Корекційна освіта логопедія IV курс 946Л група
Работа добавлена на сайт samzan.net:
10.12.2012, понеділок, III пара об 11.00.
Теорія та спеціальна методика виховання дітей з вадами мовлення
«Корекційна освіта (логопедія)», IV курс, 946Л група.
ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ ВИХОВАННЯ
Методи формування суспільної поведінки
Мета лекційного заняття: ознайомлення з методами формування суспільної поведінки.
Завдання заняття:
1. Вивчити методи формування суспільної поведінки.
2. Перевірити засвоєний матеріал.
3. Отримати навички педагогічної роботи.
4. Закріпити на практиці пройдений матеріал.
Перелік лекційних питань:
1. Загальна характеристика методів формування суспільної поведінки.
2. Методи формування суспільної поведінки.
1. Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. Вони дають змогу спиратися на безпосередню участь у повсякденній діяльності, емоційну сферу спілкування, її стосунки з оточенням. Втілюючись в життя такі методи є джерелом морального досвіду формування моральних мотивів поведінки у дітей.
До цього методу належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, прогнозування, тренування, створення виховуючих ситуацій.
2. Педагогічна вимога - це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності а також гальмування негативних дій і вчинків.
А. С. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.
Вимога впливає не лише на свідомість учнів, а й активізує їхні вольові якості, сприяє виробленню позитивних навичок і звичок поведінки. Вимоги до учнів повинні бути доцільними, зрозумілими і посильними.
Педагогічна вимога повинна випереджати розвиток особистості учня, але її висувають тоді коли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цього роз’яснюють суть вимоги, переконують в необхідності і в корисності виконання. Слід передбачити ситуацію за якої ігнорування думки колективу, невиконання учнем вимоги педагога може залишити колектив байдужим або з інших мотивів він не захоче втручатися в неї. З дорослішанням дітей відповідно мають зростати вимоги до них, ігнорування цьому не сприяє становленню особистості. Водночас вимога повинна бути справедливою. За такої вимоги учень без супротиву сприйматиме її та зацікавлено виконуватиме їх. Завищена, дріб'язкова або формальна вимога втрачає виховне значення і сприймається як несправедлива.
Ефективність вимоги залежить від того, наскільки вона чітко сформульована і в який спосіб викладена, тобто де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і хто повинен її виконати. Така вимога виховує в учнів персональну відповідальність, дисциплінує їх. Якщо ж вона сформульована розпливчасто, непереконливо, некоректно, то й виконання її буде безвідповідальним.
Вимога приносить виховну користь, якщо її висувають систематично і послідовно, а не від випадку до випадку. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для виконання правил поведінки, не допускають відхилень у поведінці, навіть коли їм ніхто не нагадує про необхідність дотримання цієї вимоги.
За формою висловлювання вимоги бувають:
- прямі
- опосередковані.
Прямі містять чітку вказівку щодо того, які дії їм потрібно виконувати, висловлюють їх рішучим тоном що не терпить заперечення, підкреслюють інтонацією і мімікою.
До опосередкованих вимог належить порада, прохання, довіра, схвалення. Розрізняють три групи опосередкованих вимог.
Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до вихованця (прохання, довіра, схвалення).
Вимоги другої групи не виявляють чіткого ставлення вихователя до дітей, але грунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі).
Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву певних його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза).
Перша група опосередкованих вимог - позитивні, друга - нейтральні, третя - негативні.
Вимогу-прохання висувають тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини в яких домінують довіра і взаємоповага; за таких обставин вихованець вважатиме, що він виконуватиме прохання за власним бажанням. Цінність такої вимоги в тому, що вона привчає учнів до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших, тобто розвиває потрібні якості для подальшого життя.
Вимога-довіра застосовується у вигляді різних доручень, які викликають у вихованця переживання почуття поваги до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Тому він сам переймається повагою до вчителя, і йому незручно не виконати його доручення.
Вимогу-схвалення використовують, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності, викликає почуття задоволення результатами цієї діяльності, формує почуття власної гідності.
Вимога-натяк має на меті передусім досягнення бажаного результату, коли потрібен незначний виховний вплив. Ним може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного або кількох членів колективу.
