Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 9
Тема : Основные социальные институты и социальные организации.
1. Определение С.И. и их роль в жизнедеятельности общества.
Термин «институт» имеет множество значений. В европейские языки он пришел из латинского: - установление, устройство. Со времени он приобрел два значения - узкое техническое (название специализированных научных и учебных заведений) и широкое социальное: совокупность норм права по определенному кругу общественных отношений, например, институт брака, институт наследования. Социологи, позаимствовавшие это понятие у правоведов, наделили его новым содержанием. Хотя, несомненно, стержень - совокупность норм, регулирующих определенную сферу общественных отношений, - остался прежним. Но добавились новые, сугубо социологические детали. Они углубили наше понимание социальных институтов как столпов, на которых покоится общество.
В социологии принято такое определение: социальные институты - относительно стабильные и интегрированные совокупности символов, верований, ценностей, норм, ролей и статусов, которые управляют целыми сферами социальной жизни: семья, религия, образование, экономика, управление.
Но начнем мы наш анализ издалека. Известно, что животное приспосабливается к среде посредством инстинктов - мощных инструментов выживания, выкованных многомиллионной эволюцией. Они помогают ему бороться за существование и удовлетворять важнейшие жизненные потребности. А как быть человеку? Ведь он растерял почти все свои инстинкты, а оставшиеся не очень-то помогают выжить в опасном и постоянно меняющемся окружении. Такова социальная среда - система условных значений, норм, статусов, правил, традиций.
Роль инстинктов в человеческом обществе выполняют социальные институты - мощные инструменты, выкованные тысячелетней культурной эволюцией. Они тоже помогают бороться за существование и успешно выживать. Но не отдельному индивиду, а всему сообществу. Их предназначение - удовлетворять важнейшие жизненные потребности коллектива. Каждый наделен ими в избытке, к тому же у каждого - индивидуальная комбинация потребностей. Если можно так выразиться, индивидуальный стиль. Но фундаментальных, важных для всех, не так уже и много. Их всего пять, но ровно пять и основных социальных институтов:
потребности в воспроизводстве рода (ИНСТИТУТ СЕМЬИ И БРАКА),
потребности в безопасности и социальном порядке (ПОЛИТИЧЕСКИЕ ИНСТИТУТЫ, государство),
потребности в добывании средств существования (ЭКОНОМИЧЕСКИЕ ИНСТИТУТЫ, ПРОИЗВОДСТВО),
• потребности в передаче знаний, социализации подрастающего поколения, подготовке кадров (институты ОБРАЗОВАНИЯ в широком смысле, т. е. включая науку и культуру),
потребности в решении духовных проблем, смысла ЖИЗНИ (ИНСТИТУТ РЕЛИГИИ).
Социальные институты Э. Дюркгейм образно определял как «фабрики воспроизводства» социальных отношений и связей, т.е. под институтами в общем подразумеваются определенные типы отношений между людьми, которые постоянно востребованы обществом и поэтому возрождаются вновь и вновь. Примерами воспроизводства таких неистребимых связей являются церковь, государство, собственность, семья и др.
Социальные институты определяют общество в целом, они деперсонифицированы, безличны. Когда социальная структура общества мыслится как институциональная структура, исследователь не может не стоять на эволюционистских методологических позициях, поскольку считается, что каждый институт выполняет общественно значимую функцию, которую из целостной взаимосвязанной системы (как слово из песни) не выкинешь.
Когда мы говорим о системе общественных институтов, то представляем социальное строение как комплекс взаимосвязанных функциональных сфер, в котором большие группы людей подразделены на коллективы, выполняющие важные для развития общества задачи. Своей деятельностью они постоянно культивируют (взращивают, восстанавливают, подпитывают, поддерживают, развивают) ткань общественных отношений, характер социальной организации, возможности воспроизводства.
Для того чтобы возник и развился такой структурный элемент общества, как социальный институт, нужны особые условия:
1) в обществе должна возникнуть и распространиться некая потребность, которая, будучи осознанной многими членами общества (как общесоциальная, или социумная), становится главной предпосылкой становления нового института;
2) должны быть в наличии операциональные средства удовлетворения этой потребности, т.е. сложившаяся система необходимых для общества функций, действий, операций, частных целей, реализующих новую потребность;
3) чтобы институт мог реально выполнять свою миссию, он наделяется необходимыми ресурсами (материальными, финансовыми, трудовыми, организационными), которые общество должно стабильно пополнять;
4) для обеспечения самовоспроизводства института необходима и особая культурная среда, т.е. должна сформироваться присущая только ему субкультура (особая система знаков, действий, правил поведения, которые отличают людей, принадлежащих этому институту) .
