Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Министерство освіти і науки України
Одеська державна академія будівництва та архітектури
Кафедра українознавства
Реферат
на тему
«Шістдесятники»
Вик. ст. гр. А-190
Красько М. О.
Перев. Цупенко В.Л.
План
Вступ
Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.
Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність.
Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.
Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.
Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів, а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.
Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.
Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.
Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР.
Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів. В Україні також проводилися виставки "самвидаву", робіт художників того часу, видаються твори письменників.
Симоненко Василь
(1935 - 1963)
Поет, журналіст
Місце народження: село Біївцці, Лубенський район, Полтавська область
У 1957 році Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював кореспондентом обласних газет, пізніше - республіканської «Робітничої газети». Почав писати вірші ще в студентські роки, але за життя офіційно була надрукована лише збірка «Тиша і грім» та казка «Цар Плаксій та Лоскотон». Проте великої популярності набули вірші Василя Симоненка, видані самвидавом. Увійшовши в історію української літератури як талановитий лірик, Симоненко не замикався в одному жанрі. Його творчу спадщину складають і патріотичні поезії, і соціальні вірші, і сатири. 1962 року Василь Симоненко разом з Алою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янiвському та Васильківському цвинтарях та в Биківні. Помер Василь Симоненко внаслідок швидкоплинної хвороби нирок у 1963 році.
Вінграновський Микола
(1936 - 2004)
Письменник, діяч кіно і театру
Місце народження: село Богопіль, нині у складі міста Первомайськ Миколаївської області
Народився в селянській сім’ї. Закінчив Інститут кінематографії в Москві, де познайомився з Олександром Довженком, який мав значний вплив на формування поета. У Довженковому фільмі "Повість полум'яних літ" виступив у ролі Івана Орлюка. Після закінчення інституту працював на Київській студії ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Перші вірші з'явилися 1958 року на сторінках журналів "Дніпро" та "Жовтень" ("Дзвін"). Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Постановник десяти художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії "Благовіст", Міжнародної премії Фундації Антоновичів.
Костенко Ліна
(нар. 1930)
Письменниця
Місце народження: в м. Ржищеві на Київщині
Ліна Василівна народилася 19 березня 1930р. в родині вчителів. У 1936 p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінованого поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш. Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956 р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а згодом вийшли книги: «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980). За роман у віршах «Маруся Чурай» Костенко отримала Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.
Світличний Іван
(1929 - 1992)
Місце народження: село Половинкине, Старобільский район, Луганська область
Іван Світличний у 1962 році закінчив факультет української літератури й мови Харківського університету і працював у словниковому відділі Інституту Мовознавства АН УРСР. За критику русофільської лінії інституту і виступи проти арештів і незаконних судів над діячами української культури та за поширення самвидавної літератури Івана Світличного було звільнено з роботи. Влітку 1965 його заарештували. Після 8 місяців ув'язнення Іван Світличний вийшов на волю, але не міг працювати за фахом, і в січні 1972 року був заарештований удруге, а в березні 1973 року засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду» на 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). Літературно-критична діяльність Світличного присвячена головним чином творчості літераторів покоління 60-их років і критиці соцреалістичної літератури. Також Іван Світличний писав полемічно-критичні статті на мовознавчі теми.
Заливаха Опанас
(1925 - 2006)
Художник
Місце народження: село Гусинці, Харківська область
В дитинстві Опанас Заливаха разом з родиною переїхав на Далекий схід. Вчився у середній художній школі при Ленінградській академії мистецтв, Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури, який закінчив у 1960 році. 1957 року приїжджає на практику в Косiв Iвано-Франкiвської областi. Знайомство з українською мовою, етнографією сильно вплинуло на Заливаху. Повернувшись до Ленiнграда, вiн починає читати українськi книжки, вивчає мову. Пiсля закiнчення iнституту одержує призначення в Тюмень, в художнiй фонд. Був головою художньої ради в Тюменi. Його роботи закуповує Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансiйський музей. У груднi 1961 року Заливаха переїжджає в Україну, вступивши в Iвано-Франкiвське обласне товариство художникiв. У квiтнi 1962 року в Iвано-Франкiвську була влаштована його персональна виставка, яку через декiлька днiв закрили за вказiвкою обкому партiї за "занепадницькi настрої". У 1964 році до ювілею Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів – як «націоналістичний». 1965 року Заливаха заарештований і в березні 1966 засуджений на 5 років таборів суворого режиму за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував у Мордовії, де малювати йому забороняли. Тоді Заливаха взявся за малу графіку – екслібриси, листівки. Усі роботи вилучалися і знищувалися. Після звільнення працював креслярем на побуткомбінаті. Створив низку проектів у видавництвах «Веселка» та «Каменяр». Результативно працював у станковому живопису. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення кафе «Медівня», ресторану «Білий камінь», кафе «Молочне». У 1987 Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). 1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки Панаса Заливахи в Івано-Франківську, Львові, 1989 – в музеї Т.Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. П.Заливаха – лауреат премії імені Василя Стуса 1989 та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року.