Вимога-порада - це апеляція до свідомості дитини, переконання її в доцільності, корисності запропонованих дій. Використовують при наявності необхідних умов (повага до дитини, до думки педагога, здатність її зрозуміти, повірити в доказованість і правильність).
Вимога-недовіра полягає в тому, що педагог усуває учня від певного виду діяльності за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Ефективність такої вимоги залежить від авторитету педагога й від зацікавленості учня до певного виду діяльності.
Вимога-осуд передбачає негативну оцінку педагогом конкретних дій та вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків і стимулювання позитивних. Осуд можна висловити в колективі або учневі наодинці, це може бути докору, гніву чи обурення.
Найрізкішою формою є вимога-погроза. Учневі повідомляють, що у разі невиконання розпорядження до нього буде вжито серйозніши заходи виховного впливу. Погроза має бути обгрунтованою, а в разі невиконання вимог повинна бути реалізована.
Громадська думка - за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.
Готуючись до обговорення поведінки учнів, досвідчені вчителі уникають надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішення, учень сприймає це серйозніше, оскільки бачить, що педагог не налаштовував проти нього членів колективу, вони мають власну думку.
До обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не варто звертатися надто часто, оскільки їх реакція на критичні зауваження притуплюється, а інші члени колективу, бачачи відсутність результатів, зневірюються в можливостях громадської думки.
Високо оцінюючи роль громадської думки у вихованні школярів, В. Сухомлинський вказував, що не повинно бути предметом обговорення в колективі:
1) поведінка дитини (підлітка, юнака), причиною якої є явні або приховані ненормальності в сім'ї, зокрема антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, незгоди між батьком і матір'ю; діти розуміють взаємозв'язок між своєю поведінкою і життям сім'ї, тому оголення тіньових сторін цього життя пригнічує їх;
2) поведінка або окремі вчинки, що об'єктивно є протестом проти грубості, сваволі старших, оскільки підліток у такому разі вважає осуд несправедливістю щодо себе;
3) вчинки підлітків, що є результатом допущеної педагогом помилки;
4) вчинок, зумовлений тим, що вчитель припустився необ'єктивності в оцінці знань учня;
5) неправильний вчинок, пояснення якого потребує розповіді про глибоко особисті, дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом, тому що наштовхування на відвертість у такому разі учень переживає як спонукання до зради, виказування друга;
6) поганий вчинок, мотиви якого пов'язані з особливостями стосунків у сім'ї, про які дітям рано знати і які не можна їм роз'яснювати.
Ефективність громадської думки у вихованні школярів залежить від умілого її використання. Вона має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю.
Громадська думка як метод виховання формується заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським активом, наявності аналізу життя та діяльності школярів у світлі моральних норм, стимулювання учнів до висловлення власної думки, колективного аналізу конфліктних ситуацій та їх вирішення, привчання учнів критично самостійно оцінювати думки і явища, аргументовано обстоювати власну думку.
Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.
У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо на кожній ділянці життя і діяльності він дотримуватиметься суворих вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки, він постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього виробляться відповідні навички і звички.
Звісно, важко заздалегідь придумати вправи, які можна було б рекомендувати педагогові на всі випадки. У цій справі потрібні вдумливий підхід, творчість і майстерність вихователя. Однак можна сформулювати низку вимог, яких слід дотримуватися при використанні цього методу: обгрунтування необхідності вправляння; доступність вправ; їх систематичність; достатня кількість вправ для формування певних навичок і звичок поведінки.
Привчання як метод виховання грунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, до систематичного, неухильного дотримання встановлених вимог. А. Макаренко вважав, що шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педагогічне доцільний, загальний і визначений.
Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Нерідко учень не усвідомлює важливості й значення пропонованого йому виду поведінки. У такому разі від нього вимагають поводитися належним чином, керують ним у процесі діяльності, ускладнюючи методи роботи. Наприклад, у такий спосіб учня привчають бути ввічливим, дисциплінованим, читати книжки тощо. Якщо сьогодні, завтра, післязавтра від вихованця домагатися бажаного, з часом у нього сформуються відповідні навички поведінки, він усвідомить правильність, слушність, необхідність висунутих вимог, почне виконувати свої обов'язки.
Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, учнівське самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити провести захід, у підготовці до якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість і значення для колективу й для себе. Доручення має бути посильним для учня. Нескладне завдання виховує впевненість у власних силах, непосильне - підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця.
Доручення можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно давати учням, які вже мають певний досвід їх виконання, а також розвинене почуття відповідальності. Згодом доручення ускладнюють за змістом і методикою виконання.
Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю запобігають забудькуватості. Відсутність контролю призводить до безвідповідальності. Існує контроль індивідуальний з боку педагога або у формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень потребує оцінювання.
Прогнозування – передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.
Прогнозування здійснюють в усіх сферах діяльності (сімейно-побутовій, науковій, економічній тощо). Воно виражається в проектуванні, моделюванні, плануванні, висуненні гіпотез, різноманітних передбачень, сприяє досягненню певної мети, результат якої залежить від мудрості та досвіду прогнозиста.
Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, всі вони згідно з їх інтересами визначають улюблені. Поступово дитина сама навчиться передбачити індивідуальні перспективи. Прагнення до досягнення перспектив наповнює життя дітей доцільним змістом, формує в них внутрішню потребу дотримуватись правил суспільної поведінки.
Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню та далеку перспективи.
Близька перспектива полягає в прогнозуванні найближчих подій. Оскільки вона є зрозумілішою, доступнішою за інші її види, то ефективно впливає на свідомість кожної дитини, стимулює діяльність, допомагає долати труднощі, рухатися вперед. Діти не зможуть повноцінно жити, не бачачи попереду нічого радісного, захоплюючого, що спонукало б до діяльності – нових справ, цікавої роботи в гуртку, участі у змаганнях, походах.
Середня перспектива полягає в проектуванні подій певною мірою віддалених у часі. Очікування на них викликає піднесений настрій, спонукає до діяльності. Має виховний вплив, якщо події надається особливого значення, термін підготовки до неї тривалий. Але вона потребує відповідної концентрації, розподілу зусиль, волі, характеру.
Далека перспектива спрямована на проектування діяльності особистості що триватиме протягом значного періоду, а інколи усе життя.(прикладом далекої перспективи є майбутня професія учня. Завдання педагога полягає у вивченні інтересів, здібностей, нахилів учня, наданні порад, допомозі у виборі професії та відповідного навчального закладу, де можна отримати бажану професію.
У реалізації середньої та далекої перспектив важливо розподілити всю дистанцію на окремі етапи, досягнення яких сприятиме усвідомленню ефективності потрачених зусиль, заряджатиме на нові справи.
Планування перспектив – важливий аспект прогнозування. Тому перед тим, як братись до організації справ, важливо допомогти дітям уявити не лише кінцеву мету, а й конкретні етапи на шляху до неї, відповідальних на кожному етапі, строки звіту.
Тренування — метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів.
Метод тренування як специфічний спосіб виховання одержав визнання у вітчизняній педагогіці не одразу. У 20-тих роках, коли ідеалізувалася теорія «вільного виховання», головними, майже єдиними були методи роз'яснення, переконання й апеляції до свідомості дітей. Поняття «тренування» асоціювалося тоді з примусом. Суттєво змінилося становище у 30-х роках, коли широкого визнання у педагогіці набули творчі досягнення А.С. Макаренка, зокрема його виступи з теоретичних і методичних питань виховання. Визнаючи роль свідомості у моральному розвиткові школярів, видатний педагог вважав, шо в процесі виховання надзвичайно важливо озброювати їх практичним досвідом, формувати у них навички і звички поведінки шляхом постійного тренування у правильному вчинку.
Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона змогла проявити мужність, все одно в чому — у стриманості, прямому відкритому слові, деякому позбавлянні, терпеливості, сміливості (А. С. Макаренко).
Пізніше проблема формування умінь, навичок і звичок поведінки в процесі виховання стала привертати увагу психологів.
