економічної підготовки Методичне забезпечення самостійної роботи студентів

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Міністерство аграрної політики України

ВСП „Мелітопольський коледж

Таврійського державного агротехнологічного університету

Циклова комісія

гуманітарної і соціально-

економічної підготовки

Методичне забезпечення

самостійної роботи студентів

з дисципліни

СОЦІОЛОГІЯ

Розробив: викладач-методист

ТОПЧІЄВ М.М.

Мелітополь-2009 р.

Міністерство аграрної політики України

ВСП „Мелітопольський коледж

Таврійського державного агротехнологічного університету

ЗАТВЕРДЖУЮ:

Заст. директора з НР

______________О.В. Нікітіна

“_____”____________200___р.

Методичне забезпечення

самостійної роботи студентів

з дисципліни

СОЦІОЛОГІЯ

Розглянуто на засіданні циклової комісії гуманітарної і соціально-економічної підготовки

Протокол №_______ від ______________200____р.

Голова циклової комісії______________Ткачук С.В.

Мелітополь-2009 р.

ПЕРЕЛІК

тем самостійної роботи студентів з дисципліни

СОЦІОЛОГІЯ

Поряд-

ковий

номер

Номер теми

згідно

робочої

навчальної

програми

Назва модулю, теми

Методи

навчання

Методи

контролю

Модуль № 1

Соціологічні закони і категорії

Соціальні взаємодії як фундаментальна основа життєдіяльності суспільства

Сам.

Конспект

Доповідь

Реферат

Конспект

Модуль № 2

Соціологія управління.

Соціологія громадської думки

Соціологія масової комунікації

Соціологія етносу

Соціологія культури

Соціологія освіти

Соціологія релігії

Сам.

Конспект

Реферат

Доповідь

Конспект

Реферат

Конспект

Реферат

Конспект

Доповідь

Модуль № 3

Інтеграція соціологічних методів

Соціологічний аналіз результатів

дослідження

Ефективність соціологічних досліджень

Сам.

Реферат

Конспект

Реферат

Конспект

Викладач _____________________ТОПЧІЄВ М.М.

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ВИКОНАННЯ

САМОСТІЙНОГО ЗАВДАННЯ

ЗА МОДУЛЬНО-РЕЙТИНГОВОЮ СИСТЕМОЮ

“Відмінно” - 25-30 балів

1. Творчий підхід до засвоювання матеріалу, повнота і правильність виконання завдання. .

2. Вміння застосовувати різні принципи і методи в конкретних ситуаціях.

3. Глибокий аналіз фактів і подій та спроможність прогнозування результатів від прийнятих рішень.

4. Чітке і послідовне викладання засвоєного матеріалу.

5. Вміння пов'язати теорію з практикою.

“Добре” - 16-24 бала

1. Деякі непринципові помилки несуттєвого характеру у викладанні відповідей при повних знаннях програмного матеріалу.

2. Переважання логічних підходів перед творчими у відповідях на питання.

3. Не завжди правильне прогнозування подій від прийнятих рішень.

4. Вміння добре пов'язати теорію з практикою.

“Задовільно” - 9-15 балів

1. Репродуктивний підхід до засвоєння та викладання матеріалу.

2. Недостатня повнота викладання матеріалу.

3. Неглибокі знання основного матеріалу, наявність великої кількості неточностей у викладанні матеріалу.

4. Нечітке викладання матеріалу, порушення логічної послідовності.

5. Труднощі при практичному втіленні прийнятих рішень.

“Незадовільно” - 0-8 балів

1. Відсутність знань по більшій частині матеріалу, погане засвоєння принципових положень курсу. Невпевнене володіння знаннями, наявність помилок при самостійному виконанні отриманих завдань.

2. Неграмотне і неправильне викладання відповідей.

3. Невиконання самостійного завдання.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

№ 1 /2/

Тема: Соціологічні закони і категорії

Мета:

Залучити до самостійної, творчої роботи, оволодіти знаннями про сутність, зміст,

типологію соціологічних законів і категорій,

План заняття:

1. Сутність і зміст соціологічних законів

2. Класифікація соціологічних законів

3. Поняття і специфіка соціологічних категорій

4. Типологія і зміст соціологічних категорій

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 33-46 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологічні закони як істотні і необхідні зв’язки між явищами і процесами

2. Основні ознаки соціологічних законів.

3. Механізми дії соціологічних законів

4.Соціологічні категорії – відображення об’єктивної соціальної дійсності

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- поняття "соціологічний закон" та пояснити його сутність і відмінність від законів інших наук;

- структуру і види соціологічних законів і категорій, а також коротко охарактеризувати

кожний з видів;

ВМІТИ:

- чітко розбиратися в класифікації соціологічних законів та проілюструвати форми

їх прояву в суспільстві;

- пояснити, що таке категорії соціології, у чому їхня сутність і відмінність від соціологічних законів;

- розкрити типологію соціологічних категорій і їхню роль у розвитку соціологічного знання;

- пояснити зміст основних категорій соціології і класифікувати їх за різними підставами.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 1 (2)

Тема: СОЦІОЛОГІЧНІ ЗАКОНИ І КАТЕГОРІЇ

1. Сутність і зміст соціологічних законів

Під законом у соціології зазвичай розуміється внутрішній істотний зв'язок (чи відношення) явищ і процесів, що обумовлює їхній необхідний розвиток і якому притаманні загальність, необхідність і повторюваність при відповідних умовах. Наприклад, на ярмарок люди ходять не випадково, їхня дія підлегла закону попиту та пропозицій і т.ін.

Таким чином, соціологічний закон — це істотні, необхідні, стійкі і повторювані причинні зв'язки між явищами і процесами як в окремих соціальних системах і підсистемах, так і в суспільстві в цілому. Вони виникають, виявляються і реалізуються тільки в результаті масової практичної діяльності і через діяльність людей. У свою чергу, люди не можуть скасувати дії соціологічних законів, якщо маються відповідні умови для їхнього виникнення. Вони здатні лише використовувати (уповільнювати чи прискорювати) їхні дії у своїх інтересах.

Соціологічні закони визначають відносини і зв'язки між різними індивідами й спільнотами, виявляючись у їхній діяльності.

Як і всім науковим законам, соціологічним законам притаманні наступні основні ознаки:

1) закон може вступати в дію тільки за наявності визначених, чітко оговорених умов;

2) при цих умовах закон діє завжди і скрізь без яких-небудь виключень (виключення, що підтверджує закон, — нісенітниця);

3) умови, при яких діє закон, реалізуються не цілком, а частково і приблизно.

що він обов'язково виконується при оговорених умовах. В іншому випадку твердження не відбиває діючого закону.

Із соціологічними законами люди зіштовхуються постійно й або підкоряються їхній дії, або намагаються їх уникати, пристосовують свою поведінку до цих законів чи протестують проти них.

Досліджувати соціологічні закони і закономірності — значить встановити істотні, необхідні і стійкі зв'язки між різними елементами соціальної системи (сфери), що, у свою чергу, припускає виявлення соціальної генези (походження чи виникнення) того чи іншого явища чи процесу (соціальну обумовленість і залежність між явищами чи процесами), їхні ролі і місця в розвитку і функціонуванні соціальної сфери (системи), суспільного життя в цілому.

Соціологічні закони не створюються свідомо членами суспільства чи групами як, наприклад, культурні норми чи правові закони. Люди діють відповідно до соціологічних законів несвідомо і навчаються такій "узаконеній" поведінці в процесі спілкування з іншими людьми і соціальними інститутами, виходячи при цьому зі своїх потреб.

2. Класифікація соціологічних законів

Слід зазначити, що в суспільстві діють соціологічні закони різних видів і структурних рівнів. Це — закони загальні, специфічні (особливі) і часткові, основні і неосновні, закони, що виражають причинні і функціональні залежності, закони розвитку, закони функціонування та інші.

За ступенем спільності і тривалості дії в соціології виділяють наступні закони:

1) Загальні (чи загальсоціологічні) закони, що виявляються протягом всієї історії розвитку людства, діють у всіх суспільних системах і характеризують функціонування всього суспільства. Наприклад, закон соціалізації, закон суспільного поділу праці, закон соціальної гармонії, закон соціальної мобільності, закон вартості, закон товарно-грошових відносин, закон залежності будь-якого соціального явища від співвідношення базису і надбудови чи закон детермінації соціального явища станом матеріальних продуктивних сил суспільства й ін.

2) Специфічні (чи особливі) закони, дія яких обмежена однією чи декількома суспільними системами. Наприклад, закони, що зв'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого, закони первинного накопичення капіталу, закони класової боротьби і т.ін.

3) Часткові (чи частковосоціологічні) закони, що діють протягом часу існування якої-небудь суспільної системи і характеризують функціонування окремих елементів соціальної сфери (соціальних спільнот, класів, груп і т.ін.) у їхньому взаємозв'язку із суспільством. Наприклад, закони організації і життєдіяльності колективу, родини, тієї чи іншої соціальної групи і т.ін.

Крім того, за способом прояву в соціології розрізняють також динамічні і статистичні закони.

Динамічні закони визначають напрямок, фактори і форми соціальних змін, фіксують твердий, однозначний зв'язок між послідовністю подій у конкретних умовах. Динамічні закони поділяються на причинні і функціональні. Причинні динамічні закони фіксують строго визначені зв'язки розвитку соціальних явищ. Наприклад, роль способу виробництва при переході від одного типу суспільних відносин до іншого. Що стосується функціональних динамічних законів, то вони відбивають зафіксовані емпірично і строго повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.

Статистичні закони, на відміну від динамічних, не строго детермінують соціальні явища, а відбивають основні напрямки змін, їх тенденції при збереженні стабільності даного соціального цілого. Інакше кажучи, ці закони обумовлюють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з визначеним ступенем імовірності. Сутнісною характеристикою статистичних законів є те, що вони виражають властивості системи, цілого на основі вірогіднісного зв'язку елементів даної системи.

Крім того, у соціологічній науці прийнято також виділяти два ряди соціологічних законів, що органічно зв'язані між собою. Це закони розвитку (процесу) і закони функціонування (організації, будівлі, структури).

Закони розвитку характеризують переходи від одного етапу, стану соціального об'єкта, явища чи процесу до іншого етапу, стану, тобто їхні якісні зміни, перетворення і т.ін. Наприклад, закон прискорення історичного розвитку говорить, що на кожну наступну стадію іде менше часу, чим на попередню. Так, капіталістична система коротша за тривалістю, ніж феодальна, а та, у свою чергу, коротша тривалості рабовласницького устрою. Доіндустріальне суспільство триваліше індустріального. Кожна наступна суспільна система коротша попередньої в 3-4 рази. Найтривалішим був первісний лад, що проіснував декілька сотень тисяч років.

Інший закон розвитку історії проголошує, що народи і нації розвиваються з неоднаковою швидкістю. От чому в Америці чи Україні з індустріально розвинутими регіонами сусідять райони, де проживають народи, що зберегли доіндустріальний (традиційний) уклад життя. Коли вони входять у сучасний потік життя, послідовно не пройшовши всі попередні етапи, у їхньому розвитку можуть з'явитися не тільки позитивні, але і негативні моменти. Так, відкриття Америки Колумбом і наступна колонізація материка високорозвиненими європейськими країнами призвела до загибелі не менш розвинутої цивілізації майя, поширенню захворювань і деградації аборигенного населення.

У свою чергу, закони функціонування виражають зв'язки і взаємодії елементів соціального явища, процесу, цілісного соціального організму, спосіб їх взаємного існування у визначеній якості, соціальному просторі і часі. Украй важливо розрізняти форми прояву законів соціального розвитку і функціонування. Закони розвитку виявляються як причинні умови зміни процесів, ситуацій. Форма прояву законів функціонування — це наслідок функціонування явища, що служить збереженню соціальної системи, у якій дане соціальне явище діє. Наприклад, підготовка фахівців вищої кваліфікації є наслідком функціонування системи освіти. Удосконалювати цей наслідок (тобто систему освіти) — значить не тільки зберігати, але і зміцнювати ту соціальну систему, для якої готуються кадри фахівців.

Важливо підкреслити, що і закони функціонування (організації), і закони розвитку (процесу) розкривають дії тих самих соціальних сил — сил даного суб'єкта соціального процесу. Однак результати їх взаємодії різні — перші закони характеризують необхідність і визначеність саме даної організації сил даного суб'єкта, другі — визначеність і необхідність тієї чи іншої тенденції зміни, розвитку.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що система соціологічних законів є як би "кістяком", до якого приростає всі "тіло" суспільного організму. А їх природа вказує на соціальний зміст, динамічні і статистичні особливості, форму і сферу реалізації цієї системи.

