Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВІННИЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ КИЇВСЬКОГО ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОГО КОЛЕДЖУ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: «Цивільне та сімейне право»
НА ТЕМУ:
«Припинення та недійсність шлюбу»
Науковий керівник: О.В Гаврилюк
Виконав студент IV курсу групи П-41 ________________Шептицький Денис
(підпис)
Дата захисту «___» ____________2013р.
Оцінка при захисті«___»______________
Підписи членів комісії________________
___________________________________
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………4
РОЗДІЛ 1. Поняття, ознаки та види речових прав на чуже майно…………..
1.1. Поняття та ознаки речових прав на чуже майно………………………
1.2 Розвиток речових прав в Україні…………………………………………
РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно та права володіння чужим майном………………………………………………………
2.1 Право користування та обмеженого користування чужим майном (сервітут)………………………………………………………………………..
2.2 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) та для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
2.4 Заставне право……………………………………………………………
Висновок…………………………………………………………………………….
Список використаних джерел …………………………………………………
Вступ
Метою курсового дослідження є адаптація новітнього явища цивільно-правових відносин, яким є речове право на чуже майно, до потреб суспільних відносин, а також його вдосконалення з урахуванням початкового досвіду його застосування в юридичній практиці.
Об'єктом курсової роботи є правовідносини, що складаються на межі права власності на майно та інших речових правах на це майно.
Предметом курсового дослідження є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права.
Актуальність теми. Традиційно вважається, що право власності є непорушним, захищається законом, але саме поняття „право власності” за стереотипом повязується лише з такими його складовими, як право володіння, розпорядження та користування.
У цій роботі наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання - аналіз поняття "речові права" у світлі введення в дію положень нового ЦК України, а також доведено, що речові права в сучасній регламентації повинні сприяти обмеження права власності на майно і забезпечувати об'єктивні потреби інших власників, зокрема власників земельних ділянок.
В процесі виконання курсової використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, закони і підзаконні акти, які врегульовують окремі сторони теми, а також навчальні посібники з цивільного права.
РОЗДІЛ 1. Поняття, ознаки та види речових прав на чуже майно
1.1. Поняття речових прав на чуже майно
Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання. Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність певній особі означає, що всі інші особи зобовязані визнавати цю належність і не порушувати її. Речові права, які визначаються як права на речі і умовно поділяються на речові права на власне майно, це зокрема, право власності, і речові права на чуже майно.
До останніх Цивільний Кодекс України відносить право володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій та інші права, встановлені законом. В юридичній науці ще кажуть, що речове право України складається з двох інститутів: права власності та обмежених речових прав. Останні є похідними від права власності і покликані регулювати відносини щодо забезпечення безпосереднього і часткового панування сторонньою особи над річчю. Вони здійснюються на основі закону або договору.
Поділ прав і відповідно правовідносин на речові і зобовязальні був відомий ще римському праву. Римське приватне право залишило у спадок людській цивілізації розгорнуту та структуровану систему речових прав, яка рецепійована сучасною континентальною системою права (а також, частково, англосаксонською системою права).
Право власності було центральним правовим інститутом та основним речовим правом, що зумовлює зміст і характер усіх інших інститутів приватного права. Римські класичні юристи розуміли право власності як найбільш повне і широке право на річ, якою власник може розпоряджатися будь-яким чином; абсолютне право; виключне право; необмежене право.
Римське право розробило розгорнуту систему речових прав на чужі речі, субєкти яких були вправі певним чином впливати на речі, що належать іншій особі на праві власності. Як правило, основним обєктом таких прав були нерухомі речі. Наявність прав на чужі речі зумовлювалась необхідністю різнобічного господарського використання певних речей та обєктивною залежністю однієї земельної ділянки від інших, сусідніх. До системи цих прав входили наступні інститути: володіння, сервітути, суперфіцій, емфітевзис, застава та деякі інші. Проте, на сьогоднішній день, під правами на чужі речі необхідно розуміти абсолютні речові права на певні речі, що вже належать на праві власності іншій особі, які обтяжують право власності та дають можливість їх субєктам використовувати чужу річ в своїх інтересах певним чином, обумовленим законом чи договором.
