Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
Київ 2001
ББК 67я7 Розповсюджувати та тиражувати
Б 86 без офіційного дозволу КНЕУ заборонено
Рецензенти:
В. Л. Чубарев, д-р юрид. наук, проф.
(Міжнар. ін-т лінгвістики та права України)
Ю. І. Крегул, канд. юрид. наук, доц.
(Київ. держ. торг.-екон. ун-т)
Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 2 від 28.09.2000 р.
Боярська З. І.
Б 86 Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.
ISВN 966–574–251–5
Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Історія держави і права України» містить методичні вказівки, плани семінарських занять та навчальні завдання, завдання для перевірки знань та блочно-модульного контролю.
В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України, починаючи з рабовласницької доби, до сучасного періоду державотворення, процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ, особливості їх функціонування в той або інший історичний період.
У посібник включені також: термінологічний словник, список рекомендованої літератури, критерії оцінювання знань студентів при підсумковому контролі, додаток, який вміщує тексти і витяги з текстів історичних правових джерел.
Розрахований на студентів і викладачів історії держави та права вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.
ББК 67я7
З. І. Боярська, 2001
ІSBN 966–574–251–5 КНЕУ, 2001
Анотація
Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни “Історія держави і права України” містить методичні вказівки, плани семінарських занять та навчальні завдання, завдання для перевірки знань та блочно-модульного контролю.
В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України,починаючи з рабовласницької доби до сучасного процесу державотворення, процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ, особливості їх функціонування в той або інший історичний період.
В навчально-методичний посібник включені також: термінологічний словник, список рекомендованої літератури, критерії оцінювання знань студентів при підсумковому контролі, додаток, в який включені тексти і витяги з текстів історичних правових джерел.
Розрахований на студентів і викладачів історії та права вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.
ТИПОВА ПРОГРАМА
НОРМАТИВНОЇ ЇЇ НАВЧАЛЬНОЇЇ
ДИСЦИПЛІНИ ««««ІСТОРІЯ «ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ»»”””””«»
Тема 1. Стародавні держави і право на території України (VII ст. до н. е.—VI ст. н. е.).
Тема 2. Українська держава і право часів Київської Русі та періоду Галицько-Волинсь кої держави.
Тема 3. Державно-політичний устрій і право в українських землях литовсько-польської доби.
Тема 4. Українська козацько-гетьманська дер жава і право (II пол. XVII—кінець XVIII ст.).
Тема 5. Державно-політичний устрій і пра во України в складі Австрійської та Російської імперій.
Тема 6. Держава і право України в період національно-визвольних змагань і відродження державної незалежності.
Тема 7. Державно-політичний устрій і законодавство України в період будівництва соціалізму (1917—1935 рр.).
Тема 8. Державно-політичний устрій і законодавство України в період «повної» і «остаточної» перемоги соціалізму (1936—1991 рр.).
ВСТУП
ивчення історії української державності і права є невід’ємною складовою частиною юридичної освіти. Цей предмет читається на першому курсі й має підвести студентів-юристів до вивчення галузевих юридич-
них дисциплін. Дисципліна «Історія держави і права України» вивчає розвиток української державної традиції, зародження й еволюцію державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.
Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дис ципліни «Історія держави і права України» складається з восьми тем, які побудовані і викладені у відповідності з загальноприйнятими підходами і концепціями щодо аналізу розвитку державно-правових інститутів, національної державно-правової традиції.
Хронологічні рамки матеріалу, що викладається, охоплюють період: з моменту виникнення державності на території України в рабовласницьку добу (VII ст. до н. е.) до здобуття Україною державної незалежності на сучасному етапі (1991 р.). Теперішній стан державності і правової системи вивчається, як правило, в курсах галузевих юридичних дисциплін.
Кожна тема посібника складається з окремих питань, які спрямовані: на розкриття взаємозв’язків у функціонуванні державних структур (органів влади, судових інстанцій, органів управ ління тощо) в той або інший історичний період, правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства тощо), на вивчення правової культури українського народу.
Методика вивчення програмного матеріалу вміщується в методичних вказівках до кожної теми окремо й розрахована на мож ливість самостійного опанування навчальним матеріалом.
Для з’ясування значення наведених у навчально-методичному посібнику основних понять, термінів, окремих слів студентам рекомендується звертатися до відповідних словників чи енциклопедій юридичного чи історичного характеру. Тлумачення найваж ливіших термінів і понять, які зустрічаються в тексті посібника, дається в кожній темі окремо.
В навчально-методичному посібнику по кожній темі вміщено план семінарського заняття. Семінарські заняття є однією з найважливіших і найдієвіших форм засвоєння навчального матеріалу. Готуючись до них, студенти повинні набути вміння правильно конспектувати матеріал, що вивчається, аналізувати історич ний нормативний матеріал, інші державно-правові документи й літературу, а також узагальнювати набуті знання.
Відповідь на семінарському занятті має бути змістовним викладом власних міркувань і не перевищувати 10 хв.
Інші студенти уважно слухають відповідь і потім беруть участь в обговоренні питання, здійснюючи таким чином колектив ний пошук вірних рішень і узагальнень. Кожен промовець повинен показати не тільки знання фактичного матеріалу, а й уміння аналізувати його, логіку та аргументованість викладення думок.
У посібнику пропонуються питання для проведення традиційно-реферативних форм семінарських занять: у вигляді розгорнутої бесіди (співбесіди) у відповідності з планом та заслуховування й обговорення під керівництвом викладача рефератів, заздале гідь підготовлених студентами.
Написання рефератів є складовою частиною навчального процесу під час вивчення дисципліни «Історія держави і права України» і має на меті допомогти студентам набути досвіду в написанні наукових праць, зокрема підвести до написання курсових робіт. З останніх тем курсу рекомендується для заліку написання контрольного реферату.
Тематика рефератів подається до кожної теми. Питання до семінарського заняття та навчальні завдання за вибором викладача можуть бути темами для реферату при проведенні реферативної форми заняття чи при проведенні заліку з написанням контрольного реферату.
Зазначимо, що реферат (від лат. refero — доповідаю, повідомляю) означає доповідь на певну тему, що містить конкретну інформацію і висновки. Реферат повинен бути підготовлений письмово у відповідності зі встановленими вимогами до оформлення наукових праць. Обов’язково вміщувати критичний огляд існуючих джерел і літератури та список використаних джерел та літератури.
Необхідно зазначити, що основою підготовки до семінарського заняття є насамперед першоджерела, які зазначаються в кожній темі для підготовки до семінарського заняття та для виконання інших навчальних завдань. Конспектування першоджерел є обов’язковою умовою підготовки до семінару. В даному посібнику додаються найважливіші джерела та витяги з них для виконання навчальних завдань.
Необхідно звернути увагу на те, що потрібні статті, розділи і параграфи, конкретні сторінки рекомендованих джерел студент повинен вибрати самостійно.
В процесі підготовки до семінару і для виконання інших нав чальних завдань необхідно обов’язково використовувати спеціальну літературу, яка дозволяє повніше розкрити поставлене питання або виконати завдання. Із запропонованого переліку спе ціальної літератури, що вміщується в кінці кожної теми посіб ника, студент також самостійно обирає необхідну для виконання конкретного завдання літературу, опрацьовує її і використовує в ході опанування навчального матеріалу.
Зверніть увагу, що в ході вивчення дисципліни «Історія держави і права України» необхідно користуватися рекомендованою навчальною літературою — підручниками, посібниками, хрестома тіями тощо, перелік якої наводиться у посібнику і рекомендується для вивчення всіх тем курсу.
Навчально-методичний посібник вміщує навчальні завдання, спрямовані на поглиблення засвоєння студентами програмного матеріалу.
Цій же меті підпорядковано включення до навчально-мето дичного посібника завдань для блочно-модульного контролю, які передбачають досконале знання першоджерел. Завдання блочно-модульного контролю побудовані з урахуванням важливості історичних періодів в історії держави і права України та їх подальшого впливу на державно-правову традицію. Передусім це періоди існування незалежної української держави — доба Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, Козацько-геть манська держава, державні здобутки на початку ХХ століття. Відповідно питання для блочно-модульного контролю вміщені в другій, четвертій та шостій темах посібника. Блочно-модульний контроль може здійснюватись у вигляді проведення рольової гри, письмових відповідей на поставлені питання або в інших формах за ініціативою викладача. Зазначимо, що виконання завдань для блочно-модульного контролю передбачає ряд підготовчих етапів під керівництвом викладача.
Посібник містить також завдання для перевірки знань, яких студент набуває самостійно,
користуючись зазначеними в списку нав чальної літератури для всіх тем курсу
підручниками і посібниками.
ЗМІСТ
Типова програма нормативної навчальної дисципліни
«Історія держави і права України» 6
Список навчальної літератури до всіх тем курсу 7
Тема 1. Стародавні держави і право на території України
(VII ст. до н. е.—VI ст. н. е.) 8
Тема 2. Українська держава і право часів Київської Русі та періо-
ду Галицько-Волинської держави 28
Тема 3. Державно-політичний устрій і право в українських зем-
лях литовсько-польської доби 64
Тема 4. Українська козацько-гетьманська держава і право
(ІІ пол. XVII ст.—XVIII ст.) 89
Тема 5. Державно-політичний устрій і право України у складі
Австрійської та Російської імперій (ХІХ ст.—поча-
ток ХХ ст.) 121
Тема 6. Держава і право України в період національно-визволь них змагань і відродження української державності 141
Тема 7. Державно-політичний устрій і законодавство в Україні
в період будівництва соціалізму (1917—1935 рр.) 178
Тема 8. Державно-політичний устрій і законодавство в Україні
в період «повної» та «остаточної» перемоги соціалізму (1936—1991 рр.) 207
Додатки 241
Критерії оцінювання знань студентів при підсумково-
му контролі 278
ТЕМА 1
Стародавні держави
і право на території України
(VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.)
1.1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
Вивчаючи дану тему, необхідно звернути увагу на загальні закономірності та особливості становлення класового суспільства на території України.
Зазначимо, що поява спадкової влади та експлуатація рабів і одноплемінників з метою збільшення багатства родової знаті, подальший розпад родових общин і заміна їх територіальними общинами стали початком розкладу первіснообщинного ладу і пос тупового переходу людства до класового суспільства.
В Україні перші спроби утворення державності відносяться до I тисячоліття до н. е. і пов’язані одночасно з культурою кочовиків та античною цивілізацією. Слов’яни дійшли до державної організації значно пізніше — тільки в IV ст. н. е.
1 питання. Античні міста-поліси півдня України.
Боспорське царство
Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.
Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фа нагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.
Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов’ян.
Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та куль тові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю.
У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.
Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна.
Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-гро мадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.
Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами.
В полісі існували так звані літургії. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами.
В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.
Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.
Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.
Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у міс цях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів.
Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.
На підставі матеріалів рекомендованої літератури і підручників студенти повинні усвідомити відмінність олігархічного правління в грецьких полісах від демократичної республіки, вміти пояснити історичну трансформацію олігархічного правління в мо нархію.
Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.
Нова держава — Боспорське царство — об’єднувала територію Керченського і Таманського п-овів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону.
Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.
Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргів ці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальни-
ки, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі
й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.
Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повин ностей стосовно царя.
Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.
Водночас з рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різ них щаблях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю
і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земель ними угіддями.
Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.
В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з I ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежують-
ся впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н. е. й лише Крим залишився в руках Візантії.
Можна погодитися з відомою в історичній науці думкою, що, незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.
Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси1.
2 питання. Держави степовиків. Скіфи. Сармати. Гуни
У цьому питанні студенти повинні усвідомити специфіку дер жавних утворень степових народів. Зазначимо, що державні утворення степовиків-кіммерійців (VIII—VII ст. до н. е.), скіфів (VII ст. до н. е.—III ст. н. е.), сарматів (II ст. до н. е.—2 ст. н. е.), гунів(V ст. н. е.—VI ст. н. е.) були своєрідними варіантами так званих східних деспотій.
Східна деспотія — це перша в історії людства форма державного правління. Вона мала унікальні, лише їй притаманні риси. Так, у державах Сходу значну роль у суспільному житті відігравали відносини общинного устрою, патріархального побуту. Рабовласництво тут мало колективний або сімейний характер і тільки державні раби цілком належали монархові.
Такий устрій існував у багатьох стародавніх державах Сходу, але в більшості випадків влада в них належала не лише правителеві, а всій можновладній верхівці. Деспотія існувала в історії не як стабільний устрій, що існував тривалий час, а як рідкісна ситуація, вельми коротка в часі.
Грецькі та інші писемні джерела, пам’ятки матеріальної культури найповніше донесли до нас історію утворення державності та права у скіфів. Ці іраномовні племена, які з’явилися в степах України в VII ст. до н. е., займалися переважно скотарством, вели кочовий спосіб життя й перебували на стадії розкладу первіснооб щинного ладу.
Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне, скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії та оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони й раніше, на початку VII ст. до н. е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лівії), що позначилося на скіфській культурі.
Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — Причорномор’я — вони підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії.
Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися й самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя та звичаї.
Великий вплив на розвиток культури й соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів темними варварами, вже в III ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахаріс, товариш афінського філософа й реформатора Солона. Для їхньої суспільної організації спочатку характерним був лад військової демократії.
За свідченнями грецьких істориків Геродота й Фукідіда, скіфи були дуже войовничі, жоден народ не міг би їм протистояти, якби вони були єдині. Відомо, що скіфи 513 року здобули блискучу перемогу над перським військом Дарія I. Ця скіфо-перська війна ввійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо, заліза та рабів.
У IV ст. до н. е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфрон тація між Македонією та Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.
Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була дедалі потужніша інвазія на землі Скіфії савроматів — такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати знищували й виганяли зманіжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.
Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселенцями півдня України — сарматами, готами, аланами.
До складу Скіфії входило чимало різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.
У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (пев но, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кож на з яких мала потрійну структуру.
Державний устрій і система управління у скіфській державі розвивалися як рабовласницька монархія з ознаками східних деспотій. Так, при наявності спадкової влади кандидатуру кожного нового царя і його наступників затверджували на народних зборах.
Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя.
В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі справи й навіть вирішувалася доля царів.
Народні збори, а також рада старійшин і племінних вождів мали повноваження брати участь у вирішенні важливих державних питань. Тут ми бачимо інститути управління родоплемінного періоду.
Територія держави скіфів поділялася на округи-номи, які свого часу були племінними територіями, на чолі з номархами.
Правова система у скіфів складалася зі звичаїв, постанов царів і рішень народних зборів та ради старійшин. Правові звичаї часто закріплювалися в культових обрядах — похованні, побратимстві тощо.
Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя та безсмертя душі, багата уява й бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали згори величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри — підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців й оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток).
Існували також військові звичаї, сімейні. Наприклад, у сім’ї, яка у скіфів була полігамною, звичаї вимагали ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка. Жінка належала чоловікові й після його смерті переходила у власність спадкоємця. Спадщина передавалася лише по чоловічій лінії. Одружені сини мали право на виділ ще при житті батька, а батьківське майно неподільно переходило до молодшого за віком сина (система мінорату, від лат. minor — менший).
Військові звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів тощо.
Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславилися на весь Стародавній Світ.
Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність. Головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителів неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів був піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Грізним і поважним був бог Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими згори сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їхньою кров’ю скроплювали ці мечі.
У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функ ції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населен ня Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Фактично це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну.
У скіфських землях існували особливі, священні місця, де про водилися великі загальні свята. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.
У цивільних правовідносинах у скіфів був розвинений інститут власності. Існувала приватна власність на домашніх тварин, стада, які були мірилом багатства, житло, господарський інвентар, посіви тощо. Цивільні операції з приватною власністю зумовили появу цивільних зобов’язань. Угоди укладалися усно і закріплювалися присягою. Але земля знаходилася у власності царя й регулярно перерозподілялася між родовими общинами шляхом жеребкування. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племені, їхніх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини й виконували різні повинності.
У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувалися здебільшого в домашньому господарстві, для охорони стада. При розпаді первісно-общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер.
Скіфи знали поняття злочину і визначали покарання за злочин. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Карали не лише за сам злочин, а й за замір. Тяжкими злочинами були також убивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. Серед покарань практикувалися страта, відтинання правої руки, вигнання. За порушення звичаїв і відступ від віри предків призначалася смертна кара. У звичаєвому праві визнавалася кровна помста. Таким чином, звичаєве право у скіфів було основою правових відносин і являло собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави.
Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті, запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, молоко, сир, привізне грецьке вино, хліб, здобутий як данина від підвладних скіфам землеробів.
У III ст. до н. е. на скіфів почали тиснути нові кочові племена — сармати, що прийшли з берегів Волги. З II ст. до н. е. до II ст. н. е. вони панували в степах Північного і Східного Причорномор’я. Це близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор’я.
За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками. Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи.
Суспільна організація сарматів — це союз племен, таких, як язиси, роксолани, алани. Кожне з племен прагнуло зверхності. На чолі об’єднання племен стояли царі. Столиця сарматів — м. Танаїс (на узбережжі Азовського моря).
На відміну від скіфів у сарматів роль жінок у роді була значно вищою. Геродот повідомив у своїх дослідженнях, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки. Це свідчення грецького «батька історії» підкріплене археологічними знахідками. Так, у жіночих похованнях сарматів часто знаходять зброю, ритуальні знаряддя, що дає підставу зробити висновки про те, що жінки в сарматів нерідко виконували функції жриць.
Спілкування сарматів із греками та римлянами, на думку грецького історика Страбона, зіпсувало природний стан сарматів, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і втіх, прагнення задоволення, що зробило їх ненажерливими.
Наприкінці 1 ст. н. е. в Надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани жахали все осіле населення. В III ст. н. е. алани пев ний час перебували в спілці з готами, які прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.
У II—IV ст. в Приураллі з’явився кочовий народ, що походив з тюркомовних хунну. Цей народ прийшов у II ст. з Центральної Азії. В IV ст. в період Великого переселення народів гуни рушили на Кавказ, Північне Причорномор’я, підкоряючи племена аланів, готів, герулів, гепідів, слов’янські та германські племена.
Великий вождь Аттіла (правив в 434—453 рр.) заснував міцний союз племен на величезній території з осередком на Дунаї (Угорщина). Суспільний устрій гунів при Аттілі не вийшов зі стадії військової демократії, хоча в них зростала майнова нерівність, поширилася практика рабовласництва, влада вождя перетворилася на спадкову.
Гуни залишалися кочовиками. На підкорені племена вони накладали данину і примушували брати участь у військових походах. Після смерті Аттіли (453) союз племен фактично розпався. Поступово гуни розчинилися серед інших народів.
Так на зміну одним приходили інші стародавні народи у південній Україні, які спричинилися до розвитку господарювання і держав ної організації України. Місце їх зайняли слов’яни, українці.
Слід враховувати, що державно-правовий розвиток південних земель сучасної України вплинув лише опосередковано на виник нення української державності і права. Лише слов’янська держав ність і право стали тим історичним підґрунтям, на якому базувалася українська державно-правова традиція.
3 питання. Ранньослов’янська державність
В II ст. н. е. сарматів завоювали германські племена готів. Готи не належали до степовиків і представляли німецькі племена. Як писав Михайло Грушевський, готи посунули з-під Вісли на полуднє. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували аж до Чорного моря, розігнали аланські племена й осіли від Дунаю до Азовського моря. Були вони войовничі, часто ходили грабувати римські землі й грецькі міста в Криму і наробили цим великого галасу.
За формою правління держава готів була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв король, який в управлінні спирався на військо.
Готи засвоїли попередню скіфо-сарматську культуру і створили свою. Вони прийняли християнство, створили рунічне письмо, мали флот, кораблі для якого завойовували під час походів.
Готська держава дійшла до значної сили за часів правління короля Германаріха. Столицею готської держави було «Дніпрове місто».
Готи вплинули на слов’ян, особливо в розвитку військової техніки і знаряддя, про що свідчать слова готського походження, що залишилися в українській мові — меч, шолом, князь тощо2.
375 року держава готів була зруйнована гунами. Але готи залишалися ще тривалий час у Криму і Тамані, заснувавши Тмуторокань. А «красних дів готських» (красний давньоукр. — красивий) згадує автор «Слова о полку Ігоревім» ще наприкінці XII ст.
Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці «Германія» розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.
Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е.
У I—II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з «варварами» поблизу свого кордону.
В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі. «Зіслов’янщилася вся земля наша і стала варварською», — писав імператор Костянтин Порфирородний3.
Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних «гніздах». Група таких «гнізд»-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.
Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.
У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).
Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.
Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.
Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.
Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публіч ної влади в українських племен.
Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.
У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.
Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і
70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.
Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управ лінням.
Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.
Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.
Вивчення співвідношення категорій «релігія»-«мораль»-«право» передбачається в перших темах курсу «Теорія держави і права». Студенти повинні навчитися оперувати набутими знаннями з інших предметів для аргументації та ілюстрації тих або інших історичних явищ правового характеру.
Зазначимо, що й у сучасних країнах релігійно-общинного права (ряд країн Азії, Африки, Океанії тощо) часто релігійні норми, що санкціонуються державою, стають нормами права.
Дуже корисним для студентів буде ознайомлення з Велесовою книгою, яка дає цікавий матеріал з життя слов’ян того періоду.
Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.
З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.
Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.
Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.
Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин — зародки феодального ладу.
В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.
В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.
Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і «примучили дулібів». Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище VI—VII ст.
Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.
Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.
На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-
слов’янської території займали племена тиверців і уличів.
На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.
За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.
Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх «мужами мудрими й тямущими». Піднесено розповідає «Повість временних літ» про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.
Головним центром полян, які розселилися в середньому По дніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про
заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом.
І була у них сестра Либідь.
Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім «Русь» пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.
Вивчаючи літературу з даної теми, студенти повинні звернути увагу на походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: «В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київ щині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ»4. Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.
Студентам рекомендується ознайомитися з цими літописними свідченнями, користуючись текстами підручників і літературою.
Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.
Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.
1.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
Теми рефератів
1.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Військова демократія — система управління в ранньофеодальних державах. Військова демократія — це здійснення влади вождями-князями за допомогою війська в умовах збереження родоплемінних інститутів.
Гопліт — у грецьких полісах — воїн важкоозброєного пішого загону.
Держава — це єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни та її населення, має для цього спеціальний апарат управління, створює обов’яз кові для всіх норми і є суверенною.
Деспотія — (від грецьк. despoteia — необмежена влада) — це така форма державного правління, при якій деспот (монарх), спираючись на силу військово-бюрократичного апарату, користується необмеженою спадковою владою по відношенню до своїх підданих, які є цілковито залежними від свавілля влади.
Звичаєве право — система організації родоплемінного суспільства. Невід’ємне від релігійної моралі. В рабовласницьких і ранньофеодальних державах існувало до появи писаного права.
Колонізація — в рабовласницьку добу це засвоєння нових територій, організація соціально-економічного, політичного і культурного життя за зразком прабатьківщини.
Літургії — в грецьких полісах це роздача грошей для видовищ, оплата за державну та військову службу.
Монархія — форма державного правління, за якої верховна дер жавна влада здійснюється одноосібно й передається в спадок. Існують різновиди монархій: абсолютна, обмежена, дуалістична, виборна, в стародавніх народів монархія існувала у формі східної деспотії.
Монотеїзм — віра в одного бога. Монотеїзм прийшов на зміну язич ницькій релігії.
Поліс — (від грецької polis — місто-держава) — це особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Стародавньої Італії.
Плем’я — основа політичної організації первісних суспільств і ранньодержавної організації. Це великі групи людей, що проживали на одній території і вели походження від спільного предка, але відрізнялися побутом і звичаями.
Республіка — (від лат. res publika — суспільна справа) — це форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.
Рід — це велика родина, що проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі, злучена зв’язками крові та спільними інтересами.
1.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
1.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
1.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Витоки: Від найдавніших часів до I пол. IX ст.(Історія України в прозових творах і документах). К., Україна, 1995.
Геродот. История. — М., 1961.
Геродот з Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. — Київ, Довіра, 1992.
б) література
Брайчевський М. Скіфи. Конспект історії України. Нова концепція. // Старожитності. — 1991. — Ч. 4.
Брайчевський М. Антське царство. Конспект історії України. Нова концепція // Старожитності. — 1991 — Ч. 5.
Василенко Г. К. Руси. — К., 1990.
Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. М. — Л., 1949.
Ганусенко І. М. Київська Русь і Північне Причорномор’я // Укр. істор. журнал. — 1961. — № 6.
Кадєєв В. І. Про державний лад Херсонеса в перших століттях н. е. // Укр. істор. журн. — 1971. — № 9.
Пархоменко М. Початок історично-державного життя на Україні. — К., 1925.
Ребіндер Б. Влесова книга: життя та релігія слов’ян. К., 1993.
Смирнов А. П. Скифы. — М., 1966.
ТЕМА 2
Українська держава і право
часів Київської Русі та періоду
Галицько-Волинської держави
1. Поява і розвиток Київської держави.
2. Суспільний лад Київської Русі.
3. Адміністративно-державний устрій Київської Русі.
4. Право Київської Русі.
5. Суд і процес у Київській Русі.
6. Державний устрій і право Галицько-Волинської Русі.
2.1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Поява і розвиток Київської держави
При вивченні даної теми курсу необхідно згадати ті об’єктив ні суспільно-політичні процеси, що тривали протягом перших століть нашої ери в слов’янських землях. Кінцевим підсумком цих процесів був перехід від «військової демократії» до перших держав-княжінь і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права.
Зазначимо, що добу племінних княжінь (VI—VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у «По вісті временних літ» підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.
Тож, уже в VI—VIII ст. українські землі — ще до приходу варягів — мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.
Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східно слов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.
Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.
Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.
Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.
Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях «із варяг у греки»), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історич ного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.
Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. «Повість временних літ» та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.
Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.
Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).
На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.
Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.
Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.
Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.
Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактич не врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.
Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — рес публіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.
За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.
Князь Олег, як вказує «Повість временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.
Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.
Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.
Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.
Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.
Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.
946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.
Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янсь ких земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.
Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.
Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.
Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього «полюддя».
Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.
У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.
Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права «Руська Правда».
Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм. Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.
Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 ок ремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).
2 питання. Суспільний лад Київської Русі
Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.
Все населення Київської Русі поділялося на три категорії:
вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.
Князь та його дружина («княжі мужі») стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.
Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».
Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.
У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» — бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» — бояри менші5. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.
В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими», «луччими людьми».
Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.
Користуючись рекомендованою літературою, студенти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.
Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.
Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.
Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.
Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода жу, міни, дарування.
Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.
Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.
До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебіль шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.
Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.
Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.
Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.
Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм ців синів, його майно переходило до феодала.
Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки (данина). Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.
Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання «купи» закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.
Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.
Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.
Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.
Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Студентам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами «Руської Правди».
Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих «церковних людей».
Серед людей, опікуваних церквою, були так звані «ізгої» — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.
3 питання. Адміністративно-державний устрій
Київської Русі
В даному питанні зверніть увагу на те, що в адміністративному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.
«Руська Правда» згадує стару адміністративну одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.
За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.
Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.
Студенти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя.
В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: «ряд», «докінчання», «цілування». Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.
Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про «обов’язкову учасницю княжого правління», але Дума не мала сталої форми й оз наченої компетенції. «Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися6.
Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради «ліпших людей» існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» говорить, що він щоденно радився з боярами.
Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — «не ображати народу».
Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.
Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч «старшого города» (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.
Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в «кормління» землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав7.
В історичній літературі вважається, що природа віч в різних землях Київської Русі була однакова, але, за визначенням М. Гру шевського, віче мало значнішу вагу в північних землях (Новгород, Псков), ніж у Києві.
Студенти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс це посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.
Студентам необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір — місце, де зосереджувався суд і розправа.
Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при «муках» (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.
«Ябетники» — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців («сочення»). Гриді — придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління»). Бояри і мужі становили дружину старшу.
Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.
Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців — данщиків, пошлинників (митників) та ін.
Старовинною формою збирання данини було полюддя — форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).
Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).
На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.
Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, стар ців, добрих людей тощо.
Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.
Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з народного ополчення (так зване земське військо) на чолі з тисяцьким. Земське військо скликалося тільки під час війни. Окрім цього існувало постійне військо у вигляді князівської дружини і дружини бояр. Військо складалось із кінноти й піхоти.
Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правних стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави.
Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.
В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.
4 питання. Право Київської Русі
В даному питанні студентам необхідно звернути увагу на те, що джерелом права в Київській Русі були пам’ятки українського звичаєвого права, акти державної влади, різного роду договори, збірки норм писаного права, зокрема перша така збірка — «Руська Правда», а також норми, що прийшли з права Візантії (рецепція візантійського права).
Студентам необхідно усвідомити, що право звичаєве через те, що воно з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть.
Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній провінції були свої особливості. Доклад но про це йшлося вже в першій темі.
Окрему групу правових норм у Київській державі становили договори. За змістом їх можна поділити на міжнародні угоди; договори, які укладалися між князями; а також договори між князями і народом.
Серед міжнародних договорів найдавнішими пам’ятками вважаються договори київських князів з греками: два договори кн. Олега (907 і 911 рр.); договір князя Ігоря (945 р.) і договір князя Святослава (971 р.)Цікаво, що у договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся.
Крім того, в міжнародних договорах Київської Русі згадуються так звані «закон і покон вірний»,а також «устав руський» як норми, які діяли в Київській державі. Зауважимо, що руське право вміщували лише три перші договори, які укладали Олег і Ігор. Договір 971 року вміщував лише візантійське право.
Руське право являло собою добре створене, самостійне законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Така система права відповідає розвинутому суспільству. Це є безумовним свідченням про те, що в Київській Русі законодавство існувало задовго до «Руської Правди».
Слід зазначити, що відмінність договорів того часу від сучасних полягала в тому, що договори київських князів урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали правний світогляд населення.
З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст.13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.
Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.
У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.
Відомий історик і політичний діяч М. Грушевський так оцінив значення договорів Київської Русі з греками: «Самі по собі дуже змістовні, вони з’єднані з одночасними арабськими і візантійськими відомостями і пізнішими ремінісценціями «Повісті», дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не менш двадцяти залежних від цього «світлих і великих князів і великих бояр» (як називає їх договір 911 р.). Таку ж приблизну кількість послів бачимо тринадцять років після того в Константинополі з княгинею Ольгою: ця система трималася в Х ст. досить стійко…»8
Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.
Зазначимо, що врегулювання деяких настирливих потреб у галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.
Як правило, «устави» були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.
Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою «Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.
1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступ ки залежним категоріям населення — закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в «Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46 (53) Тр.), про банкрутство (ст. ст. 48—49 (54—55) Тр.), про закуп ництво (ст. 50—53 (56—62) Тр.), про холопцтво (ст. ст. 99—110 (110—121) Тр.). Поряд з детальною регламентацією зобов’язаль них відносин «Устав Володимира Мономаха» встановлював прин ципи сімейного, спадкового та опікунського права.
Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.
Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946—947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею «уроками» керувалися в судочинстві.
Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточ но визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.
Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.
«Устав» затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.
Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Під церковне судочинство підпадали всі так звані церковні люди: ігумен, чернець, священик, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші.
В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.
Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.
До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.
Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них — «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон». «Номоканон» в Україні був відомий під назвою «Кормчих книг». Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До «Еклоги» входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: «Судебник царя Константіна», «Закон судний людям», «Книги законнії».
Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою грецького права з урахуванням українських звичаїв і традицій.
Розкриваючи питання про розвиток права в Київській Русі, студенти мають зрозуміти значення найважливішої пам’ятки історії українського права — «Руської Правди».
«Руську Правду» було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII ст. (1738 р.). Татищев знайшов «Новгородський літопис», до рукопису якого було приписано «Руську Правду». Після Татищева було згодом знайдено багато списків «Руської Правди».На сьогодні їх відкрито майже три сотні9.
Найстаріший список — це так званий синодальний XIII ст., який знайшли у «Кормчій Книзі». Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список — Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.
Зазначимо, що «Руська Правда» — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст. Він складається з: 1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про
норми права з VIII ст. і поділяється на «Правду Ярослава»
(ст. 1—18), «Правду Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний»
(ст. 42), «Урок мостників» (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Ака демічний список10.
2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки11.
3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.
В цілому «Руська Правда» являє собою збірку феодального права Київської Русі. Її норми закріплювали привільоване становище феодалів та їх оточення, вони захищали життя і майно панів ного класу.
Головний зміст «Руської Правди» складається з норм права кримінального та цивільного. З іншого погляду, М. Грушевський стверджує, що руське право не поділяється на кримінальне та цивільне, оскільки всюди воно знало однакову «образу» (яка замінювала сучасний нам термін «злочин», а також «шкоду»). Між іншим, у сучасних підходах до вивчення проблеми такий розподіл існує.
Зазначимо, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 (43) Акад. «Урок мостників»).
До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.
До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.
Чимало в «Руській Правді» є норм процесуального характеру: про «заклич» або «заповідь на торгу», про «Ізвод перед 12 человіки», про «свод в городі, в землях», про «гоніння слідом», про шукання на суді «послухів і видоків», про «роту», про «наклади». Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.
Студентам рекомендується ретельно вивчити текст «Руської Правди» і знайти конкретні приклади для характеристики правових інститутів цивільного і кримінального права.
Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в «Руській Правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.
Слід зазначити, що хоча й не було в тексті «Руської Правди» самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у «Правді Ярослава» говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у «Правді Ярославичів» ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.
Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська — на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі князівських офірувань.
Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.
В «Руській Правді» є норми (ст. ст. 93, 95 Короткої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції — в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати мог ли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.
З іншого боку, за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100). Правові норми надавали матері право «дітям волі не давати», виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.
Одночасно зі спадковим правом існувало опекунське право.
Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. «Руська Правда» регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.
Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Так, Суд Ярослава Володимировича, що являє собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включає норми тільки кримінального права, Суд Ярослава Володимировича стосується тих правових інститутів, які відносяться до цивільного права. Такими статтями будуть ст. 41—42 (47—48) Тр.12 про форму укладення договору позики, ст. 43 (49) Тр. про форму укладення договору поклажі, ст. 44—45 (50—52) Тр. про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.
Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у «Руській Правді» зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.
Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 «Ширшої Правди» лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлює порядок сплати боргу.
Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).
Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В «Ширшій Правді» розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).
Кримінальне право за «Руською Правдою» з самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.
«Руська Правда» знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.
Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
«Руська Правда» виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пиру», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо злочинець «став на розбій» і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування» (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.
Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.
В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1,2 СП, ст. 1,2 ШП), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.
У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 СП, ст. 1,2 ШП). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 ШП). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.
Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 ШП). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.
Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу (ст. 5 КП). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 ШП: із зменшенням суми до 20—30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) — за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим пред метом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.
Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприк лад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 ШП).
Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.
Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та бобра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72—73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.
Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби
з хліву (ст. 41), зерна з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з вулика
(ст. 75—76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як «із злого задуму». Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена т. зв. формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях «Руської Правди». Таким чином, у «Руській Правді» була постав лена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.
5 питання. Суди і процес у Київській Русі
Студентам необхідно розібратися в системі судів у Київській Русі, з’ясувати особливості процесуальних звичаїв і норм, користуючись текстом «Руської правди» і рекомендованою літературою.
Зазначимо, що серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.
Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.
Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити «дику кару». Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.
В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.
До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.
В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.
До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.
Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.
Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в «Руській Правді». Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» та про «гоніння сліду». «Звід» — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.
«Гоніння сліду» полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повин на була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.
У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити «заклики» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.
Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.
Потерпілий — особа, що «гнала слід», — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.
Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного «Руська Правда» називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.
У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.
Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.
За нормами «Руської Правди» у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом.
6 питання. Державний устрій і право
Галицько-Волинської Русі
В цьому питанні необхідно мати на увазі, що з II пол. XII ст. Київ уже не відігравав тієї визначної політичної ролі, яка була притаманна йому здавна. До цього спричинилася боротьба за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Довгорукого) втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом: «Кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого… людей убивали і забирали в неволю13».
Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами.
Таким чином, осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.
Зазначимо, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. До Києва її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей час до Києва було приєднано й Галицьку землю.
Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії.
Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний).
В 1199 р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. — Львів.
Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).
Студенти повинні зрозуміти особливості суспільного розвитку, управління, розвитку права в Галицько-Волинській державі.
Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.
У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.
Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 ро ку боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).
Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.
Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв’язки
з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.
Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника.
Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством.
Чимало цікавого з історії Галицько-Волинської держави дає Галицький літопис. «Бояри галицькі, — читаємо в ньому, — Данила князем собі називали, а самі всю землю держали». Одночасно князь Данило вів енергійну боротьбу з так званими «людьми татарськими». «Татарські люди» підтримували монголів і займали досить велику територію на Волині, по Бугу, Случу і Тетереву. Автономні громади «людей татарських» фактично завадили Данилові скласти з України-Русі дуже сконцентровану державу і усіма її силами дати відкоша татарам.
Галицько-Волинська держава розширює свою територію на північ і частково на захід. До складу її входять не тільки старовинні галицькі землі, а й земля Ятвязька (частина Литви), Берестейська. Князь Данило тимчасово поширює свою владу на Київ. Відомо, що син Данила Лев змагався навіть за приєднання Кракова до Галицько-Волинської держави.
Розширюючи свою територію, Галицько-Волинська держава зав дяки невпинній енергії таких талановитих князів, як Роман Мстиславович, Данило Романович, Лев Данилович, встановлює тісні зв’язки з західними державами, веде торгівлю з німцями, чехами та ін. Князі галицько-волинські в офіційних актах величають себе князями всієї Русі.
Зауважимо, що для всіх українських князівств залежність від монголів була тяжкою. Князі мали обмежений суверенітет на власній території. З 1242 р. вони повинні були отримувати в хана спеціальний дозвіл — ярлик, який гарантував право на князювання. З 1257 р. монголами було введено інститут баскачництва (адміністративно-фінансове управління), що привело до спроби галицького престолу заручитися підтримкою римського папи в боротьбі проти Золотої Орди.
Але римська курія переслідувала інші цілі: намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», 1248 р. він припиняє зв’язки з Римом. Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами.
1252 р. переговори Данила з папським престолом поновилися. Розраховуючи на допомогу папи в боротьбі проти татар, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою був коронований у Дорогочині 1253 року. З відтоді галицьких князів почали йменувати королями Русі. Набули поширення визнані в Європі символи влади — корона, герб, прапор, печатка. Але папа лише цим і обмежився. Данило не отримав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.
Галицько-волинські князі мали вплив на церковну організацію. Лише з їхньої санкції Київський митрополит призначав єпископів.
З 1303 р. в Галичі було засновано власну митрополію. Та вона існувала недовго. В 1309 р. новий митрополит Петро Ратенський став митрополитом «всія Русі» і своєю резиденцією зробив Москву, а згодом Галицька митрополія взагалі була ліквідована.
Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. Як «суддя князівського двору», він входив до Боярської ради. В його обов’язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.
Серед чинів двору згадується печатник, стольник, оружник, отрок, ловчий, конюший, ключник. Печатник відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами з їх складання, зберігав князівські грамоти та інші державні документи, керував князівською канцелярією. Стольник відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Оружник відповідав за князівське військо. Отрок супроводжував князя в військових походах.
В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Так, в апараті посадників були биричі (збирачі податків), мостники (збирали платню за проїзд через мости), митники (збирали мито) та ін.
Місцеве управління будувалося за системою «кормління». В об щинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами.
Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.
Галицько-Волинській державі відома й така система управління, як дуумвірат (спільне правління Данила Галицького та його брата Василька, а також Лева Галицького і Володимира Волинського).
Всі значні посади в центральній і місцевій адміністрації займали, як правило, бояри. Галицько-Волинська федерація мала й інші особливості. Тут дуже широкі повноваження мала Боярська рада. До неї входили великі землевласники, єпископи, посадові особи князівської адміністрації. Практично жодного рішення князь не міг прийняти без згоди цієї установи.
Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, часом і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. В окремі періоди влада бояр посилювалася й князь навіть не мав права осібно підписувати важливі державні документи.
В Галицько-Волинському князівстві, як і в інших землях Русі, існувало віче. Але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь, іноді віче збиралося стихійно. Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, «Руська Правда», князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право.
Застосування звичаїв та «Руської Правди» в Галицько-Волинсь кому князівстві не мало відмінностей. «Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, відбилася на II Статуті Великого князівства Литовського, що діяв у Галицько-Волинській землі, відомого під назвою Волинський.
Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, «уставів», різного роду прав, які надавалися підлеглим, тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права України-Русі.
Із князівських грамот відомі грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстиславу Даниловичу та міста Кобрина його дружині Ользі, дві грамоти князя Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Збереглася грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права. В князівських грамотах вміщувалися норми, що здебільшого встановлювали різного роду привілеї.
Зацікавлюють міжнародні договори князів з Прусським орденом. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. В цих договорах встановлювався оборонний союз між Галицько-Во линською державою та Прусським орденом. Літописи вказують на існування договорів князів з народом, але текстів таких договорів не збереглося.
В кінці XIII ст. в українських землях з’являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Детальний розгляд дії магдебурзького права в Ук раїні робиться в третій темі.
Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та «устави». Зокрема, поширеними були «устави» Київської Русі — «Устав Володимира Великого» (Святого) та «Устав Ярослава Мудрого».
Закінчуючи розгляд питання, наголосимо, що негативну роль в історії Галицько-Волинської держави зіграло також боярство. Його постійна боротьба за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. Однак до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім захід не Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини) увійшли до складу Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.
2.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
Теми рефератів
2.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Баскак — спеціальний представник Золотої Орди, який слідкував за повнотою та своєчасністю надходження данини.
Варяги — так на Русі наприкінці VIII—IX ст. називали мешканців Скандинавії — учасників військових походів.
Васалітет — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сюзеренів).
Великий князь — титул князя, який очолював феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі.
Вервь — 1) сільська (територіальна) община, яка являла собою спілку індивідуальних господарств, у власності яких знаходилося житло, засоби і продукти праці; 2) орган селянського самоуправління.
Воєвода — воєначальник. У соціальній ієрархії Київської Русі стояв нижче князя і вище боярина.
Волость — у Київській Русі з к. XI ст. територія, підвладна князеві. У XII ст. була тотожня «землі» й означала певну, як правило, велику область.
Вотчина — комплекс феодальної земельної власності (земля, будів лі, реманент) та пов’язаних з нею прав на феодально залежних селян.
Віра — штраф за вбивство вільного в Київській Русі.
Данина — первинна форма економічної реалізації феодальної земельної власності. Платежі, які збиралися в натуральній, пізніше в грошовій формі (податки).
Десятинна система управління — це родо-племінна система управління ранньодержавних слов’янських об’єднань VI—I пол. IX ст., що грунтувалася на розподілі чоловіків-воїнів на десятки, сотні і т.д.
Домен — феодальна земельна власність.
Князь — у східних слов’ян вождь, воєначальник племені (союзу племен), який обирався з числа родоплемінної знаті. В період раннього феодалізму — голова держави.
Патріархальне рабство — це форма експлуатації, при якій праця рабів не була основою економічного життя, а застосовувалась обмежено.
Церковна десятина — в Київській Русі податок на користь церкви (10% прибутку).
2.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
2.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
2.6. ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ
На підставі вивчення текстів міжнародних договорів Київської Русі доведіть, що до появи «Руської Правди» в Київській Русі існувало так зване руське право.
На підставі тексту «Руської Правди» доведіть, що в цьому документі розрізнялися поняття «право власності» і «право володіння».
Перелічіть випадки неправомочного володіння, зазначені в «Руській Правді».
Проілюструйте на прикладах норм «Руської Правди» правовий зміст поняття «відшкодування збитків». За які злочини призначалася така санкція?
Перелічіть об’єкти права власності, що згадуються в «Руській Правді».
Розкрийте правовий зміст і процедуру укладання цивільно-правових договорів, що регулювалися нормами «Руської Правди».
Поясність поняття і види банкрутства на прикладах норм «Руської Правди».
Проілюструйте на прикладах норм «Руської Правди» процедуру успадковування по колу осіб.
Проведіть рольову гру на тему: «Судовий процес у Київській Русі» із зазначенням усіх стадій судового провадження: заклич (позов), попереднє слідство («звід», «гоніння слідом»), слідчі дії позивача-потерпілого, судовий розгляд, докази, вирок і його виконання. Наприклад, у княжому суді «дійовими особами» були: князь (тиун, посадник), свідки (видоки, послухи), потерпілий, злочинець. Були присутні ябетник, метальник, вірник, істці. З дорадчим голосом — старці (представники від громадськості).
2.7. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Древнерусские княжеские уставы XI—XV ст. / Под ред. Шаповалова Я. Н. — М., 1976.
Літопис Руський. Перекл. Л Махновця. — К., 1989.
Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1995.
Материалы к изучению истории государства и права СССР. Русская Правда. Текст, введение, комментарий, предметно-терминологический указатель. — М., Росвузиздат, 1962.
Памятники русского права. — М., 1952. Вып 1. Вып 2.
Повесть временных лет. В 2 ч. — М.; Л., 1950.
Российское законодательство X—XX веков. В 9-ти т. — Т. 1. Законодательство Древней Руси. — М., Изд. АНСССР, 1984. — С. 47—129.
б) література
Балушак В. Г. Полюддя: Прагматична дія і ритуал // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.
Білецький Л. Руська правда й історія її тексту / За ред. Ю. Книша. — Вінніпег, Б.В., 1993.
Бочарников Д. М. Грушевський про історію створення та кримінальне право Руської Правди // Право України. — 1996. — № 11.
