Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 3
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
Кафедра адміністративного і кримінального права
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: «Кримінальне право України. Особлива частина»
на тему:
«Кримінальна відповідальність за злочин, передбачений статтею 156 Кримінального кодексу України «Розбещення неповнолітніх»»
м. Дніпропетровськ – 2014 рік
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3
Розділ І. охорона неповнолітніх від статевих злочинів: історія та сучасні міжнародно-правові норми
Розділ ІІ. СКЛАД ЗЛОЧИНУ І Кваліфікація розбещення неповнолітніх
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...29
Список використаних джерел та літератури……………………..32
ВСТУП
Правова охорона неповнолітніх, захист їх законних прав і інтересів є пріоритетним напрямком діяльності держави. Ратифікувавши 27 лютого 1991 року Конвенцію про права дитини, Україна взяла на себе великі зобов’язання у сфері захисту прав осіб у віці до 18 років. Конвенція про права дитини вимагає від держави забезпечення всебічного захисту життя та здоров’я неповнолітніх, їх волі, статевої недоторканості та інших важливих благ. Ще в Декларації прав дитини 1959 року було зазначено, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження [2]. Відповідно до ст. 19 Конвенції ООН про права дитини держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину, а ст. 34 вказує, що держави-учасниці зобов'язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. [3]
На необхідності захисту дітей наголошують Конституція України, зокрема, ст. 51 вказує, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, а ст. 52 зазначає, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. [1] Закон України «Про охорону дитинства», зокрема, ст. 10 наголошує на тому, що «держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють». [9] Окрему главу щодо заборони вчинення розпусних дій та дій сексуального характеру за участю дітей містить Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (гл. VI ст. 18-23). [4]
Права неповнолітніх захищають різні галузі права: сімейне, трудове та ін., проте ледве чи не найбільш важливе місце в охороні прав неповнолітніх належить кримінальному праву, яке повинно захищати їх від найбільш небезпечних посягань - злочинів.
До обставин, що обумовлюють кримінальну заборону розбещення неповнолітніх, слід віднести:
а) суспільну небезпеку розбещення неповнолітніх;
б) значну поширеність розбещення неповнолітніх в Україні;
в) різке засудження суспільством розбещення неповнолітніх як дій, що брутально потурають загальнолюдські цінності та норми моралі;
г) історичний досвід боротьби з розбещенням неповнолітніх кримінально-правовими засобами та
д) міжнародно-правові зобов’язання держави щодо ратифікованих статутів, конвенцій, угод, які спрямовані на захист дітей та підлітків від сексуального розбещення. [21, с. 99]
Кримінально-правовий та кримінологічний аспекти злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості досліджувалися у працях вітчизняних правників, зокрема Ю. В. Александрова, М. І. Бажанова, С. С. Косенко, В. О. Навроцького, О. О. Світличного, В. В. Фурси, М. І. Хавронюка, П. В. Хряпінського, С. В. Чмута та ін.
Метою даної роботи є дослідження проблематики кримінальної відповідальності за розбещення неповнолітніх.
Завданнями роботи є:
- дослідження історичного аспекту захисту статевої недоторканості неповнолітніх осіб;
- розкриття структури родового об’єкта злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості та визначення змісту основного, додаткового обов’язкового та факультативного безпосереднього об’єктів розбещення неповнолітніх;
- встановлення змісту суспільно небезпечної розпусної дії (фізичної та інтелектуальної);
- розкриття ознак суб’єкта розпусних дій;
- характеристика форм вини розбещення неповнолітніх, ступінь усвідомлення віку неповнолітньої особи потерпілого, мета та мотиви розпусних дій;
- аналіз санкції та практики призначення кримінального покарання за розбещення неповнолітніх.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінально-правової охорони законних прав та інтересів неповнолітніх.
Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за розбещення неповнолітніх.
Джерельну базу дослідження складають: ст. 51-52 Конституції України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний кодекс України 1960 року, Кримінальний кодекс РФ, Закон України «Про охорону дитинства», «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх», Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», інші національні нормативні акти, а також міжнародно-правові договори та інші акти, що ратифіковані Україною, а також науково-практичні коментарі Кримінального кодексу, наукові статті, підручники та судова практика.
Структура курсової роботи відповідає меті та завданням дослідження і складається із вступу, двох розділів, п’яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
РОЗДІЛ І. охорона неповнолітніх від статевих злочинів: історія та сучасний міжнародно-правовий норми
1. Історичний аспект кримінально-правової охорони статевої недоторканості неповнолітніх
Кримінальна заборона розпусних дій щодо особи, яка не досягла певного віку у своєму фізичному та психічному розвитку, історично обумовлена досвідом вітчизняного законодавства. Однією із перших згадок про положення дитини у суспільстві знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям», в якому діти мали у всьому підкорятися, шанувати та поважати дорослих членів родини. Становище дитини у стародавні часи зводилося до повністю підлеглої, залежної та безправної особи. Ставлення до дитини як соціального суб’єкта із власними поглядами та міркуваннями сформувалось лише впродовж останніх століть. Церковний судебник Ярослава, початок створення якого був покладений Статутом князя Володимира Київського, будується на співвідношенні гріха і злочину. Для християнської релігії характерним є традиційний (природний) стандарт сексуальної поведінки, відхилення від якого розцінювалось як аморальне і гріховне. Будь-які дії, що не вписувались у церковні канони сексуальної поведінки, розглядувались як «святотатство, блуд».
До середини XIX століття не було прямої заборони розбещення неповнолітніх осіб. Вперше у ст. 993 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. з’являється припис, який можна вважати первістком заборони розбещення неповнолітніх: «Особи, що мали нагляд за малолітнім чи неповнолітнім і сприяли схильності малолітніх і неповнолітніх до непотребства й інших пороків, чи збуджували їх до того своїми забавами, піддавалися ув’язненню і позбавлялися назавжди права мати за неповнолітнім нагляд. Батько або мати, викриті в звідництві своїх дітей, піддавалися віддачі в арештантський відділ».