У сучасній школі тренування як загальний метод виховання використовується для вирішення найрізноманітніших завдань суспільного, морального, естетичного, трудового, фізичного розвитку учнів: формування патріотизму, громадянськості, відповідальності, працелюбності, милосердя, культури поведінки, фізичного загартування, санітарно-гігієнічної культури, розвитку художніх здібностей та ін.
Метод тренування має велику різноманітність засобів його реалізації. У ролі таких засобів виступають різні форми навчальної роботи, різноманітні позакласні виховні справи, позашкільні форми виховання, спілкування, тобто будь-яка практична діяльність учнів, якщо вона відповідним чином організована.
Педагогічні основи організації тренування з метою формування в учнів практичних умінь, навичок і звичок у тій чи іншій діяльності грунтовно розкрив К. Д. Ушинський.
Відповідно до психологічної структури особистісних якостей у процесі вироблення навичок і звичок він виділив такі етапи:
1) постановка виховної задачі і збудження в учнів потреби в тому чи іншому виді діяльності;
2) роз'яснення способів діяльності й озброєння учнів відповідними знаннями (розвиток свідомості);
3) практичний показ дії по вирішенню поставленої задачі;
4) організація первинного відтворення учнями показаних дій (зразків поведінки);
5) наступне тренування в удосконаленні і закріпленні способів діяльності та поведінки;
6) висування вимог до учнів з питань удосконалення організованих вправ;
7) контроль за поведінкою.
Виховання, яке цілком оцінило важливість звичок і навичок, і споруджує на них свою будівлю, споруджує її міцно (К.Д. Ушинський).
В організації тренування важливо враховувати такі умови:
— формування стійких навичок і звичок слід розпочинати якомога раніше; чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички (К.Д. Ушинський);
— між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень розвитку якостей, які формуються з їх допомогою;
— кількість вправ, яку повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на тому самому рівні, не збігається: там, де одним достатньо декількох вправ, іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб;
— чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.
Створення виховуючих ситуацій - важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підгрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолання недоліків.
Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи:
1) творчі прийоми (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності);
2) гальмівні прийоми (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).
Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі з учнями дають вияв доброти, уваги та піклування. Це, а також допомога дорослих або товаришів, викликає у вихованця почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги й довіри. Теплі почуття, що виникли до педагога чи товаришів, згодом поширюються на інших людей. В окремих учнів можуть бути складні стосунки з батьками, вони не відчувають родинного тепла і піклування про себе. Якщо педагогу вдається провести відповідну роботу з такими батьками і вони починають інакше ставитися до своїх дітей, це викликає позитивну реакцію, діти краще поводяться.
Кожен учень захоплюється певною галуззю знань. Коли він не може чогось збагнути, то звертається по допомогу до педагога. Якщо педагог виявить уміння і знання у галузі, яка цікавить вихованця, це викликає в нього здивування, захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.
Учні не байдужі до свого становища в колективі, до ставлення до них дорослих і однолітків. Кожен переживає своє становище в колективі по-своєму, приховуючи заповітні думки й почуття. Спостереження за поведінкою учнів, бесіди з ними та їх батьками дають змогу виявити, чим вони найбільше дорожать. Створена вихователем педагогічна ситуація, що активізує ці думки і почуття, робить їх провідними і вирішальними, допомагає формувати позитивні риси особистості.
Зміцнення впевненості у своїх силах. Майже кожна дитина часто виявляє невпевненість у свої сили. Нерідко вони самі заявляють, що у них нічого не вийде, що ні на що не здатні. Такі учні часто байдужі до зауважень вчителів, до оцінок, почуваються неповноцінними, стають пасивними.
Щоб запобігти цьому, важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій такий учень зміг би в чомусь виявити себе, переконатися, що є у нього здібності. Дуже важливо, щоб його перші успіхи помітили товариші. Відчувши їх повагу та інтерес до себе, він сповнюється почуттям гідності, інакше оцінює себе, міцніє віра у власні сили, з'являється бажання поводитися інакше, стати іншим.
Прийом довіри базується на вірі, що в кожній людині є щось хороше, на що можна спертися і досягти істотних успіхів.
В індивідуальній роботі використовують прийом залучення учня до цікавої діяльності, яка захоплює його, в якій він "забуває" про свої негативні вчинки, в нього народжуються благородні прагнення, виявляються позитивні якості.
