Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Профілактика та подолання агресивної поведінки у підлітків-школярів
З М І С Т
Вступ 3
Розділ 1. Теоретичне дослідження феномену
агресивної поведінки підлітків
1.1. Психолого-педагогічний аналіз феномену агресії с. 6-17
1.2. Розвиток теоретичних концепцій агресивної поведінки с. 17-24
1.3. Феномен підліткової агресії: особливості прояву
та соціально-педагогічні фактори с 24-44
1.4. Розкриття питань профілактики та подолання агресивної поведінки у
соціально-педагогічній науці c.45-
Висновки до першого розділу
Розділ 2. Експерементальне дослідження проблеми агресивної
поведінки у підлітків-школярів
2.1. Методика діагностуючого експеременту
2.2. Діагностуючий експеримент
2.3. Корекційна програма по подоланню агресивної поведінки підлітків-
школярів
Висновки до другого розділу
Додатки
ВСТУП
Актуальність теми. Представлена робота присвячена вивченню факторів агресивної поведінки сучасної молоді, висвітленню шляхів її запобігання і подолання. Необхідність в проведенні досліджень на вказану тему обумовлюється, на наш погляд, цілою низкою причин.
По-перше, проблема агресії сама по собі була досить актуальною на всьому протязі розвитку людства. Щодо сучасної цивілізації, то вона не тільки не долає, але, навпаки, стимулює прояви агресії.
По-друге, хоча в ході попередніх наукових досліджень і були виявлені основні біологічні, особистісні та соціальні фактори агресії, до сих пір немає однозначної думки про їх місце та ступінь впливу на формування та прояв цього феномену. Ряд дослідників (З.Фрейд, К.Лоренц) віддавали перевагу внутрішнім біологічним факторам, в той час як інші (А.Бандура, Л.Берковітц, Д.Доллард, Н.Міллер, А.Макаренко) – зовнішнім соціальним. Таким чином, дане питання багато в чому залишається відкритим. Але спираючись на сформульований Л.С.Виготським загальний генетичний закон культурного розвитку, згідно якому будь-яка психічна функція в своєму розвитку з’являється спочатку як соціальна, а вже потім як психологічна, ми в будь-якому випадку не можемо обійти увагою соціально-педагогічні фактори агресії.
По-третє, знаходячись в тісному зв’язку та взаємообумовленості зі всіма іншими об’єктивними та суб’єктивними елементами в суспільстві, соціально-педагогічні фактори мають власні, відносно самостійні закономірності функціонування та розвитку. А на сучасному етапі, коли українське суспільство знаходиться в умовах трансформації соціально-економічної системи, зміни ціннісних орієнтацій, вивчення саме соціально-педагогічних факторів, що впливають на особистість, зокрема в плані агресивної поведінки, набуває особливої актуальності.
Крім того, зі всього кола проблем людської агресії найважливішою можна вважати проблему агресії підлітків. Ця соціально-вікова група є не лише самим активним та динамічним елементом соціальної структури суспільства, але й являє собою його майбутнє. Відомо, що ступінь прояву агресії та агресивності людини в дитинстві дозволяє досить надійно прогнозувати ступінь її агресії в зрілі роки [46]. А на думку багатьох спеціалістів, саме агресивність поряд з тривожністю виступає найбільш поширеним проявом серед сучасних дітей та підлітків. Це підтверджується і сучасною криміногенною ситуацією, коли швидкими темпами зростає насильницька злочинність серед молоді. Зокрема підраховано, що кожного дня підлітки скоюють 104 злочини в Україні, в тому числі одне вбивство або тяжке тілесне пошкодження, 2-3 розбійних напади і т.п. [30].
Об'єкт дослідження - феномен агресивної поведінки підлітка.
Предмет дослідження - фактори агресивної поведінки підлітків та особливості їх профілактики і подолання.
Мета дослідження –система форм і методів запобігання та подолання агресивної поведінки школярів-підлітків.
Згідно з поставленою метою було визначено основні завдання дослідження:
1) Аналіз феномену агресії, форм її прояву, теоретичних підходів щодо етіології агресії, особливостей агресивної поведінки підлітків та її соціально-психологічних факторів.
2) Вивчення рівнів агресивності та факторів агресивної поведінки в підлітковому віці ( 10 – 15 років ).
3) Розробка та теоретичне обґрунтування соціально-педагогічної системи форм і методів запобігання і подолання агресії підлітків.
4) Практична перевірка системи форм і методів запобігання і подолання агресивної поведінки школярів-підлітків.
Методологічною та теоретичною основою дослідження є концептуальні положення вітчизняних дослідників (Б.Г.Ананьєв, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, С.Д.Максименко, С.Л.Рубінштейн) щодо формування особистості, та положення ряду вітчизняних та зарубіжних науковців (Ю.Антонян, Е.Аронсон, А.Бандура, Л.Берковітц, Д.Доллард, С.Кудрявцев, Н.Левітов, Д.Майерс, Р.Мертон, Н.Міллер, А.Реан, Е.Фромм та ін.) про соціально-психологічні фактори феномену агресивної поведінки.
Методи дослідження. В ході дипломного дослідження було використано такі методи: теоретичний аналіз, проведення анкетувань, психодіагностичних вимірювань (за допомогою опитувальників та проективних методик). Отримані емпіричні результати піддавалися обробці методами статистичного аналізу.
Структура дипломного проекту зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел , додатків. Загальний обсяг роботи – сторінок.
Розділ 1
теоретичнЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ
агресивної поведінки підлітків
Для повноцінного розкриття сутності агресивної поведінки підлітків необхідно проведення загального теоретичного аналізу феномену агресії, історіографічних тенденцій в ході його вивчення різними дослідниками та сучасних концепцій щодо етіології агресії. Це дасть змогу визначити особливості підліткової агресії та соціально-педагогічні фактори її прояву. Висвітленню цих питань присвячений даний розділ.
1.1.Психолого-педагогічний аналіз феномену агресії
Так, англійський філософ Т.Гоббс стверджував, що схильність до насильства є атрибутом поведінки всіх людей. За його думкою, існує три основних причини насильства та війн: суперництво із-за наживи, недовіра (напад в цілях власної безпеки) та жадоба слави, міркування власної гідності.
Його співвітчизник Дж.Локк вважав, що душа (психіка) дитини є “tabula rasa” (“чистою дошкою”), на якій відбивається життя. Так, своїм прикладом батьки можуть заохочувати жорстокість в своїх дітях: “якщо їх з малих років вчили, що можна бити та ображати інших … то чи не цим вони готуються до того, щоб робити теж саме, коли вони стануть достатньо сильними…”. В цілому ж, існує два засоби вирішення спірних питань між людьми: звертаючись до права або до насильства; там, де закінчується перше, починається друге .
Видатний французький філософ Ж.-Ж.Руссо висунув відому ідею “благородного дикуна”, згідно якої люди, в своєму природному стані є добрими істотами, яким суспільство нав’язує агресію та жорстокість. Ш.Монтеск’є пов'язував характер людей із географічними чинниками. Так, північний клімат, на його думку, сприяє формуванню таких рис, як хоробрість, войовничість (тобто, фактично, агресивність).
Таким чином, можна побачити, що задовго до початку наукового вивчення феномену агресії, дослідники приділяли увагу його зовнішнім факторам. Розвиток в ХІХ ст. ряду природничих і гуманітарних наук (біології, соціології, кримінології, психіатрії та інших) дав певний поштовх в розумінні агресії та її причин. Це обумовило і новий погляд на агресію, згідно якому вона здатна виконувати і негативні, і позитивні функції. Так Ч. Дарвін розглядав винищення представників свого або чужого виду (що, власне, і є агресією) як один з механізмів природного відбору і самозбереження живих істот. Але питання про роль внутрішніх та зовнішніх факторів агресії залишалось відкритим. Вже тоді з'явилась тенденція (яка, певним чином, зберігається й досі), згідно якої в природничих науках пріоритет віддавався внутрішнім (ендогенним) чинникам агресивної поведінки, а в гуманітарних (соціологія, соціальна психологія) - зовнішнім (екзогенним).
Вивчаючи соціальні конфлікти, ряд дослідників (К.Маркс, Г.Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козер) виділяли соціально-економічні передумови насильницької поведінки людини.
Починаючи з 1930-х рр. проблема агресії (головним чином, в контексті насильницької злочинності) широко вивчається в рамках соціологічної науки. Тут, серед інших, на увагу заслуговує праця "Соціальна структура і аномія" (1938) американського соціолога Р.Мертона. Вона була присвячена теорії девіантної поведінки людини, де акцент робився саме на соціальні фактори девіацій, в т.ч. насильницької поведінки людини в суспільстві.
Значного успіху у вивченні проблеми агресії було досягнуто в післявоєнні та особливо в 1960-ті рр. в результаті синтезу знань ряду природничих і гуманітарних дисциплін (психології, біології, соціології, екології), а також розвитку наукової методології. В дослідженні агресії стали застосовуватися нові експериментальні технології. Саме в ці роки була накопичена значна кількість емпіричних знань, сформульовані основні теоретичні принципи вивчення агресії. З'являються праці найбільш видних дослідників з цієї проблеми – А.Басса, Л.Берковітца, А.Бандури та інших. В цілому, в період 1964 - 1973 рр. на тему агресії з'явилося в три рази більше публікацій, ніж за три попередні десятиріччя. А на кінець 70-х рр. було написано понад 350 монографій, присвячених проблемі людської агресії та агресивності . З’являються періодичні видання з проблем насильства і агресії, зокрема “Child Abuse and Neglect”, (“Зловживання та зневага до дітей”), “ Aggressive Behavior” (“Агресивна поведінка”), “Journal of Interpersonal Violence”” (“Журнал по міжособистісному насильству”) та ін. Частково це обумовлювалось поширенням в західних суспільствах такої проблеми, як насильницька злочинність, а з іншого боку, вивчення феномену агресії стимулювалось соціально-політичною атмосферою “холодної війни”.
Серед наукових джерел, присвячених аналізу соціально-педагогічних факторів агресивної поведінки людей, зокрема підлітків, слід відмітити праці американських психологів А.Бандури “Підліткова агресія” (1959), "Агресія: аналіз з позицій соціального навчання" (1973), Л.Берковітца "Агресія: соціально-психологічний аналіз" (1962), Р.Берона і Д.Річардсон "Людська агресія" (1977, 1994), Д.Маейрса "Соціальна психологія" (1983), Е.Аронсона "Соціальна тварина" (1995), а також трьохтомну працю “Агресія: теоретичний та емпіричний огляд” за редакцією Р.Джіна та Л.Берковітца (1983), яка містила статті видних фахівців з широкого кола питань, пов’язаних з феноменом агресії (проблеми визначення феномену агресії, його емпіричного вивчення, результати експериментальних досліджень впливу різних факторів агресивної поведінки і т.ін.).
До особливостей вивчення агресії в західній науці слід віднести те, що вона не сприймалася, як однозначно негативний феномен. Особливо помітним це є в рамках американської психолого-педагогічній науки, в якій наголошувалось, що позитивно направлена агресивність розвиває у людини дух ініціативи, підприємництва, почуття впертості, а тому деякі види агресії сприяють адаптації людини, і їх треба заохочувати [41; 59].
