх аудиторії стає одним з головних складових ефективної роботи.
Сучасне суспільство неможливо уявити без міжнародної та міжкультурної комунікації. Запорука успіху на політичній арені світу і навіть доля самої держави безпосередньо залежить від того, наскільки грамотно вибудувані міжнародні відносини.
Засоби масової інформації можна визначити як інститути, що існують для відкритого, публічного передавання різних відомостей будь-яким особам з допомогою спеціального технічного обладнання.
Учені вважають, що людство вступає в еру інформаційного суспільства, де влада знань та інформації стає головною в управлінні суспільством. Саме їй поступаються традиційні засоби здійснення влади – гроші і державний примус. Але й сьогодні ЗМІ відіграють дуже важливу роль у політичному житті суспільства. Які функції вони виконують?
Збирання і розповсюдження інформації. Саме завдяки ЗМІ громадяни дізнаються про діяльність Президента, уряду, парламенту, політичних партій, про найважливіші політичні події як у своїй власній країні, так і закордоном. На основі цієї інформації формується громадська думка про діяльність політичних інститутів, державних і політичних діячів.
Вираження громадської думки. ЗМІ забезпечують можливість представникам різних суспільних груп публічно висловлювати свої думки, чітко формулювати і представляти громадській думці свої інтереси, шукати і об’єднувати однодумців. Доступ до ЗМІ – необхідна умова існування впливової опозиції, особливо при агресивному ставленні до неї з боку державних радіо і телебачення.
Контроль за діяльністю органів влади і самих ЗМІ. Контроль за діяльністю органів влади з боку ЗМІ особливо необхідний в умовах слабких контролюючих державних органів, дії яких майже завжди підпорядковані духу корпоративної солідарності. У демократичних країнах ЗМІ у здійсненні контролю спираються не лише на підтримку громадської думки, але й на закон, який надає можливість проводити журналістські розслідування. Іноді публікація цих розслідувань призводить до створення спеціальних слідчих комісій парламенту. Одним з найвідоміших прикладів такого перебігу подій – так званий Уотергейт у США, коли журналістське розслідування виявило незаконне прослуховування телефонних розмов суперників президента Картера активістами з його виборчого штабу. Внаслідок цього політичного скандалу Картер був змушений достроково залишити посаду президента США. Змагання різних органів ЗМІ між собою за читача (або глядача) об’єктивно змушує їх шукати таку інформацію, яка може викликати до себе значний громадський інтерес і розширити їх аудиторію. Нерідко це змагання штовхає на шлях пошуків дешевих сенсацій, скандалів, спроб влізти у приватне життя відомих у країні людей. Проти цих “тіньових сторін” діяльності ЗМІ не існує кращого засобу боротьби, ніж серйозна критика з боку колег-журналістів і громадської думки.
Освіта і політична соціалізація особистості. Діяльність ЗМІ дає громадянам велику кількість не тільки інформації про політичні події, але й різного роду коментарі до цих подій політичних оглядачів, експертів, аналітиків, політичних і громадських діячів. Це дозволяє досить всебічно ознайомитися як з самою політичною проблемою, так і з можливими засобами її розв’язання, ставленням до неї різних політичних і суспільних груп. З часом це дає громадянинові досить добрі політичні знання. Звичайно, ЗМІ – це не університет, вони не призначені для того, щоб давати систематичне знання. Для того, щоб досить всебічно ознайомитися з суттю проблеми, треба обов’язково брати інформацію з різних джерел (газет, радіо, телеканалів). Не слід сприймати на віру перше, що ви прочитали, почули або навіть побачили на телеекрані. Журналісти – це теж люди, вони можуть помилятися, бути пристрасними, упередженими або й просто лінивими і не завжди перевіряють інформацію, яку подають у статтях і репортажах. Для політичного розвитку особистості вміння самостійно аналізувати і оцінювати політичні події і факти має принципове значення. Якщо ви не вмієте самостійно збирати і оцінювати політичні факти, то ви легко можете перетворитися в об’єкт маніпуляцій вашою свідомістю з боку тих чи інших політичних сил.
Мобілізаційна функція ЗМІ. ЗМІ є частиною політичної системи суспільства. ЗМІ тим чи іншим чином залучені до політичних процесів, які у ньому відбуваються. У них (точніше кажучи, у власників ЗМІ) є власні політичні інтереси і бажання їх реалізувати або захистити. Тому ЗМІ прямо або посередньо спонукають людей до певних політичних дій (або політичної бездіяльності) у своїх власних інтересах.
Інноваційна функція. ЗМІ є важливим чинником оновлення сучасної політики. Привертаючи увагу громадської думки і влади до певних проблем суспільно-політичного життя, багаторазово повертаючись до цих проблем, висвітлюючи негативні наслідки їх невирішеності, пропонуючи нові підходи до цих проблем, ЗМІ ініціюють появу нових політичних технологій і інститутів.
