Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство фінансів України
|
Дніпропетровська державна фінансова академія |
ПОЛІТОЛОГІЯ
Опорний конспект лекцій
Дніпропетровськ - 2009
Міністерство фінансів України
Дніпропетровська державна фінансова академія
Кафедра гуманітарних дисциплін
ПОЛІТОЛОГІЯ
Опорний конспект лекцій
для студентів денної форми навчання, які навчаються
за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво»
за напрямами підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,
6.030504 «Економіка підприємства»,
6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»
Дніпропетровськ - 2009
ББК 66.0
|
Т 12 |
Табінська Л.М. Політологія:. - Опорний конспект лекцій Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2009. – 138 с. |
Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з дисципліни «Політологія», затвердженої ректором Дніпропетровської державної фінансової академії, 2007р.
Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам денної форми навчання отримати необхідну систему знань з розвитку світової політичної думки та оволодіти вмінням застосувати політичні знання в безпосередній практичній діяльності.
|
Автор: |
Л.М.Табінська – старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Рецензенти: |
В.І. Пронякін – доктор філософських наук, професор кафедри філософії Національної металургійної академії України М.Г. Мурашкін– доктор філософських наук, професор кафедри гуманітаних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Відповідальний за випуск: |
В.П.Капітон – доктор філософських наук, завідувач кафедри гуманітаних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії |
Обговорено і схвалено
Вченою радою академії
Протокол № 4 від 29.01.2009 р.
Розглянуто та схвалено
на засіданні кафедри
гуманітарних дисциплін
Протокол № 6 від 12.01.2009р.
ЗМІСТ
|
Передмова.…………………………………...………………….……… Змістовий модуль I. Тема 1. Сутність і роль політики та політології як науки у житті суспільства. Тема 2. Історія світової політичної думки. Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні: історія і сучасність. Тема 4. Сучасні політичні течії. Змістовий модуль ІІ. Тема 5. Політика як соціальне явище. Політична діяльність і влада. Тема 6. Політична система суспільства, її інститути. Тема 7. Поняття й типи сучасних партійних та виборчих систем. Змістовий модуль IІI. Тема 8. Економічна і соціальна політика. Теми 9. Політика та етнонаціональні відносини. Теми 10. Особистість і політика. Політичне лідерство. Політична еліта. Змістовий модуль IV. Тема 13. Світовий політичний процес. Список рекомендованої літератури. |
4 6 14 29 38 50 66 91 96 104 114 122 132 |
ПЕРЕДМОВА
Жити в суспільстві й бути вільним від політики, впливу держави неможливо. Оволодіти політичною наукою потрібно для того, щоб не бути лише пасивним об’єктом політики, об’єктом політичного маніпулювання з боку охочих до влади людей, а впливати на здійснення влади як у суспільних, так і у власних інтересах. Роль і знання політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя, ідеали, цінності, світоглядні орієнтації людей. Саме такий період кардинальних змін переживає нині українське суспільство. Політологія – це науковий орієнтир, за допомогою якого моделюється, прогнозується і організується політичне життя держави і суспільства.
Складний і суперечливий процес трансформації сучасного українського суспільства на загально цивілізаційних засадах пов’язаний з пошуком форм і засобів стимулювання політичної активності нації, духовного оновлення, формування інтелектуальної еліти, розробки системи ціннісних орієнтацій. Без об’єднуючої державницької ідеї, високих духовних і моральних принципів суспільство нездатне до проведення докорінних соціальних, економічних і політичних реформ.
Метою написання посібника є допомога студентам у вивченні структури, понятійного апарату, основних етапів розвитку всесвітньої політики та політології, імен видатних вчених, основного змісту наукових праць з політології.
Метою вивчення дисципліни є формування системи знань з питань сучасної політичної системи суспільства, політичної свідомості і демократичної політичної культури, необхідних навичок політичної діяльності.
Завданням вивчення дисципліни є вивчення сутності, теорії та методології політології як науки; розвиток здібностей розуміння політичних відносин і процесів; набуття навичок і вмінь практичного застосування теоретичних, прикладних та інструментальних компонентів політичного знання; аналіз міжнародного політичного життя, геополітичного становища і політичних процесів в Україні, її місця, статусу і відповідальності в сучасному політичному світі.
Предметом вивчення є організація та функціонування політичної системи суспільства.
В результаті вивчення дисципліни «Політологія» студент повинен:
знати:
У результаті вивчення дисципліни студент повинен:
вміти:
Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам денної форми навчання отримати необхідні орієнтири в вивченні тем курсу.
Опорний конспект лекцій може бути використаний при підготовці до лекційних та семінарських занять, а також для самостійної роботи студентів.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І
Тема 1: Сутність і роль політики та політології як науки у житті суспільства.
План
Поняття «політологія» утворюється з двох гречеських слів politiсe – державні справи і logos – вчення. Автором першого поняття вважається давньогрецький філософ Аристотель (530 – 480р. до н.е.). Саме поняття «політика» походить від грецького слова polis, що буквально означає «місто». Грецьке поліс – місто – утворення, що володіє класичними ознаками держави: територію, населення, державну владу.
Політична наука як самостійна галузь знань виникає на рубежі Середньовіччя і Нового часу, коли дослідники почали пояснювати політику не релігіозно – міфологічними, надприродними причинами, а «земними».
Відомі мислителі цього періоду (Макіавеллі, Боден, Гоббс, Локк, Монтеск’є) опирались на досягнення еллінської і римської античності, давньосхідної політичної думки, заклали основи наукової політичної теорії.
У XVI ст. Макіавеллі звільнив політичну науку від релігійно – етичної форми. Творчість Макіавеллі ознаменувала значний крок на шляху перетворення політології в самостійну науку, сприяла зближенню теорії і політичної практики. У цей час спеціальна галузь називається ars politica – «політичне мистецтво» (Альберт Великий), scientia politica – «політична наука» (Фома Аквінський), «найбожествена громадянська наука» (С.Брант).
Аристотель назвав «політичну науку» «Королевою всіх наук».
У марксистській літературі панує точка зору, відповідно до якої політична наука виникла в 40 і роки XIX ст., заслуга в її створенні належить К.Марксу (1818 – 1883).
Маркс і Енгельс звернули свої погляди до пролетаріату, як до єдиного класу. На їх думку, здатного не тільки звільнити себе, але й вирішити задачу «загальнолюдської емансипації».
Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала складатися в другій половині XIX ст.
У 1857р. Ф. Лейбер починає читати цей курс в Колумбійському коледжі, пізніше перейменованому в університет.
У 1880р. у цьому ж коледжі відкривається перша школа політичної науки.
У 1903р. заснували Американську асоціацію політичних наук.
Тому деякі дослідники стверджують, що політологія як навчальна дисципліна є «американською за походженням».
Наприкінці XIX – початку XX ст. політична наука одержує широке поширення в Європі.
У 1896р. італійський політолог Т.Моска видає свою працю «Елементи політичної науки», визнану класичним твором в галузі політичних досліджень.
У 1948р. Юнеско – організація ООН з питань освіти, науки і культури – рекомендувала всім країнам, членам цієї організації, курс політології для вивчення в системі вищої освіти в якості обов’язкової навчальної дисципліни.
З цього часу вивчення політології запроваджується у країнах Заходу, ряді країн Центральної і Східної Європи. Під егідою Юнеско в 1949р. утворилась Міжнародна асоціація політичної науки (МАПН). Напркінці XIX ст. – початку XX ст. політична наука інтенсивно розвивалась в Україні. Політичний внесок у світову політичну думку внесли В.Липинський, Д.Донцов, І.Франко.
У радянський період розвитку України політичні проблеми вивчалися у вищих навчальних закладах в курсах історичного матеріалізму, політичної економії, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і деяких інших навчальних дисциплінах.
В середині 80-х років почався процес демократизації радянського суспільства. В 1989р. у головних вузах України та інших республік Радянського Союзу починає викладатися новий навчальний курс – політологія. В даний час , ця навчальна дисципліна вивчається в усіх вищих навчальних закладах СНД.
У 1991р. в Київському Національному університеті ім. Т.Г.Шевченко була створена кафедра політології. Випускники вузу працюють в апараті парламенту, політичних партіях, комерційних структурах та інших установах.
У 1991р. в Києві була створена Асоціація політичних наук.
Політологія – наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного процесу.
Політологія – єдина інтегральна наука про політику, її взаємодії з особистістю та суспільством.
Політологія – це наука про політику. основні тенденції та шляхи її розвитку, процеси державного життя, державну владу та владу взагалі.
Політологія – це наука про закономірності розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми і методи діяльності суб’єктів політики.
Всю сукупність проблем, що складають предметний зміст політології як навчальної дисципліни, можна поділити на три основні групи:
1) теоретичний - рівень філософського аналізу, де предметом міркувань є загальна теорія суспільного розвитку.
Теоретичні проблеми політології:
а) фундаментальні дослідження:
- об’єктивні умови, які забезпечують розвиток суспільства та його політичної системи в цілому;
- діалектичне співвідношення кількісних і якісних переходів і взаємопереходів у політичному житті;
- закономірності виникнення, розвитку й удосконалення політичної системи
- ступінь, глибину і форми втручання політики в об’єктивний процес розвитку держави і суспільства;
- діалектика взаємовідносин держави і громадянського суспільства;
- тенденції розвитку політичної культури;
- методологія дослідження політичних систем, партій і організацій, політичної поведінки громадян;
- розробка нового типу наукових категорій і понять тощо.
б) прикладні дослідження:
- динаміка політичних процесів і систем;
- розробка концепцій і методик сучасного державного управління;
- процес прийняття політичних рішень на різноманітних рівнях управління;
- електоральний процес, політичний менеджмент і маркетінг;
- вплив політичної культури на політичні процеси і діяльність людей;
- зміст, спрямованість і ефективність політико-комунікаційних процесів у суспільстві;
- політологічна експертиза соціально-економічних і інших програм розвитку;
- тенденції політичної участі тощо.
2) практичний - рівень конкретно-теоретичного аналізу, який передбачає вивчення основних положень теорії політики, яка створює науковий образ політичної діяльності в цілому;
3) емпіричний рівень – це аналіз конкретних результатів дійсності у вигляді описів, пояснень, прогнозів.
Поряд із політологією існує ряд політичних наук, предметом вивчення яких є окремі сторони політичної дійсності, а саме:
- політична філософія
- політична соціологія
- політична географія (геополітика)
- політична історія та історія політичних вчень;
- політична психологія;
- теорія міжнародної політики;
- політико-правова наука;
- політико-економічна наука;
- політична антропологія, демографія та етнографія;
- політична етика.
Згідно з поняттям предмета політології, треба виділити такі структурні елементи як:
- основні етапи історії політичної думки;
- політична влада і механізм її функціонування;
- суб'єкти політичних відносин;
- проблеми політичних еліт і політичного лідерства;
- формування та функціонування політичних систем суспільства і її основних елементів (держави, політичних партій, суспільно-політичних об’єднань тощо);
- політичний процес, політичні конфлікти;
- національна політика та національні відносини;
- політична культура суспільства;
- взаємозв’язок політики та ідеології.
Предметом політології є, головним чином політична влада – закономірності її формування та розвитку, форми та методи функціонуванння.
Американський політолог Т.Д.Лассуелл (1902-1978) відзначав:
«Коли ми говоримо про науку у сфері політики, ми маємо на увазі науку про владу».
Висновок: політика та влада взаємопов’язані та взаємообумовлені.
М.Гровітц відзначається «У предметі політичної науки тісно переплетені ідеї, інститути, люди».
Предметом політології як науки, є дослідження тенденцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність з реалізації політичної влади і політичних інтересів.
Предмет політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях, принципах.
2. Закони, принципи та категорії політичної науки.
Які ж саме закони вивчає політологія? До них належать закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Наприклад, загально-соціологічний закон історичного прогресу, розширення сфери політичного життя і підвищення її ролі в суспільстві, зростання ролі народних мас в історичному процесі, у розвитку демократії, самоврядуванні та ін.
Закон – це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв’язок між явищами.
Політичні закони – це сутнісні, стійкі, повторювані зв'язки явищ і процесів політичної дійсності.
Основні закони політології:
1) Постійний взаємозв’язок і взаємозумовленість політичних, економічних і духовних процесів суспільства (взаємозв’язок політики, економіки, культури завжди має конкретно історичний характер: в одних випадках визначним, або первинним чинником у системі цих відносин може виступати економіка, в інших – політика).
2) Загально визначним є закон, який стверджує, що головну і вирішальну роль у політичному процесі відіграє клас, що володіє власністю. (У конкретно історичних умовах панівний клас може монополізувати політичну владу і підкорити своїм інтересам діяльність інших суспільних сил).
3) Політична суб’єктивність об’єднань і організацій обумовлені інтересами і потребами великих суспільних груп.
4) Зовнішньополітичні відносини держави – суть продовження його внутрішньої політики. (У системі міжнародних відносин вирішальним чинником виступає рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, стан економіки конкретної держави).
5) Закон поступової раціоналізації політики в ході суспільно – історичного розвитку людства. (В одних суспільствах процес раціоналізації політики має динамічний і послідовний характер, в інших – більш суперечливий і драматичний).
6) Суперечливість і конфліктність розвитку політичного процесу – важливий закон політології. Регулярна повторюваність вияву закону є закономірністю.
В політичній літературі виділяють три групи закономірностей:
1. Політико – економічні закономірності (з погляду марксизму, який сформулював ці закономірності, політична влада – продовження економічної влади. Політична влада має відносну самостійність).
2. Політико – соціальні закономірності характеризують розвиток політичної влади як особливої системи з власною внутрішньою логікою та структурою.(Так, демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленої згоди та консенсусу).
3. Політико – психологічні закономірності. (Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов'язані з досягненням влади політичним лідером). Вперше сформульовані Н.Макіавеллі.
Принципи.
У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні принципи: об’єктивність, історизм і соціальний підхід.
1. Принцип об’єктивності. (Об’єктивність політичних знань передбачає, що процес їх здобуття відповідає реальній дійсності, незалежним від людини законам пізнання. Об’єктивність наукових висновків базується на ствердженні наукових фактів).
2. Принцип історизму. (Він передбачає розгляд фактів і політичних явищ у конкретно – історичних обставинах у взаємозв’язку та взаємозумовленості, з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних, національних груп, громадянських організацій).
3. Принцип соціального підходу. (Соціальний аналіз дає змогу зрівняти класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу і світового співтовариства в цілому).
Існують визначні принципи підбору предметів для порівняння:
- інституційний принцип, коли вибирають аналогічні інститути та аналізують їх спільні й відмінні риси (наприклад, Верховна Рада України і парламент Великобританії – це два законодавчих органа, котрі суттєво відрізняються);
- функціональний принцип торкається політичної практики, порівнюється два або більш об’єкта з суттєвими зовнішніми відмінами, але з загальною метою і задачами (наприклад, соціал – демократичні й комуністичні партії виступають від імені робочого класу формально виражає і захищає їх інтереси).
