Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки,молоді та спорту
Виконавчого органу Київської міської ради
(Київської міської державної адміністрації)
Навчально-методичний кабінет ПТО м. Києва
Київський Професійний Ліцей «Політехнік»
Методичний матеріал з теми: Етика ділового спілкування
Викладач: Марковець Надія Василівна
Виконав: учень 10 групи
Воробей Ігор Володимирович
М. Київ 2013
План
1. "Етика ділового спілкування" як навчальна дисципліна та її завдання.
2. Спілкування як основа життєдіяльності людей та їхньої взаємодії.
3. Ділове спілкування, його особливості.
4. Культура ділового спілкування.
5. Гуманістична спрямованість етики спілкування та її значення.
6. Висновки.
"Етика ділового спілкування" як навчальна дисципліна та її завдання
Об'єкт дисципліни — ділове спілкування, її предмет — його моральний та
психологічний аспекти, етичні й психологічні механізми.
Етика ділового спілкування — це нова навчальна дисципліна, становленню й
розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія,
соціологія) та практики (управління, менеджмент та ін.). Проте
найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія —
науки, що займаються людинознавством і вивчають одну й ту саму природу
людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають
на життєдіяльність людей та їхню взаємодію.
Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми й роль у
суспільстві, іншими словами — про правильне (і неправильне) у поведінці.
Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль — як реальне явище, яке
вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на
утвердження самоцінності людини, її прав на гідне та щасливе життя.
Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність". Мораль передусім є
певною формою свідомості — сукупністю усвідомлюваних людьми принципів,
правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють
як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та
стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст,
аніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі
Цариною людської моральності один із сучасних українських етиків В. Малахов вважає спілкування.Він наголошує, що людська моральність реально виявляється не у свідомості й навіть не в діяльності людини, а
саме в її спілкуванні з іншими. Оскільки у повноцінному спілкуванні
людина постає саме як суб'єкт, то завжди актуальною є проблема
морального самовизначення партнерів один відносно одного. Залежно від
цього вибору й самовизначення спілкування може виявитися для людини
найвищою, найжаданішою розкішшю (А. де Сент-Екзюпері) і справжнім пеклом
(Ж.-П. Сартр)
Моральна свідомість, що лежить в основі такого спілкування, є відображенням моральної практики й моральних відносин. Вона випливає із сукупності певних норм, моральних принципів, мотивів і ціннісних орієнтирів. Під останніми найчастіше розуміють суб'єктивну значущість певних явищ реальності для конкретної людини й суспільства. Дослідження про ціннісні орієнтації молоді свідчать, що в їхній ієрархії за останні десять років відбулися помітні зміни. Якщо раніше на перше місце молодь висувала такі цінності, як чесність, дружба, любов, то останнім часом
вона виокремлює ділові (кар'єра, бізнес, успіх). Отже, моральні цінності знецінилися і розміщуються на "нижніх щабелях" ієрархії, тобто ієрархічна піраміда цінностей останнім часом немовби перевернулася. Тому важливо, щоб молодий спеціаліст був не тільки підготовлений до майбутнього як знавець своєї спеціальності, а й розумів загальнолюдську моральність, закономірності як загальної, так і соціальної психології.
Психологія — наука про закономірності розвитку та функціонування психіки. Під останньою традиційно розуміють суб'єктивний образ об'єктивного світу. Нині вітчизняні психологи уточнюють це поняття,
доповнюючи його: психологія — це наука про людину як суб'єкта психіки,
психічної діяльності, що включає психічну діяльність самого суб'єкта" Закономірності взаємодії і діяльності людей, які об'єднані в групи, та психологічні особливості самих цих груп, вивчає така галузь
психологічної науки, як соціальна психологія. Оскільки і етика, і психологія вивчають поведінку особистостей у взаємодії, у процесі їхньої
спільної діяльності, то можна сказати, що етика ділового спілкування — дисципліна, що виникла на стику етики й психології. З огляду на це вона
використовує основні категорії та поняття такої загалом філософської науки, як етика, і деяких важливих галузей психології. Спочатку етичне та психологічне у спілкуванні вивчали разом, потім ці підходи до спілкування відокремили з метою наукового поглибленого
вивчення. Оскільки у практичній діяльності етична та психологічна культура спілкування постають у єдності, бо це відповідає реаліям життя, то у пропонованій монографії етику та психологію спілкування подано також у єдності. Саме такий підхід дає змогу говорити про культуру спілкування.
