Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 59
Вищий навчальний заклад
УНИВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА «КРОК»
Департамент заочного навчання
на тему: Міжнародні кредитні операції комерційних банків
Студента 4 курсу групи «ФК-10»
напряму підготовки «Фінанси і кредит»
спеціальності «Фінанси і кредит»
Керівник:
Національна шкала ________________
Кількість балів: ______
Оцінка: ECTS ______
Члени комісії: ________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________ _____________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
_______ ______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
м. Київ – 2014 рік
План
ВСТУП………………………………………………………………………… 3
РОЗДІЛ 1. Сутність міжнародних кредитних операцій……………………. 5
1.1. Кредитні операції як економічна категорія…………………………….. 6
1.2. Види міжнародних кредитних операцій……………………….............. 11
1.3. Механізм здійснення міжнародних кредитних операцій……………... 31
РОЗДІЛ 2. Аналіз міжнародних кредитних операцій в Україні…………... 44
РОЗДІЛ 3. Вдосконалення міжнародних кредитних операцій …………… 48
3.1.Концептуальні підходи щодо удосконалення механізму здійснення міжнародних кредитних операцій…………………………………………... 48
3.2. Використання міжнародного досвіду при врегулюванні заборгованості
3.3. Шляхи зниження кредитних ризиків ………………………………….. 51
Висновки ........................................................................................................... 56
Список використаних джерел……………………………………………….. 58
Незважаючи на те, що з розвитком банківської системи банки освоюють дедалі нові види діяльності (наприклад, надають консультаційні, трастові послуги з управління нерухомістю), проникають у страховий бізнес (що є характерним для банківських систем країн Заходу), все ж основною їх функцією є кредитування діяльності клієнтів.
Надання кредитів – не тільки важлива функція банку, що виділяє його як особливий вид капіталотворчого підприємства, а й основне джерело прибутку. Отже, кредитування було і є важливим попри всі зміни в економічному житті країни.
Загалом, прехід до ринкової економіки, розвиток комерційних відносин справляють позитивний вплив на основи функціонування банківського кредиту в господарстві нашої країни. В сучасних умовах основними макроекономічними завданнями кредитного процесу є сприяння раціональній організації виробництва і збуту, збільшенню обсягів необхідної на ринку продукції, одержанню максимального прибутку при мінімальних затратах.
Одним із найважливіших моментів на шляху до вирішення цих завдань є визначення оптимальних умов і методів кредитування, на основі яких виникають виникають і розвиваються відносини між банком і позичальником. Аналіз ситуації, що склалася сьогодні в банківській системі України показує, що нині вона дещо призупинила свій розвиток, про що свідчить мала питома вага кредитів, що були надані суб’єктам господарювання в Україні по відношенню до внутрішнього валового продукту (протягом 2000р. – трохи більше 9% [7, с.176]). Зважаючи на ці показники, стає очевидним, що забезпечення сталого розвитку економіки багато в чому залежить від вдосконалення діяльності комерційних банків.
Мета написання курсової роботи полягає в розробці організаційно – економічних та методологічних основ та практичних рекомендацій щодо надання і погашення банківських позик, що сприятиме підвищенню ефективності та прибутковості кредитних операцій. Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність комплексу завдань:
Об’єктом дослідження у курсовій роботі виступає система комерційних банків України. Інформаційною базою роботи є матеріали НБУ, законодавчі акти України, вітчизняних та західних економістів.
РОЗДІЛ 1. Сутність міжнародних кредитних операцій
1.1. Кредитні операції як економічна категорія
Міжнародний кредит — це економічні відносини, які виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою передавання валютних, кредитних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки з винагородою (відсотками).
Отже, суб'єктами міжнародного кредиту виступають приват ні фірми, акціонерні комерційні банки, інколи брокери, посередни ки, уряди, регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фі нансові інститути. Залежно від суб'єктів кредитних відносин роз різняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, бан ківський кредит у міжнародній торгівлі, брокерський кредит як проміжна форма між фірмовими та банківськими кредитами, між державні (міжурядові) кредити, включаючи змішані (надання до помоги у вигляді урядових субсидій), кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних кредитних та валютно-фінансових організацій.
Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов'язаний з надан ням суб'єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та ви плати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.
На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнарод ні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжна родних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондон ський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних роз мірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб'єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.
Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поді ляються на комерційні — ті, що пов'язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.).
За строками операцій розрізняють міжнародний грошовий ринок та міжнародний ринок капіталу, на якому здійснюються середньо-строкові та довгострокові операції.
Виникнення міжнародного ринку капіталів зумовлене тим, що бурхливий процес інтернаціоналізації та інтеграції господарських відносин, розвиток світогосподарських зв'язків в умовах науково-технічної революції, зростання числа та економічної ролі трансна ціональних корпорацій (ТНК) викликали потребу формування адек ватних грошових та кредитних ринків, якими й виявилися ринок євровалют та євроринок.
Оскільки найпоширенішими інструментами розрахунків та пла тежів на ринку євровалют є активи в доларах США, що депоновані в банках поза межами цієї країни, то й міжнародні фінансові ринки дістали назву «ринки євродоларів».
1.2. Види міжнародних кредитних операцій
Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найбільш загальних рисах можна класифікувати за кількома головни ми ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.
За джерелами розрізняють внутрішнє та зовнішнє кредитування та фінансування зовнішньої торгівлі. Ці види кредиту тісно пов'язані між собою та обслуговують усі стадії руху товарів від експортера до імпортера: заготівлю або виробництво експортного товару, перебу вання його в дорозі та на складі, в тому числі й за кордоном, а також використання товару імпортером у процесі виробництва та спожи вання, Чим ближчий товар до реалізації, тим сприятливіші для борж ника умови кредитування.
За призначенням кредит поділяється на:
За видами кредит поділяється на:
За валютою позики розрізняють міжнародні кредити, які надаються:
Останнім часом можна спостерігати зростання обсягів активних операцій за довгостроковим та середньостроковим еврокредитуванням з використанням міжнародних розрахункових одиниць. Необ хідно підкреслити, що надання кредиту у будь-якій розрахунковій одиниці є, по суті, прихованим страхуванням наданого кредиту від можливих втрат капіталу та доходу у випадку різких коливань ва лютних курсів. За термінами міжнародні кредити поділяються на:
Довгостроковий міжнародний кредит, призначений, як правило, для інвестування в основні засоби виробництва, обслуговує близько 80% експорту машин та комплектного устаткування, нові форми міжнародного торгово-економічного співробітництва (масштабні проекти, науково-дослідні роботи, впровадження нових технологій). Цей тип кредитування застосовується також у практиці надання по зик міжнародними фінансовими інститутами, урядами країн.
З точки зору кредитного забезпечення розрізняють забезпечені та бланкові кредити. Забезпеченням цих кредитів можуть слугувати товари, товаросупровідні та інші комерційні документи, цінні папе ри, векселі, нерухомість та інші цінності.
Застава товару для одержання кредиту здійснюється у трьох формах:
Застава є засобом забезпечення зобов'язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави. Бланковий кредит видається боржнику під його зобов'язання погасити кредит у відповідний строк. Як правило, документом при цьому слугує соло-вексель з одним підписом боржника. Різновида ми бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент — одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особли вою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг коштів, розширити операції. В англо-саксонських країнах застосовується інша форма коротко строкового кредитування, яка має певні спільні риси з контокорентом, — овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання кош тів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниця між конто корентом та овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрафт кож ного разу укладається знову і означає тільки одну домовленість про на дання кредиту, тоді як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.З точки зору техніки надання розрізняють фінансові, акцептні та консорціальні кредити, депозитні сертифікати та ін. Фінансові («го тівкові») кредити зараховуються на рахунок боржника та надхо дять в його розпорядження. Акцептні кредити застосовуються у формі акцептатратти імпортером або банком.
Залежно від того, хто є кредитором, розрізняють кредити при ватні, що надаються фірмами (комерційне кредитування); кредити, які надаються банками, часом посередниками (брокерами); урядові;
кредити змішані, в яких беруть участь приватні підприємства та держава; кредити міжнародних нерегіональних валютно-кредит них та фінансових організацій.
Фірмовий кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторго вельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі.
Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має кілька різновидів: вексельний кредит, аванс покупця; кре дит за відкритим рахунком.
Фірмові кредити найчастіше реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.
Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпор тера. Останній, одержавши комерційні документи, акцентує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.
Кредит за відкритим рахунком проводять через відповідні ра хунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов'язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.
За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру у розмірі найчастіше 10 — 20% вартості постав ки у кредит. У такий спосіб аванс покупця виступає як свого роду зо бов'язання останнього прийняти товари, які поставляються у кредит.
Зв'язок фірмового кредиту з банківським полягає в тому, що хо ча фірмовий кредит і відображає відносини між постачальником та покупцем, він все ж таки передбачає участь банківських коштів. При продажу машин, устаткування фірмовий кредит надається на більш довгі строки (до 7 років), що відволікає на тривалий час значні кош ти експортера та примушує його звернутися до банківського креди ту або рефінансувати свій кредит у банку.
До початку 60-х років нашого століття фірмові кредити були пе реважною формою зовнішньоторговельного кредиту. Вони за своїм вартісним обсягом більше ніж у 2 рази переважали банківський екс портний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необ хідність імпорту взаємопов'язаної продукції одночасно у декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фір мового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитуван ня, прив'язаність імпортера до продукції фірми постачальника тощо. Тому із зростанням масштабів міжнародної торговій та її диверсифі кацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторго вельного кредиту почала поступово зменшуватися. Зрештою, фірмо ві кредити поступилися місцем банківському зовнішньоторговельно му кредитуванню.
Банківський зовнішньоторговельний кредит має для імпортера певні переваги перед фірмовим кредитом. Зокрема вони полягають у тому, що цей вид кредитування надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту, більші обсяги поставок за кредитом, порівняно нижчою є і вартість кредиту.
Банківський кредит надається банками, банкірськими домами, іншими кредитними установами. Для координації операцій з креди тування зовнішньої торгівлі, мобілізації значних кредитних ресурсів та рівномірного розподілу ризиків банки здійснюють кредитування на основі створення консорціумів. Банки надають експортні та фі нансові кредити.
Експортний кредит полягає у тому, що він надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування поставок машин, устаткування і т. п. Ці кре дити надаються в грошовій формі та мають «зв'язаний» характер. Це означає, що боржник зобов'язаний використовувати кредит тільки дня купівлі товарів у країні кредитора.
Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варі антів комерційних угод. Досить часто фінансовий кредит не пов'яза ний з товарними поставками, і він може бути призначений, наприк лад, для погашення зовнішньої заборгованості, підтримання валютного курсу, поповнення авуарів (рахунків) в іноземній валюті тощо. Основними споживачами фінансових кредитів виступають ТНК та ТНБ, які часто використовують їх і для різного роду спекуляцій та фінансових маніпуляцій. Фінансові кредити можуть брати також центральні банки промислове розвинутих країн, які використовують їх для погашення дефіциту платіжного балансу та здійснення валют них інтервенцій.
Основним джерелом міжнародних приватних фінансових кредитів та позик є міжбанківські депозити та вклади під євродоларові депозитні сер тифікати. Оскільки більшість цих депозитів має короткостроковий харак тер, актуальною проблемою для банків є їх пролонгація.
Історія формування євроринку свідчить про те, що виникнення між народного приватного фінансового кредиту зумовлене інтернаціоналіза цією та інтеграцією виробництва та діяльністю ТНК. Однією з причин формування та швидкого зростання міжнародного фінансового кредиту була фінансова допомога США країнам Західної Європи за «планом Маршалла» з метою відбудови зруйнованого другою світовою війною народ ного господарства. Єдиною кредитоспроможною державою у той час бу ли США, і країни-позичальниці отримували кредити від них для оплати імпорту необхідних товарів. Поступово ця щораз більша маса доларових коштів почала використовуватися для оплати товарних поставок з інших країн, що зумовило концентрацію доларів на рахунках банків європей ських країн. Це і призвело до виникнення ринку євродоларів та його трансформації у євроринок.
1.3. Механізм здійснення міжнародних кредитних операцій
Одним з важливих інструментів кредитування та засо бом мінімізації ризику при здійсненні зовнішньоторговельних опера цій виступає товарний акредитив. Товарний акредитив — це зобов'я зання банку за дорученням та за рахунок клієнта впродовж встанов леного терміну видати певному одержувачу обумовлену суму в пев ній валюті за умови подання ним необхідних документів. Надання ак редитиву може бути пов'язаним з виставленням клієнтом векселя.
В основі акредитива лежить бажання постачальника мати більшу впевненість у тому, що покупець оплатить поставки. Згідно з укладе ним договором покупець повинен до поставки товарів здійснити пе реказ певної суми до вказаного експортером банку. Після своєчасного та документально підтвердженого відправлення товарів продавець може одержати кошти, які перебувають у банку згідно з акредитивом.
