Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
37
Харківський військовий університет
Заздравнова Ольга Іванівна
УДК 130.3
09.00.03 –соціальна філософія та філософія історії
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Харків - 2002
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Харківського національного університету радіоелектроніки Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Штанько Валентина Ігорівна, Харківський національний університет радіоелектроніки, завідувач кафедри філософії.
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук, професор Михальченко Микола Іванович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник, м. Київ;
доктор філософських наук, професор Осипова Наталія Пилипівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри політології і соціології, м. Харків;
доктор філософських наук, професор Паюсов Капітон Андрійович, Харківський військовий університет, професор кафедри філософії, м. Харків.
Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра філософії.
Захист відбудеться “28” листопада 2002 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою:
61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, корпус “Д”, ауд. Д 606.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61403, м. Харків, майдан Свободи, 6.
Автореферат розісланий “25” жовтня 2002 р.
|
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук, професор |
МАНУЙЛОВ Є.М. |
Актуальність теми. Соціальна значущість вивчення проблем ідеології визначається загальною динамікою соціальних процесів, які постійно вимагають переосмислення головних орієнтирів людської життєдіяльності. Ці орієнтири з XVII сторіччя встановлює наука. Але в межах останньої людина сьогодення виявляється витиснутою на периферію рефлексуючої свідомості, а реальні проблеми буття індивіду перестають бути об’єктами науки. Переважно логіко-гносеологістська орієнтація і сцієнтистський онтологізм, як найбільш поширені диспозиції в галузі наукових досліджень, виключають з предмету науки тему людських цінностей, тобто всього того, що складає злобу дня. В даному контексті стає зрозумілою стійка тенденція звернення до донаукових, ненаукових і антинаукових формоутворень свідомості, тобто до формоутворень, де індивід з його потребами й інтересами займає центральне місце. Відродження цієї тенденції призводить до “переконструювання загальної конфігурації знання” (Е. Морен). Знання перестає зациклюватись на таких характеристиках, як об’єктивність, однозначність, аналітичність (тобто на рівні здорового глузду, притаманному буденній свідомості) і виявляє нахил до поліваріантності, полісемантичності, плюралізму, глибокої рефлексивності (тобто виходить на рівень розуму, на рівень синтезів). Власне, в цьому полягає нова парадигма знання, яка долає європейську традицію обов’язкового розчленування (фізичного чи уявного) будь-якого об’єкту пізнання як неодмінну умову пізнавального процесу. У новій парадигмі знання виявлення сутнісно-смислових характеристик об’єкту пізнання пов’язується з дослідженням взаємозв’язків і взаємодій, що забезпечують цілісність об’єкту і його функціонування.
Якісні зміни, що фіксуються в основоположних настановах сучасної суспільної свідомості українського суспільства та в ідеологічній парадигмі, пов’язані, безсумнівно, з радикальною трансформацією базових параметрів соціально-політичної системи. В останні десятиріччя ХХ ст. стрімкість кардинальних змін захопила й соціально-економічні, й соціально-культурні процеси і тим самим сконцентрувала увагу на парадигмальному аспекті соціального ідеалу, що втілений у будь-якій ідеології.
Отже, звернення до феномену ідеології викликано ситуацією, яка склалася в соціумі і яка вимагає своєрідної ревізії глибинних підвалин соціального буття людини. Стає дедалі зрозумілим, що задовільні відповіді при цьому пов’язані з вирішенням, в крайньому випадку, трьох проблем. По-перше, проблеми вияву соціокультурних засад (витоків), які привели до необхідності становлення і розвитку ідеології, а потім стали визначати змінення її ролі та функцій у суспільстві. В цьому випадку не уникнути звернення до ідеологічних архетипів. По-друге, проблеми причин і наслідків актуалізації факторів ідеологічного порядку. Звернення до специфіки функціонування масової свідомості дещо сприяє осмисленню цієї проблеми. І, по-третє, проблеми реалізації ідеологічних настанов та концепцій в еволюціонуючому соціумі як у плані їх впливу на соціальний прогрес, так і у плані їх участі у формуванні духовного світу індивіда.
Інтеграційні процеси складають зараз домінуючий вектор соціальної еволюції людства і однозначно свідчать, що стійка інтеграція країн, держав і народів неможлива ні на національній, ні на релігійній основах. Визначити, хоч би в найбільш загальній формі, потенції націоналізму і релігійної ідеології –знову ж таки спричинюється самою логікою даного дослідження. Скоріш за все, енергетика цих ідеологій починає втілюватися в нових формах їх сублімації. Необхідно докласти немало зусиль усього світового співтовариства, спрямованих на вироблення і утвердження таких ідеологічних універсалій, перед лицем яких будь-які національно-релігійні і тим більш –соціально-політичні розмежування відійшли б на другий план. Тут потрібно зупинитись на аксіологічному аспекті ідеології –адже саме ідеологія задає шкалу соціальних пріоритетів.
Висвітлення відповідних потенцій ідеології простежується на матеріалі сучасних соціокультурних реалій, де ідеологія виконує функцію конструктивно-синтезуючої основи інтеграції форм суспільної свідомості (зокрема, релігії, політики і моралі). Під цим кутом зору простежена ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму. Все це розглядається в ракурсі ідеологічного забезпечення соціального реформування сучасного українського суспільства.
Об’єктом дослідження обрано еволюціонуючий соціум у єдності його матеріальних й духовних складових.
Предмет дослідження –ідеологія як атрибутивна духовна складова еволюціонуючого соціуму.
Ступінь наукової розробки проблеми. Нова парадигма ідеологічного знання ще не стала предметом осмислення у категоріях теоретичного мислення. Причини цього відомі: тоталітарний політичний режим оцінює ідеологію як виключно класово-тенденційне, перекручене знання; жупел непримиренності ідеологій і постійно загоструючої ідеологічної боротьби перешкоджають виходу на рівень фіксації наявності ідеологічного процесу, який супроводжує еволюцію соціума. Сучасні українські політики наполегливо намагаються виробити свою особливу ідеологію, яка б стала гарантом самобутності і національного суверенітету. Діапазон проектів, що пропонуються, досить широкий: від повернення, після косметичної процедури, до комуністичної ідеології, з одного боку, як і до ідеології націоналістичної, яка залучає собі на службу релігійний і культурний спадок, з іншого. Між цими позиціями локалізована значна кількість концепцій, які пропонують будувати нову ідеологію українського суспільства з елементів ідеологій тоталітарних і демократичних суспільств і які нібито відповідають як національним особливостям української нації, так і вимогам соціального прогресу.
Необхідність у новій парадигмі ідеології виникає на основі констатації загальновизнаного факту: іманентно присутній у всіх ідеологічних концепціях гуманізм перестає працювати. Орієнтуючи на абстрактні ідеали, втілення яких видається проблематичним, гуманізм, як він знятий в ідеології тоталітарного суспільства, демонструє повну байдужість до індивіду з його посейбічними і щохвилинними проблемами. Конкретний індивід, живий у плоті і який вагається у дусі, виявляється принесеним у жертву абстрактному соціальному ідеалу. Власне, саме рефлексія з приводу гуманістичних цінностей означає підступи до нової парадигми ідеології.
Загальні абриси цієї парадигми вже уявляються досить чіткими. Але тут виявляються два принципово різних підходи до самого гуманізму. Прихильники першого підходу продовжують орієнтуватись на оновлення все тих же гуманістичних цінностей шляхом поступового повороту до цінностей індивідуального буття. Людина –не мета і не ідеал, а буттєвий індивід. Його екзистенціювання виявляє внутрішні резерви людини, а тому повинно бути покладено в основу нового гуманізму. Ці внутрішні резерви, інтенції, індивіда в працях Ю.Козелецького, М.Мерло-Понті, В.Франкла, Е.Фромма, К.-Г.Юнга піддаються скрупульозному дослідженню і принципово зводяться до взаємодетермінації духовності, свободи й відповідальності.
Другий підхід до формування нової парадигми ідеології пов’язаний з тим, що в центр ідеологічних концепцій замість абстрактної людини стає соціум, який розуміється як найскладніша форма організації життя на Землі, що обмежена природними та історико-культурними можливостями. Це –певне поле взаємодії й взаємовпливу людей, яке має свій центр і периферію. Поняттям соціум в даній роботі визначається та єдність різноманітності людських об’єднань, яка надає можливість вбачати в них щось атрибутивне, що робить людину людиною. Але це не означає, що зміст соціуму може зводитись до суми людських об’єднань. У змістовному плані соціум являє собою те, що накопичується у родовому багажі людства в процесі його еволюції, а потім добувається як атрибутивне. Адже кожна соціальна форма, яка є внутрішньо суперечною, являє собою єдність того, що вона є, і того, чим вона стає, заперечуючи себе як таку. У процесі такого заперечення своєї даності, своєї особливості, відбувається наближення до загального, атрибутивного в своїй суті. Соціум –це є атрибутивний спосіб буття людства, що виявляється в моменти змін окремих формоутворень людського співтовариства і що є найхарактернішим для смутних часів, коли вектори соціальної еволюції втрачають ідеологічне обґрунтування.
Комуністична ідеологія орієнтована не на соціум і навіть не на суспільство як цілісність. Вона в будь-якому людському колективі виділяє протилежні полюси і зводить їх з метою наступного знищення одного з них. Конфронтаційність –ядро цієї ідеології. Нова парадигма ідеології як ідеології соціуму покликана, з одного боку, легітимізувати базові людські потреби і пропонувати моделі їх задоволення. З іншого боку, ідеологія соціуму спрямована на реалізацію енергетики індивіда, який звільняється від пут соціально-групових, національно-державних, релігійно-конфесійних та інших ідентифікацій.
У цьому випадку гуманізм знаходить нові характеристики. Тепер виявляється, що у самій сутності ідеології, якою б вузькогруповою вона не була, гуманізм виявляється у її претензіях до всезагальності, до вираження загальнолюдських цінностей і інтересів. Між тим, наявна ситуація в Україні така, що ні одна із ідеологій не має достатніх підстав для того, щоб стати не тільки ідеологією соціуму, але й загальнонаціональною. І ідеологічне знання стає на шлях подолання соціально групової обмеженості. Як позитивний результат подібної еволюції ідеології можна розглядати тенденцію до усунення розриву ідеології з реальністю, і ця тенденція весь час посилюється.
В дослідженні ідеології виокремились головні напрямки, які свідчать як про багатоплановість, так і про поліфункціональність цього феномену. В працях О.В. Барбасова, Е.Я. Баталова, І. Гавриленка, М.І. Горлача, Л.В. Губерського, П.С. Гуревича, Р.О. Додонова, Ф.Х. Кессіді, Ч.С. Кірвеля, В.В. Кортунова, М. Ласкі, Ю.О. Левади, У. Матца, Н.П. Осипової, Е. Шацького та інших робиться акцент на тому, що ідеологію слід розглядати як особливу форму соціокультурної реальності, як необхідний елемент суспільного життя, що виконує ряд специфічних соціальних функцій.