У вітчизняній педагогічній науці до 90-х рр. ХХ ст. феномену агресії не приділялось стільки уваги, як на Заході. В більшості наукових джерел терміни “агресія” та “агресивна поведінка” взагалі були відсутні. Так, у покажчику літератури із соціальної психології за 1970-1978 рр. немає жодного джерела з такими термінами, замість них зустрічаються такі поняття, як “відхиляюча”, “антисуспільна” та “делінквентна” поведінка. Марксистська наукова методологія зумовлювала домінування соціальних чинників стосовно природи будь-якої поведінки, зокрема агресивної. Це помітно на прикладі висловлювання відомого радянського педагога А.Макаренка, що довгий час працював з делінквентною молоддю: “Людина погана тільки тому, що вона знаходилась в поганій соціальній структурі, в поганих умовах…” [37]. Відповідно з цим, в рамках психолого-педагогічної та кримінологічної наук, злочинець розглядався як “продукт соціального середовища”, “соціальний феномен” .
Зміна в кінці 80-х – 90-х рр. ХХ ст. політичної і соціальної орієнтації в суспільстві, поширення соціальних конфліктів, зростання насильства призвели до того, що феномен агресії опинився в центрі уваги вітчизняної психології. З’являються наукові статі з аналізом даного феномену, його причин та передумов (А.Реан, Т.Румянцева та інші). При цьому, більшість матеріалів, була присвячена проблемам саме дитячої та підліткової агресії та агресивності (Н.Алікіна, І.Базенков, О.Бовть, С.Васьківська, Е.Гаспарова, Н.Дем’янова, С.Завражин, Є.Заіка, І.Марценківська, І.Масленіков, В.Рахматшаєва, А.Стаценко, Н.Цап та ін.). Серед монографій, присвячених проблемам підліткової агресії, слід відзначити праці Л.Семенюка "Психологические особенности агрессивного поведения подростков и условия его коррекции" (1996) та І.Фурманова "Детская агрессивность: психодиагностика и коррекция" (1996), в яких, серед іншого, були проаналізовані деякі соціально-педагогічні фактори агресивної поведінки. З 2001 року на Україні почав видаватись науковий журнал “Соціально-психологічні та медичні аспекти жорстокості”, засновником якого виступив Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв війн та тоталітарних режимів (IRC).
З’являються нові напрямки в дослідженні факторів агресивної поведінки. Так, деякі дослідники (Т.Курбатова, М.Іовчук, А.Северний) вперше стали вказувати на існуючу систему освіти і виховання (школи, дитячі садки,) як на один з можливих факторів агресії дітей та підлітків. Ряд монографій та статей було присвячено, впливу агресивних сюжетів в телефільмах (А.Допира, С.Єнікоплов, К.Тарасов, Л.Щеглов) та комп’ютерних іграх (І.Бурлаков, Е.Болєскіна, Л.Давидова, С.Шапкін). Були перекладені і опубліковані праці ряду західних дослідників (А.Бандура, Л.Берковітц, Р.Берон, К.Бютнер, К.Лоренц, Д.Річардсон, Е.Фромм, та ін.).
В цілому, аналітичний огляд джерел з проблеми агресії дозволяє дійти висновку, що в її вивченні сформувалось два основних підходи: “етико-гуманістичний” - який розглядає агресію як поведінку, що суперечить позитивній сутності людини; цей підхід був поширений в рамках релігії, екзистенціальної та гуманістичної філософії та психології, а також в радянській науці; “еволюційно-генетичний” – що сформувався пізніше, оцінює агресію як біологічно доцільну форму поведінки, яка сприяє виживанню та адаптації [44].
Слід також відмітити, що при відносно високому ступені розробки проблеми агресії в західних країнах, одностайної думки дослідників про роль та місце соціально-педагогічних факторів агресії досі не існує. Вітчизняних же узагальнюючих праць з проблем соціально-педагогічних факторів агресивної поведінки досі немає. Все це підтверджує актуальність обраної теми дослідження.
Визначення агресії. Дослідження феномену агресивної поведінки потребує, насамперед, уточнення сенсу і значення самого терміну “агресія”. Необхідність і складність такої роботи обумовлюється тим, що даний термін часто вживається в дуже широкому контексті, і тому потребує очищення від цілого ряду нашарувань і побутових значень.
Багатоманітність форм прояву людської агресії призводить до того, що на сьогоднішній день в науці відсутнє однозначне тлумачення і визначення цього феномену. Все це дозволяє різним авторам, в залежності від мети і завдань досліджень, вкладати в поняття агресії різний зміст. В рамках природничих наук він вивчається біологією, біохімією, нейрофізіологією, генетикою і т.ін. і, зрозуміло, що акцент тут робиться на вивченні внутрішніх глибинних детермінант агресивної поведінки. Соціальні науки вивчають агресію в контексті суспільства і культури. Перед тим, як перейти до аналізу конкретних визначень, торкнемося деяких тенденцій в даному питанні. В 60-80-ті рр. ХХ ст. всі спроби тлумачити агресію йшли в руслі визначення наслідків, до яких вона призводить, або умов, що їй передують, зокрема, наміру нанести збитки. В 1980-х рр. на перший план виходить так званий нормативний підхід, згідно якому вирішальне місце в визначенні агресії повинно належати поняттю норми. Якщо поведінка дотримується соціальних норм, вона не буде розглядатися як агресивна, незалежно від ступеню її наслідків; і навпаки, якщо норми порушені, на поведінку “наліплюється” ярлик “агресії” .
Даний підхід, на наш погляд, фактично змішує такі поняття, як “агресія” і “жорстокість”. З одного боку, вони тісно пов'язані один з одним - жорстокість це завжди прояв агресії; однак не будь-яка агресія є жорстокістю. Між ними існує дві достатньо важливих відмінності. По-перше, агресія – більш широке поняття, і нейтральне в морально-етичному плані, її оцінка нерідко залежить від обставин її прояву. В деяких випадках вона може виконувати і позитивні функції (наприклад, при відсічі хулігану), а інколи – бути просто необхідною (для людей військових і спортивних професій). Виходячи з цього, вважається, що кожна особистість повинна мати певний рівень агресивності. Її відсутність може призвести до пасивності, конформності людини. Ряд дослідників взагалі розглядають агресію як окремий вид пошукової поведінки людини, одну з основних функцій особистості [7; 55]. Згадаємо, що вже в ХVIII ст. відомий український суспільно-політичний діяч, професор Києво-Могилянської Академії Ф. Прокопович писав: “Страсти, сами в себе разсуждаемые, натурально не суть злые и вредительные, и так мощно сказать, яко человеку оные естественно приданы в единую его пользу, например, всажен в человека гнев, не к злобному отмщению и непотребной вражде, но к отражению вредительных ему вещей…” [28]. Друга важлива різниця між агресією та жорстокістю полягає в тому, що перший феномен притаманний всьому живому світу, а другий є винятково соціальним явищем, притаманним лише людині .
Слід однак зазначити, що при всіх перелічених відмінностях, розрізнити обидва ці феномени буває надто непросто. Адже розглядаючи жорстокість як неадекватну і надмірну агресію, слід пам'ятати, що визначення цієї “адекватності” залежить від культури особистості і конкретного суспільства. Існує багато прикладів того, коли звичай або традиція одного суспільства вважалася жорстокістю та варварством в іншому (наприклад сприймання на Заході деяких норм і звичаїв Сходу).
Тепер спробуємо розглянути і проаналізувати деякі з існуючих визначень агресії. Спочатку торкнемося ряду енциклопедичних та довідкових видань.
В ряді російських психологічних словників подається визначення агресії як мотивованої деструктивної поведінки, що суперечить нормам і правилам співіснування людей в суспільстві, що наносить шкоду об'єктам нападу (живим та неживим), що наносить фізичні збитки людям або викликає у них психологічний дискомфорт [32; 43]. “Словник-довідник із соціальної роботи” - як прояв деструктивних тенденцій в області суб'єкт-суб’єктних відносин [52]. Як бачимо, в довідково-енциклопедичній літературі існує широкий діапазон визначень агресії – від форми поведінки і до емоційної реакції.
Тепер перейдемо до визначень, що були дані деякими дослідниками. Тут також спостерігається досить широкий діапазон думок. Е.Фромм вживає поняття агресія лише по відношенню до поведінки, пов'язаної із самозахистом, з відповідною реакцією на загрозу вітальним потребам, і, в результаті розрізняє поняття “доброякісної” та “деструктивної” агресії (жорстокості) [60]. Х.Хекхаузен визначає агресію як “безліч різноманітних дій, що порушують фізичну або психічну цілісність іншої людини (або групи людей), завдають їй матеріальні збитки, перешкоджають здійсненню її намірів, протидіють її інтересам або ведуть до її знищення” . Американські соціальні психологи Е.Аронсон, Л.Берковітц та Д.Майєрс дають більш стисле визначення феномену агресії – це будь-яка поведінка (фізична або вербальна), направлена на заподіяння шкоди будь-кому [9].
Відомі американські дослідники Р.Берон і Д.Річардсон пропонують визначення, яке враховує ряд нюансів феномену агресії. На їхню думку, агресія – це будь-яка форма поведінки, націлена на образу або заподіяння шкоди іншій живій істоті, що не бажає подібного поводження [12]. Оскільки дане визначення є одним з найбільш поширених серед західних фахівців, розглянемо та проаналізуємо його положення більш детально.
1. Агресія – це форма поведінки. Досить часто агресія асоціюється з негативними емоціями (злість, гнів), з мотивами (прагнення зашкодити) і т.ін. Не зважаючи на ці чинники, які безперечно грають важливу роль в агресивній поведінці, їх наявність, все ж таки, не є необхідною для заподіяння збитків. Головну роль, за думкою Р.Берон та Д.Річардсон, тут відіграє саме поведінка [12].
2. Агресія – це намір. Даний критерій виключає випадкове ненавмисне заподіяння шкоди жертві. Так, Е.Фромм вважав випадкове нанесення шкоди “псевдоагресіей”. Слід однак відмітити, що психоаналіз дещо ускладнює розуміння ненавмисної агресії, використовуючи поняття неусвідомленої агресивної мотивації [60].
3. Агресія – це образа або заподіяння шкоди. Тобто результатом агресії є будь-які негативні наслідки, а не окремі види збитків, як наприклад тілесні ушкодження і т.п.
4. Агресія порушує живі організми. Даний постулат є достатньо спірним. Деякі фахівці (Е.Фромм) під об'єктами агресії розуміють і неживі об'єкти. Р.Берон та Д.Річардсон вважають, що дії, які завдають збитки неживим об'єктам, є емоційними або експресивними по своїй природі, і тому не є прикладами агресії [12].
5. Агресія порушує істоту, яка прагне уникнути нападу. Дане застереження виводить з-під визначення агресії прояви, що носять садомазохистський та аутоагресивний (суїцид) характер. Це положення також є спірним, оскільки, наприклад, з точки зору психоаналізу аутоагресія та агресія щодо інших суб’єктів – два боки прояву одного і того ж інстинкту деструктивності.
Все вищенаведене яскраво ілюструє складність спроб наукового визначення феномену агресії. Але майже всі дослідники погоджуються з двома основними атрибутами агресивної поведінки – це реальне заподіяння шкоди і усвідомлений намір таких дій.
