Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Як клаузула співвідноситься з римою?
Рима — це співзвучність у закінченні віршових рядків. Клаузула — це закінчення віршового рядка, і римоване, і неримоване, включаючи останній склад. Як і клаузули, рими бувають чоловічі, жіночі, дактилічні й гіпердактилічні. Білі вірші не мають рим, але клаузули в них упорядковані: або весь вірш побудований на однотипних клаузулах, або вони чергуються в певному порядку. Наприклад:
Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято...
Це уривок з драматичної поеми Лесі Українки «В катакомбах», написаної білим п'ятистопним ямбом з поєднанням чоловічих і жіночих клаузул.
Клаузула буває у кожному рядку, а рима об'єднує не менше двох рядків.
Стиль (з лат. в Шов) у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.
Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.
Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.
Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.
Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди:науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення* Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.
Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності. (Докладніше див. розділ 5.)
ОРНАМЕНТАЛЬНИЙ СТИЛЬ — стиль, характерний для літератури Київської Русі XII ст. Його основними ознаками є мозаїчність, використання старого матеріалу як прикраси нового твору, вільне зміщення в часі, смілива зміна теми, включення до оповіді численних відгалужень від основної теми, символічність відтворення дійсності тощо.
Творам, написаним у XII ст., притаманні нагромадження прикрас, гіперболізація, протиставлення, ускладнений синтаксис, яскрава ритмізація мови. У них цінується не дотримання традицій, а новації.
Ознаки орнаментального стилю чітко проявилися в проповідях Кирила Туровського, Климента Смолятича, Серапіона та ін., у «Києво-Печерському патерику», в літописах (Галицько-Волинський, Київський), молитвах і навіть у юридичних пам'ятках.
Найвизначнішою пам'яткою, в якій орнаментальний стиль відбився з найбільшою повнотою, є «Слово о полку Ігоревім». Із цим стилем пов'язане так зване «плетеніє словес».
Елементи орнаментального стилю «відновилися» в творчості українських і російських письменників першої третини XX ст.
А. Характеристика
1. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій.
2. Стиль 12-го ст. втратив багато основних рис стилю 11-го ст., що можна було б схарактеризувати й „неґативно“ через утрату рис стилю 11 віку. Але до багатьох рис стилю 11- го віку можемо вказати в літературі 12 ст. і нові риси. Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Та іноді твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й самий зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріял та використовують його як прикраси нового твору (збірка прислів’їв в „Молениї“ Данила, різні згадки про старих князів та наслідування Бояна в „Слові о полку Ігореві“). Або провідна думка не просто розвивається в творі, але проходить через численні окремі мотиви (пор. зокрема „Печерський Патерик“ або „Слово о полку Ігореві“). Письменник навіть іноді всю будову твору робить „мозаїчною“, весь час працює з матеріялом зовсім різних шарів, як автор „Слова о полку Ігореві“, в якого сучасна йому дійсність чергується то з спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну, або автор Київського та Галицько-волинського літописів, в яких /134/ за викладом подій почувається трохи не на кожному кроці літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не роблять враження безпорадности, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю до тієї складної тканини. подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору.
3. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого „середньовіччя“ (в тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно „символічний“, усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть „найреалістичнішого“ мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку надзвичайне значення (також у барокку і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися лише на пізнанні безпосередньо даного, а шукає за ним або „під ним“ іншого, глибшого, міцнішого „дійсного буття“. Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку „символічного стилю“.
Прості порівняння замінюються тепер розвиненими символічними картинами: битва — це пир або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку ролю, здається, досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі прості порівняння з символічними образами, напр., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише „натякають“ різні інші образи. Символіка не лише засіб, а до певної міри самоціль.