Відповідно до вимог, які були прийняті Міжнародною торговель ною палатою до товарного акредитива, існують дві основні форми акредитива: відзивний та безвідзивний. Форма акредитива встанов люється при укладенні договору. Будь-який акредитив, якщо його не визначено як безвідзивний, є відзивним акредитивом. Відзивний ак редитив не створює ніяких правових зобов'язань між банком, який його відкриває, та бенефіціаром (тим, хто отримує платіж), тому в останнього немає повної впевненості щодо одержання коштів. На самперед це зумовлюється тим, що такий акредитив може в будь-який час бути відізваний чи замінений банком або тим, хто його ви ставив. Згідно з правилами відзив акредитива дозволяється без пові домлення бенефіціара. Внаслідок того, що інтереси експортера при цьому можуть бути ущемлені, більшого поширення набув безвідзив ний акредитив. Цей акредитив є твердим зобов'язанням банку перед бенефіціаром.
У практиці набуває дедалі більшого поширення також викорис тання підтвердженого акредитива, особливо якщо не відома платоспроможність імпортера та його банку. Він забезпечує експортеру безвідзивне зобов'язання платежу з боку його банку, тому що банк на підставі цього підтвердження зобов'язаний здійснити оплату з наданням відповідних документів у будь-якому випадку. Платіж здійс нюється навіть тоді, коли імпортер або його банк не можуть або не бажають платити. Це означає, що ризик такого неплатежу перехо дить до банку експортера, а експортер отримує повну гарантію пла тежу. Але це вимагає збільшення витрат — угода про виставлення підтвердженого безвідзивного акредитива передбачає сплату відпо відної комісії (плати) за підтвердження. Комісійні витрати у кінцево му підсумку сплачує імпортер.
Значні за розмірами банки надають акцептний кредит або кредит у формі акцепту тратт. Суть цього виду кредиту полягає у домовле ності експортера з імпортером, що платіж за товар буде здійснено че рез банк шляхом акцепту останнім виставлених експортером тратт.
Поширення кредиту у формі акцепту тратт зумовлене обмежен нями комерційного кредитування. Експортер дуже часто не знає пла тоспроможності та надійності імпортера з іншої країни. Під час про дажу товару в кредит такому покупцеві у експортера виникають сум ніви щодо сплати векселя, який акцептований імпортером. Тому він у деяких випадках скоріше утримається від кредитування під акцепт невідомого йому імпортера. Навіть у випадку, коли в експортера не виникає сумнівів щодо платоспроможності імпортера та в оплаті ак цептованої ним тратти, кредитування імпортера під вексель може бу ти утрудненим для експортера, насамперед тому, що останньому бу де важко облікувати у будь-якому банку тратту, яка акцептована не відомим або маловідомим у цій країні імпортером з іншої країни. Все це і зумовило розвиток банківського кредитування імпортера у фор мі акцептних кредитів. Замість імпортерів тратту експортерів акцеп тує банк імпортера, на який вона вже безпосередньо виставляється експортером. Місце невідомого імпортера займає банк, більш пла тоспроможний та більш відомий в країні експортера, ніж фірма імпортер. Банки беруть за свій акцепт винагороду з імпортерів і убез печують себе від ризику на випадок непогашенім імпортером нада ного йому кредиту. Акцептні операції банків розширюють для екс портерів можливості збуту товарів у кредит, а для імпортерів полег шують їх оплату.
Основні риси акцептної операції полягають в тому, що експортер під час продажу товарів у кредит ставить перед імпортером вимогу оп лачувати товари з допомогою акцепту тратт експортером, банку імпор тера (або будь-яким іншим банком за домовленістю з імпортером). Ім портер робить запит у свого банку (або в іншого) про можливість на дання йому акцептного кредиту. Після отримання згоди банку імпор тер повідомляє експортера про свою згоду на запропоновану форму розрахунку за товари банківськими акцептами, й сторони укладають угоду.
Відповідно до умов контракту експортер відвантажує товар, оформляє товарні документи та одночасно виписує тратту на банк імпортера. Вказані товарні документи, що одночасно виписані також і на ім'я банку-імпортера, разом із траттою експортер передає своєму банку для переси лання документів банку імпортера.
Банк імпортера після отримання товарних документів разом з тра ттою, повідомляє імпортера про його зобов'язання внести банку суму тратти до настання терміну її оплати й видає імпортеру товарні докумен ти, звичайно під зберігальну записку, яка гарантує належність товару бан ку. Після цього банк імпортера акцептує виставлену на нього експорте ром тратту та відсилає її банку експортера.
За певний проміжок часу до оплати тратти імпортер вносить до бан ку її суму, за рахунок якої банк і оплачує й в день, коли настає термін оп лати. При цих операціях банк не вкладає ресурсів у кредитування імпор тера. По суті своїм акцептом банк тільки гарантує експортеру оплату то вару імпортером. Зважаючи на банківський акцепт, імпортер дістає мож ливість користуватися банківським кредитом на термін від акцепту тра тти до внеску грошей на й оплату. Таким чином, у цій операції банк ім портера стосовно експортера виступає боржником, а імпортера — креди тором. У випадку невиконання імпортером своїх зобов'язань перед бан ком за акцептним кредитом банк за рахунок своїх коштів оплачує тратту, яка акцептована ним, і таким чином змушений нести збитки.
Акцептно-рамбурсний кредит є певним ускладненням акцепт ного кредиту. Місце банку імпортера посідає міжнародний першо класний банк. Звичайно це пов'язано з вимогами експортера отрима ти тратту, яка акцептована великим банком і може бути легше врахо ваною, ніж тратта, яка акцептована банком імпортера, котрий є недо статньо відомим у країні експортера.
Хід акцептно-рамбурсної операції в основному повторює акцепт ну операцію. На прохання імпортера його банк забезпечує йому одержання акцепту великого міжнародного банку. Якщо банк імпор тера вважає можливим надати кредит імпортеру, він звертається з проханням про акцепт тратт, що виставлені експортером до міжна родного банку. Міжнародний банк дає згоду банку імпортера, якщо не має сумніву щодо його платоспроможності. Після цього за кілька днів до терміну акцепту тратт вищеназваним міжнародним банком банк імпортера надсилає міжнародному банку своє зобов'язання здійснити переказ йому грошових коштів дах їх оплати. Таке зобов'я зання банку про переказ (рамбурсирування) сум для оплати акцепто ваних тратт називається рамбурсним зобов'язанням. Відповідно до цього одержала назву і форма кредитування імпортерів.
Схема операцій за акцептно-рамбурсним кредитом передбачає такі дії:
На практиці надання акцептно-рамбурсного кредиту нерідко пов'язане з одночасним відкриттям імпортером аккредитива. У цьому випадку останній виступає як гарантія виконання зобов'язань.
Брокерські кредити є різновидом комерційного кредитування торговельними посередниками експортерів та імпортерів. Брокери нерідко видають гарантії за кредитами, які отримують експортери та імпортери, за особливу винагороду, яка має назву делькредере.
Свої основні економічні функції — фінансування на інтернаціональному рівні світового процесу виробництва та міжнародного пла тіжного обороту — міжнародний кредит може здійснювати лише при забезпеченні позичальників довгостроковими та середньо-строковими фінансовими ресурсами.
Експортери під час надання середньо- та довгострокових креди тів насамперед застосовують такий інструмент, як вексель. У зв'язку З наявністю значного ризику, пов'язаного з оплатою тратт імпорте ром, труднощами обліку тратт, які акцептовані імпортером, подаль ший розвиток фірмового кредиту супроводжувався створенням сис теми страхування експортних кредитів спеціалізованими банками. Спочатку банки вийшли у сферу зовнішньої торгівлі як кредитори фірм експортерів.
Але з часом національні банки країни фірми-експортера почали здійснювати більш гнучку політику зовнішньоторговельного кре дитування. Вони почали надавати кредити безпосередньо імпорте ру. Це дало йому можливість розплачуватися за поставки експорте ра коштами, одержаними від банку. Такий метод банківського кре дитування зовнішньої торгівлі називається кредитом покупцю. Кредити покупцю найбільш вигідні саме імпортеру — в нього з'яв ляється можливість вибору фірми-постачальника, хоча і тільки в окремій країні. Одночасно термін кредиту подовжується, а вартість деякою мірою знижується. При цьому фірми-постачальники, які усунені від безпосередньої участі у кредитуванні експорту, не мають можливості підвищити ціни кредиту. Останнє досить часто відбувається при застосуванні фірмового кредиту і навіть кредиту постачальнику.
Вартість банківського кредиту покупцю фіксується на декілька років на рівні, нижчому за вартість позичкових коштів на ринку ка піталів, що сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності. Строк кредиту покупцю перевищує строк кредиту постачальнику (переваж но це середньо- та довгострокові позики). Банки при цьому можуть відкривати кредитні лінії для іноземних позичальників на оплату то варів, які були придбані. У цих механізмах банки виступають парт нерами підприємницької діяльності клієнтів. Вони беруть участь у переговорах про торговельно-виробниче співробітництво, виступа ють центрами економічної інформації та вивільняють експортерів від різного роду фінансових та комерційних ризиків. Механізм здійс нення кредиту покупцеві показано на рис. 5.
Останнім часом ринок єврокредитів перетворився на важливе джерело позичкових коштів для світової економіки. Специфічними інструментами надання середньострокових та довгострокових бан ківських кредитів на ринку єврокредитів є роловерні та консорціальні кредити.
Найменування роловерних кредитів, ставка за якими періодично переглядається, походить із факту рефінансування банками позичок 3 — 6-місячними депозитами. Це означає постійне повторювання відновлення потреб у рефінансуванні. Іншими словами, кредит має періодично «перекредитовуватися». Відповідно кожні 3 — б місяців позичальники переглядають також ставки відсотка. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, віднов лювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).
Роловерні європозики на початку свого використання мали фік совані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати «плаваючі» ставки відсотка.
Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загаль ного розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється ли ше дата зміни «піни» та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорент ні, кредити, в яких практикують використання овердрафту.
Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його от римання позика фактично не надається. Банк лише бере на себе зо бов'язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою ви могою позичальника.
При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в операціях провідних банків у Лондоні — ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропонується на лондон ському міжбанківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостро ковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод, дуже високі — значно вищі за інші ризики. На практиці ставка за роловерними кредитами розраховується з допомогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредит ній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. То му розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризи ки країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.
Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту спланується комісія за зобов'язання. На додаток до цього позичальник повинен оплатити витрати на консультації та ін.
Терміни за роловерними кредитами значною мірою коливаються залежно від положення позичальника та ринкової кон'юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Кошти передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі достро кового погашення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «револьверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасиш та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.
Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 — 300 млн дол. — не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.
Роловерна система кредитування виконує важливу функцію транс формування короткострокових коштів у більш тривалі Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгостроко вого терміну призводить до втрату банківській ліквідності. Крім цього, існування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимагало, щоб такого роду можливості використову валися не тільки для задоволення цьогочасних потреб, а й для інвесту вання та довгострокових державних програм. Необхідність розв'язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кредитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозит та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних опе рацій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик ко роткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки;
Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів мен шого строку навіть з допомогою такого механізму не ліквідує ризи ку втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, ти пові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою застосування принципу розподілення ризику.
Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило бан ки вдосконалювати механізм кредитування, використовуючи, зокре ма, випуск пінних паперів під роловерні єврокредити. Після укладен ня контракту позичальник видає кредитору зобов'язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке зобов'язання надає додаткові гарантії кредитору і є, по суті, ліквідним папером, який можна переоблікувати. При наданні кредиту та кож застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сертифікати теж можуть як перепродаватися ін шим фінансовим установам, так і обліковуватися.
Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму нада ються, як привило, банківськими консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких кредитів передбачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиту, тобто вони стають банками-андерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачу ються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а та кож витрати на консультації тощо.
Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед багатьох банків мають більше можливостей транс формації короткострокових пасивів у довгострокові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті середньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на ко роткі строки (3 — 6 місяців), але з систематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.
Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги. Їх недоліки пов'язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроковими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредитами частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кре дити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення. Довгострокове кредитування (строком на 10—15 і більше років) добуло розвитку насамперед у практиці кредитування урядів країн, які стикаються з проблемами заборгованості. Розрізняють такі фор ма довгострокових кредитів: міждержавні кредити за рахунок асигнування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатни ми дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.
Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кре дити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).
Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням фінансової допомоги або «м'яких» кредитів.
Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами значних за розмірами проек тів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Необхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.
Практикують дві форми спільного кредитування:
Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, ос кільки відкриває йому доступ до пільгових кредитів. Але більш ви гідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отриму ють додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і посилення фінансової залежності країни-боржника від кредитора.
Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови от римання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичко вого капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.
Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного кредитування, функці онування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фі нансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згід но з якою банки надають середньо- та довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з точки зору економічних зв'язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елементи виробничої кооперації).
Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:
У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.
Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними уго дами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, ус таткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на погашення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод — значні мас штаби та довгостроковий характер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув'язки платежів за придбані машини та устатку вання, виручки від зустрічних поставок товарів та експорт як ком пенсацію відповідних витрат.
При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встанов лює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь ризику при надан ні кредитів.
Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжна родні позики — міжнародні кредити, які надаються у валюті, залу чення державними або приватними корпораціями позичкових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску своїх боргових зобов'язань, тобто емісії пінних паперів (середньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш по ширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іно земні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) — це емісія облігацій іноземними емітен тами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кре диторів певної країни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення зменшилося, але з 60-х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це — міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядковуються регламентаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередніми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функціонування вторинного ривку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами — Швейцарією та Японією.
Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути розвитку ринку швейцарського єврофранка для того, щоб не розширювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швейцарських франках. Унаслідок цього бажаючі зроби ти емісію у цій валюті можуть використовувати єдину можливість — міжнародні кре дити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія, Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іноземних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має не значну вагу.
Залежно від країни емісії ці облігації мають спеціальні назви:
Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Ве ликобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.
Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порів няно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом: зміни відповідних обмежень на національ них та міжнародних ринках капіталів.
З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску об лігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового котирування. Наприк лад, облігації французької позики на англійському ринку капіталів були випущені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвес торами на основі лондонського котирування.
Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особливо у Західній Європі. Це було пов'язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та не достатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки позичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового ка піталу у валюті третьої країни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати ваго мим джерелом залучення фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.
Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емі тенти, які мають намір залучите значні кошти. Впродовж тривалого часу позичальниками були майже виключно підприємства та органі зації промислове розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держави. За останні роки зросла частка банків та фінансових інсти тутів.
Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фік сується на весь термін. Ціна пінних паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відповідно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як правило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цін них паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщенню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.
Використовуються різноманітні фінансові інструмента: звичайні облігації з фіксованою або плаваючою ставкою, облігації, що кон вертуються в акції або супроводжуються правом на придбання акцій, інші види облігацій. Цей ринок пропонує також короткострокові цін ні папери з плаваючою ставкою, які є сертифікатами, що передають ся на пред'явника строком до п'ята років та підлягають одноразово му відшкодуванню.
Банки організували вторинні ринки єврооблігацій у Люксем бурзі, Лондоні, Франкфурті та ін. Банк Morgan Guaranty створив у 1968 р. клірингову палату в Брюсселі, в капіталі якої беруть участь 120 банків: Euroclear. Друга клірингова палата була створена на початку 70-х років європейськими банками (Центр постачання єврооблігацій: CEDEL), яка налічує 94 банківських акціонери.
Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та власне єврооблігаціями) полягає в тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов'язково котируються в певному географічному місці Щодо обсягів, то ці дві категорії облігацій ма ли однакову вагу в 70-ті роки та на початку 80-х років, але потім си туація дещо змінилася. Починаючи з 1982 р. євроемісії почали в 2 ра зи перевищувати емісії іноземних облігацій, у 1987 р. вони були в 4 рази більшими.
Майже до середини 80-х років більша частина європозик здій снювалася у євродоларах, але в наш час поширення набули інші євровалюти.
Необхідно також зауважити, що ринок єврооблігацій практич но закритий для позичальників, які мають репутацію ненадійних боржників.
Організація публічних емісій та приватного розміщення на євроринках облігаційних позичок здійснюється спеціально створеними для цього міжнародними синдикатами (консорціумами) або пулами. Звичайно вони мають триярусну структуру, яка включає групу управління, групу розміщення та групу продажу.
Упродовж останніх років банки дедалі більше орієнтуються на діяльність на ринках капіталів, насамперед на євроринках. Дана тен денція називається сек'юритизацією. Нові електронні інформаційні технології в банківській справі дають змогу отримати моментальну інформацію про стан справ в усіх провідних фінансових центрах та надзвичайно швидко обробити її. Це створює можливості отримання прибутків на основі проведення арбітражу між різними фінансовими центрами, посилює взаємозв'язок між ринками прямих банківських кредитів та ринками облігацій.
Розвиток євроемісій з фіксованою ставкою відбувається залежно від різниці у реальному доході єврооблігацій, з одного боку, та гро шових вкладів на строк три місяці, з іншого. Коли ця різниця зрос тає, обсяг євроемісій збільшується. Ринок розширюється тим більше, чим більша ця різниця в період падіння ставок відсотка. Відбу вається певна консолідація грошових авуарів.
У нестабільному міжнародному середовищі, що постійно змі нюється, внаслідок зміни ставок відсотка та валютних курсів, інвесто рам та позичальникам необхідно в будь-який момент пристосовувати ся до обставин. Водночас, вони намагаються максимально скористати ся з переваг або недоліків податкового законодавства. Фінансові інно вації, що масовано виникли й поширилися впродовж 70 — 80-х років, задовольняють саме пі потреби. Необхідно насамперед підкреслити те, що саме міжнародні ринки найкраще пристосовані для впровад ження інновацій, бо вони менше регламентовані, ніж національні
До цього часу євроринки пропонували позичальникам такі три основні види позик:
а) короткострокові кредити у євровалютах, які давали змогу фі нансувати потреби в грошових коштах безпосередньо на зразок гро шових кредитів, що пропонуються банками у більшості провідних промислове розвинутих країн;
б) середньо- та довгострокові єврокредити (терміном більше як 18 місяців, але менше від 15 років), які надаються банківським пулом;
в) єврооблігації на міжнародних ринках.
З допомогою застосування спеціальних видів цінних паперів фі нансові інновації дають можливість забезпечиш будь-яку тривалість позики — від 24 год. до безмежності.
Однією з перших інновацій були послуги гарантованих емісій, які мали замінити єврокредити в умовах нестабільності фінансових ринків. Вони мали на меті запропонувати цінні папери, які користу ються довірою як у позичальника, що прагне забезпечити собі певні обсяги середньострокового фінансування за найбільш сприятливими ставками, так і в кредитора, який надає перевагу короткостроковому інвестуванню коштів.
Серед таких фінансових інновацій необхідно насамперед зазна чити євроноти RUF,NIF і МОFF.
Інструменти відновлення підписки (revolving underwriting Facilities — RUF) — це середньострокові (від 5 до 7 років) кредитні програми, які дають змогу позичальнику періодично випускати на євроринок короткострокові (від 1 до 12 місяців) євроноти при посеред ництві інвестиційного банку. По суті пі послуги з відновлення підпис ки на цінні папери є середньостроковим кредитом, який передбачає продаж короткострокових цінних паперів. У разі неможливості реалі зації цінних паперів унаслідок ринкової кризи ліквідності, позичаль ник має впевненість щодо викупу цих паперів комерційними банками, об'єднаними в гарантійний синдикат, за ціною, обумовленою раніше. Ставки реалізації визначаються шляхом індексації за ЛІБОР заздале гідь. Завдяки цьому позичальник отримує гарантію середньостроково го фінансування, що, безумовно, є вигідним для нього.
Гарантійні інструменти (Notes Insurance Facilities — NIF) — по слуги з випуску боргових зобов'зань з наступним продовженням на тих же умовах були створені за ініціативою комерційних банків, яких не зовсім задовольняли властивості RUF. Насамперед тому, що вони перекладали всі ризики ліквідності тільки на комерційні банки, тоді як ділові банки, не маючи ніякого ризику, отримували теж знач ні доходи. У паперах типу NIF дії з реалізації та гарантії більше не розділяють — банки, які бажають брати участь у реалізації євронот, об'єднуються в синдикат, який робить заяву про придбання цінних паперів, котрі бажає випустити позичальник. Якщо позичальник не-вдоволений заявою, він може скористатися єврокредитом, який буде наданий цим синдикатом на умовах, погоджених заздалегідь.
В операціях на євроринку використовуються різні модифікації RUF та NIF які утворені відповідно до потреб як позичальника, так і банків.
Фондові інструменти з багатоваріантним вибором (Multi Options Funding Facilities — МОFF) — це зобов'язання синдикату банків надавати кредит за першою вимогою та в зручній для клієнта формі. Банки за таку послугу отримують відповідну вина городу. Такі кредити дають змогу позичальнику здійснювати ви пуск кількох інструментів фінансування, крім короткострокових цінних паперів. Завдяки цьому існує можливість робити вибір між кількома валютами та способами розрахунку ставок відсотка. У та ких формах кредитування заінтересовані передусім невеликі та се редні фірми, тому що вони підвищують стабільність взаємовідно син кредиторів та позичальників.
У другій половині 80-х років набули розвитку негарантовані пін ні комерційні папери, які випускаються переважно першокласними позичальниками. Ці папери надають більші пільги, ніж гарантовані, і можуть мати термін до 10 років.
Значні коливання ставок відсотка на міжнародних та національних ринках грошей останніми роками стимулювали появу та попу лярність на євроринку короткострокових зобов'язань зі змінним від сотком (ставки, що плавають). Ставки відсотка за цим новим видом зобов'язань з термінами від 5 до 15 років індексуються за ЛІБОР і періодично переглядаються з метою адаптування до ринкової кон'юнк тури (як правило, кожні б місяців).
Поряд зі ставками, що плавають, з'явилося багато видів інших, які дають змогу задовольнити вимоги різноманітних інвесторів. Це — прогресивні та регресивні ставки; ставки, які підлягають перегля ду; ставки, які регулюються; ставки, що плавають, які перетворю ються у фіксовані за умови їх зниження нижче від певного рівня;
ставки, що плавають між мінімумом і максимумом; облігації з нульо вим купоном, за яким доход передплатника забезпечується прирос том вартості між піною емісій, яка значно нижча за номінал, та ціною погашення, яку визначають за номіналом.
Існують також облігації, що мають додаткову перевагу порів няно з відсотковою ставкою. Це дає змогу емітенту пропонувати ставки відсотка нижчі, ніж за звичайними облігаціями. Це — облі гації, що конвертуються, та облігації з варантами. Облігації, що конвертуються, можуть обертатися у нові облігації, завдяки чому передплатники отримують певні переваги, насамперед при змінах відсотка. Облігації з варантами дають можливість придбати облі гації або акції емітента за певною ціною, більш вигідною для пе редплатника.
Намагання зменшити ризики, пов'язані зі змінністю ставок від сотка та валютних курсів, призвело до поширення таких фінансових інструментів, як свопи. Саме з ними зараз пов'язані більшість обліга ційних позик. Свопи — це повний або частковий обмін заборгова ністю. Механізм здійснення свопу передбачає, що дві сторони бе руть на себе зобов'язання обміну валюти або обслуговування боргу (платежі відсотка за двома зобов'язаннями на одну й ту ж суму) на заздалегідь установлених умовах упродовж періоду, який може досягати 10 років.
У свопах використовується насамперед різниця в ставках відсот ка, яка існує на різних сегментах міжнародного ринку капіталів, на різних національних ринках. Це дає змогу позичальнику отримати доступ до кредитних ресурсів на більш вигідних умовах. Використо вують свопи найчастіше корпорації-позичальники, а посередниками-організаторами є банки, деякі з них беруть на себе роль біржі свопів (зводять не двох партнерів, а зразу широку позицію з багатьма клієнтами). По суті, операції своп утворюють самостійний середньо- та довгостроковий ринок з певним складом учасників та професіо нальною асоціацією/банків, які спеціалізуються на цих операціях, стандартною технікою та вторинним ринком.
Набули поширення також свопи активів, до яких вдаються кре дитори, що потребують реструктуризації балансу або одержання будь-яких інших переваг.
У зв'язку з виникненням кризи неплатоспроможності країн, що розвиваються, з'явилися «боргові свопи». Вони передбачають обмін боргових зобов'язань країн, які зазнають труднощів з обслуговуванням зовнішнього боргу між банками та інвесторами (по суті це теж свопи активів). Обмін борговими зобов'язаннями країн, які розвива ються, дав змогу відрегулювати профіль кредитного ризику країни, знизити його шляхом диверсифікації.
У практиці міжнародного банківського кредитування у зовніш ній торгівлі використовуються такі форми, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини ви ступають лише частиною більш складної сукупності відносин.
Лізинг (від англ. leasing — довгострокова оренда) означає на дання або прийняття у тимчасове використання, оренду майна. Учас никами операції виступають лізингонадавач — сторона, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач — сторона, яка отримує у користування це майно (рис. 6). Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотримувача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні йо го лізингоотримувачем від лізингонадавача у виключне використан ня за певний термін. У відповідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадава ча та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізингонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізин гу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити дого вірні відносини.
Лізинг, таким чином, передбачає відносини купівлі-продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція — лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Лізингонадавач ку пує устаткування у свою власність за повну вартість, але не для власного користування, а для користувача, який отримує та вико ристовує це устаткування. Останній сплачує кошти не одноразово, а поступово — періодичними внесками. Таким чином, лізинг мож на розглядати як передачу майна у тимчасове користування на умо вах повернення, терміновості, платності і кваліфікувати як кредит на придбання основного капіталу. З економічної точки зору лізинг є специфічним кредитом, який надається у формі майна, яке пере дається у користування.
Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг. У даному випадку критеріями для розмежування є: обсяг обов'язків лізингонадавача на термін використання устаткування.
Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингонадавач купує устаткування для користувача, чим фінансує майбутнє вико ристання ним устаткування, повертаючи собі його вартість з періо дичних платежів. В інших випадках лізингонадавач теж здійснює фі нансування — купує устаткування, але водночас має певні зобов'я зання щодо устаткування (наприклад, здійснює технічне обслугову вання), чого немає за фінансового лізингу.
Фінансовий лізинг — один з найбільш поширених видів — характеризується насамперед, тим, що термін, на який устаткування пе редається у тимчасове користування, наближається за тривалістю до терміну його служби. Лізингонадавачем виступає лізингова компа нія, яка отримує устаткування у власність безпосередньо у фірми-ви робника.
Лізингова компанія з придбанням нового устаткування дістає податкову знижку на інвестиції й право на прискорену аморти зацію. Це надає можливість зменшувати розмір періодичних платежів.
