Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Після прийняття Конституції УРСР 1937 року вищим органом влади в Україні стала Верховна Рада УРСР. До відання Верховної Ради УРСР було віднесено прийняття Конституції УРСР, утворення нових областей УРСР, встановлення кордонів і районного поділу областей, видання законів УРСР, охорона державного порядку, охорона прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету УРСР тощо.
За Конституцією 1937 року Верховна Рада УРСР стає єдиним законодавчим органом республіки.
У період між сесіями Верховної Ради УРСР деякі її повноваження виконувала Президія Верховної Ради. Вона мала право: скасовувати постанови і розпорядження РНК УРСР, а також рішення і розпорядження обласних Рад, приймати рішення про надання громадянства, присвоєння почесних звань, помилування громадян тощо.
Рада Народних Комісарів утворювалась Верховною Радою і являла собою вищий виконавчий і розпорядчий орган республіки, який координував роботу наркоматів, керував виконкомами обласних Рад.
Згідно з Конституцією УРСР 1937 року наркомати поділялися на союзні, союзно-республіканські і республіканські. їх кількість у складі РНК УРСР не була сталою, процес реорганізації і утворення нових наркоматів став звичним явищем.
Місцеві органи влади і управління
Конституція УРСР 1937 року зафіксувала пере-утворення Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Ради депутатів трудящих.
У зв'язку з ліквідацією системи з'їздів Рад Конституція УРСР встановила повну підпорядкованість виконкомів відповідним Радам.
Згідно з Конституцією систему місцевих органів державної влади в Україні складали обласні, районні, міські, сільські та селищні Ради депутатів трудящих. Було чітко зафіксовано право кожної місцевої Ради керувати культурно-політичним і господарським будівництвом на підвідомчій їй території, встановлювати місцевий бюджет, керувати діяльністю підпорядкованих їй органів управління, забезпечувати охорону громадського порядку, сприяти зміцненню обороноздатності країни, забезпечувати дотримання законів і охорону прав громадян.
Конституція УРСР 1937 року ліквідувала пленуми міських Рад і встановила посесійний порядок їх роботи. Значного поширення набула така організаційна форма діяльності депутатів між сесіями Рад, як постійні комісії Рад.
Обласні, районні, міські, сільські і селищні Ради депутатів трудящих вибирали виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад. При місцевих Радах були створені органи управління — відділи і управління, які підпорядковувались як Раді і її виконкому, так і відповідному наркомату УРСР.
Вибори до місцевих Рад, які відбулися 24 грудня 1939 року, показали такі результати: було обрано 15 обласних, 583 районні, 164 міські, 10 863 сільські і 442 селищні Ради депутатів трудящих.
|
Надзвичайний XIV Український З`їзд Рад , що відбувся уже в новій столиці Української РСР м. Київ З0 січня 1937 року ухвалив нову Конституцію, яка з відповідними змінами і доповненнями проіснувала до 1978 року і називалась «сталінською». Що стосується юридичної техніки та логіки побудови конституційних норм та системи влади в республіці, нова Конституція була значно більш якісним документом, ніж Конституція 1929 року. Проте, як і її попередниця, нова Конституція в частині визначення конституційної основи адміністративно-територіального устрою не зробила суттєво кроку на перед. На відміну від Конституції 1929 року, Конституція 1937 року містила перелік адміністративно-територіальних одиниць субнаціаонального рівня - областей та молдавської автономії. 2. Органи влади на рівні республіки В Конституції 1937 року зроблено суттєвий крок в сторону певної професіоналізації законодавчої влади і найголовнішим тут стала відмова від системи з‘їздів, яка архаїчного пережитку періоду революції та військового комунізму. Вперше в радянських конституціях з‘являється поняття «законодавчого» органу та певне розведення законодавчих та виконавчих повноважень. Стаття 20. Найвищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада УРСР. Стаття 22. Верховна Рада УРСР здійснює всі права, що залежать УРСР Стаття 23. Верховна Рада УРСР є єдиним законодавчим органом УРСР. Стаття 28. Верховна Рада УРСР обирає Президію Верховної Ради УРСР в складі: голови Президії Верховної Ради УРСР, двох заступників, секретаря Президії і 15 членів Президії Верховної Ради УРСР. |
Стаття 38. Верховна Рада УРСР утворює Уряд УРСР-Раду Народних Комісарів УРСР.
