Тема 1 Філософськотеоретичні основи історії культури
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії культури.
1. Поняття культури. Походження та зміст терміну «культура».
Слово «культура» латинського походження: culturа означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводять від лат. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною.
Термін «культура» виник в епоху Античності, його вживають як синонім до грец. «падейя» (від «пайос» – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. Ще одним терміном для позначення культури є «калокагатія» – красива людина, тобто гармонійно розвинена у фізичному відношенні, яка володіє внутрішньою духовною красою та неабияким розумом.
У Середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, бездоганності – релігійної та особистої. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знань чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх застосування. Як наукове поняття термін «культура» оформлюється саме в добу Нового часу.
У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається в чотирьох основних значеннях:
1) загальний процес інтелектуального, естетичного і духовного розвитку;
2) коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності (поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація»);
3) спосіб життя людей, притаманний певній спільноті (молодіжна культура, професійна культура), нації (українська, японська, німецька), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура бароко);
4) абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.
Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. В сучасній науці не існує цілісного й універсального розуміння феномена культури. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера та Клайда Клакхона до 1950 р. в світі нараховувалося 157 визначень поняття «культура». На сьогодні їх близько 400. Тобто, залежно від підходу, який реалізовується тим чи іншим дослідником, змінюється і її дефініція.
Отже, у найзагальнішому значенні культура – це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому розумінні культура – це певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.
2. Структура і функції культури.
Існує декілька різних концепцій структури «другої природи» – культури. Перша базується на визначенні головних сфер і видів життєдіяльності людини і пропонує визначення двох головних сфер другої природи:
культура духовна
культура матеріальна
Але кожна з цих головних сфер є, своєю чергою, системою артефактів (як і культура взагалі). Артефакт є предметною формою культури. Що ж до структури предметних форм культури, то вона виглядає так:
Предметні форми культури
Засоби і знаряддя праці
Предмети побуту
Інженерні споруди (будівлі, шляхи тощо)
Релігійні системи
Філософські концепції
Наукові знання
Традиції та обряди
Моральні норми
Право
Твори мистецтва
Твори мистецтва займають в цій структурі особливе місце. Якщо всі інші предметні форми можливо розподілити за сферами культури на матеріальні (права частина) і духовні (ліва), то твори мистецтва належать як до правої, так і до лівої частини схеми, адже мають матеріальну форму (картина створюється за допомогою фарб, основи) і в той же час духовний зміст, створюючи духовну реальність (емоційну, інтелектуальну).
У наведених схемах культури відсутньою залишається найважливіша частина культури, яка створює всю структуру і без якої «друга природа» ніколи б не з’явилася це людина. Саме людина є системотворчим фактором, творцем всіх артефактів. Якщо уявити відносини між природою, людиною і культурою, схематично їх можна зобразити так:
культура
людина
природа
Структура культури передбачає і визначення її головних інститутів:
- міф;
- мистецтво;
- релігія;
- наука (в її широкому значенні).
Всі вони складалися поступово і залежали від історичної динаміки суспільства.
До функцій культури належать:
- Cultura animi («обробіток душі», Ціцерон). Людинотворчість і соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що первісно позбавлені соціального спілкування і культурного оточення.
- Інформативна. Передавання соціального досвіду. Історична спадкоємність культури.
- Пізнавальна. За допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.
- Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває в межах культури, приводить до розуміння існування певних культурних заборон, норм і табу. Культура як система моральних обмежень і положень.
- Комунікативна. Спілкування активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми.
- Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів.
- Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найважливішою. В сучасних умовах можна говорити про пристосування до соціального середовища та виживання в ньому.
- Розмежування та інтеграція людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або об’єднує їх в одній такій спільноті.
- Регулятивна. Реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Ця функція підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.
- Світоглядна. Синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.
3. Типологія культури.
Тип культури – це цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки; носії різних культур оперують різними смислами.
Виділяють такі основні підходи до типології культури:
1) Історична типологія. В її основу покладено хронологічний принцип. Для західної культури традиційною є така періодизація: первісна культура, культура давніх цивілізацій, середньовічна, ренесансна, новоєвропейська, культура новітньої епохи. Кожному історичному типу культури властиві свої світоглядні орієнтири, що визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Найдавніша періодизація була запропонована римським філософом Титом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н.е.) у його поемі “Про природу Речей”. Ця періодизація поділяє історію (і культуру) людства на “віки” кам’яний, мідний, бронзовий і залізний. Свій час він вважав залізним віком.
2) Формаційна типологія. В її основі – ідея про буття культури як закономірну зміну суспільно-економічних формацій. Цей підхід був запропонований марксизмом. Він виходить з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства; людство розвивається через зміну суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Кожній формації відповідає свій тип культури.