Бочарников Д.Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом державного управління суспільством в Київській Русі // Право України. — 1997. — № 11.
Брайчевський М. Адміністративна реформа Володимира Святого // Записки НТШ. — Т. CCXXV. Праці історично-філософської секції. — Львів, 1993.
Брайчевський М. Ю. Київська Русь. Конспект історії України. Нова концепція. // Старожитності. — 1991. — Ч. 6.
Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.
Вовк Т., Отрощенко В. До питання про так зване золотоординське іго в Україні // Сучасність. — 1997. — № 5.
Воробейкова Т. У. Древнерусское государство и право. — К., 1982.
Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.
Дедов Н. Н. Древнерусское государство и право. — Свердловск, Б.Н., 1958.
Запровадження християнства на Русі. — К., 1988.
Исаев М. Уголовное право Киевской Руси // Ученые труды ВИЮИ. — 1946. — № 8.
Козуля О. Я. Национальная символика Украины. — К., Б.В., 1992.
Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX—XIII в.в. — К., 1985.
Котляр М. Ф. «Руська земля» в літописах XI—XIII ст. // Укр. істор. журнал. — 1976. — № 11.
Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1983.
Падох Я. Суди і судовий процес Старої України. — Нью-Йорк; Львів, 1990.
Мазур О., Довгань П. Іван Берладник і князівська влада в Галицькій землі // Вісник ЛДУ. Сер. історична. — 1995. — Вип. 30.
Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси: Очерки по истории X—XII столетий: Киевская Русь. — М., Наука, 1993.
Приходнюк О. М. Слов’янське населення середнього Подніпров’я напередодні утворення Київської Русі // Український історичний журнал. — 1972. — № 2.
Ричка В. М. Про формування Київської землі (X — перша пол.
XI ст.) // Укр. істор. журнал. — 1983. — № 1.
Ричка В. М. Про адміністративно-територіальний устрій давньоруської землі у XI—XII ст. // Укр. істор. журнал. — 1983. — № 2.
Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI—XIII вв. — М., 1955.
Свердлов М. Б. От Закона Русского к Русской Правде. — М., Юрид. лит., 1988.
Толочко П. П. Історичні портрети. — К., 1990.
ТЕМА 3
Державно-політичний устрій
і право в українських землях
литовсько-польської доби
Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського і Польщі.
Етапи зближення Литви й Польщі.
Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Речі Посполитої.
Поява українського козацтва.
3.1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Державно-політичний устрій і право
в українських землях у складі Великого князівства
Литовського і Польщі
При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.
1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.
Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.
Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе «королем Литовським і Руським», був православним, а мати його — «руська». З часом «руська віра», мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише «по-руськи». Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем14. Мовою «руською» (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої15.
Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пані-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.
Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших пов новажень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.
Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.
За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. «Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації»16 (Див. схеми № 1, № 2).
Схема 1
СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Схема 2
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Студенти мають усвідомити історичну еволюцію управління, що відбувалася в українських землях в к. XIV—XV ст. в межах Великого князівства Литовського.
Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.
Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.
Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «пут ну» службу. «Панцирні слуги» — найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.
Серед селянства були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.
Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: тяглові селяни, службові селяни і ремісники, чиншові селяни. Студенти повинні розібратися в особливостях їх становища і характері повинностей, користуючись підручниками. Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.
Невільні селяни — колишні холопи, челядь. З розвитком фільваркової системи становище селянства додатково погіршується: зросла панщина, збільшилися натуральні повинності, селян ство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво). До XVI ст. все селянство України було закріпачене.
Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.
Привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об’єднувалися в цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах — ще й власнику.
При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом — широкі економічні та культурно-освітні функції.
Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.
1468 р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була «Руська Правда», привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від «Руської Правди» вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.
Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується поло ження про підсудність панських людей суду пана.
Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті.
В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV—V — норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI — процесуального; в VII — кримінального права; в VIII — норми земельного права; в IX — лісного та мисливського; в X — цивільного права; в X—XI — кримінального та процесуального права.
Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права.
Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворював ся на невільного («отчича»).
Студентам необхідно звернути увагу на загальні економічні процеси, які викликали появу тих або інших норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки — господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.
Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.
Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни — одну волоку на дворище. Зверніть увагу, що волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.
Закінчуючи огляд пам’яток права доби Великого князівства Литовського, потрібно згадати про Литовську Метрику. Це державний архів Великого князівства. До Литовської Метрики віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.
Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:
великокнязівський суд — суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи;
територіальні суди — обласні, суди намісника, вищою інстан цією для них був суд воєводи;
домініальні суди — одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р. і привілеєм 1457 р.;
копні, громадські суди — подібні до общинних судів Київської Русі.
В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди, а з 1566 р. — підкоморні суди.
Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи.
Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю.
За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на
30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди. Підкоморні суди розглядали суперечки про землю. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту.
Таким чином, суди у Великому князівстві Литовському були невід’ємні від адміністрації.
Висвітлюючи дане питання, необхідно також звернути увагу на те, що по-іншому склалася доля Галицько-Волинського князівства.
Завдяки антидержавницькій позиції бояр, які допомогли польському королю приєднати територію Галицького і Волинського князівств, ця територія втратила свою незалежність. Вже в 1340 р. польський король Казимир здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності — коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Владу поляків у Галичині сприйняли нелегко. Експансію на схід Казимир зображував як хрестовий похід проти некатоликів, до яких він і його оточення ставилися як до людей культурно й морально неповноцінних, другорядних. Такі дії були головним стрижнем політики Польщі впродовж століть.
Всі привілеї тепер надавалися лише католикам. За таких умов багато галицьких бояр переходило у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус.
Польський король щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов’язуючи їх до військової служби. Польська та німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право.
Галич, Перемишль і Санок, так звана Червона Русь, разом з «коронними землями» увійшли в Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, а урядові посади могли займати лише католики.
Соціальні відносини в українських землях у складі Польщі розвивалися в напрямку створення замкнених суспільних верств–станів. Станова організація, якої фактично не було в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу.
Зверніть увагу, що на відміну від класів, які відображали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі врегульованих законом прав, привілеїв та обов’язків. Голов ні стани остаточно сформувалися вже в XV ст. Це — дворянство (магнати і шляхта), духовенство, міщани. Слід підкреслити, що станова приналежність була важливим критерієм правового та соціального становища людини.
1430 року боярство Галичини, яке перейшло в католицизм, було зрівняне з польською шляхтою. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. Тому згодом ця верства зникає. Шлях та з XV ст. мала панівне становище. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, окрім земської служби (повинності, пов’язані з обороною).Особа шляхтича вважалася недоторканною. Шляхта мала право займати державні посади.
1433 року на українські землі — Русь червону — польський король Володислав Ягайло поширив чинність польського земського права шляхом надання осібного привілею (частини так званого Єдлинського привілею 1430 р. про шляхетські вольності).
В правовому становищі селян XIV—XV ст. простежувалася залежність від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське.
В Польщі панщина офіційно закріплювалася в сеймових ухвалах. Одночасно із встановленням панщини селяни втрачали громадянські права, право власності на землю, право виходу з общини, право на судовий захист. Нешавським привілеєм 1454 р. панам надавалося право судити селянина з будь-яких справ.
Аналізуючи розвиток права в українських землях у складі Польщі, слід згадати такі збірники польських законів, як Вислицький Статут 1347 р., який складався з двох частин. До складу І частини Статуту входили передусім приписи, що торкалися судочинства, постанови з цивільного і кримінального права. В обох частинах — 59 первісних артикулів, згодом кількість артикулів збільшилася до 113. Крім цього, Статут доповнювався додатками, які схвалювалися на судових вічах у час королювання Казимира.
Слід згадати і Статут Вартський 1420—1423 рр. короля Володислава Ягайла. Це збірник норм старого звичаєвого польського права, написаний латинською мовою. Статут було ухвалено на першому правничому з’їзді Польщі й Литви, що відбувся у Варті 1423 р. Пізніше його було перекладено «руською» мовою і він вийшов під назвою «Статут короля Володислава ІІ даний Литві 1420—1423 рр.». Статут має низку норм, що стосуються права родинного і спадкового. Вміщується також кілька артикулів, які стосуються речового права. Підкреслюється термін давності — три роки і три місяці.
1505 року за дорученням короля Олександра канцлер Ян Ласький склав збірник законів польських, що були видані за час з 1347 по 1505 р.
Окреме місце серед норм права, якими управлялися землі Великого князівства, займало магдебурзьке право.
Відомо, що в Польщі вже з XII ст. почало осідати чимало німецьких колоністів, які принесли з собою свою організацію життя і право.
В XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі.
Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.
Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.
В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів — з 1329 року; Санок — 1339 року; Львів — 1356 року; Кам’янець-Подільський — 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.
Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.
У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших — була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в других — порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.
Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.
Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків — від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті («вагове», «помірне» тощо).
Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо.
Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті — бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного — обирало населення міста.
Щодо судів, то зверніть увагу, що фактично суд був невід’ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до міс цевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат.
Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку , пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою.
У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Практичного застосування набула лише та частина магдебурзького права, яка регламентувала діяльність органів самоврядування. Більше того, користуватися магдебурзьким правом могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування.
Відомі друковані збірки магдебурзького права — «Зерцало сак сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано.
Різновидом міського права в польських містах було так зване хелмінське право. Воно являло собою переклад магдебурзького права польською мовою з використанням звичаїв та юридичних норм польського міста Хелм. Таку переробку здійснив П. Куше вич в 1646 р. Вона отримала назву «Право цивільне Хелмінське».
Своєрідним різновидом міського права були також Шродське і Любекське право. Але вони не мали значного поширення в Україні.
2 питання. Етапи зближення Литви й Польщі
У даному питанні студентам необхідно засвоїти значення для українських земель підписання договорів між Литвою й Польщею — так званих уній. Кожну таку унію слід розглядати як певний етап змови польських і литовських феодалів з метою загарбання українських земель. Такими етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.
Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.
Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р. В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе «третім Римом» і почала збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари. Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою.
Відомо, що 1482 року кримський хан Менглі-Гірей зруйну-
вав і жорстоко пограбував Київ. Цар Іван III подякував йому за київський погром, а великий князь Литовський Казимир написав ханові, що розгром Києва — це «кара за гріхи». Цей факт яскраво свідчить про реальне становище українських земель у II пол.
XV ст., коли чужинецькі держави, маючи власні інтереси, вирішували долю України.
На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта — нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.
Шляхта домагалася привілеїв, якими користувалися магнати в Польщі й Литві. 1565 року в Польщі шляхта була урівнена в правах з магнатами, в інших землях — згідно з положеннями Люблінської унії.
В січні 1569 р. у Любліні король Сигизмунд Август скликав поль сько-литовський сейм, який проходив у гострій боротьбі. Литов ці
виступили зі своїм проектом унії, але поляки його не підтримали. Тоді литовці покинули сейм. Польська делегація самостійно прийняла рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти для неї було видано цілу низку привілеїв. А тих, хто виступав проти унії, було піддано репресіям. В таких умовах дрібна шляхта, незадоволена пануванням магнатів, перейшла на бік Польщі. Це змусило магнатів Радзивіла і Костянтина Острозького, які очолювали литовську опозицію, підписати унію.
1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповід но до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади мог ла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.
Потрібно зазначити, що в XVI ст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Мол давії, а з 1564 р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526 р. — до Австрії.
Четвертим етапом зближення польської і литовської частин Речі Посполитої стала Берестейська церковна унія. Студенти мають усвідомити, як в умовах польсько-католицької експансії, що розпочалася після Люблінської унії, українська знать, яка одержала привілеї і не хотіла розлучатися зі своїм високим соціальним статусом, стала зрікатися православної віри. Тільки лічені магнатські роди залишалися в православ’ї. Таким чином, відхід українського панства-верстви, яка могла впливати на політику Речі Посполитої, від боротьби за збереження православної віри призвів до інтенсивніших полонізації та покатоличення українських земель.
Слід згадати, що з моменту розколу християнської церкви у 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як католиками, так і православними. Але суть питання полягала в тому, що унія Церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної церкви до католицької з обов’язковим затвердженням верховенства римського папи та визнанням католицьких догматів. Ініціатива щодо укладення унії походила і від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Його підтримали ще три єпископи. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії. Ця звістка викликала хвилю незадоволення в православній громаді. Для скорішого розв’язання цього питання в Бресті в жовтні 1596 р. було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії.
Слід зазначити, що собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Уніатський собор під проводом київського митрополіта М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча жодних повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав. На православному ж соборі було відкинуто унію й оголошено про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору підписали протест проти унії і надіслали його королю. Але король Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.
Відповідно до затвердженого документа уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, а шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої.
Таким чином, внаслідок проголошення унії з’являється ще одна християнська конфесія в духовному житті українського народу — уніатська або греко-католицька, яка мала складну долю в українській історії.
3 питання. Держава і право
в українських землях у складі Речі Посполитої
Зверніть увагу на те, що після Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське втратило своє державне значення. З’яви лася нова держава — Річ Посполита (Республіка). В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Було створено шість воєводств — Руське, Белзьке, Київське, Чернігівське, Подільське, Брацлавське. Воєводства поділялися на повіти, кожен повіт — на волості. З місцевої шляхти король призначав воєвод, старост і каштелянів. У королівських землях створювалися староства. В українських землях існувала волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт.
У системі управління особливе місце займали шляхетські сей мики, які збиралися у воєводствах і повітах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу — вищої касаційної інстанції шляхетських судів.
Вальний сейм у відповідності до Люблінської унії 1569 р. став вищим законодавчим органом республіки. До його складу входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До Сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої — сенатори. Вони не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи того питання. Посольська ізба складалася з 170 депутатів-послів від земської шляхти і грала визначну роль в прийнятті сеймових рішень. Постанови Вального сейму називалися конституціями.
Велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої мали «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов’язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов’язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки — скликати сейм. Відповідно до «Артикулів» у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від покори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сейму різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом «liberum veto» і заблокувати будь-яку постанову.
Центральне управління республікою здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, маршалок коронний (або великий) відав королівським двором, канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею Корони, коронний гетьман — військом Корони.
Схема 3
СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Схема 4
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.
Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.
Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.
Аналізуючи право Речі Посполитої, студенти мають усвідомити, що в II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основ ному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції.
У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.
Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.
Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.
Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.
Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоєм ців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.
У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.
При ознайомленні з документами студенти мають зрозуміти систему злочинів. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на:
Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.
Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:
Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберег ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.
Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство.
Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.
Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних дог матів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.
4 питання. Поява українського козацтва
При вивченні даного питання студентам рекомендується ознайомитися із загальноісторичною літературою, в якій дається наукова оцінка історичних процесів, що зумовили появу козацтва не лише як політичного явища, а й як нової соціальної верстви зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління.
Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у
II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в На дні прянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єд-
ну валися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.
Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Виш невецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.
Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував нав чання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.
Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.
Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.
Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.
Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.
Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функ ціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.
Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.
З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.
Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.
Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.
Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».
Статус реєстрового козака не був чітко визначений і норматив но забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстра. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.
Таким чином, українське козацтво XVI—XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.
3.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
Адміністративно-правове становище українських земель у складі Великого князівства Литовського.
Суспільний лад в українських землях у складі Великого князівства Литовського.
Головні джерела і розвиток права в українських землях у складі Великого князівства Литовського.
Судова система і судовий процес у Великому князівстві Литовському.
Адміністративно-правове становище Галичини у складі Польського королівства (серед. XIV—серед. XVI ст.).
Розвиток права в українських землях у складі Польського королівства. Судова система.
Етапи зближення Литви й Польщі.
Правова основа появи Речі Посполитої.
Адміністративний устрій і управління в Речі Посполитій в II пол. XVI—на поч. XVII ст.
Військово-адміністративний устрій Запорозької Січі.
Теми рефератів
«Руське право»в Галичині серед. XIV—серед. XVI ст.
Волоське право в Україні.
Магдебурзьке право в українських містах серед. XIV—I пол. XVII ст.
3.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Війт — особа, яка очолювала місцеве управління або самоврядування в містах і селах України XV—XVIII ст. (на Лівобережній та Слобідській Україні ця особа називається старостою).
Воєводство — адміністративно-територіальна структура в Україні у XV—XVIII ст. Поділ на воєводства був запозичений з Польщі.
Волость — 1. У Великому князівстві Литовському (XIV—XVI ст.) була часто тотожна повітові, хоча найчастіше означала меншу територіальну одиницю — складову частину повіту. 2. Форма територіальної громади в Україні XIV—XVI ст., яка складалася як з окремих дворищ та служб, так і з їх об’єднань (селищ, сіл, сілець).
Гетьман — командувач військовими формуваннями українських козаків у XVI—XVIII ст., голова Козацької держави, створеної в ході Визвольної війни українського народу в II пол. XYII ст. Владні повноваження й прерогативи гетьмана протягом часу змінювалися.
Кіш — центральний орган управління Запорозької Січі. У його віданні перебували адміністрація, фінанси, суд козацької общини. Виник з часу заснування Січі в XVI ст., обирався і контролювався козацькою радою.
Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні так званого Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва «козак» закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст.
Копний суд — суд сільської громади, який збирався в Україні у період середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим «копним» правом. Суд чинили обрані громадою «копні мужі». Функціонально розрізнялися «гаряча копа»(для розшуку злочинця по гарячих слідах), «велика копа» (для судового слідства) та «завита копа» (для винесення вироку та його виконання). Серед покарань застосовувалися штрафи, тілесна та смертна кара, практикувалося умовне засудження. З часом компетенція цих судів була обмежена, хоча деякі його положення були кодифіковані в Литовських статутах.
Курінь — 1. Видовжена споруда з деревини, в якій жили козаки Запорозької Січі. 2. Військово-адміністративна одиниця Запорозької Січі.
Латентна державність — обмежений суверенітет.
Люстрації — в Речі Посполитій описи маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р.
Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять — ремесла, промисли, сільське господарство і торгівля.
Наймити — у середньовічній Україні позастановий прошарок населення, що складався з розореного сільського та міського люду, холопів, які були позбавлені засобів виробництва.
Нереєстрове козацтво — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Пос политої. До 1648 р. окремо від реєстрових вони обирали свого гетьмана й старшину.
Посполиті — узагальнена назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків та ін.) в Україні XV—XVIII ст.
Пропінація — монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої та українських земель, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки.
Фольварок — на Правобережній Україні XIV—I пол. XIX ст. комплекс господарських будівель та земельних угідь, на яких феодал вів
власне господарство, застосовуючи працю дворової челяді, а з XVI ст. — кріпаків. Щодо поміщицьких господарств назва вживалася на Право-
бережній Україні до 1917 р., а на західно українських землях — до кінця
30-х років XX ст.
Халупники — категорія найбіднішого міського та сільського населення в Україні XVI—XIX ст., яке не мало власної землі й володіло лише хатами (халупами) та невеликими садибами. Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.
Церковне звичаєве право — сукупність правил поведінки, що не набули законодавчого затвердження, але їх обов’язково слід було дотримуватися в житті (наприклад, поведінка в церкві, під час богослужіння, виконання повинностей на користь церкви тощо).
Церковні селяни — категорія феодально залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. У II пол. XIX ст. церковні селяни внаслідок проведення секуляризаційних реформ були переведені у безпосереднє відання держави.
Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були так звані можновладці-магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї. 1374 р. шляхту було звільнено від усіх податків, окрім земельного. Краківський (1433 р.) привілей гарантував шляхті особисту недоторканність. Цереквицький привілей 1454 р. зобов’язав короля обговорювати з шляхтою законотворчі питання, початок війни. 1447 року всі попередні привілеї були поширені на українську шляхту. У 1496 р. — українська католицька та польська шляхта були зрівнені у правах. З 1573 р. згідно з «Артикулами» Генріха Валуа шляхта отримала право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля.
3.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
3.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
3.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск, 1960.
б) література
Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрачак М. История государства и права Польши. — М., 1980.
Владимирский-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве. — СПб., 1868.
Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.). — К., 1939.
Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.
Інкін В. Ф. Сільські суди німецького права в Галичині XVI—XVIII ст. // Вісн. Львівського університету. Серія історична. — 1983. — Вип. 20.
Ісаїв П. Причини упадку української держави в княжі та козацькі часи. — Рим,1975.
Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Дзюба О. М., Довбищенко М. В., Ісаєвич Я. Д. та ін. — К.: Україна, 1997.
Крикун М. Г. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Проблеми слов’янознавства. — 1990. — Вип. 42.
Крикун М. Г. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV—XVIII ст. — К.: Инст. Укр. археографии АН Украины, 1992.
Крикун М. Г. Початок Подільського повітового устрою // Пробл. укр. мідієвістики. — Кам’янець-Подільський, 1983.
Крикун М. Г. Земські уряди на українських землях у XV—XVIII ст. // Записки НТ. Ш. — Т. ССХХVIII. Праці історично-філософської секції. — Львів, 1994.
Кіселичник В. Про надання українським містам у XIV—XVIII ст. магдебурзького права // Право України. — 1996. — № 9.
Климовський С. І. До питання про обмеженість магдебурзького права середньовічного Києва // Український історичний журнал. — 1997. — № 4.
Кульчицький В. С. Третій Литовський Статут на Україні // Український календар (Варшава). — 1978.
Любавский М. Областное деление Литовско-Русского государства со времени издания Первого Литовского Статута. — М., 1992.
Музиченко П. Магдебурзьке право в Україні // Юридический вестник. — 1994. — № 3.
Музиченко П. Звичай як джерело права в українських землях у XIV—XVI ст. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 1998. — № 1.
Падох Я. Суди і судовий процес Старої України. — Нью-Йорк—Львів, 1990.
Первый Литовский статут 1529 года: Сб. статей, — Вильнюс, 1982.
Терлюк І. Я. Литовські Статути та їх застосування в Україні (Матеріали до практичних занять з історії держави і права України). — Львів, 1999.
Третий Литовский статут 1588 года: Сб. статей. — Вильнюс, 1989.
Яковлів А. Околиці (округи) копних судів XVI—XVIII ст. на Україні // Життя і право (Львів). — 1929. — Ч. 1.
4. 1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Формування, суспільно-політичний та
адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького
В даному питанні студенти повинні розкрити історичні передумови національно-визвольної війни українського народу, що вибухнула навесні 1648 р., і початку періоду відродження української державності.
Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська Запорозького реєстрового» 1638 р. не зупинили, а навпаки, сприяли подальшому наступу польських феодалів. Тому напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності в Україні значно загострилися.
Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю — народно-визвольною.
У ході війни, незважаючи на різні кінцеві цілі, практично всі соціальні верстви України об’єдналися проти спільного ворога — Речі Посполитої. Визвольна боротьба українського народу певною мірою мала інтернаціональний характер, у ній брали участь представники 23 націй і народностей.
Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився піс ля Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.
7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана «Декларація його королівської милості війську Запорозькому», яка отримала назву Зборівська угода.
Цим нормативним актом встановлювалося, що:
У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.
Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.
Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійнодіючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань: ведення війни, обрання генерального уряду тощо.
Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державновладні повноваження — законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради.
Вища судова інстанція — Військова (козацька) рада.
Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.
Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади; генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій.
В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмель ницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків. Полки поділялися на сот ні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно пол кові та сотенні уряди. У великих містах здійснювали управління магістрати, в малих привілейованих — отамани. У звичайних містах управляли виборні городові, а в селах — сільські отамани.
За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у
40 тис., а в цілому за період 1648—1654 рр. українська армія сягала 300 тис.
Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків (полк — від 5 до 20 тис. козаків), полк поділявся на сотні (від 200 до 250 козаків), а сотні — на курені (до 30 чол.).
В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. Частина цих земель залишалася для загальновійськових потреб, так звані «рангові» землі діставала козацька старшина, а деякі землі призначалися для утримання артилерії. Військо сплачувало державні податки, які визначав державний скарб (казна). Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія, очолювана генеральним підскарбієм. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях.
Необхідно звернути увагу на те, що з визволенням України
з-під влади Речі Посполитої та утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Так, податки збиралися з селян і міських жителів, козаки від податків звільнялися.
Податками також відав генеральний підскарбій. Значні доходи державі давали податки з меду, горілки, пива, різних промислів. Товари, імпортовані в Україну, обкладалися ввізним митом.
У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах.
Міжнародні зв’язки Козацької України були достатньо широкими: з Росією, Туреччиною, Кримом, Трансільванією, Молдавією, Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною. Сам хід визвольної війни вимагав таких зв’язків. Є свідчення про визнання України Австрією, Персією, Францією, Англією.
Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.
Схема 1
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ
У Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацтво. Козацтво не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки. До заможних належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони складали основу козацької старшини. Сюди належали також колишні «випищики» та драгуни. Ці групи становили близько 50% усього реєстрового війська.
В роки визвольної війни старшина за соціальним становищем не була монолітною верствою. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо.
Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.
Залежні верстви — це рядові козаки, які виконували повинності на користь Війська Запорозького, «робітні люди», які обслуговували Військо Запорозьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики, котлярі, римарі та ін. Залежними були також селяни. Але на козацькій території вони не відбували жодних повинностей, а сплачували чинш. При цьому селяни були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Чинш становив собою натуральну та грошову ренти. Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину.
В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.
Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в роки війни зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.
2 питання. Правова система
Української козацько-гетьманської держави. Суд і процес
У даному питанні студентам потрібно зрозуміти особливості правової системи в Козацькій державі.
Лишалися чинними основні правові джерела — Статут Великого князівства Литовського 1588 р., норми магдебурзького права в містах (але тільки у великих — Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин). Припинили дію «Устав на волоки» 1557 р., «Ординація війська Запорозького» 1663 р., королівські та сеймові конституції. Серед джерел права, які використовувалися, неабияке значення мало звичаєве козацьке право. На його основі регулювалися порядок організації козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військової, адміністративної влади, судочинство, поняття злочину і система покарань тощо.
Слід звернути увагу на те, що поняття «козацьке право» — це не лише сукупність норм козацького звичаєвого права, що виник ло в Запорозькій Січі, а й сукупність нормативних актів гетьманської влади, судової практики. Наприклад, універсали видавав гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер розпорядчих актів найвищої влади і регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, що укладалися гетьманом з іноземними державами.
В роки війни відбуваються зміни в землеволодінні. Скажімо, з’являються «рангові землі» або «рангові маєтності». Це були зем лі, які гетьман своїми універсалами дарував козацькій старшині за службу, «в ранг». Значно розширюється правове регулювання зобов’язальних відносин, зокрема у зв’язку з ліквідацією магнатського землеволодіння. Така земля передавалася «в ранг» або в оренду.
В понятті злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). За них передбачалася страта. Припиняли дію норми, що встановлювали покарання за злочин проти короля, порядку управління Речі Посполитої.
В Українській козацькій державі була своя судова система. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною інстанцією.
Найвища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення (вироки) Генерального, полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до страти. Гетьман розглядав скар ги на рішення судів; він посилав для перевірки представників старшини на місця для розгляду справ по суті.
Слід зауважити, що полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не тільки на козацтво, а й на все населення України, навіть втручалися в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Судовий процес у Генеральному, пол кових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм козацького звичаєвого права.
Необхідно звернути увагу на те, що поряд з існуванням судів продовжували виконувати судові функції органи адміністративно-територіального управління. Наприклад, роль вищих судових органів виконувала старшинська рада. В ратушних містах козацькі старшини й отамани водночас здійснювали судові функції, а селян судили війти і сільські отамани.
Одне слово, можна зробити висновок, що повністю здійснити розподіл влади в Україні того часу не вдалося.
3 питання. Юридичне оформлення
об’єднання України з Росією
В даному питанні студентам потрібно з’ясувати історичні обставини, які привели до укладання україно-московського договору 1654 р., позиції і ставлення до нього різних верств українського суспільства.
Починаючи з 1648 р. Богдан Хмельницький звертався з проханням про допомогу Москви у війні проти Речі Посполитої. Та лише в жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку». На підставі такого рішення в Україну було відправлено повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для проведення офіційних пере го ворів, присяги, вручення царських грамот. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький.
Слід наголосити, що в Переяславі українська сторона отримала від московитів лише декларативні запевнення в підтриманні України, які не мали юридичної сили.
Юридичною основою об’єднання двох держав став підготовлений в Україні договір, який фіксував умови, на яких передбачалося об’єднання Української козацько-гетьманської держави з Московською державою.
Спочатку 14 березня українські посли подали письмовий текст проекту з 23-х статей, які стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави і мали конституційний характер.
Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 — затверджувалися беззастережно, а інші — з деякими застереженнями або обмеженнями. Ст. 21 — взагалі не пройшла.
21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву «Березневих статей». Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у «Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.». В ній військо запорозьке і гетьман названі «підданими московського царя», але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.
Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна — сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України — Лівобережна і частина Правобережної України — з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.
4 питання. Політичні та правові проблеми
переходу України під владу Московської держави
і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького
В цьому питанні студентам слід звернути увагу на те, що у
ІІ пол. XVII — XVIII ст. українська державність розвивалася під зверхністю сусідніх держав: Московського царства, Польщі, Австрійської монархії.
За «Березневими статтями» Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя.
Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат.
У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Бог дана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві.
1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але
Б. Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмель ницького. Але Юрій після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави.
Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою.
У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.
Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-като лицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію.
Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І. Виговський відмовився від гетьманства.
Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові.
Потрібно звернути увагу на те, що в цих умовах Річ Посполита запропонувала козацькій старшині переговори. Наслідком цих переговорів став Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Відповідно до цього документа Україна мала одержати автономію. Але Україна була розірвана на Лівобережну, яка залишалася під владою Москви, і Правобережну, яка ставала частиною Речі Посполитої на правах автономії. Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. На так званій Чорній Раді 1663 р., де були присутні не лише козаки, а й міщани та селяни, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. На Правобережжі 1663 року замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обрали Павла Тетерю.
Студенти повинні засвоїти, що юридичне оформлення розподілу України на Лівобережну і Правобережну сталося за московсько-польським Андрусівським договором 1667 р. Його було укладено підступно, без участі української сторони. Лівобережна Україна залишилася під владою Москви, Правобережна — Речі Посполитої. Київ мав відійти на два роки до Москви. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав.
Після Андрусівського 1667 р. «Вічного миру» з Річчю Посполитою 1686р. та Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави.
1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.
Скориставшись послабленням Речі Посполитої, Австрія, Прусія і Росія почали розподіл Речі Посполитої. Після першого розподілу 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, Австрія приєднала Галичину, а Пруссія захопила власне польські землі. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Поділля, Волинь, Брацлавщина. До Галичини Австрія приєднала собі ще Буковину та Закарпаття. Внаслідок третього розподілу 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь.
Так більшість українських земель підпала під юрисдикцію царської Росії.
5 питання. Адміністративно-політичний устрій
українських земель у складі Росії.
Зміни в суспільних відносинах
Розглядаючи це питання, необхідно згадати, що внаслідок укладання Андрусівської угоди 1667 р. українська територія розподілялась на Лівобережну, Правобережну і Запорозьку Січ, кож на зі своїм правовим статусом.
З 1663 р. Україна мала одночасно двох гетьманів: Правобереж ного та Лівобережного.
Гетьманів обирала Генеральна рада, термін їх перебування на посаді не регулювався. Як виняток, за відсутності законно обраного гетьмана його іноді призначали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів уже не обирали. Влада гетьмана не поширювалася на Запорозьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо царській адміністрації.
Серед органів центральної влади й управління були також Генеральна рада і старшинська рада. Генеральна рада після Переяславської ради 1654 р. фактично вже не скликалася й існувала при гетьманах Виговському і Дорошенку радше як традиція, що репрезентувала державність України.
Старшинська рада представляла тільки окремі верстви народу. Існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, у яких брали участь усі козаки, крім рядових.
Збори колегії генеральної старшини відбувалися майже щодня, а з’їзди старшин — на Різдво та на Великдень. Старшинські ради розглядали практично всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, але не стали українським парламентом.
Генеральна військова канцелярія в 20-х роках XVIII ст., крім ведення діловодства, набула колегіального органу виконавчої влади. В роки міжгетьманства (1724—1727) в її руках цілком зосереджувалося державне управління Гетьманщиною. Канцелярія діяла до ліквідації гетьманства в 1764 р.
Кожен новий гетьман підписував «статті» (договір) з московським царем, в яких фактично обмежувалися права автономії України.
1659 року Ю. Хмельницький підписав «Другі Переясловські статті», які обмежили право гетьмана на зовнішні відносини; 1665 року І. Брюховецький уклав «Московські статті», де було записано, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя залежала гетьманська влада. 1669 року І. Многогрішний підписав «Глухівські статті», які заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. 1674 року І. Самойлович уклав «Конотопські статті», а 1687-го І. Мазепа — «Коломацькі статті», в яких прямо зазначалося, що вибори і відставка гетьмана можуть відбуватися лише за указами царського уряду, а ст. 19 проголошувала Україну частиною Московської держави. 1709 року І. Скоропадський підписує «Решетилівські статті», які складалися з двох документів: «Просительних статей» гетьмана і відповіді Петра І. У 14-ти пунктах статей Скоропадський просив підтвердження для України прав і вольностей, зокрема: залишати в козацькому війську головування старшини, а не російських офіцерів, заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України, звільнити населення від постоїв московських військ. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував «права і вольності», обіцяв наказати воєводам, щоб вони «не інтересувались до українського населення», а на інші прохання відповів відмовою.
Одночасно цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, адміністрації тощо.
Цар призначив також при гетьманові міністра-стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов’язували міністра стежити за тим, щоб в Україні «не було зради» і давали йому право втручатися в міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватись про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов, тримати при гетьманові два російські полки, підпорядковані міністрові.
1728 року при гетьмані Д. Апостолі з’являються так звані «Рішительні пункти». У відповідь на козацьку петицію, спрямовану на захист автономії України, цар встановив, що гетьман може обиратися тільки за згодою царя, в окремих випадках обмежувалися дипломатичні стосунки України, а під час війни гетьман підпорядковувався російському фельдмаршалу. Козацьке військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрового). Генеральну старшину і полковників затверджував цар. Генеральний суд скла дався з трьох українців і трьох росіян під головуванням гетьмана.
Мито на імпорт ішло до російської казни. Росіянам дозволялося купувати землі в Україні, в такому разі вони підпорядковувалися українській владі. Гетьманська резиденція залишилася в Глухові. Заборонялося відбирати землі в козаків.
Слід наголосити, що хоча «Рішительні пункти» 1728 р. в дечому обмежували українську автономію, водночас вони поклали край 20-річному свавіллю царських урядовців і російських феодалів у Гетьманщині.
Після смерті Д. Апостола 1734 р. Україна знову залишилася без гетьмана. В цьому проміжку справами України відало Правління Гетьманського уряду (1734—1750) на чолі з князем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генеральної козацької старшини. Тільки 1750 року на посаду гетьмана було обрано К. Розумовського. Можна сказати, що це був останній період піднесення козацько-гетьманської держави. Розумовський намагався обстоювати перед царським урядом автономію України: домігся царського указу про заборону поширення на українців холопства (1752 р.), пев ний час без погодження з Петербургом призначав полковників. Самостійність Розумовського викликала незадоволення царського уряду, особливо після воцаріння Катерини ІІ. Розумовський був усунутий від гетьманства, і посада гетьмана 1764 року була остаточно ліквідована. На цьому закінчилася гетьманська епоха.
Обмеження автономії України посилювалося також створенням російським урядом і діяльністю Спеціальних органів для управління Гетьманщиною.
В 1663—1721 рр. в Україні діяв Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Російського царства — Посольського приказу для відання українськими справами. Через Малоросійський приказ царський уряд підтримував зв’язки з українським керівництвом, здійснював контроль за політико-адміністративною діяльністю гетьманської адміністрації та царських воєвод в Україні.
Діяли в Україні також відділи колегії іноземних справ (1727—1734, 1750—1764). Їх метою було включити більше українських земель до складу Російської імперії.
Прямим порушенням автономних прав України було створення Малоросійської колегії. Перша Малоросійська колегія (1722—1727) діяла в складі президента, шести членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени М. К. призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. Перебувала в Глухові. У цивільних справах підлягала Сенатові, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні. Після смерті Петра І припинила свою діяльність.
Друга Малоросійська колегія (1764—1786) — вищий виконавчо-розпорядчий орган влади в системі малоросійського генерал-губернатора, створений 10 листопада 1764 р. після ліквідації гетьманства. Перебувала в м. Глухові. До складу колегії, крім чотирьох українських урядовців, входило четверо українців із числа генеральної старшини. Президентом було призначено графа
П. Румянцева, який був водночас генерал-губернатором України і головнокомандуючим її збройними силами. Діяльність колегії була спрямована на остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Формально колегія проіснувала до 1786 р.
В місцевому управлінні Україна гетьманської доби мала, як і в роки Визвольної війни, полковий устрій. Полки Правобережної України після 1667 р., як потрапили під владу Речі Посполитої, припинили своє існування. На Слобожанщині полки були створені в середині 50-х років XVII ст. Гетьману вони фактично не підпорядковувалися, а залежали від бєлгородських воєвод, а також Розрядного і Посольського приказів у Москві. Проіснували до 1765 р., коли Катерина ІІ своїм маніфестом ліквідувала слобідське козацтво.
В Лівобережній Україні після Андрусівського перемир’я 1667 р. залишилося 10 полків — Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Вони існували до остаточної ліквідації царським урядом на початку 80-х років XVIII ст. полкового устрою в Україні.
1775 року відповідно до «Учреждения о губерниях» Лівобереж на та Слобідська Україна були поділені на намісництва на чолі з намісниками, які здійснювали адміністративно-поліцейські функ ції, функції губернатора, віце-губернатора і двох радників. 1796 ро ку указом «Про новий поділ держави на губернії» намісництва були ліквідовані.
Необхідно зазначити, що Запорозька Січ також зазнала змін у правовому становищі. Формально за умовами Андрусівського договору 1667 р. вона підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій. 1686 року Польща відмовилася від своїх прав на Запорожжя відповідно до умов договору — «Вічного миру». Москва визнала права Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів. Запорожжя зберегло давні традиції. Найвищим органом влади та управління була Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.
Зверніть увагу на етапи скасування царизмом Запорозької Січі. В травні 1709 року царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ за «зраду». 14 травня російські війська захопили Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію. На р. Кам’янка частина запорожців заснувала Січ, але царські війська зайняли і цю територію і витіснили запорожців.
1711 року частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала Олешківську Січ. Того ж, 1711 р. запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній, яка стала центром запорозького війська, місцем перебування військової старшини.
Контроль за Запорожжям здійснював київський генерал-гу бернатор.
У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. Катерина ІІ
3 серпня 1775 року підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Навіть сама назва «запорозький козак» віднині заборонялася.
Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яно сербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів — військового та цивільного.
З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві
губернії — Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сім ферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утво рене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було ство рено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але намісництва незабаром були ліквідовані указом Павла І «Про новий поділ держави на губернії» від 12 грудня 1796 р.
Зазначимо, що суспільний лад українських земель у складі Росії також зазнав змін.
В умовах покозачення української шляхти під час національно-визвольної війни українського народу соціальне відокремлення козацької старшини привело до створення такого аристократичного прошарку, як знатне військове товариство. Його верхівку складало бунчукове товариство — генеральна старшина.
Значкове товариство також входило до «знатних товаришів». Це — полкова старшина. Ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не потрапив у перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.
Всі ці категорії верхівки козацтва мали привілеї у підсудності, володінні великими земельними ділянками, у можливості отримувати різні посади в Генеральному уряді, мали виключне право на заняття промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати податків, повинностей, мита тощо. В Глухівських статтях 1669 р. цар підтвердив вольності і привілеї української верхівки, які вона отримала від Богдана Хмельницького.
1764 року генеральна козацька старшина царським указом отримала права російського дворянства, а 1783 р. вся українська шляхта була зрівняна в правах з російським дворянством, що було підтверджено жалуваною грамотою дворянству у 1785 році.
До знатного товариства за соціальним статусом наближалося біле духовенство, величезні привілеї мало й чорне духовенство. Зростали земельні володіння монастирів, які швидко багатіли. 1685 року Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, але це не порушило наданих привілеїв.
Для козацтва правовою основою його стану була військова служба. Постійну службу несли реєстрові козаки, якими почали вважати всіх козаків після 1654 року.
Рядові козаки також мали певні привілеї: звільнялися від податків, військових постоїв, підлягали тільки козацькій адміністрації, а також мали права на промисли, на виготовлення алкогольних напоїв для власного споживання. У XVIII ст. почалося інтенсивне розшарування козацького стану. З’являються такі категорії: підпомічники — козаки, які втратили своє господарство. Вони виконували повинності, як і селяни, хоча й менші. Підсусід ники — вихідці зі збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали власності і наймитували в заможних козаків. У разі, коли хтось із підсусідників розбагатів, то закон дозволяв переходити такому до заможної верстви.
У Запорозькій Січі також відбувалася майнова диференціація козацтва. Старшина перетворювалася на великих землевласників. Козацькі низи — голоту і сіромах — після ліквідації Запорозької Січі було переведено в розряд селян-однодворців, на яких покладався подушний податок і яким заборонялося переселятися з місця на місце.
В становищі селян відбуваються значні зміни. Якщо після 1654 року правове становище селян і козаків було майже одна-
ковим, навіть дозволявся перехід з одного стану до іншого, то
поступово селяни закріплюються за землею і виконують повин ності на користь власника. Гетьманськими універсалами козацькій старшині, монастирям надавалися земельні володіння разом з селянами. Універсали підтверджувалися царською адміністрацією і зобов’язували селян віддавати або частину врожаю, або сплачувати податки («чинш») за користування землею. 1701 року Мазепа видав універсал, яким поряд з існуючим порядком вводилася вже панщина. Селяни мусили також сплачувати податок на користь державі — «стацію», — який йшов на утримання війська і сплачувався або грошима, або в натуральній формі. При цьому не встановлювалася конкретна одиниця оподаткування. Окремо сплачувався податок на утримання гетьманської адміністрації — «показенщина». Це — встановлене мито на виробництво і продаж горілки, продаж тютюну, дьогтю тощо.
У ІІ пол. XVII ст. загальна тенденція покріпачення селян у Російській імперії поширилася на Україну. 1721 року в універсалі гетьмана Скоропадського селянські переходи заборонялися. Фактично в цьому універсалі, підтвердженому царським указом 1763 р. в Україні затверджувалося кріпацтво. Повне і остаточне закріпачення селян закріплялося указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року.
Правове становище жителів міст було близьким до становища державних селян. В окремих випадках подушний податок з міщан перевищував податок з селян. Міщани магістратських міст користувалися податковим і судовим імунітетом, пільгами на заняття ремеслом, торгівлею, промислами. В ратушних містах населення сплачувало податки до гетьманської скарбниці і виконувало ряд повинностей. У містах обох типів міщани за власні кошти утримували міську адміністрацію, сплачували податки духовенству, на ремонтні роботи в місті тощо.
6 питання. Конституція Пилипа Орлика 1710 р.
Наступ російського самодержавства на українські права викликав опір українського народу. Поразка Івана Мазепи обумовила першу українську еміграцію. Саме в еміграції, в день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах гетьманом України було підписано договір під назвою «Конституція прав і свободи Запорозького війська». Цей договір свідчив про намір укладачів поширити дію документа на територію всієї України і був першим конституційним актом в Україні. Його було написано українською та латинською мовами.
Конституція мала чітку систему і складалася з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. Перші шість пунктів договору мали загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію і кордони (п. 2), про відносини з Кримом (п. 3), про Запорозьку Січ (п. п. 4, 5). Пункти з 6 по 16 говорять про розбудову української державності.
У преамбулі схематично викладено історію Війська Запорозького — всього українського народу. Тут витворено історико-по літичну легенду про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославич. У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Така схема (хозари — це козаки, оборонці народу на території України) стала основою для розуміння окремішності і самобутності українського народу, а звідси — його природного права на власну державу.
У першому параграфі розглядаються питання віри. Сказано, що православ’я — це панівна релігія в державі, а також ідеться про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко визначає кордони держави відповідно до Зборівської угоди 1649 року. Гетьман зобов’язаний оберігати територіальну цілісність країни.
Студенти повинні усвідомити зміст важливих елементів демократичного розвитку Української держави, викладених у вступі і 16 пунктах договору. По-перше, зверніть увагу на розподіл гілок влади в цьому документі. Так, законодавчу владу представляла Генеральна рада — своєрідний козацький парламент, яка обиралася на прямих виборах. Черговість скликання Генеральної ради — на Різдво, Великдень та на Покров. Крім генеральної старшини, до неї мали входити представники від Запорозької Січі та по одному представнику від полків.
Виконавчу владу представляв гетьман, який був обмежений у своїх діях законом та генеральною старшиною. Судову владу за Конституцією представляв Генеральний суд. У документі також передбачалася наявність самоуправління, створення незалежного від гетьмана та уряду національного банку. В Конституції було також положення про боротьбу з протекціонізмом, корупцією, приділялася увага соціальному становищу міщан, селян та козаків — «людей убогих». Покарання визнавалися лише за законом.
Конституція була затверджена шведським королем Карлом ХІІ. Цей документ практично так і не вступив у юридичну силу в Україні, за винятком обмеженої території, яка контролювалася Швецією в 1710—1714 рр. Зазначимо, що «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.
