Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Держава: поняття та ознаки
Держава — це особлива політ.-терит. організація, що має свій суверенітет, спеціал.апарат управління і примусу, і здатна надавати своїм приписам загальнообов’язкової сили для всього населення країни. Основними ознаками держави є:
- соц. влада ви ражає і захищає інтереси насампе ред керівного класу, його частини або якоїсь ін.соц. групи;
- носії вла ди в організаційному відношенні відокремлені у певні структури;
- для утримання держ. влади встановлюються податки;
- функції влади розподіляються між окремими органами ;
- в державі влада поши рюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;
- у державі складається система особливих за гальнообов'язкових правил поведінки — юридич них норм, яких не знало первісне
суспільство.
Ознаки держави:
1 Територія. 2 суверенітет. 3Механізм держави (характеризується єдністю влади). 4 наявність публічної влади. 5 можливість створення загальнообов’язкових правил поведінки. 6 система податків
2. Характеристика форм державного правління
Форма держави – це така її складна характеристика, яка містить у собі три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Державне правління — спосіб організації ви щої державної влади. Розрізняють такі види державного правління:
- монархія — вища державна влада здійснюєть ся однією особою і, зазвичай, передається за спадком;
- республіка — вища державна влада здійсню ється виборним колегіальним органом, який оби рається населенням (або його частиною) на пев ний строк.Види форм правління сучасних держав:
- президентська республіка — глава держави (президент) одноособове або з наступним схва ленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (США, Швейцарія);
- напівпрезидентська або президентсько-пар ламентська республіка — глава держави (прези дент) особисто пропонує склад уряду, котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Франція);
- парламентська республіка — глави держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламен том і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);
- парламентська монархія — глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парла ментом і лише йому підзвітний (Англія, Японія);
- дуалістична монархія — глава держави (мо нарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра. Державний устрій — спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між нею та цими частинами.
Основні види державного устрою:
1. Проста (унітарна) держава — частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Україна) включа ють автономні утворення.
2. Складна держава — частини держави мають суверенітет, всі ознаки державності.
Складні держави поділяються на:
а) федерації — союзні держави.
б) конфедерації — об'єднання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань. Державний режим — порядок здійснення дер жавної влади певними методами і способами. Основні види державного режиму:1. Демократичний — державна влада здійснюєть ся з дотриманням основних прав людини, із забез печенням легальних можливостей вільного вияв лення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референду ми) та діяльність різних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і вплива ють на вироблення і здійснення політики держави.(найбільш пошир.у держа вах Європи, Центр. та Пн. Америки);2. Тоталітарний — державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокр.через діяльність громад.об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи.(зберігається в окремих країнах Близького Сходу, Африки).
3. Характ. форм державного устрою та політичного режиму
Форма держ. устрою - порядок поділу території держави на певні складові та співвідношення влади між ними та державою в цілому.
Політичний режим-порядок здійснення держ. влади визначеним способом, методами і засобами.
Виділяють наступні форми державного устрою: унітарну державу, федерацію, конфедерацію.
Унітарна держава — це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав
Федерація—це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.
Конфедерація–це союз держав, які об’єднані для досягнення певних цілей).
За формою державного устрою держава може бути:
1) простою(унітарною);
2) складною.
Для простої держави характерно її розподіл на адмін.-терит. одиниці й наявність у ньому єдиних, загальних для всієї країни вищих органів влади й керування.
До складу унітарної держави можуть входити автономні утворення (наприклад, Україна - унітарна держава, у ній Автономна Республіка Крим - адмін.-терит. автономія). Унітарними державами є Франція, Італія й ін.
Складною державою є імперія (у сучасному світі імперій немає), федерація , союзна держава. Для федерації характерна наявність вищих органів влади й керування загальних для держав - членів федерації, при збереженні ними в себе аналогічних органів, свого законодавства, громадянства, податкової системи.
Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:
- ступінь розвиненості політичної демократії;
- реальний політико-правовий статус людини.
З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і антидемократичні(авторитарний, тоталітарний режими). Існують також перехідні режими.
4. Характ основних теорій походження держави
Патріорхальна теорія (Аристотель,Фільмер),держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.
Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.
Договірна(природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо). Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин
Історико-матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами.
Психологічна (Петражицький), географ. детермінізму (Мечніков, Хангтінгтон), демографічна (Мальтус), насильства(Глумплович), техтократична(Чайло).
5. Поняття та основні ознаки права
Право - це система загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.
До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:
- право - це система правових норм;
- це правила поведінки загального характеру;
- ці правила мають загальнообов'язковий характер;
- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;
- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;
- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;
- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;
- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя
6. Право як особливий вид соціальних норм
Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої, вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.
Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), звичаї чи традиції.
Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та естетики, організаційні, соціально-технічні.
7. Поняття та ознаки, що характеризують норму права. Структура правової норми.
Особливим видом соціальних норм є норми права, які є первинним елементом системи права. Відмінність правових норм від усіх інших соціальних норм характеризують такі ознаки: 1) державно-владна природа, тобто норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом прийняття закону), або санкціонуються нею (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Крім того, виконання норм права забезпечується силою державного примусу; 2) загальнообов'язковий характер 3) формальна визначеність, тобто у правовій нормі однозначно закріплюються права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у випадках порушень настанов норми; 4) системність, тобто кожна правова норма має особливу структуру, вона нерозривно пов'язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного чи міжнародного права.
Норми права - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків.
Норми права мають певну структуру. Структура правової норми - це її внутрішня побудова, що характеризується наявністю в ній нерозривно пов'язаних одна з одною складових частин.
У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми, згідно з якої елементами норми є гіпотеза, диспозиція та санкція.
Гіпотеза - це складова частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, вказані в диспозиції цієї норми.
Диспозиція - це складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки суб'єкта при наявності вказаних у гіпотезі обставин.
Санкція - це складова частина норми права, яка передбачає юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, вказаного у диспозиції.
Таким чином, всі елементи норми права логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему.
8. Поняття джерела права та її система
Під формою права треба розуміти організацію власного змісту, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою — джерела права.
Сучасна юридична література поняття «джерело права» визначає у декількох аспектах.
1) Джерело права -визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. У значенні джерел права характеризують пам'ятки історії, літописи, судові справи та звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основні напрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, Закони Ману.2) Джерело права - умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появу права, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявлень суб'єктів про те, яким має бути право).3) Джерело права - спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).4) Джерело права — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси. Складові джерела права:
а) правовий звичай(звич правило поведінки заг хар);
б) правовий прецендент;
в) норм.-правовий договір;
г) нормативно-правовий акт.Джерела права – це способи зовнішнього вираження і закріплення юридичних норм. З них ми отримуємо інформацію про зміст норм. Завдяки ним такі правила набувають статусу юридичних, тобто стають загальнообов’язковими.
9.Нормативно-правові акти як джерела права
Нормативно-правовий акт - основне джерело права сучасної держави. У ньому міститься більшість правових норм, що регулюють найбільш соціально значимі суспільні відносини. Нормативно-правовий акт має загально-регулятивний характер, а правові норми, що містяться в ньому, на відміну від інших джерел права, є конкретними, досить визначеними і носять, як правило, загальний характер. Нормативно-правовий акт - це офіційний акт правотворчості, що представляє собою владний припис, що містить норми права. Всі нормативно-правові акти можуть бути умовно розділені на кілька груп.
- За обсягом дії нормативно-правові акти поділяються на:
• загальнодержавні, що поширюють свою дію на всю територію держави;
• регіональні, що поширюють свою дію на той чи інший регіон, округ;
• місцеві, що діють в межах окремої місцевості.
Перевагами нормативно-правового акту є:
1. Він дає можливість найбільш чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст правових норм, юридичних прав і обов’язків; якість нормативно-правового акту в значній мірі залежить від діяльності правотворчих органів, від розвитку юридичної науки у суспільстві, від рівня суспільної свідомості;
2.Дає змогу досить широко довести до населення зміст норм права;
3.Дає змогу оперативно реагувати на зміни і потреби суспільної практики;
4. Його наявність дає змогу добре проводити систематизацію і кодифікацію, а єдиний збірник законів найбільш зручний для користування
10. Межі дії норм прав акт:
Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Межі в часі виз-ся: а) моментом вступу норм прав акт в чинність (1 після 10 днів з моменту опуб-ня; термін установл-ся в самому норматив-му акті чи спец-но прийнятому акті; 2 точно виз-на дата вступу; 3 після збіру кіл-ті днів з дня опуб-ня) якщо норм-ний акт не публік-ся, то з моменту його одерж-ня виконавцем. б)момент припин-ня дії (1 з моменту скасування; 2 шляхом заміни новим НП актом). закінч-ня терміну давності, на який видавався акт; прямого скасув-ня конкретного акта; фактичного скасув-ня акта ін актом, прийнятим із того самого пит-ня. в) зворотна дія - дія на Пвіднош-ня, де припуск-ся, що новий норм-ний акт існував у момент виникн-ня Пвіднош-ня. (якщо норм-ний акт, прийнятий після скоєння Ппор-ня, пом'якшує чи звільняє від юрид-ої відповідал-сті, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма зворотної сили не має).
Дія норм-них актів у просторі характер-ся певною територ-ю: держ, відповід-го регіону, підпр-тва, орг-ції.
Види законів у дії за колом осіб:
1. Загальні - розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);
2. Спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші - лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.
Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки:
3. Виняткові - роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних із їх службовою діяльністю
11. Сис-матизація закон-во: Пон-тя, знач-ня, ф-ми
Систем-ція законод-тва - це діял-сть по вдосконал-ню законод-тва, привед-ню всіх діючих норм-но-прав-их актів держ в єдину сис-му. Це засіб забезпеч-ня:
1) узгодж-сть прав-их норм;
2) усун-ня роздріб-сті і множин-сті актів;
3) полегш-ня користав-ня актами у Пзастос-ій практиці.
Ф-ми систем-ції є:
1)Кодифікація – це систем-ція певної групи юрид-их норм в єдиному норм-но-Пвому акті. При кодиф-ції замін-ся і скасов-ся старі юрид-ні норми, встановл-ся нові, усув-ся суперечності між нормами (кодекси). Кодекси – це єдині внутрішньо-узгоджені за змістом юридично-цілісні, норм-но-прав-і акти. Кожний кодекс склад-ся з заг-ої та особл-ої частини. У заг-ій частині закріпл-ся єдині для усієї галузі принципи і полож-ня, Особлива частина вміщує норми, які регул-ть конкретні види. До кодиф-ції відноситься кодекси, статути і закони.
2)Інкорпорація –систем-ція чинних прав-их актів у од-му збірнику за певним критерієм, тобто за хронол-єю або за алфавітом. До інкор-ції віднос-ся звіт законов.
3)Консолідація – об’єдн-ня законод-ств декіл-ох країн.
Систематизація законодавства необхідна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і оброблення чинних нормативних актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньоєдиної системи актів є необхідною умовою ефективності правотворчої діяльності, сприяє усуненню прогалин, протиріч у чинному законодавстві.По-друге, вона забезпечує зручні умови при реалізації права, можливість оперативно знаходити і вірно тлумачити усі потрібні норми. Крім того, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого і ефективного правового виховання, наукових досліджень, навчання студентів.
Звичайно у поняття систематизації законодавства включають чотири самостійні форми правової діяльності:
1. Збирання державними органами, підприємствами, фірмами й іншими установами і організаціями чинних нормативних актів, їх оброблення і розміщення за певною системою, зберігання, а також видання довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб за їх запитаннями (облік нормативних актів).
2. Підготовка і видання різного роду зібрань і збірників нормативних актів (інкорпорація законодавства).
3. Підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.
4. Підготовка і прийняття нових актів (типу кодексів), в яких зібрані як старі норми, що виправдали себе, так і нові нормативні приписи (кодифікація законодавства).
12. Поняття галузі права та правового інституту
Галузь права - сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.(профілюючі – конституційне, цив, адмін., крим.; спеціальні–ек, трудове, фінансове; комплекснігірниче, податкове, авторське право; процесуальні - адмін.-процес., крим.-процес.) Основними галузями сучасного права є:
Конституційне право — система норм, що регулюють основи суспільного і державного ладу, закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форму держави, повноваження вищих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Адміністративне право - система норм, що регулюють відносини у сфері державного управління, а саме: систему і повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплюють права і обов'язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначають поняття й види адміністративних правопорушень тощо.
Цивільне право — система норм права, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності та майновій самостійності їх учасників.
Кримінальне право - система норм, що закріплюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за скоєння злочинів з метою охорони прав і свобод людини, громадянина, громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинів.
Трудове право — система норм, що регулюють трудові відносини між роботодавцем і працівником, визначають основні трудові права і обов'язки працівників, порядок укладання й розірвання трудового договору, робочий час і час відпочинку тощо. Сімейне право — система норм, що регулюють відносини у галузі шлюбу і сім'ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, його розірвання, регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім'ї тощо.