Дитячому вікові притаманне прагнення до діяльності, бажання в чомусь виявити себе, знайти вихід своїй енергії. Важливо створити відповідні умови для позитивного спрямування такої діяльності. Тому цей прийом застосовують лише за умови, що в школі працюють різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).
А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, під яким розумів непрямий вплив на виховання через колектив. Подолання негативної риси характеру чи поведінки окремого учня здійснюється не безпосереднім зверненням до нього, а організацією впливу на нього колективу. Педагог у такому разі має претензії до колективу і вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Відповідно колектив впливає на свого члена, а він певним чином реагує на думку колективу.
Суть прийому удаваної байдужості в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і продовжує розпочату роботу. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, він не чекав цього, його задум не вдався, він відчуває незручність і недоречність своєї поведінки.
Колектив учнів складається з окремих осіб, які мають ті чи ті негативні риси характеру, що проявляються в щоденній поведінці. Такі факти педагог повинен помічати і реагувати на них відповідним чином, зокрема застосовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують учнів, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття допомагає таким школярам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку.
А. Макаренко запропонував і використовував у практичній діяльності педагогічний прийом вибуху. Його суть - у створенні відповідної педагогічної обстановки, в якій особистість перебудовується швидко і докорінним чином.
Як зауважував К. Ушинський, "сильне душевне потрясіння, надзвичайний порив духу, високе піднесення одним ударом знищують найшкідливіші схильності й закоренілі звички, ніби стираючи, спалюючи своїм полум'ям усю попередню історію людини, щоб почати нову, під новим прапором".
За переконаннями В. Сухомлинського, прийом вибуху придатний для виняткових ситуацій, у звичайній школі він має бути рідкістю. Внаслідок його частого використання діти звикають до різних "вибухів", "їх уже нічим не переймеш".
Зокрема такі психологічні зміни можуть відбутися тільки за педагогічних обставин, здатних викликати в учня сильні почуття.
Таким чином педагог має добре знати вихованця, щоб вплинути на його головні почуття як радість, смуток, сором, гнів, щоб під впливом яких він по-новому оцінюватиме себе, усвідомить та переконається у необхідності поводитись інакше.
Ось чому ця група методів є важливою для педагога у використанні та застосуванні у своїй діяльності.
Рекомендована література:
- Подласый Й. П. Педагогика. - М., 1999.
- Сластенин В.А. Педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / В. А. Сластенин, И. Ф. Исаев, Е. Н. Шиянов; Под ред. В.А. Сластенина. -- М.: Издательский центр "Академия", 2002. - 576 с.
- Ушинский К.Д. Собрание сочинений: В 6 т. - М., 1990. - Т. 6. - С. 397.
- Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 528с.
PAGE 1
2. модуль 4 Налоги и налогообложение Вариант 20 Определить НДС подлежащий уплате в бюджет и заполнить н
3. Создание фона Выберите инструмент Авторисование
4. Тема 8 Податок на прибуток підприємств Ознаки Характеристик
5. то новое. Если вы предпочитаете коричневое белье значит вы стеснительны; Фиолетовый.html
6. Трудности подросткового периода
7. Программное обеспечение ЭВМ
8. ОлбиТрейд с 28 марта по 4 апреля 2011г
9. Наиболее основательное развитие она получает в трудах Л
10. Эффективность применения технических средств в делопроизводстве
11. ТЕМА- Анализ торговой деятельности предприятий АПК Цель задания- Освоить методику и особенности к
12. Изучение зрительных иллюзий
13. Политические конфликты
14. Контрольная работа- Земельное право РФ
15. Тема 2 ОСНОВНЫЕ КАТЕГОРИИ МЕНЕДЖМЕНТА Цель лекции- усвоение студентами основных категорий менеджмента
16. Существует ли право на хорошую смерть
17. Регулируют водносолевой обмен
18. тематична на власний ризик діяльність по виробництву продукції виконанню робіт наданню послуг та заняття т
19. О ленинском плане монументальной пропаганды
20. Развитие любознательности и интереса как проявление познавательной активности у дошкольников