7 питання. Кодифікація та основні риси права
України-Гетьманщини. Суд і процес
Тут необхідно зазначити, що в період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, «Саксону» та «Порядку». Але повного перекладу не було здійснено.
У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.
Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: «Решительные пункты гетьману Дании-
лу Апостолу». Ця комісія підготувала 1743 року збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелмінське», «Зерцало сак сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.
Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», своєрід ний табель про ранги.
Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної
і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти при-
йняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.
Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — «Суд і розправа в правах малоро сійських» (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.
Здійснювалися й приватні кодифікації: «Книга Статут та інші права малоросійські» (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.
1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено «Екстракт малоросійських прав». Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.
1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат роз робив новий збірник «Экстракт из указов инструкций и постановлений». В його основу були покладені «Екстракт малоросійських прав» (1767 р.), «Установлення про губернії» (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для прак тичного застосування.
В 1807 р. було створено «Собрание малороссийских прав». Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.
Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII—XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі пра ва та їх інститути. Так, в інституті права власності на землю поряд зі старими способами набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель — застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.
Всі земельні володіння поділялися на два види — рангові і вот чинні. Рангові — це тимчасові володіння: передача, «пожалування» земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини XVIII ст. кількість рангових земель скорочуєть-
ся за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в
ІІ пол. XVIII ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. Рядові козаки та селяни мали лише право подвірного зем лекористування. В Запорозькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.
У цивільному праві розвивався також інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіс кація майна чи відчуження земельного наділу боржника.
Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.
У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.
Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані «розлучні листи».
Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’як шуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.
Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служ би, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).
Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався «до покори»). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.
Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові зло чини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.
У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.
У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.).
До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.
Склад підкоморного суду: підкоморний та комірник. Компетенція суду: розглядалися земельні спори.
Гродські суди (полкові) мали такий склад: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. Компетенція суду: розглядалися кримінальні справи.
Найвища судова інстанція в Україні — Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків. На Запорозькій Січі судова система залишалася своєрідною. У своїй організації та діяльності суд на Січі користувався нормами козацького звичаєвого права.
Студентам необхідно звернути увагу на поступову уніфікацію судового устрою в межах юрисдикції Російської імперії. Так, 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Було скасовано Генеральний суд і в губерніях замість громадських судів було створено повітові суди.
В Правобережній Україні діяла польсько-шляхетська судова система, яка складалася із земських, гродських та підкоморних судів. Коронний трибунал був найвищою судовою інстанцією.
З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. У містах з магдебурзьким правом діяли магістратські (лав ні суди). В селах були громадські та вотчинні суди.
Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвит ку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор — представник позивача в суді (з XVIII ст. — адвокат, повірений).
Внаслідок судової реформи 1760—1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.
Свідки (звичайні) — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.
Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася «рєшенієм».
Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».
По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. — «мнєніє» (вирок).
Сторони мали право у 10-денний термін подати апеляцію до Генерального військового суду у Лівобережній Україні, а в Правобережній Україні — до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати рішення або передати справу на новий розгляд.
Судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди. Посада судового виконавця (возного) з’являється в Україні в XVIII ст.
4.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
4. 3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Барська конференція — військово-політичний союз 1768—1772 рр. частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав і привілеїв.
Батурин — місто в Чернігівській обл. У 1669—1708 рр. та в 1750—1764 рр. було резиденцією гетьманів Лівобережної України, тут же перебували генеральний суддя, писар, обозний та інші представники вищої козацької адміністрації.
Бахчисарайський мир 1681 р. — договір, укладений між Росією, Туреччиною і Кримським ханством 13.01.1681 р. в Бахчисараї на 20 років. Угода зміцнила міжнародне становище Росії і змусила Польщу укласти з нею «Вічний мир» (1686 р.).
Булава — один з козацьких клейнодів, символ найвищої влади гетьманів, козацьких отаманів в Україні XVI—XVIII ст., а також турецьких пашів. Оздоблена, як правило, гербом, прізвищем чи вензелем власника.
Бунчук — важливий атрибут гетьманської влади, військова регалія в козацькому війську. На Запорожжі бунчук виготовляли з білого кінського волосся та червоних мотузок, плетених у вузли і кріплених на держаку до 2,5 м.
Військо Запорозьке — у XVI ст. офіційна назва козацького війська, а з середини XVII ст. — Української козацької держави.
Військові поселення — особлива організація військ у кріпосній Росії, за якої солдати поєднували військову службу з веденням сільського господарства. У XVIII ст., за Петра І, з метою захисту кордонів Московської держави такі поселення були засновані в Україні.
Вольності війська Запорозького — назва території останньої Запорозької Січі (Нової) на південь від річок Тясмин та Орель. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, Донецьку області.
Гайдамаки — українські повстанці, провідна сила визвольного руху на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої
у XVIII ст.
Генерал-губернатор — начальник генерал-губернаторства в Росії. На Лівобережній Україні ця посада з’являється після ліквідації гетьманства. Призначався царем, здійснював на підвладній території всю повноту військової та цивільної влади.
Генеральна скарбова канцелярія — найвищий фінансовий орган гетьманської адміністрації в Україні XVIII ст.
Генеральний бунчужний — виборна, одна з найвищих посад при гетьмані в Україні XVI—XVIII ст. Головний обов’язок бунчужного — берегти і захищати в походах гетьманський бунчук. У мирний час виконував дипломатичні та ревізійні доручення гетьмана.
Генеральний обозний — член генеральної старшини. Відав обозом і артилерією.
Генеральний осавул — член генеральної старшини. Головні функції — ведення козацьких реєстрів (компутів), спорядження, військовий огляд, командування окремими частинами війська під час походів, командування найманими полками.
Генеральний писар — член генеральної старшини. В його віданні була Генеральна військова канцелярія, в якій зберігалися найважливіші державні документи.
Генеральний хорунжий — член генеральної старшини. Головна функція — охорона прапора козацького війська.
Гетьманщина — напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.
Загородники — порівняно вільна категорія збіднілого населення в Україні XІV—XVII ст.
Займанщина — елемент звичаєвого права. Давала змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватись землею, як правило, нічийною. Поширювалася на всі верстви населення, але на кріпаків дуже обмежено. Найбільшого розвитку набула в ході Визвольної війни середини XVII ст.
Кам’янська Січ — центр запорозького козацтва в 1709—1711 та 1728—1734 рр. Розташовувалася в гирлі р. Кам’янка (Херсонська обл.).
Київське намісництво — адміністративно-територіальна одиниця в Україні, що була утворена після остаточної ліквідації за царським указом від 16.09.1781 р. залишків автономії Української держави.
Компут — реєстр, перепис, чисельний стан, зокрема війська.
Корогва — прапор у військових підрозділах українського козацтва.
Кошова старшина — адміністративне і військове керівництво (уряд) Запорозької Січі: кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, осавул, які разом складали т. зв. Кіш Запорозької Січі.
Микитинська Січ — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва у 1638—1652 рр. Розташовувався на Микитиному Розі, біля стародавньої переправи через Дніпро (поблизу сучасного м. Нікополя).
Наказний гетьман — титул призначеного гетьманом козацької України свого заступника з-поміж досвідченої старшини для керівництва військовим об’єднанням.
Новоросійське козацьке військо — формування, утворене 1806 року з кількох сотень задунайських козаків на початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. під назвою Усть-Дунайське Буджацьке військо.
Паланка — адміністративно-територіальна одиниця на Запорожжі в період Нової січі (1734—1775 рр.).
Пернач (шестопер) — вид булави, головний атрибут полковницької влади у XVII—XVIII ст.
Підсусідки — незаможна група населення в Україні та Росії XVІ—XVIII ст., до якої належали особи, що не мали, як правило, власного господарства і житла, а на певних умовах оселялися в чужих дворах із правом обробітку частини навколишньої землі.
Подвірні ревізії — облік дворів козаків та посполитих для виконання загальнонаціональних повинностей у Гетьманщині.
Рангові посполиті — частина залежного населення Гетьманщини та Слобожанщини середини XVII—XVIII ст., призначена для виконання різних повинностей на користь службовців, старшини, окремих сановників з Росії, які брали безпосередню участь в управлінні регіоном (полковники, губернатори, президенти Малоросійської колегії тощо).
Рекрутчина — система комплектування регулярної армії і військово-морського флоту в Російській імперії у XVIII—ХІХ ст. Запроваджена 1705 року згідно з указом Петра І.
Російська імперія — офіційна назва російської держави, встановлена в 1721 р. у зв’язку з прийняттям Петром І титулу імператора.
Шарварок — додаткова (крім панщини) феодальна повинність в Україні в XV—XVIII ст.: праця на будівництві, ремонтні роботи.
4.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
Користуючись матеріалами посібника і схемою № 1, охарак теризуйте систему управління в Українській козацько-гетьманській державі (1648—1657 рр.).
Складіть схему судового устрою Запорозької Січі.
На підставі матеріалів посібника зробіть схему судоустрою Гетьманщини: системи «козацьких судів» і судів, передбачених реформою К. Розумовського.
Зробіть конспект Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) за схемою: головні ідеї документа та можливості його реалізації як державного акта.
Випишіть у зошит основні пам’ятки права України XVIII ст., зазначте їхні структуру та зміст.
4.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
4.6. ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ
4.7. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Величко С. В. Літопис. — Т. 1—2 / Пер. з книж. укр. мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука. — К., 1991.
Вивід прав України. — Львів, 1991.
Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. В 3-х т. — М., 1953.
Документи Богдана Хмельницького (1648—1654) / Упоряд. І. Крип’я кевич, І. Бути. — К., 1961.
Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів / Упоряд. В. Й. Горобець. — К., 1993.
Літопис Самовидця. — К., 1971.
Права, по которым судится малороссийский народ. — К., 1879. Перевидання: К., 1997.
Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии // Укр. істор. журнал. — 1993. — № 7—9.
Пункты секретному тайному советнику Фёдору Наумову // Укр. істор. журнал. — 1993. — № 2—3.
Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія Української Конституції. — К., 1993;
б) література
Апанович О. Архів Коша Запорозької Січі // Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. — К., 1991.
Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність. — К., 1994.
Апанович О. М. Збройні сили України І пол. XVIII ст. — К., 1969.
Апанович О. М. Передумови і наслідки ліквідації Запорозької Січі // Укр. істор. журнал. — 1970. — № 9.
Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. — Львів, 1991.
Виленський Б. В. Судебная реформа и контрреформа в России. — Саратов: Приволжское книжное изд-во, 1969.
Голобуцький В. О. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації (1648—1657 рр.) // Укр. істор. журнал. — 1979. — № 1.
Горобець В. М. Від Союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини ІІ пол. XVII — І чв. XVIII ст. — К., 1995.
Горобець В. М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у І пол. XVIII ст. // Укр. істор. журнал. — 1993. — № 2—3.
Грозовський І. Звичаєве право Запорозької Січі // Рад. право. — 1991. — № 10.
Грозовський І. Козацьке право //Право України. — 1997. — № 6.
Грозовський І. Право власності на землю в Запорозькій Січі // Право України. — 1997. — № 8.
Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні // Пам’ятки України. — 1990. — № 2, 3.
Кольбенко А. В. Митні відносини у запорозьких козаків // Проб леми державотворення і захисту прав людини в Україні. — Львів, 1995.
Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини — 1760—1830. — К., 1996.
Крохмаль Н. В. Традиція як основний принцип регулювання відносин у запорозьких козаків // Запорозьке козацтво в пам’ятниках історії та культури. — Запорожжя, 1997.
Кульчицький В. С. Бузьке козацьке військо // Український календар (Варшава) — 1986.
Кульчицький В. С. Екстракт із указів, інструкцій та установ на Лівобережній Україні 1786 року // Укр. календар (Варшава) — 1976.
Кульчицький В. С. Олешківська Січ // Укр. календар (Варшава) — 1986.
Кульчицький В. С. Малоросійське губернське правління // Укр. кален дар (Варшава) — 1986.
Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. — Львів, 1958.
Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р. // Право Ук раїни. — 1994. — № 9.
Кульчицький В. С. Видатна пам’ятка українського права // Республіканець. — 1993. — № 11—12.
Кульчицький В. С. «Суд і розправа» Ф. Чуйкевича — пам’ятка ук раїнського права XVIII ст. // Тези доповідей акцій історичних та юридичних наук. — Львів, 1961.
Кульчицький В. С. Суд і розправа в правах малоросійських 1750 р. Ф. Чуйкевича // Укр. календар (Варшава) — 1970.
Мапаренко А. Причини створення кодексу Гетьманщини 1743 року // Право України. — 1997. — № 12.
Музиченко П. Пам’ятка історії української державності і права // Рад. право. — 1988. — № 11.
Паньонко І. М. Судові органи Запорозької Січі // Запорозьке козацтво в пам’ятниках історії та культури. — Запорожжя, 1997.
Падох Я. Видатні проблеми з історії судового процесу Гетьманщини // Наук. зб. УВУ. — Мюнхен, 1974. — Т. 8.
Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у ІІ пол. XVII—XVIII ст. — Львів, 1994.
Панащенко В. В. Органи управління та їх канцелярії на Гетьманщині XVIII ст. // Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. — К., 1993.
Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (ІІ пол. XVII—XVIII ст.). — К., 1995.
Пасічник М. Форми козацького землеволодіння на Лівобережній Україні у ІІ пол. XVII—XVIII ст. // Вісн. ЛДУ. — Серія історична. — 1993. — Вип. 29.
Пащук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. — Львів, 1967.
Путро О. І. Гетьман К. Розумовський і судова реформа на Ук-
раїні-Гетьманщині // Український археографічний щорічник. — К., 1993.
Саласька М. В. Кодифікація українського права в І пол. XVIII ст. // Проблеми державотворення і захисту прав людини. — Львів, 1995.
Смолій В. А., Ричка В. М. Угоди гетьманського уряду України з Мос ковською державою (1654—1764 рр.) очима правознавця // Укр. істор. журнал. — 1993. — № 4—6.
Степанков В. С. Українська Козацька Республіка в середині XVII ст.: особливості політичного устрою та соціально-економічних відносин. — Хмельницький, 1990.
Степанков В. С. Проблеми становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648—1657 рр.). // Укр. істор. журнал. — 1995. — № 4.
Степанков В. Роль Богдана Хмельницького у становленні спец-
служб Української держави (1648-1657) // Матеріали регіональної нау ково-теоретичної конференції «Богдан Хмельницький — будівничий Української незалежної держави» // Львів. ін-т внутр. справ. — Львів, 1996.
Стрункевич О. К. «Березневі статті» як джерело політичної автономії України-Гетьманщини у середині XVIIІ ст. // Українсько-російсь-
кий договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995.
Стрункевич О. К. Про остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування другої малоросійської колегії // Укр. істор. журнал. — 1993. — № 7—8.
Стрункевич О. К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50—80-х рр. XVIII ст. (політико-адміністративний аспект проблеми). — К., 1996.
Софроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства ІІ пол. XVII — нач. XVIII ст. — М., 1960.
Терлюк І. Я. Ліквідація козацько-гетьманської державності України // Вісник Лівівського інституту внутр. справ. — 1996. — Вип. 3.
Тхор В. І. Про органи управління в містах України ІІ пол. XVII—XVIII ст. // Укр. істор. журнал. — 1975. — № 12.
Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968.
Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні:
У 3-х кн. Кн. 1. Середина XV—кінець XVI ст. — К.: Либідь, 1994.
Чайковський А. Адміністративно-силові засоби державного управління // Історія України . — 1998. — № 14.
Швидко Г. К. Боротьба за владу в містах Гетьманщини між магістратами та козацькостаршинською адміністрацією (кінець XVII—серед. XVIII ст.) // Запорізьке козацтво в пам’ятках історії і культури. — Запорожжя, 1997.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1990—1991. — Т. 1—3.
Яковлев А. Околиці (округи) копних судів XVI—XVIII ст. на Україні // Життя і право. — Львів, 1929.
ТЕМА 5
Державно-політичний устрій
і право України у складі
Австрійської та Російської імперій
(ХІХ ст.—початок ХХ ст.)
5.1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Державно-політичний устрій і право
українських земель у складі імперії Габсбургів
Студенти мають простежити процес організації системи влади, управління і розвиток права в західноукраїнських землях від часу їх включення до складу Австрійської імперії (1772—1774 рр.) до її розпаду (1918 р.). Слід звернути увагу на те, що в історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди: 1) від першого поділу Польщі до революції в Австрії 1848 р.; 2) від революції 1848 р., коли австрійська держава перетворилася на капіталістичну країну, а з 1867 р. — у дуалістичну Австро-Угорську монархію, до її розпаду в 1918 р. Зазначимо, що австрійський уряд, загарбавши Галичину, штучно об’єднав укра їнські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної і Західної Галичини.
Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Політика уряду зводилася до експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі придатком до промислових районів метрополії.
В суспільних відносинах в І період австрійського панування змін майже не було. 1775 року уряд поділив шляхту на магнатів, лицарів і трудову шляхту, яка була фактично на становищі вільних селян — не відбувала панщини і не мала повинностей. В міському населенні вирізняли міщан, які мали певні привілеї, і жителів, які сплачували спеціальний податок.
Селяни-кріпаки залежали від поміщиків. Патентом (норматив ний акт імператора) від 16 червня 1786 р. в Галичині було встановлено розмір панщини і повинностей.
За формою правління Австрія була абсолютною монархією (до 1848 р.). Монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Крім того, він вважався єдиним джерелом права. Нормативні акти імператора: найвищі постанови, патенти, а також були мандати, едикти, резолюції. При монарху діяла особиста канцелярія. Придворна канцелярія — дорадчий орган при імператорі (до 1848 р.). У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала також канцелярія для Галичини.
Австрійський уряд скасував польські шляхетські сеймики. Замість них у Галичині патентом від 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм з центром у Львові. Він мав дуже обмежену компетенцію, фактично з 1782 р. діяв як дорадчий орган при губернаторові. Складався галицький сейм із представників трьох соціальних груп. До першої групи входили князі, графи й барони, а також вище духовенство. До другої — всі інші дворяни. До третьої — міські депутати. Сейм обирав Становий комітет з 7 членів, який діяв на постійній основі.
Губернатор вважався фактичним керівником краю. Призначав ся він імператором і мав широкі повноваження. Губернатор спирався в своїх діях на губернське правління, що складалося з окремих департаментів.
Революція 1848 року, що привела до тимчасового падіння абсолютизму в Австрії, викликала зміни і в західноукраїнських землях. Так, у Закарпатті було проголошено закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян від 27 березня 1848 року, а 22 квітня 1848 р. був оголошений патент імператора про скасування панщини в Галичині. Дія даного указу на Буковину була розповсюджена тільки 9 серпня 1848 року.
Скасування кріпацтва відкривало шлях до розвитку капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки. У Галичині поміщики почали саботувати закон про скасування кріпацтва. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша політична організація, що захищала шлях демократичного розвитку Галичини, — Головна Руська рада.
Програма Головної Руської ради: культурно-національна автономія України (поширення української мови, україномовний друк, розвиток української культури і мистецтва).
Зверніть увагу на появу в Галичині у жовтні 1848 року символів української державності: герба — золотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-блакитного.
Слід наголосити, що в Галичині, населеній переважно українцями, перевага надавалася полякам, які залякували австрійський уряд «руською небезпекою». Створена у Львові 13 квітня 1848 р. польська Рада народова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрії. В червні 1848 р. в Празі відбувся Слов’янський з’їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Внаслідок проведених переговорів сторони прийняли угоду «Вимоги українців в Галичині». Тут були сформульовані вимоги українців і поляків до австрійського парламенту.
22 липня 1848 р. відбулося відкриття парламенту. Він прийняв закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Землі селянського користування проголошувалися вільною власністю.
В березні 1849 р. Буковина була відокремлена від Галичини і проголошувалася коронним краєм на чолі з президентом, який призначався імператором.
В квітні 1848 р. була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але вже в березні 1849 року з’являється нова конституція, що закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалася в руках імператора. Але конституція, як і крайова конституція 1850 року, не була введена в дію і скасована патентом імператора від 31 грудня 1851 року. Таким чином, в Австрії було відновлено абсолютизм.
1867 року абсолютна Австрійська монархія перетворилася на дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Закарпаття входило до Угорщини, а Буковина і Галичина — до Австрії. Країною управляв один монарх (австрійський), два уряди і два двопалатні парламенти.
В адміністративному управлінні відбулися також зміни. Так, територія Галичини поділялася на циркули (округи) на чолі з окружними старостами. До компетенції старост належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов до війська. В штати циркулу входили: старости, комісари (3—4), два кур’єри. На державну службу призначалися здебільшого німецькі і чеські чиновники, а на керівні посади — ті, які мали досвід роботи в австрійському бюрократичному державному апараті.
У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.
Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостами на чолі.
1861 року імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.
У виборах до галицького й буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10 % населення. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського — румунами. Компетенція крайових сеймів зводилася до господарських справ та формування розпорядження місцевими бюджетами.
1862 року виходить загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі 1866 року з’являється галицький крайовий закон про громадян, яким було створено правові основи самоуправління в Галичині.
У ІІ пол. ХІХ ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який тут діяв до 1933 року. В Австрії такі статути мали понад 30 міст. Згідно з ними міська влада належала міській раді та магістрату.
В суспільних відносинах панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики і духовенство, але за національною ознакою найбільші привілеї мали австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські, польські, а вже далі українські. В містах панівною верствою була торговельна верхівка. Залежні верстви населення — це селянство та більша частина міщанства.
Зверніть увагу на позитивні й негативні аспекти скасування кріпацтва внаслідок аграрної реформи 1848 року. Позитивним було, що селяни звільнилися від закріпачення, скасувалася за викуп панщина; негативним аспектом реформи можна вважати ліквідацію сервітутного права, а також права селян користуватися громадськими землями.
В ХІХ ст. більшу роль починають відігравати буржуазія і робітничий клас.
Необхідно зауважити, що в 70-ті роки в Австро-Угорщині була введена складна куріальна виборча система виборів у центральні та провінційні представницькі органи влади. З кінця ХІХ ст. масового характеру набув рух за запровадження загального виборчого права (його встановлено 1907 року). Таким чином, це був досвід демократичного розвитку.
Потрібно звернути увагу й на те, що з середини ХІХ ст. в Україні простежуються явища українського національного відродження. Цей процес слід розглядати як складову загальнослов’янського відродження. Про це, до речі, свідчать рядки вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», на який галицький композитор М. Вербицький написав музику українського національного гімну.
В австро-угорських землях формуються українські збройні підрозділи в складі австрійської армії — Українські січові стріль ці (УСС). Таким чином, проведені австрійською владою реформи сприяли усвідомленню українським населенням своєї національної ідентичності, загальній демократизації суспільства. Але негатив ним фактором можна вважати те, що всі українські землі, поділені між двома імперіями, практично не мали статусу автономії.
2 питання. Розвиток права, суди і процес
у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті
Студенти повинні глибоко зрозуміти зміни в системі права, що відбувалися в українських землях у складі імперії Габсбургів. Так, з 1 січня 1812 року в Австрії був введений у дію новий Цивільний кодекс (попередній був введений 1792 р.). В його основу було покладено цивільне право Пруссії й австрійських земель. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на три частини та вступ. Перша частина — про особисті права; друга — про речові докази; третя вміщувала постанови, що стосуються особистих і речових прав. 1904 року була створена комісія для перегляду кодексу, але новий кодекс так і не з’явився.
З розвитком капіталістичних відносин виникла потреба у появі торгового кодексу, який було прийнято 1862 року (у 1763 р. з’явився Кодекс вексельного права).
1781 року було прийнято цивільно-процесуальний кодекс (чинний у Галичині з 1784 р.), доповнення до якого були поширені 1796 р. на Західну, а 1807 року — на Східну Галичину. Були введені в дію окремі положення: адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.
1898 року було введено в дію новий цивільно-процесуальний кодекс. Він складався з 6 частин і 607 статей. Головні його ідеї: усність, гласність і змагальність процесу. Доповненням до кодексу було «Положення про екзекуції» 1896 року, де йдеться про порядок виконання судових рішень у цивільних справах.
1768 року — приймається кримінальний кодекс, який вміщував норми матеріального і процесуального права (так званий Терезіанський). Процес з кримінальних справ мав інквізиційний характер, а система покарань була дуже жорстокою.
1787 року приймається новий кримінальний кодекс. За ним смер т ну кару могли застосовувати лише надзвичайні суди. Окремо виділялися політичні злочини, які розглядали адміністративні органи.
В 1790—1797 рр. у Галичині запроваджується кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Зонненфельдом. Цікаво, що цей кодекс проголошується чинним для всієї Австрії (1808 р.).
1852 року з’являється нова редакція цього кодексу з новим розподілом: на злочини і проступки. Запроваджувалася смертна кара, використовувалося тюремне ув’язнення. 1855 року кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом.
В Угорщині 1879 року приймається власний кримінальний кодекс, який поширив свою дію на Закарпаття.
1912 року був введений у дію військовий Кримінально-проце суальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.
У І пол. ХІХ ст. в судоустрої західноукраїнських земель змін не простежувалося.
У відповідності з Положенням про суд 1649 р. судова влада відокремлювалась і оголошувалася незалежною. Замість станових судів, з’являються загальні судові установи: повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд (у Львові). Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний суд і касаційний трибунал.
Існували шляхетські суди І-ої інстанції — земські й міські. Для духовенства — єпископські суди. Для городян — магістратські. Для селян — домініальні суди. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.
Спеціальні суди — військові, промислові і комерційні.
Утворювалися суди присяжних, а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі (з 1850 р.), існував інститут адвокатури (з 1781 р.).
3 питання. Державно-політичний устрій і право
українських земель у складі Російської імперії
Студенти мають звернути увагу на те, що більшість українських земель опинилася в кінці XVIII–ХІХ ст. в межах Росії і зазнала іншого, ніж у західних землях, адміністративно-терито ріального поділу й управління. Так, територія України на початку ХІХ ст. складалася з 9 губерній Російської імперії: Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Новоросійської. Перші три з них складали генерал-губернаторство Південно-західного краю. Всі губернатори призначалися особисто царем. Губернатори очолювали губернську адміністрацію, до складу якої входили: казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.
Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.
У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав голов ну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейсь ким і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя.
Вся система повітових установ «увінчувалася» повітовим пред водителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.
Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.
Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати вве дення органів місцевого самоврядування. Наприклад, у зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління. А земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили органи місцевого самоврядування в повітах, губерніях, містах.
Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід зем лі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Хер сонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.
Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ. 1914 року для допомоги царському уряду у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам. 1917 року Тимчасовий уряд утворив земства також у волостях. Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпо-
ряд чими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.
Студенти, розкриваючи головні моменти розвитку суспільних відносин Російської імперії в ХІХ ст., повинні усвідомити, що населення України за становим критерієм поділялося на дворян ство, духовенство, міських жителів і селянство. Від сплати подат ків звільнялися лише перші два стани.
Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.
19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися «Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності», тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкрети зувався.
Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-влас ником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20 % викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.
1881 року було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упро довж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.
Зауважте, що при проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишитись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.
За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єк том судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування (сільські та волосні сходи). Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — селянським началь никам. У 1866—1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.
4 питання. Правова система, суди та процес
в Україні у складі Російської імперії
В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що на почат ку ХІХ ст. судова система в Україні не була єдиною. Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній.
Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд.
В Одесі 1808 року був створений комерційний суд. У Правобережній Україні, а також Полтавській і Чернігівській губерніях структура судів була іншою. Так, суди очолював Головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих за підпорядкуванням судів — повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів — цивільних і кри мінальних справ. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавалися до Сенату.
20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була про-
ведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні прин ципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.
В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.
Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.
Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.
1889 року вийшло положення про земських начальників, у якому скасовувався мировий суд. В 90-х рр. ХХ ст. уряд урізав повноваження органів самоврядування.
Відбувався перший розвиток галузей права в Україні ХІХ ст. На початку століття була започаткована кодифікація права. Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський.
Головним джерелом права був ІІІ Литовський статут 1588 р., який 1811 року було перекладено російською мовою. Щодо магдебурзького права як джерела права, то рішенням Сенату в 1827 р. його дія була припинена в Україні, за винятком Києва. А 1835 року магдебурзьке право було скасоване і в Києві.
Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством.
Результатом роботи комісій було видання «Зібрання малоросійських прав 1807 р.». Його джерелами стали: Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).
1830 року було складено й надруковано «Повне зібрання законів Російської імперії» в 46 томах (охоплює в хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825 рр.). За два роки виходить «Звід законів Російської імперії» в 15 томах, до якого увійшло чинне законодавство, систематизоване за галузями пра ва. Таким чином, на Україну була поширена загальноімперська правова система.
В межах галузей права розвивалися правові інститути: власнос ті; з’явилося чимало нормативних актів, що регулювали правове становище приватних підприємств; земельні відносини.
Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів, що регулювали питання праці та заробітної плати. Ці фабричні закони сприяли становленню й розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричного права. До них належали закони: «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» (1882 р.), «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» (1885 р.) тощо.
Фабричні закони застосовувались у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та велику частину залізничних майстерень вони не поширювалися. Більше того, вони мали більше декларативний характер і не створювали надійних правових гарантій.
У кримінальному праві починаючи з 1863 р. було обмежено застосування тілесних покарань. 1876 року був затверджений Військовий статут про покарання, 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його затверджено 1903 р., але в дію вводилися лише окремі статті та глави. В цілому продовжувало діяти «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. зі змінами та доповненнями в редакції 1885 р.
5 питання. Створення і діяльність Державної
Думи в Російській імперії.
Західноукраїнські землі в 1905—1917 рр.
У даному питанні студенти мають згадати відповідні теми з політичної історії та усвідомити особливості національно-виз вольного руху в українських землях на початку ХХ століття.
Згадаймо, що 1905 року після поразки російського царизму в військових операціях проти Японії в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. В умовах наростання тиску цар Микола II погодився на поступки для населення. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував усім підданим громадянські права і свободи — совісті, віросповідання, політичний плюралізм тощо. Це була свого роду Конституція, дарована царем своєму народові. ЇЇ поява розбурхала народні пристрасті. Почали з’являтися різні партії, які мали протилежні цілі : «ліві» партії ставились вороже до урядових заходів, були також «праві» і «помірковані». Було створено Держав ну Думу із законодавчими повноваженнями.
Вже 11 грудня 1905 р. до Маніфесту було внесене уточнення з приводу виборних прав кожної верстви населення — так званий «Закон про вибори».
1906 року революційний рух почав спадати. В цих умовах
23 лютого 1906 р. вийшло нове «Положення про Державну Думу» і «Положення про Державну Раду» від 23 лютого 1906 р. , за якими встановлювався двопалатний парламент. Так, Державна Рада, яка існувала раніше, ставала Вищою Палатою. Половина її членів обиралася, а друга половина — призначалася урядом. Ниж чою палатою була Державна Дума.
В законодавчому процесі затверджувався такий порядок: кожне питання або закон обговорювалися спершу в Думі, потім відбувалася апробація прийнятого рішення в Раді, але юридичної сили рішення набувало з моменту його ратифікації царем.
Законодавчий процес відбувався ось яким чином:
Схема 1
26 квітня 1906 р. з’явився новий нормативний акт — «Головні закони Російської імперії», який закріплював такий порядок: най вище управління належить цареві, а законодавча влада — двом палатам: Державній Раді і Державній Думі.
Зверніть увагу, що на виборах до Першої Державної Думи виборці поділялися на чотири курії: землевласників-поміщиків, міського населення, селян, робітників. Курії мали неоднакову кількість голосів: найбільшу кількість мали поміщики (1 голос помі щика = 45 голосам робітників). Селяни ж дістали достатньо багато місць, бо уряд традиційно вважав їх консервативними.
Ліві партії бойкотували вибори й не взяли участі в Думі.
Головою Першої Державної Думи було обрано професора Московського університету, кадета за поглядами С. Муромцева. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщика, 42 селян,
26 жителів міст, 10 робітників.
Зацікавлює конституційна дискусія, що була розгорнута в Росії внаслідок революційних подій 1905 року. Відомі ліберали Пет ро Струве та Павло Мілюков розробили проект, що ґрунтувався на громадянських правах та законності, але рішуче відкидав ідею децентралізації та федералізму. Автори допускали поступки в на ціональному питанні тільки щодо автономії Фінляндії та Польщі. У той час дехто стояв і на позиції децентралізації Росії. Так, професор Московського університету Степан Фортунатов був автором ідеї американського федералізму, Максим Ковалевський
обстоював певну автономію національних територій.
Від України в обговоренні конституційного питання в Росії взяв участь М. Грушевський. В травні 1905 року він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цей проект ґрунтувався на двох основних принципах: репрезентаційний уряд та національно-територіальна децентралізація. Автор проаналізував тогочасне становище в Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського. З огляду на цензуру автор не вживав термінів «демократія», «федералізм» і замінив їх термінами «прог ресивний», «репрезентативний», «раціональний». Багато уваги він приділив критиці принципу Струве щодо прямих виборів всеросійського парламенту як єдиної структури представницької влади, розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, визначив права самоврядних областей. Так, більша національна територія має більші повноваження сейму.
Національно-радикальне крило українського руху запропонувало в цьому ж році свій варіант конституційного проекту. Основ ний закон «Самостійної України» Спілки народу українського було надруковано в часописі «Самостійна Україна», який видава ла Українська народна партія. В даному проекті відчувався значний вплив ідей М. Драгоманова. Але відмінність полягала в тому, що в документі в основу покладено принцип повної самостійності України. Пропонувалося створення президентської республіки, де законодавчу владу представляв би двопалатний парламент —
рада представників та сенат, а виконавчу — президент Всеук-
раїн ської спілки. Судову владу представляють суди.
Тож в Україні на початку ХХ століття існувало два підходи в конституційному процесі: народницько-федеративний, який пред ставляв М. Грушевський та консервативно-державницький.
Зазначимо, що в Першій Державній Думі була сформована Українська Парламентарна Громада, до якої ввійшло 45 чоловік. Головою був адвокат з Чернігова І. Шраг.
Українська Парламентарна Громада мала свій друкований орган — «Украинский вестник» (рос). У роботі журналу брали участь найкращі науковці України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, Д. Дорошенко та інші.
Політичною платформою Громади була автономія України. М. Грушевським було підготовлено декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади, але внаслідок розпуску Думи 8 липня 1906 року ця мета не була реалізована.
Друга Державна Дума проіснувала вже 103 дні (січень — червень 1907 р.). На виборах до другої Думи брали участь усі партії. Половину всіх депутатів було обрано від лівих партій. У другій Думі також була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи». Там друкували промови членів, заяви Громади.
Громада домагалася автономії України, місцевого самоуправління, української мови у школах, судах, церкві. Щоб мати підготовлені педагогічні кадри, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях17.
3 червня 1907 р. другу Державну Думу було розпущено. Новий виборчий закон від 3 червня 1907 р. назвали державним заколотом. За ним надавалися переваги у виборах лише великим землевласникам.
Багато українців у цей час опинилося в тюрмах, на засланні, емігрували за кордон. Але незважаючи на таке становище, українське питання було актуальним і в третій Державній Думі. Так, 1908 року 38 делегатів з України підготували і внесли на розгляд Думи проект про українську мову, навчалися в початкових школах.
Але цей проект викликав опір з боку «Клуба Русских Националистов» та чорносотенців і його зняли з розгляду. Аналогічна ситуація склалася 1909 р. навколо пропозиції про запровадження української мови в судах. 1913 року видатні депутати А. Шинга рьов, П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський та інші домагалися свободи національного розвитку та автономії України, професор С. Іванов вимагав створення кафедр українознавства в університетах, єпископ Никон вимагав введення української мови в школах. Усе це свідчить про великі досягнення українців протягом XIX ст. 18
Третя Дума була розпущена 1912 р. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права посилати представників до четвертої Державної Думи. Восени 1912 р. почалися вибори. Четверта Дума виявилася лівішою, ніж третя.
Української Громади в четвертій Думі вже не було. Тому для вирішення питання про запровадження української мови не склалося в Думі більшості. В той же час малі народи Кавказу вирішили в Думі це питання та отримали рідну мову навчання в школах.
Зверніть увагу, що російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 років вплинула на розвиток національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, 22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги: загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні структури; зміни тогочасного устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини.
Наслідком революційних виступів в Австрії стало запровадження 1907 року загального виборчого права, але з числа тих, які могли голосувати,вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. До того ж, забезпечувалися привілеї німецьких правлячих кіл. Наприклад, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис., чехи — від 60 тис., а українці — від 105 тис. 19
В роки першої світової війни західноукраїнські землі перетворилися на центр театру воєнних дій. 3-го вересня 1914 р. російські війська вступили до Львова і верховний головнокомандувач — великий князь Михайло Миколайович — видав маніфест, у якому висловлював радість, що нарешті «російський народ об’єднався» і що «завершено справу Івана Калити». Внаслідок цього почалось інтенсивне впровадження російської мови, було закрито «Просвіту», всі українські установи, бібліотеки, школи (польські про-
довжували існувати).
Трохи раніше — 27 липня 1914 р. — представники українських політичних партій Галичини й Буковини об’єдналися в Голов ну Українську Раду, яка зі сторінок львівського часопису «Діло» звернулася до населення з маніфестом, де проголошувалося, що «на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України»20.
Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини.
У Львові тоді ж було створено позапартійну Спілку Визволення України (СВУ). Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом.
У серпні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулася до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стріль ців (УСС), що й було зроблено. Січовиків цісарське командування використовувало у війні проти російських військ.
Соціал-демократ Симон Петлюра надрукував у журналі «Украинская жизнь» в Москві статтю-відозву «Війна і українці». В ній зазначалося, що, обираючи між Росією та Австро-Угор щиною, наддніпрянські українці підтримують Росію. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу СВУ чи Петлюри.
Після Брусиловського наступу реакція західно-українського населення на прихід російських військ у 1917 р. була неоднознач ною. Одні вбачали в цьому визволення з-під гноблення Австро-Угорщини, а інші — встановлення іншої імперії, Російської.
5.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
1. Державно-правові ідеї в Україні XIX ст.
2. Історія створення вірша «Ще не вмерла Україна» та музики до нього.
5.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Австрія — імперія з 1804 по 1918 рр. В 1282—1918 рр. правила династія Габсбургів. 1867 року була перетворена в дуалістичну монархічну державу — Австро-Угорщину.
Буржуазія — частина суспільства, що веде підприємницьку діяльність. Перші представники Б. в Україні з’явилися ще у XVII ст., коли почав зароджуватися ринок, зростали міста, виникли перші мануфактури. Безпосереднє оформлення Б. відбулося в ХІХ ст. з перемогою фабрично-заводського виробництва у пореформену добу, коли нестримно зростали підприємницькі верстви.
Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження, видане 20 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П. Валуєвим, згід но з яким заборонялося друкувати науково-популярну й релігійну літературу (крім наукових і художніх творів) українською мовою. Поява В.ц. відбивала страх царського уряду перед зростанням національної свідомості серед інтелегенції, згуртованої в громадах, перед поширенням визвольних ідей. Видаючи цей документ, Валуєв скористався, з одного боку, звинуваченнями російською реакційною пресою української громадськості у зв’язках з польським повстанням 1863 р., а з іншого — наклепницьким доносом, що, мовляв, самі українці вважають свою мову лише наріччям російської, а також позицією київського генерал-губернатора Анненкова, який висловився проти видання українського перекладу Євангелія. Після В. ц. кількість україномовних видань різко скоротилася.
Вербицький Михайло (1815—1870 рр.) — композитор. 1863 року пише музику до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». У 1917 та 1992 рр. цей твір офіційно визнаний національним гімном України.
Волость — у ХІХ ст., починаючи з 1961 р. — нижча адміністративна одиниця станового селянського самоуправління.
Громади — напівлегальні організації української інтелігенції культур ницького і суспільно-політичного спрямування, що діяли у ІІ пол. ХІХ — на початку ХХ ст., не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише згуртовували найактивнішу національно свідому інтелігенцію і студентство.
Депортація — примусове виселення з місця постійного проживання осіб унаслідок адміністративного чи судового рішення. В Україні набула поширення з кінця XVII ст. Д. піддавалися небажані царизму гетьмани, непокірні козаки, селяни, демократичні діячі.
Діаспора — частина народу, яка переважно назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншому етнічному середовищі.
Еміграція — переселення людей зі своєї історичної батьківщини в інші країни для постійного чи тимчасового проживання.
Емський акт 1876 р. — підписаний царем Олександром ІІ у німецькому містечку Емс 18(30) травня 1876 р. таємний законодавчий документ про повну заборону українського письменства. Накладалася ціл ковита заборона на україномовні видання, вистави, пісні тощо.
Панславізм — політично-ідеологічна доктрина, в основу якої покладена ідея політичного об’єднання всіх слов’ян у формі федерації.
Приписні селяни — група державних селян у Російській імперії XVIII—І пол. ХІХ ст., які, залишаючись власністю держави, були приписані урядом до державних та приватних промислових підприємств, на яких працювали замість сплати феодальних повинностей.
Хлопомани — кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху ІІ пол. ХІХ ст. Зароджувалося як рух за розвиток української мови. Сам термін означав бажання зблизитися з прос тим людом-хлопами.
5.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
5.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
5.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Правотарь / П/ред. Северина Шеховича. — Львів, 1869.
Правотарь / Филип Евин. — Жовква, 1909.
б) література
Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії. — 1889 і 1895 рр. — Львів, 1996.
Архипов И. К истории Уложения о наказании 1845 г. // Правоведение. — 1990. — Вып. 6
Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом
1870 року // Вісн. Л.Д.У. Сер. юрид. — Львів, 1969.
Воробейникова Т. И. Судебная реформа 1864 года // Проблемы юридической науки и правоохранительной практики. — К., 1994.
Воробейникова Т. И., Дубровина А. В. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во ІІ пол. ХІХ ст. — К., 1973.
Гарлиза В. В. Подготовка земской реформы 1864 года. — М., 1957.
Головченко В. Сільське самоврядування на Україні (1860—1861рр.) // Право України. — 1992. — № 3.
Зайончковский П. А. Отмена крепостного права в России. — М., 1960.
Закревський М. Ф. Плани декабристів щодо суспільно-політичних перетворень // Рад. Право. — 1975. — № 2.
Карев Д. С. Судоустройство. — М., 1948.
Коротпих М. И. Отмена телесных наказаний в России: реформа 1863 г. // Сов. государство и право. — 1988. — № 8.
Кульчицький В. С. Державний лад і право в Галичині в ІІ пол. ХІХ—на початку ХХ ст. — Львів, 1965.
Настюк М. І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенція і діяльність (1861—1914 рр.) // Вісн. ЛДУ. Серія юрид. — Львів, 1993. — Вип. 30.
Невелюк О. Реформи Марії-Терези та Йосипа ІІ. Література. Значення в українській історії // Студії політичного центру «Генеза». — 1996. — № 1.
Нелін О. І. Про розвиток зобов’язального права на Україні на початку ХІХ ст. // Пробл. правозн. — 1990. — Вип. 51.
Нелин А. И. Собрание малороссийских прав 1807 г., его содержание и значение. — К., 1990.
Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. — Львов, 1974.
ТЕМА 6
Держава і право України в період
національно-визвольних змагань
і відродження української державності
1 питання. Національна революція в Україні.
Створення й діяльність Центральної Ради
Потрібно згадати перебіг політичних подій в українських землях протягом 1917 року. Згадаймо, що в умовах революційного вибуху 1917 р. під тиском Думи 2 березня цар Микола II зрікся престолу, зрікся також його брат Михайло Миколайович. Так у Росії припинила своє існування династія Романових і впала монархія. 3-го березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Ці події активізували громадсько-політичне жит тя в Україні, відбувалося зростання українських політичних партій і угруповань.
Зазначимо, що подолати розпорошеність національних сил взялася Центральна Рада — широкопредставницький громадський орган, сформований 17 (за старим стилем) 3 березня 1917 р. в Києві з представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. ЇЇ головою було обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, який потім приєднав ся до українських есерів.
Щоб зрозуміти діяльність Української Центральної Ради в політичній, економічній, правовій сферах життя, слід зважити на те, що провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.
Тож із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один орган влади, який узяв курс на демократизацію громадського життя, національне визволення, розв’язання соціальних конфліктів.
22 березня 1917 р. з’являється відозва «До українського народу», яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоуправління, збирати кошти для українського націо-
нального фонду, творити нове, вільне життя. Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня Укра-
їнський Національний Конгрес, на який прибули 1500 делегатів. Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-тери торіальної автономії, санкціонував утворення Центральної Ради. Головою Ради залишався М. Грушевський, заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.
Зазначимо, що основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М. Грушевським проект представ ництва, згідно з яким 2/3 делегатів обиралися від губерній і міст, а ще 1/3 — від столиці. Передбачалася можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. За словами В. Винниченка, Конгрес був «кроком відродження нації на шляху державності».
Важливе значення для відродження державності мала українська армія. З цією метою створювались українські військові частини, українські військові товариства, було проведено 1-ий та 2-й Українські військові з’їзди, а також створено Тимчасовий Укра-
їнський Військовий Генеральний Комітет на чолі з Симоном Пет люрою. Але соціалісти Центральної Ради недооцінювали значення власної армії, пропонуючи «знищення всіляких постійних армій». Вони відмовилися від допомоги 40-тисячного українського корпусу П. Скоропадського, тож згодом Україні нічим було боронитися від більшовицького наступу. Не змогла Центральна Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць.
