Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Луцький національний технічний університет
ФІЛОСОФІЯ
Методичні вказівки до самостійної роботи студентів
для студентів усіх напрямів денної форми навчання
Редакційно-видавничий відділ
Луцького національний технічного університету
ЛУЦЬК 2011
УДК 1.101
ББК 87.0
Методичні вказівки для самостійної роботи студентів для студентів усіх напрямів денної форми навчання. – Луцьк: ЛНТУ, 2011.– 112 с.
Методичний посібник призначений для допомоги в організації самостійної роботи студентів усіх напрямів денної форми навчання з курсу „Філософія”. Подано плани семінарських занять, основні категорії кожної теми, перелік рекомендованої літератури до підготовки, методичні рекомендації по підготовці до семінарських занять, тестові завдання для самоперевірки та поточного контролю за кожною темою, завдання для модульного контролю, аналітичний тест для самопідготовки, тематику рефератів, загальний список літератури та орієнтовний перелік екзаменаційних питань.
Укладачі:
Сичевська-Возняк О.М., к. філос. н., доц. кафедри філософії, політології та права Луцького національного технічного університету
Рецензент:
Євтодюк А.В., к. філос. н., доц. кафедри філософії, політології та права Луцького національного технічного університету
Відповідальний за випуск:
Ситник О.І., канд. політ. наук, доц., зав. кафедри філософії, політології та права Луцького національного технічного університету
Затверджено науково-методичною радою ЛНТУ, протокол № від „ ”
2011 р.
Затверджено науково-методичною радою навчально-науково-виробничого інституту управління та бізнесу, протокол № від „ ” травня 2011 р.
Затверджено на засіданні кафедри філософії, політології та права Луцького національного технічного університету протокол № від травня 2011 р.
Вступ
Мета курсу “Філософія”, що вивчається студентами всіх спеціальностей Луцького національного технічного університету, полягає в тім, щоби дати уявлення про специфіку філософії як важливої форми суспільної свідомості; показати методологічну роль філософського знання в розумінні онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і соціальних проблем буття; ознайомити з історією філософської думки, зокрема в Україні, з досягненнями сучасної філософії; сприяти формуванню у студентів здібностей до логічного мислення, самостійного аналізу складних явищ суспільного життя.
Після освоєння курсу студент повинен:
знати предмет дисципліни, її структуру, категоріальний аппарат, основні етапи розвитку історії світової та вітчизняної філософії, сучасні тенденції розвитку філософської думки, найбільш відомих авторів філософських систем, їх головні праці;
уміти трансформувати філософські знання на проблеми суспільної теорії і практики, аналізувати соціально-економічні проблеми буття, ставити філософського рівня питання, аналізувати і акумулювати їх в рефератах, виступах на семінарах, формувати власну позицію;
мати навички читання та конспектування філософської літератури, толерантного ставлення до різних світоглядних систем, дискутування з тих чи інших проблем.
Цей методичний посібник призначений для організації самостійної роботи студентів з курсу філософії (філософія, релігієзнавство, етика, естетика, логіка). Нові стандарти у системі освіти потребують вдосконалення системи поточного та підсумкового контролю знань студентів. Для цього студентам пропонується перевірити рівень засвоєння матеріалу шляхом виконання завдань для самоперевірки та на основі модульного контролю, який становить собою ряд питань (в тому числі й тестових), об’єднаних у два модулі згідно змісту навчальної дисципліни „Філософія”.
Пропоноване методичне видання спрямоване на активізацію самостійної роботи студентів, зокрема, на їх самостійне опрацювання спеціальної літератури. Питання, винесені на поточний та модульний контроль, побудовані у відповідності із лекційним курсом та тематикою і планами семінарських занять, що дозволяє створити цілісне сприйняття предмета.
Зміст дисципліни „Філософія” реалізується в процесі вивчення трьох блоків: теоретичного, практичного та самостійної роботи.
Теоретичний блок передбачає засвоєння теоретичних знань: предмет і завдання філософії; його основні терміни, поняття, концепції, дискусійні проблеми; суспільні явища, процеси, події, аналіз та узагальнення фактів.
Практичний блок включає оволодіння навичками і методами наукової полеміки, логіки і культури мислення; вміння аргументовано, переконливо висловлювати свою точку зору; підготовка реферативних повідомлень, наукових доповідей і виступів з актуальних філософських проблем.
Самостійна робота передбачає вміння працювати з різноманітними джерелами, словниками; здійснювати пошук інформації з відповідної філософської проблематики; систематизувати матеріал; робити самостійний аналіз і узагальнення.
Робота студентів проводиться згідно з планами лекцій, семінарських занять, запитань та завдань до самостійної роботи.
Тематика семінарських занять
Змістовний модуль 1.
Тема 1. Філософія, її походження, проблематика і функції.
Основні категорії: філософія, світогляд, світосприйняття, світорозуміння, самовизначення, міфологія, релігія, наука, теорія, практика, буття, дух, мислення, культура, категорія, рефлексія, гуманізм, альтернатива, людина, світ.
Література:
1.Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика развития.– Львов, 1996.
2.Бибихин В.В. Философия и религия // Вопросы философии.– 1992.– № 7.
3.Горський В.С. Історія філософії у контексті культури // Філософська і соціологічна думка.– 1991.– № 3.
4.Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX сторіччя // Філософська і соціологічна думка.– 1994.– № 1–2.
5.Зотов А.Ф. Существует ли мировая философия // Вопросы философии. – 1997. - №4.
6.Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию.– М.: Прогресс – Культура, 1992.
7.Мир философии: Книга для чтения: В 2-х ч.– М., 1991.– Ч. 1, разд. 1.
8.Світогляд і духовна творчість. Збірник наукових праць / Відп. Ред. К.П.Шудря, Є.І.Андрос. – К., 1993.
9.Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия?– М., 1991.
10.Філософія та її місце в сучасній культурі // Філософська і соціологічна думка.– 1993.– № 4.
11.Феномен человека: Антология / Сост., вступ. Ст.-П.С.Гуревича.- М., 1995.
Методичні рекомендації:
При вивченні даної теми слід з’ясувати місце філософії в системі людського пізнання та духовної діяльності, окреслити роль філософського знання в життєвому самовизначенні людини, звернути увагу на джерела філософського знання.
Розкриваючи перше питання, необхідно зазначити, що філософія (термін грецького походження й означає “любов до мудрості”) як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Філософія постає теоретичною формою світогляду, набуваючи при цьому певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання.
Варто з’ясувати основні питання, які намагається розв’язати філософія: хто така людина і яке місце займає вона в світі? яка природа світу, Космосу? в чому полягають причина і основа його існування? в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? в чому суть людського щастя? як слід розуміти добро і зло і яка їх роль в житті суспільства? чи вільна людина, чи над нею панує доля? та ін.
У відповіді на друге питання потрібно з’ясувати сутність світогляду як сукупності узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Крім того, вказати на основні складові світогляду, якими постають погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Підкреслити, що за своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана: інтегрувати людину у світ; надати їй найперших життєвих орієнтирів; подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.
На завершення відповіді необхідно підкреслити, що світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем і з’ясувати чому.
При розгляді третього питання необхідно звернути увагу на характеристику основних історичних типів світогляду. Зауважити, що типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Потрібно назвати та пояснити основні риси міфологічного світогляду (його колективний чи родовий характер, синкретизм, образне сприйняття світу, антропосоціоморфізм, одухотворення всього сущого), релігійного (наявність священного об’єкта для поклоніння, подолання смерті, подвоєння світу, ідея віри, індивідуального безсмертя, лінійного часу), наукового (теоретичність, раціональний та емпіричний методи пізнання, поділ реальності на суб’єет та об’єкт, експериментальність, практичний характер науки), філософського (гранично широкий рівень узагальнення, аргументованість та внутрішня єдність, саморефлексивність, індивідуалізованість, готовність постати формою свідомого вирішення людиною своєї життєвої долі).
Відповідь на четверте питання вимагає назвати та охарактеризувати основні функції філософії (світоглядну, пізнавальну, методологічну, логічну, соціально-адаптивну, критичну, виховну та ін.), розглянути основні елементи структури філософського знання (онтологія, філософська антропологія, соціальна філософія, філософія історії, гносеологія, феноменологія, логіка, етика, естетика та ін.). Підкреслити, що філософія виступає досить розгалуженою сферою знання, включаючи у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя. Варто зазначити, що структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Такими сферами постають природа, суспільна історія, людина та свідомість.
Тестові завдання.
Тема 2. Філософські уявлення Стародавнього Сходу .
Основні категорії: історія філософії, давньоіндійська філософія, давньокитайська філософія, брахманізм, нірвана, конфуціанство, буддизм, сансара, карма, мокша, атман, дао, інь та ян.
Література
1.Антология мировой философии. В 4-х томах.– М., 1969.– Т.1, ч. 1.
2.Введение в философию: В 2-х ч / Под ред. И.Т.Фролова.– М., 1989.– Ч. 1.– Гл. ІІ.
3.Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах.– М., 1972.– Т. 1–2.
4.История философии в кратком изложении.– М., 1991.– С. 3–41, 42–65.
5.Крывелев И.А. История религий. Очерки в двух томах. М., 1975.– Т. 2, гл. 8.
6.Мир философии: Книга для чтения: в 2 ч.– М., 1991.– Ч. 1, 2.
7.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии.– М., 1981.
8.Шербатской Ф.И. Избраннне труды по буддизму.– М., 1988.
Методичні рекомендації:
При вивченні даної теми потрібно звернути увагу на головні риси, які характеризують західний та східний типи цивілізації, виділити особливості східного та західного філософствування та акцентувати увагу на їх певній взаємодоповнюваності.
У першому питанні потрібно назвати та проаналізувати основні передумови виникнення філософії, якими виступають: стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза; поява товарно-грошових відносин; виникнення держави; розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення. Звернути увагу, що періодизація історії філософії в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, а виступає результатом її осмислення, в якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Завершити розгляд даного питання необхідно виділенням історичних типів філософії:
1.Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2.Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
3.Філософія Нового часу та Просвітництва.
4.Класична німецька філософія.
5.Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, релігійна філософія та ін.).
6.Філософська думка в Україні.
Відповідь на друге питання пов’язана з виявленням особливостей та відмінностей східного та західного типів культури та філософствування. Західна філософія тяжіє до раціонального, логічно послідовного мислення, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. Визначальними рисами давньосхідної філософії виступають: орієнтація на канонічні джерела, що регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя; незацікавлене духовне самозаглиблення; повне розчинення індивідуального в загальному; перебування в полоні чистих сенсів.
У відповіді на третє питання потрібно вказати на особливості давньоіндійської філософії, системи та школи якої в своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури. Частина філософських систем Індії, яка визнавала авторитет Вед, називались ортодоксальними (такими, що дотримують традицій). До них відносяться філософські школи санкх’я, ньяя, вайшешика, йога, міманса, веданта. Неортодоксальні філософські системи, які відмовляються від духовного зв’язку з Ведами, - джайнізм, буддизм, чарвака. Характеризуючи давньоіндійські філософські школи та філософсько-релігійні системи, варто зосередити увагу на тому, що хоча вони і мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми (початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання), все ж в них переважає етична лінія, і основна увага зосереджується на проблемах карми, сансари, пошуку шляхів звільнення від кола перероджень та страждання. Онтологічні та гносеологічні питання піднімаються у школах вайшешика, санкх’я, міманса, ньяя, йога.
У відповіді на четверте питання слід розкрити специфіку таких течій давньокитайської філософії, як конфуціанство, даосизм, моізм та легізм. Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців. Однак у культурі Китаю вони нерозривно пов’язані між собою. Конфуціанство виникає як школа соціально-етичного спрямування, де на першому плані – проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. У центрі уваги даосів – натурфілософія і проблеми взаємозв’язку людини з природою, космічним цілим. Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму і конфуціанства.
Тестові завдання.
Тема 3. Філософська думка епохи античності
Основні категорії: поліс, фізис, архе, атом, космос, ідея (ейдос), гілеморфізм, ноос (нус), софістика, майєвтика, атараксія, космоцентризм, натурфілософія, логіка.
Література
1.Антология мировой философии. В 4-х т.– М., 1969.– Т.1, ч. 1.
2.Асмус В.Ф. Античная философия. Учеб. пособие. Изд. 2-е, доп.– М.: Высшая школа, 1976.
3.Аристотель. Сочинения: В 4-х т.– М., 1983.– Т. 1–4.
4.Богомолов А.С. Античная философия.– М.: Изд–во МГУ.– М., 1985.
5.История философии в кратком изложении.– М., 1991.– С. 67–195.
6.Платон. Государство // Соч. в 3 т.– М., 1972.– Т. 3.– С. 18–112.
7.Платон. Банкет. Тімей // Читанка з історії філософії. Книга 1. Філософія Стародавнього світу.– Київ, 1992.
8.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: Уч. пособие.– М., 1981.
Методичні рекомендації:
Антична філософія є першою історичною формою європейської філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
В першому питанні необхідно звернути увагу на умови, що сприяли появі феномену античної філософії: географічно-кліматичні, культурно-історичні, соціальні; відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини, талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.
Розгляд даного питання потребує аналізу етапів розвитку античної філософії: досократичного (VII – VI ст. до н.е.; основні питання – сутність та першопочаток світу, походження та устрій космосу); класичного (V – IV ст. до н.е.; основні питання – проблема людини, її свідомості та мислення); елліністичного (IV ст. до н.е. – VI ст. н.е.; особливу увагу найбільш відомі філософські школи цього періоду – стоїчна, епікурейська, неоплатонічна – приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування). На завершення відповіді на питання необхідно також виділити найважливіші особливості античної філософії: автономний характер розвитку філософії, її відкритість та доступність (всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією); терпимість до різних ідей та позицій; пластичність (здатність набувати різних форм та виявлень); динамічність у розвитку.
У відповіді на друге питання слід приділити увагу натурфілософському спрямуванню досократичної філософії. Оскільки філософія цього періоду (мілетська, піфагорейська, елеатська школи, атомістів) намагалася з'ясувати, що є перошосновою сущого, то варто проаналізувати погляди філософів на субстанцію, проблеми світобудови, закони буття та основи світу. Окрему увагу слід приділити стихійній діалектиці Геракліта, числовій структурі Космосу у Піфагора, поняттю „Богофілософа” та єдності світу у філософії Ксенофана, проблемі співвідношення буття і небуття, мислення і буття у поглядах Парменіда, апоріям Зенона, боротьбі двох начал – Любові й Ненависті як джерела існування Всесвіту Емпедокла, буттю як множині атомів у філософії атомістів.
Розкриваючи третє питання, слід відзначити, що в період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель створюють дві основні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну. Необхідно охарактеризувати вчення Платона про світ ідей та його співвідношення з реальним світом. Показати, в чому полягала критика Арістотелем вчення Платона про ідеї, висвітлити його погляди на співвідношення матерії та форми.
При висвітленні четвертого питання необхідно проаналізувати діяльність наступних філософських шкіл епохи еллінізму: епікурейської, скептичної, стоїчної і неоплатонівської. Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб’єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття – відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя. В цьому плані заслуговує уваги натурфілософія Епікура та його етика, стоїцизм як „філософія порятунку”, скептицизм як філософія сумніву, протиставлення, суперечностей, неоплатонізм як продовження вчення Платона.
На завершення варто зазначити, що антична філософія проходить певний завершальний цикл: від осмислення космосу – через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах – до входження в засади людської суб’єктивності.
Тестові завдання
Тема 4. Філософська думка епохи Середньовіччя.
Основні категорії: теоцентризм, провіденціалізм, креаціонізм, патристика, трансцендентність, одкровення, ієрархія, номіналізм, реалізм, схоластика, містика, теорія подвійної істини, аверроїзм.