Різновидом фінансового лізингу є зворотний лізинг. У цьому ви падку власник устаткування продає його лізинговій компанії та од ночасно укладає з нею договір лізингу на це устаткування як корис тувач. Таким чином, первісний власник отримує від лізингової ком панії вартість устаткування, зберігає за собою право володіння та ли ше сплачує періодичні платежі за користування устаткуванням.
Інший не менш поширений вид лізингу — операційний лізинг. Крім обсягу обов'язків лізингонадавача, він відрізняється від фінан сового і за терміном: при операційному лізингу устаткування вико ристовується протягом терміну, який є меншим за строк економічної служби устаткування. Для того щоб відшкодувати вартість устатку вання, лізингова компанія надає його у тимчасове користування де кілька разів, як правило, різним користувачам. Техобслуговування, ремонт, страхування тощо при операційному лізингу покладаються на лізингову компанію. Предметом операційного лізингу звичайно є устаткування з високими темпами морального старіння.
Одним з найбільш складних видів лізингу є спільний лізинг (leverage leasing), суть якого полягає в об'єднанні кількох фінансових установ для фінансування значної операції за лізингом, яка не може бути здійсненою окремою установою. Складність відносин за цього виду лізингу насамперед пов'язана зі значною кількістю його учасників. Основна відмінність цього виду лізингу від фінансового полягає у тому, що лізингова компанія, купуючи устаткування, оплачує сво їми коштами не всю його вартість, а лише частину, наприклад 20%. Решту вона бере у кредит в одного або кількох позичкодавців (бан ків, страхових компаній та ін.). При цьому лізингова компанія корис тується усіма податковими пільгами, що розраховуються, за повну вартість устаткування, а не частини.
Об'єктами угод спільного лізингу найчастіше є устаткування для підприємств з комунального обслуговування, парки вантажних ма шин, вантажний залізничний парк, судна та ін. Поряд з наявністю у багатьох країнах податкових пільг ще однією особливістю цього ви ду лізингу є те, що лізингонадавач отримує позику у позикодавців на умовах «без права зворотної вимоги». Це означає, що він не несе від повідальності перед позиконадавачем за виплату позики, вона має погашатися з сум періодичних платежів користувача.
Міжнародний лізинг з'явився пізніше, ніж внутрішній, приблиз но на десятиліття. Операція набуває міжнародного характеру, якщо лізингова компанія та орендатор знаходяться у різних країнах. Уго да, за якою лізингова компанія купує устаткування у національної компанії-виробника, а потім надає його в оренду за кордон іноземно му орендатору, називається експортним лізингом. Лізинг зберігає міжнародний характер і в тому випадку, коли спеціалізована компа нія знаходиться в тій самій країні, що й орендатор. У цьому випадку орендатор використовує іноземне обладнання, придбане за кордо ном. Нарешті, в умовах міжнародного лізингу всі три учасники уго ди можуть знаходитися в різних країнах.
Для країни-орендонадавача міжнародний лізинг становить пев ний інтерес, насамперед як засіб отримання доходу в іноземній валю ті. Орендатор же вбачає основну перевагу міжнародного лізингу у ви користанні більш досконалого іноземного устаткування, одержання валютних, фінансових та податкових пільг. Наприклад, згідно з пра вилами МВФ зобов'язання, пов'язані з одержанням в оренду інозем них машин та устаткування, не збільшують зовнішню заборгованість.
У сучасних умовах розвитку міжнародного лізингу сприяє уніфі кація правил оренди іноземних машин та устаткування. Свого часу різниця режимів оподаткування, національних законодавств обме жувала поширення міжнародного лізингу.
Факторинг (від англійського factor — агент, посередник) — це придбання банком або спеціалізованою .факторинговою ком панією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкаса ція за певну винагороду.
Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:
В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачаль ника особливо зростає при постачанні товарів на експорт, що пов'язано з більшими труднощами оцінки платоспроможності іно земних клієнтів, тривалішими строками документу та товарообі гу, факторами політичної нестабільності в країнах-учасницях цих відносин.
Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при ро боті з експортером факторингова компанія, як правило, укладає уго ду з факторинговою компанією країни імпортера та передає їй части ну своїх функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов'язану з до рученнями іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний фак торинг має назву взаємного або двофакторного. Його переваги зу мовлені тим, що для кожної з компаній, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог та ін.
Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтування, використовується при фінансуван ні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредиту вання до кількох років. Водночас факторинг, як правило, не покри ває політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфеейтуванні будь-якої вимоги за пі ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бу ти відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.
Форфейтинг (він французського «а forfait» — відмова від прав) — це кредитування експортера шляхом придбання вексе лів або інших боргових вимог. По суті, міжнародні кредити, які на даються у валюті, де форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насам перед прискорюється одержання ним коштів за товар, що експорто вано, а значить і обіг усього капіталу. Експортер звільняється від ри зику неплатежу та валютного ризику, а також ризику, пов'язаного з коливанням ставок відсотка. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборгованості. Форфейтинг — це одна із нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устатку вання з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.
Форфейтування з'явилося у відповідь на постійно зростаючий попит на міжнародні кредити, який не задовольнявся. На початку 60-х років, ко ли почав формуватися механізм форфейтингу, ринок продавців товарів ви робничого призначення поступово перетворювався на ринок покупців цих товарів. Значний розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався поси ленням тенденції зростання вимог імпортерів подовжити термін традицій ного 90 — 180-денного кредиту. Відродження торговельних відносин між країнами Західної та Східної Європи та зростаюча значущість у світовій торгівлі країн Азії, Африки та Латинської Америки створили багато фінан сових перешкод для західних експортерів. Виникнення цих нових ринків припало на час, коли обтяжуючі інвестиційні зобов'язання фірм, що екс портують, перешкоджали фінансуванню ними середньострокових креди тів постачальника за рахунок власних коштів. Банки, що існували тоді, бу ли не в змозі запропонувати послуги, яких потребували експортери.
Швейцарія, яка традиційно виступала значним банківським центром та мала багаторічний досвід у фінансуванні міжнародної торгівлі, стала одним з перших центрів та ринків форфейтування.
З часом стало очевидним, що цей механізм потребує створення в ме жах традиційної функціональної структури банку спеціального підрозді лу — філії, згодом почали створюватися і спеціалізовані компанії, які здійснюють виключно форфейтування.
Механізм здійснення операцій форфейгингу передбачає, що екс портер виконав свої зобов'язання за контрастом і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу з метою отри мання готівкових коштів. Покупцями (форфейтерами) стають банк або спеціалізована фірма. Вони беруть на себе комерцій ний ризик, пов'язаний з неплатоспроможністю імпортерів, без права регресу (обернення) документів на експортера.
Якщо імпортер не виступає першокласним позичальником, який має бездоганну репутацію, форфейтер вимагає в банку країни. імпортера гарантію у формі авалю або безумовну та безвідзивну гарантію за борговими зобов'язаннями, які він хоче придбати. Виконання цієї умови має особливе значення з огляду на необоротність угоди, тому що в разі неплатежу боржником форфейтер як на свою єдину гарантію може покластися тільки на цю форму банківської гарантії. Форфейтер при покупці боргових вимог відраховує від сотки за весь термін, на який вони виписані (дисконтує векселі) та перетворює тим самим експортну угоду на готівкову. У цьому ви падку експортер відповідає тільки за задовільне виготовлення та постачання товару та правильне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина разом з наявністю фіксованої став ки відсотка, яка стягується з початку операції, робить форфейтинг досить привабливим видом фінансування. Форфейтер може збері гати придбані документи (витрачені ним кошти будуть розглядати ся в цьому випадку як капіталовкладення) або може продати їх ін шому форфейтеру теж на безоборотній основі. Із настанням термі ну платежу кінцевий власник документів пред'являє їх у банк для оплати.
Джерелом коштів для банків, які беруть участь в операціях форфейтингу, слугує ринок євровалют. Внаслідок цього облікова ставка за форфейтингом тісно пов'язана з рівнем процента за середньостроковими кредитами на цьому ринку.
РОЗДІЛ 2. Аналіз міжнародних кредитних операцій в Україні
У структурі активних операцій традиційно найбільшу питому вагу мають кредитні операції. Це пов'язано з закономірною властивістю капіталу спрямовуватися у сфери, де найвища норма прибутку. Саме аналіз кредитних операцій з погляду ступеня ризику, забезпеченості та дохідності лежить в основі аналізу якості активів банку. Позикові операції є одним із найефективніших, тобто прибуткових способів розміщення ресурсів банку. Водночас кредитні операції є найбільш ризикованим видом операцій комерційного банку. Кредитні операції банку формують його кредитний портфель.
Кредитні вкладення, або кредитний портфель, комерційного банку, — це сукупність усіх позик, наданих банком з метою отримання доходу.
Кредитний портфель банку містить агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення.
Кредитний портфель банку не включає:
* відсотки нараховані, але не сплачені, непрофінансовані;
* зобов'язання видати кредит;
* кредитні лінії, які ще не використані;
* гарантії та акредитиви;
* оперативний лізинг.
Аналіз кредитної діяльності банку передбачає вирішення таких завдань:
* визначення ступеня та типу концентрації ризику кредитного портфеля, його відповідності зовнішньому покриттю і достатності створених резервів покриття фактичних і потенційних збитків;
* оцінка адекватності кредитного ризику сумі очікуваного
прибутку;
* визначення кредитоспроможності позичальників з метою зниження кредитного ризику;
* визначення ефективності кредитних операцій, що дає змогу вибрати доцільний варіант розміщення ресурсів.
Аналіз кредитних операцій доцільно проводити в такій послідовності:
— оцінюються масштаби кредитної діяльності банку порівняно з попередніми періодами та іншими банками;
— аналізується рух кредитів;
— розраховується оборотність кредитів;
— визначається рівень диверсифікації кредитних вкладень, який дає змогу максимально знизити ризик неповернення позики;
— оцінюється повернення позик;
— проводиться кількісна оцінка структури кредитного портфеля залежно від різних класифікаційних ознак;
— виявляється якість кредитного портфеля з погляду ризику і рівня забезпеченості кредитів;
— аналізується дохідність та ефективність кредитних операцій.
Аналіз масштабів і динаміки кредитних вкладень
Аналіз кредитної діяльності банку доцільно починати з визначення місця, яке посідають кредитні операції в загальному обсязі активів банку, тобто необхідно дати узагальнюючу оцінку масштабів кредитної діяльності. Для цього розраховується коефіцієнт питомої ваги кредитів у загальних активах банку за формулою:
Чк.о.=
Цей показник може бути розрахований як у цілому за аналізований період, так і на якусь певну дату, тобто на початок, чи кінець періоду. Він показує частку кредитних операцій у загальних активах банку і характеризує кредитну активність банку.
Банк, який занадто перевантажений позиками, має високий коефіцієнт питомої ваги позик у загальних активах. Показник понад 65 % вважається високим. Ліквідні банки мають нижчий рівень цього коефіцієнта, але більшу частку коштів у короткострокових коштах грошового ринку та в інвестиційних цінних паперах, які, у свою чергу, можуть легко конвертуватися в грошові кошти, які потім можуть бути видані у формі позик.
Наступним етапом аналізу кредитних операцій є визначення темпів зростання та приросту кредитних вкладень. Темп зростання визначається як співвідношення суми кредитних вкладень на кінець звітного періоду та суми на початок періоду:
І зрост =
Темп приросту кредитних вкладень розраховується за формулою:
Іт.прир. =
Аналіз руху кредитів банку передбачає вивчення фінансової звітності, з якої можна визначити питому вагу нових кредитів відносно залишку позикової заборгованості на кінець звітного періоду (коефіцієнт надання), коефіцієнт погашення кредитів за звітний період, співвідношення дебетових та кредитових оборотів, достатність резерву на можливі втрати за позиками, розмір прострочених відсотків.
Коефіцієнт надання розраховується за формулою:
Кнад=
За допомогою цього показника визначають, скільки кредитів залишилося непогашеними з виданих у минулому звітному періоді. Той самий показник можна розрахувати і в розрізі короткострокових та довгострокових позик.
Зазначений показник, навіть у разі несвоєчасного відображення банком фактів простроченої заборгованості, наявності високої питомої ваги пролонгованих позик у кредитному портфелі банку, відбиває, яка сума залишків позикової заборгованості банку не має руху та переходить з кварталу в квартал.
У такий самий спосіб можна розрахувати коефіцієнт погашення кредитів (Кпог). Цей показник визначається як співвідношення суми погашених у звітному періоді позик до загальної суми залишку позикової заборгованості на початок періоду та суми щойно виданих кредитів:
Кпог=
Другий показник доповнює перший і дає змогу по-новому трактувати отримані результати. Якщо перший показник свідчить про обмеження комерційним банком розміру щойно виданих кредитів, то другий - про низьку питому вагу погашення раніше виданих кредитів до звітного періоду.
Аналіз оборотності кредитів
Аналіз оборотності позик доцільно починати з загальної оцінки дебетових та кредитових оборотів за позиковими рахунками.
Ксп.д/кр=
Якщо дебетовий оборот значно перевищує кредитовий, то це свідчить про небезпечну політику банку з нарощування видачі позик за поганого їх повернення. У разі, що така тенденція спостерігається протягом кількох років, — це неминуче приведе банк до значних фінансових труднощів, і політику в галузі кредитної діяльності потрібно докорінно змінювати.