Свої звернення до народу Центральна Рада, продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, оформляла у вигляді Універсалів. Були також постанови, ухвали, резолюції.
Так, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст I Універсалу Центральної Ради до українського народу, який мав конституційне значення. Цей універсал викликав негативну реакцію Тимчасового уряду і російських партій, а більшовики звинуватили Центральну Раду в «українському шовінізмі».
Відповідно до цього документа Центральна Рада фактично перебирала на себе державні функції. Було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат. Він складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі.
В практичній діяльності Центральної Ради кількість генеральних секретарств то зменшувалася (до 8), то зростала (до 14).
Зазначимо, що з утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.
28 червня Комітет Центральної Ради створив перший тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який водночас виконував обов’язки секретаря внутрішніх справ. До складу уряду також входили такі секретарства (міністерства): внутрішніх справ (очолював В. Винни ченко); військових справ (С. Петлюра); земельних справ (Б. Мар тос); міжнаціональних відносин (С. Єфремов); судових справ (В. Садо в ський); фінансових справ (Х. Барановський); харчових справ (М. Стасюк); шляхів сполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб); у польських справах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О. Зарубич); генеральний писар — П. Христюк; генеральний контролер — М. Рафес.
Генеральний секретаріат, незважаючи на опір Тимчасового уря ду, став повновладною структурою виконавчої влади в Україні.
Наслідком переговорів Тимчасового уряду і Центральної Ради став компроміс: Центральна Рада зобов’язалася підтримувати уряд Петрограда, а той у свою чергу погодився визнати автономний статус України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.
Студенти мають усвідомити, що підсумки переговорів Цент ральна Рада узагальнила і оголосила у своєму II Універсалі 16 лип ня, текст якого було надруковано українською, польською, єврейською і російською мовами.
Студенти на підставі тексту документа повинні з’ясувати, які
поступки були зроблені Тимчасовому уряду. Так, Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Крім того, заперечувалася необхідність створення регулярного українського війська, заявлялося, що Центральна Рада визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що Україна не має намірів відокремлюватися від Росії.
Ідея федеративної перебудови Росії висувалася як першочергове завдання й на з’їзді народів Росії, який було проведено у вересні 1917 р.
Відомо, що 7 листопада 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада в III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю, смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії.
Слід зазначити, що в цьому документі були суперечності. Так, висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Але внаслідок більшовицького перевороту автономістські тенденції стали неможливими. У своєму III Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам після скликання Всеросійських установчих зборів, у той час як в Росії більшовики вже ділили землю. Це підривало авторитет Центральної Ради. В опозиції залишилися власники банків, цукрозаводчики, керівники польських організацій, які виношували плани включення західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої.
В цілому ж, III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави.
17 грудня 1917 р. Центральна Рада одержала урядову телеграму з Петрограда, де зазначалося, що Раднарком не визнає Цент ральної Ради за представницю трудящих мас Української Респуб ліки і висувалися ультимативні вимоги, які ставили Центральну Раду в залежність від Раднаркому.
24—25 грудня більшовицький з’їзд у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва також Українська Народна Республіка), поширивши на неї чинність ленінських декретів, сформувавши український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником.
Але сили в українсько-російському двобої були нерівні. Це дуже добре розумів політичний провід УНР і саме тому квапився укласти союзний договір із центральними державами у Бресті. А ті, в свою чергу, теж відчували певну користь від укладання миру з Україною. З другого боку, Антанта теж прагнула встановити зв’язки з Українською державою. Англія та Франція ще наприкінці 1917 р. «авансом» визнали автономну УНР, направивши до Києва своїх представників.
22—25 січня 1918 р. на засіданнях Малої Ради М. Грушевський оголосив IV Універсал Центральної Ради. Він сповістив, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підкреслювалося, що Україна хоче жити в мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання Українських Установчих зборів влада продовжуватиме здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.
Таким чином, IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.
Незалежну українську державу у 1918 році визнало понад 20 держав; 1919 року — ще п’ять. Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. В січні 1918 року червоні війська розпочали наступ на Україну з метою окупації. 26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ. 27 січня 1918 року український уряд підписав мирний договір і звернувся до країн австро-угорського і німецького блоку з проханням допомогти у захисті цілісності держави. 18 лютого 1918 року німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Але всі ці заходи не врятували становища Центральної Ради, яка швидко втрачала підтримку в масах. Вона не мала реальної сили, щоб чинити опір німцям, які поводилися як окупанти, що давало неукраїнської опозиції ґрунт для дискредитації українського уряду. Власного війська Україна не мала. Після масової демобілізації Центральна Рада не створила нового війська. Конфлікти викликала невирішеність земельного питання, неспроможність Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії тощо.
А проте за час свого існування Центральна Рада створила певну систему управління, правову основу, судову систему, провела ряд реформ. Так, функції виконавчої влади виконував Генеральний секретаріат. У документах він називався виконавчим комітетом (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), «правительством» (III Універсал) тощо. Відповідно до IV Уні версалу Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з різних секретарств на чолі з генеральними секретарями. Чисельність се-
кретарств у різний час змінювалася.
29 липня 1917 року на Малій раді було затверджено Статут Генерального секретаріату, який, за оцінкою М. Грушевського, мав значення конституції. Цей документ визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, а також порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Зверніть увагу, що Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді.
Прийнята 4 серпня 1917 року «Інструкція Тимчасового уряду Генеральному секретарству» обмежувала діяльність українського уряду як територіально (в межах п’яти губерній — Волині, Київщини, Поділля, Полтавщини та Чернігівщини), так і за кількістю (зменшено).
За час свого існування Генеральний секретаріат розробляв питання: про запровадження українського прогресивно-прибутко вого оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку; розглядав питання судо-
устрою, військового будівництва, зовнішньої політики, дисципліни; розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження. Офіційним друкованим органом уряду був «Вісник Генерального секретаріату». Систему органів місцевої влади Центральна Рада намагалася пристосувати до потреб національно-державного будівництва.
Адміністративна реформа, за задумом керівників Центральної Ради, повинна була здійснюватися в кілька етапів. На першому передбачалась українізація органів місцевої влади, посилення їх зв’язку з Центральною Радою. На другому етапі ці зв’язки мали зміцнітися. На третьому етапі передбачалося виконання завдання розвитку місцевого самоврядування.
Але між постановкою завдань та їх виконанням існували істотні протиріччя. Насамперед це стосувалося несумісності ідеї самоврядування та централізації. Так, керівництво реорганізацією системи органів самоврядування здійснювало спочатку Генеральне секретарство, а з квітня 1918 року — Міністерство внутрішніх справ (департамент місцевого самоврядування). Крім того, IV Універсал до існуючих органів місцевої влади додав ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, що остаточно заплутало систему органів самоврядування.
27 січня 1918 року було ухвалено Земельний закон. Відповідно до ст. 4 цього документа порядкування землями місцевого користування належало органам міського самоврядування. Користування іншими землями — сільським громадам, волосним, повітовим, губернським земельним комітетам у межах їхньої компетенції.
6 березня 1918 року Законом «Про поділ України на землі» було здійснено новий адміністративно-територіальний розподіл України (поділено на тридцять дві землі). Відповідно до нього повинна була будуватися й система органів місцевої влади.
В проекті Конституції Української Народної Республіки, ухваленому Центральною Радою на своєму останньому засіданні 29 квітня 1918 року, в ст. 5 визначалася нова система органів влади, яку складали землі, волості і громади з правами широкого самоврядування. Як відомо, ця Конституція не була втілена в життя.
Таким чином, структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність фінансування та нерішучі дії Центральної Ради стали причинами того, що ідея реформування системи органів міс цевої влади так і не була реалізована. Центральною Радою була зроблена спроба реформування судової системи, яка була запроваджена в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року.
Принципи функціонування судової системи України були зазначені в III Універсалі Центральної Ради: «суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу».
Організацію проведення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала рада затвердила законопроект, за яким «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки».
Слід зазначити, що в документах Генерального секретарства про реформування судової системи визначалися ті принципи, що збігалися з більшовицькими програмами та гаслами. Так, рекомендувалося в судочинстві керуватися окрім законів революційними ідеалами, колективною волею народу тощо. Звичайно, що такі підходи суперечили головній стратегії побудови в Україні правової держави.
16 грудня 1917 року Центральна Рада затвердила законопроект про утворення тимчасового Генерального суду (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів).
16 грудня 1917 року приймається Закон «Про заведення апеляційних судів». Ним передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського, Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і суддів. 23 грудня 1917 року додатково приймається ще Закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційного судів». Відповідно до нього судді обиралися Центральною Радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів і прокурорів, яких призначав Генеральний секретар судових справ.
14 лютого 1918 року були запроваджені посади головних губернських військових комендантів. Вони мали компетенцію ство рювати так звані революційні військові суди для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій. Після розгляду справи такий суд розформовувався. Ці суди розглядали справи військових і цивільних осіб.
У березні 1918 року після запровадження земельного адмініст ративного поділу України було підготовлено проект закону «Про організацію судів Республіки по землях». Але цей проект так і не став законом. Центральна Рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в місцевостях, де членів мирових судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособово.
В січні 1918 року була створена прокуратура Генерального Суду, яка мала подвійне підпорядкування: вона підпорядковувалася ще й Генеральному секретарству судових справ. Очолював прокуратуру Старший прокурор.
13—14 червня 1918 року в Києві відбувся з’їзд українських юристів, на якому було прийнято рішення про необхідність «творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості». В даному контексті пропонувалося судочинство вести «на мові того народу, серед якого суд відбуває ться». Судові та нотаріальні посади повинні були обіймати лише ті особи, які володіють українською мовою та знають місцеві умови. З цією метою з’їзд створив комісію для складання словника української правової термінології і комісію для видання всіх чинних нормативних актів українською мовою. З’їзд прийняв також рішення зробити українську судову систему незалежною від російської та створити Вищий крайовий суд як найвищу незалеж ну судову інстанцію. На місцях пропонувалося запровадити інститут судових комісарів для проведення судової реформи.
Зазначимо, що при всій значущості проведених заходів, судова реформа так і не була проведена до кінця.
Після проголошення державної самостійності України виникла потреба у власній законотворчості.
25 листопада 1917 року Мала рада приймає Закон про правонаступництво. Відповідно до нього Центральна Рада мала право скасовувати або оголошувати чинними старі нормативні акти від імені УНР, а також приймати нові закони.
В цьому плані необхідно зазначити, що чимало зусиль Цент ральної Ради було спрямовано на розробку конституційного законодавства. Так, IV Універсал визнав за необхідне найскоріше прийняття Конституції. 24 червня 1917 року було затверджено «Інструкцію, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України». За IV Універсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збори. Вибори до Установчих зборів, відкриття яких було призначено на 9—22 січня 1918 року, через воєнні події були відкладені й проведені вже в квітні й не по всій Україні. За цей час парламентська комісія Центральної Ради підготувала новий проект Конституції, який враховував реалії самостійного статусу України.
На засіданні Малої Ради 27 квітня 1918 року від фракції соціалістів-революціонерів А. Степаненко запропонував доручити комісії Центральної Ради, яка займалася розробкою проекту Конс титуції для Установчих зборів, негайно винести його для обговорення і затвердження на найближче засідання Малої Ради.
Відомо, що Конституція була ухвалена в день останнього засідання Центральної Ради 29 квітня 1918 року. В цей день о 17.00 почалося закрите засідання Малої Ради. Спочатку М. Грушевський виступив з заявою про конфлікт з німецьким командуванням (представник німецького командування Айхгорн узяв владу в свої руки і наказав селянам засівати поля, запровадив смертну кару за розкрадання майна, сформував польові суди, роззброїв військові формування Центральної Ради). Потім від комісії з вироблення Конституції доповідав А. Степаненко. Обговорення відбувалося по пунктах Конституції, після чого вона була при-
йнята. Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Вона готувалася на зразок демократичних конституцій Європи та США. Основний Закон визнавав за громадянами УНР усі конституційні свободи, а національним меншинам забезпечував право національно-персональної автономії. Для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію гарантувалося прямою дією даного закону. Таким націям, як білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська, можна було скористатися цим правом, якщо подати до Генерального Суду заяву не менше як від 10 тисяч громадян УНР, які заявили про приналежність до даної нації.
Для розв’язання проблеми національно-державного будівництва готувався проект нового поділу України. М. Грушевський запропонував поділ на 30 земель, з яких три міста — Київ, Харків та Одеса — вилучалися в окремі округи з приміськими територія ми. Таким чином, Конституція УНР та проект нового поділу держави закладали основи земельного устрою України.
Конституція УНР складалася з 8 розділів та 85 статей. 1-й розділ — Загальні постанови; 2-й присвячувався правам громадян України; 3-й розділ визначав органи влади УНР; 4-й визначав роль, порядок скликання Всенародних зборів УНР та участь у них; 5-й розділ визначав компетенцію Ради Народних Міністрів УНР; 6-й був присвячений судовій системі УНР; 7-й розділ — Національні союзи, а у 8-му йшлося про тимчасове скасування громадянських свобод.
Зверніть увагу, що в інституті громадянства подвійне громадянство не допускалося. Цивільно-правова дієздатність наставала лише з 20-річного віку. На території УНР скасовувалися смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Як покарання скасовувалася конфіскація майна. Припускалася можливість (але не більше як на три місяці) зупинення дії громадянських прав і свобод: у разі війни, державного заколоту чи інших катаклізмів. Низка норм стосувалася виборчого права. Так, Закон про вибори встановлював пропорційну виборчу систему. У них мали право брати громадяни, яким «до дня виборів вийде 20 років». Позбавлялися виборчих прав засуджені; особи, визнані в установленому порядку банкрутами; дезертири, а також члени царської родини.
Основу побудови найвищих органів держави становила теорія розподілу влад: законодавча влада, виконавча та судова. На практиці вона втілювалася таким чином:
Схема 1
Всенародні Збори мали обиратися на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів терміном на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, вводилась оплата праці депутатам. Сесії (збори) повинні були скликатися двічі на рік. Голова, заступник голови і так звані товариші обиралися на першій сесії і становили Президію Всенародних Зборів. Компетенцією Всенародних Зборів було встановлення бюджету країни, оголошення війни, укладання миру та мирних договорів тощо. Депутати мали право депутатського запиту до уряду.
Уряд країни за Конституцією формувався Головою, а його пер сональний склад і програма затверджувалися Зборами. Уряд мусив звітувати в парламенті, а в разі вотуму недовіри — йти у відставку. Генеральний суд обирався парламентом і виступав лише як касаційна інстанція для інших судів.
Таким чином, за Конституцією УНР для України передбачався шлях до класичної парламентської республіки.
В розвитку конституційного законодавства неабияке значення мав Закон «Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки», який затверджувався в два етапи. Він складався з двох розділів, 13 глав, 183 статей. У ньому йшлося про виборче право; про установи, відповідальні за вибори; про виборчі списки; про кандидатські списки; про подання і підрахунок виборчих карток; про встановлення результатів виборів; про порядок вступання на місце членів, які виступають з Українських Установчих зборів; про забезпечення вільності і правильності виборів; про витрати на вибори. Додатково затверджуються «Правила про спільну з цивільним населенням участь у виборах частин армії і флоту».
В січні 1918 року з’являється Закон про національно-персо нальну автономію, який викликав неоднакову реакцію в суспільстві. Він передбачав створення «національних кадастрів», куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності.
В березні 1918 року приймається Закон про громадянство, відповідно до якого громадянином визнавався той, «хто народився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням». Пізніше з’являються два проекти нового закону про громадянство, де громадянами УНР визнавалися всі, без винятку, під дані колишньої Російської імперії, що народилися на території України, або на час опублікування закону постійно проживали на її території.
12 березня 1918 року приймається «Закон про державну символіку». Студентам на матеріалах підручників та літератури рекомендується ознайомитися з історією створення державної символіки, особливо державного герба.
Зазначимо, що 12 березня 1918 року Мала рада затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР, хоча деякі політики обстоювали інші проекти.
В законодавчому процесі чимало норм було напрацьовано з головних галузей права — фінансового, трудового, цивільного, кримінального, земельного. Так, у сфері фінансів органом центрального управління було Генеральне секретарство фінансових справ (реформоване пізніше у Міністерство фінансів).
Найважливішими в цій галузі питаннями, що врегульовувалися в законодавчих актах УНР, були питання про випуск державних кредитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет.
Закон від 9 грудня 1917 року встановлював порядок випуску кредитових білетів у карбованцях. Закон від 13 квітня 1918 року регулював випуск зобов’язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків, а інший, позначений тією ж датою, — регулював порядок випуску розмінних марок державної скарбниці.
Щодо податкового законодавства, то єдиного акта, який би регламентував податки, не було, але всі вони визнавалися прибут ками державного скарбу УНР.
11 квітня 1918 року було ухвалено «Закон про тимчасові роз писки видатків на 1918 рік», що регулював державні видатки
до ухвалення першого бюджету УНР, який, як відомо, не було прий нято.
В регулюванні трудових відносин УНР значення мав «Закон про восьмигодинний робочий день» від 25 січня 1918 року, який став своєрідним кодексом законів про працю. Цей Закон мав сферу дії по відношенню до всіх підприємств з найманою працею. Встановлювалася 48-годинна тривалість робочого часу на тиждень. Регламентувалися особливості найму та праці жінок і неповнолітніх; нічні і понаднормові роботи; праця на шкідливому виробництві; встановлювалися святкові та неробочі дні тощо.
В цивільно-процесуальних правовідносинах використовувався Звід законів Російської імперії.
Зазначимо, що в нормативних актах Центральної Ради термін «право володіння» не використовується і замінюється на «право порядкування», «право користування». Це пояснюється політичною позицією Центральної Ради, її соціалістичною орієнтацією, яка припускає невизнання приватної власності.
В галузі кримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.
5 березня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави. Там зазначалося, що якщо будь-яка особа після 22 січня 1918 року (після прийняття IV Універсалу) брала участь у війнах або пов станнях проти УНР, то вона втрачала громадянство УНР і підлягала висиланню за межі держави.
Щодо земельного законодавства, то III Універсал скасував право приватної власності на землю. IV Універсал проголосив необхідність прийняття земельного закону з обов’язковою передачею землі трудовому народу без викупу. В січні 1918 року було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю і замінено правом користування з переходом цього права у спадщину. Земля відводилася спеціально для цього створеними земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільним товариствам. Проте нерішучість Центральної Ради, помилки в стратегії реформування аграрного сектора призвели до того, що селяни відштовх нулися від ідеї «соціалізації» землі і надалі перестали підтримувати Центральну Раду.
2 питання. Українська держава за гетьмана
П. Скоропадського та Директорії
25 березня 1918 року в Лубнах, на Полтавщині, відбувся з’їзд українських хліборобів, на якому було створено партію хліборобів-демократів. Ця партія проголосила своє негативне ставлення до аграрної політики Центральної Ради й зажадала ввести до її складу своїх представників.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. Наслідком стало проголошення на конгресі П. Скоропадського гетьманом Української Держави.
Але сутність нового гетьманату відрізнялася від Козацької держави. Це була інша форма правління, близька до монархічної.
Того ж дня П. Скоропадський оголосив «Грамоту до всього українського народу», де підкреслив нездатність Центральної Ради до державної праці, а також заявив, що для забезпечення порядку та спокою він бере необмежену владу над Україною, розпускає Центральну Раду та її місцеві органи й установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім формам власності, що існували до Центральної Ради. Гетьман також обіцяв проведення в майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.
Наслідком цих нововведень стала ліквідація політичних прав і свобод, 8-годинного робочого дня. Власники маєтків та підприємств поверталися в Україну, їм не лише поверталося їхнє майно, а й виплачувалися компенсації за збитки, яких вони зазнали за час діяльності Центральної Ради.
Всі свої заходи гетьманська влада узгоджувала з німецькою окупаційною владою. Німці вивозили з України продукцію сільського господарства, промислове устаткування, грабували Україну.
2 червня 1918 року Німеччина та Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Німеччина повністю контролювала внутрішню й зовнішню політику Української держави. У відносинах з Австро-Угорщиною після перемоги революції виникли суперечності з приводу західноукраїнських земель. Вони переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.
Незважаючи на контроль з боку Німеччини за дипломатичними заходами України, їй все ж вдається провести переговори
з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Навіть більшовицька Росія під тиском німців уклала з Україною 12 червня 1918 року мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припиняли ся воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджу вав ся поштово-телеграфний зв’язок, визначалися умови товарообміну, правила повернення українців з Росії і навпаки.
Зазначимо, що незважаючи на всі зусилля гетьмана з відновлення Української держави, майже всі тодішні українські партії відмовилися працювати з ним.
Між іншим, значну увагу гетьман приділяв формуванню війська. Відновлювалися загони вільного козацтва, було сформовано особливий корпус із російських офіцерів, який підпорядковувався тільки гетьману, повернуто Україні Чорноморський флот, захоплений німцями на початку першої світової війни.
В галузі освіти і культури необхідно відмітити створення мережі українських початкових і середніх шкіл, для яких були видані підручники українською мовою; відкриття 6 жовтня 1918 року в Києві першого Державного університету, а 22 жовтня — другого українського університету у Кам’янці-Подільському. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо. Під кінець Гетьманства в Києві було відкрито Українську академію наук, яку очолив В. І. Вернадський.
Міжнародному становищу гетьманської України вельми шкодило негативне ставлення до неї країн Антанти. Вони розглядали уряд Скоропадського як германофільський, який має бути ліквідований. У ході дипломатичних переговорів у Румунії, де перебували посли всіх держав Антанти, англійський та французький посли заявили представникові гетьмана, що Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти21. Таке саме ставлення до України панувало й у Вашингтоні. Стан України був важкий: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під ультиматумом Антанти, з пронімецьким урядом. 14 листо пада 1918 року гетьман розпустив кабінет міністрів та в черговій «Грамоті до всіх українських громадян» оголосив про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією. Ці події привели до повстання проти гетьмана та його уряду, яке очолила Директорія.
В гетьманську добу розвивалося державне будівництво. Так, форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, в підручниках з історії держави і права України називають як перехідну до президентської республіки22.
Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в «Законах про тимчасовий державний устрій України» від 29 квіт ня 1918 року. Замість старої назви — Українська Народна Респуб ліка — була встановлена нова назва: Українська держава.
Вищим органом влади був гетьман. Йому належала законодавча та виконавча влади. Гетьман представляв інтереси Української держави на міжнародній арені; був верховним головнокомандувачем армії і флоту; здійснював помилування.
Такий режим функціонування найвищої влади передбачався до скликання Сейму, про який ішлося в «Грамоті до всього українського народу».
Для забезпечення функціонування влади в непередбачених випадках відповідно до «Тимчасового закону про верховне управ ління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 року влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб — одного заздалегідь визначав сам гетьман, другого — обирав Державний Сенат, третього — Рада Міністрів. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів.
Гетьманський уряд в особі Ради Міністрів здійснював координацію та організацію діяльності центральних органів управління. Очолював уряд Отаман-Міністр (пізніше перейменовано в Голову Ради Міністрів). При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (пізніше — держав ним секретарем). Рада Міністрів складалася спочатку з 9-ти міністерств: внутрішніх справ, фінансів,закордонних справ, військових справ, судових справ, торгівлі і промисловості, земельних справ, харчових справ, народної освіти. Пізніше з’явилися міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань (релігійних питань). Законом від 25 червня 1918 року Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.
Міністерства поділялися на департаменти й управління. При уряді існувала посада генерального контролера. 25 травня 1918 ро ку приймається «Положення про Малу Раду Міністрів». Вона фор мувалася із заступників міністрів. Її компетенцією було розглядати організаційні питання, законодавчі та виконавчі пропозиції окремих міністерств, які не потребують взаємної згоди.
В місцевому управлінні було поновлено чинний ще до революції адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.
Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Уся повнота влади на місцях належала старостам. За широтою своєї компетенції старости відповідали російським губернаторам. На ці посади призначалися колишні царські генерали, чиновники…
Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 року відновлювалася діяльність земських установ. Слід зазначити, що органи місцевого самоуправління не завжди підтримували заходи гетьмана, вбачаючи в ньому противника українізації. Законом від 1 серпня 1918 року було створено Управління столичного Отамана, а також аналогічне в Одесі.
19 червня 1918 року приймається закон, за яким губернські старости отримують право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи.
Судова система в Українській державі була достатньо сформована. Найвищою судовою інстанцією за «Законами про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року залишався Генеральний суд. Судді призначалися гетьманом. В нас тупних нормативних актах (від 25 травня 1918 року, від 2 червня 1918 року) уточнювалися функції Генерального суду, окреслювалися перспективи судової реформи.
8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. Визначалася структура Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адмініст раційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Фактично повноваження Сенату регулювалися колишнім царським законодавством. Така сама орієнтація простежується і в Законі «Про Судові палати і Апеляційні суди» від 8 липня 1918 року.
Підпорядкованість мирових судів визначалася постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня 1918 року.
В Українській державі діяли також військові суди на підставі Закону «Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію» від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штаб ні суди.
Система прокуратури в Українській державі була менш сформованою. Відповідно до Закону «Про Державний Сенат» функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. При кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату запроваджувалися посади прокурора і товариша прокурора.
Характеризуючи розвиток правової системи Української держави, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави.
2 червня 1918 року було прийнято важливий Закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». За цим законом розподілялись функції в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.
Головним нормативним актом гетьманської доби слід вважати «Закон про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року. Цей нормативний акт має конституційне значення. Ним визначалася форма правління, система органів влади й управ ління Української держави.
«Закон про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо.
В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності.
Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість. Наприклад, Закон «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня 1918 року.
Земельне питання мало велике значення для України. Ухвалений 31 січня 1918 року закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію великих землеволодінь було скасовано «Грамотою» гетьмана від 29 квітня. Для залагодження конфліктів між землевласниками та селянами було засновано земельні комісії на рівні губерній та повітів. У жовтні 1918 року було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Проект земельної реформи було затверджено на початку листопада 1918 року. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою за допомогою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не
більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки ті господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні або розводили цінні породи худоби, мали право одержати до 200 десятин землі23.
Продовжуючи розгляд третього питання, згадаймо, що повстання проти гетьмана очолила Директорія. 18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розгромили гетьманські війська і швидко підійшли до Києва. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади. Відповідно до Закону «Про верховне управ ління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави…Гетьмана» від 1 серпня 1918 року Скоропадський передав владу та державний скарб уряду, а сам, за допомогою німців, виїхав за кордон.
До складу Директорії входили три директори — В. Винничен ко, С. Петлюра, Ф. Швець. Через деякий час увійшли ще П. Анд рієвський і А. Макаренко. 18 грудня Директорія урочисто в’їхала у Київ. На Софіївському майдані відбулися молебен і військовий парад. 26 грудня було створено уряд Української Народної Республіки під головуванням В. Чехівського (УСДРП).
Того самого дня Директорія оголосила програмну декларацію, в якій вона визначила себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народу її і передасть. Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади та управління мав утворити Трудовий Конгрес — своєрідний парламент, що мав бути сформований з делегатів — робітників, селян та трудової інтелігенції. Західні країни розцінили таку систему політичної влади як «більшовицьку».
Директорія оголосила гетьмана поза законом, і кожен громадянин, який би його зустрів, повинен був арештувати його і передати в руки республіканської влади. Частина гетьманських міністрів була заарештована, значна частина службовців звільнена. Декрети гетьманської влади було анульовано і, навпаки, відновлено чинність всіх законів УНР. Заборонено вживати російську мову. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради.
Влада Директорії швидко встановилася на значній терито-
рії України. Почали формуватися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Але зовнішньополітичні умови та внутрішня ситуація були вкрай несприятливими для втілення програми Директорії в життя. Почалась інтервенція Антанти, якій допомагала білогвардійська армія Денікіна. На заході, в Галичині, точилася війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.
24 грудня 1918 року радянська Росія віроломно анулювала Брестську мирну угоду і перестала визнавати Україну за суверенну державу. Вже у першій половині січня 1919 року червоні російські війська захопили всю Лівобережну Україну. В цих умовах на початку січня 1919 року в Києві відбувся IV з’їзд УСДРП, який прийняв рішення про скликання парламенту і вибори органів місцевого самоврядування.
Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23—28 січня в Києві. В ній взяло участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це буде далі). Конгрес висловився за демократичний лад в Україні, тимчасово передав законодавчу та виконавчу владу Директорії, проголосив виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту. Але в умовах більшовицького наступу Директорія вимушена була залишити Київ і переїхати до Вінниці. Директорія веде переговори з командуванням французьких військ в Одесі. Французи погодилися надати допомогу за умови виведення з Директорії В. Винниченка та С. Петлюри, створення 300-тисячної армії і підпорядкування її союзному командуванню. Висувалися також вимоги передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до неї з проханням встановити над Україною французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити в майбутньому Паризька мирна конференція.
В цих умовах Директорія пішла на поступки. В Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невдовзі назавжди виїхав за кордон. С. Петлюра заявив про тимчасове припинення свого членства в партії. Але французи дієвої допомоги не надали. У самій Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
Необхідно звернути увагу на те, що Директорія, як і Центральна Рада, припустилася тих самих помилок. Головним завданням у цих тяжких умовах вона вважала тільки побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем до скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Цим скористалася більшовицька пропаганда. У багатьох селах і містах повстали робітники та селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія.
На початку квітня 1919 року в Рівному було зроблено реорганізацію Директорії. До неї входили: С. Петлюра, А. Макаренко, один представник від ЗУНР та два — від соціалістичних партій УПСР та УСДРП. Директорія тепер мала тільки затверджувати закони, які пропонувалися галузевими міністерствами, та давати розпорядження міністерствам.
6 квітня 1919 року на державній нараді в Рівному було прий нято рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом. Це означало відмову від політичної орієнтації на Антанту. Новий уряд дав обіцянку селянам провести справедливу земельну реформу, а робітникам — надати допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів.
У травні 1919 року наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія. В ці критичні дні було проведено реорганізацію війська. Завдяки цим заходам воно стало регулярною українською армією.
20 червня 1919 року вдалося підписати договір з польським урядом про припинення воєнних дій. Це був важливий дипломатичний успіх УНР. 15 липня 1919 року вдалося об’єднати війська Директорії та Українську Галицьку армію. Було створено Штаб головного отамана. Це об’єднання дало можливість наступу на більшовиків та на Денікіна. Але військові операції були невдалі. 2 грудня 1919 року уряд звернувся з відозвою до українського народу розпочати партизанську боротьбу. 5 грудня армія УНР пішла в рейд по денікінських тилах — цей похід відомий в історії як Зимовий. Завершився він 6 травня 1920 року.
За час перебування армії в Зимовому поході сталися значні події. Так, українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію, в якій йому пропонувалося визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордон з Польщею річкою Збруч та лінією через Волинь до Прип’яті. Отже, до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя та частина Полісся й Волині. Це викликало обурення українців.
Також значною подією було утворення в Кам’янці-Подільсь кому в грудні 1919 року Української Національної Ради (голова — М. Корчинський). Національна Рада стала серйозною опозицією уряду Директорії.
У панській Польщі не було одностайного ставлення до УНР: польські соціалісти та деякі партії центру ставилися до неї прихильно, інші — вороже. В таких складних умовах було укладено таємний договір між дипломатичною місією УНР у Польщі і польським урядом. С. Петлюра знав про цей договір. Угоду підписали міністр закордонних справ УНР, Голова дипломатичної місії в Польщі А. Літвицький та міністр закордонних справ Поль щі Я. Домбський. Як таємний, цей документ не був ратифікований. Його сприйняли в Україні як велике лихо. Від різних груп, об’єднань надходили протести. На прес-конференції партії есерів, у якій узяв участь М. Грушевський, цей договір було оголошено незаконним.
За умовами Варшавського договору об’єднані збройні сили Польщі та УНР наприкінці квітня 1920 року розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські війська звільнили Київ. Та незабаром більшовики знову повернулися. 3 липня 1920 року Польща почала таємні переговори з більшовицьким урядом, що погіршувало становище Директорії. Делегації УНР та ЗУНР на Ризьку конференцію не були допущені. Україну представляла делегація Української Радянської Республіки в особі Мануїльського та Йоффе. До 9 листопада встановлювалося перемир’я.
12 жовтня 1920 року польський і маріонетковий радянський уряди підписали угоду, за якою кордон між Україною та Польщею пролягав річкою Збруч, через Волинь та Острог до Прип’яті.
18 березня 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. Директорія, Уряд УНР і всі їх організації втратили право легально існувати в Польщі.
Студентам необхідно усвідомити, що незважаючи на складні зовнішні і внутрішні умови, в яких прийшла до влади і діяла Директорія, ідея побудови незалежної держави знаходила своє ре-
альне втілення, хоч іноді й ціною важких компромісів. Так, законодавчу, виконавчу, а часом і судову владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки.
26 грудня 1918 року було прийнято Декларацію, в якій Директорія оголосила себе верховною владою, що встановлена волею трудящих. Влада Директорії розглядалася як тимчасова до скликання Конгресу трудового народу. Процедурно вибори на Конгрес регламентувалися «Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України» від 5 січня 1919 року.
28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято «Закон про форму влади на Україні». Ним влада знову передавалася Директорії до скликання наступної сесії Трудового Конгресу. Директорія, таким чином, мала приймати закони, що підля гали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Законом регламентувалась також сесійна робота Конгресу. В міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої не були визначені.
В умовах швидкозмінної політичної ситуації виникала нагальна потреба у вдосконаленні системи влади й управління: або парламентська, або радянська республіка. Обрано було компромісний варіант: у центрі знаходився парламент, а на місцях — губернські і повітові Ради.
14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який перед бачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року так званого передпарламенту, який називався Державною народною радою. До скликання цього органу Директорія мала здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але Голова Директорії С. Петлюра не затвердив цей закон.
Зверніть увагу на два закони, що були затверджені С. Петлю рою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР. Це закон «Про Державну Народну Раду УНР» та закон «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР». Ці документи передбачали розмежування влади між Дирек торією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. Голова Директорії мав компетенцію затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень, призначав також Голову і членів Ради Народних Міністрів.
Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.
Рада Міністрів була підзвітна Державній Народній Раді, але в законах нічого не говорилося про місце та повноваження уряду в системі органів виконавчої влади. В законі «Про форму влади на Україні» закріплювався лише статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу. Це говорить про невизначеність Директорії щодо принципу розподілу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготувати вибори майбутнього Сейму України. Але повноваження цього органу також не були визначені.
14 лютого 1919 року була зроблена ще одна спроба розмежувати правовий статус Директорії та уряду. Тимчасовий закон «Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці» від 14 лютого 1919 року слід розглядати як саме таку спробу.
Щодо системи місцевого управління Директорія запозичила досвід Центральної Ради. Головним нормативним актом у цій сфері слід вважати інструкцію Міністерства внутрішніх справ «Про тимчасову організацію влади на місцях» від 24 червня 1919 року. Відповідно до неї волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ.
У судочинстві Директорія зберегла всі судові інститути, що існували за Центральної Ради. Діяв Генеральний суд (згодом Надвищий суд), відновлено дію апеляційних судів, існував порядок виборів та призначення мирових суддів, діяли Надзвичайні Військові Суди.
Для упорядкування процедури законотворчості в УНР було прийнято закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці» від 14 лютого 1919 року.
Зверніть увагу, що Директорія не поновила чинності Конституції УНР від 28 січня 1918 року. В жовтні 1920 року спеціально утворена комісія підготувала проект нової Конституції УНР. За ним УНР проголошувалася президентсько-парламентською республікою. Було чітко проведено принцип розподілу влад.
Для становлення державності в Україні мали значення також закони «Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР» від 28 лютого 1919 року, «Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР» від 26 вересня 1920 року, «Про державну мову» від 3 жовтня 1918 року, «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919 року, «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР» від 14 лютого 1920 року та ін.
Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кри мінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. До речі, в останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю.
До здобутків визвольних змагань доби Директорії необхідно віднести те, що українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління; за формою державного устрою це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за
фор мою державного режиму — демократична держава, що прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим)24.
3 питання. Проголошення і діяльність ЗУНР
Тут зверніть увагу на те, що різке загострення соціально-економічних, політичних, національних суперечностей в Австро-Угорщині за час першої світової війни, а також революційні події в Росії та російській частині України привели, як і в Німеччині, до революційного вибуху в жовтні-листопаді 1918 року.
Австро-Угорський імператор Карл I видав 18 жовтня 1918 року маніфест, у якому погоджувався перетворити країну на федеративну державу. Таким чином «коронні землі» одержали змогу створити свої представницькі органи — Національні ради.
У зв’язку з цими подіями у Львові 19 жовтня відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та представників (по троє) від усіх політичних партій, духовенства і студентства.
На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Рада проголосила, що Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються» як Українська держава, але в складі Австро-Угорської монархії. Проголошувалося також, що всі національні меншини мали вислати своїх представників до Ради. Було ухвалено рішення про прийняття нової Конституції.
Зазначимо, що інші народи саме в цей час проголосили свою цілковиту незалежність від Відня: Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина, Чехословаччина, Польща.
Українська Національна Рада створила свої виконавчі органи — комісії. Першу — загальну (на чолі з Є. Петрушевичем), другу — для Галичини й Закарпаття (на чолі з К. Левицьким), третю — для Буковини (очолив О. Попович). Делегація Національної Ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.
У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині, щоб оформити її приєднання до Польщі. Йшла інтенсивна підготовка цього процесу. Офіційна передача влади полякам в усій Галичині планувалася 1 листопада 1918 року.
В ніч на 1 листопада 1918 року Центральний військовий комітет, який був створений ще у вересні і складався з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії, зайняв у Львові всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. В перші дні листопада українці практично без жертв і боїв узяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Австрійські, угорські та інші військові не чинили перешкод українцям.
1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви «До населення міста Львова» та «Український народе», в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада.
На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 ро ку було визначено назву Української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року — до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини.
Українська Національна Рада 9 листопада 1918 року сформувала уряд ЗУНР — Державний секретаріат. Його очолював прем’єр. Ним було обрано К. Левицького. У складі уряду було 14 міністерств — державних секретарств, що їх очолювали секретарі: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, юстиції, фінансів, торгівлі і промислу, земельних справ, шляхів, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, віросповідання, публічних робіт, освіти. (Згодом ця структура і персональний склад були змінені).
10 листопада Голова і міністри присягнули на вірність українському народові, державі. Головним завданням уряду, як визначалось Українською Національною Радою, було вжити всіх необхідних заходів для об’єднання західноукраїнських земель з утво реною на сході Українською соборною державою.
Пізніше прем’єром було призначено С. Голубовича. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд ЗУНР намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин. Згодом за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти.
13 листопада Українська Національна Рада прийняла «Тимчасовий Основний закон», визначивши таким чином конституційні засади новоствореної держави.
В цьому документі закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представ ницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Всі громадяни держави, незалежно від національності, статі, віро-
сповідання наділялися виборчим правом. До виборів до Сейму (парламенту) вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді.
Виконавча влада належала Державному секретаріатові. Була прийнята державна символіка ЗУНР. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (це старовинний герб міста Львова). Згодом гербом ЗУНР було затверджено тризуб. (Згадайте, де і коли ще тризуб уособлював українську державність). Окрім цього, було затверджено синьо-жовтий прапор як державний прапор ЗУНР; затверджено державну печатку.
Відповідно до розпорядження Української Національної Ради від 11 листопада 1918 року про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення українських уже в листопаді на всій території ЗУНР організовано пройшли вибори до місцевих органів влади й управління. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними стали громадські та міські комісари, а їхніми дорадчими органами — так звані «прибічні ради», а у повітах — повітові комісари та повітові національні ради. В багатьох населених пунктах відбувалися святкові
віча, різні збори, молебни тощо. На посади громадських та пові тових комісарів обирали шанованих людей, патріотів.
Для охорони громадського порядку в багатьох громадах
обирали народну міліцію, в інших — оновлювали жандармерію.
В листопаді 1918 року Українська Національна Рада розпорядилася утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки. Очолила корпус Команда української державної жандар мерії на чолі з Головним комендантом. На місцях утворювались окружні та повітові команди жандармерії, сільські та міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім військових. Чисельність жандармерії в повітах визначав повітовий комендант за домовленістю з повітовим комісаром. Обиралася на місцях також народна міліція.
Щодо попереднього складу службовців різних ланок державного апарату, то їм дозволялося залишатися на своїх місцях незалежно від їх національності, але якщо вони присягалися на вірність Українській державі.
В судоустрої на перших порах ЗУНР залишає попередню судову систему. Суддям та іншим працівникам судових органів пропонувалося скласти присягу на вірність українському народові та державі. Звільняли лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїнською діяльністю і переконанням. У лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отримало доручення провести судову реформу. Всю територію ЗУНР було розділено на 12 судових округів та 130 судових повітів. Відповідно належало обрати окружні та повітові суди. Національні меншини також мали можливість обрати своїх суддів. Так, поляки мали обрати
25 суддів, євреї — 17 суддів.
У лютому 1919 року було прийнято ряд законів, спрямованих на вдосконалення діяльності судових органів. Так, законом «Про скорочення підготовчої суддівської служби» було скорочено
термін стажування суддів з трьох до двох років. Закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних» припинив вибори присяжних у зв’язку з умовами воєнного часу. Приймалися також закони про перехід судочинства на українську мову, про введення демократичних принципів судочинства.
Для розгляду кримінальних справ у повітах створювалися тимчасові трибунали у складі голови та двох членів. Створювалися вищі судові інстанції: Вищий суд і Найвищий державний суд. Але до їх обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі Окремий судовий Сенат (друга інстанція) та Окремий судовий Сенат (третя інстанція).
Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді судових справ, оплата праці покликуваних експертів. Були створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба, адвокатура, окремо існувала військова юстиція і прокуратура.
З метою інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською Національною Радою, у повітах відбувалися збори, наради міських і громадських комісарів. У цей час приділялася також увага вдосконаленню структури дер жав ного апарату влади й управління, формам та методам його діяльності.
Зверніть увагу, що Українська Національна Рада пройшла, як і Центральна Рада, еволюційний шлях від суспільно-політичного органу до парламенту. Вже в перших нормативних актах — відозві «До населення міста Львова» та «Український народе» — зазначалося, що найвищою владою на українських землях Австро-Угорської монархії є Українська Національна Рада.
15 листопада було прийнято закон «Про доповнення складу Української національної ради представниками з повітів та великих міст». 4 січня 1919 року була створена Президія Ради. До її складу входили президент та чотири заступники. Запровадження посади президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. Ця посада за функціями була близька до посади спікера в парламенті. Президент мав компетенцію скликати засідання Української Національної Ради і головувати на них.
Було також створено Виділ Української національної ради, до якого входили Президент і дев’ять членів. Фактично виділ виконував функції колегіального глави держави.
16 листопада 1918 року було прийнято закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». Відповідно до нього залишалося чинним попереднє, австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Регламентувався порядок створення, структура та функції місцевих органів влади та управління. Вказувалося, що надалі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. Державному секретареві підлягали повітові військові коменданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і міських комісарів. Обраних населенням комісарів необхідно було затвердити вищими за підпорядкуванням державними органами. В усіх повітах належало загальними виборами обрати повітові національні ради, а в громадах і містах — громадські та міські ради. Для виконання закону Державний секретаріат видав розпорядження «Про державну адміністрацію».
Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, Українська Національна Рада в березні 1919 року прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР. У квітні було прийнято виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з національно-пропорційною системою. Кожна національність залежно від її кількості мала певну кількість послів, що закріплювалося в законі. Такий підхід гарантував усім національним меншинам можливість мати своїх послів у парламенті.
Таким чином, з 226 послів Сейму українці повинні були обрати 160 послів, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — шість представників. Територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п’ять польських і єврейських, один — німецький. Це був приклад демократичного, на державному рівні забезпечення прав національних меншин при виборах законодавчих органів.
Особлива увага приділялася побудові власних збройних сил. Вже 1 та 2 листопада Українська Національна Рада звернулася до всіх вояків і старшин-українців колишньої австро-угорської армії з закликом стати на захист рідного краю. Головну команду українських військ очолив отаман С. Горук. Слід зазначити, що добровольців до українського війська було багато. Населення допомагало продовольством, взуттям, медикаментами. За розпоряд женням Державного секретаріату військових справ територію було поділено на три військові області (Львів, Тернопіль, Станіслав) та 12 округів. Оголошено мобілізацію чоловіків-українців. Всі вони приймали присягу. Військові команди повітів на чолі з призначеними військовими комендантами приступили до формування збройних сил ЗУНР — Української галицької армії (УГА).
Структура УГА включала в себе такі роди військ і служби: піхота, кіннота, артилерія, санітарна та ветеринарна служби, військове судівництво, інтендантура, канцелярська служба; згодом було утворено летунський відділ, саперний кіш. Організовано ду хівництво українського війська на чолі з Преподобництвом. Існувала також своя система військових звань і відзнак, державна платня.