Література
1.Антология мировой философии. В 4-х т.– М., 1969.– Т.1, ч. 2.
2.Августин Аврелий. Исповедь.– М., 1991.
3.Бруно Д. О бесконечности, Вселенной и мирах // Антология мировой философии.– М., 1970.–Т.2.
4.Горфункель А.Н. Философия эпохи Возрождения.– М., 1980.
5.Данте А. Божественная комедия.– М., 1988.
6.Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХV – ХVІІ ст. – К., 1994.
7.История философии в кратком изложении.– М., 1991.– С. 196–287.
8.Коперник Н. О вращении небесньтх сфер // Антология мировой философии.– М., 1970.– Т.2.
9.Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.
10.Соколов В.В. Средневековая философия.– М., 1979.
11.Соколов П.В. Европейская философия ХV – ХVІІ вв. – М., 1984.
Методичні рекомендації:
При вивченні даної теми потрібно прослідкувати логіку переходу від натуралістичного світосприйняття до духовного; окреслити особливості середньовічної філософії.
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює V – ХVI ст. Але середньовічна європейська філософія виникає ще в умовах античності і включає такі періоди: апологетика і патристика (ІІ – ІХ ст.); схоластика і містика (Х – ХVІ ст.).
Розглядаючи перше питання, слід звернути увагу на загальну особливість, що властива філософії Середніх віків, а саме на її релігійний характер. Важливо розкрити роль і місце античної філософської спадщини та її переплетення із християнським одкровенням у складі середньовічної філософської думки. При висвітленні питання необхідно також визначити основні риси середньовічного світогляду: теоцентризм (ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду і філософії); антропоцентризм (уявлення про людину як центру створеного світу, як “вінця творіння”); ідея творіння “з ніщо” (“креаціонізм); панування ідеї духовності (Бог як найдосконаліше втілення духовності, а людина не тільки природна і тілесна, але також і духовна істота); відкриття віри як особливого стану душі.
Висвітлюючи друге питання, необхідно з’ясувати зміст та основні ідеї патристики (лат. “pater” – батько), вказати на відмінності питань, які переважали у її східному та західному варіантах. На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ-ІV ст.): перші християнські мислителі-апологети (давньогрецькою мовою “апологія” – захист), такі як, Юстин Мученик, Ориген, Терттуліан та інші, зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн, розглядаючи такі важливі світоглядні ідеї, як розуміння сутності Бога, характер та зміст божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри та знання.
Розрізняють східну і західну патристику. Східна (грецька) патристика представлена такими іменами: Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Діонісій Ареопагіт. Західна патристика представлена іменами Амвросія, Ієроніма і Аврелія Августина. Основну увагу отці церкви приділили богословським питанням (проблемі божественної Трійці, співвідношенню божественної і людської природи Христа, проблемам богопізнання тощо).
При розгляді третього питання необхідно з’ясувати відмінність між схоластикою (від лат. “схоле” – школа, навчання) як особливим типом філософствування, підкореного теології і зорієнтованого на раціональне, формально-логічне обґрунтування основних догматів християнського віровчення, та містикою, представники якої (Франциск Асизький, Бернар Клервоський, Джованні Бонавентура, Мейстер Екхарт та ін.) наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов, самозречення.
Під час розкриття четвертого питання слід звернути увагу на актуальність проблеми доведення буття Бога у середньовічній схоластиці, спираючись на творчість Фоми Аквінського.
Центральною проблемою середньовічної філософії стає проблема співвідношення віри та розуму та проблема універсалій. Проблема універсалій (співвідношення одиничного і загального) стала предметом суперечки між двома позиціями – реалізмом (Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) і номіналізмом (Росцелін, Дунс Скотт, П’єр Абеляр).
П’яте питання присвячене загальній характеристиці арабомовної філософії середньовіччя. При розкритті цього питання слід зауважити своєрідність та багатогранність мусульманської філософської традиції, представленої такими діячами, як Аль-Кінді, Аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Рушд. Слід схарактеризувати раціоналістичний характер їх філософських поглядів та ту роль, яку відіграли твори цих філософів у переосмисленні античної філософської спадщини та історії пізньої схоластики в Західній Європі.
Тестові завдання.
Тема 5. Філософська думка епохи Відродження
Література
Методичні рекомендації:
При вивченні цієї теми слід простежити формування гуманістичних та антропоцентричних характеристик філософії Відродження в контексті загального культурно-соціального розвитку Європи.
У відповіді на перше питання потрібно розкрити визначення доби Відродження в хронології та як перехідного періоду від теоцентризму до раціоналізму. Доцільно назвати фактори, які вплинули на розвиток філософії цього періоду. Об'єктивним фактором цього процесу був процес секуляризації суспільства та становлення світської культури. Необхідно зосередити увагу на важливих характеристиках епохи Відродження - пантеїзмі, антропоцентризмі, гуманізмі, а також утопічному соціалізмі.
Друге питання вимагає назвати конкретно періоди доби Відродження не лише в Італії, але й Європі. Необхідно зазначити, що добу Відродження вважають художньо-естетичною, в якій пріоритетом є людська особистість як вища цінність. Слід наголосити, що зміст філософської культури цього часу становить поява нової самосвідомості людини, її активної життєвої позиції. Слід проаналізувати особливості гуманістичного індивідуалізму.
Трете питання передбачає визначення передумов розвитку натурфілософії та залишків у ній л ідей геоцентризму. Слід докладно проаналізувати філософську систему М.Казанського, його погляди на релігію і Бога, процес пізнання, суть теорії „двоїстої істини". Варто виділити пантеїстичні мотиви у творчості ряду представників натурфілософії Б.Телезіо, Ф.Патриці. Особливу увагу слід приділити геліоцентризму вчення М.Коперника, гілозоїзму та матеріалізму Дж.Бруно, механістичному матеріалізму Г.Галілея.
Відповідь на четверте питання передбачає чітке визначення понять гуманізм та „гуманістичний антропоцентризм". Необхідно проаналізувати творчість гуманістів Італії – Ф.Петрарки, Дж.Бокаччо, Л.Валла, П. делла Мірандола, їх погляди на свободу людини, її самовизначення, прагнення до щастя не лише в потойбічному світі. Слід з'ясувати роль „студій" гуманістів формуванні та утвердженні нової системи духовних цінностей. У підсумку слід охарактеризувати гуманістичний світогляд в Європі (Е.Роттердамський, М.Монтень) як форму боротьби зі схоластикою.
Розкриваючи сутність п’ятого питання, слід виділити два напрямки у поглядах на державотворення: перший – Ла Боесі – противника абсолютизму; другий – Н.Макіавеллі, Ж.Боден – прихильники сильної централізованої держави. Слід дати визначення поняттю „макіавеллізм".
Доповненням характеристики соціально-філософських ідей є аналіз утопічного соціалізму, який сформулював основні принципи майбутнього суспільства без приватної власності. Слід зупинитись на творчості Г.Мора і Т.Кампанелли та передумовах появи ідей утопізму.
Тестові завдання.
Тема 6. Філософія Нового часу та європейського Просвітництва.
Основні категорії: емпіризм, раціоналізм, субстанція, монізм, плюралізм, метод, деїзм, сенсуалізм, онтологія, методологія, гносеологія.
Література:
1.Антология мировой философии. В 4-х томах.– М., 1969.– Т.2.
2.Беркли Дж. Трактат о принципах человеческого познания.– М., 1978.
3.Бэкон Ф. Сочинения в двух томах.– М.: Мысль, 1977–1978.– Т.1–2.
4.Вольтер Ф.М. Философские сочинения.– М., 1988.
5.Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії.– Львів, 1997.
6.Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках // Сочинения: В 2-х т.– М.: Мысль, 1989.– Т. 1.
7.Дидро Д. Философские принципы относительно материи и движения // Сочинения.– М., 1986.– Т.1.
8.История философии в кратком изложении.– М., 1991.– С. 345–454.
9.Кузнецов В., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф. Западно-европейская философия XVIII века.– М., 1986.
10.Лейбниц Г. Монадология // Соч. в 4 т.– М., 1982.– Т.1.– С.313–429.
Методичні рекомендації:
Епоха нового часу охоплює період із ХVІІ ст. до кінця ХІХ ст. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. В цей час відбуваються зміни в усіх сферах суспільного життя: формування і утвердження буржуазних суспільних відносин, становлення засад індустріального виробництва, формування національних держав, зростання міст та соціальної динаміки, епоха зрушень у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема. Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії. Тому, висвітлюючи перше питання, варто відзначити, що філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії, вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв’язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою. В цей період виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.
Основною рисою новоєвропейської філософії стає раціоналізм як загальносвітоглядна позиція. Виникає своєрідний культ розуму, культ наукового знання. Сутність раціоналізму полягає не тільки у впевненості в необмежених можливостях розуму і науки, але й в проголошенні розумності, доцільності, логічності, закономірності всього сущого, Всесвіту в цілому і всіх його частин.
Розглядаючи друге питання, потрібно зазначити, що за умов бурхливого розвитку наукового пізнання методологічним пошукам у філософії Нового часу належало вагоме місце. Філософи цієї епохи вважали, що прагнення мати істинні знання може бути задоволене лише наукою, а для науки найпершого значення набуває проблема пошуку істинного методу пізнання. В зв’язку з цим, слід з’ясувати, що являють собою такі методи пізнання світу, як емпіризм та раціоналізм, хто є їх засновником. Емпіричну традицію започатковує Ф.Бекон, а продовжують і розвивають Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм. Засновником раціоналістичної традиції є Р.Декарт, ідеї якого продовджує Б.Спіноза.
Необхідно розглянути запропоноване Ф.Беконом вчення “про ідоли” (“ідоли роду”, “ідоли печери”, “ідоли ринку”, “ідоли театру”), дати визначення досвідно-індуктивному методу. Слід проаналізувати праці Ф.Бекона “Новий органон“, „Нова Атлантида”. Висвітлюючи проблему раціоналізму, слід дати визначення дедуктивного методу та визначити чотири правила, на яких він базується. Увагу необхідно зосередити на працях Р.Декарта “Судження про метод”, “Роздуми про першу філософію”.
Також слід розкрити суть сенсуалізму, звернути увагу на концепцію первинних і вторинних якостей Дж.Локка, розкрити суть поняття „tabula rasa”.
Необхідно з’ясувати сутність концепцій субстанції (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”), яким належить провідне місце в онтологічних дослідженнях філософії Нового часу, і які окреслились у вигляді монізму та плюралізму, ідеалізму та матеріалізму.
Вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію, голландський філософ Б.Спіноза вважав основою систематичної філософії. На його думку, субстанція може бути тільки єдина і всеохоплююча, яка включає в свій зміст всі можливі явища дійсності. На відміну від Б.Спінози, німецький філософ Г.Лейбніц підкреслював, що основними характеристиками субстанції виступають: множинність (частинки – монади); динамічність, змінність (ніщо у світі не повторюється); кожна монада є єдністю духовного і тілесного.
Розглядаючи третє питання, варто відзначити, що у філософських осмисленнях людина епохи Нового часу постала суперечливою: з одного боку, тут панувало бачення людини в окресленнях механістичного світобачення, але, з іншого боку, тут чітко виявилися симптоми, що засвідчували розуміння того, що людину не можна туди вписати, що людина постає відстороненою від того світу, де панують фізичні закони природного буття. Третє питання передбачає визначення буржуазних революцій як об'єктивного фактору появи соціально-філософських вчень. Аналізуючи різні концепції держави філософів Нового часу, слід зосередити увагу на ролі держави у забезпеченні прав людей за допомогою законів і влади.
Детально слід проаналізувати працю Т.Гоббса „Левіафан" як прихильника сильної централізованої держави. Заслуговує на увагу держава з конституційною владою Дж.Локка, проект Конституції Дж.Уїнстенлі, громадський стан суспільства Б.Спінози, природні права людини Г.Гроция.
Четверте питання потребує визначення Просвітництва як руху прогресивної суспільної думки в Європі XVIII ст. Слід чітко окреслити основні особливості філософії цього часу (культ розуму, атеїзм, матеріалізм, вільнодумство, гуманізм, ідея республіки).
Розкриваючи п'яте питання, слід сформулювати чітке визначення ідейних джерел французького матеріалізму, виділення його двох форм. Необхідно здійснити аналіз соціальної філософії та географічного детермінізму Ш.Монтеск'є, філософії історії Ф.Вольтера, соціальну поляризацію в суспільстві та суспільного договору Ж.-Ж.Руссо, сенсуалізм Е.Кондільяка, „непослідовний матеріалізм" Ж.Кондорсе, антропосоціальну філософію К.Гельвеція та ін. Варто розкрити погляди на людину Б.Паскаля, Ж.-Ж.Руссо, Д.Дідро, П.А.Гольбаха, К.А.Гельвеція та ін.
Слід також підкреслити, що епоха Нового часу та Просвітництва піднесла на новий рівень дослідження суспільних процесів та історії.
Тестові завдання.
Тема 7. Німецька класична філософія.
Основні категорії: абсолютна ідея, антропологічний принцип, апріорний, апостеріорний, предмет та об’єкт, річ-у-собі, розвиток, розсудок та розум, системність, суб’єкт.
Література:
1.Антология мировой философии. В 4-х томах.– М., 1969.– Т. 3.
2.Асмус В.Ф.Иммануил Кант.– М., 1973.
3.Гайденко П.П. Парадоксы свободы в учении Фихте.– М., 1990.
4.Гегель. Энциклопедия философских наук. В 3 т.– М.: Мысль, 1975–1977.– Т. 1–3.
5.Гердер И.Г. Идея к истории философии человечества. Пер. с нем.– М.: Наука, 1977.
6.Гулыга А. Кант.– М., 1981.
7.Гулыга А.В. Немецкая классическая философия.– М.: Наука, 1986.
8.История диалектики. Немецкая классическая философия.– М., 1978.
9.Іщенко Ю. Класичне та некласичне у філософії Маркса // Філософ. та соціол. думка.– 1995.– № 1–2.
10.Кант И. Сочинения: В 6 т.– М.: Наука, 1966.– Т. 1.
11.Фейербах Л. Избранные философские произведения. В 2-х т.– М., 1955.
Методичні рекомендації:
Розкриваючи перше питання, потрібно зазначити, що німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Але чому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії? Причини наступні: німецька класина філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом, і крім того, ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної; вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії.
Слід зазначити, що німецькою класичною філософією були введені чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою: активності або діяльності; системності знання; розвитку; рефлексії.
Висвітлюючи друге питання, необхідно розглянути філософські ідеї І.Канта, засновника німецької класики, який здійснює “коперніканський переворот” в гносеології. І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання. В зв’язку з цим слід дати визначення чуттєвості, розсудку та розуму людини за Кантом, розрізнити апостеріорні та апріорні судження, проаналізувати його основні праці. Варто також розглянути етичні, естетичні та соціологічні ідеї І.Канта, де особливу увагу звернути на кантівський “категоричний імператив”: “Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла мати також і силу… всезагального закону”.
В третьому питанні важливо здійснити порівняльну характеристику “філософії активності” Й.-Г.Фіхте та “філософії тотожності” Ф.Шеллінга і визначити головні принципи цих вчень. На відміну від Канта, який акцентував увагу на активності людини лише як суб’єкті пізнання, Фіхте підсилює момент активності: розглядає людину як суб’єкта всієї соціальної дійсності, яка творить саму себе і людську історію. Ф.Шеллінг, виходячи з теорії тотожності, переводить цю активність до рангу дії світового інтелекту. Він розглядає природу як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежить в основі світового універсуму. І лише в людині, за Шеллінгом, природа підноситься до власного самоусвідомлення.