Категорії політології. Категорії невідокремі від законів. Вони розкривають необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її структури, вони – важливий засіб пізнання явищ політичної дійсності. У загальному вигляді категорії політології можна поділити на структурні, функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відображати елементи всіх законів (наприклад, «політична влада»), інші – категорії структури (наприклад, «політична організація»), функціонування («політична діяльність», «політичний процес», «політична участь»), розвитку («політичний режим», «політична революція») та ін.
Центральними категоріями політології є: влада, управління, авторитет, демократія, свобода.
3. Основні методи політології:
Історичний: полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв’язку та розвитку.
Інституційний: вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держав, партій, рухів, об’єднань тощо).
Соціальний: сприяє з’ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії.
Емпіричний (прикладний): досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, сфокусованого групового інтерв’ю аналізу документів, анкетування.
Системний: забезпечує цілісне сприйняття об’єкта, дослідження і всебічний аналіз зв’язків між окремими його елементами в межах цілого.
Структурно – функціональний: передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства.
Соціально – психологічний (біхевіористичний): орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.
Порівняльний: зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т.д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн. Порівняльний метод – один із самих стародавніх, його використовували: Аристотель, Платон, Монтеск’є, Маркс та ін.
Політичного моделювання: припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.
Антропологічний: вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.
4. Функції політології:
Пізнавальна функція покликана пізнавати політичну реальність і давати знання про природу і джерела владних відносин, засоби їх раціональної організації.
Виховально-соціалізаційна покликана формувати демократичну політичну культуру громадян, виховувати індивіда як громадянина своєї країни і взагалі «політичну людину».
Інструменталістська функція покликана використовувати наукові висновки у політичній практиці, управлінні, у процесах прийняття рішень і технологіях їх реалізації.
Діагностична функція покликана визначати відповідність програм політичних курсів як тенденціям соціального прогресу, так і реальним можливостям і стану розвитку конкретного суспільства.
Прогностична функція покликана розробляти бажані і можливі варіанти розвитку політичних процесів, враховуючи дію різноманітних чинників.
Функція політичної рефлексії покликана виробляти спроможність раціонально, критично оцінювати політичні процеси, вільно самовизначатися в політичному житті.
Вперше сформулювати задачі політології як учбової дисципліни. зроблені у докладі комітету Американської асоціації політичних наук. («Задачі політичної науки (1951р.)»).
До основних задач викладання політології в учбових закладах України відносяться:
- підготовка молодої людини до виконання ролі громадянина;
- підготовка до участі у загальному політичному житті, тобто політична соціалізація студентської молоді;
- органічне з’єднання політичної думки України з Світовим політичним знанням;
- подолання стереотипних уявлень про політику. як арени для боротьби, конфлікту; освоєння громадянами України норм цивілізованої політичної поведінки, культури політичного спілкування та ін.
Необхідність вивчення політології пояснюється тим, що вона:
- навчає мистецтву володіння політикою, мистецтву володарювання, залучає людину у політику;
- формує політичну культуру;
- сприяє становленню гуманізму, людяності у відносинах між громадянським суспільством і державою, між особистістю і державою;
- допомагає передбачити політичне майбутнє;
- допомагає засвоєнню прав, свобод і гідності особистості;
- сприяє формуванню політичної терпимості, поваги до опозиції і іншодумству;
- стимулює прагнення до запобігання і цивілізованого вирішення конфліктів, встановленню миру і згоди;
- дозволяє особистості компетентно приймати участь у політичній діяльності;
- допомагає виховувати молодь, яка повинна стати справжньою опорю демократичного суспільства.
Причини вивчення політології в Україні:
Внутрішні причини вивчення політології:
- високий ступінь політизації народних мас;
- необхідність побудови суверенної, демократичної, правової, соціальної держави;
- необхідність вироблення незалежної зовнішньополітичної лінії поведінки України;
- духовне відродження української нації;
- запобігання або ефективне вирішення політичних конфліктів.
Зовнішні причини вивчення політології:
- вивчення глобальних проблем людства;
- визначення свого місця у політичній обстановці, що склалася (як індивіда, так і держави);
- необхідність ліквідації розриву між масовою психологією і світоглядом індивіда та новими технічними можливостями суспільства;
- розробка довгострокової політичної програми;
- необхідність нових концепцій розвитку людства.
Питання для самоконтролю
1. Що входить в предмет політології?
2. Розкрийте поняття та методи політології.
3. Які функції виконує політологія?
4. Яке, на вашу думку, завдання політології?
5. З якого часу політологія викладається в Україні?
6. Коли виникла політологія як наука і політологія як навчальна дисципліна?
Тема 2: Історія світової політичної думки.
План
1. В історії розвитку політичної думки у стародавньому світі слід відзначити такі етапи:
I етап ( IX-V ст. до н.е.) – становлення старогрецької державності (Гомер, Геракліт, Піфагор).
II етап ( V ст. до н.е. – перша половина IV ст. до н.е.) – розквіт старогрецької філософської і політичної думки (Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель).
III етап ( друга половина IV ст. – II ст. до н.е.) – занепад державності (Епікур, Стоіки).
Сократ першим сформулював концепцію договірних відносин між державою та громадянами. Він прихильник законності. Можливість політичної свободи пов’язує із пануванням мудрих і справедливих законів. Його форми правління:
царство – влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на державних законах;
тиранія – влада, яка базується на сваволі правителя-тирана, а не на законах;
аристократія – правління кращих громадян, які виконують закони;
плутократія – влада, яка походить від багатства;
демократія - влада, яка походить від волі усіх.
Платон розробив перші моделі ідеальної держави, яка опирається на розділ праці (кожен член суспільства повинен займатися «своєю справою»). Розділ праці виконується у відповіді з моральними якостями громадян. Держава складається з правителів, воїнів, виробників. Правителі і воїни керують, не мають сімей, права на приватну власність. Дітей виховує держава, жінки мають рівні права з чоловіками. На думку Платона, справедливість – це коли у правителів переважає мудрість, у воїнів – мужність і сила, у виробників – поміркованість. Ідеальною формою держави він визначає аристократію. Платон увійшов в історію політичної думки творами «Держава», «Політика», «Закон».
Аристотель (Твори - «Політика», «Афінська політика», «Риторика», «Етика»). З ім’ям Аристотеля пов’язано зародження політичної науки як окремої дисципліни. Він аналізує і вдосконалює поняття, якими повинна оперувати політична думка. Він стверджував, що держава – природне утворення. Людина, будучи «політичною істотою», несе в собі інстинктивний намір до «сумісного проживання»: розвиток суспільства йде від сім’ї до общини, а від неї - до держави. Держава існує, на його думку, заради «кращого життя» своїх громадян.
В його вченнях , як у вченнях Платона, мають місце тоталітарні тенденції. Людина - частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу. Форму державного устрою Аристотель пов’язує з її «принципами». Принципом аристократії служить доброчинність, олігархії – багатство, демократії - свобода.
Держава виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян. Мета держави – досягнення блага людей. Людина – «істота політична». Природа вселила в людину прагнення до державного об’єднання. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Правильні форми держави – монархія, аристократія, політея; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Найкраща форма – політея (правління більшості в інтересах загального блага). Класи – хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав хліборобів. Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянин той, «хто володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді». У цілому Аристотель пов’язував політику з моральністю (доброчесністю).
Рим (Цицерон, Сенека).
Цицерон – відомий римський діяч, оратор, мислитель. Увійшов в історію політичної думки працями: «Про державу», «Про закон», «Про обов’язки». «Народ – це не будь-яке об’єднання людей зібраних разом якимось чином, а об’єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів».
Головна причина походження держави – вроджена потреба людей жити разом та необхідність охорони власності. У залежності від кількості суб’єктів влади в державі, Цицерон ділив держави на монархії (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), вказуючи, що у природі існує кругообіг цих форм.
Ідеалом вважав змішану форму, яка мала б елементи трьох названих форм держави. Вона привела б до загальної рівності та міцності держави.
Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права.
Війна – вимушений акт, який припустимий тільки у випадку безуспішних мирних переговорів. Війни поділяє на справедливі та несправедливі.
Сенека відстоював свободу всіх людей незалежно від їх місця у суспільстві. Відстоював людську гідність рабів, закликав до гуманного ставлення до них. Він був схильний до індивідуалістичної етики. морального самовдосконалення.
Усю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи:
- царський (754-510 рр. до н.е.);
- республіканський (509-28 рр. до н.е.);
- імператорський (27р. до н.е. – 476р. н.е.).
2. Політична думка епохи Середньовіччя та епохи Відродження.
Епоха Середньовіччя припадає на V – XVI ст. ст. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:
Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо – католицька церква.
Аврелій Августин (354 – 430рр.) і Тома Аквінський (1226 – 1274рр.) – виступали за домінування церковної влади. Так, Аврелій Августин, поєднав свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) з можливостями і здібностями людини, з реалістичним гуманізмом, тобто християнський фанатизм поєднується з реалізмом. У християнському політичному вченні держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Мета держави – збереження порядку і громадянського миру.
У XIII ст. римо-католицька церква досягла своєї могутності і впливу. Тоді ж завершилось створення системи схоластики – релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами.
У створенні цієї філософії велика роль належить домініканському монаху, вченому-богослову Томі Аквінському (Аквінату) – 1225-1274рр. Він намагався пристосувати вчення Аристотеля для обґрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені у працях «Про панування владик» (1265-1266) і «Сума теології» (1266-1274).
Наслідуючи Аристотеля Т.Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, у них від природи закладене прагнення об’єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей.
Мета державності – спільне благо. Необхідно дотримання всіма встановленого Богом обов’язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу. Питання походження, сутності і форми держави Тома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер.
Форми державного правління, які розрізняє Тома Аквінський – монархія, аристократія, тиранія. Перевагу віддає монархії. Він розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Перевагу віддає політичній монархії, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межи. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Томи Аквінського, яке має назву «томізм»(від лат. Thomas). Його проголосили Святим, і присвоїли титул «доктора ангельського».
Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII-XIV ст. ст. зростанню міст, формуванню прошарку торговців, ремеслеників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності.
Марсилій Падуанський - ректор Паризького Університету (1270-1342рр.) виражав інтереси бюргерства, яке підтримало королівську владу (праця «Захисник миру» (1324-1326рр.).
Він рішуче виступав проти теократичних теорій, покладав на церкву відповідальність за всі біди та нещастя у світі. На його думку, церква повинна бути відділена від держави. М.Падуанський вважав, що держава виникла у процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Джерелом влади виступає народ (під народом він розумів військових, священиків, чиновників, торговців, землеробів, ремісників). Державна влада здійснюється за допомогою законів.
Він одним із перших в історії політичної думки обґрунтував ідею розмежування законодавчої та виконавчої влади. Найкращою формою державного правління вважав виборчу монархію, в якій правитель обирається народом. Політичне вчення М.Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.
Епоха Відродження - це новий етап у розвитку політичної думки.
Під Відродженням, яке припадає на XIV-XVI ст. ст., мають на увазі період кризи в країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вони захищали, формування антисхоластичного типу мислення гуманістичних культур. мистецтва і світогляду.
Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. Ця епоха характеризується тим, що у центрі уваги людина з її потребами та поглядами.
Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда. Мислителі вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Характерними стають громадянський обов’язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості. Їх гарантія – закони. Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:
Нікколо Макіавеллі (1469–1527рр.) – італійський державний діяч, найяскравіший представник політичної думки цього періоду. Його праці «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику (у нього політика відокремлюється від теології і етики). Він доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з фантазії людей, а мають об’єктивний характер. Н.Макіавеллі вважає, що влада, політика за своєю природою є об’єктивними явищами. Розуміння політики як об’єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної досвідної науки, яка пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Він намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з’ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо.
Введення терміна stato («держава») в політичну науку Нового часу пов’язують з Н.Макіавеллі. Він вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Мета держави – забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймають закони і призначаються покарання. Абсолютна влада розбещує правителів і підданих. Монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.
Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно відроджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії (мусить бути знищена). Народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.
Правильними формами вважає монархію. аристократію і народне правління (вважає їх нестійкими й довготривалими). Найкраща форма – змішана, де поєднуються елементи всіх правильних форм. Він віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, вона (республіка) є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує у людей патріотизм. Народ вище від монархії, розумніший.
Іншими є його погляди у трактаті «Правитель». В цій праці він змальовує образ ідеального правителя. Він вважав, що заради досягнення політичної мети, правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі («правитель має бути схожим на сильного лева, щоб знищити вовків, і на хитрого лиса, щоб не потрапити в пастку»). Політика – це сфера підступності і віроломства. Аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Така позиція Макіавеллі зумовлена історичними обставинами, а також думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоістичними і злими істотами (їх турбують не благо держави, а власні матеріальні інтереси). Він вважав, що люди можуть змиритися з втратою свободи, влади, зі смертю батька, але ніколи і нікому не пробачать втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь (покірність підданих найкраще гарантують примус і страх). Самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.
Висновок: Н.Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його засновником науки про політику.
Жан Боден (1530 – 1596рр.) – француз, ідеолог реформаторства. Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади виклав у праці «Шість книг про республіку» (1576р.).
Осередком держави виступає сім’я (домогосподарство). Держава гарантує мир у суспільстві, захищаючи його від зовнішнього нападу, піклуючись про істине щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.
Найвагоміший внесок Ж.Бодена у розвиток політичної думки – розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет він розуміє як абсолютну постійну й неподільну владу. Абсолютність буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.
Ж.Боден відокремлює такі п’ять основних ознак суверенітету: видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб; дія суду в останній інстанції помилування. Держава не повинна втручатися у справи сім’ї, порушувати принцип віротерпимості. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім’ю, нехтує природними й божественними законами є тираном і заслуговує на смерть.
Розглядаючи різні форми державного правління, Ж.Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній монархії. Він вважав, що вона є найприроднішою з усіх форм. Найкращою є така держава, в якій суверенітет належить монархові. а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.
Висновок: доводячи необхідність державного суверенітету сильної монархічної влади, Ж.Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.
Політичні ідеї утопічного соціалізму (Т.Мор (Англія), Т.Кампанелла (Італія)).
Томас Мор (1478 – 1535рр.) і Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.) відстоювали ідеї соціальної рівності (головним її ворогом вважали приватну власність. Вони звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.
Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (свої погляди він виклав у праці «Утопія» - 1516р.). Він різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки – злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо.
Головна причина – приватна власність.
На думку Т.Мора – суспільство є результат змови багатих проти бідних. Держава виступає знаряддям багатих. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю так із допомогою законів, які нав’язують народу від імені держави. Т.Мор в «Утопії» відображає панування суспільної і відсутність приватної власності.
Політичний устрій ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі посадові особи обираються народом. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Симпатії Т.Мора – змішана форма, яка поєднує у собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.
Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.). У своїй праці «Місто Сонця» - 1602р. стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним є суспільний лад заснований на суспільній власності (подібний лад встановлено у місті Сонця, де праця має обов’язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. В місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина).
Система публічної влади складається з трьох гілок:
Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих правителів називають – Сила, Мудрість і Любов. Верховний правитель – Сонце або Метафізик.
Він відрізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правління займає не пожиттєво. а до того часу, доки серед громадян не з’явиться більш достойний. (верховний правитель зобов’язаний сам відмовитись від влади на користь достойнішого).
Реформація – це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Реформація означала рух, необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Провідна тенденція – відновити чистоту християнської релігійності.
Мартін Лютер (1483 – 1546рр.) – видатний діяч Німеччини, лідер реформації. Виступав проти засилля папської влади, за зменшення влади церкви. В тезах («95 тез») закликав до публічної дискусії. Провідна думка – неприпустимість збагачення церкви за рахунок віруючих.
М.Лютер вважав: «Правитель повинен вважати себе слугою, а не паном народу».
Провідні ідеї М.Лютера:
Реформістський рух не був цілісний; у результаті розколу у ньому утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський (М.Лютер) і плебейсько-селянський (Т.Мюнцер).
Кальвінізм – другий напрямок Реформації. Основні ідеї викладені у праці Ж.Кальвіна «Настанови в християнській вірі» (1536р.). Кальвінізм за збереження незалежності церкви. Допускається відкрита непокора правителя-тирана, коли використані всі засоби пасивної непокори, легальні форми боротьби.
Найкраща форма правління – олігархічна організація управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).
3. Становлення і розвиток політичної думки Нового часу (кінець XVI – перша половина XVII ст. ст.).
Розвиток політичної думки Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи (насамперед у Голандії та Англії – XVII ст.).
У політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Гуго Гроцій (1583 – 1645рр.), Бенедикт Спіноза (1632 – 1677рр.), представники Голландії.
Гуго Гроцій у трактаті «Про право війни і миру. Три книги.», відзначає, що люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей «природний» стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспільний договір створили державу.
У розумінні Гуго Гроція держава - «це досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної користі.».
У державі існує громадянська влада, котра є верховною. Гроцій стояв біля витоків «юридичного світогляду». Він поділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Це право вимагає непорушності приватної власності.
Волевстановлююче право автор поділяє на «божественне й людське». До цього права належить сімейне, цивільне, міжнародне право (воно має відповідати вимогам природного права).
Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при створенні держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу. Негативно ставився до тиранії, надавав перевагу монархії та аристократії.
Особливу увагу Г.Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір. Озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть великого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей.
Теорія природного права і суспільного договору знайшла свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа і політичного мислителя – Бенедикта Спінози (1632-1677рр.). Його праці – «Богословсько-політичний трактат», «Політичний трактат», «Етика». Спіноза вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права.
Перехід до громадянського стану мислитель пов’язував із укладенням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими засобами. Держава – носій природного права усього населення.
Основні функції держави:
- упорядкування релігійного життя;
- забезпечення недоторканості власності;
- поширення освіти;
- гарантування безперешкодного ведення торгівлі;
- оцінка поведінки кожного;
- покарання злочинців;
- вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;
- здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та її запобігання.
Б.Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави.
Значення – Б.Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.
Томас Гоббс (1588-1679рр.) – англійський філософ та політичний мислитель. Його політична доктрина викладена у працях: «Філософські основи вчення про громадянина», «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».
В основу теорії держави Т.Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку всі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх».
Суспільний договір за Т.Гоббсом полягав в тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б у свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти за ради всіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй.
Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишати); вони не могли змінити встановлену форму правління.
Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили.
Основні форми – монархія, аристократія, демократія (найкраща - монархія).
Джон Локк (1632-1704рр.) – англійський філософ та політичний мислитель. Його праця – «Два трактати про правління» - теоретичне обґрунтування класового компромісу буржуазії з дворянством.
На думку Дж.Локка, до виникнення держави, люди перебували у природному стані. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.
Джон Локк відзначав: «Будь-яке мирне утворення держави мало у своїй основі згоду народу»
Внаслідок утворення держави індивід не втрачав усіх своїх прав. а лише право на вироблення та реалізацію законів.
Політичну владу він визначав так: «…це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання – і все це заради суспільного блага».
Цілісність держави забезпечує конституційне правління. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади. Інші гілки повинні підпорядковуватися законодавчій владі.
Дж.Локк – основоположник лібералізму та сучасного конституціоналізму.
Політичні погляди французьких просвітників Ш.-Л. Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), Ж.-Ж.Руссо (1712 – 1778 рр.).
Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. у Франції. Його мета полягає у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів.
Монтеск’є – один із перших французьких просвітників. Його праці: «Роздуми про причини величі і падіння римлян» (1734р.), «Про дух законів» (1748р.). Він виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотизм.
Монтеск’є відзначав: «Закон повинен бути подібний на смерть, яка не щадить нікого». Він за поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. «Свобода» - це право «робити все, що дозволено законом», - вважав Монтеск’є. Він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.
Ж.-Ж.Руссо відіграв важливу роль у Просвітництві. Його праці: «Судження про вічний мир», «Проект конституції для Корсіки» (1782р.), «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762р.). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки.
Ж.-Ж.Руссо відзначав: «Жоден громадянин не повинен володіти таким достатком, щоб мати змогу купити іншого. І жоден – бути настільки бідним, щоб бути змушеним продавати себе». Він вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви).
Вчення про державно-владні і правові відносини представників німецької класичної філософії (І.Кант, Й.Фіхте, Г.В.Ф.Гегель).
І.Кант (1724 – 1804 рр.). Його політичні погляди, викладені у працях «До вічного миру», «Метафізика звичаїв». Він найповніше обґрунтував політичну доктрину лібералізму, є одним із перших творців концепції правової держави. Держава базується на поділі влади на верховну, виконавчу, судову. Виконавча влада має підпорядкуватися законодавчій. Ідеалом є конституційна монархія. Народ не має прав на повстання, а лише на пасивний опір.
Фіхте (1762 – 1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Виступав проти деспотизму монархів, вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства. Його політичні погляди викладені у працях «Промови до німецької нації», «Основи природного права відповідно до принципів науковчення», «Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали та ін.». Державу розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей.
Держава є зло, її має замінити моральність. Після зникнення держави встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.
Г.Гегель (1772 – 1871 рр.). У молоді роки, Гегель вважав: «…не існує ідей держави, бо держава є щось механічне…». Його погляди викладені у працях: «Енциклопедія філософських наук», «Історія філософії», «Філософія права», «Філософія історії».
Він виступав за необхідність подолання засилля держави. У зрілому віці схвалював ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини. Він прихильник обмеженої монархії, один із родоначальників ідеї громадянського суспільства.
Головна функція громадянського суспільства – захист свободи та приватних інтересів громадян.
У розумінні Гегеля громадянське суспільство – це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.
Розвиток політичної думки у XX ст.
О.Бабкіна відзначала:
«Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології».
Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Контом, Г.Спенсером, Е.Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально – економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм та ін.
У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з’ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У.Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л.Дюгі, теорії еліт Г.Моски та В.Парето, дослідження політичних партій Р.Міхельса та М.Острогорського, теорію панування М.Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст., зробив А.Бентли, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.
Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.
У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Г.Лассуелл, П.Лазарсфельд, Д.Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р.Даль).
У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д.Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.
До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Х.Арендт, Р.Арон, З.Бжезінський, К.Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г.Алмонд, З.Бжезінський, Л.Пай). Зокрема, Х.Арендт у праці «Походження тоталітаризму» (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.
Р.Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.
З.Бжезінський у творах «Тоталітарна диктатура та автократія» вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.
Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.
Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, у т.ч. й в Україні, є:
У кінці XX ст. у центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла «Думай глобально, дій локально!». Термін «глобалізація» (globalization) увійшов у науковий обіг з ініціативи представників «Римського клубу» в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових. міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т.Парсонс, У.Робінсон) з «глобальним капіталізмом».
У Робінсон – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури.
Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.
У цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї. концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:
Питання для самоконтролю
Тема 3: Розвиток політичної думки в Україні: історія і сучасність.
План
1. Політична думка у Київської Русі.
2. Політична думка в Україні в XIV – XVII ст.ст.
3. Ідеї свободи та державності в української суспільно-політичної думці в XIX ст.
4. Політична наука в Україні у XX ст.
1. Суспільно-політична думка тісно пов’язана з буттям українського народу, з його історичною долею. Тому її характерною особливістю є ідеї свободи і справедливості, добра і правди. Усе це багатство ідей становить теоретичну основу, на якій виростають вимоги національної незалежності та соціального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу.
Визначною і основоположною ідеєю в українській суспільно-політичній думці є свобода – ідея, яка сутнісно порадилася буттям народу і стала філософським ядром його демократизму.
Пам’ятки політичної думки Київської держави. Політична думка Київської держави розвивалась під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Ізборник 1076р.» та ін.
Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція «богоугодного володаря» (представники-ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція «князівського одновладдя» (представники-митрополити Іларіон та К.Смолятич). Автори першої концепції сформулювали ідею «духовного проводу над світською владою», ідею необхідності об’єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу. а також ідею божественної природи влади.
Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, повинна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм. Він вважав, що «закон» і «благодать» суперечать одне одному: закон роз’єднує народ, бо підносить одних й принижує інших, а благодать подарована всьому людству. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та володарю.
Праця Володимира Мономаха «Повчання дітям» (1096) – це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, тримати у покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність. благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина». Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.
Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало «Слово о полку Ігореві» (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.
2. Політична думка в Україні в XIV – XVII ст. ст.
Політична думка перехідного періоду (XIV - перша половина XVI ст. ст.). Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена насамперед працями Юрія Котермак – Дрогобича та Станіслава Оріховського (Роксоляна).
У праці Ю.Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету» висловлено думку про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою.
Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С.Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т.зв. «піраміди влади». Він виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади. С.Оріховський зробив важливий крок до визволення політичної думки від теології. Розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.
Погляди С.Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці «Польські діалоги політичні» він висловився за зверхність папської влади над королівською. Це й відобразилося у його піраміді влади, яка нагадувала трикутник, у вершині якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а справа – король.
Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави. У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М.Смотрицький, Х.Філалет, І.Вішенський, З.Копистенський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії.
У полемічній літературі виділялися два напрямки: перший був орієнтований на унію православної та католицької церков (П.Скарга), другий – виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (Х.Філалет).
Х.Філалет відстоював ідею демократизації церкви, захищав право світських людей на участь у духовних справах. Він виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість, вважав незаконним втручання папи римського у світські справи.
Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом. І.Вишенський заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).
Політична думка України у козацько-гетьманську добу. Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» та ін.
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Погляди П.Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали та розвивали діячі Києво-Могилянської академії. С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем. Мислитель захищав ідею сильної церковної влади, що не заважало йому водночас стверджувати, що «царі більше панують над тілом, ніж над душею людською».
Визначний філософ, професор, ректор Києво-Могилянської академії Ф.Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, оправдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф.Прокоповича, може бути лише освічений володар, «філософ на троні».
Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким – «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралась на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.
3. Українська політична думка XIX ст. На першу половину XIX ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гусак, В.Білозерський, М.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін. – згуртувалися довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.
Основні ідеї Кирило - Мефодієвського товариства викладено у «Книзі буття українського народу», автором якої є М.Костомаров.
Визначне місце в історії політичної думки України другої половини XIX ст. посідає творчість М.Дрогоманова, який продовжив традиції Кирило – Мефодієвського братства. Аналізуючи державу, М.Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення «політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації», бо «державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою». Суть його програми політичної боротьби для українства полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро – Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М.Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.
Одним із представників революційно-демократичної течії у політичній думці був І.Франко. Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин – повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.
Визначне місце в історії української політичної науки XIX – початку XX ст. посідає М.Грушевський. Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін. М.Грушевський еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної – до самостійницької. Він вважав, що держава – «це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвою громадянства».
4. Політична наука Україні у XX ст.
Українська політична думка першої половини XX ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. М.Міхновському належить максималістське гасло: «Україна – для українців».
У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків: консервативний, державницький націоналізм, інтегральний націоналізм.
В.Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:
Політичне кредо В.Липинського – «до української нації через українську державу». Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил націй.
Д.Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:
Опираючись на вчення Н.Мак’явеллі, Ф.Ніцше та інших. Д.Донцов відстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.
Напрямок національного комунізму визнавав УРСР як Українську національну державу, розглядав комунізм як національно-державний ідеал, критикував російський більшовизм, обмеження прав українського народу (М.Хвильовий, В.Винниченко).
В.Винниченко в еміграції визначав соціал-демократичний ідеал. М.Хвильовий визначав орієнтацію на європейську культуру і подолання малоросійства.
На початку XX ст. вперше було відкрито заявлено про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення.
Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років припинено сталінським керівництвом.
Українська політична думка другої половини XX ст. та на сучасному етапі.
В 1951р., коли на вірш В.Сосюри «Любіть Україну» впало звинувачення у «націоналізмі» й автора змусили опублікувати принизливе каяття, політична думка практично завмерла.
Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації. Нове покоління митців, критиків і шестидесятників – Алла Горська, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч та ін. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у майбутньому нових репресій.
Неспокій, що поширювався в радянській країні стурбував М.Хрущова. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським «буржуазним націоналізмом», але повернути політику «твердої руки» вже було нереально.
П.Шелест як перший секретар ЦК компартії України почав доступними йому методами відстоювати інтереси республіки в системі Радянського Союзу. Московське керівництво звинуватило П.Шелеста у «м’якості» до українського націоналізму, тому у травні 1972р. звільнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став Щербицький.
Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці та ін.
В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти об’єдналися навколо журналу «Український вісник», який почав таємно видавати В.Чорновіл, повернувшись із заслання. Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів відійти від активної діяльності.
В 1976р. у Києві створили організацію – Українську Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників (кер. Микола Руденко).
У документах Гельсінкської спілки відзначалося, що «українська державність – лише паперовий міраж», де нехтуються права і свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон – ти «ворог держави», думаєш інакше – «ворог держави». Група пропонувала «створити всепланетне братство народів на основі об’єднаних націй».
Діячів новоутворених громадських організацій у Києві та у Львові (1987р.) стали назватися «неформалами».
В 1989р. неформали заявили про створення Народного Руху України – громадської організації політичного спрямування. В її програмі відстоювалися ідеї суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, ставилося питання демократизації політичної та економічної системи.
Березневі вибори 1990р. до Верховної Ради України і місцевих рад принесли перемогу демократичному блоку в Україні й частково у Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв’язні: В.Чорновіл, С.Хмара, брати Горині, І.Калинець.
Демократичний блок провів 16 липня 1990р. через Верховну Раду Декларацію про державний суверенітет України.