У переліку тих функцій ЗМІ, які ми тільки що розглянули, майже кожна свідчить, що цей могутній засіб збирання, збереження і передачі інформації може бути застосований як на користь демократії, так і проти неї. З одного боку, технічні можливості ЗМІ настільки великі, що дозволяють вирішувати проблеми, про розв’язання яких ще 20-30 років тому люди навіть і не мріяли. Вже зараз можливо таким чином організувати процес обговорення і прийняття важливих політичних рішень, в якому будуть брати безпосередню участь мільйони людей. “Теледемократія”, або “демократія участі”, тобто відродження народних зібрань, в яких з допомогою сучасних засобів телекомунікації беруть участь мільйони людей, про можливість появи якої почали писати деякі вчені у 60-70 роках ХХ століття, вже починає з'являтися в мережі інтернету.
Разом з тим, не припиняються спроби можливості ЗМІ використати для маніпулювання свідомістю громадян.
Маніпулювання свідомістю – прихований вплив на політичну свідомість з метою формування певної політичної поведінки.
“Найбільш невинними”, так би мовити, прийомами маніпулювання свідомістю є утворення іміджу (від англ. image – образ, зображення), такого собі “макіяжу для політиків”, з допомогою якого намагаються підкреслити (інколи – й намалювати) їх кращі риси і сховати ті риси, які можуть не сподобатися виборцеві. Але серед засобів маніпулювання свідомістю є й такі, за допомогою яких намагаються вплинути на підсвідомість людей, “відключити” їх розум від оцінювання явищ і прийняття рішень, перевести поведінку людей в автоматизовані дії, що підпорядковані програмі, яку складають без їх відома та не в їх інтересах.
Відомі теорії побудовані головним чином на функціональному підході до розуміння сутності масової комунікації, відмінність полягає в обгрунтуванні домінуючої функції та наслідків її актуалізації. Незважаючи на безліч інтерпретацій масової комунікації, ці теорії можна об'єднати в три групи відповідно до домінуючою функцією: 1) функція політичного контролю, 2) функція опосередкованого духовного контролю, 3) культурологічна функція. Особливе місце займає теорія «інформаційного суспільства», в рамках якої досліджується роль масової комунікації. Розглянемо ці теорії коротенько з тим, щоб виділити теоретичні проблеми масової комунікації і підходи до їх вирішення.
У першій групі теорій, в яких масова комунікація трактується як функція політичного контролю, як вираження концентрації політичної влади, виділяються дві підгрупи. У першій підгрупі домінуючим фактором є матеріально-економічний, в другій - ідеологічний. До першої підгрупи відноситься теорія масового суспільства і варіанти теорії, що грунтуються на марксистському розумінні СМЯ перш за все як засобів виробництва, які в капіталістичному суспільстві є приватною власністю.
В емпіричних дослідженнях масової комунікації, на яких би концептуальних моделях вони не ґрунтувалися, використовуються майже всі методи: спостереження, опитування, аналіз документів і статистики, експеримент. Технології й конкретні методики різноманітні: від традиційних до авторських, чиї імена невідомі або ж фігурують у їхніх назвах. Якщо узагальнити практику використання методів, можна дійти такого висновку. Вивчення уподобань аудиторії, реальної поведінки людей у світі інформації, громадської думки (а вона формується не без участі мас-медіа) найчастіше здійснюється за допомогою опитування згідно із загальними правилами методики (див* розд. 10), адаптованими для збирання специфічних даних. Зміст повідомлень, значення цінностей, які є предметом масової комунікації, досліджується звичайно за допомогою контент-аналізу. Контент-аналіз (англ. content — зміст) — це формалізований метод інтерпретації текстів. З´ясування його особливостей, меж застосування, постулатів та припущень тощо потребує з´ясування методологічних основ, оскільки саме вони є вирішальними у виборі методу дослідження. Справа в тому, що способи прочитування текстів досить різні. Умовно їх можна диференціювати на якісні та кількісні.
Паблік рілейшнз є наукою і мистецтвом досягнення гармонії за допомогою взаєморозуміння, заснованого на правді й інформованості. Ефективне їх використання сприяє поліпшенню відносин між суб´єктами соціального середовища, цілеспрямованому створенню їх «громадського обличчя», розширенню сфери їх впливу, поліпшенню контактів між людьми, фірмами (організаціями), виявленню джерел можливих конфліктів.
Паблік (англ. public — публічний, суспільний) рілейшнз (англ. relation — відношення, зв´язок) — різновид соціально-психологічного менеджменту, в якому на основі точної і вичерпної інформації, отриманої у результаті аналізу тенденцій політичного, соціально-економічного, психологічного розвитку країни (регіону, галузей економіки, сфер діяльності, фірм (організацій) та ін.), дотримання етичних норм і громадських інтересів планомірно реалізують соціально-технологічні та інформаційні заходи зі встановлення усвідомлених, гармонійних і взаємовигідних зв´язків між суб´єктами соціальної діяльності, між ними і громадськістю (її групами), владою задля впливу на громадську думку та прийняття рішень в процесі соціального управління і досягнення обопільної довіри і вигоди.
Поширене також тлумачення паблік рілейшнз як синтезу мистецтва і науки для аналізу тенденцій, передбачення їх наслідків, надання рекомендацій керівництву організацій, здійснення певних заходів у їхніх та громадських інтересах, впливу на громадську думку та прийняття рішень в процесі соціального управління.