У Кримінальному уложенні 1903 р. передбачалась відповідальність і покарання «в’язницею» батьків чи осіб, які здійснюють піклування або нагляд за малолітнім, за втягнення осіб, зокрема, до аморального заняття та потурання непотребству чи іншій розпусті особи, яка не досягла 17 років. У ст. 435 вчинення любострастних дій тягло кримінальне покарання у вигляді перебування у виправному будинку чи в’язниці понад 3 роки у випадках вчинення: 1) з дитиною, яка не досягла 12 років; 2) з малолітнім від 12 до 16 років без його згоди чи навіть з його згодою, але по вживанню «на зло його безвинності».
За радянських часів всі Кримінальні кодекси, що діяли на теренах сучасної України, передбачали відповідальність за розбещення неповнолітніх. Так, в ст.168 Кримінального кодексу Української РСР 1922 р. передбачалась відповідальність за розбещення малолітніх або неповнолітніх, вчинене шляхом розпусних дій щодо них, та каралось позбавленням волі на строк до п’яти років. У Кримінальному кодексі Української РСР 1927 р. майже без змін повторювалась ця норма у ст. 163. [21, с. 101-102]
Кримінальний кодекс Української РСР 1960 р. дещо змінив диспозицію норми, відмовившись від поняття «малолітніх або неповнолітніх» та застосувавши віковий вимір потерпілого - «особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку» та послабив караність розбещення, що передбачалось в ст. 121 КК як вчинення розпусних дій по відношенню до особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, і каралось позбавленням волі на строк до двох років. [6]
На сьогодні чинний Кримінальний кодекс України, прийнятий 05.04.2001 року, передбачає кримінальну відповідальність за розбещення неповнолітніх у ст. 156, а з 2008 року з огляду на суспільну небезпечність та розповсюдженість даного кримінального правопорушення санкція за нього підвищилась.
2. Міжнародно-правові напрямки криміналізації розбещення неповнолітніх
Міжнародно-правові зобов’язання України, що безпосередньо пов’язані із протидією сексуальному розбещенню неповнолітніх, зумовлені низкою документів Організації Об’єднаних Націй та Ради Європи, серед яких слід виокремити Конвенцію ООН про права дитини із Факультативним протоколом №1, Факультативний протокол до неї №2 та Конвенцію РЄ про захист дітей проти сексуальної експлуатації та сексуального розбещення. В Конвенції 1989р. визначаються обов’язки держав-учасниць захищати дітей від всіх форм сексуальної експлуатації та сексуального розбещення. З цією метою вони на національному рівні приймають всі необхідні заходи для попередження: а) схиляння чи примусу дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності; б) використання в цілях експлуатації дітей в проституції або іншій незаконній сексуальній практиці; в) використання в цілях експлуатації дітей в порнографії та порнографічних матеріалах [3].
У Конвенції РЄ запроваджено низку рекомендацій до національного кримінального законодавства, зокрема рекомендується вжити необхідних законодавчих або інших заходів для криміналізації: 1) сексуального розбещення: а) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, яка згідно з відповідними положеннями національного права не досягла віку вступу у сексуальні стосунки; б) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, коли використання здійснюється з насиллям, примусом або погрозами; або в) розбещення здійснюється із свідомим використанням довіри, авторитету або впливу на дитину, а також у сім'ї, або насилля здійснюється в особливо вразливій для дитини ситуації, зокрема через використання розумової або фізичної неспроможності, або залежного становища; 2) іншого розбещення дітей: навмисне спонукання дитини, яка не досягла віку, передбаченого національним законодавством, до спостерігання, навіть без участі, сексуального розбещення або сексуальної діяльності заради сексуальних потреб.
У Конвенції містяться рекомендації у позначенні віку, до якого заборонено залучення дітей до діяльності сексуального характеру (зокрема, п. 2 ст. 18 зазначає, що кожна Сторона визначає вік, до досягнення якого забороняється займатися діяльністю сексуального характеру з дитиною) та вказівка, що положення Конвенції не поширюється на урегулювання сексуальних стосунків за згодою між неповнолітніми (п. 3 ст. 18). А ст. 22 передбачено, що кожна Сторона вживає необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення криміналізації умисного спонукання дитини, яка не досягла віку, передбаченого п. 2 ст. 18 Конвенції, спостерігати за сексуальним насильством або діяльністю сексуального характеру, навіть якщо вона не бере в цьому участі. [4]
Отже, приходимо до висновку, що серед обставин, що обумовлюють кримінальну заборону (криміналізацію) розбещення неповнолітніх, необхідно виокремлювати:
а) суспільну небезпеку розпусних дій щодо дітей;
б) різке неприйняття та засудження таких вчинків з боку абсолютної більшості населення;
в) позитивний історичний досвід кримінально-правової боротьби;
г) зобов’язання України, що випливають із ратифікованих міжнародно-правових документів щодо протидії цьому явищу.
РОЗДІЛ ІІ. СКЛАД ЗЛОЧИНУ І КВАЛІФІКАЦІЯ
РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ
1. Об’єктивні ознаки
Об’єкт. Статева свобода та статева недоторканість є складовими елементами родового об’єкту злочинів, передбачених у розділі IV Особливої частини КК. Правники по-різному співвідносять статеву свободу та статеву недоторканість. Одні вважають їх самостійними категоріями, що як об’єкти кримінально-правової охорони не перехрещуються. За такими поглядами неповнолітня особа має статеву недоторканість, але не має статевої свободи. Дорослі ж, набуваючи статевої свободи, втрачають статеву недоторканість. Другі вважають, що статеву свободу і статеву недоторканість спорідненими категоріями, що частково чи повністю перехрещуються, та наполягають на тому, що неповнолітні особи також, поряд із дорослими жінками та чоловіками, мають статеву свободу. Треті ж, навпаки, наполягають, що неповнолітні, якщо вони навіть не досягли статевої зрілості, набувають статевої свободи у повному обсязі з моменту досягнення ними віку, що надає можливість усвідомлювати значення та роль статевих зносин. Що ж стосується малолітніх, то в силу їх психофізичного розвитку вони не мають можливості усвідомлювати роль та значення статевих зносин, а тому, відповідно, не можуть мати статевої свободи. Існує навіть погляд, що статева недоторканість розповсюджується на осіб чоловічої та жіночої статі у будь-якому віці, а не тільки на малолітніх та неповнолітніх. Право на статеву недоторканість та статеву свободу надається всім громадянам, незалежно від статі та віку, ступеня моральної гідності та доброчесності. [11, с. 187]
Суспільна небезпека розбещення неповнолітніх, головним чином, визначається об’єктивними ознаками - безпосереднім об’єктом та об’єктивною стороною. Саме безпосередній об’єкт злочину в основному визначає характер і ступінь суспільної небезпечності злочину. У доктрині кримінального права існує класифікація безпосередніх об’єктів злочину «по горизонталі», за якою вирізняється основний безпосередній об’єкт злочину, а також додаткові – обов’язковий та факультативний об’єкти цього ж злочину. Основним безпосереднім об’єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Додатковий обов’язковий об’єкт – це такі суспільні відносини, яким за посягання завжди спричиняється шкода, а додатковий факультативний об’єкт не завжди потерпає від злочину.