Синтезом усіх попередніх пізнавальних досягнень німецької класичної філософії постала філософська система Г.Гегеля, в основу якої був покладений принцип поступового розгортання змісту та визначень Абсолютної ідеї. Саме тому, відповідаючи на четверте питання, необхідно дати визначення Абсолютної ідеї, яку Гегель розглядає як всеохоплюючу реальність (субстанція), єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб’єкт), світовий розум, єдине рефлексивне поле. Варто зупинитися на принципах гегелівської філософії: тотожності мислення і буття; усезагального зв’язку; розвитку. Необхідно розглянути життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Гегеля, який складають три основні стадії (теза – антитеза – синтез) і який пронизує усю систему філософії Гегеля.
При висвітленні питання необхідно також зупинитись на основних законах діалектичного розвитку Гегеля, якими виступають: закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та взаємоперетворення протилежностей, закон заперечення заперечення.
Розглядаючи п’яте питання, необхідно підкреслити, що Л.Фейєрбах, останній представник німецької класичної філософії, у своїх працях “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” та ін. остаточно переорієнтовує класичну філософію на проблеми людини, її сутності, відчуження і свободи. Центром філософії Фейєрбаха стала морально-етична та антропологічна проблематика. Філософ переосмислює традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта: це не лише пізнавальна істота, а цілісна людина, в єдності духовних, тілесних і родових (суспільних) якостей, сферою реалізації та розвитку яких виступає безпосередня міжособистісна комунікація. Єдність і взаємозв’язок Я і Ти стає основою моральної концепції Фейєрбаха.
Значне місце в творчості Фейєрбаха посідає критика релігії, причиною якої він вважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Філософія Л.Фейєрбаха справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.
При висвітленні проблематики шостого питання варто зупинитися на основних досягненнях філософії К.Маркса та Ф.Енгельса, зокрема, на питаннях матеріалістичної діалектики, матеріалістичного розуміння історичного процесу. Особливо слід зупинитися на марксовому аналізі проблем відчуження людини, які й привели класиків марксизму до висновків щодо необхідності соціальної революції та побудови формаційної системи історичного розвитку. Філософія марксизму відіграла величезну роль у становленні сучасної методології наукового пізнання та вплинула на майже всі напрямки розвитку класичної та некласичної філософії ХХ ст. Разом з тим, слід уважно проаналізувати уроки марксизму, які полягали у недостатньому аналізі соціально-класової структури суспільства, соціоцентризмі та ігноруванні особистості і людської свободи у суспільстві, негативному ставленні до релігії як чинника культурного розвитку.
Тестові завдання.
Тема 8. Некласична філософія ХІХ – ХХ ст.
Основні категорії: волюнтаризм, сцієнтизм, персоналізм, верифікація, фальсифікація, парадигма, несвідоме, Я, Воно, Над-Я, екзистенція, тут-буття, отвір у бутті, екзистенціальний абсурд, архетип, психоаналіз, теософія, герменевтика, структуралізм, постмодерн.
Література:
1.Введение в философию : В 2ч. / Под ред. И.Т.Фролова. –М., 1990. – Ч.1.
2.Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Западная философия ХХ века. – М., 1998.
3.История современной зарубежной философии: компаративистский подход.– Спб., 1997.
4.История философии в кратком изложении. / Пер. с чеш.– М., 1991.
5.Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде. Бунтующий человек // Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.
6.Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994.
7.Проблема человека в западной философии.– М., 1988.
8.Рюс Жаклін. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. / Пер. з фр.– К., 1998.
9.Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм. // Сумерки богов. – М., 1990.
10.Современная западная философия: Словарь. – Сост. Малахов В.С., Филатов В.П.– М., 1991.
11.Стёпин В.С. Философская антропология и философские науки. – М., 1992.
12.Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники В.В.Лях, В.С.Пазенок.– К.: Ваклер, 1996.
13.Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. – М., 1991.
14.Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1991.
15.Хайдеггер М. Что такое философия // Вопр. филос. – 1993. - №8.
16.Юнг К.Г. Проблема души современного человека // Филос. науки. – 1989. - №8.
17.Ясперс К. Духовная ситуация времени. Философская вера // Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
Методичні рекомендації:
Висвітлюючи дані питання, слід зазначити, що у першій третині – середині ХІХ ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософствування. Сучасна некласична філософія, характерною рисою якої стає відмова від надмірної амбіції розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, стає філософією людини і філософією мови. На перший план виходять проблеми людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми, проблеми мови та спілкування. Філософські концепції та теорії споріднювала, за рідкісним винятком, орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.
При всій множинності філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ ст. (сцієнтичний, антропологічний, культурологічний, релігійний, історіософський та ін.), їх можна розділити на два основних напрямки: 1) раціоналістичний, позитивістськи орієнтований напрям (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм та ін.); 2) ірраціоналістичний, екзистенціально-антропологічний напрям (“філософія життя”, екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, антропологія, герменевтика, феноменологія та ін.). Слід також виділити особливості філософії ХХ ст.: постала у своїх основних проявах некласичною; вийшла далеко за межі академічних аудиторій; постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти; відчутно змінилася мова філософії (стала більш зрозумілою); змінилися також її змістові та предметні орієнтації (різноманітність та строкатість тем); посилення тенденції мінімалізму у філософії (відмова від абсолютів); почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності.
Відповідь на перше питання вимагає аналізу філософських концепцій неогегельянства та його прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Г.Гегеля (Р.Кронер, Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд, Дж.Джентіле). Детально слід зупинитись на феноменології Е.Гуссерля та його принципі „інтенційності свідомості". Слід розглянути проблему свідомості, її очищення від психологізму і догматизму через відволікання від частковостей, утримання від тверджень.
Друге питання передбачає вивчення неотомізму, його ідейних джерел та поглядів представників. Доцільно зазначити підґрунтя неотомізму – теорію цінностей, ідеї креаціоністського світорозуміння, метафізику, гносеологію, натурфілософію. Слід виділити дві тенденції в гносеології неотомізму - безпосередній та опосередкований реалізм.
Ірраціоналізм ХХ ст. бере свій початок з “філософії життя”, що формується у другій половині ХІХ ст. Основними представниками цієї філософії стали А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, В.Дільтей, О.Шпенглер та ін. Найбільш популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Ф.Ніцше.
У третьому питанні необхідно вказати, що саме творчість Ф.Ніцше вважають “вступом” до сучасної філософії, а його самого називають “пророком ХХ століття”. Він накреслив ті форми, в яких існує сучасна культура, передбачив її кризу, руйнацію і втрату тих цінностей та ідеалів, на яких було споруджено західну цивілізацію. Свою філософську концепцію Ф.Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомі його твори: “По той бік добра і зла”, “Переоцінка цінностей”, “Так казав Заратустра”, “Антихристиянин”, “Воля до влади”. Головним завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально-практичній проблематиці. Слід проаналізувати джерела екзистенціалізму у вченні С.К'єркегора. сутність екзистенціалізму, необхідно вказати, що дана філософська течія виникла в першій чверті ХХ ст. за часів соціально-економічної і світоглядної кризи в Росії і Європі. Основоположниками екзистенціалізму, або філософії існування, є: у Німеччині – М.Хайдеггер, К.Ясперс, М.Бубер; В Італії – Аббаньоно, Пачі; в Іспанії – Х.Ортега-і-Гассет; у Росії – Л.Шестов, М.Бердяєв; у Франції – Ж.-П.Сартр, А.Камю, Е.Муньє.
Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні тони – настрої песимізму, відчаю, незадоволеності, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її “закинутості” тощо.
Важливим визначенням екзистенції є трансцендування, вихід за свої межі, перехід до трансцендентного. Різні представники екзистенціалізму трактують поняття трансцендентного по-різному. Для одних трансцендентне – це Бог, для інших – ніщо. Поняття трансцендування містить в собі також сутність людської свободи.
Відповідь на четверте питання вимагає дати загальну характеристику російської релігійної філософії в цілому та конкретно зупинитися на періоді її релігійно-філософського ренесансу. Слід розкрити сутність ідей всеєдності В.Соловйова, інтуїтивістського персоналізму М. Лоського, його містицизму та емпіризму, ідеї метафізики П.Флоренського, філософії християнського реалізму С.Франка та представників київської екзистенційно-філософської школи. Слід відзначити просякнутість даної філософії ідеєю досконалості та християнським реалістичним світоглядом.
Відповідь на п’яте питання теми пов’язана з аналізом такого напрямку філософії як позитивізм, що зародився в 30-і – 40-і рр. ХІХ ст. Суть теорії в тому, що філософія повинна спиратися тільки на достовірне наукове знання. На думку позитивістів, філософія повинна досліджувати лише факти (а не внутрішню сутність), звільнитися від будь-якої оцінювальної ролі, керуватися в дослідженнях виключно науковим арсеналом засобів (як і будь-яка інша наука), спиратися на науковий метод. Поняття “позитивізм” (що від лат. слова positives – позитивний) означає заклик до філософії відмовитися від методологічної абстракції (позитивізм – дане, фактичне, безсумнівне). Позитивізм виходить з визнання певної реальності, що із всією очевидністю безпосередньо дана людині. Поняття “позитивне” й “дане” тотожні. Дане – це те, що можна перевірити за допомогою емпіричних чи логіко-математичних засобів, і ця перевірка повинна мати загальний характер.
Слід виділити основні стадії розвитку позитивізму:
Дане питання вимагає аналізу специфічних особливостей прагматизму, який розглядає знання як інструмент для досягнення користі, успіху в діях людини. Необхідно виділити дві лінії в структуралізмі, охарактеризувати етапи його становлення. Аналіз структуралізму передбачає виділення основних принципів структурної антропології, її позитивних моментів. Слід зазначити сутність неоструктуралізму, а саме вчення реконструктивізму, теорію історичного розвитку способу позначення, “філософію становлення”, “теорію поезії”.
Необхідно висвітлити особливості формування сучасного потсмодернізму, розкрити основний зміст його течій (структуралізм, постструктуралізм, власне постмодерн). Необхідно зупинитися на основних принципах постмодерну:
Відповідь на шосте питання слід розпочати з того, що засновником психоаналітичної традиції став австрійський психіатр і психолог З.Фрейд. Його основним внеском у науку і філософію стало дослідження у своїх працях ролі несвідомого у людській психіці, впливу несвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства (“Я і Воно”, “Тлумачення сновидінь”, “Про психоаналіз” та ін.). Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівняти з айсбергом, лише одна п’ята якого знаходиться над водою (сфера свідомого – “Я”(“его”) і сфера надсвідомого – “Над-Я”(суспільна свідомість)), а чотири п’ятих – у темних глибинах (сфера несвідомого – “Воно”). Несвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, серед яких найбільш потужними виступають два інстинкти: “Лібідо” (або “Ерос”) – сексуальний інстинкт, та “Танатос” – інстинкт смерті й руйнування.
Свідоме Я прагне підкорити сферу несвідомого Воно і, якщо вдається, витісняє суспільно небажані пориви у прірву Воно. Але це лише уявне розв’язання конфлікту, оскільки витіснені у несвідоме бажання можуть у будь-який час вирватись на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв’язання досягається на шляху свідомого оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням, або сублімацією. Саме сублімацією (переведення енергії лібідо з низьких об’єктів на об’єкти піднесені, суспільно виправдані) Фрейд пояснює виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій.
Біологізаторський підхід З.Фрейда до людини і суспільства прагнуть подолати його послідовники. Найближчим спадкоємцем вчення Фрейда стає К.Юнг, основним досягненням творчості якого стало відкриття явища “колективного несвідомого”, яке складається з архетипів – несвідомих образів-символів, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Критично переглянув вчення Фрейда і Е.Фромм, пов’язавши несвідоме із соціальним життям та суспільними стосунками. Вводить поняття “соціального характеру”.
На завершення варто зазначити, що на початок ХХІ ст. філософія залишається надзвичайно строкатою та різноманітною за змістом та колом проблематики. Однак традиції мінімалізму, які запанували у некласичній філософії, втрачають свою вирішальну роль: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій.
Тестові завдання.
Тема 9. Філософська думка в Україні.
Основні категорії: світова філософія та національні філософії, риси національного характеру, сентименталізм, естетизм, кордоцентризм, моральне повчання, натури сущого, споріднена праця, ноосфера.
Література:
3.Вільчинський Ю., Вільчинська С. та інші. Розвиток філософської думки в Україні. – Львів, 1994.
4.Горський В. Історія української філософії.– К., 1996.– С. 25–44, 66–104, 131–170.
5.Грушевський В. Історія України-Руси. Т.1. – К., 1991.
6.Донцов Д. Націоналізм // Історія філософії в Україні. Хрестоматія.– К.: Либідь, 1993.
7.Історія філософії України. Підручник / Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю., Бичко І.В. та ін.– К., 1994.
8.Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919–1926 р.– Видання друге.– Нью-Йорк, 1954.
9.Розвиток філософської думки в Україні. Курс лекцій.– Київ, 1994.
10.Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів, 1985.
11.Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навч. посібник.– К., 2000.
12.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.– К.: Вид-во „Орій” при УКСП „Кобза”, 1992.
13.Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990.
Методичні рекомендації:
Історично склалося так, що українська філософія не набула світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною.
Розглядаючи перше питання, слід зауважити, що українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. Але в цілому філософія супроводжує всю цивілізовану історію України. Можна виділити такі особливості української філософії: вона постає переважно внутрішнім явищем української культури; українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання; переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей; дуже сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі слов’янства; сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні міркування. Основними рисами класичної української філософії виступають: світоглядна толерантність і синтетичність; екзистенційний характер філософування; індивідуалізм і персоналізм; кордоцентризм.
Перше питання передбачає дати чітке визначення українського світоглядного менталітету та об'єктивних передумов становлення давньослов'янської міфології, філософії віри, надії, любові і свободи як переддень філософської думки. Необхідно зазначити вплив введення християнства на розвиток світоглядної культури Русі, акцентувати увагу на філософському тлумаченні єдності, патріотизму і сили духу, яке присутнє у літописах, церковно-богословських творах цього періоду. Потрібно розкрити зміст агіографічної літератури, сутність ідей ісихазму та ареопагітизму.
У відповіді на наступні питання варто виділити основні етапи розвитку української філософії і дати їм коротку характеристику:
У Київську Русь філософія прийшла разом із християнством; під впливом візантійської духовної традиції в Київській Русі від самого початку стали відомими ідеї давньогрецьких та візантійських філософів (Піфагора, Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки). Але з часом започатковується нова філософська традиція, яка базується на уявленнях русичів про святість та значення книжкової мудрості, - “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя. Тому вся давньоруська філософія була схильною більшою мірою до морального повчання та життєвої настанови і меншою мірою – до абстрактно-теоретичного системотворення. Проте намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині також мало місце в давньоруській філософії. Про це свідчать такі джерела філософської думки Київської Русі: “Повість врем’яних літ”, “Слово про закон та благодать” Київського митрополита Ілларіона, “Шестидень” Іоанна, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слово Данила Заточеника”, “Житіє Кирила філософа”, “Бджола” та ін. Характерним для філософської думки Київської Русі є той факт, що людина тут розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.
У подальшій історії Україна втрачає свою державну самостійність, входячи до складу різних держав. Проте включення більшої частини її території у склад Речі Посполитої відкриває русинам (українцям) шлях до європейської освіти. На Україну приходять ідеї гуманізму, реформаційні віяння. Багато українців отримали змогу навчатися в найкращих університетах Європи, а повертаючись на Батьківщину – приносили на рідну землю сучасні філософські погляди, ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження (Петро Кордован, Юрій Дрогобич, Павло Русин, С.Оріховський-Роксолан та ін.).