Міжнародна комунікація – це процес безпосереднього обміну інформацією від джерела інформації до реципієнта, а також і зворотний процес – тобто реакція на наслідки цього процесу.
Міжнародна інформація (МІ) визначається як сукупність відомостей, що характеризують структуру, загальні властивості інформації. а також питання, пов'язані з їх пошуком, аналізом та розповсюдженням в системі міжнародних відносин (МВ).
Теорія переговорів – це сукупність теоретичних моделей, що фіксують взаємозалежність основних змінних, котрі характеризують процес переговорів та розгалужену систему емпіричних досліджень.
Сьогодні теорія переговорів усе частіше розглядається як міждисциплінарна галузь дослідження, що вимагає зусиль різних фахівців. Уважають, що найбільше поширення теорія та мистецтво переговорів отримали в США, зокрема в Гарвардському, Джорджтаунсь-кому, Колумбійському університетах, Массачусетському психологічному інституті та деяких інших американських навчальних закладах. У 80-х роках при інституті закордонної служби при Держдепартаменті США був створений Центр з вивчення міжнародних питань, де досліджуються переговори, посередництво та врегулювання конфліктних ситуацій. Велику увагу тут приділялось удосконаленню майстерності ведення переговорів, вивченню стилю, техніки своїх зарубіжних партнерів з переговорів. Центром підготовлена спеціальна брошура з національних стилів, де описані переговорні стилі Китаю, СРСР, Японії, Франції, Єгипту, Мексики. Спеціальна книга присвячена радянському стилю.
У нас (спочатку в межах СРСР, потім України) теорія переговорів почала розвиватися у 80-х роках ХХ століття. З’явились перші навчальні посібники, проте про серйозну підготовку кадрів переговірників поки що говорити рано.
Фахівці зазначають, що під час викладання теорії переговорів необхідно відмовитися від традиційного підходу, зорієнтованого тільки на лекції і семінари, оскільки для оволодіння майстерністю ведення переговорів, крім знань, потрібні навички. Такі навички формуються в імітаційних іграх, що потребують значного часу. Є пропозиції вивчати шляхом інтенсивного викладання курсу з переговорів. Саме так викладається теорія переговорів у більшості західних країн.
Примусова дипломатія також є прикладом міжнародної комунікації. Ми зустрічаємося з нею досить часто. Примусова дипломатія - це теж один з різновидів дозволу міжнародного конфлікту. Останній приклад - війна в Перській затоці. А. Джордж проаналізував використання стратегії примусової дипломатії в таких ситуаціях, як Кубинська криза, В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Перську затоку і деяких інших. Всі ці ситуації, що здаються абсолютно несхожими, що ілюструють випадковий збіг подій, насправді виявилися професійно чіткими і відповідали заздалегідь розробленим процедурам.
Примусова дипломатія являє собою захисну стратегію, при якій супротивника переконують у необхідності припинення розпочатої агресії. Це не залякування супротивника з метою запобігання майбутніх дій, адже агресія вже розпочато. Це спроби переконати опонента зупинити агресію за рахунок використання погроз, які можуть бути застосовні до нього. Якщо військові сили і використовуються при примусовій дипломатії, то у вигляді мінімізованого варіанту, наочно демонструє можливі наслідки. Противник повинен або припинити свої дії, або відмовитися від скоєного.
Маніпулювання свідомістю – прихований вплив на політичну свідомість з метою формування певної політичної поведінки.
“Найбільш невинними”, так би мовити, прийомами маніпулювання свідомістю є утворення іміджу (від англ. image – образ, зображення), такого собі “макіяжу для політиків”, з допомогою якого намагаються підкреслити (інколи – й намалювати) їх кращі риси і сховати ті риси, які можуть не сподобатися виборцеві. Але серед засобів маніпулювання свідомістю є й такі, за допомогою яких намагаються вплинути на підсвідомість людей, “відключити” їх розум від оцінювання явищ і прийняття рішень, перевести поведінку людей в автоматизовані дії, що підпорядковані програмі, яку складають без їх відома та не в їх інтересах.
Демократія не можлива без вільних, незалежних ЗМІ. Разом з тим, свобода і незалежність ЗМІ не повинні перетворюватися у їх свободу і незалежність від відповідальності перед громадянським суспільством. Інакше вони перетворюються в інструмент політичного впливу їх керівників і власників. Тому ЗМІ повинні знаходитися під тією чи іншою формою громадянського контролю.
Завершуючи наше перше знайомство з демократією, ми повертаємося до того, про що у нас весь час йшла мова: демократія – це такий політичний устрій суспільства, який існує лише тоді, коли все суспільство і кожний громадянин не чекають, що хтось буде вирішувати їх проблеми, а спільно знаходять їх розв’язання, не покладають усіх своїх надій на “добру” владу, а ретельно вибирають тих, кому вони її на певний час довіряють, і прискіпливо контролюють їх діяльність. Демократія – це не ідеальна форма правління, але єдина серед існуючих, яка надає можливість громадянам підкорятися лише тій владі і законам, на існування яких вони дали свою згоду, тримати свою долю у своїх власних руках.