В працях В.П. Андрущенка, В.П. Беха, М. Вебера, В.І. Воловика, В.І. Воловича, Є. Вятра, Б.С. Єрасова, М.О. Косолапова, М.К. Мамардашвілі, Ю.Г. Манишева, Є.М. Мануйлова, М.І. Михальченка, Р. Міллса, К.А. Паю-сова, Н.С. Юліної, О.О. Якуби переважна увага приділяється функції ідеології як універсальної соціальної теорії, яка забезпечує координацію діяльності окремих людських колективів. Роботи цього плану, за нашим переконанням, розвивають ідеї К. Мангейма, який вбачав в ідеології метод соціального пізнання, що дозволяє досліджувати механізми соціальних детермінацій.
Здатність ідеології заміщати будь-яку форму суспільної свідомості –предмет досліджень І.І. Антоновича, П. Бассеті, Г.С. Батищева, П. Бергера і Т. Лукмана, О.М. Козлової, О.І. Міллера, С.Л. Франка.
Між тим рівень та інтенсивність філософського дослідження цієї проблеми ще далеко не відповідають її значущості. Безумовно, в останнє десятиріччя інтерес до питань, пов’язаних із різноманітними аспектами проблеми ідеології, значно збільшився. Якщо в радянській філософській літературі переважно розроблявся досить широкий спектр протистоянь різних ідеологій ідеології комуністичній, форм і методів ідеологічної боротьби, але саме поняття ідеологія залишалось на рівні його інтерпретації класиками марксизму-ленінізму, то починаючи вже з 90-х років ХХ сторіччя, дослідницька увага переміщується саме на аналіз феномену ідеології як якісної характеристики соціуму. Відтоді поняття ідеологія стає одним із найуживаніших не тільки в сучасному гуманітарному пізнанні, але й у суспільній свідомості.
Отже, проблема ідеології перетворилася на больову точку сучасних політичних та літературних дискусій, оскільки вона є больовою точкою самого життя. І ця проблема вимагає адекватного осмислення з позицій сучасного гуманітарного, у тому числі і філософського, знання.
Ситуація у проблемному полі ідеології поступово змінюється з появою праць І.І. Антоновича, В.П. Візгіна, К.С. Гаджиєва, П.І. Гнатенка, В.П. Капітона, В.Ф. Кормера, С.Б. Кримського, В.І. Кутирєва, В.О. Лефевра, М.І. Михальченка, С. Московичі, Ж.Т. Тощенка, С.С. Хоружого, де дослідницька увага спрямована на з’ясування філософсько-категоріального статусу ідеології, яка в соціокультурному контексті розглядається як атрибутивна складова соціуму. Саме ці дос-лідники доводять необхідність пошуку нових духовних засад суспільного й особистого життя людини, чим відкривають шлях до осягнення нової парадигми ідеології.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в рамках держбюджетної науково-дослідницької теми кафедри філософії Харківського національного університету радіоелек-троніки “Соціокультурні трансформації в процесі становлення інформа-ційної цивілізації” (державна реєстрація № 0197U012137). Дисертантка закінчила роботу над розділом “Трансформація ідеологічної парадигми в умовах становлення інформаційної цивілізації”.
Окремі результати дисертації були одержані при розробці програми й здійснення республіканського соціологічного дослідження “Гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу (на матеріалі вузів України)” проблемною науково-дослідною лабораторією вищої освіти при Харківському національному університеті радіоелектроніки.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні характеристик нової парадигми ідеології через аналіз ідеологічного процесу в еволюціонуючому соціумі і, зокрема, у посттоталітарному просторі України.
Для досягнення даної мети необхідно вирішити наступні завдання:
Теоретико-методологічну основу дисертації складає принцип комплексного дослідження ментальних явищ на основі виявлення їх функціональних зв’язків між собою. Обмежуючи, з одного боку, об’єкт дослідження рамками його визначеної функціональності, з іншого боку, доводиться рахуватися з тим, що цей же об’єкт виявляє змістовну спільність із спорідненими об’єктами. Дослідження пучка функцій одного об’єкту ментального плану приводить до нарощування знань не тільки про інші об’єкти, але й про всю сферу менталітету, на що постійно звертає увагу Н.Луман у своїй концепції радикалізованого функціоналізму.
В роботі широко використовується метод наведеної бінарної опозиції, продуктивність якого підтверджена роботами Е. Дюркгейма (індивідуальне –колективне), М. Вебера (раціональне –цілераціональне), О. Шпенглера (культура –цивілізація), М. Гайдеггера (буття –постав). Цим методом нині користуються Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар та інші представники постмодернізму.
При дослідженні ідеології свідомо застосовується спосіб своєрідного збільшення масштабу цього феномену по відношенню до його місця в реальній дійсності: абстрагування предмету дослідження завжди пов’язано одночасно зі зменшенням масштабів всього іншого. Дана умова пізнавального процесу не може розглядатися у плані перекручення реального стану феномена.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, в розкритті суті феномену ідеології на основі співставлення різних форм її буттєвості та їх відображення у соціальному знанні. Ця новизна може бути деталізована в наступних положеннях.
. Порушена традиція розглядати ідеологію виключно як тенденційне, класово-перекручене знання. Аргументовано положення, що цей соціокультурний феномен є обов’язковим компонентом (атрибутом) еволюції соціуму, фактором консолідації сил, спрямованих як на збереження існуючих соціальних структур та міжлюдських відносин, так і на їх руйнування. Отже, ідеологія розглядається як атрибут еволюціонуючого соціуму.
. Вперше впроваджена нова методологічна настанова, яка передбачає подвійну спрямованість в дослідженні ідеології. По-перше, на дослідно-феноменальні даності соціального буття, в яких вже, завдяки ідеології, практичні, пізнавальні і ціннісні орієнтації людей сплавлені воєдино в певних соціальних конструктах. І, по-друге, на процес інтеграції ментальних форм відображення соціальних реалій (форм суспільної свідомості) в ідеологічних концепціях й настановах.
. На рівні концептуального знання проаналізована нова парадигма ідеології, яка вбачається у зростаючих тенденціях переорієнтації ідеологічного знання з проблем соціально-групових на проблеми соціуму і індивіда у ньому, від знання, яке переважно аналізує, на знання, яке переважно синтезує та інтегрує.
. Вперше проаналізована ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму, що претендує на статус органічної ідеології сучасності. Саме постмодернізм орієнтує на поворот масової свідомості до цінностей сучасності, приватного життя індивіда, релігійно-духовної і моральної проблематики. Він прагне затвердити принцип рівнозначності усіх сторін соціального життя і форм їх відбиття у свідомості індивіда.
. Зроблена спроба простежити еволюцію ідеологічного осягнення соціальної дійсності; виявлена внутрішня логіка цієї еволюції, яка відображена в категоріально-понятійній формі.
. Вперше здійснено співставлення і впроваджено компаративний аналіз функцій ідеології як соціальної теорії, як системи цінностей, як системи вірувань. Встановлено, що у всіх цих функціях ідеологія виявляє здатність об’єднувати людей навколо певного комплексу ідей, домагатися певного способу їх поведінки у всіх сферах суспільного життя.
. Обґрунтована конструктивність ідей релігії, націоналізму, моралі, їх синтезів у ствердженні нової парадигми ідеології.
. Проведено дослідження змістовної сторони архетипу ідеології, що пов’язана із зіставленням сущого й належного у суспільстві. Обґрунтована природа соціального ідеалу, який, з одного боку, визначається ідеологією, а з іншого –орієнтує на практичну реалізацію ідеологічних настанов.
. Розроблено та обгрунтовано (у рамках нової парадигми ідеології) положення про те, що сучасний ідеологічний плюралізм –умова сталості соціума, оскільки сучасний соціум вже починає рухатись по шляху асиміляції цінностей, що складають пріоритети різних, навіть протилежних, ідеологій. Саме на цій основі стверджується нова парадигма ідеології як ідеології еволюціонуючого соціума.
Дістало подальший розвиток дослідження специфіки ідеологічного плюралізму у посттоталітарній Україні. Доведено, що консолідація наявних національних сил можлива лише на підгрунті національної культури, яка гостро потребує підвищення свого соціального й державного статусу. Тому опора на культурне надбання –один із важелів досягнення соціального компромісу, до чого мають бути спрямовані різні ідеології незалежної України.
11. Детально досліджено зміст сучасного політичного процесу в Україні, висловлені рекомендації відносно ідеологічного забезпечення процесу реформування соціальних відносин й інститутів.
12. Уточнені та розширені в порівнянні з традиційними змістовні рамки таких понять, як ідеологія, соціум, ідеологічний процес, ідеологічне знання, менталітет, політичний процес.
Науково-практичне значення дослідження. Одержані результати мають важливе методологічне, науково-теоретичне і навчально-практичне значення.
У методологічному плані вони обмежують монополію гносеологічного підходу при аналізі соціокультурних явищ, особливо коли останні не вписуються у рамки наукової раціональності. Метод поліфункціонального аналізу, з одного боку, дозволяє виявляти внутрішні потенції ідеології, а з іншого –визначати її місце в структурі суспільної свідомості. Екстраполяція цього методу на інші формоутворення суспільної свідомості, безумовно, буде сприяти більш глибокому розумінню усієї сфери людської духовності.
У науково-теоретичному плані висновки дисертації вписуються в процес нарощування знань про об’єктивовані форми людської суб’єктивності. Проблема нової парадигми ідеології зачіпає професійні інтереси різних спеціалістів: філософів, соціологів, політологів, культурологів, психологів, правознавців. Обгрунтування положення про те, що без врахування нової парадигми ідеології не може бути розроблена ефективна політика, яка дозволить вписуватись у світове співтовариство, є досить важливою при визначенні вектора державної політики в галузі соціальних і політичних інтересів. Тому головні положення і ідеї дисертації адресуються державним органам, суспільним організаціям і політичним партіям, орієнтуючи їх на підтримку соціальної стабільності, на попередження соціальних конфліктів та на прийняття консенсусних рішень. Для спеціалістів, що проводять різні соціологічні дослідження, є бажаним врахування головних висновків дисертації.
У навчально-практичному відношенні одержані результати вказують на доцільність їх включення в програму і процес викладання філософських, соціологічних, політологічних і культурологічних дисциплін. Результати дисертаційного дослідження знайшли застосування в нормативних курсах “Філософія”, “Соціологія”, “Політологія”, про що свідчать навчально-методичні посібники та підручники з цих курсів. Крім цього, запровадження деяких ідей й положень дисертації сприяє активізації суспільної свідомості студентів, формуванню у них культури громадянського співіснування.
Апробація роботи. Основні ідеї дисертації розкрито у виступах на кафедрі соціології і політології Харківського національного політехнічного університету (квітень 1999), на кафедрі політичних та історичних наук Інституту сходознавства і міжнародних відносин “Харківський колегіум” (січень 1999), на кафедрі філософії Харківського національного університету радіоелектроніки (травень, вересень 2001).