Одним из первых дал развернутое представление о социальных институтах Торстейн Веблен. Хотя его книга «Теория праздного класса» появилась в 1899 г., многие ее положения не устарели до сих пор. Эволюция общества - это процесс естественного отбора социальных институтов. По своей природе они представляют привычные способы реагирования на стимулы, которые создаются внешними - изменениями. В самом деле, на заре истории в человеческом стаде господствовал промискуитет - беспорядочные половые отношения. Он грозил человеческому роду генетическим вырождением. Постепенно их стали ограничивать запретами. Первый запрет - запрет кровосмешения. Он запрещал половые отношения между кровными родственниками, скажем, матерью и сыном, братом и сестрой. По существу таков первый и важнейший в истории вид социальных норм. Позже появились и Другие нормы. Человечество училось выживать и приспосабливаться к жизни, организуя отношения при помощи норм. Так у людей зародился, может быть, самый ранний социальный институт - институт семьи и брака.
Сделаем вывод: социальный институт - приспособительное устройство общества, созданное для удовлетворения его важнейших потребностей и регулируемое сводом социальных норм.
Передаваясь из поколения в поколение, нормы семейного и брачного поведения, как и другие институциональные нормы, становились коллективной привычкой, обычаем, традицией. Они направляли образ жизни и образ мышления людей в определенное русло. Злоумышленников (на языке социологии - девиантов) ожидало суровое наказание (санкции). Понятно теперь, почему родоначальник институционализма Т.Веблен и его последователь У.Гамильтон определяли социальный институт как совокупность общественных обычаев, воплощение определенных привычек поведения, образ мысли и образ жизни, передаваемых из поколения в поколение, меняющихся в зависимости от обстоятельств и служащих орудием приспособления к ним. Собственно говоря, так понимают термины «институция» (установление, обычай, порядок, принятый в обществе) «институт» (закрепление обычаев и порядков в виде закона или учреждения) юристы.
Отсюда и слово «институционализапия» обозначающее закрепление практики или области общественных отношений в виде закона или социальной нормы, принятого порядка. Институционализация - это процесс, когда некая общественная потребность начинает осознаваться как общесоциальная, а нечастная, и для ее реализации в обществе устанавливаются особые нормы поведения, готовятся кадры, выделяются ресурсы.
Известный социальный исследователь Г. Ленски определил ряд ключевых социальных потребностей, которые порождают процессы институционализации:
1) потребность в коммуникации (язык, образование, связь, транспорт);
2) потребность в производстве продуктов и услуг;
3) потребность в распределении благ (и привилегий);
4) потребность в безопасности граждан, защите их жизни и благополучия;
5) потребность в поддержании системы неравенства (размещении общественных групп по позициям, статусам в зависимости от разных критериев);
Современное общество характеризуется разрастанием и усложнением системы институтов. С одной стороны, одна и та же базовая потребность может порождать существование полдюжины специальных институтов, с другой стороны, каждый институциональный комплекс, например семья, реализует целую гамму базовых потребностей: и в коммуникации, и в производстве услуг, и в распределении благ, в индивидуальной и коллективной защите, в поддержании порядка и контроля.
Виды социальных институтов. Важнейшими социальными институтами являются политические институты, обеспечивающие установление и поддержание политической власти, а также институты экономические, обеспечивающие процесс производства и распределения благ и услуг.
Экономические институты могут рассматриваться как разновидность социальных институтов, поскольку их характеризует система соответствующих социальных, правовых, морально-этических (подчас - религиозных) норм, относительно устойчивая совокупность целесообразно ориентированных стереотипов поведения, подкрепляемых соответствующими ожиданиями и системами санкций. В нормативную структуру экономических институтов входит система норм, отражающих отношения собственности, доминирующий тип производства, наличие типичных форм и способов обмена, а также морально-этические стандарты и нормативы поведения в сфере экономики (например, нормы протестантской этики).
Семья также является социальным институтом, чья деятельность (отношения между родителями и детьми, методы воспитания и т.д.) определяются системой правовых и иных социальных норм. Наряду с этими институтами существенное значение имеет функционирование иных социально-культурных институтов (система образования, здравоохранения, культурно-воспитательные учреждения, система права и правосудия и т.д.).