Цивільно-правові відносини, що виникають у сфері встановлення і здійснення прав на чужі речі (майно), за своїм характером є абсолютними відносинами. Це означає, що праву суб'єкта права на чужу річ кореспондують обов'язки усіх тих осіб, які його оточують, тобто, з одного боку, суб'єкт права, а з другого численні зобов'язані особи. Слід мати на увазі, що це, так би мовити, зовнішні відносини, тобто відносини між суб'єктом права на чужу річ третіми особами. Проте особливістю відносин, що складаються між суб'єктом права на чужу річ та іншими особами, є їх подвійність відносини між цим суб'єктом і третіми особами є зовнішніми, а відносини між суб'єктом права на чужу річ і власником зазначеної речі внутрішніми. Внутрішні відносини за своїм характером є відносними.
Друга характерна ознака речових прав та, що вони є виключними правами. Це означає, якщо одна особа має право на володіння і користування чужою річчю у визначеному обсязі, то ніхто інший такого права в тих же межах і обсязі мати не може.
Інші речові права мають виключний характер, як І право власності. За загальним правилом вимоги, які випливають з речових прав, задовольняються в першу чергу порівняно з вимогами, що випливають із зобов'язально-правових відносин.
Зазначена перевага у задоволенні вимог становить ще одну характерну ознаку речових прав.
Речовому праву відома ще одна ознака право слідування. Воно полягає в тому, що перехід права власності на річ (майно), обтяженого правом володіння і користування іншої особи на цю ж річ, не припиняє права на чужу річ.
Право на чужу річ (майно)слідує за самим об'єктом права власності, обтяженого правом на чужу річ. Це означає, що якщо власник земельної ділянки, обтяженої сервітутом, продає її, то новий власник цієї ділянки не може припинити чи змінити сервітут.
1.2.
Радянське законодавство розглядало інститут володіння як складову частину права власності, інших майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехід володіння. Зазначена норма охороняла титульне володіння. Воно захищалося від порушень з боку третіх oci6, у тому числі i власника за допомогою віндикаційного i негаторного позовів.
Але невідомо з яких причин зараз зазначена норма виключена з діючого Цивільного кодексу України. Навпаки, у Проекті Цивільного кодексу створена окрема глава, присвячена володінню.
Увага законодавця акцентована на захисті володіння. І це є правильним, оскільки сучасний розвиток цивільного, торгового обороту в нашій державі, установлення нових форм господарювання передує іноді законодавчому процесу.
Введення в наше законодавство розвитого інституту володіння буде сприяти поширенню захисту суб'єктивних прав особи.
Нашим законодавством передбачається установити інститут приобрітательної давнини.
Але він стосується поки що тільки права власності. Необхідність установлення його для прав на чужі речі, можливо, також має сенс, оскільки такі права, як право проходу, проїзду через сусідню ділянку, користування колодязем i інші сервітути, поки існують у виді звичаїв i можуть бути в будь-який час припинені власником ділянки.
Отже, розвиток економіки в напрямку децентралізації, роздержавлення i приватизації державного майна сприяло відродженню багатьох цивільно-правових інститутів, у тому числі іституту речевих прав.
Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчі зміни відносно права власності, а саме: збільшення об'єктів індивідуальної власності громадян (надання можливості громадянам мати у власності засоби виробництва, квартири, житлові будинки без кількісних обмежень, інше майно споживчого і виробничого призначення, цінні папери і т.п.), Закон України “Про власність”, Закон “Про зміни і доповнення до Цивільного кодексу України” від 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економіки права власності на своє майно, приватизація майна державних підприємств і квартир державного житлового фонду. На реформування відносин власності були спрямовані численні нормативні акти. Найбільш важливим досягненням стало законодавче закріплення права приватної власності (Закон “Про зміни і доповнення до ЦК України”) і, що саме головне, включення в коло об'єктів приватної власності громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон України “Про форми права власності на землю”. Земельний кодекс України).