24 серпня 1991р. прийнят Акт про державну незалежність України, що свідчать про нову сторінку у розвитку політичної думки молодої держави.
Здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.
У 90-ті роки XX ст.. в Україні розпочався справжній політичний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології в вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Все це з’явилося не на порожньому місці. Безцінним для політичного відродження України став досвіт світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави:
Український соціологічний інститут у Відні (УСУ), (заснований у 1919р. М.Грушевським);
Український вільний університет (УВУ), (заснований у 1921р. у Відні);
Український Науковий інститут у Берліні (УНІ-Б), (заснований у 1926р.);
Східно - Європейський дослідний інститут ім.В.Липинського (діє з 1963р. у Філадельфії - США);
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького (НАН Україна), утворений у 1969р.;
Українська асоціація політологів (утворена в березні 1991р.);
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень(НАН України), утворений в 1991р. у Києві;
Українська академія політичних наук (УАПН), утворена в 1993р.
Це добровільна громадська організація, що об’єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування з метою сприяння розвитку політичної науки, науковим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології.
Становище вітчизняної політичної науки на сучасному етапі проаналізував 24-27 жовтня 2000р. Всеукраїнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викладання політології. Для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії.
Останніми роками стала чіткою позиція України щодо СНД. Україна заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Це не влаштовує Москву. Рішенню економічних проблем надається політичний характер, що загострює відносини між Києвом та Москвою. Про це свідчить останній конфлікт по транзиту газу через територію України в Європу.
Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві. Вчені переглядають концепцію минулого, створюють теоретичну основу для виникнення нових напрямів політичної науки - це сприяє як найшвидшому входженню України у сім’ю європейських держав.
Питання для самоконтролю
Тема 4: Сучасні політичні течії.
План
1. Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.
Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку у XIX – XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.
Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів.
Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм, соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізацій потребує тривалого часу. Знання цивілізаційного шляху політичного розвитку нині є загальною потребою.
У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає консерватизм. Це слово походить від французького conservatism (лат. conservate), що означає «зберігати», «охороняти».
Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок із середини XVIII ст. у зв’язку з крахом феодалізму. Поняття «консерватизм» вперше було використано французьким письменником Ф.Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником консерватизму вважають англійського філософа Є.Берка. Європейський косерватизм репрезентований такими політичними діячами і мислителями, як С. Колрідж, У.Вордсворт, Ф Новаліс, Л.Бональд, Ж.Местр, Ф.Ламенне, А.Рівароль, Ф.Баадер, К.-Л.Галлер, А.-Г.Мюллер та ін., котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії і великої торговельної буржуазії.
В українській політичній науці виникнення консервативного напряму пов’язане з іменами найбільш відомих українських учених 20х років XX ст., які в наукових працях прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових засад монархічного гетьманського ладу в Україні у 1918р. Серед них – В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський.
Консерватизм у традиційному радянському розумінні – політична позиція, для якої характерні прихильність до старого суспільного ладу, віджилих звичаїв і порядків, прагнення утримати або відтворити їх, косність, нетерпимість або ворожість до всього нового, передового у політичному житті, науці, літературі тощо.
Криза «модерніті» у середині 70-х років привела до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на Заході ознаменувало розвиток неоконсерватизму. У 70-80-х роках він мав широку соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину «старого середнього класу» - дрібних торговців та підприємців у традиційних галузях індустріального виробництва., священнослужителів, фермерів, військових, які були незадоволені «державою добробуту» з її великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю, могутніми профспілками, поширенням масової культури. З інтересами і настроями цих соціальних верств значною мірою збігалися й інтереси власників банківського капіталу. Останні були занепокоєні пракрократії, що запустила маховик інфляції.
Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямів.
Отже, для неоконсерватизму останніх десятиліть характерно:
Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила у більшості країн Заходу. Це торі у Великій Британії, голлісти у Франції, республіканці у США, християнські демократи у багатьох європейських країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до Австралії та Японії.
У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм існує переважно як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується. Свідчення цього є створення у 1992р. Української консервативної республіканської партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних орієнтацій. Як позиція консерватизм і догматизм часто тотожні.
Консерватизм у житті й політиці є необхідним моментом на шляху становлення демократії.
Подібно до консерватизму історично сягає в минуле така політична течія, як лібералізм.
2. Лібералізм (від лат. liberalis – вільний) – традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємства й торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.
Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII – XVIII ст.ст. Його найвищою метою була ідея індивідуальної свободи, розроблена у працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є та інших представників європейського Просвітництва. Засновниками лібералізму були Б.Констан і А. де Токвіль. Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII – XIX ст. у період боротьби буржуазії, що народжувалась, проти абсолютизму. Ідеологами класичного лібералізму були Дж. Локк, А. Сміт, Т.Джефферсон та ін. У своєму класичному вигляді лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на перше місце ставить свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які дали б змогу громадянам держави щонайбільшою мірою реалізувати свої здібності.
З утвердженням у суспільстві буржуазного ладу в лібералізмі починають панувати апологетичні тенденції. Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникають концепції «нового ліберлізму» - неолібералізм (Дж.Гобсон, Ф.Науманн, Дж.Дьюї, Дж.Джеліотті та ін.).
Неолібералізм – різновид ліберальної ідеології і політики, що сформувались як відображення розвитку суспільства від переваг вільного підприємства до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.
Неолібералізм характеризують такі риси: утвердження механізму вільного ринку, який створює найсприятливіші умови для ефективної економічної діяльності; обстоювання необхідності постійного втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції; максимально можлива свобода особи; звільнення особистості від будь-якого колективного тиску; пріоритет інтересів і прав людини та сім’ї щодо соціальних груп, класів чи держав; гуманістичний світогляд; толерантність та ін.
У політичній практиці тенденція неолібералізму найвиразніше втілилася в політиці «нового курсу» Ф.Рузвельта, дістала подальшого розвитку у роки Другої світової війни і повоєнні роки. Ця тенденція, зумовлена значною мірою науково-технічним прогресом, викликала значне зростання державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери – забезпечення освіти, охорони здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу тощо.
Ідеологія і політика лібералізму мають багато прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій, з них 60 об’єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947р. Ліберальні партії діють в Австралії, Великій Британії, Ізраїлі, Канаді, Колумбії, Філіппінах, Швейцарії, Японії та ін. У таких країнах, як Японія, Велика Британія, Італія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Данія, партії ліберального типу є або правлячими, або входять до урядових коаліцій. Всередині ліберальної течії існують різні групи – ліві, праві тощо.
Лібералізм як напрям набув поширення нині в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку і забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції. Наприклад, Ліберально-демократична партія України заявила про такі програмні принципи: підтримка незалежної України як суб’єкта міжнародного права; підтримка положень Декларації про суверенітет України; заохочення приватної власності як матеріальної основи свободи особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи особи за умови змагальності різних форм власності; відродження національної культури; гуманізація виховання й освіти та ін. Ліберально-демократична партія України виступає за створення правової держави як протидії дестабілізації суспільства за умови вільної реалізації особистих і групових інтересів, за роздержавлення засобів виробництва, приватизацію економіки, деполітизацію і деідеологізацію науки і культури. Вона вважає себе партією парламентського типу. Лівий екстремізм виявляється в анархізмі.
3. Соціалізм – суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави.
Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих гуманістів Т.Мора, Т.Кампанелли, Д.Уінстенлі, Г.Бабефа, А.Сен-Сімона, Ш.Фур’є, Р.Оуена і особливо К.Маркса і Ф.Енгельса.
Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично були тотожними.
Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства. Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869р. було створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX – на початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що писав у середині XIX ст. К.Маркс, а відбулася певна стабілізація капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була згодом абсолютизована В.Леніним, розглядалася як політичний атавізм. Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних перетворень у суспільстві.
Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об’єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціал-демократичних держав соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світі відомі імена Віллі Бранта, Ульфа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.
Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:
Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів.
На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст. ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов’язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інститута, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальної революції, непримиренної класової боротьби. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму – диктатури пролетаріату: «… всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму».
На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії – праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф.Еберт, Ф.Шейдеман та ін..) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи (РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф.Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об’єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919). Праві соціал-демократи влітку 1920р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.
У 1923р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі і неавторитетні. Відновився інтернаціонал лише в 1951р., коли у Франкфурті - на Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію «демократичного соціалізму», мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося у I програмі Соцінтерну, «капіталізм – це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств…». Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату «Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть за собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей», - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) до реформізму (відкидання марксизму).
У 50-60рр. настала ера «деідеологізації» - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.
З кінця 60-х рр. починається процес «реідеологізації», в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робить акцент на задоволенні інтереси передусім соціально слабких громадян, спостерігається зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.
У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ – «Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як «безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості». Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення. На повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).
Під терміном «соціалізм» протягом останніх півтора століть розуміли в одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій соціальної справедливості, а в іншому – як особливу організацію виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково ототожнюють ці два поняття.
В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію самоцінності людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками соціалізму, є вторинною.
Свобода людини і принцип рівності своєрідно трактуються в індивідуалістичній і соціалістичній концепції.
Соціалістична ідея, незважаючи на невдачі у її реалізації, не може бути викреслена з духовної культури людства. Понад мільярд людей будують суспільство, орієнтуючись на соціалізм.
Найактуальнішим завданням політології є проблема осмислення того, що головним принципом переходу від старого до нового порядку є зміна фундаменту закономірностей розвитку суспільства. Традиційна конфліктна взаємодія між протилежними сторонами в суспільних явищах (між працею і капіталом, пролетаріатом і буржуазією, індивідуальними і колективними засадами, капіталізацією і соціалізацією, базовими і надбудовними формами, продуктивними силами і виробничими відносинами та ін.) поступається місцем їхньому взаємному сполученню, консенсусу, інтеграції, оптимальному сприянню тощо. Ця тенденція стає поступово провідною основою світового розвитку, тоді як на попередніх етапах історії вона посідала другорядне місце. Протилежна дія, спрямована на конфліктизацію відносин цих сторін, зростання суперечностей між ними (природно, що за кожною дією криються певні сили, воля та інтереси груп), відходить у минуле.
Світові течії та їхні структури впливають на формування як внутрішньої, так і зовнішньої політики. За своїм змістом політика є унікальним зосередженням і синтезом найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Мистецтво переведення політичних програм, планів, цілей у практичні заходи, прогнозування наслідків розроблених рішень – найважливіша складова діяльності політичних структур.
Підсумуємо основні положення, що випливають з наведеного аналізу політичних течій, концепцій та доктрин.
У XX ст. поширюється комуністичне розуміння соціалізму. Відповідно до цього сталися великі організаційно-політичні зміни у світі.
4. Комунізм (від лат communis – загальний, всезагальний) – суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загально - народній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ «за потребами».
Термін «комунізм» виник наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Першими проповідниками комунізму стали кабетисти – представники французьких пролетарів, прихильники Етьєна Кабе, а також необабувісти О.Бланкі, Т.Дезамі та ін. Комунізм Кабе – це суспільство, побудовано на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань.
Класичне формування і викладання ідеології комунізму було дано К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848р.) та в інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XX ст. як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони обґрунтували об’єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим необмежену можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у поступальному соціальному розвитку.
Погляди К.Маркса і Ф.Енгельса змінювались у процесі соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф.Енгельс переглянув свої погляду щодо революції та її історичної необхідності, особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К.Маркс і Ф.Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який, на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.
Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871р. У XX ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.
В ході аналізу політичного розвитку XX ст., постає питання: що ж привернуло до комунізму увагу багатьох політиків і широких мас? Чому інтелектуальний арсенал людства ще й сьогодні не може позбутися цієї утопії? Великі маси людей пішли за комуністичними партіями саме тому, що в ідеї комунізму вони бачили найвищий ступінь уявлень про соціальну справедливість. Реалізація їх в той час у багатьох пов’язувалася з революційними перетвореннями.
90-ті роки XX ст. – це період падіння комуністичних режимів, припинення владної діяльності комуністичних партій в СРСР та країнах Східної Європи. Останніми країнами з монопольним пануванням компартій ще залишаються Куба і Північна Корея. Певні риси комуністичної системи зберігаються у Китаї, хоча там відбуваються значні зміни.
Посткомуністичні системи, що прийшли на зміну тоталітарним режимам, мають пройти період посттоталітарних перетворень на новій, демократичній основі, увійти в цивілізаційне русло історичного розвитку.
Значного поширення в останні століття набула соціалістична суспільно політична течія.
5. Анархізм (від грец. anarchia – безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) – соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної. економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.
Ще у V-IV ст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У.Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держав із можливістю подальшої її ліквідації.
Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М.Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.
У праці П.Прудона «Що таке власність?» заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П.Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.
Для німецького філософа М.Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право людини забирає. М.Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.
Теоретик російського анархізму М.Бакунін вважав, що революція повинна починати зі «зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів». Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М.Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: «Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави». Головні ідеї М.Бакуніна викладені у творі «Державність і анархія».
У працях «Сучасна наука і анархізм», «Записки революціонера» російський революціонер-анархіст П.Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті «тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати». Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П.Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.
Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XX ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.
Питання для самоконтролю
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ II.
Тема 5: Політика як соціальне явище. Політична діяльність і влада.
План
3.1 Поняття, природа, риси політичної влади.
3.2 Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.
3.3 Проблеми легітимності політичної влади.
3.4 Ресурси політичної влади, її функції й тенденції розвитку.
Мистецтво політики – це мистецтво робити так, щоб кожному було вигідно бути доброчесним.
К.Гельвецій
Навіть коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.
У.Черчіль
Велика політика – це всього лише здоровий глузд, застосований до великих справ.
Наполеон I
1. Термін «політика»походить від давньогрецького слова «polis» (місто-держава) та його похідних: «politike» (мистецтво управляти державою), «politeia» (конституція), «polites» (громадянин), «politica» (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття «політика» нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М.Вебер вважав, що політика – прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні; у широкому – політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому – керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д.Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а П.Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика – це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку, а у найгірших – це корислива жадоба влади, слави, багатства.
Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:
Лише небагато можуть творити політику, але судити про неї можуть всі.
Перікл
Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з’ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку. За визначенням О.Семківа, «політика – це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утворення влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування».
У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку – стикаються, а з іншого – взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом – свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.
«... Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широкий зміст й охоплює усі види діяльності щодо самостійного керівництва.»
М.Вебер, «Політика як покликання і професія».
Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, або узгодження соціальних інтересів, забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати всі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.
Коли виникла політика як усвідомлений і специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання – немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д.Пікклз, Р.Даль та ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. У цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. Представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб’єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.
У політиці виділяють три рівні її функціонування:
Мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй, НАТО та ін.;
Макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;
Мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації профспілки тощо).
2. Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб’єкти й об’єкти політики у суспільстві на тому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з’ясування сутності політичних відносин між суб’єктами, суб’єктами і об’єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.