Таковы фундаментальные институты. Внутри них скрываются более мелкие образования. Их тоже называют институтами, но только неглавными, неосновными. Что они собой представляют? Дело в том, что у каждого главного института свои системы наработанных практик, методов, приемов, процедур. Так, экономические институты не могут обойтись без таких механизмов и практик, как конвертация валюты, защита частной собственности, профессиональный подбор, расстановка и оценка труда работников, маркетинг, рынок.
Социологи говорят об институтах целибата (безбрачия) в католичестве, крещения и исповеди в православии, инквизиции, монашества, епископата и т.д., относящихся к основному институту религии. Среди неглавных политических институтов мы обнаруживаем институты судебной экспертизы, судопроизводства, адвокатуры, присяжных, судебного контроля за арестами, судебной власти, президентства, королевской власти.
Внутри института семьи и брака, а сюда же входит и система родства, ученые находят институты отцовства и материнства, родовой мести, побратимства, наследования социального статуса родителей, имянаречения.
Сделаем вывод: внутри главных институтов скрываются (наподобие матрешек) неглавные, или неосновные, институты - это частные социальные практики либо обычаи.
Например, целибат и кровную месть с равным правом можно называть либо традицией, либо устоявшейся практикой. То и другое верно. Ведь, определяя основной институт, мы уже включали в него и социальные практики, и обычаи. В отличие от основного института неосновной выполняет специализированную задачу (к примеру, институт представителей президента России или институт наставничества в СССР), обслуживает конкретный обычай или удовлетворяет нефундаметальную потребность. Так, важнейший институт - собственность - Т.Веблен возводил к потребности или склонности человека к соперничеству.
Поясняющий пример.
Торговля как неглавный институт.
Торговля - один из экономических институтов общества. Она представляет собой зрелую форму обмена, зародившуюся в тот момент, когда обмен принял денежный вид.
Зарождение письменности и появление монет, развитие городов и расширение морской торговли послужили прологом к торговому капитализму, а позже и промышленного.
Купцы - основное сословие, развивавшее торговлю, учредили один из главных институтов современного общества - биржу. Само слово «биржа» родилось в крупнейшем торговом центре Фландрии - Брюгге в XVI веке.
Протестантская этика, роль которой в возникновении современного капитализма глубоко проанализировал М. Вебер, явилась следующим, но уже не материальным, а духовным этапом его институционализации. Протестантизм дал европейской цивилизации то, что ей жизненно не хватало: религиозное освещение и оправдание стяжательства, жажды наживы. Человеческая алчность, если она, конечно, оставалась в разумных пределах, получила благовидное название коммерческой и предпринимательской деятельности, а занятие ею рассматривалось отныне церковью как предпосылка и путь спасения души.
Общая черта тех и других — выполняемые функции.
2. Функционирования институтов
Основные институты есть в каждом обществе - от самого примитивного до самого современного. Иначе это не общество. Мы уже говорили о том, что их предназначение - удовлетворение фундаментальных потребностей.
Сделаем вывод: нормальное функционирование социальных институтов - благо для общества, а неправильное - колоссальное зло.
В каждом социальном институте есть своя система ценностей и нормативной регуляции, которая определяет, для чего он существует, что там достойно и недостойно, как действовать в этой конкретной системе отношений. Например, на переговорах следует вести себя чопорно, а на карнавале - раскованно.
Поскольку институты - это взаимосвязанные системы упорядоченных социальных связей, благодаря которым поведение каждого отдельного члена общества становится достаточно предсказуемым по своим ориентациям и формам проявления, социологи рассматривают институциональную структуру общества с особой тщательностью, представляя ее как своеобразный многомерный лабиринт, где действия и перемещения социальных субъектов осуществляются только согласно определенным правилам ролевого соответствия.
В этой запутанной системе организованных социальных пространств люди сталкиваются с определенными предписаниями и, образно говоря, им трудно «подниматься по лестнице в роликовых коньках». Иными словами, несмотря на желающих обращаться с женами и детьми, как с младшими по воинскому званию или заводить романы с начальниками по службе, институциональные правила (т.е. обычаи современной семьи или служебной иерархии) могут существенно препятствовать развитию подобной практики и направлять конкретное поведение в обычное (привычное, должное, общепринятое) русло.
Однако примеры семейного авторитаризма или служебных романов (а также практика бюрократизма, коррупции, наркопотребления, проституции и т.д., и т.п.) доказывают, что институционализация социальных отношений, обеспечивающих удовлетворение общесоциальных потребностей, не происходит «по нотам» теории, а полна оригинальных частностей, отклонений, сиюминутной специфики.