Фінансове право — система норм, що регулюють відносини, які визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження бюджету, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо. Земельне право — сукупність норм, що регулюють питання, пов'язані з встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування, правовий режим земель тощо. Екологічне право — сукупність норм права, що визначають засоби, форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї галузі права забезпечують право кожного на сприятливе оточуюче середовище. Цивільно-процесуальне право - сукупність норм права, що визначають порядок цивільного судочинства, а саме порядок розгляду справ, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, земельних, природоохоронних і адміністративних правовідносин.
Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративних справ, що виникають у сфері державного управління.
Кримінально-процесуальне право — сукупність норм права, що визначають порядок провадження у кримінальних справах під час дізнання, досудового слідства і розгляду справи судом.
Виправно-трудове право — сукупність норм права, що регулюють порядок і умови відбуття покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки, тощо.
Якщо система права складається з галузей, то самі галузі скла даються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взає мозалежними елементами галузі є інститути права. Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру пу (вид) однорідних суспільних відносин. Головне призначення інститутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відно син забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання. Існують наступні класифікації інститутів:
1. за сферою поширення:
- галузеві (інститут спадкування);
- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра вопорушення, інститут приватної власності).
2. за функціональною роллю:
- регулятивні (інститут міни);
- охоронні (інститут кримінальної відповідальності).
3. за субординацією у правовому регулюванні:
- матеріальні (інститут підряду);
- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи
13 Система права та система законодавства, їх співвідношення
Система права — це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави.
Основними елементами структури системи права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.
Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.
Структура системи законодавства має два основних різновиди:
1. горизонтальна, тобто галузева (розподіл НПА за предметом правового регулювання);
2. вертикальна, тобто субординаційна або ієрархічна (розподіл НПА за певними групами залежно від юридичної сили (закони і підзаконні НПА).
Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.
Право і законодавство тісно взаємопов'язані, але не тотожні правові явища. Відмінність між системою права і системою законодавства полягає:
1. Первинним елементом системи права є правова норма, а системи законодавства — нормативно-правовий припис.
2. Система права формується об'єктивно, а система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів і тому залежить також від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки.
3. Система права має тільки галузеву структуру, а система законодавства крім галузевої ще й ієрархічну, а у федеративних державах і федеративну структуру.
4. Галузі законодавства не завжди співпадають з галузями права. Можливі три варіанти: 1) галузь права є, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення). Такі галузі не кодифіковані, а діючі у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різних НПА, що потребує систематизації. 2) галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство). 3) ідеальний варіант, коли галузь законодавства співпадає з галуззю права (трудове, цивільне, кримінальне право).
5. Норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності, оскільки розподіляються за предметом і методом правового регулювання. Галузі законодавства виділяються тільки за предметом правового регулювання і не мають єдиного методу.
14. Реалізація права. Форми
Правореалізація — це втілення норм права у діяльність суб'єктів права шляхом дотримання заборон, використання суб'єктивних права і виконання юридичних обов'язків.
Важливе значення має також виокремлення форм реалізації норм права залежно від характеру дій, необхідних для реалізації права. Даний характер у свою чергу обумовлений способом правового регулювання, використаним у тій чи іншій нормі права. Поділ правових норм на заборонні, зобов`язуючі й уповноважуючі дає можливість виділити:
1.Дотримання, яке є формою реалізації заборонних норм права. Суть цієї форми полягає в бездіяльності (пасивній поведінці), тобто утриманні від здійснення дій, що знаходяться під забороною правових норм (наприклад, утримання від паління в громадських місцях);
2.Виконання, яке є формою реалізації забов`язуючих норм права. Ця форма вимагає активної поведінки - дій, пов`язаних із виконанням суб`єктами обов`язків, покладенних на них нормами права (наприклад, виконання обов`язку щодо сплати податку на доходи);
3.Використання права, яке є формою реалізації уповноважуючих норм права. Воно спрямоване на добровільне здійснення особою своїх суб`єктивних прав і втілюється як в діяї, активній поведінці (наприклад, використання права обирати народних депутатів), так і в бездіяльності, пасивній поведінці (наприклад, використання права не свідчити проти себе і своїх близьких).
15.Застосування права як особлива форма його реалізації
Застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:
Застосування права має місце, коли:
16.Стадії процесу застосування юридичних норм права:
Перша стадія – це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання або вирішення.
Друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація
Третя стадія – це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов’язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права
Четверта стадія застосування норм права – заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахований до ВУЗу, починає навчання у навчальному закладі.
17. Тлумачення правових норм: поняття, види та способи.
Норма права - обов’язкове формально визначене правило поведінки загального характеру, що у встановленому прядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується відповідними державними органами у межах їх компетенції.
Види:
за суб’єктом правотворчості-норми органів державного управління та норми, встановлені громадськими об’єднаннями, трудовими колективами, населенням;
за предметом регулювання-конституціні,крим., цивільні, адмін., трудові, фінансові, екологічні та ін; за функціями-регулятивні (визначають правосуб’єктність фіз. і юр. осіб) та правоохоронні (визначають хар-р і зміст заходів держ. примусу);
за способом встановлення диспозиції-імперативні (обов’язкові) та диспозитивні (правила взаємної поведінки встановлюється на розсуд сторін);
за характером диспозиції- уповноважувальні (встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи ін. позитивних дій), заборонні (встановлюють обов’язок суб’єкта утриматись від певних дій);
за функціональним призначенням - матеріально-правові (виражають зміст діяльності держ. органів, визначають їх правовий статус) і процесуально-правові (закріплюють порядок, способи, методи, процедуру, регламент правової діяльності);
за терміном дії у часі:постійні і тимчасові;
за сферою територіальної дії-загальні (загальнодержавні)та місцеві(локальні)
;за колом осіб,на яких поширюється дія-загальні, спеціальні, виняткові.
При офіційному і неофіційному тлумаченні норм права можуть використовуватись різні способи тлумачення. До них можна віднести:грамататичний, логічний, систематичний, історичний, функціональний, телеологічний (цільовий). Граматичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знань про мову, на якому вони сформульовані. Логічний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права за допомогою прийомів логічного мислення, заснованих на законах і правилах формальної логіки. Систематичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норми права на основі знань про її логічні зв'язки з іншими нормами в системі права. Історичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знання фактів, що ставляться до історії її виникнення. Функціональний спосіб полягає у врахуванні факторів і умов, в яких реалізується, функціонує чи діє норма права, з'ясовується вплив факторів на зміст норми.
18.Поняття і структура правовідносин.
Правовідносини - –це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.
Структура: суб'єкти; об'єкти; зміст; юридичні факти.
Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Розрізняють такі суб'єкти правовідносин: фізичні та юридичні особи; державні та громадські організації (органи держави, профспілки, партії, фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо); різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).
Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні й духовні блага, дії суб'єктів, правовідносини, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.
Зміст правовідносин складають права та обов'язки його учасників (суб'єктів) та рівень їх здійснення на практиці. Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.
19.Юридичні факти: поняття, значення та види.
Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Юридичні факти поділяються на окремі групи за такими показниками:
юридичними наслідками — утворюючі, право-змінні, правоприпиняючі;
складом — прості (складаються з однієї обставини, якої досить для настання юридичних наслідків), складні (сукупність окремих обставин);
тривалістю у часі — одноактні (складаються з одноразового акту їх виявлення), тривкі, або сталі акти (тривають у часі);
наявністю волі суб'єктів (щодо волі учасників) — події, дії. Події — обставини, що не залежать від волі людини (стихійне лихо, досягнення певного віку, народження, смерть людини тощо). Дії — обставини, що залежать від волі людини. Дії бувають правомірні (відповідають вимогам правових норм) і неправомірні (протиправні — злочини, проступки).
20. Правомірна поведінка: поняття та її види.
Правомірна поведінка - це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка не суперечить приписам правових норм або основним принципам права певної держави, нею гарантується та охороняється.
Правомірна поведінка буває таких видів:
1)за сферою суспільних відносин - економічна, політична, соціальна тощо;
2)за суб'єктами - діяльність державних органів, громадських об'єднань, соціальних спільнот, громадян;
3)за суб'єктивною стороною (тобто ставлення особи до своїх діянь):
- принципова, тобто особа внутрішньо переконана у необхідності виконувати приписи правових норм;
- звичайна, тобто особиста звичка особи виконувати норми права без роздумів і сумнівів;
- конформістка, тобто пасивне виконання особою приписів правових норм, відсутність власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;
- маргінальна, тобто здійснювана особою через страх перед загрозою юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення;
4)за об'єктивною стороною - дія або бездіяльність;
5)за формою зовнішнього прояву - фізична, вербальна, письмова;
6)залежно від ставлення держави до правомірної поведінки - схвальна, заохочувана, допустима;
7)за фіксацією в законодавчих актах – врегульована законодавством або неврегульована законодавством.
21.Правопорушення: поняття, ознаки та види.
Правопорушення — це суспільне» небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. Правопорушенню властиві такі ознаки:
1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;
3) виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь
6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. Цивільно-правові проступки – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права.
22.Склад правопорушення: поняття та зміст його елементів.
Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.
Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність.
Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення.
Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права. Об'єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення.
23. Юридична відповідальність: поняття, мета і принципи.
Юридична відповідальність-закріплений у законодавстві та забезпечений державою обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних соціальних благ і цінностей. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності тощо. Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою запобігання правопорушенням з їхнього боку.
24. Види юридичної відповідальності. Заходи юридичної відповідальності.
Види юр. відповідальності: Кримінальна відповідальність - це різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Дисциплінарна відповідальність — це різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани та звільнення; законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення. Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Цивільно-правова відповідальність, тобто відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, чинних в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.
25. Шлюб: поняття, ознаки, умови та порядок укладання.
Шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зарестрований у державному органі рестрації актів цивільного стану. Ознаки:
- добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох з подружжя
- досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що вступають в шлюб
- реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку органом, визначеним для цього Сімейним кодексом, а саме – органом реєстрації актів цивільного стану;
- спрямованість на утворення особистого сімейного союзу жінки та чоловіка. Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку.
Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків, інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу. Другою умовою укладення шлюбу є досягнення особами шлюбного віку: Обмеження щодо максимального віку для укладення шлюбу наше законодавство не встановлює. Також не має значення і значна різниця у віці осіб, які укладають шлюб. Порядок укладання шлюбу. Особи, які одружуються, повинні бути взаємно обізнані про стан здоров’я один одного. Особи, які бажають укласти шлюб, подають заяву до державного органу реєстрації актів громадянського стану. Заява подається за місцем проживання однієї з осіб, які бажають взяти шлюб, або за місцем проживання їх батьків. При прийомі заяви орган РАГСу повинен ознайомити осіб, які бажають одружитися, з порядком і умовами реєстрації шлюбу, роз’яснити їм права й обов’язки як майбутньому подружжю і батькам. Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного строку з часу подання заяви особами, які бажають одружитися, до РАЦСу. В окремих випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, при наявності вагомих причин, може бути скорочений органами РАЦСу. Серед вагомих причин можуть бути: наявність спільних дітей, вагітність жінки, що бере шлюб, призов на військову службу, важка хвороба та інші причини, які підтверджуються відповідними документами.
26. Припинення та розірвання шлюбу.
Припиняється шлюб насамперед у разі смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. У таких випадках інший з подружжя може укладати новий шлюб, не порушуючи питання про розірвання попереднього, оскільки той припинився (його вже не існує). За життя подружжя шлюб може бути розірваний лише шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох у встановленому законом порядку: судом або державними органами реєстрації актів цивільного стану. Подружжя, які мають дітей та взаємно бажають розірвати шлюб, повинні подати заяву про розірвання шлюбу до суду. Разом із заявою вони можуть подати письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дитини. Якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка, що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей, суд розриває шлюб. Якщо бажання розірвати шлюб є лише в одного з подружжя, а інший не згоден чи просто ухиляється від подання заяви, то перший з них вправі пред'явити до суду позов про розірвання шлюбу. Подружжя, які не мають дітей, вправі подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану. Після закінчення одного місяця від дня подачі такої заяви, якщо вона не була відкликана, цей орган виносить постанову про розірвання шлюбу. Державний орган реєстрації актів цивільного стану може розірвати шлюб і за заявою одного з подружжя, якщо другий з подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний недієздатним, або засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше ніж три роки.
Державний орган реєстрації актів цивільного стану розриває шлюб незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Шлюб припиняється у такому випадку в день винесення цим органом відповідної постанови.
Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, яке видається кожному з колишнього подружжя. У разі неможливості чи небажання дружини або чоловіка проживати спільно, за заявою обох з подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для них режиму окремого проживання.
27. Майнові права і обов’язки подружжя.
Подружжя має майнові права та обов'язки. Згідно з сімейним законодавством, розрізняються спільна й сумісна власність та роздільне майно подружжя. Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном; при цьому не береться до уваги кількість виконаної праці та її форми відносно кожного з подружжя. Майном, що нажите за час шлюбу, подружжя може розпоряджатися за спільною згодою. Це означає, що за укладання угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. а відміну від спільного майна, роздільне майно подружжя - це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), навіть якщо їх придбано під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей і предметів розкоші. Володіє, розпоряджається і користується цим майном кожен із подружжя самостійно.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їхні частки визнаються рівними. При цьому судовий поділ майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Згідно зі шлюбно-сімейним законодавством, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.