Існує думка, що статеві злочини проти неповнолітніх посягають на декілька об’єктів, тому необхідним є встановлення основного безпосереднього об’єкта злочину, який і розкриває зміст злочину. [12, с. 138-139]
Концепція безпосереднього об’єкта розбещення неповнолітніх знаходиться у стані розробки. Висловлюють різні, іноді суперечливі погляди, щодо соціальних утворень, які потерпають від розбещення неповнолітніх. Так, Ю. Александров і С. Косенко вважають, що йдеться про захист нормального статевого розвитку дитини і підлітка [13, с. 35]. О. Дудоров у якості об’єкта цього злочину вказує на статеву недоторканість особи, нормальний фізичний і психічний розвиток неповнолітніх [16, с. 103]. Більш широко визначають безпосередній об’єкт розбещення неповнолітніх В. Гончаренко і П. Андрушко, під яким вони розуміють «прийнятий у суспільстві уклад щодо відносин, пов'язаний зі статевим вихованням молоді, спрямованих на нормальний розвиток неповнолітніх, на формування їхніх поглядів у сфері сексуальної культури та поведінки відповідно до вимог цивілізованого суспільства» [19, с. 149]. М. Бажанов окреслював безпосередній об’єкт розбещення неповнолітніх у рамках, визначених назвою Розділу IV Особливої частини КК «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», як статеву недоторканість неповнолітніх [17, с. 86].
«Статева недоторканість неповнолітніх», як складова частина більш ємкого родового об’єкта статевих злочинів – «статевої свободи та статевої недоторканості особи», визначає соціальну сутність і основну спрямованість кримінальної охорони. Статева недоторканість, насамперед, є передумовою, яку повинні забезпечити держава і суспільство задля нормального статевого фізичного та психічного розвитку дитини і підлітка. Утім, безпідставним є обмеження змісту безпосереднього об’єкта розбещення неповнолітніх тільки цим твердженням.
Додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом розбещення неповнолітніх виступають статеве виховання та статевий розвиток неповнолітньої особи. Статеве виховання – це система соціальних, медичних і педагогічних заходів, спрямованих на виховання у дітей, підлітків і молоді розумного, здорового ставлення до питань статі. [12, с. 141] Факультативним безпосередніми об’єктом розбещення неповнолітніх може бути здоров’я або життя (у разі погрози вбивством) неповнолітньої особи. [15]
Об’єктивна сторона. Ст. 156 КК складається з двох частин. Диспозиція ч.1 вказує на об’єктивну сторону цього кримінального правопорушення: вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Ч. 2 зазначає кваліфікуючі ознаки: ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього. [5]
Роз’яснення поняття «розпусні дії» надає Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», де у п. 17 зазначено, що розпусні дії, відповідальність за які передбачена ст. 156 КК, повинні мати сексуальний характер і можуть бути у вигляді фізичних дій або інтелектуального розбещення. Такі дії спрямовані на задоволення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту. Далі наводиться визначення фізичних дій та інтелектуального розбещення.
Так, під фізичними розпусними діями слід розуміти оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин, акту онанізму у присутності потерпілої особи тощо. [10] О. Світличний виділяє два різновиди сексуальних контактних дій, які відносяться до фізичних розпусних дій: 1) сурогатні (імітаційні) форми статевого акту, що призводять до задоволення статевої пристрасті винного та/або збуджують статевий інстинкт у неповнолітньої особи; 2) сексуальні дії, не пов’язані з імітацією статевого акту, що призводять до задоволення статевої пристрасті винного та/або збуджують статевий інстинкт у неповнолітньої особи. [15]
Інтелектуальними розпусними діями є, зокрема, ознайомлення потерпілої особи із порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні теми тощо. [10] Такі розпусні дії при всьому розмаїтті форми проявів згруповані за характером сексуального впливу на особу потерпілого у наступні різновиди: 1) вербальні – відверто цинічні розмови, анекдоти, поради тощо; 2) візуальні – демонстрація порнографічної книжкової, кіно–, фото–, відеопродукції; 3) аудиальні – прослуховування звуко-музичних носіїв натуралістичних сексуальних історій, пісень тощо. [15]
Розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, можуть відбуватися як за її згодою, так і з застосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення певних дій сексуального характеру. [10]
М. Мельник зазначає, що диспозицією ст. 156 охоплюється також задоволення статевої пристрасті винного не природним способом (наприклад, оральний або анальний секс), якщо при цьому щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, не застосовується фізичне чи психічне насиль ство та не використовується безпорадний стан потерпілої особи (оскільки ст. 153 КК передбачає обов’язкову наявність саме таких ознак). [20] А М. Бажанов, навпаки, висловлює погляд, що розбещення неповнолітніх спрямоване на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту у неповнолітнього, та воно не може полягати у природному чи неприродному статевому зношенні із неповнолітнім [17, с. 87].