Парсонс считал, что ценности, образцы поведения, которые постепенно превращаются в институциональные нормы, направляют не только поведение, но и социальные ориентации людей, а процедура изменения «правил» (как действовать, чего желать, к чему стремиться) тоже происходит по определенным правилам развития социальных систем. Таким образом подходим к вопросу о функциях.
ФУНКЦИЕЙ социального института будем называть ту пользу, которую он приносит обществу. Иначе говоря, совокупность решаемых задач, достигаемых целей, оказываемых услуг. Стало быть слово «функционирование» означает очень простую вещь - приносить обществу пользу.
Функции С.И.
Система контроля позволяет социальным контактам, взаимодействиям, отношениям протекать в рамках, установленных обществом.
Некоторые роли и связанные с ними функции установлены более строго, некоторые менее - в зависимости от значения, которое они имеют для группы.
С помощью С.И. поддерживается социальный порядок и стабильность.
Напротив, если от института помимо пользы происходит вред, будем называть подобные действия ДИСФУНКЦИЕЙ. К примеру, функция (задача) института образования - готовить всесторонне развитых специалистов. Но если он не справляется со своей задачей, если образование поставлено из рук вон плохо, то ни развитых индивидов, ни классных специалистов общество не получит. Школы и вузы выпустят в жизнь дилетантов, полузнаек. Функция превратится в дисфункцию, плюс - в минус.
Если институт работает как надо, то плюсов у него намного больше, чем минусов. И наоборот. Плюсы или функции укрепляют, стабилизируют и развивают общество. Минусы, т.е. дисфункции, его расшатывают. В 80-е годы мы начали говорить о кризисе в России института семьи. Понятно, в чем конкретно он выражается: резкий рост разводов, неправильное распределение ролей между мужем и женой, неэффективная социализация детей. Это лишь главные черты. А каково значение кризиса семьи? Число дисфункций в нем уравнялось либо превысило число функций. А последствия для общества? Их нетрудно представить.
Сделаем вывод: у социальных институтов (основных и неосновных) есть не только функции (приносимая ими польза), но и дисфункции (наносимый обществу вред).
Дисфункции социальных институтов. Социальные институты взаимодействуют с социальной средой, в качестве которой выступает общество. Этот процесс может быть нормальным, однако возможны и нарушения. Основой взаимодействия социального института с социальной средой служит реализация главной функции социального института - удовлетворение конкретных общественных потребностей. Протекающие в обществе процессы постоянно меняют потребности индивидов, групп, слоев и классов общества, меняют, следовательно, характер отношений социальных институтов с общественной средой.
Однако может возникнуть ситуация, когда изменившиеся социальные потребности не находят адекватного отражения в структуре и функциях соответствующих социальных институтов. В результате такого несоответствия в деятельности социального института могут возникнуть явления дисфункций. Эти явления могут сказываться как в сфере внешней, формальной (материальной, организационной), так и в характере, в содержании деятельности социального института.
Внешне явления дисфункции социального института могут выражаться в недостатках подготовленных кадров, материальных средств, организационных недостатках и т.д. С содержательной точки зрения (что гораздо более важно) дисфункции выражаются в неясности целей деятельности, неопределенности функций, падении социального престижа и авторитета данного института. Несоответствие деятельности института характеру социальных потребностей ведет к снижению значения его служебной роли, что, в свою очередь, ведет к вырождению его отдельных функций в ритуальную деятельность, не направленную на достижение какой-либо рациональной цели (бюрократизм).
Дисфункция в деятельности любого социального института налицо в случае потери его существенного качества - деперсонализации деятельности, которая есть важное условие его нормального функционирования. Принцип деперсонализации означает, что обеспечение всех функций института не зависит главным образом и исключительно от особенностей личности тех, кто должен выполнять существенные задачи, обеспечиваемые данным институтом, не зависит от их склонностей, предпочтений и иных субъективных моментов. Для этого необходимы четкое определение социальных ролей и объективно действующий механизм, обеспечивающий их должное исполнение. Потеря деперсонализации означает, что институт перестает действовать в соответствии с объективными потребностями и объективно установленными целями, меняя свои функции в зависимости от интересов отдельных лиц, их персональных качеств и свойств. В силу этих обстоятельств социальный институт все менее ориентируется на достижение основной цели своего существования - обеспечение конкретной социальной потребности.