Аналізуючи феномен агресії, слід відокремлювати його від іншого, дуже схожого поняття - агресивності. Як зазначають деякі фахівці, агресія – це дія (поведінка), в той час як агресивність це властивість особистості, яка виражається в готовності до агресивних дій [44]. Різниця між ними веде до того, що, з одного боку, не за всіма агресивними діями стоїть агресивність особистості, а з іншого – агресивність людини не завжди призводить до агресивних дій.
В соціальних та медичних науках при оцінці агресивних дій людей часто використовують поняття "девіантна", "делінквентна", "асоціальна" або "антисоціальна" поведінка. До делінквентної поведінки відносяться відхилення від правових норм. Девіантна поведінка - будь-яке відхилення від встановлених поведінкових норм. Коли девіантна поведінка містить в собі прямі або побічні руйнівні тенденції з елементами або без елементів ворожого відношення до суспільства, можна вести мову про антисоціальну (прямо направлена проти суспільства) або асоціальну поведінку (опосередковано зашкоджує суспільству). Можна побачити, що вищезазначені феномени виступають більш загальними поняттями, ніж агресія; остання може виступати їх складовою, але не в обов’язковому порядку. В залежності від контексту, агресивні дії людей можуть бути визначені і як делінквентна поведінка (насильницькі кримінальні злочини), і як девіантна поведінка (бійки з однолітками і т.п.), і як нормальна адекватна поведінка (агресія в певних видах спорту, при самозахисті).
Більшість педагогів вказують на існування двох основних типів агресії – ворожої та інструментальної. Термін “ворожа агресія” (або “емоційна агресія”) застосовується до тих випадків, коли головною метою агресора є нанесення жертві збитків, страждань. Згідно Л.Берковітцу, даний тип агресії викликається внутрішніми фізіологічними і моторними реакціями індивіда [9]. Поняття “інструментальна агресія”, навпаки, відноситься до випадків, коли агресія є лише засобом досягнення якоїсь мети, тобто не є самоціллю.
Говорячи про ці два типи агресії, слід відмітити наступне. По-перше, деякі агресивні дії можуть поєднувати в собі як інструментальну, так і ворожу агресію. А по-друге, не всі спеціалісти згодні з самою типологією. Так, А.Бандура вважає, що не дивлячись на різницю в цілях, ці два типи агресії направлені на вирішення конкретних завдань, тобто їх можна вважати інструментальною агресією [12].
Е.Фромм є автором іншої відомої типології. Всі агресивні дії в ній поділяються на дві основних категорії: “доброякісна” (біологічно адаптивна) агресія, як реакція на загрозу вітальним інтересам, потребам індивіда, та “злоякісна” (неадаптивна жорстокість), яка не виконує жодних біологічно адаптивних функцій, приносить лише шкоду та руйнування, і притаманна лише людині [60].
Наведена типологія уявляється достатньо перспективною, її підтримують ряд інших дослідників (Ю.Антонян, А.Реан та ін.). Але її “слабким місцем” є відносно нечіткий критерій поділу агресії на типи, яким є захист вітальних потреб. Відомо, що у людей сфера вітальних потреб досить широка, вона містить як фізіологічні, так і духовні цінності, і відокремити оборонну агресію від жорстокості іноді буває важко.
Більш докладна типологія агресивних дій, була розроблена А.Бассом. На його думку, будь-яку агресію можна описати за допомогою трьох шкал: фізична-вербальна, активна-пасивна, пряма-непряма. Їх комбінація дає 8 можливих варіантів агресивної поведінки (дивись таблицю 1.1.).
Таблиця 1.1
Типи агресивної поведінки за А.Бассом [12]
|
Тип агресії |
Приклад |
Фізична- активна- пряма |
Нанесення побоїв людині |
|
Фізична- активна- непряма |
Змова з найманим вбивцею, закладка мін. |
|
Фізична- пасивна- пряма |
Сидячий страйк |
|
Фізична- пасивна- непряма |
Відмова виконати наказ |
|
Вербальна- активна- пряма |
Словесна образа людини |
|
Вербальна- активна- непряма |
Розповсюдження наклепів, пліток |
|
Вербальна- пасивна- пряма |
Відмова розмовляти з людиною |
Вербальна- пасивна- непряма |
Відмова захистити людину, яку незаслужено критикують |
Крім вищеназваних типів агресії, в ряді джерел виділяють аутоагресію (самогубство) [43].
Деякі російські спеціалісти пропонують розрізняти два основних типи агресивної поведінки підлітків: девіантну агресивну (“опозиційно-викликаюча”) та делінквентну (“агресивно-насильницька”, асоціальна). Якщо перша проявляється, головним чином, в конфліктних міжособистісних стосунках між однолітками, і не приводить до серйозних соціальних наслідків, то друга має ризик трансформації до небезпечної кримінальної поведінки .
І.Бойко пропонує типологію, за якою виділяється відкрита агресія (поведінка з високою конфліктністю, частими образами, бійками), прихована (зовнішньо завуальований варіант агресивної поведінки), ситуативна або адаптивна агресія (стиль поведінки, що відповідає стереотипам даного соціального середовища) та патологічна агресія (обумовлена будь-якими психічними розладами) .
В працях американських дослідників Хевітта та Дженкінса була висунена ідея поділу агресивної поведінки на дві основні форми: соціалізовану та несоціалізовану. Агресія першої форми притаманна людям, що не мають емоційних розладів, відносно легко адаптуються до соціальних норм своїх груп. Несоціалізована агресія, навпаки, пов’язується з поганою соціальною адаптацією людини, емоційними порушеннями.
Деякі дослідники говорять про такий тип агресії, як екстремізм. Основними ознаками останнього виступають нетерпимість до думок інших, схильність до крайніх (силових) варіантів вирішення проблем; заперечення консенсусу, як цінності; не прийняття прав особистості та її самої як самоцінності .
Аналіз усіх вказаних типологій агресивної поведінки дозволяє констатувати, що майже всі вони, в певній мірі, носять умовний характер.
1.2. Розвиток теоретичних концепцій агресивної поведінки
При всій багатоманітності теоретичних обґрунтувань агресивної поведінки, їх можна згрупувати в чотири основні напрямки.
Інстинктивистські теорії агресії. Теорія агресії відомого дослідника-етолога К.Лоренца, згідно якої агресія пояснюється наявністю вродженого інстинкту самозбереження, боротьби за виживання. К.Лоренц вважав, що в організмі будь-якої живої істоти відбувається постійне накопичення агресивної енергії, яка потім запускається певними зовнішніми стимулами [36]. Цей механізм К.Лоренц вважав притаманним як тваринам, так і людям. Однак різниця між ними полягає в тому, що у тварин більш розвинуті так звані стримуючі начала. Саме цим Лоренц пояснював той факт, що у людей більш поширено насильство по відношенню до представників свого виду [12].
Етологічна теорія К.Лоренца піддається критиці за те, що результати досліджень і спостережень на тваринах (які лежать в основі теорії), автоматично переносились їм на людський рівень.
Результати експериментів цих та інших дослідників дійсно показували, що ступінь агресії зростає в залежності від інтенсивності фрустрації .Однак результати досліджень, проведених пізніше, вказували на те, що взаємозв’язок між станом фрустрації та агресивною реакцією є менш жорстким, ніж передбачалось раніше. Тому згодом Н.Міллером була внесена перша поправка в теорію, згідно якої фрустрація породжує різні моделі поведінки, і агресія є лише однією з них [9; 12].
Подальші дослідження виявили, що об’єктами агресивної поведінки людини можуть виступати не лише ті, хто викликав стан фрустрації, а і інші люди. Тому в 1948 р. Н.Міллер запропонував модель зміщення агресії (коли індивід реагує агресивно не по відношенню до фрустратора, а по відношенню до інших людей). Дослідник висунув припущення, що в подібних випадках вибір агресором жертви в значній мірі буде обумовлений наступними факторами: сила спонукання до агресії, сила факторів, що гальмують подібну поведінку та стимульна схожість кожної потенційної жертви з фактором-фрустратором [12]. Таким чином, дана модель передбачає, що зміщена агресія, вірогідно, буде розряджена на тих об’єктах, по відношенню до яких сила гальмування є незначною, але які мають відносну високу стимульну схожість з фрустратором.
Найбільш масштабні зміни до теорії “фрустрації-агресії” були внесені протягом 60-80-х рр. ХХ ст. іншим американським дослідником, професором Вісконсінського університету Л.Берковітцем. В своїх ранніх працях дослідник стверджував, що фрустрація – один з аверсивних стимулів, що здатний лише провокувати агресивні реакції, але не призводить до них напряму. Агресія виникає тільки тоді, коли діють певні зовнішні стимули-подразники [12]. Згідно Л.Берковітцу, ці стимули набувають властивості провокувати агресію шляхом процесу, схожого з класичною виробіткою умовних рефлексів. Такими стимулами можуть виступати люди, різні речи, ситуації, якщо між ними та станом дратування або агресією встановлюється асоціативний зв’язок .
В більш пізніх працях Л.Берковітц переглянув свою попередню схему, зробивши акцент на емоційні та когнітивні процеси [9; 12]. Згідно з його новою моделлю утворення нових когнітивних зв’язків, фрустрація або інші аверсивні стимули (біль, неприємні запахи, спека) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Само по собі блокування досягнення мети не буде спонукати до агресії, якщо воно не переживається як неприємна подія. Таким чином, негативний афект – головна передумова агресії. В свою чергу, те, як сам індивід інтерпретує негативний вплив, і визначає його реакцію. Зв’язок негативних емоцій та когнітивних процесів Л.Берковітц описує в своїй концепції “асоціативного зв’язку” [9], згідно якої негативний настрій породжує негативні ворожі думки, і навпаки.
Таким чином, фрустрація провокує агресію лише тоді, коли вона: по-перше, переживається як негативна емоція (наприклад, злість), і, по-друге, усвідомлюється людиною як така. Щодо стимулів-подразників, то їх наявність взагалі не є обов’язковою умовою для виникнення агресії.
Підсумовуючи все вищесказане, можна виділити наступні фактори, які обумовлюють виникнення агресивної поведінки, згідно сучасної теорії “фрустрації – агресії”: рівень фрустрації (впливає на інтенсивність агресивних реакцій), наявність стимулів-подразників (можуть сприяти виникненню агресивної реакції навіть при досить невисокому рівні фрустрації), ступінь неочікуваності фрустрації (фрустрація викликає агресивні реакції головним чином тоді, коли вона є неочікуваною); певні емоційні та когнітивні процеси (фрустрація повинна викликати саме ворожі емоції та думки, а не будь-які інші).
Не зважаючи на багаточисельні доповнення і зміни, первинний варіант теорії “фрустрації-агресії” до сих пір є поширеним в зарубіжній науково-популярній літературі. В цілому ж, згідно ряду вчених, дана теорія пояснює механізм ворожої, а не інструментальної агресії [9].
Дослідник зауважував, що “люди не спонукаються до певних дій виключно внутрішніми або зовнішніми стимулами. Психологічне функціонування, скоріше, слід пояснювати в термінах неперервної взаємної інтерактивності персональних та зовнішніх детермінант… ” [3]. Поведінка людини, таким чином, є результатом процесу взаємодії як зовнішніх, так і внутрішніх чинників [3].