У Проекті Цивільного кодексу України не існує вже поняття колективної власності, навколо якого були розбіжності, тому що воно не в змозі відбити суть відносин, що повинні були регулюватися за допомогою його норм. Замість зазначеного поняття використовується приватна власність юридичних осіб, об'єднань громадян, професійних, релігійних і інших громадських організацій, що є юридичними особами.
Однак використання в законодавстві терміна приватна власність викликало багато суперечок серед вчених-правознавців і виявило деякі негативні точки зору. Так, Є. Суханов вважає, що зазначене поняття є не юридичним, а цілком політекономічним, внаслідок чого вносить у правове регулювання тільки плутанину і протиріччя. “У нормальному розумінні, -пише він, - “приватна власність” визначає тільки протилежність державної (публічної) власності, тобто підкреслює приналежність майна фізичним і юридичним особам, і не несе якого-небудь ідеологічного навантаження. У політекономії під “приватною власністю” розуміється не тільки приналежність майна одній особі (громадянину), а приналежність йому “засобів виробництва”, причому тих, котрі він не в змозі використовувати без залучення найманої праці (що автоматично визначається як експлуатація). Це є не юридичний, а чисто ідеологічний підхід, і він непридатний для правового аналізу, оскільки не має юридичного змісту.
Необхідність прискорення процесу економічних перетворень у нашій державі, ліквідація застарілих стереотипів мислення, необхідність у встановленні меж втручання держави в приватну сферу власників пояснює і виправдовує існування в законодавстві приватної власності. Це можна вважати перемогою нового суспільного ладу над старим. Напевно, більш удосконалене цивільне законодавство і відповідні економічні відносини в найближчому часі не будуть мати необхідності в ідеологізації категорії власності.
2.1 Право користування та обмеженого користування чужим майном (сервітут)
Право обмеженого користування чужою річчю або майном сервітут (від лат. servitutis підпорядкований) відомий ще з часів стародавнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правових відносинах більшості країн світу. Виходячи із термінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, “сервітутне право” означає підпорядкованість однієї речі кільком особам її власнику і, одночасно, іншому субєкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.
Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку виникнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за рахунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.
Субєктами сервітутних прав можуть бути як фізичні. Так і юридичні особи. Субєктом прав на нерухоме майно, який зобовязаний нести тягар визначених встановленням сервітутного прав обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюється сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і субєктом права постійного користування нею.
Сервітути класифікуються наступним чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки визначений (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.
Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення субєктом сервітутного права своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості.
Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обороті, мають внутрішню градацію.
Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі та споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними.
Суходільними сервітутами є право проходу чи проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуатація ліній електропередачі, звязку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо.
Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний обєкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.
Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними.
Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід віднести і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення.
Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).
У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченої для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Такий договір містить положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і може бути як платним, так і безоплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого майна, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.
Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право заповідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обовязок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за заповідальним відказом права користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сімї, якщо у заповіті не зазначено інше.
Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у наступних випадках: поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи. В інтересах якої встановлений сервітут; відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який він був встановлений; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимогу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.
Інший особистий сервітут usus, тобто право користатися річчю, але без права користування її плодами; утім, у межах особистих потреб суб'єкт цього права може користатися і плодами. В іншому сервітут usus подібний з узуфруктом. У формі спеціального особистого сервітуту можна було надати право жити в будинку (habitatio), право користування робочою силою тварини (operae servorum vel animalium)».