Хоча, досліджуючи судову практику, знаходимо досить багато прикладів, коли суди кваліфікували добровільні статеві зносини (як природні, так і неприродні) з малолітніми та неповнолітніми особами за ст. 156 КК. Так, наприклад, Драбівським районним судом Черкаської області було встановлено, що підсудний ОСОБА_1 в період з липня по листопад 2008 року, достовірно знаючи, що ОСОБА_2, не досягла 14-річного віку, тобто являється малолітньою, умисно, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, неодноразово вчиняв з нею розпусні дії, спрямовані на задоволення власної статевої пристрасті, вступаючи з останньою в статеві зносини. Допитаний в судовому засіданні підсудний ОСОБА_1 показав, що у липні місяці в один із днів у вечірній час, зустрівши малолітню ОСОБА_2, запропонував їй піти до сільського клубу. Ідучи по дорозі до клубу, він запропонував ОСОБА_2 сісти на лавочку, де став її цілувати та говорити ласкаві слова, а потім запропонував їй вступити з ним у статеві зносини. ОСОБА_2 згодилася. Після цього випадку він протягом наступних 3-х місяців зустрічався із ОСОБА_2 та ще декілька разів вступав із нею у статеві зносини. Про те, що ОСОБА_2 є малолітньою ОСОБА_1 знав. Суд кваліфікував дані дії за ч. 2 ст. 156 КК. (ЄДРСР №5914117)
Також Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області було встановлено, що протягом березня 2013 року, по місцю проживання потерпілої, ОСОБА_2, ОСОБА_1, достеменно знаючи, що ОСОБА_2 є неповнолітньою, з метою вчинення розпусних дій сексуального характеру та задоволення статевої пристрасті неодноразово вступав з нею у статеві відносини, тим самим вчинивши фізичне розбещення неповнолітньої особи. Таким чином, своїми умисними діями ОСОБА_1 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 156 КК , тобто вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. (ЄДРСР № 35581221)
Шевченківським районним судом м. Києва встановлено, що 13 червня 2011 року, приблизно о 2 годині 30 хвилин, ОСОБА_1, знаходячись спільно зі своєю знайомою ОСОБА_2 в квартирі за місцем проживання останньої, достовірно знаючи, що вона ще не досягла шістнадцятирічного віку, використовуючи її психічну безпорадність, викликану малолітнім віком, з метою вчинення відносно неї розпусних дій, вступив з останньою за її згодою у природній статевий зв'язок. Дії кваліфіковані за ч. 1 ст. 156 КК. (ЄДРСР № 2089604) [27]
Таким чином, бачимо, що судді відносять до розбещення і добровільні статеві зносини, хоча ППВСУ зазначає, що природні статеві зносини з особою, якій не виповнилось 16 років і яка не досягла статевої зрілості, за її згодою, не визнаються фізичним розбещенням неповнолітніх у плані відповідальності за ст. 156 і кваліфікуються за ст. 155. [10]
Слід зазначити, що розбещення неповнолітніх є закінченим злочином з моменту вчинення розпусних дій.
2. Суб’єктивні ознаки
Суб’єкт. У кримінально-правовій характеристиці розбещення неповнолітніх суб’єктивними є ознаки, що характеризують суб’єкта злочину (фізична особа, вік та осудність), а також суб’єктивну сторону злочину (вина, мета та мотив). Значення суб’єктивних ознак розбещення неповнолітніх полягає, насамперед, у тому, що в сукупності із обов’язковими об’єктивними ознаками вони формують склад досліджуваного злочину, визначають його суспільну небезпечність та впливають на кримінальну відповідальність та покарання, відмежовують розбещення неповнолітніх від більш тяжких статевих та інших однорідних злочинів тощо.
У ч. 1 ст. 156 КК не позначені додаткові ознаки суб’єкта розпусних дій щодо неповнолітніх, а відтак це загальний суб’єкт злочину, що характеризується певним віком, з якого настає кримінальна відповідальність, та осудністю. За природною сутністю явища, що розглядається, суб’єктами розбещення неповнолітніх можуть бути виключно фізичні особи чоловічої або жіночої статі. [23, с. 233] П. 17 ППВСУ вказує, що розпусні дії можуть бути вчинені особою чоловічої статі щодо особи жіночої статі і навпаки, а також між особами однієї статі. [10]
Невід’ємною ознакою суб’єкта досліджуваного злочину є вік особи, що вчинила розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Ст.156 КК не входить до переліку злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК), відтак, відповідальності підлягає особа, якій виповнилося 16 років.
Очевидною є невідповідність назви злочину та його спрямованості на більш вузьку категорію потерпілих осіб, серед яких поза кримінально-правової охорони залишаються неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, але є неповнолітніми. Крім того, логічно припустити, що розбещення неповнолітніх за логікою законодавця мають вчинювати повнолітні особи, котрі тільки й можуть виступати суб’єктами досліджуваного злочину. До цієї думки приводить тлумачення ч. 2 ст. 156 КК, де обставинами, що кваліфікують розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вказані «ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього».
Вирішуючи питання віку особи, яка вчиняє розпусні дії щодо неповнолітньої особи, ми виходимо з того, що воно вимагає виваженого підходу щодо криміналізації «розпусних дій», насамперед, неповнолітніх щодо своїх однолітків. Соціальна відповідальність за нормальний фізичний та психічний статевий розвиток дітей має покладатися виключно на дорослих осіб, які повною мірою усвідомлюють шкоду розпусних дій щодо дитини. Відтак, редакція ч. 1 ст. 156 КК входить у протиріччя як зі здоровим глуздом, так і міжнародно-правовими рекомендаціями, які радять не застосовувати кримінально-правову репресію в статевих зносинах неповнолітніх між собою.
О. Світличний вказує, що сучасним вимогам відповідає пропозиція щодо підвищення віку потерпілої особи від розбещення до вісімнадцяти років. По-перше, впровадження цієї пропозиції узгодить назву ст. 156 КК з диспозицією ч. 1 цієї норми, по-друге, норми вітчизняного КК будуть узгоджуватися із вимогами міжнародних організацій; по-третє, кримінально-правовою охороною буде охоплена різноманітна сфера статевої недоторканності неповнолітніх; по-четверте, нормальне статеве становлення особи в період неповноліття буде закладати високі ідеали родинних цінностей та сприяти гармонійному розвитку нового покоління громадян України. [23, с. 233]
Вдало сконструйованою у цьому сенсі є норма Кримінального кодексу Російської Федерації, де, зокрема, у ч. 1 ст. 135 КК РФ вказано, що караним визнається вчинення розпусних дій без застосування насилля особою, яка досягла вісімнадцятирічного віку, щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Цікавою є ч. 2 цієї статті, яка окремо кваліфікує ці самі дії, вчинені щодо особи, яка досягла дванадцятирічного віку, але не досягла чотирнадцятирічного віку. [7] Тобто російські законодавці не обмежились поняттям «малолітня особа», як це закріплено у Кримінальному кодексі України, а встановили конкретні вікові обмеження. Хоча тут є і суттєвий недолік: невизначеним залишається питання кримінально-правової охорони осіб, які не досягли дванадцятирічного віку.