В центрі теорії соціального навчання лежить положення про те, що нові форми поведінки можна набути при відсутності зовнішнього підкріплення. А.Бандура відмічає, що багато з того, що ми демонструємо в нашій поведінці, набувається за допомогою прикладу: люди просто спостерігають, що роблять інші люди (які виступають як моделі для наслідування), а потім повторюють (моделюють) їх дії [3]. При цьому, людина може навчатись не лише через спостереження за іншими людьми, її поведінка може спиратися на свій власний досвід.
Навчання через спостереження А.Бандура уявляє як процес, що має чотири основних компоненти: увага, збереження (запам’ятовування), моторно-репродуктивні та мотиваційні процеси [3]. По-перше, людина повинна звернути увагу на певні риси поведінки моделі та вірно їх зрозуміти. По-друге, людина повинна запам’ятати ту модель поведінки, яку вона спостерігала. Третій компонент навчання через спостереження – моторно-репродуктивні процеси, тобто перевід інформації, яка зберігалась у пам’яті, у відповідні дії. Четвертий (мотиваційний) компонент моделювання поведінки полягає у підкріпленні відповідних дій. Позитивне підкріплення (заохочення) буде сприяти актуалізації поведінкової моделі, і навпаки. При цьому підкріплення не обов’язково повинно бути зовнішнім, може відбуватись процес самопідкріплення, коли людина заохочує або карає себе сама.
Говорячи про процес моделювання поведінки, А.Бандура зауважує ще одну обставину. Згідно ньому, під впливом декількох моделей, спостерігачі рідко копіюють поведінку однієї з них. Частіше вони комбінують характеристики різних моделей, поєднують їх в нові сполучення, які можуть відрізнятись від кожного з вихідних джерел [3].
Емпірична валідізація теорії соціального навчання проводилась А.Бандурою через дослідження агресивної поведінки людини. Остання розглядалась А.Бандурою як соціальна поведінка, що містить дії, за якими стоять складні навички, що потребують всебічного навчання [12]. Так, щоб здійснити агресивну дію, людина повинна знати, як поводиться зі зброєю, які фізичні рухи або слова призведуть до страждань об’єктів агресії. Оскільки ця інформація не дається людині від народження, вона повинна навчитись агресивній поведінці. Як і в інших випадках, таке навчання відбувається або через спостереження за іншими людьми (вікарне навчання), або через пряме самопідкріплення, тобто через безпосередній власний досвід (пряме навчання). При цьому, як зазначає А.Бандура, вікарне навчання агресії здійснює більш сильний вплив, оскільки такий спосіб засвоєння агресивної поведінки є більш безпечним, ніж метод власних спроб та помилок [12].
Говорячи про впливовість різних моделей, А.Бандура зауважував, що “моделі з більш високим статусом, компетентністю та владою є більш ефективними з точки зору формування у інших аналогічної поведінки, ніж моделі більш низького статусу…” [3].
Згідно А.Бандури, аналіз феномену агресії потребує врахування трьох моментів: 1) способів засвоєння подібних дій; 2) факторів, що провокують їх появу; 3) умов, при яких вони закріплюються. Згідно теорії соціального навчання агресія набувається за допомогою як соціальних (навчання), так і біологічних (гормони, нервова система) факторів. Агресивна поведінка провокується впливом шаблонів (збудження, увага), неприпустимим поводженням (нападки, фрустрація), спонукальними мотивами (гроші, захоплення), інструкціями (накази), ексцентричними переконаннями (параноїдальні ідеї). Агресія може регулюватись зовнішніми заохоченнями та покараннями (матеріальні винагороди, неприємні наслідки), вікарним підкріпленням (спостереження за тим, як заохочують та карають інших) та механізмами саморегуляції (гордість, вина) [12].
Як можна побачити, агресія розглядається А.Бандурою як форма поведінки, в природі якої відіграють роль як біологічні, особистісні, так і соціальні фактори, але останні – в більшій мірі. Як писав з цього приводу А.Бандура: “Люди мають нейропсихологічні механізми, що забезпечують можливість агресивної поведінки, але активація цих механізмів залежить від відповідної стимуляції і контролюється свідомістю. Тому різні форми агресивної поведінки, частота її прояву, ситуації, в яких вона розгортається, а також конкретні об’єкти, обрані для нападу, здебільшого визначаються факторами соціального навчання…” [12].
Можна помітити, що окремі концептуальні положення теорії соціального навчання були ще раніше висунені іншими дослідниками. Так, про соціальні коріння девіантної поведінки казав в 20-30-ті рр. ХХ ст. радянський педагог А.Макаренко. Можна також помітити, що теорія А.Бандури, так чи інакше, увібрала в себе положення інших теорій агресії.
Результати сучасних психогенетичних досліджень дозволяють вести мову про те, що генетичний фактор може відігравати доволі значну роль, а деякі фахівці взагалі стверджують, що агресивність обумовлена генетично
[ 9; 34; 48]. Але, при цьому багато спеціалістів роблять обмовку – те, як спрацює схильність до агресивної поведінки, залежить від соціальних факторів.
Інші спеціалісти зосередили свою увагу на гормональних факторах агресії. В ряді досліджень була виявлена певна кореляція між рівнем чоловічого статевого гормону тестостерону і агресивною поведінкою [12]. Але, і в цьому випадку багато спеціалістів роблять обмовку – гормони можуть впливати на особистісні характеристики, які вже, в свою чергу, призводять до агресії.
Частина дослідників пов’язує агресію з особливостями ЦНС людини, і, зокрема, з певними відділами головного мозку. Так, Д.Зільман розробив теорію в якій головним фактором агресії є стан збудження, що призводить до дезінтеграції когнітивних процесів та втрати самоконтролю [12].
Еклектичні підходи. Розглянувши основні теоретичні підходи до етіології агресивної поведінки слід відмітити, що в сучасних умовах все більш поширюється тенденція до еклектичного поєднання різних підходів та врахування різних факторів агресії. Все більше дослідників вважають, що різні підходи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.
Так, американський вчений Л.Берковітц також акцентує увагу на тому, що не існує єдиного джерела агресивних схильностей людини [9]. Російський дослідник А.Реан вважає, що у випадку агресивних дій неагресивної особистості в основі, скоріше всього, будуть ситуативні (соціальні) фактори, а у випадку агресивних дій агресивної особистості – примат буде належати особистісним факторам [44].
Українська дослідниця Н.Алікіна зауважує, що кожний випадок агресії слід розглядати в рамках соціально-економічного, соціо-культурного, мікросоціального, вікового та індивідуально-психологічного контексту подій [1].
1.3. Феномен підліткової агресії: особливості прояву та соціально-педагогічні фактори
Психологічні особливості підлітківі. Підлітки, як окрема соціально-вікова група, мають певну специфіку своєї поведінки. Відповідно, особливості агресивної поведінки підлітків та юнаків обумовлюються комплексом певних вікових особливостей. Дослідниками виділяються такі особливості підлітково віку]:
- психофізіологічні: починаючи з підліткового віку проходить гормональна та фізіологічна “перебудова” організму; в крові різко підвищується рівень статевих гормонів, що, в свою чергу, обумовлює зміни в процесах центральної нервової системи людини (домінування процесів збудження над гальмуванням, підвищена реактивність і т.ін.);
- психологічні: почуття “дорослості”; поява акцентуацій характеру; певний егоцентризм мислення; прояв амбівалентних тенденцій (активність-пасивність, ідеалізм-цинізм, чуттєвість-байдужість і т.п.); схильність до ризикованих рішень, експериментів; орієнтація, головним чином, на теперішній час;
- соціально-психологічні: прояв реакцій групування з однолітками, часте наслідування один одному, утворення власної субкультури, конформність по відношенню до однолітків (в юнацькому віці менше, ніж в підлітковому), реакція емансипації по відношенню до батьків та інших дорослих, відносно низький рівень соціального інтелекту (життєвого досвіду), не до кінця сформовані самосвідомість та “Я-концепція”; маргінальний (проміжний) статус індивіда в цьому віці; пошук меж дозволеного через девіантні (в тому числі агресивні) вчинки і т.ін.
Серед особливостей сучасних підлітків також слід зазначити диспропорцію між соціальним та психофізіологічним розвитком. Якщо, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни перше переважало над другим (в результаті активного раннього залучення молоді до суспільно-корисної праці), то сьогодні можна спостерігати іншу ситуацію. Результатом акселерації стає більш раннє психофізіологічне дозрівання.
Особливості підліткової агресії. Проаналізуємо, як вищезазначені особливості підліткового та юнацького віків накладають свій відбиток на агресивну поведінку підлітків.
Говорячи про особливості агресивної (в т.ч. делінквентної) поведінки підлітків, майже всі дослідники відмічають таку особливість, як домінування групових форм її прояву. Так, за різними даними, 50-60% злочинів неповнолітніх в Україні скоюються групою [2; 24].
Деякі дослідники зазначають, що агресія підлітків носить, в більшості випадків, ворожий, а не інструментальний характер, тобто є самоціллю. Цікавою в цьому плані є точка зору Н.Алікіної, згідно якої, в свідомості неповнолітніх емоційний (ворожий) та інструментальний типи агресії не розрізняються, а зливаються в одну дію. Дорослі же люди на суб’єктивному рівні можуть чітко диференціювати ці типи поведінки [1].
Дослідження по вивченню поширення різних типів агресії серед підлітків були проведені російським фахівцем Л.Семенюком. Згідно ньому, з віком у підлітків зростає частота проявів всіх форм агресії (фізичної, непрямої, вербальної і т.ін.) [49]. Динаміка форм агресивної поведінки в підлітковому віці відображена в таблиці 1.2.
Таблиця 1.2.
Прояв форм агресії у підлітків 10 - 15 років [49]
|
№ |
Вікова група |
Форми агресії (%) |
|||
|
Фізична |
Непряма |
Вербальна |
Негативізм |
||
|
1 |
10-11 років |
49 |
32 |
44 |
45 |
|
2 |
12-13 років |
56 |
48 |
51 |
64 |
|
3 |
14-15 років |
61 |
51 |
72 |
65 |
Дослідник Д.Неміровський також відмічає, що з віком готовність молоді до прояву фізичної агресії зростає, що, певною мірою співпадає з результатами Л.Семенюка. Згідно Д.Неміровському, в віці до 14 років готових побити іншу людину було 22,1%, в віці 14-15 років - 58,1%.[39]. Причини високої готовності молоді до застосування фізичної агресії Д.Неміровський вбачає в наступних моментах: по-перше, - це самий простий спосіб ствердження та вирішення проблемної ситуації; по-друге, вона не завжди веде до покарання в кримінальному порядку; по-третє, вона, як правило, не потребує наявності підручних засобів [39]. Про поширення фізичної агресії серед 16-річних підлітків-девіантів (чоловічої статі) говорять і інші дослідники [51].
Згідно вітчизняному досліднику М.Яремчуку, найвищих показників рівень фізичної агресії підлітків сягає в 14-15 років, після чого він знижується; при цьому показники вербальної та побічної агресії підвищуються [66]. Цікаво, що в іншому своєму дослідженні М.Яремчук говорить про тенденцію, згідно якої, з віком загальна агресивність хлопчиків зростає, а у дівчат залишається на тому ж рівні [65]. Таким чином, можна вести мову про те, що в процесі соціалізації особистості агресія набуває таких форм, які в меншій мірі засуджуються суспільством.