Крім того, результати дисертаційного дослідження доповідались на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний етап і перспективи розвитку” (Херсон, 1993), на Міжнародній науково-практичній конференції “Громадянськість інтелігенції: шляхи формування у кризовому суспільстві” (Харків, 2001), на Республіканській науково-теоретичній конференції “Культура України: історія і сучасність” (Харків, 1992), на міжвузівській конференції, присвяченій 180-річчю з дня народження М.Костомарова (Харків, 1998), на Харківських політологічних читаннях (1996, 1997, 1998, 2000), на наукових конференціях з проблем музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті (Харків, 1993, 1994, 1995).
Ряд дисертаційних ідей апробовано в процесі проведення республіканського соціологічного дослідження “Гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу (на матеріалі вузів України)” проблемною науково-дослідною лабораторією вищої освіти (травень-червень 1999 р.).
Матеріали дисертації використані в підручниках й навчальних посібниках, які рекомендовані Міністерством освіти і науки України. Пошукувач є співавтором наступних видань:
. Введение в политологию / Наука о политике: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. В 2-х частях / Под общей ред. Н.И. Горлача и Г.Т. Головченко.- Ч.2 –Харьков, 1995.
2. Социология: наука об обществе: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Под общей ред. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача.- Харьков, 1995.
. Соціологія: Підручник для вищої школи /За загальною редакцією В.П. Андрущенка і М.І.Горлача. –Київ-Харків, 1998.
. Политология: наука о политике. Учебник для высшей школы / Под общей ред. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача.. –Киев-Харьков, 1999.
. Социальная философия: Учебник для высшей школы / Под общей редакцией В.П.Андрущенко и Н.И.Горлача.- Киев-Харьков, 2002.
Публікації. Результати дослідження висвітлені в одноосібній науковій монографії “Идеология в эволюционирующем социуме” обсягом 12,4 др.арк., та у 70 інших публікаціях, 22 з яких –статті у наукових фахових виданнях.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, десяти розділів, загальних висновків і списку використаних джерел.
Обсяг дисертації –сторінок тексту. Список використаних джерел нараховує 470 найменувань.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь її розробки, визначено мету та завдання, розкрито теоретичну новизну та практичну значимість дослідження.
У першому розділі “Ідеологія як соціокультурний феномен” аналізуються найбільш відомі спроби реконструкції архетипу ідеології, що були здійснені К.-Г. Юнгом, Е. Фроммом, В. Парето, К. Мангеймом, С.Л. Франком, У. Матцем, які намагалися вийти на ідеологію через дослідження генези духовних процесів внутрішнього світу індивіда, тобто в процесуальному контексті. Зіставлення міфу, утопії й ідеології дозволяє уточнити природу соціального ідеалу, як він постає в ідеологічному вимірі.
Аналіз змістовної сторони ідеології, аж до звернення до її архетипу, приводить до висновку, що поява цього соціокультурного феномену пов’язана зі спробами розв’язання конфліктної ситуації в лоні міфо-логічної свідомості, де закладаються основи теоретичної рефлексії відносно невідповідності сущого і належного. Соціальна утопія виступає первісною формою ідеології з того моменту, коли співставлення минулого і сучасного дає можливість вичленити необхідні і минущі елементи соціального буття, прогнозувати еволюційний процес. Поєднання ретроспективної і перспективної орієнтації у соціальній утопії робить реальне і мислиме в рівній мірі вартим теоретичної рефлексії.
Спеціального вивчення архетипів ідеології у філософській і соціологічній літературі не велось. Винятком, можливо, є концепція К. Маркса про перетворені форми свідомості і робота К. Мангейма “Ідеологія і утопія”. Але опосередково на проблеми архетипів ідеології виходять дослідники, які займаються генезою форм суспільної свідомості (Е.Я. Баталов, О.В. Барбасов, В.О. Гуторов, Ф.Х. Кессіді, Ч.С. Кірвель, Ю.О. Левада, С.С. Сизов та ін.). Констатуючі висновки цих вчених говорять на користь тези про те, що міф і ідеологія (остання у формі соціальної теорії) складають основу людської культури. Звідси їх взаємозумовленість і взаємозв’язок. Міфосвідомість не покидає історичної арени, а, будучи перекладеною на мову ідеологічних міфів, в перетворених формах відтворює цінності колективного досвіду. При цьому міфосвідомість вже не вичерпується зануреністю в минуле, а охоплює великі ділянки як сущого, так і можливого. Випереджуюче відображення –обов’язкова властивість будь-якого ідеологічного формоутворення.
Розуміння утопії як особливого випадку ідеології поділяє ряд дослідників, в тому числі О.В. Барбасов, М. Ласкі, А. Петруччані, П. Рікер. Але тільки деякі з них схильні розглядати утопію як первісну форму ідеології, неодмінно присутню у знятому вигляді в найбільш розвинутих ідеологічних конструкціях. Адже одна справа співставляти утопію й ідеологію як зовнішньо належні даності, хоч вони і виростають із спільного джерела –із міфології, і зовсім інша справа, коли ідеологія й утопія розглядаються як дві форми одного соціального явища. В реальній практиці ідеологія й утопія функціонально тотожні: вони об’єднують, спонукають до дії, комбінуючись самим химерним способом тоді, коли конструюють соціальний ідеал.
Ідеологія за допомогою соціального ідеалу відділяє в соціальній дійсності скороминуще від необхідного, намічаючи перспективні шляхи реалізації останнього для реальних соціальних груп сформованого соціума. У цьому пункті ідеологія виявляє свою головну якість: надавати смисл людському існуванню в суспільстві шляхом формування цілей соціально-перетворюючої або ж соціально-зберігаючої діяльності.
Масова свідомість не спроможна засвоювати ідеологічні концепції у чистому вигляді, нерідко сприймаючи їх лише на рівні віри. Тому впровадження ідеології у масову свідомість не сприяє підвищенню її теоретичності. Навпаки, щоб затвердитись у масовій свідомості, ідеологія змушена поступатися елементами науковості, логічної обґрунтованості і знову використовувати вже подолані міфологічні образи, схеми і аналогії.
У другому розділі “Ідеологія як соціальна теорія” досліджується природа ідеологічного знання, зміст ідеологічного процесу, проводиться компаративний аналіз ідеології з іншими формами суспільної свідомості, що претендують на статус соціальної теорії. Тут використано як класичну спадщину соціологічної науки (М. Вебер, Дж.Л. Морено), так і сучасні наробки в галузі дослідження і розвитку соціальної теорії (К.О. Абульханова-Славська, В.Ф. Анурін, Е.Я. Баталов, Г. Беккер і А. Босков, Л.В. Губерський, У. Дірс, М.К. Мамардашвілі, М.І. Михальченко, Дж. Нейсбіт і П. Абурден, В.С. Швирьов, Ю.О. Шрейдер, Н.С. Юліна).
К. Мангейм відкриває в ідеології одночасно й універсальний метод соціального пізнання, й універсальну соціальну теорію, яка покликана задавати генеральну орієнтацію сукупній людській практиці. М. Вебер досліджує творчо-конструктивну функцію ідеології і по відношенню до індивіда, і по відношенню до суспільства навіть тоді, коли в ній явно переважають елементи ілюзорності. У такому випадку соціальний статус ідеології не може визначатись ні з позиції тільки гносеологічної значущості її концепцій, ні з позицій тільки соціально-класового знання. Подібний підхід до ідеології не знімає питання про доцільність існування ідеології в еволюціонуючому соціумі, якому властиве постійне очищення як від ілюзорних знань, так і від апології упереджених вузькокласових настанов. Виступаючи неминучим компонентом соціального буття людини, ідеологія у всьому розмаїтті своїх форм сприяє ідентифікації індивіда в соціумі з одного боку, і виробленню генеральних орієнтирів сукупної людської практики –з іншого.
Ідеологія переважно використовує ті знання, які вже наявні в існуючих формах суспільної свідомості, а тому вона не несе відповідальності за істинність чи хибність цих знань. Використання цих знань як засобу активізації соціальних груп і масових рухів застосовується у відповідності з політичною кон’юнктурою, а тому ці знання сприймаються на віру. Ідеологічне знання –знання самодостатнє, що не потребує перевірки на істиність –хибність. Функціонуючи у складі соціальної теорії, це знання використовується при конструюванні віртуальної соціальної реальності, що максимально наближена до соціальних потреб й ідеалів. Це знання завжди спрямоване на фіксацію недосконалості соціальної дійсності.
В оригінальній концепції соціальної логіки Г. Тарда ідеологічному знанню відводиться головна функція забезпечення соціальної стабільності, а тому визнається не таким вже й важливим те, в якій мірі воно відповідає реаліям суспільного життя. Головне полягає в тому, щоб ідеологія “становила таку ж головну умову логічної згоди, яким є об’єктування по відношенню до індивідууму”. Порушення соціальної логіки як логіки буття і функціонування людських спільнот завжди катастрофічно і для соціума, і для індивіда, бо означає відступ від завойованих позицій і в матеріальній, і в духовній сфері. Плюралізм думок і ідеологічних конструкцій дозволяє вивірити соціальний курс за ступенем його популярності серед різних соціальних груп, постійно коректуючи його, і тим самим відвернути радикально-революційну фазу соціального розвитку. Повне ж виключення революційних вибухів, за Г. Тардом, можливе лише на основі наступного переключення ідеологій з проблем загальносоціального плану на насущні проблеми індивіда.
Ідеологічний плюралізм –запорука сталості соціуму постільки, поскільки дозволяє виважено підходити до визначення шляхів своєї еволюції. Соціально-ціннісне знання, диференційоване на позитивно-констатуюче і негативно-критичне, що присутнє в реальному ідеологіч-ному процесі, забезпечує практично кожній ідеології можливості самостійного визначення перспектив соціального буття. В цілому ж ідеологічний процес призводить до трьох наслідків. По-перше, цінність знання, що добувається із наявних форм суспільної свідомості, зводиться до спільного знаменника шляхом піднесення його на рівень соціально-теоретичної концепції, яка претендує на істинність і легітимність. По-друге, це знання орієнтується на певні соціальні групи, які поділяють в тій чи іншій мірі ідеологічні настанови: ідеологічне знання знаходить свого адресата не в людстві, народі, нації, а в певних соціальних групах. По-третє, форми суспільної свідомості, які відпустили від себе частину ціннісно-орієнтованого знання, попит на яке обмежений соціальними групами, зберігають за собою роль арбітра завдяки загальнолюдській орієнтації.
Ідеологія схильна заміщувати місце тих форм суспільної свідомості, які на даний момент вважаються найбільш впливовими. Це веде або до ослаблення, або до зруйнування духовних основ людського співтовариства. З моменту, коли ідеологія стає панівною, вона перестає бути соціальною теорією, а факти наявної невідповідності між ідеологічними деклараціями і соціальною реальністю подаються у світлі неавтентичного прочитання ідеологічних імперативів. Так виникає проблема автентичності ідеології, що відображає умовність ідеологічних положень. Вищевикладене служить основою для висновку, що ідеологія як соціальна теорія в залежності від ступеню своєї зрілості і соціально-політичної кон’юнктури схильна кардинально змінювати свою орієнтацію, що і створює спектр її соціодинаміки.