2.1. Президія Верховної Ради УРСР
Стаття ЗО. Президія Верховної Ради УРСР:
• а) скликає сесії Верховної Ради УРСР;
• б) дає тлумачення законів УРСР, видає укази;
• в) провадить всенародне опитування (референдум);
• г) скасовує постанови і розпорядження Ради Народних Комісарів УРСР, Ради Народних Комісарів Молдавської АРСР, а також постанови і розпорядження обласних Рад депутатів трудящих, в разі їх невідповідності законові;
(Уряд) УРСР.
Стаття 39. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада Народних Комісарів УРСР.
Стаття 43. Рада Народних Комісарів УРСР:
• а) об`єднує і спрямовує роботу Народних Комісаріатів УРСР та інших підвідомчих їй господарських і культурних установ; об`єднує і перевіряє роботу Уповноважених загальносоюзних Народних Комісаріатів;
• б) вживає заходів по здійсненню народногосподарського плану;
• в) вживає заходів по здійсненню державного і місцевого бюджету УРСР;
• г) вживає заходів по забезпеченню громадського ладу, обороні інтересів держави і охороні прав громадян;
• д) спрямовує і перевіряє роботу Ради Народних Комісарів Молдавської АРСР, керує і перевіряє роботу виконавчих комітетів обласних Рад депутатів трудящих;
• е) утворює, в разі необхідності, спеціальні комітети і Головні Управління при Раді Народних Комісарів УРСР у справах госпдарського і культурного будівництва.
Стаття 44. Рада Народних Комісарів УРСР має право припиняти постанови і розпорядження Ради Народних Комісарів Молдавської АРСР, рішення і постанови обласних Рад депутатів трудящих і скасовувати постанови та розпорядження виконавчих Комітетів обласних Рад депутатів трудящих.
Рада Народних Комісарів УРСР має право скасовувати накази та інструкції Народних Комісарів УРСР.
3. Молдавська АРСР
В Конституції 1937 року досить детально врегульовувались питання організації влади в Молдавській АРСР. Конституція, своїм конституційним регулюванням щодо Молдавської АРСР створювала ілюзію майже державного суверенітету молдавського народу в склад УРСР, що мало своєю метою сприяти процесам «збирання земель», що розпочався в політиці СРСР.
Стаття 54. Найвищим органом державної влади Молдавської АРСР є Верховна Рада Молдавської АРСР.
Стаття 59. Верховна Рада Молдавської АРСР обирає Президію Верховної Ради Молдавської АРСР в складі: голови Президії Верховної Ради, його заступників, секретаря Президії і членів Президії Верховної Ради Молдавської АРСР.
Стаття 63. Верховна Рада Молдавської АРСР утворює Уряд Молдавської АРСР - Раду Народних Комісарів Молдавської АРСР.
4. Місцеві органи влади
Система місцевих органів влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою виглядає за Конституцією 1937 року достатньо уніфікованою: ради плюс виконкоми. Проте, як і у випадку Конституції 1929 року, усі ці органи є органами державної влади і діють в режимі жорсткого вертикального підпорядкування.
Стаття 72. Органами державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах УРСР є Ради депутатів трудящих.
Стаття 74. Ради депутатів трудящих (області, округи, району, міста, селища, станиці, села) керують культурно-політичним та господарським будівництвом на своїй території, встановлюють місцевий бюджет, керують діяльністю підлеглих їм органів управління, забезпечують охорону державного ладу, сприяють зміцненню обороноздітності країни, забезпечують додержання законів та охорону прав громадян.