Якщо є дані на дві дати, для розрахунку середніх залишків застосовується формула простої арифметичної:
де — середній залишок заборгованості за позиками;
Ппоч, Пкін„ — залишок заборгованості за позиками відповідно на початок та кінець періоду.
За наявності даних більше, ніж на дві дати, для розрахунку середньої величини застосовується середня хронологічна моментного ряду за формулою:
Де п – кількість дат, на які є заборгованість за позиками.
Аналогічно до загальної методики оборотність позик аналізується за допомогою таких показників:
1. Швидкість обертання позик, або кількість оборотів кредит, них коштів:
При цьому кредитний оборот являє собою суму погашених позик або дохід від реалізації кредитів.
Цей показник (N0) характеризує, скільки оборотів здійснюють кредити за аналізований період.
2. Тривалість одного обороту в днях:
де t — тривалість одного обороту в днях;
D — кількість днів в аналізованому періоді;
N— кількість оборотів позики за період (швидкість обертання позики);
П — середній залишок позики;
Ок — кредитний оборот (дохід від кредитної операції).
Наведений показник показує, за скільки днів позики проходять повний оборот. Ці два показники перебувають у зворотній залежності — із зростанням швидкості обертання тривалість одного обороту позики зменшується. Унаслідок підвищення швидкості обертання позик з обороту вивільняються кредитні ресурси, які, у свою чергу, можуть бути залучені в інші активні операції банку та приносити додатковий прибуток.
На зменшення тривалості одного обороту (тобто прискорення оборотності кредитів) впливають зниження сум заборгованості за позиками, а також збільшення сум погашення позик та зміна середньої відсоткової ставки за кредитами.
Додаткове звільнення кредитних ресурсів або, навпаки, додаткове їх залучення розраховується за формулою:
З=(t1-t0)OK/D
тобто різниця в тривалості одного обороту помножується на базисний одноденний оборот позик. При цьому оборот позик розраховується як дохід від кредитних операцій або як сума повернених позик разом з відсотками. У свою чергу, на розмір кредитного обороту впливають такі фактори, як розмір відсоткової ставки, обсяг кредитних вкладень, неповернення позик або несвоєчасне повернення позик тощо.
Погіршення повернення позик і зменшення обсягів виданих кредитів підвищує тривалість одного обороту.
Зменшення середньої відсоткової ставки за кредит впливає тривалість обороту у такий спосіб:
Зміна обсягів виданих кредитів залежить від попиту на кредитні ресурси, ефективності управління активами банку, активності депозитної політики банку. Тобто цей показник частково не залежить від зусиль самого банку. Останній же фактор - середня відсоткова ставка за кредит — здебільшого залежить від зовнішніх причин: політика НБУ, співвідношення попиту та пропозиції кредиту на ринку позикових капіталів, конкуренція між банками, стабільність економічної ситуації. Внутрішні фактори (ризик позики, її забезпечення, розмір та термін погашення тощо) менше впливають на зміну середньої відсоткової ставки, але теж мають місце.
Аналіз погашення виданих позик
Однією з головних проблем кредитної діяльності комерційних банків у сучасних умовах є несвоєчасне погашення наданих позик.
У процесі аналізу своєчасності повернення кредитів необхідно:
* визначити загальну суму простроченої заборгованості за позиками банку і процентів за ними;
* проаналізувати зміни цієї суми в динаміці;
* проаналізувати структуру простроченої заборгованості розподілі клієнтів;
* проаналізувати давність її виникнення;
* визначити причини виникнення простроченої заборгованості у кожному випадку;
* визначити суму і питому вагу прострочених кредитів, які були погашені у звітний період;
* проаналізувати заходи, які вживає банк для стягнення про, строченої заборгованості і процентів.
Аналіз погашення позик проводиться за обсягом прострочених позик, переоформлених кредитів, резервів на покриття сумнівних боргів за кредитами та за фактами списання безнадійних позик. Структура «кредитного портфеля» банку може вважатись задовільною тоді, коли питома вага кредитів без забезпечення сумнівних до повернення, прострочених і пролонгованих становить не більше 50 %. У разі вищої питомої ваги «проблемних» кредитів, кредитна діяльність банку оцінюється як «ризикована».
Збільшення частки пролонгованих позик у звітному періоді порівняно з питомою вагою прострочених позик може свідчити про приховування фактів неповернення позик пролонгацією. Тому необхідно докладніше проаналізувати пролонговану кредитну заборгованість.
Найбільшу увагу під час аналізу погашення позик слід приділити такій групі кредитів, як «прострочені». Обсяг та тривалість простроченої заборгованості аналізуються залежно від терміну її виникнення та питомої ваги кожної групи прострочених кредитів.
З метою недопущення виникнення простроченої заборгованості банки повинні проводити оперативний аналіз поточної (непростроченої) заборгованості. Контроль за термінами погашення позик ведеться в розрізі окремих позичальників за їх кредитними угодами.
Далі в процесі аналізу необхідно також вивчити факти списання безнадійних позик за рахунок резерву на покриття втрат від кредитів, підставу для списання та визначити питому вагу списання кредитів у загальному обсязі прострочених позик, частку списаних кредитів у загальному обсязі позик та частку цих кредитів у сумі створеного резерву.
Частка списаних позик показує ефективність роботи банку з безнадійними кредитами і впливає на підвищення якості кредитного портфеля банку, звільняючи його від ризиків, зменшує частку прострочених позик, підвищує надійність повернення страхових кредитів.
Необхідно також проаналізувати залишки заборгованості за поточними позиками (за термінами погашення, що залишилися) та визначити частку позик зі строком погашення до одного місяця, від одного до шести місяців, від шести місяців до одного року, понад рік. Метою такого аналізу є визначення строків надання кредитів для коригування політики банку в цьому напрямку
Аналіз диверсифікації кредитних вкладень
З метою зниження ризику втрат потрібен більш глибокий аналіз кредитного портфеля з погляду диверсифікації кредитних вкладень.
Диверсифікація позик як засіб захисту від кредитного ризику буває портфельною, географічною та галузевою.
Портфельна диверсифікація являє собою розподіл позикових грошових коштів між різними суб'єктами (юридичними та фізичними особами). Чим більшій кількості позичальників буде надано для тимчасового використання позиковий капітал конкретного банку, за інших рівних умов, тим меншим буде ступінь ризику неповернення боргу, оскільки ймовірність банкрутства багатьох позичальників значно нижча ймовірності банкрутства одного чи кількох позичальників.
Аналіз портфельної диверсифікації кредитних вкладень здійснюється на основі визначення нормативу максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), нормативу великих кредитних ризиків (Н8), питомої ваги великих кредитів у загальній сумі заборгованості, кількості великих кредитів та їх середнього розміру.
Національний банк України пропонує розрахувати норматив максимального кредитного ризику на одного контрагента за такою формулою:
Н7=
Значення цього показника не повинно перевищувати 25 %. Якщо сума на одного контрагента перевищує 10 % власних коштів банку, то такий кредит вважається «великим». Загальний залишок заборгованості за всіма великими кредитами, виданими банком з урахуванням позабалансових зобов'язань, не повинен перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку. Це співвідношення контролюється за допомогою нормативу великих кредитних ризиків (Н8) за такою формулою:
Н8 =
Якщо сума всіх великих кредитів перевищує восьмикратний розмір власних коштів не більше ніж на 50 %, то вимоги до платоспроможності подвоюються (16 %), а якщо більше ніж на 50 %, то вимоги потроюються (24 %).
Аналіз дає змогу зробити такі висновки про рівень диверсифікації кредитних вкладень. Поліпшення диверсифікації характеризується збільшенням кількості великих кредитів за зниження їх питомої ваги в загальній сумі кредитних вкладень і зменшення їх середнього розміру великого кредиту. Зниження кількості великих кредитів за незмінної або зростаючої питомої ваги фактичної величини, а також середнього розміру говорить про недостатню роботу банку щодо диверсифікації кредитних вкладень, збільшує ризик неповернення позики і можливості виникнення дефіциту ліквідних коштів. З метою підвищення ліквідності слід дотримуватись відмінного від нормального рівня граничної суми великих кредитів. При цьому треба виходити з того, що заборгованість за великими кредитами не повинна перевищувати 50 % фактичних кредитних вкладень.
Сама по собі портфельна диверсифікація кредитів за окремими позичальниками не приведе до зниження ризику. Тут важливо суворо дотримуватись галузевої диверсифікації: не надавати кредит кільком підприємствам однієї галузі, оскільки погіршення становища в цілому по галузі посилює ймовірність банкрутства; не надавати кредит підприємствам різних галузей, але пов'язаних технологічним процесом (наприклад, виробництво цукрового буряка, заводи з перероблення цукрового буряка, кондитерська промисловість, реалізація продукції); піддавати детальному аналізу техніко-економічне обґрунтування на кредит (розрахунок окупності кредитних вкладень).
Також необхідно для зниження кредитного ризику враховувати вплив географічної диверсифікації, котра являє собою розподіл кредитів у різних географічних зонах. Контроль за дотриманням цих принципів зниження кредитного ризику здійснюється за допомогою подальшого аналізу структури кредитного портфеля.
Аналіз структури кредитного портфеля
Кредитний портфель являє собою сукупність виданих позик, які класифікуються на основі різних критеріїв, пов'язаних з різними факторами кредитного ризику або зі способами захисту від нього.
Структурний аналіз кредитного портфеля передбачає дослідження його структури в розрізі груп ризику, рівня забезпеченості, галузевої структури, форм власності позичальників і т. п., а також вивчення динаміки кожної групи, сегментацію кредитного портфеля.
Особливу увагу, як ми вже визначили раніше, приділяють якості кредитного портфеля, захищеності його від кредитного ризику.
Комерційні банки зобов’язані створювати резерви для відшкодування можливих витрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи надані депозити, кредити іншим банкам, суб'єктам господарювання (овердрафт, ураховані векселі факторингові операції, фінансовий лізинг), за наданими гарантіями та поручительствами.
Аналіз галузевої структури кредитів дає змогу визначити галузеву диверсифікацію кредитів порівняно з попередньою звітною датою. Для цього розраховується питома вага вкладених в окремі галузі позик у цілому за короткостроковими та довгостроковими позиками, а також у динаміці.
Структурний аналіз проводиться для визначення надмірної концентрації кредитних операцій в одному сегменті, що підвищує ступінь кредитного ризику. Проте надмірна диверсифікація кредитного портфеля створює певні труднощі в управлінні позиковими операціями і може стати причиною банкрутства банку, тому зарубіжні комерційні банки визначають для себе межі вкладення ресурсів у певний сегмент, у тому числі застосовують метод лімітування. Ці межі враховують у своїй діяльності кредитний комітет та керівники вищого рівня.
За строком використання позики поділяються на:
- строкові;
- безстрокові (до запитання).
Строкові — це позики надані на визначений у договорі строк. У свою чергу, вони бувають короткострокові (терміном до одного року), середньострокові (терміном від одного до трьох років), довгострокові (терміном понад три роки). Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) визначаються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позикового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування. Короткострокові кредити можуть надаватися банком у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді. Аналізуючи структуру короткострокових кредитів потрібно виділяти такі групи кредитів:
- до одного місяця;
- від одного до трьох місяців;
- від трьох до шести місяців;
- від шести місяців до одного року.
Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату обладнання, на поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. У свою чергу, вони поділяються на:
- кредити зі строком використання від одного до двох років;
- кредити зі строком використання понад два роки.
Довгострокові кредити можуть надаватися для формування основних фондів, об'єктом кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже них основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.
Слід зазначити, що у плані рахунків банку є лише рахунки для короткострокових та довгострокових кредитів, а середньострокові належать до групи довгострокових кредитів.
Кредити до запитання (безстрокові) — це кредити, які видаються на невизначений термін і які на вимогу кредитодавця мають бути повернені у визначений ним час. Якщо кредитодавець не вимагає повернення, то кредит погашається позичальником у строк, визначений самостійно.
За фінансовою дисципліною позичальника виділяють такі групи кредитів:
- стандартні;
- пролонговані; :
- прострочені;
- безнадійні.
Стандартні — це кредити, за якими відсотки та сума основного боргу сплачуються вчасно без прострочення платежу.
Пролонговані, або відстрочені, кредити — це кредити стосовно яких на основі клопотання позичальника строки погашення були перенесені на більш пізній строк.
Прострочені кредити — це кредити, щодо яких строк погашення, встановлений кредитним договором минув, а позикові кошти не повернені позичальником.
Аналізуючи кредитний портфель у розрізі цих груп, необхідно особливу увагу звернути на питому вагу прострочених та пролонгованих позик.
Залежно від виду позичальника (за формами власності) кредити можна розділити на такі групи:
- кредити юридичним особам державної форми власності;
- кредити юридичним особам змішаної форми власності (акціонерні товариства та інші з державною участю);
- кредити юридичним особам з недержавною формою власності, у тому числі:
— акціонерним товариствам; -,
— приватним підприємствам;
— кооперативним підприємствам;
— спільним підприємствам та ін.;
- кредити фізичним особам; ,
- міжбанківські кредити.
У процесі аналізу кредитного портфеля треба визначити питому вагу міжбанківських кредитів у загальному обсязі. При цьому зростання цього коефіцієнта вважається позитивним явищем з погляду зменшення ризику, але, як правило, міжбанківські кредити є менш прибутковими.