Соціально-педагогогічні фактори агресії підлітків. Відповідно до існуючих концепцій етіології агресії можна виділити декілька факторів агресивної поведінки підлітків.
Виховання в офіційних інститутах соціалізації. Першим інститутом соціалізації людини, як відомо, виступає сім’я, тому цілком природно почати аналіз соціально-педагогічних факторів агресії з неї.
Багато дослідників вказують на те, що така характеристика сім’ї, як її “повнота” впливає на становлення агресивної поведінки у дітей та молоді. Це підтверджується результатами багатьох досліджень, згідно яких, велика частка осіб з девіантною поведінкою зростала саме в “неповних” сім’ях [9; 12; 16]. Вітчизняна дослідниця В.Тюріна вважає, що одна з причин розвитку жорстокості у підлітків чоловічої статі з неповних сімей - відсутність у сім’ї зразка чоловічої поведінки, внаслідок чого вони не можуть розрізнити чоловічу та псевдочоловічу (агресивну) поведінку [56]. Однак, існує думка, що стереотип про підвищену делінквентність дітей з неповних сімей – це лише результат соціальних очікувань відносно “девіантності” сімей цього типу. Так, за результатами інших досліджень, хлопчики, які мають батька, навпаки. проявляють більше агресивності, ніж ті, що виросли без батька [61]. Вірогідно, що в кожному окремому випадку спрацьовує свій специфічний механізм розвитку агресії.
Кількість дітей в родині також може побічно впливати на становлення дитячої агресії, оскільки наявність братів та сестер дає можливість “відпрацювати” навички агресивної поведінки ще в ранньому дитинстві.
Однак, як відзначають фахівці, психологічна атмосфера сім’ї (тобто внутрішньосімейні відносини) виступає більш важливим фактором девіантної та делінкветної поведінки підлітків, ніж сімейна структура. В цьому ракурсі вимальовується три варіанти таких відносин: а) “батько – мати”; б) “батьки – діти”; в) “брати – сестри”.
Таким чином, спостереження насильства в сім’ї здійснює достатньо сильний вплив на дитину, яка схильна свідомо чи підсвідомо моделювати поведінку своїх батьків. А факт поширення подружнього насильства в нашому суспільстві не викликає сумнівів [19; 28; 33].
Але, мабуть, найбільш значущим фактором соціалізації агресії виступають відносини типу “батьки – діти”. Так, ряд дослідників виявили взаємозв’язок між типом відношення матері до малюка в ранньому дитинстві, та проявом дитиною агресивної поведінки пізніше. Деякі дослідники відмічали, що при затримці (або відсутності) реакції матері на плач малюка формується така базова риса особистості, як тривожність (Е.Еріксон). А згідно точки зору ряду фахівців, саме тривожність стає передумовою агресивної поведінки. Американські дослідники А.Бандура та Р.Уолтерс взагалі вважають, що руйнування відносин залежності дитини (підлітка) від батьків є головним фактором агресивної поведінки перших [4].
Згідно дослідженням, проведених Р.Сірсом, Е.Макобі та Х.Левіним, головними моментами в соціалізації агресії виступають два фактори: поблажливість батьків (ступінь готовності прощати асоціальні вчинки дитини) та суворість покарання батьками агресивної поведінки дитини [61]. В результаті емпіричних досліджень було виділено 4 групи батьків з різними типами виховання (кожний фактор може мати високий та низький рівень). Було виявлено, що найбільший відсоток агресивних дітей був в тих сім’ях, де високий рівень поблажливості батьків поєднувався з високою схильністю до покарань [61].
Вищенаведені тенденції були пізніше підтверджені та уточнені в дослідженні А.Бандури та Р.Уолтерса. Ними, зокрема, було виявлено, що матері агресивних підлітків більш поблажливо відносяться до проявів агресії до себе з боку своїх дітей, а батьки - навпаки; батьки агресивних дітей побічно провокували їх до проявів агресії поза своїм домом, але іноді суворо карали їх за це. Ця непослідовність, суперечливість у вихованні, згідно А.Бандурі та Р.Уолтерсу, є одним з найважливіших факторів формування асоціальних орієнтацій у підлітків. В цілому ж, батьки неагресивних підлітків були більш вимогливими, ніж батьки агресивних. Щодо застосування методів виховання були виявлені наступні тенденції: батьки агресивних і неагресивних підлітків майже не відрізнялись в плані використання методів заохочення; достовірною була різниця по використанню методів покарання (батьки першої групи частіше застосовували фізичні покарання, обмеження певних привілеїв, відмову в любові, посмішки і т.ін.); батьки неагресивних підлітків частіше використовували метод переконання [4].
Аналіз цих та ряду інших результатів дозволяє дійти висновку, що формування агресивної поведінки дітей та підлітків в сім’ї відбувається наступними шляхами:
1. Батьки прямо заохочують агресію в своїх дітях. Це особливо актуально відносно виховання хлопців, яких деякі батьки намагаються “навчити постояти в житті за себе”.
2. Батьки сприяють агресивній поведінці дітей через відсутність контролю, чітких вимог (тобто виховання як такого), або через непослідовність у виховних впливах.
3. Батьки провокують агресію дітей покараннями. Відомо, що в виховному плані, покарання (особливо фізичні) часто призводять до негативних наслідків. По-перше, батьки, які використовують покарання, самі можуть стати певним прикладом агресивної поведінки для дітей. По-друге, діти, яких часто карають, будуть намагатися уникати батьків або чинити їм опір. По-третє, покарання збуджують дитину і вона може забути причину, що породила подібні дії батьків. На кінець покарання змушує лише приховувати зовнішні прояви небажаної поведінки, але часто не усуває їх причини. Зазначимо, що не всі покарання здійснюють такий вплив. Мова йдеться, насамперед, про часті та неадекватні покарання.
Продовжуючи аналіз сімейного впливу на становлення агресивної поведінки підлітками, необхідно торкнутись відносини між братами та сестрами. Деякі дослідники вважають, що насильство у відносинах між дітьми в одній сім’ї здійснює більший вплив, ніж всі інші типи сімейних відносин. Результати ряду досліджень дійсно дають змогу прогнозувати агресивну поведінку людей, в залежності від наявності агресивних стосунків у відношеннях між братами (сестрами) [9; 12].
Ступінь “алкоголізації” сім’ї теж суттєво впливає на агресію її членів, в тому числі дітей. Проблема зв’язку “алкоголізація батьків – делінквентна поведінка дітей” докладно вивчалась у вітчизняній науці, і практично в усіх дослідженнях цей зв’язок знаходив своє підтвердження [6]. Слід додати, що алкоголізація батьків виступає в якості передумови дитячої та молодіжної агресії.
Наступним після сім’ї інститутом соціалізації індивіда стає система освіти, тобто школа. Згідно існувавшим раніше у вітчизняній педагогіці поглядам, прояви агресії в школі пояснювались, в основному, недоліками у сімейному вихованні. Вважалось, що агресія привноситься в школу з зовні, що сама школа не може бути джерелом насильства. Лише в кінці 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. з’явились перші публікації, в яких вказувалось на те, що існуюча вітчизняна система освіти приховує в собі певний потенціал насильства. Так, проведені на початку 1990-х рр. соціологічні дослідження серед підлітків, виявили, що більшість респондентів так чи інакше відчувають на собі жорстокість вчителів [23]. Дослідження вітчизняних фахівців серед вчителів шкіл, виявили, що в мові останніх іноді трапляються нецензурні слова і вирази, при цьому в 90% випадків вони вживаються у спілкуванні з важковиховуваними дітьми [63; 64]. Є дані про те, що “педагогічна” агресія більше притаманна саме педагогам-жінкам . Зрозуміло, що все це відображається на тих, кого ці люди вчать або виховують.
Окрім агресії типу “педагог – учень”, слід також вказати на проблему агресії типу “учень – учень”. В багатьох джерелах вказується на те, що вчителі в сучасних умовах не в змозі контролювати шкільне життя крім як на уроках, та в коридорах під час перерв. Таким чином, як відмічають деякі фахівці, в сучасній школі існують потенційні можливості для зловживань старших та більш сильних учнів над меншими та слабкішими [35]. В цілому ж, проблема “шкільного насильства” виступає досить актуальною не лише по відношенню до вітчизняної системи освіти. Повідомлення про криваві бійки, розстріли учнів та вчителів зі зброї в західних школах, які іноді зустрічаються в ЗМІ, яскраво це ілюструють.
Вплив групи однолітків. Починаючи з підліткового віку виховний вплив сім’ї та інших офіційних інститутів соціалізації починає знижуватись, в той час як на перший план виходить вплив групи однолітків. Кримінальна статистика свідчить, що основна частина всіх злочинів, зокрема насильницьких, скоєних підлітками, носить груповий характер. Таким чином, дослідження підліткової агресії неможливо без вивчення феномену підліткових угруповань та субкультур. Останні вже довгий час знаходяться в центрі уваги зарубіжної соціології та соціальної педагогіки, причому часто розглядаються, як головний інститут соціалізації підлітків в цілому, так і соціалізації агресивної поведінки підлітків зокрема. В радянській науці докладне вивчення цих феноменів почалось лише з другої половини 1980-х рр. після початку масової появи в СРСР стійких неформальних молодіжних асоціальних та кримінальних угруповань.
Оскільки угруповання підлітків носять переважно неформальний характер, в науковій літературі використовується термін “неформальні молодіжні об’єднання” (НМО). Фахівцями виділяються декілька типів НМО. Одна з найбільш поширених типологій поділяє останні на просоціальні, асоціальні та антисоціальні. Враховуючи тему даного дослідження, основну увагу буде звернемо на НМО з агресивною самодіяльністю.
Проведені вітчизняними фахівцями дослідження дають змогу виділити основні ознаки таких угруповань, до яких відносяться: ієрархічне підпорядкування “молодших” підлітків старшим; ускладнений вихід із групи; регулярні зустрічі членів групи в умовлених місцях (“сходи”, “збори”); наявність певної територіальної (за дворами, вулицями) та функціональної (“бійці”, “охорона”) структури; вживання заходів для конспірації; забезпечення себе коштами для різних цілей (виплата штрафів, підкуп потерпілих та свідків, “на в’язницю”); носіння певного одягу, зачісок, використання певного жаргону для ідентифікації “свій – чужий”; наявність холодної та вогнепальної зброї, яка використовується в бійках; лідери угруповань можуть вступати в переговори між собою для вирішення певних спірних питань; наявність певного “кодексу”, який регулює поведінку в середині угруповання, а також з членами інших угруповань та правоохоронних органів [27;42].
В соціальній педагогіці виділені та описані певні механізми впливу, які не просто діють на особистість в групі, підвищують її здатність до актів насильства. Серед них можна виділити соціальну фасилітацію, конформність, “зсув ризику”, групове мислення та деіндивідуалізацію.
Феномен соціальної фасилітації полягає в посиленні домінантних реакцій в присутності інших . Таким чином, проста присутність інших людей може стимулювати агресивну особистість на агресивні вчинки.