• здобути знання про філософські, етичні, психологічні основи ділового
спілкування, його норми й правила, шляхи їх застосування, особливості
етикету в різних умовах трудової діяльності;
• навчитись аналізувати конкретні ситуації, розпізнаючи типи людей,
рівень їхньої моральності та інші індивідуальні особливості, що
проявляються під час ділового спілкування;
• оволодіти системою способів і засобів ділового спілкування, його
стратегіями, навчитись їх обирати відповідно до психологічних і
соціокультурних особливостей співрозмовників, до норм і правил
гуманістичної етики;
• навчитися гнучко застосовувати обрані способи й засоби у процесі
спілкування із співвітчизниками та іноземними партнерами під час
індивідуальної бесіди й колективного обговорення проблем, у виступах перед різними аудиторіями, на переговорах, при розв'язанні конфліктів та ін.;
• накреслити шляхи формування культури спілкування, становлення та
самовдосконалення індивідуального стилю спілкування спеціалістів
відповідно до етичних та психологічних норм і правил.
Спілкування як основа життєдіяльності людей та їхньої взаємодії
Спілкування є однією з центральних проблем, через призму якої вивчаються
питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерство й
керівництво, згуртованість і конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісної
взаємодії та міжособистісних взаємин.
Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно єбагатовимірним, багаторівневим феноменом. Філософи, наприклад, аналізують спілкування як спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб'єкт-суб'єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Саме вони наголосили на необхідності усвідомлення значущості Іншого і цінності звернення до нього як до рівноправного та відповідального суб'єкта. Дослідження проблем спілкування в загально-філософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномена в інших наукових дисциплінах, наприклад в етиці, психології, соціології, медицині, педагогіці.
Цікаво, що в основному із розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція з керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію Менеджер, керівник витрачають на спілкування 50-90% робочого часу, аби реалізувати свою роль у міжособистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі прийняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю. Тому спілкування для них — процес, який пов'язує всі основні види управління. 75% американських, 63% англійських і 85% японських підприємців вважають, що неефективне спілкування є основною перешкодою на шляху досягнення позитивного результату в їхній
діяльності, тобто нерезультативне спілкування — одна з основних причин виникнення проблем у їхній роботі . Спілкування стало основою маркетингу і його головним методом. Спеціалісти з маркетингу повинні знати запити та бажання споживачів тільки з перших рук, зустрічатися особисто з клієнтами, кожний з яких має свої риси характеру, темперамент, звички тощо. Головне гасло маркетингу: "Споживачі вимагають від виробників спілкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спілкуватися"
Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися підходами,в основі яких лежить роль, яку відіграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб'єктивний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний. Згідно з моносуб'єктним підходом людина в цьому світі майже самітня. Спілкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не відіграє помітної ролі. Полііндивідний підхід до спілкування грунтується на уявленні, що індивід не просто один, а один з-поміж інших. Особистостями стають лише окремі люди — "вожаки", "герої", "керівники". Тут вплив однієї людини передбачає врахування психіки інших. На визнанні цього чинника побудована, наприклад, прикладна дисципліна "іміджелогія". В основі інтеріндивідного підходу лежить згода, тобто однакове розуміння людьми ситуації. Під час такого спілкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для ін.
Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісноївзаємодії та міжособистісних взаємин.
Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно багатовимірним, багаторівневим феноменом. Філософи, наприклад, аналізують спілкування як спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб'єкт-суб'єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Саме вони наголосили на необхідності усвідомлення значущості Іншого і цінності звернення до нього як до рівноправного та відповідального суб'єкта. Дослідження проблем спілкування в загально-філософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномена в інших наукових дисциплінах, наприклад в етиці, психології, соціології, медицині, педагогіці.
Цікаво, що в основному із розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція з керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію Менеджер, керівник витрачають на спілкування 50-90% робочого часу, аби реалізувати свою роль у міжособистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі прийняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю. Тому спілкування для них — процес, який пов'язує всі основні види управління. 75% американських, 63% англійських і 85% японських підприємців вважають, що неефективне спілкування є основною перешкодою на шляху досягнення позитивного результату в їхній
діяльності, тобто нерезультативне спілкування — одна з основних причин виникнення проблем у їхній роботі . Спілкування стало основою маркетингу і його головним методом. Спеціалісти з маркетингу повинні знати запити та бажання споживачів тільки з перших рук, зустрічатися особисто з клієнтами, кожний з яких має свої риси характеру, темперамент, звички тощо. Головне гасло маркетингу: "Споживачі вимагають від виробників спілкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спілкуватися"
Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися підходами, в основі яких лежить роль, яку відіграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб'єктивний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний. Згідно з моносуб'єктним підходом людина в цьому світі майже самітня. Спілкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не відіграє помітної ролі. Полііндивідний підхід до спілкування грунтується на уявленні, що індивід не просто один, а один з-поміж інших. Особистостями стають лише окремі люди — "вожаки", "герої", "керівники". Тут вплив однієї людини передбачає врахування психіки інших. На визнанні цього чинника побудована, наприклад, прикладна дисципліна "іміджелогія". В основі інтеріндивідного підходу лежить згода, тобто однакове розуміння людьми ситуації. Під час такого спілкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позиція, а Інший стане об'єктом, а не суб'єктом
спілкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унікальною, неповторною особистістю, то спілкування матиме характер суб'єкт-суб'єктного. Цей підхід можна визначити як діалогічний. Жодний з описаних підходів не є "позитивним" або "негативним". Усі вони допомагають пізнати механізми спілкування, розширюють спектр наукових даних. Автори, використовуючи все цінне, що притаманне різним підходам, при розгляді того, що становить найвищий рівень спілкування, спираються насамперед на суб'єкт-суб'єктний підхід. Саме він є найближчим до гуманістичної орієнтації в етиці та психології, а отже, і у спілкуванні.
Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати так:
• комунікація, приймання і передання інформації (зрозуміло, що
інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);
• взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;
• сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.
Отже, спілкування — це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо). Іншими словами, спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямована на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагодження взаємин і досягнення загального результату. Зауважимо, що в англійській мові немає слова "спілкування", є лише слово Communication, яке тлумачать набагато ширше, ніж "комунікація" в нашій літературі.
Без спілкування неможливе існування людського суспільства. Особливо це відчувають ті, хто тривалий час живе один. Наприклад, дослідник Р. Бард, який протягом шести місяців перебував один серед снігів Антарктиди, писав, що людина не може обійтися без звуків, голосів, без спілкування з іншими, як не може жити без фосфору або кальцію. У самітності він шукав спокою та духовного збагачення, а знайшов лише розчарування й безвихідь. Відомо, що найтяжчим покаранням у Стародавній Греції був остракізм, тобто заборона спілкуватись із засудженим.
Звичайно, іноді людині треба побути наодинці. Таке перебування сам-на-сам зі своїми думками М. Монтень, наприклад, відносить до одного з видів спілкування. Цей погляд поділяють не всі вчені, однак і він має право на існування.
Ділове спілкування, його особливості
Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії спрямовані на предмет спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити спрямованість спілкування. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, ділове та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.
Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає й
розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки.
Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу.
Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" й прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами культури їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів і засобів взаємовпливу, взаєморозуміння. Велике значення має моральний аспект ділового спілкування.
