Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Ситуація 1. Визначте в чому полягають відмінності економічної думки та економічного вчення?
Економічна думка – найзагальніше, надзвичайно широке і багато класове поняття, яке відомий дослідник історії економ. аналізу Й. Шумпетер визначив як «сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань, які наявні у суспільній свідомості в певних час і в певному місці».
Економічне вчення – система упорядкованих та пов’язаних між собою економічних поглядів і думок в яких знаходить своє концентроване логіко – понятійне відображення історичний процес пізнання економічних явищ і процесів.
Ситуація 2. Обґрунтуйте, в чому вбачав сутність економіки Аристотель? В чому полягає відмінність хрематистики від економіки?
Слово “економія” є заголовком відомого твору Ксенофонта, в якому в формі діалогу висвітлюється правила ведення домашнього господарства і землеробства. Такий зміст (наука про домашнє господарство, землеробство і домоводство) це слово зберігало протягом століть.
Такий же зміст у слово “економія” і похідне від нього “економіка” вкладав і Аристотель. Він вперше проаналізував економічні явища рабовласницького ладу Стародавньої Греції і став, по суті, першим вченим – економістом. Аристотель був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Та оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, він досліджував товарно – грошові відносини, і здійснив це найґрунтовніше серед античних мислителів. Аристотель розрізняв простий товарний обіг від обігу грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю і вартістю товару.
Економіка:
Хрематистика:
Ситуація 3. Які головні проблеми розглядалися в літературних пам’ятках Античного світу, присвячених економіці? Проведіть паралелі з сучасністю. Згадайте мислителів та найвідоміші їх праці.
Економічна думка античного світу розвивалась насамперед у Греції, а також у Римі, де вона набула певних особливостей. Так, у греків на відміну від римлян більше уваги приділяється питанням господарської етики.
Мислителі Стародавньої Греції зробили значний внесок у дослідження закономірностей розвитку античного способу виробництва, у розробку основ натурального господарства, елементів товарно-грошових відносин. Вони не лише давали рекомендації щодо раціонального ведення господарства, а й намагались теоретично осмислити економічні процеси, що відбувалися. Економічною основою античного способу виробництва, який існував у формі полісного господарства, була общинна, а потім і приватна власність на землю, праця вільних селян і ремісників з використанням праці рабів, які перебували у приватній власності. У IV ст. до н.є. в Стародавній Греції намітилась криза полісного господарства, основною ознакою якої стало послаблення зв'язку між належністю до полісної громади і земельною власністю. Саме у період кризи полісного господарства старогрецька економічна думка досягла найвищого зльоту, зокрема, наукові розвідки Платона, Ксенофонта, Аристотеля, яких є видатними. Ідеї цих геніальних мислителів справили великий вплив на подальший розвиток світової економічної думки.
«Осткоманія» – Ксенофонт
«Держава», «Закони» – Платон
«Політика», «Економіка», «Міконохова етика» – Аристотель
«Про сільське господарство» – Ворон
Проблеми, що розглядались:
Ситуація 4. Назвіть характерні риси економічного вчення меркантелістів. Обґрунтуйте можливість використання ідей меркантелістів в сучасній економічній політиці держави.
Меркантилізм – домінуючий напрям економічної думки та різновид економічної політики, властивий перехідній добі первісного нагромадження капіталу. Представники меркантилізму ототожнювали багатство з грошима, а його джерела вбачали у зовнішній торгівлі ті видобутку благородних металів, обґрунтовуючи необхідністю досягнення активного торговельного балансу шляхом державного регулювання господарського життя нації.
Першою теоретичною школою був меркантилізм (від італійського “купець”). Меркантилісти вивчали в основному зовнішню торгівлю, в якій вони вбачали основне джерело багатства. Вони вважали, що багатство людей - це гроші, золото. Меркантилісти радили розширювати зовнішню торгівлю, нагромаджувати золото і вважали таку політику доцільною. Деякі ідеї меркантилізму притаманні і першим російським економістам. Вони піклувалися про збільшення товарообігу всередині країни, а зовнішню торгівлю розглядали як засіб розвитку промисловості і сільського господарства.