Функции и дисфункции бывают ЯВНЫЕ, если они официально заявлены, всеми осознаются и очевидны, и ЛАТЕНТНЫЕ, если они скрыты от глаз, не заявляются. К явным функциям школы относятся приобретение грамотности и аттестата зрелости, подготовка к вузу, обучение профессиональным ролям, усвоение базисных ценностей общества. Но у нее есть также скрытые функции: приобретение определенного социального статуса, который позволит взобраться на ступеньку выше неграмотного, завязывание прочных дружеских связей, поддержка выпускников в момент их вступления на рынок труда. Можно убедиться, что функции и дисфункции относительны, а не абсолютны. Каждая из них имеет два вида - явный и латентный.
Функция может быть явной для одних членов общества и латентной для других. То же самое и с дисфункцией. К примеру, одним важно приобрести в университете фундаментальные знания, а другим завязать знакомства. В таком случае пересечение функций, дисфункций, явных и латентных функций можно изобразить в виде логического квадрата. Подобный прием нам еще пригодится, когда мы перейдем к социальным санкциям.
Сделаем вывод: социальные институты имеют явные и латентные (скрытые) функции. Латентные функции тем отличаются от дисфункций, что они не наносят вреда. Они показывают, что пользу от любого института можно извлечь гораздо большую (и прежде всего для себя лично), нежели об этом официально заявляется.
Мертон, например, различал явные и латентные функции социальных институтов, которые представляют собой не только характеристики социальной структуры общества, но и индикаторы его общей стабильности.
Явные функции социальных институтов записаны в уставах, формально заявлены, приняты сообществом причастных людей, декларированы. Поскольку явные функции всегда оглашены и в каждом обществе этому сопутствует довольно строгая традиция или процедура (от помазания на царство или президентской клятвы до конституционных записей и принятия специальных сводов правил или законов: об образовании, здравоохранении, прокуратуре, социальном обеспечении и т.п.), они оказываются более формализованными и подконтрольными обществу. Поэтому население то и дело спрашивает у субъектов современного государства: «А куда идут наши налоги?» и «Почему не выполнены предвыборные обещания?» При этом оно никогда не удовлетворяется ответом и продолжает «терпеливо возмущаться» - перевыбирать, бойкотировать, уклоняться.
Латентные функции институтов - те, которые осуществляются на самом деле. Иногда они вполне тождественны заявочным функциям, но обычно между формальной и реальной деятельностью институтов существует лаг (расхождение, разница), небольшой или же очень глубокий. В последнем случае социологи говорят о потенциальной нестабильности общества, в котором формальная и реальная структуры существенно различаются.
Возникающий двойной социальный стандарт отношений, поведения, оценки, способов разрешения противоречий создает условия для широкой вариативности поведения и конфликта «долженствований»: законодательных и жизненных. Россияне старой и новой формации в этом плане принадлежат к принципиально сходным социально-поведенческим культурам, поскольку значительная разница между явными и латентными, официальными и - реальными функциями социальных институтов обусловливает сходные проблемы в установлении нормативных стандартов. Однако непредвзятый социологический анализ позволяет предположить, что в аналогичной ситуации становление «правового государства» и развитие соответствующего типа «правосознания» маловероятны, так как не отвечают амбивалентной (неопределенной, многозначной) структуре функций социальных институтов.
Состояние институтов является индикатором (значимым показателем) социальной стабильности всей общественной системы: общество стабильно тогда, когда функции институтов понятны, очевидны, неизменны.
Таблица. Индикаторы состояния социальных институтов.
Состояние социальных институтов |
|
В стабильном обществе |
В нестабильном обществе |
Четкие, понятные функции |
Амбивалентность функций |
Преимущество формальных функций институтов |
Преимущество реальных функций институтов |
Неизменность функций |
Перемена функций |
В обществах переходного типа, которые претерпевают системный кризис (изменяются их структура и организация), происходит изменение общественных потребностей, что требует изменения структуры социальных институтов и наделения существующих ранее несвойственными им функциями. В современном обществе прежние потребности как бы меняют «знак» - раньше институты реализовывали общественные, коллективные функции защиты, а теперь от них требуют защиты интересов индивида (отсюда результирует относительно более высокая состоятельность церкви). Все это придает дополнительную нестабильность и амбивалентность (нечеткость, многозначность) институциональным функциям.
Исследователи социальных институтов всегда уделяли этим процессам повышенное внимание, поскольку именно нормативные (институциональные) требования делают поведение отдельных людей и организованных групп предсказуемым и «предначертанным», соответствующим общественным ожиданиям. Поэтому загадки всякого рода «институциональных отклонений» связаны с сущностью проблем социальной структуры и функционального устройства общества, и социология должна потрудиться и рассекретить их в первую очередь.