4. Так само самоціллю зробилася і вся стилістика взагалі, вона не лише служить змістові, а має самостійну вартість: досить порівняти твори Іларіона, з винятково численними для 11-го століття прикрасами, та Кирила Турівського, у якого іноді прикраси розростаються в величезну будову, що за нею принаймні на певний час, забувається безпосередній зміст твору; досить пригадати історичну „орнаментацію“ „Слова о полку Ігореві“, за якою забувається мета того „золотого слова“ Святославового, з яким ці історичні прикраси сполучені; „Молениє“ Данила взагалі є не що інше, як гра стилістичними прикрасами без якоїсь „ділової“ мети щось конкретне розповісти (без „комунікаційної“ функції).
Що стиль є самоціль, це найбільше видно з певного „здрібніння“ тематики творів 12-13 ст. Вся стилістична розкіш „Слова о полку Ігореві“ має на меті прославлення зовсім другорядної /135/ та невдалої виправи дрібних князів; літописи філігранно розроблюють описи дрібних та щоденних подій і т. д. Підстава для цього — не лише „здрібніння“ самої політики, самих подій, а також — перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору.
На лише накупчення прикрас характеристичне для стилю 12-13 ст. Таке накупчення прикрас, що були відомі й раніше, є, напр., розвиток алітерації в „Слові о полку Ігореві“, накупчення порівнянь у Кирила Турівського або широкі малюнки світу демонів в „Патерику“, тоді як „житіє“ Феодосія лише коротко згадувало про „спокуси“ Феодосія. Маємо характеристичні нові прикраси — невмірковані перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими. Якщо про постійні епітети, що нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в „Слові о полку Ігореві“, то знаходимо в різних інших творах того часу багато улюблених епітетів, що серед них найтиповішим для духу часу є слово „золотий“. Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас. Здається, почали високо цінити і ориґінальність творів, стилістично нове та незвичайне в них.
5. Впадають у вічі й риси ідеологічного розвитку. Поперше, чимала зміна християнського ідеалу. Тепер зустрічаємо ідеологію, яку можна назвати послідовно „аскетичною“. Але аскетична ідеологія йде поруч помітного присилення світу, зі збільшенням його принад. В „Печерському патерику“ бачимо, як хвилі світу заливають навіть Печерський манастир. Аскетика перетворюється з боротьби тихої, захованої в глибині печер, у послідовну війну всьому оточенню, навіть ближчому оточенню ченців у манастирі. Для нас важлива не лише зміна об’єктивного стану речей, а зміна того літературного освітлення, якого надається постійним елементам чернечого життя. Про аскетичні чини в літературі 11-го ст. довідувалися головним чином з повісти про Ісакія, але в ній аскетичні чини змальовано з метою перестерегти від надмірної аскези. Тепер же аскезу змальовують як найвищий ідеал. Замість християнського оптимізму перших часів християнізації зустрічаємо песимістичні суди про життя, аж до жахливого уявлення Серапіона про землю, яка хоче струсити з себе весь заплямлений гріхом рід людський.
Дуже цікаво, що певний матеріяльний занепад зовсім не завадив „світові“ залишитися самосвідомим та навіть зарозумілим. Важлива риса ідеології цього часу — самосвідомість світу. Літературна дійсність зовсім не завжди відповідає об’єктивному станові речей. Замість Київської держави европейського /136/ значення маємо в 12-му віці кілька дрібних та навіть мініятюрних князівств, які починають утрачати значення навіть у межах східньої Европи (крім Галицько-Волинського князівства, яке, одначе, не могло мати вже київських претенсій на панування над північчю та північним сходом), в справи яких починають дуже активно втручатися навіть номади-половці. Але література описує далеко більше розкоші, блиску, „золота“, аніж література попереднього століття. „Світ“ не зробився могутнішим навіть у порівнянні а церквою. В певних межах він помітно християнізувався (право). Але він сам себе почуває великою мірою самостійнішим та вищим, а церква почуває його небезпечнішим та загрозливішим, ніж давніше. Найскорше можна цю зміну ідеологічних настроїв зхарактеризувати, як порушення тієї гармонії між „світом“ та церквою, яка в 11-му в. не стільки існувала, скільки здавалася постулатом, на здійснення якого є багато надій. Це порушення гармонії підвищило самовпевненність обох сторін, на боці „духовному“ зріс відпір проти світу, на боці світу — байдужість до ідеалів християнства.