У цьому зв'язку механізм дії соціологічних законів являє собою сукупність ланок (явищ, процесів, відносин), через які реалізується об'єктивний зв'язок, що виражається ними. Серед цих ланок особливе місце займає діяльність людей, соціальних інститутів і організацій, у залежності від яких можуть змінюватися як механізм дії, так і форма прояву соціологічних законів, тобто стійке, послідовне наближення змін масового явища чи процесу до визначеного стану, рівня розвитку через інтеграцію великого числа індивідуальних соціальних дій.

Таким чином, соціологічні закони складаються як рівнодіюча сукупних дій усіх членів суспільства і реалізуються через зіткнення інтересів різних соціальних груп.

Дія соціологічних законів охоплює всю сферу соціальної дійсності (соціального виробництва), у якій ці закони виникають, реалізуються і діють. Вона здатна розширюватися і звужуватися. Соціологічні закони не можуть бути довільно скасовані людьми і діють незалежно від того, бажані вони людям чи ні, пізнали вони їх чи ні.

Пізнаючи соціологічні закони, людина може свідомо використовувати їх у своїй перетворювальній діяльності, а також видозмінювати форму й умови їх дії.

Більш того, соціологічні закони мають велике значення в дослідженні суспільних явищ, в управлінні соціальними процесами. Саме їх наявність і дія забезпечують можливість застосування наукового підходу в соціології. Непередбачуваність, безладність і хаотичність поведінки людей у суспільстві не можуть бути досліджені за допомогою наукових методів; навпроти, передбачуваність, повторюваність, заданість багатьох сторін людської поведінки дозволяють ученим, що займається дослідженням людського суспільства, відкривати соціальні закони, визначати умови їх дії і передбачати поведінку і дії людей у соціальних групах і у суспільстві в цілому.

3. Поняття і специфіка соціологічних категорій

Категорії соціологічної науки відбивають якість об'єктивної реальності, що була виділена практикою людей і стала об'єктом даної науки. У категоріях соціології відбиваються, з одного боку, якісна визначеність і цілісність досліджуваного об'єкта, а з іншого боку — істотні властивості, риси і характеристики, вузлові моменти стану зрілості соціального об'єкта, можливості його розвитку й удосконалювання. В системі соціологічних категорій відбиваються цілісність, складність і багатогранність об'єкта соціології, його стабільність, визначеність і рухливість. Розвиток об'єкта соціологічної науки й удосконалювання творчої практики людей ведуть до розширення і поглиблення пізнання соціальної дійсності. Тому категорії соціології постійно збагачуються як за змістом, так і за формою, усе більш досконалою стає їхня систематизація.

Соціологічні категорії являють собою основні і найбільш загальні поняття соціології.

Соціологічні категорії мають свої визначені особливості.

По-перше, вони відбивають не суспільство в цілому, а конкретні його компоненти різної функціонально-структурної спрямованості.

По-друге, вони є не загальними, як філософські категорії, а специфічними, тобто діючими лише в соціології.

По-третє, вони мають подвійне призначення: з одного боку, їх розвиток виступає як збагачення спеціальних соціологічних теорій, що складають спеціальну методологічну основу соціології, а з іншого боку — поповнення їх арсеналу сприяє більш глибокому проведенню польових робіт із прикладної соціології (тому що це розширює можливості виміру нових явищ соціальної дійсності), більш широкому здійсненню операціоналізації (опису) соціологічних понять.

Для соціології гранично широкою і центральною категорією є категорія "соціальне" Тому уявляється доцільним прояснити суть цієї категорії більш предметно. Так, у "Тлумачному словнику живої великоросійської мови" В. Даля соціальність визначається як "общественность, общежительность, гражданственность, взаимные отношения и обязанности гражданского быта, жизни", тобто як конкретно-емпіричне, що виявляється в поведінці людей і їх взаємодіях. У цьому визначенні "соціальне" притаманне й особистості — через громадянськість позиції, і спільноті — через соціальні відносини.

Суспільні відносини також соціальні, оскільки породжені всі тим же світом людських взаємодій. Так що ж таке соціальне?

По-перше, соціальне — це властивість, внутрішньо притаманна індивідам і спільнотам, що формується в результаті процесів соціалізації й інтеграції людини в суспільство, у суспільні відносини.

По-друге, соціальне відбиває зміст і характер взаємодій між суб'єктами (індивідами, групами, спільнотам) як результат виконуваних людиною визначених соціальних ролей, що він бере на себе, стаючи членом певної соціальної спільноти.

По-третє, соціальне є результатом взаємодії і може бути виражене в культурі, оцінках, орієнтаціях, поведінці, духовній діяльності, способі життя людей і т.ін.

4. Типологія і зміст соціологічних категорій

Соціологічні категорії умовно прийнято поділяти на два типи (види): методологічні і процедурні. Серед методологічних категорій можна виділити п'ять основних груп.

Перша група методологічних категорій розкриває сутність соціальних

зв 'язків:

соціальна система — визначене, структурно упорядковане цілісне утворення, основними елементами якого є люди, норми, зв'язки і відносини (наприклад, суспільство розглядається як макросистема, а її підсистеми — соціальні інститути, спільноти і т.ін., що складаються з людей);

соціальний інститут — пристрій, заснування) — історично сформована, стійка форма закріплення й організації відносин між людьми в специфічних видах діяльності (наприклад, важливими соціальними інститутами в суспільстві є держава, армія, суд, сім'я, наука, право, культура, виховання, освіта і т.ін.);

соціальна організація — складна, взаємозалежна система соціальних позицій і ролей, виконуваних індивідами, об'єднаними для реалізації визначених загальних цілей організованим способом;

соціальний контроль — механізм саморегуляції в соціальних системах (групах, колективах, інститутах, організаціях, у суспільстві в цілому), здійснюваний за допомогою нормативного (морального, правового, адміністративного і т.ін.) регулювання поведінки людей з метою забезпечення соціального порядку;

соціальні дії — визначена система вчинків, засобів і методів, за допомогою яких особа чи група має намір змінити поведінку, установки або думки інших осіб чи груп;

соціальні відносини — вид суспільних відносин, що розуміються в науковій літературі двояко: у широкому і вузькому значеннях. У широкому сенсі вони означають відносини між будь-якими соціальними спільнотами (наприклад, колективами підприємств, населенням різних регіонів і ін.); у вузькому — відносини між класами, соціальними шарами і групами, що займають різне положення в суспільстві, приймають неоднакову участь у його економічному, політичному і духовному житті, та розрізняються рівнем і джерелом доходів, структурою особистого споживання.

соціальна сфера -— галузь відносин між групами, що займають різне соціально-економічне положення в суспільстві, у першу чергу вирізняються роллю в суспільній організації праці, відношенням до засобів виробництва, джерелами і розмірами одержуваної частки суспільного багатства. У такому (вузькому) розумінні соціальна сфера відбиває лише один аспект суспільного життя — відносини, пов'язані з характером суспільної нерівності, розходженнями в положенні груп у суспільстві. Трактування соціальної сфери в широкому сенсі дають розуміння про те, як функціонують ті чи інші галузі невиробничої сфери народного господарства: торгівля, побут, охорона здоров'я, освіта, спорт, комунальне обслуговування й інші галузі;

соціальна залежність — визначений елемент соціальних відносин, що виникає між людьми, які живуть в одному суспільстві, і випливає із свідомих впливів одне на одного членів суспільства (соціальна залежність — важлива основа встановлення законів);

соціальний зв'язок — організована система відносин, інститутів і засобів соціального контролю, що з'єднує індивідів, підгрупи й інші основні елементи у функціональне ціле, здатне до самозбереження і розвитку;

соціальний факт — фіксована одинична суспільно значима подія (чи сукупність однорідних подій) соціальної реальності, вихідний момент соціологічного й інших видів соціального аналізу.

Друга група методологічних категорій розкриває зміст соціальних спільнот:

суспільство (глобальне суспільство) — найважливіша категорія, спосіб буття людства, що історично розвивається, сукупність зв'язків і відносин між людьми, що складаються на основі їхньої спільної діяльності і культури. Існує чимало визначень категорії "суспільство" — від самого широкого, де воно розглядається як створена людиною особлива форма руху матерії через різні проміжні значення (буржуазне, античне, світське і т.ін.), до самого вузького — різновид соціальної організації, об'єднання (наприклад, спортивне товариство);

соціальна спільнота — реально існуюча й емпірично фіксована сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю і виступає самостійним суб'єктом історичної і соціальної дії і поведінки. Подібні спільноти можуть розрізнятися за кількісним складом, тривалістю існування, щільністю зв'язків на основі культури, подібністю поведінки і т.ін. (до найбільш важливих з них відносяться: соціальні групи, у тому числі класи; національні, територіальні, професійні спільноти; трудові колективи; родини);

соціальний клас — велика група людей, що розрізняється за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім підношенням до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, тобто за способом одержання і розмірам тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють (класи — це складні соціальні утворення, н рамках яких можуть виділятися соціальні верстви, прошарки, групи);

соціальний шар — соціальне утворення, об'єднане внутрішнім зв'язком, почуттям належності, що має орієнтовно окреслений принцип відокремлення, який знаходить своє вираження в тому, що у взаємодії між членами шару в основу покладається висота суспільного становища (іноді в соціології соціальний шар розглядається як проміжна, перехідна суспільна група, що не володіє всіма ознаками класу і досліджується в контексті соціально-класової структури суспільства);

соціальна група — відносно стійка сукупність людей, об'єднаних загальними інтересами, цінностями, нормами свідомості і поведінки, що складається в конкретно-історичних умовах певного етапу розвитку суспільства (розрізняють великі, середні і малі соціальні групи: а) великі — стійкі сукупності значної кількості людей, що діють спільно в соціально значимих ситуаціях у масштабах суспільства в цілому, наприклад класи, шари, професійні, етнічні і демографічні групи; б) середні — порівняно стійкі спільноти людей, що працюють на одному підприємстві чи проживають на одній території; в) малі — порівняно нечисельні спільноти людей, що знаходяться між собою в безпосередньому особистісному спілкуванні і взаємодії,—родина, бригада, спортивна команда, студентська група і т.п.);

особистість—стійка система соціально значимих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти, включеного в систему соціальних відносин за допомогою предметної діяльності і спілкування. Іншими словами, особистість — це продукт суспільних відносин.

Третя група методологічних категорій розкриває сутність соціальних процесів:

1) соціальний процес — серія явищ взаємодії людей один з одним чи серія явищ, що відбуваються в організації або структурі груп, які змінюють відносини між людьми чи відносини між складовими елементами спільноти і характеризують перехід з одного стану в інший зі зміною якісних або кількісних характеристик. Вирізняють наступні види процесів: а) внутрішньоособистісні, що відбуваються з особистістю, наприклад самоосвіта; б) міжособистісні, що відбуваються у відносинах між двома індивідами; в) процеси, що відбуваються між індивідом і групою; г) процеси, що змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти; д) процеси, що змінюють відносини між двома групами (спільнотами); є) процеси, що змінюють структуру й організацію суспільства в цілому;

2) соціалізація — процес становлення особистості, що забезпечує включення індивіда в систему цінностей (норми, установки, зразки поведінки і діяльності) і культуру суспільства, соціальної спільноти чи групи, їх засвоєння і створення на цій основі сприятливих умов життєдіяльності; соціальна адаптація — процес взаємодії індивіда чи соціальної групи із зовнішнім середовищем, в результаті якої відбувається засвоєння нової соціальної ситуації;

соціальна мобільність (чи соціальне переміщення) — процес переходу людей з одних соціальних груп чи прошарків до інших, а також їх просування до позицій з більш високим статусом, престижем, доходом і владою (соціальне сходження) або рух до більш низьких ієрархічних позицій (соціальне низходження, деградація);

соціальна інтеграція — сукупність процесів, унаслідок яких відбувається зчеплення різнорідних взаємодіючих елементів у соціальну спільноту (ціле, систему), що забезпечує певну стійкість і рівновагу суспільних відносин;

соціальний конфлікт — процес, у якому індивід чи група прагне до досягнення власних цілей (задоволенню потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда чи групи, що прагнуть до подібних чи ідентичних цілей;

соціальна дезорганізація (чи аномія) — сукупність соціальних процесів, які призводять до того, що в рамках визначеної спільності відбуваються дії, що відхиляються від норми й оцінюються негативно, а також перевищують припустимий оптимум, загрожуючи усталеному плину процесів колективного життя.