У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.
Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвиткові співпраці. Передусім ідеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих
зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.
Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлюються характером суспільного ладу і грунтуються на здобутках минулого і сучасного.
Водночас ця культура має індивідуальний характер і проявляється у способах спілкування, що їх обирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.
Культура ділового спілкування
Під час проведеного опитування студенти інститутів, коледжів, учні
старших класів м. Києва на запитання "Що таке культура спілкування?"
дали такі відповіді: це сукупність вмінь людини аналізувати вчинки інших людей, поважати їх; складова культури мовлення; вміння поводитися культурно, мати добру вимову; вміння в будь-якій життєвій ситуації знайти правильний та делікатний підхід; вміння спілкуватися, поводитися в товаристві; бажання бути культурним і приємним співрозмовником та ін. Як бачимо, опитувані не диференціюють культуру мовлення, поведінки та спілкування.
Про що ж свідчить аналіз трактувань, наведених у літературі? Так, культура поведінки, культура мовлення й культура спілкування в житті найчастіше постають у єдності. Проте людина, ввічливо та доброзичливо звертаючись до інших, може вживати слова, порушуючи граматичні правила. Іноді її дії начебто відповідають нормам поведінки, прийнятим у суспільстві, однак успішно спілкуватися вона не може, тому що не розбирається у психології, психічному стані людей, особливостях їхнього темпераменту, характеру тощо. Тому вона й не може знайти такі способи і засоби спілкування, які б найбільшою мірою відповідали ситуації. Культуру спілкування найчастіше плутають з культурою мовлення. Дослідження генезису спілкування показали, що воно передує мовленню, тобто з наукового погляду це, безсумнівно, різні феномени.
Культура мовлення — це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Система ритуалів і відповідних словесних формул, які вживаються з метою встановлення контакту та підтримання доброзичливої тональності спілкування, становить мовний етикет. Водночас
етикет — це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній вияв людських взаємин, їхню поведінку в громадських місцях, манери та стиль одягу. У словниках етикет ототожнюється з культурою поведінки. Слово "етикет" (як порядок і форма ввічливості при дворах монархів) увійшло до лексикону за часів правління французького короля Людовика XIV.
Культура спілкування є складовою культури людини загалом. Вона, як і будь-яка інша культура, містить певну суму знань, у цьому контексті — про спілкування.
Для культури спілкування характерною є також нормативність. Вона визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у конкретній ситуації. Зазвичай норми визначаються станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Для кожної епохи розвитку людства характерна певна своєрідна культура спілкування, що відповідає загальнолюдським цінностям. Тому саме тепер важливо закласти засади такої культури спілкування в нашому суспільстві, яка відповідала б часові, нашій історії та духовно-творчому потенціалу
українського народу.
Безумовно, лише знання не забезпечать культури спілкування, якщо ними не скористатися. Для того щоб спілкування було успішним, потрібні вміння, а їх набувають з досвідом, психологічними засобами, за допомогою певних вправ. Отже, культура спілкування у вузькому розумінні
слова — це сума набутих людиною знань і вмінь та навичок спілкування, які створені й прийняті в конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку.
Чи достатньо лише знань і вмінь, щоб одна людина зрозуміла іншу і щоб спілкування стало успішним? Багато в чому культура спілкування залежить від особистості, її якостей. Один поводиться пихато, як всезнайко, його не цікавить думка співрозмовника. Інший говорить тільки сам і не дає змоги іншим вставити навіть слово. Третій презирливо ставиться до чужої думки. Четвертий є людиною спокійною й терплячою, завжди має що сказати.Отже,
спілкування — це своєрідний театр, де є п'єса певного змісту,
актор, що виконує конкретну роль, і глядач, який сприймає цю п'єсу й цю роль. А потім глядач виступає як актор і хоче, щоб його також сприйняли як особистість. До того ж глядач в обох випадках є активною стороною.