Стаття 76. Виконавчими та розпорядчими органами обласних Рад депутатів трудящих, Рад депутатів трудящих адміністративних округ, районних, міських і сільських Рад депутатів трудящих є обирані ними виконавчі комітети в складі: голови, його заступників, секретаря і членів.
«Демократичний централізм», що був характерним для комуністичної партії знайшов своє відображення і в системі рад та їх виконавчих органів:
Стаття 85. Вищестоячі виконавчі комітети Рад депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження нижчестоячих виконавчих комітетів і припиняти рішення та розпорядження нижчестоячих Рад депутатів трудящих.
Стаття 86. Вищестоячі Ради депутатів трудящих мають право скасовувати рішення і розпорядження нижчестоячих Рад депутатів трудящих та їх виконавчих комітетів.
Конституція УРСР 1937 року досить детально виписувала структуру виконавчих органів обласних рад, районних, а також міських - аж до переліку управлінь та відділів. З одного боку це мало забезпечити однаковість структур управління по всій території республіки, з іншого забезпечити певну стабільність, оскільки період з 1921 до 1937 року характеризувався неймовірно великою кількістю змін, як адміністративно-територіального устрою, так і структури управління. Правда це мало що дало, оскільки зміна конституційних норм у системі тотального партійного комуністичного впливу була не надто складною. За вказівкою ЦК усі проекти змін голосувались одноголосно
Перехід до двоступеневої системи управління потребував змін у судовій системі. В жовтні 1930 року були ліквідовані окружні суди і створенні міжрайонні суди. Знову ж таки, перехід у травні 1932 року до триступеневої системи управління привів до ліквідації міжрайонних судів. Судова система набула вигляду: народний суд, обласний суд, Верховий й Суд УСРР.
Народний суд був основною ланкою судової системи. Як суд першої інстанції він розглядав більшість цивільних і кримінальних справ. До його складу входили народний суддя і двоє народних засідателів. Народні суди обиралися районними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. Термін обрання — один рік. В організаційно-адміністративному відношенні народні суди підпорядковувалися обласним судам. Обласні суди були судами першої інстанції з розгляду кримінальних і цивільних справ і судами другої інстанції для перегляду в касаційному порядку і в порядку нагляду судових вироків, ухвал і постанов у кримінальних і цивільних справах народних судів. Голови, їх заступники І члени обласних судів обиралися обласними виконкомами терміном на один рік.
Верховний Суд УРСР був органом судового нагляду і керівництва судовою практикою на території республіки. Як касаційна інстанція він розглядав справи, що були в провадженні обласних судів, як судів першої інстанції. Конституція УРСР 1937 року стала юридичною базою для подальшого розвитку судової системи. В ній говорилося, що правосуддя в УРСР здійснюється Верховним судом УРСР, Верховним судом МАРСР, обласними судами, судами адміністративних округів, а також спеціальними судами СРСР, які створювалися за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами.
За Конституцією УРСР Верховний Суд республіки обирався Верховною Радою УРСР терміном на 5 років, обласні суди обиралися обласними Радами депутатів трудящих також на 5 років, народні суди обиралися населенням відповідних районів терміном на 3 роки.
16 серпня 1938 року Верховна Рада СРСР приймає "Закон про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік". Закон проголошував головні демократичні принципи судочинства: гласність, усність, змагальність. Була підтверджена незалежність суддів і їх підпорядкованість тільки закону. Але в практичній діяльності судів ці демократичні принципи фактично не спрацьовували.
Прийняттям Конституції УРСР 1937 року і Закону про судоустрій закінчилася централізація судової системи СРСР. Керівництво судовою практикою було зосереджене у Верховному Суді СРСР, а єдине судове управління здійснювалося Наркоматом юстиції СРСР.