Четверта група методологічних категорій розкриває суть соціального розвитку:

соціальний прогрес — послідовне сходження до більш складних форм суспільного життя, яка здійснюється в результаті вирішення протиріч, що розгортаються на попередніх етапах і фазах соціального розвитку, і яке глибоко змінює всі сфери колективного життя, структуру (як на макро-, так і мікрорівнях) спільнот, їхню культуру і спосіб задоволення повсякденних потреб;

соціальна дія — спосіб вирішення соціальних проблем і протиріч, в основі якого лежить зіткнення інтересів і потреб основних соціальних сил даного суспільства;

соціальний рух—спільна дія різних соціальних (демографічних, етнічних і ін.) груп, які об'єднані загальною метою, цінностями, системою норм, що регулюють їх поведінку, неформальним лідером і специфічними способами символізації своїх цінностей в ідеології. Виділяють наступні види соціальних рухів: реформаторські, революційні, еволюційні й експресивні;

соціальна діяльність — спосіб існування і розвитку соціальної дійсності, прояв соціальної активності індивіда або групи чи цілеспрямоване відображення і перетворення навколишнього світу;

соціальний розвиток — постійне поліпшення функціонування соціальних груп, спільнот і суспільства в цілому. Соціальний розвиток має декілька аспектів: а) збагачення кількості елементів — коли мова йде про кількісний розвиток соціальної групи; б) диференціація відносин — те, що називають розвитком організації; в) підвищення ефективності діяльності — те, що називають розвитком функцій; г) підвищення задоволеності індивіда участю в колективному житті — те, що називають відчуттям "щастя", що важко виміряти, але яке змінює форми колективної життєдіяльності людей;

соціальна інновація (нововведення) — впровадження нових форм організації праці, життєдіяльності людей і управління, що охоплює не тільки окремий соціальний об'єкт (наприклад, підприємство), але і їх сукупність, тобто соціальну організацію, інститут, спільноту і т.ін.

П'ята група методологічних категорій розкриває характер використання соціологічних знань у практиці суспільного життя:

соціальне проектування — обгрунтоване конструювання соціального об'єкта як стану, так і процесу, що відповідає заданим вимогам і наміченого до побудови в близькому або віддаленому майбутньому;

соціальне прогнозування — одна з форм конкретизації наукового передбачення, доведення гіпотез до втілення в теоретичні й імітаційні моделі, тобто випереджального проектування і конструювання соціальних об'єктів;

соціальне планування — система розробки планів економічного і соціального розвитку на всіх рівнях організації суспільства (його сутність — у науково обгрунтованому визначенні цілей, задач, показників, завдань і заходів, встановленні термінів, темпів і пропорцій розвитку соціальних об'єктів);

соціальна технологія — сукупність прийомів, методів і впливів, що застосовуються для досягнення поставлених цілей у процесі соціального планування і розвитку, рішення різного роду соціальних проблем (підвищення продуктивності праці, удосконалення організації управління, цілеспрямований вплив на суспільну думку і т.п.).

Процедурні соціологічні категорії відображають в основному особливості збору, аналізу й обробки соціальної інформації і діють, як правило, при організації і проведенні соціологічних досліджень. Центральне місце тут належить категорії "соціологічне дослідження" і сукупності понять, що розкривають її зміст. Це — методологія, методика і техніка соціологічного дослідження з безліччю їх видів, соціологічний вимір з різними його прийомами, емпірична інтерпретація понять, анкетування, опитування, спостереження, експериментування, програма соціологічного дослідження, технології дослідження, процедури дослідження, анкета, інтерв'ю, контент-аналіз і т.п.

Запитання до самоперевірки:

Шо таке соціологічний закон.
Назвати основні ознаки соціологічних законів.
Охарактеризувати соціологічні закони за ступенем спільності і тривалості дії.
Дати характеристику соціологічних законів за способом прояву.
Назвати і охарактеризувати особливості соціологічних категорій.
Назвати і охарактеризувати категорії, які розкривають сутність соціальних зв’язків.
Назвати і охарактеризувати категорії, що розкривають зміст соціальних спільнот.
Дати характеристику категорій, які розкривають сутність соціальних процесів.
Пояснити сутність категорій, які розкривають характер соціологічних знань у практиці суспільного життя.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема 2 /6/.

Соціальні взаємодії як фундаментальна основа життєдіяльності суспільства.

Мета:

Виявити рівень вміння самостійно працювати і робити висновки, дослідити важливість соціальної взаємодії як фундаментальної основи життєдіяльності

План заняття:

1. Визначення сутності і механізмів соціальної дії

2. Зміст і характерні ознаки соціальної взаємодії.

3. Поняття та особливості соціальних відносин.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.
2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.
3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 145-160 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на тему:

1. Соціальна дія та мотивація.

2. Соціальна взаємодія як форма соціальної комунікації.

3. Механізми соціальної взаємодії

4. Соціальні відносини як специфічний вид суспільних відносин.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- сутність соціологічних категорій "соціальна дія", "соціальна взаємодія", "соціальні відносини" та показувати їхні відмінності;

- основні ідеї і принципи системи соціальної дії, а також розкривати її структурні елементи;

ВМІТИ:

- пояснювати умови і принципи, що лежать в основі різних соціальних взаємодій, а також знати основні прийоми оцінки людських взаємодій;

- розкривати змістовні й видові особливості соціальних відносин і показувати їхню роль у функціонуванні і розвитку суспільних структур;

- виділяти основні підходи та механізми соціального життя суспільства і суспільної поведінки людей.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 2 (6)

Тема: СОЦІАЛЬНІ ВЗАЄМОДІЇ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА

ОСНОВА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

1. Визначення сутності і механізмів соціальної дії

Соціологічні категорії "соціальна дія ", "соціальна взаємодія " і "соціальні відносини " займають особливе місце в понятійно-категоріальному апараті соціологічної науки. З ними пов'язане розуміння насамперед динаміки людського суспільства — його функціонування, зміни і розвитку. Ці категорії є провідними при вивченні життєдіяльності людей в сучасному суспільстві, їх самореалізації. Багато соціологів вважають ці поняття вихідними (тобто ключовими, фундаментальними) у будь-яких соціологічних теоріях чи концепціях.

Отже, соціальні дії являють собою систему вчинків, засобів і методів, за допомогою яких особа чи соціальна група має намір змінити поведінку чи установки інших осіб чи груп

Соціальні дії спрямовані на таку зміну чужих установок і поведінки, що веде до задоволення визначених власних потреб, прагнень і інтересів. Тому найбільш важливим в структурі соціальної дії є засоби і методи дії, від правильного вибору яких власне і залежить успішність і ефективність усякої дії. Визначена структура дозволяє поєднувати досить широке коло соціальних дій. Однак існує цілий ряд схем (зразків), згідно яких соціальні дії власне і протікають. Це дозволяє класифікувати соціальні дії за різними ознаками.

Перша, найбільш загальна класифікація дана Я. Щепаньським. Вона припускає розподіл соціальних дій на дві категорії. Першу категорію складає негативний примус, що виявляється найчастіше у вигляді заборон і наказів, спрямованих на репресію стосовно небажаної поведінки, а друга категорія припускає позитивне переконання, засноване на дії за допомогою стимулів, що викликають бажану поведінку без звертання до репресій у будь-якій формі.

Друга, дуже подібна за підходом класифікація припускає також дві категорії соціальних дій: 1) пристосування і 2) опозиція. До першої категорії відносяться такі дії, що виникають у відповідь на прохання чи запрошення з боку керівництва і забезпечуються шляхом виховання, добровільного і свідомого підпорядкування в ході виконання самої дії для досягнення мети. До другої категорії відносяться протиставлення себе іншим, репресії і бунт, агресія і ворожість як реакції на примус. Проміжним середнім варіантом між пристосуванням і опозицією є егоїстичний компроміс, що поєднує, з одного боку, добровільне підпорядкування примусу для досягнення особистих цілей, при збереженні, з іншого боку, готовності до застосування опозиційних дій.

Третя класифікація, що запропонована А. Левко, також заслуговує на увагу, оскільки вона розділяє соціальні дії за змістом, обумовленим їх метою і спрямованістю. У цьому зв'язку автор виділяє три групи соціальних дій. Перша група поєднує репродуктивні дії, спрямовані на збереження і підтримку нормального функціонування конкретного соціального інституту. До таких дій відносяться соціальний контроль, підтримка традиції, дотримання трудової дисципліни тощо. Друга група — соціального заперечення — поєднує дії, спрямовані на скасування яких-не-будь елементів громадського життя. До них відносяться критика недоліків, подолання девіантної поведінки, конформізму мислення тощо. Третя група — соціальної творчості — поєднує дії щодо створення нових форм соціальних відносин і розвитку суспільної свідомості. Мова йде про розвиток самоврядування, винахідництва, інновацій, впровадження нових соціальних технологій і інше.

Слід зазначити, що приведений у даних класифікаціях далеко не повний перелік типологій соціальної дії може створити уявлення про те, що соціальна дія — найбільш важлива категорія соціології, за допомогою якої можна пояснити практично усі соціальні явища. Однак багато соціологів схиляються до визнання визначеного верховенства за іншою соціологічною категорією, хоча і тісно пов'язаною із соціальними діями. Мова йде, передусім, про таку соціологічну категорію, як категорія соціальної взаємодії.

2. Зміст і характерні ознаки соціальної взаємодії

У повсякденному житті люди здійснюють безліч елементарних актів соціальної взаємодії, навіть не підозрюючи про це. Зустрічаючись вони вітаються за руку і говорять привітання, входячи в автобус, пропускають вперед жінок, дітей і людей похилого віку. Усе це — акти соціальної взаємодії, що складаються із окремих соціальних дій.

Однак далеко не все, що ми робимо у взаємозв'язку з іншими людьми, відноситься до соціальної взаємодії. Наприклад, якщо автомобіль збив пішохода, то це вважається надзвичайною дорожньо-транспортною подією. Водночас, вона може стати соціальною взаємодією лише тоді, коли водій і пішохід, розбираючи цю подію, починають відстоювати свої власні інтереси, як представники двох великих соціальних груп.

Таким чином під соціальною взаємодією в соціології розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою систему соціальних дій щонайменше двох осіб чи соціальних спільнот, або індивіда і соціальної спільноти. Більш того, соціальна взаємодія — це будь-яка поведінка індивіда чи групи індивідів, що має значення для інших індивідів і груп індивідів чи суспільства в цілому в даний момент і в майбутньому.

Категорія "соціальна взаємодія " виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів соціальної діяльності, що розрізняються за соціальними позиціями (статусами) і соціальними ролями (функціями). Незалежно від того, у якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, політичній, духовній тощо) має місце взаємодія, вона завжди є соціальною за своїм характером, оскільки виражає зв'язки між індивідами і групами індивідів, тобто зв'язки, що опосередковувані цілями, які кожна із взаємодіючих сторін переслідує.

Особливу роль відіграє механізм соціальної взаємодії, що включає: а) індивідів, що здійснюють ті чи інші дії; б) зміни в зовнішньому світі, що викликані цими діями; в) вплив цих змін на інших індивідів; г) зворотну реакцію індивідів, на яких був здійснений вплив

Слід також усвідомити, що механізм взаємодії індивіда з іншими індивідами і соціальним оточенням в цілому визначає "відбиття" соціальних норм і цінностей крізь свідомість індивіда і його реальні дії на основі осмислення цих норм і цінностей. Крім того, на думку ряду дослідників, спосіб взаємодії включає, як правило, шість основних аспектів: 1) передачу інформації; 2) одержання інформації; 3) реакцію на отриману інформацію; 4) перероблену інформацію; 5) одержання переробленої інформації; 6) реакцію на цю інформацію.

Теорії соціальної взаємодії:

Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс). Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що люди взаємодіють один з одним на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати.

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер). Основна ідея цієї концепції полягає в уявленні про те, що поведінка людей по відношенню одне до одного і предметів навколишнього світу визначається тими значеннями, які вони їм надають.

Теорія управління враженнями (Е. Гоффман). Центральна ідея даної теорії — у розумінні соціальних ситуацій, схожих на драматичні спектаклі, у яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.

Психоаналітична теорія (3. Фрейд). Заснована на ідеї, що міжособистісна взаємодія знаходиться під глибоким впливом понять, засвоєних у ранньому дитинстві, і конфліктів, пережитих у цей період.

