Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
оваленко Є.І., Бєлкіна Н.І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія. — Київ, 2006.
ДЖОН ЛОКК
Джон Локк (1632—1704) — видатний англійський філософ, педагог. Він жив у ту історичну епоху, коли боротьба між молодою буржуазією і старим дворянством завершилась в Англії класовим компромісом — встановленням конституційної монархії, прихильником якої був Дж. Локк. Борючись проти станових привілеїв, відкидаючи вчення про вроджені ідеї і особливі права дворянства на владу, Дж. Локк обґрунтував «договірну» теорію походження держави й теорію «природного права».
Дж. Локк був захисником сенсуалістичної теорії пізнання, згідно з якою джерелом усіх ідей є чуттєвий досвід. Він високо оцінював роль виховання, яке, на його думку, повинно підготувати людину до життя. Головна мета виховної діяльності — це виховання «джентльмена», «ділової людини» з творчим характером і сильною волею, високоморальної, енциклопедично освіченої. Значну увагу Дж. Локк приділяв фізичному розвитку дітей, турбувався про зміцнення їх здоров'я. Так як Дж. Локк мав на увазі виховання «джентльмена», він великого значення надавав формуванню світських манер, навичок ввічливої поведінки, вміння стримувати нерозумні бажання, виробленню твердої волі. Виховання повинно привчити людину управляти собою. Він віддавав перевагу індивідуальному вихованню і навчанню над шкільним.
Навчання, на думку Локка, повинно враховувати майбутню практичну діяльність вихованця. Він виступав проти традиційної класичної освіти, захищаючи реальну. Навчання повинно спиратися на інтерес і допитливість дітей, що сприяє розвитку в них самостійного мислення.
Великого значення Дж. Локк надавав заняттям ремеслами, які, з одного боку, зміцнюють здоров'я, дають відпочинок від утоми розумовою працею, а з другого — знання ремесел завжди знадобиться діловій людині.
Нижче наводяться окремі уривки із педагогічної праці Локка «Думки про виховання» (1693).
ДУМКИ ПРО ВИХОВАННЯ
Фізичне виховання
(5) Перше, про що слід подбати, — це щоб діти не одягались і не куталися занадто тепло ні взимку, ні влітку. Коли ми народжуємося, наше обличчя таке ж ніжне, як усяка інша частина тіла. Тільки звичка загартовує його і робить здатнішим переносити холод.
З цього приводу один скіфський філософ дав дуже характерну відповідь афінянинові, який дивувався, як той може ходити голим у мороз і сніг. «Чому, — запитав скіф, — твоє обличчя може переносити холодне зимове повітря?» «Моє обличчя звикло до цього», — відповів афінянин. «Уяви ж собі, що я весь обличчя», — сказав скіф. Наші тіла можуть переносити все, до чого вони привчилися з самого початку...
(10) Гра на відкритому повітрі, наскільки мені відомо, ховає в собі тільки одну небезпеку: вона полягає в тому, що діти, розігріті біганням, сідають або лягають на холодну землю. Цю небезпеку я визнаю; також і холодне пиття, коли людина розігріта працею або фізичною вправою, забирає в могилу або близько підводить до неї, викликаючи гарячку або інші хвороби, більшу кількість людей, ніж яка-небудь інша відома мені причина. Ці шкідливі наслідки легко попереджувати, коли дитина мала, оскільки в цьому віці вона рідко залишається без догляду. І якщо в дитячі роки їй будуть постійно і суворо забороняти сідати на землю і пити холодну рідину, то правило обережності, перетворившись на звичку, дуже допоможе їй вберегти себе, коли вона вийде з-під догляду своєї няньки або вихователя. Це все, що можна, як я думаю, зробити в даному випадку: адже коли хлопчик підросте, він має дістати свободу, і в багатьох речах необхідно буде надати йому самостійність, бо не можна ж вічно тримати його під наглядом. Найкращим і найнадійнішим контролем будуть тоді ті гарні принципи, які ви утвердили в нього, і ті звички, які ви йому прищепили: тому-то їм і необхідно приділяти найбільшу увагу. А від застережень і правил, як би часто їх не повторювали, ви в даному випадку, як і в інших, можете чекати ефекту лише в тій мірі, в якій практика буде перетворювати ці правила у звички.