28. Особисті права і обов’язки подружжя.
Чоловік і дружина під час перебування у шлюбі мають право на повагу до гідності, недоторканність життя, здоров'я, особистості тощо. Однак ці права захищаються нормами інших галузей права: конституційного, цивільного, кримінального і т. ін. Дружина має право на материнство. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини, а дружині-матері - для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.
Чоловік має право на батьківство. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
Дружина та чоловік мають рівні права на повагу до своєї індивідуальності, на фізичний та духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку, на розподіл між ними обов'язків у сім'ї; на вибір місця проживання, на припинення шлюбних відносин. Вони зобов'язані утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї, спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним та перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.Право подружжя на ім'я та прізвище. Кожен з подружжя, звісно, зберігає своє ім'я при укладенні шлюбу і право змінити його, перебуваючи у шлюбі в загальному, встановленому законом порядку. Думка іншого з подружжя щодо зміни його імені має суто рекомендаційний характер та юридичного значення немає (згоди іншого з подружжя не потрібно). Чоловік та дружина (наречені) мають право вибору: обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя у шлюбі або ж і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен з них вправі приєднати до свого прізвища прізвище іншого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно починатиметься. Складення бiльше двох прiзвищ не допускається. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище одного з них уже є подвійним, то він (вона) має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище іншого. Заяву про зміну прізвища у зв'язку з укладенням шлюбу вони вправі подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану або до (чи в момент) реєстрації шлюбу, або згодом, якщо при реєстрації шлюбу зберегли дошлюбні прізвища.
29. Майнові права і обов’язки батьків і дітей.
До майнових прав та обов'язків батьків і дітей належать; право та обов'язок батьків з управління майном дітей, обов'язок і тих, і тих поважати спільну й роздільну власність і т. д. До того ж і батьки, і діти мають взаємні аліментні обов'язки. Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані утримувати й піклуватися про непрацездатних батьків. Визнаючи аліменти на користь батьків, що стягуються з повнолітніх дітей у твердій грошовій сумі, виходять із матеріального й сімейного становища кожного з дітей та батьків і зважають на можливість батьків одержувати аліменти один від одного.
Кожна сім'я має у власності певне майно. Це можуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби, засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежується законодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним його призначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї. Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років мають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо.
30. Влаштування дітей позбавленних піклування
Конституція України у статті 51 покладає на державу обов'язок охороняти дитинство. Одним із проявів такої охорони є піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
У Сімейному кодексі визначено п'ять способів охорони прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування:
1) усиновлення;
2) опіка і піклування;
3) патронат;
4) прийомна сім'я;
5) дитячий будинок сімейного типу.
Усино́влення (або удоче́ріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків;
Опіка та піклування — влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім'ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку, захисту їх прав та інтересів
Патронат — альтернативна форма влаштування дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, в сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) з метою сімейного виховання.
Прийомна сім'я — це сім'я або особа, що не перебуває в шлюбі, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання.
Дитячий будинок сімейного типу - це сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи (батьки-вихователі), які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
31. Поняття, предмет та метод цивільного права України.
Цивільне право – сукупність норм, що регулюють майнові й особисті немайнові відносини, які скл. в суспільстві між фізик-ними та юр.особами й ін.соціальними утвореннями на засадах юр. рівності сторін. Предметом є: майнові відносини, які пов’язані з незалежністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном; особисті немайнові відносини - об’єктом їх є нематеріальні блага, невід’ємні від особистості. Вони поділяються на 2 групи: особисті, пов’я-зані з майновими пра-вами;особисті, не по-в’язані з майновими. Ознакою методу є юр. рівність сторін, особливий порядок вирішення спорів і спірних питань між учасниками.
32. Об’єкти цивільно-правових відносин
Об'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Серед таких благ необхідно назвати матеріальні предмети та духовні цінності. До них, зокрема, належать: речі; дії (в тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Речі - це всі предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства. До об'єктів цивільних правовідносин відносять і дії. осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги (скажімо, ремонт будинку, автомобіля). Крім того, до них слід віднести результати інтелектуальної творчості, що охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо). Одним із об'єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.
33.Суб′єкти цивільного права, їх загальна характеристика
Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право- та дієздатності. Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відповідальність. Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.
34. Фізичні особи, як суб’єкти цивільного права України.
Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних правовідносин. У цивільних правовідносинах можуть брати участь громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Однак для того, щоб людина могла виступати суб'єктом цивільних правовідносин, вона має бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю. Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона притаманна усім фізичним особам незалежно від віку, стану здоров'я тощо. За загальним правилом цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження. Проте у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Припиняється цивільна правоздатність фізичної особи в момент її смерті. Позбавити фізичну особу цивільної правоздатності неможна ні за яких умов. А ось обмеження такої здатності в певних випадках допускається. Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність мають тільки фізичні особи, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть ними керувати. Розрізняють три види цивільної дієздатності залежно від її обсягу:
1) часткову, що мають фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи).
2) неповну. Нею наділені фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи).
3) повну, що мають фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття).Законодавець допускає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, але тільки в судовому порядку.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Усі правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Він же і несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою. Якщо відпадуть обставини, що стали підставою для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або для визнання її недієздатною, суд поновлює цивільну дієздатність такої особи.
35.Визнання особи безвісно відсутньою: підстави, порядок та наслідки.
Визнання громадянина безвісновідсутнім здійснюється в судовому порядку. Суд постановляє рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім або про відмову в задоволенні заяви про це. Якщо з′явиться громадянин, визнаний безвісно відсутнім, або буде виявлено його місце перебування, районний (міський) суд, одержавши відповідну заяву, призначає справу до слухання і скасовує своє попереднє рішення (ст. 20. ЦК України). Таким чином, що фактичний склад безвісної відсутності повинен включати такі обставини, при наявності яких суд може визнати громадянина безвісно відсутнім:
a) відсутність протягом року, що передував зверненню в суд, відомостей про громадянина по місцю постійного проживання, а також приблизного місцезнаходження громадянина;
b) неможливість для суду і всіх зацікавлених осіб всіма законними засобами отримати відомості про відсутнього громадянина;
c) відсутність даних про те, що особа умисно приховує своє місце перебування;
d) наявність у позивача цивільно-правової мети, яка може бути досягнута шляхом судового визнання громадянина безвісно відсутнім. Реальність цієї мети повинна підтверджуватись існуючими між позивачем і безвісно відсутнім громадянином цивільно-правових відносин (що виникли до моменту безвісної відсутності) і об•єктивної необхідності ліквідації перешкод для реалізації прав або виконання юридичних обов•язків шляхом визнання громадянина безвісно відсутнім. Отже, безвісна відсутність - це сукупність фактів, досліджених і встановлених судом, що дають підстави визнання громадянина безвісно відсутнім. 1.Над майном громадянина, визнаного безвісно відсутнім, встановлюється опіка. З майна, належного безвісно відсутньому, видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов•язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна опікун задовольняє вимоги по сплаті боргів по різних зобов•язаннях безвісно відсутнього (ч. 1 ст. 19 ЦК України). 2. Чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи ЗАГСу 3. Припиняються зобов•язання тісно зв•язані з особою безвісно відсутнього, наприклад, чинність довіреності (п.п. 6, 7 ст. 69 ЦК України), договору доручення Зазначені юридичні наслідки спрямовані на усунення невизначеності у правових відносинах за участю безвісно відсутнього громадянина.
36.Оголошення особи померлою: підстави, порядок та наслідки.
Згідно чинного законодавства, громадянин може бути оголошений померлим, якщо громадянин відсутній в місці постійного проживання протягом трьох років; якщо протягом того ж строку в місці постійного проживання громадянина немає відомостей про місце його перебування; вжиті заходи для виявлення місця перебування громадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних наслідків. Трирічний строк скорочується до 6 місяців, коли громадянин пропав безвісно за обставин, що загрожували смертю, або є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Інший строк встановлено для військово службовців або інших громадян, які пропали безвісти у зв•язку з воєнними діями. Вони можуть бути оголошені померлими не раніше ніж після закінчення двох років з дня припинення бойових дій. Питання про оголошення громадянина померлим розглядає районних (міський) суд за місцем проживання заявника. Суд постановляє рішення про оголошення громадянина померлим або про відмому в задоволенні заяви про це. Днем смерті громадянина оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішення суду. Суд може визнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку. Отже, оголошення громадянина померлим - це закріплення судовим рішенням передбачення про його смерть. Оголошення громадянина померлим є також підставою для виникнення спадкових правовідносин, припинення шлюбних відносин і т.п. Разом з тим "оголошенням померлим" і фактично померлим, які торкаються юридичних наслідків: a) відкриття спадщини (ст. 525 ЦК України). Суд надсилає копію рішення до нотаріальної контори або органу, що виконує нотаріальні дії, для вжиття заходів по охороні спадкового майна; b) як і при визнанні громадянина безвісно відсутнім, певні особи набувають право на одержання пенсії; c) припиняється шлюб (ст. 37 КпШС України); суд надсилає копію рішення органові запису актів громадянського стану для реєстрації смерті громадянина; d) припиняються зобов•язання, зв•язані з особою громадянина, оголошеного померлим.
37. Поняття та ознаки юридичної особи.
Юр.особи є одним із видів су’єктів цивільного права. Юр.особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, вона наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відвідачем у суді. Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юр.особи:
Організаційна єдність, яка полягає у визначенні цілей і завдань юр.особи, у становленні її внутр. структури, компетенції органів, порядку її функціонування; закріплюється у статуті юр.особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юр.особи публічного права. Майнова відокремленість, яка потрібна не задля формальності, а для досягнення певної мети. Необхідність відокремлення майна створює мат.базу незалежного існування юр.особи.
38. Порядок та способи виникнення юридичних осіб.
Для створення юр.особи потрібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках – інші особи.
Залежно від того, хто є засновником юр.особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний.
Розорядчий порядок створення юр.особи полягає у тому, що компетентний орган держ.влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації – юр.особи – і затверджує її статус чи положення про неї. У розпорядчому порядку створюються держ.юр.особи.
Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юр.особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юр.особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку виникають недерж.юр.особи.
Дозвільний порядок створення юр.особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Дозвільний порядок застосовується при створенні юр.осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, та в інших, передбачених законодавством випадках.
Договірний порядок створення юр.особи застосовується тоді, коли громадянин або юр.особи добровільно об’єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.
Незалежно від порядку створення юр.особи, всі вони повинні мати установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими документами юр.особи є: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.
Установчий договір юр.особи укладається між її засновниками. В установчих документах повинні зазначатися найменування юр.особи; місце її знаходження; цілі і предмет діяльності; склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами про юр.особи.
В установчому договорі засновники зобов’язуються створити юр.особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договор визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юр.особи, виходу засновників з її складу. Установчий договір укладається його учасниками, затверджується статут.
Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юр.особи. Після неї наступає реєстраційна стадія, яка бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про держ.реєстрацію юр.особи. Органами, що реєструють юр.особи, є виконкоми районних (міських) рад, а також Міністерство юстиції України.
39.Підстави порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб.
Припинення діяльності юридичних осіб здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України).
Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду.
Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України).
Формами припинення юридичних осіб є: а) ліквідація; б) реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України).
Відповідно до ст. 35 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.
При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.
Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи. Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі. Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.
40.Правочин: поняття, ознаки та види.
Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т. ін.);
3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.
41.Умови дійсності цивільних правочинів.
Під умовами дійсності правочину розуміють такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.Відповідно до ст.203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам:
-Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цив.законодавства, а також моральним засадам суспільства. -Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цив.дієздатності.
-Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.-Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом .-Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. -Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність).
42. Визнання правочинів недійсними та правові наслідки виконання недійсного правочину. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами. Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:
1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Визнання такого правочину судом недійсним не вимагається, він є недійсним з самого факту його вчинення. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.
2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
ЦК України дозволяє безпосередньо виділити такі групи правових наслідків недійсності правочину: 1.Загальний правовий наслідок недійсності правочину - двостороння реституція (повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано - ч. 1 ст. 216 ЦК).2.Спеціальні правові наслідки:
43.Види недійсних правочинів.
Недійсними правочинами є дії суб’єктів цив.права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але не породжують бажання сторонами юр.результатів у наслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону (з моменту держ.реєстрації; з моменту настання відповідної умови).
Існують такі види недійсних правочинів:
1.Правочини з дефектами суб’єктивного складу. Якщо хоча б однією з сторін правочину виступала особа, яка не досягла 14 р., або якщо правочин виходив за межі дрібного побутового і якщо б було відсутнє схвалення дій малолітньої особи батьками, опікуном, то такий правочин визнається недійсним. Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.
2.Правочин з дефектами волі. Одним із видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.