Європі належить вирішальна роль у становленні та розвиткові журналістики, а також її подальшому розповсюдженні в світі. Окремі початки капіталізму виникли в деяких містах Середземномор’я, на території сучасної Італії, ще в XIV – XV століттях. І не випадково саме тут і саме в цей час отримали поширення перші комерційні і торговельні відомості, які підприємливі поштмейстери та купці почали розсилати зацікавленим передплатникам за певну плату. Ці рукописні відомості, покликані, з одного боку, приносити видавцям певний прибуток, а з другого боку, – служити розвитку комерції, і слід, напевно, вважати першими буржуазними журналістськими підприємствами, або, точніше, їхніми прообразами.
Четве́рта вла́да (англ. Fourth Estate) — словосполучення, яким визначають пресу та її вплив у соціумі. Стверджується, що:
Журналісти володіють великою владою в суспільстві, і усвідомлення цієї влади повинно поєднуватися із скромністю і почуттям обов'язку перед читачем. У всі часи вони домагалися визнання завдяки високому рівню точності та неупередженості, а також завдяки дотриманню ними правил чесної гри.
Першою, другою й третьою владою є, відповідно, законодавча, виконавча та судова гілки влади. Термін вперше вжив Томас Карлайл. Іноді авторство приписують Жан-Жаку Руссо. Перша друкована згадка в сучасному сенсі - Томас Маколей. Оскар Уайльд згадував «журналізм» в даному значенні.З роботи «Четверта влада як соціологічна категорія»:
За допомогою масової інформації можна впливати на громадську думку як стан масової свідомості. Масові комунікації сприяють тим самим найкращій реалізації цілей суб'єктів соціальних інтересів. Цей факт став підставою виникнення терміну «четверта влада», яка наділяє масові комунікації якимись особливими владними повноваженнями.
Проте модель «четвертої влади», у розумінні радянських журналістів, означала не зовсім те, чого навчають американських студентів у школах журналістської майстерності. Відповідно до глибоких історичних коренів традиціії мас-медіа вони вбачали своїм завданням не інформування публіки або формування достовірної картини реальності, але й у просвіті, агітації та організації мас в ім'я справжніх цінностей та ідеалів.
У всіх підручниках радянських часів автори не забували підкреслювати важливість газет для пропагандистської системи, які служили її фундаментом і найважливішим носієм інформації.
Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.
Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (соціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узгодження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.
Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов´язане з нею. Народний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб суверенність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлювання його волі. Таким механізмом і є врахування владою громадської думки.
Але така «співзвучність» політики владних структур і настроїв громадської думки спостерігається далеко не завжди. Тому ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо.
Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масової інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада». Підставою для цього є те, що законодавча, виконавча, судова гілки влади можуть використовувати засоби примусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до виконання владних вимог. ЗМІ позбавлені такої можливості. Лише переконливість, привабливість, щирість аргументації привертає на їх бік прихильників та послідовників. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету.
Варто звернути увагу на активність американського керівництва для забезпечення домінуючих позицій в світі, що досягла небувалого рівня. Про це свідчать, з одного боку військові операції в різних частинах світу, а з іншого – нейтральна реакція світової спільноти на всі події, що відбуваються. При цьому відношення Америки, з Україною й іншими європейськими країнами будуються на стратегії непрямих дій, головною серед яких є інформаційно-психологічна складова, чи точніше, інформаційна війна.
Сьогодні експерти в сфері ЗМІ констатують, що в провідних американських мас-медіа відбувся різкий зсув в бік прямого маніпулювання суспільною свідомістю. При цьому, використовуючи свідоме викривлення і навіть просто надмірне спрощення реальної картини, світовому співтоваристу нав’язується, як правило, однобока інтерпретація соціально-політичних процесів, економічних реалій, подається оцінка подій прямо протилежна стихійному відношенню до них населення.
Основною ідеєю при цьому слугує впевненість, що американська модель розвитку, образ життя є еталонними, а будь-які альтернативи цій моделі «загрожують зруйнувати новий світовий порядок», отже, боротьба з ними повинна вестися усіма доступними засобами, в тому числі і за допомогою «томагавків». Для посилення ефекту інформаційно-психологічного впливу спеціалісти США намагаються максимально збільшити кількість каналів впливу, залучаючи до них літературу, кіно, комп’ютерні технології тощо. В результаті таких дій одне й теж повідомлення, відповідно оформлене, попадає в масову свідомість різними каналами.
Масове суспільство — теоретична модель, що описує соціальні перетворення, викликані модернізацією (насамперед урбанізацією, розвитком засобів масової комунікації та масової культури, загальною освіта, демократизацією політики тощо), яка активно розроблялася в 1920-1960-і роки.
Особливістю масового суспільства є розрив соціальних зв'язків, відособленість окремих індивідів, відсутності у них індивідуальності, стійких і загальнозначущих моральних цінностей. Особистісний статус людини формується на рівні соціальної групи, громади, ремісничого цеху, аристократичного «світла», церковного приходу. Але безперервні вертикальні і горизонтальні переміщення великих груп людей, характерні для індустріального суспільства, руйнують рівень сусідського, професійного, релігійного спілкування, спілкування в «своєму колі» і основним рівнем спілкування стає сім'я. Людина починає сприймати суспільство як безліч інших таких же схожих на нього індивідів, що одягаються в тих же універсальних магазинах, що їздять у тих же потягах і трамваях, які читають ті ж газети, і так само, як він, одиноких.