(11)... Дамо природі змогу формувати тіло так, як вона вважає за краще. Сама по собі вона працює багато краще й надійніше, ніж тоді, коли нам забагнеться спрямовувати її. І якби жінки могли самі формувати тіла своїх дітей у своїх утробах, як вони часто намагаються виправляти їх форми після народження, то в нас, звичайно, не народжувалося б бездоганно сформованих дітей, як мало знайдеться правильно сформованих серед тих, кого шнурували та в інший спосіб стискували. Це міркування, я гадаю, мало б втримати зайнятих цим людей (я не кажу про невігласів — мамок і корсетних майстрів) від втручання у справу, якої вони не розуміють; і їм слід було б побоюватися збивати природу з її шляхів у формуванні частин тіла, оскільки вони не знайомі з будовою найменшої і найменш важливої з них. А тим часом я бачив стільки людей, які зазнавали великої шкоди від тугого шнурування, що можу зробити лише один висновок: крім мавп, є й інші ще менш розумні створіння, які гублять своїх дітей безглуздою ніжністю і надмірно сильними обіймами.
(21)3 усього, що пестить та розніжує, нічого не повинно дозволятися дітям з такою поблажливістю, як сон. Тільки щодо цього їм треба дати цілковиту волю: ніщо так не сприяє росту і здоров'ю дітей, як сон. Усе, що треба тут регулювати, зводиться до питання, які саме з 24 годин слід відводити для сну; на це можна тільки сказати, що дуже корисно привчати їх вставати рано-вранці. Це найкраще для здоров'я; і той, хто силою звички, яка вкорінилася з дитинства, призвичаївся до раннього вставання і воно для нього не важке, не буде, ставши дорослим, витрачати найкращу і найкориснішу частину свого життя в лінивій дрімоті, валяючись у ліжку. Якщо через це треба будити дітей рано-вранці, то звідси виходить, звичайно, що вони повинні рано лягати спати; це привчить їх уникати нездорових і шкідливих годин гуляння, яке відбувається вечорами; той, хто звик вчасно лягати і вставати, мало коли доходить до великих надмірностей.
Хоч я сказав, що дітям, доки вони малі, слід давати волю щодо спання, навіть давати їм спати, скільки хочуть, проте я не думаю, що цю поблажливість треба весь час продовжувати в тому ж обсязі і дозволяти їм ліниво валятися в ліжках, коли вони підростуть. Чи треба, проте, почати обмежувати їх у 7 років чи в 10, чи в якому-небудь іншому віці — це неможливо точно визначити. Тут доводиться брати до уваги їхній темперамент, силу і конституцію. Але у віці між 7 і 14 роками, якщо вони будуть надміру великими любителями ліжка, доречно буде, здається мені, почати поступово обмежувати час сну 8 годинами, що взагалі достатньо для здорових дорослих людей...
(22) Постіль їх мас бути тверда, і матрацові треба віддавати перевагу перед периною. Тверде ліжко зміцнює члени; навпаки, заривання кожної ночі в перини розніжує і розслабляє тіло, часто буває причиною кволості і передумовою ранньої могили...
Виховання характеру
(35)... Батьки, заохочуючи примхи дітей і пестячи їх, поки вони ще малі, псують їхні природні нахили, а пізніше дивуються, що води, джерело яких вони самі отруїли, виявляються гіркими. Бо коли діти, а з ними і погані звички, виростуть, коли вони стануть занадто великими, щоб няньчитися з ними, і батьки не зможуть тішитися ними, як іграшками, саме тоді останні починають скаржитися, що діти вийшли неслухняними; тоді-то вони ображаються їхнім свавіллям, і їх бентежить погана вдача, яку вони самі ж вкорінювали і заохочували в них; і тоді-от, мабуть, що занадто пізно, вони були б раді виполоти всі ці бур'яни, які були посіяні їхніми ж руками і пустили таке глибоке коріння, що їх уже нелегко вирвати. Адже якщо дитину привчали робити все, що їй спаде на думку, поки вона носила сорочечку, то чому ми вважаємо за страшне, що вона бажає того ж і наполягає на тому ж, коли одягне штани? Справді, у міру того, як вона наближається до віку дорослого, її хиби виявляються дедалі різкіше, і небагато знайдеться батьків, які і в той час залишаються такими сліпими, що не помічають їх, такими безглуздими, що не почувають поганих наслідків власної поблажливості. Вона розпоряджалася своєю нянькою раніше, ніж навчилася говорити чи ходити, командувала своїми батьками, як тільки почала белькотати; чому ж тепер, коли вона виросла, коли вона дужча й розумніша, ніж була раніше, — чому ж тепер вона раптом повинна стримувати себе і коритися?..