3) Локально-цивілізаційна типологія. Наголошує на циклічності і багатовекторності розвитку культури. Її представники (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі) виділяють певні типи культури, підкреслюючи їх своєрідність, висувають ідею замкнутості і локальності культури.
4) Регіональна типологія. Поняття «культурний регіон» означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський і латиноамериканський. Своєю чергою, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру.
5) Релігійна типологія. Наголошує на особливій конститутивній ролі релігійного фактора у формуванні культури кожного культурного регіону. Зважаючи на те, що панівна релігія виражає базові духовні цінності суспільства, виділяють конфуціансько-даоський, індо-буддійський, ісламський та християнський тип культури.
6) Парадигмальна типологія. У культурології протилежними соціокультурними парадигмами розглядають поділ культур за типами: Схід – Захід, що виражає дихотомію поляризованого цілого всесвітньої культури. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, радше, про протиставлення двох типів свідомості. Як правило, у кожному типі культури виділяють основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю.
4. Концепції етногенезу (формування) українського етносу.
Серед величезної кількості теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. До них належать:
1) Автохтонна концепція. Поняття «автохтонний» (походить від грецького auths – сам і chtones – земля) означає належний за походженням до даної території (землі), місцевий, аборигенний. Наголосимо на існуванні автохтонного та міграційного підходів до проблеми походження українського етносу. Прихильники першого (М. Грушевський, В. Хвойко, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков) відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме ці автохтони становили основну «генетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи.
Прихильники міграціонізму (П. Шафарик, Л. Нідерле, М. Фасмер) доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільнот. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов'ян.
Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично еволюціонізувало в одне зі скіфських племен – неврів, від них – в антів, а потім – у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці.
2) Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо обидві спираються на ідею безперервності. Вважається, що основи трипільскої теорії сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на ґрунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем'я неврів, згодом – в антів і далі – у спільноту часів Київської Русі. Частина прихильників цієї теорії заперечує етнічну спільність українців зі слов'янами.
3) Ранньослов'янську концепція. Її прихильники пов'язують витоки українців безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.
4) Києворуська (давньоруська) концепція має два, зумовлені ідейними факторами, відгалуження. Представники одного стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен – волинян, полян, деревлян, хорватів, уличі», тиверців. В Давньоруській державі консолідуючим ядром виступали руси-українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.
Прихильники другої точки зору, яка стала витвором радянської ідеології, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв. давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи – українці, росіяни та білоруси.
5) Пізньосередньовічна концепція. Її суть полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у XII–XIII ст., а завершився лише у XIV–XV ст., після монгольської навали, яка й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді ж виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.
Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині XIX ст., коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи їхній самостійний розвиток. У 60–80-х рр. XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов'янських народів, що входили до складу СРСР.
Окрім вищеназваних, є й інші теорії походження українського народу, що ґрунтуються на основі антропологічних ознак, які з'являлися внаслідок кровозмішування. На такій основі в кінці XIX ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов'ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово перебували на території України.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII–XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.
Спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін. Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна», інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна.
Що ж до самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Тобто, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).
5. Концепції етнонаціонального характеру українців.
Микола Шлемкевич у своїй книзі «Загублена українська людина» (1954) наводить чотири історичні типи світоглядів, в яких, на його думку, уособлюється українство, «український світ» та намагається дати опис основних типів переживання дійсності українською людиною.
Перший тип він називає за М. Гоголем «старосвітськими поміщиками». Цей тип знаходить себе у щасті біологічного животіння й «тупіння в достатку», яке, мабуть, найповніше виражається в запитанні чоловіка-поміщика, зверненого до дружини: «А що ми покушали б матушка?».
Другий тип Шлемкевич називає «сковородянською людиною». Як і попередній тип, «сковородянська людина» означає кінець великої епохи. Але, на відміну від першого типу, вона, не бажаючи пристосовуватись до нової російської імперської дійсності, бачить своє щастя в особистому духовному самовдосконаленні. Вона настільки віддалилась від реалій соціального життя, що цей суспільний світ насправді й не помічає.
Третій тип має назву «гоголівська людина». Початково – це ті потомки козацької еліти, які захотіли й надалі брати активну участь у політичному житті тепер уже нової для них держави – Російської імперії. Але на цих шляхах їх чекало розщеплення національної й політичної самосвідомості. У нових реаліях вони, залишаючись етнічними українцями, політично ідентифікували себе з Росією.