Варто звернути увагу на той факт, що при визначеному розходженні концептуальних ідей усі розглянуті вище теорії майже подібні у виділенні категорії "соціальна взаємодія " як головної, фундаментальної у поясненні соціального життя суспільства. Виходячи саме із цієї тенденції, П. Сорокін розробив свою власну теорію громадського життя, в основу якої в якості найпростішої моделі соціального явища (а отже, і суспільства) поклав взаємодію двох індивідів.

На основі своєї теорії громадського життя Сорокін здійснив класифікацію основних форм взаємодії за наступними підставами.

1. В залежності від кількості взаємодіючих індивідів: а) двох людей один з одним; б) одного і багатьох; в) багатьох і багатьох.

В залежності від якостей індивідів: а) одно- і різностатеві; б) осіб, подібних за рядом ознак; в) різних між собою.

За характером взаємовідносин: а) однобічні і двосторонні взаємодії; б) солідарні взаємодії; в) антагоністичні взаємодії.

За тривалістю взаємовідносин: а) короткочасні взаємодії; б) тривалі взаємодії.

За ступенем упорядкованості: а) організовані взаємодії; б) неорганізовані взаємодії.

З точки зору усвідомлення взаємодії: а) обоє індивідів взаємодіють свідомо; б) обидві сторони взаємодіють несвідомо; в) свідома реакція на несвідомий акт; г) несвідома реакція на свідому взаємодію.

В залежності від "матерії" обміну і процесу спілкування: а) інтелектуальні (розумові) взаємодії (обмін ідеями); б) чуттєво-емоційні взаємодії (обмін емоціями); в) вольові взаємодії (обмін вольовими рішеннями, наказами).

Виникнення колективних єдностей пов'язано також з умовами, що спонукують людей шукати інших людей і вступати з ними у взаємодію. Серед цих умов виділяють такі: 1) космічні або фізико-хімічні умови; 2) біологічні умови; 3) соціально-психічні умови.

До космічних умов відносять ряд умов неорганічного світу, серед яких приходиться жити людині. Найважливіші з них: світло, звук, тепло, вологість, обриси води і суши, гористість і долинність земної поверхні, мінералогічна будівля ґрунту і т.п. У пошуках найбільш сприятливого сполучення цих умов для проживання люди концентруються в найбільш зручних місцях, і змушені зустрічатися і вступати у взаємодію один з одним, тобто утворювати суспільства.

Під біологічними умовами мається на увазі сукупність умов живої природи, у якій проживає людина. Вони зводяться до потреби одного тваринного організму в других, однієї людини в іншій. Це умови задоволення таких життєвих потреб, як потреба розмноження, духовна потреба, батьківський інстинкт і батьківська симпатія; потреба в їжі та самозахисті. Усі зазначені потреби притягають людей одне до одного, змушують їх зустрічатися і взаємодіяти, тобто жити громадським життям.

Під соціально-психічними умовами розуміються ті, які, по-перше, пов'язані з задоволенням сукупності потреб, властивих людині як живій істоті, що володіє свідомістю і розвинутим духовним життям; по-друге, це ті умови, що випливають із самого факту життя людини в суспільстві собі подібних. У першому випадку мова йде про умови задоволення потреби в спілкуванні, розумовій діяльності, чуттєво-емоційних переживаннях і потреб вольової діяльності. Друга група соціально-психічних умов поєднує такі, як умови розподілу праці; подібність, тяга до людей, подібним собі; рівень розвитку провідників взаємодії людей і т.п.

Отже, складність і багатогранність сил, від яких залежить взаємодія людей, обумовлюють складність і багатогранність як соціальної поведінки індивідів, так і соціальних процесів, усього суспільного життя. Звідси — необхідність розуміння суті основних соціологічних теорій соціальної взаємодії, а також уміння спиратися на сильні сторони кожної з них для пояснення дуже складних реалій функціонування і розвитку сучасного суспільства, механізмів соціальної життєдіяльності людей.

3. Поняття та особливості соціальних відносин

Ще однією фундаментальною соціологічною категорією, що займає провідне місце в системі категорій соціологічної науки та з якою пов'язане розуміння соціальної життєдіяльності людей у сучасному суспільстві, є категорія "соціальні відносини".

Аналіз показує, що категорія "соціальні відносини" ще не набула чіткого визначення у соціологічній літературі, у якій це поняття нерідко ототожнюють із категорією "суспільні відносини". Однак таке ототожнення на думку марксистських соціологів є правомірним лише в тому випадку, коли соціальні відносини розуміються в широкому контексті, тобто у протиставленні їх природним відносинам.

Складність дослідження соціальних відносин полягає у тому, що вони не є статичними, тобто закостенілими формами соціальної взаємодії і завжди взаємопов'язані з іншими видами відносин, інтегрують їх, перетинаються з ними і проявляються через них. Для того, щоб виокремити соціальні відносини у їх вузькому розумінні із системи суспільних відносин, необхідно перш за все установити, з приводу чого вони складаються. Відомо, що кожний вид суспільних відносин складається і реалізується між соціальними суб'єктами (індивідами і соціальними групами) з приводу того або іншого матеріального чи духовного об'єкта. Якщо відносини складаються з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, юридичних законів або правових нормативів — юридичні, моральних вчинків — моральні і т.д.

Таким чином, соціальні відносини у вузькому сенсі складаються з приводу власне самої соціальної взаємодії, що виникає між індивідами і соціальними групами, які обіймають різне положення у суспільстві, чим і визначається їх нерівний реальний доступ до влади, власності, інших життєво важливих благ. Все це говорить про те, що соціальні відносини органічно пов'язані з усіма іншими видами суспільних відносин, із формами і способами соціальної діяльності людей, їх соціальних спільностей і груп, а також із їх соціальними інтересами і потребами.

В принципі взаємодія індивідів і соціальних груп у суспільстві приводить до встановлення соціальних відносин, під якими у сучасному вигляді розуміються відносно стійкі зв'язки між людьми і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів соціальної діяльності, що розрізняються за соціальними статусами і ролями у суспільних структурах.

Інакше кажучи, соціальні відносини — це система унормованих взаємодій між двома (і більше) партнерами на основі визначеної платформи (тобто інтересу). За цим поняттям завжди приховується якась ціль (або цілі), що хочуть досягти люди, які об'єдналися. Наприклад, соціальні інститути примусу (суд, в'язниця) створюються в суспільстві для підтримки суспільного порядку, покарання тих, хто не бажає підкорятися моральним і правовим нормам або зазіхає на суспільні цінності (духовні чи матеріальні). У такому трактуванні поняття "соціальні відносини " використовується для позначення сталих соціальних систем, обмежених визначеними нормами спілкування, усередині яких установлені стійкі обов'язки індивідів, що складають дану соціальну систему (соціальну групу, інститут, суспільство загалом).

Соціальні відносини за своїми видами можуть бути короткочасними і тривалими, в останньому випадку вони ґрунтуються на повторюваності поведінки, що відповідає змісту відносин. Ця обставина може також виступати як основа соціальної діагностики існування визначеного роду соціальних відносин.

Соціальні відносини можуть змінюватися також у зв'язку із зміною цінностей партнерів, їх установок на характер відносин, або розпадатися через невиконання однією із сторін прийнятих норм взаємодії. Звідси — складність вивчення соціальних відносин усередині соціальних груп, спільнот, а також між суспільствами.

Однак, вивчаючи соціальні відносини, не можна орієнтуватися тільки на ту поведінку, норми якої були прийняті при укладанні союзу. Люди — не технічні системи, а тому стабільність їх поведінки завжди відносна. Останнє пов'язано із їхніми віковими особливостями, із зміною ціннісних орієнтацій, і навіть з конкретною соціальною ситуацією, у якій вони опинилися. Це значить, що в процесі будь-яких соціальних відносин можуть виникати нові, не характерні типи поведінки, що не завжди свідчать про розпад інституціональних зв'язків.

В практичній людській життєдіяльності, що здійснюється лише за допомогою соціальних дій, взаємодій і відносин, — сутність усього суспільного життя, його різновидів, меж, границь і можливостей. Тому розглянуті нами найважливіші соціологічні категорії: "соціальні дії", "соціальні взаємодії" і "соціальні відносини" дозволяють глибше розуміти сенс соціального життя і соціальної діяльності індивідів, соціальних груп і суспільства в цілому, а також відслідковувати динаміку функціонування і розвитку суспільних систем.

Запитання до самоперевірки:

Визначити сутність соціологічної категорії „соціальна дія”.

Дати класифікацію соціальних дій за Я. Щепаньським.

Охарактеризувати типологію соціальних дій за А. Левко.

Визначити сутність категорії „соціальна взаємодія”.

Визначити і охарактеризувати теорії соціальної взаємодії.

Дати характеристику класифікації основних форм взаємодії за П. Сорокіним.

Охарактеризувати умови, що спонукають людей шукати інших людей і вступати з ними у взаємодію.

Визначити сутність категорії „соціальні відносини”.

У зв’язку з чим можуть змінюватися соціальні відносини.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 3 /10/

Соціологія управління

Мета:

Ознайомити зі змістом і сутністю соціології управління як науки, показати взаємозв’язок соціології управління з іншими спеціальними соціологічними теоріями

План заняття:

1. Соціологія управління як наука: предмет, об’єкт, сутність та зміст.

2. Генеза та еволюція соціології управління.

3. Технологічні засади соціології управління.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.
2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.
3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 272-291, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на тему:

1. Соціологія управління як спеціальна соціологічна теорія.

2. Зв’язок соціології управління з іншими соціологічними теоріями.

3. Управління як соціальне явище.

4. Механізм здійснення процесу соціального управління.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- розкривати сутність і зміст соціології управління як науки;

- визначати предмет та об'єкт соціології управління;

ВМІТИ:

- показувати взаємозв'язок соціології управління з іншими спеціальними соціологічними теоріями;

- відтворити етапи становлення та шляхи розвитку соціології управління;

- характеризувати технологію та механізм здійснення процесу управління соціальними угрупованнями.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА №3 (10)

Тема. СОЦІОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ

1. Соціологія управління як наука: предмет, об'єкт, сутність та зміст

Соціологія управління — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності, засоби, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини й процеси, що відбуваються в суспільстві та його підсистемах з метою впорядкування, підтримки, збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни, переведення до іншого стану. Соціологія управління досліджує також природу управлінських відносин, з'ясовує соціальні цілі управління з погляду соціальних критеріїв, відповідності їх інтересам тих, ким управляють, аналізує соціальні наслідки управлінських рішень і дій.

Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи (групи, угруповання, організації, об'єднання, спільноти, суспільство в цілому), їх підсистеми та ланки, що створюються в суспільстві для досягнення певної мети та розв'язання певних завдань.

Предметом цієї соціологічної теорії виступають управлінські відносини, управлінські процеси і властивості суб'єктів управління різних рівнів управлінської ієрархії, а також закономірності, особливості, умови, форми, функції та методи їх управлінської діяльності.

Серед фундаментальних категорій соціології управління виокремлюють "соціальне управління " та "управління соціальними процесами”.

Соціальне управління — один з основних типів управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем.

Соціологія управління досліджує не лише зміст і функції, а й механізми і технології соціального управління (управління конкретними соціальними процесами) з метою виявлення можливостей його вдосконалення та оптимізації відповідно тих цілей і завдань, що виробляються в суспільстві (та його підсистемах) як щодо ближчих, так і більш далеких перспектив його розвитку.

Виходячи з потреб суспільства соціальне управління визначає, по-перше, шляхи розвитку суспільства у заданому напрямку, тобто виробляє цілі. По-друге, соціальне управління здійснює теоретичне і практичне забезпечення способів досягнення очікуваного результату, організацію і координацію діяльності людей, її узгодження за допомогою відповідних дій. Для збереження своєї цілісності суспільство створює необхідні для цього механізми. Першим таким механізмом стала держава з властивими їй атрибутами влади. У суспільстві регулююча підсистема — це суб'єкт управління, а регульована підсистема — об'єкт управління. Тому управління тут набирає вигляду впливу суб'єкта управління на об'єкт управління заради досягнення певної мети.

Головним завданням соціального управління є досягнення відповідності суб'єктивної діяльності людей вимогам об'єктивних законів суспільного розвитку, забезпечення збалансованого функціонування та розвитку соціального організму.

Управління як специфічний засіб організації має ряд характерних особливостей. По-перше, управління повністю залежить від системи, що зумовлює не тільки його природу, а й цілеспрямованість. Друга особливість полягає в тому, що керівний вплив має, як правило, значну енергію (один телефонний дзвінок може привести в дію величезні потоки ресурсів, інформації, енергії, тисячі людей забезпечують виконання розпорядження чи наказу міністра та ін.). Третя особливість полягає в тому, що центр управління може перебувати далеко від керованого об'єкта, тобто джерело керівного впливу перебуває поза межами об'єкта управління.