Розкриваючи даний етап розвитку української філософської думки у відповіді на третє питання, необхідно відмітити, що важливу роль в суспільному житті України ХVІ ст. відіграли братські школи (найвпливовішими були Острозька і Київська), на базі яких виникає професійна філософія, а згодом – вищі навчальні заклади. Виникає плеяда письменників-полемістів (Г.Смотрицький, М.Смотрицький, С.Зизаній, І.Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики католицьких догматів і схоластики.
Варто підкреслити, що саме Києво-Могилянська академія відіграла видатну роль у поширенні науки та освіти в Україні. Вона надала новго поштовху у розвитку філософії: філософські курси академії були були досить ґрунтовними, широкими за проблематикою; вони базувалися на типових пізньосхоластичних курсах західних університетів, проте включали у свій зміст і новітні дані науки.
Відповідаючи на четверте питання, слід зазначити особливе місце в історії української філософії, яке посідає творчість Г.С.Сковороди (1722 – 1794). Він створив власну, цілісну і багато в чому оригінальну концепцію філософсько-поетичного світосприйняття, в якій найбільше цінувалося злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Основними ідеями його вчення є ідея про три світи макрокосмос, мікрокосмос та світ Біблії); дві натури (видиму, чуттєву, але несправжню і невидиму, духовну, вічну та чисту); заклик до самопізнання; увага до голосу серця (серце є осередком духовного життя людини); вчення про споріднену працю, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій.
Слід відмітити, що наприкінці ХVІІ – на початку ХІХ ст. в Україні поширюються ідеї просвітництва, німецької класичної філософії, європейського романтизму. В університетах починає інтенсивно розвиватися професійна світська філософія, яка досягає високих інтелектуальних результатів.
Важливо зазначити, що одним з найвидатніших постатей філософії періоду романтизму стає П.Юркевич. він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особистості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продовженням ідей Юркевича стала екзистенційна Київська школа кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
Характеризуючи українську філософію кінця ХІХ – ХХ ст. у відповіді на шосте питання, бажано докладніше розкрити погляди на зв’язок мови та мислення у поглядах О.Потебні, акцентувати увагу на творчості київської екзистенційно-філософської школи новітнього періоду української філософії (М.Бердяєв, Л.Шестов, В.Зеньковський та ін.), особливостей розвитку філософської думки в діаспорі (В.Липинський, Д.Донцов, Д.Чижевський, І.Мірчук).
На завершення теми варто зазначити, що українська філософська думка ХХ ст. розвивається кількома потоками: в соціалістичній Україні, в Західній Україні та в діаспорі, де створюються наукові осередки та досить плідно працює ціла низка мислителів.
Тестові завдання.
Змістовий модуль ІІ.
Тема 10. Філософське розуміння світу.
Основні категорії: онтологія, метафізика, буття, небуття, існування, реальність, монізм, дійсність, мікро, макро та мега процеси, наукова картина світу, антропний принцип, інтенція, матерія, рух, простір, час.
Література:
1.Бардонов С.М. Про множинність форм простору і часу // Філософ. і соціол. думка.– 1990.– № 4.
2.Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно-европейской философии. – М., 1986.
3.Ковальзон М.Я., Энштейн Р.И. О специфике пространства и времени как категориях социально–философской теории // Философ. науки.– 1988.– № 8.
4.Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картини світу // Філософська думка. – 1972. - №2.
5.Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен-Львів, 1995. Розд. 7.
6.Левич А.П. Научное постижение времени // Вопросы философии.– 1993.– № 4.
7.Пространство и время. – К., 1984.
8.Трубников Н.И. Время человеческого бытия. – М., 1987.
9.Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
10.Хайдеггер М. Что такое метафизика?// Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986.
Методичні рекомендації:
Висвітлюючи дану тему, слід дати визначення онтології, буття, матерії як основних філософських категорій. Слід розглянути розвиток основних форм буття, визначити його структуру.
В першому питанні необхідно з’ясувати значення проблеми буття для філософії, яка є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. Воно проявляється в тому, що:
1. Проблема буття окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності. Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття.
2. Від роз’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики.
3. Проблема буття виступає фактором сенсоутворення для людини, оскільки поняття буття охоплює всі аспекти людського знання та досвіду, все це об’єднує та концентрує, і відповідно надає всьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного смислу.
4. Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності. Адже питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть, усвідомлення та осмислення якої змусили людину вже в давні часи замислитися над смислом своєї життєдіяльності.
На завершення необхідно вказати, що буття – гранично широке загальне поняття, яке фіксує характеристики та прояви світу, постає як чинник сенсоутворення, як найвища цінність для людини та як міра її моральної відповідальності.
Звертаючись до вивчення історико-філософських розв’язань проблеми буття, необхідно виявити категоріальні визначення буття.
Варто зазначити, що існує суттєва відмінність в розуміння онтології східною та західною традицією. У західній філософії проблема буття була вперше поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Але якщо перші натурфілософи (Фалес Мілетський, Парменід, Демокріт та ін.) відшуковували сталу першопричину світу, то протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт: першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах. В епоху Середньовіччя істинне буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття вважалося неістинним. Онтологія епохи Відродження повертається до ідеї одухотворення Всесвіту, до природи як справжньої реальності. У період Нового часу утверджується підхід до буття як до субстанції, яке плідно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. У ХVІІІ – ХІХ ст. виникає дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції: ідеалізм (основою світу може бути лише духовне) та матеріалізм (субстанцією вважали чуттєву сутність, або матерію).
Некласична філософія відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Категоріальні визначення буття у некласичній філософії наступні. Буття – це інтенція свідомості (умова, за якою свідомість може вибудовувати свій зміст); предметність (в аспекті екзистенціальної зустрічі); правильне мислення (окреслення межі між буттям і небуттям).
На завершення варто зазначити, що внаслідок граничної широти узагальнення буття можна визначати лише категоріально. При цьому історія категоріальних визначень буття утворює систему таких визначень, яка працює вся разом. Важливо зосередити увагу на найважливіших характеристиках буття в сучасній науковій картині світу:
Необхідно також виокремити форми буття: 1) неорганічні процеси чи нежива природа (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні елементи); 2) органічні процеси чи жива природа (клітини, організми, популяції, біосфера та ін.); 3) світ людського буття (географічне середовище, техніка, матеріальне виробництво, суспільство, буття особистості, світ духовності).
Відповідаючи на друге питання, потрібно охарактеризувати специфіку соціальних закономірностей існування часу і простору. Слід визначити специфічні особливості соціального простору та соціального руху, проаналізувати такі їх ознаки як континуальність, дискретність, плинність, розмірність, гомогенність
Відповідь на третє питання варто розпочати з конкретного визначення змісту категорії “матерія”. Доцільно розглянути розвиток цієї категорії в історії філософії та назвати основних філософів-матеріалістів. Слід визначити основні способи і форми існування матерії, її гносеологічні ознаки, проаналізувати рівні її структурної організації. Слід зупинитись на таких специфічних особливостях матерії як системність, структурність та самоорганізація.
У відповіді на четверте питання потрібно здійснити аналіз таких найзагальніших характеристик буття як простір і час. Варто зазначити, що простір є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого, визначає форму та структуру співіснування матеріальних об’єктів. Його найзагальнішими властивостями є тривимірність, однорідність, безкінечність, симетричність, протяжність. Щодо часу, то він виступає характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об’єктів. Його властивостями виступають одновимірність, асиметричність, необоротність.
На завершення варто зауважити, що простір і час виступають не лише формами існування матерії, але і засобами пізнання, формами духовної діяльності, способами визначення та орієнтації людини в історії та культурі.
Тестові завдання.
Тема 11. Свідомість як відображення та діяльність.
Основні категорії: онтологічний статус свідомості, дух, ідеальне, інтенція, мислення, знання, почуття та емоції, мова і мовлення, воля, єдине інформаційне поле, діяльність, психіка.
Література:
1.Введение в философию: В 2-х ч / Под ред. И.Т.Фролова.– М., 1989.– Ч. 2.– Гл. ХІ.
2.Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.
3.Ламберт Д. Доисторический человек. – Л., 1991.
4.Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філос. і соціал. думка. – 1992. - №7.
5.Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. – К., 1988.
6.Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопр. философии. – 1990. - №10.
7.Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995. Розд.5.
8.Проблема сознания в современной западной философии.– М., 1989.
9.Спиркин А.Г. Сознание и самосознание.– М., 1972.
10.Тайны сознания и бессознательного. – М., 1998.
11.Уледов А.К. Структура общественного сознания.– М., 1968.
Методичні рекомендації:
Проблема свідомості належить до найскладніших проблем філософії, але певне її усвідомлення приводить до розуміння сутності внутрішнього світу людини, різноманітних знань та ідей, що становлять його багатство. Тому, розглядаючи перше питання, варто виділити, насамперед, поняття духу, ідеального та розуму у їх розвитку в історії філософії, розглянути форми вирішення цієї проблеми в античній, середньовічній, новочасній філософії. Слід зазначити, що ідеальність свідомості (мислимих чи уявних предметів) виявляється в тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не має просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованою органами чуття іншої людини. Навпаки, вона постає позачасовим і позапросторовим. Лише завдяки діяльності (в процесі опредметнення) зміст свідомості людини з ідеальної форми існування переходить у матеріальну, у внутрішню здатність чуттєво-предметної речі нести в собі людське значення, бути предметом культури.
Відповідаючи на друге питання, варто схарактеризувати властивості свідомості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання, але дозволяють стверджувати про її реальне існування, хоча і в особливих якостях та характеристиках. Отже, проявами (ознаками) свідомості виступають:
Щодо проблеми походження свідомості, варто зауважити, що сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв’язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв’язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. В даному питанні потрібно розглянути основні тези концепцій, зазначити переваги та недоліки кожної з них.
Жодна з концепції окремо не може пояснити усіх складностей свідомості як явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує важливі риси свідомості, врахування яких може врятувати нас від однобічних та спрощених підходів до розуміння та трактування свідомості. В зв’язку з цим, необхідно виокремити та охарактеризувати провідні чинники виникнення та функціонування свідомості: загальнокосмічний, трансцендентальний, інформаційний, природно-біологічний, психологічний, соціально-діяльний, культурно-історичний, антропологічний, індивідуально-особистісний.
Однією з можливих форм опредметнення свідомості, способом організації та виразу думки виступає мова. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою, але не є тотожними. Зрозуміло, що мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст.
Розглядаючи третє питання, слід дати визначення суспільної та індивідуальної свідомості, а також схарактеризувати їх спільні та відмінні риси. Структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття “психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме, які перебувають у постійній взаємодії. Тому важливо відмітити такі рівні свідомості, як підсвідомість та несвідоме, їх значення у психічних процесах людини.
Складна структура людської свідомості розкривається через систему її функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча, самоусвідомлення, цілепокладання, сенсотворча, оціночна, інформативна, організаційно-вольова та контрольно-регулятивна.
Відповідь на четверте питання потребує визначення поняття суспільної свідомості та її структури. Слід розрізнити сутність понять „суспільна психологія" та “суспільна ідеологія”, “буденна історична свідомість”. Потрібно розглянути основні форми суспільної свідомості такі як політична, правова, етична, естетична, релігійна, економічна, історична, філософська, наукова та ін. З’ясовуючи структуру свідомості, слід врахувати, що за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого; за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.
Тестові завдання.
Тема 12. Діалектика та її альтернативи.
Основні категорії: діалектика, метафізика, закон, якість, кількість, міра, заперечення, категорії, детермінізм, необхідність, випадковість, сутність, явище, одиничне, загальне, зміст, форма.
Література:
1.Введение в философию: В 2-х ч / Под ред. И.Т.Фролова.– М., 1989.– Ч. 2.– Гл. VII.
2.Законы и принципы материалистичекой диалектики.– К., 1989.– С. 122–201.
3.История диалектики. Немецкая классическая философия.– М., 1978.
4.Категории диалектики, их развитие и функціии. – К., 1980.
5.Макаров М.Т. Сложность и вариативность категорий диалектики.– Л., 1988.– Ч.2.
6.Якушевский И.Т. Диалектика и антидиалектика. – М., 1984.
Методичні рекомендації:
Вивчаючи дану тему, слід зазначити, що діалектика – це загальна теорія розвитку. Необхідно дати визначення діалектики як вчення, понять розвитку, зміни, зв’язку, відношення, які відкрив Г.Гегель у своїй праці “Наука логіки”.
В першому питанні потрібно вказати, що поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значення: Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди; за Гегелем, діалектика – це своєрідний ієдино правильний метод пізнання.
У філософів різних часів і епох – від античних до класиків німецької філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Як мистецтво доказу, полеміки та переконання діалектика виникла в Давньогрецькій культурі, у вченнях Зенона, Геракліта, Парменіда, Платона. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. В схоластиці діалектику стали називати формальну логіку. В Новий час ідеї діалектики розвивались такими філософами: М.Кузанський, Дж.Бруно, Б.Спіноза, Руссо, Дідро та ін. Важливим етапом в розвитку діалектики є німецький класичний ідеалізм (І.Кант, Й.-Г.Фіхте, Ф.-В.-Й.Шеллінг, Г.Гегель). У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об’єктивно-ідеалістичній формі. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій.
В другому питанні необхідно дати визначення принципів і категорій діалектики, які виступають формою пізнання та фіксації універсальних зв’язків. В категоріях фіксуються знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю. Слід відмітити, що категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. в категоріях діалектики тісно пов’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок.
Серед різноманітних зв’язків реального світу філософське пізнання виділило різні типи їх існування.
І.Універсальні зв’язки буття, які фіксують категорії діалектики: 1 – одиничне, загальне та особливе; 2 – явище і сутність; 3 – діалектичні закономірності як форма зв’язку.
ІІ.Структурні зв’язки буття, які фіксують такі категорії діалектики: 1 – частина і ціле, принцип цілісності; 2 – форма і зміст; 3 – система, елемент, структура. Принцип системності.
ІІІ.Зв’язки детермінації, які фіксують такі категорії діалектики: 1 – причинні зв’язки; 2 – необхідність і випадковість; 3 – можливість і дійсність; 4 – концепція детермінізму та її протилежність – індетермінізм.
На завершення питання слід зазначити, що співвідносні категорії пов’язані одна з одною. Зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з’ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні необхідні зв’язки між ними як результат відображення дійсності.
Розглядаючи третє, четверте і п’яте питання, слід з’ясувати зміст поняття закону, проаналізувати класифікакцію законів та сформулювати три закони діалектики.
До основних діалектичних законів належать:
1. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Вивчення цього закону необхідно починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам, які розрізняють за: зарактером, змістом, формою їхнього прояву та ін.
2. Закон єдності і боротьби протилежностей. Є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності – боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності і боротьби. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язанная суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових, притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку.
3. Закон заперечення заперечення відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі. Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища.
Відповідаючи на шосте питання, важливо відмітити, що діалектика як вчення має альтернативи, до яких можна віднести метафізику, “негативну діалектику”, софістику, еклектику, догматизм, релятивізм, слід розкрити сутність цих альтернативних концепцій.
Тестові завдання.
Тема 13. Епістемологія. Сутність і структура пізнавального процесу
Основні категорії: суб’єкт, об’єкт, гносеологія, епістемологія, агностицизм, чуттєве та раціональне пізнання, скептицизм, релятивізм, догматизм, істина, достовірність, правда.
Література:
1.Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика.– М., 1991.
2.Бычко И.В. Познание и свобода.– М., 1968.
3.Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология.– М.: Изд-во МГУ, 1994.
4.Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки.–М., 1974.
5.Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемология культуры /Введение в обобщенную теорию познания/.– К., 1993.
6.Кун Т. Структура научных революций .– М., 1977.
7.Лекторский В.А.Субъект, объект, познание.– М., 1980.
8.Мостепаненко М.В. Философия и методы научного познания. Л., 1972.
9.Ойзерман Т.И. Эмпирическое и теоретическое: различие, противоположность, единство.// Вопр.филос.– 1985. – № 12.
