Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Поняття світогляду і його структура. Міфологічний та релігійний
Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки. В структурі світогляду чотири основні компоненти: 1) Пізнавальний. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи. 2) Ціннісний-нормативний. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами.У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. 3) Емоційно-вольовий. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. 4) Практичний. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер Міфологічно-релігійний світогляд носив духовно-практичний характер. Історичні особливості цього світогляду пов'язані з низьким рівнем освоєння людиною дійсності, залежністю його від неосвоєних, нескорених сил природи і суспільного розвитку, а також з недостатнім розвитком його пізнавального апарату. У цих умовах світоглядні конструкції вступали в соціальну і індивідуальну взаємодію у формі образів і символів. У міру розвитку людського суспільства, встановлення людиною певних закономірностей, вдосконалення пізнавального апарату з'явилася можливість нової форми освоєння світоглядних проблем. Ця форма носить не тільки духовно-практичний, але і теоретичний характер. На зміну образу і символу приходить Логос - розум. Філософія і зароджується як спроба вирішити основні світоглядні проблеми засобами розуму, тобто мислення, що спирається на поняття і думки, що зв'язуються один з одним по певних логічних законах. На відміну від релігійного світогляду з його переважною увагою до питань відношення людини до сил, що перевершують його і істот, філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, відобразив наростаючу в суспільстві потребу в розумінні миру і людини з позицій знання. Спочатку вона виступила на історичній арені як пошук мирської мудрості. Термін «філософія» в перекладі з грецькому мови означає любов до мудрості (phileo - люблю, sophia - мудрість Як бачимо, виникнення філософії означало поява особливої духовної установки - пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами, надіями.актер професійної діяльності і багато що інше.
2.Виникнення філософії .Філософський спосіб освоєння дійсності
Питання виникнення ф-фії пов'язане зі становленням світогляду. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Тому людина почала приписувати природі певні риси. В результаті виникла міфологія.Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та оду-шевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвідлюдей первісного суспільства. В міф-гії не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міф-гії і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи а релігія визнає панування бога. На місці первісних магічних культів виникають характерні для релігіїхвалебні і умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Та на зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень з'явилися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого.З їх появою у формі натурф-фії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Перед людством постало триєдине завдання:зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання.Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук ,другого — до появи суспільних наук, третього - до визначення головної мети людини, обгрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. В XVII ст.почався процес виокремлення з ф-фії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями.У процесі виникнення й розвитку ф-фія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності. Як і наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри. Тому ф-фія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну ф-цію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міф-гії уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв.
3.Специфіка філософських світоглядних питань.Джерела філ. Знаня
Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології. Предмет філософії обумовлює виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Життя людей в суспільстві носить історичний характер. То поволі, то прискорено, інтенсивно змінюються в часі всі складові суспільно-історичного процесу: технічні засоби і характер праці, відносини між людьми і самі люди, їх думки, відчуття, інтереси. Світогляд людських співтовариств, соціальних груп, осіб також схильно до історичних змін. Воно активно уловлює, заломлює великі і малі, явні і приховані процеси суспільних змін. Кажучи про світогляд у великому суспільно-історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи. І в реальній дійсності світогляд формується в свідомості конкретних людей і використовується особами і соціальними групами, як визначальні життя, загальні переконання. А це означає, що, окрім типових, сумарних рис, світогляд кожної епохи живе, діє в безлічі групових і індивідуальних варіантів. Строго кажучи, кожна людина або соціальна група, виділена за тією або іншою ознакою (наприклад, по класовій приналежності, соціальному положенню, рівню освіти, професії, прихильності до якої-небудь релігії і іншим), має власні, не у всьому співпадаючі з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, і життєві програми.
4.Філософія Стародавньої Індії. Ведійський і класичний період
Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії -кочові племена, які ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. є. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах -- збірниках гімнів1. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією -- кшатріями. Звідси назва ведійської міфології -брахманізм2. Основний мотив ведійської філософії- панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.У середині І тис. до н. є. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям -- джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого..Вайшешика визнає дев'ять субстанцій -- землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман -- принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.
5.Філософія Стародавнього Китаю
Становлення філософської думки у стародавньому Китаї спостерігається вже в 7ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів:"І-цзін"("Книга перемін"),"Ші-цзін"(Книга пісень"),"Шу-цзін"("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції: про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце посідає вчення Лао-цзи (VIст.дон.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи,– це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Кон-фуцій, що також жив у VI ст.дон.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е. Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність; 2) справедливість і обов'язок; 3) ритуальність; 4) знання 5) довіра .Центральним принципом морялі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності.Цар монарх, імператор, , – це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу(395-335р.дон.е.). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р.дон.е.) Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба.Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил.Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість. Підсумовуючи розгляд філософії Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначи-мою і гуманістичною.
6.Філософія давньої Еллади (до сократівська доба)
Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилася в VII-VI ст. дон.е. у Греції і проіснувала до VIст.н.е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом. У подальшому розвитку античної філософії можна виділити чотири етапи: а) ранній чи досократівський (поч.VI-кiн.Vст.); б) класичний (кiн.V-кiн.IV ст.); в) еллiнiстичний (кiн.IV-кiн.I ст.); г) пізньоантичний (кiн.I ст. до н.е.-поч.VI ст. н.е.).а. Мілетська школа. Першою філософською школою античності стала мілетська школа, найвідомішими представниками якої були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах - на проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності. Усіх трьох мілетців об'єднує пошук первинної матеріально-речової субстанції, першооснови і сутності всіх речей. Фалес вбачав її у воді, Анаксімен - у повітрі, Анаксімандр називав “апейроном”, невизначеним першопочатком.б. Ефеська школа. Другим центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес. У другій половині VI ст. тут виникає філософська школа, пов'язана з ім'ям Геракліта. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь.Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.в. Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.г. Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея. Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона. Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розв'язувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв'язати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.д. Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі -- існує не тільки буття, але й небуття.