Для того щоб контакт був справді глибоким, особистість окрім знань про спілкування, певних навичок і вмінь повинна мати ще й відповідну комунікативну установку на спілкування. Причому установку не просто на встановлення контакту, а на людину як загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим, і спілкування відбуватиметься на високому рівні. Підбиваючи підсумки, виокремимо компоненти, що створюють високий рівень культури спілкування:
• комунікативні установки, які "включають" механізми спілкування;
• знання етичних норм спілкування, прийнятих у конкретному суспільстві,
психології спілкування (категорій, закономірностей, механізмів і
психології сприймання й розуміння одне одного);
• вміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, відповідно до
норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.
Схематично культуру спілкування в широкому розумінні можна зобразити
так:
КС = КУ+З+В,
де КУ — моральні та комунікативні установки; 3 — знання з етики та
психології; В — вміння застосовувати ці знання на практиці.
Іншими словами, культура спілкування — це цілісна система, що
складається із взаємопов'язаних моральних і психологічних культур, кожна з яких вносить своє в характеристику цілого.
Проте важливо пам'ятати, що ця система реалізується в певних умовах. Відомо, що поведінка людини змінюється залежно від ситуації. Змінюються навіть такі основні риси, як чесність і здатність викликати довіру. Людина буває чесною в одній ситуації та нечесною в іншій. Багато в чому це залежить від зовнішнього середовища, його впливу на людину. У кожної людини є особисте безпосереднє оточення, тобто люди, з якими вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює у психіці, на кожного емоційно відгукується. Залежно від того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, проявляється її реагування на близьких. Іноді ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні є тираном. Трапляється і навпаки. Справжній рівень культури спілкування такої людини низький. Людину можна вважати тим більшою мірою внутрішньо культурною, чим частіше в неї спостерігається "ставлення на Ви" до близьких людей.
Пристосуватися до оточення, в якому доводиться працювати, не завжди легко. Тоді людина відчуває себе не досить комфортно, продуктивність її праці набагато знижується. Якщо це розуміють керівники підприємства, де вона працює, то вони допоможуть їй швидше пристосуватися до нового оточення. Деякі західні компанії, добре розуміючи необхідність адаптації нової людини, створюють спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації. У деяких зарубіжних фірмах навіть створено спеціальну службу людських стосунків. Крім того, на культуру поведінки й спілкування людини впливає те, з чим вона начебто безпосередньо не стикається, але водночас залежить від
нього, її, безумовно, хвилює те, що діється у світі, які закони ухвалює
парламент, як підвищуються ціни на товари й продукти харчування і т. ін. Від цього залежить поведінка людини під час спілкування з іншими.
Гуманістична спрямованість етики спілкування та її значення
Загальнолюдські цінності, в основі яких лежить загальнолюдська мораль, не є чимось сталим, незмінним. Вони наповнюються новим змістом, можуть мати інший рівень значущості. Однак упродовж усієї історії людства цінувалися такі чесноти, як правдивість, співпереживання, ввічливість, підтримка інших, передусім слабких і молодших, повага до старших за віком і статусом та ін. Водночас засуджувалися брехливість, брутальність, нечесність, жорстокість, байдужість до інших, агресивність, нетерпимість.
Великі гуманісти минулого були філософами й психологами водночас. Вони усвідомлювали, що природу людини можна зрозуміти, лише виявивши норми й цінності її життя. Оскільки людина є мірою всіх речей, вона є найвищою цінністю й головним багатством суспільства. Розвиток цього спрямування в етиці та психології сприяв становленню гуманістичної етики та психології.