За наявністю та характером забезпечення виділяють:
• забезпечені (ломбардні) позики;
• незабезпечені (бланкові) позики.
Основна частина банківських кредитів видається під забезпечення, що є одним з принципів банківського кредитування.
Формами забезпечення зобов'язань щодо повернення кредиту можуть бути: застава майна позичальника; гарантія або поручительство; договір страхування кредитів; товарні документи; цінні папери; поліси страхування життя; передання на користь банку контрактів; передання вимог та рахунків позичальників третій особі; дорогоцінні метали тощо.
Аналізуючи структуру кредитного портфеля, особливу увагу треба звернути на питому вагу незабезпечених позик у загальних позиках.
Аналіз можна продовжувати в напрямку більш глибокого вивчення структури за видами забезпечення (застава майна позичальника, гарантія або поручительство, договір страхування тощо) та за іншими класифікаційними ознаками (за методами надання позик, способами їх погашення, цілями кредитування тощо.
Після вивчення структури кредитних вкладень, їх слід проаналізувати з погляду ступеня кредитного ризику, рівня забезпеченості кредитів та ефективності кредитної діяльності в цілому.
Аналіз якості кредитного портфеля з погляду ризику
В умовах переходу до ринкової економіки в банківській сфері збільшується значення правильної оцінки ризику, який бере на себе банк, здійснюючи різні операції. Для банківської діяльності важливим є не уникнення ризику взагалі, а його передбачення та зниження до мінімального рівня, тобто застосування різних методів управління ризиками.
До методів, які знижують кредитний ризик, можна віднести:
* лімітування кредитів;
* диверсифікація кредитних вкладень;
* вивчення та оцінка кредитоспроможності позичальника;
* вимагання від клієнтів достатнього та якісного забезпечення за виданими кредитами;
* контроль та оперативність під час стягнення боргу;
* страхування кредитних операцій;
*видача кредитів на консорціумній основі;
* .використання плаваючої процентної ставки;
*І облік та врахування зовнішніх ризиків (ризик галузі, району, країни);
* використання теорії зважених ризиків.
Якісна оцінка кредитного портфеля націлена насамперед на те щоб максимально знизити ризик неповернення позики, що веде до значних втрат для банків і може призвести його до банкрутства.
Для оцінки якості кредитного портфеля з погляду кредитного ризику застосовуються такі показники:
* коефіцієнт покриття класифікованих позик;
* питома вага зважених класифікованих позик;
* коефіцієнт проблемних позик;
* коефіцієнт збитковості позик.
Перелічені показники варто проаналізувати в динаміці, з'ясувати їх зміни, причини погіршення. Розрахунок цих коефіцієнтів допомагає виявити тенденції погіршення фінансового стану та визначити способи збільшення економічної ефективності кредитних операцій.
Коефіцієнт покриття класифікованих позик (Кп кл п) розраховується як відношення зважених класифікованих позик (Пзвкл) до власного капіталу (ВК):
Кп кл п=
Цей показник комплексно характеризує якість кредитного портфеля з погляду ризику в сукупності з його захищеністю власним капіталом. Підвищення цього коефіцієнта в динаміці вважається негативним явищем та свідчить про підвищення ймовірності збитків у майбутньому.
Коефіцієнт питомої ваги зважених класифікованих позик (Чкп) розраховується як співвідношення зважених класифікованих позик (Пзв.кл) до загальної суми позик (П):
Чк.п =
Зважені класифіковані позики розраховуються множенням суми кредитів певної групи ризику на відповідний коефіцієнт.
Коефіцієнт несплачених позик (Кн п) розраховується як співвідношення позик із простроченою виплатою відсотків та основної суми (Ппр) до загального обсягу позик (П):
Кнеспл =
Цей коефіцієнт показує ту частину позик у портфелі банку, виплати за якими були невчасно погашені, та ту, яка не була погашена в строк. Високий відсоток свідчить про погіршення кревної діяльності банку. Значний приріст за аналізований період означає можливі значні збитки в перспективі.
Коефіцієнт збитковості позик (К3б) розраховується як співвідношення збитків за позиками, отриманими за аналізований період (Зп) до середнього залишку заборгованості за кредитами (П), або до загального обсягу позик:
Кзб =
Коефіцієнт збитковості визначає частину позик, які за певний період призвели до збитку. Зростання цього показника може свідчити про погіршення політики повернення допустимого рівня ризику.
Аналіз якості кредитного портфеля банку з погляду захищеності від можливих втрат
Аналіз кредитних операцій повинен проводитися і в напрямку оцінки рівня захищеності від можливих втрат. Чим гірші показники якості кредитів з погляду кредитного ризику, тим більшим має бути рівень їх захищеності.
Для оцінки цього рівня використовують такі показники:
* коефіцієнт забезпеченості позики;
* коефіцієнт забезпеченості збиткових кредитів;
* коефіцієнт захищеності позики від втрат сумою резерву;
* коефіцієнт покриття збитків за рахунок резерву;
* ступінь повноти формування резерву;
* коефіцієнт покриття позик власним капіталом.
Коефіцієнт забезпеченості позик (Кз.п) являє собою співвідношення забезпечення кредитів (застава, гарантії, страхування тощо) (Зк) і загальної суми кредитів (П):
Кз.п =
Цей показник характеризує рівень захищеності банку від втрат за позиками за рахунок зовнішніх факторів, таких як гарантії, застава майна, страхування, поручительство.
Коефіцієнт забезпеченості збиткових кредитів (Кз.зб) розраховується як відношення кредитного забезпечення (Зк.зб) збитковими позиками (Зк.зб) до списаних кредитів за аналізований період (Сп):
Кз.зб =
Цей коефіцієнт свідчить про рівень захищеності банку від збитків за позиками з урахуванням тенденції збитковості кредитного портфеля, яка склалася.
До внутрішніх факторів захисту кредитного портфеля від можливих збитків належить створення резервів, яке дає змогу захистити банк від можливих збитків у разі неповернення кредитів. Рівень такої захищеності від втрат аналізується за допомогою коефіцієнтів:
* коефіцієнта захищеності позик сумою резерву;
* коефіцієнта покриття збитків за рахунок резерву.
Коефіцієнт захищеності позик сумою створеного резерву (Кзах) розраховується як відношення резервів на покриття збитків за позиками (Рзб) до загальної суми позик (П):
Кзах =
Коефіцієнт покриття збитків за позиками (Кп.зб) розраховується відношенням резервів на покриття збитків за позиками (Рзб) до збиткових позик (Пзб):
Кп.зб =
Ступінь повноти формування резерву (Кп) розраховується відношення фактично створеного резерву (Рф) до розрахункової суми резерву (Рр) виходячи з кредитного ризику:
Кп =
Коефіцієнт покриття позик власним капіталом (Кз.к) розраховується відношенням власних коштів банку (Вк) до загальної суми позик (П):
Кз.к =
Цей коефіцієнт показує, яка частина кредитного портфеля фінансується за рахунок власного капіталу. Зростання даного коефіцієнта свідчить про посилення захищеності кредитів власним капіталом.
Аналіз ефективності кредитних операцій
Аналіз будь-яких операцій повинен завершуватись оцінкою їх ефективності, тобто аналізом їх дохідності та рентабельності. Як зазначалося вище, дохід від кредитної діяльності банку традиційно має найбільшу питому вагу в загальній структурі доходів банку.
Аналіз ефективності кредитної діяльності банку аналізується за допомогою системи показників:
*рентабельність кредитних операцій;
* дохідність кредитних операцій;
* прибутковість кредитних операцій;
*питома вага доходів від надання кредитів у загальній сумі доходів.
Рентабельність кредитних операцій (Р) розраховується діленням доходу від наданих кредитів (Дкр) на витрати на залучення ресурсів (суми, виплачені за вкладами клієнтам) (3):
Р =
Зростання цього показника свідчить про правильність застосованої банком політики встановлення відсоткових ставок на кредити та вклади.
Дохідність кредитних операцій на 1 грн активу (Кдох.кр.а) розраховується як відношення доходу від наданих кредитів (Дкр) до середніх активів (А):
Кдох.кр.а. =
Дохідність кредитних операцій (Кдох.кр) розраховується відношенням доходів від кредитних операцій (Дкр) до середніх кредитних вкладень (Кс.вк)
Кдох.кр. =
За ідеального стану кредитного портфеля, коли всі кредити будуть повертатись повністю, а відсотки сплачуватись згідно з договором, цей коефіцієнт дорівнюватиме відсотковій ставці за кредитами.
Прибутковість кредитних операцій (Кприб.кр) розраховується діленням прибутку від кредитних операцій (Пкр) на середні акти-ви (А):
Кприб.кр =
Ці коефіцієнти свідчать про те, скільки отримано доходу (прибутку) від кредитних операцій на кожну гривню, вкладену в активи. Зростання показника прибутковості швидшими темпами порівняно з показником дохідності свідчить про зростання ефективності кредитних вкладень.
Частка доходів від надання кредитів у загальній сумі доходів (Чкр) розраховується діленням доходу від надання кредитів (Дкр) на загальну суму доходів банку (Дзаг):
Чкр =
Цей коефіцієнт показує питому вагу доходів, отриманих банком від надання кредитів порівняно з доходами від інших операцій. Якщо коефіцієнт питомої ваги кредитних доходів вищий коефіцієнта питомої ваги кредитів у дохідних активах, це свідчить про те, що ефективність кредитних операцій вища, ніж ефективність інших банківських операцій.
РОЗДІЛ 3. Вдосконалення міжнародних кредитних операцій
3.1 Концептуальні підходи щодо удосконалення механізму здійснення кредитних операцій
З урахуванням закономірностей і тенденцій у кредитній справі, її стратегічних цілей визначальне місце відводиться вибору шляхів удосконалення методичних та організаційно-практичних основ банківського кредитування. З метою подальшого, планомірного удосконалення механізму здійснення кредитних операцій комерційних банків, поліпшення кредитної політики банку можна рекомендувати ряд заходів, які умовно поділяються на 2 основні частини:
а) заходи від упровадження яких може бути розрахований конкретний економічний ефект, вони мають кількісну характеристику і їх результатом є:
1) конкретне кількісне зниження ризику і як наслідок зниження об’єму проблемних кредитів, винесених на рахунки простроченої заборгованості (не допускати, щоб розмір безнадійних до повернення кредитів становив 5 і більше відсотків від власних коштів банку);
2) розширення об’ємів кредитування за рахунок збільшення бази кредитування (як у розрізі груп клієнтів, так і по підрозділах);
3) зниження витрат на процес кредитування за рахунок оптимізації технології кредитування;
4) оптимізація структури кредитного портфеля .
б) заходи, від упровадження яких прямий ефект, у планованому періоді попередньо розрахований бути не може і може прогнозуватися з підведенням підсумків наприкінці періоду, ці заходи відносяться до області процедурних:
1) керування лімітами самостійних повноважень по кредитуванню підлеглими підрозділами (встановити контроль за розмірами позик акціонерам (учасникам) банку, інсайдерам, контроль за наданням великих кредитів, які складають 10% і більше від суми сплаченого статутного фонду);
2) удосконалювання фінансового аналізу позичальників і розглянутих проектів (індивідуальний підхід банку до кожного конкретного суб’єкта, особлива ретельність при визначенні умов кредитного договору, застосування комплексного аналізу кредитоспроможності позичальників, здійснення контролю за цільовим використанням банківських кредитів);
3) взаємодії підрозділів у процесі кредитування; зміна пріоритетів в області забезпечення кредитів (налагодити процес оголошення банкрутами боржників банку, які припинили оплату кредитів та процентів по них та інше).
Також подібними заходами – є впровадження нових продуктів. При цьому можливо зразкове прогнозування рівня споживання послуги і наближена оцінка витрат на її впровадження.
Так можна рекомендувати:
а) застосування кредитування сільгоспвиробників за допомогою механізму поручительства переробних і оптово-збутових структур;
б) виявлення не затребуваних кредитних продуктів серед клієнтів;
в) залучення нових груп позичальників не клієнтів банку;
г) розвиток перспективних напрямків кредитування як для фізичних осіб, так і для юридичних осіб. А саме :
1) нерухомість у кредит;
2) автомобілі в кредит (у т.ч. сільсько-господарча техніка);
3) «товари народного споживання» у кредит (побутова та комп’ютерна техніка, оргтехніка, побутові й офісні меблі та ін.).
Основною особливістю перерахованих вище програм є те, що забезпеченням по цих кредитах виступають об’єкти, що придбаються, оформлювані в заставу. При цьому дві останні програми стимулюють ринок продажів нових товарів, що немаловажне.
Технологічними особливостями даних програм є обов’язкова оплата авансу за придбаний товар, у розмірі не менше 10% від його вартості (як правило це 25–30%). Після чого продавець передає право власності на товар, що купується, покупцеві. Після оформлення договору застави Продавець одержує залишок вартості проданого товару за рахунок кредитних засобів. Обов’язковим у даній технології є щомісячне рівно-часткове погашення тіла кредиту та відсотків.
До альтернативних продуктів також можна віднести кредитування юридичних осіб під забезпечення або поручительство фізичних осіб і навпаки. Особливий інтерес представляють стабільно працюючі підприємства, персонал яких має регулярний, стабільний заробіток. При цьому підприємства для додаткової підтримки своїх співробітників, навіть при поточній відсутності фінансових ресурсів можуть оформляти позички банку під своє поручительство в тому числі і з частковою компенсацією витрат співробітникові на виплату наступних витрат по позичці.