3.Правочин з дефектами форми. Недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Але порушення простої письмової форми все ж має певні негативні наслідки для його сторін. Якщо правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом недійсним. У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіт), такий правочин є нікчемним. Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, настає двостороння реституція.
4.Правочин з дефектами змісту та порядку укладення правочину. Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї особи з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, чку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним. Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.
44. Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва. Види представництва.
Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.
Представництво характеризується наступними ознаками:
- цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;
- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);
- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;
- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;
- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди. Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин. Термін "представництво" в широкому розумінні включає відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.
Представництво може бути таких видів:
Законне(обов’язкове ) – якщо особа представника та його повноваження встановлені в нормативному чи адміністративному акті; Добровільне – якщо особа і її повноваження визначаються безпосередньо особою, яку представляють; Комерційне (комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здійснюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а при відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності.) За загальним правилом, представник не може укладати угоди між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі угоди, але тільки в разі згоди на це обох сторін
45. Поняття довіреності, форми та строк дії довіреності
Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреності: генеральні (загальні), спеціальні та разові. Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівнику філії юридичної особи). Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці. Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).
Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст.64 ЦК України. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством [2, ч.1 ст.65]. довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена [2, ч.2 ст.68].
Свої особливості мають довіреності, які видаються організаціями працівникам на одержання певних цінностей. Умови та порядок видачі таких довіреностей - на отримання сировини, матеріалів, палива, товару, а також нематеріальних активів, грошових документів та цінних паперів - встановлені відповідною Інструкцією Міністерства фінансів України.
Такі довіреності видаються лише особам, які працюють на даному підприємстві. Довіреність особам, які не працюють на цьому підприємстві, може бути видана з дозволу керівника підприємства, якщо інше підприємство, де працює дана особа, видало їй довіреність на одержання тих самих цінностей і такої ж кількості з підприємства, яке видає таку саму довіреність.
Дані довіреності не вимагають нотаріального посвідчення, а підписуються керівником та головним бухгалтером або їх заступниками чи особами, які уповноважені на те керівником підприємства.
Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, не дійсна [2, ст.67].
Строк дії довіреності, які видаються організаціями працівникам на одержання певних цінностей, встановлюється залежно від можливості одержання та вивозу відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак не більше як на 10 днів.
Якщо довіреність видається на одержання цінностей, розрахунки за які здійснюються у порядку планових платежів або доставка яких здійснюється централізовано - кільцевими перевезеннями, то допускається видавати довіреність строком один календарний місяць.
46. Зобов’язання: поняття, структура та види:
. Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку.
Види зобов’язань:
Значення такого поділу полягає в тому,що зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників; зміст недоговірних – грунтується на законі, односторонньому вилевиявленні суб’єкта приватного або публічного права.
Факультативні зобов’язання мають місце у випадках, коли боржник зобов’язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо – має право змінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін
47.Процес (порядок) укладання договору.
Договір вважається укладеним, якшо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладенню договору.
Укладення договору як спільного юр.акта його учасни ків, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:
Загальний порядок укладення договорів регулюється ст.38-650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знахо дить своє вираження у запропонованому проекті договору, наз. оферmою, а особа, яка з нею звертається - оференmом. Іні ціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:
Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцеnт. Акцеп тантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта.
Акцепт повинен бути повним і безумовним.
Вимоги щодо форми договору відповідають загальним правилам щодо вчинення правочинів. Договір може укладатись в усній, письмовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Слід зазначити, що загальне правило вимагає укладення договору між юр.особами та між юр.і фіз.особою в письмовій формі. Виняток становлять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного документа, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телеграмами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли.
48.Загальні умови виконання зобов’язань
Під виконанням зобов'язання розуміють вчинення кредитором і боржником дій, що становлять зміст зобов'язання.
Залежно від характеру зобов'язання: позичальник повинен повернути гроші або речі, визначені родовими ознаками за договором позики; підрядник - виконати роботу за договором підряду; замовник - оплатити відповідну послугу тощо. Зазначені дії зобов'язана сторона повинна виконати належним чином (відповідно до умов договору, на основі якого воно виникло, вимог ЦК України та інших актів законодавства). При цьому акти законодавства включають не лише закони, а й підзаконні акти. У разі відсутності таких умов та вимог зобов'язання має бути виконано відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, які зазвичай пред'являються.
Суб'єктами виконання зобов'язання є кредитор і боржник. Як правило, зазначені особи мають здійснити виконання особисто. Законом або договором може бути встановлено випадки, коли виконати зобов'язання повинна інша особа.
Виконане зобов'язання має підтверджуватися певними доказами. Ними можуть бути акт здавання-прийняття робіт, погашений вексель, транспортні документи тощо. Якщо боржник видав креди торові борговий документ, останній, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (ст. 545 ЦК України).
Одним із критеріїв належного виконання зобов'язання є виконання його в строк, визначений сторонами. Так, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу. Строк може визначатися подією, що неминуче має настати. Наприклад, термін поставки товару може бути зумовлений першим днем навігації. Зобов'язання за договором довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Зобов’язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового хар-ру. Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Неустойкою є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Формами неустойки є шграф і пеня. – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного аюо неналежно виконаного зобов’язання. Пеня – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов’язку в натурі, а кредитора, отримавши неустойку, не позбавляється права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань. Порука – це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання або неналежне виконання боржником його зобов’язання перед кредитором. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором іншої особи за належне виконання нею свого обов’язку. До поручителя, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Боржник, який виконав забеспечене порукою зобов’язання, має негайно повідомити про це поручителя.Гарантія являє собою зобов’язання, за яким одна організація (гарант) зобов’язується нести майнову відповідальність перед кредитором за належне виконання зобов’язання боржником. При гарантії беруть участь 3 особи: кредитор, боржник і гарант. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку на який вона видана. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант має право відмовити кредиторові у задоволенні його вимоги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії. Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на чку видано гарантію.Під заставою розуміється як безпосередня передача, так і інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов’язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна, переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави може бути будь-яке майно, відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Існують види застав: іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця; заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя (3 особи).Особливість притримання як виду забезпечення виконання зобов’язання, полягає у тому, що кредитору надане право утримувати річ боржника до виконання останнім зобов’язання.
Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язань втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не зобов’язаний виконувати. Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених законом.
Найчастіше зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Зобов’язання припиняються за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки і порядок передавання відпустного встановлюється сторонами. Зобов’язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.
Зобов’язання припиняються за домовленістю сторін про первісного зобов’язання новим між тими самими сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язнням, якщо інше не встановлено договором. Зобов’язання припиняються внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав 3 осіб щодо майна кредитора.
Зобов’язання припиняються поєднанням боржника і кредитора в одній особі, тому що не можливо бути зобов’язаний перед самим собою. Зобов’язання припиняються неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.
Зобов’язання припиняється смертю фіз.особи або ліквідацією юр.особи. за загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов’язання, бо права і обов’язки померлого переходять до його спадкоємців. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути переведено без особистої участі боржника або в інший спосіб нерозривно пов’язаний з особою боржника і смертю кредитора, якщо виконання призначено особисто для нього. Ліквідація юр.особи також спричиняє припинення її зобов’язань. Всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юр.особи у порядку черги.
51.Поняття, підстави та умови цивільно-правової відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність – санкції, що застосовуються у вигляді покладення на нього додаткових ц-п обов’язків або позбавлення належного йому суб’єктивного цивільного права. Ц-п від-ть є негативним для порушника наслідком вчинення ним правопорушення. Правовою підставою застосування до правопорушника цив.від-ті є норма права, тобто закон. Фактичною підставою для застосування міри цив.від-ті є скоєння цив.правопорушення.
Ц-п від-ть може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цив.правопорушення є тим юр.фактом, який породжує правовідносини між правопорушниками і потерпілим й створює певні претензії потерпілого та обов’язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями.
Окремі частини ц-п порушення прийнято наз. умовами ц-п від-ті. Підстава настає за наявності таких умов:
Перші 3 умови – протиправність, шкода, причинний зв’язок є об’єктивними і належать до такого елемента складу правопорушення, як об’єктивна сторона, а четверта – вина є суб’єктивною підставою ц-п від-ті і належить до суб’єктивної сторони у складі правопорушення. Серед умов від-ті можна виокремити загальні умови ц-п від-ті, які властиві більшості випадків притягнення до від-ті, а також спеціальні умови, які властиві лише окремим випадкам або видам правопорушення.
Протиправна поведінка – це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою порушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невикоананні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров’ю чи майну іншої особи.
Шкода – це зменшення або знищення суб’єктивного цив.права чи охоронюваного законодавстов блага. Шкода є другою неодмінною умовою ц-п від-ті у формі відшкодування збитків. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкодування збитків. Моральна (немайнова) шкода – це такі наслідки правопорушення, які не мають економ.змісту і вартості форми.
Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між протиправною поведінкою правопорушеника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона. Доказ наявності причинного зв’язку є обов’язком кредитора. Якщо немає шкоди, немає необхідності доказувати існування причинного зв’язку.
Вина – це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Особливістю ц-п від-ті є те, що вона може настати і без вини.
52. Збитки: поняття та їх структура
Збитки – це грошова оцінка матеріальної шкоди, заподіяної порушенням договору або позадоговірним правопорушенням. Шкода – це будь-які (у тому числі моральні) несприятливі для потерпілого наслідки. Отже, поняття «шкода», за змістом є ширшим, ніж поняття «збитки».Необхідно виявити взаємозв’язок категорій «збитки» та «відшкодування збитків» як статичної і динамічної сторони одного правового явища. Отже, у всіх дефініціях, що були дані на різних етапах цивілістичної та господарської науки і визначаючих збитки як один з заходів цивільно-правової та господарсько-правової відповідальності, тобто «відшкодування збитків». Закріплення в законі поняття збитків через оціночні категорії надає цьому правовому явищу властивість «необхідності доказування» в будь-якому господарському процесі з додержанням норм процесуального права, інакше неможливо говорити про збитки в їх правовому (юридичному) значенні. У випадку «недоказаності» збитків сторона позбавляється права на їх відшкодування, отже, в цьому випадку «збитки» не одержують нової якості – юридичного значення, їх визначення в економічному сенсі потерпілою стороною не тягне за собою ніяких юридичних наслідків. Доказування збитків може здійснюватися тільки у встановленій законом процесуальній формі.
У випадку, якщо вимоги про відшкодування збитків виконані винною стороною добровільно, стан речей не змінюється, властивість доказування збитків, яка об’єктивно притаманна поняттю збитків, не зникає. При добровільному виконанні розмір збитків визначається сторонами виходячи з діючих норм права та існуючої судової практики, і з виникненням спору про межі відшкодування, відразу ж починає діяти «механізм доказування збитків», який примушує позивача за справою доводити понесені ним збитки. Отже, збитки, якими б очевидними вони не були, не можуть бути відшкодовані в примусовому порядку без виконання дій з їх доведення стороною по справі.
Отже, у законодавстві та теорії як України, так і інших держав не вироблено єдиного підходу до визначення поняття «збитки». Тому доцільно сформулювати нову дефініцію категорій збитків, як правового феномену і викласти її наступнм чином: «Збитки – спричинені незаконим діянням майнові втрати (витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною), що тягнуть за собою покладення на правопорушника (чи особу, визначену законом) обтяження з відновлення майнового стану потерпілого суб’єкта з покладенням обов’язку з доказування понесених втрат на останнього у встановленій процесуальній формі»
53. Позовна давність. Поняття та строки
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
2 Спеціальна позовна давність. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;
3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);
4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);
5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);
7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).
3 Зміна тривалості позовної давності
1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.
Поділ ц-п від-ті на види може відбуватися за різноманітними критеріями залежно від того, з якою метою такий поділ здійснюється. За підставами виникнення прав та обов’язків, за порушення яких встановлено від-ть, вона поділяється на договірну і позадоговірну.
Договірна від-ть наступає у разі порушення договірного зобов’язання. Договірною вважається від-ть у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдптку або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке виникло з договору.
Позадоговірною (недоговірною) є від-ть, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між нимидоговірних відносин. Така від-ть настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків.
Часткова, солідарна і субсидіарна від-ть має значення і застосовується тоді, коли правопорушення скоєне кількома особами. Часткова від-ть передбачає, що кожний з боржників несе перед кредитором від-ть тільки у тій частині, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Субсидіарна від-ть настає тоді, коли в зобов’язанні беруть участь 2 боржника, один з яких основний, а інший – додатковий (субсидіарний). Така від-ть може випливати із закону, інших правових актів, умов договору. Основна мета встановлення такого виду від-ті – посилення гарантій забезпечення права кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб, які в основному зобов’язані безпосередньої участі не беруть. Солідарна від-ть дозволяє кредитору притягнути до від-ті будь-кого з боржників у повному обсязі або яастково, дає кредитору додаткові гарантії щодо завданої шкоди та її відшкодування, дає можливість звернутися з вимогою про стягнення до будь-кого з боржників, у кого є достатньо майна для задоволення вимог.