Транснаціональні медіа в Європі, у їх найширшому значенні, перебувають в процесі постійних змін, спричиненими технологічним розвитком та потребами пошуку нових джерел прибутку на ринку.
Особливу стурбованість викликає негативний вплив транснаціональних медіа на свободу висловлювання та інформації в Європі, особливо через скорочення різноманіття у змісті продукції та скорочення внеску європейських комерційних медіа-ринків до розвитку громадського мовлення. В невеликих країнах між національними мовниками і виробниками програм та транснаціональними конгломератами виникають проблеми конкуренції при виданні чи придбанні інформації цікавого змісту. Традиційний зв’язок між власниками ЗМІ та аудиторією перестає існувати, коли власники ЗМІ походять з інших країн. Як наслідок, рівень відкритості та відповідальності медіа знижується.
Перехід транснаціональних ЗМІ, особливо вертикально-інтегрованих, на цифровий рівень надає їм ще більшу перевагу над невеликими компаніями у виданні та поширенні інформації.
Рівень впливу транснаціональних медіа відрізняється в різних країнах в залежності від способу організації національних медіа. Проте, національне та європейське законодавство про конкуренцію загалом є недосконалими в сенсі можливостей протидії тому впливу, що здійснюється транснаціональними медіа на свободу висловлювання, плюралізм та культурне різноманіття в певній країні.
Вербальні комунікації - це усні та письмові повідомлення. За даними А. Піза передача інформації відбувається за рахунок вербальних засобів (тільки слів) на 10%, звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонації звуку) - на 35%, за рахунок невербальних засобів - 55%. Невербальні комунікації здійснюються за допомогою мови рухів тіла і параметрів мови. Між вербальними і невербальними засобами спілкування існує своєрідний розподіл функцій: по словесному каналі передається чиста інформація, а по невербальному - ставлення до партнера по спілкуванню.
Вербальна комунікація використовує в якості знакової системи людську мову, природний звуковий мову, тобто систему фонетичних знаків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови менш за все втрачається сенс повідомлення. Щоправда, цьому повинна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації усіма учасниками комунікативного процесу, про яку йшлося вище.
До вербальним засобам комунікації відносяться письмова та усна мова, слухання і читання. Усна і письмова мова беруть участь у виробництві тексту (процес передачі інформації), а слухання і читання - у сприйнятті тексту, закладеної в ньому інформації.
Одним з основних засобів передачі інформації є мова. У промові реалізується і через неї за допомогою висловлювань виконує свою комунікативну функцію мову. До основних функцій мови у процесі комунікації відносяться: комунікативна (функція обміну інформацією); конструктивна (формулювання думок); апелятивності (вплив на адресата); емотивна (безпосередня емоційна реакція на ситуацію); фатіческое (обмін ритуальними (етикетних) формулами); метамовна ( функція тлумачення).
Функцію, яку виконує мова в процесі комунікації, визначає вид висловлювання і відбір слів. Залежно від цілей, які переслідують учасники комунікації, виділяють наступні типи висловлювань: повідомлення, думка, судження, рекомендація, рада, критичне зауваження, комплімент, пропозицію, висновок, резюме, питання, відповідь.
До засобів невербальної комунікації належать жести, міміка, інтонації, паузи, поза, сміх, сльози і т.д., які утворюють знакову систему, що доповнює і посилює, а іноді й заміняє кошти вербальної комунікації - слова. Як говорилося вище, згідно з дослідженнями, 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Більшість невербальних форм і засобів спілкування в людини є вродженими і дозволяють йому взаємодіяти, домагаючись взаєморозуміння на емоційному та поведінковому рівнях, не тільки із собі подібними, а й з іншими живими істотами. Багатьом вищим тваринами, в тому числі і найбільше собакам, мавпам і дельфінам, дана здатність невербального спілкування один з одним і з людиною.
Завдяки невербальному спілкуванню людина отримує можливість психологічно розвиватися ще до того, як він засвоїв і навчився користуватися мовою (близько 2-3 років). Крім того, саме по собі невербальне поведінка сприяє розвитку і вдосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого він ставати більш здатним до міжособистісних контактів і відкриває для себе більш широкі можливості для розвитку.
МОДЕЛЬ РОЛАНА ВАРТА (міфологічна)
Ролан Варт запропонував свою модель міфологічної комунікації як вторинну семіологічну систему.
Варто нагадати ще раз, що матеріальні носії міфічного повідомлення (власне мова, фотографія, малярство, реклама, ритуали, певні предмети), хоч якими різними були б самі по собі, щойно вони стають складовою частиною міфа, зводяться до функції позначування; всі вони являють собою тільки вихідний матеріал для побудови міфа; їхня єдність полягає в тому, що всім їм надається статусу мовних засобів». Тобто система «форма — зміст» на наступному етапі починає функціонувати як форма для нового міфологічного змісту. Р. Варт передав цей перехід.