Ситуація 5. Відмінність теорії Абсолютних переваг А.Сміта і теорії Відносних переваг Д.Рікардо.
Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський економіст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучасного "економіксу". Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку (laissez faire), висунутий французькою економічною школою фізіократів.
Теорія абсолютних переваг залишила без відповіді запитання: "А що робити тим країнам, у яких немає товарів, що мають абсолютні переваги перед товарами інших країн?"
Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Теорія відносних переваг є теоретичною основою міжнародної спеціалізації. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.
Американський економіст Джонсон розвив положення теорії Давіда Рікардо про порівняльні переваги, поєднавши його концепцію з теоремою Гекшера – Оліна – Самюелсона та сучасними економічними поглядами. Він показав, що первинні порівняльні переваги після проходження певного часу зникають, розчиняючись у світовій економіці. Отже, теорія порівняльних переваг на сьогодні містить у собі такі поняття:
а) технічного прогресу й нерівномірності його розповсюдження;
б) зростаючої віддачі, що підсилює концентрацію виробництва;
в) позафірмової економії засобів, які сприяють розвитку відповідних галузей промисловості;
г) різниці між країнами за рівнями заробітної плати, що впливає на розміщення капіталовкладень;
д) зовнішньої дії (особливо втручання іноземних держав), яка може модифікувати порівняльні переваги.
Ситуація 6. Хто вперше висунув теорію трьох основних факторів вир-ва? Фактори?
Жан-Батист Сей - журналист, предприниматель, преподаватель всех времен и народов. Прославился умением упрощенно преподавать курс политэкономии.
Известная работа: "Трактат о политической экономии"(1803), катехизис "Политэкономия. Курс лекций" , "Полный курс политэкономии"(1828).
Задача Сейя комментировать и систематизировать учения Смита. Он фактически написал первый учебник политэкономии.
Собственные заслуги в политэкономии:
1) Теория факторов производства: в создании стоимости принимают участие три фактора: работа, земля, капитал. Поэтому стоимость - это сумма заработной платные, ренты, прибыли. Таким образом, все доходы - это "вознаграждение" фактором, размер которого устанавливается рынком. Поэтому все справедливо и нет противоречий в разделе общественного продукта. Сей прославлял предпринимателя (доходы предпринимателя - это награда за талант, деятельность, способности, дух порядка и руководства).
Сучасна економічна теорія традиційно виділяє чотири групи факторів виробництва: землю, працю, капітал, підприємницьку здібність.
1) Земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси.
2) Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.
Праця вимірюється часом, витраченим людиною на виробництві. Вважається, що в процесі праці відбувається споживання робочої сили, а також розвиток і вдосконалення самої людини завдяки нагромадженню знань, досвіду, підвищенню кваліфікації. Чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.
3) Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду. (Іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність.
4) В сучасних умовах набуває великого значення четвертий фактор - підприємницькі здібності.
Підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.
Ситуація 7. Хто розмежував поняття споживча вартість і мінова вартість
Одна з визначальних складових теоретичної системи А. Сміта — теорія вартості та ціни, яка яскраво відобразила суперечливість економічних досліджень ученого. Вихідним у теоретичній побудові дослідника було розмежування двох природних властивостей товару:
"цінності у споживанні" (споживчої вартості);
"цінності в обміні" (мінової вартості).
Споживча вартість може безпосередньо задовольняти особисту потребу людини або служити засобом виробництва матеріальних благ.
Всяка річ, що має споживчу вартість, є товаром, або призначена для обміну.
Споживчу вартість мають і багато речей, створених природою (приклади — плоди дерев, вода тощо).