Більшість дослідників підтримують позицію російського законодавця щодо підвищення до 18 років віку суб’єкта досліджуваного злочину. При цьому наводять такі аргументи. По-перше, формування установок у сексуальній сфері в неповнолітніх віком від 16 до 18 років, як правило, є незакінченим. Для особи чотирнадцятирічного віку очевидною є однозначна заборона та караність насильницьких дій сексуального характеру. Однак неправомірно покладати на нього роль «контролера статевої поведінки» іншого неповнолітнього, одного з ним віку. Соціальний обов’язок статевого контролю можна покладати виключно на повнолітніх осіб. По-друге, з настанням вісімнадцятирічного віку питання про досягнення статевої зрілості особи не виникає. Хоча закон і не вимагає обов’язкової статевої зрілості суб’єкта зазначеного злочину, але притягнення до відповідальності підлітка, який здебільшого не досяг статевої зрілості, за розпусні дії щодо такого самого підлітка, який також не досяг статевої зрілості, важко визнати доцільним і обґрунтованим.
На сьогодні підвищення віку суб’єкта розбещення неповнолітніх до 18 років є обґрунтованим кроком, що відповідає завданням кримінально-правової охорони статевої недоторканності та нормального статевого виховання малолітніх і неповнолітніх осіб. По-перше, слід зазначити, що, як раніше, так і тепер, судова практика зорієнтована на незастосування кримінального покарання в разі виявлення випадків добровільних статевих зв’язків неповнолітніх між собою.
На підвищення віку кримінальної відповідальності за розбещення неповнолітніх до 18 років, певно, впливає й складність розпусних дій з об’єктивної сторони. Фізичні, а тим більше психічні (інтелектуальні) розпусні дії потребують неабиякого «життєвого сексуального досвіду», знань дитячої та підліткової психології, вміння використовувати прямолінійність, відкритість і довірливість малих дітей та підлітків до дорослих осіб тощо. Діти дуже цінують увагу до них з боку дорослої людини, оскільки бачать у ній, насамперед, позитивний приклад для копіювання. Менш за все вони припускаються негативних проявів імовірного ставлення дорослого щодо них. Прикладами злочинного використання дитячої психології із сексуальною метою, як правило, оманою затягнути дитину до свого помешкання або в інше безлюдне місце, є велика кількість кримінальних справ про розбещення неповнолітніх. Усе це разом засвідчує, що особа, яка не досягла повноліття, не має певних знань дитячої та підліткової психології, життєвого досвіду й практичних навичок вводити їх в оману або застосовувати примус щодо дійсних цілей спілкування з ними. Таким чином, вік суб’єкта розбещення неповнолітніх має бути підвищений до досягнення винною особою 18 років. [18, с. 52-53]
Осудність як ознака суб’єкта розбещення неповнолітніх позначає значну проблему. Розпусні дії викликають питання щодо психічної повноцінності особи, дії якої входять у протиріччя зі сталими суспільними нормами статевого виховання та недоторканості неповнолітніх. Кримінологи одностайні в переконанні, що майже всі сексуальні девіації (відхилення від норми) усвідомлюються особами, що вчинюють злочини на сексуальному підґрунті, й скеровуються вольовими зусиллями на їх реалізацію й, відповідно, на отримання сексуального задоволення.
У ч. 2 ст. 156 КК кваліфікуючою ознакою є вчинення злочину спеціальним суб’єктом, а саме – батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього. [5] У разі вчинення розпусних дій необхідно додати ще й зловживання правами та обов’язками, тобто особа вчиняє розпусні дії, що повністю суперечать правовим обов’язкам виховання й догляду за дитиною та наданими у зв’язку з цим повноваженнями. Більше того, вчиняючи розпусні дії, особа злочинно використовує свій правовий статус вихователя як засіб впливу на потерпілого, що не досяг шістнадцятирічного віку. [14, с. 115]
Суб’єктивна сторона. Встановлення суб’єктивних ознак розбещення неповнолітніх має певну складність через контрверсійне розуміння їх змісту. Особливо ці суперечності торкаються встановлення усвідомлення винним віку потерпілої особи, спеціальної мети та мотивів злочину.
Найбільшого поширення набув погляд, що загалом пов’язує усвідомлення вікової ознаки потерпілої особи з умисною або необережною формою вини. Так вказується, що психічне ставлення до віку потерпілої особи може бути умисним або необережним, коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла відповідного віку, або коли він міг і повинен був це передбачити.
При цьому суд повинен враховувати не тільки показання підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання враховується вся сукупність обставин справи, зокрема, зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство винної особи з нею, володіння винною особою відповідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації, якщо буде доведено, що винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи. [23, с. 234]
Вина при розпусних діях щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, існує виключно в умисній формі, що має відповідну специфіку щодо злочинів із формальним складом, та утворюється інтелектуальним моментом усвідомлення суспільної небезпечності та фактичних обставин фізичних або інтелектуальних розпусних дій, а також вольовим моментом бажання вчинити саме ці суспільно-небезпечні дії.
У межах усвідомлення об’єктивних обставин О. О. Світличний виділяє два рівня усвідомлення. Перший рівень – «визначеність», варіює ступінь усвідомлення від точного знання (суб’єктивної впевненості в наявності) до невиключності (суб’єкт вважає їх можливими). Другий рівень – «достовірність», позначає відповідність усвідомлення об’єктивній реальності щодо визначеної обставини, яка охоплює діапазон від правильного, дійсного знання до помилкового, такого, що не відповідає дійсності, уявлення про цю ознаку. Сказати, що особа точно знає, – значить вказати на внутрішню впевненість особи про наявність ознаки. [23, с. 235]
За цими міркуваннями у кримінально-правовій нормі слід прямо позначити усвідомлення винним віку потерпілої особи та вказати: «особа знала або припускала, що особа не досягла шістнадцятирічного віку» або роз’яснити це положення щодо судової практики у справах про статеві злочини.