Слід також зазначити нерозвинений ринок іпотечного кредитування і великі потенційні резерви росту. Так зокрема, незважаючи на нерозвиненість законодавчої бази і відсутність практичного досвіду варто вже зараз готувати нові кредитні продукти і послуги для освоєння даного ринку, вивчати й адаптувати досвід розвинутих країн з ринковою економікою з метою використання на Україні.
Перехід України до ринкової економіки і активне включення в світові господарські зв’язки вимагають відповідного розширення методів комерційної діяльності підприємств і організацій всіх форм власності. Саме тому в світовій практиці поширилися “нетрадиційні” форми комерційних, фінансових взаємовідносин між продавцем і покупцем, де важливу роль відіграють різноманітні посередники: торговельні компанії, інвестиційні і страхові фірми, банки тощо.
Звичайно лізингові операції розглядаються як варіант довгострокової оренди. Однак, якщо оренда передбачає у кінцевому підсумку повернення орендованого майна своєму юридичному власнику або збереження за ним права власності на дане майно, то при деяких формах лізингу по закінченню договору можливий перехід права власності від орендодавця до орендаря. У таких випадках лізингова угода нагадує продаж у розстрочку з тією лише різницею, що власники змінюються не на початку, а наприкінці терміну угоди. Отже, лізинг - це зручна форма фінансування споживача
Практика використання лізингових операцій комерційними банками виявила їх безсумнівні переваги як для підприємств-орендарів, так і для підприємств-постачальників машин та обладнання, транспортних засобів. Для підприємства-орендаря лізинг - нова форма кредитування основних фондів, причому кредит виступає у даному випадку в товарній формі, тобто у формі відстрочки платежів (на вигідних умовах) за придбані орендарем без попереднього нагромадження певної суми власних коштів і без отримання банківських та інших кредитів у грошовій формі швидко придбати і оперативно запровадити у виробництво нову, сучасну техніку, яка відповідає вимогам науково-технічного прогресу.
Можливість не вдаватися до значних одночасних капітальних затрат на придбання машин, обладнання та ін. дозволяє орендарям зберігати самофінансування, мати стабільний фінансовий стан і підтримувати необхідну рентабельність. Не можна не відмітити таку особливість лізингових операцій, як простоту їх оформлення, порівнюючи з оформленням банківських позик в основні фонди.
Для підприємства-постачальника, продукція якого буде придбана по лізингу, вирішується проблема з оплатою цієї продукції. Це гарантує стабільність його фінансового стану, ліквідність балансу, кредитоспроможність. При формуванні справжнього ринку засобів виробництва більшою мірою буде проявлятися і така перевага лізингу для підприємств-постачальників, як гарантованість збуту продукції.
Аналіз особливостей лізингових операцій дозволяє твердити, що вони більшою мірою, ніж пряме кредитування затрат на придбання обладнання відповідають характеру діяльності комерційного банку.
Лізингові операції, як правило, не вимагають якого-небудь заставного або авансового забезпечення. Для банку, коли він виступає у ролі орендодавця по лізинговій угоді, її гарантування досягається тим, що власність на обладнання і технічні засоби, які здаються в оренду, залишається в банку.
Варто виділити ряд заходів безпосередньо вихідних за рамки кредитної політики, однак які безпосередньо впливають на кінцеву ефективність діяльності банку і які тісно ув'язані з кредитною політикою банку. Ці заходи відносяться до сфери керування активами і пасивами банку.
Основними з цих заходів є :
– зміна структури приваблюваних кредитних ресурсів (пасивів), їхнє здешевлення або підвищення термінів;
– підвищення маржі по кредитно-депозитних операціях за рахунок збільшення оборотності кредитних вкладень;
– регулювання середньозваженої процентної ставки за рахунок регулювання структури кредитного портфеля гривня/валюта й ін.
Усі заходи, що відносяться до сфери керування активами і пасивами в дуже значному ступені залежать від зовнішніх умов і прогнозу розвитку фінансового ринку, вимагають якісного моделювання.
3.2 Роль кредитного моніторингу у підвищенні ефективності здійснення кредитних операцій
Кредитний портфель банку служить головним джерелом його доходів і одночасно головним джерелом ризику при розміщенні активів. Від структури і якості кредитного портфеля в значній мірі залежить стійкість банку, його репутація, фінансові результати. Таким чином, банки ведуть чіткий контроль за якістю позичок у портфелі, проводять незалежну експертизу, виявляють випадки відхилення від прийнятих стандартів і мети кредитної політики банку, аналізують склад портфеля з метою виявлення надмірної концентрації кредитів у певних галузях чи у окремих позичальників, проблемних позичок тощо.
Особлива увага в процесі кредитування приділяється своєчасності сплаті позичальником чергових внесків у погашення позички і відсотків по ній. Оскільки по кожній позичці існує ризик непогашення боргу через непередбачені обставини, банк прагне видавати кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинний упускати можливостей розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання кредитів, пов'язаних з підвищеним ризиком, оскільки вони приносять більш високий доход. З огляду на назад пропорційну залежність між рівнями ризику і прибутковості позичкових операцій, банк повинний будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечувався баланс між обережністю і ризикованістю. Надмірна обережність позбавляє банк багатьох прибуткових можливостей, а надмірна ризикованість створює погрозу втрати не тільки доходу від відсотків, але і позичених коштів.
Метою кредитного моніторингу є контроль за якістю кредитного портфеля, проведення незалежної експертизи, своєчасне виявлення відхилень від прийнятих стандартів і цілей кредитної політики банку. Кредитний моніторинг є одним із важливих елементів удосконалення механізму здійснення кредитних операцій.
Контроль за ходом погашення позички і виплатою відсотків по ній служить важливим етапом усього процесу кредитування. Він полягає в періодичному аналізі кредитного досьє позичальника, перегляді кредитного портфеля банку, оцінці стану позичок і проведенні аудиторських перевірок.
Моніторинг позички складається в повторному аналізі фінансових звітів, відвідування підприємства позичальника, перевірці документації, забезпечення і т.д. При контрольній перевірці знову розглядається питання про відповідність даної позички цілям і установкам кредитної політики банку, аналізується кредитоспроможність і фінансовий стан клієнта, рентабельність операції і т.д.
Труднощі з погашенням позичок можуть виникати по різним причинам, найбільш розповсюдженими з який є: помилки і недогляди самого банку, допущені при розгляді кредитної заявки, розробці умов кредитного договору і наступному контролі; неефективна робота клієнта, що одержав позичку; фактори, що не знаходяться під контролем банку.
Серед причин непогашення позичок, що залежать від самого банку, слід зазначити:
– пільгове кредитування інсайдерів - здатне призвести до серйозних проблем завдяки послабленню уваги питанням забезпечення кредиту. Це кредитування пов'язаних осіб банку на пільгових умовах або у особливо великих розмірах;
– агресивна кредитна політика банку та намагання одержати якомога більший дохід від кредитних операцій. Зазвичай портфель кредитів є найважливішим джерелом доходів банку. Проте не можна допускати, щоб прагнення максимально збільшити доходи переважало вимогу додержуватися загальновизнаних принципів кредитування, оскільки це може призвести до надання надмірно ризикових кредитів або до надання їх на незадовільних умовах;
– недотримання основних принципів (умов) кредитування. З різних причин керівництво банку може надавати кредити, що супроводжуються невиправданим ризиком або незадовільними умовами, розуміючи при цьому, що воно порушує принципи кредитування;
– недостатня інформація про позичальника. Банк повинен мати вичерпну фінансову документацію та відповідні статистичні дані за усі звітні періоди. У кредитних справах повинна міститись також інша важлива інформація про кредити (мета позики, плани та джерела погашення, дані погашення кредиту, перевірка виконання кредитної угоди, зовнішня інформація про позику тощо);
– недоліки при погашенні позик. Неспроможність банку погасити позику може спричинитися у випадках, коли не чітко визначено порядок погашення. Поширеною є ситуація, коли банк підписує угоду з позичальником про порядок погашення позики, але виявляється неспроможним стягувати виплати основної суми позики, зокрема при наявності у кредитній угоді або документах, які її супроводжують, суто формальних умов, що не надають банку можливостей для впливу на позичальника або іншу сторону з метою повернення позики;
– недооцінка управління кредитними ресурсами. Банк повинен уникати легковажного ставлення до власної кредитної діяльності (недостатній нагляд за старими позичальниками, за позичальниками, добре відомими банку, покладання на усну інформацію, одержану від позичальника, замість фінансових даних; оптимістичне ставлення до оцінки недоліків кредитної функції, якщо подібні банк у минулому вже переживав і спромігся здолати їх);
– недостатній контроль та супроводження кредитів. Багато позик, які на початку виглядають як цілком нормальні, згодом стають проблемними і навіть призводять до збитків внаслідок недостатнього нагляду;
– непрофесіоналізм працівників кредитного та інших підрозділів банку, що беруть участь у видачі та супроводженні кредиту. Відповідні працівники повинні вміти аналізувати фінансову документацію та одержувати іншу кредитну інформацію, оцінювати її, охороняючи у такий спосіб інтереси банку під час надання кредиту та контролю за виконанням кредитної угоди;
– невиважений підхід до ризиків. Рішення про видачу кредиту повинно спиратися на розсудливий та тверезий підхід до кредитування та відбору ризиків, на які банк готовий іти;
– видача кредитів у занадто великих обсягах. З точки зору ймовірності збитків надавати занадто великий кредит позичальнику, фінансовий стан якого хороший, так само небезпечно, як і надавати занадто ризиковий кредит. Кредити, сума яких перевищує можливості позичальника і тому ставить під сумнів погашення, вважаються ненадійними;
– конкуренція між банківськими установами може призвести до того, що деякі банки послаблять свої критерії кредитування та почнуть надавати небезпечні з стосовно ризику кредити.
Найкращим засобом вирішення проблем є розробка разом з позичальником плану заходів для відновлення стабільності підприємства й усунення недоліків у його роботі (може бути прийнято рішення про доцільність надання відстрочки погашення заборгованості і встановлений новий термін погашення кредиту). У разі невиконання позичальником своїх обов'язків, передбачених кредитною угодою щодо своєчасного повернення кредиту, його цільового використання, а також стосовно надання звітності і необхідної інформації, банк має право (згідно з договором):
– підвищити процентні ставки та застосувати штрафні санкції;
– попередити про припинення подальшого кредитування, якщо у погоджені строки не будуть виконані пропозиції банку;
– припинити подальшу видачу кредиту, передбачену кредитною угодою;
– розірвати кредитну угоду і достроково стягнути кредит.
Якщо ці міри не дадуть необхідних результатів, банк повинний забезпечити свої інтереси, зажадавши платежу по позичці, продажу забезпечення, пред'явлення претензій до гаранта і т.п. Сама крайня міра – постановка питання про оголошення позичальника банкрутом, але це найменш бажаний шлях як для банку, так і для клієнта.
У роботі зі стягнення проблемних позичок банк повинний діяти швидко, без зволікання, тому що якщо позичальник затримає розрахунки за своїми обов'язками перед іншими організаціями і підприємствами (постачальники, податкова служба, страхова організація) раніш, ніж виникне вимога банку, останньому прийдеться перебувати в довгій черзі кредиторів, що вимагають відшкодування боргу.
Підсумовуючи вищевикладене щодо необхідності проведення моніторингу як забезпечення зменшення ризику і удосконалення кредитних операцій можна особливо виділити такі основні моменти:
– при здійсненні контролю за реалізацією кредитного проекту слід враховувати, що оцінка кредитоспроможності позичальника дає визначення ступеня ризиків тільки на дату оцінки, а в подальшому ступінь ризику може змінюватись;
– до супроводження кредиту необхідно крім кредитних працівників підключати інші структурні підрозділи банку, експертів та аудиторів фірм, це дає можливість підвищити якість проведення таких заходів;
– вжиті заходи повинні відповідати принципам своєчасності та економічної доцільності.
Тому банку необхідно ретельно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи великих кредитні проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від напрямку кредитної політики. Банківські працівники, що займаються позичковими операціями, зобов'язані направляти свої зусилля на виявлення в складі кредитного портфеля великих і особливо великих кредитів, а також проблемних позичок, що вимагають підвищеної уваги.
3.3 Шляхи зниження кредитних ризиків у комерційних банках України
Останнім часом все актуальнішою на тлі економічних зрушень, які відбуваються в Україні, стає проблема становлення системи управління ризиками в комерційних банках. Кредитування є найбільш ризиковою операцією для банків, і в той же час залишається однією з найвагоміших в структурі процентних доходів банку. Ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками.
Кредитний ризик – ризик невиконання позичальником (контрагентом банку) зобов’язань за кредитними операціями (тобто ризик того, що сплата позичальником відсотків і основного боргу за кредитними операціями проводитиметься з відхиленнями від умов кредитної угоди або взагалі не проводитиметься).