6. Можна вважати, що цей літературний (а почасти й ідеологічний) розвиток є збільшенням, присиленням тих впливів Візантії, які діяли ще в 11-му віці. До певної міри це так: в 11-му віці літературний вплив Візантії обмежувався лише на певні елементи, протягом 11-го в. він зріс, а в 13-ому та 13-му вв. прийшли нові візантійські літературні та культурні впливи. Література 12-го в. зростала на основі того самого візантійського матеріялу, що й література 11-го в., але опанувала його ліпше, наслідувала вміліше. Але важливо є те, що візантійський вплив підтримував тепер ті суттєві зміни стилю, а почасти й ідеології, про які ми говорили вище.
В. Оповідання
1. В протилежність усім іншим ґатункам літератури кількість ориґінальних оповідань у 12-13 в. не збільшилася, навпаки їх написано менше, ніж у першому періоді нашої літератури. Не виключене, що деякі окремі оповідання, що збереглися в складі „Пролога“, оброблені або й складені в Києві, але з певністю про це тепер нічого сказати не можна.
2. Двоє символічних оповідань дійшли до нас від Кирила Турівського Зміст їх не ориґінальний: зміст першого зустрінемо і на Сході і на Заході. Зміст другого в основі позичено з „Варлаама й Йоасафа“. /156/
Перше оповідає про дотепного господаря, що доручив свій виноградник стерегти кульгавому та сліпому, щоб вони все бачили та чули, а з другого боку кожен з них сам не міг окрасти виноградник. Але кульгавий сів на плечі сліпому і той заніс його до виноградинка. Тут широко викладено символічний сенс оповідання: господар — Бог, кульгавий — тіло, сліпий — душа *.
*) Вказували на подібність до цього оповідання одного місця з Талмуду. Але був і відповідний грецький текст (апокрифічна книга Єзекііля); грецький текст у цілому не зберігся, але залишилися цитати з нього в отців церкви. Кирило міг використати грецький текст, а можливо, що був і слов’янський переклад цього апокрифу.
Друге оповідання, що зміст його взятий з „Варлаама та Йоасафа“, розповідає про нерозумного царя, що „не боявся ані Бога, ані людей“. Пого вигнано з міста. Блукаючи, знайшов він печеру, де було повно військової зброї, а там сидів та веселився якийсь чоловік. Виклад — ширший за саме оповідання. Образи пояснюються так: місто — людське тіло, цар — дух, печера — манастир з його духовною зброєю і т. д. Оповідання закінчує похвала чернечому життю. Виклад не настільки прикрашений, як у проповідях Кирила, але теж рясно вживає стилістичних прикрас. Мова часто ритмізована або складається з коротких речень, що утворюють певний мовний ритм.
Символічний виклад надзвичайно широкий та детальний: так, порівнявши місто з тілом, Кирило зупиняється на значенні всіх окремих змислів людини як джерел спокуси, це, мовляв, — мешканці міста; пояснивши зброю, як зброю духовної боротьби, він говорить окремо про різні її види тощо. Кирило дуже поширює свої джерела, додаючи різні мотиви (напр., в оповіданні „Варлаам та Йоасаф“ зброї немає), головне, символічний виклад.
3. Далі окремі оповідання знайдемо в літописах. Це знову, як і в оповіданні про забиття Бориса та Гліба, є ніби підготовні праці до пізніших „житій“. Але церква не знайшла за потрібне чи можливе проголошувати святими всіх героїв цих оповідань.