Право на особисте користування житлом (проживання) у предклассический і класичний періоди було одним з варіантів права користування і носило строго персональний характер: суб'єкт права на особисте користування житлом не міг передавати житло іншим обличчям, ні навіть підселювати до себе кого-небудь. Виключення було зроблено тільки для найближчих родичів. Кв. Муций надав таке право дружинам, вважаючи, що бажання бути одруженим (у ту епоху було тісно зв'язане зі спільним проживанням) не повинне конкурувати з бажанням користатися житлом. Обмежувалося і право на гостинність. Витрати на ремонт будинку лягали на власника, оскільки йому належали і плоди від нього. Право проживання обов'язково було терміновим і довічної, але не припинялося ні в результаті применшення правоздатності ні в результаті тривалого невикористання як це було з узуфруктом.
Право на особисте користування житлом ставати самостійним речовим правом тільки при Юстиніан, що також дозволив легатарию, що получили право на особисте користування житлом, здавати його в оренду за плату.
.
2.3 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) та для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
Власник земельної ділянки може передати її іншим особам не тільки для подальшого використання для сільськогосподарських потреб.
Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. 1 ст. 413 ЦК).
Субєктами відносин землекористування для забудови можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких є власником земельної ділянки, а інша суперфіціарій, здійснює землекористування для забудови.
Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділянки для забудови, але враховуючи призначення споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.
Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору, сторони можуть самостійно визначати умови договору, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту, основні прав та обовязки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.
Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на які вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання названих обєктів нерухомості за призначенням, впливають на строки, протягом яких землекористувач має право на здійснення суперфіцію. Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою для забудови встановлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строковим) або невизначеним (безстроковим).
Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має наступні права: вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обовязкових платежів, встановлених законом; здійснювати володіння та користування земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором.
Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових обєктів, розташованих на переданій земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.
У випадку переходу права власності на передану під забудову земельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишається незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекористувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористування, керуючись загальними положеннями договірного права.
Землекористувач має наступні права: право користуватися чужою земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором або заповітом; право власності на відповідні будівлі, споруди, споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати земельну ділянку, передану йому для забудови.
До обовязків суперфіціарія слід віднести наступні: використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; внесення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій земельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земельної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у звязку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом.
Крім цього, розробка та узгодження у відповідних інстанціях проектно-кошторисної та іншої документації, а також організаційне забезпечення і фінансування будівництва покладається на землекористувача (забудовника), який по завершенні будівництва стає власником відповідного обєкта нерухомості.
Враховуючи можливий строковий характер права користування чужою земельною ділянкою для забудови і обовязок знесення споруди (будівлі) землекористувачем у звязку із закінченням строку землекористування, можна вести мову про визначену договором або заповітом строковість існування права власності на обєкт нерухомості.
За загальним правилом право власності на обєкт нерухомості є безстроковим, що не означає, неможливості його припинення у майбутньому в звязку із знесенням обєкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації, або реалізацією узгоджених відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на обєкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин.
Враховуючи відчужуваність права користування чужою земельною ділянкою для забудови, законодавство визначає обсяг правомочностей і нового власника. Особа, до якої перейшло право власності на споруди (будівлі), набуває право користування чужою земельною ділянкою на тих же умовах, що й попередній їх власник.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання у одній особі власника земельної ділянки у землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).
Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда). Власник земельної ділянки та власник названого обєкта нерухомості визначають правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ними не досягнута, власник земельної ділянки має право від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у відповідність із станом, у якому вона була до надання її у користування.
Якщо знесення такої будівлі заборонене законом (жилі будинки, памятки історії та культури) або є економічно недоцільним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будівлі (споруди), правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою для її власника та землекористувача може визначити суд. З урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою, суд може постановити рішення про викуп власником будівлі земельної ділянки, на якій вона розташована. У випадку спливу строку землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі. Враховуючи надані однією зі сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі, або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд також може постановити рішення, у яком визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі на новий строк (ст. 417 ЦК).
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.
Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.
Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться У приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.
Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).