У зв'язку з проголошенням у Конституції СРСР і Законі про судоустрій права на захист РНКСРСР 16 серпня 1938 року затвердила Положення про адвокатуру СРСР, відповідно до якого в УРСР були створені обласні колегії адвокатів. Вони діяли як громадські організації і мали бюджетну самостійність.
Зміни в адміністративно-територіальному поділі УСРР привели до змін в органах прокуратури. В 1930 році були утворені міжрайонні, міські та дільничні прокуратури. У зв'язку з утворенням областей у травні 1932 року були ліквідовані міжрайонні прокуратури.
Були створені дільничні, міські, обласні прокуратури і прокуратура республіки. Міські прокуратури створювалися тільки в містах. Обласні — в кожній області. Всі органи обласної прокуратури підпорядковувалися обласному прокурору. Обласних, міських і дільничних прокурорів призначав і звільняв Генеральний прокурор УСРР.
Прокуратура республіки входила до складу УСРР. її очолював Генеральний прокурор республіки, який одночасно був і народним комісаром юстиції УСРР.
17 грудня 1930 року ЦВК і РНКСРСР приймають Положення про прокуратуру СРСР, згідно з яким прокуратури союзних республік виводилися зі складу наркоматів юстиції і перепорядковувалися безпосередньо Прокурору СРСР.
За Конституцією УРСР 1937 року прокурор республіки і обласні прокурори призначалися Генеральним прокурором СРСР на 5 років. Районні та міські прокурори призначалися прокурором УРСР також на 5 років.
Наркомат внутрішніх справ УСРР виконував адміністративно-політичні функції, а саме: здійснював керівництво управлінням комунальної служби, міліцією, місцями позбавлення волі, кримінальним розшуком тощо. 15 грудня 1930 року наркомат було ліквідовано. Його функції були передані різним відомствам: керівництво комунальним господарством перейшло до Головного управління комунального господарства, керівництво місцями позбавлення волі — до Наркомюсту УСРР, записи актів громадянського стану стали вести президії виконкомів Рад. Для керівництва міліцією і кримінальним розшуком було створене Головне управління міліції і кримінального розшуку при РН К УСРР.
Наслідком такої реорганізації було значне посилення ролі ОДПУ СРСР і ДПУ УСРР. Органи ОДПУ займались охороною державної безпеки, громадського порядку, охороною державної і суспільної власності, відали паспортизацією.
Централізація репресивного апарату привела до створення Юлипня 1934 року загальносоюзного НКВС. ОДПУ ліквідується, а натомість створюється Головне управління державної безпеки, яке входило до складу НКВС. В УСРР, як і в інших союзних республіках, було створено НКВС УСРР як союзно-республіканське відомство. В його структуру входили: головне управління державної безпеки, головне управління прикордонної та внутрішньої охорони, головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень, головне управління пожежної охорони, адміністративно-господарське управління та відділ громадського стану.
НКВС УСРР повністю підпорядковувався союзному НКВС У другій половині 30-х років НКВС фактично став поза конституційним органом, оскільки був остаточно виведений з-під державного контролю. В своїй діяльності він керувався виключно власними нормативними актами — наказали, директивами та розпорядженнями.
Формування тоталітарного режиму призвело до створення над-конституційних, позасудових карально-репресивних органів. Починаючи з лютого 1930 року в усіх обласних центрах України були створені "трійки" - каральні позасудові органи, до складу яких входили начальник управління ДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Ці органи мали брати до провадження будь-яку кримінальну справу, яка розглядалася без свідків, без участі захисту, без ознайомлення з нею звинуваченого і навіть без нього. Вироки "трійки" не підлягали оскарженню. В 1932 році в складі ОДПУ була утворена судова колегія, яка була над-конституційним органом і могла застосовувати всі види покарання, навіть розстріл. Виконавчі функції управління доповнювалися судовими. Ця колегія була ліквідована у 1934 році, а натомість 10 липня 1934 року приймається рішення про створення при HКВС СРСР Особливої наради, діяльність якої була спрямована безпосередньо на проведення масових репресій. Особлива нарада в адміністративному (позасудовому) порядку могла застосовувати такі покарання: заслання, виселення, ув'язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі СРСР. У 30-ті роки репресивна діяльність позасудових органів стала масовим явищем.