Суб’єкт і об’єкт політики – обов’язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв’язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.
Суб’єкти політики – це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об’єктів політики.
Об’єкти політики – явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв’язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єкт політики дає уявлення всього того, на що суб’єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.
Об’єкти політики – це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.
У суспільстві суб’єктом і об’єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.
Відповідно до визначення поняття суб’єкта й об’єкта політики розглянемо їх основні характеристики.
Суб’єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб’єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зумовлений здатністю суб’єкта впливати на поведінку людей (взаємодія з іншими суб’єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як «політична суб’єктність».
Суб’єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об’єктом маніпулювання.
Суб’єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об’єктами політики, здатний також до само творення, самоорганізації, самовдосконалення.
Здатність суб’єктами політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.
Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб’єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.
До первинних суб’єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об’єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у житті.
До вторинних суб’єктів політики належать політичні інституції і політичні організації – держава, партії, громадсько-політичні об’єднання. Отже, вторинні суб’єкти політики є похідними від первинних.
Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин – залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб’єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури.
Головним суб’єктом політики є людина.
Ідеї щодо ролі особи суб’єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Аристотель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Аристотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною.
Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.
Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичний цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.
До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади в ім’я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.
Соціально – політичні спільноти як суб’єкти політики – це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв’язків, тенденцій і перспектив розвитку.
Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб’єктів політики:
Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин набуває особлива спільнота – світове співтовариство.
З крахом комуністичної системи світове співтовариство дедалі більше гармонізує сучасне політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніше підпорядковували свою політику «системній дисципліні».
Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Вони не тільки є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у царині політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується від неї.
Громадянське суспільство суверенної країни як суб’єкт політики може бути «відкритим» і «закритим».
Суб’єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення – 1367 млн. чоловік (79%), площа загарбаних територій становила 106 млн. кв. км (станом на 1914 р.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі.
Важливе місце належить політичній суб’єктності таких великих соціальних груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У такому суспільстві немає матеріальних полюсів, а найбільш впливовим виявляється середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму.
Крім класів, суб’єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб’єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.
Еліта і бюрократія – дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб’єктами політики.
Виділяють різні типи еліт. За змістом діяльності й функцій виокремлюють такі види еліт: адміністративна (об’єднує вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.
Клас бюрократії як самостійний суб’єкт політики – породження авторитарно - централістського стилю керівництва суспільства.
Суб’єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об’єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб’єкт політики не розуміє такої об’єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнення, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб’єктивістським.
Волюнтаризм (від лат. voluntarius – залежний від волі) – це позиція суб’єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб’єкта.
Суб’єкти політики в процесі здійснення впливу на об’єкти політики вступають у певні відносини: суб’єктно-суб’єктні і суб’єктно-об’єктні. Суб’єктно-суб’єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб’єктно-об’єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб’єкта, так і об’єкта політики.
Діяльність суб’єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого політичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сфері впливу суб’єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об’єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об’єкт політики є передумовою діяльності суб’єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб’єкта і об’єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об’єктивно реальними.
На відміну від суб’єкта об’єкт політики є підвладною ланкою єдності «суб’єкт – об’єкт політики», однак це не робить об’єкт пасивним, невпливовим.
Об’єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство.
Об’єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв’язків, принципів функціонування.
Суб’єкт політики формує об’єкт власної політики – політичну систему, її структуру – владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.
Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб’єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об’єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об’єднаннями.
У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб’єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що виражають стійкі зв’язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб’єктів політики.
У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.
У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямована на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.
Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:
функцію управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства
прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей, майбутнього стану політичної системи тощо
функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей
мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань
ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності
інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи їх зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші форми соціальної організації життя.
Владу можна визначити як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.
У політичній літературі широко вживається поняття «політична влада» та «державна влада». Яка ж відмінність між ними? Поняття «політична влада» є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади: це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.
Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.
Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади-це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади-це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади-це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.
Влада:
Система влади включає в себе:
1. органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади)
2. тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об’єкти влади)
3. механізми влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.
Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.
У політологічній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:
Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі «Про град Божий» (413-426) писав, що влада завжди опікує, «правлять ті, які піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловіками, діти – батьками, раби - панами».
Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.
Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л.Монтеск’є, котрий у своїй праці «Про дух законів» доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. «Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднанні три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб».
Дж.Адамс вважав, що влада – це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступила в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини – «зіпсована, хибна, гріховна».
Ф.Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття («влада завжди є зло») до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. «Що є добрим? – Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? – Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? – Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії».
Б.Рассел у своєму творі «Влада» (1938) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада – це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням. У «Маніфесті Рассела - Енштейна» наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням до влади і прагненням до слави. Обидва вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.
Т.Парсонс, як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елементом, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т.Парсонса «влада – це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства», це «здатність мобілізовувати ресурси суспільства».
Один із розділів книги австро-англійського політичного філософа та економіста Ф.Хаєка «Дорога до рабства» (1939) має назву «Чому до влади приходять гроші?». На думку Ф.Хаєка, це відбувається тому, що:
чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим освіченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх поглядах та вчинках
тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійкими поглядами і таких, що легко збуджуються (емоційних)
люди швидше за все, об’єднуються довкола негативної програми – ненависті, заздрощів; вони виступають за поділ на «ми» і «вони».
Англійський футуролог О.Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О.Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник на рубежі третього тисячоліття стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне «зрушення влади».
Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необхідний результат непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспільних настанов, які приймаються добровільно.
Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. «Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися…, а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ», - писав Дж. Локк.
Дослідники приділяють багато уваги з’ясуванню суті легітимності. Зокрема, С.Ліпсет визначав легітимність як «здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства».
М.Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:
Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причин позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д.Істон виділяє такі різновиди легітимності:
Джерелами легітимації влади є:
Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою влади виключно на насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.
З самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити із становища, можливостей суб’єкта і об’єкта цієї влади, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.
РЕСУРСИ ВЛАДИ:
Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика. Наприклад, видатні американські президенти обирали різні девізи для своїх програм «Новий курс» (Ф.Д.Рузвельт), «Нові рубежі» (Дж. Кеннеді), «Війна проти бідності» (Л.Джонсон). За цими різними назвами, по-суті, стояло одне – програма економічного піднесення США. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.
Для здійснення економічної і соціальної програм, проведення виборчих кампаній, утримання і реалізації політичної влади, для вирішення проблем міжнародного характеру тощо використовується перш за все державний бюджет, податкові надходження, відсоткові ставки по банківських вкладах та ін.
Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.
Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально – політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.
Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.
Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так й інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико – організаційних структур.
Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.
Спеціалісти визначають кілька нових тенденцій в розвитку сучасної політичної влади.
НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВЛАДИ:
Важливо також в системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:
Питання для самоконтролю
Тема 6: Політична система суспільства, її інститути.
План
1. Політична система, її інститути.
1.1 Поняття і структури політичної системи.
1.2 Держава у політичній системі суспільства:
а) функції держави;
б) типологія держав;
в) держава і громадянське суспільство;
г) правова держава.
1.3 Партія як політичний інститут, ознаки політичної партії.
1.4 Класифікація політичних організацій та рухів, їх місце і роль у політичній системі.
2. Поняття та принципи демократії.
2.1 Сучасна модель демократії, її риси.
2.2 Сучасні концепції демократії.
2.3 Протиріччя становлення демократії в Україні.
1. Політична система, її інститути.
Система – це певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті. У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття «система» запозичене з електроніки та кібернетики, а його «перенесення» у політичну науку здійснили американські учені Г.Алмонд, Д.Істон, У.Мітчел.
Т.Парсонс: «Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства.».
Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне, цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У сучасній політичній науці існує багато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д.Істон, Г.Алмонд (системний аналіз), К.Дойч (кібернетичний підхід), Т.Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи), Г.Пауелл, М.Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші учені.
Політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил суспільства. Вона активно взаємодіє з іншими системами – економічною, культурною, соціальною, ідеологічною, релігійною, етнічною.
Політична система суспільства включає:
- організаційну підсистему (держава, партії, суспільно-політичні організації і рухи);
- культурно-ідеологічну підсистему (політична культура, ідеологія, громадська думка);
- нормативну підсистему (політико-правові, організаційні, морально-політичні та ін. норми);
- інформаційно-комунікативну підсистему (засоби масової інформації і комунікації, науково-інформаційна інфраструктура).
Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнено лише у XX ст. після застосування американським теоретиком Д.Істоном методу системного аналізу у працях «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя». Політична система, на думку Д.Істона, цілісна множина багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбуваються порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д.Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система живе.
Основними ознаками політичної системи є:
Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об’єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.
Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:
Виділяють такі функції політичної системи:
1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
2) організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;
3) координація окремих елементів суспільства;
4) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);
5) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
6) артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
7) агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);
8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально - політичних цілей і цінностей;
9) політична комунікація складових політичних систем та ін.
Виходячи з того, що політична система покликала забезпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість інтересів різних груп населення, американські політологи Г.Алмонд і Дж.Пауелл виділяють такі її функції.
Функції політичної системи:
Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.
За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.
Наприкінці 50-х рр. Г.Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.
У сучасній західній науці відрізняють такі основні типи політичної системи:
- військові та громадянські;
- консервативні та ті, що трансформуються;
- завершені та незавершені (основний критерій такого поділу-наявність усіх складників системи);
- мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;
- традиційні та модернізовані;
- демократичні, авторитарні, тоталітарні.
Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.
В.Якушик вважає, що з точку зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:
З точки зору особливостей політичної природи існуючої України, політична система України характеризується як:
Основними напрямами формування і розвитку нової політичної системи України є:
- побудова демократичної соціальної правової держави;
- утвердження громадянського суспільства;
- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи
- вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.
Поняття «держава», яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується у таких значеннях:
За визначенням П.Рабіновича, держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.
У різних філософських, соціологічних, концепціях це поняття має неоднаковий зміст.
В.Соловйов: «Держава існує не для того, щоб перетворити життя на рай, а для того, щоб задавати йому остаточно перетворитися на пекло».
Анархісти (М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці.
Американський політичний діяч О.Гамільтон вбачав в державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так й інтегратора усього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.
Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі групи:
В поясненні ґенези держави історично склалися два підходи: позакласовий і класовий.
Ознаками держави є :
Основний порядок організації життя держави і зокрема політичного, закріплено в її конституції.
Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.
Внутрішніми функціями держави є:
Зовнішніми функціями держави є:
За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні.
Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епохи. Існують відмінності й у тлумаченнях функцій держави у різних політичних теоріях:
Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.
Важливою характеристикою держави є поняття «форма держави».Це поняття включає у себе такі компоненти, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.
Під «державним правлінням» розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.
Монархія (від гр. monarchia – одновладдя) – це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархія. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній – повноваження глави держави обмежується Основним законом держави. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково – законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково – виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).
Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначений час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.
Парламентська республіка . Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи – законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.
Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем’єр – міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.
Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов’язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.
Державний устрій – це поділ держави на певні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими складовими. Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.
Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності й є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні утворення.
Федерація – це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну і , відповідно, політичну самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб’єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб’єктів федерацій. Суб’єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову систему. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У конституціях федерації розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб’єктів: у США-50, в Канаді-10, у ФРН-16, в Австрії-9 і т.д. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв’язання конфліктів між суб’єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.
Г.-В.-Ф.Гегель: «Державна самостійність є першою свободою і вищою честю народу, бо саме у незалежній державі народ може найповніше відчути власну гідність і реалізувати свої прагнення».
Конфедерація – це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб’єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв’язанні конкретних спільних проблем.
Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше – у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку.
Правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.
Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л.Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І.Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І.Канта пов’язують теорію правової держави. «Правова держава» І.Канта базувалась на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості.
ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ:
Громадянське суспільство і держава.
В історії поняття «громадянське суспільство» виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов’язана з ідеєю «природних прав» людини. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридичної свідомості, створенні низки політико-правових концепцій, і насамперед теорії «суспільного договору». Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза «природними правами» називали такі людські якості, як свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою, їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.
Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак Руссо (1712-1778) своєю працею «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності – чеснот громадянського суспільства.
Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький філософ Гегель. Він називав громадське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.
Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.
Визначаючи сутність громадянського суспільства, насамперед слід відзначити, що воно ґрунтується на приватній власності й стихійному поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку.
Громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.
Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання.
Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:
З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування і захисту прав людини:
Громадянське суспільство
природні права;
економіка;
приватне життя;
сфера свободи волі;
Держава
Встановлені закони;
політика, держава;
публічне життя;
сфера обов’язку.
Альтернативність ознак та цінностей держави та громадянського суспільства не означає взаємовиключної антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття.
1.3 Партія як політичний інститут, ознаки політичної партії.
Походження і сутність політичних партій. Термін «партія» (від. лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.
Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст.ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалась в середині XIX ст.
Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувались лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.
Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А.де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. – М.Вебер, Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс, Дж.Брайс та ін.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.
Уявлення про ту чи іншу партію дають:
За визначенням М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: - аристократичне угрупування, - політичний клуб, - масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.
Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії.
Ознаки політичних партій:
У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж.Клемансо, партія – це водночас добро і зло. «Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня».
За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади.
Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.
Визначимо функції партії, які характеризують її зв’язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партій стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.
Серед функцій слід відзначити функцію представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій;
функцію соціальної інтеграції (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції – згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства;
функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв’язок партії із суспільством і соціальними об’єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій;
Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. Головними напрямками діяльності партій є:
Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:
Політичні партії України мають право:
Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:
Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків та інших структурних утворень, припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією) політичної партії.
1.4 Класифікація політичних організацій та рухів, їх місце і роль у політичній системі.
У ст. 36 Конституції України читаємо: «Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації».
Громадські об’єднання – це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об’єднаних на основі спільності інтересів.
СТРУКТУРА ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ.
Громадські організації – добровільні, побудовані на основі самоуправління і самодіяльності об’єднання громадян; відстоюють інтереси певних груп населення – соціальні, професійні, соціально-демографічні та інші, або об’єднані спільністю тих чи інших цілей (профспілки, молодіжні організації, культурно-освітні та інші добровільні товариства (творчі союзи, фонди, асоціації та ін.). Вони, як правило, мають фіксоване членство, статути.
Громадські органи – особливий вид громадських об’єднань, які створюють найчастіше при державних органах і виступають формою прояву громадської активності мас (Комітет захисту миру, Комітет ветеранів війни, Комітет солдатських матерів та ін.). Багато з них не мають фіксованого членства, статутних документів.
Політичні рухи – являють собою активну діяльність політичних сил, спрямовану на зміну існуючих владно-державних структур суспільства або відносин між державами в системі світового співтовариства.
Суспільні рухи – об’єднання різних соціальних сил для реалізації поставлених цілей. Це – антивоєнні, молодіжні, жіночі, громадських ініціатив, альтернативні та ін. Вони, як правило, структурно не оформлені, не мають членства.