Емфітевзис може бути переданим іншій особі на підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування (ч.2 ст.407 ЦК). Зокрема емфітевтичне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не забороненим законом, способом іншій фізичній або юридичній особі. При відчуженні емфітевзису йдеться не про передачу права власності на земельну ділянку, а виключно про відчуження права користування нею.
Строк договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін. При цьому власник ділянки та емфітевта можуть укласти такий договір на визначений або на невизначений строк.
Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна Із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (ст.408 ЦК). Попередження про відмову від договору є правочином, тому його зміст та форма визначаються загальними правилами про здійснення правочинів, встановленими гл.16 ЦК.
Власник земельної ділянки має право:
- вимагати від землекористувача використання ділянки за призначенням, встановленим у договорі. При цьому в самому договорі має бути враховане цільове призначення ділянки (ст.409 ЦК);
- на одержання плати за користування ділянкою. Плата за кокетування, що підлягає сплаті землекористувачем власникові землі не охоплює інших обов'язкових платежів, які встановлюються окремим законом (ч.2 ст.410 ЦК). ЦК не встановлює розмірів плати за користування, її форми, умови, порядок та строки виплати ці питання вирішуються на розсуд сторін і мають бути закріплені у договорі про емфітевзис;
- на переважне перед іншими особами набуття права користування земельною ділянкою у разі продажу цього права іншій особі (ч.2 ст.411 ЦК);
- на одержання відсотків від ціни продажу емфітевзису іншій особі лаудемії (ч.5 ст.4И ЦК).
Власник земельної ділянки зобов'язаний:
- надати земельну ділянку в користування;
- не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
Навіть у разі порушення емфітевтою умов здійснення права користування власник не має права самочинно перешкоджати йому у вчиненні таких дій, а повинен звернутися до суду. Проти порушення власником його прав землекористувач захищений усіма тими засобами захисту, що й власник майна (ст.396 ЦК).
Землекористувач має право:
- користуватися земельною ділянкою у повному обсязі відповідно до договору та утримувати її за собою (ч. І ст.410 ЦК);
- набувати право власності на плоди і доходи від експлуатації наданої у користування ділянки. Це право логічно випливає з права користування земельною ділянкою для власних потреб;
- відчужувати право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.
Слід зазначити, що остання правомочність землекористувача у деяких випадках супроводжується істотними обмеженнями, встановленими на користь власника землі. Зокрема у разі продажу права користування земельною ділянкою власник останньої має переважне перед іншими особами право на його придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах. Для забезпечення цього права землевласника реалізація емфітевзису шляхом продажу супроводжується ускладненою процедурою. Продавець емфітевзису зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки, наданої у користування, про намір продати своє право користування іншій особі з вказівкою ціни, оголошеної для продажу, та інших його умов.
Власник, який протягом одного місяця письмово заявить про свій намір викупити емфітевзис, зобов'язаний купити його за ціною та на умовах, оголошених для продажу. Якщо власник землі відмовиться від реалізації свого переважного права на купівлю емфітевзису або не повідомить письмово про згоду на купівлю, або надішле згоду про можливу купівлю за іншою ціною, землекористувач вправі продати своє право будь-якій особі, але на умовах, попередньо оголошених для продажу. Якщо власник ділянки, давши згоду на купівлю емфітевзису, потім відмовиться від свого наміру, землекористувач може вимагати від нього відшкодування шкоди, завданої такою відмовою (ст.ст.22, 23 ЦК).
У разі продажу землекористувачем емфітевзису з порушенням права власника на переважну купівлю останній може протягом одного року звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків набувача права з внесенням на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором має сплатити покупець емфітевзису (ст.362, ч.4 ст.411 ЦК).
Землекористувач зобов'язаний:
- вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Плата за користування, яка виплачується власникові ділянки, не включає інші платежі, що підлягають сплаті землекористувачем відповідно до положень закону. Зазначена плата за користування не охоплює обов'язку користувача сплатити власникові землі лаудемію (ч.5 ст.411 ЦК);
- ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;
- підвищувати родючість земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації;
- повідомити власника землі про намір продати право користування земельною ділянкою.