(36) Як правило, ми володіємо достатньою розсудливістю, щоб починати догляд за іншими створіннями з дуже ранніх років і щоб своєчасно дисциплінувати їх, якщо тільки хочемо зробити їх корисними і на що-небудь спроможними. Тільки щодо власних дітей ми виявляємо недбалість; і, зробивши їх поганими дітьми, ми нерозумно сподіваємося, що з них вийдуть добрі люди. Бо якщо краще дитині дати виноград або льодяник, коли їй цього забажається, ніж дати бідній дитині розплакатися або засмутити її, то чому, коли вона стане дорослою, не слід задовольняти її бажання, які тягнуть її до вина або до жінок? Адже ці предмети такою ж мірою відповідають бажанням дорослого, якою відповідали дитячим нахилам ті предмети, через які вона плакала, коли була малою. Порок полягає не в тому, щоб мати бажання, відповідні до різного віку, а в невмінні підпорядковувати їх правилам і обмеженням, розуму; різниця полягає не в тому, чи відчуваєте ви, чи не відчуваєте самих потягів, а в здатності керувати ними і відмовлятися від них. Той, хто не звик підпорядковувати свої бажання розуму інших замолоду, навряд чи буде прислухатися і підпорядковуватися голосові свого власного розуму, досягнувши того віку, коли він здатний ним користуватися, і не важко передбачити, якого роду людина, певне, вийде з такого суб'єкта.
(38) Мені здається ясним, що початок будь-якої чесноти і вищості полягає у здатності відмовлятися від задоволення наших бажань, коли розум не схвалює їх. Цю здатність треба набувати і вдосконалювати практикою, яка стає легкою і природною завдяки ранній навичці. Якби, отже, я б міг сподіватися, що мене послухають, я порадив би, на противагу звичайним прийомам, привчати дітей долати свої бажання і відмовлятися від своїх потягів з самої колиски. Перше, чого вони повинні навчитися, — це те, що вони одержують що-небудь не тому, що воно їм подобається, а тільки тому, що воно вважається для них слушним.
Якщо давати їм речі, які відповідають їхнім потребам, ніколи не дозволяючи їм мати те, чого вони вимагали з плачем, то вони навчаться обходитися без цих вимог, ніколи не будуть ревінням та вередуванням добиватися панування і не будуть і наполовину такими нестерпними для себе і для інших, якими вони стають унаслідок того, що ці прийоми не застосовуються до них з самого початку. Якщо ніколи не допускати здійснення бажань, висловлюваних ними нетерпляче, то вони не плакатимуть через те, що їм не дають різних речей, як не плачуть через те, що їм не дають місяця.
(52) Всяке биття та інші рабські і тілесні кари не придатні для виховання тих, кого ми хочемо зробити розумними, добрими і щирими людьми, і тому мають застосовуватися дуже рідко, тільки з важливих приводів і в крайніх випадках. З другого боку, треба також старанно уникати заохочення дітей речами, які їм подобаються.
Той, хто дає своєму синові яблук чи цукерок або що-небудь подібне, що йому особливо подобається, з метою примусити його вчити свої книжки, тільки заохочує його до втіх і потурає тій небезпечній схильності, яку слід всіма способами приборкувати і вгамовувати. Не сподівайтеся навчити його панувати над нею, якщо, перешкоджаючи його нахилові в одному відношенні, ви заохочуєте його в іншому. Щоб зробитися доброю, розумною і доброчесною людиною, він повинен навчитися приборкувати свій потяг і стримувати свої схильності до розкошів, чепурливості, ласощів тощо, коли його розум радить, а обов'язок вимагає протилежного. Але якщо ви спонукаєте його робити, що слід, даруючи йому гроші; якщо ви нагороджуєте його за неприємну роботу над підручником ласощами; якщо ви обіцяєте йому мережану краватку або гарненький новий костюм за виконання якого-небудь з його маленьких обов'язків, то що ви власне робите, пропонуючи ці нагороди? Ви згоджуєтеся, що ці добрі речі повинні бути метою його прагнень, і, таким способом, заохочуєте його потяг до них і привчаєте його бачити в них своє щастя.