На початку 1919 року УГА являла собою чисельну, дисцип-
ліновану й патріотичну армію, очолювану Начальним вождем з
Генеральним штабом. У складі УГА було утворено три корпуси, кожний з яких, у свою чергу, поділявся на чотири піхотні бригади, кожна бригада — на два полки, а полк — на три курені. При кожній бригаді були полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв’язку, допоміжні відділи. Важливо, що в складі УГА воювали представники різних національностей.
Зазначимо, що радикальні зміни ЗУНР проводила не лише у сфері формування головних ланок державного механізму, а й у соціально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо.
Наприклад, 15 лютого Українська Національна Рада прийняла закон про державну мову — українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи письмово, рідну мову, а владі, державним інституціям відповідати рідною мовою громадян, що звертаються.
8 квітня 1919 року було прийнято закон «Про громадянство та правовий статус чужинців», а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних інституцій. Ними мали бути тільки громадяни України віком до 40 років, які володіють українською мовою і мовою хоча б однієї з національних меншин. Не мали права стати державними службовцями особи, які притягалися до кримінальної відповідальності, вчинили проступки проти публічного порядку, моралі, були боржниками абощо.
В земельних відносинах керівництво здійснювала спеціальна комісія (очолював Л. Бачинський). 14 квітня 1919 року було прий нято закон «Про земельну реформу». В цьому законі регламентувалася націоналізація поміщицьких, монастирських, церковних земель, а також земель інших установ. З усіх цих земель складався єдиний земельний фонд ЗУНР. Порядкувати фондом мали Загальна земельна і повітові комісії з повноваженнями в три роки, а також сільські комісії, склад яких підлягав щорічному оновленню. З цього земельного фонду мали наділятися безземельні та малоземельні селяни. Але ст. 18 Закону окремо передбачала, що наділення землею не може бути розпочато до закінчення війни та повернення жовнірів і полонених додому. Розв’язання питання про розподіл землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію землі в попередніх власників з компенсацією чи без неї — все це відкладалося на розгляд Сейму.
Українська Національна Рада вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим до розв’язання таких соціально-важли вих проблем.
У тяжких умовах продовольчої кризи влада ЗУНР намагалася поліпшити становище. Було створено харчовий відділ, взято на облік усі запаси харчів і товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств населення краю, а власникам виплачувалася компенсація, заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Розв’язувалися питання охорони здоров’я. Відкривалися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки, велася боротьба з епідеміями.
Слід відзначити закон «Про основи шкільництва» від 13 лютого 1919 року, який визначав державний статус шкіл на західноукраїнських землях і яким дозволялося засновувати приватні школи, надавалося національним меншинам право на навчання в школах рідною мовою. Планувалося відкрити український університет. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, як і медичним працівникам.
Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. Хоч офіційного визнання ЗУНР не відбулося, з нею вступили в контакти Австрія, Чехословаччина, налагоджувалися зв’язки зі США, Канадою, Францією, Німеччиною, Англією тощо.
У листопаді-грудні 1918 року проводилися постійні переговори між владою УНР і ЗУНР про об’єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР.
1 грудня 1918 року Директорія і делегація ЗУНР підписали «Передвступний договір про об’єднання». 3 січня 1919 року Українська Національна Рада приймає «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Рес публікою».
В цей час у Києві на Софіївському майдані 22 січня 1919 ро ку в присутності багатьох тисяч людей було зачитано «Ухвалу про злуку…» та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки було одноголосно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР. Планувалося скликати парламент об’єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв’язати інші важливі проблеми. До його скликання ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення. Але фактично акт Злуки від 22 січня 1919 року залишився лише символом споконвічних прагнень українського народу до возз’єднання.
Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєнної ради Антанти. Західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина і Румунія, скориставшись тим, що в Східній Україні точилася кровопролитна війна.
Верховна рада Антанти 25 червня 1919 року проголосила, що з метою забезпечення мирного населення і майна Східної Галичини від більшовиків вона прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину.
Війська УГА та Директорії об’єдналися для спільної боротьби. Але згодом стосунки між Директорією і урядом ЗУНР погіршилися. Директорія вирішила покласти край самостійності уряду ЗУНР. Згодом ці розбіжності ще більше посилилися. Так взаємна неприязнь керівництва Директорії і ЗУНР розвели по різні боки дві українські держави.
6 листопада 1919 року один з генералів УГА М. Тарнавський уклав сепаратну угоду з денікінськими генералами. За цією угодою більша частина УГА перейшла в розпорядження Денікіна. Внаслідок цього Є. Петрушевич виїхав до Відня і утворив уряд у вигнанні. Те саме зробили деякі представники Директорії, що виїхали до Польщі.
15 листопада 1919 року члени Директорії передали права державного управління С. Петлюрі, який змінює тактику і починає партизанську боротьбу проти ворога. Наприкінці 1919 року біль шовики окупували майже всю українську територію.
В жовтні 1920 року було підписане перемир’я між Польщею та радянською Росією. За ним передбачалося, що Західна Білорусь і Західна Україна залишаються у складі Польщі. Ризька мир на угода юридично закріпила це положення. А 14 березня 1923 ро ку Рада послів Антанти схвалила рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Таким чином, ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки, і її долю вже мала вирішувати Польща.
6. 2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
6.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Державна символіка —знаки, символи, кольори тощо, які репрезентують національно-державницьку ідею. Основними атрибутами державності є герб, гімн та прапор. Державний герб УНР (тризуб на синьому тлі) був ухвалений 12 лютого 1918 року Малою Радою в Коростені. 22 березня 1918 року тризуб та жовто-блакитний прапор були затверджені Центральною Радою. За гетьманського уряду П. Скоро падського порядок кольорів у прапорі було змінено на синьо-жовтий. У 1917—1920 рр. пісня «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербицького, текст П. Чубинського) як єдиний державний гімн законодавчо не була затверджена, використовувалися й інші. 15 січня 1992 р. музична редак ція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України.
Конституція — основний закон держави, що визначає основи політичної, правової та економічної систем країни, структуру органів влади, права й обов’язки громадян, принципи функціонування суспільства.
Культурництво — культурно-освітній рух XIX—початку XX століття, діячі якого вважали просвітницьку роботу найдієвішим засобом піднесення освітнього рівня населення і зміцнення національної свідомості; а також система заходів, спрямована на активізацію формування й консолідації нації.
Парламент — представницький законодавчий орган у ряді країн, який обирається повністю або частково. В Україні парламент називається Верховною Радою.
Президент — голова держави в країнах з республіканською формою правління. Обирається в установленому законом порядку.
Принцип розподілу влади — один з головних принципів конституціоналізму, відповідно до якого єдина державна влада розподіляється на незалежні та самостійні законодавчу, виконавчу та судову влади. Вперше його проголошено в працях англійського філософа Дж. Локка (1632—1704), розвинуто та обґрунтовано в працях Ш. Монтеск’є (1689—1755). Закріплений у теорії права, яка вважає його необхідним для нормального функціонування держави та громадянського суспіль-
ства. Чинна Конституція України враховує принцип розподілу влади.
Соборна Україна — ідея об’єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і раз-у-раз набувала актуальності в релігійній чи світській формі. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів XIX ст., ОУН. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський.
Товариство українських поступовців (ТУП) — засноване у вересні 1908 року групою колишніх членів Української демократично-ра дикальної партії. Об’єднувало представників творчої інтелігенції, які головною метою вважали обстоювання національних інтересів українського народу. Програма й тактика ТУП були близькими до кадетських. Політична платформа ґрунтувалася на визнанні принципів конституційного парламентаризму та автономії України. Програма-мінімум в основному будувалася на ґрунті культурництва й передбачала відродження української національної культури та мови.
Трудовий Конґрес у Києві 1919 р. — форум представників різних течій українського національного руху, що проходив 23—29 січня 1919 ро ку. Конгрес затвердив акт про утворення єдиної Соборної України, підтвердивши тим самим злуку УНР та ЗУНР, проголошену 22 січня 1919 ро ку, обговорив питання про форму влади в Україні, її внутрішню та зовнішню політику, ухвалив Універсал Трудового конгресу України, яким визнавав владні пов новаження Директорії на час перерви в засіданнях конґресу й закликав народ стати на захист УНР.
Український національний фонд — допоміжна форма (крім прямих податків) збирання коштів та інших пожертв на підтримку українського національно-визвольного руху, національних організацій та поповнення бюджету Української Центральної Ради. Ідея організації фонду виникла одночасно з утворенням Центральної Ради.
6. 4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
6. 5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
6.6. ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ
6.7. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а)джерела
Вивід прав України. — Львів, 1991.
Конституційні акти України 1917—1920. Невідомі конституції України. — К. ,1992.
Петлюра С. Патріотизм. // Розбудова держави. — 1997. — № 7—8.
Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. — К.,1993.
Чотири Універсали. — Львів: Світ, 1990.
Андрусишин Б. Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Директорії УНР). — К., 1997.
Боровик М. Галицька соціалістична республіка. //Визвольний шлях. — 1990. — № 4.
Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К., 1994.
Верстюк В. Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Укр. істор. журнал. — 1995. — № 2, 5, 6.
Верстюк В. Симон Петлюра і Директорія // Сучасність. — 1997. — № 6.
Гошуляк І. Л. Про причини поразки Центральної Ради // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.
Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. — К., 1993.
Копиленко О. А., Копиленко М. Л. Держава і право України 1917—1920 рр. Центральна Рада. Гетьманство. Директорія. — К., 1997.
Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. — К., 1992.
Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Рад. право. — 1991. — № 11.
Кулинич І. Вплив внутрішніх і зовнішніх факторів на розвиток незалежності Української держави // Історія України. — 1998. — № 5.
Копиленко О. ,Копиленко М. Еволюція українського конституціоналізму (з досвіду конституційного будівництва УНР та Української гетьманської держави) // Право України. — 1992. — № 6.
Копиленко О., Копиленко М. Друга УНР: Спроба історико-теоре тичного аналізу // Право України. 1992. — № 8.
Кульчицький С. Останній універсал Центральної Ради // Історія Ук раїни. — 1998. — № 5.
Кульчицький С. Українська держава часів гетьманщини // Укр. істор. журнал. — 1992. — № 7—8.
Кульчицький В., Лісна І. Виникнення Західноукраїнської Народної Республіки // Вісн. ЛДУ. — Львів, 1994. — Вип. 31.
Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Західноукраїнської Народної Республіки // Пробл. юрид. наук та правоохоронної практики. — К., 1994.
Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. — Львів, 1991.
Малик Я. Державотворча діяльність Павла Скоропадського // Студії політологічного центру «Генеза». — 1996. — № 1.
Малик Я. Земельне питання в Українській гетьманській державі // Республіканець. — 1994. — № 1.
Мироненко О. М., Бенько О. П. Верховне управління Українською державою (квітень 1918—грудень 1918) // Правова держава. — 1995. — Вип. 6.
Мироненко О. М., Бенько О. П. Правоохоронні органи Центральної Ради (березень 1917—квітень 1918). — К., 1993.
Настюк М. І. Створення державного апарату ЗУНР // Вісн. ЛДУ. Серія юрид. — Львів, 1994. — Вип. 31.
Пігач Я. М. Основні положення і значення сімейного кодексу України 1919 року. // На шляху до правової держави. — Львів, 1991.
Симоненко Р. Г. Национально-культурная автономия на Украине в 1917—1918 годах. // Вопросы истории. — 1997. — № 1.
Стахів М. Гетьманський режим в 1918 році і його праводержавні якості. — Скрентон, 1950.
Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу // Політика і час. — 1996. — № 7—8.
Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Української Центральної Ради). — К., 1997.
Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917—1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). — К., 1997.
ТЕМА 7
Державно-політичний устрій
і законодавство в Україні в період
будівництва соціалізму (1917—1935рр.)
7. 1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Формування радянської державності
в Україні (1917—1920 рр.)
В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що після подій Української революції 1917—1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль фактично з перших своїх кроків після перемоги соціалістичної революції.
Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11—12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Укра-
їнської РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представ ляли більшовицьку партію. З’їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України — т. зв. Народний секретаріат.
Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Цент ральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів.
Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.
17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.
25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім — з 9 березня 1918 року — до Катеринослава.
У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські спра ви. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б).
28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.
7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах со ціалістичної федерації.
Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет — фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський.
27 січня 1920 року Всеукрревком анулював усі декрети уряду УРСР, у яких ішлося про побудову державних органів, замінив їх на російські декрети і в лютому склав свої повноваження.
Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад.
28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв «Тимчасове положення про організацію влади на місцях». За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах — комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади.
В губерніях і повітах України створювалися спеціальні «трійки», а у волостях — «четвірки», яким надавалася необмежена влада на місцях.
Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалеж ної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов’язково передували рішення Політ бюро ЦК КП(б)У.
Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 року об’єд нувалися збройні сили, органи постачання, транспорту та зв’язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 року державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Декретом Все російського ЦВК від 1 червня 1919 року про об’єднання Радянських соціалістичних республік — Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі — для боротьби зі світовим імперіалізмом було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік.
У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Вони діяли під керівницт вом сільських рад, на відміну від комітетів бідноти (комбідів), які створювалися як замінники сільських рад.
Зазначимо, що у віданні уряду України 1920 року формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров’я, землеробства, юстиції. Але всі вони діяли у тісному зв’яз ку з наркоматами РРФСР. 1920 року запроваджувалася посада уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР, на яку було призначено М. Фрунзе.
Студенти мають усвідомити, що в період 1917—1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР25.
В ході формування радянської державності формувалися й основи соціалістичного права.
Зверніть увагу, що головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна з системою права в більшовицькій Росії. Цей процес можна назвати рецепцією права — прямим запозиченням норм однієї держави для пристосування їх до умов іншої країни. Дослідники історії держави і права України відзначають такі специ фічні джерела формування основ соціалістичного права, як революційна правосвідомість, пріоритет якої над іншими джерелами права базувався на так званій психологічній теорії права, що панувала в ті роки26.
8 лютого 1919 року РНК України приймає постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління». В ній було поставлене питання про передачу влади Радам. Але юридично система Рад в Україні була закріплена першою радянською Конституцією 1919 року. Зауважимо, що проект Конституції УРСР обговорювався ще на III-му з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку березня 1919 року. Визнавалася необхідність прийняття для УРСР Конституції РСФРР.
На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки — Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. В документі було сформульоване завдання переходу від буржуазного суспільства до соціалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження України до складу абстрактної Єдиної міжнародної соціалістичної республіки.
Зазначимо, що при прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізняв ся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади; Б — Організація радянської влади на місцях.
У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад.
Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду — Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою.
Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад.
Існувала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з’їзд. Конституція УРСР 1919 року вміщувала перелік категорій осіб, що не могли обирати і бути обраними до цих органів влади, — особи, які використовували найману працю, які мали нетрудові доходи, займалися приватною торгівлею, торговим та комерційним посередництвом, засуджені за користливі та порочні злочини; особи, визнані у встановленому порядку душев нохворими, а також особи, які знаходяться під опікою; також особи, які в минулому були службовцями та агентами поліції, жандармерії, члени царської родини, духовні особи — ченці та служителі різних культів. Одночасно виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших країн. Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками.
З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту.
Націоналізацію власності проводила Рада народних комісарів РРФСР.Разом з ліквідацією приватної власності запроваджувалася державна монополія на торгівлю, в тому числі на торгівлю хлібом.
Законом «Про соціалізацію землі» була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року.
Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися.
Найважливішими в цьому плані слід вважати декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919 року; «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів» від 4 січня 1919 року; «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 року та ін. Реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку заборонялися. Але згідно з декретом РНК УРСР від 1 березня 1919 року «Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії» широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку осіб, які підпадали під кваліфікацію «експлуататорський клас».
Зверніть увагу, що кооперативна власність як колективна влас ність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооператив ні організації отримали право юридичних осіб.
10 серпня 1920 року РНК УРСР видає декрет «Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій», який можна розглядати як крок на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.
Фактично протягом 1919—1920 рр. було націоналізовано жит ло, благочинні, лікувальні та санаторні установи. Для управління націоналізованим майном була створена Всеросійська рада народного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок ліквідовувався, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ.
Декретом Раднаркому «Про скасування спадкування» від 11 бе резня 1919 року скасовувалося право успадкування. За ним усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувалися. Спадкова маса обмежувалася сумою в 10 тисяч карбованців. Усе інше майно померлого ставало державною власністю.
В зазначений період політика воєнного комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії, характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Запроваджувалася продрозкладка, за якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба, загальна трудова повинність. Продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх, а винні у порушенні державної монополії розстрілювалися. Безкоштовно постачалися паливо, фураж, меди каменти, вода, газ, електроенергія тощо. Скасовувалася плата за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, лаз нями та інше.
Основою радянського земельного законодавства був декрет «Про землю», чинність якого було розповсюджено на всю територію України, постанова РНК РСФРР «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів» від 5 листопада 1917 року, закон України «Про соціалізацію землі», прийнятий на третьому Всеросійському з’їзді Рад. Ці нормативні акти фактично встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпоряд ження землею до місцевих Рад та підпорядкованим їм волосним земельним комітетам. У Конституції УРСР 1919 року скасування приватної власності на землю було закріплене остаточно. 5 лютого 1920 року «Закон про землю» закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Ним передбачався розвиток колектив них форм землекористування. В цьому плані значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, різного роду товариств із спільної обробки землі.
Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу — дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.
У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поши рювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, пра во на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобі лізація. У зв’язку з тим, що проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості, на підприємствах відповідно встановлювалися режими, близькі до режимів військових установ. Характерно, що з’явилося поняття трудового дезертирства; до порушників дис ципліни застосовувалися заходи примусу.
Студентам необхідно звернути увагу на те, що в розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. В цьому плані потрібно відмітити декрет РНК УРСР «Про дострокове звільнення» від 21 березня 1919 року, а також «Керів ні начала з кримінального права РСФРР», прийняті в Росії в груд ні 1919 року, а 4 серпня 1920 року офіційно введені в дію на території України.
В цих нормативних актах проголошувалися достатньо специфічні принципи, за якими мало формуватися кримінальне право: наприклад, принцип доцільності, який протиставився принципу законності. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. В нормативних актах не пояснювалися форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність тощо. Припускалося, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу. Серед покарань були: догана, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, позбавлення волі, примусові роботи, оголошення поза законом, розстріл. Зверніть увагу, що до криміналь ної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й чле нів його родини. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку.
З перших кроків радянської влади в Україні приділялася неухильна увага становленню судової системи. В «Тичасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР» від 20 лютого 1919 року, «Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування у контреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Актом передачі до судового розгляду була заключна постанова слідчого, що затверджувалася на розпорядчому засіданні ревтрибуналу.
Для найнебезпечніших злочинів існували ревтрибунали, які мали право діяти і без попереднього слідства. Судочинство тут було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не мав права на захист. Вироки ревтрибуналів спочатку не підлягали касаційному оскарженню. Декретом РНК УРСР «Про утворення Верховного Касаційного Суду» від 16 квітня 1919 року було встановлено, що касаційному оскарженню мають підлягати всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, які виносилися Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК.
Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, окрім тих, що були підсудні ревтрибуналам. Для цих судів встановлювався інший порядок розгляду справ. Так, попереднє розслідування здійс нювалося у формі дізнання або попереднього слідства, причому проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. В судовому процесі брали участь народні засідателі, які мали рівні права з народними суддями. Питання, що виникали в процесі розгляду справи, вирішувалися більшістю голосів. Ця категорія судів діяла також на основі «Положення про народний суд» від 26 жовтня 1920 року. Тут встановлювалися такі підстави відміни вироків у касаційному порядку: істотні порушення форм судочин-
ства; суттєве порушення або невірне застосування декретів; неповністю проведене слідство; очевидна несправедливість вироку.
Необхідно зазначити, що в період, який розглядається, майновий обіг у радянській Росії і радянській Україні був майже відсут ній, тому цивільні справи розглядалися в судах не так часто порів няно з кримінальними справами. Цією ж обставиною можна пояснити той факт, що більшість норм цивільного судочинства, як правило, містилася в актах, які регулювали судочинство в кримінальних справах.
Слід звернути увагу на те, що всі репресивні органи більшовицької партії мали функції слідства, суду та виконували вироки. Наприклад, у січні 1918 року при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала також Надзвичайна комісія.
Таким чином, диктатура комуністичної партії відбилася ї на характері законодавства періоду воєнного комунізму.
2 питання. Соціалістична державність
і право в Україні (1921—1929 рр.)
В даному питанні необхідно врахувати ті загальнополітичні та загальноекономічні процеси, на тлі яких відбувалися правові нововведення під керівництвом комуністичної партії. Студентам рекомендується ув’язати вивчення даних питань із відповідними темами курсу політичної історії.
Зазначимо, що громадянська війна, політика воєнного комуніз му, яка повністю збанкрутувала, спроби здійснення зовнішньополітичної стратегії на перемогу всесвітньої революції привели до паралічу виробництва, вугільної, продовольчої, транспортної кризи, скороченню робітничих місць і, як наслідок, до голоду, поширення епідемій.
Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла більше миритися з політикою воєнного комунізму. Навесні 1921 року в Кронштадті вибухнуло повстання військово служ бовців. Все це примусило більшовиків визнати, що політика воєнного комунізму була помилковою.
Вже в лютому 1921 року було підготовлено «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком».
Х з’їзд РКП (б), який відбувся в березні 1921 року, прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (неп). Але це не означало, що відбувся відступ від основної стратегічної лінії. Це була лише зміна тактики. Зберігаючи владу, комуністична партія допускала відродження економіки. 9 серпня 1921 року В. Ленін підписав «Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Відповідно до нього у державній власності залишалися лише великі підприємства провідних галузей економіки. На інших підприємствах припускалася оренда для ведення підприємницької діяльності.
Великі та середні підприємства об’єднувалися за галузевою, те риторіальною або галузево-територіальною ознаками. Такі об’єд нання називалися трестами і не мали правового статусу юридичної особи. Одночасно з трестами утворювалися й синдикати, які зай малися переважно торговельними операціями.
Підприємства великої промисловості в цей час знаходилися в кризовому стані й на їх відродження необхідні були значні кошти. В жовтні 1922 року була проведена грошова реформа. Кошти, які з’явилися внаслідок реформи, спрямовувалися на розвиток машинобудування та електрифікацію. Внаслідок проведених реформ рівень промислового виробництва вже перевищував довоєнний рівень. Відбувалося також реформування сільського господарства. 1923 року було завершено перерозподіл землі. Земле користування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора рази. Було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі, але більша частина незаможних селян від сплати податку звільнялася.
З появою у травні 1923 року статті В. Леніна «Про кооперацію» було проголошено курс на розвиток кооперативного руху, який би сприяв вирішенню питань селян-власників. Зазначимо, що позитивні результати цих кроків були очевидні. Але з проголо шенням курсу на індустріалізацію посилюється тиск на середні верстви населення, яких називали непманами. 1929 року розпочалася колективізація сільського господарства, що стало остаточ ною відмовою від засад непу в сільському господарстві.
Студентам рекомендується звернути також увагу на значення юридичного оформлення СРСР. Зазначимо, що після невдачі у визвольних змаганнях більша частина України опинилася у складі нової, радянської держави. Так, ще в середині 1919 року партія більшовиків провела об’єднання життєво важливих сфер республік — економіки, фінансів, транспорту, оборони, зв’язку тощо. Управління ними здійснювалося з Москви. Наприкінці грудня 1920 року між РРФСР та УСРР було укладено договір про їх військовий та господарський союз. За цим договором у відання РРФСР передавалися комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фі нансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ. Встановлювалися єдине громадянство та єдиний правовий простір.
Уже в березні 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) приймає рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі з УСРР.
У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) була продекларована необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом буцімто вільного виходу кожної з них зі складу Союзу. Зазначимо, що на противагу концепції Сталіна про «автономізацію» Пленум прий няв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка запропонувала триступеневу систему центрального управ ління: єдині, об’єднані та автономні наркомати.
30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).
Зверніть увагу, що вже на першій сесії ЦВК СРСР було прий няте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад респуб лік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України — Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити сувере нітет республік у складі СРСР.
6 липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР та надавалася йому чинність. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена.
Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року , де Украї на проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення — Молдавська автоно мія. 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У приймає рішення про утво рення Молдавської автономної республіки, яке підтверджувалося постановою ВУЦИК «Про утворення Автономної Молдавсь кої СРР» від 12 жовтня 1924 року. Відповідно на з’їзді Рад Молдавської АСРР та Всеукраїнського з’їзду Рад було затверджено Мол давську АСРР у складі УСРР.
Вищі органи влади й управління за новою Конституцією не змінювалися. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК. Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року визначався порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік). Діяльність Президії ВУЦВК регулювалася Наказом про порядок роботи Пре зидії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказом передбачалося створення Малої Президії ВУЦВК, яка відігравала роль внутрішнього допоміжного органу.
12 жовтня 1924 року у зв’язку з прийняттям Конституції СРСР затверджувалося нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Таким чином відбулося нормативне закріплення посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої влади. РНК одержала право розглядати найважливіші загальнодержавні питання, в тому числі і прийняття нормативних актів.
Тоді ж було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР, а у 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов’язки та структура наркоматів.
15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: загальні положення; про устрій Радянської влади; про виборчі права; про бюджет Української РСР; про герб, прапор і столицю Української РСР. Визначалися суверенні права України, які у порівнянні з Конституцією 1919 року були значно звужені. Право законодавчої ініціативи отримала Президія ВУЦВК.
З 1922 року в Україні проводилася адміністративна реформа. Правовою основою її здійснення була постанова ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-терито ріальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Внаслідок заходів, що проводилися, кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. В квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи та райони, а постановою «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» від 3 червня 1925 року ліквідувався поділ республіки на губернії. Крім цього, було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився 1929 року.
В місцевому управлінні слід відзначити діяльність так званих комітетів незаможних селян (комнезамів). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК приймає «Закон про комнезами», який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики.
1925 року було прийнято цілий ряд нормативних актів, які визначали права та обов’язки всіх місцевих органів державної влади: Положення про окружні з’їзди Рад і окружні комітети, про районні з’їзди Рад і районні виконавчі комітети, про сільські Ради, про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноар мійських депутатів тощо. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК приймає нове Положення про сільські Ради, за якими вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території.
В розвитку радянського конституціоналізму певне значення мала й Конституція УРСР 1929 року, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з’їзді Рад 15 травня 1929 року. Вона складалася з 82 статей і 5-ти розілів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, а друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР.
Зазначимо, що вперше були введені в Конституцію розділи про виборчі права і про бюджет. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УРСР відносно союзного центру. Суверенні права Украї ни у порівнянні з Конституцією 1919 року значно звужувалися.
Ст. 4 вказувала на право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, але одночасно фіксувала принцип єдності радянського громадянства, який виражався в тому, що громадяни УРСР є громадянами СРСР. У Конституції визнавалося право на власне законодавство й управління, але вища юридична сила належала загальносоюзним актам. Встановлювалася нова періодичність скликання з’їздів Рад та надзвичайних з’їздів. За ст. 7 ВУЦВК отрима ла право законодавчої ініціативи. Місцевими органами влади визнавалися Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні та окружні з’їзди Рад, а також їхні виконкоми.
Зверніть увагу, що статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії.
В розвитку правової системи в зазначений період спостерігалися певні зміни. Так, ще 1919 року було запропоновано провести кодифікацію радянського законодавства на основі Конституції 1919 року. Необхідно звернути увагу на теоретичні дискусії правознавців щодо джерел становлення нового права. Як приклад, можна назвати орієнтацію психологічної школи права на так звану революційну правосвідомість. Послідовники соціологічної інтерпретації права ставилися до законодавства як до планової політики27.
В 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні, проводилася повна кодифікація всіх галузей права. Для України особливість полягала у тому, що поряд з існуванням власних законодавчих актів, активно застосовувалося законодавство РРФСР. За досить короткий період кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР фактично були проштамповані в Україні і набрали чинності на території УСРР.
З 1924 року починається розробка основ союзного законодавства. Так, у жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у грудні 1928 року — Загальні начала землекористування та землеустрою СРСР. У зазначений період в Україні приділялася значна увага освіті. 22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. У ньому було закріплено систему освіти і виховання, організаційні форми освіти, завдання, методи та перспективи діяльності в цьому напрямку.
В галузі адміністративного права велика кількість несистемати зованих нормативних актів значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади й управління. В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР, а прийнято його було 12 жовтня 1927 року.
Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Питання, що регулювалися цим кодексом: взаємовідносини органів державного управління; відносини органів державного управління з громадянами; відносини громадян з органами державного управління. Врегульовувалися такі основні сфери адміністративного регулювання: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; трудова повинність; попереджен ня стихійних лих і боротьба з ними; охорона громадського порядку; порядок утримання і втрати громадянства; реєстрація та облік руху населення; організація і діяльність товариств, союзів, клубів, з’їздів, зібрань, правила про культи; правила про публічні видовища та розваги; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.
Цивільне законодавство було спрямоване на розширення і зміц нення державної власності як основи радянського ладу. Так, Рада Народних Комісарів УСРР у 1921 році приймає постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», у відповідності до якої державні органи отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об’єднання великих державних підприємств.
В умовах непу дозволялася діяльність кооперативних і приват них підприємств, запроваджувалися плати за користування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги, надавалося власникам право відчужувати власність (за винятком сільських будівель).
З 1923 року в Україні набуває чинності Цивільний кодекс РРФСР 1922 року. Структурно він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні положення, суб’єк ти та об’єкти цивільних прав, угоди, давалося поняття позовної давності. Право власності регулювалося нормами, що вміщувалися в розділі «Речове право», а розділ «Зобов’язальне право» містив норми, що регулювали зобов’язання з договорів і зобов’язання з безпідставного збагачення та завдання шкоди. Забезпечувалася певна свобода договорів. Визначалися загальні умови, за якими укладалися угоди. Зверніть увагу, що однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.
Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ним обмежувалася інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір. Приватна власність мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єд нання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.
Четвертий розділ вміщував норми спадкового права. Право спадщини по закону і заповіту допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність держави.
В наступні роки було прийнято ряд важливих нормативних актів: положення про державні промислові трести, про належні державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 6 лютого 1929 року «Про авторське право» тощо.
В розвиток сімейного права 31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує «Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану». Він складався з 5-ти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян змінювати своє прізвище та ім’я; визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Зазначимо, що кодекс визнавав за дійсну лише державну реєстрацію шлюбу, регулював майнові та аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки й піклування. В окремих випадках суди могли визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно.
В умовах непу почалася заміна трудової повинності, яка скасовується, договірними відносинами.
15 листопада 1922 року було введено в дію Кодекс законів про працю УСРР. Він складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Норми кодексу поширювалися на всіх осіб, що працювали за наймом. Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника. Так, тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. За кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Встановлювалося, що при укладанні колективних трудових угод профспілки мали право виступати перед різними інстанціями від імені найманих працівників з питань праці і побуту. Розмір оплати за працю не міг бути меншим обов’язкового мінімуму оплати, що встановлювалася для даної категорії праці державою. Тривалість нормативного робочого дня за кодексом становила 8 годин. Пільги — 6 годин — встановлювалися для неповнолітніх, для осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової і конторської праці.
Земельні правові відносини регулювалися Земельним кодексом РРФСР від 1922 року, який після внесених до нього несуттєвих змін став називатися Земельним кодексом УСРР. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: про трудове землекористування, про міські землі, про державне земельне майно, про землеустрій і переселення.
Цей нормативний акт підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося трудовим землеробам та їх об’єднанням, міським поселенням, державним установам та підприємствам і встановлювалося безстроковим. Регламентувався порядок і організація роботи органів управління земельним товариством, правове становище селянського подвір’я.
Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону й нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.
Види землекористування за кодексом — общинне, дільниче, колективне. Переваги надавалися колективному землекористуванню.
В червні 1927 року були прийняті доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично була зроблена його нова редакція. Прий малися також закон про ліси, ветеринарний кодекс, що сприяло природоохоронним заходам та розвитку сільського господарства.
Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 ро ку ЦВК і РНК СРСР було прийнято «Загальні начала землекористування і землеустрою», які визначали компетенцію Союзу РСР і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землеустрою і землекористування.
Слід зазначити, що особливу роль у зміцненні влади дик-
татури комуністичної партії відігравало кримінальне законодавство.
В Україні при складанні власного кодексу за основу було взято Кримінальний кодекс РРФСР. Кримінальний кодекс УРСР складався з загальної та особливої частин. Встановлювалося, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виховні заходи (виправно-трудові роботи) та унеможливлення здійснення злочину в майбутньому.
В кодексі вперше у разі відсутності норм, що вміщують вказівки на окремі види злочинів, встановлювалася можливість покарання у відповідності зі статтями, які передбачають схожі за важливістю і родом злочини.
Злочини розподілялися на: державні; посадові; порушення пра вил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові злочини; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку та громадський порядок.
Після прийняття Конституції СРСР 1924 року до Кодексу було внесено зміни, в яких давалося поняття контрреволюційного злочину, було систематизовано кримінально-правові норми, спря мовані на боротьбу з такими злочинами. Було видано також поста нову про застосування норм кримінального права, про конфіскацію надлишків хліба в селян.
1927 року приймається новий Кримінальний кодекс УСРР, який базувався на загальносоюзному законодавстві та законодавстві РРФСР.
Новий Кримінальний кодекс деталізував і уточнював злочини проти порядку управління та злочини посадові, але слід зазначити, що законодавство не встигало за репресивною практикою, що розпочалася.
Всього після прийняття Кримінального кодексу 1927 року протягом наступних двох років тільки в Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права28.
З’являлися нові норми кримінального законодавства, якими підвищувалося покарання за злочини проти економічної могутності СРСР, за шкідницькі акти, дезорганізацію транспорту, зраду, розкрадання соціалістичної власності. З’являється така кваліфікація, як вороги народу, які підлягали розстрілу з конфіскацією майна.
23 жовтня 1925 року було прийнято виправно-трудовий кодекс УСРР. Зазначимо, що вперше в історії завданням виправно-трудового права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. В цьому кодексі регламентувалася система виправно-тру дових закладів, режим утримання, порядок прийняття в’язнів до виправно-трудових закладів, класифікація ув’язнених, заходи дис циплінарного впливу, застосування примусових робіт без утримання під вартою тощо. Кодекс складався з 22 розділів.
13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-проце суальний кодекс УСРР. У ньому закріплювалися принципи судочинства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосередність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. Встановлювався порядок провадження слідства, порядок провадження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентувалося судочинство в ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків. Кодекс визначав роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. Зазначалося, що в справах, у яких брав участь прокурор, участь захисника була обов’язковою.
Правовою основою судової реформи стали: «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року; «Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік», прийняті
31 жовтня 1924 року, а також «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року.
Створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Тимчасово дозволялася діяльність воєнних трибуналів. Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді та двох народних засідателів.
В останньому Положенні регламентувалася діяльність не лише судових органів, а й прокуратури, слідчих, колегії захисників, нотаріату та ін.
Необхідно зазначити, що особливу увагу комуністична партія приділяла роботі репресивних органів на Україні. 1922 року Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейменовано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв’язку з утворенням СРСР — в Об’єднане Державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах. Існували також особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів. ДПУ мало вживати заходів з придушення та попередження контрреволюційних виступів, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення.
З квітня 1925 року ОДПУ одержало право не допускати в певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 року ОДПУ одержало право позасудової репресії щодо осіб, які недбало ставилися до таємних документів, не вживали заходів протипожежної охорони.
Тож необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.
3 питання. Державність і право України
в 30—35 рр. ХХ ст.
В даному питанні слід згадати загальнополітичні процеси, що відбувалися в Україні в згаданий період і видбиті в програмі комуністичної партії: курс на індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, культурну революцію.
Зазначимо, що індустріалізація привела до істотних змін у структурі народного господарства України. Змінилося співвідношення між промисловим і сільськогосподарським виробництвом. З аграрної країни Україна перетворилася на промислово-аграрну.
Зверніть увагу, що кампанія колективізації в Україні проводилася з особливою жорстокістю. Найбільше опиралися колективізації заможні селяни. У постанові ЦК ВКП (б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 року розкуркулювані селяни поділялися на три категорії: учасники та організатори антирадянських виступів і терористичних актів; селяни, які не хотіли вступати до колгоспів; усі інші заможні селяни.
Селян насильницькими методами почали заганяти в колгоспи, що викликало опір з боку селянства. Але до кінця 1932 року в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. Саме в цей час починається в Україні страшний голод. Студентам рекомендується ознайомитися з цим питанням в курсі політичної історії. Зазначимо, що голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією ще в 1921—1923 ро ках. До кінця 1934 року суцільна колективізація стала фактом.
Наприкінці 20-х років розпочалася серія гучних політичних процесів. Одним з них був процес СВУ — Спілки визволення України. 1931 року відбувся процес так званого Українського національного центру. 1933 року розпочалася справа про націоналіс тичний ухил М. Скрипника, а потім — справа так званої Української військової організації, по якій проходили як звинувачені відомі вчені — академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, театральні діячі Лесь Курбас, Каргальський, Паторжинський, ряд українських письменників. Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, історичну секцію, очолювану М. Грушевським, закрито.
1930 року Українська автокефальна православна церква була поставлена поза законом. Розпочалося масове знищення храмів, а в тих, що залишалися — влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо.
Таким чином, розпочався нищівний наступ тоталітарного режиму на всі сфери життя.
В розвитку політичної системи почали відбуватися докорінні зміни. Відбулося остаточне зрощення партійних структур з державним апаратом.
У відповідності з Конституцією 1929 року вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Він також здійснював верховне керівництво і найвищий контроль у республіці, приймав законодавчі акти, що були правовою базою для інших нормативних актів, користувався виключним правом вносити зміни та доповнення до Конституції УРСР.
У період між з’їздами верховним органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який мав законодавчі, розпорядчі та виконавчі функції.
У період між сесіями найвищим органом влади республіки була Президія ВУЦВК, яка мала право видавати декрети, постанови, розпорядження.
У січні 1935 року Всеукраїнський з’їзд Рад було перейменовано у з’їзд Рад УРСР, ВУЦВК — у ЦВК УРСР, Президію ВУЦВК — у Президію ЦВК УРСР.
Тож головною тенденцією розвитку органів державного управ ління в зазначений період можна вважати посилення ролі загальносоюзних державних структур. Майже всі республіканські комісаріати було ліквідовано. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР.
Реальними органами влади в Україні були партійні організації комуністичної партії, які реалізовували свою владу через репресивні органи, контролювали діяльність усіх господарських і державних органів, а також громадських організацій.
У зв’язку з утворенням 1934 року НКВС СРСР, було перейменовано ОДПУ в Головне управління державної безпеки (ГУДБ). Воно стало складовою частиною НКВС СРСР. До репресивного апарату відносився також Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС).
Таким чином, до середини 30-х років репресивно-каральну систему СРСР було повністю централізовано.
В цивільному законодавстві з 30-х років РНК СРСР щорічно приймалися постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв’язків і визначала конкретний зміст договорів. Тобто договірні відносини між господарськими організаціями УРСР встановлювалися вищими державними органами СРСР. Зазначимо, що розірвати і змінити такі договори можна було лише за рішенням Ради праці й оборони СРСР або за розпорядженням керівника відомства. В таких договорах Раднарком УРСР встановлював конкретні терміни укладання.
В січні 1930 року на підставі постанови ЦВК і РНК УРСР було скасоване комерційне кредитування і вексельний обіг. Замість цього запроваджувалося планове державне банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою РНК УРСР 1932 року одностороннє розірвання або зміна договорів заборонялися. А постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) 1931 року заборонялася приватна торгівля, розширювалася мережа кооперативних і державних торговельних організацій.
Слід зазначити, що з середини 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стають планові завдання, накреслені вищими партійними органами, що не відповідало нормам Цивільного кодексу.
Щодо трудових відносин, то централізація управління і планове ведення господарства стали причинами державного нормування заробітної плати робітників і службовців. Розробка тарифних сіток, розцінок, норми виробництва — все це стало компе тенцією відповідних наркоматів.
Уже 1932 року наймати робочу силу стало можливим лише через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення навчального закладу повинні були відпрацьовувати своє навчання три роки за призначенням наркоматів. У галузі соціального страхування допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника.
1933 року професійні спілки втратили свої функції внаслідок одержавлення і злиття з Народним комісаріатом праці, а після XVII з’їзду ВКП(б) вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. Затверджувалися статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювалися правила прийому на роботу, порядок звільнення з роботи, відпові дальність за порушення трудової дисципліни, різного роду заохочення.
Таким чином, з початку 30-х років в СРСР знову була запроваджена трудова повинність і відбувалася фактично мілітаризація праці.
В земельних відносинах у зв’язку з курсом на знищення вільного хлібороба встановлювалися строки колективізації по регіонах та її особливості. 1930 року згідно з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі, який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які з колгоспів виходили, надавати землі з колгоспних земельних фондів заборонялося. Неподільним фондом колгоспів були також усі робочі та продуктові тварини, інвентар, зернові запаси, корми.
З 1933 року на основі Постанови ЦВК СРСР правлінням колгоспів надавалося право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати доручену роботу, а за повторну відмову — виключати з колгоспів. У квітні 1933 року були затверджені Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах.
1935 року з’являється новий Примірний статут, який встановив закріплення безстрокового користування землею за колгоспами. За кожним колгоспним двором визнавалася присадибна ділянка землі для ведення селянського господарства, а також встановлювалася кількість домашньої худоби.
Зверніть увагу, що наслідком колективізації стала ліквідація права селянського землекористування, індивідуальних селянських господарств. Селянин особисто прикріплювався до певного колгоспу й повинен був відпрацьовувати певну кількість трудо днів (до 250). Вироблена сільськогосподарська продукція повністю здавалася державі, а селяни з цього нічого не мали.
Проведення політики колективізації спиралося на нові нор-
ми кримінального законодавства. 1932 року приймається закон ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгос пів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувалися як вороги народу, за свої злочини підлягали розстрілу з конфіскацією майна. Було введене поняття спекуляції (скупка і перепродаж продуктів та товарів), яка каралася позбавленням волі на термін не менший п’яти років з конфіскацією майна.
У відповідності з постановою ЦВК і РНК СРСР 1931 року «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» було доповнено Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала за порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, що призвело до невиконання урядових планів перевезень або порушення руху, позбавлення волі до десяти років.
Відповідно до постанови ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР
від 6 грудня 1932 року запроваджувався такий специфічний вид покарання, як занесення на «чорну дошку». Застосовував-
ся до сіл, які не виконували державних планів хлібозаготов-
ки. Наслідком занесення на «чорну дошку» були репресивні заходи.
В 1933—1936 роках приймалися нормативні акти, що збільшували покарання за злочини проти порядку управління. Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року кримінальна відповідальність наставала з 12-ти років.
Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року посилювалася кримінальна відповідальність за господарські злочини.
Таким чином, у зазначений період у кримінальному законодавстві розширювався перелік видів злочинів, суб’єктів злочинів, збільшувалася кількість видів покарань.
7.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
Виникнення більшовицької державності.
Організація органів державної влади та управління в Україні в перший радянський період.
Юридичне оформлення СРСР.
Механізм державного управління в Україні після утворення СРСР.
Становлення і розвиток радянської судово-прокурорської системи.
Характерні ознаки розвитку радянського права (конституційне, цивільне, трудове, земельне, кримінальне) в 1917—1935 рр.
Особливості розвитку процесуального права ( цивільний процес, кримінальний процес тощо) в 1917—1935 рр.
1. Створення, структура та роль репресивно-каральних органів у поширенні та зміцненні в Україні більшовицької державності.
7.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади в Україні за радянських часів. Формально утворювалася шляхом рівних, загальних і прямих виборів тільки таємним голосуванням, але на практиці цей процес здійснювався під жорстким контролем правлячої комуністичної партії. Якісний склад депутатів ВР завжди був суворо дозований. В обов’язковому порядку депутатами обиралися міністри, голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів. Серед депутатів переважали члени компартії. ВР обирала голову Президії та двох його заступників, формувала Президію, формально утворювала уряд УРСР, де-юре відповідальний перед нею та їй підзвітний, обирала Верховний Суд республіки. Основною формою діяльності ВР були сесії — чергові періодичністю два рази на рік, а також поза-
чергові та урочисті, присвячені визначним датам. Останні вибори до
ВР УРСР в умовах існування Радянського Союзу відбулися в 1990 р. (12-те скликання). Після прийняття Акта проголошення незалежності України перетворилася на Верховну Раду України.
Воєнний комунізм — система політичних, економічних та ідеологічних заходів, на яких базувалася діяльність більшовицької партії та радянської влади з середини 1918 р. по березень 1921 р. В основу В. к. була покладена ідея швидкого революційного переходу до соціалістичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошо вих відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. В. к. передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у т. ч. предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним втіленням останньої стала т. зв. продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві. В галузі економіки політика В. к. зазнала повного краху, і В. Ленін був змушений починаючи з Х з’їзду РКП (б) в березні 1921 р. визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну В. к. прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921 р.
Головна еміграційна рада — федеративний осередок української політичної еміграції в Європі й Азії в 1930-х роках. Заснована в Празі 1929 року, в наступному перемістилася до Парижа. Працювала в тісному контакті з еміграційним урядом УНР.