7.Антична філософія класичного періоду
Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилася в VII-VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI ст. н. е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.Періодизація історії філософії. У подальшому розвитку античної філософії можна виділити чотири етапи: а) ранній чи досократівський (поч.VI-кiн.V ст.); б) класичний (кiн.V-кiн.IV ст.); в) еллiнiстичний (кiн.IV-кiн.I ст.); г) пізньоантичний (кiн.I ст. до н.е.-поч.VI ст. н.е.).Класичний етап грецької філософії характеризується тим, в цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягли вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Провідними представниками філософії цього періоду стали софісти, Сократ, діячі сократичних шкіл, Платон, Арістотель. В результаті “сократівського повороту” філософія переорієнтовується з космологічних проблем на пізнання людини, її свідомості та мислення, і в потязі до ідеального досягає апогею.Софісти. Класичний етап у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу “людина є мірою всіх речей”. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони а відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби.Сократ. Першим власне афінським філософом був Сократ (470-399). Сократ почав свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим (“софос”), а лише “філософом”, таким, що любить мудрість. “Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав, - інші не знають навіть цього”. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину. Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання. Горгій доводив,що буття без людини не існує,бо якби воно існувало ,ми не могли б мати про нього ніякого знання,а якби мали знання,то не змоглиб його висловити. Протагор виходив з того що оскільки в кожній речі можливі протилежності взаємовиключні думки,людини не може орієнтуватися у світі слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.
8.Вчення Платона про ідеї та державу
Платон(428/7 р. дон.е. – 347 р. дон.е.)Давньогрецький філософ, класик філософської традиції. Вчення Платона є набутком не лише світової філософії, але й світової культури. Твори Платона мають форму діалогів або листів. Більшу частину в його діалогах охоплює міф, або міфічна розповідь. Філософія для Платона – це не лише пізнавальний процес, але й прагнення душі до надчуттєвого світу ідей, і тому вона тісно пов’язана з Любов’ю. На думку Платона, не займаються філософією лише Боги або цілком неосвічені люди, які самовпевнено вважають, що знають все. І, навпаки, філософією займаються лише ті, хто відчуває потребу в знанні й охоплений бажанням пізнати мудрість. Цю напругу, породжену нестачею знання й величезним бажанням його, Платон визначає як Ерос, Любов, прагнення Краси, яку він розумів як порядок і гармонію. Вчення про ідеї – центральний елемент філософії Платона. Він трактував ідеї як певні божественні сутності. Ідеї мають своє власне існування в особливому світі, і речі існують лише остільки, оскільки вони відображують ту чи іншу ідею, поскільки та чи інша ідея в них присутня. По відношенню до чуттєвих речей, ідеї є одночасно й їхніми причинами, й метою, якої прагнуть істоти чуттєвого світу. При цьому між ідеями існують відношення координації й підпорядкування. Вища ідея – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Теорія ідеальної держави найповніше викладена в “Державі” й розвинута в “Законах”. Істинне політичне мистецтво є мистецтво спасіння й виховання душі, а тому Платон висуває тезу про співпадіння істинної філософії з істинною політикою. Тільки якщо політик стає філософом (або навпаки), можна побудувати справжню державу, що ґрунтується на вищій цінності Правди й Блага. Побудувати Місто-Державу означає пізнати до кінця людину й її місце в універсумі.Держава, за Платоном, як і душа, має трійчасту структуру. Відповідно до основних функцій населення поділяється на три стани: землеробці-ремісники, стражники й правителі. До першого стану належать люди, в яких переважає пожадливий початок. Другий стан складають люди, в яких переважає вольовий початок, обов’язок стражника – мужність по відношенню як до внутрішньої, так і до зовнішньої небезпеки. Згідно з ПлатономПравителями мають бути ті, хто вміє любити своє Місто більше за інших, хто здатний виконати свій обов’язок з більшою старанністю. Отже, досконала держава – це така держава, в першому стані якої переважає самовладання, у другому – мужність і сила, у третьому – мудрість.Концепція справедливості полягає в тому, що кожен робить те, що йому належить робити; це стосується громадян у державі й частин душі. Справедливість у зовнішньому світі є лише тоді, коли вона є в душі. Велике значення надає Платон вихованню стражів як активної частини населення, з якої виходять правителі. Виховання гідне правителів мало сполучати практичні навички з опануванням філософії. Мета виховання – через пізнання Блага дати приклад, який має наслідувати правитель в своєму прагненні втілювати Благо в своїй державі.В фіналі IX книги “Держави” говориться, що “не так важливо, як має чи як може бути” в ідеальній державі, досить вже, якщо хтось один живе за законами цієї держави, тобто за законом Блага, Добра й Справедливості. Адже перш, ніж виникнути в реальності ззовні, тобто в історії, платонівська держава народжується всередині людини.
9.філософські ідеї і погляди Демокріта та Епікура
Головне ф-фії Демокріта (бл. 460 – 370 р.до н.е)– це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, вважав вічним природним станом космосу. Суть онтології Демокріта: - усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням; - атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково. Атомізм Демокріта носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомівемокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Центральні поняття вчення Демокрита – це умоглядні конструкції. Тому з повним правом можна говорити про онтологізм Демокрита, з якого починає розвиток ф-фський матеріалізм. Епікур (341-270 pоки дон.е), давньогрецький філ-ф–матеріаліст. Епікур створив зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» — набуває в собі автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів, у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилювало не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння.Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав у основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи. Мудрість не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.