(81) Може, здасться дивним, що я згадую про міркування разом з дітьми. Проте я вважаю, що це — правильний спосіб поводження з ними. Діти починають розуміти міркування з того моменту, коли починають говорити; і якщо спостереження не обманює мене, вони раніше, ніж ми гадаємо, починають бажати, щоб з ними поводились, як із розумними істотами. Цю гордість треба заохочувати в них і, наскільки можливо, користуватися нею як найголовнішим знаряддям поводження з ними.
Але, кажучи про міркування, я розумію тільки те, що відповідає здібностям та розумінню дитини. Ніхто не думає, що з трирічним або семирічним хлопчиком треба говорити, як з дорослою людиною. Довгі промови та філософські міркування в кращому разі приголомшують і збивають з пантелику, а не навчають дітей. Тому, коли я кажу, що з ними потрібно поводитись, як з розумними істотами, я маю на увазі, що ви повинні дати їм зрозуміти лагідністю вашої поведінки та стриманістю навіть у тому випадку, коли ви караєте їх, що ваші дії мають розумну підставу і корисні та необхідні для них і що ви не керуєтеся примхою, пристрастю чи фантазією, наказуючи або забороняючи їм що-небудь. Це вони здатні зрозуміти; і я гадаю, що їх можна переконати в необхідності будь-якої чесноти, яку бажано їм прищепити, і в шкоді всякого пороку, від якого їх слід оберегти; але, зрозуміло, переконувати їх слід такими доводами, які доступні їхньому розумінню, і завжди в небагатьох і ясних словах. Підстави, на яких ґрунтуються різні обов'язки і джерела добра та зла, з яких вони випливають, не легко зрозуміти і дорослим людям, якщо вони не звикли відмовлятися від ходячих загальноприйнятих думок. Ще менше діти здатні до міркувань, які випливають з віддалених принципів. Вони не можуть подолати довгих дедукцій. Доводи, які на них впливають, мають бути очевидні і відповідати рівневі їхнього мислення; мають бути такими, які можна (якщо дозволено так висловитися) відчути, обмацати. При всьому тому, якщо ви берете до уваги їхній вік, вдачу і нахили, вам ніколи не бракуватиме доводів, достатніх для переконання їх.
Якщо не знайдеться іншого, спеціальнішого, то все ж є доводи, які завжди будуть зрозумілі і досить сильні, щоб втримати їх від будь-якої провини, яка може накликати на них зауваження, а саме: що ця провина завдасть їм сорому та осуду, а вам — невдоволення.
(82) Але з усіх способів навчання дітей і формування їхніх характерів найпростіший, найзручніший і найдієвіший — ставити перед їхніми очима приклади того, що вони повинні робити і чого повинні уникати; ці приклади з практики знайомих їм осіб, супроводжені зауваженнями щодо позитивних прикмет або непристойності їх, сильніше заохотять або відвернуть їх від наслідування, ніж будь-які міркування. Ніякі слова не можуть дати їм такого ясного уявлення про чесноти і вади, як вчинки інших людей, якщо ви будете керувати їх спостереженням і звертати їхню увагу на ту чи іншу добру чи погану сторону поведінки. І придатність або непридатність багатьох речей у доброму вихованні краще засвоюватиметься ними і справлятиме на них глибше враження через приклади інших, ніж за допомогою будь-яких правил і повчань.
Ось метод, який треба застосовувати не тільки поки вони малі, а й увесь час, поки вони перебувають на опікуванні чи під керівництвом інших; та я не знаю, чи знайдеться кращий засіб, який батько може застосовувати так довго, як сам визнає за доречне в усіх випадках, коли він бажає в будь-чому виправити свого сина; ніщо не проникає так непомітно і так глибоко в душу людей, як приклад. І якщо вони не помічають або прощають які-небудь хиби, властиві їм самим, то неминуче відчують до них огиду і засоромляться, коли їм покажуть їх в іншому...
(83) 3 приводу карання різками, коли воно стає необхідним як крайній засіб, може виникнути сумнів, коли і хто повинен це робити: чи відразу після того, як зроблено провину, коли враження ще свіже і яскраве, і чи слід самим батькам бити своїх дітей? Щодо першого пункту, я гадаю, що його треба робити не відразу, щоб до нього не домішувався запал і, отже, кара, не перевищивши справедливу міру, не втратила б належної ваги, бо навіть діти розбирають, коли ми діємо під впливом запалу. Але, як я вже казав, найбільшу вагу має для них те, що є спокійним рішенням розуму батьків, і вони вміють помічати цю різницю...