Тому в управлінні слід брати до уваги всю сукупність факторів, різні аспекти, спиратися на комплексний підхід. У цьому зв'язку можна говорити про різні теорії, наприклад про теорію управління виробництвом, теорію державного управління і т. ін. Водночас усі ці теорії слід розглядати як соціальні, бо всі вони стосуються управління суспільством, управління людьми.

2. Ґенеза та еволюція соціології управління

У своєму розвитку соціологічна теорія управління пройшла декілька етапів:

1) Класичний, або раціоналістичний, напрямок, найтиповішими для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна, або класична школа управління А. Файоля; теорія ідеальної бюрократії М. Вебера;

2) Соціально-психологічний, або гуманістичний, напрямок, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія стилів управління К. Левіна та інш.;

3) Системний, або методичний, напрямок, який об'єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп'ютерних технологій і програмного моделювання.

Подальший розвиток соціологічної теорії управління у 80-х роках XX ст. логічно привів до усвідомлення великого значення "організаційної культури" як важливої характеристики, що інтегрує в собі усі особливості підприємства (організації) — і системні, і поведінкові, і соціокультурні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управлінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.

Сьогодні, у XXI ст., цей напрям соціологічної науки з управління набув подальшого розвитку. У зв'язку з цим простежуються такі тенденції в розвитку соціології наукового управління:

інтернаціоналізація соціологічного управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економіці;

дедалі більше відчувається повернення соціологічної теорії управління до "здорового глузду". Адже систематизований "здоровий глузд", що ґрунтується на висновках соціології, психології, науки про організаційні зміни, має не тільки практичний, а й світоглядний характер (як певна система цінностей), даючи змогу як індивідам, так і соціальним спільнотам краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Останнє особливо важливе для українського суспільства, оскільки в умовах його реформування проблема полягає не в тому, як робити, а в тому, що робити.

3. Технологічні засади соціології управління

Соціологічна теорія управління виявляє певні закономірності, що визначають важливі складові компоненти самого процесу управління. їх можна поділити на дві групи. Перша група — це закономірності функціонування і розвитку суб'єкта соціального управління, а друга — суттєві зв'язки між суб'єктом та об'єктом соціального управління. До проблем першої групи належать взаємовплив особистих інтересів суб'єктів соціального управління; інтереси різних управлінських груп; соціальна відповідальність суб'єктів управління. До проблем другої групи належать відповідність інтересів суб'єкта соціального управління інтересам об'єкта соціального управління; цілісність впливу суб'єкта на об'єкт; рівні розвитку об'єкта та суб'єкта соціального управління; відповідальність носіїв і виразників інтересів об'єкта соціального управління тощо.

Структура об'єкта управління, його соціальна природа визначають побудову суб'єкта управління та структуру управлінських відносин, що виникають при цьому. Суб'єктами управлінських відносин стають усі співучасники управління незалежно від їхнього місця в структурі соціальної керуючої системи. Основними видами управлінських відносин є відносини централізму й самостійності, субординації і координації, керівництва і підлеглості, відповідальності, конкурентності, змагальності тощо. Окремі види управлінських відносин органічно пов'язані між собою і лише в сукупності забезпечують функціонування й розвиток соціального управління.

Управлінські відносини — це особливий тип соціальних відносин, які не можна звести до базисних або надбудовних чи техніко-економічних відносин. У них містяться елементи і того, і другого, і третього. Бути зайнятим у сфері управління ще не означає бути керуючим, бо є суто управлінська діяльність, виконавча діяльність і діяльність фахівців технічного та допоміжного управлінського персоналу. В цьому контексті управління може розглядатися як компонент будь-якої діяльності, суто управлінська діяльність або діяльність у сфері управління. Усі три аспекти розгляду управління взаємопов'язані, але нас цікавлять два останніх.

Складовими соціального управління як системи є такі підсистеми: інформаційна; проектно-програмна; прогностична; планувальна; системно-організаційна підсистема опрацювання управлінських рішень; підсистема коригування і наступного відтворення управлінського циклу. Цей алгоритм пристосований до будь-якого рівня, виду чи типу соціального управління. Для того щоб управляти (керувати), треба мати інформацію про призначення, функції, стан можливостей соціальної системи. Маючи таку інформацію, керівна підсистема проектує, прогнозує, програмує, чітко планує її функціонування на конкретний проміжок часу з урахуванням реальних умов і можливостей.

Щоб соціальна система функціонувала в заданій програмі, її ланкам має постійно подаватися команда (управлінські сигнали: рішення, накази, розпорядження). Щоб під час виконання команд запобігти різним відхиленням, потрібен постійний контроль за виконанням. В управлінському значенні контроль — це професійна послуга, яку керівник повинен надавати своїм підлеглим. Це порівняння того, що є, з тим, що має бути. Такий контроль є формою управлінської відповідальності, засобом запобігання втратам. Контроль і аналіз функціонування соціальної системи уможливлюють оперативно коригувати її діяльність, нагромаджувати інформацію для нового проектування, програмування, прогнозування тощо.

Ефективність функціонування суспільних систем значною мірою визначається наявністю надійного соціального прогнозу, тобто визначення можливих станів об'єкта соціального управління в майбутньому на основі тенденцій його розвитку в минулому і тепер. Такий прогноз характеризує найбільш імовірний стан соціального об'єкта у разі збереження існуючих тенденцій. Він може бути оперативним, коротко- та довготерміновим. У соціальному прогнозуванні використовуються переважно три методи: експертиза, екстраполяція, моделювання. Слід наголосити на комплексному значенні надійних, вірогідних соціальних прогнозів. Ці прогнози є основою прийняття управлінських рішень в усіх сферах суспільного життя.

Соціологічний аналіз сфери управління дає можливість виявити глибинні механізми управлінських і самоврядних процесів як суспільних явищ, виявити і обгрунтувати ефективність демократичних принципів і відносин між органами влади, управління та населенням країни, забезпечити використання соціальних резервів, соціального потенціалу, соціальних технологій, інноваційних засобів організації соціального управління. Володіння концептуальним та методичним апаратом соціологічної теорії управління стає сьогодні необхідним інструментом ефективної професійної діяльності фахівців — державних службовців, управлінців, керівників підприємств і установ, організаторів виробництва, а також менеджерів різних ієрархічних рівнів нових господарських, підприємницьких та комерційних структур.

Запитання до самоперевірки:

Розкрити сутність і зміст соціології управління як науки.

Що виступає об’єктом соціології управління.

Що є предметом соціології управління.

Розкрити зміст категорії „соціальне управління”.

Що є головним завданням соціального управління.

Назвати характерні особливості управління як специфічного засобу організації.

Назвати і охарактеризувати етапи розвитку соціологічної теорії управління.

Дати характеристику закономірностей, що визначають процес управління.

Назвати і дати характеристику складових соціального управління як системи.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 4 /12/

Соціологія громадської думки

Мета:

Сформувати знання про громадську думку, розкрити значення суб’єкт-об’єктних відносин як форми взаємозв’язку, показати, що лежить в основі формування громадської думки.

План заняття:

1. Соціологія громадської думки як наука: сутність, виникнення та розвиток

2. Поняття про об’єкт та суб’єкт громадської думки.

3. Функціонування громадської думки.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 244-257, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Виникнення та механізми функціонування громадської думки.

2. Ефективність функціонування громадської думки.

3. Процес зародження громадської думки

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- визначати сутність соціології громадської думки як галузі соціологічних знань, її місце в системі соціальних наук;

- об'єкт і предмет соціології громадської думки.

ВМІТИ:

- розкривати генезис та еволюцію розвитку соціології громадської думки; визначати;

- характеризувати сутність громадської думки як соціального явища;

- розкривати сутність об'єктно-суб'єктних відносин у теорії громадської думки;

- пояснювати місце і роль основних функцій громадської думки в соціальному житті суспільства;

- використовувати методику соціологічного аналізу для вивчення стану громадської думки.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 4(12)

Тема: СОЦІОЛОГІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

1. Соціологія громадської думки як наука: сутність, виникнення та розвиток

Соціологія громадської думки — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає, з одного боку, зміст проявів громадської думки та вплив її на функціонування суспільства, а з іншого — загальносуспільні й специфічні чинники, що визначають зміст суджень громадської думки і якість (повноту) виконання нею своїх соціальних функцій.

Об'єктом соціології громадської думки слід вважати носіїв (суб'єктів) цієї думки, в якості яких виступають люди — представники різних соціальних груп і спільнот, різних організацій та інституцій, які висловлюють свої думки (усно чи іншим способом) щодо тих чи інших актуальних суспільно значущих проблем.

Як і всі інші, дана спеціальна соціологічна теорія має свій аспект дослідження, що виявляється у її предметі. Тому предметом соціології громадської думки є її соціальні аспекти і характеристики: структура, закономірності, канали, а також механізми формування і функціонування громадської думки, ставлення великих соціальних груп, народів загалом до тих явищ, що становлять актуальний суспільний інтерес.

Громадська думка — історичне явище, властиве всім історичним етапам суспільного розвитку. Поняття, що позначає це явище, з'явилося ще у XII ст. в Англії, а згодом поширилося і в інших країнах. Загальноприйнятим поняття "громадська думка" стало наприкінці XVIII ст, а соціологічний його вимір почав активно розроблятися у XIX ст. З цього приводу варто згадати працю Г. Тарда "Громадська думка і натовп", у якій її автор доводив, що громадська думка породжується "публікою". Вже сама назва дослідження натякає на взаємозумовленість громадської думки і "натовпу".

Громадську думку з позицій соціології слід вважати особливим станом реальної свідомості мас, соціальних спільнот і груп, який виражає домінуюче ставлення, позицію стосовно актуальних суспільно значущих проблем, подій, процесів чи явищ, що зачіпають інтереси значної частини суспільства. Зауважимо, що категорія "громадська думка" відіграє головну роль серед інших понять і категорій цієї спеціальної соціології.

До її наукового апарату належать також такі поняття, як громадська свідомість, реальна свідомість мас, духовна сфера, духовне життя, духовна культура, соціальні норми, соціальне регулювання і контроль, соціальне напруження, канали вивчення громадської думки, референдум, масові опитування та ін.

Соціологічні дослідження громадської думки спираються на загально-соціологічні методи і використовують їх повною мірою. У той же час доцільно враховувати і такі методичні аспекти соціології громадської думки:

Зосередження на вивченні громадської думки щодо найактуальніших питань суспільного розвитку.

Орієнтація на практичну корисність досліджень громадської думки для соціального управління різними сферами життєдіяльності людей.

Надання переваги не нагромадженню інформації, а піднесенню соціальної активності мас.

Урахування всієї сукупності об'єктивних та суб'єктивних чинників, що впливають на громадську думку, не обмежуючись об'єктно-суб'єктними діями учасників інформаційного процесу.

Водночас слід зазначити, що саме останні чинники найбільше цікавлять соціологів. Адже соціологічний вимір суспільної думки в духовно-практичних аспектах дає підставу ставити й вирішувати питання про її об'єктно-суб'єктні характеристики (соціолого-структурний ракурс) та функціонування (структурно-функціональний ракурс) у сучасному суспільстві.

2. Поняття про об'єкт і суб'єкт громадської думки

Громадська думка головним чином має оціночний характер. Вона не може не містити в собі оцінки суб'єктом об'єкта, на який спрямована його увага. Соціологія громадської думки пов'язана з соціальною оцінкою, що являє собою вияв одного з видів ставлення суб'єкта до об'єкта. За ступенем раціональності соціальні оцінки диференціюються на основі фіксації рівня чітко усвідомленого ставлення суб'єкта до конкретного факту, події, явища, процесу.

Соціальна оцінка невідривна від певної колективної позиції, притаманної громадській думці, що виводить останню на відповідні людські потреби та інтереси, актуалізуючи роль суспільної думки в житті суспільства, його структурних підрозділів аж відповідно до окремої особи як вихідного елемента соціальної цілісності. Звідси висновок, що формування громадської думки детерміноване об'єктивними потребами і суб'єктивним фактором, які індивід усвідомлює у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, а також реалізує у своїй практичній діяльності.