Третій розділ “Ідеологія у системі людської комунікації” відводиться дослідженню ролі і функцій ідеології у міжлюдських (національних, групових, кланових і т.п.) контактах. Тут розкривається нормативний характер ідеологічних настанов і їх співставлення з нормами моралі. Широко представлена теоретична спадщина К. Мангейма і М.М. Бахтіна, яка торкається проблем комунікативних зв’язків. Використані роботи таких дослідників, як І.І. Антонович, Г.С. Батищев, О.О. Гусейнов, О.Г. Дробницький, В.П. Іванов, О.М. Козлова, Р.Дж. Коллінгвуд, В. Корнха-узер, В.В. Кортава, О.О. Новіков, О.І. Титаренко, Ж.Т. Тощенко, М.Б. Туров-ський, Е. Фромм, Ф.О. Хайєк, О.О. Якуба.
Визначення М.М. Бахтіним ідеології як “культури соціальної комунікації” вказує на її принципове неусунення із буття соціуму. Індивід приречений включатися в комунікативні зв’язки, щоб бути в змозі реалізувати свою людську сутність. У цьому плані ідеологічний процес –це процес освоєння соціальних комунікацій, коли основоположною визнається діяльність, що формує індивіда як суб’єкта соціальної творчості.
Життєдіяльність індивіда ззовні має вигляд постійного переміщення у соціальному просторі, серед інших людей. Дискретність соціального буття індивіда постійно доповнюється динамікою різних міжлюдських комунікацій, що частіше всього укладаються в певні соціальні форми і норми. Але індивід постійно виходить за рамки своїх вчорашніх характеристик, трансгресує (за висловом Ю. Козелецького), приєднуючи до себе щось нове, розгортає параметри свого соціального буття. При цьому комунікативні зв’язки індивіда, як безпосередні, так і опосередковані, в своїй єдності створюють поле соціальної предметності, завдяки чому здійснюється його входження в перманентну комунікацію із усім соціумом.
Вищевикладене дає підставу для констатації принципової незавершеності буттєвих характеристик індивіда, що відкриває за предметними даностями людського життя міжіндивідуальні комунікації. Ці комунікації являють напружену сукупність соціальних зв’язків, що вимагають, з одного боку, слідування зразкам, традиціям і нормам, а з іншого –постійної відмови від одних і відтворення інших форм людського співжиття.
Ідеологія, що виокремлює із змісту наявних форм суспільної свідомості ціннісно-нормативні орієнтації, створює умови для самовизначення індивіда в системі соціальної комунікації, а його ставлення до соціуму структурується як головна функція соціального буття. Цим самим ідеологія задає імпульс і вектор регуляції життєдіяльності індивіда, яка стає його саморегуляцією, тобто системою переконань з кардинальних питань суспільного буття. Тут локалізовані витоки органічного зв’язку індивідуального і суспільного. Індивідуальна свідомість при цьому піднімається на рівень суспільної через ідеологічну складову.
Аналіз концепції глибинного спілкування Г.С. Батищева дозволяє, по-перше, акцентувати увагу на запорогових, віртуальних ярусах людського буття, і, по-друге, окреслити межі людської комунікативності у вигляді суб’єктного взаємного творення, як смисло- і людинотворення.
Через співставлення ідеології і моралі виявляються суттєві характеристики ідеології. Але якщо мораль фіксує рівень людяності індивіда (О.Г. Дробницький) і закладає основи соціуму, який базується на принципі однакового прочитання людьми літопису своєї історії і прийняття шкали безумовних людських цінностей, чим і піднімає людину над обставинами, то ідеологія обґрунтовує практичну необхідність підкорення індивіда нормам людського співжиття. Практика втілення моральних норм в ідеологічні структури зводиться до самопримушування індивіда орієнтуватися переважно на раціонально-легітимне, а не на емоціонально-спорадичне. На цьому шляху досягається оволодіння індивідом своєю родовою сутністю і співвідношення його інтересів з інтересами соціальної групи і соціуму.
У четвертому розділі “Ідеологія як система цінностей” досліджуються ціннісний аспект ідеологічного плюралізму, питання градації ідеологічних цінностей, дифузійні процеси у сфері ідеології. Спеціальному аналізу піддається концепція двох етичних систем В.О. Лефевра.
Ціннісний аспект ідеологічного знання виділяється у класичній німецькій філософії (І. Кант, Г. Гегель), потім підвищений інтерес до нього спостерігається у працях Ф. Ніцше, О. Шпенглера, К. Мангейма і Е. Дюркгейма. В 90-х роках ХХ сторіччя найбільших успіхів в дослідженні окремих ідеологічних напрямків досягли Г.С. Батищев, М.І. Горлач, М.С. Каган, О.М. Козлова, В.Ф. Кормер, В.О. Лефевр, Н. Луман, В.В. Лях, М.А. Мамонова, П. Штомпка.
Здатність до винесення суб’єктивних оцінок навколишній дійсності і самій собі –сутнісна конституюча ознака людини, що підносить її над природним та соціальним світами. Подібне піднесення означає, що індивіда аж ніяк не можна звести до його наявного буття: він не поглинається соціальною групою, не розчинюється в колективності, а зберігає свою автономність та самобутність. Саме на основі ціннісного співставлення виникають бінарні опозиції з приводу усього соціуму: добро –зло, істина –неправда, краса –потворність, добре –погане, справедливе –несправедливе.
Ціннісне знання, яким переважно користується ідеологія, вводить індивіда в світ інших людей, примушує його поділяти існуючу градацію соціальних пріоритетів в якості універсального засобу свого самоствердження в соціумі. Плюралізм ідеологій дозволяє індивіду вибирати будь-яку шкалу цінностей і її порівнювати, аж до корекції з іншими шкалами.
Кожна ідеологія вважає своїм обов’язком пропонувати соціуму власну шкалу соціальних цінностей, що, власне, і призводить до феномену ідеологічного плюралізму, який, визначаючи самоцінність соціально-групових засад, викликає протистояння ідеологій. Ліквідація ідеологічного плюралізму породжує тоталітаризм.
Ідеологічний плюралізм не зводиться до протистояння різних ідеологій, а виражає бінарну природу людської свідомості, яка змушена хитатися поміж двох рядів цінностей: цінностей, які визнає за свої офіціальна ідеологія, і цінностей, які цій ідеології або не відповідають, або прямо їй суперечать. Цінності, за Н. Луманом, до яких апелює ідеологія, не стільки утилітарно-прагматичні, скільки перспективно-смислові, які виражені в теоретизованій формі. Сучасне суспільство, у якому починають превалювати цінності соціуму, а не окремих соціальних груп, вельми потребує плюралізму ідеологій, за допомогою чого відшукуються шляхи конструктивного діалогу різних соціальних груп в питаннях збереження та розширення соціальних гарантій свого існування. Ідеологічний плюралізм здатний знімати соціальну напругу, пом’якшувати соціальні конфлікти і тим самим забезпечувати безперервність та поступовість соціальної еволюції.
Ієрархія цінностей, що, в принципі, розділяється всіма ідеологіями, включає безумовні, абсолютні цінності, якими є людина і людство; природні ресурси, необхідні для відтворювання і існування людини; цінності соціального життя –суспільні інститути, структури і технології; наукові знання, моральні, естетичні та інші настанови, які покликані задовольняти духовні потреби людини. Серед останніх особливе місце займають цінності моральні.
В.О. Лефевр на основі співставлення державних ідеологій з певними етичними системами описує духовну складову соціуму. Його концепція двох етичних систем дозволяє проводити перманентний компаративний аналіз соціальних систем, політичних режимів і дій окремих індивідів.
В демократичних суспільствах досить актуальне завдання регулювання групових цінностей на базі цінностей загальнолюдських і загальнонаціональних. Якщо перші декларують безумовний пріоритет людства, то інші акцентують увагу на необхідності збереження єдності людських спільнот, зокрема націй. Н. Луман вбачає в цьому свідчення повороту в ідеологічних концепціях: проблеми збереження системи в комплексному світі стають пріоритетними по відношенню до проблем її зміни. І це може зараховуватись в актив нової ідеологічної парадигми.
Сучасний соціум стає гранично складним і включає нескінченне число варіацій свого буття. Серед них наявні тупикові, однозначно ретроспективні, а то і такі, які являють собою реальну загрозу людству. Щоб соціум вижив, необхідно перманентно проводити редукцію –спрощення, стандартизацію всього того, що сприяє виживанню і еволюції соціуму, одночасно виключаючи елементи, що негативно діють на соціальну стабільність. У цьому вбачається генеральна лінія раціоналізації суспільного життя, яку покликана проводити ідеологія, надаючи ореол позитивності елементам загальнолюдського. Проте це не означає применшення ролі соціально-групових ідеологій: адже загальнолюдські цінності потребують повноцінного ідеологічного життя, де групові цінності співіснують і конфронтують між собою.
У п’ятому розділі “Ідеологія як віра. Релігійна ідеологія” розглядаються проблеми співвідношення віри і знання в ідеологічних концепціях, проблеми синкретизму релігійної віри і ірраціональності релігії, що виступає як функція ідеології. При осмислюванні цих проблем використовуються ідеї і результати досліджень П. Бергера, М.О. Бердяєва, В.О. Брушлинського, Є.К. Бистрицького, В.П. Візгіна, Е. Дюркгейма, Б.С. Єрасова, М. Інджер, Р. Карпинської, Е. Кассірера, І.І. Кравченка, О.Ф. Лосєва, У. Матца, Р.К. Мертона, С. Московичі, Е.М. Ожиганова, К.А. Паюсова, В.В. Соколова, Е. Фромма, Й. Хейзінги.
Віра виникає як стримуючий фактор, що перешкоджає зануренню людини у світ виключно утилітарних пріоритетів. Соціальний прогрес ґрунтується не тільки на позитивному знанні, але й на вірі. Тому наявність рис міфологічної і релігійної віри в ідеологіях різного рівня безсумнівна. Функціональна спрямованість віри змінюється в залежності від ідеологічних орієнтацій. Але у всіх випадках, будучи включеною в ідеологічні концепції, віра виступає у формі імперативів аксіомного плану або чистих розпоряджень щодо належної поведінки, які не включають раціонального обґрунтування. Тому нарощування наукових знань не може справляти суттєвого впливу на смисложиттєві установки індивіда, що керується основоположеннями віри. Останні забезпечують індивіду надійні орієнтири в світі добра і зла, вічного і минущого, суттєвого і несуттєвого. При цьому націленість на вчинок перетворює віруючу людину у людину дії, яка постійно стверджує своєю поведінкою невипадковість власного існування і соціально-космічну значущість своїх вчинків.