Предмети за споживчою і міновою вартістю не корелюють. Часто ці вартості навіть мають протилежні значення.
Ситуація 8. Поділ капіталу на основний і оборотній!!!
Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, поділяються на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання».
Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах, «поліпшення землі» (розчищення, осушення, удобрення), «людський капітал» — капіталізована цінність «придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства». Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також «виготовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів.
Поняття основного й оборотного капіталу Сміт застосовує до будь-якого капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він бачить у тім, що перший дає прибуток, не вступаючи в обіг і не змінюючи власника, а другий — тільки в процесі обігу І зміни власника. Основний капітал формується І поповнюється за рахунок оборотного. Співвідношення між основним і оборотним капіталом, підкреслює Сміт, неоднакове в різних галузях виробництва.
Ситуація 9. Теорія трудової вартості, сутність!
Трудова́ тео́рія ва́ртості — економічна концепція, розвинута В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, К. Марксом та іншими економістами.
За цим підходом, кожен товар обмінюється на інший відповідно до кількості суспільної праці, затраченої на його виробництво.
Категорія вартості є однією з найскладніших в політичній економії, свідченням чого є різноманіття теорій вартості: трудова теорія вартості, теорія витрат виробництва, теорія трьох факторів виробництва, теорія граничної корисності (маржинальна), неокласична тощо.Теорія трудової вартості під вартістю вбачає суспільно - корисну працю, втілену в товарі. Розробку теорії трудової вартості було розпочато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та іншими. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце.
Прихильники теорії витрат виробництва ( Р. Торренс, Н. Сеніор та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й уречевленою працею, оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу).
Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі.
В останній третині ХІХ ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості - з позиції теорії граничної корисності (маржиналізм - граничний). Її прихильники (У.С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу).
Згідно маржиналістської концепції, вартість визначається граничною корисністю останньої одиниці товару, яка купується споживачем.
Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця ХІХ - початку ХХ ст. А. Маршала, а з 30-х років ХХ ст. Дж. М. Кейнса. Вони поєднали теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін.
Початок загальному перегляду трудової теорії вартості поклав видатний український економіст М.І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, підтверджує вчення названих економістів.
Чимало російських і українських економістів (В.К. Дмитрієв, Р.М. Орженицький, А.Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.
А. Маршалл процес формування вартості порівнює із з'єднанням двох лез ножиць. Одне лезо представляє витрати виробництва, друге - корисність (споживну вартість). З'єднання витрат і корисності й породжує вартість товару. Таким чином, вартість згідно цієї концепції є проявом відносин між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем). Виробник (продавець) зацікавлений у відшкодуванні витрат та одержанні прибутку, споживач (покупець) - в придбанні необхідної йому споживчої вартості – корисності
Ситуація 10. Кейнсіанська школа
Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.
Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.
Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та практиці США. До початку 60-х pp. головним мотивом для здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. І хоч у своїй основній праці та наступних статтях Кейнс мало уваги приділив проблемі циклу, його концепція справила певний вплив на розробку теорії цього питання і на спрямування так званих антициклічних заходів. Метою ж останніх була якщо не ліквідація циклічного характеру капіталістичної економіки, то принаймні послаблення його руйнівних наслідків.
Американські економісти та політичні діячі у боротьбі з кризами розраховували, передовсім, на вищезгадувані «вбудовані стабілізатори», тобто на автоматичне застосування податкової та бюджетної політики для регулювання циклу.
Проте досвід другої половини 50-х pp. показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Американські економісти дійшли висновку, що необхідно концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики. Економісти, які посідали командні позиції в державних економічних органах у цей період, були переконаними кейнсіанцями. Необхідність стимулювання економіки почали визначати, виходячи з фактичного розриву між потенціальним та реальним валовим національним продуктом, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику навіть назвали «новою економікою». Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань.
Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х pp., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Уряд Кізінгера розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування ставкою відсотка тощо. Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.
Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великобританії. Тут іще 1944 p. було опубліковано урядову Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової політики забезпечення максимального використання трудових ресурсів, а також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей господарства Великобританії.
Але на межі 70—80-х pp. кейнсіанська теорія і концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 pp. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на значний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь держави.
Кейнсіанство і його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.
Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, що без них сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.
МАРШАЛЛ дослідив та впровадив у науковий вжиток поняття "цінової елас тичності попиту", визначивши останню як алгебраїчно, так і геометрич но. Стверджуючи, що "ступінь еластичності (або швидкість реакції) попиту на ринку залежить від того, якою мірою його обсяг зростає при певному зни женні ціни або скорочується при певному підвищенні ціни"1, А. Маршалл запропонував математичний інструментарій для виміру еластичності та сфор мулював найважливіші закономірності, яким підпорядковується еластичність попиту. На думку вченого, еластичність попиту дорівнює одиниці, коли зни ження ціни на 1 % збільшує продаж на 1 % ; за умов коли зниження ціни на 1 % викличе збільшення попиту більше, ніж на 1 %, попит є еластичним; зниження попиту менш ніж на 1 % у відповідь на 1 % зростання ціни засвід чує, що попит на певний товар є нееластичним.
Вчений розрізняв еластичність попиту на товари першої необхідності й пред мети розкоші, товари, які мають незначну і вагому частки у споживчому бюд жеті, товари з більшою чи меншою кількістю замінників та способів застосуван ня тощо. Водночас він звертав увагу на те, що еластичність попиту висока для високих цін і наближається до нуля за умов повного насичення потреби;
КЕЙНС Мультиплікатор інвестицій. Наступний етап теоретичного аналізу — вста новлення Дж.М. Кейнсом зв'язку між споживанням, інвестиціями і національним доходом, який він здійснив на основі концепції мультиплікатора, Кількісна залежність між інвестиціями та національним доходом визначена мультиплікаційним ефектом, чи ефектом мультиплікатора.
Мультиплікатор — від латинського слова multiplico — помножую, збільшую. Кейнс зауважував, що ідею мультиплікатора він запозичив у ан глійського економіста Р.Ф. Кана, який вперше ввів це поняття в економічну теорію1. Р.Ф. Кан розробив мультиплікатор зайнятості (к') — коефіцієнт, який показує, у скільки разів приріст сукупної зайнятості буде більшим за приріст первинної зайнятості у галузях, безпосередньо пов'язаних з інвести ціями. Поняття мультиплікатора зайнятості вчений вперше сформулював у 1931 р. у зв'язку з обґрунтуванням доцільності організації суспільних робіт під час кризи для стимулювання зайнятості та подолання безробіття.
Мультиплікатор інвестицій Кейнса — це множник (k), що дорівнює відношенню приросту національного доходу (У) до приросту інвестицій (І): К=У/І
Мультиплікатор Кейнса — це коефіцієнт мультиплікації, що фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу. Він показує, у скільки разів отриманий приріст на ціонального доходу більший за початковий приріст інвестицій, що обумовив це зростання. Іншими словами, мультиплікатор кількісно визначає множин ний вплив змін в інвестиційній активності на відповідні зміни національного доходу, а як наслідок — зайнятості та споживання.
Мультиплікатор Кейнса — це коефіцієнт мультиплікації, що фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу. Він показує, у скільки разів отриманий приріст на ціонального доходу більший за початковий приріст інвестицій, що обумовив це зростання. Іншими словами, мультиплікатор кількісно визначає множин ний вплив змін в інвестиційній активності на відповідні зміни національного доходу, а як наслідок — зайнятості та споживання.