Гуманістична етика — напрямок у філософії, що поширився у США з 20-х років XX століття (І. Файт, К. Гарпет, І. Левін та ін.). Автори цієї
теорії тісно пов'язують моральність з психологією окремої особистості,
певною мірою виокремлюючись від загальних принципів моралі. У сучасній інтерпретації ідеї гуманістичної етики обгрунтували Ж.-П. Сартр і Е. Фромм. Так, останній зазначав, що любов до себе, яка неможлива без любові до інших, є вищою цінністю. Якщо в авторитарній етиці норми, що встановлені авторитетом або владою, завжди превалюють над індивідуальними, то в гуманістичній "сама людина може визначити критерій доброчесності та пороку". За Е. Фроммом, характерна особливість людини — можливість реалізуватись і знайти своє щастя тільки у зв'язку з іншими людьми, у солідарності з ними. Вітчизняні етики й зарубіжні вчені стверджують, що науці треба перемістити увагу з вивчення людини як об'єкта, речі серед речей до вивчення її як суб'єкта, як міри всіх речей. Послідовники гуманістичної етики дотримуються тези, що людина може реалізуватися й стати щасливою лише в єдності з іншими, у
взаємодії та спілкуванні з ними. Любов до ближнього, повага до нього — це сила людини, що об'єднує її зі світом, який є і її власним світом.
Добро в цьому контексті — розкриття та реалізація можливостей людини,
зло — безвідповідальність, передусім, щодо себе. Тому, щоб зрозуміти
суть добра і зла, треба звернутися до природи людини, яку вивчає
психологія.
Гуманістична психологія — напрямок у психології, представники якого визнають головним предметом цієї науки особистість як унікальну цілісну систему, для якої характерною є відкрита можливість самоактуалізації та самореалізації. Цей напрямок зародився в 50—60-ті роки в Каліфорнії (США). Назву йому дав А. Маслоу, а значний внесок у його розвиток зробив К. Роджерс. Основним у цій орієнтації є віра у можливість особистісного зростання кожної людини, яка може самостійно обирати свою долю. Людина народжується доброю (або нейтральною), а суспільство робить її злою, агресивною. Згідно з положеннями, введеними К. Роджерсом, у кож- ній людині закладено прагнення до добра, до самореалізації, і вона здатна їх досягти. Проте виховання та норми поведінки, запропоновані суспільством, змушують людину знехтувати власними почуттями та потребами і пристати на цінності, нав'язані іншими. А. Маслоу вважає, що в людини замало можливостей для задоволення своїх основних потреб, а це врешті-решт гальмує задоволення таких вищих потреб, як самоповага та
самореалізація.
Отже, гуманістична етика ґрунтується на сучасній психології, яка сприяє розвиткові етики. Як стверджує Е. Фромм, вищі цінності гуманістичної
етики та психології — це не егоїзм, а любов до себе, не відкидання індивідуальності, а ствердження людської самостійності. Щоб бути впевненою у своїх цінностях, особистість має знати й розуміти себе, свою здатність до добра та самовіддачі. Автори дотримуються положень гуманістичної етики та психології в сучасному її розумінні.
ВИСНОВКИ
• Спілкування є важливою формою людського буття, умовою життєдіяльності людей, способом їх об'єднання.
• Культура спілкування охоплює етичну та психологічну культуру, відповідні знання, необхідні для взаємодії, вміння застосовувати їх у
конкретних ситуаціях.
• Високий рівень культури спілкування характеризується гуманістичними установками, в основі яких лежать гуманістична етика та гуманістична
психологія.
• Гуманістична етика та гуманістична психологія орієнтують на те, що
людина є мірою всіх речей.
• Для успішного спілкування треба створювати умови, які сприяли б
самоактуалізації та самореалізації співрозмовників, їхній продуктивній
співпраці.
Біографія
Антуан де Сент-Екзюпері(Antoine de Saint-Exupéry)
|
Дата народження: |
29 червня 1900 |
|
Місце народження: |
м. Ліон, Франція |
|
Дата смерті: |
31 липня 1944 (44 роки) |
|
Місце смерті: |
м. Марсель, Франція |
|
Рід діяльності: |
письменник, авіатор |
Народився у старовинній прованській аристократичній родині. Батько помер, коли Антуану було 4 роки, і вихованням 5 дітей займалася мати, графиня Марі де Сент–Екзюпері.