Та найбільші перспективи для відтворення й функціонування в сучасності має четвертий тип, що називається «шевченківська людина». Схиляння перед розумом та його найвищим втіленням – наукою, а також таким моральним ідеалом, як вільний дух є для Шлемкевича найголовнішими рисами шевченківської людини. Саме цей тип світогляду був найповніше притаманний тим українцям, які будували нові форми української державності у 1917–1920-х роках, і саме люди цього світогляду створили державу «вільного духу» – Українську Народну Республіку.
Юрій Липа у своїй книзі «Призначення України»визначав 4 складники української пракультури і дав їм докладну характеристику: це трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені.
1. Трипільська пракультура, за Ю. Липою, має етнічний зв´язок з пракультурою Малої Азії, тобто південнішою. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. Саме від трипільської цивілізації у нас психологія хлібороба, пошана до жінки, родинні звичаї, демократичний громадський устрій.
2. Понтійська пракультура – це культура північного Причорномор´я, де мешканці були змішані з еллінським етнічним типом. Культура Ольвії і Пантікапею була тісно пов´язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр., Коструби, Богині Матері, Полеля, тощо) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо.
3. Готські впливи, відомі в ІІ ст., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість. Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: «люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра» тощо.
4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 р. Від неї в українців усвідомлення своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше придушуватися у ХVІІІ ст.
Дмитро Донцов стверджує, що суспільство має складатися з груп (каст), в основі розподілу на касти лежить принцип обдарованості. Філософ зазначає, що від народження людина отримує здатність до певної діяльності. Керувати державою має окрема каста, яку з самого народження готують до цієї справи. На думку філософа, талант керувати, так само як й інші таланти, є вродженим, але його необхідно розвивати.
Філософ зазначає, що існують психічні типи рас, зокрема, він виділяє нордійців, понтійців, медитеранців, середземноморців, динарців та остійців. Всі ці раси, на думку Донцова, розповсюджені в Україні. Філософ зазначає, що найбільш придатним до керування є нордійська раса, яка раніше була представлена в Україні у великій кількості, але на сьогодні залишається небагато чисельною. Після нордійців, за вмінням керувати, йдуть понтійці, медитинарці та середземноморці, а найменш здатні до цієї справи – динарці та остійці. Донцов зазначає, що два останні типи розповсюджені серед представників української демократичної верстви.
Олександр Кульчицький визначає расову структуру українців як складну, до якої входять дві головні раси – динарська та східна (остійська).
Остійську расу філософ порівнює із формою кулі, а її основні риси шукає насамперед у групі почуттів не надто великої сили, але досить великої глибини та винятково виразної якості, тобто це є так звані настрої. Через те, що ці настрої мають переважно спокійно-сумне забарвлення, тому людину остійської раси можна охарактеризувати як “елегійно-ідилічну”.
Символом динарської раси є «ламана лінія зигзагу», обличчя якої має найбільше з драматичної маски, витісненої внутрішніми бурями переживань; цьому відповідає динарська схильність і здатність до театрального мистецтва та музики. Загалом динарську людину О. Кульчицький відносить до типу “почуттєвої людини”, котра визначається особливо великою силою почуттів, тому її ще можна назвати “людиною афекту”, або “лірично-драматичною людиною”. Звідси підсумок: те, що в українській психіці відповідає “козацькому ідеалові”, виходить переважно із психічної тенденції динарської раси.
2. тематичних наук Суми ~2003 Дисертацією є рукопис
3. Event ~ Тур 19 23 мая 2013 г
4. Уровень жизни населения Денежные доходы
5. измерительных инструментов и приборов
6. на тему Аналіз бригадних форм організації праці і проектування колективних трудових процесів у допоміжно
7. страницах расположены на локомотиве
8. Таинство венчани
9. на тему ldquo;Іонізуюче випромінювання радіаційна безпекаrdquo;
10. коды Наиболее популярные и полезные коды на варкрафт 3 можно увидеть в этом списке- Коды типа проиграть-в
11. докладные и объяснительные записки и передаваемых в структурные подразделения
12. то диффузном состоянии она проходила мимо них стараясь не смотреть в их глаза.html
13. ТЕМА ЛЕКЦІЇ Консервативні та оперативні методи лікування гінекологічних хворих
14. Варіант 6 [2] 1.
15. Ричард III Легенды и факты
16. Развитие вокально-национальной культуры в системе дополнительного образования
17. Организация делопроизводства
18. реферату- АфганістанРозділ- Географія Афганістан Загальні відомості Офіційна назва Ісламська Держава
19. на тему- Техническое обслуживание и ремонт электрооборудования автомобиля Лада Приора ВАЗ 2170
20. Реферат з педагогіки Педагогічні ідеї Д