Причину звернення людини до релігії дослідники пов’язують з її надприродністю, з соціальністю (С. Московичі, М.Л. Мусхелішвілі, В.М. Сергієв, Ю.О. Шрейдер). Релігія, виступаючи як форма ідеології, розширює комунікативні можливості людини через постулювання буття надприродного і вічних надіндивідуальних цінностей. Деяке відсторонення (і тим самим - захист) віруючих від соціальних змін, що відбуваються, дозволяє спрямувати фізичні і духовні зусилля людини на розуміння того, що відбувається не стільки у світі, скільки у душі індивіда. Але без релігійної інтерпретації нерелігійних відносин між людьми релігія не може виконувати свою ідеологічну функцію і втрачає свій престиж. Релігійна інтерпретація соціальних процесів веде до розширення кола реалій людської діяльності, які забезпечують реалізацію родової сутності людини. Саме релігія історично першою формулює сенс і мету індивідуального людського буття. Обгрунтування мети людського буття сприяє виходу людства за рамки профанного часу. Імперативність релігійної свідомості полягає в її протистоянні кон’юнктурно-прагматичним цінностям повсякденної життєдіяльності, в орієнтації на неминущі орієнтири гранично-високого призначення людського роду, в об’єднанні людей різних рас, національ-ностей, соціального стану, статі, віку, інтелектуального рівня і т.п.
Наявність рис релігійної віри в ідеологіях різного рівня безсумнівна. Деякі дослідники (Е. Дюркгейм, М. Інджер, У. Матц, Е. Фромм) схильні навіть розглядати ідеологію як специфічну різновидність віри, так як головні постулати ідеологічних концепцій не вимагають раціонального обґрунтування і представлені сукупністю формулювань аксіомного плану і імперативами поведінки. Віровичерпне знання предмету, який взятий не в окремих деталях або функціях, а як оголена сутність –це самодостатнє знання, що не потребує аргументів ні теоретико-пізнавального, ні експериментально-фактологічного планів. Наявність абсолютного знання у формі Божественного Откровення –своєрідний орієнтир для пізнавальної діяльності людини.
Співставлення у рамках релігії абсолютного знання у формі Божественного Откровення з недосконалим людським знанням, отриманим емпіричним шляхом, виокреслює своєрідний горизонт пізнавальних можливостей людини. Синкретизм релігійного знання, у якому уживаються елементи сакральності з повсякденними поглядами та уявленнями, робить його загальнодоступним, не вимагає спеціальної освітньої підготовки. Інтегративна функція релігії, що проявляється у її здатності об’єднувати людей навколо певного комплексу ідей і на цій основі добиватися певної поведінки у всіх сферах суспільного життя, позитивно впливає і на моральну стійкість індивіда, і на нормальне функціонування суспільного організму. Символізм і імперативність релігійної свідомості забезпечують їй максимально широку підтримку різних груп населення, згуртовуючи їх на основі єдиної системи релігійних цінностей. Релігійний синтез раціонального й ірраціонального дозволяє надавати смисл безглуздому з раціональної точки зору, гармонізувати зовнішньо непорівнянне. Власне, у цьому і проявляється специфіка релігійної ідеології.
У шостому розділі “Політика як сфера буття ідеології” досліджуються співставлення політичної ідеології і масової свідомості, раціонального і утопічного у політиці. Розглядається процес політизації масової свідомості, його причини і наслідки. Виявляються ідеологічні настанови суспільства перехідного (від тоталітаризму до демократії) періоду. У цьому розділі використані дослідження філософів, соціологів, політологів, культурологів: Н.С. Автономової, О.С. Ахієзера, Е.Я. Баталова, П. Бассетті, А. Вебера, Г.В. Голосова, Г.Г. Дилігенського, О.Г. Здравомислова, Д.Б. Зільбермана, Д. Істона, Е. Кассірера, І.І. Кравченка, О.М. Козлової, К. Леві-Строса, В.М. Межуєва, Н.П. Осипової, Д. Рісмена, Л.С. Саністебана, В.С. Стьопіна, А. Тойнбі, Ж.Т. Тощенка, М. Фармера, В.Г. Федотової, Е. Фромма, М. Янга.
Політика –сфера людської діяльності, що опирається одночасно і на наукове знання про дійсність, і на ідеальні моделі майбутнього, що поставляються ідеологіями. Утопічні проекти майбутнього, що неодмінно присутні в ідеологічних концепціях і представляють ідеалізовані форми людського співіснування, для спонукання до організованих колективних дій набирають форми політичних міфів. Останні не витримують раціональної критики і орієнтуються виключно на сприйняття з позиції віри або емоціонального пориву безпосередніх учасників політичних акцій. Наявність утопічного стимулу у політичній ідеології приводить до заміщення раціональності цілою гамою емоціонально-активних конструктів, таких як натхнення, інтрига, блеф, політична харизма. У цих умовах ілюзорні і з самого початку хибні теоретичні положення здатні складатися в системи і ставитися на службу певним партіям і рухам. Тому ідеологічна інтерпретація політичної дійсності має стійку тенденцію до її спотворення, якщо за рахунок цього вона здатна виправдовувати політичну лінію, що проводиться, або політичні амбіції харизматичних лідерів.
Політична ідеологія, заявляючи про себе як про своєрідну систему нових цінностей, не може не бути засобом безпосередньої соціалізації індивідів, що об’єднані в різні спільності, спільноти, клани, партії. Задаючи орієнтири соціальної поведінки, політична ідеологія бере на себе функцію піднесення групових цінностей і орієнтацій до рівня актуальних завдань всього суспільства, які вимагають негайного вирішення. З цих позицій уточнюється (в рамках політичної ідеології) ієрархія невідкладних соціальних завдань, серед яких на першому місці виявляються завдання реалізації групового інтересу.
Масова політична свідомість, з її вузьким і поверховим баченням соціальних проблем, спрямована на реалізацію бажання підкорити соціальну реальність груповим інтересам. Домінування емоційних оцінок реальності полегшує її сприйняття на рівні політичних міфів, що сприяє формуванню міфологізовано-політизованого менталітету. Цей тип менталітету орієнтований на маргінальні верстви суспільства, а отже, на низьку загальну і політичну культуру. Сподівання на вирішення соціальних проблем переважно насильницькими методами, постійні пошуки харизматичних вождів містять у собі небезпеку появи нових модифікацій тоталітаризму. Тому масова політична свідомість посттоталітарного суспільства якщо і схиляється на користь демократії, то зміст останньої зводе виключно до ломки старого і відтворення нового за образом і подобою старого. Ідеологія тоталітарного суспільства не зникає, а намагається знайти інший, більш цивілізований вигляд.
Цілеспрямоване реформування соціальних і політичних інститутів потребує загальнозначиму систему цінностей й ідеалів, які б визначали пріоритетний напрямок суспільного розвитку. Для цього необхідний точний діагноз соціального стану, а цьому серйозною перешкодою стають орієнтації масової політичної свідомості. Необхідний перехід від маргінальних комунальних цінностей до цінностей традиційних, грунтових, на основі яких тільки і може культивуватися ідея соборності, яка включає в себе відкритість, толерантність та єдність. Українське суспільство ніяк не може піти з роздоріжжя, про що свідчать парадокси масової свідомості.
У дисертації досліджуються рівні розвитку масової політичної свідомості, здійснюється їх класифікація відповідно до політичної і ідеологічної ситуації посттоталітарної України. У відповідності з цим, використовуючи методику Д. Рісмена і В. Шубкіна, виділяються головні типи особистості. Дослідження парадоксів масової свідомості (в тому числі і масової політичної свідомості) проводиться за методикою Ж.Т. Тощенка.
У сьомому розділі “Амбівалентність націоналізму як ідеології становлення державності” піднімаються проблеми причин і психологічних основ активізації націоналізму, співвідношення націоналізму і демократії, державної ідеології, потенцій і параметрів національної ідеї, конструктивності націоналізму. Проблема становлення української національної свідомості розглядається на матеріалі творчості М.І. Косто-марова.
У розділі використані роботи І.І. Антоновича, О.О. Богданова, С. Вовканича, І. Гавриленка, К.С. Гаджиєва, Е. Геллнера, Е. Гуссерля, Л.Г. Іоніна, В. Кириченка, О.О. Кузнеця, Н. Лумана, К. Мангейма, О.І. Міллера, Г. Нодія, Е. Ренана, Ю. Римаренка, Е. Сміта, П.В. Струве, Ф. Фукуями, Ф.-П. Шенгра.
Ставлення до націоналізму не як до простої етнічної самоідентифікації, а як до реального соціального руху і радикальної ідеологічної настанови –явище глибоко сучасне, що не знає аналогів у минулому. Психологічна основа націоналізму всебічно досліджується І.І. Антоновичем, Е. Гелнером, І. Гавриленко, Ф.-П. Шенгра, Е. Смітом. Принципово єдина орієнтація свідомості (соборність), традиції, наявність високопрофесіонального, морального і активного ядра –необхідна умова становлення і розвитку ідеології націоналізму, що знаходить свій прояв і у сучасному українському суспільстві. Усвідомлення ряду загальнонаціональних ідей в Україні, безсумнівно, послужить “розкріпаченню” джерел енергетики суспільного розвитку, допоможе вивести країну із затяжної кризи і вирішити завдання її повернення у головне русло європейської цивілізації.
В структурах національних спільностей нашого часу, які формуються, феномен націоналізму демонструє свою здатність виступати конструктивною ідеєю, що об’єднує різні сили та служить дійовим засобом самоідентифікації і індивіда, і суспільства. Тому загальновизнаним стає положення про націоналізм як ідеологію державних утворень, які перебувають в стані творення. Виступаючи з позиції плюралізму культур, ідеологія націоналізму активно проводить в життя принцип культурної однорідності суспільства. Однак своєю головною функцією ця ідеологія вважає функцію самовизначення і самоідентифікації індивіда.
Питання про національну ідею не виростає безпосередньо із усвідомлення наявних національних інтересів, а своїм джерелом має проблему належності до більш широкої, ніж національність, спільності людей, наприклад, до цивілізації, соціуму. При всій відмінності національних інтересів народи, які відносяться до однієї і тієї ж культурної генерації (слов’янської, ісламської, європейської), усвідомлюють себе єдиною духовною спільністю, смисл якої і виражається в ідеї. Цю ідею марно шукати у кожного народу окремо (а, значить, говорити про французьку, іранську чи українську ідею), але вона є наявною у свідомості кожного з них як спільна їм ідея духовної ідентичності. Національною ж вона проголошується тому, що виражає таку важливу умову національного життя, як належність народу до певної культури чи цивілізації, без чого не може бути національної ідентифікації.
Національна ідея передбачає наявність у кожної нації системи цінностей, яка має для неї більш універсальний смисл, ніж національні інтереси. Одна справа –захищати свої національні інтереси, інша –володіти ідеєю, орієнтованою на транснаціональне суспільство. Іншими словами, якщо національний інтерес фіксує наявність потреб переважно утилітарно-прагматичного плану, виражає егоїстичні установки, то національна ідея виділяє найбільш суттєве, духовно цілеспрямоване для певного регіонального, етнічного, культурного і т.п. угрупування.
Ідеологія українського націоналізму, яка зароджується у другій половині XIX століття, орієнтується на ідею слов’янської єдності. Ідея слов’янської федерації М.І. Костомарова, яка пройнята духом демократизму, відкриває у панславізмі принцип гуманних міжнародних відносин. Пожвавлення національної самосвідомості у більш пізніший час свідчить, що націоналізм перетворився у звичайний компонент демократичних процесів. Рух за незалежність, співпадаючи з рухом за демократію, приводиться в дію намаганням до самовизначення на рівні нації, консолідацією соціальних груп на національній ідеї.