Мотиви та мета розбещення неповнолітніх не вказуються в диспозиції ст.156 КК та, відповідно, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони цього злочину. Утім, аналізуючи роз’яснення ВСУ та узагальнення щодо судової практики у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, звернемо увагу, що «такі дії спрямовані на задоволення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту» [10]. У літературі зазначена спрямованість розпусних дій розцінюється по-різному. Більшість дослідників визнає їх метою вчинення злочину, інші ж вважають мотивами розбещення. Якщо виходити із розуміння мети злочину як ідеального образу бажаного результату, до якого прагне злочинець, вчинюючи те чи інше злочинне діяння, а мотивом – обумовлене системою потреб, усвідомлене й оцінене спонукання, що уявляється ідеальною підставою та виправданням суспільно небезпечного діяння, то мотивами розпусних дій є передчасне збудження статевого потягу в осіб, що не досягли певного віку, або його задоволення. [23, с. 236] Метою злочину виступає саме розбещення неповнолітніх. За таким розумінням задоволення спотвореної сексуальної потреби дорослої особи з використанням неповнолітніх не спрямоване на розбещення неповнолітніх та має утворювати самостійний склад злочину. М. Мельник вважає, що винний може керуватися не лише сексуальними, а й іншими мотивами (помста близьким, подальше втягнення у проституцію тощо), у будь-якому випадку вони не впливають на кваліфікацію. [20]
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що як і всі злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості, розбещення неповнолітніх є злочином, який вчиняється тільки з прямим умислом, його метою виступає розбещення неповнолітніх, мотивами є задоволення винною особою особистої статевої пристрасті або збудження в неповнолітньої особи статевого інстинкту.
3. Санкції та призначення покарання за розбещення неповнолітніх
Санкція кримінально-правової норми, що передбачена у ст. 156 КК, має перебувати в прямій залежності від суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх й узгоджуватися з іншими санкціями Розділу IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості» Особливої частини КК, а також бути співрозмірною рівню соціальної значущості тих прав і свобод, які втрачає або в яких обмежується засуджений. Якщо дослідити радянський період, то побачимо, що розбещення неповнолітніх здебільшого відносилося до злочинів середньої тяжкості, що відображалося у відповідних санкціях. Санкції ст. 168 КК УСРР 1922 р. та ст. 163 КК УСРР 1927 р. встановлювали покарання у вигляді позбавлення свободи на строк до п’яти років. Як і всі попередні кримінальні кодекси, КК УРСР 1960 р. не виокремлював статеві злочини у самостійний розділ,– вони розглядалися як особлива підгрупа злочинів проти життя, здоров’я, свободи та гідності особи (ст. 117–122 КК 1960 р.). Санкція ст.121 КК УРСР 1960 р. встановлювала покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років. У порівнянні з іншими санкціями Глави III Особливої частини КК 1960 р. санкція за розбещення неповнолітніх була найм’якіша. Історично сформувався погляд на розбещення неповнолітніх як на найменш суспільно небезпечний злочин проти статевої свободи та статевої недоторканості особи [22, с. 111].
Вказаний погляд знайшов своє відображення у прийнятому 5 квітня 2001р. новому Кримінальному кодексі України. Санкції ст. 156 КК передбачали у ч.1 покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років, а у ч. 2 – обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до трьох років. [5]
На сьогодні оцінка суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх зазнала суттєвих змін. Негативні наслідки світової економічної кризи 2008–2009 рр., що спричинили погіршення соціально-економічних, морально-психологічних, кримінологічних та інших показників суспільного життя в Україні, а також глобальне поширення дитячої порнографії в мережі Інтернет, розвиток інфраструктури «секс-туризму» та інше зумовили зміну погляду законодавця на суспільну небезпеку та, відповідно, санкції за розпусні дії щодо неповнолітніх. Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» майже вдвічі посилено відповідальність за розбещення неповнолітніх [8]. Санкція ч. 1 ст. 156 КК є альтернативною та передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.
Санкція, крім відповідності небезпеці злочинного діяння і поширеності злочинів певного виду, має бути узгодженою із санкціями за вчинення інших, близьких за видом і характером злочинів. Вона повинна будуватися на принципах доцільності, обґрунтованості, законності, рівності громадян перед законом, вини, справедливості, гуманізму, невідворотності кримінальної відповідальності, індивідуалізації покарання та економії заходів кримінально-правового впливу. В цьому процесі має бути врахований і набутий досвід боротьби зі злочинністю, дані судової практики, результати наукових досліджень. Побудова санкції з урахуванням зазначених положень, а також дотриманню загальноприйнятих правил юридичної техніки дасть змогу на практиці уникнути ситуації, коли судами призначаються різні покарання за злочини, що за багатьма ознаками схожі. І, навпаки, коли за злочини, що не схожі ні за характером, ні за ступенем суспільної небезпеки, призначаються майже однакові вид і міра покарання.
Типовим (базовим) покаранням за «некваліфіковані» розпусні дії є обмеження волі на строк до п’яти років. Ефективність покарання у вигляді обмеження волі щодо статевого збоченця, який посягнув на статеву недоторканість малолітніх та неповнолітніх осіб, викликає у дослідників значні заперечення. Реалізація цього покарання не приводить до повного виключення можливості вчинення нового тотожного або однорідного статевого злочину щодо неповнолітнього засудженим у період його відбування.
Так, Кам’янсько-Дніпровським районним судом Запорізької області було встановлено, що ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_2 з серпня 2012 року до початку лютого 2013 року, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, кожен день в спальній кімнаті за місцем проживання в нічний час при штучному освітленні, а періодично в денний час доби, в присутності малолітньої ОСОБА_3, що знаходилась в тій же спальній кімнаті на сусідньому ліжку, оголяли свої статеві органи та вступали в статевий зв’язок природним та неприродним способом. Вироком від 04.10.2013 р. ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 156 КК було засуджено до п’яти років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України їх було звільнено від призначеного покарання з випробуванням строком на три роки, навіть незважаючи на те, що ОСОБА_1 був чотири рази судимий, при скоєнні злочину мав непогашені судимості і характеризувався як негативна особа. (ЄДРСР № 36010550) [27]
За прикладами судової практики майже у всіх справах суди, призначаючи покарання у вигляді обмеження волі, звільняють засуджених від відбування покарання з випробуванням.