Але, як виявляється, група може впливати і на неагресивних особистостей. Це відбувається завдяки феномену конформізму, який полягає в зміні поведінки при незмінності переконань в результаті реального або уявленого тиску групи. Західними дослідниками виділяються два типи впливу групи на членів: перший (нормативний) пов’язаний з бажанням людини відповідати груповими нормам, щоб бути прийнятим і уникнути відторгнення, а другий (інформаційний) передбачає, що людина діє аналогічно іншим членам групи, оскільки вона не володіє всією інформацією щодо поведінки в даній ситуації і тому звертається до групи, як до джерела такої інформації [26; 31]. Зрозуміло, що в випадках прояву конформної агресії частіше спрацьовує феномен нормативного конформізму.
На членів групи також може впливати феномен “зсуву ризику”, коли в процесі групового прийняття рішення (групової дискусії) погляди та рішення членів групи стають більш ризиковими, радикальними .
З феноменами конформізму та “зсуву ризику” тісно пов’язане явище “групового мислення” або “групового духу”, описаного І.Джанісом. Групове мислення можна визначити як стиль мислення людей, які повністю включені до однієї групи, де прагнення до єдності думок важливіше, ніж реалістична оцінка можливих варіантів дій [31].
Сутність феномену деіндивідуалізації полягає у втраті людиною самоусвідомлення і виникає в групових ситуаціях, які забезпечують анонімність і не концентрують увагу на окремому індивіді. Його прояв залежить від таких факторів, як розмір групи, обставини, що забезпечують фізичну анонімність та ряду інших. Феномен призводить до “розсіяння” відповідальності між членами групи. Результати проведених експериментів підтверджують, що зі зростанням кількості людей в якомусь місці, їх почуття відповідальності знижується, а почуття самотності та "анонімності" зростає [38]. Не випадковим є класичне виправдовування дітей та підлітків – “Всі так робили…”. При цьому деякі вчені розрізняють феномен деіндивідуалізації (коли людина знає, що порушує соціальні норми, але не боїться робити це) та “розгальмування” (коли людина взагалі не усвідомлює існування цих норм) [12].
В ході аналізу проблеми “агресія” безумовно не можна не враховувати специфіку підліткової субкультури. Останню визначають як культуру певного молодого покоління (підлітків та юнаків), яка включає в себе загальний стиль життя, поведінки, групових норм, цінностей та стереотипів [54].
К.Бютнер вважав, що групова підліткова культура пов’язана з насильством, оскільки застосування останнього стає своєрідним обрядом ініціації, посвячення себе до світу дорослих [13]. Американський соціолог Т.Селін вважав, що девіація підлітків виникає в результаті конфлікту її субкультури з культурними нормами суспільства в цілому [53]. В цілому, Т.Селін та деякі інші дослідники вважали, що девіантна (в тому числі агресивна) поведінка має місце тоді, коли індивід ідентифікує себе з асоціальною субкультурою.
При цьому, однак, виникало питання - чому одні люди засвоюють ці норми, а інші – ні. Американський соціолог Е.Сатерленд намагався пояснити це в своїй теорії “диференціальної асоціації”. Згідно неї, люди навчаються девіантній поведінці, при чому роблять це в процесі безпосереднього спілкування з носіями відповідних норм та цінностей. Таким чином, якщо більшість людей з безпосереднього оточення індивіда відрізняється девіантною поведінкою, існує велика вірогідність, що даний індивід стане себе поводити аналогічно. Е.Сатерленд підкреслював значущість саме неформального спілкування, тобто повсякденні контакти “на вулиці”. Засвоєння зразків девіантної поведінки прямо пов’язується з частотою таких контактів, а також віком індивіда (молодь засвоює девіантні норми з більшою готовністю) [53].
Слід зазначити, що не всі фахівці були згодні з тим, що причини “агресивності” підліткових угруповань слід шукати в самих цих групах. Так, французькі дослідники вважали, що ця агресивність є наслідком реакції суспільства на намагання підлітків відокремитись від світу дорослих. Згідно ним, саме дії суспільства роблять підліткову групу “небезпечною”. Ця точка зору фактично базується на соціологічній теорії стигматизації Г.Беккера, згідно якої, девіантна поведінка членів одних груп є наслідком того, що інші групи формують відповідне відношення до них шляхом “наліплювання ярликів” (стигматизації) [53].
Говорячи про феномен підліткової субкультури неможливо обійти увагою її музичу складову, зокрема рок-музику. Результати ряду досліджень дають підстави вести мову про негативний психофізіологічний вплив рок-музики, яка провокує негативні емоції, знижує мислительну активність та підвищує психомоторну (тобто створюються передумови для прояву агресивної поведінки). Аналіз текстів пісень 25 рок-груп, проведений російськими дослідниками в 1990-х рр. дозволив їм виділити наступні тенденції: в більшості пісень відсутні будь-які загальнолюдські цінності, замість них в якості цінностей фігурує сама рок-музика (“металевий рай”, “тяжкий нектар”) або різні види задоволень (алкоголь, наркотики, секс); наявність синдрому “агресивної активності” з елементами протесту, чорного гумору, насильства; негативне емоційне забарвлення більшості пісень, теми песимізму, загибелі, страху, самоти [54].
Вірогідно, що одним з факторів поширення подібних субкультур виступає процес урбанізації. Так, згідно Д.Неміровському, вплив компанії однолітків на актуалізацію девіантної поведінки в місті в 1,5 рази сильніший, ніж на селі [39]. Це узгоджується з тим фактом, що ступінь організації міських підліткових угруповань вище, ніж в приміських районах (як в нашому, так і в західних суспільствах).
Вплив засобів масової комунікації. Засоби масової комунікації (ЗМК), як відомо, є не лише атрибутом сучасного суспільства, його культури, але й досить впливовим інститутом соціалізації. Особливу роль тут відіграє телебачення (ТБ). Так, за деякими підрахунками, в середньостатистичній сім’ї телевізор працює до 7 годин на добу [21]. Переваги ТБ очевидні - наочно-образне, більш емоційне сприйняття інформації здійснює більш сильний вплив на свідомість та поведінку людини.
Проблема “агресивного ТБ” вивчалась соціальними психологами США (А.Бандура, Л.Берковітц, Л.Ірон, А.Сігал, С.Фешбах, Л.Хьюсман та ін.), що пояснюється певною специфікою американського ТБ. Проведені дослідження свідчать, що головними персонажами в американських кінофільмах частіше всього виступають злочинці, в’язні, наймані вбивці, поліцейські – тобто типажі, які передбачають агресивний стиль поведінки. Враховуючи виражену орієнтацію сучасного українського суспільства, на західну, в тому числі американську, культуру, можна вважати, що згадана вище проблема в повному обсязі торкається вітчизняної молоді. Слід зазначити, що після скоєння в США терактів у вересні 2001 року, інтерес до проблеми впливу “агресивної” телепродукції одержав нового поштовху. Наслідком цього стали обмеження в показі на американському ТБ деяких телефільмів, а у Верховній Раді України розглядалося питання про аналогічні міри у вітчизняному телеефірі.
Слід зазначити, що вивчення проблеми “агресивного ТБ” є достатньо складним саме в плані визначення характеру взаємозв’язку між схильністю індивіда до перегляду “агресивної” телепродукції та його агресивною поведінкою (агресивністю), тобто є цей зв’язок причинно-наслідковим або кореляційним. Іншими словами, людина стає більш агресивною, тому що вона бачить сцени насильства по ТБ, або вона дивиться їх, тому що вона вже є агресивною.
Наприкінці 1990-х рр. американськими фахівцями було проведене чергове загальнонаціональне дослідження, результати якого, серед іншого, дають можливість виявити деякі фактори, що сприяють навчанню насильства у підлітків та втрати чуттєвості до актів насильства. Так, біля 40% актів насильства на телеекрані здійснюються "позитивними" персонажами та героями, тобто тими ролевими моделями, яким діти часто наслідують. Більш третини телепрограм зображують негативних персонажів, які не несуть покарання за свою агресію. Більш 70% агресивних персонажів не відчувають ніяких розкаянь, мук сумління після здійснення насильства. Біля 50% сцен насильства на ТБ не пов'язані з демонстрацією болю та каліцтва. На ТБ дуже рідко зображуються тривалі страждання жертви та наслідки насильства [18].
Результати дослідження, проведені О.Гордяковою в Росії в кінці 1990-х рр., показують, що більшості підлітків подобається телевізійні рекламні роліки, які містять сцени агресії та насильства. Частково це пояснюється тим, що в рекламі ці сцени супроводжуються елементами гумору .
Сприйняття інформації, як відомо, залежить ще й від оточення людини [62]. Так, згідно ряду західних спеціалістів, негативний вплив телевізійних сцен насильства на дітей знижується, якщо поряд з ними знаходяться їх батьки, і вони обговорюють побачене після перегляду [9]. Деякі дослідники стверджують, що “телевізійне” насильство переходить в реальне при умові, що людина вірить в його реальність на телеекрані, а тому “агресивні“ мультфільми не здійснюють такого впливу на дітей та підлітків, як “агресивні” фільми. Слід зазначити, що на сучасному етапі джерелом інформації про насильницькі дії виступають не лише телефільми, а й інші жанри, зокрема кримінальні теленовини.
Крім проблеми взаємозв’язку сцен насильства та агресивної поведінки існує проблема взаємозв’язку еротичних та порнографічних сцен з феноменом агресії. Так, проведені Р.Бероном дослідження показали, що такий зв’язок є, але він нелінійний. Зокрема було виявлено, що помірковане сексуальне збудження, яке викликане продукцією еротичного змісту, зменшує агресію. Але відверто сексуальна продукція, що призводить до сильного збудження, підвищує вірогідність прояву агресивної поведінки. Подальші дослідження виявили, що ця закономірність діє як по відношенню до чоловіків, так і до жінок [12]..
Загалом, актуальність вказаної проблеми обумовлена не лише поширенням порнографічної телепродукції, адже образ жінки, як об’єкту чоловічих бажань, часто використовується в сучасній телерекламі.
Комп’ютерні технології. Відомо, що сучасний ринок комп'ютерної продукції заповнений програмами, які вимагають від користувача актуалізації агресивної поведінки (ігри типу «Wolfenstein», «Doom», «Unreal», «Mortal Combat»). Існують дані, що до 85% американських комп’ютерних ігор відрізняються жорстокістю. Тобто, агресія у віртуальному світі виступає головною сюжетною лінією багатьох сучасних комп’ютерних ігор, а використання тактики “вигорілої землі” навіть часто рекомендується самими авторами ігрових програм [11].
Аналіз робіт, присвячених проблемі взаємозв’язку “агресивних” ігор та агресії підлітків, дозволяє констатувати сильну поляризацію думок їх авторів: одні з них доводять наявність такого зв’язку, інші заперечують його.
Порівнюючи вплив комп’ютерних ігор в порівнянні з ТБ, багато фахівців визнають перевагу перших. Причина полягає в створенні за допомогою комп’ютера ефекту “віртуальної” (штучної) реальності, особливостями якої виступають “ефект присутності” у віртуальному світі, та “ефект інтерактивності” - можливість взаємодіяти з персонажами цього світу (зрозуміло, що ТБ не в змозі створити останній ефект). Саме тому з кінця 1990-х рр. в ряді західних країн проблемі поширення “агресивних” комп’ютерних ігор стала приділятися особлива увага, а в США було запроваджено систему сертифікації всіх комп’ютерних ігор та вікового обмеження при їх поширенні (як це раніше робилось з телепродукцією).