Громадські об’єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.
РУХИ
Політичні:
- народні рухи;
- проти расової та національної дискримінації;
- антифашистські;
- на захист інститутів і цінностей демократії.
Нові соціальні рухи:
- антивоєнні;
- екологічні;
- неофеміністські;
- комунітарні;
- інші.
Соціальні:
- проти безробіття;
- за підвищення життєвого рівня;
- за здоровий спосіб життя;
- за безкоштовну освіту;
- інші.
Громадські політичні рухи – це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і спрямована на виконання певних часткових завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або об’єднуються у нові політичні партії та громадські організації.
Відмінності громадських рухів від партій
|
Ознака |
Громадські рухи |
Партії |
|
1.Ідейна орієнтація |
Не дотримаються певної ідейно-політичної орієнтації; виникають групи і течії, які можуть розходитись в поглядах. |
Об’єднання однодумців. |
|
2. Соціальна база Мета |
Широка Намагаються вирішити, як правило, важливі соціальні-політичні проблеми з певною метою. В більшості випадків, досягнувши її, припиняють існування. |
Обмежена Мають комплекс цілей. |
|
3. Ставлення до влади |
Намагаються впливати на владу, але самі, як правило, не добиваються її. |
Виникають для завоювання влади, потім діяльність спрямована на її утримання та зміцнення. |
|
4.Організаційна структура |
Мають ядро – ініціативні групи, координаційні ради, але відсутня внутрішня дисципліна. Розвиваються на основі солідарності і самостійності добровільних учасників. |
Мають формальну внутрішню ієрархію, дисципліну. |
|
5. Членство |
Не мають формального колективного чи індивідуального членства. |
Мають. |
2. Поняття та принципи демократії. Сучасна модель демократії, її риси. Сучасні концепції демократії. Протиріччя становлення демократії в Україні.
Що таке демократія? Термін «демократія» походить від грецького demos – народ і kratos – влада, що означає «народовладдя». Дослідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота.
У науковій літературі термін «демократія» має такі основні значення:
Демократія – це така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. Зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість, солідарність.
В.Кротов: Демократія – це державний устрій країни, який показує, чого вартий її народ.
Пряма демократія – це безпопередній вираз особою своїх політичних прав і свобод шляхом участі у підготовці, обговоренні, прийнятті важливих рішень. Плебісцитарна демократія відрізняється від прямої тим, що пряма демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного процесу, а при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян обмежені і зводяться до голосування «за» чи «проти» певного законопроекту чи рішення. Представницька демократія – це опосередкована участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників (депутатів), які покликані виражати їхні інтереси.
За словами американського президента А.Лінкольна, демократія – це «влада народу, із народу і для народу». Головною особливістю кожної демократичної системи є принцип: ніхто не має права змушувати людину підкорятися владі, яку вона не обирала і яка не відстоює її інтереси та загальне добро народу.
Демократію характеризують:
Принципи та основні ознаки демократії:
Сучасна модель демократії – плюралістична демократія. Це система представницького правління, за якою уряди обираються народом і є відповідальними перед ними.
Демократичній системі правління притаманні такі ознаки:
Основними ознаками демократії є:
Сучасні концепції демократії.
Учасницька (партисипаторна) демократія (від англ. participate – брати участь). Ця теорія обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному процесі (підготовці, прийнятті, впровадженні в життя владних рішень).
Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу, бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз займатися політикою.
Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія. Її автори наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою. В будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається як група, наділена управлінськими здібностями, що захищає демократичні цінності стримувати емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією концепцією, належить тільки право періодично обирати шляхом виборів представників еліти.
Плюралістична демократія. Ця теорія є компромісом між теоріями партисипаторної та елітарної демократії. Основні її положення були розроблені у працях М.Вебера, Й.Шумпетера, А.Бентлі, Р.Дала, С.Ліпсета, К.Дойча та ін. Вони доводять, що за виключенням широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, для прикладу, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб’єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільнотою, поділеною на конкуруючі групи за інтересами.
Призначення демократії, за цією концепцією, полягає у тому, щоб надавати усім групам можливість висловлюватися і захищати свої інтереси, запобігати конфліктам, створювати численні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допустили узурпації влади наймогутнішими суспільними групами, у т.ч. і політичною більшістю.
Н.Казінс: При демократії людина не лише насолоджується максимально можливою владою, але й несе максимальну відповідальність.
Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні.
Як відзначають спеціалісти, цей процес ускладнюється тим, що наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По-суті. Протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивались елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. Тому важливо як штучно не прискорювати процес демократизації суспільного життя, так й штучно не гальмувати його. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.
Що до тверджень, що в Україні вже існує демократичний режим, то це не що інше, як намагання бажане видати за реальне. Як слушно зазначають вітчизняні дослідники А.Москаленко, С.Тимошенко і Г.Безверха, аналіз ознак політичних режимів дає підставу говорити, що те, що ми перебуваємо на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів, і є відкритий шлях для демократичних перетворень. А це вимагає вироблення такої стратегії переходу до демократії, яка б урахувала ці особливості.
Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:
Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня політичної активності громадян, економічної соціальної й політичної стабільності суспільства, співвідношення політичних сил, розвитку національної ідеї та правосвідомості.
Основні протиріччя становлення демократії в Україні.
Щоб зрозуміти особливості переходу до демократії в Україні, необхідно з’ясувати протиріччя, за яких внутрішніх і зовнішніх умов відбувається трансформація, яким є навколишнє суспільне середовище, формування нової політичної системи. Серед головних чинників, що зумовлюють складність та специфіку ситуації, в якій перебуває Україна, необхідно назвати такі:
1. Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного, а від тоталітарного суспільства і тому охоплює надзвичайно глибокі перетворення суспільного ладу, а не лише політичної системи.
2. Україна є однією з пострадянських республік, де, на відміну від деяких центральноєвропейських країн, були повністю знищені приватна власність і приватна ініціатива. Економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації.
3. Україна запізнилася з реформами на старті і опинилася через те в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами.
4. Значна частина енергії молода держава мала витрачати на самозбереження.
5. Процес національної консолідації ще не завершений. Все ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури на значну частину населення.
6. Країна поділена за соціально – економічними, ідеологічними, етнічними, регіонально – культурними, мовними ознаками. Істотними є відмінності у зовнішньо – політичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.
7. Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно – патріотичних сил виявились недостатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, старої партійно – державної номенклатури, котра перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій.
8. Процес демократичної трансформації в Україні утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, нерозумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.
9. Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості громадян породжує відчуженість громадян від влади, спонукає їх ставити запитання: «Чи такої незалежної держави ми хотіли?».
Наша держава істотно відстає не тільки від Польщі, Угорщини, Чехії, але від Латвії, Румунії, Росії в розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Характерним є некомпетентність владних структур, неповага до закону, корумпованість владних структур, збереження командно – адміністративних методів управління, низька відповідальність уряду за свої дії тощо.
ОСНОВНІ ПРОТИРІЧЧЯ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ:
Питання для самоконтролю
Тема 7: Поняття й типи сучасних партійних та виборчих систем
План
1.1 Становлення партійної системи в Україні.
2.1 Виборча система України.
1. У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.
Італійський політолог Дж.Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:
Однопартійна система властива авторитарним, особливо – тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.
Партійна система з партією – гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визначають керівну роль правлячої партії.
Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша – в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.
Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборних мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.
Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.
Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об’єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про громадські об’єднання», який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об’єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991 р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності:
2. Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки.
Основними типами виборчих систем є:
Мажоритарна виборча система (від фр. majorite – більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості – той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості – у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.
Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.
Історично пропорційна виборча система з’явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується майже у 50 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов’язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.
Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:
Противники пропорційної виборчої системи наголошують на тому, що замість вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисельності партій, появи слабких і мінливих урядових коаліцій.
Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є «лінійне змішування», за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обираються за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків – на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору найнадійніше та об’єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість «кишенькових» партій, які не мають популярності серед населення.
На думку М.Томенка, «змішана система дещо приваблива для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політикуму. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб’єктивних факторів (зокрема, владного впливу) на рішення виборців».
В ст.69 Конституції України зазначається, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». За Законом України «Про вибори народних депутатів України» депутати Верховної Ради України обираються за пропорційно – мажоритарною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) обираються в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50 відсотків – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподіляються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувалися по даному виборчому округу.
Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а також голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.
Не лише українська виборча система зазнає трансформації. У 80-х рр. XX ст. Національні Збори Франції двічі кардинально змінювали виборчу систему – з мажоритарної на пропорційну і навпаки. Більшість пострадянських держав (за винятком Білорусії, Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану) трансформувати свої виборчі системи від мажоритарної до змішаної, а деякі країни Східної Європі (Болгарія, Македонія) запровадили змішану виборчу систему як перехідний крок до пропорційної.
Основні аргументи на користь запровадження в Україні пропорційної виборчої системи:
Основні аргументи проти запровадження в Україні пропорційної виборчої системи:
Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено голосу жодного виборця.
Питання для самоконтролю
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ III.
Тема 8: Економічна і соціальна політика.
План
3.1 Соціальна справедливість як міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.
3.2 Соціальні суб’єкти політики.
3.3 Основні різновиди соціальної політики.
Основні функції держави втілюються в курсах державної політики, спрямованої на регулювання суспільних відносин у різних сферах, на розв’язання назрілих проблем. Державна політика визначає напрямки і засади суспільного розвитку, формує відповідну політико-правову базу, мобілізує ресурси. Вона спрямована на регулювання економічної, соціальної та духовної сфер суспільства, на задоволення інтересів панівних соціальних груп і суспільства загалом. В умовах демократії державна політика спрямована на реалізацію та узгодження групових інтересів, на задоволення вимог впливових політичних сил та на забезпечення стабільності всього суспільства.
Політика і економіка – важливі підсистеми суспільства, що перебувають у функціональних взаємозв’язках і взаємозалежностях як між собою, так і з іншими суспільними підсистемами і суспільством в цілому. Ці взаємозв’язки і взаємозалежності є універсальним явищем, яке характерне для всіх суспільств в будь-які періоди їх розвитку.
Рівень і характер економічної системи будь-якої країни багато в чому залежать і обумовлюються політичним середовищем, а саме:
За своїм впливом на економіку політика держави може бути трьох видів:
Така політика є найбільш ефективною і гнучкою, вона дозволяє залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетні напрямки економічного розвитку.
Останній вид економічної політики найбільш поширений у розвинутих країнах сучасного світу. Зміна пріоритетів в економічній політиці дозволила їм не тільки подолати спад, але й різко підвищити ефективність економіки та прискорити темпи її розвитку.
В економічній політиці важливе місце займає проблема механізмів державного впливу на господарський механізм. Світова практика вирізняє два способи, два механізми такого впливу: «управління процесом» та «спрямування розвитку».
Політика «управлінням» охоплює короткотерміновим державним регулюванням усю господарську систему. Таке регулювання може здійснюватися як суто адміністративними методами (командно-адміністративна система в колишніх соціалістичних країнах), так і їх поєднанням з методами економічного регулювання (країни Західної Європи, Японія після другої Світової війни та ін.)
На певних етапах розвитку така політика може дати позитивні результати.
Проте гігантський розвиток економічної системи, поява все нових і нових суб’єктів господарської діяльності, інтереси яких не тільки не збігаються, а можуть суперечити один одному, роблять централізоване управління економікою всієї країни не тільки неефективним, а й просто неможливим. У такій ситуації держава здатна встановлювати лише розрізнені цілі стосовно окремих сфер економічного організму. Така економічна політика дістала назву політики «спрямованого розвитку». Її ефективність підтверджується стабільними показниками економічного зростання провідних держав світу.
Відомий економіст сучасності, автор підручника «Економіка» П.Самуельсон вбачає економічну роль держави у виконанні їм трьох функцій:
М.Вебер писав, що поняття політики «...має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про політику правління, яке керує корпорацією, про політику розумної дружини, яка прагне управління своїм чоловіком» (М.Вебер «Политика как призвание и профессия», с.646).
В ідеалі стосовно економіки політика має групуватися на свідомому використанні економічних закономірностей суспільного розвитку. У цьому разі вона сприяє економічному прогресові. Однак, політика може здійснюватись і всупереч таким закономірностям, а в результаті спричиняти руйнування економіки, зубожіння населення, соціальну поляризацію суспільства та інші негативні наслідки. Рано чи пізно така політика зазнає краху й змушена буде зважати на об’єктивні економічні реалії. Вплив політики на економіку відчутній вже тому, що вона виступає засобом вирішення економічних проблем.
Економічну політику складають промислова, науково-технічна, зовнішньоекономічна та інші різновиди політики.
До числа суб’єктів економічної політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь в економічному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава.
Головним суб’єктом є держава. Це може бути політика уряду, глави держави, парламенту, окремих міністрів тощо. Свої особливості має політика політичних партій та їх різних об’єднань (виборчих блоків, урядових коаліцій тощо), громадсько-політичних організацій – профспілок, молодіжних, жіночих та інших об’єднань.
Кожен із суб’єктів певною мірою самостійно визначає свою позицію щодо здійснення того чи іншого виду внутрішньої політики. Що стосується зовнішньої політики, спрямованої на регулювання відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, її суб’єктом у стосунках з цими державами та організаціями в цілому виступає лише держава. Жодна інша політична організація країни не може бути самостійним суб’єктом зовнішньої економічної політики і виступати від імені держави в цілому. Залежно від масштабності та тривалості цілей політику можна поділити на стратегічну і тактичну, або поточну.
Стратегічна політика зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей розвитку суспільства в цілому, або його окремих складових, визначення найважливіших напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період.
Тактична, або поточна політика – це політична діяльність у кожній конкретній ситуації, спрямована на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується стратегічній політиці і передбачає гнучкість, оперативність у застосуванні методів і засобів. Об’єктами економічної політики є різні сфери суспільного життя (регіони, держави світу, власність, влада, ідеї, норми права тощо).
Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем над процесами грошового обігу. Для цього держави за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролюють банківсько-кредитну, фінансову та податкову систему доходу і видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу.
В умовах економічної кризи професійні аналітики виступають експертами в пошуках оптимальних рішень, розроблені таких політичних курсів, за яких можливе досягнення оптимальних результатів, від яких отримують вигоду всі, або основні групи суспільства, не завдаючи шкоди іншим. З точки зори демократично організованого суспільства найкращим є механізм, коли використовуються знання, досвід.
На цій стадії особливо важлива роль належить пошуку механізмів координації позицій виконуючої і законодавчої гілок влади.
Не менш важливою є законотворча діяльність представницького органу, формування правового поля реалізації державної політики. Такий процес діалогу і узгоджень сприяє реалізації оптимальних політичних курсів.
Особливу роль у механізмі вироблення політики відіграє ідеологія.