Механізм мультиплікаційного ефекту полягає ось в чому: приріст інвестицій в будь-якій галузі викличе відповідне розширення виробництва та збільшення зайнятості у цій галузі. Зростання зайнятості означатиме збільшення доходів індивідів, зайнятих у інвестиційному секторі. Частина цих доходів піде на спо живання, а інша — на заощадження. Придбання предметів споживання ство рить нові доходи виробників споживчих благ. Ті, у свою чергу, реалізуючи власні доходи, створять нові доходи інших товаровиробників. Іншими слова ми, інвестиції перетворюються на доходи, отримані доходи перетворюються на ринкові витрати, які у свою чергу обумовлюють довготривалий процес утворен ня нових доходів у тих осіб, що втягнуті у ринкові взаємовідносини.
Таким чином, вихідними інвестиціями приводяться в рух подальші чи сельні ланцюгові реакції приросту доходів у інших суміжних галузях, які пов'язані між собою суспільним поділом праці. Після завершення певного періоду приріст сукупного доходу буде більшим порівняно з первинним при ростом інвестиційних витрат, тобто дорівнюватиме приросту інвестицій, по множеному на коефіцієнт мультиплікації2.
Мультиплікаційний ефект веде до кратного збільшення національно го доходу, викликаному початковим приростом інвестицій. Наприклад, якщо мультиплікатор дорівнює 5, то приріст національного доходу, викли каний зростанням інвестиційних витрат, буде у 5 разів перевищувати пер винний приріст інвестицій. Це явище можна порівняти з ефектом розходження кіл на поверхні води від кинутого каменя.
Дж.М. Кейнс показав, що значення мультилікатора є функцією від психологічних схильностей населення: до споживання та заощадження. Передусім він довів, що числове значення мультиплікатора визначається граничною схильністю до споживання, тобто часткою витрат на споживання в будь-якій зміні доходу. Гранична схильність до споживання (С / У) пока зує, як чергове збільшення доходу буде розподілене між споживанням та за ощадженнями .
Дж.М. Кейнс відкрив, що мультиплікатор інвестицій знаходиться у пря мо пропорційній залежності від граничної схильності до споживання: чим більша гранична схильність до споживання, тим більший мультиплікатор інвестицій, тобто тим більшим буде приріст національного доходу, викликаний приростом інвестицій.
Монетаризм, як школа державного регулювання, сформувалась в США у 20-х рр. (Чиказька школа), але піднесення – роботи Мілтона Фрідмена (50-60 рр.) Суть монетаризму :держава регулює економіку виключно через маніпуляцію грошової маси, в інші сфери воно не втручається. Монетаристи – альтернатива Кейнсу. Їх гасло – ефективна пропозиція. Два блоки анти циклічного регулювання:
Стратегії. Збільшити пропозицію без залучення інвестиційних ресурсів. Для цього продавати все ( передавати в приватні руки інформацію, ресурси, державну власність і т.д.).
Зниження попиту (інвестиційного і споживчого) це тактика.
Таким чином монетарна програма проводиться в три етапи:
Заходи по зниженню споживацьких можливостей населення (щоб попит не підігрівав виробництво). Для цього: провести конфіскаційну грошову реформу за будь-якою нагодою (деномінація, нові купюри і т.д.).
Заморозити вклади населення в ощадбанках. Скорочення ябюджетного дефіциту і подорожчання кредитіврозорення більшої частини підприємств. Скорочення бюджетного дефіциту – це скорочення соціальних виплат, пільг, субсидій населенню і підприємствам, скорочення державних замовлень.
[ Важливо для України, яка з 1992р. За вимогою МВФ проводить монетарну політику. Обов’язковою умовою монетарної політики є „відкритість ” економіки, тобто вільне проникнення на національний ринок іноземних капіталів, товарів і послуг. Логіка: якщо в державі не має ефективного господаря, то прийде ефективний власник з-за кордону.].
Скорочення ставок податку – це викликає зростання ефективної пропозиції і активізацію економіки.
Головна задача монетаристів: вбити інфляцію, щоб зайві гроші не зігрівали економіку.