Національна самосвідомість, втілюючись в ідеологічних конструкціях, сприяє встановленню та розвитку транснаціональних зв’язків на усіх можливих рівнях: економічному, політичному, культурному і т.п. Проблема самоідентичності в ідеології націоналізму плавно переростає у проблему знаходження державного суверенітету. Тому дана ідеологія тяжіє до того, щоб стати державною і забезпечувати стабільність існуючого суспільного ладу. Але, ставши такою, ця ідеологія втрачає перспективно-прогностичні функції і перетворюється у знаряддя апологетики діючого політичного курсу. Та на даний момент ідея української державності розглядається як важливий фактор консолідації національних сил і на неї покладається основне навантаження з вироблення стратегічного курсу соціальних і політичних реформ у контексті демократизації соціальних і політичних інститутів.
У восьмому розділі “Ідеологічна детермінанта в концепціях постмодернізму” розглядаються претензії постмодернізму на роль “органічної” ідеології сучасності в світлі соціокультурного виміру ідеології. Особливому аналізу піддається проблема конструктивності ідеологічних настанов постмодернізму, яка висвітлюється у працях таких його представників, як Д. Барраклоу, В. Вельш, К. Відаль, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ф. Джемсон, Ж. Дерріда, П. Козловські, Ж. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар, Г. Ліповецькі, Р. Рорті, М. Фуко, А. Етціоні.
Соціокультурний вимір ідеології дозволяє не обмежуватися виявленням причинно-наслідкових відносин, а виходити на її атрибутивні, смисложиттєві основи. Постмодернізм, реально претендуючи на роль органічної ідеології сучасності, задає проект майбутнього стану соціуму та його культури. Ця ідеологія мов би вилуплюється із тенденції існуючої культури. Постулюючи необхідність осягнення світу в його індивідуально-соціальній даності, розвінчуючи культи минулого і майбутнього, постмодернізм реабілітує сучасність як історичній період, коли економічні й політичні фактори поступаються факторам соціокультурним.
Сучасність характеризується інтенсивним розпадом соціальних і культурних спільнот, місце індивіда в яких було заздалегідь визначено. Але завдяки цьому індивід отримує широкі можливості вибору своєї ідентифікації з різними спільнотами, може вільно вступати у комунікаційні зв’язки і формувати нові соціальні спільноти. Ці зв’язки не запрограмовані, але саме через них вільно самореалізується сучасний індивід. Формування нових типів і форм соціальності відбувається на основі соціально-моральної співпричетності до сучасності, яка простежується постмодернізмом на межах етико-естетичної аури, наявній нібито в племінних ідеологіях минулого. На заваді новій ідеології постають стереотипи масової свідомості, що орієнтована на великі суспільні структури –гранд-нарративи. Саме вони, складаючи ядро традиційних ідеологій, винні у спотворенні, профанації і знеціненні всього індивідуального –така точка зору постмодернізму.
Ідеологічні настанови постмодернізму формують образ соціальної реальності, виходячи з усієї різноманітності наявних індивідуальних і дрібногрупових ціннісних орієнтацій. Сама соціальна реальність стає залежною від точок зору індивідів, а не від гранд-нарративів. На цій підставі, згідно постмодернізму, стає можливим соціальний консенсус на рівні діалогу індивідів, заклопотаних виключно теперішнім. Цей консенсус і визначає, власне, ідеологічний зміст епохи, відображає дух часу. Так у постмодернізмі стверджується принцип ідеологічного плюралізму, який протистоїть усім формам тоталізації індивідуального буття і свідомості. У наявності переорієнтація всієї соціокультурної парадигми: замість відбиття духовності в ідеологічних проектах і концепціях зростає тенденція до її ствердження у всіх сферах людської життєдіяльності на шляхах подолання об’єктивістських редукцій та універсалістського самовдоволення. Істина комутизується, соціум –звільняється від ідеологічних формоутворень, які перешкоджають вільній ідентифікації індивідів, і вступає у світ постмодерністської культури.
Симптоми постмодернізму, що мають місце і в Україні, свідчать на користь того, що сучасні процеси соціального реформування не є місцевим чи регіональним привілеєм, а поширюються на увесь соціум. Це пов’язано з тим, що вони уже не зводяться до зміни економічної, політичної й інших сторін життя, а зачіпають глибокі шари індивідуальної і суспільної свідомості. Роль ідеологічних настанов у цьому випадку неймовірно зростає: вихід до атрибутивних смисложиттєвих підстав можливий при умові досягнення певного взаєморозуміння між індивідом і суспільством, тобто тут відкривається поле ідеологічних контактів, протистоянь, консенсусів. Причинно-наслідкові відношення, знаходження яких складає талан науки, відступають на задній план, поступаючись місцем ідеологічним детермінантам. Сутнісні визначення людини, що об’єктивуються у феноменах культури, за допомогою ідеології стимулюють процес використання усього арсеналу знань і одержують можливість втілення у нових соціальних структурах. Соціум акумулює людські знання, вміння, навички у цих структурах, і завдання нової ідеології полягає в тому, щоб спрямувати їх на нарощування сутнісних сил соціуму.
У дев’ятому розділі “Ідеологічний процес і політичне реформування України” аналізується духовна ситуація у сучасному українському суспільстві, виявляються головні характеристики національного менталітету, співставляється конструктивний потенціал політики і моралі у контексті ідеологічного забезпечення соціальних реформ, що проводяться.
У розділі використані праці Р.Г. Апресяна, Г.О. Білова, М. Вебера, Д. Донцова, М.І. Костомарова, В. Храмової, М. Шлемкевича, як і результати соціологічних досліджень, проведених в Україні в 80-90-х роках ХХ сторіччя.
Зміст перебудови суспільно-політичної системи сучасного українського суспільства визначається двоєдиним процесом –розпадом старих державних механізмів управління країною і формуванням системи таких політичних інститутів, які типологічно можуть бути віднесені до демократичних. А ці останні впроваджуються у соціальну тканину і впливають на суспільне життя у повній мірі тільки тоді, коли закладені у них ідеї і цінності сприймаються як власні якщо не більшістю населення, то хоч би більш або менш значними соціальними групами. Саме тому еволюція масової свідомості у вирішальній мірі визначає не тільки темпи і характер, але і межі можливого у формуванні і розвитку нових соціальних структур.
Одним із головних факторів, що затруднюють суспільне перетворення, є та обставина, що масова свідомість довгий час знаходилась під ідеологічним пресом тоталітаризму. Значить, завершення переходу від тоталітарно-соціалістичного устрою до системи демократичних за своєю суттю і способами функціонування інститутів пов’язане із сприйняттям масами нових ідеологічних настанов, із засвоєнням ними відповідних цінностей, соціальних і культурно-ідеологічних норм. Тому ідеологічний вакуум в Україні, що виник через девальвації цінностей тоталітарного суспільства, поглиблюється через труднощі вироблення нових духовно-ідеологічних цінностей, які здатні були б зняти соціально-психологічну напругу і консолідувати посттоталітарне суспільство. Оскільки основна частина населення вбачає вихід із кризової ситуації у відродженні і зміцненні національної державності, постільки об’єктом уваги і масової свідомості, і соціологічних досліджень, які проводяться, стає ідеологічне забезпечення політичних реформ, що здійснюються у суспільстві, а також формування національного менталітету. У цьому контексті досліджуються проблеми становлення і розвитку національної культури.
Перехід від культури стародавньоукраїнського етносу до культури української нації означає перехід від цінностей аграрної цивілізації до цінностей цивілізації індустріальної. Тому відновлення етнічної культури у сучасній Україні і неможливо, і недоцільно. Але ті вектори української культури, які вже втілились у морально-духовних, філософських і релігійних цінностях, вже здебільшого визначають і менталітет індивіда, і менталітет суспільства. Іншими словами, якщо зв’язок часу в українській культурі зберігається, то етнічна самосвідомість виявляється в основі соціального (групового, національного, територіально-державного) менталітету. Це дозволяє гармонізувати відносини індивіда і суспільства, громадянина і держави, мобілізувати внутрішні потенції на вирішення актуальних проблем демократизації суспільних інститутів. У працях ряду українських дослідників (Д. Донцов, М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Шлемкевич) український менталітет розглядається в його становленні і функціонуванні і робиться висновок, що це менталітет народу, який віддає перевагу еволюційним змінам у суспільстві у порівнянні з революційними змінами.
Визнання значення української національної культури у відродженні нації залишається декларативним без цілеспрямованого формування таких соціальних умов, які забезпечували б культурі високий соціальний статус, з одного боку, і діяли у напрямку залучення нових поколінь до цієї культури –з іншого. Деякі деформації механізмів культурної спадкоємності затрудняють становлення національної свідомості і її закріплення в ідеології, що може викликати агресивність по відношенню до інших культурних національних спільностей і сплески національного егоїзму.
Ідеологічний плюралізм у сучасній культурі став реальністю. Але відносини між полярними ідеологіями складаються поза полем цивілізованих відносин. Потреба у консолідації національних сил відчувається усіма. Розходження починаються з питань, що відносяться до самої ідеї національної державності і можливої бази створення державної ідеології. А консолідації можна досягти лише в процесі подолання нав’язаного Україні вузького провінціалізму і відновлення розірваних духовних зв’язків з культурою європейської цивілізації.
У десятому розділі “На шляху до нових ідеологічних синтезів: моральні основи політичного процесу” виявляються загальні характеристики сучасного політичного процесу, простежується моральна мотивація політичної діяльності у процесі становлення політичної культури, піднімаються проблеми політичної етики і моральної легітимності політичної влади. У розділі використані дослідження Г. Алмонда і І.С. Верби, М. Вебера, Г. Гегеля, А. Гріттендена, Д. Датти, Дж. Джанца, О.Г. Дробницького, К. Льюіса, А. Макінтайра, М.К. Мамардашвілі, Дж.Л. Морено, Р. Пула, Б.І. Славного, Р. Уітноу.
Процес переосмислення політичних реалій під кутом зору поєднання у них власне політичного і морального дозволяє по-новому оцінити усю соціальну динаміку нашого часу, для якої характерним стає нівелювання різних, у тому числі і протилежних, соціальних систем. Але усереднений стандарт цивілізованих норм людського співжиття втручається у життя різних соціально-організованих спільностей, витісняючи самобутні елементи на периферію суспільного та особистого життя. Руйнування унікальних соціально-державних структур, як і традиційних моральних норм, породжує нігілістичні тенденції і сприяє росту споживацьких інстинктів. При цьому відбувається і нівелювання особистостей, перетворення їх в автомати, які досить легко управляються пропагандою та рекламою. Але в будь-яких екстремальних умовах найбільш життєздатними стають високоморальні, з почуттям власної гідності, люди. Але саме такі люди не вписуються в сучасне суспільство: останнє явно не сприяє їх появі у масових масштабах. Оскільки ж такі люди все-таки є, то проблема співвідношення моралі і політики набуває неминущої актуальності. У значній мірі ця проблема осмислюється у ракурсі виявлення моральних основ політичного процесу і розглядається як проблема його ідеологічного забезпечення.