Соціальні фрустратори сучасності. Фактори агресивної поведінки, що розглядалися раніше (вплив офіційних інститутів соціалізації, однолітків, ЗМК) можна умовно вважати універсальними, адже вони мають місце майже в усіх сучасних суспільствах, незалежно від їх соціально-економічного становища. Але при цьому не можна забувати і про існування специфічних факторів, які обумовлюються соціально-економічною ситуацією, що склалась в конкретному суспільстві.
Спробуємо проаналізувати сучасне становище в Україні в контексті впливу його на підлітків, її свідомість та поведінку. Передусім, треба зазначити, що суспільні трансформації 1990-х рр. наклали великий відбиток на структуру молодіжних ціннісних орієнтацій, які, як відомо, виступають регуляторами діяльності особистості, її центральним компонентом. Так, згідно досліджень, проведених Національним Інститутом стратегічних досліджень України, структура ціннісних орієнтацій української молоді середини 1990-х рр. включала наступні складові (в дужках наведений рейтинг цінностей): здоров’я (1), хороша сім’я (2), діти (3), матеріальна забезпеченість (4), впевненість у собі (4), спілкування з друзями (5), кохання (6), цікава робота (7), сексуальна гармонія (8), веселе, цікаве дозвілля (8), прагнення до підвищення культурного рівня, пізнання (9), прагнення до професійного просування (10), вища освіта (11), громадське визнання (12), служіння Богу (13) [15; 20]. Зазначимо, що ця структура в своїй основі підтверджувалась іншими аналогічними дослідженнями [8; 50].
Навіть поверховий аналіз наведеної структури цінностей з точки зору можливості їх досягнення молоддю показує, що біля половини її компонентів мають великі перешкоди на шляху їх досягнення та реалізації внаслідок складної соціально-економічної та екологічної ситуації в Україні. Це торкається таких цінностей, як здоров’я, матеріальна забезпеченість, цікава робота, веселе та цікаве дозвілля, прагнення до підвищення культурного рівня, пізнання, здобуття вищої освіти та інших.
Так чи інакше, все це сприяє появі та розвитку агресивних тенденцій як у конкретних особистостей, так і в цілих соціальних групах.
В результаті виникає явище “ескапізму” (від англ. escape – “втеча”), тобто намагання молодих людей сховатися від своїх невдач, фрустрації за допомогою алкоголю, наркотиків, сексу, насильства. Одним із шляхів “втечі від себе” може виступати орієнтація молодої людини на різні асоціальні групи, що дозволяє їй знайти товаришів зі схожою долею.
Можна з гіркотою констатувати що ця проблема постала в українському суспільстві зі всію своєю гостротою. Так, у Звіті України до Міжнародної конференції “Права людини та її розвиток” (1998 р.), подавалась наступна оцінка ситуації, що склалася в країні: “мільони незадоволених своїм соціальним і економічним статусом, потенційно агресивні…” [1]. Переорієнтація на західні цінності та символи успіху (гроші, машина, різні задоволення та ін.), без яких начебто людина не може шанувати себе, призвела до появи та розвитку у значної частини підлітків почуття аутсайдерства.
Слід розглянути проблему взаємозв’язку феноменів почуття заздрості та агресивної поведінки. На їх зв’язок вказують як деякі вітчизняні, так і західні дослідники [29]. Враховуючи наявність розмірів соціального розшарування в українському суспільстві, зокрема в молодіжному середовищі, можна побачити який великий потенціал агресії міститься в ньому. Поява конфліктів між групами “забезпечених” та “незабезпечених” є яскравим прикладом цього.
Цікавими в цьому плані є результати дослідження російського дослідника Л.Семенюка, в яких простежується кореляція між агресивною поведінкою підлітків з соціальним статусом їх сімей. Зокрема було виявлено, що найвищі показники фізичної агресії мають підлітки, які походять з сімей робітників та селян; вербальна агресія більш поширена серед підлітків з сімей малокваліфікованих робітників та службовців. В той же час, їх однолітки з сімей інтелігенції демонструють, головним чином, “непрямі” форми агресивної поведінки .
Складні соціально-економічні умови життя призводять до зміни ціннісних орієнтацій в суспільстві з колективістських до індивідуалістичних, і, як наслідок, поширення такого типу світоглядної установки особистості як егоїзм.
Головним ситуативним фактором агресивної поведінки людей, в тому числі підлітків, виступає конфлікт (провокація), який містить вербальний, або фізичний напад. Ряд дослідників відмічають наявність тісного взаємозв’язку між феноменами конфлікту та агресії [12; 14], а деякі конфліктологи при визначенні поняття “конфлікт” включають в нього компоненти агресивної поведінки .
Факт поширеності лихослів’я, в т.ч. нецензурних висловів, серед сучасних підлітків просто не викликає сумніву. Як зазначають дослідники, матірні вислови можуть виконувати як агресивні (намагання образити), так і не пов’язані з агресією функції (мат, як признак “дорослості” та “сили”) . Таким чином, один співрозмовник під час спілкування може вжити матірну лексику “автоматично”, в той час як інший - сприйняти це як вербальну агресію. Таким чином, вивчення вербальної агресії в контексті зростання загальної агресії уявляється достатньо актуальним.
Узагальнюючи ці результати можна дійти висновку: більшість людей в міжособистісних відносинах надають перевагу принципу “око за око”, ніж “підставити іншу щоку”. Звідси випливає проблема: чому саме помста є найбільш вірогідною реакцією людини на напад. Р.Берон та Д.Річардсон вказують на дві основні функції, які виконуються агресією у вигляді помсти: 1) помста як захист; 2) помста як засіб підтримати свою гідність в очах інших [12].
Якщо розглядати агресію-помсту в підлітковому контексті, то, на наш погляд, помсту слід розглядати як засіб підтримки своєї гідності (соціального статусу) в очах однолітків. Ця реакція породжується, з одного боку, специфікою підліткової субкультури, де такі якості як стриманість, нерішучість вважаються негативними, і навпаки, сміливість, здатність дати відсіч образнику, постояти за себе – розглядаються як позитивні риси. З іншого боку, реакція групування з однолітками, змушує додавати зусилля (зокрема, і агресивного характеру) для завоювання та підтримки свого особистісного статусу.
Слід також відмітити ще одну особливість феномену помсти. Як було встановлено, типовим явищем є те, що відплата часто значно перевищує за рівнем дії, які породили помсту .
Проаналізуємо деякі фактори, які роблять ситуацію потенційно “агресивною”. Так, Т.Румянцева зауважує, що людина більш схильна до агресивного стилю поведінки, коли знаходиться в знайомих умовах, у себе "дома" [48]. Підліткова агресія може стимулюватись й специфічними зовнішніми матеріальними умовами ситуації. Прикладом цього може бути агресивна поведінка підлітків на смітниках – ситуація “нічийних” речей, відсутності будь-якого контролю з боку, дозволяє їм порушити заборону на прояв агресивних почуттів та дій, та відкрито “виплеснути” їх .
Л.Берковітц вказує на те, що проста наявність речей, пов'язаних з агресією (наприклад, зброя), може провокувати агресивну поведінку людей. Як відмічав з цього приводу дослідник, "палець тисне на курок, але й курок може тиснути на палець…" [12, 33, 34]. Цікаво, що згідно Л.Берковітцу, іграшкова зброя так само стимулює агресію, як і справжня [9].
Цікаві дані про ситуативні фактори агресії були отримані в експериментах американських дослідників М.Дойча, С.Мілгрема, М.Шеріфа та Ф.Зімбардо. Так, вивчаючи ступінь конформності людей, їх готовності виконувати накази агресивного змісту, С.Мілгрем використав експериментальний пристрій "машина агресії" (прилад для нанесення іншій людині ударів електрострумом). Напруга ударів коливалась від 15 до 450 В, і кожного разу підвищувалась на 15 В (насправді удари "Учню" не наносились, але "Вчитель" цього не знав). Експериментатор, що знаходився в кімнаті з "Вчителем" змушував (використовуючи лише вербальні фрази) останнього проводити експеримент до кінця, тобто до напруги 450В. Результати експерименту виявились приголомшливими: всі 100% піддослідних довели напругу до 300В (рівень електрошоку), та 65% - до 450В (максимум) [38]. Вивчаючи причини таких результатів, С.Мілгрем виділив ряд ситуативних факторів, які, на його думку, сприяли такій поведінці піддослідних. Серед останніх, були виділені [38]:
На жаль, слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства, все більше поширюється саме конкурентний тип взаємовідносин між людьми. А це призводить до зростання ваги ворожих та агресивних реакцій людей.
Експеримент, проведений Ф.Зімбардо, також дає змогу оцінити вплив соціальної ситуації на процес виникнення агресивної поведінки. В підвалах Стенфордського університету були створені умови по типу в'язниці. Студенти-піддослідні були повинні грати ролі "в'язнів" та "охоронників" на продовж двох тижнів. Але через 6 днів дослідники зупинили експеримент, оскільки між "в'язнями" та "охоронцями" склались не просто ворожі, а відверто жорстокі відносини [25].
Результати ряду проведених досліджень підтверджують вплив ситуативних фрустраційних факторів на виникнення агресивних фантазій (тобто, фактично, ворожості) . Крім того, було виявлена наявність взаємозв’язку між виникненням агресивних реакцій в групах в стресових умовах та характеристиками (рівнем розвитку) цих груп. Так, при низькому рівні розвитку групи, ситуація стресу провокує конфлікти, агресивні реакції її членів .
Результати соціологічних досліджень Д.Неміровського відображають спектр ситуацій, при яких підлітки готові проявити фізичну агресію. Згідно отриманих даних, більшість (31,9%) підлітків готові проявити фізичну агресію з метою захисту себе та близьких, 19,1% - з метою помсти, 6,7% - під впливом алкоголю або наркотиків, 3,6% - під впливом компанії, 2% - при впевненості в відсутності покарання, 1,5% - при нудзі, 1% - при будь-яких обставинах, 0,8% - при необхідності добути гроші, 0,5% - з цікавості [39]. Можна побачити, що двома основними факторами виступають ситуативні - самозахист і помста. В той же час піддослідні явно принижують роль таких факторів, як вплив алкоголю та компанії однолітків. Зазначимо, що дослідження проводилось на початку 1990-х рр., і тому роль певних факторів (наприклад "необхідність добути гроші") в сучасних умовах могла змінитись.