Антуан закінчив школу єзуїтів у Монтре. Його рідні готували йому блискуче майбутнє, але доля хлопчика визначилася, коли в місті Амберьє 12-річного Антуана взяв із собою в демонстраційний політ льотчик Габріель Сальєз. В ті роки, на світанку ери повітроплавання, професія авіатора була рідкісною та романтичною. Вона цілком відповідала характеру й устремлінням юнака, закоханого в небо.
1917 — вступив до паризької Школи мистецтв на факультет архітектури.
1921 — був призваний до армії, на курси пілотів.
1922 — закінчивши службу, переселився до Парижа, почав писати. У цей час працював у конторі черепичного заводу, торгував автомобілями, книгами.
1925 — став пілотом компанії «Аеропосталь», що доправляла пошту на північне узбережжя Африки.
Перше оповідання Сент-Екзюпері (1926) недаремно називалося «Льотчик», а перший роман (1929) — «Південний поштовий».
1927 — начальник аеропорту в Кап–Джубі (Північна Африка).
У представленні до ордена Почесного легіону про Сент–Екзюпері було сказано: «Пілот рідкісної сміливості, чудовий майстер своєї справи».
1930-1931 — технічний директор компанії Aeroposta Argentina (Буенос-Айрес). Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Консуело.
1933-1934 — працює льотчиком–випробовувачем.
1935 — відвідав СРСР, залишив нариси про цю поїздку.
Напередодні нового 1936 року на власному літаку вирушив у переліт Париж-Сайгон, щоби побити рекорд швидкості на цьому маршруті, але зазнав аварії у Лівійській пустелі. Цей випадок ліг в основу не лише його найвідомішого роману «Планета людей», але й казки «Маленький принц» — вершини творчості Сент-Екзюпері.
1937 — військовий кореспондент в Іспанії.
1939 — його книгу «Планета людей» відзначено премією Французької академії.
З початку Другої світової війни повернувся до французької військової авіації, а після капітуляції Франції наприкінці 1940 року емігрував до США.
У Нью-Йорку 1943 року вийшов друком «Маленький принц». Сент-Екзюпері власноруч ілюстрував його акварелями. Це єдине видання, яке побачило світ за життя автора.
Сент-Екзюпері в кабіні свого останнього літака
Із 1943 р. служить військовим льотчиком у французьких військах у Північній Африці. Нагороджений Воєнним хрестом Французької Республіки.
Друзі згадували, що в останній його рік небезпека була йому потрібна, «як таблетка знеболювального». Перед своїм останнім польотом залишив записку: «Якщо мене зіб’ють, я абсолютно ні про що не жалкую…»
У свої 44 роки він був занадто старий для військової авіації. Увага й реакція підводили його. За роки польотів він отримав стільки поранень та понівечень, що був навіть не в змозі без сторонньої допомоги натягти комбінезон. Він насилу втискав у тісну кабіну літака своє обважніле, поламане в численних катастрофах тіло. На землі страждав від 40–градусної алжирської спеки, а в небі, на висоті 10 тисяч метрів, — від болю у погано зрощених кістках. Його розсіяність стала легендарною. Він і замолоду літав не «за правилами», а за інстинктом, забував прибрати шасі, підключав порожній бензобак і сідав «не туди». Але тоді його виручало внутрішнє чуття, яке допомагало врятуватися навіть у найбезвихідніших ситуаціях. А тепер він був немолодий і нездоровий, і кожна дрібничка перетворювалася для нього на випробування.
У липні 1944 року вирушив у бойовий виліт, з якого не повернувся.
Його літак був знайдений у 2004 році.
1945 року «Маленького принца» надрукували у Франції. У розпорядженні французького видавця не було малюнків Сент-Екзюпері, тому їх копіювали з американського видання і, як з'ясувалося значно згодом, іноді зі значними помилками. Французька публікація1945 року стала джерелом усіх наступних. Деякі помилки вкралися і в текст.
1948 — опубліковано незакінчену повість «Цитадель».