Р. Варт бачить у міфові дві семіотичні системи: одна — це мова, яка названа ним мовою-об'єктом, друга — це сам міф як метамова. «Ось чому семіолог із повним правом має однаковий підхід до письмового тексту і малюнка: для нього важлива в них та властивість, що обидва є знаками, які готові для побудови міфа; і той, й інший володіють функцією позначування, і той, й інший являють собою мову-об'єкт»1.
В іншій своїй праці він дає схоже визначення метамови: «Метамова є система, план змісту якої сам є знаковою системою; це семіотика, предметом якої є семіотика»2.
Р. Варт окремо аналізує міф у лівих та міф у буржуазії. У першому випадку він бачить убогість міфа, оскільки це мова людини-виробника: «Всюди, де людина говорить з метою перетворити реальність, а не зафіксувати її у вигляді образу, скрізь, де вона пов'язує мову з виготовленням речей, — там метамова знову стає мовою-об'єктом, і міф вивляється неможливим. Ось чому справжня революційна мова не може бути міфічною»1. Ще однією особливістю міфа в лівих стає обмеженість його застосування. «Лівий міф ніколи не охоплює безберегу сферу міжособистісних ^стосунків, величезного простору «незначної» ідеології. Йому неприступний щоденний побут: у буржуазному суспільстві не буває «лівого» міфа, який би стосувався весілля, кухні, домашнього господарства, театру, юстиції, моралі тощо»2. Звернімо увагу на слова «в буржуазному суспільстві», оскільки в рамках колишнього СРСР були міфи саме в цій сфері, починаючи з аксіоми про кухарку, яка спроможна керувати державою.
Засновник теорії перформансу (спеціально організова-
них подій) Р. Шехнер пропонує таке визначення: “Перфо-
рманс – це дія, яку демонструє одна група людей перед
іншою” [5, 336]. Досить поширеними перформанси є у
політиці. Найвідоміші із них – інаугурація президента,
коронація монарха, військові паради, авіашоу, присвоєння
військових звань, урочисті засідання парламентів, святкові
мітинги, демонстрації тощо. Політичний перформанс – це
спеціальна, як правило, символічна та зазвичай ритуальна
діяльність, що здійснюється індивідом або групою осіб із
метою справити враження на іншого індивіда, групу або
масу людей та привернути увагу до своєї діяльності й функ-
ціонування [6, 348]. Важливим аспектом політичних пер-
формансів є видовищність, певна театралізація дійсності.
Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) — теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання. Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:
збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;
зростання кількості людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті;
зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах;
створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.
Станом на кінець 2005 року європейські дослідники статистики «інформаційного суспільства» зробили висновок, що «концептуальне визначення інформаційного суспільства лишається неясним. Це видно за практичними роботами: не гармонізовані формати даних, різна кількість і діапазони показників, різні методологічні підходи у збиранні даних»[1]. Те саме було підтверджено і в 2010 році угорським дослідником Ласло Карваліксом [2]. Тому поняття «інформаційне суспільство» і концепція вимагають уточнення і наразі придатні для опису лише теоретично можливих майбутніх змін в суспільстві.
Міжособистісна комунікація визначається як процес обміну інформацією, який призводить до розвитку і зміни останньої в загальному інформаційному полі, яке створюється партнера-ми зі спілкування.
Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов’язані між собою єдиним інформаційним про-стором. Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується “комунікатором”. Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію – реципієнт.
Зворотний зв’язок – це інформація про те, як реципієнт сприй-має комунікатора, як оцінює його поведінку і слова. Міжособистіс-на комунікація – форма комунікації, в якій в ролях як комунікато-ра, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистіс-ної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб’єкта-ми спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми кому-нікації: тісний зворотний зв’язок, що регулює хід спілкування; ба-гатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двос-торонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу. У міжособистісній комунікації обмін інформацією між суб’єктами тісно переплетено з їх психологічною взаємодією, створюючи єди-ний процес спілкування. За характером взаємодії можна розгляда-ти особистісну і рольову міжособистісну комунікацію. Перша має більш експресивний характер, пов’язаний з самовираженням “Я”. Сама участь в комунікаціях має в особистісній комунікації са-моцінність.
У структурі політичної комунікації можна виділити як змістовний, ідеальний елемент, так і формальний, матеріал (канали, засоби). Політична, як і інша, комунікація передбачає комунікатора, повідомлення, якої-небудь канал або засіб передачі і, нарешті, одержувача.
Під засобами політичної комунікації розуміються певні організації й інститути, що функціонують в рамках її соціальної і політичної систем, за допомогою яких здійснюється процес обміну інформацією.
Залежно від типу виборчої кампанії і структури електорату може бути обрана та або інша стратегічна модель кампанії. Дослідники виділяють п'ять різних моделей:
1. Неструктурована модель - використовується незалежними кандидатами, які гуртують навколо себе групу однодумців, які допомагають йому в підготовці та проведенні виборів. Основний ресурс кампанії - це особистий імідж кандидата, підтримка його однодумців і виборців.
2. Ринкова модель припускає відношення до кандидата або виборчому об'єднанню як до товару, який потрібно просунути на політичному ринку за допомогою методів політичної реклами. Виборцям відводиться роль об'єкта маніпулювання, а кандидати виступають в якості суми сконструйованих організаторами кампаній іміджів.