Процес вироблення політичних курсів вимагає збалансованого поєднання трьох складників:
На прикладі України, формуванні Україною власного національного економічного курсу можна з’ясувати, що економіка України, як і будь-якої держави, є унікальною.
Проте не можна нехтувати нагромадженим досвідом, об’єктивними закономірностями розвитку економіки та можливостями вибору найефективніших механізмів державного впливу на її функціонування. Як світовий, так і наш вітчизняний досвід показує, що в сучасних умовах державне регулювання економіки можливе за допомогою економічних регуляторів, а не директив. Його слід здійснювати через податки, тарифи, інвестиції, митну політику, розробку і фінансову підтримку цільових програм, надання субсидій через законодавче забезпечення цих механізмів.
Основні напрями економічної діяльності в умовах економічної кризи:
З проведенням реформ в Україні різко погіршило економічне становище.
Різко впав індекс реального обсягу промислової продукції; скоротився національний доход. Валовий внутрішній продукт скоротився порівняно з 1990 р. на 80%. У 1999 р. з розрахунку на душу населення він становив 550 дол. Зовнішній борг України на кінець 1999 р. сягнув 12,6 млрд. дол. Величезною є внутрішня заборгованість держави. Усе це викликає об’єктивну необхідність істотного прискорення ринкової трансформації економіки України. Україна буде, насамперед, орієнтуватися на свої внутрішні можливості, раціональне використання природних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу.
Мета реформи – дати простір усьому життєздатному, конструктивному, динамічному, що несе прогрес і оновлення веде до підвищення життєвого рівня людей, створює економічну базу для здійснення високоефективної політики.
Нажаль, досі реформи здійснювались недостатньо послідовно, що найбільш виразно проявилося в тривалому збереженні потужного тіньового сектора економіки, який випускає до 50 відсотків продукції і недодає до бюджету дуже великих коштів. Тому рівень життя населення фактично не підвищився.
В такій ситуації «нова» влада намагається узаконити свій режим, противники змін намагаються цьому перешкодити, радикали незадоволені надто повільними й нерівними нововведеннями, наполягають на жорсткіших режимах реформування. Відбувається розчарування в «героях перемоги», а майбутнє лякає.
3. Соціальна політика як один з видів політики.
Соціальна політика – це окремий вид діяльності уряду та інших суспільних інституцій загальнонаціонального та місцевого рівня, спрямований на задоволення соціальних потреб суспільних груп та індивідів, гарантування їхніх соціальних прав, здійснення соціального захисту, розвиток соціальної сфери. Головне призначення соціальної політики – в забезпеченні суспільного добробуту, створенні рівних умов для всіх громадян у його досягненні. За час 70-річного панування комуністичного режиму в Україні широко розрекламовані гасла «все для людини, все в ім’я людини» обернулися повною залежністю людини від держави – при мінімальній забезпеченості її найістотніших соціальних потреб. Сфера соціальних послуг фінансувалася за залишковим принципом (наприклад, на так зване безоплатне житло людина змушена була чекати 20-30 років).
Україна проголосила і закріпила в Конституції свій намір побудувати правову соціальну державу з соціально спрямованою ринковою економікою, соціальною демократією, що базується на соціальній етиці як механізмі досягнення соціальної злагоди. Однак, сучасне соціальне становище в державі дуже складне. На відміну від колишніх соціалістичних країн центрально-східної Європи, Україна не мала запису соціальної витривалості. Кризові явища у фінансово – економічній системі, розбалансованість господарського комплексу, обмеженість держбюджету, який залишається основним джерелом фінансування соціальних програм, істотно звузили можливості державної підтримки соціальної сфери.
За свідченням Світового банку тягар виплат, які несе Україна на соціальне забезпечення і заробітну плату працівникам бюджетної сфери в умовах падіння виробництва, переріс усі фінансові можливості економіки. Наприклад, в 1992 р. витрати становили понад 40% ВНП, більш ніж в будь-якій країні світу (Україна. Соціальна сфера у перехідний період. Аналіз Світового банку. К.: Основи – 1994. – с.5).
Рівень життя значної частини людей є абсолютно незадовільним з погляду задоволення найелементарніших соціальних потреб, і з точки зору розвитку економіки.
Виникло замкнуте коло:щоб рівень життя почав зростати, мають бути зроблені рішучі кроки в реформуванні і піднесенні економіки, але щоб економіка розвивалась, потрібно підвищити рівень споживання, створивши тим самим нормальний попит на продукцію, яку вона виробляє.
У демократичних країнах із соціально спрямованою ринковою економікою державна соціальна політика базується на таких принципах, як:
Важливе місце у соціальній політиці демократичних держав займає політика соціального партнерства, яка має на меті забезпечення поступального економічного розвитку, підвищення рівня життя людей та задоволення загальнонаціональних потреб.
Соціальне партнерство – це система погоджених відносин між найманими працівниками і працедавцями, що базується на визнанні розбіжності економічних інтересів різних соціальних груп та права кожної соціальної групи відстоювати свої інтереси через пошук компромісів, взаєморозуміння і співробітництва в умовах соціального миру.
Відносини на засадах соціального партнерства полягають в укладенні тарифних та інших договірних угод між профспілками та працедавцями.
В Україні відбувається процес поступового формування національної системи соціального забезпечення непрацездатних і соціально незахищених верств населення. Ще у грудні 1993 року Верховна Рада схвалила Концепцію соціального забезпечення населення України. Для її реалізації передбачається прийняття таких законодавчих актів, як: основи законодавства про соціальне страхування громадян, про добровільне соціальне страхування громадян, про соціальне страхування громадян на випадок хвороби (медичне страхування), про соціальне страхування громадян від нещасного випадку на виробництві, про пенсійне страхування громадян, про матеріальне забезпечення громадян, що потерпіли від техногенно – екологічних та природних катастроф тощо. Держава планує здійснити реформу системи соціального забезпечення у два етапи:
Політика соціального забезпечення має відповідати вимогам ринкової економіки, забезпечувати такий рівень і таку форму розподілу та споживання життєвих благ, які б не вели до зрівнялівки, не породжували утриманських настроїв, не знижували мотивації до праці, а навпаки, сприяли їх найвищому праву.
Враховуючи світовий досвід, Україна формує систему соціального забезпечення:
Соціальна політика має бути адекватною до стану економіки, сприяти виходу з кризи, забезпечувати задоволення мінімально необхідних стандартів життя.
В українському політичному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб» (Політичний енциклопедичний словник /За ред. Ю.С.Жемшученка, В.Д.Бабкіна. К., 1997. с. 258).
Це визначення соціального призначення політики полягає в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб людей.
З урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.
Соціальний підхід до політики (соціально – економічні, правові, демократичні, соціально – культурні, культурно – антропологічні та інші теорії політики) – це розгляд політики як результату соціальних чинників.
Головний результат соціальної політики соціальна справедливість, рівність, свобода.
Соціальними суб’єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п’ять основних груп таких спільностей: соціально – класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.
Основні різновиди соціальної політики розрізняються залежно від груп соціальних спільностей як її об’єктів. Такими різновидами є політика соціального партнерства (спрямована на регулювання відносин між суспільними класами), етнічна, або національна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна. Галузевими різновидами соціальної політики є житлова, політика у сфері охорони здоров’я, освітня політика.
Питання для самоконтролю
Тема 9: Політика та етнонаціональні відносини.
План
1. Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально – політичних відносин.
При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» - ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально – політичному аспекті вони не є тотожними.
Народ – біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками.
Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб: з сім’ї виросла родина, з родини – рід, рід перетворився на плем’я, плем’я – на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ – наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український – слов’янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро – фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов’язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший – чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент – мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їм починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище – це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.
Якщо народи існували з давніх – давен, то нації викристалізувалися лише в XVII – XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю – це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.
Етнос – стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.
Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов’язані між собою певним типом соціально – економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; В Англії – англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи - етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація – це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.
Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація – держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому – до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи – поляки, євреї, німці). Отже, нація – етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації – етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До європейської – євреї в усьому світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально – етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально – політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв’язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.
Нація – політично, державно організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М.Бердяєв, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація – вічно живий суб’єкт історичного процесу. Державність, на думку М.Бердяєва, не є ознакою нації. Але будь яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це – здоровий інстинкт нації.
2. Національна ідея – своєрідний дороговказ для нації. І.Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, - підкреслював він, - це синтез бажань, потреб і змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпінням… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М.Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».
За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційно, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов’язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К.Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.
У тісному зв’язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спільні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.
Будь – яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально – національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:
Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого – залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.
Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації – етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це – нацизм, фашизм.
Націоналізм – явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних – визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.
3. Сьогодні у світі налічується понад двох тисяч етнонаціональних спільнот. Між існуючими спільнотами формуються певні відносини. Під національними відносинами розуміють відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.
У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передусім:
Головним в етнонаціональних відносинах є проблеми рівноправності і підлеглості, нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі, розтрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Національне питання завжди має конкурентно – історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. Національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного і остаточного його розв’язання.
Історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу. Це – право на життя, щастя, братство народів, яких об’єднують звичаї, традиції, а іноді історія і релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз’єднання в межах однієї держави. За формою державно – правові об’єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз’єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Малочисленні народи мають право рівною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію.
Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.
Етнос підвладен трансформаційним змінам. Ці зміни в науковій літературі набули назви етнотрансформаційних процесів, які поділяються на два основні типи.
Першим типом етнотрансформаційних процесів є інтеграційні. Це такі процеси, коли етнос зберігає свою власну мову, але під впливом політичної реальності змінює свій етнонім на іншій. Так сучасний французький етнос виник завдяки асиміляції менших народностей на півдні країни (етнічна асиміляція – повна втрата етносом своїх ознак). Прикладом таких процесів можна вважати утворення канадської чи швейцарської націй.
Другим типом етнотранформаційних процесів є дезінтерграційні.
Прикладом можуть бути країни Латинської Америки, де більшість населення є нащадками колонізаторів. Але вони внаслідок територіальної віддаленості своєї історичної батьківщини втратили зв’язок з нею і ідентифікують себе як «бразильці», «аргентинці», «перуанці», «болівійці» тощо.
З точки зору міжнародного права такі етноси вважаються етнічними націями і мають право на самовизначення аж до утворення власної державності, хоч і не обов’язково у формі незалежної держави (мова іде про «діаспору»). «Людина не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей, здорового духу й гарячого серця витворює моральну свідомість. Яку звемо нацією…»
(Е.Ренан, «Що таке нація?»)
До сфери державної політики належать такі питання національних відносин:
У національній політиці будь – якої багатонаціональної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму:
Націоналізму властива підвищена різноманітність змісту, форм прояв, практичних завдань, на вирішення яких він спрямований. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні. Антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), так і більш й м’які варіанти розпалювання національної ворожнечі, недовіри. Він проявляється як великодержавний шовінізм і як націоналізм малих народів, найсуттєвішою проблемою яких є етнічне виживання, уникнення насильницької асиміляції. Яскравий приклад такого націоналізму, війна Грузії та Осетії.
Націоналізм – теорія і практика етнічних і соціально – політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на само ідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем.
Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про громадянство України» та ін.
Національна політика – це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнародних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.
Національна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики. Соціальні, економічні, культурні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. У той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики.
Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь – якої держави – завдання, розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно – територіальній одиниці.
Національна політика в тій чи іншій державі має враховувати:
Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної із сторін конфлікту «перемогти» неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Таджикистані, Югославії, на Кавказі тощо.
4. У процесі свого розвитку Україна сформувалася як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів. Іноетнічне населення нараховує 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна вага яких у складі населення України становить 99,6%.
Важливим завданням кожної держави є здійснення такої національної політики, яка б максимально задовольнила інтереси як автохтона, так й інших етносів, виключала етноцентризм. Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об’єктивно виникають у сфері міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. В ст. 11 Конституції України записано: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації. Її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Управління етнонаціональними процесами повністю може бути реалізоване лише у поєднанні з економічними, соціальними і культурно – виховними напрямками державної діяльності. Цей різновид управління – не втручання у природно – історичний хід розвитку етносів, а створення природних умов для їх розбудови, для розв’язання проблем і суперечностей, що можуть виникнути у міжетнічних відносинах. Успішність державотворчих процесів значною мірою залежить від проведення виваженої етнополітики з урахуванням специфічних особливостей формування і розвитку етнічних груп на теренах України, що і визначають своєрідність етнополітичної ситуації, на якій наголошує:
Основними напрямами державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин є:
Здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин покладається на відповідні центральні і місцеві органи виконавчої влади. У Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах органи з представників національних меншин, порядок функціонування яких визначається відповідними депутатськими радами. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Окремі етнополітичні питання розв’язуються Міністерством освіти і науки, Міністерством культури і мистецтв тощо. Культурна діяльність етносів стала відігравати вагому роль у пробудженні почуттів національної гідності, упевненості національних меншин у творчих силах своїх етносів, і є важливим чинником творення всеукраїнського культурного простору.
Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об’єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею. Важлива роль в консолідації, злагоди і стабільності українського політичного суспільства належить мовній політиці.
Розв’язання мовної проблеми сприяє нормалізації міжнаціональних відносин і справжньому національному відродженню всіх етносів. Ось чому мовна політика держави, що ґрунтується на рівноправності мов, їх вільному розвитку і функціонуванні у всіх сферах життя, посідає провідне місце. Ще у 1989р. прийнято закон про мови, згідно з яким українська мова визнана державною в республіці й їй забезпечується всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, створюються необхідні умови вивчення і поглибленого оволодіння нею. Серед найважливіших завдань в галузі мовної політики є:
Питання для самоконтролю
Тема 10: Особистість і політика. Політичне лідерство. Політична еліта.
План
2.1 Ознаки політичного лідера.
2.2 Функції політичного лідера
2.3 Типологія політичного лідерства.
2.4 Теорії політичного лідерства
3.1 Сучасні концепції еліт.
3.2 Характерні риси політичної еліти.
3.3 Функції політичних еліт
3.4Типологія політичних еліт. Проблеми формування політичних еліт в Україні.
1. Проблема участі особи у політиці є дискусійною із найдавніших часів. Одні мислителі вважали політику елітарним видом діяльності, інші – притримувалися думки, що участь громадян у політиці визначена вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі види життєдіяльності кожного індивіда, має значний вплив на соціальні, побутові умови життя людей, на їх настрій та духовність.
Людина є первинним суб’єктом політики, який характеризується:
різною участю у політичному житті;
різними можливостями впливу на владу;
мірою політичної активності.
Ставлення людей до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки – від беззаперечного схвалення до прихованого опору або політичного екстремізму.
Політична діяльність – це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.
Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування.
Активна включеність особи у політичний процес потребує: соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров’я тощо).
У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші форми політичної участі:референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь у діяльності об’єднань громадян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими законом, і неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.
Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження. Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.