Одним з основних принципів ц-п від-ті є принцип повного відшкодування заподіяної правопорушення шкоди, відповідно до якого майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фіз.та юр.особи, а також шкода, завдана майну фіз.та юр. Особи, відшкодовується у повному обсязі особою, чка її завдала.
Допускається обмеження (зменшення) розміру від-ті правопорушника, якщо:
Угода про обмеження від-ті договором, якщо в законі передбачено інше, вважається нікчемною. Підвищена від-ть наступає на умовах і в обсязі, передбачених законом, тобто закон передбачає, що в тих чи інших випадках розмір відшкодування шкоди може бути збільшено.
55.Поняття, предмет та метод трудового права України.
Трудове право – це галузь права, що являє собою систему правових норм (правил поведінки), встановлених і охоронюваних державою, які регулюють суспільно-трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, органів незалежно від форм власності, виду діяльності, галузевої незалежності і закріпленості суспільної організації праці.
Предмет труд.права - комплекс суспільних відносин, основу якого складають труд.відносини, що виникають у результаті укла дення труд.договору, і до якого входять також відносини, які тісно пов'язані з труд.відносинами та існують для за безпечення функціонування останніх. Такими є: відносини працевлаштування; відносини з приводу навчання на виробни цтві, підвищення кваліфікації і перекваліфікації; відносини щодо вирішення труд.спорів та відносини соц.партнерства і встановлення умов праці.
Всі правові відносини, що становлять предмет труд.права, утворюють складну систему, в якій виокремлюється си стема індивідуальних відносин труд.найму і система ко лективних суспільно-правових відносин. Індивідуальні труд.відносини хар-ся безпо середнім зв'язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета - виконання працівником певної труд.функції. Ко лективні суспільно-правові відносини покликані обслуговува ти відносини найманих працівників і роботодавців. Тобто, змістом цих відносин є процес праці, а не кінцевий результат (як у цив.праві).
Метод труд.права полягає у комплексному поєднанні централізованого (імперативного) та децентралізованого (автономного) правового регулювання труд.та тісно пов’язаних з ними відносин на основі координації дій суб’єктів правовідносин, локального правовстановлення та можливості застосування спеціальних юр.санкцій для забезпечення належного виконання учасниками цих правовідносин своїх прав та обов’язків.
Залежно від специфіки суспільних відносин, які регламентуються в теоріі права, прийнято виділяти 2 методи правового регулювання:
1)метод децентралізованого, автономного регулювання, який грунтується на координації цілей та інтересів сторін суспільних відносин і застосовується для регламентації відносин грамадянського суспільства, у яких суб'єкти задовольняють найперше свої приватні інтереси, тобто у сфері галузей приватноправового хар-ру;
2)метод централізованого, імперативного регулювання, що грунтується на відносинах субординації учасників суспільних відносин і використовується у публічно-правових галузях (конс титуційному, адміністративному, кримінальному праві).
56Поняття, умови та види трудового договору.
Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений нам орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачення законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Умови, які виробляються сторонами трудового договору, поді ляються на обов'язкові (необхідні) і факультативні (додаткові).
До основних умов, тобто без досягнення згоди по яких трудовий договір не може бути укладеним, належать умови про:
трудову функцію працівника (професія, спеціальність та кваліфікація);
місце роботи;
розмір оплати праці;
режим роботи.
Головною умовою трудового договору є визначення трудової функції працівника. Для з'ясування її змісту у трудовому праві розрізняють такі поняття:
професія - галузь застосування праці, яка відображає родовий розподіл праці (лікар, юрист, економіст та ін.);
спеціальність - вузька спеціалізація праці всередині певної професії (лікар-терапевт, юрист-суддя, економіст-інжеиер відділу праці й зарплати);
кваліфікація - рівень знань і практичних навичок за певною професією, який закріплений у відповідній правовій формі -тарифного розряду, класу, категорії, вченого ступеня, звання, встановлених нормативно-правовими актами;
посада певна компетенція працівника, тобто коло його
обов'язків, відповідальності у межах підприємства.
Види трудового договору:
-Трудовий договір на невизначений строк (безстроковий)
-Трудовий договір на певний строк.
- Трудовий договір на час виконання певної роботи
- Трудовий договір про тимчасову роботу.
- Трудовий договір про сезонну роботу.
- Трудовий договір про сумісництво
- Трудовий договір про суміщення професій і посад.
- Контракт - особливий вид трудового договору
57.Порядок укладання трудового договору. Документи необхідні при прийнятті на роботу.
Етапи оформлення трудового договору:
58.Види зміни умов трудового договору.
Законодавство передбачає такі види зміни умов труд.договору:
Переведення на іншу роботу - це доручення працівникові виконання роботи, не обумовленої в необхідних умовах труд.договору, тобто такої, яка не відповідає чи то його спеціальності, чи кваліфікації, чи посаді, або роботи, при ви конанні якої змінюється обсяг чи хар-р обов'язків, розмір заробітної плати, місцевість та інші істотні умови. Переведення на іншу роботу можна класифікувати за таки ми ознаками: строки; місце; джерело надходження ініціативи; мета; причина. В залежності від строку переведення поділяються на постійні і тимчасові. За місцем виконання роботи поділяються на: переведення в межах одного підприємства, установи, ор ганізації для виконання іншої роботи, не обумовленої труд.договором; переведення на інше підприємство, установу, організацію , тій же місцевості і переведення в іншу місцевість, в тому числі разом з підприємством, установою, організацією. В залежності від джерела надходження ініціативи, переведення може бути: з ініціативи роботодавця; з ініціативи працівника; з ініціативи третіх осіб.
Зміна робочого місця працівника за чинними тепер правилами не вважається переведенням на іншу роботу, а тому допускається без його згоди і наз.переміщенням на інше робоче місце.
У зв'язку із змінами в організації вир-ва і праці допускається зміна істотних умов праці, систем і розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встанов лення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад.
Прикладом зміни в організації вир-ва і праці можуть бути: раціоналізація робочих місць, введення нових форм праці, впровадження передових методів, технологій, переведення працівника на контрактну форму труд.договору та інше.
У випадку, коли такі зміни в організації вир-ва і праці мають місце, роботодавець має право змінювати істотні умови праці без згоди працівника. Про майбутні зміни в організації вир-ва і праці та пов'язані з цим зміни істотних умов праці роботодавець зобов' язаний попередити працівника не пізніше ніж за 2 місяці. Таке попередження по суті є пропозицією працівникові продовжувати роботу після того, як роботодавець з додержанням встановленого строку змінить істотні умови праці. Працівник може цю пропозицію прийняти і продовжувати роботу при змінених істотних умовах праці, а може відмовитись від продовження роботи.
59.Загальні підстави припинення трудового договору
Під поняттям «припинення трудового договору» розуміється закінчення дії труд.договору в будь-яких випадках. Воно включає розірвання труд.договору, закінчення строку його дії чи інший юр.факт.Труд.договір може бути припинений тільки з підстав та в порядку, визначених законодавством про працю. Підставами для припинення труд.договору згідно ст. 36 КЗпП є:
Крім вказаних підставами для припинення є:
60.Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
Найчастіше в практиці має місце звільнення працівника за його власним бажанням. Працівник має право розірвати тру довий договір, укладений на невизначений строк, попередив ши про це роботодавця письмово (у заяві) за два тижні. Право на розірвання труд.договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, незалежно від посад, які вони обіймають. У заяві про намір звільнення працівник не зобов'язаний вказувати причини звільнення. Заява про звільнення може бути подана як у період роботи, враховуючи і час випробування, так і при відсутності на роботі, наприклад у період відпустки чи тимчасової непрацездатності.
Останнім днем роботи, тобто днем звільнення при розірванні труд.договору за ініціативою працівника, є той же день тижня, у який працівник попередив про це роботодавця письмово. Працівник має право у визначений строк розірвати труд.договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про працю, умови колективного догово ру чи труд.договору. При цьому роботодавець згідно ст. 44 КЗпП зобов'язаний виплатити працівникові вихідну допомогу в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Після закінчення строку попередження про звільнення за власним бажанням працівник має право припинити роботу. У цьому випадку труд.договір вважається розірваним з моменту припинення роботи, а не з дня видання роботодавцем наказу про звільнення. На відміну від вільного розірвання труд.договору на невизначений строк, строковий труд.договір згідно ст. 39 КЗпП може бути розірваний на вимогу працівника лише за наявності для цього поважних причин:
Залишення працівником роботи за строковим договором без поважних причин вважається порушенням труд.обов'язків і може потягти звільнення, але вже з ініціативи ро ботодавця. Існують певні особливості щодо дострокового розірвання з ініціативи працівника сезонних і тимчасових до говорів. Так, сезонний і тимчасовий працівник мають право достроково розірвати труд.договір, попередивши про це роботодавця за три дні.
Якщо роботодавець не видає наказ і не бажає звільняти працівника з роботи, працівник може звернутись до органу по розгляду труд.спорів з вимогою про дострокове розірван ня строкового труд.договору.
61.Розірвання трудового договору з ініціативи власника.
Трудове законодавство виділяє загальні (ст. 40) та додаткові (ст. 41 КЗпП України) підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Загальними вважають такі підстави, що поширюються на всіх працівників підприємств, незалежно від форм власності і галузі народного господарства. До них належать:
зміни в організації виробництва і праці; в тому числі лікві дація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підпри ємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню цієї роботи;
систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
прогул (у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи від пустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні;
поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
вчинення за місцем роботи розкрадання майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи поста новою органу, до компетенції якого входить накладення адміністра тивного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу застосовуються лише щодо окремих категорій працівників, а саме: керівників підприємств (філіалів, представництв, відділень та інших відокремлених підроз ділів), їх заступників, головних бухгалтерів підприємств, їх заступ ників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб дер жавної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами у випадках одноразового грубого порушення тру дових обов'язків; винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу; вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи.
62.Робочий час: поняття і види.
У теорії трудового права робочий час являє собою встановлену законом норму календарного часу, протягом якого працівник має виконувати свої трудові обов'язки.
Відповідно до цього визначення робочим вважається, по-перше, час, протягом якого працівник фактично виконував свої трудові обов'язки. По-друге, деякі інші періоди перебування працівника на роботі, наприклад, час простою, оскільки в цей період працівник має бути в розпорядженні власника або уповноваженого ним органу. По-третє, періоди, коли працівник мав бути на роботі, але був відсутнім, наприклад, час прогулу чи запізнення на роботу. В цьому разі включення такого часу до робочого є підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.
Робочий час як інститут трудового права є сукупністю юридичних норм, які регулюють його тривалість, види, режим і облік. Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забез печити виконання працівником необхідної міри праці, а з іншого - охорону праці й право працівника на відпочинок.
Види робочого часу:
63.Режим та облік робочого часу.
Режим робочого часу – це розподілення часу роботи в межах доби чи іншого календарного періоду. До елементів роботи відносяться час початку і закінчення робочого дня чи робочої зміни, початок і закінчення перерв у роботі, послідовність чергування змін. Розрізняють режим робочого часу, який встановлюється для працівників і режим роботи підприємства. Вони можуть співпадати або ж не співпадати. Трудове право регулює лише режим робочого часу працівників. Залежно від сфери застосування режими робочого часу можна поділити на загальні та спеціальні.
Облік робочого часу — це фіксування відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу. Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої форми.Облік робочого часу буває поденним і підсумованим. При поденному обліку підраховується робочий час протягом кожного дня. При підсумовуваному обліку робочого часу можлива переробка двох видів. Переробка понад норму годин і водночас понад встановлений графік є надурочною роботою і компенсується підвищеною оплатою.
64.Поняття і види часу відпочинку.
Час відпочинку - час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовува ти його на власний розсуд. Види часу відпочинку:
— перерви протягом робочого дня (зміни);
— вихідні дні (щотижневий відпочинок);
— святкові і неробочі дні;
— відпустки.
Перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2 годин. Така пере рва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встанов люється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються. При роботі на відкритому повітрі в холодну пору року за рішенням роботодавця встановлюються перерви для обі грівання. При цьому власник або уповноважений ним орган узгоджує з профспілковим комітетом кількість і тривалість таких перерв, а також обладнання місць обігрівання.
Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року також надаються додаткові перерви для годування дитини. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком. Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) — його тривалість повинна бути не менш як 42 години. При 5-денному робочому тижні працівникам надаєть ся 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд - в суботу і неділю. При режимі 6денного робочого тижня працівни кам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графі ком роботи підприємства. Коли працівника відправляють у відрядження у вихідний день, йому після повернення з відря дження надається інший день відпо чинку. Відповідно до КЗпП робота у вихідні дні заборо няється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в наступ них виняткових випадках:
1)для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псу вання державного чи громадського майна;
3) для виконання невідкладних навантажувально-розван тажувальних робіт з метою запобігання або усунення про стою рухомого складу.
Робота у вихідний день компенсується за згодою працівни ка і власника наданням іншого дня відпочинку або у грошо вій формі у подвійному розмірі. До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років ,вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років. Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотижневого відпочинку не застосовується до працівників безперервно діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні обов'язково працювати саме в загальновстановлений день відпочинку (напр., музеї, театри). Святкові і неробочі дні. Законодавством України про працю передбачені святкові дні, робота в які не про водиться:
1 січня - Новий рік,7 січня - Різдво Христове;8 березня - Міжнародний жіночий день;9 травня - День Перемоги;28 червня - День Конституції України;24 серпня - День незалежності України.