Законодавство — 1) сукупність чинних законів, що регулюють
суспільні відносини в цілому та окремі їх галузі. В широкому розу-
мінні законодавство включає й підзаконні нормативні акти; 2) діяль-
ність найвищих органів держави із встановлення, зміни чи припинення законів.
Націоналізація — перехід із приватної у державну власність ос-
новних засобів виробництва або т. зв. «командних висот» в економіці.
Це — центральна ланка комуністичної системи організації виробництва та розподілу продукції. Одержавлення економіки в Україні розпочалося
6 січня 1918 р. націоналізацією банків. Проте внаслідок інтервенції та громадянської війни н. порівняно з Росією затяглася і здійснювалася в три етапи: з січня 1917 р. по березень 1918 р. проведено підготовчу роботу до н. вугільної та металургійної промисловості; в листопаді 1918 р. — серпні 1919 р. встановлено порядок проведення н.; до 1921 р. вона була завершена в усіх галузях виробництва. 26 травня 1919 р. проведено н. землі. Земельні відносини, що склалися внаслідок цього, юридично оформлені в Кодексі законів про землю УСРР (1922 р.).
Номенклатура — виникла як історичне продовження організацій професійних революціонерів. Уперше згадав про номенклатуру Й. Сталін на ХII з’їзді РКП (б) у 1923 р. Фактично н. — це перелік найважливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються й затверджуються.
У н. включаються працівники, що перебувають на ключових посадах. У радянські часи н. оформилася як привілейований клас, панівна каста, яка прагнула до зростання своєї влади не тільки в Радянському Союзі, а й за його межами. Якщо буржуазія панує у економіці і на цій базі відіграє відповідну роль у політиці, то н. здійснює насамперед політичне керівництво суспільством, а відтак — керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що законно володіє власністю, то номенклатура — клас панівний тому, що вона концентрувала в своїх руках політичну владу і, не маючи узаконеної приватної власності, фактично паразитувала за рахунок необмеженого користування державною власністю.
Охлократія — стихійна влада натовпу, де панують інстинкти, емоції, настрої. Характерна для тоталітарних суспільств. О. — це спосіб життя, світогляд розгубленої людини, відчуженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає неповага до закону і будь-якої влади, окрім влади «вождя», щодо якого покладаються сподівання на усунення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. Вождь наділяється охлосом певними магічними можливостями. Тому і влада в охлосі є прямою диктатурою вождя або партії.
7.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
На підставі вивчення правових першоджерел (Конституції УРСР 1919 року, 1924 року, 1929 року) зробіть порівняльну таблицю з таких питань: обсяг прав України у складі СРСР та трансформація її правового статусу; зміст прав і обов’язків її громадян; практичне втілення принципу розподілу влад.
Складіть порівняльну схему органів державної влади та управління в радянській Україні до утворення СРСР та в період 1922—1935 років.
7.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
У чому полягають головні принципи побудови радянської державності в Україні?
На підставі вивчення тексту Конституції УРСР 1919 р. визначте роль і функції законодавчої та виконавчої влади в УРСР. У чому полягала узурпація більшовицькою партією державних повноважень?
Проаналізуйте особливості створення системи органів, що охороняли режим.
У чому полягала роль УСРР у створенні Союзу РСР?
Назвіть органи влади та управління УСРР у зазначений період. Розкрийте їх функції і порядок роботи.
В чому полягав вторинний характер українського законодавства по відношенню до російського? Обґрунтуйте відповідь на прикладі проведення кодифікації в УСРР.
Проаналізуйте та на конкретних прикладах проілюструйте особливості проведення реформи адміністративного устрою УСРР в зазначений період.
7.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Декреты Советской власти. — М., 1957. — Т.1.
Невідомі конституції України. — К., 1992.
1-й Съезд Советов Союза Советских Социалистических Республик. Стенографический отчет с приложениями. — М., 1923.
Съезды Советов Союза Советских Социалистических Республик. Сборник документов. 1922—1936 гг. — М., 1960.
б) література
Авер’янов В., Чехович В. Правовий статус Уряду Української РСР // Рад. право. — 1990. — № 6.
Андрусишин Б. І. 70-річчя створення Народного секретарства праці України // Укр. істор. журнал. — 1987. — № 2.
Бабій Б. М. Державне будівництво УРСР в грудні 1917—лютому
1918 року // Пробл. правозн. — 1971. — Вип. 19.
Бабій Б. М. Українська Радянська держава в період відбудови народного господарства (1921—1925 рр.). — К., 1960.
Варгатюк П. Перший Радянський уряд України // Наука і суспіль-
ство. — 1987. — № 2.
Власенко С. И. Организационно-правовые основы участия трудящихся в деятельности правоохранительных органов УССР в 1921—1925 гг. // Пробл. соц. законности. — 1987. — Вып. 19.
Громова І. А. Створення вищих органів влади та управління Української РСР (грудень 1917—квітень 1918 рр.) // Вісн. Київ. ун-ту. Істор. науки. — 1981. — Вип. 29.
Карев Д. С. Судоустройство. — М., 1948.
Кульчицький В. С. Конституційне оформлення СРСР // Пробл. правознавства. — К., 1973. — Вип. 24.
Кульчицький В. С. Утворення Української радянської держави. — Львів, 1957.
Лопушанський Ф. Органи прокуратури України в період боротьби за завершення будівництва соціалізму. // Радянське право. — 1972. — № 2.
Малик Я. Й. До питання про організацію та діяльність повітових, волосних та сільських військово-революційних комітетів на Україні (жовтень 1917р. — березень 1918 р.) // Укр. істор. журнал. — 1984. — № 1.
Стрельченко Ф. Й. Раціоналізація державного апарату на Україні в 1921—1925 рр. // Укр. істор. журнал. — 1971. — № 11.
Черниченко С. А. Формування кадрів прокуратури в роки непу (1921—1928). // Правознавство:Доповідь та повідомлення III Міжнарод ного конгресу україністів. — Харків, 1996.
Усенко І. Б. Україна в роки непу: доля курсу на революційну законність. — Харків, 1995.
Чехович В. Проблеми національно-державного будівництва України в роки непу. — Харків, 1995.
ТЕМА 8
Державно-політичний устрій
і законодавство в Україні в період
««повної»» та ««остаточної»» перемоги
соціалізму (1936—1991 рр.)
8.1. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
1 питання. Держава і право України в 1936—1940 рр.
В даному питанні необхідно залучити відповідний матеріал з курсу політичної історії і згадати, чим характеризувалася повна і остаточна перемога соціалізму в СРСР.
Зазначимо, що повна перемога соціалізму в СРСР була юридично закріплена в новій Конституції, проект якої було ухвалено на Пленумі ЦК ВКП(б) в червні 1936 року, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936 року затвердив і ввів її в дію. На основі цього документа 1937 року приймається Конституція УРСР.
У відповідності з Конституцією найвищим органом влади УРСР проголошувалася Верховна Рада республіки. Її компетенцією були затвердження народногосподарського плану республіки, управління галузями народного господарства, встановлення оподаткування, законодавства про працю, організація судових органів тощо.
Постійно діючим органом є Президія, що обирається Верховною Радою. Вона видає укази, тлумачить закони республіки, конт ролює роботу уряду, присвоює почесні звання республіки, здійснює право помилування осіб, проводить референдуми.
Рада Народних Комісарів є найвищим виконавчим і розпорядчим органом. Місцевими органами влади виступали обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих. Слід наголосити, що ці демократичні за формальними ознаками органи реальної влади не мали. Реальними владними органами виступали компартійні органи. До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій.
Економічною основою УРСР визнавалася соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка існувала у формі державної і кооперативної власності.
В Конституції регламентувався державний устрій. У ній було закріплене декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР. Це положення було лише формальним і на практиці воно було неможливим.
У Конституції було продекларовано широкі права і свободи громадян, які в реальному житті були максимально обмеженими. Це стосувалося різних категорій громадян. Наприклад, колгоспники прикріплювалися до землі і не мали права залишати місце проживання, оскільки їм не видавали паспортів. А проголошене право на працю фактично означало примусову працю. Праця робітників на підприємствах у другій половині 30-х років була мілітаризована. Робітники були зобов’язані працювати там, де це потрібно було «партії і державі».
В зазначений період відбувається централізація правоохоронної системи і посилення позасудових репресивних органів. Так, за Конституцією УРСР Верховний Суд республіки обирався Верховною Радою УРСР терміном на 5 років, обласні суди обиралися обласними Радами також на 5 років, народні суди обиралися населенням відповідних районів терміном на три роки.
Прийнятий Верховною Радою СРСР закон «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік» від 16 серпня 1938 року проголошував головні демократичні принципи судочинства: гласність, усність, змагальність. Була підтверджена незалежність суддів і їх підпорядкованість лише закону. Проте в практичній діяльності судів ці демократичні принципи фактично не спрацювали.
У зв’язку з тим, що в названих нормативних актах проголошувалося право на захист, РНК СРСР затвердило Положення про адвокатуру СРСР від 16 серпня 1938 року.
Конституція проголошувала недоторканність особи, житла, таємницю листування. Тим часом уже з кінця 20-х років почав розкручуватися маховик репресій.
Масові репресії проводилися відповідно до спеціальних рішень найвищих партійних органів. Відомий факт: Центральний Комітет компартії України звернувся з проханням до Політбюро ЦК ВКП(б) збільшити ліміт для України на розстріли та вислання. Таким чином, у другій половині 30-х років сталінізм перейшов до абсолютного диктаторства.
Зазначимо, що наркомат внутрішніх справ як знаряддя тоталітарного режиму мав багато функцій: здійснював керівництво уп равлінням комунальної служби, міліцією, місцями позбавлення во лі, кримінальним розшуком тощо. Але в другій половині 30-х ро ків НКВС фактично став позаконституційним органом, оскільки був виведений з-під державного контролю. Формування тоталітарного режиму привело до створення надконституційних, позасудових карально-репресивних органів.
У лютому—березні 1937 року почалася нова хвиля масових репресій. 31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці необхідно було репресувати 268950 чоловік. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, началь ника обласного управління НКВС і прокурора області. Репресі-
ям підлягали і керівні особи й прості трудящі. Застосовувалися тортури.
Починаючи з вересня 1937 року поряд з «трійками» з’явилися і «двійки» (без участі першого секретаря обкому).
Розширюються функції Особливої наради при НКВС СРСР, створеної 10 липня 1934 року. Її діяльність була спрямована безпосередньо на проведення масових репресій. Вона могла в позасудовому порядку застосовувати такі покарання: заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі СРСР.
Студенти повинні усвідомити, що з ліквідацією НЕПУ відбулися суттєві зміни в правовому регулюванні суспільних відносин. Так, головними напрямками розвитку цивільного права були охорона т. зв. соціалістичної власності та вдосконалення договірних відносин. Зазначимо, що на зміцнення планових засад народного господарства спрямовувався ряд нормативних актів. Наприклад, постанова ЦВК і РНК СРСР «Про кредитну реформу» від 30 січня 1930 року скасовувала вексельний обіг і комерційне кредитування; проведенню принципу плановості в роботі транспорту сприяв Статут залізниць СРСР, Повітряний кодекс СРСР тощо.
Зауважимо, що договори укладалися в рамках планових зав дань. Категорично заборонялася одностороння відмова від виконання договору та одностороння зміна його умов.
Конкретизувалися окремі види угод. Велика увага приділялася зміцненню власності кооперативних об’єднань.
Розвивалося сімейне право. Важливим законодавчим актом у галузі сімейного права стала постанова ЦВК і РНК СРСР від
27 червня 1936 року, за якою заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатосімейним, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. Цією постановою були внесені зміни до Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР, а також зміни в законодавство про розлучення. Обов’язковим стало занесення інформації про розлучення до паспортів подружжя.
В галузі трудових відносин постановою РНК СРСР 1938 року запроваджуються єдині трудові книжки, в яких фіксується вся трудова діяльність працівника.
Земельне право також зазнало подальшого розвитку. Так, другий Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, що відбувся 11 лютого 1935 року, ухвалив новий Примірний статут сільськогосподарської артілі. Більшість його норм була обов’язковою для всіх колгоспників. У цьому документі визначалися мінімальні й максимальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР, а також вказувалася кількість худоби, яку може мати в особистій власності колгоспник.
Потрібно зазначити, що концепція соціалістичної побудови не визнавала приватної власності. Тому природно, що вже в травні 1939 року приймається постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання». В ній присадибне господарство оголошувалося злом, що відволікало селянина від роботи в колгоспі. Для кожного колгоспника встановлювався обов’язковий мінімум трудоднів (6—100 трудоднів на рік).
Слід наголосити, що «полювання на відьом», яке почалося в
30-ті роки, вимагало створення відповідних нормативних актів. Наприклад, постанова ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 року збільшувала термін покарання за особливо небезпечні державні злочини з 10 до 25 років. Кримінальне законодавство встановлювало відповідальність за посягання на обороноздатність країни, за незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробку паспортів, порушення правил паспортної системи.
2 питання. Державність і право західноукраїнських
земель між двома світовими війнами
В даному питанні слід розкрити особливості розвитку держав ності та права в західноукраїнських землях у зазначений період.
Зверніть увагу, що юридично над землями Східної Галичини і Західної Волині було встановлене польське панування 14 березня 1923 року, коли Рада послів країн Антанти в Парижі узаконила анексію цих земель Польщею.
Основою державної політики Польщі щодо України став польський великодержавний шовінізм. З державних установ звільнялися всі службовці, які не присяглися на вірність Польській державі.
Територія Східної Галичини та Західної Волині була перейменована в Східну Малопольщу, а згодом — у Польщу «Б». Коронні землі мали назву Польща «А».
В адміністративному відношенні край було поділено на п’ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тер нопільське.
У вересні 1922 року польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, відповідно до якого у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їхні виконавчі органи — комітети. Рішення сеймиків вимагали санкції президента держави.
Воєвода як представник уряду мав компетенцію зупинити будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції президента.
На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. 1924 року видається закон про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах, у тому числі сільських.
У 30-х роках територіальні органи польської урядової адмініст рації мали розподіл на загальні адміністрації та спеціальні. Загальна адміністрація мала функції, які відносилися до компетенції органів внутрішніх справ. Спеціальна адміністрація контролювала діяльність органів місцевого управління.
На території воєводства уряд представляв воєвода. Він призначався на посаду президентом за поданням міністра внутрішніх справ і очолював загальну й спеціальну адміністрацію. Свої повноваження він здійснював за допомогою воєводського управління, яке, в свою чергу, поділялося на відділи.
На чолі загальної адміністрації повіту стояв староста, якого призначав міністр внутрішніх справ. Староста підпорядковувався воєводі і представляв уряд на території повіту.
Апарат управління воєвод і старост складався з секторів і відділів. Головне місце в цьому апараті займав відділ безпеки. Велике значення мали адміністративні відділи, які фактично були адміністративно-кримінальною юстицією і здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику. Зазначимо, що польський уряд на українських територіях фактично не приділяв уваги соціальній політиці, проблемам сільського господарства, освіти тощо. Це був період застою в економіці західноукраїнських земель.
Північна Буковина в листопаді 1918 року після краху Австро-Угорщини увійшла до складу Румунії. Остаточно Буковина і Бесарабія були передані Румунії за умовами Севрського мирного договору в серпні 1920 року.
Політична активність українців Буковини була незначною. Тут діяла тільки Українська національна партія. Нетерпимість румунів до українців була навіть більшою, ніж поляків, хоча за конституцією 1923 року передбачалася формальна рівність підданих.
На рівні держави нехтувалися права українського народу, який проголосили «зукраїнізованими румунами». До кінця 1924 року були закриті всі українські школи, навіть прізвища змінювали на румунський зразок. Тут офіційно було запроваджено стан військової облоги, який тривав до 1928 року.
Все це призвело до занепаду господарства та глибокої економічної й політичної кризи, наслідком якої стало встановлення фашистського режиму генерала Й. Антонеску.
Закарпатська Україна у зазначений період опинилася в Чехо словаччині у трохи кращому становищі. Чеська адміністрація зов ні прихильно ставилася до розвитку освіти, визнала мову місцевого населення офіційною мовою «Підкарпатської Русі». Підкарпатська Русь стала однією з чотирьох областей Чехословаччини, повноправною частиною країни.
Але на практиці українським землям відводилася роль найзанедбанішої провінції. Розвивалися лише деякі галузі промисловості — лісова та лісохімічна. Робітники працювали в тяжких умовах за дуже малу плату. Селяни ледь-ледь животіли з врожаїв, зібраних з їхніх крихітних ділянок землі.
1938 року Мюнхенською угодою частина Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з’явилася надія на отримання автономії для Закарпаття. Створена Руська національна рада 3 жовтня 1938 року висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини погодився.
Вже 11 жовтня 1938 року було створено перший уряд так званої Карпато-руської держави.
22 листопада 1938 року приймається закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України.
В цей час фашистський режим в Угорщині висуває свої претен зії на Закарпаття. Це питання вирішував Віденський арбітраж, який прийняв рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове, Мукачеве.
У зв’язку з цими подіями столиця Карпатської України переноситься з Ужгорода до Хуста. Згодом Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині.
В ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. На територію Закарпаття вступають угорські війська.
15 березня 1938 року сейм законодавчо проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Але Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною.
Проголошення незалежної держави мало велике значення, оскільки продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.
3 питання. Державно-правовий статус українських
земель у період II світової війни
1 вересня 1939 року гітлерівські війська перетнули кордон Польщі — почалася друга світова війна.
Українські землі, що знаходилися в складі Польщі, були приєднані до УРСР внаслідок виконання положень таємних протоколів радянсько-германського пакта про ненапад (пакт Ріббентропа-Молотова). 17 вересня уряд СРСР дав наказ Червоній Армії вступити на територію Західної України і Західної Білорусії, а 22 ве ресня 1939 року радянські війська ввійшли до Львова. Це приєднання українське населення спочатку зустріло з великим ентузіазмом, із сподіванням на визволення від польського гніту. Але дуже швидко більшовицька влада примусила це ставлення змінити.
26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперного театру відкрилися Народні Збори Західної України. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про державну владу в Західній Україні. 28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель і земель великих урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.
1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР.
На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. А 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості.
Формування органів радянської влади відбувалося в повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР.
26 червня 1940 року радянський уряд надіслав Румунії ноту з вимогою повернути Бесарабію та Північну Буковину. 30 червня вся територія Бесарабії і Північної Буковини була зайнята радянськими військами на підставі тих самих радянсько-німецьких домовленостей.
2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу УРСР». Решта території Бесарабії відійшла до складу Молдавської РСР.
7 серпня на приєднаних землях було створено дві області: Чер нівецьку та Акерманську (пізніше була ліквідована і введена у склад Одеської області).
15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази: «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв’язку північної частини Буковини».
Історія довела, що військово-політичне співробітництво двох тоталітарних режимів було тимчасовим: Німеччина намагалася використати СРСР, а СРСР — Німеччину.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. В день нападу на всій території Української РСР вводилося воєнне становище. Військова влада видавала постанови, які були обов’язковими для всього населення. Створювалися військові трибунали. В перші місяці війни запроваджувалося обов’язкове військове навчання громадян-чоловіків віком від 16 до 50 років.
До кінця жовтня 1941 року вся територія України була окупована Німеччиною та її союзниками. На окупованих територіях німці встановили чотири типи режимів. Так, західноукраїнські землі, що були приєднані до СРСР 1939 року, входили до складу Варшавського генерал-губернаторства і перебували під юрисдикцією німецької окупаційної влади в Польщі. Правобережна Украї на, Центральна та частина Лівобережної України складали рейхс комісаріат «Україна» із центром у м. Рівне. Саме тут нацисти поводилися найжорсткіше. Рейхскомісаріат охоплював найбільшу частину українських земель. Він поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв. Округи поділялися на райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох.
Східна Україна, де проходила лінія фронту, знаходилася під юрисдикцією німецької армії (вермахта). Тут були створені оперативні тилові райони, очолювані комендантами. На селі німці відновили посаду старости.
Зоною румунської окупації стала південно-західна Україна під назвою «Трансністрія». В Буковині 19 липня 1941 року Антонеску видав «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії». Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Порівняно з німецькою румунська оку пація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.
Уряд радянської України та партійне керівництво знаходилися за межами України — в Куйбишеві, Уфі, Москві. На окупованій території було організовано могутній партизанський рух.
Для вивчення даного питання студентам рекомендується ознайо митися з діяльністю Організації українських націоналістів (ОУН) в роки війни, новими спробами відродити українську державність. Зазначимо, що в 1942—1943 рр. за допомогою ОУН було створено Українську повстанську армію (УПА), яка проголосила своєю метою боротьбу з Німеччиною та СРСР за незалежну соборну Україну. ОУН була ініціатором також створення Антибільшовицького блоку народів (АБН), до якого ввійшли представники національно-визвольних рухів народів Радянського Союзу та країн Центрально-Східної Європи. На своєму Третьому великому зборі ОУН у вересні 1943 року сформулювала мету збройної боротьби УПА: побудова Української Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, більшовицьких комісарів та партійних паразитів29. Передбачалося, що основою для формування власних державних органів буде Українська головна визвольна рада (УГВР), яку було створено 15 червня 1944 року. Зверніть увагу, що в документах УГВР відмічалася необхідність об’єднання всіх патріотичних сил України незалежно від національності. Програма ОУН передбачала також створення власних збройних сил для здобуття незалежності Української держави.
Уряд СРСР вів боротьбу з «націоналістичними» військовими формуваннями з самого початку їх виникнення. Було здійснено рейд партизанського з’єднання Ковпака, яке проводило каральні акції в Західній Україні.
На заході більшовицьким військам довелося зіткнутися з народним опором, з підтримкою населенням ОУН—УПА. Після вигнання окупаційних військ із західних областей України було створено спеціальні війська НКВС, що повели боротьбу проти мирного населення. Протягом 1944—1950 рр. проводилося широке примусове виселення мирного люду Західної України у віддалені регіони СРСР. Загони УПА в Західній Україні вели боротьбу до 1950 р., а на початку 50-х років вони через північні райони Словаччини та Чехії перейшли в Західну Німеччину й Австрію.
Студентам необхідно звернути увагу на те, що битва за визволення України тривала 22 місяці. Однією з найважливіших була битва за Дніпро. У перші дні листопада 1943 року почалися вирішальні бої за Київ. Зразу ж після визволення Києва ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР повернулися до Києва. На визволених територіях відбудовувалася радянська влада.
28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської України з Чехословацької Республіки і приєднання до УРСР. 26 листопада 1944 ро ку в Мукачевому відбувся 1-й з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх справ і державної безпеки; комунального господарства; фінансів; землеробства; промисловості та торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров’я; соціальної опіки.
Місцевими органами державної влади відповідно до адмініст ративно-територіального поділу були окружні, міські та сільські народні комітети.
29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною про входження Закарпатської України у СРСР, ратифікований Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 року в складі України створювалася Закарпатська область з поділом на 13 ок ругів, а 24 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради Ук раїни на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України.
Слід зазначити, що на початку 1944 року радянське керівництво приймає рішення розширити права союзних республік. В Україні було сформовано Наркомат оборони. В армії почали створювати національні формування. Вельми важливо, що Україна в цей період набула права самостійно вступати в міжнародні контакти.
З цією метою в Україні було створено Наркомат іноземних справ. Відтак Україна змогла увійти до числа засновників найвпливовішої міжнародної організації — ООН. Делегація УРСР стала однією з 47 учасників Конференції Об’єднаних Націй, що відбулася в квітні 1945 року в Сан-Франциско.
В роки війни відбувалися певні зміни в праві. Умови війни диктували необхідність перебудови державного механізму на військовий лад. З 22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР запроваджувався воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Таким чином встановлювався особливий правовий режим, якому притаманно було розширення повноважень військової влади, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності.
Створювався спеціальний орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив у своїх руках усю повноту військової, політичної і господарської влади — Державний Комітет Оборони (ДКО). Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП (б) і головою РНК СРСР.
З метою проведення евакуації промислових підприємств
у східні райони СРСР була створена Рада у справах евакуації при ДКО.
У роки війни було створено ряд нових наркоматів: наркомат танкової промисловості (з вересня 1941 р.), наркомат мінометного озброєння (з листопада 1941 р.). Проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв’язку. Ство-
рювалися комітет та бюро з обліку та розподілу робочої сили. 1942 року створюється Головне управління з постачання вугілля, а 1943 року — Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом.
Звернімо увагу, що в роки війни зросла роль виконавчо-розпорядчих органів, ліквідована сесійна робота Рад усіх рівнів, працювала тільки Президія Верховної Ради СРСР.
З моменту витіснення з території України німецьких окупантів починається відновлення діяльності органів радянської влади. 1 квітня 1944 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих». Відповідно до цього документа на 1 червня 1945 р. відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.
У роки війни тривала робота репресивних органів. Так, 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР приймає указ «Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій». Ним встановлювався порядок організації військових трибуналів і порядок ведення ними справ. Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах, на залізницях і в річкових (морських) басейнах. Вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню, слухання справ було закритим.
Із введенням військового стану були воєнізовані також усі ланки прокуратури. Структура органів міліції суттєвих змін не зазнала. На початку серпня 1941 року були об’єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ УРСР. Діяльність органів державної безпеки стала ще більш репресивною.
В галузі цивільного права в роки війни також відбувалися зміни. Спрощувався порядок передачі майна між державними підприємствами та установами, актуальними були питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння фізичних і юридичних осіб. Ряд змін відбувався в питаннях позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважалися продовженими на весь період перебування в збройних силах СРСР.
Було прийнято низку нормативних актів з сімейного права: вдосконалено порядок усиновлення, збільшувалася державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилювалася охорона материнства і дитинства, встановлювалося почесне звання «Мати-героїня», засновувався орден «Материнська слава» та «Медаль материнства». З 1944 р. лише зареєстрований шлюб мав наслідком взаємні права та обов’язки подружжя. Заборонялося звертатися в суд з позовами про встановлення батьківства та сплату аліментів на дитину, народжену поза шлюбом. Значно ускладнювалася процедура розлучення.
Значні зміни відбувалися в трудовому законодавстві. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах у вікових категоріях: чоловіки — від 16 до 55 років, а жінки — від 16 до 50 років. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року та 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була «тимчасово призупинена». Відпустки надавалися лише підліткам 16 років.
За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалася кримінальна відповідальність.
Колгоспне й земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на дальше обмеження прав селян. Так, на час збирання врожаю встановлювався обов’язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і підлітків з 14 років. Приймалися нормативні акти, спрямовані на боротьбу з так званим розбазарю ванням земель колгоспів. Для членів колгоспів було підвищено мінімум обов’язкових трудових днів. Мінімум трудоднів запроваджувався для всіх членів сім’ї колгоспника віком від 12 років.
За користування присадибною ділянкою колгоспники повинні були сплачувати податі як грошима, так і натурою. Так, селянський двір мав здавати державі зерно, овочі, фрукти, м’ясо (40 кг), молоко (240 л), яйця (120 шт.) тощо.
Кримінальне законодавство було основою діяльності розгалуженої мережі репресивно-каральних органів. У ньому в роки війни простежувалася тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу, а також ширше почали застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання.
Наприклад, крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (напад ворога) кваліфікувалася як бандитизм. Розширюється склад такого злочину, як спекуляція.
Встановлювалася сувора відповідальність за такі специфічні злочини, як: поширення брехливих чуток, що викликають тривогу в населення; антирадянських чуток; розголошення державної таємниці. Для спеціальних суб’єктів кримінального права (фашистські злочинці та їхні посібники) вводилися особливі заходи покарання — страта через повішання і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.
Судові справи розглядалися в трибуналах без участі народних засідателів, без прокурора та адвоката, особиста участь свідків у судовому засіданні вважалася необов’язковою. В процесуальному праві не було попереднього слідства по справах про невиробіток трудоднів, про самовільне покинення роботи, строки розслідувань з багатьох питань були скорочені. Продовжував діяти позасудовий репресивний апарат.
4 питання. Держава і право України в повоєнні роки
і період десталінізації (1945—I пол. 1960-х рр.)
Зверніть увагу, що після закінчення другої світової війни і до кінця 80-х років принципових змін у статусі УРСР не відбулося. В цей час ще більше зміцнилася тоталітарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя. Свого апогею сягнула культоманія. У всіх ланках політичної системи — Радах, профспілкових, громадських організаціях — панував формалізм. Народовладдя було фікцією.
В 1945 та 1947 рр. відбулися перші післявоєнні вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Населення Західної України бойкотувало вибори, а влада вдалася до масових фальсифікацій їх результатів.
На підставі рішення Кримської конференції (1945) українська етнічна територія, розташована в Карпатах на захід від річки Сяну, далі на північ над річкою Сяном і далі на захід від річки Бугу залишилася в межах відновленої Польщі. Українському населенню, що налічувало близько 700 тис. чоловік і проживало на цих теренах, гарантувалися всі конституційні і громадські права в Польській державі. Українське населення майже одностайно висловилося за те, щоб залишитися на своїй батьківській землі. Проте 1947 року спецслужби СРСР та Польщі провели спільну акцію «Вісла», в ході якої з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя та Надсяння кілька сотень тисяч українців примусово виселили на північні і захід ні території Польщі, а також в Сибір. Багатьох було вбито.
Акцією «Вісла» польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Усім переселенцям заборонялося жити у містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати у вузи, чинився жорсткий поліційно-адміністра тивний нагляд.
Чимало жителів західноукраїнських земель було вивезено у Сибір і під час насильницької колективізації. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило 800 тис. осіб. Репресіям підлягали всі верстви населення.
Наступним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, яку оголосили «слугою Ватикану», «ворогом народу», знаряддям «українського буржуаз ного націоналізму».
Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові певного правового оформлення. За прямою вказівкою Сталіна НКВС була підготовлена так звана «самоліквідація» греко-католицької церкви.
28 травня 1945 р. у Львові за допомогою НКВС виникла так звана ініціативна група по з’єднанню греко-католицької церкви з Російською православною.
8—10 березня 1946 року відбувся Львівський Собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголо шувалося возз’єднання УГКЦ з православ’ям. Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування.
Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Ми хайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ’я і постриглись
у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.
1949 року за таким же сценарієм була ліквідована греко-ка толицька церква на Закарпатті.
Посилювалася боротьба в сфері ідеології. Так, за період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Відбувалися й інші ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: «ждановщина», «лисенківщина», «боротьба з космополітизмом», антиєврейська кампанія.
Зазначимо, що в цей час головна хвиля терору та великих чисток минула, але апарат репресій працював на значних обертах, виявляючи все нових «ворогів народу». Сталін готував чергову «чистку», в тому числі у своєму найближчому оточенні, спираючись виключно на секретаріат КПРС та органи МВС-МДБ. Але здійснити це йому не вдалось: у березні 1953 р. він помер.
Найтяжкий спадок сталінщини — тоталітаризм. Він виріс з монополії на владу більшовицької партії і характеризувався повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства та кожної окремої людини. Його економічну основу становила так звана суспільна, а фактично державна власність на засоби виробництва, контрольована партійною, радянською і господарською бюрократією; союзними міністерствами і відомствами, які нехтували національними інтересами України, повністю підпорядкувавши її людський, природний та економічний потенціал інтересам центрального уряду. Ця система ґрунтувалася на масовому терорі і діяльності потужного репресивного апарату; на монополії однієї партії на засоби інформації, думку, слово, істину; на політиці денаціоналізації України, перетворення української культури в провінційний додаток до російської.
Влітку 1953 року розпочався процес десталінізації. Важливим кроком у цьому напрямку став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся 1956 року. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну та морально-психологічну атмосферу в країні. Цей період в історії отримав назву «хрущовська відлига».
В липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». Складовою частиною десталінізації була також реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституційних органів розправи, відновлення законності. Особливо гостро критика сталінізму звучала на ХХII з’їзді КПРС, де йшлося не лише про злочини Сталіна, а й про злочини його оточення.
Необхідно звернути увагу, що незважаючи на всі позитивні зрушення в суспільстві, в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Уже наприкінці 1962 року почався наступ на «шістдесятників». Як складова частина ідеологічної обробки суспільства посилювалася антицерковна пропаганда. Проводилася русифікація української освіти.
ХХII з’їзд КПРС 1961 року схвалив програму, спрямовану на «зближення і злиття націй». У зв’язку з цим в Україні знову почалися роздмухування проблеми українського буржуазного націоналізму. У січні 1961 р. почалися арешти української інтелігенції у Львові; заарештовано сімох українців-юристів, які мали намір домагатися на підставі Конституції СРСР та Конституції УРСР (пункт про право націй на самовизначення і право на вихід зі складу СРСР) виходу України зі складу Союзу.
Відтак рух української інтелігенції, який спершу мав переваж но культурницький характер, надалі все більше набирає політичного забарвлення.
Наслідком політики десталінізації стали заходи, спрямовані
на піднесення економіки. В сільському господарстві відбувалося підвищення заготівельних цін на продукцію, скасовувалася заборгованість колгоспів перед державою за минулі роки, зменшувалися розміри оподаткування колгоспників тощо. В 1954 р.
почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь у якому брала українська молодь.
Відчутними були успіхи в промисловості. Зростала частка рес публіканської промисловості України.
Регулярно відбувалися різні трансформації в управлінні державою та економікою. Так, відбулися зміни територіального характеру. 1954 року під час святкування «возз’єднання» України з Росією Кримська область була передана зі складу РРФСР до складу УРСР. Севастополь став містом республіканського підпорядкування. Цим завершилося формування сучасної території України.
1957 року управління народним господарством було перебудовано за територіальним принципом. В УРСР було створено кілька економічних районів, керівництво якими здійснювали на місцях Ради народного господарства.
1959 року М. Хрущов проголосив повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.
На початку 60-х років було зроблено невдалу спробу розділити партійні органи за виробничими ознаками: на промислові та сільськогосподарські.
Певні кроки були зроблені у розв’язанні соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Вдалося певною мірою зняти житлову проблему. Дещо поліпшилося становище селянства: була ліквідована натуральна оплата; селяни одержали можливість мати паспорти й вільно покидати село.
Найвищим органом влади республіки залишалася Верховна Рада УРСР. Перші післявоєнні вибори до неї відбулися в лютому 1947 року. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. В листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР.
У роки десталінізації зросла роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, а міністерств — як органів галузевого управління. Вони були піддані значній реорганізації.
Ради, як і раніше, залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів. Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликалися не менше шести разів на рік, а сесії обласних і міських Рад — не менше чотирьох.
Відразу після смерті Сталіна ліквідуються воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. В лютому 1957 р. були ліквідовані транспортні суди.
Обласні суди отримали право здійснювати контроль за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р.
Для зміцнення правового становища прокуратури було прий нято Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року.
Десталінізація характеризувалася також реорганізацією органів державної безпеки та внутрішніх справ, яка остаточно завершилася 1962 року. В зазначений період відбувалися зміни в законодавстві. Так, 1947 року скасовувалася карткова система, запро ваджувалася торгівля за єдиними державними цінами. Була запроваджена нова форма соціалістичної власності — власність громадських організацій.
18 червня 1963 р. Верховною Радою УРСР було затверджено Цивільний кодекс УРСР.
1953 року ліквідується заборона шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями.
В житловому праві з’являються норми, що дозволяють кожному громадянинові купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно- або двоповерховий дім, не більше, ніж на 5 кімнат.
Запроваджувався судовий порядок виселення. 1958 року загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не повинен перевищувати 60 кв. м.
В трудовому законодавстві з липня 1945 р. були знову запроваджені чергові та додаткові відпустки, які були скасовані на початку війни.
Постановою Ради Міністрів СРСР 1955 року затверджувався порядок призначення та виплати допомоги з державного соціального страхування. З 1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомоги.
1966 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії при досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, а жінки при досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.
1964 року в СРСР було прийнято закон про пенсії колгоспникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.
В кримінальному законодавстві простежується скасування норм воєнного часу. 1945 року було проведено амністію. Внаслідок цього були звільнені особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Наступна амністія проводилася 1953 року.
Дуже важливим у розвитку кримінального законодавства було прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про відміну смертної кари». За злочини, що передбачали смертну кару, призначалося позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Але вже 1950 року смертна кара була поновлена для зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.
28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. У ньому єдиною підставою кримінальної відповідальності проголошувалася провина. Кримінальна відповідальність наставала з 16-літнього віку, а за тяжкі злочини — з
14-літнього. Максимальний термін позбавлення волі зменшувався з 25-ти до 15-ти років.
Важливим актом у галузі кримінального судочинства СРСР і союзних республік стали Основи кримінального судочинства, прийняті 25 грудня 1958 р. У відповідності з Основами 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально-проце суальний кодекс УРСР.
Зазначимо, що в зазначений період було переглянуто кілька мільйонів справ жертв сталінських репресій. Але парадоксом кампанії було те, що процес реабілітації супроводжувався новими політичними репресіями під новими політичними гаслами (антирадянська діяльність).
5 питання. Держава і право України
в період неототалітарного режиму
(середина 1960-х — середина 1980-х рр.)
Тут необхідно зазначити, що процес експериментаторства, який проводився в попередні роки, було перервано кремлівським заколотом 1964 року та приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва. Пленум ЦК КПРС 14 жовтня 1964 р. звинуватив Хрущова у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя та принципів партійного керівництва.
Прийшовши до влади, Л. Брежнєв почав проводити економічні реформи. Проте бажаних наслідків вони не принесли. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі ністративно-командних методів управління — усе це позбавляло реформи реальних перспектив. Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залеж ність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства й суспільства, нежиттєдайність виробничих відно син зумовили крах економічних новацій. Замість того, щоб регулювати виробничі пропорції потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, валюн таристськи встановлені показники. Окрім того, у 70-80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це разом із «залізною завісою» перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно бракувало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транс портних засобів тощо. Високорозвинуті країни побудували пост індустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 року становив 28 років.
Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві.
Однією з причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, виробничо-управ лінської бюрократії. Важливим фактором була відсутність зацікавленості трудівника в результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією. Саме в цей час розпочався період стагнації усіх сфер життя.
Формування культу Л. Брежнєва свідчило про створення нео тоталітарного режиму. Посилювався ідеологічний тиск на народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй.
В середині 60-х років зароджується дисидентський рух, голов ним напрямком якого була боротьба за права людини, національне та регіональне визволення.
Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя.
В державному будівництві того часу суттєвих змін не відчувалося.
Найвищим конституційним органом УРСР вважалася Верховна Рада України. Це був найвищий законодавчий орган.
Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Нормативні акти, які вона видавала, за своєю юридич ною силою йшли за законами. Президія була підзвітна Верховній Раді УРСР.
Найвищим органом державного управління залишалася Рада Міністрів УРСР. За Конституцією це був вищий законодавчий і найвищий розпорядчий орган республіки. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов’язковими на всій території України.
Центральними органами державного управління були союзні та республіканські міністерства й відомства.
В 60—80-х роках структура судової системи в СРСР майже не змінюється.
1970 року після створення союзно-республіканського Міністерства юстиції нотаріат було передано в його відання.
Прокурорська система в СРСР була найбільш централізована. В Конституції 1978 р. зазначалося, що найвищий нагляд здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчими за підпорядкуванням прокурорами.
1979 року було прийнято закон «Про адвокатуру».
Значний вплив на розвиток правової системи УРСР мала прий нята 20 квітня 1978 року Конституція УРСР, яка з певними допов неннями та поправками діяла до 28 червня 1996 року.
Ця Конституція була найоб’ємнішою і ще більш заідеологізованою, ніж попередня. Вона складалася з преамбули, 10-ти розділів, які, в свою чергу, складалися зі 171 статті. Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року.
В Конституції йшлося про основи суспільного ладу і політики; державу й особу; національно-державний і адміністративно-тери торіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади та управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столицю УРСР; про дію Конституції УРСР і порядок її зміни.
Нова Конституція проголошувала комуністичну партію «керів ною і спрямовуючою силою суспільства, ядром … політичної сис теми», що свідчило про продовження ідеологічного тиску на суспільство в умовах командно-адміністративної системи. В ній вміщувалися декларативні права. Наприклад, про право виходу зі складу СРСР, що за відсутності реального механізму здійснення цього права було не більше ніж декларацією. Вміщувалися також суто паперові права на об’єднання громадян, гарантії недоторкан ності особи тощо. А в реальному житті все діялось інакше.
Адміністративне законодавство було складовою частиною інших галузей права. 13 жовтня 1980 р. вперше в історії загальносоюзного законодавства були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення. Основи стали свого роду базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність.
7 грудня 1984 року було прийнято Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Це був другий такий кодекс за радянських часів (після 1927 року).
Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення складався з п’яти розділів: загальні положення; адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; провадження в справах про адміністративні правопорушення; виконання постанов про накладання адміністративних стягнень.
Зверніть увагу, що в цьому Кодексі вперше в радянському праві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку). Також вміщувалися положення про адміністративну відповідальність; встановлювався вік адміністративної відповідальності — 16 років; визначалося коло осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення; визначався порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення; наводився перелік адміністративних стягнень.
Основою правового регулювання цивільних відносин у зазначений період був Цивільний кодекс УРСР 1963 року.
Сімейне законодавство розвивалося в напрямку зміцнення сім’ї, охорони інтересів матері та дитини, збереження здоров’я молодого покоління.
Головними нормативними актами були Основи законодавст-
ва Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю, прийняті
27 червня 1968 р., а також Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР, затверджений 20 червня 1969 р.
Кодекс мав такі розділи: загальні положення; шлюб; сім’я; опіка і піклування; акти громадянського стану; застосування законодавства України про шлюб та сім’ю для іноземців та осіб без громадянства.
Вміщені в Кодексі норми регулювали порядок і умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, а також між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації
актів громадянського стану. Також урегульовувалися питання, пов’язані з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання. Дійсними визнавалися лише ті шлюби, що укладалися в органах ЗАГСу. Визначалися права та обов’язки батьків щодо дітей. Підтверджувалася спільність майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Розірвання шлюбу допускалося як в органах ЗАГСу, так і в судовому порядку.
В житловому законодавстві була проведена кодифікація. 1981 року були прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік. 30 червня 1983 р. приймається Житловий кодекс УРСР. Він складався з таких розділів: загальні положення; управління житловим фондом; забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; відповідальність за порушення житлового законодавства; вирішення житлових спорів, заключні положення.
В Кодексі були конкретизовані житлові права та обов’язки громадян, визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення житлових умов тощо.
В галузі трудового права слід відмітити прийняття 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. було прийнято Кодекс законів про працю УРСР.
Він складався з розділів: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітна плата; гарантії і компенсації; гарантії про покладання на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, організаціями; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.
З 1966 р. розпочався перехід на 5-денний робочий тиждень.
З 1968 р. було введено мінімум заробітної плати — 60 крб. на
місяць.
В аграрних відносинах основою було виключне право власності держави на землю. 13 грудня 1969 р. було прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. 8 липня 1970 р. приймається Земельний кодекс УРСР, який складався з таких розділів: загальні положення, землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землепорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства.
Приймається також ряд законів природоохоронного значення: Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра від 9 липня 1975 р., на підставі яких було прийнято Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977); закони про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу.
Зазнає змін радянське кримінальне право. Так, законом СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 11 липня 1969 р. були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо.
В кримінальному праві з’являються нові інститути. Так, 1970 року вводиться умовне засудження до позбавлення волі з обов’яз ковим залученням засудженого до праці; 1972 року запровад жується поняття тяжкого злочину та вичерпний перелік його видів; 1980 року до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх.
Встановлювалася суворіша відповідальність за хуліганство, особ ливо пов’язане із застосуванням або спробою застосування зброї.
В 1982—1985 рр. до кримінального законодавства були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна, зі спекуляцією.
В процесуальному праві розширюється участь захисника в кримінальному процесі.
11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня 1970 р. — Виправно-трудовий кодекс УРСР.
Таким чином, зміни в законодавстві в зазначений період спря мовувалися насамперед на зміцнення неототалітарного режиму, що склався в СРСР і в Україні в середині 60-х — першій половині 1980-х років.
6 питання. Держава і право України періоду перебудови
(1985—1991 рр.)
В даному питанні необхідно зазначити, що критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р. ) Пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному й духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР.
Розпочинаючи реформи, керівники КПРС вважали, що достат ньо лише виправити «окремі» негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як «революція згори» не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес «знизу», який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної імперії. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.
В Україні почали виникати осередки «неформальних» (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницька організація «Меморіал», Товариство української мови ім. Шевченка, студентські гуртки тощо.
Головним здобутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати в свободу слова. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч «білих плям» в історії та свідомості людей.
Вільний обіг інформації висвітлив раніше замовчувані трагічні сторінки нашої історії, виявив утопічність панівної теорії. Наслідком став величезний потяг людей до джерел власної історії, до повернення історичної пам’яті, несправедливо забутих та злочинно викреслених імен національних героїв.
Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави й церкви. Віруючим поверталися занедбані і напівзруйновані храми, було зняте обмеження на церковне будівництво, поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту.