Загалом, призначення цього покарання за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх, з міркувань спеціальної превенції, забезпечення статевої недоторканості малолітніх потерпілих є неприйнятним. Серед кримінальних покарань тільки позбавлення волі на певний термін в повній мірі відповідає суспільній небезпеці розбещення неповнолітніх, забезпечує спеціальну превенцію та режим статевої недоторканості неповнолітніх потерпілих. [22, с. 113]. Така позиція повністю узгоджується з вимогами Конвенції РЄ щодо захисту дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, де зазначено, що країна-учасниця має вживати законодавчі заходи для забезпечення покарання ефективними, пропорційними та переконливими санкціями щодо правопорушень, передбачених цією Конвенцією, відповідно до ступеня тяжкості правопорушення. Ці санкції повинні включати покарання у вигляді позбавлення волі. Країна може вжити інших заходів щодо правопорушників таких, як позбавлення батьківських прав або здійснення контролю або нагляду за засудженою особою [4].
Тому типовим покаранням за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх осіб, за відсутності кваліфікуючих ознак, має стати позбавлення волі засудженого на строк до п’яти років.
На думку багатьох вітчизняних учених негативною рисою кримінального закону є диспропорція у визначенні покарання за подібні або близькі за характером і ступенем суспільної небезпеки статеві злочини. Стосовно санкцій за розбещення неповнолітніх, то, насамперед, виникає проблема абсолютної тотожності санкцій ч. 1 і ч. 2 ст. 156 КК із санкціями ч. 1 і ч. 2 ст. 155 КК. Натомість, ці злочини мають суттєві відмінності як за характером та змістом суспільно небезпечних дій, так і за можливими суспільно небезпечними наслідками. Слід наголосити, що розбещення неповнолітніх традиційно вважається менш тяжким статевим злочином щодо неповнолітніх, аніж статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, тому санкції ч. 1 і ч. 2 ст. 156 КК мають бути менш суворими, аніж санкції ч. 1 і ч. 2 ст. 155 КК. Практика призначення кримінального покарання також засвідчує, що за вчинення розпусних дій щодо осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, суди призначали більш м’яке покарання порівняно зі вчиненням статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості.
Проблема спеціальної превенції у санкціях статевих злочинів проти малолітніх осіб останнім часом набула особливої актуальності у зв’язку із упровадженням деякими зарубіжними країнами такого покарання як «хімічної стерилізації, кастрації» педофілів, що неодноразово вчинили злочинні сексуальні дії щодо малолітніх дітей.
У світі кастрація як метод покарання педофілів практикується досить давно. У 50-х роках минулого століття винайшли препарати, які блокують сексуальні потяги. Першими їх взяли на озброєння проти педофілії США, Німеччина та Великобританія.
В США сексуальні домагання дітей караються довічним ув'язненням. Однак в деяких штатах таких зловмисників каструють за допомогою гормонального препарату «Лейпропелін». Він блокує сексуальний потяг в порушників на певний час, тому злочинці вживають його постійно. У США діє закон про примусову кастрацію, який набув чинності в 1990-х роках. За цим законом «хімічна кастрація» може бути призначена суддею у випадку, якщо засуджений, вийшовши з в'язниці, здійснює рецидив сексуальних злочинів. При цьому суд не може покарати ґвалтівника хірургічною кастрацією, але останній може піти на неї добровільно. У штаті Каліфорнія «хімічна кастрація» є обов'язковою для педофілів з 1996 року. Крім того, всіх педофілів реєструють, фотографують і викладають їхні справи в Інтернет. А часом навіть на будинках з'являються таблички, які сповіщають, що тут мешкає особа, яка вчинила злочин проти дітей.
Польський Сейм у 2009 р. майже одностайно підтримав проект закону, за яким педофілів піддаватимуть примусовій терапії, так званої «хімічної кастрації» щодо осіб, які ґвалтували дітей молодших 15 років або здійснили інцест. Згідно із новим законом, особу, яка скоїла сексуальне насильство над дітьми, які не досягли 15 років, «можна за рішенням суду в обов’язковому порядку піддати фармакологічній терапії, щоб зменшити сексуальні бажання засудженого». У кожному конкретному випадку суд, який буде направляти злочинців на подібну терапію, має керуватися думкою психіатрів і сексологів.
Ізраїль теж практикує хімічну кастрацію педофілів за допомогою препарату «Декапептил». При цьому злочинцям надають психологічну допомогу.
Однак, якщо зловмисники перестануть приймати препарати, їхні сексуальні потяги повернуться до первісного стану. Тож, наприклад, Чехія практикує не хімічну, а хірургічну кастрацію. Злочинці, відбувши термін за ґратами, отримують вибір: або потрапити до психіатричної клініки і пройти курс лікування, який може затягнутися на все життя, або ж згодитися на хірургічну кастрацію. [25; 26]
Державна Дума РФ 7 лютого 2012 р. прийняла Федеральний Закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу Російської Федерації та окремі законодавчі акти Російської Федерації з метою посилення відповідальності за злочини сексуального характеру, вчинені щодо неповнолітніх», у якому окрім іншого передбачається застосування примусових заходів медичного характеру (хімічна кастрація) особам, що вчинили у віці більше вісімнадцяти років злочини проти статевої недоторканості неповнолітнього, що не досяг чотирнадцятирічного віку, та страждаючим розладом сексуальної переваги (педофілія), що не виключає осудність
Відповідний законопроект, автором якого є депутат В. Сівкович, було зареєстровано у Верховній Раді України ще у 2009 р. Проект закону передбачав запровадження процедури хімічної (фармакологічної) кастрації. Однак до нашого часу законопроект Верховною Радою не розглянутий. Деякі науковці вважають, що як додаткове покарання у разі неодноразового вчинення насильницького статевого злочину щодо малолітньої або малолітнього хімічна або фармакологічна кастрація має застосовуватися у примусовому порядку. [22, с. 115].