10.Попович М.В. Логіка і наукове пізнання.– К., 1971.
11.Рижко В.А. Концепція як форма наукового пізнання. – К., 1995.
12.Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. – К., 1993.
Методичні рекомендації:
Необхідно дати визначення гносеології як розділу філософії, показати її місце в системі філософської освіти. З’ясувати особливість пізнання як вияву людського буття. Розкрити основні принципи та історичні концепції гносеології, вказати на основні положення сучасної гносеології.
В першому питанні необхідно вказати, що пізнання постає не лише процесом отримання інформації, а й включає у себе прагнення оволодіти дійсністю, проникнути в її приховані підвалини та досягнути найзаповітнішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості. Потрібно вказати на вихідні поняття гносеології, якими є:
При висвітленні питання необхідно також зупинитись на характеристиці основних видів пізнання: життєво-досвідне, мистецьке, наукове, релігійно-містичне, екстрасенсивне.
Розглядаючи друге питання, слід зазначити, що пізнання як процес формування знання складається із взаємодії різних рівнів та форм, які разом утворюють чуттєвий, раціональний та синтетично-цілісний його компоненти.
Першим, вихідним рівнем пізнання є чуттєве пізнання (чи “перцептивний досвід”): це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття, сприйняття, уявлення.
Наступний рівень пізнання – раціонально-логічне (або абстрактне) мислення. Формами цього рівня пізнання є: поняття, судження, умовиводи.
Кожен з цих рівнів є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому. Тому наступний рівень пізнання – синтезувальний, формами якого виступають: досвід, експеримент, практика.
Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.
В третьому питанні увагу слід приділити проблемі істини та її специфіці на сучасному етапі, агностицизму та його формам.
Насамперед необхідно охарактеризувати основні концепції істини, такі як:
Далі потрібно перейти до характеристики сутності істини – вона постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Найважливіше в понятті істини те, що істина – це насамперед якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності; крім того, істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Слід звернути увагу на можливі однобічні підходи до істини, які стають перешкодою у розумінні істини у всій її повноті. Ці підходи можуть виливатись у позицію догматизму, релятивізму, утилітаризму, у позицію нормативного ставлення до істини.
Варто також виявити основні критерії істинності наукових знань, якими виступають: підтвердження фактами, експериментальними перевірками; узгодженість із принципами наукової теорії; коректність і точність застосування термінології; логічна та концептуальна несуперечливість. За формою виразу істини знання, як правило, позначаються як очевидні, вірогідні, достовірні, правильні та істинні. На завершення відповіді доцільно порівняти істину та правду.
Відповідаючи на четверте питання, слід зупинитися на аналізі методів та форм наукового пізнання, які характеризують багатогранність та системність пізнавального процесу.
Тестові завдання.
Тема 14. Філософська антропологія
Основні категорії: буття, життя, існування, антропосоціогенез, особа, особистість, самість, свобода, вибір, еволюціонізм, цінності, евтаназія, сенс життя, спілкування, гендерні дослідження.
Література:
1.Андреев И.А Происхождение человека и общество. – М., 1988.
2.Бердяев Н.А. О назначении человека.– М.: Республика, 1993.
3.Гуревич П.С. Философская антропология.– М., 1997.
4.Давыдов В.В. О понятии человека в современной философии и психологии // Человек в системе наук.– М.: Наука, 1989.
5.Лекторский В.А. Человек как проблема научного исследования // Человек в системе наук.– М.: Наука, 1989.
6.Парсонс Г. Человек в современном мире. – М., 1985.
7.Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия.– Л., 1990.
8.Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. Пер. с англ.– М.: Политиздат, 1992.
9.Тейяр де Шарден П. Феномен человека.– М.: Политиздат, 1987.
10.Трубецкой Е.Н. Смысл жизни.– М.: Республика, 1994.
11.Шелер М. Положение человека в космосе // Проблема человека в западной философии.– М., 1988.
12.Шинкарук В. Человеческая жизнь как социальный феномен. Проблемы человеческого бытия // Жизнь как творчество (социально-психологический анализ).– К.: Наук. думка, 1985.
13. Яценко А.И. Целеполагание и идеалы.– К.: Наук. думка, 1977.
Методичні рекомендації:
При вивченні даної теми необхідно дати визначення філософської антропології як вчення про людину, виділити проблему людини як стрижневу в історії філософії та філософській антропології. Слід звернути увагу на проблему антропогенезу людини, розглянути ряд теорій та концепцій її походження.
Відповідаючи на перше питання, слід звернути увагу на проблематичність людського буття, яке проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів. Людина не отримує своїх якостей та необхідних змістових наповнень свого життя автоматично, стихійно. Тому питання про людину, про те, ким вона буде і може бути, залишається відкритим.
Людський спосіб буття вимагає:
- включення людини в соціально-культурні процеси,
- опанування людськими способами діяльності,
- вміння самостійного осмислення та оцінювання ситуацій життя,
- виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму.
На завершення відповіді слід з’ясувати зміст понять “буття людини”, “життя людини” та “існування людини”, виявити їх сутнісні характеристики.
Відповідь потребує аналізу та характеристики змісту основних концепцій походження людини:
Необхідно з’ясувати, чому саме еволюціонізм та креаціонізм постають найпершими версіями походження людини; провести зв’язок між концепціями походження людини та її сучасними оцінками.
Відповідаючи на друге питання, слід схарактеризувати сутність природного і соціального в людині та їх взаємозв’язок. Людина – продукт природи, але соціально організований суб’єкт власної діяльності, тому діяльність і спілкування постають основою її суспільності. Потрібно проаналізувати взаємозв’язок природного і соціального в структурі особистості.
Зміст понять “людина – індивід – особа – особистість – індивідуальність”, які характеризують якісні прояви людини, потрібно з’ясувати як взаємозв’язок природного, соціального та психічного в людині.
Поняття “людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.
Поняттям “індивід” позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості.
Поняття “особи” характеризує певні реальні якості людського індивіда. Найголовніші з них слідуючі:
1) особа – це суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків;
2) особа характеризується через неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями.
3) особа постає як людська “самість”, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей.
Поняттям “особистість” позначають людську особу, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги.
Поняттям “індивідуальність” позначають особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати.
В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження велику роль грають ціннісні орієнтації людини, зміст та найголовніші з яких необхідно визначити в третьому питанні.
Цінність можна визначити як значущість чогось для людини. поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі, а їх якісні прояви щодо людини. До людських цінностей відносять моральні (добро, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін. Але найголовнішими людськими цінностями являються: людське життя, вибір життєвого призначення, свобода. Саме вони характеризують змістовність людського життя.
Під свободою особистості розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. Основні види свободи: зовнішня, внутрішня, свобода дії, свобода волі.
Розкриваючи у відповіді на четверте питання смислові навантаження понять смерті, безсмертя та смислу життя, варто розглядати їх в органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.
1.Смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем; все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання.
2.Навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично, частково – у своїх дітях, у всякому живому, органічному процесі.
3.Безсмертя душі.
4.Індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури.
Варто зауважити, що проблема смерті у кінці ХХ – початку ХІХ ст виявила себе у нових аспектах: це проблема клонування людини, проблема евтаназії.
Щодо смислу життя – то це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення. Це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Питання про сенс передбачає вміння людини оцінювати реальні події та явища власного життя.
Тестові завдання.
Тема 15. Суспільство: основи філософського аналізу.
Основні категорії: суспільство, соціум, соціальні якості, соціалізація, масова свідомість, тоталітаризм, лібералізм, інтеракціонізм, ідеологія, духовне життя суспільства.
Література:
1.Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій.– К.: Вид-во „Генеза”, 1996.
2.Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены: Пер. с нем.– М.: Прогресс, 1991.
3.Луман Н. Социальные системы: очерк общей теории.– М.: Наука, 1991.
4.Поппер К Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994.
5.Принципы организации социальных систем : теория и практика.– К, 1988.
6.Сорокин П. Человек. Цивизация. Общество / Пер. с англ.– М., 1992.
7.Табачковський В.Г. Феномен відчуження крізь призму перевтілених форм людського світовідношення // Відчуження: минувшість і сьогодення.– К.: Наук. думка, 1995.
8.Уледов А.К. Духовная жизнь общества. – М., 1980.
9.Фромм Э. Пути из больного общества // Проблема человека в западной философии: Переводы.– М.: Прогресс, 1988.
Методичні рекомендації:
Розглядаючи перше питання, необхідно вказати, що одне із найперших завдань соціальної філософії полягає у поясненні самої сутності соціального, яка полягає у виявленні та фіксації предметних меж, визначень та орієнтацій як світу, так і людини – в її індивідуальних та колективних проявах.
Необхідно дати визначення поняття соціальних якостей, поза якими неможливе буття людини та суспільства. Соціальні якості – це: 1)перетворені людською діяльністю природні якості; 2)в результаті яких останні набувають нових форм, нового типу впорядкування та функціонування, і в цілому – цільового призначення; 3)соціальні якості є лише там, де природні процеси постають через виявлення своїх предметних характеристик, а тому – 4)соціальні якості передбачають існування певних норм, стандартів та обмежень, що накладаються на реальне буття тих явищ та предметів дійсності, які функціонують в суспільстві; 5)соціальні якості можуть сприйматись та оцінюватись лише свідомістю, реалізуватися лише у свідомій людській діяльності.
З’ясування сутності соціального дозволяє стверджувати, що суспільство не можна зводити до співіснування великої кількості людей. Необхідно дати визначення поняття суспільства, через визначення трьох провідних потреб, які воно задовольняє: збереження та відновлення життя членів суспільства; підтримання стабільного функціонування соціальної організації життя; культивування вищих духовних потреб та інтересів у членів суспільства.
Суспільство функціонує в межах природи та на засадах природних процесів. Тому, оцінюючи ситуацію взаємодії суспільства і природи, необхідно виявити основні аспекти цієї взаємодії: спільне між сторонами взаємодії, відмінне, як кожна із сторін впливає на іншу та реагує на зворотні впливи.
Відповідаючи на друге питання, слід схарактеризувати взаємозв’язок природи і суспільства через категорію людської продуктивної діяльності. Потрібно визначити рівні та форми взаємодії суспільства і природи на різних етапах соціального розвитку.
У відповіді на третє питання, аналізуючи складові суспільства – суспільне виробництво, продуктивні сили, виробничі відносини, слід наголосити на різноманітності методологічних підходів до проблеми співвідношення суспільного буття та суспільної свідомості. Важливо виділити та охарактеризувати основні сфери життя суспільства: економічну, соціальну, політичну і духовну. Варто наголосити, що основні елементи суспільної системи утворюють внутрішню єдність, тому не можна вважати виправданим виділення якихось із них як вирішальних або базових: кожний елемент в системі суспільного життя виконує свої особливі функції, які не можуть бути здійснені іншими.
У відповіді на четверте питання доцільно більш детально розглянути соціальну структуру суспільства, вивчити теорію соціальної стратифікації та соціальної мобільності П.Сорокіна. Наголосити, вивчаючи структуру політичної системи, на її основній ланці – державі, визначити її функції. Визначаючи особливості духовного життя суспільства, слід виділити його складові – духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.
Розглядаючи п’яте питання, варто зауважити, що досить важливими та складними для нормального життя суспільства постають його взаємини із окремою людиною. Можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: 1) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; 2)людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; 3) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його одиниця. До питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично. Тобто слід враховувати: 1) що взаємини людини і суспільства історично змінювались; 2) що в сучасному суспільстві, внаслідок суттєвого ускладнення соціальних процесів, саме окрема людина постає як носієм соціальних якостей, так і джерелом соціальної творчості, а тому питома вага окремої людини в сучасному суспільстві зростає.
Тестові завдання.
Тема 16. Природа як предмет філософського осмислення
Основні категорії: природа, ноосфера, біосфера, народонаселення, демографія, екологія.
Література:
Методичні рекомендації:
Перше питання передбачає з'ясування філософського розуміння поняття природи через розкриття сутності поняття „географічна оболонка", „географічне середовище". Доцільно розглянути концепції періодизації історії' взаємодії суспільства і природи. Визначаючи сутність напрямку географічного детермінізму, слід зупинитись на поглядах Ш.Монтеск'є, А.Тюрго, Г.Бокля. Окрему увагу слід приділити геополітиці як політичній доктрині, що абсолютизує роль географічного середовища в житті держави.
Друге питання потребує визначення не лише глобальних екологічних проблем, але й вітчизняних. Необхідно окреслити можливі шляхи їх розв'язання: створення недержавних громадських організацій з даних проблем, запровадження екологічної освіти, поглиблення екологічної культури, формування екологічної свідомості. Окремо слід зазначити екологічне вимірювання міжнародних відносин.
Третє питання необхідно розкривати, з'ясовуючи сутність понять „біосфера" і „ноосфера". Розглядаючи неогенний період в історії взаємодії суспільства і природи, слід наголосити на двох поняттях ноосфери. Детальний аналіз вчення В.Вернадського про ноосферу передбачає визначення її як сфери з домінуючою роллю розуму, діяльності людини.
Четверте питання з'ясовує сутність демографії як вчення про народонаселення. Слід з'ясувати зміст понять „демографічна природа", „демографічний вибух" „якісний стан населення". Необхідно виокремити три основні історичні типи відтворення населення, розкрити зміст закону Мальтуса про народонаселення та демографічну проблему. У підсумку назвати об'єктивні фактори, що випливають на приріст народонаселення.
Тестові завдання.
Тема 17. Філософські проблеми людської історії.
Основні категорії: історія, філософія історії, суб’єкт історії, історична доля, етапи історії, прогрес і регрес, чинники історії, сенс історії, умови історії, видатна особа.
Література:
1.Бердяев Н. Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы.– Париж, 1974.
2.Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія історії: предмет, напрями, детерміністські та ігрові концепції.– К.: Центр гум. освіти НАН України, 1995.
3.Визгин В.История и метаистория // Вопросы философии.– 1998.– Л. 10.
4.Гегель Г.В.Ф. Философия истории // Философия истории: Антология: Учеб. пособие для студентов гуманит. вузов.– М.: Аспект Пресс, 1995.
5.Гегель. Всемирная история, особенности ее развития // Антология мировой философии. В 4-х т.– М.: Мысль, 1971.– Т. 3.
6.Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії // Філософія. Курс лекцій. – К., 1993.
7.Гошовський М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній філософії.– К., 1993.
8.Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество.– М., 1992.
9.Тойнби А. Дж. Постижение истории: Пер. с англ.– М.: Прогресс, 1991.
10.Франко І. Що таке поступ? // Філософські, економічні та історичні статті.– К.: Вид-во худ. л-ри, 1956.
11.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. 12.Гештальт и действительность / Пер. с нем.– М.: Мысль, 1993.– Т. 1.
13.Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем.– М.: Политиздат, 1991.
Методологічні рекомендації:
Висвітлюючи проблему філософії історії, необхідно визначити поняття філософії історії, з’ясувати відмінності філософії історії від історичної науки.
Розглядаючи перше питання, варто зазначити, що філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі, допомагати їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження. Сам термін “філософія історії” уперше вжив Ф.Вольтер, але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Й.Г.Гердера “Ідеї до філософії історії людства” та лекцій з філософії історії, які читав Г.Гегель у Берлінському університеті. Хоча можна вести мову і про античну, середньовічну, ренесансову філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до ХХІ ст. Упродовж цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії.
В другому питанні потрібно розкрити важливі проблеми філософії історії: визначення особливої якості соціально-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скінченність чи нескінченність історії, про реальність історії та роль у ній історичної пам’яті.