Взагалі, я б порадив батькові якнайрідше бити свою дитину, тільки в разі крайньої необхідності і як останній засіб; і в такому випадку, можливо, краще робити це так, щоб дитина не скоро забула про кару.
(84) Але, як я вже казав вище, биття — гірший, а тому останній засіб, який можна застосовувати у вихованні дітей, та й то тільки у випадках крайності, коли всі більш м'які засоби були вже випробувані і не мали успіху; якщо ж цього суворо додержувати, то дуже рідко потрібно буде вдаватися до ударів. Бо важко собі уявити, що дитина часто заперечуватиме позитивні накази батька в якому-небудь спеціальному випадку, і якщо, з другого боку, батько не виявлятиме свою абсолютну владу в обов'язкових правилах, що стосуються дитячих або байдужих вчинків, в яких його син повинен мати волю, або вчення, в якому примусу не повинно бути, — то хіба тільки при забороні якихось порочних дій дитина може виявити впертість і, отже, заслужити биття; отож, для того, хто міркує розумно і виховує свою дитину як слід, виникне дуже мало приводів для застосування цього заходу. Справді, в яких пороках може провинитися дитина протягом перших семи років свого життя, крім брехні та яких-небудь шкідливих (ill natured) пустощів, що повторення їх після прямої заборони батька викличе звинувачення у впертості і покарання різкою? Якщо будь-який порочний нахил при першому його прояві та здійсненні буде зустрінутий як належить — спочатку здивуванням, потім, у разі повторення, незадоволенням та суворим виглядом батька, вихователя і всіх оточуючих та поводженням, відповідним до цього стану немилості, про який згадувалося вище; якщо це триватиме, доки дитина не відчує і не засоромиться своєї вини, то я гадаю, що до інших засобів виправлення не доведеться вдаватися і приводів до биття ніколи не виникне. Необхідність тілесної кари є звичайно тільки наслідком попередньої поблажливості або недбалості; якби ми стежили за порочними нахилами з самого початку, виправляючи м'якими засобами перші викликані ними відхилення, нам мало коли доводилося б мати справу з більш ніж однією вадою заразом і легко було б виправити її без шуму та ґвалту, не застосовуючи такої суворої кари, як биття. Отже, їх можна було б виполювати одну по одній в міру появи, не залишаючи ні сліду, ні згадки про те, що вони були колись.
Але ми даємо вадам (виявляючи поблажливість та потураючи нашим малятам) розростатися, доки вони не стануть усталеними й численними, а потім, коли їх неподобство починає конфузити нас і стає незручним, мимоволі хапаємося за плуг і борону, за мотику і лопату, якими доводиться рити глибоко, аж до коріння. І вся наша сила, вміння та ретельність бувають недостатні, щоб очистити занедбану грядку, порослу бур'янами, і відновити наші надії на плоди, які у свій час повинні винагородити нас за працю.
Розумовий розвиток
(118) Допитливість у дітей є не що інше, як потяг до знання, і, отже, її треба заохочувати не тільки як добрий знак, але й як велике знаряддя, одержане ними від природи для усунення неуцтва, з яким вони народжуються і яке без цієї діяльної допитливості зробило б їх тупими й непотрібними створіннями. Способи заохочення цього потягу і підтримування його діяльним та бадьорим полягають, як я гадаю, ось у чому.