Враховуючи загальні засади призначення покарання, передбачені частинами 1–3 ст. 65 КК, суд повинен призначати покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Особистісні характеристики винного також нерідко знаходять своє відображення в обвинувальних вироках. Так, як негативні риси винного вказувались на відсутність постійного місця роботи, зловживання довірливістю або необізнаністю потерпілої особи, значна тривалість вчинення злочину. Виявлена хибна практика врахування позитивної характеристики винного з місця проживання або роботи як підстави для застосування ст. 75 КК. Неправильною є позиція деяких судів, що як пом’якшуючі обставини вказують на «наявність утриманців та неповнолітніх дітей», які саме й були потерпілими від злочинних дій засудженого, передбачених ст. 156 КК.
Нерідко суди посилаються загалом на позитивну характеристику особи не уточнюючи в чому саме виявились її позитивні якості та як вони впливають на призначене покарання. На нашу думку суди мають більш критично давати оцінку цьому доказу з огляду на формальні визначення: «скарг від сусідів не надходило», «допомагав виносити сміття» тощо.
Розбещення неповнолітніх здебільшого є неочевидним злочином. Навіть у родині такі факти нерідко не виносяться на широкий загал. Тому «позитивні характеристики» винного у разі їх невідповідності фактичній злочинній поведінці щодо статевої недоторканості неповнолітнього мають оцінюватися критично. [22, с 117].
Пункти 17-18 ППВСУ вказують на застосування інших статей при кваліфікації злочинів, які вчиняються поряд з розбещенням. Використання в ході вчинення розпусних дій творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 156 і ст. 301 КК.
Якщо розпусним діям передували або вони супроводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкодженнями або погрозою вбивством, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 і ст.125, 126, 121, 122 чи 129 КК.
Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом або статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, з урахуванням спрямованості умислу винної особи повністю охоплюються диспозиціями відповідних частин ст. 152 або ст.153, або ст. 155 КК і додаткової кваліфікації за ст. 156 КК не потребують. [10]
ВИСНОВКИ
Як зазначалось, охорона прав неповнолітніх, у тому числі і права на статеву недоторканість, здійснюється не лише на національному рівні (у Конституції, кримінальному законодавстві та законах України), а й на міжнародному.
Соціально-правовими обставинами, що зумовлюють криміналізацію розбещення неповнолітніх, визнаються:
1) значна суспільна небезпека розбещення неповнолітніх;
2) відносна поширеність розбещення неповнолітніх з врахуванням високого рівня латентності;
3) неприйняття суспільством розбещення неповнолітніх як дій, що брутально потурають загальнолюдські цінності та норми моралі;
4) історично-правовий досвід боротьби з розбещенням неповнолітніх кримінально-правовими засобами та
5) міжнародно-правові зобов’язання України щодо ратифікованих конвенцій та угод, спрямованих на захист неповнолітніх від сексуального розбещення.
Розглянувши склад злочину розбещення неповнолітніх, виділяємо такі елементи:
Безпосередній об’єкт – статева недоторканість неповнолітніх.
Додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт – статеве виховання та статевий розвиток неповнолітньої особи.
Факультативний безпосередній об’єкт – життя та здоров’я неповнолітньої особи.
Об’єктивною стороною є вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, щодо малолітнього або батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього. Поняття «розпусні дії» розкриває Постанова ПВСУ і вказує на два їх види: фізичні дії та інтелектуальне розбещення. Дослідники розходяться у поглядах щодо віднесення добровільних статевих зносин (природних і неприродних) до розбещення, хоча суди, в цілому, кваліфікують такі дії саме як розбещення.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа чоловічої або жіночої статі, причому суб’єкт злочину і потерпіла особа можуть бути однієї статі, про що також наголошує Верховний Суд України.
Досить спірним є питання щодо віку злочинця, оскільки вважається недоцільним існуюче на сьогодні визначення віку – 16 років.
Суб’єктивна сторона передбачає наявність вини, а також усвідомлення винним віку потерпілої особи. Тут науковці рекомендують доповнити статтю словами «особа знала або припускала, що особа не досягла шістнадцятирічного віку» або роз’яснити це положення щодо судової практики у справах про статеві злочини.
Мотиви та мета на кваліфікацію не впливають, щодо правильного їх визначення також існують спірні погляди, проте можна звести до спільного позначення: мотивами розпусних дій є передчасне збудження статевого потягу в осіб, що не досягли певного віку, або його задоволення, метою злочину виступає саме розбещення неповнолітніх.
Злочин, передбачений ст. 156 КК, є закінченим з моменту вчинення розпусних дій, тобто це злочин з формальним складом, наявність суспільно-шкідливих наслідків не вимагається.
Проблемним залишається питання призначення покарання за розбещення. З матеріалів судової практики видно, що майже у всіх випадках суд призначає покарання у вигляді позбавлення волі, але одразу ж замінює його на покарання з випробуванням. Така позиція суддів, з огляду на суспільну небезпеку даного виду злочину, є неправильною, оскільки немає ніяких гарантій, що злочинець не буде вчиняти тотожні дії у майбутньому.
Таким чином, підводячи підсумки, можна вказати на такі пропозиції щодо удосконалення кримінальної відповідальності за розбещення неповнолітніх:
1. Підвищити вік кримінальної відповідальності, оскільки неповнолітні особи, які досягли шістнадцятирічного віку, не мають певних знань дитячої та підліткової психології, життєвого досвіду та практичних навичок вводити в оману або застосовувати примус щодо дійсних цілей спілкування з такими ж неповнолітніми потерпілими від розпусних дій.
2. Вирішити питання щодо правової охорони осіб, які є неповнолітніми, але за визначенням ст. 156 КК не потрапляють в дану категорію (оскільки неповнолітні - це особи віком від 14 до 18 років, а диспозиція ст. 156 КК обмежує сферу її застосування вчиненням розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного річного віку).
3. Доповнити ст. 156 КК словами «особа знала або припускала, що особа не досягла шістнадцятирічного віку» або роз’яснити це положення щодо судової практики у справах про статеві злочини.
Список використаних джерел та літератури