У відповіді на третє питання потрібно дати характеристику формаційному та цивілізаційному підходам до розуміння історії, які частково заперечують, але й доповнюють один одного. Для цього слід визначити поняття соціально-економічної формації та цивілізації, наголосити на однобічності формаційного підходу, проаналізувати позиції О.Шпенглера, А.Тойнбі, М.Данилевського.
Формаційна теорія розвитку суспільства належить К.Марксу, яка грунтується на концепції суспільства як соціально-економічної цілісності, вирішальна роль в якій належить економічному фактору. Марксизм розрізняє п’ять історичних типів суспільства – первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.
Щодо цивілізаційного підходу, то тут уже став загальноприйнятним поділ історії на три типи цивілізації – на період традиційної (аграрної), індустріальної (техногенної) і постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Варто зазначити, що на відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття “цивілізація” – фіксує увагу не лише на економічній і технологічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній.
Розглядаючи четверте питання необхідно зазначити, що все, що відбувається в історії, постає результатом людських дій та вчинків; проте не можна автоматично вважати людину суб’єктом історії. Історія розвивається як переведення потенцій природи та природних потенцій людини у здобутки та зміст людської діяльності, тому суб’єктом історії постає особа. В філософії є також поняття колективної особи історії.
П’яте питання вимагає характеристики спрямованості та чинників історичного процесу. В філософії по-різному вирішується питання щодо основних чинників розвитку суспільства. Пошук йде в напрямку визначення певної єдиної детермінанти: то є техніка, чи економіка, чи свідомість. Потрібно з’ясувати точки зору різних філософських шкіл на цю проблему.
Необхідно охарактеризувати прогресистський, регресистський та циклічний напрями філософії історії, вказати на особливості кожного з підходів.
Наприкінці необхідно підкреслити, що між людиною та історією існує складна система відношень, оскільки історія ширша за людину, проте сама людина постає вихідним джерелом історичної активності. Варто знайти в сучасному суспільстві реальні прояви проблеми співвідношення людини та історії; спробувати з’ясувати як особистісні якості людини впливають на хід історії.
Тестові завдання.
Тема 18. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна
1. Предмет релігієзнавства та його методи.
2. Релігієзнавство як навчальна дисципліна:
а) структура релігієзнавства;
б) основні поняття, терміни, принципи;
в) мета і завдання курсу.
Основні категорії:
Академічне релігієзнавство, богослів’я, історія релігій, географія релігії, психологія релігії, філософія релігії, методологія теоретичного / історичного релігієзнавства, конфесійність, світський характер релігієзнавства.
Література:
Методичні рекомендації:
У першому питанні необхідно проаналізувати проблеми виникнення та становлення релігієзнавства, дати визначення, проаналізувати його. Змістовно розкрити відмінності релігієзнавства від атеїзму і теології. Розглядаючи питання про методи дослідження релігієзнавства, слід розпочати з визначення методу. Коротко розкрити сутність методів, що використовуються в релігієзнавстві: загальнофілософський метод (діалектику), загальнонаукові і методи, що використовуються в одному із розділів релігієзнавства та інтегративні індивідуальні методи і прийоми.
Розглядаючи друге питання, потрібно розкрити зміст кожного із розділів релігієзнавства, акцентуючи увагу на філософію релігії, висвітлити терміни, поняття й категорії, що використовуються в релігієзнавстві та проаналізувати його методологічні принципи (принцип об'єктивності, принцип толерантності й терпимості тощо).
Завершуючи розгляд другого питання, студенти повинні з'ясувати необхідність вивчення цього предмета.
Тестові завдання
Тема 19. Релігія і церква в системі державно-правових відноси
1. Поняття свободи совісті. Свобода совісті в історії людства.
2. Взаємини між державою і церквою в сучасному світі.
3. Свобода совісті в сучасній українській державі.
Основні категорії
Свобода совісті, свобода віросповідання, державно-церковні відносини, клерикалізм, теократія, відокремленність церкви від держави, релігійне законодавство.
Література:
Методичні рекомендації:
Вивчаючи перше питання, з'ясуйте теоретичний (релігієзнавчий) і практичний (правовий) аспекти свободи совісті. Висвітлити форми виразу принципу свободи совісті в різні історичні часи. Проаналізуйте чинники, що впливали на постановку і розв'язання проблеми свободи совісті.
У другому питанні cлід висвітлити взаємини між державою і церквою в сучасному світі, залежно від того, який правовий статус мають у них церкви.
Останнє питання теми є визначальним, оскільки проблема свободи совісті стосується нашого українського суспільства. При вивченні цього питання звернути увагу на Конституцію України (ст. 24, ст.34 і особливо на ст. 35, в якій йде мова про свободу світогляду і віросповідання). Важливим також є вивчення законодавства про свободу совісті, зокрема Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р.
Проаналізуйте визначальні принципи гарантії свободи совісті:
1. Рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії (ст. 24 Конституції України і ст. 4 Закону).
2. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави (ст. 35 Конституції, ст. 5 Закону).
3. Відокремлення школи від церкви (ст. 35 Конституції, ст. 6 Закону).
4. Рівність усіх релігійних організацій перед, законом (розділ П Закону).
5. Наявність спеціальних законодавчих актів, що визначають механізм реалізації права на свободу совісті.
Тестові завдання
Тема 20. Релігія як предмет дослідження
1. Визначення релігії. Теологічні, філософські і соціологічні концепції релігії.
2.Основні елементи сучасних релігій.
3. Функції та роль релігії в суспільстві.
Основні категорії:
Міф, магія, віра, релігія, церква, культ, таїнство, храм, конфесія, теологія, монотеїзм, політеїзм, деїзм, пантеїзм, одкровення, догмат, богослужіння, молитва, аскетизм, літургія, чернецтво, фанатизм релігійний, релігійний фундаменталізм.
Література:
Методичні рекомендації:
Висвітлення першого питання доцільно розпочати з дефініції релігії, запропоновану У.Джемсом, Е.Дюркгеймом, К.Марксом, їх проаналізувати. Загострити увагу на тому, що жодне із визначень не дає цілісного уявлення про предмет дослідження. Варто дати визначення релігії за А.Колодним, в якому відсутні попередні недоліки. В цьому ж питанні дати загальну характеристику теологічним (Ф.Аквінський, Е.Трель, К.Барт), філософським і соціологічним (К.Маркс, Е.Тайлор, Е.Дюркгейм, М.Вебер тощо) концепція релігії.
Розглядаючи друге питання, необхідно зосередити увагу на такі основні елементи релігії: релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації та їх взаємозв'язок і взаємодію.
Релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, задовольняє потреби особи та суспільства, виконує певну соціальну функцію, що визначає її спосіб діяння та багатоманітність соціальних функцій. В останньому питанні дати аналіз основних функцій: компенсаційної (є однією з найважливіших, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття), світоглядної (передбачає орієнтацію на „головну проблему життя людини"), регулятивної тощо.
Тестові завдання
Тема 21. Моральна свідомість та її структура
1. Поняття моральної свідомості.
2. Честь і гідність як форми самооцінки людської особистості.
3. Совість - центральний чинник моральної самосвідомості людини.
4. Поняття сорому та розкаяння.
Основні категорії:
Мораль, моральність, етика, моральна свідомість, моральний вчинок, моральні категорії, добро, зло, честь, гідність, справедливість, благо, совість, сором, розкаяння, моральна самооцінка, моральне самовиховання,
Література:
Методичні рекомендації
У першому питанні слід визначитись, що таке свідомість та самосвідомість людини, зазначити її рефлексивну функцію. Виходячи з цього слід розрізнити моральну свідомість та моральну самосвідомість як специфічну форму моральної свідомості, предметом якої постає вона сама, а також людина - її носій. Основними функціями її є осмислення, контролювання, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Формами моральної самосвідомості є честь, гідність, совість та сором.
Друге питання передбачає встановлення відмінностей між поняттями честі та гідності. Честь як форма самосвідомості встановлює певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до тієї чи іншої групи людей -соціальної, професійної, національної, статево-вікової, за різними уподобаннями.
Доцільно розглянути історико-етимологічне походження поняття честі. Стосовно гідності, слід зазначити, що вона утверджує принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства, визначаючи цим моральний стандарт його поведінки. Варто з'ясувати зміст поняття презумпція людської гідності, спосіб реалізації ідеї моральної гідності. Якщо поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, то поняття гідності висвітлює площину універсального.
Третє питання потребує визначення місця поняття совісті у системі моральної самосвідомості. Совість - внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Варто здійснити історико-етичний аналіз походження та розвитку поняття совісті від античності до творчості І. Канта та А. Швейцера. Слід зазначити, що імперативи совісті завжди максималістичні, вимагають від особи більшого, ніж вона здатна здійснити на даний момент, націлюють на творчо-критичний перегляд її загального ставлення до світу. Совість завжди повинна бути неспокійною, бентежити свого носія. Совість наполягає на практичному перетворенні цілісності духовного буття, реалізації його як дійового чинника моральної присутності людини у світі. Напрямами цього перетворення є розкаяння та вчинок.
У четвертому питанні слід визначити розкаяння як зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. Слід визначити сутність розкаяння як виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи. Засвідченням розкаяння перед Богом і людьми є покаяння. Доцільно зупинитись на поняттях покути та спокути та їх характеристиках. Стосовно сорому, слід зауважити, що він є одним з найскладніших феноменів людської самосвідомості. Варто проаналізувати погляди видатних мислителів на сором, етимологія терміна та визначити його як певний моральний стан особистості, певну внутрішньо заломлену й засвоєну ситуацію зустрічі з іншим, чужим Я. Важливо з'ясувати суть поняття „культура сорому", яка передбачає наявність усталених, чітко визначених форм регламентації людської поведінки, що зводили б для особи до мінімуму ризик потрапити в незручне становище, стати предметом осміяння або презирливого осуду.
Тестові завдання
Тема 22. Прикладна етика
1. Особливості національної етики.
2. Сімейна етика. Проблема відносин між поколіннями.
3. Релігійна етика. Специфіка функціонування християнської моралі.
4. Екологічна етика.
5. Біологічна та біомедична етика в добу глобальних технологій.
Основні категорії:
Національна етика, етноетика, особливості національного характеру, моральні традиції, батьківська етика, гендерна етика, конфесійна етика, гріх, каяття, покута, норми християнської моралі, приписи, екоетика, біоетика, біомедична етика, евтаназія, трансплантація органів, клонування.
Література
Методичні рекомендації
Перше питання потребує визначення особливої галузі етичних знань - етноетики. Аналізуючи негативний досвід минулих поколінь у питаннях національних переслідувань, варто визначити права людей на їх принципову рівність незалежно від національного походження. Заслуговує уваги розрізнення „пасивної" та активної національності, першої - як стихійної і підсвідомої, яка задається людині етногенетично, другої - свідомої й організованої, що формується на основі активного самоусвідомлення індивідів, які складають даний національний колектив. Окрему увагу слід приділити етиці міжнаціональних стосунків, аналізу понять національної відповідальності, національної провини. Розкриття питання завершити аналізом специфіки української національної етики та цінностей національного буття.
Друге питання слід розпочати із визначення сім'ї та її специфіки.
Необхідно назвати передумови міцного шлюбу. Слід зазначити причини, які викликають виникнення конфліктів у сім'ї. Особливу увагу слід приділити умовам правильного ведення культурної суперечки між партнерами у шлюбі. Окремо слід визначити ревнощі та нещирість як причини багатьох конфліктів.
Розкриття змісту третього питання вимагає знайомства з основним каноном християнства - Біблією. Аналіз її змісту дозволяє стверджувати, що це - книга мудрості, книга правди, книга життя. Слід розкрити основні положення християнської етики через тлумачення змісту Десяти заповідей Божих. Ця Богонатхненна Книга закликає відігнати від себе гнів, злість, байдужість, нетерпимість, жорстокість, заздрість, підступність і лицемірство. Слід відродити в собі доброчинність, щедрість, милосердя, співчуття, терпіння, віру.
Четверте питання вимагає визначення основних засад екологічної етики. З'ясування змісту таких понять як екологічна культура, екологічна свідомість, екологічна совість. Необхідно зосередитись на морально-людському ставленні до природи, понятті „обов'язку перед нащадками" принципі хронологічної об'єктивності, імперативах діалогу з майбутнім Окремо слід визначити процес екологізації моралі, принципи універсалістської етики, постулати морально-екологічної відповідальності. Ступінь екологічної культури завжди постає прямо пропорційно залежною від рівня досягнутої людиною екологічної свободи.
У п'ятому питанні слід розрізнити біоетику та біомедичну етику. Слід назвати їх засновників, основні ідеї, їх функції. Біоетика, як „етика життя", вивчає проблеми ціннісного характеру, що пов'язані з живим, біомедичними дослідженнями, проблемами охорони здоров'я, праці, етикою контролю над популяціями, проблемами існування рослин та тварин, прийняттям практичних рішень. Щодо біомедичної етики, то вона своїм смисловим ядром має медичну практику та піднімає ряд проблем: ставлення людини до життя та смерті, проблеми вмирання, межі життя, проблеми евтаназії, генної інженерії, трасплантології та ряд інших. Окремо слід розглянути основні принципи біомедичної етики.
Тестові завдання
Тема 23. Естетика XX століття: теоретичні пошуки
Основні категорії:
Художня творчість, естетичне, мистецтво, чуттєва діяльність, художня культура, естетизм, естетична свідомість, естетичні категорії, прекрасне, потворне, комічне, трагічне, піднесене, катарсис, мімезіс, естетичне виховання, краса, красивість, декор, дизайн,
Література
Методичні вказівки
Аналіз першого питання потребує звернення до творчості О. Конта, який заклав основи позитивізму та знайшов його продовження в концепції І. Тена. Необхідно здійснити аналіз запропонованих останнім понять „факт", „естетичний факт", „головний характер людини", „раса", „середовище", „момент". Слід зазначити великий вплив ідей І. Тена на французьких натуралістів. Особливу увагу вони приділяли поняттям „естетичний досвід", „естетична цінність", „синестезія", „імпульс", „стимул", „контамінація", зміст яких потребує пояснення у даному питанні. Щодо творчості Т. Манро, слід пояснити його прагнення реанімувати ідеї Конта, Спенсера, Аллена. Аналіз поняття „ненормативна естетика" дасть змогу уточнити понятійний апарат естетичної науки, запропонованої Т.Манро.
У другому питанні слід зосередитись на творчості А. Бергсона та Б. Кроче, які проголосили інтуїцію основною у науковому та художньому сприйнятті світу. Необхідно дати її визначення, сформулювати сутнісні ознаки. Аналізуючи поняття „естетична інтуїція", варто зауважити її зв'язок з ідеєю винятковості естетичного пізнання, з якої випливає ідея винятковості митця. Доцільно зупинитись на теорії мистецтва А. Бергсона. Стосовно продовжувача його ідей - Б. Кроче, слід зазначити • особливість створеної ним естетичної концепції, він вважав інтуїцію самостійною формою духовної активності, а естетику - наукою про інтуїтивне пізнання художнього факту.
Третє питання потребує аналізу з точки зору естетики творчості 3. Фрейда, який використав свою теорію в процесі аналізу художньої творчості конкретних митців. Вартими уваги є його ідея залежності геніальності та таланту митця від позасвідомого (снів, сновидінь, невдоволених бажань, потягів, фантазій). Слід назвати недоліки теорії Фрейда, визначити функції художньої творчості, запропоновані ним. Продовження ця теорія набула у творчості К. Юнга. Необхідно проаналізувати поняття „колективне позасвідоме", „архетип", „інтуїція", якими Юнг намагався обгрунтувати міфолого-символістичну сутність мистецтва.