Тоталітаризм — це всезагальний контроль держави над усіма суспільно важливими аспектами життя громадян, включаючи їх спосіб мислення. Тоталітаризм — це режим особистої несвободи, коли політика, економіка, духовна сфера життя — все підпорядковано державі. Звідси — командно-адміністративна система, монополія на владу й істину, насильство та репресії проти тих, хто крокує не в ногу. Фундаментом тоталітаризму, його базою стало цілковите одержавлення основних знарядь та засобів виробництва, відчуження працівника від власності, перетворення його на придаток системи, націоналізація свідомості.
Всесилля партократичної держави з'явилося тоді, коли компартії, знищивши приватну власність, оволоділи всім національним багатством.
Найхарактерніші ознаки тоталітаризму: державна власність на знаряддя та засоби виробництва, централізована планова економіка, панування розподільчих принципів над вартісними, однопартійна система, в основі якої "єдино вірне вчення", відсутність поділу влади і правової держави, псевдопредставницька система, що насправді є механізмом само призначення партійно-державної номенклатури на всі посади державної влади й управління зверху донизу, підміна соціальної справедливості лозунгами соціальної рівності, демагогічна пропаганда диктатури робітничого класу, який насправді поставлений у жалюгідне та безправне становище, панування класових пріоритетів у зовнішній політиці. Усі ці ознаки виявилися і діяли упродовж більш як сорокарічної історії тоталітаризму в країнах народної демократії.
12.тема
2. Створення та діяльність ОУН
1. Передумова
Трагічна доля українців під польсьскою та радянською владами, втрата віри в традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнарували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися до формування поглядів , суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу , вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючи колоніальни режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизовав, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля врто зусередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід(ємною частиною його ідеології було поняття |творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил|. Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.
Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і сприймається на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала грунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.
Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об(єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.
2.Створення ОУН
27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).
ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали (|Розбудова нації|, |Сурма|, |Юнак|), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.
Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона грунтувалася на приоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, |найвищим типом людської спільноти|. Метою організаціїї було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликанної після відновлення державності здійснити невідкладни заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи |на засаді представництва всіх організованих суспільних верств|.
Свою державну концепцію Оун будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.
3. Діяльність ОУН
Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.
ОУН намагалася стимолювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «постійний дух протесту проти властей». Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.
Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що «наносять необчисленні шкоди українській нації». Близький до національної демократії митрополіт Андрей Шептицький також засудив «злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні». У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в «нерозумінні справжніх шляхів визволення», у »свідомому чи несвідомому інформуванні поліції».
Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертнвсть в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.
Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами. віддати перевагу власне боротьбі на терені України. застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.
У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихільники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався «вождем української нації». Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.
Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандеревці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихільники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиню.
4. Початок війни
З початком війни Організація українських націоналістів виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове з(єднання «Легіон українських націоналістів», що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». Командували ними українськи та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйони «Дружини українських націоналістів» (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували їх використовувати для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німуцьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців – український уряд було розігнано, а деяких його діячів заорештовано.
3.
Оголосивши боротьбу за «лебенсраум» («життєвий простір»), Німеччина не приховувала претензій на українські терени як один з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів. Ще в 1933 р. вона виступила з вимогою передати їй ці землі для «раціонального їх використання». У 1936 р. німецьке керівництво запевняло Англію: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».