3. Організаційно-партійна модель будується на основі функціонування партійної виборчої машини. Основний ресурс кампанії - сила організації виборчого об'єднання, яка здатна мобілізувати в якості активістів тисячі прихильників.
4. Комплексна модель передбачає включення в свій арсенал всіляких ресурсів. Вона приводить до успіху за умови наявності практично необмежених ресурсів за всіма напрямами виборчої діяльності, а саме: фінансової, адміністративної, інформаційної, професійної.
5. Що конструюють схема електоральної комунікації складається з таких елементів: а) кандидати й виборці, б) інформаційні ресурси, що носять асиметричний характер; в) поставляються на політичний ринок кандидатами товари і послуги у вигляді програм, обіцянок, повідомлень, символів і т.п.; г ) їх сприйняття, інтерпретація та оцінка виборцями; д) делегування владних повноважень певному політику, політичної організації на основі потребностно репрезентацій та ціннісних ідентифікацій.
«Міжкультурна комунікація» являє собою особливу форму комунікації двох або більше представників різних культур, в ході якої відбувається обмін інформацією та культурними цінностями взаємодіючих культур. Процес міжкультурної комунікації є специфічна форма діяльності, яка не обмежується тільки знаннями іноземних мов, а вимагає також знання матеріальної і духовної культури іншого народу, релігії, цінностей, моральних установок, світоглядних уявлень і т. д. в сукупності визначають модель поведінки партнерів по комунікації. Вивчення іноземних мов та їх використання як засобу міжнародного спілкування сьогодні неможливо без глибокого і різнобічного знання культури носіїв цих мов, їхнього менталітету, національного характеру, способу життя, бачення світу, звичаїв, традицій і т. д. Тільки поєднання цих двох видів знання - мови і культури - забезпечує ефективне та плідне спілкування »[3; 95].
Міжкультурна комунікація може здійснюватися або на груповому рівні, або на індивідуальному. Але на обох рівнях основним суб'єктом міжкультурної комунікації виступає людина. При цьому поведінка кожної людини визначається цінностями і нормами тієї культури, до якої він включений. У зв'язку з цим кожен учасник міжкультурної комунікації розпорядженні своєю власною системою правил, обумовлених його соціокультурної приналежністю. Тому при безпосередньому спілкуванні представники різних культур стоять перед необхідністю подолання не тільки мовних відмінностей, але й відмінностей соціокультурного та етнічного характеру.
Одна справа, коли управлінці і підприємці виступають як рівні і рівноправні партнери і, зовсім інша, коли один з них відчуває певну залежність, і, особливо, коли починає проявлятися нерівноправність. Коли ту чи іншу справу вирішують рівноправні представники фірми, концерну чи відповідальні особи на найвищому державному рівні, то за ними завжди стоїть їх фінансове, економічне, політичне становище чи досить значна інша сила, яка урівнює обох в діловому спілкуванні.
Для прикладу, при всіх економічних негараздах і глибині кризової ситуації, Росія може вести розмови із США більш-менш на рівні, оскільки володіє потужним ядерним потенціалом, з яким інша сторона змушена рахуватися. Для України, в її нинішньому стані, така рівноправність, скільки б про неї не говорили політики, просто неможлива.
Це ж стосується і сфери управління. Адже сфера управління будується, в основному, по вертикалі, в якій становище підлеглого так чи інакше залежне від начальника. Тут погляди, якщо можна так сказати, зверху вниз у одного, і знизу вверх у іншого.
Исторический опыт показывает, что для обеспечения нормальных дипломатических отношений далеко не достаточно одних международно-правовых норм. Очень важно еще и соблюдение определенных церемониальных и протокольных обычаев и правил.
Первые серьезные изменения начались, когда произошли коренные изменения в соотношении сил на международной арене в пользу мира и социализма, когда Советский Союз настойчиво претворял в жизнь Программу мира, выдвинутую XXIV съездом КПСС, и получившую органическое продолжение и развитие на XXV съезде КПСС как программа дальнейшей борьбы за мир и международное сотрудничество, за свободу и независимость народов, время, когда значительно расширяются дипломатические, политические, экономические, научно-технические и культурные связи между государствами мира, церемониал и протокол стали приобретать все большее значение во всем мире, и современной России в частности.
Древние любили говорить, что “протокол — это фимиам дружбы”. Уважение к должностным лицам иностранного государства, его флагу и гербу, соблюдение иммунитетов и привилегий дипломатических и консульских представителей — все это показатель отношения одной страны к другой. Иными словами, благодаря точному соблюдению церемониала и протокола создаются благоприятствующая переговорам обстановка, рабочее настроение должностных лиц, содействующие решению больших и малых внешнеполитических вопросов.
Премьер-министр определенного государства, усаженный на приеме в иностранном посольстве не на соответствующее его рангу место, не по форме одетые дипломаты на мероприятии по случаю национального праздника страны пребывания или на официальном приеме, устраиваемом главой государства, уполномоченные, прибывшие на переговоры с большим опозданием, неправильно выставленный флаг — каждая из этих и многих других “мелочей” способна тормозить, охлаждать, а иногда, в определенных случаях, ухудшать нормальные, добрососедские отношения государств и препятствовать успешному осуществлению их дипломатической деятельности. Попутно заметим, что есть государства, согласно протоколу которых перевернутый государственный флаг символизирует состояние войны.