Все вищесказане дає змогу зробити висновок, що ситуативні фактори виступають одними з найважливіших причин виникнення агресивної поведінки людей, а ситуативна агресія – є одним з найважливіших боків феномену агресії, зокрема серед підлітків
1.4. Розкриття питань профілактики та подолання агресивної поведінки у соціально-педагогічній науці
Соціальна профілактика має на меті зусилля, спрямовані на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей і молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.[5]
Розрізняють загальну та спеціальну профілактики. Загальна профілактика полягає у здійсненні попереджувальних заходів, спрямованих на виникнення певних проблем у майбутньому людини (профілактика, спрямована на попередження негативної ризикованої поведінки підлітків). Спеціальною профілактикою називається система заходів, спрямованих на попередження та локалізацію конкретних негативних явищ в поведінці людей (профілактика наркозалежної поведінки, профілактика небезпечної статевої поведінки тощо).[5]
Залежно від того, на якій стадії розвитку проблеми проводять профілактичну роботу, розрізняють: первинну, вторинну та третинну профілактику. Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в підлітка неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки і негативних звичок. Її змістом є: надання підліткам інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко-, нарко- та токсичних речовин; роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки; популяризація переваг здорового способу життя; формування у підлітків навичок культурного проведення дозвілля; створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності. Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, які мають місце в суспільстві чи в соціальній групі, попередження загострення таких явищ та їх наслідків на запобігання поглибленню соціальної дезадаптації осіб, яким властива асоціальна чи небезпечна поведінка. Третинна профілактика спрямована на попередження рецидивів асоціальної або небезпечної поведінки серед осіб, яким така поведінка була властива раніше.[5]
Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному. На особистісному рівні профілактичні заходи спрямовані на формування таких якостей індивіда, які забезпечують підвищення рівня особистісної відповідальності людини з метою попередження виникнення різних проблем. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття. Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий "мікросоціум" людини - сім'ю, з метою попередження виникнення різноманітних проблем як для конкретної особистості, так і всієї сім'ї. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем, пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки [5].
Історично склалося декілька стратегій і моделей профілактичної роботи. Одним із перших підходів до профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі був інформаційний підхід. Він базувався на постулаті про те, що якщо людина знає про шкідливість для здоров'я певного стилю поведінки, вона почне ставитися до такої поведінки негативно і буде утримуватися від неї. Такий погляд виявився спрощеним і рідко виправдовуваним на практиці, оскільки на визначення поведінки людини впливає багато факторів, хоча інформація дійсно необхідна як базис для прийняття рішень.[5]
У програмах інформаційного підходу були використані такі концептуальні моделі профілактики: модель аморальної поведінки, яка базується на твердженні про те, що вживання наркотиків гріховно та аморально; модель залякування ґрунтується на постулаті про ризиковану поведінку як причину різних хвороб та швидкої смерті; в межах пізнавальної моделі робиться акцент на інформуванні потенційних споживачів про дію психоактивних речовин та ризики, з якими пов'язано їх вживання. Недоліком профілактики за допомогою вказаних моделей є те, що вона не усуває особистісних причин звернення людини до асоціальної чи небезпечної поведінки та не допомагає їй захиститись від негативного впливу соціальних чинників проблем.[5]
Інформаційний період розвитку профілактичних програм сприяв уточненню багатьох спірних моментів. Місце колишньої мети -абсолютна відмова від уживання психоактивних речовин - зайняла інша - дотримання здорового способу життя. Ця складна комплексна проблема привела до усвідомлення необхідності формування відповідальної поведінки підлітків, що, у свою чергу, спричинило зміну акцентів у профілактичній роботі, у фокусі якої виявилися не хімічні речовини та негативні наслідки їх уживання, а люди та аналіз причин їх ризикованої поведінки. Фіксація цього поворотного моменту означала народження нового поведінкового підходу у профілактичних програмах.[5]
Зараз найбільшого поширення набули такі профілактичні програми: програма досягнення соціально-психологічної компетентності, програма навчання життєвим навичкам, програма зменшення факторів ризику та посилення факторів захисту, програми, що базуються на підході альтернативної діяльності, програми за методом "рівний-рівному". Всі ці програми, незважаючи на відмінності в їх змісті та методиках, містять три типові завдання: розвиток соціальної та особистісної компетентності підлітка; вироблення в неї навичок самозахисту; попередження виникнення проблем.[5]
У програмах соціально-психологічної компетентності домінує акцент на формуванні у підлітків навичок ефективного спілкування, розвитку особистісних якостей, критичного мислення, формування адекватної самооцінки, вміння адаптуватися до різних умов соціального середовища.[5]
Провідною метою програм навчання життєвим навичкам є формування у підлітків навичок здорового способу життя, відповідального прийняття рішень. Тому до змісту цих програм входить навчання підлітків навичок ефективної взаємодії, регуляції емоцій, вирішення конфліктів, зміцнення зв'язків з членами сім'ї та іншими близькими дорослими, вибору друзів і побудови позитивних взаємовідносин з однолітками, прийняття рішень, уміння сказати "ні", протидіяти примусу інших, уникати невиправданого ризику.[5]
Програми щодо зменшення факторів ризику та посилення факторів захисту ґрунтуються на аналізі факторів ризикованої поведінки та протидіючих ним факторів антиризику. В цих програмах найчастіше використовується наступна класифікація факторів ризику. Індивідуальні фактори: особливості темпераменту, рівень само оцінки та самоконтролю, опірність стресовим ситуаціям, уміння приймати адекватні рішення в кризовій ситуації. Соціальні фактори: взаємостосунки в сім'ї, рольові моделі поведінки батьків та однолітків, особливості контролю та підтримки з боку дорослих, належність до певної групової субкультури, доступність наркогенних речовин, вплив засобів масової інформації тощо.[5]
У програмах, заснованих на організації діяльності, альтерна тивній наркотизації та алкоголізації молоді, акцент робиться на таких основних моментах:
1) пропозиція індивіду специфічної позитивної активності, яка викликає сильні відчуття та має на меті подолання різного виду перешкод; 2) комбінація особистісних якостей з позитивною актив ністю; 3) заохочення участі у всіх видах такої активності; 4) створення груп підтримки молодих людей, які думають про вибір своєї позиції. Прикладами такої альтернативної активності можуть бути спеціально організовані подорожі, пов'язані з необхідністю долати складні, часом екстремальні перешкоди, заняття ризикованими видами спорту (скелелазання, дельтопланеризм тощо).[5]
Робота з подолання агресивної поведінки з підлітками має свої особливості. На початкових етапах не показані групові форми. Не говорячи вже про практично неминучу негативну консолідацію підлітків у групі, індивідуальна робота з підлітком є більш ефективною. Із самого початку, паралельно, необхідно починати роботу з родиною. Після діагностики сімейних відносин і ступеня їхній дисгармонічності повинна випливати психо-корекційна робота як індивідуальна, так і групова. Але основний акцент варто робити на індивідуальній роботі з підлітком. Зовсім неефективними виявляються загальні бесіди про необхідність «добре поводитися».
Особливе місце в попередженні агресивної поведінки варто приділяти формуванню кола інтересів підлітка також на основі особливостей його характеру і здібностей. Необхідно прагнути до максимального скорочення періоду вільного часу підлітка – «часу дозвільного існування і неробства» за рахунок залучення до позитивно формуюча особистість заняттям: читання, самоосвіта, заняття музикою, спортом і т.д.
При непродуктивній діяльності в період вільного часу - неминуче швидке повернення підлітка в асоціальну компанію і рецидив агресивної поведінки.
Виходячи з того, що розвиток дитини здійснюється в діяльності, а підліток прагне до затвердження себе, своєї позиції, як дорослий, серед дорослих, то необхідно забезпечити включення підлітка в таку діяльність, що лежить у сфері інтересів дорослих, але в той же час створює можливості підлітку реалізувати і затвердити себе на рівні дорослих.
Д.И. Фельдштейн виділив соціально-визнану і соціально-схвалювану діяльність. Психологічний зміст цієї діяльності складається для підлітка в тім, що беручи участь у ній, він фактично прилучається до справ суспільства, займає в ньому визначене місце й утримує свою нову соціальну позицію серед дорослих і однолітків. У процесі цієї діяльності підліток визнається дорослими, як рівноправний член суспільства. Це створює оптимальні умови і для реалізації його потреб. Така діяльність надає підлітку можливість розвитку його самосвідомості, формує норми його життєдіяльності. Але методи і принципи такої діяльності вимагають значного коректування при включенні в неї підлітків, що відрізняються підвищеною агресивністю. Насамперед необхідна організація системи розгорнутої діяльності, що створює жорсткі умови і визначений порядок дій і постійний контроль. За умови послідовності, поступовості прилучення агресивних підлітків до різних видів соціально визнаної діяльності – трудової, спортивної, художньої, організаторської і інших, - важливо дотримуватись принципів суспільної оцінки, наступності, чіткої побудови цієї діяльності.[57]
1. Проблема людської агресії та агресивності є однією з найбільш актуальних у соціальній педагогіці. В силу ряду причин, ступінь розробки цієї проблеми в західній педагогіці (особливо – в американській) вище, ніж в вітчизняній. По деяким питанням спеціалісти досягли більш-менш спільної точки зору (відносно загального визначення агресії, її класифікації); при цьому залишається цілий ряд спірних питань (етіологія агресії, ступінь впливу тих або інших факторів тощо).
Більшість спеціалістів визначають агресію, як поведінку, яка спрямована на заподіяння шкоди іншій живій істоті. Таким чином, головними моментами при визначенні агресії виступають нанесення шкоди (збитків) та навмисність таких дій.
Агресивна поведінка людини має багато форм прояву, тому спеціалістами розроблені декілька типологій агресії. До основних типів агресії відносяться: агресія фізична та вербальна, ворожа (агресія-самоціль) та інструментальна (агресія-засіб), “доброякісна” (агресія-самозахист) та “злоякісна” (деструктивна жорстокість).
2. В науці існує чотири основних методологічних напрямки в вивчені етіології агресії. Один з них розглядає агресію як вроджений інстинкт (З.Фрейд, К.Лоренц). Другий обумовлює агресію спадковістю (генами), рівнем гормонів або специфікою функціонування ЦНС людини, тобто біохімічними факторами. Третій напрямок пов’язує агресію з фрустрацією, тобто тут вже враховується можливість зовнішнього (соціального) впливу (Д.Доллард, Н.Міллер, Л.Берковітц). Четвертий напрямок вважає агресію продуктом соціального навчання (А.Бандура). В останній час все більше вчених пропонують розглядати агресію, її витоки з урахуванням різних теоретичних підходів.
3. Певні особливості підліткового віку обумовлюють специфіку підліткової агресії, форм її прояву, мотивації та ін. До основних особливостей підліткової агресії можна віднести імпульсивність та неадекватність цього типу поведінкових реакцій, перевагу групових форм агресії над індивідуальними.
Соціально-педагогічні фактори агресивної поведінки в цілому співпадають з факторами становлення та розвитку особистості людини. Вони складаються як з факторів, універсальних для підлітків будь-якого суспільства (сім'я, система освіти, група однолітків, засоби масової комунікації), так і специфічних, притаманних конкретному суспільству, що знаходиться в певному соціально-економічному становищі; сюди також відноситься фактор конкретної соціальної ситуації, в якій знаходиться людина.
4. Соціальна профілактика має на меті зусилля, спрямовані на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей і молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.
Робота з подолання агресивної поведінки з підлітками має свої особливості. На початкових етапах не показані групові форми. Не говорячи вже про практично неминучу негативну консолідацію підлітків у групі, індивідуальна робота з підлітком є більш ефективною. Із самого початку, паралельно, необхідно починати роботу з родиною. Після діагностики сімейних відносин і ступеня їхній дисгармонічності повинна випливати психо-корекційна робота як індивідуальна, так і групова. Але основний акцент варто робити на індивідуальній роботі з підлітком. Зовсім неефективними виявляються загальні бесіди про необхідність «добре поводитися».