У четвертому питанні слід проаналізувати феноменологічну естетику, представлену у творчості Р. Інгардена, який, використавши поняття інтенціональності Е. Гуссерля, створив концепцію „онтологічного плюралізму". Необхідно розкрити зміст цієї концепції, визначити поняття „інтерпретації", „естетичної" та „художньої" цінності. Доцільно також проаналізувати феноменологічну концепцію М. Дюфрена, який проголосив мистецтво вищим типом пізнання та засобом гальмування деперсоналізації та дегуманізації людини в умовах сучасного суспільства. Слід зупинитись на характеристиці взаємозв'язку мистецтва та політики, художньої та соціальної революцій, соціології та мистецтва, яку розробив М. Дюфрен.
У п'ятому питанні слід зазначити, що структуралізм займав визначальне місце в західноєвропейській естетиці 50-х років XX століття. Пояснення потребують творчість К. Леві-Стросса та його основні етапи дослідницького аналізу; концепція Р. Барта та розкриття проблеми творчості. Щодо герменевтики, актуальним є вивчення культурно-історичних текстів у творчості Ф. Шлейєрмахера, Г. Гадамера. Важливо з'ясувати роль мови у культурно-історичних утвореннях та „гри" як одного з основних понять у творчості Г. Гадамера. Необхідно з'ясувати зміст понять „герменевтичне коло", „текст", „художній твір", „мистецтво", щоб уявити собі герменевтичне розуміння мистецтва.
У шостому питанні екзистенціалістська естетика потребує аналізу в межах філософії екзистенціалізму, а саме творчості Ж. П. Сартра, А.Камю, М. Хайдеггера. Необхідно з'ясувати зміст понять „переживання", екзистенція", „модуси людського існування". Варто пояснити ідею "піклування", яка дала можливість формувати нове уявлення про час і простір. У творчості Сартра варто приділити увагу розумінню естетичного сприйняття як досвіду свободи свідомості, відокремленню естетичного від етичного, поділу людей на два типи, ідеї свободи, концепції часу, неаполітичності художніх явищ та процесів. Щодо естетичних поглядів А.Камю, то вартим уваги є його розуміння загальнолюдських цінностей, понять стиль" і „краса"; з'ясування співвідношення між бунтом, революцією і мистецтвом. Необхідно розкрити зміст його концепції „Стороннього", пояснити етичну функцію мистецтва, яке об'єднує людські зусилля в боротьбі проти зла, проблему абсурдності існування людини в світі.
В останньому питанні варто проаналізувати вплив неотомізму на естетичні концепції Заходу. Слід зупинитись на ідеї про акт і потенцію, проблемах літургійної музичної культури, пошуку шляхів гармонізації науки і віри. Детального аналізу потребують творчість Ж. Марітена, Г.Марселя, Е. Жільсона. Необхідно пояснити зміст понять „диктат краси", „мистецтво" у розумінні Марітена. Мистецтво розглядається філософом як єдність процесу „творення" і процесу „дії" - впливу конкретних творів на людину. Мистецтво розуміється ним як „мистецтво всередині митця, всередині його душі", тобто як приватна енергія, яку людина використовує для створення хорошого твору. Слід наголосити на ролі естетики неотомізму у вирішенні проблем естетико-етичного виховання.
Тестові завдання
Тема 24. Предмет, структура і завдання логіки
Основні категорії:
Мислення, міркування, логіка, формальна логіка, поняття, висловлювання, судження, обґрунтування, умовивід, закони логіки, логічний квадрат
Література
Методичні вказівки
Розкриття першого питання необхідно розпочати з визначення логіки як науки, з'ясувати причини її виникнення. Слід розглянути походження самого терміна "логіка", а також згадати, хто з видатних вчених стояв біля витоків логічної науки. Особливу увагу акцентувати на предметі, методі та значенні логічної науки.
Розкриваючи наступне питання „логічні засоби формування понять", слід дати визначення поняттю. Згодом звернути увагу на те, що правильно сформулювати те чи інше поняття про предмет можна з нескінченної кількості ознак предмета, визначивши ті, що становлять його сутність, тобто визначивши істотні його ознаки. А таке визначення можна здійснити саме з допомогою логічних засобів (або логічних прийомів): порівняння, аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення. Отже необхідно сконцентруватися на аналізі кожного з них, адже за допомогою таких засобів (чи прийомів) можна визначити не лише сутність досліджуваного об'єкта, а й необхідність його використання и навіть існування.
Готуючи семінарське заняття із запропонованої теми та переліку питань, необхідно письмово виконати таке завдання: навести приклади на кожне із логічних засобів формування понять (бажано один і той самий приклад на всі прийоми).
І таким чином, обґрунтувати необхідність такого сукупного взаємозв'язку даних прийомів при формуванні того чи іншого поняття про предмет. Адже лише сукупність таких засобів дасть чітке і повне уявлення про нього.
У третьому питанні з'ясувати у чому полягає сутність методу формалізації як основного методу сучасної логіки. Дати поняття формалізації в широкому та вузькому розумінні.
Потребує розгляду й питання щодо правильності міркування. Без здатності обґрунтовувати існуючі переконання немає справжніх і ґрунтовних знань. Отже, відповідаючи на запитання "що з чого випливає?", логіка виокремлює правильні способи міркувань від неправильних та систематизує перші. Необхідно дати визначення правильному міркуванню, і на основі цього визначення спробувати навести приклади таких міркувань на деякі схеми, що використовуються найчастіше:
1. "Якщо є перше, то є й друге; але другого немає; отже, немає першого.
2. "Якщо є перше, то є й друге; тобто, якщо немає другого, то немає й першого."
3. "Є, щонайменше, або перше, або друге, але першого немає; отже, є друге. "
4. "Або є перше, або друге, є перше, отже, немає другого".
5. "Неправильно, що є і перше, і друге; отже, немає першого або немає другого", „є перше або є друге, отже, неправильно, що немає першого і немає другого ".
Тестові завдання
Тема 25. Історична логіка як система логічних знань
1 Аристотель як засновник формальної логіки та автор „Аналітики".
2. Візантійські та західноєвропейські послідовники Аристотеля. Видатні мислителі епохи Відродження та Нового часу.
3. Поява математичної (символічної логіки). Лейбніц - засновник математичної логіки.
Основні категорії:
Історія логіки, логіка як наука, аналітична логіка, математична логіка,
Література
Методичні вказівки
Оскільки Аристотель був основоположником формальної логіки, необхідно зробити акценти на його заслугах, адже саме він прагнув створити таку науку про мислення, яка ґрунтувалася б на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. Слід також зауважити, що саме в Аристотеля логіка вперше стала окремою філософською дисципліною,
Своє головне поєднання за логікою Аристотель назвав „Аналітика перша і друга". Необхідно дати загальну характеристику цієї праці. Завданням логіки Аристотель розумів як дослідження і вказування методів, за допомогою яких відоме дане може бути зведене з елементами, які можуть стати джерелом його пояснень. Зауважити, що Аристотель виступає проти софістики, захищає принципи наукового знання. Слід також зазначити, що в „Аналітиці" поданий глибокий аналіз силогізму як особливої форми умовиводу, розглянуті фігури і правила силогізму, розкрита суть і загальні принципи доказів, прийоми визначення і поділу понять тощо.
Пізніше послідовники його логічного вчення об'єднали твори з логіки під загальною назвою „Органон".
Зазначити також, що Аристотель сформулював три закони формальної логіки - закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього. Необхідно навести приклади і дати загальну коротку характеристику основним законам логіки.
Розкриваючи суть наступного питання, слід особливу увагу звернути на те, що у галузі логіки багато відкриттів зробили учні Аристотеля: логіки Середньовіччя, логіки Нового часу, а також представники класичної філософії.
Дати загальну характеристику науковому внеску візантійських та західноєвропейських послідовників Аристотеля у розвитку логічних знань, а також ролі видатних мислителів епохи Відродження та Нового часу, зокрема: П'єра Раме, Еразма Роттердамського, Рудольфа Гоклена, Томаззо Кампанелли, Готфріда Лейбніца, Джорджа Буля, Френсіса Бекона, Томаса Гоббса та ін.
Розкриваючи суть третього питання семінару, слід акцентувати увагу на тому, що вперше актуальність сучасній логіці принесло застосування її засобів до розв'язання кризових ситуацій в математиці, що в свою чергу дало підставу відомому математику П.С.Порецькому заявити, що сучасна логіка за предметом є логікою, а за методом -математикою.
Слід наголосити й на тому, що у межах спеціального аналізу треба розрізняти поняття "сучасна логіка" і "математична логіка", і що математична логіка — це один із прикладних аспектів сучасної логіки, який досліджує основи математики.
Слід зробити акценти на тому, що Лейбніц першим почав будувати логічні числення, формалізував розширену силогістику і давав їй арифметичну інтерпретацію, розробив логіку відношень, досліджував аналогію між логікою і алгеброю, намагався аксіоматизувати логіку.
Тестові завдання
Тема 26. Логічні основи теорії аргументації
1. Поняття про аргументацію та її структура.
2. Логічний сенс операції доведення та його види.
3. Поняття спростування та його види.
4. Правила доказового міркування.
5. Логічні помилки, софізми, паралогізми, парадокси та антиномії.
Основні категорії:
Аргументація, види аргументації, доведення, спростування, доказове міркування, софізм, паралогізм, парадокс, антиномії.
Література
Методичні вказівки
Висвітлюючи дану тему, слід у першому питанні семінарського заняття розкрити поняття про аргументацію, визначити її структурні елементи. Оскільки у структурі аргументації розрізняють тезу, аргументи та форму (схему), то необхідно дати їм визначення та загальну характеристику.
Розкриваючи суть другого питання, насамперед, необхідно дати визначення доведенню, зазначивши, що логічну основу кожного доведення (його схему) становить закон логіки. Слід також наголосити на тому, що логічну структуру доведення складають такі елементи: теза, аргументи, демонстрація.
Висвітлюючи третє питання семінарського заняття необхідно, насамперед, дати визначення спростуванню, зазначивши, що на практиці доводиться не лише аргументовувати, доводити, переконуватись і переконувати інших в істинності якогось твердження, а й піддавати певні твердження критиці. Слід дати визначення критиці, наголосивши на тому, що частковим випадком критики є спростування.
Особливу увагу у четвертому питанні зосередити на структурних елементах спростування, дати їм загальну характеристику. Операція доведення підпорядковується певним правилам, порушення яких спричиняє відповідні помилки як щодо тези, так і щодо аргументів чи демонстрації.
Обов’язково у п'ятому питанні слід зазначити, що помилки, які допускаються у процесі міркування, пов'язані з порушенням певних законів, правил логіки. Причиною цього можуть бути недостатні знання предмета, низька логічна культура, або навмисне, свідоме порушення логічних законів, правил. У зв'язку з цим, помилки, що допускаються у міркуванні, поділяються на софізми й паралогізми.
Перед тим як перейти до аналізу поняття "софізм" слід зауважити, що похідними від цього поняття є поняття "софіст" і "софістика".
Необхідно дати аналіз цим визначенням помилок. Розуміння проблем доведення і спростування було б неповним без з'ясування понять „парадоксу" та „антиномії".
Необхідно розглянути дефініції цих понять і дати їм загальну характеристику.
Тестові завдання
Тематика рефератів:
1.Світогляд і філософія як форми людського самовизначення в світі.
2.Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.
3.Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.
4.Філософсько-світоглядне значення рпоблеми “Схід – Захід” в її сучасному окресленні.
5.Філософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.
6.Сучасна оцінка вихідних філософських ідей буддизму.
7.Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.
8.Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.
9.Умови та чинники формування античної філософії.
10.Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.
11.Життя та філософська діяльність Сократа.
12.Філософське вченя Платона.
13.Вихідні ідеї філософії Арістотеля.
14.Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
15.Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античної епохи до Середньовіччя.
16.Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
17.Схоластика та містика як провідні напрями середньовічної філософії.
18.Вихідні ідеї філософії гуманізму та їх світоглядне значення.
19.Роль ренесансної філософії у формуванні європейської науки.
20.Проблеми оцінки історичної ролі епохи Відродження у розвитку європейської культури.
21.Сутність та причини утвердження механістичного світогляду в Європі Нового часу.
22.Тлумачення пізнання в філософії Нового часу.
23.Філософія Нового часу про світобудову.
24.Вчення Б.Паскаля про людину та її місце в світі.
25.Особливості та здобутки німецької класичної філософії.
26.Ідея “коперниканського перевороту” в філософії І.Канта та її сучасне значення.
27.Філософські ідеї Г.Гегеля.
28.Філософія Л.Фейєрбаха та її вплив на європейську філософію.
29.Вихідні засади некласиної філософії.
30.Концепція переоцінки цінностей у філософії Ф.Ніцше.
31.Песимістична етика А.Шрпенгауера та її сучасна оцінка.
32.Ідеї філософії С.К’єркегора; С.К’єркегор як попередник екзистенціалізму.
33.Сучасна оцінка вихідних ідей філософії позитивізму.
34.Філософські ідеї Ф.Ніцше та їх суперечливий вплив на громадську думку.
35.Вихідні ідеї основних представників філософії екзистенціалізму.
36.Вплив ідей філософської антропології на сучасне розуміння людини.
37.Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму; їх вплив на духовне життя ХХ ст.
38.Провідні напрями релігійної філософії ХХ ст.
39.Філософський постмодерн: вихідні ідеї та їх оцінка.
40.Філософська думка Київської Русі в контексті давньоруської духовності.
41.Філософські ідеї українських гуманістів та їх сучасне значення.
42.Духовні пошуки І.Вишенського.
43.Філософська думка Києво-Могилянської академії; вчення про світобудову та пізнання.
44.Життя та філософська творчість Г.Сковороди.
45.Філософські ідеї М.Гоголя.
46.Вихідні філософсько-світоглядні ідеї В.Вернадського.
47.Розвиток філософії в українській діаспорі у ХХ ст.
48.Особливості розвитку сучасної філософії в Україні.
49.Значення проблеми буття для філософії.
50.Людські виміри проблеми буття.
51.Класичне та некласичне розуміння буття.
52.Проблеми і труднощі наукового вивчення свідомості.
53.Суттєві ознаки людської свідомості та її принципова відмінність від інтелекту тварин.
54.Свідомість і самосвідомість.
55.Порівняльний аналіз основних концепцій походження свідомості.
56.Функції свідомості та проблема людського самовиховання.
57.Буття, життя та існування як характеристики людини.
58.Проблема виникнення людини в її сучасному окресленні.
59.Екзистенція людини та її екзистенціали.
60.Поняття особи та особистості. Роль особи в історії.
61.Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти.
62.Людина в пошуках сенсу буття та власного життя.
63.Проблеми відношення “Я і Ти”, “Я та Інший” у сучасній філософії.
64.Поняття особистості у філософії персоналізму.
65.Поняття пізнання та його види.
66.Рівні пізнання та їх взаємозв’язок.
67.Проблема істини в пізнанні. Основні концепції істини.
68.Предмет та проблеми філософії історії.
69.Рушійні сили історії.
70.Людина та історія: можливі ракурси співвідношення.
71Соціальна філософія про актуальні проблеми сучасного вивчення суспільства.
72.Суспільство та природа: спільне, відмінне та проблеми взаємодії.
73.Роль духовних чинників в життєдіяльності суспільства.
74.Людина і суспільство: актуальні проблеми взаємозв’язку.
75.Місце і роль людини в сучасному суспільстві.
76.Суттєві ознаки культури та їх значення для пояснення проявів культури.
77.Чи існує прогрес в культурі?
78.Поняття цивілізації. Співвідношення культури та цивілізації.
79.Актуальні завдання сьогоднішнього осмислення глобальних проблем.
Аналітичний тест
(Хто автор цих висловів? Яку філософську ідею вони акумулюють?
Що вони значать для сучасності?)
1. “Пізнай самого себе”.
2. ”Я знаю лише те, що я нічого не знаю”.
3. ”Усе тече, усе змінюється”.
4. ”Людина є мірою всіх речей”.
5. ”Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку”.