3. Социальные общности и их роль в современных общественных отношениях.
Социальная общность - это совокупность людей, объединенная относительно стойкими социальными связями, отношениями и имеющая общие признаки, придающие ей неповторимое своеобразие.
Виды соц. общностей:
Функционально направляют деятельность своих членов на достижение групповой цели (разные).
Возникают спонтанно или институционализированно (организованно). Формальный и неформальный вид.
Наиболее обще выделяют - массовые и групповые общности.
Массовые имеют статистический характер, не структурированы, гетерогенны (разнородны). СМИ создают условия для довольно быстрого формирования массовых общностей. Не стабильны.
Групповые: определяют целостность с внутренней структурой, гомогенность, стабильность существования. Много типов: первичные и вторичны; демографические, этнические, региональные и т.д.
Черты группы: (по Мертону)
Численность (2, 3, 5). В жизни человек одновременно член нескольких общностей - дезорганизация.
Соціальні інститути суспільства та соціальні організації
Поняття процесу інституціоналізації
Соціальна практика свідчить, що для людського суспільства як складної організованої системи життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних взаємодій (особливо тих, які спрямовані на досягнення загальних цілей), зробити їх узгодженими, доцільними, такими, що протікають за певними правилами та є обов’язковими для членів певних соціальних утворень – соціальних спільнот, соціальних організацій, різних соціальних груп.
Для цього необхідні такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дозволяють створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, так необхідний для задоволення об’єктивних потреб у безпеці, збереженні умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.
Соціальні інститути (від лат. institutum – організація, лад) – це відносно стійкі моделі поведінки людей і організацій, що історично склалися у певній сфері суспільної життєдіяльності.
Таким чином, термін «соціальний інститут» у найзагальнішому вигляді виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. Як проблема соціологічної науки та відповідна категорія соціальні інститути своє літочислення ведуть з часу становлення соціології як науки. Ще в працях таких її піонерів як Г. Спенсера та Е. Дюркгейма соціальні інститути одержують право на існування та належать до ключових понять, що пояснюють певні аспекти розвитку людського суспільства. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є складниками каркаса соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розвитком соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності і визначав їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми, які постійно затребувані суспільством і тому відроджуються знову і знову.
На сьогоднішній день це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі та включає такі сутнісні риси:
соціальні інститути являють собою комплекс формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;
соціальні інститути включають певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.
Таким чином, соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, являють собою двояке соціальне утворення: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).
Процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства дістав назву інституціоналізації. Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціоналізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Поява об’єктивної потреби, яка усвідомлюється членами суспільства як загальнозначима, загальносоціальна, а не приватна, тобто її задоволення можливе тільки у ході соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування самого соціального інституту стає безглуздим, неактуальним, більше того, таким, що гальмує суспільний розвиток.
Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ряд ключових соціальних потреб, які породжують процеси інституціоналізації:
потреба у комунікації (мова, освіта, зв’язок, транспорт);
потреба у виробництві продуктів і послуг;
потреба у розподілі благ і привілеїв;
потреба у безпеці громадян, захисті їх життя і благополуччя;
потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами, залежно від інших різних критеріїв);
потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).
Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З однієї сторони одна і та ж сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншої сторони – кожен інститут, наприклад, культура, реалізує цілий комплекс базових потреб: у соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.
2. Наявність особливого, притаманного тільки цьому інституту культурного середовища (субкультури), тобто системи цінностей, соціальних норм і правил, що являють собою загальноприйняті стандарти поведінки, які поступово набувають відтінку обов’язковості.
У кожному соціальному інституті є своя система цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету діяльності інституту. Діючі у рамках інститутів, таких як освіта, сім’я, економіка, політика, а також всередині різних соціальних ролей, пов’язаних з специфічними соціальними позиціями (статусами), наприклад, вчителя, менеджера, робітника, студента, ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що надає діям людей доцільності, корисності та односпрямованості. Так, у рамках інституту сім’ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціональних, тобто нормативно встановлених вимог.
З цієї точки зору інституціоналізація є прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності і призводять до задоволення потреб і створення прийнятої поведінки.
3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.
Враховуючи перелічені умови, можна дійти до висновку, що інституціоналізація – це процес, коли деяка суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна, і для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, складаються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Це поняття важливе для того, щоб не виникало враження, нібито інститути являють собою задані і незмінні реальності, або зміни у соціальній практиці здатні призвести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціональних форм.