Власне, йдеться про механізм людської життєдіяльності, який складається з об'єктивних факторів (середовище — потреби) і факторів суб'єктивних (усвідомлення і практичне задоволення об'єктивних потреб). Цей механізм має універсальний характер, властивий усім проявам людської життєдіяльності, включаючи громадську думку. Вона виникає, формується, поширюється і функціонує в структурі зазначеного механізму.

Те саме слід сказати про об'єкт та суб'єкт громадської думки. Об'єкт громадської думки — це частина навколишнього природного та соціального середовища, що зосереджується в певних людських потребах, які з об'єктивною необхідністю вимагають свого усвідомлення і діяльного задоволення. Першою ланкою на цьому шляху є інтереси людей, через які власне і відбувається процес усвідомлення потреб, — їх оцінка, мотивація щодо задоволення, спрямування до відповідної мети, після чого вже розпочинається дія з реалізації цієї мети на практиці. Суб'єкт громадської думки — суспільство в цілому, його підсистеми, окрема людина, що виявляють певне ставлення — у формі суджень або дії — до конкретної проблеми, яка викликає громадський інтерес.

Соціологія колективної і масової свідомості та поведінки розкриває відповідні рівні здійснення механізму громадської думки. Ідеться, зокрема, про масові реакції людей на критичні ситуації, що виникають об'єктивно і раптово, — стихійні лиха, революції, війни. Незнайома, нестандартна, "нештатна" ситуація, тобто порушення стереотипу викликає в масах людей недовіру, деморалізацію, розрив зв'язків, паніку, яка є колективним відходом від групових норм і цілей до частковостей. Роздрібненій масі, натовпу притаманні свої закономірності, а саме: а) усереднення особистості; б) свавілля натовпу у фанатичних проявах.

Тут починають діяти різноманітні чинники в усій розмаїтості їхніх взаємодетермінацій: економічних, соціальних, політичних, духовних, психологічних тощо. Соціологія покликана дати пояснення зазначеним явищам, які діалектично поєднують суспільні, групові та індивідуальні прояви (потреби — інтереси — цінності — мотиви тощо).

Що ж до визначення народних мас, то науковий, комплексно-системний підхід твердить, що народ — це та частина населення, яка є носієм добра, соціального прогресу, тобто творення, і складається з особистостей, наділених творчими здібностями, що реалізуються на практиці. Звідси і сумарний творчий потенціал народу, його здоровий глузд і духовність.

Юрба — це та частина населення, яка керується не творенням, а руйнуванням, не здоровим глуздом і духовністю, а інстинктом. Вона складається з індивідів, що втратили свою особистість. Причому одна й та сама людина може піднятися до висот народного творення або впасти у підлеглість юрби, натовпу. Звідси актуальність як виховання — сімейного, суспільного, так і самовиховання, самовдосконалення — постійного і самовідданого.

Це має прямий стосунок до проблеми об'єкта і суб'єкта громадської думки, покликаної сприяти утвердженню народних цінностей і протистояти інстинктам юрби. Важливим тут є питання функціонування громадської думки.

3. Функціонування громадської думки

Функція — це категорія, яка відображає процес існування й розвитку об'єкта, його роль і місце у цьому процесі, значення для інших об'єктів соціальної реальної дійсності. Тобто від того, як функціонує об'єкт, залежить його доцільність взагалі, "рейтинг" такої доцільності, адже про все треба судити за кінцевими результатами, наслідками існування об'єкта.

Функціонування громадської думки означає ефективність її існування, ступінь реалізації її характеристик — комплексно-системних, включаючи і соціологічний вимір, та об'єктно-суб'єктних зв'язків, про що йшлося вище.

Через ставлення суб'єкта до об'єкта громадська думка регламентує ті чи інші норми, стереотипи поведінки в різних ситуаціях, впливаючи на них.

Саме цей вплив і становить суть функцій громадської думки. На думку відомого українського соціолога В. Полторака, громадська думка виконує в суспільстві такі функції: І) директивну, 2) консультативну, 3) експресивну.

Директивна функція полягає в тому, що громадська думка сама ухвалює рішення, яке має суто імперативний характер, тобто обов'язковий до виконання. Ідеться про вибори, референдуми, збори колективів, на яких ухвалюються обов'язкові для всіх членів відповідних колективів рішення.

Консультативна функція громадської думки дістає вияв у консультаціях, порадах, рекомендаціях щодо вирішення певних проблем, які ставить життя. Успіх у розв'язанні таких проблем багато в чому залежить від урахування громадської думки.

Експресивна функція громадської думки, найширша за своїм застосуванням, зводиться до тієї позиції, яку займають суспільство, його структурні підрозділи, зокрема особа стосовно тієї чи іншої події, факту, явища тощо.

Зазначені функції громадської думки свідчать про її істотний вплив на поведінку людей, їх спільноти, інститути, колективи, суспільство в цілому. Не випадково в усьому світі постійно зростає увага до вивчення і використання громадської думки. Адже її функціонування багатоаспектне.

Сутність функціонування громадської думки — у наданні гласності безлічі індивідуальних думок: а) безпосередньо (через форми прямої демократії); б) опосередковано (через форми представницької демократії).Отже, ефективність функціонування громадської думки залежить від єдності факторів — об'єктивних (середовище—потреби) і суб'єктивних (усвідомлення і діяльне задоволення потреб). При цьому розрізняють три види вираження громадської думки: 1) стихійне; 2) з ініціативи суспільних структур; 3) через соціологічні дослідження.

Функціонування громадської думки відбувається, як правило, на двох рівнях: 1) на рівні слова (вербальної поведінки), коли маси зовнішньо сприймають інформацію, оцінки, але самі не залучаються до конкретних дій; 2) на рівні справи (реальної поведінки), коли суб'єкт діє відповідно до оцінки, яка є одним з аспектів усвідомлення об'єктивних потреб (ціннісні орієнтації у взаємозв'язку з інтересами, мотивами, цільовими установками).

Аналіз показує, що існує два шляхи цілеспрямованого впливу на функціонування громадської думки: 1) маніпулювання нею; 2) наукове її формування.

Маніпулювання — це нав'язування людям такого ставлення до актуальних проблем дійсності, яке відповідає інтересам суб'єкта зазначеного нав'язування.

Наукове формування громадської думки полягає у забезпеченні перетворення вербальної поведінки на реальну, індивідуальних думок на групові та масові.

Поряд з цим існують також внутрішні й зовнішні механізми функціонування громадської думки: внутрішні пов'язані з об'єктивними процесами такого функціонування, зовнішні — з фактами впливу суб'єкта на об'єкт. Внутрішні механізми пов'язані насамперед з процесом ідентифікації інтересів особи з інтересами інших людей, спільнот і суспільства загалом.

Власне, з цього й починається процес зародження громадської думки, тобто із вихідного елемента суспільства — особи, індивіда. Дейл Карнегі у книзі "Як здобувати друзів і впливати на людей" (К., 1990) пропонує дев'ять способів примусити людину, не образивши її, змінити свою позицію (думку): 1) починайте з похвали та щирого визнання чеснот людини; 2) вказуючи на її помилку, робіть це в непрямій формі; 3) перш ніж когось критикувати, визнайте свої власні помилки; 4) не віддавайте наказів; 5) надавайте людині можливість зберігати своє обличчя; 6) хваліть людину за кожен, навіть найменший успіх, при цьому будьте щирі й не скупіться на похвалу; 7) створіть людині добру репутацію, і вона намагатиметься відповідати їй; 8) застосовуйте заохочення, дайте людині зрозуміти, що її вади легко виправити, а справа, якою ви хочете її захопити, досить приємна і не становить особливих труднощів; 9) спонукайте людей із задоволенням робити те, що вам потрібно.

Наведені правила впливу на думку індивіда сприяють єдності особистості з інтересами соціальної групи і суспільства в цілому. Суспільство при цьому має створити належні умови для підвищення ролі громадської думки у практиці соціального управління. Соціологічні дослідження свідчать, що такими умовами, які сприятимуть зростанню значення громадської думки в Україні, слід вважати:

регулярне виявлення громадської думки державними органами,
громадськими організаціями, науковими центрами;

вільне виявлення всіма громадянами в найрізноманітніших формах (референдуми, вибори органів влади, збори, маніфестації, звернення в органи державної влади та масової інформації, відповіді на вибіркові опитування, обстеження, зондаж та ін.) своїх думок, оцінок та позицій з різних питань громадського життя, ставлення до подій і фактів соціальної дійсності;

постійне використання громадської думки органами державного управління і громадськими організаціями на базі юридичних (нормативних) актів і системи законодавчих гарантій, які забезпечують її включення в систему соціального управління;

формування політичної і правової інформованості громадян, підвищення їхньої культури в цьому відношенні;

систематичне і широке інформування населення про результати вивчення громадської думки, зауваження і вимоги, адресовані відповідним органам державного і громадського управління та посадовим особам;

матеріальна і моральна підтримка державними органами влади і управління інститутів та інших установ з вивчення громадської думки.

Соціологія громадської думки включає такі напрями дослідження: 1) розкриття соціальної сутності громадської думки у соціологічному вимірі; 2) аналіз діалектики взаємодії об'єкта і суб'єкта громадської думки; 3) відображення механізму її соціального функціонування та подальшого розвитку.

Запитання до самоперевірки:

Визначити сутність соціології громадської думки як галузі соціологічних знань.

Що являється предметом соціології громадської думки.

Проаналізуйте методологічні аспекти соціології громадської думки.

Що є об’єктом та суб’єктом соціології громадської думки.

Проаналізувати співвідношення понять „народ” та „юрба”.

Що означає функціонування громадської думки.

Назвати і охарактеризувати функції громадської думки.

Назвати шляхи цілеспрямованого впливу на функціонування громадської думки.

Назвати способи впливу на свідомість людини, які, на думку Д. Карнегі, можуть спонукати змінити позицію (думку).

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 5 /13/

Соціологія масової комунікації

Мета:

Визначити зміст і сутність соціології масової комунікації як важливий елемент соціального життя

План заняття:

1. Соціологія масової комунікації як наука: об’єкт, предмет і місце в системі соціологічних знань.

2. Масова комунікація як соціальна система.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 258-271 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологія масової комунікації як складне соціальне явище.

2. Об’єкт і предмет соціології масової комунікації.

3. Роль і місце соціології масової комунікації в суспільстві.

4. Основні категорії і поняття соціології масової комунікації.

5. Методи дослідження масової комунікації.

6. Виникнення та розвиток соціології масової комунікації.

7. Масова комунікація як соціальна система.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- зміст і сутність соціології масової комунікації;

- об'єкт і предмет дослідження цієї спеціальної соціологічної теорії;

- функції, основні поняття і категорії соціології масової комунікації.

ВМІТИ:

- визначати соціологію масової комунікації як науку;

- розкривати зміст основних категорій і понять соціології масової комунікації;

- характеризувати масову комунікацію як соціальну систему.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 5

Тема: СОЦІОЛОГІЯ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1. Соціологія масової комунікації як наука: об'єкт, предмет і місце в системі

соціологічних знань

Соціологія — одна з багатьох наук, що займаються дослідженням масової комунікації. Остання є об'єктом вивчення як технічних, так і соціально-гуманітарних наукових дисциплін, таких, зокрема, як психологія і психолінгвістика, лінгвістика і соціолінгвістика, культурологія і журналістика, кібернетика й інформатика тощо. Як невід'ємна складова соціальної реальності, як важливий елемент соціального життя масова комунікація виступає об'єктом дослідження соціологічної науки. У сучасній навчальній літературі домінує уявлення про об'єкт соціологи масової комунікації ш про сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Зазначимо, що об 'єктом соціології масової комунікації є насамперед особистості, соціальні групи і спільноти, регіони і суспільство загалом, задіяні у масовій комунікації, а також відповідні соціальні організації та соціальні інститути. Характерно, що уявлення про об'єкт соціології масової комунікації потерпають змін і уточнень, що пов'язано з розвитком масової комунікації як соціального явища і становленням ще досить молодої галузі соціологічних знань, яка займається дослідженням цього явища.

Отже, у найбільш узагальненому вигляді соціологія масової комунікації досліджує масову комунікацію як складне соціальне явище (соціальний феномен) та закономірності його функціонування у суспільстві, тенденції та прояви у взаємодії з іншими елементами суспільства.

Місце та роль соціології масової комунікації визначається низкою притаманних їй функцій: регулятивної, виховної, власне комунікативної (як засіб спілкування), соціально-організаційної, власне інформаційної (виробництво соціальної інформації), функції зворотного зв'язку (в управлінні соціальним життям), соціокультурної, освітньої та пізнавальної, соціалізаційної (збереження та поширення соціального досвіду), соціального захисту, соціального контролю, інформаційного обслуговування, соціальної взаємодії, управлінської та прогностичної функцій.