Не обривати і не бентежити дитину, що б вона не запитала, не дозволяти сміятися з неї, але відповідати на всі її запитання і пояснювати те, що вона бажає знати, так, щоб пояснення було зрозуміле для неї і відповідало її вікові та знанням. Але не спантеличуйте її недоступними для неї поясненнями чи поняттями або різноманітністю і силою фактів, які не стосуються безпосередньо даного питання. Звертайте увагу на те, що, власне, цікавить її в цьому питанні, а не на те, в яких словах його висловлює; і коли ви ознайомите і задовольните її по суті, то побачите, як розширюються її думки і як завдяки вдалим відповідям можна її завести далі, ніж ви, можливо, уявляєте. Бо знання так само приємне для розуму, як світло для очей: діти радіють йому і захоплюються ним надзвичайно; особливо якщо бачать, що до їхніх запитань ставляться уважно і що їхнє бажання знати заохочується і схвалюється. Я не маю сумніву, що головна причина, через яку багато дітей цілком віддаються дурним розвагам і безглуздо витрачають свій час, полягає в тому, що їхній допитливості ставлять перепони і до їхніх запитань ставляться зневажливо. Але якби до них ставилися ласкавіше та з більшою повагою і відповідали б на їхні запитання, які б вони не були, задовольняючи їхню допитливість, то вони, безсумнівно, знаходили б більше задоволення у вченні та набутті знань, зустрічаючи в цій галузі новизну і різноманітність, які їм так подобаються і яких вони не знаходять у вічно однакових іграх та іграшках.
(119) До цих серйозних відповідей на їхні запитання і збагачення їх розуму відомостями, які вони бажають дістати, слід приєднати спеціальні способи похвали. Нехай інші, до яких вони відчувають повагу, говорять в їх присутності про їхні знання; оскільки ми всі з колиски шанолюбні і горді істоти, то нехай їхня шанолюбність втішається такими речами, які дають їм користь; нехай гордість спонукає їх до роботи, яка може бути потрібною для них.
Ставши на цей ґрунт, ви переконаєтеся, що найкращий спосіб примусити наших старших дітей учитись і набувати відомостей — це доручити їм навчати молодших сестер і братів.
(120) Як не слід зневажливо ставитися до запитань дітей, так треба подбати й про те, щоб вони не дістали брехливих та ухильних відповідей. Вони легко помічають зневажливе ставлення або обман і швидко засвоюють недбалість, удавання та фальш, які вони спостерігають в інших. Ми не повинні викривлювати істину, маючи справу з будь-ким, а особливо з дітьми, бо якщо ми фальшивимо з ними, то не тільки не виправдовуємо їхніх сподівань і перешкоджаємо їм набувати знання, а й розбещуємо їхню невинність і навчаємо найгіршого з пороків. Вони — мандрівники, які щойно прибули до чужої країни, що про неї нічого не знають; тому сумління зобов'язує нас не давати їм брехливих вказівок. І хоча їхні запитання здаються іноді досить пустими, відповідати на них треба серйозно, бо хоча б вони здавалися нам (давно знайомим з ними) не вартими уваги, але вони важливі для тих, хто ще нічого не знає.
Діти — іноземці, які повинні ознайомитися з усім; і всі речі, з якими вони стикаються, спочатку невідомі їм, як невідомі і нам; і щасливі ті, які зустрічаються зі ввічливими людьми, готовими зглянутися на їхнє неуцтво і допомогти їм позбутись його.
Якби я або ви раптом опинилися в Японії з усією нашою благорозумністю і знаннями, перебільшена думка про які, може, й примушує нас так зневажливо ставитися до думок і запитань дітей; якби, кажу я, ми опинилися в Японії, то без сумніву (бажаючи дістати тут усі, які можливо, відомості) ставили б тисячі запитань, які здавалися б поверховому або нерозсудливому японцеві пустими й безглуздими, хоча для нас було б дуже істотно й важливо дістати на них відповіді; і ми були б дуже раді знайти чемну й люб'язну людину, готову задовольнити наші вимоги і допомогти нашому неуцтву.
Коли їм трапиться що-небудь нове, діти здебільшого задають звичайне запитання іноземця: що це таке? Під цим переважно розуміють тільки назву; і тому сказати їм, як це називається, означає дати правильну відповідь на їхнє запитання. Дальше запитання звичайно таке: а нащо це? І на це запитання треба відповісти прямо й точно; вказати їм призначення речі і пояснити, в який спосіб вона служить за своїм призначенням, наскільки це доступно їхньому розумінню. Того ж треба додержуватися щодо всіх запитань, які вони задають: не відсилати їх, доки ви не дали їм пояснення, яке вони здатні засвоїти, і в такий спосіб наводити їх вашими відповідями на дальші запитання. І може, подібна розмова буде для дорослої людини зовсім не такою пустою й нікчемною, як ми схильні уявляти. Природні і не викликані іншими людьми запитання допитливих дітей часто стосуються таких речей, які можуть дати поштовх душі розумної людини. І я гадаю, що з несподіваних запитань дитини часто можна навчитися більшого, ніж із розмов з людьми, які висловлюють ходячі думки, відповідно до завчених понять і передсудів, прищеплених вихованням.