Так, криза адміністративно-командної системи зумовила початок змін соціальних процесів і відносин, що призвели у кінцевому результаті до докорінних суспільних змін, які виявилися, зокрема, у появі нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії.
У ході процесу інституціоналізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і включають:
певну сферу діяльності та суспільних відносин;
установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі і функції;
норми і правила відносин між членами суспільства, що включені до сфери діяльності цього соціального інституту;
систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;
матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).
На підставі викладеного можна сформулювати таке розширене визначення соціального інституту: це компоненти реального життя, тривалі соціальні практики, санкціоновані і підтримувані за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення для характеру суспільства в цілому. Керуючись цим визначенням, переважну частину явищ і процесів суспільного життя можна включити до соціальних інститутів.
Види і функції соціальних інститутів.
Незважаючи на існуючу різноманітність соціальних інститутів, їх можна класифікувати на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістовних завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати такі комплекси інститутів:
економічні (власність, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу), які забезпечують усю сукупність виробництва та розподілу суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;
політичні (держава, Верховна Рада, інститути суду, прокуратури), які пов’язані з встановленням, виконанням і підтримуванням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;
- культурні і виховні (наука, освіта, сім’я, релігія, різні творчі установи), які сприяють засвоєнню і подальшому відтворенню культурних та соціальних цінностей, соціалізації індивідів;
соціальні, що організовують добровільні об’єднання, життя колективу, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей стосовно один одного.
Проте подібна класифікація соціальних інститутів не є єдиною. За критерієм способу регулювання поведінки людей у рамках тих чи інших інститутів можна виділити формальні і неформальні соціальні інститути.
Формальні соціальні інститути засновують свою діяльність на суворо встановлених принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях). Вони здійснюють управлінські і контрольні функції на підставі суворо визначених санкцій, пов’язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). Це такі інститути, як держава, армія, школа тощо.
Неформальні соціальні інститути не мають суворої, спеціально визначеної та нормативної законодавчої бази, тобто взаємодія у рамках цих інститутів не закріплена формальним чином. Вони є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До неформальних інститутів можна віднести різні фонди культурного і соціального призначення, об’єднання за інтересами тощо.
Кожен соціальний інститут виконує свою, характерну для нього функцію. Сукупність цих функцій, тобто завдань, що вирішуються інститутом, цілі, що досягаються, послуги, які надаються, складаються у загальні функції. Серед них основоположними і найбільш значимими є такі:
регулятивна функція, яка полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у рамках соціальних відносин, тобто у даному разі забезпечується виконання бажаних дій і поборюється небажана поведінка;
функція відтворення, безперервності суспільних відносин, завдяки якій соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління. Відповідно соціальні інститути існують у всіх суспільствах і виступають частиною звичаїв народу;
інтегративна функція, яка полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
комунікативна функція, спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.
Перелічені функції мають досить загальний характер і притаманні рівною мірою кожному інституту. Сім’я – наочний приклад такої багатосторонньої функціональності.
Проте, крім згаданих, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції. Серед них розрізняють явні та латентні. Оскільки явні (формальні) функції записані в статутах, законодавчих документах, офіційно заявлені, усвідомлені і прийняті товариством причетних до цього інституту людей, вони підконтрольні суспільству. Так, до явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо.
Латентні (приховані, незаявлені) функції інститутів – це ті, які здійснюються насправді. Наприклад, латентною функцією інституту освіти є так звана функція «соціальної селекції», що виявляється у закріпленні і досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні і латентні функції можуть повністю збігатися, але у разі, якщо між формальною і реальною діяльністю інституту з»являється розбіжність, то соціологи говорять про нестабільність і навіть дезорганізацію суспільства.
Існує ряд умов, дотримання яких сприяє підтриманню функціональності соціального інституту. До таких слід віднести:
по-перше, наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;
по-друге, інтеграцію інституту у соціальну систему суспільства, його різні структури, що забезпечує інституту підтримку самого суспільства;
по-третє, можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;
по-четверте, наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.
У разі, коли ці умови не дотримуються, соціальні інститути стають дисфункціональними, тобто в їх роботі виникають збої, порушення, з’являються деструктивні ситуації, що в результаті може дестабілізувати суспільство в цілому. Серед найпоширеніших дисфункцій можна виділити такі:
невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (неясність інституціональної діяльності);
розмиття, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;
падіння авторитету і престижу соціального інституту в суспільстві;
персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти у відповідності з об’єктивними потребами та змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх персональних рис і властивостей.