Під тиском демократичної громадськості XIX Всесоюзна партійна конференція (червень 1988 р.) погодилася на проведення перших в історії Радянського Союзу альтернативних виборів депутатів СРСР. Вони відбулися у березні-травні 1989 р. й ознаменували початок нового етапу перебудови. Між іншим, закон про вибори народних депутатів СРСР важко було назвати послідовно демократичним. Третина депутатів з 2250 обиралася, а фактично призначалася, підконтрольними партії громадськими організаціями, бо більше 100 місць було «заброньовано» для ЦК КПРС. Решта кандидатів у депутати розглядалася на окружних передвиборних зборах, які за допомогою спеціально дібраних учасників нерідко використовувалися владою для відсіювання небажаних претендентів.
У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Офіційний проект закону про вибори, надрукований у пресі, містив ті самі обмеження демократії, що й союзний. Однак під час всенародного обговорення проекту у вересні-жовтні 1989 р. ці антидемократичні положення викликали масове невдоволення. Під тиском громадськості деякі положення компартійного проекту вдалося відкинути.
Остаточний варіант Закону вже не передбачав виборів від громадських організацій, скасовувалося положення про З’їзд народних депутатів УРСР. Депутати Верховної Ради УРСР і місцевих Рад обиралися прямим, таємним голосуванням з альтернатив них кандидатур.
Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР 111 користувалися його підтрим кою. Блок отримав перемогу в п’яти областях України: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість народних депутатів Верховної Ради становили працівники компартійного і державного апарату, директори заводів, голови колгоспів, військова верхівка, які залишалися твердими прихильниками компартійного курсу.
Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Тут уперше компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей апарат КПУ зберіг свої позиції. Хоч вибори 1990 р. не стали цілковитою перемогою демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.
1990 року з’являються перші політичні партії: Українська рес публіканська партія, Партія демократичного відродження України, Конституційно-демократична партія, Демократична партія Украї ни, Українська селянська демократична партія, Соціал-демокра тична партія, Соціалістична партія.
Згодом з’являються Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, Партія слов’янського від родження тощо.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла акт конституційного значення — «Декларацію про державний суверенітет України». Вона складається зі вступу та 10-ти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.
Студентам рекомендується ретельно ознайомитися з текстом цього документа.
Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 3 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу на її національне багатство та на національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.
На початку червня 1991 року парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки».
24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховна Рада прий няла історичний документ — Акт проголошення державної незалежності України.
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90, 35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.
На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народу світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Починалася нова доба української історії.
Студентам потрібно звернути увагу, що в зазначений період відбувалося реформування судової системи. Так, 20 червня 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про статус суддів в СРСР». 13 листопада 1989 р. приймаються Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. У грудні 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила цілий ряд нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду.
Істотні зміни вніс закон «Суд і арбітраж» від 27 жовтня 1989 року, приймалися нормативні акти, спрямовані на поліпшення діяльності органів прокуратури.
В цивільних відносинах слід відмітити закон «Про власність в СРСР, прийнятий в березні 1990 р. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян. Власність могла існувати в трьох її формах: власність громадян, колективна і державна власність.
Істотні зміни вносили також закони СРСР «Про підприємства в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про кооперацію в СРСР» від
6 березня 1990 р.
На підставі союзного законодавства в Україні приймаються: закони «Про власність» від 17 лютого 1991р., «Про підприємства в УРСР» від 27 березня 1991 р.
Для трудових відносин характерним у цей період було встанов лення нового порядку розробки й укладення колективних догово рів. Інститут трудового договору доповнився контрактною формою прийняття на роботу. Тривалість, випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін трудового договору. Серед змін у трудовому законодавстві слід назвати також скасування ряду обмежень роботи за сумісництвом, розширення пільг для жінок тощо.
В земельному праві слід назвати прийняття 28 лютого 1990 р. Верховною Радою СРСР Основ законодавства Союзу РСР і союз них республік про землю.
Кримінальне законодавство в період, що розглядається, майже не змінюється.
Таким чином, була започаткована в зазначений період правова основа для радикальних соціально-економічних перетворень наступного періоду.
8.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
Теми рефератів
8.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Бандерівці — члени ОУН-б, того крила її самостійників-держав ників, яке очолював С. Бандера. Ця назва особливо часто вживалася радянською пропагандою в негативному значенні, як синонім бандитизму, загалом позначаючи українське націоналістичне підпілля під час і після другої світової війни, а також українських націоналістів за кордоном і тих, хто в Україні стояв в опозиції до радянської національної політики.
Відродження — процес відновлення різних сфер (економічної, національної, духовної, культурної, мовної, релігійної та ін.) буття певного народу після їх занепаду. Передбачає наявність відповідних об’єктивних та суб’єктивних передумов. Пов’язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які свідомо чи несвідомо гальмувалися чи замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил (політичних партій і рухів, громадсь ких організацій, лідерів), а також із підтримкою її державними органами. В. спирається на традиції минулих поколінь, але несумісне з реанімацією архаїчних форм. Кінцевою метою В. є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного й корисного для сьогодення, а також подальший його розвиток. Ті чи інші види В. можуть взаємодіяти між собою, доповнювати один одного, а темпи В. різних сфер суспільного життя можуть бути різними.
Всеслов’янський комітет — орган для координації зв’язків з антифашистським національно-визвольним рухом Опору в слов’янських країнах, з зарубіжними прогресивними слов’янськими організаціями, громадськими діячами, для збору та розповсюдження матеріалів і документів про героїчну боротьбу слов’янських народів з фашизмом, про звірства німецько-фашистських окупантів, для сприяння підготовці слов’янських військових частин, що формувалися на території СРСР. Створений 5 жовтня 1941 р. В 1947 р. В. к. реорганізований у Слов’ян ський комітет СРСР. Припинив діяльність 1962 року з переданням функцій Радянському комітетові захисту миру (нині Міжнародна федерація миру та злагоди).
Глава держави — найвища посадова особа або колегіальний орган, який є носієм влади і верховним представником держави. В країнах з монархічним державним устроєм главою держави є монарх, влада якого передається в спадщину у встановленому законом порядку, як правило, в рамках правлячої династії. В країнах з республіканською формою правління Г. д. є президент, що обирається. В СРСР формальним главою держави був колегіальний орган — Президія Верховної Ради СРСР, а в УРСР — Президія Верховної Ради УРСР.
Глава уряду — керівник найвищого колегіального органу виконавчої влади в державі.
Двоколір синьо-жовтий — атрибут державності України, колір державного герба та прапора. Вперше таке поєднання кольорів трапляється у корогвах Галицько-Волинського князівства (золотий лев на синьому тлі). У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила для українських земель герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі — і похідне від нього сполучення кольорів прапора. Д. с-ж. був узаконений Центральною Радою та зберігся в часи Гетьманщини та Директорії, лише в різній послідовності кольорів. У Галичині в 1920—1939 рр. вживали як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Верховна Рада затвердила атрибути української державності, в тому числі двоколір синьо-жовтий.
Діаспора — частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншоетнічному середовищі. Українська Д. налічує близько 10 млн. осіб. Найбільша їх кількість (за переписом 1989 р.) мешкає в Російській Федерації — 4,3 млн (за іншими даними — приблиз но 10 млн); а також в інших країнах СНД — Казахстані, Молдові, Білорусі, Узбекистані, Киргизії. Значні групи українців мешкають у Польщі (понад 300 тис.), Румунії (понад 100 тис.), Словаччині (понад 40 тис.). Досить численна українська Д. у США (близько 2 млн), у Канаді (понад 800 тис.), в Австралії (близько 40 тис.), Аргентині (близько 400 тис.), Бразилії (близько 400 тис.) тощо. Серед західноєвропейських країн найбільше українців мешкає у Франції (40 тис.), Великій Британії (30 тис.), Німеччині (25 тис.).
Комасація — один із засобів землевпорядкування, яке проводить, як правило, держава з метою ліквідації розпорошення земельних ділянок, що належать одному власникові, і створення більших і придатніших для використання. У 20-30-х роках К. — складова аграрної реформи, що проводилася урядом Польщі згідно з законом від 1925 р. Одне з положень закону — обов’язок поміщиків, які володіли землею в розмірі понад 60 га в районах великих міст і 160 га в інших місцевостях, продавати — за посередництва держави — селянам і осадникам ділянки землі по 15 га в самій Польщі і по 26 га в Західній Україні та Західній Білорусі. Таку землю здебільшого могло придбати заможне населення.
Націоналізм — політика й ідеологія у визвольному русі та державному будівництві, що проголошує головним пріоритетом етнокультурне збереження й всебічний розвиток нації.
Нейтралітет — у міжнародному праві становище (статус) держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносини з країнами, що воюють, та не надає жодній з них військової допомоги. Н. визначений Гаагськими конвенціями 1899 і 1907 рр. У мирний час означає відмову від участі в військових блоках.
Остарбайтери — офіційна назва, вживана у фашистському третьо му рейху щодо робітників, вивезених зі східних окупованих територій. Рішення про масові депортації робочої сили з окупованих районів СРСР до Німеччини було прийнято нацистським керівництвом у листопаді 1941 р. у зв’язку з крахом бліцкригу на радянсько-німецькому фронті і перспективою затягування війни. Цей захід мав на меті, по-перше, вивільнити з економіки Німеччини мільйони чоловіків для служби в армії, по-друге, шляхом нелюдської експлуатації підірвати сили населення України в антифашистському опорі. Згідно з декретом Гітлера у березні 1942 р. було створено Імперське бюро для використання робочої сили. Терористичними методами фашистам удалося вивезти 2,4 млн жителів України, переважно молоді. Після прибуття до Німеччини людей відправляли на спеціальні ринки робочої сили, де їх купували як рабів і надягали нагрудний знак «Ост». Надзвичайно важкі умови праці, погане харчування, недостатня медична допомога спричинили масову смертність остарбайтерів.
Президент — у країнах з республіканською формою правління є главою держави і обирається у встановленому законом порядку.
Прем’єр-міністр — особа, яка очолює уряд.
Суверенітет — незалежність держави та повнота її влади. Характеризується правом держави самостійно розв’язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми без порушення прав інших держав, положень міжнародного права. Принцип охорони суверенітету визначений у Статуті ООН, закріплений у міжнародних угодах та деклараціях.
8.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
8. 5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
1. Проаналізуйте зміни в діяльності радянського апарату управління та правоохоронних органів у воєнних умовах.
2. Покажіть відмінності в характері окупаційних режимів у залежності від юрисдикції території.
3. Розкрийте головну спрямованість національно-визвольної боротьби в УРСР в роки війни та повоєнний час.
4. Проаналізуйте всі зміни в сфері управління, що відбувалися в УРСР після закінчення Другої світової віни до 1991 року.
5. Назвіть головні фактори активізації національно-визволь ного руху (кінець 80—початок 90-х рр.).
6. Назвіть і розкрийте головні особливості розвитку українського суспільства в період перебудови.
8. 6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
а) джерела
Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. // Нове законодавство України. — К., 1992. Акт проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38.
Вісник Народної Ради Закарпатської України. — Ужгород, 1944—1945.
Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі: Зб. документів і матеріалів. — К., 1949.
Радянська Буковина: Документи і матеріали. — К., 1967.
СССР-Германия 1939: докум. и матер. о советско-германских отношениях с апреля по октябрь 1939г.: В 2 т. — Вильнюс, 1989.
б) література
Авер’янов В., Чехович В. Правовий статус Уряду Української РСР // Рад. право. — 1990 — № 6.
Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953 рр.:
У двох томах. — К., 1994. — Т. 2.
Билас И. Г. Становление и деятельность народных дружин и органов милиции в Закарпатской Украине (1944—1946 гг.) — Львов, 1986.
Будзилович І., Юрченко А. Перший Земельний кодекс України та проблеми сучасного земельного законодавства України // Право України. — 1998. — № 2.
Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. — Лондон, 1990.
Грищук В. К. Кодификация законодательства Украинской ССР (1958—1984 гг.) — Львов, 1991.
Ганчин В., Ленд’єл І. Становлення радянських правових органів на Закарпатті // Рад право. — 1986. — № 11.
Дубровіна А. В. Пребудова органів влади Української РСР. — К., 1960.
Кульчицький В. С. Партійно-радянський апарат у системі влади // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 6.
Кульчицький В. С. Законодавча діяльність Народної Ради Закарпатської України (1944—1945 рр.) // Пробл. правознавства. — 1971. — Вип. 20.
Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й., Глубіш М. І. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939—1945 рр.) — Дрогобич, 1995.
Кульчицький В. С. Державне будівництво в Північній Буковині в 1940—1941 роках // Пробл. правознавства. — К., 1974. — Вип. 27.
Лісна І. Становлення Радянської влади на західноукраїнських землях // Рад. право. — 1989. — № 8.
Лісна І. С. Встановлення влади Рад на Закарпатті // Вісн. ЛДУ. Серія юрид. — 1991. — Вип. 29.
Настюк М. Становлення судів та органів юстиції в західних областях УРСР // Рад. право. — 1989. — № 9.
Недух А. А. Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої Української РСР у 1919-1978рр. // Архіви України. — 1979. — № 5.
Рудницька М. Західна Україна під більшовиками. — Нью-Йорк, 1958.
Усенко І. Б. Позасудова репресія. Як це починалось (з історії органів держ. безпеки) // Комуніст України. — 1990. — № 2.
Додатки
Додаток 1
ВИТЯГИ 3 ДЖЕРЕЛ
Договір київського князя Ігоря
з візантійським імператором (945 р.)
… Коли Русь входить у місто, то хай не завдає зла і не має права купити шовкові тканини більше по 50 золотих; той же, хто купить шовкові тканини, хай показує їх царському чиновникові, і той привісить до тканин печать і віддасть їх тим, хто купив. Коли ж Русь іде назад, то нехай бере їжу на дорогу, скільки потрібно, ... і повертається безпечно в країну свою...
Якщо втече раб від Русі, то раба слід спіймати,... якщо ж утікача не виявлять, то нехай наші християни дадуть присягу Русі по своїй вірі, а нехристияни по своєму закону, і нехай тоді Русь бере на нас (греках) ціну раба, як встановлено раніше, по 2 шовкові тканини за раба. Коли ж утече до Русі раб кого-небудь з людей царства нашого, або з міста нашого (тобто Царграда), або з інших міст і забере що-небудь з собою, то його повернути назад, і якщо забране цим рабом з собою буде все ціле, то слід взяти за вкрадене 2 золотих...
Коли ж виявиться хто з Русі оберненим у греків у рабство, як полонений, то буде викуплений Руссю за 10 золотих; якщо ж гречин його купив, то слід йому дати присягу перед хрестом і взяти ту ціну, яку він дав за нього... Коли ж трапиться який-небудь злочин від греків, що перебувають під владою царства нашого, то (князі руські) не мають влади страчувати їх, але за повелінням царства нашого дістане він (покарання) за те, що вчинив. Якщо християнин уб’є русина або русин християнина, то той, хто вчинив убивство, буде затриманий родичами убитого і нехай (вони) уб’ють його. Коли ж той, хто вчинив убивство, втече, а він буде заможним, то хай візьмуть маєток його родичі вбитого; якщо ж той, хто вчинив убивство, бідний і втече, то його (треба) шукати, поки не виявлять; коли ж він буде виявлений, хай буде вбитий...
Додаток 2
Русская Правда Краткой редакции
(по Академическому списку)
1. Если человек убьет человека, то мстит брат за брата, сын за отца, или племянник. Если не будет кому отомстить, то положить 40 гривен за убитого; если убитый будет русин, гридин, купчина, ябедник, мечник, или же изгой и словенин, то положить за него 40 гривен.
2. Если кто-либо будет избит до крови или до синяков, то не искать этому человеку свидетелей, если же на нем не будет никаких следов, то пусть придут свидетели, если не может (привести свидетелей), то делу конец, если же за себя не может мстить, то пусть возьмет с виновного 3 гривны вознаграждения потерпевшему да еще плату лекарю.
10. Если же человек толкнет человека от себя или к себе, (то платить) 3 гривны, если выставит двух свидетелей, но если (побитый) варяг или колбяг, то пусть сам идет к присяге.
11. Если челядин скроется у варяга или у колбяга, а его в течение трех дней не вернут (прежнему господину), то, опознав его на третий день, ему (прежнему господину) взять своего челядина, а (укрывателю) платить три гривны потерпевшему.
14. Если кто опознает (свою вещь у кого-либо), то нельзя ее взять, говоря (при этом) «мое», но пусть скажет «пойди на свод, (выясним) где взял ее», если (тот) не пойдет, то пусть выставит поручника, что явится на свод не позднее пяти дней.
16. Если кто опознав своего (пропавшего) челядина, захочет его взять, то отвести (его) к тому, у кого он был куплен, а тот отправляется к второму перекупщику, и когда дойдут до третьего, то пусть скажет ему: «ты отдай своего челядина, а своих денег ищи при свидетеле».
17. Если холоп ударит свободного человека и убежит в хоромы, а господин не захочет его выдать, то господину холопа забрать себе и заплатити за него 12 гривен; а после того, если где-либо найдет холопа побитый им человек, пусть его убьет.
18. Если кто сломает копье, щит или испортит одежду и захочет их оставить у себя, то хозяин получит за это деньгами; если же кто-нибудь, сломав, попытается (сломанное) возвратить, то заплатить ему деньгами, сколько (хозяин) вещи дал при покупке этой вещи.
19. Если убьют дворецкого, мстя за обиду, то убийце платить за него 80 гривен, а людям не нужно.
20. Если убьют дворецкого в разбое, а убийцу (люди) не будут искать, то виру платит вервь, в которой найден труп убитого.
21. Если убьют дворецкого (за кражей) в доме или (за кражей) лошади, или за кражей коровы, то пусть убьют его, как собаку. Такое же (установление) и при убийстве тиуна.
23. А за (убийство) старшего конюшенного при стаде 80 гривен.
25. А за (убийство) смерда или холопа (платить) 5 гривен.
27. Если (убита) раба-кормилица, (то платить) 12 гривен.
29. А если кто уведет чужого холопа или рабу, платить 12 гривен потерпевшему.
33. Если без княжеского распоряжения будут истязать смерда, то (платить) 3 гривны, а за истязание огнищанина, тиуна, мечника 12 гривен.
34. Если кто перепашет межу или уничтожит межевой знак на дереве, то (платить) 12 гривен потерпевшему.
38. Если убьют вора на своем дворе или в доме, или у хлеба, то так тому и быть; если же додержали его до рассвета, то отвести его на княжий двор, а если же его убьют и люди видели его связанным, то платить за него.
Додаток 3
Русская Правда Пространной редакции
(по Троицкому списку)
1. Если человек убьет человека, то мстит брат или отец, или сын, или племянник; если же не будет никого, кто бы отомстил, то положить за убийство 80 гривен, если убитый будет княжим мужем или тиуном; если (он) будет русин, гридин, купец, боярский тиун, мечник, изгой или словенин, то положить 40 гривен.
3. ...Если кто злоумышленно убьет княжа мужа, а убийцу (люди) искать не будут, то виру 80 гривен платит вервь, в которой найден убитый; если же убитый простолюдин, то 40 гривен.
4. Если какая-то вервь начнет платить дикую виру, то (пусть) заплатит ее, во сколько лет сможет, ибо платит без убийцы.
5. Если убийца из(числа членов) верви окажется налицо, то им (следует) помогать ему (в платеже виры). Если (платится) дикая вира, то сообща платится 40 гривен, а головничество — сам убийца, выплачивая также совместно с другими в 40 гривен свою часть.
18. ... Если кого-либо будут обвинять в убийстве по подозрению, то пусть выставит семь свидетелей, которые снимут обвинение в убийстве; если обвиняемый варяг или другой (иноземец), то выставить два свидетеля.
22. Так и во всех делах о воровстве и по подозрению (в воровстве), если нет поличного, а иск не менее полугривны, то подвергать насильно (обвиняемого) испытанию железом; когда же (иск) менее, то подвергать испытанию водой, а если, еще меньше, то (достаточно) присягнуть.
27. Если же (кто) ударит (мечом) по руке и отвалится рука, или отсохнет, или отсечет ногу, или глаз (выколет), то (платит) 20 гривен, а за увечье — 10 гривен.
29. ...Если придет избитый до крови или до синяков человек, то не искать ему свидетелей, но пусть обидчик заплатит 3 гривни штрафа; если же на нем не будет следов (побоев), то привести свидетелей, а кто начал драку, тому платить 60 кун; если даже он, начав драку, придет избитый до крови, и подтвердят это свидетели, то все равно платит, несмотря на то, что был избит.
35. Если кто опознает свою вещь, потерянную им или украденную у него, (а именно) коня, одежду или скотину, то ему не (следует) говорить «это мое», но (пусть скажет так): «пойди на свод (выясним, где ты взял) ее». Если на своде выяснится (тот), кто виновен, то на него и падет ответственность за воровство; тогда он (истец) возьмет свою вещь, ему же будет платить виновный и за то, что пропало вместе с обнаруженной вещью; если же будет конокрад, то выдать его князю на поток..., если обычный вор, то платить три гривны.
36. ...Если свод будет только в одном городе, то истцу довести его до конца; если захватит свод и земли (вблизи города), то ему идти до третьего ответчика, а третий платит ему деньгами за поличные, с которым идут до конца свода, а истец ждет остального, т. е. (того, что не обнаружено); когда же дойдет до последнего ответчика, тот платит все, включая штраф.
37. ...Если (кто) купил на торгу что-нибудь краденное: коня, одежду или скотину, то пусть выставит двух свободных человек или мытника; если не знает у кого купил, то эти свидетели должны присягнуть в его пользу, а истец взять обнаруженную вещь, а с тем, что пропало с ней, пусть простится, ответчик же пусть простится со своими деньгами, (заплаченными за краденное), ибо сам (виноват), что не знает у кого покупал; если опознает впоследствии (того), у кого покупал это, (то пусть возьмет деньги с него), а тот пусть платит штраф князю и за пропавшее (вместе с обнаруженной вещью).
39. ...А из своего города свода нет.
56. ...Если закуп убежит от господина, то он становится обельным (холопом); если уйдет на поиски денег, притом открыто, или убежит к князю или судаям из-за обиды, нанесенной ему господином, то за это его не порабощать, но дать управу по закону.
59. Если господин обидит закупа, причинив вред его купе, то все это вернуть и уплатить за обиду 60 кун.
60. Если (господин) возьмет с него (закупа) больше денег (чем полагается), то ему (следует) возвратить взятые деньги и заплатить за обиду 12 гривен штрафа.
61. Если господин придаст закупа в обельные (холопы), то наймит получит свободу от всех денежных обязательств, а господин за обиду платит 12 гривен штрафа.
66. ...На свидетельство холопа не ссылаться, но если не будет свободного (в качестве свидетеля), то можно согласиться на боярского тиуна.
А при небольшом иске по необходимости можно согласиться на закупа.
71. Если кто уничтожит бортный знак, то платить 12 гривен.
77. Если вора не будет, то искать по следу, если не будет следа к селу или к торговому стану, а люди (члены верви) не отведут следа от себя и не поедут по следу (разыскивать вора) или воспротивятся розыску вора у них, то они платят и убытки, причиненные воровством и штраф; если след затеряется на большой дороге и села не будет, или на пустыре где не будет ни села, ни людей, то им не следует платить ни убытки за воровство, ни штраф.
90. Если умрет смерд, то его наследство идет князю; если у него в доме будут дочери, то им дать выдел; если не будут замужем, то выдела не давать.
112. Если холоп убежит и господин объявит об этом, а кто-либо, зная по наслышке или доподлинно, что тот является холопом, накормит его или по может ему скрыться, то он платит за холопа 5 гривен, а за рабу — 6 гривен.
Додаток 4
Литовський статут 1566 р.
Жикгимонт Август б. м. король Польский, великий князь Литовский, Руский, Пруский, Жомоитский, Мазовецкий, Ифлянтский и иных. Чиним явно всим вобец и каждому зособна нинешним й на потом будучим, иж тот статут великому князству Литовскому, панству нашему и всим землям к нему прислухаючим ...А выдан єсть сесь статут на сойме Виленском великом валном, року божьего нароженья тисеча пять сот шестьдесят шостого месяца Марта, первого дня.
Арт. 1. Вси обыватели великого князства Литовского одним правом писаним й от нас даным сужены быть мають... почоншы от вышнего стану аж й до нижнего, тыми одными правы писаными от нас даными судити исправовати.
Арт. 2. Мы господар обецуем й шлюбуєм никого не карати на заочное поведанье, хотя бы се дотикало й о ображенье маєстату нашого господарского ...А хто бы теж кого колвек обмовляючи вчинил к соромото й зелжывости, а шло бы о честь або о горло або о которое кольвек скаранье; тогды тот, хто на кого мовит й ведет, а не доведет, тым караньем сам маеть быти каран.
Арт. 3. О ображенье маестату господарского. О ображенье маестату господарского так се разумеет, колибы хто змову албо спикненье албо бунт учинил на здоровье наше господарское, хотя бы пан бог уховал, иж бы оная змова не была учынком пополнена; таковый за слушным доводом, як о том нижой описано, честь й горло й именье стратит. Теж кгды маєстат наш ображон бывает с тое причыны, кгды бы хто бунтовал покой посполитый врушаючы против нас господара ку шкоде й речы посполитое ...
РОЗДЕЛ ТРЕТИЙ
О вольностях шляхецских и о розмноженью
великого князства Литовского
Арт. 1. О розмноженью великого князства Литовского. Мы господар обецуем теж й шлюбуєм за себе й за потомки наши великие князи Литовские под тоюж присегою нашою, которую есьмо учинили всим обывателем всих земль великого князства Литовского й всих земль ку нему здавна й тепер належачих у славе, титуле, столицы, зацность, й владзы, й можность роска зованью, й в иншых всих належностях й прислухиванью й в границах ни в чом не вменшати й о вшем примножати.... за щастливого панованья своего чынити стеречы й боронити будем, с помочью божьего стараючисе о примноженье й вывышенья того панства й всих станов достойности оздоб й пожытков з наиболшого пилностью й всилованьем нашим.
Арт. 2. О вольностях шляхецских. Теж мы господар обецуем словом нашим за нас й за потомки наши великие князи Литовские под таким же обовязком нашим, яко вышей у первом артикуле ест описано, иж всих князей й панов рад, як духовных, так й свецских, й всех врядников земских й дворных, панов хоруговных, шляхту, рыцарство, мещане й всих людей посполитых у великом князстве Литовском й во всих землях того панства нам заховати при свободах й вольностях хрестиянских, в которых они, яко люде вольные, вольно обираючи из стародавна из вечных своих продков собе панов й Господарей великих князей Литовских, жыли й справовали прикладом й способом волных панств хрестиянских,...
Арт. 3. Мы господар обецуем размножати великое князство Литовское...
Арт. 37. Хто бы именье от нас даное в кого отыймовал. Теж уставуем, кому быхмо мы господар именье або люди й земли дали, а хто иншый по той данине нашой тое именье отнял; тогды тот, у кого отнято, можеть того доходити й правом поискивати, нижли большей искати не можеть одно, яко ему дано й як на нас господаря то держано, толко бы давности земское от того часу, яко ему дали, не омешкал.
Арт. 39. Мы господар шлюбуем однакую справедливость всим чинить, а [пересуду] мы й Панове ради наши брати не маем. Обецуем теж з ласки й добрости й милости нашой господарской ку подданным нашим, всему рицерству великого князства Литовского, под сумненьем нашим, иж мы господар й Панове рада наши маєм кождому стану всим заровно однакую справедливость чинить без отволоки, а от права не маем ничого брати; ... А што се дотычеть почтивостей шляхецских, а то жаден с панов рад ани суд замковый ани теж суд земский поветовый не маеть судити, толко мы сами господар с порадою панов рад наших великого князства Литовского судити маем обычаем вышейписаным. Ведже што здавна й теперь в сем статуте суду замковому належыть, то суд замковый судити й отправовати маеть.
Арт. 1. О записех на именья свои отчызные й материстые. О записех на именья свои отчызные материстые и всяким обычаем набытые,...
Што вси от сего часу й дня водно й моцно кождому именья свои отчызные й земские материстые й выслужоные купленые й яким кольвек обычаем набытые й названые, не смотречы третее й двох частей, яка перед тым бывало в статуте обычаем стародавным, але все с домом, хто их што маеть, будь теж половицу або й которую их часть, й по собе й у одно або люди земли, што хотя от них водле доброе воли своее й мысли, отдати, продати, даровати й записати заставити, от детей й близких отдалити, подле баченья своего тым шафовати. Й хотя бы перво которую часть албо половицу именья своего альбо што кольвек люди земли кому продал записал; тогды остаточных именей своих потому ж волен шафовати вечностью заставою, як воля его будеть, отдаляючы то от детей [й] близких своих. А ведьже кождый таковый, або продасть альбо даруеть, сам очивисте перед нами господарем об’явити маеть, або перед урядом земским, где в котором повсте тое именье лежит, або до которого суду земского прислухаеть.... а тот кому, продано або яким кольвек обычаем записано будет, с тым листом записом своим й теж записом врядовым маеть ехати або послати до того вряду земского поветового, где в котором повете именье лежати будеть, а то оповедавши маеть до книг земских тот запис свои увести, а уряд урядови верити маеть.
Арт. 3. Хто бы хотел именье свое отчизное продати або зоставити. ... тогды маеть прийти перед нас господара або перед вряд земский, в котором повете тое именье лежит, об’явити перед судом земским, которая продажа за таковым обычаем будеть моцна й вечне держана, хотя бы на то й потверженья нашего господарского не было. А ведьже тот, кому будеть записано, того ж часу маеть, взявши возного з уряду поветового, увойти в держанье й того именья пакли бы по оном записе в держанье того именья не пришол, а давность земскую десеть лет промолчал, тогды таковая продажа й застава потом моцы ни которое мети не будеть.
Арт. 4. О вольности продати третюю часть на вечность. Уставуем, хто бы хотел именье своє отчизное продати на вечность; тогды только третюю часть именья отчизного вольно ему на вечность продати, а две части того ж именья в суме зоставити....
Арт. 5. О записех аменей купных. Уставуем теж, иж кождому будет вольно именье свое куплю й выслугу отдати й продати й кому хотечы записати, бы теж кому й обчому, от детей й близких своих все не менуючи третее части; а ведь же тые тым же обычаем, пришедши перед нас господаря або перед вряд земский часу роков судовых, маеть обьявити й сознати й до книг земских тую продажу свою записати, за которым оповеданьем тая продажа маеть вечне держана быти. ...
РОЗДЕЛ ОСМЫЙ
О тестаменьтех
Арт. 1. Хто можеть а не можеть о речах своих рухомих тестамент чинити. Уставуем, иж кождый маеть мети моц о речах своих рухомых тестамент чинити, кром тых парсун нижей описаных, которые парсуны иж подле права не мають ничого вольного, для того тестаментом никому ничого отдати не могуть: наипервей дети лет зуполных не маючие, законники будучи в законе не привильеваном, принемши й потвердившися в законе, сынове з отцем недельные окром речей набытья своего властного або выслуг, бо теж в чужую моц поданые, то ест тот кого бы кому выдано з его статки, шаленые, кацеры, невольники, от розуму отходячие, а ведьже тые, коли к собе прийдуть, моцны тестамент свой чинити, так теж й чти отсужоные не могуть тестаментов чинити.
Арт. 4. Ни хто не можеть невольнику своєму ничого записати, вольним не вчинивши. Уставуем, иж кождый якого кольвек стану невольнику своему, не вчинившы его на перед вольным, ничого тестаментом записати не может, абы его первей вольным учинил. А ведьже тестаментом иж каждым листом явным можеть невольника своего вольным учынити, а учинившы, тым же тестаментом можеть ему што рухомого водле воли своее записати.
Арт. 5. Кождый слуга путний й мещанин мест неупривильеваных й теж человек простий як маеть тестамент чинити. Уставуем, иж кождый с таковых людей волен тестамент чынити о речы своє рухомые й описати третюю часть маетности своее всее кому хочеть, а две части тых же рухомых речей маеть зоставити дитяти в дому своем, для отслугованя с тое земли свое, на которой седить; а не будеть ли мети детей ино предсе тые две части маетности его маеть зостати в дому его ку службе оного пана, на чыей земли седить. ...
РОЗДЕЛ ОДИНАДЦАТЫЙ
О кгвалтех й о головщызнах шляхецких
Арт. 1. Хто би на чий дом або на господу умисльне наехал, хотечи его забити. ... , а умыслне наехавши або нашедши, а в том дому кого кольвек ранил або забил, а то бы на него переведено было слушным доводом; таковый горло тратит, а головщизна близким з именья плачена быти маеть. А естьли бы кгвалтом наехал або на дом нашол, а никого не ранил а ни забил, а знаки предсе кгвалту або шкоду якую учинил; тогды только за кгвалт будеть повинен платити дванадцать рублей грошей й шкоду оправити за слушным доводом, а горла для нахожденья кгвалту не тратит....
Арт. 2. О довод кгвалту, як мають осведчати й обжаловати.... естьли бы на чый дом або на господу чью наехал й забил кого; тогды скоро по оном кгвалте того ж часу кгвалт й того забитого маеть оповедати й сказати околичным суседом своим, а в небытности их ино врядникам их шляхте людем добрым, а в недостатку шляхты ино также околичным суседом своим, хотя й не шляхте только людем добрым веры маеть оказати, а потом обжаловати вряду замковому або двору нашому, которий близший будеть, и возного взяти й так же сказати кгвалт й забитого, й тот кгвалт й жалобу в книги записати.
Арт. 5.... Если бы чия челядь невольная втекла, а заповедана бы з якого перейму, й женучи за нею в погоню в кого бы ее нашол; тогды маеть тому, в кого челядь зостанет, пореєм дати, с чого будеть первей заповедал. А естли бы заповеди й перейму, в кого оную челядь нашел, недал, а тот бы ему не хотел тое челяди без перейму выдати, й взял позем кгвалтом, а до права о то был позван; тогды тот за тым позвом повинен будеть стороно жалобливой платити, яко за кгвалт дванадцать рублев грошей. ...
Арт. 6. О грабеже человека князского, панского й земянского. Уставуем, естли бы шляхтич чиих людей пограбил на торгу при церкви на добровольной дорозе; таковый маеть стороне обжалованой вины заплатити шесть рублей грошей, а грабеж з навезкою отдати, то ест коня конем вола волом навезати. ... А мужик мужика естли бы при костеле або на торгу на дорозе пограбил; маеть заплатити три рубли грошей а грабеж всякий также з навезкою платити маеть, коня конем, вола волом, а корову коровою, й кождое быдло, якое пограбил, таковым навезавши маеть отдати, або ценою заплатити...
РОЗДЕЛ ЧОТЫРНАДЦАТОЙ
О злодействе всякого стану
Арт. 4. О важности лица, за што злодей каран быти маеть. Уставуем, иж кождый злодей з лицом приведеный й правом покананый при лицы, которое бы стояло вышей полтины грошей; маеть горлом каран быти. А што бы за полтину грошей не стояло; маеть у столпа дубцы бит быти, а лицо маеть вернути тому, чиє єсть, а навезка на тое лицо з маетности его маеть быти плачена, а не будеть ли чим мети навезки платити, тогды ухо тому злодею маеть урезано быти....
Арт. 6. ... Кому бы покрадени кони, волы, быдло й иные речи в дому, а тот шкодный поднял бы след тое шкоды своее, й собравшы людей добрых околичных суседов водле давного обычаю гонил следом, а тот след где бы ку которому селу або в чий дом привел; тогды маеть послати до того села або до дому, где след вшол, людей добрих сторонних веры годных, абы з села своего й з дому, где бы след вшол, або з кгрунту земли села своего след вывели. Таковое село або в чий дом след будете вшол, мають тот след в тое копы взяти й з села або з дому й з земли, своее того села след вывести аж до иншое границы, куды тот след пойдеть. А естли бы тое село, до которого след приведен, от себе следу не вывели ... на таковом застановившисе копа тая, где следу не отведено ... мають послати по возного до вряду нашого замкового, й с тым возным й люди сторонные копа вся мають оную шкоду осумовати, на чом оный шкодный самотреть присегнет, й приложить до того села, абы они шкоду заплативши собе винного искали. А по сказанью мають через возного й сторону, которие при том были, обьявити вряду й половину пересуда дати, а вряд маеть рок заплате зложити, й яко рок выйдеть; тогды вряд оного пана листом своим напоменути маеть, абы водле права оного суду копного заплату чинил, а не будеть ли хто хотети, тогды тая шкода з уряду отправена маеть быти.
Арт. 11.0 покраденье свирна або клети панское шляхецское й теж клети мужицкое. Теж уставуем, кгды бы покрадено которому пану або земенину свирен скарбний або спижарный, а то бы на кого правом было переведено; тогды за таковый свирен будеть повинен заплатити дванадцать рублей грошей, й шкоду покраденую за присегою оправити. Тым же теж обычаем естьли бы мужик мужику клеть выкрал; тогда за покраденье клети мужику три рубли грошей, й шкоду всю з дому злодейского маеть за присегою плачоно быти. А за навезку об его злочынство, або колько их будеть, мають горлом караны быти.
Арт. 29. О человека отчизного й человека хто его выкрал. Уставуем, естли бы хто вывел або выкрал чиего человека отчизного або челядника невольного, а погонен был на дорозе й пойман с тым человеком або с челядью; тогды маеть с тым лицем веден быти до вряду нашого, где наближей будеть, а вряд маеть ему справедливость учинити....
Додаток 5
СТАТТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Бють чолом великому государеві цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всеї Великої і Малої Росії самодержавцеві і многих держав государеві й обладателеві піддані його царського величества Богдан Хмельницький гетьман Запорозького війська і весь мир християнський російський, аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланики їх, а вони його царському величеству служитимуть во-віки в усім що їм государ повелить.
1. Щоб по містах урядники були обирані з людей того гідних, будуть вони повинні підданими царського величества правити, і всякі доходи по правді віддавати до казни. А то тому, що воєвода царського величества, приїхавши, почав би права їх ламати і якісь устави заводити, і то було б (Українцям) прикро; а як будуть старшими місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами.
Що до сеї статті царське величество пожалував — велів бути по їх прошенню. Мають по містах бути урядниками війти, бурмистри, райці, лавники, і доходи всякі грошеві і хлібні збирати на царське величество і віддавати до государевого скарбу тим людям, которих пришле царське величество. І ті прислані люде, котрих царське величество пришле до того збору грошей, мають доглядати зборщиків, щоб робили по правді.
2. Писареві військовому по милости царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підписків (канцеляристів), на судей військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 зол., на хорунжого сотенного по 30 зол., на бунчужного гетьманського 50 зол.
Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню; а давати ті гроші з тамошніх доходів.
3. На писаря і на судей військових, на 2 чоловіка, і на всякого полковника, осаулів військових і полкових щоб було по млину, для прогодовання, тому що несуть великі видатки.
Царське величество пожалував, велів буть по їх проханню.
4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє і пристановище; також на арматного обозного 200 зол., а на хорунжого 50 зол.
Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.
5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до війська Запорозького аби було вільно приймати, а коли б було щось противне царському величеству (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царське величество.
До сеї статі царське величество велів: послів з добрими ділами приймати і відправляти, і писати царському величеству вірно і скоро, за чим вони приходили і з чим їх одправлено. А котрі посли будуть присилатися з справами противними царському величеству, тих послів і посланників затримувати в війську та писати про них зараз же до царського величества, а без дозволу царського назад їх не відправляти. А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.
6. Про митрополита київського дано послам устний наказ. А в розмовах посли били челом, щоб царське величество велів дати свою государську жаловану грамоту на його маєтности.
Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маєтности, которими вони тепер володіють.
7. Аби царське величество зволив післати своє військо під Смоленськ не гаючися ні трохи, аби неприятель не міг собі ради дати і сполучитися з иншими (військами), бо тепер війська (польські) потомлені—нехай не вірять ніякому лукавству (Поляків), коли б почали що вимишляти.
Царське величество постановив на неприятеля свого польського короля йти самому і бояр та воєводів післати з великим військом, як просохне і почне бути паша.
8. Аби наємного війська тут на польськім пограничу, для без-печности було з 3000 або скільки буде воля царського величества — хоч і більше.
Військові люди царського величества на пограничу для охорони України завсіди були і надалі будуть стояти.
9. Завсіди був такий звичай, що війську Запорозькому плачено. Бють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осаулів по 200 золотих, на осаулів військових по 400 зол., на сотників по 100 зол., на козаків по 30 золотих польських.
Попередніх літ присилав до царського величества гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке і били чолом багато разів, щоб його царське величество їх пожалував, уступився за них задля православної християнської віри і святих божих церков, прийняв їх під свою високу руку і дав поміч на неприятелів. Великому государеві нашому в тім часі не можна було вас прийняти під свою государську високу руку, тому що у його цар. величества була вічна згода з королями польськими і в. кн. литовським. А хоч з королівської сторони батькові цар. величества святої памяти вел. государеві Михайлові Федоровичеві і дідові його, святійшому патріархові Філаретові Никитичови, і великому государеві нашому Олексієві Михайловичу сталося багато нечести і ганьби, то в тім згідно з королівськими грамотами і соймовими постановами царське величество чекав поправи. А гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке хотів помирити з королем польським тим способом: аби король Ян Казимир учинив з ними згоду на підставі Зборівському трактату: православної віри християнської не гонив, уніятів усіх викорінив, — зате царське величество хотів вибачити вину всім винним людям, котрим за образу його государської чести належала кара смертна. Про се посилав він до короля Яна Казимира своїх великих і уповноважених послів: боярина і намісника великопермського Бориса Олександровича Репнина — Оболенського з товаришами. І ті великі і упов новажені посли царського величества про ту згоду і про вчинки королеві і панам-раді говорили на всякі способи. Але Ян Казимир і пани рада на се ніяк не пристали, і сю велику справу взяли за ніщо, а тих великих і уповноважених послів царського величества відправили з нічим. Тоді великий государ наш, видівши так багато несправности з королівської сторони, грубости і неправди, і бажаючи оборонити православну християнську віру і всіх православних християн від гонителів Латинян (католиків), що хочуть церкви божі знищити і віру християнську викорінити, прийняв вас під свою високу руку. А для оборони вашої зібрав багато руського, німецького і татарського війська — сам великий государ наш іде на неприятелів і посилає бояр своїх і воєводів з великим військом, і на те зібраннє війська, за государевим наказом, роздано великі гроші.
Тому їм, послам, тепер, бачучи таку ласку до них царського величества й оборону, говорити про плату Запорозькому війську не годиться. Як був у гетьмана Богдана Хмельницького государів ближній боярин і намісник тверський Василь Василевич Бутурлин з товаришами, гетьман в розмовах з ними про число Запорозького війська говорив, щоб зробити 60 тисяч, а коли б і більше того числа було, государеві в тім шкоди не буде, бо вони просити плати у государя не будуть. Про се відомо їм, Самійлу і Павлу, й іншим людям, які тоді були при гетьмані. Які доходи в Малій Росії по городах і містах, про се царському величестві не відомо, і великий государ посилає дворян, щоб списали доходи. Як ті дворяни царського величества опишуть всякі доходи і обрахують, тоді, по обміркуванню царським величеством, буде наказ про плату Запорозькому війську. А тепер царське величество, жалуючи гетьмана і все Запорозьке військо, давнім звичаєм предків своїх, великих государів, хоче післати гетьманові і всьому війську Запорозькому своє государське жалуваннє золотими.
10. Коли б мала напасти Кримська орда, тоді треба на неї наступити від Астрахани й Казани, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона (орда) ще в брацтві (з козаками), треба дати час і її не зачіпати.
Наказ і повеліннє до козаків на Дін післано: коли Кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.
11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловіка держить і харч усякий їм дає — тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що за Порогами коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, — бо його неможна самого без людей лишати.
До сеї статті буде милостивий указ царського величества, коли буде відомо, скільки якого припасу туди посилали, і скільки доходу буде зібрано на царське величество.
А що в вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольности велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб війська Запорозького було 60.000. — То великий государ наш на те позволив: велів бути такому числу реєстрових козаків. То ж як ви, посли будете у гетьмана Богдана Хмельницького, скажіть йому, щоб він велів скоро козаків розібрати, реєстр їм зробити, і той реєстр за підписсю прислав негайно царському величеству.
Додаток 6
ПРИВІЛЕЙ ВІЙСЬКУ ЗАПОРОЗЬКОМУ
З ласки божої ми великий государ (і т. д.) пожалували сьмо наших підданих Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького війська, і писаря Івана Виговського, судей військових, полковників, осаулів, сотників і все військо Запорозьке.
В нинішнім 162 році гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке за ласкою божою віддались під нашу государську високу руку і вчинили присягу нам, великому государеві і нашим дітям і наслід никам на вічне підданство, і в місяці березні прислали до нас вони, гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке своїх посланників Самійла Богданова суддю військового та Павла Тетерю полковника переяславського. В листі своїм до нас, великого государя, писав гетьман і били чолом його посланники, щоб ми, великий государ, пожалували його, гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке, — веліли потвердити їх права і вільности військові, які були за вел. князів руських і королях польських — що судилися (розумій: своїм судом) і вільности свої мали в маєтках і судах, — аби в ті їх військові суди ніхто не мішався, а щоб судились вони своїми старшими, і щоб їх давніших прав, даних людям духовного і світського чину від великих князів руських і королів польських ми не нарушали, і на ті їх права дали нашу жалувальну грамоту за нашою государською печаттю. Щоб військо Запорозьке реєстрове ми означили в шістдесята тисяч і те число щоб завсіди було заповнене. А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, аби ми, великий государ, лишили війську Запорозькому вибрати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю, а кого виберуть, вони про те об’являть нам. А що на булаву гетьманську дано було Чигиринське староство з усіми приналежностями, то щоб і ми, великий государ, пожалували, веліли бути йому при булаві. Маєтків козацьких і земель які мають для прожитку, аби відберати від них не веліли; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі як діди й батьки їх. Послів, що здавна приходять до Запорозького війська з чужих земель, котрі будуть з чимсь добрим, тих гетьманові і Запорозькому війську аби ми лишили приймати, а колиб щось було противне нашому царському величеству, аби про те зараз оповіщали нам, великому государеві.