Політична сфера припускає якщо не консенсус усіх її учасників, то в крайньому випадку їх прихильність якимсь загальним правилам гри, які у більшості випадків задаються або моральними імперативами, або юридичними нормами, що виростають із цих імперативів. Тому політика не може ігнорувати мораль, де головним питанням виступає співвідношення суспільних і особистих інтересів, їх поєднання і взаємозв’язок.
Небувалі соціально-політичні зміни, зміцнення загальнодемократичних принципів, дедалі більше зближення політичних рухів і партій по-новому, більш гостро і своєрідно ставлять проблему співставлення політики і моралі, що веде до моралізації політики. Все частіше моральні норми включаються як критерії політичної діяльності, виносяться моральні оцінки політичним концепціям і діям, а моральний підхід до політики стає правилом. Вбачаючи у моральних нормах, ідеалах і цінностях приховану пружину суспільного прогресу, політики покладають на них функцію першоповштовху у моральному переродженні людства.
Органічна єдність моралі і науковості –важливий показник політичної етики, що знаходиться лише в процесі свого становлення, але дає ключ до вирішення питання про відношення політики і моралі. Якщо між науковістю і мораллю існує єдність, то політичний інтерес, що пізнаний науково, і моральна оцінка політики, знаходяться у гармонійному взаємозв’язку. Політичній етиці чужі як політичний утилітаризм по відношенню до моралі, так і наділення моралі функцією єдиного судді усього соціального і політичного розвитку.
Політична доцільність має ту історичну особливість, що вона органічно пов’язана з моральними спрямуваннями людства. Тому політична сфера життя складається не тільки з групових інтересів, але й з морального клімату епохи. Переплітаючись, політичні інтереси соціальних груп і їх моральні спрямування суттєво впливають як на вектор, так і на темпи усього політичного процесу. Якщо із політики вивітрюються моральні норми, то це –найвірніша ознака ослаблення і деградації певних політичних сил. Брати на озброєння одні моральні норми, нехтуючи іншими –це доля будь-якої політичної діяльності. Вся справа полягає в тому, які –гуманні чи антигуманні –норми втілюються у політиці, наскільки вони віддалені на практиці від проголошених ідеалів, наскільки щиро прагнуть до них політичні лідери.
В міру того як зростає потреба у посиленні внутрішньої регуляції політичної діяльності, відбувається перетворення моральної потреби у предмет соціальної діяльності людини і суспільства. Ця потреба тим більше зростає, чим більше у політичній діяльності відчувається необхідність у такій її мотивації, яка спиралася б не тільки на групові інтереси, але й на інтереси усього суспільства. Моральні оцінки політики, укорінюючись в ідеологічні структури, стають основою ідеологічних синтезів.
Загальні висновки містять оцінку ідеологічної ситуації у сучасній Україні, виявляють проблеми ідеологічного забезпечення процесу її соціального реформування, формулюють вимоги до державної ідеології.
Парадоксальність ідеологічної ситуації у посттоталітарній Україні полягає у наявності ідеологічного вакууму в умовах плюралізму ідеологій, які у більшості своїй не відповідають вимогам демократичного суспільства –забезпечувати індивіду умови для раціонального судження про дійсність. Необхідність нової ідеології не тільки очевидна, вона вже має засади в існуючих пріоритетах національних цінностей, громадянських свобод, релігійно-духовних традицій. Вироблення подібної ідеології можливо в умовах ідеологічного плюралізму, репрезентуючого ідеали, цілі і програми практично усіх соціальних верств суспільства. Зіставлення різних позицій дозволяє, з одного боку, виявляти спільні інтереси, а з іншого –сприяє дифузійним явищам в ідеологічній сфері. В результаті з’являється можливість уникнути інвектив морального та ідейного порядків, знизити загострення ідеологічного протистояння, добиватися соціального консенсусу.
Потреба в ідеологічному забезпеченні соціальних реформ в Україні безсумнівна з ряду причин. По-перше, існуюча влада має потребу в ідеологічній легітимації своїх стратегічних і тактичних рішень та дій з метою надання їм характеру загальнонаціональних пріоритетів, наділення смислом та пафосом навіть рутинних заходів, що проводяться урядом. По-друге, політики мають потребу у завоюванні довіри електорату шляхом піднесення своїх амбіцій на рівень загальнонаціональних вимог. По-третє, інтелектуальна еліта вбачає в оформленні ідеологічного бачення світу сенс свого існування. По-четверте, маси мають потяг до вербального вираження невиразних власних переживань всього того, що відбувається, і досягнення таким чином певного внутрішнього комфорту.
Із вищезазначеного аж ніяк не випливає, що кожна соціальна група претендує на оформлення своєї власної ідеології, але у вже існуючих ідеологіях вона відшукує особливі смисли, прагне по-своєму прочитати їх імперативи. Тому інтегративність в ідеологічному процесі забезпечується не тільки шляхом контакту різних ідеологій, але й шляхом об’єднання представників різних політичних орієнтацій навколо якої-небудь однієї концепції: претензія на вираження універсальних цінностей та інтересів закладена у кожній ідеології. Тим більш, що усім ідеологіям властиво виходити на принципово єдині положення імперативного плану.
Україні потрібна державна ідеологія, що має соціальну спрямованість: посттоталітарна свідомість не схильна ідентифікувати власне я з уявленнями про обов’язок перед державою. І все-таки соціальна спрямованість державної ідеології здатна забезпечувати певну цілісність суспільства. Здається, що при цьому державна ідеологія повинна відповідати наступним вимогам:
1. Ця ідеологія не може ґрунтуватися на конкретних цінностях та характеристиках класової, національної, соціальної чи партійної належності. Навіть українська національна ідея навряд чи зможе стати об’єднуючим підґрунтям через поліетнічність, майнову диференціацію, партійно-політичний плюралізм.
. Державна ідеологія повинна володіти особливим динамізмом, який би постійно забезпечував співставлення позитивного (морально-виправданого, прогресивного) і негативного (того, що заслуговує осудження, реакційного). Подібне співставлення, своєрідний національний моніторинг, може стати стимулом активізації гуманістичної складової ідеології.
. Державна ідеологія повинна всіляко підтримувати і пропагувати позитивні соціальні зрушення, сприяти підвищенню рівня комунікативних зв’язків між індивідами.
. Ідеологічні настанови і стратегічні цілі повинні бути доступними для масової свідомості. Тому їх викладення мовами народонаселення і граничне спрощення –досить важлива функція ідеологів.
Монографія
1. Заздравнова О.И. Идеология в эволюционирующем социуме.- Харьков: Изд-во ХТУРЭ, 1999. –с. (12,4 др. арк.).
Статті в наукових періодичних фахових виданнях
1. Заздравнова О.И. К проблеме единства социалистической практики и научной идеологии // Вопросы научного коммунизма / республиканский межведомственный научный сборник.- Выпуск 71.- Основные тенденции и противоречия современного мира.- Киев: Вища школа,1988.- С. 47-52.
2. Заздравнова О.И. Об идеологическом аспекте философской культуры // Вопросы научного коммунизма / республиканский межведомственный научный сборник.- Выпуск 73.- Духовная культура социализма.- Киев: Вища школа,1988.- С. 20-26.
3. Заздравнова О.И. Идеологический плюрализм и ценностное знание // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 3. –Харків, 1999. - С. 51-55.
. Заздравнова О.І. Ціннісне знання і етичні системи в ідеології // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 6. –Харків, 2000. –С. 77-82.
5. Заздравнова О.І. Ідеологічна ситуація і проблеми становлення державної ідеології в сучасній Україні // Наукові записки Харківського військового університету. - Випуск 8 –Харків, 2000. –С. 19-24.
6. Заздравнова О.И. Постмодернизм –идеология современного социума? // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна / Філософські перипетії. - Серія: філософія. - № 509. –Харків, 2001. –С. 177-182.
7. Заздравнова О.И. Социальное: изменение реалий и парадигм их осмысления // Філософія, культура, життя / Міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 10. –Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. - С.56-62.
8. Заздравнова О.И. Политика, идеология и политическое сознание // Парадигма / Альманах наукових праць. - Філософія, політологія, соціологія.- Випуск 21. –Запоріжжя, 2001. –С. 98-104.
. Заздравнова О.І. Амбівалентність націоналізму як ідеології становлення державності // Науковий вісник. –Серія: Філософія. –Випуск 7.- Харків: ХДПУ, 2001. –С. 66-72.
10. Заздравнова О.И. Идеология в контексте социального знания // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. - № 501/2 / Проблеми буття людини. –Харків-Дрогобич, 2001. –С. 86-91.
11. Заздравнова О.І. Доля ідеї в ідеології: ідеологізація знання і її підсумки // Наукові записки Харківського військового університету.- Випуск 11.- Харків, 2001.- С.20-27.
12. Заздравнова О.И. Религия и вера в идеологических установках современного социума // Філософія, культура, життя / Міжвузівський збірник наукових праць. - Випуск 11. –Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001. –С.178-187.
13. Заздравнова О.И. Идеология постмодернизма в культуре современного социума // Парадигма / Альманах наукових праць. –Філософія. Соціологія. Політологія.- Випуск 22. - Запоріжжя, 2001. –С.138-148.
14. Заздравнова О.І. Освіта і культура соціуму // Науковий вісник. –Серія: Філософія. –Випуск 8. - Харків: ХДПУ, 2001. –С.124-128.
15. Заздравнова О.І. Культурний потенціал України і проблеми його актуалізації // Вісник Харківського національного університету
ім. В.Н. Каразіна. - № 533. –Харків. 2001. –С.203-211.
16. Заздравнова О.І. Ідеологічна значущість соціального ідеалу // Наукові записки Харківського військового університету. –Випуск 10. –Харків, 2001. –С. 152-157.
17. Заздравнова О.І. Національно-культурний чинник в еволюції сучасної України // Наукові записки Харківського військового університету.- Випуск 12.- Харків, 2001.- С.52-58.
18. Заздравнова О.И. Новая парадигма идеологического знания: абрисы и векторы идеологической трансформации // Парадигма / Альманах наукових праць.- Філософія. Соціологія. Політологія.- Випуск 23.- Запоріжжя, 2002.- С.108-115.
19. Заздравнова О.И. Идеология, идеологический процесс и общественное сознание // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. –Філософські перипетії.- Серія: Філософія. - № 531. –Харків, 2002. –С.134-138.
20. Заздравнова О.И. Информационное общество и его идеология // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія “Теорія культури і філософія науки”.- №553.- Харків, 2002.- С.36-43.
21. Заздравнова О.І. Соціальна значущість інтелектуального і духовного // Науковий вісник.- Серія: Філософія.- Випуск.10.- Харків: ХДПУ, 2002.- С.28-33.