Біографія
|
Дата рождения: |
21 июня 1905 |
|
Место рождения: |
Париж, Франция |
|
Дата смерти: |
15 апреля 1980 (74 года) |
|
Место смерти: |
Париж, Франция |
Жан-Поль Сартр родился в Париже и был единственным ребёнком в семье. Его отец Жан-Батист Сартр, офицер военно-морских сил Франции, мать — Анна-Мария Швейцер. По материнской линии Жан-Поль был двоюродным племянникомАльберта Швейцера. Когда Жан-Полю было всего лишь 15 месяцев, у него умер отец. Семья перебралась в родительский дом в Мёдоне.
Образование Сартр получил в лицеях Ла-Рошели, окончил Высшую нормальную школу (фр. École normale supérieure) в Париже с диссертацией по философии, стажировался во Французском институте в Берлине (1934). Преподавал философию в различных лицеях Франции (1929—1939 и 1941—1944); с 1944 целиком посвятил себя литературной работе. Ещё в студенческие годы познакомился с Симоной де Бовуар, ставшей не просто спутницей его жизни, но ещё и автором-единомышленником.
Вместе с Симоной де Бовуар и Морисом Мерло-Понти он основал журнал «Новые времена» (Les Temps modernes). Выступал как сторонник мира на Венском конгрессе народов в защиту мира в 1952 году, в 1953 году был избран членом Всемирного Совета Мира. После неоднократных угроз французских националистов ими была взорвана его квартира в центре Парижа.
В 1956 году Сартр и редакция журнала Новые времена («Les Temps modernes») дистанцировались, в отличие от Камю, от принятия идеи французского Алжира и поддержали стремление к независимости алжирского народа. Сартр выступал против пыток, утверждая свободу народов определять свою судьбу, анализирует насилие как гангрену, производную колониализма.
Отстаивание своей позиции проходило не в безопасности: квартира Сартра два раза взрывалась, а редакцию Les Temps modernes пять раз захватывали боевики-националисты.
Жан-Поль Сартр и Симона Бовуарбеседуют с Че Геварой. Гавана, февраль1960 года
Сартр активно оказывал поддержку кубинской революции 1959 года, как и многие представители интеллигенции стран третьего мира. В июне 1960 года он написал во Франции 16 статей, озаглавленных «Ураган на сахар». В это время он сотрудничал с кубинским новостным агентством «Пренса Латина». Но потом произошёл разрыв[1] c Кастро, в 1971 году из-за «дела Падилья», когда кубинский поэт Падилья был заключён в тюрьму за критику режима Кастро.
Сартр принял активное участие в Трибунале Рассела по расследованию военных преступлений, совершенных во Вьетнаме. В1967 году Международный трибунал по расследованию военных преступлений провёл два своих заседания — в Стокгольме и в Роскилде, где Сартр произнёс свою нашумевшую речь о геноциде, в том числе в французском Алжире.
Сартр был участником революции во Франции 1968 года (можно даже сказать, её символом: бунтующие студенты, захвативСорбонну, впустили внутрь одного только Сартра), в послевоенные годы — многочисленных демократических, маоистскихдвижений и организаций. Участвовал в протестах против Алжирской войны, подавления Венгерского восстания 1956 года,Вьетнамской войны, против вторжения американских войск на Кубу, против ввода советских войск в Прагу, против подавления инакомыслия в СССР. В течение жизни его политические позиции достаточно сильно колебались, но всегда оставались левыми, и всегда Сартр отстаивал права обездоленного человека, того самого униженного «Самоучки», если цитировать роман «Тошнота».
Во время очередного протеста, переросшего в беспорядки, был задержан Ж.-П.Сартр, что вызвало негодование студенчества. Когда об этом узнал Шарль де Голль, то он приказал выпустить Сартра, сказав: «Франция Вольтеров не сажает»[источник не указан 963 дня].
Могила Сартра на кладбище Монпарнас
Жан-Поль Сартр умер в 1980 году, и в последний путь его провожали 50 000 человек.