То ми, великий государ, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького і все наше військо Запорозьке пожалували — веліли їм бути під нашою, царського величества, високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привилеями, даними їм від королів польських і вел. кн. литовських, і тих прав і віль-ностей нічим нарушати не веліли. Судитися веліли їм у своїх старших по давнішим правам їх, а наші царського величества бояре і воєводи в їх військові суди мішатися не будуть. Число Запорозького війська, за їх власному проханнєм, веліли ми означити в 60.000 реєстрових, і щоб завсіди се число було повне. А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, ми, великий государ, лишили Запорозькому війську вибирати гетьмана самим між собою, по давньому звичаю, а кого виберуть гетьманом, про те писати до нас, великого государя; а той нововибраний гетьман аби вчинив присягу нам, великому государю, при тім кого ми вкажемо.
А при булаві гетьманській веліли ми бути Чигиринському староству, по попередньому, з усіми приналежностями, які були при нім давніше. Також маєтків козацьких і земель, які вони мають для прожитку, від них і від дітей удів, які зістаються по козаках, ми не веліли відберати, а бути при них по давньому. А коли почнуть приходити в військо Запорозьке до гетьмана Богдана Хмельницького посли з котрихось пограничних держав з чимсь добрим, ми, великий государ, таких послів гетьманові лишили приймати і відправляти, а нам, великому государеві, зараз писати про все: з яких держав і в яких справах ті посли були прислані і з чим відправлені. А коли б якісь посли були прислані від когось з якоюсь справою противною нам, великому государеві, — таких послів війську затримувати і також зараз писати про них до нас, а без нашого указу назад їх не пускати. А з турецьким султаном і з польським королем без нашого указу зносин не мати.
І з ласки нашої підданим нашим: Богданові Хмельницькому гетьманові і всьому війську Запорозькому бути під нашою високою рукою по своїм давнішим правам і привилеям і по всім вище писаним статтям. Служити нам, великому государеві, і сину нашому государеві царевичеві князеві Олексієві Олексієвичеві і наслідникам нашим щиро, всякого добра шукати і на наших неприятелів, куди їм буде наш государський наказ, ходити і битись, і у всім бути в нашій государській волі во віки.
А що вище згадані посланники Самійло і Павло іменем Богдана Хмельницького гетьмана і всього війська Запорозького били чолом про инші статті нашому царському величеству і подали ті статті нашим ближнім боярам Олексієві Никитовичу і Трубецкому, Василеві Василевичу Бутурлину, Петрові Петровичу Головину і думному дяку Алмазові Іванову, — ми, великий государ, ласкаво вислухали ті статті, і яка воля наша на котру статтю, то веліли ми підписати під тими статтями, і ті статті з нашим указом веліли дати тим посланникам Самійлові і Павлові.
І хочемо ми його, гетьмана Богдана Хмельницького, і все військо Запорозьке держати в нашій милостивій ласці і піклуванню — нехай вони будуть певні нашої государської милости.
Дана ся жалувальна грамота нашого царського величества за нашою державною печаттю в нашім столичнім місті Москві року від сотворення світу 7163 г., місяця марта 27 дня. З божої ласки великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович всеї Великої і Малої Росії самодержець.
Додаток 7
ПРИВІЛЕЙ ШЛЯХТІ
Нинішнього 162 року, як гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке і вся Мала Русь піддалися під нашу царську руку і зложили присягу нам і нашим дітям і наступникам, і в місяці березні присилали своїх посланників С. Богдановича і П. Тетерю, щоб ми його, гетьмана, і все військо Запорозьке пожалували: шляхті благочестивої віри, що пробуває в Малій Росії і присягу нам зложила, щоб ми дозволили бути при своїх шляхетських вільностях, правах і привилеях: старших з-поміж себе вибирати собі на уряди судові, маєтностями своїми володіти свобідно, як то було давніше за королів польських, і суди земські й громадські відправляти через урядників, яких вони з-поміж себе виберуть. То ми на проханнє підданого нашого, Б. Хмельницького, і всього війська Запорозького, тій шляхті, що пробуває в нашій батьківщині — Малій Росії, веліли бути під нашою високою рукою на давніх правах і привилеях, як були їм надані права, привілеї і вільности від польських королів. Вільностей їх шляхетських ні в чім порушувати не позволимо. Вибирати їм старших з-поміж себе на уряди судові, земські і гродські, маєтностями своїми володіти і своїм правом судитися ми їм позволимо. Мають сі мешканці нашої батьківщини, Малої Росії, — шляхта — жити під нашою високою рукою за своїми давніми правами і привилеями, в вільностях шляхетських свобідно і без якої небудь неволі, так і у сій нашій жалувальній грамоті написано, служити і всякого добра бажати нам, сину нашому Олексієві і наступникам нашим, на наших неприятелів, куди буде від нас звелено ходити і битися з ними, а нашій волі в усім бути послушними*.
Додаток 8
ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ
ТА ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО**
між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах.
Во ім’я отця, і сина, і святого духа, прославленого у святій Трійці Господа Бога.
Нехай буде на вічну славу і пам’ять Війська Запорозького і народу Руського.
Господь дивний і незбагненний у судах своїх, милосердний у довготривалій терпеливості, праведний у карі, від самого сотворіння цього видимого світу він найсправедливішими терезами свого суду одні царства і народи підносить, а інші за гріхи й провини принижує, одних пригноблює, інших звільняє, одних возвеличує, інших притискає. Отак і народ козацький, давній та відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ними міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму (як дружину)*. Пізніше уславлений в небесах той же найсправедливіший суддя — Господь Бог за численні провини та гріхи піддав багатьом стражданням покараний народ Козацький, принизив його і ледве не знищив дощенту навіки. Згодом завдяки переможній зброї королів польських Болеслава Хороброго і Стефана Баторія (Господь) підкорив (цей народ) Королівству Польському. І хоч безмежний і незбагненний у своїх справедливих рішеннях Бог покарав наших попередників незчисленними стражданнями, однак розгніваний і ще не до кінця відданий порокам, вище названий народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом лалкого борця, найвідважнішого керманича вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам’яті Карля X, з’єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський і цілком добровільно піддав і себе, і народ Царству Московському, сподіваючись на те, що вони, будучи самі такого ж обряду, як і ми, дотримуватимуться своїх зобов’язань відповідно до прийнятих пактів і конституцій, скріплених присягою, і що він назавжди збереже Військо Запорозьке і вільний народ Руський під його покровительством при непорушних правах законів та вольностей. Однак після смерті вищеназваного гетьмана Богдана Хмельницького, який благочестиво почив, Московське Царство взя-
ло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо
Запорозьке його вольностей, підтверджених власною присягою, призвести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї. І тоді що разу, як Військо Запорозьке терпіло таке насильство, воно мусило власною кров’ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував.
Нарешті тепер уже недавно, за часів ясновельможного Гетьмана Івана Мазепи, що благочестиво почив, вищеназване Царство Московське, прагнучи втілити свої нечестиві наміри за допомогою сили і платячи нам злом за добро, замість вдячності і справедливої шани за таку велику й вірну службу, за (наші) військові видатки, що довели нас до повного розорення, за незчисленні героїчні подвиги і криваві ратні труди, вирішило перетворити козаків на регулярну армію, підкорити своїй владі міста, відмінити права і вольности, знищити з коренем Військо Запорозьке, що перебуває в пониззях Дніпра, і навіки стерти його ім’я. Усе це було очевидним, і нині існують докази на це, документально підтверджені. І тоді згаданий вище святої пам’яті ясновельможний Гетьман Іван Мазепа, перейнявшися законною ревністю до недоторканості батьківщини, законів та вольностей Війська Запорозького, палаючи пристрасним бажанням і в дні свого видатного гетьманату і після власної смерті — для увіковічнення свого імені — не тільки побачити на власні очі нашу батьківщину, а також Військо Запорозьке неушкодженими, але й залишити їх процвітаючими, з помноженими і розширеними вольностями, піддав себе під непереможне покровительство Найяснішого наймогутнішого короля Швеції Карла XII, який за особливим господнім провидінням направився зі своїм військом на Україну. Ось так він (Мазепа) пішов по слідах свого попередника найвідважнішого святої пам’яті Гетьмана Богдана Хмельницького, який при взаємній згоді і стратегічній передбачливості (вступив у союз) з найяснішим королем Швеції, такого ж імені дідом його священної королівської величності Карлом X, прагнучи до звільнення своєї батьківщини з-під тяжкого польського рабства, і так само у відповідь на свої прохання отримав допомогу для вигнання польських військ. І хоча й безмірною була справед ливість Господа і ревно сприятливою до благочестиво померлого гетьмана, однак відступилася від нього не тільки у мінливому жеребі війни, але й привела його самого сюди до Бендер, щоб покорився закону смерті. Осиротіле після смерті свого гетьмана Військо Запорозьке, не втрачаючи надії здобути омріяну свободу і покладаючи тверду надію на допомогу Бога і на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа як справедлива мусить неодмінно восторжествувати, для її продовження і для поліпшення військового порядку ухвалило, одержавши підтвердження своїх прохань від нашого найяснішого покровителя, його священної королівської величності короля Швеції обрати нового Гетьмана і провести його вибори у визначений час на місці поблизу Бендер, призначеному для акту обрання пуб лічній раді, під головуванням пана Костянтина Гордієнка, свого кошового отамана. А далі всі, цілком одностайно, разом із старшинами та урядниками, що були послані від Війська Запорозького, розташованого на Січі, з давнім звичаєм і за стародавніми законами обрали вільним голосуванням на гетьманство пана Пилипа Орлика, гідного гетьманської посади і здатного з Божою поміччю при підтримці його священної королівської величності короля Швеції, глибоко розуміючи стан речей і маючи досвід, взяти на себе у загрозливих і тривожних обставинах теперішнього часу цей тяжкий і небезпечний гетьманський тягар, перейнятися пильною турботою про потреби батьківщини, обмірковувати, керувати й вирішувати те, що потребуватиме вирішення. А оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву й рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне — щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав та вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою його Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконаннями пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувалися також і наступні Гетьмани Війська Запорозького.
І
Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного Обряду, якою колись відважний Козацький народ був просвітлений через хозарських князів від Константинопольського Апостольського престолу. І відтоді аж донині (наш народ) твердо в ній перебуває, ніколи не стривожений чужинською релігією. Добре відомо усім, що славної пам’яті Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держави, лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджу вали до об’єднання з Римською Церквою. Після знищення на батьків щині чужинської Новоримськоі Релігії (Хмельницький) із названим Військом Запорозьким і народом Руським не з якої іншої причини віддався під захист Московського Царства добровільно прийнявши його зверхність, а лише задля союзу Православної Віри. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман, коли всемогутній Господь Бог сприятиме військовому щастю Його Священної Королівської Величності короля Швеції у збройному порятунку нашої батьківщини від ярма московського рабства, буде зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. А якщо б вона коли-небудь таємно або явно об’явилася, то (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників. Особливо ж він не повинен допускати співіснування на Україні облудного Іудаїзму, докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі, і щоб ширилася слава Божа, і щоб при ново-збудованих церквах множилося навчання руських дітей вільним мистецтвам, і щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій як троянда серед колючок. А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування первісній екзаршій владі Константинопольського Апостольського престолу, щоб таким чином відновити зв’язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинопольського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі.
II
Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського Царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння Гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів. Обов’язком Ясновельможного гетьмана під час (складання) угод його Священної Королівської Величності, короля Швеції, нехай стане турбота про це і нехай він чинить твердо, наскільки вдасться, коли справа вимагатиме протидії. Особливо ж він мусить в уклінному проханні до його Священної Королівської Величності, свого наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволяв не лише порушувати закони і вольності (наші), але й привласнювати батьківські землі. Крім того, якби вдалося щасливо завершити війну, Ясновельможному Гетьману належить (укласти) з його Священною Королівською Величністю королем Швеції такий гарантований договір, щоб Його Священна Величність та його нащадки, Найясніші Королі Швеції, користувалися титулом постійних Протекторів України і на ділі здійснювали у майбут ньому охорону нашої батьківщини стосовно недоторканості її законів, привілеїв та кордонів. Таким же чином Ясновельможному Гетьману належить просити Священну Королівську Величність, щоб угодами Його Величності з Московським Царством, які будуть заключені, було передбачено як повернення після закінчення війни на свободу наших полонених, що перебувають у Московському Царстві, так і справедливе відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні збройною силою. Крім того, спеціально належить Ясновельможному Гетьману просити і турбуватися перед Священною Королівською Величністю, аби взяті наші полонені, які є в Королівстві його Величності, були звільнені і вільно повернулися на свою батьківщину.
III
Оскільки своє походження колишнє Хозарське плем’я, назване згодом Козацьким, веде і виводить від відважних і непереможних готів, а, крім того, права дружнього сусідства, бо навіть тісний зв’язок любові єднає названий Козацький народ з Кримським Ханством, з яким не раз Військо Запорозьке вступало у збройний союз і об’єднаними силами виступало на захист своєї батьківщини і своїх вольностей, то нехай Ясновельможний Гетьман, наскільки це можливо за теперішніх умов, дбає через послів перед Найяснішим Ханом про відновлення давнього братерства з Кримським Ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не пробували зухвалим нападом у спину підкорити собі Україну, а навпаки — самі побоювалися нападу. Після завершення війни, коли Господь Бог благословить своєю поміччю новообраного Гетьмана, аби він разом з жаданим миром за нашими молитвами зміг повернути у своє володіння гетьманську резиденцію, тоді нехай він усіма силами і проникливим старанням прагне і вважає за свій службовий обов’язок дбати, щоб з нашого боку не порушувався і ніяким чином не псувався стійкий союз і братерство з Кримським ханством розгнузданими нападами порушників, які не соромляться, звикнувши жити у гріхах, не тільки ламати права сусідства й дружби, але й розривати мирні угоди.
IV
Наскільки Військо Запорозьке Нижньої течії Дніпра здобуло собі безсмертну славу незчисленними героїчними діяннями на суші й на морі, настільки ж воно було винагороджене багатьма привілеями і благодіяннями для загальної і своєї власної вигоди. Однак коли Московське Царство вдалося до різних засобів, щоб його пригнобити і пограбувати, та почало споруджувати у його володіннях і власних землях то Самарські укріплення, то фортецю, розташовану на Дніпрі, що стало перешкодою у рибних ловах та полюванні згаданому Війську Запорозькому і завдавало йому збитків, кривди та несправедливого гноблення. Нареш ті, була перетворена на руїну столиця війська — Січ, передмур’я запорожців на шляху блискавичного Марсу. Відтак після щасливого завершення війни (якщо тепер вищеназване Військо Запорозьке не поверне свої володіння і Дніпро, насильно захоплені Москалями) Ясновельмож ний Гетьман муситиме під час мирних переговорів Його Священної Королівської Величності короля Швеції з Московським Царством, подбати про такі сприятливі умови миру, за якими б Дніпро і землі Війська Запорозького були звільнені від московських укріплень і фортець і повернуті у попередню власність згаданого Війська, і щоб надалі там не споруджували жодних фортець, не осаджували ніяких міст та сіл із оговореним строком слобід і ніяким іншим чином під будь-яким претекстом не спустошували володінь Війська Запорозького. Нікому й ніколи цього не може бути дозволено, хоча б навіть на це був дозвіл Ясновельможного Гетьмана або й загальне рішення Війська Запорозького було спрямоване на їх (нових містечок і сіл) захист.
V
Оскільки місто Терехтемирів за давнім правом власності належало Низовому Війську Запорозькому й виконувало при ньому роль шпиталя, то і зараз, коли б наша батьківщина звільнилася від Московського рабства, Ясновельможний Гетьман повинен подбати про повернення Низовому Війську Запорозькому згаданого міста Терехтемирова з усіма прилеглими землями і з переправою, що є тут же, через Дніпро. А шпиталь у ньому для козаків, обтяжених похилим віком, пригнічених крайньою бідністю, а також виснажених ранами, слід спорудити за громадський кошт, щоб їм не довелося турбуватися ні про харчуваня, ні про одяг. Частину течії Дніпра, починаючи від Переволочної аж до місць, розташованих нижче Переволочанської переправи, саме місто Переволочну з укріпленнями Керебердою, річку Ворсклу з млинами, що знаходяться у Полтавському полку, а також Козацьку фортецю з усіма прилеглими (землями) Ясновельможний Гетьман і його наступники повинні, у відповідності з давніми законами і привілеями, залишати у володінні Війська Запорозького, не дозволяючи вільного вилову риби по Дніпру від Переволочної до його нижньої течії нікому з найзнатніших людей духовного чи світського звання. Особливо ж річки в Дикому Полі, протоки і всі відомі місця аж до Очакова повинні перебувати у користуванні і володінні нікого іншого, окрім Війська Запорозького.
VI
Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме—і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації не дотримуватися такого ж прекрасного порядку? Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей, стосуючись гетьманату. Але коли деякі Гетьмани Війська Запорозького узурпували владу, порушуючи всіляке природне право й рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: «Я так хочу, я так велю». Через таке деспотичне право (завдяки) некомпетентності Гетьманського правління на батьківщині і в Війську Запорозькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв, зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків. Отож, ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо договір з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній Старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися, Через це вже тепер, при обранні Гетьмана, за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні Ради, які щороку збиратимуться у Гетьманській Резиденції. Перша — на свято Різдва Христового, друга — на свято Великодня, третя — на Покрову Найблагосло веннішої Богорівної.
На ці ради мають з’являтися відповідно до наказу згаданого Гетьмана і згідно з законним обов’язком не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ, щоб взяти активну участь, під жодним приводом не ухилитися від призначеного часу. І коли Ясновельможний Гетьман запропонує публічній раді щось на обміркування, тоді усі без винятку муситимуть з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси, без нечестивої заздрості і жадоби помсти, прийняти правильне рішення, виконання якого жодною мірою не зашкодить Гетьманській честі, не стане публічним тягарем для батьківщини, її розоренням — чого хай не станеться — чи бідою. Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном проведення виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою Генеральної Старшини. Таким же чином, якщо надходитимуть якісь листи із іноземних країн чи областей, адресовані Ясновельможному Гетьманові, тоді належить Його Ясновельможності повідомляти (про них) Генеральну Старшину, а також розкривати відповіді, і щоб не було таємної писемної кореспонденції, особливо чужоземної і такої, яка могла б завдати шкоди цілісності батьківщини і загальному благу. А для того, щоб виникла більша довіра між Гетьманом і Генеральною Старшиною, Полков никами і Генеральними Радниками у веденні секретних і відкритих справ, кожен з них, заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов’язків своєї служби. І якщо буде помічене щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи, коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів’я і без найменшої шкоди високій Гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення порушень. Особ ливо кожен із Генеральних Радників у своєму полку, від якого він буде висунутий і обраний на загальних виборах до Старшинської Ради, повинен, як і цивільні Полковники, твердо стежити за порядком, керуючись приписами цієї спільної ради, і рішуче виступати проти спроб скривдити чи утискати тягарями простий люд. І подібно до того, як Старшини, Полковники і Генеральні Радники зобов’язані дотримуватися відповідного права й виявляти всіляку шанобливість до Ясновельможного Гетьмана, віддавати йому належні почесті й вірно служити, так і Ясновельможному Гетьману належить взаємно їх поважати, мати за бойових соратників, а не за рабів і рахувати своїми помічниками, не примушуючи їх умисне до особистої залежності й безглуздої та недостойної при собі присутності, окрім тих випадків, коли цього вимагатиме необхідність.
VII
Якщо хтось із Старшини, Полковників, Генеральних Радників, знатних козаків та всіх інших урядників, а також із рядових козаків учинить злочин, що шкодить Гетьманській честі, виявившись винним через нечестивий умисел або випадково, у такому разі подібних винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випадкове—має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом.
VIII
Згадана Генеральна Старшина, яка постійно перебуває при Гетьмані, повинна доповідати Ясновельможному Гетьману про всі публічні справи, що перебувають у її віданні. І (подібні) донесення не повинні прийматися через посередництво наближених особистих слуг Гетьмана, котрих не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше — від громадських (доручень).
IX
Оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними прибутками, податками і сплатами і розпоряджалися всім цим на розсуд і за згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби наша Батьківщина звільнилася від Московського ярма, належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам Ясновельможний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право обертати (їх) на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу, тобто індуктою з Гадяцького полку. Шептаківського повіту Почепського і Оболонського маєтків та іншими прибутками, що виділені за публічною ухвалою на Гетьманську посаду. Більше того, Ясновельможному Гетьману виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї заслуги перед батьківщиною менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані й постій но знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід обра ти) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів; козаків і простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки, й зобов’язані опікуватися видатками, щороку складаючи звіти — звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові Скарбники, перебуваючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б своїм завданням і обов’язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарбниці, визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генерального Скарбника. А панам Полковникам жодним способом не слід втручатися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду.
Х
Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі і шукати життя кращого, спокійнішого і легшого. Через це нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками; за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав’язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.
XI
Встановлюється і оголошується непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов’язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків.
XII
Не менший тягар накладається на Українські міста від того, що чимало сіл, які раніше були включені до їх складу для допомоги у несенні громадських повинностей, згодом були передані у власність різноманіт них осіб духовного і світського стану, а (кількісно) зменшений простолюд, що мешкає у (містах), зобов’язаний без будь-якого полегшення виконувати ті ж самі повинності, які виконував за допомогю забраних і переданих сіл. Отож після того, як наша власна батьківщина буде втихомирена від збурення війнами й звільнена від московського рабства, нехай буде призначена і через спеціально встановлених комісарів здійснена Ревізія усіх видів публічних і приватних володінь і за високим рішенням Генеральної Ради у присутності Гетьмана нехай буде ухвалено урочисто й непорушно: кому належить згідно з законом, а кому не належить користуватися правом володіння публічними маєтками, і які саме належить виконувати повинності підданим. Подібним же чином збільшуються тягарі нещасного пригнобленого простолюду й тому, що чимало заможніших козаків під приводом права підсусідства захищають прийнятих на свою садибу простолюдинів від будь-якої міської й сільської повинності. Так само і заможніші купці, відзначені гетьманськими вольностями, а також ті, що перебувають під заступництвом і опікою Полковників, уникають виконання належних публічних повинностей і відмовляються надавати допомогу нещасному простолюдові. Через це Ясновельможний Гетьман своїми Універсалами повинен буде подбати як про повернення селян, прихованих, (у володіннях) царя, так і про заборону звільняти купців від несення публічних повинностей, не протегуючи їм у цьому надалі.
XIII
Силою цього Виборчого Акту ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканими й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї й це мусить у відповід ний час обов’язково підтверджуватися Гетьманською владою.
XIV
З-поміж інших різного роду тягарів, якими обтяжуються й рядові козаки на нашій Українській землі, не можна не визнати найбільш прикрою і тяжкою для народу ту, котра пов’язана з пересуванням приїжджаючих, від’їжджаючих і подорожуючих відповідно до офіційної, санкціонованої законом підводної повинності на користь почесних осіб та їх супроводу, якій підлягають нещасний простолюд і рядові козаки. Адже дуже багато, та навіть незчисленні чужоземці та місцеві (люди) будь-якого стану й становища, поспішаючи чи то в громадських, чи то у своїх приватних справах, простують по дорогах на обох берегах Дніпра через українські міста і села, дуже часто виконуючи різноманітні доручення і забезпечуючи охорону не лише Гетьмана, а й Генеральних Старшин, Полковників, Сотників і значних Козаків, а також і духовних осіб. При цьому деякі, під приводом своєї ретельності, а також посилаючись на потреби в дорозі, вимагають від урядників міст, містечок і сіл надавати їм незвичні подарунки, харчі, напої, підводи, супровід і охорону. І серед таких (людей) виявляється багато нечесних хапуг, а особливо серед слуг, які не мають жодної законної підстави на ту величезну кількість підводних коней, яку, коли міські чи сільські урядники відмовляються їм надати, вони вимагають лайливими словами і нагаями та ще й виставляють вимогу, щоб згадані урядники для полегшення повинності умилостивляли їх піднесеними грішми. А деякі підводних коней забирають із собою, привласнюючи їх або продаючи. Серед Старшин, Полковників та інших духовних і світських осіб вищого рангу нерідко трапляється чимало й таких, які примушують міських урядників ремонтувати за громадський кошт свої вози, справляти для своїх слуг різноманітний одяг; вони навіть не соромляться силою збирати по дворах через посередництво підставних осіб та навчених для цього своїх слуг різні прянощі й тому подібне на потребу своєї кухні. Тим часом і самі урядники, прагнучи здобути собі прихильність і повагу й надати розголосу своєму імені, подають всіляку допомогу подорожуючим Старшинам та їхнім слугам, хоча б ті (й їхали) у своїх приватних, а не в публічних справах. Часто й самі урядники, особливо у містечках і селах, охоче шукають і використовують нагоду виказати поспішність приїжджим, збираючи під виглядом шанобливості нібито на їх потреби в особливій їжі та питві різноманітні напої, котрі випивають самі, а харчі ділять між собою, записуючи це все в рахунковій книзі поміж видатками і з цієї причини обтяжують простолюд не тільки боргами і підводними податками, але й призводять їх до найостаннішого зубожіння. Отож Ясновельможний Гетьман, заспокоївши батьківщину в нинішній смуті та звільнивши її від Московського ярма, дбаючи про офіційне полегшення долі народу, охоче готовий встановити такий порядок, щоб у будь-якому місті був присяжний Скарбник, залежний від Полкового Скарбника, котрий відповідав би за всі громадські прибутки й видатки і опікувався б ними, а також контролював рахункові книги, з яких мав би складати рахунок за кожен рік. А якби він був звинувачений в боргах і незаконних витратах, то мав би відшкодувати це місту у вигляді компенсації своїм власним коштом; через це йому належить робити в книзі видатків запис відносно будь-якої подорожної справи, на яку видані подорожні листи, з вказівкою на (обсяг) подорожних пільг. А особливо Ясновельможний Гетьман виявлятиме благодатну турботу про стягнення на нашій батьківщині публічної підводної повинності на користь почесних осіб та їх супроводу, встановлюючи її такою, якою вона є в зарубіжних країнах, де вона ніколи не буває настільки безбожно обтяжливою для народу. Для розвезення ж листів, за прикладом і звичаєм зарубіжних країн, Ясновельможний Гетьман мусить встановити у підпорядкованих йому полках державних гінців за казенний кошт, про що ширше й детальніше буде обмірковано й вирішено на Генеральній Раді.
XV
Оскільки податки на річну платню компанійцям і сердюкам* та інші публічні видатки, а також стації на компанійців та сердюків були встановлені як загальна повинність для всіх жителів України, і козаків, і простолюду, отож і податки, й згадані вище стації мають бути всюди ліквідовані і повністю відмінені. Таким чином, державна скарбниця, закрита для задоволення державних потреб, повинна бути відновлена за рахунок регулювання видатків. Що ж стосується платні кінним і пішим після закінчення війни, то вона повинна залишатися серед військових служб у віданні Гетьмана, про що на Генеральній Раді буде обговорено і прийнято постанову.
XVI
Нещасний простолюд дуже часто благає про відшкодування й висуває слізні скарги на відкупників мита, оскільки ринкові комісари переслідують його (простолюд) численними, незвичними і незліченними здирствами, так що через ці перешкоди не дано можливості бідній людині ступити вільного кроку на ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком. А якщо, наприклад, хтось підпаде під найменшу підозру, то ринкові комісари позбавляють його всього — від голови до п’ят. Отож відкупники мита та їхні заступники повинні стягати на користь державної скарбниці платню за ввіз і вивіз лише тих товарів і в такому обсязі, який вказаний в універсалах, не стягаючи з купців взагалі нічого зайвого. Таким же чином Ринкові Комісари повинні збирати ринковий податок лише від тих, хто йому підлягає, а не від бідних людей, які прибувають на ринок, щоб продати чи купити дешеву річ для хатніх потреб. Вони (комісари) також не повинні чинити жодного судочинства не тільки в кримінальних, але і в (інших) термінових справах і не накладати незвичних оплат і штрафів на народ і на міста, про що має ретельно подбати Ясновельможний Гетьман зі звичною турботливістю Гетьманської влади, до обов’язків якої належить великодушно направляти й поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей. Щодо пактів і конституцій, укладених для успішного виконання (вищезгаданого), то Його Ясновельмож ність удостоїв їх підтвердити власноручним підписом і державною печаткою, а також присягою належної форми. Ця присяга звучить так:
Я, Пилип Орлик, новообраний Гетьман Війська Запорозького, присягою Господом Богом, прославленим у Святій Трійці, на таке: обраний вільним волевиявленням відповідно до старого закону і звичаїв (нашої) вітчизни за згодою Священної Королівської Величності короля Швеції, Нашого Протектора, Генеральними Старшинами і послами від усього Війська Запорозького, що перебуває під рукою його священної Королівської Величності й мешкає в нижній течії Дніпра, будучи обраним, проголошеним і піднятим на видатне Гетьманське звання, присягаю, що незмінно виконуватиму ці пакти й конституції, які додаються тут і одноголосне узгоджені в даному Акті виборів між мною і Військом Запорозьким, прирівнюючися закону й орієнтуючися у всіх пунктах, частинах, періодах і клаузулах з вірною любов’ю і належною турботою на благо України, нашої батьківщини і спільної Матері, державну недоторканість якої я (зобов’язуюсь) боронити, а також якнайширше дотримуватися законів і вольностей Війська Запорозького усіма стараннями і зусиллями, на які лише я здатний. (Теж присягаю), що не буду вступати в жодні союзи з іноземними державами і народами, а всередині батьківщини — у будь-які змови, які б переслідували намір зруйнувати її чи нанести їй шкоду, а таємні підбурювання ззовні, небезпечні для законів і вольностей батьківщини, будуть завжди відкриватися перед Генеральною Старшиною, Полковниками і особами, яких це стосуватиметься по уряду. Теж присягаю і зобов’язуюся виказувати пошану достойним і добре заслуженим перед батьківщиною особам, а також усім козакам обох станів, вищого й нижчого, які заслужили добре ставлення, а для співучасників злочину буду застосовувати покарання згідно з артикулами права. Так мені хай допоможе Господь, немеркнуче Євангеліє і безвинна мука Христова. І це все моїм власноручним підписом і державною печаткою скріплюю і підтверджую. Діялося в Бендерах, року божого 1710, квітня 5 дня.
Підтвердження цих Пактів
Королем Швеції.
Ми, Карл XII, з ласки Божої король шведів, готів і вандалів, великий князь Фінляндії, князь Сканії, Естонії, Лівонії, Карелії, Бремена, Вердена, Щеціна, Померанії, Кашубії та Вандалії, володар Ругії, пан Інгрії та Вісмарії, а також пфальцграф Рейну, Баварії, Юліака, Клівії, Князь Гір і т. д., і т. д. Усім і кожному, кого це стосується чи для кого це може мати значення, повідомляємо і цим засвідчуємо. Коли знаменитий народ Руський, а також усе Військо Запорозьке одноголосним рішенням обрало собі Гетьманом Ясновельможного Пана Пилипа Орлика на місце блаженно покійного Гетьмана Івана Мазепи і прийшло з ним до домовленості і міцних законів щодо порядку та положень, якими б керувалася держава, щодо збереження віри предків, а також щодо збереження вольностей і привілеїв для всіх і кожного, тоді він уклінно просив нас, аби ми те, що вільним волевиявленням і голосуванням стосовно рівної, постійної й ніколи не порушуваної форми влади і підкорення було прийнято, Нашою Королівською владою санкціонували і підтвердили. Ми також не менше, аніж наші попередники, славної пам’яті Королі Швеції, виявили милість і схильність до прославленого Руського народу й до всього Війська Запорозького, прагнучи йому вигоди і зростання, а тому вищеназвані умови чи пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Гетьманом Паном Пилипом Орликом і Руською Генеральною Старшиною, а також Військом Запорозьким публічною ухвалою обох сторін домовлені і на вільному обранні того ж таки Ясновельможного Гетьмана 5 дня квітня року 1710 вірною клятвою підтверджені, схвалили й затвердили, не маючи іншої мети, окрім блага і суспільної користі, що ми, отже, схвалюємо й затверджуємо, обіцяючи Нашим Королівським словом завжди захищати вищезгадане. Для більшого довір’я усьому сказаному цей факт підтверджується підписом Нашої руки, й ми звеліли його скріпити Нашою Королівською печаткою.
Видали у місті Бендерах, дня 10 травня, року Божого 1710*.
Карл
місце печатки
Г. Фон Мюллерн
Додаток 9
ТРЕТІЙ УНІВЕРСАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Народе український і всі народи України!
Тяжка і трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде межиусобна і крівава боротьба. Центрального Правительства нема і по державі шириться безвластя, безлад і руїна.
Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, на-родньої Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.
Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всеї Росії, оповіщаємо:
Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.
Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів.
До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України.
Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усеї Росії.
Ото ж оповіщаємо:
До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованноі волі народів.
Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:
Віднині на теріторії Української Народньої Республіки істнуюче право власности на землі поміщицькі й инші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значіння, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі — касується.
Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу. Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.
Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:
На теріторії Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.
Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею й наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці. І через те приписуємо Генеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.
Четвертий рік на фронтах ллється кров и гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада станемо твердо на тому, щоб мир установлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори.
Так само будемо дбати, щоб на мирному конгресі права народу українського в Росії й поза Росією в замиренню не нарушено. Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.
Останніми часами ясні здобутки революції затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:
Віднині на землі Української Республіки смертна кара касується.
Всім ув’язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальности не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде видано закон.
Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному Секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу.
Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо:
Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях і до встановлення найтіснішого зв’язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.
Так само в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканости особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.
Український народ, що сам довгі літа боровшися за свою націо-нальну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству національних справ подати нам у найближчім часі законопроект про національно-персональну автономію.
Справа харчова є корінь державної сили в сей тяжкий і відповідальний час. Українська Народня Республіка повинна напружити всі свої сили й рятувати, як себе, так і фронт і ті частини Російської Республіки, які потрібують нашої допомоги.
Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоровля, силу й нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведене на Українських і Всеросійських Установчих Зборах.
Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня 1917 (9 січня) н. ст. 1918 року, а днем скликання їх — 9 (22 н. ст.) січня 1918 року.
Про порядок скликання Українських Установчих Зборів негайно видано буде закон.
У Києві 7 (20) листопада 1917 р.*
Додаток 10
ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ У. Ц. РАДИ
Народе України!
Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків; борців за волю й право робочого люду!
Та в трудну годину народилась воля України. Чотири роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів. Підприємства здержують свою працю, залізні дороги розбиті, гроші падають у ціні. Скількість хліба зменшується. Наступає голод. По краю розмножилися ватаги грабіжників і убийників, особливо, коли з фронту рушило російське військо, творячи кріваву різню, безлад і руїну на нашій землі.
З приводу всього того не могли відбутися вибори до Українських Установчих Зборів у визначенім нашим попереднім Універсалом речен ці й не могли відбутися ті Збори, визначені на нинішній день, щоб перебрати з наших рук тимчасову найвищу революційну власть над Україною, установити лад у нашій Народній Республіці й зорганізувати нове Правительство.
А тим часом петроградське Правительство Народніх Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська — червону гвар-
дію, большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убийство й злочин.
Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде дальше кріваву боротьбу з нашим народом і Республікою.
Крім того те ж саме петроградське Правительство Народніх Комісарів починає проволікати заключення мира й закликає до нової війни, називаючи її «святою». Знов поллється кров, знов нещасний робочий люд буде мусіти приносити в жертву своє життя.
Ми, Українська Центральна Рада, вибрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, в ніякім разі не можемо згодитися на те, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ бажає мира й мир повинен прийти можливо як найскорше.
Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного мира, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:
Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.
З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й иншими ми бажаємо жити в згоді й приязни, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки.
Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і салдатів та виконуючий орган, який віднині буде називатися Радою Народніх Міністрів.
І отсе, перш усього, поручаємо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сього дня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди з боку яких небудь инших частей бувшої російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі.
Щодо так званих большевиків і инших напасників, які розграб-люють і руйнують наш край, то поручаємо Правительству Українсь кої Народньої Республіки твердо й рішучо взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, щоб вони, не жаліючи свого життя, обороняли добробут і волю нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути очищена від насланих з Петрограду наємних наїздників, які нарушують Права Української Республіки.
Безмірно тяжка війна, почата буржуазними правительствами, вимучила наш народ, винищила наш край, знівечила добробут. Тепер сьому треба покласти край.
Одночасно з тим, коли армія буде демобілізуватися, поручаємо розпустити салдатів, а після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств.
Знищені війною й демобілізацією місцевости мають бути відбудовані при помочи державного скарбу.
Коли наші вояки вернуться додому, народні ради — громадські й повітові й городські думи мають бути перевибрані в часі, який буде установлений, щоб і вони мали в них голос. Між тим, щоб установити таку власть, до якої мали-б довірря й яка спіралася-б на всі революційно-демократичні верстви народа, має Правительство додати до помочи місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянких і салдатських депутатів, вибраних із місцевих людей.
В земельних справах комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7 сесії.
Сей закон буде розглянено за кілька днів на повній сесії Центральної Ради й Рада Міністрів уживе всіх способів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт.
Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Народньої Української Республіки.
Війна забрала для себе всі трудові сили нашої країни. Більшість підприємств, фабрик і робітень виробляли тільки те, що було необхідне для війни, й народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець.
Раді Народніх Міністрів поручаємо негайно пристосувати всі заводи й фабрики до мирних обставин, до виробу продуктів, необхідних для робочих мас.
Та сама війна дала сотки тисяч безробітних і інвалідів. В самостійній Народній Республіці України не повинен страждати ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисл держави, має зачати творчу роботу по всіх галузях, де всі безробітні могли-б найти працю й приложити свої сили, й прийняти всі міри для обезпечення покаліченим і потерпівшим від війни.
При старім ладі торговці й всілякі посередники наживали на бідних, пригнічених клясах надмірі капітали. Відтепер Українська Народня Республіка бере в свої руки найважнійші области торговлі й усі доходи з неї обертає на користь народу.
Торговлю товарами, які мається привозити з-за границі й вивозити за границю, вестиме сама наша держава, щоб не було такої доріжні, через яку завдяки спекулянтам терплять найбіднійші верстви.
Для виконання сього поручаємо Правительству Республіки виробити й представити до затвердження закони про се, також про монополі заліза, вугля, шкур, тютюну й инших продуктів і товарів, з котрих податки найбільше обтяжували робочі кляси в користь нетрудових.
Так само поручаємо установити державно-народню контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим клясам помагали експлуатувати трудові маси. Відтепер кредитова поміч банків має йти перед усім на піддержку трудовому населенню й на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не для спекуляції й ріж нородної банкової експлуатації.
На грунті анархії, неспокоїв у життю й недостачі продуктів зростає невдоволення серед деяких частин населення. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили й тягнуть неосвідомлених людей до старих порядків. Сі темні протиреволюційні сили бажають знову піддати всі вольні народи під одно царське ярмо — Росії. Рада Народніх Мініст рів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кождого, хто призиває до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу,— карати яко за державну зраду.
Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом Української Центральної Ради, потверджується й окремо проголошується: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно-персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня.
Все перечислене в Універсалі, чого не вспіємо виконати ми, Центральна Рада й наша Рада Міністрів, у найблищі тижні виконають, справ дять і до оконечного ладу доведуть Українські Установчі Збори.
Ми поручаємо всім нашим громадянам перевести вибори як найбільш енергічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений як найскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори, — найвищий господарь і управитель нашої землі, й Конституцією нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добра всього трудового народу її на тепер
і на будучі часи. Сей найвищий наш орган має рішити про федератив-
ну зв’язь з народніми республіками колишньої російської імперії. До того ж часу всіх горожан самостійної Української Народньої Респуб-
ліки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки. Українська Центральна Рада. У Київі. 9(22) січня 1918 р.*
|
|
КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
ПРИ ПІДСУМКОВОМУ КОНТРОЛІ
Підсумком контролю знань студентів є іспит. Іспит проводиться у письмовій формі. До питань включаються всі проблеми курсу «Історія держави і права України» відповідно до програми.
Критерії оцінювання знань:
«відмінно» — 90—100 балів;
«добре» — 70—85 балів;
«задовільно» — 50—65 балів.
Відповіді на іспиті та виконання інших завдань у ході навчального процесу оцінюються на «0»; «5»; «10» балів.
Навчальне видання
БОЯРСЬКА Зоя Іванівна
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
Редактор Ю. Пригорницький
Художник обкладинки О. Стеценко
Технічний редактор Т. Піхота
Коректори Л. Кучеренко, І. Чижикова
Верстка О. Бабич, І. Пантюхової
Підписано до друку 03.05.01. Формат 6084/16. Папір офсет. № 1.
Гарнітура Таймс. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 16,28.
Умов. фарбовідб. 16,39. Обл.-вид. арк. 18,52. Наклад 2000 прим. Зам. № 20-2049.
Видавництво КНЕУ
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1
Свідоцтво про реєстрацію № 235 від 07.11.2000
Тел. (044) 458–00–66; тел./факс (044) 446–64–58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua
1 Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, Світ, 1990. — С. 27.
2 Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 року. — К., 1990. — С. 30.
3 Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990. — С. 25.
4 Грушевський М. Ілюстрована історія України, с. 52.
5 Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Репринтне відтворення видання 1923—1924 рр. — К., 1996. — С. 87.
6 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — СПб, 1906. — С. 214.
7 Костомаров Н. Собр. соч.: Исторические монографии и исследования. В 8 кн, 21 т. — СПб, 1903—1906. — Т. 78, 1904. — С. 254.
8 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 60—61.
9 Огляд історії українського права (український діловий журнал). Проф. Др. М. Чу батий. № 2—4 (4—6) 1994 р. — С. 28.
10 В подальшому буде зустрічатися скорочення СП — тобто Стисла редакція «Руської Правди».
11 В подальшому буде зустрічатися скорочення ДП — тобто Докладна редакція «Руської Правди».
12 Скорочення ТР, що вживається, слід розуміти як Коротку Правду, знайдену і відредаговану Татищевим (Татищенська редакція).
13 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 110.
14 Грушевський М. Історія України-Русі. — Київ; Львів, 1907. — Т. 4. — С. 95—96.
15 Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — С. 177.
16 Грушевський М. Історія України-Русі. — Т. 5. — С. 14.
17 Дорошенко В. Українство в Росії. Репринтне відтворення видання 1917 р. — К., 1999. — С. 64—65.
18 Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 р. Репринтне відтворення. — К., 1991.
19 Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів. ,1995. — С. 143.
20 Історія України. / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-е. — Львів, 1998. — С. 215.
21 Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. — К., 1991. — С. 95.
22 Музиченко П. Історія держави і права України. Навчальний посібник. — К.: Знання, 1999. — С. 349.
23 Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900—1923 рр. — С. 88.
24 Див.: Музиченко П. Історія України. — С. 374.
25 Історія держави і права України. Курс лекцій. — К. , Вентурі, 1996. — С. 214.
26 Музиченко П. Історія держави і права України. — С. 406.; Історія держави і права України. Курс лекцій. — С. 220.
27 Див.: Музиченко П. Історія держави і права України. — С. 441.
28 Див. : Історія держави і права України. Курс лекцій. — С. 239.
29 Див. : Тодоров И. Я., Субботин В. Н. История государства и права Украины. — Донецк, 1998. — С. 58.
* Текст подано за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1931. —
Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 814—825.
** Наводимо повний текст з оригіналу латинською мовою в перекладі на українську мову. Текст Конституції переклали викладачі кафедри загального мовознавства і класич ної філології Київського університету; О. П. Буркат, Н. О. Вишневська, О. Ю. Єрьоміна, А. Б. Козирєва, Н. Є. Косепко, О. М. Мортерова, Л. П. Скорина, В. М. Трипуз та Л. П. Чу ракова. Загальну редакцію здійснили проф. С. В. Семчинський та Н. М. Яковенко.
* П. Орлик та старшини — автори даної «Конституції» — створюють політичний міф, згідно з яким першим прийняв християнство каган «хозарів» — козаків, а не великий князь Володимир Святославович, щоб у такий спосіб надати пріоритет у заснуванні Руської (Київської) держави козакам.
* Компанійці — кінне військо, сердюки — піше військо, входили до складу гетьманської лейб-гвардії.
* Текст подано за: Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки / Упорядник Л. Г. Мельник. — 1991. — № 2.
* Текст подано за: ЦДАВО України. — Ф. 1063. — Оп. 2. — Спр. 2.
* Текст подано за: ЦДАВО України. —Ф. 1063. — Оп. 2. — Спр. 2.