Оповідання про забиття князя Ігоря, вставлене в Іпатіївський літопис під р. 1147. Воно, на жаль, злите з оповіданням про ті самі події в рамках історії кн. Із’яслава. Виділити оповідання про забиття Ігоря можна лише завдяки його житійному стилеві, неприхильному ставленню автора до киян та бракові звичайних для літопису того часу рис — розмов, на які звичайно розкладені літописні оповідання.
Під час війни київського кн. Із’яслава з чернігівськими князями Ігор Олегович опинився в полоні в князя Із’яслава, де і став ченцем. Але кияни, пригадуючи, які прикрі пригоди /157/ виникли колись коло полоненого князя Всеслава, вирішили забити Ігоря. Автор оповідання вкладає в думки Ігоря різні побожні міркування, окремі вирази нагадують історію забиття Бориса та Гліба. Закінчується оповідання в стилі житійному: „В руці Божі передав дух свій і скинув вбарання тлінної людини, вдягнув нетлінне та многострадальне вбрання Христове, від якого і увінчано його мученицьким вінцем“.
4. Ліпше збереглося оповідання про забиття Андрія Боголюбського (1175 р.). Цей великий ворог південної Руси, безумовно сміливий вояк та здібний політик, переніс свою столицю до Володимира Суздальського; за зразком київських князів, що мали побіч столиці ще резиденцію — Вишгород, він жив не в Володимирі, а в „сільці“ Боголюбові. Забили його власні бояри, перелякані його самовладною політикою та суворим переслідуванням боярської опозиції. Хтось з близьких до нього людей, киянин, або можливо й переяславець, склав оповідання про забиття князя (сподіваючися, можливо, що князя пізніше оголосять святим). Оповідання це ввійшло в київський літопис навіть під окремою назвою.
Оповідання починається широким описом церковних будов князя. Ці описи дуже характеристичні для свого часу барвистістю викладу. Князь
прикрасив її іконами многоцінними,
золотом і камінням дорогим,
і перлами великими безцінними,
і прикрасив її різними таблицями,
і аспідними таблицями прикрасив,
і усякими прикрасами чудово вбрав її,
і за світлістю не можна було дивитись,
бо уся церква була золота...
Цитатами з св. Письма описане ставлення князя Андрія до церкви та його чесноту:
...доброчину в ньому багато було,
і усякі обичаї доброзвичайні мав...
. . . . . . . . . . . . . .
возлюбив нетлінне понад тлінне,
і небесне понад часове,
і царство святе... більш від цього заникливого царства.
Похвала закінчується порівнянням князя з Борисом та Глібом. Не можучи зв’язати загибелі князя з його моральними подвигами, /158/ автор усе ж пише: „сей боголюбивий князь не за друга., але за самого Творця... душу свою положив“, т а звертається до князя навіть, як до „страстотерпця“ і прохає його молитов. Реалістичне оповідання пересипане текстами св. Письма та формулами з житійної літератури. Князя порівнюється з мучениками, в уста його вкладено кілька молитов та побожних міркувань. Закінчується оповідання описом похорону князя та пізнішого перенесення його труни до Володимира.
5. Старого варіянту оповідання про забиття татарами в Орді св. кн. Михайла Чернігівського не маємо. В літописі під р. 1245 згадано про це коротко. Ширші оповідання — пізніші північні фальсифікати, приписані священикові князя.
Оповідання про суворо покараного Суздальського єпископа Федора („Федорця“) безумовно лише вставка до літопису (1172). Воно і не церковного, навіть не християнського типу (напр., „кого прокленуть люди, той буде проклятий“ і т. п.). Є кілька оповідань про перенесення мощей, освячення церков тощо.
Дуже просте стилем оповідання з м. Турова про оздоровлення ченця Мартина мощами св. Бориса та Гліба. Збереглося воно в „Пролозі“ та пізніших „Мінеях“. Цікаво воно тим, що показує існування літературної діяльности в цьому маленькому центрі.
загрузка...