За сучасного українського суспільства у ситуації радикальної соціальної трансформації ми можемо спостерігати типові риси інституціональної кризи, тобто всі вищезазначені дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів. Так дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, вирішити питання в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості.
Численні соціологічні опитування дозволяють констатувати, що в українському суспільстві сьогодні чітко простежується тенденція падіння авторитету і недовіри до основних інститутів державної влади, що складають нове інституціональне середовище. Більше того, саме інституціональне середовище сприймається значною частиною населення як вороже. Про це, зокрема, свідчать такі дані, отримані у результаті соціологічного опитування, проведеного центром «Демократичні ініціативи» (1999): більшість громадян України повністю довіряють тільки своїй сім’ї – 90 %; з усіх державних структур та інститутів відносну довіру мають – армія (30 %), в іншому рівень довіри розподіляється таким чином: 17 % респондентів довіряють Президенту України, 13 % міліції, 12 % Уряду, 9 % Верховній Раді.
В цілому для соціології як науки досить важливий аналіз як функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціональної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.
Основні риси соціальної організації
Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціонально, але й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів є притаманною всім суспільним утворенням – окремим об’єднанням людей, закладам, установам тощо. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту. Але їх варто відрізняти від соціальних інститутів, оскільки вони мають досить характерні риси:
1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення певних, досить конкретних цілей своєї діяльності. Дещо сама організація є певним засобом (інструментом) для вирішення тієї чи іншої сукупності завдань. Цікаво, що певна мета, яка переслідується організацією, не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація вимушена створювати різні системи стимулювання і нагородження, за допомогою яких вона залучає індивідів до дії для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація розуміється як упорядкування, тобто у ній існує продумано створений і загальнообов’язковий порядок, а також система статусів і ролей, яка вистроюється в ієрархічну структуру. Для організації характерний високий ступінь формалізації відносин у тому розумінні, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів: вони грають суворо визначені соціальні ролі, між ними складаються специфічні відносини влади і підпорядкування (субординація).
3. Для підтримування стійкості відносин, координації дій як підструктуру кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції системи управління численні і різноманітні. При цьому оптимальний набір функцій, що виконуються, залежить від культурної основи організації, її цілей, факторів зовнішнього середовища. Схематично діяльність органу управління може бути представлена такою, що складається з трьох блоків:
ф
На підставі перелічених рис можна дати навести визначення соціальної організації.
Соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.
Диференціація завдань і пов’язана з нею координація впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням цього критерію розрізняють організації формальні і неформальні.
У формальних організаціях соціальні відносини будуються на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Такими організаціями є, наприклад, промислове підприємство, приватна фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим більше розвинена спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, її планування, координація, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація частіше за все схожа на піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, в організації завжди є також координація, керівництво (існує ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикальній лінії. Формальна організація раціональна, невиразна, тобто для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами.
Основоположник соціологічного дослідження організації М. Вебер розглядав її як систему влади і розробляв теоретичні основи управління, оптимальні для організації як такої. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії виявляються найбільш яскраво тоді, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов’язків можливо більшою мірою вдається виключити всі особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, спеціальні і рутинні завдання, нейтральність, ієрархічність, законність правил дії, централізація влади. Головний недолік бюрократії, на думку М. Вебера, у відсутності гнучності і діях за шаблоном.
На відміну від формальної, неформальна соціальна організація грунтується на товариських взаємовідносинах та особистому виборі зв’язків членів спільності і характеризується соціальною самостійністю. Як неформальні організації можуть виступати любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в останній відносини за своїм бажанням і потребам.
Як зазначалося вище, переважна більшість цілей, які висувають перед собою люди, соціальні спільноти, в цілому неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Проте серед них існують найбільш значимі типи:
організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, побутові підприємства і фірми, сервісні фірми, фінансові організації, банки);
організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні навчальні заклади, університети, заклади додаткової освіти);
організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристські бази, стадіони);
науково-дослідні організації (наприклад, Інститут соціології НАН України);
органи законодавчої виконавчої влади (органи державного і муніципального управління різного рівня).
Вищеперелічені організації називають ще діловими організаціями, які виконують ряд суспільно корисних функцій, як-ото кооперація, співробітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.
В цілому кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні. Вона повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Всі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.