22. Заздравнова О.И. Прецизионность в идеологических установках информационного общества // Вестник национального технического университета “ХПИ”.- Сборник научных трудов. Тематический выпуск “Философия”.- №5.- Харьков, 2002.- С.91-97.
Матеріали конференцій
1. Заздравнова О.И. Об идеологическом аспекте современных буржуазных экологических концепций // Философские и социальные вопросы экологии / Тезисы докладов и выступлений участников областной научной конференции (декабрь, 1985 г.) –Харьков, 1985.- С.212-214.
2. Заздравнова О.И. Комплексное воспитание и дифференцированный подход к слушателям факультета общественных профессий // Всесоюзная научно-методическая конференция “Роль общественно-поли-тической практики в подготовке высококвалифицированных специалистов” / Тезисы докладов и сообщений.- Харьков: Юридический институт, 1987.- С.188-189.
3. Заздравнова О.И. Проблемы формирования политической культуры студентов в период совершенствования социализма // Харьковская областная научно-практическая конференция “Молодежь и перестройка” / Тезисы докладов и сообщений. –Харьков, 1988.- С.170-173.
4. Заздравнова О.И. Взаимосвязь интернационального и эстетического в коммунистическом воспитании молодежи // Республиканская научно-теоретическая конференция “Актуальные вопросы патриотического и интернационального воспитания средствами культуры и искусства на современном этапе” / Тезисы докладов. –Харьков: ХГИК, 1989.- С.71-72.
5. Заздравнова О.І. Людина як суб’єкт перебудови // Науково-теоретична конференція “Жовтень, культура, перебудова”.- Харків: ХДІК, 1989.- С.8-9.
6. Заздравнова О.І. Українська культура в світлі принципу історизму // Українська культура: історія і сучасність / Матеріали науково-теоретичної конференції.- Харків: ХДІК, 1990.- С.5-6.
7. Заздравнова О.І. Філософія в контексті культури Київської Русі // Українська культура: історія і сучасність / Матеріали другої науково-теоретичної конференції професорсько-викладацького складу та студентів.- Харків: ХДІК, 1991.- С.10.
8. Заздравнова О.І. Ідеологічні бар’єри на шляху до ринку // Конференція професорсько-викладацького складу і студентів / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1992.- С.24-25.
9. Заздравнова О.І. Українська культура: від культури етносу до культури нації // Культура України: історія і сучасність.- Республіканська науково-теоретична конференція.- Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1992.- С.17-18.
10. Заздравнова О.І. Політологія в системі гуманітарного знання: спадщина і вибір шляхів розвитку // Тези доповідей та виступів на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Методологія і зміст гуманітарної освіти: сучасний етап і перспективи розвитку.- Херсон, 1993.- С.92-93.
11. Заздравнова О.І. Соціально-культурний зміст експоната // Проблеми музеєзнавства та історичного краєзнавства / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1993.- С.10-11.
12. Заздравнова О.І. Культуротворча місія музею // Проблеми музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті / Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1994.- С.52-53.
13. Заздравнова О.І. “Мова” музейних цінностей // Проблеми музеєзнавства, збереження та відновлення історичної пам’яті.- Третя наукова конференція з питань музеєзнавства та історичного краєзнавства.- Тези доповідей.- Харків: ХДІК, 1995.- С.20-21.
14. Заздравнова О.И. Популизм как технология политических лидеров // Четверті Харківські політологічні читання “Політична влада –еліти –лідерство” / Матеріали доповідей та виступів.- Харків, 1996.- С.24-25.
15. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. Атрибутация социальной ответственности личности // Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХI веков / Материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию профессора А.Ф. Плахотного.- Харьков, 1996.- С.95-96.
16. Заздравнова О.И. Политика и нравственность: антагонисты и союзники // Пятые политологические чтения “Ресурсы политической власти” / Материалы докладов и сообщений.- Харьков, 1997.- С.38-39.
17. Заздравнова О.И. Студенческий электорат Украины: социальные ориентации // Шестые Харьковские политологические чтения “Политико-правовые аспекты избирательного процесса” / Материалы докладов и сообщений.- Харьков, 1997.- С.50-51.
18. Заздравнова О.И. Проблема национального сознания в творчестве Н.И. Костомарова // Доробок Миколи Костомарова / Матеріали ювілейної міжвузівської конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М.Костомарова.- Харків, 1988.- С.3-7.
19. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. “Идеологический скиталец” на политическом раздорожье Украины начала ХХI века // Десяті Харківські політологічні читання “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти” / Збірник наукових статей.- Харків, 2000.- С.6-8.
20. Заздравнова О.И. Украинский интеллигент: формирование образа // Вчені записки Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”.- Т.6-11 / Громадянськість інтелігенції: шляхи формування у кризовому суспільстві. –Матеріали міжнародної науково-практичної конференції.- Харків, 2001. –Т.6-11. –С. 33-34.
21. Заздравнов А.П., Заздравнова О.И. Коэволюция человека и природы –стратегия выживания социума // ІІ міжнародний симпозіум з біоетики, присвячений пам΄яті В.Р.Поттера. –Тези доповідей.- Київ, 2002.- С.14-15.
Заздравнова О.І. Ідеологія в еволюціонуючому соціумі. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 –соціальна філософія та філософія історії. –Харківський військовий університет, Харків, 2001.
Дисертацію присвячено дослідженню поліфункціональності ідеології як складової частини соціокультурного процесу. Сформульовано і аргументовано положення про нову парадигму ідеології, що створюється і яка убачається у тенденціях переорієнтації ідеологічного знання з проблем соціально-групових на проблеми соціума, у переході від знань здорового глузду (аналітичного рівня) до знань розумного (синтетичного) рівня. Простежена еволюція ідеологічного осягнення соціальної дійсності, виявлена логіка цієї еволюції. Обґрунтована конструктивність ідей релігії, націоналізму, моралі, а також їх синтезів в утвердженні нової парадигми ідеології, урахування якої буде плідно впливати при визначенні вектору державної політики в області соціальних і політичних перетворень.
Ключові слова: ідеологія, ідеологічне знання, ідеологічний процес, ідеологічна парадигма, ідеологічний плюралізм, політичний процес, соціум.
Заздравнова О.И. Идеология в эволюционирующем социуме. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 –социальная философия и философия истории.- Харьковский военный университет, Харьков, 2001.
В диссертации впервые в отечественной социальной философии предпринята попытка полифункционального исследования идеологии как обязательного элемента эволюционирующего социума. Это потребовало обращения к новой парадигме социального знания, парадигме, где теоретико-познавательное и ценностное взаимодополняют друг друга, чем достигается целостность предданности самого объекта исследования. В результате преодолевается логико-гносеологическая ориентация и сциентистський онтологизм, как наиболее распространенные диспозиции социальной науки, и осуществляется переход к ценностным формообразованиям сознания, где индивид с его потребностями и интересами занимает центральное место. В этом случае результирующее знание перестает зацикливаться на таких характеристиках как объективность, однозначность, аналитичность (т.е. на уровне рассудка) и проявляет склонность к поливариантности, плюрализму, глубокой рефлексивности (т.е. выходит за уровень рассудка, к разуму). Именно такое знание определяет степень “вписывания”познавательных результатов в объективный и субъективный мир, меру адекватности знания относительно социальных реалий и гуманистических императивов.
Новая парадигма идеологии усматривается и в том, что конкретная историческая ситуация не связывается со степенью реализации идеологических установок отдельных социальных групп. Напротив, разнообразные идеологические концепции своим появлением обязаны наличной социокультурной целостности, которая переживает дефицит не столько в материально-утилитарном, сколько в духовно-ориентирующем материале. Будучи своеобразным компенсаторским “довеском”к социокультурной реальности, идеология способствует устранению ощущения дискомфорта путем мониторингового прослеживания возможных векторов социальной эволюции и ее последствий. С этих позиций идеология предстает как процесс реализации существующих знаний, большей частью вошедших в наличные формы общественного сознания, и перевод их во внутренние убеждения людей и их перспективные жизненные установки с позиций определенных социально-групповых интересов.
Идеологический плюрализм нашего времени свидетельствует о стремлении социума взвешенно подойти к определению путей своей эволюции, проработать на теоретическом уровне возможные варианты социальных преобразований и осуществить превентивные действия, направленные если не на предотвращение, то хотя бы на смягчение непременных неудобств при утверждении новых социальных реалий.
Человеческий социум постоянно эволюционирует “под давлением” как объективных факторов, так и субъективных предпосылок. Но поскольку такое взаимодействие осуществляется всегда в рамках существующего социального порядка, то этот порядок обеспечивается именно взаимодействием реалий, воплотивших в какой-то мере реализованные идеологические установки, с установками, уже нацеленными на изменение тех социальных реалий, которые их породили. Социум обречен на сохранение некоей устойчивости, дабы оставаться социумом. Плюрализм идеологий –залог устойчивости социума; последний обретает свое бытие именно через смену относительно устойчивых социальных формообразований, в которых “сняты” идеологические установки, консервирующие данный социальный порядок, и установки, ориентированные на его смену. Так, религиозная идеология, интегрируя людей вокруг конкретного комплекса идей, обеспечивает и нравственную устойчивость индивида, и нормальное функционирование общественного организма. Религия открывает духовный мир индивида как объект первостепенной важности и для него самого, и для социума, и для судеб мира. Идеология национализма делает упор на функции самоопределения индивида в обществе и проблеме его идентичности. Эта идеология тяготеет к тому, чтобы стать государственной идеологией и обеспечить стабильность общественного строя.
Сущностные определенности человека, будучи объективированными в феноменах культуры, посредством идеологии стимулируют процесс использования всего арсенала знаний и воплощения их в социальных структурах. Эти последние предстают не только как объекты критики или преобразований, но и как объекты осмысления воплощенных человеческих сущностных сил. Социум аккумулирует человеческие знания, умения, навыки в социальных структурах, и задача идеологии состоит в том, чтобы направить их на наращивание сущностных сил социума.
Ключевые слова: идеология, идеологическое знание, идеологический процесс, идеологическая парадигма, идеологический плюрализм, политический процесс, социум.
Zazdravnova O.I. Ideology in the socium under evolution. - Manuscript.
The thesis is presented for the scientific degree of Doctor of Philosophy science. Speciality 09.00.03 –Social Philosophy and Philosophy of History. - Kharkiv Military University, Kharkiv, 2000
The dissertation is devoted to the research of polifunctionality of ideology as a constituent part of socio-cultural process. The idea of a newly formed paradigm of ideology has been formulated and grounded. The paradigm is found out to be in the trend of reorientation of ideological knowledge which consists in emphasizing the problems of socium rather than those of social groups and provides transition from knowledge of considering (analytical) level to knowledge of wise (synthetical) one. The evolution of ideological acquiring of social reality has been traced and the logic of this evolution has been revealed.
Construction character of the idea of religion, nationalism and moral has been based on as well as their synthesis in the process of strengthening of new paradigm of ideology. The latter being necessary to be considered for defining the vector of state policy in the sphere of social and political reorganization.
Key words: ideology, ideological knowledge, ideological process, ideological paradigm, ideological pluralism, political process, socium.