Горська Алла
(1929 - 1970)
Художниця, правозахисник
Місце народження: Ялта
Алла Горська народилась в родині радянського службовця, її батько був директором Ялтинської, Ленінградської, Київської кіностудій. Під час війни два роки прожила в блокадному Ленінграді. Влітку 1943 року разом з матір’ю евакуювалась до Алма-Ати. Наприкінці 1943 року переїхала до Києва. Навчалась у республіканській Художній школі. У 1954 році Горська закінчила Київський художній інститут. На початку 1960-х років Алла Горська була одним з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник». Разом із В.Симоненком та Л.Танюком виявила місця поховання розстріляних НКВС на Лукянівському та Васильківському цвинтарях. У 1964 році, до 150-річчя Т.Шевченко, Алла Горська у співавторстві з О.Заливахою Л.Семіоконою, Г.Зубченко та Г.Севрук створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж було знищено адміністрацією університету. Спеціальна комісія за уламками кваліфікувала вітраж як «ідейно хибний». Алла Горська була виключена зі Спілки художників. Горську неодноразово викликали на допити до КДБ. Вона була присутня на процесі В. Чорновола у 1967 році, де з групою киян написала протест проти незаконного ведення суду. Алла Горська підтримувала правозахисників та вояків ОУН-УПА, які поверталися з ув’язнення. У 1968 році вона підписала листа на ім’я Л. Брежнєва, О.Косигіна і М.Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Алла Горська була вбита у 28 листопада 1970 року, за невідомих обставин.
Місце народження – село Єрки, Звенигородський район, (нині Катеринопільский) Черкаська область.
В’ячеслав Чорновіл народився в родині сільських вчителів. У 1955 році закінчив Вільхивецьку середню школу із золотою медаллю. В тому ж році Чорновіл вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, пізніше перевівся на факультет журналістики.
З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т.Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.
В’ячеслав Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді, української суспільно-культурної організації, що стала осередком молодої української інтелігенції, т.з. шестидесятників. Разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, В’ячеслав Чорновіл був одним з лідерів та активним діячем дисидентського руху.
В’ячеслав Чорновіл був одним із ініціаторів створення Української Гельсінської Групи. Видавав самвидавний «Український Вісник»
Був декілька разів ув’язнений за «антирадянську пропаганду». Покарання у 1967–1969, 1972–1979, 1980–1988 роках відбував у таборах суворого режиму та на засланні.
З 1990 року був обраний депутатом У 1991 році був кандидатом у Президенти України і досяг другого місця. Верховної ради. З 1992 року В’ячеслав Чорновіл очолив Народний Рух України.
Загинув за нез’ясованих обставин у автокатастрофі.
Драч Iван
(нар. 1936)
Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС. 1955–1958 служив у армії.
Від 1958 навчався у Київському університеті. Виключений за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади. Член КПРС в 1959-1990 рр.
До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся в своїх зв'язках з дисидентами (травень 1966), після чого стосунки Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились. Разом з тим, 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко)[1]. У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку віршів.
У 1983 Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980).
Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.
На І з'їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був обраний його головою: з 1109 делегатів І з'їзду 38 голосів «проти», 15 — «утрималися» — всі інші — «за». (1-й заступний голови Руху — Конєв Сергій Іванович, заступники: Володимир Яворівський, Володимир Черняк,Михайло Горинь).
З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
Пізніше очолив громадську організацію — Товариство "Україна-Світ".
Весною 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього проголосувало 66,38% виборців.
З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання.