И, наоборот, хорошо поставленный и соблюдаемый дипломатический церемониал и протокол — это, образно говоря, та “смазка”, которая позволяет нормально, без помех работать механизму дипломатических отношений.
Комунікаційні процеси,я кі відбуваються сьогодні в інформаційному середовищі вказують на те, що з моменту їх вивчення комунікаційні моделі постійно вдосконалюються, відбуваються певні трансформації комунікаційних повідомлень; до основних елементів комунікаційних процесів поступово додають все нові складові, які є більш пріорітетними, наприклад, ключовим елементом, крім зворотного зв'язку, виділяють і так званих "лідерів думок", "пропонентів" тощо. Інформаційне середовище є постійним об'єктом уваги різних суб'єктів, будь-якої зацікавленої сторони.
Існує багато теоретичних моделей комунікації, і всі вони зробили внесок у практичний розвиток таких комунікацій.
Так, комунікацію на рівні особи відтворює трансактивна модель К. Барклунда (1970).
Складовими цієї моделі є:
особа (комунікант);
повідомлення;
процеси кодування-декодування;
4 типи сигналів: сигнали суспільного рівня, особистого рівня і 2 типи поведінкових сигналів (вербальні і неверальні).
Сигнали суспільного рівня - це вплив на особу різних чинників навколишнього середовища й техногенної цивілізації; особистого рівня - міжособистісні, взаємодія між людьми, які входять до комунікативного простору; сигнали поведінкового рівня - це реакція особи, зумовлена впливом на неї сигналів суспільного та особистого рівнів. Усі групи сигналів перебувають у постійній взаємодії.
Сучасна теорія комунікацій створила та ускладнила колишні моделі, переходячи від лінійних до нелінійних, а від них - до об'ємних (спіральних, мозаїчних тощо).
нформаційна безпека згадується в сотнях нормативних актів, безпосередньо її захисту вже 15 років присвячуються десятки документів, серед яких Доктрина інформаційної безпеки, Укази трьох останніх президентів, декілька рішень РНБО, міжнародні документи про співробітництво в межах СНД… Але в жодному з них немає визначення цього поняття, і що, власне, захищається, можна намагатися зрозуміти з переліку численних загроз та заходів щодо їх подолання.
У першій частині ст. 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України проголошено «справою всього українського народу». Прокоментувати це беззмістовне, по суті, твердження досить складно, оскільки в ньому суто державна справа охорони інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади, розглядається мало не як стратегічне завдання для всього суспільства. Хіба що слід це розуміти як справу захисту свободи інформації від свавільного втручання держави?
Як бачите, існують різні види суперечок. Однак єдина класифікація суперечок на сьогоднішній день відсутня. До основних факторів, які впливають на характер спору і його особливості, відносять: мета спору, соціальна значимість предмету спору, кількість учасників, форма проведення спору.
Відомо, що люди, вступаючи в спір, переслідують далеко не однакові цілі, керуються різними мотивами. По меті розрізняють наступні види:
- спір через істину;
- задля переконання кого-небудь;
- задля перемоги;
- спір заради спору.
На специфіку спору впливає кількість осіб, котрі беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою можна виділити три основні групи:
- спір – монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);
- спір – діалог (сперечаються дві особи);
- спір – полілог (ведеться декількома або багатьма особами).
Суперечки можуть відбуватися при слухачах і без слухачів. Присутність слухачів, навіть якщо вони не висловлюють свого відношення до спору, діє на супротивників. Перемога при слухачах приносить більше задоволення, тішить, а поразка стає більш прикрою і неприємною. В суспільному житті нерідко можна зустрітися і зі спором для слухачів. Спір ведеться не для того, щоб з’ясувати істину, переконати одне одного, а щоб привернути увагу до проблеми, справити на слухачів певне враження, вплинути необхідним чином.
Кризова комунікація в найширшому розумінні означає «збирання та розповсюдження інформації
команди з управління кризою» [2, 221]. Енцик - лопедія зі зв’язків з громадськістю вказує, що тер-
мін кризова комунікація має два загальні значен- ня, тобто розглядається: 1) як інформація; 2) як
стратегія. У першому випадку кризова комунікація слугує «для потреб збирати і поширювати ін -
формацію у процесі кризи» [2, 221]. В цьому кон- тексті інформація збирається для наповнення
інформаційного вакууму кризи і за допомогою цьо - го дозволяє команді з управління кризою «зрозу-
міти, що відбулося та які дії необхідно зробити» [2, 221]. У другому випадку кризова комунікація
сто сується використання повідомлень щодо віднов- лення зв’язків з громадськістю. Інакше кажучи,
йдеться про те, що організація повідомляє та як діє під час кризи у ставленні до громадськості.
Ознайомлення з теоретичними розробками зі згаданої теми дозволяють нам зробити деякі спо-
стереження та висловити свої міркування щодо розуміння кризової комунікації представниками
наукової спільноти.