Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
4. Початок християнства на Україні
Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська.
Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього.
Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.
Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгород-ський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.
В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ.
В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.
Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.
7. Державний лад Галицько-Волинського князівства
З великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 році та проіснувало воно до 1340 року. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.
Особливістю державного ладу Галицько-волинської держави було те, що тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у свою чергу подрібнюватися. Особливістю було і те, що влада, по суті, знаходилась у руках великого боярства.
Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їх влада виявилася нетривкою. Князівська влада передавалась за спадком — місце померлого батька займав старший син. Значним впливом при синах користувалася мати-вдова. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою встановлювалися взаємини між членами князівського дому, кожне князівське володіння було значною мірою політично самостійним.
Хоча князі виражали загалом інтереси феодалів, однак не могли зосередити у своїх руках повноту державної влади. Галицьке боярство відігравало важливу роль у політичному житті країни. Воно керувало навіть князівським престолом — запрошувало і скидало князів. Історія Галицько-Волинської держави знає чимало прикладів, коли князі, які втратили підтримку боярства, залишали свої князівства.
Характерними були також форми боротьби з небажаними князями. Бояри запрошували угорців і поляків, убивали невигідних князів (так були повішені князі Володимир і Роман Ігоровичі 1208 р.), виганяли їх з Галичини. Відомий також випадок, коли проводир галицького боярства Володислав Кормильчич проголосив себе у 1213 р. князем. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті. За таких умов основною опорою князів стали середні та дрібні феодали, а також міські верхи.
Галицько-Волинські князі мали широкі адміністративні, (військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями. Вони мали вплив на церковні справи (за їх згодою призначалися єпископи, які тільки потім посвячувалися київським митрополитом).
Князі формально були головнокомандувачами всіх збройних сил, до складу яких із професійною дружиною в період ворожих нападів входило і народне ополчення. Натомість кожний боярин мав військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр переважно були більшими, ніж князівські, то у випадку розбіжностей з того чи іншого питання могли сперечатися з князем шляхом військової сили. Тоді верховна судова влада переходила до боярської верхівки.
Також князі видавали грамоти щодо різних питань управління. Але часто бояри не признавали ці грамоти. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він фактично залежав від боярства, а воно, у свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.
Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені: Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди боярської рад. Рада захищала інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справив князя (наприклад, коханку князя Ярослава Осмомисла, Настасію бояри спалили). Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри, котрі займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.
Інколи при надзвичайних обставинах галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не мало такого значення, як, наприклад, у Новгороді. У ньому могли брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.
У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. У системі цього управління провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську та суді.
Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін. Печатник відав князівською канцелярією, охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом. У його руках знаходилась князівська печатка. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість страв та сервування стола. Ловчий відав полюванням на звірів. Головна функція конюшого зводилася до обслуговування князівської кінниці. Під їх управлінням діяли численні князівські ключники.
Посади дворецького, печатника, стольника, конюшого та інших поступово перетворювалися у двірцеві чини.
У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Князь у міста призначав і посилав посадників. Вони мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо.
Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас.
Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.
56. Внутрішня політика
У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.
Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.
26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.
57. Зовнішня політика
Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.
31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
51. I Універсал
І Універсал УЦР (Документ ЦДАВО України).
10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.
Умови
Проголошення автономії України в складі Росії;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;
Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України(навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії … народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування
52. III Універсал
Докладніше: Третій Універсал Української Центральної Ради
7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
Умови
Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
Скасовується право приватної власності на землю;
УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
Запроваджується 8 годинний робочий день;
Встановлюється державний контроль над виробництвом;
На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
Судова реформа.
Амністія політичних в'язнів.