Створити цілком безризиковий портфель неможливо і недоцільно. Однак своєчасне погашення позичок і відсотків по них багато в чому визначає успішну роботу банку. До основних інструментів управління ризиком можна віднести:
– страхування (попереднє резервування ресурсів, призначених для компенсації негативного впливу ризиків). Головним є те, що застосування цього інструменту є проявом неможливості управління ризиком і не включає дій по зниженню рівня цього ризику, який здебільшого є систематичним, незалежним від банку;
– резервування (самострахування). Особливістю даного методу є обов'язкове попереднє визначення рівня та розмірів створюваного фонду в залежності від конкретних умов. Найчастіше воно є об'єктом державного контролю;
– хеджування – форма страхування, що полягає в укладанні "балансуючої" угоди. Визначальною є витратність методу поряд із безприбутковістю та беззбитковістю реалізації компенсуючої угоди проти базисної;
– розподіл між учасниками. Метод, який застосовується найбільше і полягає у відшуканні джерел повернення коштів в контрагента (застава, порука, гарантія), які повністю або частково компенсують ризик банку;
– диверсифікація – розміщення фінансових ресурсів у більш ніж один вид активів, що слабо корелюють один з одним. Таким чином збільшується кількість об'єктів ризик-менеджменту, але зменшується величина втрат від одного активу;
– уникнення ризику, включаючи відмову від здійснення операції;
– прийняття ризику, тобто відмова від застосування будь-яких інструментів при проведенні операції.
Існує декілька основних способів уникнути кредитного ризику, досягнути його зниження.
Оцінка кредитоспроможності. Кредитні працівники віддають перевагу цьому методові, оскільки він дозволяє запобігти практично цілком усі можливі втрати, зв'язані з неповерненням кредиту. До визначення кредитоспроможності існує багато різних підходів. Критерії, по яких виробляється оцінка позичальника, індивідуальні для кожного банку і ґрунтуються на його практичному досвіді. Ці критерії періодично переглядаються, що забезпечує пристосування аналізу до умов, що змінюються, і підвищує його ефективність.
Моніторинг у процесі кредитування. Моніторинг можна визначити як проведення систематичного аналізу господарської діяльності позичальника, його фінансового стану, а також комплекс інших заходів, які направлені на зменшення кредитного ризику – ризику неповернення кредиту та несплати відсотків за ним протягом дії кредиту.
Щоб уникнути проблемної позики працівник банку повинен передбачати її появу, знаючи причини виникнення та враховуючи ознаки. Лише суворий контроль за кредитним проектом в цілому дозволяє забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій комерційних банків.
Існують принципи, які є важливими для успішної кредитної діяльності будь-якого банку:
– банк повинен мати свою систему моніторингу кредитних операцій;
– система моніторингу має бути безперервною та оперативною;
– проведення заходів щодо супроводження кредитних проектів, які направляються на зниження рівня ризику невиконання боржником своїх зобов'язань;
– організація моніторингу повинна сприяти покращенню відносин між кредитором та позичальником;
– банк повинен враховувати особливості бізнесу щодо супроводження кожного проекту, що кредитується;
– кредитний контроль повинен здійснюватись найбільш кваліфікованими та досвідченими працівниками банку.
При здійсненні контролю за реалізацією кредитного проекту слід враховувати, що оцінка кредитоспроможності позичальника дає визначення ступеня ризиків тільки на дату оцінки, тобто на дату видачі кредиту, а в подальшому ступінь ризику може змінюватись. Адже банкіри повинні прагнути уникати ризиків або зменшувати їх навіть більше, ніж інші кредитори, оскільки дають у позику не свої власні гроші, а кошти своїх кредиторів.
Лімітування. Являє собою таку форму контролю за формуванням кредитного портфеля банку, яка полягає у встановленні максимально можливих розмірів видачі позички, а також зменшення розмірів видаваних кредитів одному позичальникові. Цей спосіб застосовується, коли банк не цілком упевнений у достатній кредитоспроможності клієнта. Зменшений розмір кредиту дозволяє знизити рівень втрат у випадку його неповернення.
Страхування кредитів. Страхування кредиту припускає повну передачу ризику його неповернення страховій кампанії. Існує багато різних варіантів страхування кредитів, але усі витрати по страхуванню звичайно відносяться на позичальників. В даний час така форма захисту від ризику не поширена у зв'язку з відсутністю надійних страхових кампаній.
Залучення достатнього забезпечення. Цей метод практично цілком гарантує банкові повернення кредиту і відсотків по ньому. Слід зазначити, що розмір забезпечення позички повинен покривати не тільки сам кредит, але і відсотки. Перевага повинна надаватися заставі рухомого і нерухомого майна. Такі форми забезпечення як поручительство (гарантії) юридичних осіб, страхування можуть бути використані лише при наданні кредиту надійним позичальникам або у разі прийняття у забезпечення гарантій Уряду України, гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії А. Однак пріоритет по захисту від ризику повинен віддаватися не забезпеченню, призначеному для покриття збитків у випадку втрат, а аналізові кредитоспроможності, що повинен передбачити можливі збитки. Кредит видається не для того, щоб для його повернення приходилося продавати якісь активи, а для повернення на основі окупності і прибутку від кредитуємого заходу.
Диверсифікація. Як відомо, кредитний ризик банку зростає в міру збільшення загального обсягу кредитування і рівня концентрації кредитів серед обмеженого числа позичальників. Тому банкам слід намагатися при незмінному обсязі кредитних вкладень надавати кредити на більш дрібні суми більшій кількості незалежних один від одного клієнтів.
Серед основних критеріїв диверсифікації, що можуть застосовуватись комерційними банками у нашій країні, найбільш доцільно виділити наступні:
– склад позичальників – дрібної, середньої і великої груп – залежно від розміру капіталу підприємства;
– територіальне розміщення позичальників, тобто розподіл кредитних вкладень між клієнтами, що діють у різних регіонах країни;
– регулювання видачі кредитів за строками (коротко, середньо та довгострокові позики), враховуючи при цьому, що чим довший строк кредитування, тим вищий рівень ризику;
– призначення позик (сезонні, на поповнення оборотного капіталу, на будівництво і т.д.);
– вид забезпечення (залежно від якості відповідних активів);
– галузева належність позичальника (відповідно до стану і перспектив розвитку різних галузей економіки);
– платоспроможність позичальників;
– способи забезпечення повернення наданих кредитів;
– відповідність напрямків кредитних вкладень кредитній політиці банку;
– інші критерії, які впливають на величину кредитного ризику.
Можливо також застосування сполучених схем компенсації ризику втрат. Наприклад, і деяке підвищення ставки, і залучення достатнього забезпечення.
Підсумовуючи зазначене, потрібно зауважити що:
– ризик-менеджмент є невід'ємною частиною здійснення діяльності будь-якої організації;
– підвищення рівня ризикованості операцій та застосування нових механізмів взаємодії з клієнтами визначає зростання ролі ризик-менеджмету, що знаходить своє відображення у набуванні виключного права на блокування операцій і зміні підпорядкованості в структурі банку;
– необхідність постійного удосконалення інструментів, методик та моделей оцінки ризику потребує постійного підвищення рівня кваліфікації ризик-менеджерів, адаптації моделей та врахування закордонного досвіду;
– потреба в оперативному виконанні або блокуванні операцій визначає поступовий перехід до індивідуальної або колективної авторизації, оцінки ризиків і прийнятті рішень;
– необхідність більш оперативного реагування та вдосконалення стратегій управління ризиками зумовлює зростання відповідальності колегіальних банківських структур.
Висновки
Провівши аналіз кредитних операцій комерційних банків України можна зробити висновки, що кредитні операції мають досить стійку позицію і становлять більшу частину в активах банків. При чому, протягом останніх років ринок кредитування в країні стрімко зростає, приріст кредитного портфеля значно перевищує приріст ВВП, що є досить негативним для поточного балансу країни. Деяке зниження кредитної активності прослідковується тільки в 2004 році, це пояснюється політичною нестабільністю в країні, що викликала недовіру населення до банківської системи. Однак, вже в 2005-2006 роках попит на кредити різко піднявся. Необхідно зазначити, що на ринку має місце "кредитний бум", який, зважаючи на дослідження світової економіки, завжди передував банківській кризі.
Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.
Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов'язано з проведенням ризикованої кредитної політики [8,35].
Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам — відновити свою кредитоспроможність.
Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України.В економічному сенсі було б важливо здійснити такі заходи:
1. Знизити ціну кредиту та розширити його доступ для ширшого кола клієнтів. Процентні ставки банків за кредитами можна зменшити, якщо клієнт приносить банку значні доходи за валютними операціями, акредитивами, гарантіями тощо. Така політика потребує диверсифікації банківських операцій, надійної та ефективної системи контролю відносин з кожним клієнтом. Процентна ставка банків за кредитами може бути зменшена, якщо позика диверсифікує кредитний портфель банку. Пропонується при укладанні кредитних договорів передбачати постійне коригування процентної ставки у випадку зміни облікової ставки Національного банку України, темпів інфляції тощо.
2. На сучасному етапі для стимулювання надання банками довготермінових позик на інвестиційну діяльність необхідно таке: по-перше, вирішити питання надання пільг щодо створення обов'язкових резервів, оподаткування доходів і використання прибутку банків; по-друге, створити умови для акумуляції у банках значних вкладів, щоб забезпечити необхідний обсяг кредитів, котрі мають надавати банки. Для цього необхідно стимулювати формування термінових депозитів шляхом диференціації норм обов'язкових резервів залежно від складу депозитів, зниження податку на прибуток за процентами на термінові депозити.
3. На мою думку, українським банківським установам у сучасних економічних умовах основний акцент під час вибору рішення про надання кредиту позичальникам — юридичним особам необхідно робити на якість менеджменту, аналіз фінансових звітів і рахунків і, лише в останню чергу, на забезпечення.
4. Здійснити адаптацію міжнародного досвіду кредитування до української банківської практики, звернувши особливу увагу на розвиток кредитних ліній, овердрафтів, контокоренту, консорціумних кредитів.
Для забезпечення стабільного економічного зростання України перспективним напрямом досліджень є насамперед питання рівня капіталізації і зміцнення довіри до банківської системи з боку вкладників та інвесторів, збільшення банківського капіталу шляхом залучення довгострокових депозитів від населення і суб'єктів господарювання та їх трансформація в кредити для реального сектору економіки. Комерційним банкам слід пропонувати підприємствам якомога більшу кількість механізмів кредитування для повнішого і якіснішого їх обслуговування. Для чого науковцям та фінансистам варто звернути увагу на практичний досвід іноземних держав, які досягли у кредитуванні значних успіхів.
Важливу роль у подальшому розвитку банківської системи відіграє розроблення ефективних форм, методів та умов підтримки стабільності національної грошової одиниці. Банківський капітал і кредитування економіки нормально функціонують за розвиненої та стабільної грошової системи. Перед наукою гостро постає питання оцінки ризиків банківської діяльності, а для його вирішення треба максимально враховувати реалії теперішнього економічного життя, щоб вивести Україну на шлях економічного зростання.
Список використаних джерел
1. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р.
2. Положення "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджено постановою Правління НБУ від 06.07.2000р. №279.
3. Положення Про кредитування, затверджено постановою Правління НБУ від 28.09.1995р. №246 із змінами та доповненнями.
4. Аванесова І. Передумови регулювання кредитної діяльності в Україні: історія і сучасність // Банківська справа .-2002.-№4. – с. 64-79.
5. Бутинець Ф.Ф., Герасимовича А.М. Аналіз діяльності комерційного банку: навчальний посібник. – Житомир: ПП. "Рута", 2001. – 384с.
6. Герасимович А.М., Алексєєнко М.Д., Парасій-Вергуленко І.М. Аналіз банківської діяльності. – К.: КНЕУ, 2003. – 599 с.
7. Даниленко А., Шулудько Н. Тенденції та наслідки активізації споживчого кредитування в Україні // Вісник НБУ . – 2006. – №5. – С. 36–39.
8. Дугін І. Врахування чинників зовнішнього середовища в процесі управління кредитним портфелем комерційного банку // Вісник НБУ. – 2006. – №6. С. 32-37.
9. Зимовець В., Шелудько Н. Макроекономічні аспекти активізації банківського кредитування в Україні // Вісник НБУ. – 2006. – №11. С. 54-58.
10. Міщенк В., Кравець О. Удосконалення управління банківським кредитуванням на прикладі країн Центральної та Східної Європи // Вісник НБУ. – 2006. – №9. С. 5-10.
11. Мороз А. М., Савлук М. І., Пуховкіна М Ф Банківські операції: Підручник. 2-ге вид., випр. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 430 с.
12. Олексієнко С.М. Особливості кредитування за поточними рахунками // Фінанси України. – 2004. - №7. – с. 116-122.
13. Онікієнко С. Банківський кредит як об’єкт оцінки економічної ефективності // Вісник НБУ .- 2004. - №10. – с. 30-33.
14. Оплачко Л. Правове забезпечення ролі кредиту у формуванні ринкової економіки України. // Право України. – 2003. - №9. – с. 61-64.
15 Фастовець М. Проблемні аспекти ризиковості кредитування малого бізнесу в України // Вісник НБУ. – 2007. – №2. С. 38-45.
16. Филюоли Л., Лисоволик Б. Как сохранить высокие темпы экономического роста в Украине? // Зеркало недели. – 2004. – С. 17.
17. Шнипко О.С. Національна конкурентоспроможність: сутність, проблеми, механізми реалізації. – К.: Наукова думка, 2003. – 334 с.