(121) Можливо, не завадить іноді збуджувати їхню допитливість, показуючи їм рідкісні і нові речі з метою заохотити допитливість і дати нагоду дістати відомості про них; якщо ж випадково допитливість примусить їх спитати про те, чого їм знати не слід, то набагато краще відповісти їм прямо, що цього їм ще не потрібно знати, ніж вдаватися до брехні або безглуздих відповідей...
(130) Я гадаю, що в дітей мають бути іграшки, і до того ж різного роду, але ці іграшки повинні зберігатись у вихователя чи іншої особи, яка видає їх дітям тільки по одній зараз; і тільки повернувши одну, вони можуть одержати іншу. Це з ранніх літ привчає їх не губити і не псувати речей, які вони мають; навпаки, велика кількість і різноманітність іграшок, які є в їхньому розпорядженні, робить їх легковажними та недбалими і з самого початку привчає до тринькання й марнотратства. Я згоден, що це дрібниці, які видадуться не гідними уваги вихователя, але не слід нехтувати нічим, що може вплинути на формування дитячої душі, і все, що створює в неї звички та навички, заслуговує на увагу та піклування вихователя і не може вважатися за дрібницю з огляду на наслідки.
Ще одна обставина, яка стосується дитячих іграшок, заслуговує на увагу батьків. Хоч ми погодилися, що вони мають бути різноманітними, проте, на мою думку, їх не слід купувати. Цим усунеться надмірна різноманітність, яка часто обтяжує дітей, служить тільки для привчання їх душі до гонитви за зміною та надмірністю, до турбування, до вічного вимагання чогось іще, хоч вона й сама не знає, чого саме, і до постійної незадоволеності тим, що в них є. Звичай робити подарунки дітям заможних людей з люб'язності до батьків завдає малятам великої шкоди. Він привчає їх до гордості, суєтності і жадібності перш, ніж вони навчаться говорити; я знав дитину, так захоплену кількістю і різноманітністю своїх іграшок, що вона стомлювала свою няньку, щодня переглядаючи їх, і так звикла до розкошів, що ніколи не вважала їх за достатні, і завжди запитувала: «А ще що? А ще що? Що ще мені подарують?».
Але звідки ж вони візьмуть іграшки, якщо їх не купуватимуть їм? На це відповім, що вони повинні робити або принаймні пробувати робити їх самі; доти вони не повинні одержати їх та доти їм і непотрібні будуть будь-які хитромудрі іграшки. Гладенький камінець, аркушик паперу, низка материних ключів і перша-ліпша річ, якою вони не можуть поранити себе, придатні для розваги маленьких дітей не гірше, ніж дорогі та вигадливі куповані іграшки, які вони негайно псують і ламають. Діти ніколи не сердяться і не вередують через відсутність таких іграшок, якщо не призвичаєні до них: доки вони малі, все, що потрапляє до їхніх рук, заміняє іграшки; коли ж вони підростуть, то робитимуть їх самі, якщо не розбещені нерозумним марнотратством інших. Зрозуміло, коли вони почнуть працювати над власними винаходами, їм треба пояснювати і допомагати; але не слід давати їм нічого, доки вони сидять байдикуючи, сподіваючись все одержати з чужих рук, не докладаючи своїх. Якщо ви допоможете їм, коли їм важко, вони будуть більш вдячні за це, ніж за найдорожчі іграшки, які ви можете купити для них. Щоправда, такі іграшки, що їх виготовлення перевищує уміння дітей, як-от дзиґа, м'яч тощо, які служать для вправ, доводиться давати їм. Але бажано, щоб вони не одержували їх для розваги, а для вправляння; до того ж і ці іграшки мають бути найпростішими. Якщо ви даєте їм дзиґу, то вони самі повинні зробити для неї батіжок і ремінь. Якщо ж вони сидять, роззявивши рота і чекаючи, доки ці речі впадуть їм до рук, то вони повинні залишатися без них. Це створюватиме в них звичку домагатися того, що їм потрібно, власними засобами та власними зусиллями і в такий спосіб привчатиме їх до помірності в бажаннях, старанності, ретельності, розмірковування, кмітливості та розважливості...
PAGE 2