На парламентських виборах 31 березня 2002 р. І.Драч виступав у списку «Нашої України» під номером 31. Таким чином, він втретє стає членом Парламенту України.
Творчість І. Драча набула широкої популярності як в СРСР, так і за кордоном. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови
Народився 15 квітня 1936 в селі Холонів, Горохівського району Волинської області в селянській сім'ї. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 — викладачем Луцького педінституту, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку Валентин Мороз писав кандидатську дисертацію в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ.
Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А вМордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».
Мороз вважає, що шістдесяті роки — це була перша хвиля українського відродження після довгої зими сталінізму, так би мовити, революція поетів. І головними фіґурами цього відродження називає І. Дзюбу, Є. Сверстюка, А. Горську. Ця перша хвиля дала продукцію у вигляді самвидаву. І увінчалася вона цілим меморандумом покоління — книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема, його різкий осуд зречення І. Дзюби, а також міркування про національну ідентичність).
Новий арешт Мороза 1 червня 1970, особливо ж закритий судовий процес над ним з порушеннями законів, а також жорстокий вирок 14 років за тією ж статтею 62, ч. 2 КК УРСР, викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Вище згадані статті були інкриміновані Морозу як антирадянські. Слід зазначити, що 1969 КДБ припинив слідство щодо «Репортажу з заповідника імені Берія», а тепер за цю працю він був звинувачений.
Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв'язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В'ячеслав Чорновіл,Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Навіть на оголошення вироку не були допущені близькі та друзі Мороза. Термін покарання, визначений судом, — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Українська інтелігенція дуже різко відреагувала на беззаконня й жорстокість суду — було понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств.
Мороз відбував тюремне ув'язнення у Володимирській в'язниці, його утримували в камері з карними в'язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що мусили його взяти до лікарні і накласти шви. Після цього, на прохання М. і дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін.
22 листопада 1974 Мороз припинив голодування і повідомив дружині, що його перевели з одиночки та що його співкамерник — інтеліґентна людина.
Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в'язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Е. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв'язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнания гуманітарних прав особи між в'язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв'язнів.
Цікаво, що Комітет виніс сувору догану Морозу за поведінку, не гідну статусу політв'язня. Мороза звинуватили в розпалюванні національної ворожнечі (особливо щодо росіян і євреїв), у неповазі до поглядів товаришів по нещастю. Антисемітська вже тоді позиція Мороза кидала тінь на українських дисидентів, які складали в таборі більшість, і завдавала шкоди демократичному рухові взагалі, бо на Заході ім'я Мороза було дуже популярне. Дивно, але Комітет вимагав піддати в'язня Мороза загальному бойкоту і, навіть, не згадувати його імени в самвидаві та інших матеріалах.
Нарешті після 5-місячного голодування в 1979, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ.
Уночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянських властей обміняли п'ятьох політв'язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова — на радянських громадян Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Жоден з обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим видвореннням із країни. В одному з інтерв'ю Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в'язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався. Бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»
1 червня 1979 у Мороза закінчувалася тюремно-табірна частина покарання, йому належалося ще 5 років заслання.
За кордоном Мороза зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, викладав у Гарвардському університеті. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість. З плином часу, принаймні судячи з інтерв'ю Мороза 1991 року, він став м'якшим і терпимішим.
Жив у Канаді, працював радіожурналістом, приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття». Викладав у Гарвардському університеті у США.
З 1997 року постійно живе у Львові, викладає лише у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури, а не в Львівському або Прикарпатському університетах (очевидно, ексценризм поведінки Мороза декого і в Україні надто разить).
Вважається ідеологічним авторитетом для членів Соціал-Національної Асамблеї, у виданнях якої видавав свої книги з питань націоналізму.
Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України,академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001).
Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України».
Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін.
Народився в селянській сім'ї.
1932 — родина, рятуючись від голоду, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.
Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Друкуватися почав з 1959 р.
В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» — «за ідеологічні помилки». А згодом і з роботи у видавництві «Молодь».
Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963 і присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І.Дзюба, Т.Цимбал, М.Коцюбинська, І.Драч, С.Тельнюк, М.Вінграновський, Ю.Назаренко, І.Жиленко.
У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом таВ'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.
У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях.
1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю«Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім'ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі.
Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».
Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України.
В листопаді 1992 року став другим міністром культури вільної України.
Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Література