Емфітевзис припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача. У цьому випадку суб'єкти права власності і речового права на чужу річ збігаються, а відтак має перевагу більш повне право, тобто право власності;
2) спливу строку, на який було надано емфітевзис, якщо строк було зазначено у договорі про встановлення цього права. У ЦК не передбачений обов'язок власника ділянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії емфітевзису. Такий обов'язок може бути закріплений у договорі про встановлення емфітевзису. В разі досягнення сторонами домовленості про подовження строку йдеться про встановлення нового емфітевзису;
3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею (ст.350 ЦК);
4) знищення земельної ділянки або такого її пошкодження, що виключає можливість використання для задоволення сільськогосподарських потреб;
5) визнання недійсним правочину, що є підставою встановлення емфітевзису;
6) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст.143 ЗК);
7) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення емфітевзису. Така домовленість має бути вчиненою у такій самій формі, як і договір про встановлення емфітевзису. За рішенням суду емфітевзис може бути припинений також у інших випадках, встановлених законом (ст.412 ЦК).
2.4 Заставне право. Застава (іпотека)
Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.
Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником.
Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речовим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.)
Застава це спосіб забезпечення зобов'язань.
У силу застави кредитор (заставоутримувач) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.
Заставою може бути забезпечене дійсна вимога, зокрема, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу і т.п.
Застава може мати місце у відношенні вимог, що можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо мається угода в сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.
Предметом застави можуть бути майно і майнові права. Предметом застави може бути майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужено заставником і на який може бути звернене стягнення.
Предметом застави може бути майно, що стане власністю заставника після висновку договору застави, у тому числі продукція, плоди й інший прибуток (майбутній врожай, приплід худоби і т.п.), якщо це передбачено договором.
Предметом застави не можуть бути національні культурні й історичні цінності, що знаходяться в державній власності і занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.
Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації.
Майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх власників. Майно, що знаходиться в загальній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.
Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставоутримувача.
Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник закладеного майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Сторонами договору застави (заставником і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава.
Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Заставником при заставі майна може бути його власник, що має право відчужувати закладене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.
Державне підприємство, за яким майно закріплене на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруджень, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим керувати відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності, здійснює заставу приналежного йому майна за узгодженням із засновником цього товариства в порядку, передбаченому для державних підприємств.
У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я і по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченого заставою вимоги, його розмір і термін виконання зобов'язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинне бути досягнуто згоди.
Договір застави повинний бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті чи в переробці, договір застави повинний бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних документів.
Право застави виникає з моменту укладання договору застави, а у випадку, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинний знаходитися в заставоутримувача, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави, якщо така передача була здійснена до укладання договору, то з моменту його укладання.
Заставоутримувач здобуває право звертання стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.
Право застави припиняється:
- с припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;
- при загибелі закладеного майна;
- при придбанні заставоутримувачем права власності на закладене майно;
- при примусовому продажі закладеного майна;
- при витіканні терміну дії права, що складає предмет застави.
Іпотека. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому земля і (чи) майно, що складають предмет застави, залишаються в заставника чи третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, зв'язане з землею, будівля, спорудження, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.
Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також приналежним громадянам на праві приватної власності земельні ділянки і багаторічні насадження.
Договір про іпотеку повинний бути нотаріально засвідчений.
Іпотечний заставоутримувач, якщо інше не передбачено законом чи договором, вправі:
- перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави;
- жадати від заставника вживання заходів, необхідних для збереження предмета застави;
- жадати від будь-якої особи припинення зазіхання на предмет застави, що загрожує втратою чи ушкодженням його. Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник його не відновив за згодою заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання.
Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором вправі:
• володіти і користуватися предметом застави відповідно до його призначення;
• достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання;
• реалізувати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави з перекладом на набувача основного боргу, забезпеченого заставою;
• передавати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави в оренду.
Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, зобов'язаний:
• уживати заходів, передбачені договором іпотеки чи необхідні для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального і поточного ремонту;
• на період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки в повному обсязі на користь заставоутримувача;
• у випадку загибелі предмета іпотеки надати аналогічне по вартості нерухоме майно, незалежно від настання терміну, виконати зобов'язання в повному обсязі або у відповідній частині;
• дістати згоду заставоутримувача на здійснення дій, зв'язаних зі зміною прав власності на предмет застави.
Права владника повинні захищатися так само, як і права власника. Відповідно до статті 48 Закону «Про власність» особа, що хоча і не є власником, але володіє майном на законних підставах, має право на захист свого володіння також і від власника. Отже, власник не повинний втручатися в те, як, яким образом використовує майно владник, якому він надав право володіння, якщо цей владник не порушує закону чи договору. Володіння речове право, а використання землі, що належить іншій особі, з метою володіння будинками і насадженнями на ній, теж речове право, тобто суперфіційей. Таким чином, своє речове право, придбане на законній підставі, особа, власник будинку може передати іншій особі так, як передається будь-яка інша річ.
З цього приводу варто вказати на невідповідності і протиріччя, що існують у законодавстві України. Якщо Відповідно до Закону «Про заставу» (статті 3, 4, 30) нерухоме майно може бути закладене і на нього може бути звернене стягнення, то, зрозуміло, будинок, що був предметом іпотеки, може бути проданий, якщо борг по основному зобов'язанню не сплачений. Потрібно відзначити, що в Земельному кодексі є норма, що покликана цьому сприяти. У відповідності зі статтею 30 Земельного кодексу при переході права власності на будівлю чи спорудження разом з цими об'єктами переходить і право власності чи право користування земельною ділянкою без зміни його цільового призначення.
Здавалося б, питання розвязується дуже просто. Однак варто враховувати, що існує ще стаття 114 Земельного кодексу, де застава земельних ділянок землекористувачами забороняється (приватні власники землі це робити можуть див. статті 39 Земельного кодексу). Отже, виходить, будинок закладати можна, а прилягаючу до нього землю, якщо на нее існує право землекористування, неможна. З огляду на те, що існує ще стаття 23 Земельного кодексу, що передбачає, що право власності чи право
Висновок
Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс), право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно.
До речових прав на чуже майно відносяться також застава та притримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобовязань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах.
Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес управомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з власником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (договір, закон, заповіт тощо).
Особливості обмежених речових прав на чуже майно полягають у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб. Включаючи власника; по-друге, як субєктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер.
Сервітутне право було покликано обслуговувати інтереси власників конкретних маєтків, у диспозитивній формі вказуючи на можливі обмеження прав власника за договором із сусідом.
Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмежених речових прав на чуже майно виникає у випадках, коли субєкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необхідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно.
Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного законодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.
Проте все ж таки слід зазначити певну недосконалість новітнього цивільного законодавства України, або, якщо точніше, недостатню увагу законодавця до специфіки використання й захисту саме речових прав, як підгалузі цивільного права.
Аналогія закону, яка заповняє прогалину в правовому регулюванні захисту речових прав шляхом розповсюдження цивільно-правових норм, які регулюють захист власності на зазначені правовідносини, кардинально не може вирішити завдання правового регулювання захисту саме речових прав.
В Цивільному кодексі України, який набирає чинності з 01.01.2004 року, мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тощо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.
Цивільно-правовий інститут прав на чужі речі потребує уваги як науковців так і працівників правової сфери нашої держави, оскільки на тлі урізноманітнення видів і форм правових відносин і проблеми вдосконалення цивільного законодавства нашої країни речові права на чужі речі не втрачають своєї актуальності.
Список використовуваних джерел