На конференції у Мюнхені 1938 р. Гітлер заявив про власні прагнення щодо Чехословаччини й представив пакет територіальних претензій до неї з боку Угорщини, Польщі, Румунії на райони, де проживало українське населення. Уряди Англії та Франції, намагаючись умиротворити потенційного агресора і спрямувати загрозу на схід, згодилися на передачу Німеччині частини Чехословаччини (пакт 30 вересня).
Водночас нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України, а центром руху за об’єднання її земель мало стати Закарпаття. Вже у жовтні щойно створена там Руська національна рада, сподіваючись на підтримку ззовні, висунула вимогу реальної автономії краю. Засновувався уряд автономії на чолі з відомим прихильником угорської орієнтації А. Бродієм. Невдовзі його посаду посів А. Волошин (1874–1945) – палкий прибічник закарпатської державності, що користувався більшими симпатіями населення. Почалося формування військових підрозділів, об’єднаних у «Карпатську Січ». Вони поповнювались за рахунок добровольців, значна кількість яких прибувала з Галичини.
Останнє слово в розв’язанні проблеми Підкарпатської Русі належало Німеччині. До остаточної ліквідації Чехословаччини вона приховувала свої наміри. Однак за Віденським арбітражем (2 листопада 1938) Гітлер віддав південну частину Закарпаття, де проживали десятки тисяч українців, Угорщині. А в березні 1939 р. Берлін, не бажаючи посилювати Будапешт приєднанням Словаччини, взамін погодився на включення до Угорщини решти Закарпаття.
І якщо незалежність Словаччини віталась Німеччиною, проголошення того самого дня Карпатської України викликало роздратування. Проіснувала ця держава всього кілька днів. 15 березня угорці розпочали загальний наступ. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли нападникам, та сили були нерівні. Уряд і новообраний президент А. Волошин змушені були залишити територію краю.
Напередодні Другої світової війни ОУН налічувала у своїх лавах до 40 тис. осіб. Після загибелі у 1938 р. від руки агента НКВС Є. Коновальця в наступні 2 роки в організації відбувся розкол на фракції: ОУН–М і ОУН–Б (вони ж ОУН–Р – революціонери). Старше покоління підтримало А. Мельника (1890–1964), молодше – Степана Бандеру(1909–1959).
Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.
З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом, щоб убезпечити Німеччину від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ, як його ще називають пакт Ріббентропа–Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу і окупації.
4.
Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.
Карпатська Україна – офіційна назва автономної Української республіки у складі Чехословаччини в 1938-1939 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939. Неофіційна назва Карпатська Україна вживалася і до 1939 року для означення території Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за обєднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21.01.1919 на Народних Зборах ("Соборі Русинів") у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 року Карпатська Україна увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-1930-х українська громада і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній Українській державі.
Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Деладє та фашистським директоратом Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область і передано Німеччині. Почалася криза чеської державності. У жовтні 1938 року Прага погодилася надати автономію Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій. 27.10.1939 А. Бродія, який намагався проводити про угорську політику, було усунуто з голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано А. Волошина. Рішенням Віденського арбітражу 1938 значна частина Карпатської України (Угорський, Іршавський, Мукачівський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України було перенесено до Хуста. Для захисту державної незалежності й боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України – Організацію оборони "Карпатська Січ", велику допомогу в створені якої надала Організація українських націоналістів.
Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову Української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація.
12.02.1939 відбулись вибори до Сейму Карпатській України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського національного обєднання. 15.03.1939 Сейм проголосив повну державну самостійність Карпатській України. Прийнята парламентом конституція Карпатській України визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним були визнані герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і український гімн "Ще не вмерла Україна". Президентом Карпатській України було обрано А.Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю.Ревая.
В ніч з 13 на 14.03.1939 хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Воєнізована організація, створена для охорони краю, – "Карпатська Січ", – незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії. 16.03.1939, зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18.03.1939 більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами. У гірських районах загони "Карпатської Січі" продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939. У кінці березня 1939 президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхали через Румунію в еміграцію.
Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.