Робота також не провадиться і в дні релігійних свят(Пасха).Особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.
Робота у вихідні дні сплачується в підвищеному розмірі чи за бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпо чинку.
Відпустки-час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і зарплати.
65. Відпустки: поняття та види.
Відпустка — це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.
Розрізняють такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; ін. додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;
3) творча відпустка;
4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;
5) відпуски без збереження заробітної плати.
Колективним договором, угодою та труд.договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням надаються для складання випускних іспитів праців никами, які здобувають загальну середню освіту в середніх загальноосвітніх школах.
Творчі відпустки надаються працівникам підприємств незалежно від форм власності, за основ ним місцем їх роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, для написан ня підручника тощо. На час творчих відпусток за пра цівниками зберігається місце роботи та зарплата.
Види соціальних відпус ток: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; додаткова відпустка пра цівникам, які мають дітей.
На підставі медичного висновку жінкам надається опла чувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами. За бажанням жінок після закінчення відпустки у зв'яз ку з вагітністю та пологами їм надаються відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку з ви платою за ці роки допомоги по державному соціальному страхуванню. Жінці, яка працює і має двох і більше дітей до 15 років або дитину-інваліда, а також особі, яка взяла під опіку дитину, за їх бажанням що річно надається додаткова оплачувана відпустка. Заробітна плата працівникам за час відпустки виплачуєть ся не пізніше ніж за 3 дні до її початку. У разі звільнення працівникові виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також за додаткові відпустки працівникам, які мають дітей.
Відпустка без збереження заробітної плати за бажан ням працівника, надається в певних випадках в обов'язково му порядку. Відпустка, яка надається батьку (матері), який виховує дітей без матері(батька), що має двох і більше дітей до 15 років або дитину-інваліда; ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; інвалідам; особам, які одружують ся; працівникам у разі смерті рідних. Власник у разі простою підприємства може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збере женням. Тривалість - залежить від тривалості простою. У колективному договорі закріплюються умови надання такої відпустки, тривалість відпустки, порядок част кового збереження заробітної плати або без її збереження, вимоги про обов'язкове попередження працівника про на дання такої відпустки, письмова згода працівника про таку відпустку тощо, при цьому враховуються виробничі й фінан сові можливості підприємства.
66. Поняття трудової дисципліни. Дисциплінарна відповідальність, види дисц. стягнень
Трудова дисципліна - це встановлений нормами права поря док взаємовідносин учасників труд.процесу, що визначає точне і неухильне виконання ними своїх труд.функцій.
Трудова дисципліна - багатоаспектне явище, а тому в галузе вій літературі дїї розглядають як: правовий принцип галузі права; правовий інститут труд.права; елемент труд.правовідносин; фактичну поведінку учасників таких правовідносин.
Об'єктивно-правовий зміст категорії «трудова дисципліна» -це сукупність норм, які встановлюють обов'язки сторін труд. до говору, режим їх виконання, внутрішній труд.розпорядок, засоби заохочення та відповідальності, що складають механізм забезпечення виконання цих зобов'язань.
Труд.дисципліна як елемент труд.правовідносин відображає суб'єктивно-правову сутність цього поняття. Вона поля гає у зобов'язанні працівника як суб'єкта конкретних труд.правовідносин виконувати обов'язки, що складають зміст цих правовідносин.
Дисциплінарна відповідальність - це один із видів юр. відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність за труд.правом полягає у обов' язку працівника відповісти за вчинене ним порушення труд.дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінар ні стягнення, передбачені нормами труд.права.
Труд.правопорушення як підстава дисциплінарної відповідальності - це винне, протиправне невико нання чи неналежне виконання працівником труд.обов'язків і полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень.
За порушення труд.дисципліни, згідно ст. 147 КЗпП, до працівника може бути застосовано тільки один з таких видів стягнень:
Догана – це офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи, результатів праці окремих осіб. Догана тягне за собою негативні наслідки для працівника: моральні (втрата довіри з боку адміністрації, труд.престижу, авторитету) та матеріальні (позбавлення премії або її зниження, зняття надбавки по оплаті праці)
Звільнення – це припинення дії труд.договору за ініціативою працівника, власника або уповноваженого ним органу, або за ініціативи третіх осіб, які не є учасниками труд.правовідносин.
Дисциплінарну від-ть за статутами про дсципліну несуть працівники залізн.мор.річ.транспорту, цив.авіації, органів внутрішніх справ. За одне порушення труд.дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення
67 Заохочення як метод забезпечення трудової дисципліни
Одним із засобів стимулювання праці, що забезпечує належну труд.дисципліну, є заохочення працівників. Заохочення - це своєрідна форма позитивної оцінки результатів праці праців ника у процесі виконання ним своєї труд. функції.
Заохочення за видами поділяються на моральні й ма теріальні (за формою), на індивідуальні і колективні (за суб’єктом).
До моральних нале жать такі заохочення, які не пов'язані з виплатою грошей, на данням послуг, продукції, подарунків. Це - оголошення подя ки, нагородження почесною грамотою, занесення прізвища працівника до книги пошани тощо.
Заохочення застосовуються роботодавцем разом або за пого дженням з профспілками. Потрібно зауважити, що відсутність профспілкового комітету не позбавляє права роботодавця само стійно застосувати до працівника будь-який вид заохочення. Критерієм належного виконання працівником трудових обов'яз ків є результат його праці. Саме роботодавець є зацікавленим, щоб працівники підвищували свою кваліфікацію та продуктив ність праці. Стимулювання праці є правом, а не обов'язком робо тодавця, а відтак він вправі на власний розсуд вирішувати доцільність застосування заходів заохочення. При застосуванні заохочення роботодавець може врахувати думку трудового ко лективу.
У законодавстві немає обмежень щодо кількості заохочень, які одночасно можна застосовувати до працівника.
Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) робото давця, доводяться до відома всього трудового колективу та зано сяться у трудову книжку працівника.
За особливі труд.заслуги працівники представляються у вищі органи для заохочення, до нагородження орденами, меда лями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присво єння почесних звань і звань кращого працівника за даною про фесією.
68 Поняття, умови та види мат. від-ті прац-ків ща шкоду, заподіяну під-ву, орг.-ції, установі
Матеріальна відповідальність – 1 з видів юрид.відповідальності, становить собою обов'язок однієї сторони трудового договору - працівника або власника відшкодувати іншій стороні шкоду, за подіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановлено му законом розмірі й порядку.Розрізняють такі види матеріальної відповідальності 1.Обмежена матеріальна відповідальність, яка полягає в обов'язку працівника, з вини якого було заподіяно шкоду, відшкодувати власнику (уповноваженому ним органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного заро бітку. Відповідно до КЗпП України обмежену ма теріальну відповідальність несуть:
1) працівники — за псування або знищення через недба лість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції);
2) керівники підприємств, установ, організацій і їхні за ступники при заподіянні шкоди підприємству зайвими грош. виплатами, невжиттям необхідних заходів для запобі гання простоям, випускові недоброякісної продукції, роз краданню, знищенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей. Порядок обчислення середньої зарпла ти - виплати за останні 2 місяці роботи. 2.Повна матеріальна відповідальність визначена без обмеження будь-якою межею за шкоду, заподіяну працівником.(Визначена підставами)
1. Укладення між працівником і власником письмового
договору про повну матеріальну відповідальність
2. Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.
3. Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані.
4. Шкода, що завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, (продукції), виданих працівникові в користуван ня підприємством
5. на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудо вих обов'язків
6.Шкода завдана не при виконанні трудових обов'язків( але саме працівником цієї орг-ції, на підставі труд.договору)3.Колективна матеріальна відповідальність. Письмовий договір про колективну матер. Відповідальність укладається між підприємством і всіма членами колективу. Шкода, підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами колективу пропорційно місячній тарифній ставці. При встановленні безпосереднього винуватця, що заподіяв шкоду, обов’язок цього відшкодування покладається на цього працівника.4.Підвищена матеріальна відповідальність.
Як спеціальний захід, спрямований на забезпечення збереження окремих видів майна та ін. цінностей, що мають важливе народногосподарське значення, законодавством передбачена підвищена матеріальна відповідальність працівників у разі розкрадання, умисного псування, недостачі чи втрати ними таких матеріальних цінностей. Тобто в цих випадках законодавством встановлені спеціальні правила визначенню розміру збитків, завданих підприємству. Розмір шкоди, обрахований за цими правилами перевищує розмір дійсної прямої шкоди фактично завданої внаслідок винних діянь працівника.
Умовами матер. від-ті є: 1*наявність прямої дійсної шкоди (втрата, погіршення або пониж.цінності майна, необхідність для підпр-ва, орг-ції зробити витрати на відновлення, придбання майна, зробити зайві витрати).2 *протиправні дії або бездіяльність 1 з сторін труд.договору (невиконання або неналежне викон.труд.обов’язків).3*причинний зв’язок між майновою шкодою і протиправним порушенням труд.договору(майнова шкода-результат з неминучістю випливає із заподіяного особою діяння).4* вина працівника, власника або уповноваженого ним органу(відношення працівника до заподія ної шкоди у формі умислу чи необережності )
69. . Поняття трудових спорів та порядок їх розгляду
Трудовий спір – це одна з форм існування розбіжностей між суб’єктами труд.правовідносин. Законодавство забезпечує регулювання вирішення самого труд.спору, який виникає після того, як розбіжності між сторонами не вдалося владнати шляхом переговорів. Трудові спори можна класифікувати на окремі види за різними критеріями. Найбільш поширеним вважається їх поділ з огляду на предмет, сторони хар-р та за їх підвідомчістю.За предметом труд.спори можна класифікувати на спори про застосування законодавства про працю і спори про встановлення чи зміну умов праці. До перших належать спори про відмову у прийнятті на роботу, про поновлення на роботі, про порушення інших труд.прав працівників. До другого виду належать спори з приводу встановлення чи зміни індивідуальних, колективних умов праці, а також укладення колективного договору чи угод.За сторонами трудові спори поділяються на індивідуальні та колективні. Сторонами індивідуального труд.спору є роботодавець і окремий працівник. А у колективному труд.спорі сторонами можуть бути наймані працівники підприємства, За хар-ом спорів виділяють труд.спори позовного і непозовного хар-ру. Класифікація труд.спорів на позовні і непозовні має важливе значення для визначення їх підвідомчості. Підвідомчість – це визначена законодавством компетенція відповідних органів щодо розгляду і вирішення труд.спорів.
За порядком розгляду (підвідомчістю) трудові спори поділяються на такі, що розглядаються:
Колективний труд.спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо:
а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-еко номічних умов праці та вир-го побуту;
б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;
в) виконання колективного договору, угоди або Їх окремих положень;
г) невиконання вимог законодавства про працю. Сторонами колективного труд.спору (конфлікту) є: 1)на вир-му рівні - наймані працівники (окремі ка тегорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або проф спілкова чи інша уповноважена найманими працівни ками організація та власник або уповноважений ним орган (роботодавець) чи представник; 2)на галузевому, територіальному рівнях - наймані пра цівники підприємства, установи, організації однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-тери торіальних одиниць чи профспілки, Їх об'єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками ор гани та власники, об'єднання власників або уповнова жені ними органи чи представники; 3)на національному рівні - наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об' єднання, чи інші уповноважені найманими праців никами органи та власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на території більшості областей України. Примирна комісія - це орган, призначений для вироблен ня рішення, що може задовольнити сторони колективного труд.спору (конфлікту), який складається із представників сторін і утворюється за ініціативою однієї із сторін. Примир на комісія розглядає колективні спори, що виникла з приводу встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та вир-го побуту, а також з приводу укладення чи зміни колективного договору. Труд.арбітраж - це орган, який складається із залуче них сторонами фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті труд.спору (конфлікту), що виник з при воду виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень, невиконання вимог законодавства про працю або в разі неприйняття примирною комісією погодженого рішення щодо вирішення труд.спору (конфлікту).
70. Адміністративне право, як галузь права його предмет
Адміністрати́вне пра́во — галузь права, яка об'єднує юридичні норми, що регулюють відносини як між держ. органами в процесі їхньої виконавчої і розпорядчої діяльності, так і між ними та громадськими організаци й громадянами. Регулює суспільні відносини, які виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Адміністративне право регламентує як взаємини державних органів між собою, так і їх відносини з громадянами.
Предметом адміністративного правового регулювання є сусп. відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складає предмет амін. права є такі:
1. вони виникають в результаті державної владно-управлінської діяльності;
2. суб*єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
3. їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.
71. Метод адміністративного права
Адміністративно-правовий метод - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини.
Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій
Крім того, суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративного права, завжди передбачають нерівність учасників, жорстке підпорядкування волі, яка скерована єдиною управлінською волею.
