Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття держави ,форми та механізми.
Нині в Україні розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.
Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.
Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.
Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок.
Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базисові. Значною мірою це залежить од впливу на державу різних чинників, які характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів і т. ін.
Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.
Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні.
У субстанціональному значенні держава - організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.
В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.
В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.
У міжнародному значенні державу розглядають-як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.
Отож, держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.
До основних ознак держави відносять:
- суверенітет;
- територіальне розселення населення країни;
- наявність апарату управління і примусу;
- здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;
- здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;
- спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.
Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.
Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.
Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації.
Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.
Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.
У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства.
Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже зараз у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права.
Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.
Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції; старші (Протагор, Горгій, Гіпій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).
Наприклад, Протагор уважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.
Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля в діяльності держави;
щодо авторитарного характеру політики і законів; відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.
Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади сутності держави.
Платон, Арістотель і Цицерон обстоювали правову державність.
Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки і погляди на державу голландського правознавця Гуго Греція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили;
обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ);
розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду заради додержання права та загальної користі;
вперше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування;
запропонував два основні напрямки пізнання державності розумо-споглядальний і досвідний.
Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:
- людина - це абсолютна цінність;
- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.
Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію);
виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.
Німецький мислитель-діалектик Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.
Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін. Отож, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей
Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.
Відомі дві форми правління: монархія і республіка.
Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).
Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються.
Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).
У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.
Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.
У парламентських республіках:
- президент обирається парламентом;
- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;
- уряд підзвітний парламентові;
- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.
У президентській республіці:
- президент обирається всенародне або за особливою процедурою;
- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;
- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);
- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (скажімо, в Україні).
Форма територіального устрою - національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад. Автономна Республіка Крим, Київська область. Залізничний район та ін. ).
Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою.
Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.
Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія.
Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад. Російська Федерація).
Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.
Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.
Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є:
- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;
- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;
- рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;
- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.
Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.
За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо..
Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.
Механізм держави
Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.
Ознаки механізму держави:
1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;
2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;
3) це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.
Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;
4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;
5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління
суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій).
У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв'язками, що існують і виникають між його частинами.
Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з Метою підтримання своєї основної функції — управління.
Структура механізму держави показана на схемі.
Механізм держави
Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апарат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін.
Державні установи, державні підприємства, що не мають владних повноважень
• організаційні і фінансові кошти •
22222. Теорії походження права. Право як різновид соціальних норм.
Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.
Розглянемо деякі з них.
За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і спра ведливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньо віччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божест-в.енним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.
Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивно го (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потре
бують гарантій. Тому люди відмовились від мож ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв'язку з обумовленістю його приро дою людини не можна вважати науково обґрунтованими.
Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право ви ключає всі фактори випадкового, повільного походження. Зако нодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законо давці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники істо ричної школи права правильно стверджували, що право — об'єк тивне історичне явище, обумовлене етнокультурними фактора ми, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідо мості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.
Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впоко ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов'язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» право вих переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в про цесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не вра ховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.
Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спирала ся на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, при стосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є зна ряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний ха рактер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно еко номічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але во ни не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті. Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.
Право та інші соціальні норми: спільні риси.
1. Право, як і інші соціальні норми, має об’єктивний характер – визначається об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства;
2. Вони існують в реальній поведінці суб’єктів;
3. Регламентують поведінку людини шляхом надання прав та покладення обов’язків;
4. Мають загальний характер;
5. Певним чином встановлюються та гарантуються;
6. Протирічать свавіллю та беззаконню;
7. Виробляють повагу до прав людини.
Відмінності права та інших соціальних норм.
|
|
Правові норми |
Інші соціальні норми |
|
1 |
Встановлюються чи санкціонуються державою. |
Існують в додержавному суспільстві і не залежать від держави. |
|
2 |
Мають формально визначений характер. |
Існують в усній формі, а письмове закріплення не має документального характеру |
|
3 |
Розробляються в чітко визначеному порядку в процесі правотворчості чи законотворчості. |
Розробляються у довільному порядку. |
|
4 |
Є загальнообов’язковими і виконуються незалежно від відношення до них з боку суб’єктів. |
Виконуються лише у випадку авторитетності норми для конкретного суб’єкта. |
|
5 |
Мають системний характер. |
Є просто сукупністю норм. |
|
6 |
Чітко визначають права та обов’язки суб’єктів. |
Права та обов’язки не визначені. |
|
7 |
Права та обов’язки мають взаємний характер, тобто виконання обов’язку є гарантією реалізації права. |
Виконання обов’язку не пов’язується з реалізацією прав. |
|
8 |
Мають чітко визначену структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція). |
Не мають структурних елементів. |
|
9 |
Реалізуються в чітко визначеному порядку (дотримання, виконання, використання та застосування). |
Реалізуються в довільному порядку. |
|
10 |
Гарантуються державою шляхом діяльності спеціально створених органів. |
Гарантуються суспільством в процесі його життєдіяльності. |
|
11 |
Охороняються державою шляхом застосування, у випадку їх порушення, одного з видів юридичної відповідальності. |
Охороняються суспільством шляхом застосування засобів громадського впливу. |
Право як різновид соціальних норм.
Право є різновидом соціальних норм. Воно характеризується певними особливостями, що надають можливість визначити право як найважливіший засіб забезпечення життєдіяльності суспільства.
САМЕ ПРАВО:
- Встановлюється чи санкціонується державою в процесі функціонування утворених нею органів;
- Існує як письмовий документ, тобто має формально визначений характер;
- Основу права складають норми, тобто правила поведінки, що мають чітко визначений зміст;
- Право має системний характер, тобто не є простою сукупністю норм, а характеризується їх ієрархічною підпорядкованістю;
- Право має загальнообов’язковий характер – є обов’язковим для всіх суб’єктів і не надає можливості щодо невиконання правових приписів будь-ким з цих суб’єктів;
- Право має імперативний характер – встановлює чіткі межі можливої (право) та необхідної (обов’язки) поведінки суб’єктів;
- Право має загальний характер – поширюється на невизначене коло суб’єктів та кількість життєвих випадків;
- Право охороняється державою за допомогою організаційних засобів – створення умов щодо реалізації правових приписів та примусового характеру застосування чітко визначених засобів впливу, у випадку невиконання суб’єктами покладених обов’язків чи порушення, наданихінщим суб’єктам, прав.
Отже, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, що регламентують суспільні відносини шляхом надання суб’єктивних прав та покладення юридичних обов’язків учасникам цих відносин, і які гарантуються та охороняються державою.