6. ”Немає нічого, окрім атомів і порожнечі”.
7. ”Знання – це пригадування” (анамнез).
8. ”Вірю, тому що абсурдно”.
9. ”Філософія є служницею богослов’я”.
10. ”Якщо Бога не було б, його слід було видумати”.
11. ”Мені довелося обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”.
12. ”Дій згідно з такою максимою, яка водночас може стати загальним законом”.
13. ”Існувати, отже, бути сприйманим”.
14. ”Я мислю, отже, я існую”.
15. ”Трохи розуму і трохи філософії віддаляють від Бога; більше розуму і більше філософії знову приводять до Нього”.
16. ”Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа в тому, щоб змінити його”.
17. ”Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті”.
18. ”Чого не бажаєш собі, того не роби іншому”.
19. ”Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?”.
20. ”Людина може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби”.
21. ”Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.
22. ”Хай ніхто не зволікає із заняттями філософією у молоді літа, а на старості не втомлюється заняттями нею, адже для душевного здоров’я ніхто не може бути ні недозрілий, ні перезрілий”.
23. ”Істинна філософія є істинною релігією, а істинна релігія є істинною філософією”.
24. ”Кожний народ тим більше є громадянським і освіченим, чим краще в ньому філософствують”.
25. ”Подивись тепер на людину і пізнай її. Ти бачив у колоску солому з половою? Що ж таке колосок? Колосок є сама сила, у котрій міститься стебло зі своїми гілками і остюк з половою. Чи не в зерні все це заховане? Чи побачив ти у колоску те, чого раніше не бачив? Тепер пізнавай у людині те, що для тебе не було видимим”.
Список рекомендованої літератури:
а) свідомість;
б) філософія;
в) світогляд;
г) мораль.
а) об’єктивна дійсність;
б) співвідношення “людина – світ”;
в) співвідношення “матерія – дух”;
г) діяльність людини.
а) методологічну;
б) ілюзорно-компенсаторну;
в) критичну;
г) аксіологічну.
а) експериментальний метод;
б) метод моделювання;
в) діалектичний метод;
г) метод виключення помилок в судженнях.
а) Веди;
б) Упанішади;
в) Махабхарата;
г) Рамаяна.
а) перетворення суспільства;
б) першооснов світу;
в) пізнання світу;
г) страждання і щастя.
а) мокша;
б) карма;
в) сансара;
г) Брахман.
а) ідею відплати;
б) вчення про переселення душ;
в) відсутність страждань;
г) звільнення від кола перероджень.
а) буддизму;
б) джайнізму;
в) індуїзму;
г) брахманізму.
а) вайшешика;
б) легізм;
в) ньяя;
г) санкх’я.
а) природний закон;
б) життєвий шлях людини;
в) божественне провидіння;
г) необхідність соціальних перетворень.
а) занурення у природний світ;
б) пізнання потойбічного;
в) пізнання протилежностей;
г) пізнання Неба.
а) гуманність;
б) проблема;
в) добро;
г) абсолют.
а) Геракліт;
б) Піфагор;
в) Фалес;
г) Анаксімандр.
а) Зенон Елейський;
б) Фалес;
в) Геракліт;
г) Піфагор.
а) вогонь;
б) апейрон;
в) земля;
г) вода.
а) вогонь;
б) земля;
в) повітря;
г) вода.
а) Платон;
б) Сократ;
в) Піфагор;
г) Ксенофан.
а) Фалеса;
б) Геракліта;
в) Піфагора.
г) Протагора.
а) мілетська;
б) піфагорійська;
в) елеатська;
г) іонійська.
а) Сократ;
б) Протагор;
в) Платон;
г) Аристотель.
а) Епікур;
б) Сократ;
в) Геракліт;
г) Демокріт.
а) Демокріт;
б) Сократ;
в) Аристотель;
г) Епікур.
а) Аристотелю;
б) Сократу;
в) Епікуру;
г) Демокріту.
а) відображенням дійсності;
б) здобуттям істини;
в) пригадуванням;
г) розумовою діяльністю.
а) прагненні до задоволення;
б) відсутності хвилювань;
в) праці;
г) творчості.
а) неоплатонізму;
б) стоїцизму;
в) скептицизму;
г) епікуреїзму.
а) К.Тертулліан;
б) А.Августин;
в) Ф.Аквінський;
г) Росцелін.
а) космоцентризм;
б) теоцентризм;
в) природоцентризм;
г) антропоцентризм.
а) матеріалістичною;
б) пантеїстичною;
в) дуалістичною;
г) теологічною.
а) апологетика;
б) патристика;
в) схоластика;
г) неоплатонізм.
а) середньовіччя;
б) Нового часу;
в) Просвітництва;
г) німецької класичної філософії.
а) реалізм;
б) номіналізм;
в) концептуалізм;
г) апологетика.
а) реалізм;
б) номіналізм;
в) концептуалізм;
г) апологетика.
а) А.Кентерберійський;
б) Росцелін;
в) Еріугена;
г) Ф.Аквінський.
а) У.Оккам;
б) П.Абеляр;
в) Росцелін;
г) Ф.Аквінський.
а) Еріугена;
б) Аврелій Августин;
в) Фома Аквінський;
г) П’єр Абеляр.
а) Ф.Аквінський;
б) А.Кентерберійський;
в) П.Абеляр;
г) А.Августин.
а) антропологізм;
б) теоцентризм;
в) агностицизм;
г) теорія „подвійної істини”.
а) Августин
б) П’єр Абеляр;
в) Фома Аквінський;
г) Ібн-Рошд.
а) метафізика;
б) магія;
в) теоцентризм;
г) гуманізм.
а) екзистенціалізм;
б) волюнтаризм;
в) антропоцентризм;
г) гуманізм.
а) розділ підручника з антропології;
б) твір П’єтро Помпонацці;
в) філософські погляди, згідно з якими людина є центром і вищою метою світобудови;
г) філософське вчення про людину.
а) філософія природи;
б) ідея єдності Бога і природи;
в) віра в людину, як вільну і необмежену в своїх можливостях;
г) ідея божественного творення світу.
а) Платона;
б) Аристотеля;
в) Дж. Бруно;
г) Ф.Аквінського.
а) Дж.Бруно;
б) М.Копернік;
в) Г.Галілей;
г) М.Кузанський.
а) у доведенні буття Божого;
б) у проблемі універсалій;
в) в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання;
г) у дослідженні проблеми творчості.
а) сенсуалізм;
б) скептицизм;
в) раціоналізм;
г) емпіризм.
а) Дж.Локк;
б) Р.Декарт;
в) Т.Гоббс;
г) Ф.Бекон.
а) сенсуалізм;
б) скептицизм;
в) раціоналізм;
г) емпіризм.
а) Г.Лейбніц;
б) Р.Декарт;
в) Б.Спіноза;
г) Ф.Бекон.
а) Р.Декарт;
б) Дж.Локк;
в) Ф.Бекон;
г) Т.Гоббс.
а) Р.Декарт;
б) Дж.Локк;
в) Ф.Бекон;
г) Т.Гоббс.
а) Р.Декарт;
б) Г.Лейбніц;
в) Б.Паскаль;
г) Дж.Локк.
а) субстанція;
б) матерія;
в) атом;
г) дійсність.
а) Ж.-Ж.Руссо;
б) Вольтеру;
в) Ш.Монтеск’є;
г) Д.Дідро.
а) Д.Дідро;
б) Ш.Монтеск’є;
в) Ж.-Ж.Руссо;
г) К.Гельвецій.
а) принцип „спорідненої праці”;
б) „суспільний договір”;
в) „природне право”;
г) „категоричний імператив”.
а) заперечення можливості пізнання світу;
б) розділ теоретичної механіки;
в) додосвідне знання;
г) вчення про гармонію суспільних відносин.
а) Г.Гегель;
б) І.Кант;
в) Л.Фейєрбах;
г) Й.Г.Фіхте.
а) скептицизм;
б) сенсуалізм;
в) агностицизм;
г) гносеологізм.
а) Г.Гегель;
б) І.Кант;
в) Л.Фейєрбах;
г) Й.Г.Фіхте.
а) діалектика;
б) метафізика;
в) структуралізм;
г) герменевтика.
а) агностицизм;
б) об’єктивний ідеалізм;
в) волюнтаризм;
г) „антропологічний матеріалізм”.
а) Ж.-Ж.Руссо;
б) Ф.Бекона;
в) Г.Фіхте;
г) Г.Гегеля.
а) волюнтаризм;
б) позитивізм;
в) екзистенціалізм;
г) „філософія життя”.
а) Ф.Ніцше;
б) А.Шопенгауер;
в) З.Фрейд;
г) С.К’єркегор.
а) Г.Спенсер;
б) О.Конт;
в) К.Поппер;
г) Л.Вітгенштейн.
а) воля;
б) емоції;
в) „передсвідоме”;
г) „несвідоме”?
а) А.Камю;
б) Ж.-П.Сартр;
в) К.Ясперс;
г) П.Тейяр де Шарден.
а) З.Фрейд;
б) Г.Лейбніц;
в) К.Леві-Строс;
г) М.Хайдеггер.
а) вчення про логіку як загальну систему знаків;
б) вчення про буття;
в) вчення про практику;
г) філософія існування.
а) персоналізм;
б) неотомізм;
в) неопозитивізм;
г) неофрейдизм.
а) розвивав „філософію серця”;
б) був матеріалістом;
в) розвивав теорію „спорідненої праці”;
г) створив вчення про „дві натури і три світи”.
а) проблема політичної влади;
б) боротьба проти кріпацтва;
в) пізнання природи;
г) проблема людини.
а) С.Оріховський;
б) Ф.Прокопович;
в) П.Куліш;
г) М.Гулак.
а) Г.Сковорода;
б) І.Гізель;
в) Ф.Прокопович;
г) М.Костомаров.
а) Т.Шевченком;
б) М.Костомаровим;
в) П.Кулішем;
г) М.Драгомановим.
а) П.Куліш;
б) М.Максимович;
в) М.Гулак;
г) М.Костомаров.
а) „філософія серця”;
б) волюнтаризм;
в) скептицизм;
г) матеріалізм.
а) демократію;
б) монархію;
в) тиранію;
г) деспотію.
а) гносеологія;
б) онтологія;
в) аксіологія;
г) антропологія.
а) матерія;
б) речовина;
в) Всесвіт;
г) поле.
а) закон заперечення заперечнення;
б) закон взаємного переходу кількісних та якісних змін;
в) закон єдності та боротьби протилежностей;
г) закон збереження і перетворення матерії.
а) свідомість;
б) відображення;
в) мислення;
г) несвідоме.
а) свідомість;
б) відображення;
в) мислення;
г) несвідоме.
а) політика;
б) атеїзм;
в) філософія;
г) мораль.
а) метафізика;
б) діалектика;
в) герменевтика;
г) софістика.
а) діалектика;
б) метафізика;
в) софістика;
г) еклектика.
а) діалектика;
б) метафізика;
в) софістика;
г) еклектика.
а) діалектика;
б) метафізика;
в) софістика;
г) еклектика.
а) негативна діалектика;
б) догматизм;
в) релятивізм;
г) еклектика.
а) негативна діалектика;
б) догматизм;
в) релятивізм;
г) еклектика.
а) теорія;
б) концепція;
в) ідея;
г) закон.
а) закон заперечення заперечнення;
б) закон взаємного переходу кількісних та якісних змін;
в) закон єдності та боротьби протилежностей.
а) закон заперечення заперечнення;
б) закон взаємного переходу кількісних та якісних змін;
в) закон єдності та боротьби протилежностей.
а) закон заперечення заперечення;
б) закон взаємного переходу кількісних та якісних змін;
в) закон єдності та боротьби протилежностей.
а) творчість;
б) виробництво;
в) пізнання;
г) діяльність.
а) знання;
б) досвід;
в) історія;
г) практика.
а) моральних оцінках;
б) поняттях;
в) метафорах і символах віри;
г) художніх образах.
а) заблудження;
б) істина;
в) практика;
г) творчість.
а) заблудження (омана);
б) істина;
в) практика;
г) творчість.
а) абсолютна істина;
б) відносна істина;
в) об’єктивна істина;
г) конкретна істина.
а) абсолютна істина;
б) відносна істина;
в) об’єктивна істина;
г) конкретна істина.
а) практика;
б) активність суб’єкта;
в) суперечність знання і незнання;
г) досягнутий результат.
а) соціалізація;
б) індивідуалізація;
в) виховання;
г) антропосоціогенез.
а) необхідність;
б) вибір;
в) праця;
г) свобода.
а) свобода;
б) дійсність;
в) необхідність;
г) об’єктивність.
а) духовне виробництво;
б) матеріальне виробництво;
в) пізнання;
г) виробництво потреб.
а) виробничі відносини;
б) засоби виробництва;
в) предмети праці;
г) продуктивні сили.
а) засоби виробництва;
б) предмети виробництва;
в) продуктивні сили;
г) виробничі відносини.
а) географічне середовище;
б) суспільство;
в) природа;
г) антропосфера.
а) М.Хайдеггер;
б) М.Шелер;
в) П.Тейяр де Шарден;
г) В.Вернадський.
а) техносфера;
б) ноосфера;
в) біосфера;
г) антропосфера.
а) соціальна філософія;
б) філософська антропологія;
в) філософія історії;
г) історія філософії.
а) релігія;
б) мораль;
в) віросповідання;
г) свідомість.
а) догматика;
б) каноніка;
в) теологія;
г) екзегетика.
а) апологетика;
б) догматика;
в) каноніка;
г) есхатологія.
а) компенсаційна;
б) терапевтична;
в) регулятивна;
г) методологічна.
а) віра;
б) релігійна свідомість;
в) богослов’я;
г) релігійний обряд.
а) релігійний обряд;
б) релігійний культ;
в) богослужбовий канон;
г) релігійна свідомість.
а) релігійний обряд;
б) релігійний культ;
в) богослужбовий канон;
г) релігійна свідомість.
а) релігійний обряд;
б) молитва;
в) релігійний культ;
г) богослужбовий канон.
а) деномінація;
б) секта;
в) харизматичний культ;
г) релігійна група.
а) деномінація;
б) секта;
в) харизматичний культ;
г) релігійна група.
а) деномінація;
б) секта;
в) харизматичний культ;
г) церква.
а) деномінація;
б) секта;
в) харизматичний культ;
г) релігійна група.
а) мораль;
б) право;
в) мужність;
г) доброчесність.
а) закон;
б) мораль;
в) свідомість;
г) релігія.
а) добро;
б) благо;
в) щастя;
г) краса.
а) моральна норма;
б) моральна цінність;
в) моральні відносини;
г) закон.
а) ідеали;
б) цінності;
в) норми;
г) традиції.
а) етика;
б) мистецтвознавство;
в) естетика;
г) культурологія.
а) Аристотель;
б) О.Баумгартен;
в) Г.Гегель;
г) К.Маркс.
а) гносеологія;
б) логіка;
в) феноменологія;
г) аксіологія.
а) Платона;
б) Сократа;
в) Аристотеля;
г) Піфагора.
а) закон тотожності;
б) закон протиріччя;
в) закон виключеного третього;
г) закон контрапозиції.
а) закон тотожності;
б) закон протиріччя;
в) закон виключеного третього;
г) закон контрапозиції.
а) закон тотожності;
б) закон протиріччя;
в) закон виключеного третього;
г) закон контрапозиції.
а) закон тотожності;
б) закон протиріччя;
в) закон виключеного третього;
г) закон достатньої підстави.
а) дедукція;
б) індукція;
в) припущення;
г) доведення.
а) дедукція;
б) індукція;
в) припущення;
г) доведення.
а) закон логіки;
б) умовивід;
в) судження;
г) доведення.
Питання до іспитів.
Змістовний модуль І.
Змістовний модуль ІІ.