Методу адміністративного права притаманні як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом:
а) використання приписів;
б) встановлення заборон;
в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін
Імперативний метод правового регулювання - це метод владних приписів, характерний для адміністративного права.
Диспозитивний метод (метод координації), на відміну від імперативного метода, передбачає юридичну рівність учасників правовідносин і застосовується, як правило, в цивільному праві, але має місце в приватному адміністративному праві. Диспозитивний метод в адміністративному праві застосовується для встановлення правового статусу державних службовців і для здійснення ними посадових повноважень у сфері державного управління. Юридичним фактом у даному випадку, як правило, виступає договір.
Тобто можна зазначити, що адміністративний, або адміністративно-правовий, метод являє собою сукупність методів права, які відображають владну природу державного управління, а врегульовані цим методом відносини визначаються як відносини влади і підпорядкованості.
72. Система адміністративного права
Система адміністративного права — це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів, — інститутів і норм, створюючих її, їх єдність і структурний взаємозв'язок. Вона складається з двох частин: Загальної і Особливої.
Загальна частина адміністративного права об'єднує норми, які закріплюють принципи державного управління; правове положення суб'єктів адміністративного права (органів виконавчої влади, державних службовців, громадян і ін.); форми і методи виконавчої і розпорядливої діяльності; адміністративний процес; способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.
Особлива частина адміністративного права містить норми, які регулюють управління промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою і ін.), адміністративно-політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління юстицією), а також міжгалузеве державне управління в сферах статистики, стандартизації, ціноутворення і т.п.
Зміст загальної і особливої частин адміністративного права є взаємозалежним і складає єдине ціле.
73. Адміністративно-правові норма. Їх структура та види.
Адміністративно-правова норма це вид правової норми, за допомогою якої формуються, охороняються і захищаються публічні правовідносини, організується і забезпечується функціонування публічної адміністрації.Кожна норма адміністративного права має свою структуру, яка складається, як і норми інших галузей права, із трьох елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.
Гіпотеза - це складова частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, вказані в диспозиції цієї норми. Диспозиція - це складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки суб'єкта при наявності вказаних у гіпотезі обставин. Санкція - це складова частина норми права, яка передбачає юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, вказаного у диспозиції.
Таким чином, всі елементи норми права логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему.
.1. За способом правового регулювання поведінки суб'єктів необхідно розрізняти: норми-завдання, норми-принципи, норми-дефініції, норми установчі, норми загальнокомпетенційні (статусні), норми-доручення, норми-стимули, норми-рекомендації, норми договірні, норми-заборони, норми-санкції, норми-стандарти та нормативи.
2. За регулятивною спрямованістю адміністративно-правові норми поділяються на матеріальні норми та процесуальні норми. 3. За формою припису виділяють наступні види норм:
- зобов'язуючі - забороняючі - уповноважуючі - стимулюючі - рекомендаційні
4. За адресатом приписів
- права й обов'язки громадян у сфері державного управління та в інших сферах, що регулюються адміністративним правом;
- окремі аспекти функціонування різних недержавних об'єднань, підприємств, закладів;
- правове становище підприємств, установ, організацій;
- взаємні права і обов'язки суб'єктів, які не підпорядковані один одному;
- адміністративно-правовий статус громадських об'єднань;
- питання організації та діяльності державних установ та підприємств;
- адміністративно-правовий статус державних службовців;
- організацію та діяльність різних ланок апарату державного управління (системи органів виконавчої влади);
- порядок взаємодії державних і недержавних органів. 5. За обсягом регулювання:
- загальні
- міжгалузеві
- галузеві
- місцеві 6. За порядком дії у часі, просторі та за колом осіб адміністративно-правові норми поділяються:
- за порядком дії у часі — на: тимчасові; постійні (безстрокові); надзвичайні;
- за порядком дії у просторі — на: норми, які діють на території України, норми місцевого характеру; норми загального і галузевого характеру; норми локального характеру;
- за порядком дії за колом осіб — на: норми, що поширюються на усіх громадян; норми, що поширюються на окремі соціальні групи (військовослужбовців і т. ін.). 7. За повнотою викладених приписів розглядувані норми поділяються на:
- визначені (мають повно викладене правило поведінки);
- відсилочні (викладають правило поведінки неповно, відсилаючи до інших норм або правових актів); - бланкетні (передбачають, що відповідне правило поведінки встановлюється іншим уповноваженим суб'єктом)./ Крім того, адміністративно-правові норми можна поділити: за юридичною силою, за характером юридичного захисту і т.д.
74. Поняття адміністративних правовідносин та їх види
Адміністративно-правові відносини - це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, які складаються в сфері державного управління.
.1. Залежно від виконуваних функцій вони поділяються на: регулятивні та правоохоронні.
2. Залежно від адміністративно-правового статусу суб'єктів, що беруть участь у правовідносинах, виділяють:
- між підпорядкованими суб'єктами державного управління
- між органами державного управління і громадянами.
3. За складом учасників виділяють:
- відносини між главою держави і всією системою державного управління взагалі та виконавчої влади зокрема;
- відносини між органами державної виконавчої влади одного ієрархічного рівня;
4. Залежно від галузевої належності виділяють: матеріальні адміністративні правовідносини; процесуальні адміністративні правовідносини.
5. Залежно від змісту виділяють:
- відносини у сфері загального управління (управлінська сфера Кабінету Міністрів, обласної державної адміністрації);
- у сфері галузевого управління (управлінська сфера галузевих органів державного управління);
- у сфері міжгалузевого управління (управлінська сфера міжгалузевих органів державного управління).
6. За галузями діяльності адміністративно-правові відносини поділяються на такі, що виникають в: галузі економіки; соціально-культурній сфері; адміністративно-політичній сфері.
75. Органи виконавчої влади як різновид державних органів
Органи виконавчої влади є основними після Президента України функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку, є найважливішою складовою частиною органів державного управління і державного апарату в цілому, вони об’єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано, кожен з органів даної системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління.
Орган державної виконавчої влади - це носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління , і має юридичний статус органу державної виконавчої влади.
76. Класифікація органів виконавчої влади
Органи державної виконавчої влади класифікуються за такими критеріями
За масштабом діяльності поділяються на: вищі, центральні, місцеві, спеціальні.
До вищих належать органи , виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України.
До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями , або здійснюють функціональне( міжгалузеве) управління.
Місцеві органи державної виконавчої влади – це насамперед державні адміністрації.
До спеціальниї органів державної виконавчої влади належать органи, які віднесені законодавством ні до вищих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органа виконавчої влади.
Також класифікуються за:
за порядком утворення;
за обсягом компетенції;
за місцем у державно-управлінській ієрархії.
77. Поняття державного управління та його ознаки.
Держа́вне управлі́ння — є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод.
Виділяють такі риси державного управління, що розкривають його сутність: 1.Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2. Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3. Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4. Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта. 5. Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві. 6. Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління. 7. Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну відповідальність.
78. Форми та методи управлінської діяльності
Під формами державного управління слід розуміти зовнішнє вираження змісту конкретних однорідних дій, що неперервно виконуються органами державного управління та їхніми представниками (посадовими особами) з метою реалізації функцій державного управління.
Сучасна система форм державного управління складається з таких видів:
• видання правових актів управління (норматив-
них та індивідуальних);
• здійснення організаційних дій;
• проведення матеріально-технічних операцій
• здійснення юридичне значимих дій.
Під методами державного управління слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідо* мість підпорядкованих органів, а також громадян.
Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов'язкові правила поведінки.
Метод примусу — спосіб впливу на суб'єкти Управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.
Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам
Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання
79. Поняття правових актів управління їх види та юридичне значення
Правовий акт управління - це офіційно оформлений результат волевиявлення суб'єкта державного управління, що здійснений в односторонньому порядку і тягне за собою юридичні наслідки.
1. За критерієм юридичної природи актів управління розрізняють нормативні, індивідуальні, змішані, директивні акти, рівно партнерські договори та угоди.
2. За критерієм суб’єктів, які видають адміністративно-правові акти,
розрізняють:
— акти Кабінету Міністрів України;
— акти центральних органів виконавчої влади;
— акти місцевих органів виконавчої влади
3. За критерієм юридичної форми вираження правові акти управління поділяються на: постанови; розпорядження; накази; інструкції; правила; положення.
4. За критерієм сфери дії правові акти управління поділяються на:
— акти управління
— акти, що діють у межах сфери, галузі державного управління, регіону та в межах органу чи організації;
— акти, дія яких поширюється на певне коло організацій чи громадян.
5. За порядком прийняття адміністративно-правових актів виділяють акти, що приймаються: єдиноначальне; колегіальне; спільно двома або більше суб’єктами; за узгодженням.
6. За критерієм функціонального змісту адміністративно-правових актів можна виділити:
— акти, які приймаються для реалізації різних функцій управління (програма, бюджет, контроль, нормативи тощо);
— акти, які мають чітко виражений галузевий характер (наприклад, акти управління промисловістю, освітою, охороною здоров’я та ін.);
— змішані акти.
6. За критерієм «пов’язаності» адресатів виділяють:
— акти, адресовані безпосередньо підлеглим суб’єктам;
— акти, адресовані об’єктам у сфері їх функціональної діяльності;
— акти з невизначено множинними адресатами;
--акти з конкретними, персональними адресатами.
8. За формою акти управління поділяються на:
— письмові акти
— усні акти
— конклюдентні дії, застосування яких не є надто широким, оскільки вони знаходять своє зовнішнє відображення у певних знаках, світлових та звукових сигналах.
9. За характером повноважень акти управління можуть бути:
а) видані на основі постійних повноважень;
б) видані на основі тимчасових повноважень (зокрема делегованих).
10. За ступенем складності акти управління поділяються на: прості (ру
тинні) акти; складні акти; унікальні акти.
11. Залежно від дати початку дії необхідно розрізняти акти управління,які вступають в силу: негайно (за загальним правилом), з дати підписання,прийняття; з дати, вказаної в самому акті; в термін, вказаний в іншому акті; після державної реєстрації та офіційного опублікування.
Центральне місце в діяльності органів державної влади посідає видання правових актів. Це основна юридична форма виконавчої і розпорядчої діяльності.
Правові акти управління є певним видом управлінських рішень, що приймаються суб'єктом управління і обов'язкові до виконання усіма керованими об'єктами.
80. Поняття та види державних службовців
Державний службовець (в Україні) — громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим.
Згідно з адміністративно-правовим розподіленням державні службовці традиційно розглядаються з погляду юридичної класифікації, яка поділяє їх на:
— представників влади;
— посадових осіб;
— допоміжно-технічний або обслуговуючий персонал.
Для управлінських цілей частіше за все використовується функціональна класифікація, згідно з якою прийнято виділяти три категорії працівників:
1.керівників:
вищої ланки;
середньої ланки;
низової ланки.
2.спеціалістів:
особи, які приймають і виконують управлінські рішення в рамках функціональних обов'язків у сфері зовнішнього управління;
особи, зайняті переважно або виключно оперуванням інформацією, підготовкою управлінських рішень і перевіркою їх виконання;
спеціалісти у вузькому розумінні цього слова, наприклад, особи, які виконують машинну обробку інформації, експерти тощо.
3.допоміжний склад.
Існує класифікація державних службовців також за видами служби, на якій вони перебувають:
звичайна (цивільна) служба;
спеціальна (мілітаризована) служба
81. Поняття і підстави адміністративної відповідальності.
Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадо вою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.
Адміністративна відповідальність характеризується двома видами ознак.
1.ознаки, властиві юри дичній відповідальності (основні);
2.озна ки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).
Основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що вона:
1)є засобом охорони встановленого державою право порядку;
2)нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм;
3)супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;
4)пов'язана з примусом, з негативними для правопо рушника наслідками;
5)реалізується у відповідних процесуальних формах.
Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов'язків у сфері державного управління, тобто за вчинення адміністративних правопорушень. Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінарну відповідальність.
Таким чином, не всяке порушення правил, встановле них адміністративно-правовою нормою, спричиняє адміністративну відповідальність. Адміністративну відповідальність тягне порушення тільки тієї норми адміністративного права, що охороняється адміністративними санкціями.
Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адміністративної відповідальності. За змістом їх можна поділити на три види: 1.матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності ;
2. адміністративно-процесуальні, що закріплюють провадження у справах про адміністративні правопорушення;
3.організаційні, що закріплюють порядок створення суб'єктів адміністратив ної.
Чинний на сьогодні КпАП визнає суб'єктом проступку тільки фізичну особу. Про це свідчать закріплені нормативно його ознаки (є встановлений вік, з досягненням якого настає адміністративна відповідальність (16 років); при накладенні стягнення враховувати особу правопорушника; відомості про особу правопорушника, а також зобов'язує правопорушника підписати протокол; особа, що скоїла проступок, має право виступати рідною мовою). Перелічені норми розраховані на фіз.. осіб, а не на юридичних осіб.
.