Л.С.Саністебан відзначав: «Політична дія потребує абсолютної віри в кінцеву перемогу, бо інакше важко забезпечити мотив колективної поведінки багатьох людей».
Значну роль має політична соціалізація.
Це поняття з’явилося в політичній науці в кінці 50-х р. XXст. Існують різні визначення політичної соціалізації. Так, відомий політолог О.Шестопал визначає політичну соціалізацію як сукупність процесів становлення політичної свідомості і поведінки особи, прийняття й виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності. За А.Крюковою, політична соціалізація – це процес, за допомогою якого людина залучається до певних політичних цінностей, включає їх у свій внутрішній світ, формує свою політичну свідомість, культуру, об’єктивно і суб’єктивно готується до політичної діяльності.
Під політичною соціалізацією слід розуміти процес входження людини в політику.
У політичній соціалізації виділяються дві фази:
політична адаптація – пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;
інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.
Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації населення, які спрямовані на формування таких рис, як:
політична толерантність;
готовність до компромісу;
прагнення до консенсусу;
вміння цивілізовано виражати та захищати свої інтереси;
здатність запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв’язувати їх.
2. Слід відзначити, що процес входження людини в політику – це певне політичне лідерство, різновид соціального лідерства. Термін «лідер» (від англ. Leader) означає «керівник», «провідник».
У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:
2.1 Ознаки політичного лідерства:
Політичний лідер виступає як:
Існує також думка, що політичний лідер – це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів, тому не кожний прем’єр - міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером.
2.2 Функції політичних лідерів:
2.3 У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М.Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів – традиційний, раціонально – легальний і харизматичний.
У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на:
2.4 Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф.Ніцше вбачав у лідерстві вияви «творчого інстинкту», Г.Тард – наслідування послідовників, З Фрейд – наслідники ущемленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства, ситуаційна теорія.
Теорія рис (Е.Богардус, Ф.Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади.
Ситуаційна теорія (В.Даль, Р.Согділл, Т.Хілтон та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов.
Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З Фрейда, концепція Г.Лебона, концепція Е.Фромма та Т.Адорно.
Концепція З.Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. З.Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими.
Концепція Г.Лебона. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчатися володіти психологією маси.
Концепція Е.Фромма та Т.Адорно. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів.
Марксистська теорія при трактуванні природи політичного лідерства виходить із соціально – класових основ суспільства.
Політична еліта – це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступені розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).
Термін «еліта» введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж.Сорелем та італійським ученим В.Парето.
3.1 Існують різні погляди на суть еліти, а саме:
В.Парето називає елітою людей, які отримали найвищий індекс у галузі їх діяльності;
Г.Лассуел – осіб, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;
Х.Ортега – і – Гассет – людей із найвищим почуттям відповідальності;
М.Вебер – харизматичних особистостей;
А.Тойнбі – творчу меншість суспільства. Яка протистоїть нетворчій більшості;
Д.Дюпре – людей, які мають високий статус в суспільстві та завдяки якому впливають на соціальний процес;
Л.Фройнд – «богонатхненних особистостей», які відгукнулися на «вищий заклик», почули «поклик» та відчули у собі здатність керувати.
Італійський політолог і соціолог Г.Моска у праці «Основи політичної науки» (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації.
Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г.Моска виділяє два типи партійної верхівки: «аристократична» (закрита) та «демократична»(відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів).
В.Парето поділив еліту на правлячу і е правлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: «леви» і «лиси». «Левам» властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів» - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій.
Німецький дослідник Р.Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював «залізний закон олігархії», зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти.
3.2 Основні риси політичної еліти:
3.3 Соціальне призначення політичної еліти віддзеркалюється перш за все у тих функціях, які вона виконує.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ
Стратегічна – її зміст полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій; проявляється в генеруванні нових ідей, що віддзеркалюють суспільні потреби в радикальних змінах.
Комунікативна – передбачає ефективне відбиття в політичних програмах інтересів і потреб (політичних, економічних, правових та ін.) різних соціальних груп і верств населення і реалізацію їх в практичних діях, захист соціальних цілей, ідеалів і цінностей.
Інтегративна – її суть полягає у зміцненні стабільності суспільства, в запобіганні конфліктів, гострих протиріч, демократизації політичних структур, досягненні консенсусу, співпраці всіх сил в суспільстві.
Організаторська – передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень в життя шляхом організації, мобілізації мас.
3.4 Аналіз нашої історії дає підстави стверджувати, що політичні еліти В Україні існували завжди, особливо в періоди державності, хоч і різнилися вони за своєю здатністю впливати на хід історичного процесу. В.Скуратівський пише про такі генерації української еліти: «якщо попередня генерація української еліти проіснувала десь близько трьох століть (XIII – XVI), то її наступниця – десь півтора століття, від 1648-го року, вирішального для носіїв тієї кар’єри, до кінця XVII ст., коли остаточно були усунені останні релікти їхньої політичної самостійності». Потім, у добу романтизму, виникає третя генерація української еліти, вже бездержавна; її ще називають народницькою, вона проіснувала близько 75 років – до краху гетьманщини (1918р.) та УНР (1919). Майже 75 років проіснувала наступна генерація – українська радянська еліта.
Погляд у минуле України підтверджує думку: кожна політична спільнота нормально функціонує лише тоді, коли в ній існує життєздатна активна меншість – еліта, яка спроможна усвідомлено визначати напрями соціальної орієнтації та історичного розвитку нації.
Історія відвела роль фундаменту, на якому народ знищеної монголо – татарами Руси поволі ставав українським народом. Неперервність княжої влади забезпечила повільне перетворення старої Руси в Україну – Русь. Місце княжих родів у військовому і політичному житті займає козацтво. Зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі як оплоту національної еліти стало трагедією для українського народу. Інтелігенція денаціоналізувалась, для представників тогочасної еліти було характерне зросійщення, ополячення, що наприкінці XVIII ст. призвело до повного винищення національної самосвідомості панівних верств. Лише в другий половині XIX ст. виникають соціально – економічні передумови для національного відродження, але не панівні верстви, ні робітники, ні незначна кількість інтелектуалів не могли стати постачальником української національної еліти, соціальною базою національної революції. Царат зробив все для недопущення функціонування української мови. Це, і деякі інші причини, призвели до трагічних наслідків української революції 1917 – 1921 рр. Прийшовши до влади, українська еліта не зуміла її втримати.
Оскільки носієм національної ідеї виступила українська інтелігенція, то більшовики зосередили увагу саме на ній.
У 30-ті рр. за статтею кримінального законодавства про звинувачення у націоналізмі на території колишнього СРСР було знищено 80% інтелігенції. Роки тоталітаризму в Україні продемонстрували його яскраво виражений антиукраїнський характер. Компартійна номенклатура спрямувала свої зусилля на денаціоналізацію українського народу шляхом ліквідації національно свідомої інтелігенції та селянства і формування, натомість, люмпен-інтелігенція, підневільних колгоспників та російськомовного робітництва.
Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератором правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М.Михальченка, на такі специфічні еліти:
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за «номенклатурним принципом», а також має досить «клановий характер поведінки».
«Молода Україна – держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т.д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти».
Д.Видрін, Д.Табачник
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
І.Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:
За висновками А.Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об’єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально – центристський, лівий.
В Україні фактично лише зараз структурується власна еліта – політична, економічна, культурна, кожна із яких складається з формальних «вождів» та неформальних «лідерів» (громадських авторитетів). Це підтверджує і той факт, що у книзі американського дослідника М.Харта «Сто найважливіших особистостей в історії, розставлених за порядком», не знайшлося місця жодному представникові України.
Питання для самоконтролю
1. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації?
2. У чому на Вашу думку, полягають особливості політичної соціалізації за різних типів політичних режимів?
3. Які способи впливу політичної соціалізації на політичне лідерство?
4. У чому полягає зміст поняття «політичний лідер»?
5. Які функції виконують політичні лідери?
6. Як класифікуються політичні лідери?
7. У чому полягає зміст поняття «політична еліта»?
8. Які фактори впливають на існування у суспільстві політичних еліт?
9. За якими критеріями можливо визначити ефективність діяльності тієї чи іншої політичної еліти?
10. Охарактеризуйте політичну еліту сучасної України?
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ IV.
Тема 13: Світовий політичний процес
План
У сучасному світі з ядерною зброєю та хімічними виробництвами ні одна держава не може проводити свою політику без урахування інтересів світового співтовариства. На початку XX ст. людство починає розуміти, що світова політика повинна визначатися пріоритетом загальнолюдських цінностей; вимога-знаходити баланс інтересів у рамках міжнародних відносин. За останні п’ять з половиною тисяч років, мир на Землі панував лише три століття, а решта часу йшли війни. Їх було більше 15 тисяч. Тільки у Європі війни забрали в XVI ст.3 млн. чоловік, у XVIII - більше 5 млн., у XIXст. - 6 млн., у XX ст. - 70 млн. чоловік.
Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.
Г.Шахназаров визначає міжнародні відносини як «сукупність інтеграційних зв'язків, які формують людське співтовариство», і цим виходить при визначенні цього поняття за межі міждержавної взаємодії.
Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р.Арона, «…міжнародні відносини – це відносини між політичними одиницями…Змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди». У свою чергу міждержавні відносини виражаються, на його думку, у специфічній поведінці двох символічних персонажів – дипломата і вояка.
Натомість Д.Розентау вважає основними символічними суб’єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.
Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб’єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб’єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.
Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні організації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т. зв. «неурядових організацій», які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв’язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).
Численні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприємства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками міжнародних відносин. Але чи не найважливішими суб’єктами міжнародних відносин є особи – десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, студентів, спортсменів, туристів та ін. Тобто, міжнародні відносини є суспільними відносинами, які виходять за межі внутрішньо суспільних взаємодій і територіальних утворень.
Основні форми міжнародної політики:
- пасивна (означає відмову від частини суверенітету на користь інших держав. Притаманна слабо розвинутим країнам);
- активна (характеризується пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою);
- агресивна (для неї характерна постановка експансійних цілей, втручання у зовнішню і внутрішню політику інших держав);
- консервативна (притаманна енергійна, навіть дещо агресивна політика, націлена на захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.
У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити: географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін.
Види міжнародних відносин:
- за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;
- на основі взаємодіючих суб’єктів – міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.
Т.Гоббс пояснював походження міжнародних конфліктів трьома причинами – суперництвом, недовірою і жаданням слави. У цілому він ставився до війни негативно, бо під час її ведення «нема місця для працьовитості, нема зручних помешкань, ремесел, літератури, а є вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті». Т.Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами.
Дж.Локк розглядав війну як «силу без права». Він ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв’язанні війни, яка є злочином не тільки проти народу чи окремих осіб, а й проти усього людства.
Представник німецької політичної думки Ф.Ніцше вважав війну необхідною умовою для саморегулювання життя, бо під час воєн відбувається відбір найбільш цінних індивідів, формується панівна аристократія. Ф.Ніцше писав: «Життя є результатом війни, а саме суспільство – засіб для війни». У праці «Так казав Заратустра» Ф.Ніцше стверджував: «Любіть мир як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий…Війна і мужність звершили більше великих справ, а ніж любов до ближнього».
І.Кант аналізував проблеми міжнародних відносин з позиції захисту прав та інтересів людини. Розробник ідеї правової держави вважав, що війна суперечить ролі та призначенню людини, а тому вона немає виправдання. Автор праці «До вічного миру» висловлювався за виконання міжнародних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торгових та культурних зв’язків. Кант висуває проект встановлення «вічного миру» шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.
Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права є Статут Організації Об’єднаних Націй, прийнят у 1945р. 50 державами - засновниками ООН).
Основні принципи:
Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено також у «Декларації про принципи міжнародного права» (1970), «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960), «Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.
ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої діяльності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р.Ригас і Д.Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980рр. , дійшли висновку, що рівень успішності становить 51 %. А.Л.Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульовані внаслідок миротворчих зусиль ООН.
Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і безпеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомендації або вирішує, яких заходів треба вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.
Останнім часом обговорюється доцільність реформування ООН, демократизація діяльності її закладів. Піддається сумніву правомірність збереження положення, згідно з яким п’ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето» з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.
Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Африканських Держав та ін.) або сфери суспільного життя – у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.
Міжнародні неурядові організації різноманітні за своїми цілями і складом. Це – політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об’єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. Їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.
Нині жодна держава одноосібно не зможе контролювати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади.
На сучасному етапі простежується тенденція до нарощування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, надання пріоритету загальнолюдським інтересам й інтересам людини.
Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги, саморозпуск Організації Варшавського Договору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, «холодною війною», гонкою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили млрд. дол. США на рік.
Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існують намагання силового, навіть збройного, розв’язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945-1986рр. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн. осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.
У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980-1988рр.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війни і збройних сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетворитися на міжнародні збройні конфлікти.
Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Францією, Китаєм. Крім п’яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою для могутнього агресора.
Не всі держави дотримуються правових норм, розроблених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захисту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.
Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначенні в Женевській конвенції 1949р. , у додаткових документах до неї 1977р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і підлягає покаранню.
Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Треба сподіватися, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями.
Групу суб’єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.
Міжнародні організації як об’єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов’язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ще в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений у 1874р. Першою постійною діючою міжнародною політичною організацією була створена у 1919р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобігання воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946р.
Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об’єднаних Націй (ООН).Створена 1945р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв’язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини.
Найважливішим органом ООН є Рада безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5- постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10- непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН.
Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівників органів ООН належать також Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.
Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров’я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров’я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.
Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південнo - східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.
Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи – утворена ще 1949р. перша європейська міжурядова організація, яка об’єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв’язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.
В останні десятиріччя чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд.
Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991р. Співдружність незалежних держав (СНД). Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об’єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав, Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД.
Важливими суб’єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливовішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина. Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000р. державами-учасницями було прийнято рішення про його розпуск.
Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденції до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р.Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачуваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю.
Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації, до деяких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. Їхніми ознаками є: визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.
Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів – антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тощо, які також є суб’єктами міжнародних відносин.
Питання для самоконтролю
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
.
Навчальне видання
Табінська Любов Мойсєївна
Політологія
ББК 66.0
|
Т 12 |
Табінська Л.М. Політологія:. - Опорний конспект лекцій Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2009. – 138 с. |
ББК 66.0
Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з дисципліни «Політологія», затвердженої ректором Дніпропетровської державної фінансової академії, 2007р.
Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам денної форми навчання отримати необхідну систему знань з розвитку світової політичної думки та оволодіти вмінням застосувати політичні знання в безпосередній практичній діяльності.
Підп. до друку ________Формат 84х 1081/32 Папір друк.
Ум.друк.арк. 3,6 Облік.-видав.арк. 4,9 Тираж _____ Замовлення №______
___________________________________________________________________
РВВ ДДФА Дільниця оперативного друку. Св. Держкомітету інформ. політики, телебачення та радіомовлення сер. ДК 2126 від 17.03.2005 р.
PAGE 122