82. Види адміністративних стягнень
Види адміністративних стягнень:
1) попередження — письмове або в іншій формі офіційне застереження уповноваженою посадовою особою громадянина про недопустимість вчинення ним адміністративних пра вопорушень;
2) штраф — майнове стягнення, або вилучення у поруш ника певної грошової суми на користь держави;
3) конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, виявляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього предмета у власність держави;
4) позбавлення спеціального права, наданого даному гро мадянинові, на певний строк за грубе порушення порядку користування цим правом (стосуєть ся права керувати транспортними засобами та права полювання);
5) виправні роботи призначаються на певний строк з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням певного % її заробітку у власність держави;
Попередження застосовується як самостійна міра покарання за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні май нових, ні інших прав порушника. Суть попередження як запобіжного заходу полягає в тому, що порушнику роз'яснюють протиправний характер його дій, зобов'язують їх припинити, усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування більш суворих примусових заходів.
Штраф— це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністра тивні правопорушення у випадках, установлених законо давством України. Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку, або в судовому. Це грошове стягнення, це захід впливу на психіку і майнове становище правопорушника, це компенсація матері ального збитку, що заподіяний внаслідок порушення дого вірних зобов'язань.
Оплатне вилучення застосовується тільки до предметів, які стали знаряддям вчинення або безпо середнього об'єкта адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його на ступній реалізації і передачі колишньому власнику вируче ної суми з відрахуванням витрат по реалізації. Мета оплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж викорис товуваним з порушенням установлених правил.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмініст ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп латній передачі цього предмета у власність держави.
Позбавлення спеціальних прав— це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Якщо громадянин неправильно використовує нада не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.
Виправні роботи— стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на визначений термін і з відрахуванням % його заро бітку в доход держави.
Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України. Поширюється винятково на іноземців.
83. Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення:
Система органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначена в ст. 213 Кодексу про адміністративні правопорушення. Ці органи можна поділити на колегіальні, тобто ті, що розглядають справи колегіально, й одноособові, де справи розглядаються одноосібно уповноваженими службовими особами.
До колегіальних належать адміністративні комісії при міськрай-виконкомахомісії в справах неповнолітніх, виконавчі комітети селищних та сільських Рад народних депутатів, народні суди.
До одноособових входять органи внутрішніх справ (міліція), органи державного пожежного нагляду, органи залізничного транспорту, органи морського транспорту, органи річкового транспорту, органи повітряного транспорту, органи держгір-технагляду, органи держатомнагляду, митні органи, органи Міністерства оборони, органи, які здійснюють державний пробірний нагляд, органи пенсійного фонду України та фонду соціального страхування, органи державної статистики. Від імені цих органів справи про адміністративні правопорушення розглядають уповноважені на це службові особи: начальники, заступники, державні інспектори, інспектори-ревізори.
Серед названих органів найширше коло справ підвідомче адміністративним комісіям, які згідно з чинним законодавством утворюються при адміністрації представника Президента і діють на підставі положення про ці комісії від 9 березня 1988 р.
Повноваженнями розглядати справи про адміністративні правопорушення наділені виконавчі комітети селищних і сільських Рад народних депутатів. Підвідомче їм коло правопорушень визначається ст. 219 Кодексу про адміністративні правопорушення, а також Законом України «Про місцеві Ради народних депутатів, регіональне і місцеве самоврядування».
Народні суди (судді) згідно зі ст. 221 розглядають справи з підвищеним ступенем суспільної небезпеки, наприклад, про дрібне хуліганство, дрібне розкрадання державного та громадського майна, азартні ігри на гроші, речі та цінності тощо. До компетенції районних (міських) судів віднесено також розгляд скарг і протестів на постанови інших органів (службових осіб) у справах про адміністративні правопорушення.
84. Поняття, структура та джерела кримінального права
Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.
Джерела кримінального права
-Конституція України
-Кримінальний Кодекс
-Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми
-Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів
Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин - Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України.
Кожна частина КК поділяється на розділи. Кожний розділ має назву та об'єднує певну сукупність статей.
Кримінально-правова норма, як і будь-яка правова норма, має три-ланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотеза - це складова частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, вказані в диспозиції цієї норми.
Диспозиція - це складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки суб'єкта при наявності вказаних у гіпотезі обставин.
Санкція - це складова частина норми права, яка передбачає юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, вказаного у диспозиції.
Таким чином, всі елементи норми права логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему.
85. Підстави кримінальної відповідальності.Поняття злочину та його ознаки
Виділяють правову і фактичну підстави кримінальної відповідальності. Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК). Це означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб'єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого КК діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об'єктів. Фактична підстава кримінальної відповідальності - це вчинення особою діяння, передбаченого в КК, яке містить склад злочину. Наприклад, особа вчинила крадіжку. Саме факт вчинення особою крадіжки і буде підставою негативної кримінальної відповідальності.
Особа не підлягає відповідальності, якщо діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність. Не може підлягати кримінальній відповідальності й особа, коли вчинене нею діяння не визнається законом про кримінальну відповідальність злочином (п. З розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК). Злочином за КК (ст.7) визначається суспільно небезпечне діяння ( дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політ.та екон.системи, власність, особу, політ.труд.майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене крим.законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, крим.протиправність, винність і караність діяння. Суспільна небезпека – оцінка категорії, що хар-ся певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються крим.законом. ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:
Згідно з КК У не є злочином дія чи бездіяльність, що формально має ознаки будь-якого злочину, передбаченого крим.законом, але не є суспільно небезпечною. Злочином повинно визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпечності якого досяг рівня, що вимагає боротьби з такими діяннями крим.-правовими заходами.Друга ознака злочину – крим.протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене крим.законом як злочин, може вважатися злочином. Протиправність означає закріплення в крим.законі принципу: немає злочину без вказівки про це в законі.Третя ознака – винність – одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що є структурним елементом суспільної небезпечності. Винність указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де неме вини, нема злочину.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.
86. Складу злочину та зміст його елементів
Злочин - суспільнонебезпечне, винне, протиправне та кримі нально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Йому притаманні всі об'єктивні та суб'єктивні ознаки, що характеризують поведінку людини.
Під складом злочину мають на увазі скупність передбачених крим.законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин.
Вирізняють такі елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.
Об’єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політ.та екон.система, власність, особа, політ.труд.майнові та інші права і свободи громадян.
Об’єктивна сторона – зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням та його наслідком. Дія – активна,суспільно небезпечна, передбачена крим.законом поведінка суб’єкта. Бездіяльність – пасивна поведінка, яка проявилася у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину наз.збиток, шкоду, якої завдає діяння об’єктивної сторони.
Суб’єкт злочину – це індивід.фіз.особа, що досягла певного віку і є осудною. Фіз.особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Осудність фіз.особи означає, що вона розуміє хар-р своїх дій і може керувати ними.
Суб’єктивна сторона – внутрішня психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.
Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.
Намір як форма провини хар-ся тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний хар-р своєї дії, передбачає суспільно небезпечні та шкідливі її наслідки та бажає, або свідомо допускає їх настання.
Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
У теорії права розрізняють і змішану провину, себто таку, коли особа стосовно до суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків – необережність.
Мотив – внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мета – уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин.
Мотив і мета близькі за значенням. Мотив і мета – обов’язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті крим.злочину.
87 Покарання та його мета. Види покарань у кримінальному праві
Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне покарання має кілька функцій: 1.воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. 2. реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкретних правообмежувальних процедур до винних осіб чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення. Покарання є заходом примусу, що застосовується державою за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину.
Як форма примусу покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Мета кари досягається виконанням покарання та самим фактом його призначення, що спричиняє засудженому певні моральні випробування. Система покарань містить види: штраф; позбавлення військового звання, чину; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. За порядком призначення покарання поділяються на три групи:
1) основні покарання;
2) додаткові покарання;
3)покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові. До основних покарань відносять:
1) громадські роботи— встановлюються на певний строк;
2) виправні роботи— призначаються на певний строк і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого в доход держа ви певний % заробітку засудженого;
3) службові обмеження для військовослужбовців— встановлюються на певний строк з відрахуванням у доход держави певний % грошо вого забезпечення, одержаного засудженим;
4) арешт - на певний строк;
5) обмеження волі на певний строк з утриманням в кримінально-виконавчих установах від критого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим за лученням до праці;
6) тримання в дисциплінарному батальйоні військово службовців на певний строк;
7) позбавлення волі на певний строк і відбувається в кримінально-виконавчих установах;
8) довічне позбавлення волі —актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше 25 років.До додаткових покарань відносять:
1) позбавлення військового, спеціального звання — безстрокове;
2) конфіскацію майна — призначається лише у випадках, прямо передбачених у санкціях статті за особливо тяжкі корисливі злочини. Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові є:1)штраф — встановлюється у певних межах неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,;2) позбавлення права обіймати певні посади або займати ся певною діяльністю — на строк від 2 до 5 років як основне і від 1 до 3 років як додаткове покарання.Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями. Покарання призначається в межах санкції статті, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують по карання. За наявних підстав винна особа може бути повністю або частково звільнена судом від покарання за вчинений злочин.
88. Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправні діяння
Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправні діяння - це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених крим.законом як злочин, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов’язковість їх вчинення. Ознаки правомірності таких умов визначаються законом або вироблені судовою практикою та наукою крим.права.
Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, - це самостійниц інститут крим.права. За наявності обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, воно під час вчинення є правомірним, і, як правило, суспільно корисним.
До обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, слід віднести: необхідну оборону, крайню необхідність, дії по затриманню особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, виконання наказу, виконання професійних чи службових функцій, згоду потерпілого, здійснення свого права.
За критерієм юр.форми об’єднують всі обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, в 3 групи:
1.обставини, що є здійсненням особою свого суб’єктивного права (відносять необхідну оборону, крайню необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняття спортом);
2. обставини, що є виконанням правового обов’язку (відносять виконання наказу чи розпорядження, виконання професійних чи службових функцій, колізію юр.обов’язків);
3.обставини, пов’язані з виконанням службового обов’язку (відносять правомірне застосування спеціальних засобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов’язку при здійсненні правомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхідних відомостей)
Критеріями класифікації можуть бути: 1) соціальна сутність(суспільна користь, правомірність); 2) правові підстави для вчинення дій (дозволення законом чи обов’язковість виконання); 3) хар-р дії, що вяиняється; 4) спрямованість дії (об’єкт, на який вони націлені); 5) врегульованість дій у законі; 6) правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан; 7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату)
89. Стадії вчннення умисного злочину
Стадії вчинення злочину – це передбачені крим.законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, якірозрізняються між собою за хар-ом дії, моментом іх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпеки.
Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу – прямий. Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину щодо діянь, які вчиняються з непрямим умислом, оскільки свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків не може розглядатися, як результат цілеспрямованих дій суб’єкта. Отже, за суб’єктивними ознаками наявність стадії вчинення злочину хар-на лише для певної категорії злочинів, а саме для злочинів, що вчиняються з прямим умислом.
Із суб’єктивної сторони поняття стадії вчинення злочину пов’язують зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об’єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою крим.законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа. Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об’єктивні і суб’єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи.
Існує 3 стадії вчинення злочину:
Добровільна відмова від вчинення злочину – добровільне та остаточне припинення розпочатої діяльності при усвідомленні наявної можливості її успішного завершення. Добровільність полягає у відмові від доведення злочину до кінця з власної волі, без фіз.та психічного примусу з боку іншої особи.
90 Поняття та види співучасті у злочині
Злочин - суспільнонебезпечне, винне, протиправне та кримі нально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.
Об'єктивні ознаки співучасті - злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно.
Злочин при цьому вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників, злочин — це результат їх спільної діяльності.
Співвиконавцем - особа, яка безпосередньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.
Організатором - особа, яка організувала вчи нення злочину або керувала його вчиненням чи підготовкою; особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними.
Підбурювач - особа, яка схилила іншого спі вучасника до вчинення злочину.
Пособником - особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками; особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряд дя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здобуті злочин ним шляхом, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Умисна спільна злочинна діяльність двох або більше осіб може діставати вияв у формі простої аюо складної співучасті.
Проста форма співучасті полягає у вчиненні кожної з осіб, що діють спільно, дій, які утворюють об’єктивну сторону складу конкретного злочину. У таких випадках кожен із співучасників виступає як виконавець злочину. При співвиконавстві всі учасники можуть вчиняти дії одночасно або послідовно.
Проста форма співучасті передбачає:
Складна форма співучасті включає:
Складна форма співучасті передбачає наявність поряд із виконавцем організатора, пособника або підмовника (співучасть у вузькому розумінні). Їх дії можуть бути як обувомлені попереднім зговором, так і необумовлені ним. Для наявності цієї форми співучасті необхідно усвідомлення кожним учасником того, що він бере участь у спільній злочинній діяльності.
Злочинне угрупування створюється за взаємною згодою його учасників і об’єднує на основі спільного плану їх діяльність, спрямовану на вчинення, як правило, ряду злочинів.
Кожен із співучасників злочинного угрупування усвідомлює, що він разом з іншими особами бере участь у здійсненні злочинної мети, для досягнення якої воно створене, і бажає зробити свій внесок у цю діяльніст
84