Предметом соціології масової комунікації доцільно вважати соціальні відносини, що виникають між учасниками масової комунікації та зумовлюються їхнім соціальним статусом і роллю в системі соціальної комунікації. Пропоноване тлумачення предмета дослідження розкривається системою категорій та понять, що утворюють категоріальний апарат соціології масової комунікації. До основних з них належать такі.

Комунікація (лат. — зв'язок, повідомлення) — це передавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв.

Масова комунікація — це соціокультурна взаємодія в масштабах суспільства через розповсюдження та обмін інформацією за допомогою технічно обладнаних мас-медіа (преси, радіо, телебачення, відеосистем, кіно). В соціології зазвичай розмежовують терміни "масова комунікація" та "масова інформація". Комунікація хоч і пов'язана з переданням інформації, але не обмежується лише цим.

Масова інформація — це стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно поширюється на велику, географічно розпорошену аудиторію.

Масова інформація є змістовним наповненням масової комунікації, а обмін такою інформацією надає сенсу і спрямованості цьому виду соціального спілкування. Звернемо увагу, що як масова комунікація, так і масова інформація близькі між собою завдяки засобам масової інформації, конституюються ними і не можуть існувати поза ними.

Засоби масової інформації — це соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечують збирання, обробку та масове поширення інформації.

Аудиторія масової комунікації (від лат. — місце для слухання) — це значна, чисельна, географічно розпорошена сукупність людей, яка характеризується близькістю їхніх інформаційних інтересів і потреб, що проявляються у виборі форм, способів і каналів масової комунікації для їхнього задоволення. У вітчизняній соціологічній літературі аудиторія масової комунікації зазвичай розуміється як суб'єкт сприйняття та споживання масової інформації.

Комунікатор — це суб'єкт діяльності щодо виробництва та поширення масової інформації. В умовах демократизації суспільства — це складна система, до якої входять підрозділи єдиного редакційного колективу, працівники редакції (студії) і різнобічні стосунки між усіма цими складовими.

Ефекти масової комунікації— це трансформації в оцінках та поведінці людей, що відбуваються під впливом масової комунікації.

2. Масова комунікація як соціальна система

Розгляд масової комунікації як соціальної системи відповідає структурно-функціональній традиції соціологічного аналізу, в рамках якого цей соціальний феномен досліджувався відомими американськими соціологами Р. Мертоном, П. Лазерфельдом і Г. Лассвеллом. В організації соціального життя суспільства, яке розуміється як система взаємозалежних систем та підсистем, система масової комунікації сприяє підтриманню більш-менш адекватної картини життя суспільства, соціального оточення людей. У механізмі "соціального зчеплення" взаємодіють дві основні складові: 1) потреби суспільства різного рівня — спільноти, групи, індивіда та 2) "відгук" на відповідні вимоги, реалізація потреб прямо чи опосередковано засобами масової комунікації.

Отже, структурно-функціональне бачення масової комунікації трактує її як підсистему, що самоуправляється та самокоригується, діючи в конкретних політичних та інституціональних умовах. Масова комунікація при цьому досліджується насамперед як один із засобів підтримки функціонування суспільства загалом, ніж як джерело, що сприяє соціальним змінам.

Соціальна система масової комунікації, складається з найважливіших елементів — рольових підсистем: 1) аудиторії, диференційованої за смаками, освітою, віком та ін.; 2) соціальних організацій, що створюють і розповсюджують зміст масової комунікації та досліджують аудиторію, а також рекламних агентств; 3) спонсорів і рекламодавців.

Крім цього, виділяється підсистема соціального контролю, до якої входять: сукупність законодавчих органів різного рівня; агентства з контролю за виконанням нормативних актів; самодіяльні асоціації, що сприяють контролю.

Щодо змісту масової комунікації для підтримки функціонування системи необхідно, щоб зміст комунікації відповідав таким умовам:

Матеріали масової комунікації повинні викликати зацікавленість аудиторії та сприяти переконанню в необхідності купівлі різнобічних товарів.
Матеріали мають подаватись у межах традицій, моральних норм і стандартів, що склалися, щоб позбавити виробників від небажаних санкцій щодо матеріалів з боку регулюючого компоненту системи.

Практика засвідчує, що орієнтація на найбільшу аудиторію частіше означає орієнтацію на масові, невимогливі смаки споживачів: спрощений гумор, мелодрам, демонстрація насильства та жорстокості. Сучасна система масової комунікації може бути представлена як взаємодія таких основних елементів.

Соціальні інститути масової комунікації (видавці), до яких належать преса, радіо, телебачення та нові сучасні канали масової комунікації, їм притаманні всі специфічні ознаки соціального інституту: сталість організаційних форм, орієнтованість на розв'язання таких важливих соціальних проблем, як створення адекватної картини життя суспільства, соціального оточення людей.
Соціальні організації масової комунікації (комутатор), які охоплюють редакції та видавництва центрального, регіонального та місцевого рівнів. Вони об'єднують на організаційно-управлінських засадах групи людей, які пов'язані з виробництвом та розповсюдженням змісту масової комунікації, координуючи та спрямовуючи їхні дії за допомогою певних засобів управління людьми, регулюючи у такий спосіб і сам процес масової комунікації.
Соціальні спільноти та групи масової комунікації, які об'єднують споживачів послуг масової комунікації (аудиторію), власників засобів масової комунікації (спонсорів, інвесторів), менеджерів, редакторів, кореспондентів, технічних працівників засобів масової комунікації.

Через взаємодію між структурними елементами система масової комунікації реалізує свої основні функції, які можна згрупувати за такими рівнями: 1) рівень соціуму та 2) рівень індивіда.

На рівні соціуму здійснюються наступні функції масової комунікації:

Інформаційна — інформація про події та умови життя в суспільстві і світі; інформаційне забезпечення інноваційних процесів.
Соціального зв'язку -— коментування та інтерпретація того, що відбувається; підтримка існуючих норм і владних відносин; соціалізація; координація різноспрямованої соціальної активності; формування громадської думки.
Забезпечення спадкоємності — подання зразків домінуючої культури; забезпечення "пізнавання" субкультур, нових культурних напрямів; підтримки спільності соціальних цінностей.
Рекреативна — повернення можливостей для відпочинку та розваг; зниження соціальної напруженості.
Мобілізації— організація компаній у зв'язку з актуальними цілями в політиці, економіці, соціальній сфері.

На індивідуальному рівні здійснюються такі функції масової комунікації:

Інформаційна — споживання інформації про події та умови життя безпосереднього оточення, суспільства, світу загалом; задоволення спільних інтересів і цікавості; навчання та самоосвіта; пошук порад, необхідної інформації для прийняття рішень.
Особистісної ідентифікації — підкріплення індивідуальних цінностей; отримання відомостей про моделі поведінки; ідентифікація з цінностями інших; досягнення розуміння самого себе.
Інтеграції та соціального спілкування — розуміння становища іншого, співпереживання; формування основи для діалогу, соціального спілкування; допомога в реалізації соціальних ролей; можливість спілкування із сім'єю, друзями, оточуючими.
Розваги — емоційна розрядка; заповнення вільного часу; ескапізм, втеча від проблем; отримання естетичної насолоди; сексуальне збудження.

Зазначимо, що випадки невідповідності між функціями суспільного та індивідуального рівнів можуть викликати так звану дисфункцію масової комунікації, що виявляється у викривленні форм прояву відповідних функцій: інформаційна функція перетворюється в дезінформацію, функція розваг — у функцію "контролю свідомості" і тому подібне.

Запитання до самоперевірки:

Визначити сутність соціології масової комунікації.
Що є об’єктом соціології масової комунікації.
Що є предметом дослідження соціології масової комунікації.
Назвати і охарактеризувати основні категорії соціології масової комунікації.
Охарактеризувати масову комунікацію як соціальну систему.
Яким умовам повинен відповідати зміст комунікації для підтримки функціонування системи.
Назвати і охарактеризувати основні елементи системи масової комунікації.
Дати характеристику функцій масової комунікації на рівні соціуму.
Невідповідність яких рівнів може викликати дисфункцію масової комунікації і в чому вона проявляється.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 6 /16/

Соціологія етносу

Мета:

Дослідити предмет та об’єкт соціології етносу, навчити використовувати методику соціологічного аналізу для характеристики соціально-етнічної ситуації в країні

План заняття:

1. Соціологія етносу як наука: об’єкт, предмет і методи.

2. Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот.

3. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

Домашнє завдання:

1. с. 226-243 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологія етносу як спеціальна соціологічна теорія.

2. Об’єкт та предмет соціології етносу.

3. Основні категорії та поняття соціології етносу.

4. Методологічні підходи соціології етносу..

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- предмет та об'єкт етносоціології;

- сутність основних категорій і понять соціології етносу та взаємозв'язок між ними;

- особливості соціологічних методів при дослідженні соціально-етнічних проблем;

ВМІТИ:

- визначати соціологію етносу як соціологічну теорію та її місце в системі сучасних соціологічних знань;

- розкривати сутність категорії "етнос" та її ролі в дослідженні соціально-етнічних спільнот;

- використовувати методику соціологічного аналізу для соціально-етнічної ситуації в суспільстві.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА №6 (16)

Тема: СОЦІОЛОГІЯ ЕТНОСУ

1. Соціологія етносу як наука: об'єкт, предмет і методи

У соціологічній науці національні проблеми знайшли своє відображення в соціології етносу, тобто вченні про національні суспільства. У сучасному розумінні соціологія етносу — це спеціальна соціологічна теорія, що досліджує походження, сутність і функції різних етносів (рід, плем'я, народність, нація) з метою виявлення закономірностей їх взаємодії та пізнання механізмів інтеграції в систему існуючих соціальних відносин.

Об'єктом соціології етносу виступають люди, що утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах, і виступають діючими суб'єктами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.

Предметом соціології етносу є сукупність соціально-національних відносин, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп, спільнот у процесі їх виникнення, життєдіяльності та розвитку. До предметної сфери соціології етносу відносять такі основні теми: вплив національних чинників на соціальну структуру та міграцію населення; використання і раціональний розподіл трудових ресурсів з урахуванням їх етнічної належності; соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин; міжетнічні конфлікти; національні особливості ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки, культурних інтересів та потреб у соціальних групах; етномовні процеси, у тому числі й білінгвізм.

Зауважимо, що соціологія етносу виступає своєрідною методологічною базою етноконфліктології. Тому серед типів зміни ситуацій, якими займається етноконфліктологія і які загострюють етнічні почуття людей, дуже багато тих проблем, що є саме предметом соціології етносу, наприклад:

відсутність стримуючих чинників зовнішнього середовища (послаблення політичної влади, зникнення зовнішньої загрози);

швидкі зміни в соціально-економічному становищі одних етнічних груп стосовно інших;

внутрішня боротьба за лідерство в межах однієї етнічної групи (посилення етнічних пристрастей);

існування етнічних спільнот за кордоном, які підтримують етнічну групу і втягують її у конфлікт та ін. Ці проблеми тісно пов'язані з етносоціологічними проблемами і не можуть бути відірвані від них.

Отже, соціологія етносу — це наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології, систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціональної сфери суспільного буття.

Як і кожна наука, соціологія етносу має свою систему наукових категорій і понять, за допомогою яких, власне, і розкривається зміст цієї наукової дисципліни. До основних понять цієї соціології належать: етнос, нація, народність, плем'я, народ, соціально-етнічні інтереси, цінності, відносини, процеси, взаємодія, конфлікти, національна свідомість, самоусвідомлення, етнічна ідентифікація, асиміляція та ін. Через сутність і взаємозв'язок саме цих категорій та понять розкривається сутність самої соціології етносу як науки.

Слід звернути увагу і на такі досить нові ключові поняття, що з'явились у західній соціології етносу і ще не набули достатньої "легітимності" у вітчизняній соціологічній літературі:

• "етніцизм " — соціальний рух етнічного відродження, який охоплює нечисленні й середні за кількісним складом етнічні групи, існуванню яких загрожують процеси асиміляції, акультурації і які займають у структурі суспільства чи домінуючої соціальної спільноти нерівноправну соціально-політичну позицію;

• „етнік” — етнічна одиниця принципово нового типу, яка виникає завдяки імміграційним процесам і утворює плюралістичні нації (Канада, США, Австралія). Останні містять у собі колективи етніків, або людей, що перебувають в межах певного типу етнічності;

• "етноклас" — сегмент національного утворення плюралістичного типу, що має імміграційне походження з яскраво вираженими класовими відмінностями.

2. Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот

Соціологія етносу як наука, що виникла зовсім недавно, ще не має своєї завершеної, тобто ґрунтовної методології. Це стосується також визначення сутності таких базових понять, як "етнос" та "нація ", що вимагає розглянути їх сутність та взаємозв'язок більш детально.

Аналіз свідчить, що методологічні підходи, в основі яких лежить пошук змісту дефініції "нація " через структуру свідомості, умовно можна поділити на психологічні, культурно-символічні, духовно-соціальні та ідеально-статичні аспекти. їх загальною вадою є "екстремальність" оцінок, заперечення або ігнорування об'єктивних ознак нації, абсолютизація ідеальної сфери етнічного тощо.

Проте, як свідчать сучасні тенденції розвитку соціально-філософських уявлень про націю, останнім часом робляться наполегливі спроби подолати крайні погляди на націю, які ґрунтуються або на її об'єктивних ознаках, або на пошуках національної ідентичності в структурі свідомості. Синтезувати ці значною мірою полярні позиції пропонують зарубіжні дослідники Дж. Ротшильд, К. Вільямс, А. Гіданс та інші, які спираються, як зазначає І. Берлін, на творчу спадщину Н. Макіавеллі, Д. Віко, О. Конта, котрі вважали, що консолідуючими елементами суспільства виступають спільність предків, мови, звичаїв, а також традицій, пам'яті та ін.

Р. Гайнутдінов, зокрема, під поняттям "нація " (етнос) розуміє історичну спільність, що виникає і розвивається на певній території в процесі соціально-культурної адаптації та характеризується інформаційними генетичними зв'язками і відзначається загальними, відносно стабільними особливостями мови, культури, психіки, а також свідомістю своєї єдності і відмінностей від інших.

Таким чином, як свідчить аналіз, існують два найпоширеніших загальнометодологічних підходи щодо понять "нація" та "етнос".

Перший з них ґрунтується на виокремленні об'єктивних ознак нації (етносу), другий являє собою спробу знайти підстави національної (етнічної) ідентифікації у структурі свідомості та самосвідомості. Але загальною світовою тенденцією у визначенні понять "нація" і "етнос" є інтеграція (синтез) зазначених підходів.

Чим же відрізняються поняття "нація " та "етнос"? У руслі марксистської теорії етносу лежить типологізація етнічних спільнот (плем'я, народність, нація) відповідно до поділу складної історичної реальності на соціально-економічні формації. При цьому нація "з'являється" на етапі виникнення капіталізму і являє собою вищу форму розвитку етносу. Таким чином, етнос постає як певна соціокультурна система, що складається, за визначенням академіка Ю. Бромлея, з "етносоціального організму", якщо розглядати етнос у широкому розумінні слова, або "етнікосу" — у вузькому. В той же час абсолютизація самодостатності етносу — інший погляд, що поділяє соціально-економічний та історико-культурний аспекти в процесі розвитку людства. Поняття "етнос" наповнюється у західних, зокрема американських дослідників, тим змістом, який відповідає етнокультурним реаліям сучасного індустріального суспільства. В їхньому розумінні етнічність виступає як те спільне в групах, що характеризується не стільки мовою, кольором шкіри або релігією, скільки спільністю історії та згуртованістю навколо загальних символів. Нерідко це групи меншин у контексті більш широких соціальних спільнот.

Отже, етнос може бути визначений як усталена сукупність людей, що історично склалася на певній території, має спільні риси (в тому числі й расові), стійкі особливості культури (включаючи мову) і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших соціальних спільнот (самоусвідомлення).

Перші соціально-етнічні спільноти виникають у формі племені, в основі єдності якого лежать родові стосунки, окремість території, мови, культури. Об'єднання в складі племені відбувалось на основі близької мови, культури, спільної території і давало право індивідам на спільну власність, на частку в спільному продукті праці та на участь у громадському житті.

Поступово на зміну родинним відносинам як основи етнічної спільноти приходять соціально-етнічні. Витіснення родових відносин товарними призвело до розпаду племен та їх об'єднання в народність. Народність — це форма мовної, територіальної, економічної та культурної спільноти людей, що утворюється в результаті виникнення приватної власності і має у своїй структурі соціально нерівні групи (заможних і незаможних).

Нація приходить на зміну народності і історично виникає на основі спільності умов життя (в тому числі й економічних), території, мови, певних рис психології (свідомість, інтереси, національний менталітет та інше) і національного складу характеру, що виявляється в особливостях, своєрідності культури та побуту. При цьому національна єдність не означає відсутності соціальної різниці між групами в межах нації.

Народ — це соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях та розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.

Як бачимо, поняття "етнос " є базовим для етносоціології. Воно об'єднує в собі поняття, які відображають практично всі форми етнічно-соціальних спільнот, дають можливість досліджувати широкий спектр процесів їх виникнення та розвитку, а також вивчати їх як суб'єкти етнічно-соціальних відносин. Етноси проходять складний і суперечливий процес етногенезу — виникнення, становлення, піднесення, занепаду народів. Цей процес справляє великий вплив на їхнє соціальне життя та розвиток. Більшість з існуючих нині народів склалися в результаті тривалої еволюції, змішування, міграції та взаємодії, зберігаючи при цьому свою соціальну структуру, спосіб економічного життя, традиції, культуру, мораль тощо. У багатьох народів існує значна внутрішня диференціація, в тому числі і за етнічною ознакою. Водночас існують і такі мегаетнічні спільноти, як, наприклад, слов'яни.

3. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні українці, 22,1% (11,4 млн.) — росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей (за переписом 1989 р.) — євреї (486 тис), білоруси (440 тис), молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210 тис), угорці (136 тис), румуни (135 тис) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48 тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи (32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. — у традиційному зарубіжжі [30, с. 128—129].

Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу національно-культурному відродженню українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Для вирішення проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації. Серед них визначаються наступні тенденції:

Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років — лише 72,7%.
Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн. у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.
Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).
Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.
Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і незалежної держави.
Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході — радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.

Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, важливого пріоритету в державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.

Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність прав та обов'язків соціально-етнічних суб'єктів міжнаціональних відносин; визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і гнучка національна політика держави та інші.

Запитання до самоперевірки:

Визначити соціологію етносу як соціологічну теорію.
Розкрити предмет та об’єкт етносоціології.
Назвати зміни ситуацій, які загострюють етнічні почуття людей.
Дати характеристику поняттям: „етніцизм”, „етнік” та „етноклас”.
Дати порівняльну характеристику поняттям „нація” і „етнос”.
До яких країн відноситься Україна за етнічним складом населення.
Дати аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації.
У чому полягає складність соціального управління процесом консолідації української нації.
Що має стати орієнтиром у досягненні цієї мети.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 7 /17/

Соціологія культури

Мета:

Ознайомити студентів зі змістом і сутністю соціології культури як галузевої соціологічної теорії, навчити пояснювати зміст культури як соціального явища

План заняття:

1. Соціологія культури як наука: предмет, об’єкт та основні напрями досліджень.

2. Поняття і функції культури як соціального явища.

3. Характерні риси елементів, форм та видів культури.

4. Сутність і зміст культурної динаміки.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002

3. В.М. Піча. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

4. Соціологія. Конспект лекцій. За загальною редакцією А.Д. Забари. – К., 1996.

5. Социология. Учебное пособие / Под обшей редакцией проф. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача. – Харьков, 1997.

Домашнє завдання:

1. с. 347-372 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологія культури – специфічна галузь соціологічного знання.

2. Предмет та об’єкт соціології культури.

3. Сутність культури на сучасному етапі.

4. Сутність і зміст культурної динаміки.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- сутність соціології культури, а також розкривати;

- об'єкт і предмет цієї галузевої соціологічної теорії;

- зміст культури як соціального явища;

- основні функції соціології культури.

ВМІТИ:

- характеризувати основні елементи культури як соціальної системи;

- виявляти основні форми, види та типи культури в сучасному суспільстві;

- пояснювати динаміку культури та визначати сутність основних положень концепції соціокультурної динаміки.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 7 (17)

Тема: СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

1. Соціологія культури як наука: предмет, об'єкт, та основі напрями досліджень

Соціологія культури — це галузь соціологічного знання, що вивчає закономірності функціонування та розвитку культури як суспільного явища, а також форми виявлення цих закономірностей у людській діяльності, пов'язаної із створенням, засвоєнням, збереженням і розповсюдженням ідей, уявлень, культурних норм, цінностей і зразків поведінки, які регулюють взаємовідносини у суспільстві, а також між суспільством і природою.

Загалом у соціології культури ще недостатньо всебічно і повно вирішені питання предметної сфери цієї галузевої соціологічної теорії. Більшість учених схиляються до думки, що предметом соціологічного дослідження культури може виступати, по-перше, уся система культури як єдине ціле чи будь-який із її видів, взятий у взаємодії з іншими соціальними системами; по-друге, кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, взятий у співвідношенні з іншими системами суспільства. Інакше кажучи, предметом соціології культури є соціальні аспекти функціонування культури у суспільстві.

Об 'єктом соціології культури, як правило, є діяльність людей (суспільства загалом, різноманітних соціальних груп і особистостей), що пов'язана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей як матеріальних, так і духовних.

2. Поняття і функції культури як соціального явища

Термін "культура" на сучасному етапі розумітися і як сукупність цінностей (духовних і матеріальних), і як жива людська діяльність щодо їх створення, поширення і збереження. Водночас вона являє собою всю сукупність небіологічних (тобто придбаних), а також неприродних аспектів життя людей, що є основною рисою, яка відрізняє їх від тварин.

Необхідно також підкреслити, що, узагальнивши близько 150 дефініцій культури, американські антропологи А. Кребер і К. Клакхон виокремили три основні характеристики, на які звернули увагу більшість дослідників:

культура — це те, що відрізняє людину від тварин, те, що властиво тільки людському суспільству;
культура — це те, що не передається біологічно, а досягається навчанням; культура не детермінована особливостями людини як виду, а створена власне нею; культура протилежна природі;
культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтва, виробів, інструментів тощо), що пов'язані з ідеями.

В сучасному суспільствознавстві вирізняють кілька наукових підходів щодо розгляду сутності та змісту культури:

із семіотичної точки зору (семіотика — наука про знаки) культура може бути визначена як небіологічна знакова система, за допомогою якої передається соціальний досвід.
із соціологічної точки зору культура є соціальним інститутом, що забезпечує системність і сталість суспільства;
із аксіологічної точки зору (аксіологія — наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, який являє собою ієрархію змістів та ідеалів, що поділяються всіма членами певного співтовариства;
із діяльнісної точки зору культура визначається як сукупність "технологій", які виробляються і використовуються людиною для досягнення певних цілей. Такі технології додають діяльності людини особливої спрямованості, а також цілісності.

Воднораз існує й інша класифікація підходів щодо визначення змісту культури:

З позицій символізму (Т. Парсонс, К. Гирц), елементами культури насамперед є символи, що опосередковують людину зі світом (ідеї, вірування, ціннісні моделі тощо).
З позицій функціоналізму (Б. Малиновський, А. Раткліфф-Браун), кожний елемент культури виконує якусь функцію — задовольняє певні інодські потреби. Інакше кажучи, усі елементи культури розглядаються з погляду того, яке місце вони займають у цілісній культурній системі.
З позицій адаптивно-діяльнісного підходу (Е. Маркарян), культура являє собою спосіб діяльності, а також систему механізмів небіологічного характеру, що стимулюють, програмують і реалізують адаптивну і перетворювальну діяльність людей.

Виходячи із викладеного можна визначити основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

людинотворча, або гуманістична функція культури — полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;
гносеологічна, або пізнавальна функція культури — полягає у тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;
кумулятивна функція культури — спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дає змогу визначити культуру як особливий засіб передання соціальної інформації;
інформаційна функція культури — полягає у трансляції соціального досвіду, що серед іншого забезпечує зв'язок часів — минулого, теперішнього і майбутнього;
комунікативна функція культури — пов'язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також припускає трансляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;
нормативно-регулююча або управлінська функція культури — полягає у тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини у суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;
ціннісно-орієнтаційна функція культури — полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну "карту життєвих цінностей", у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8) інтегруюча функція культури — забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи значень, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

Усі перелічені функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.

3. Характерні риси елементів, форм та видів культури

До основних елементів культури як соціальної системи належать такі:

Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).
Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.
Звичаї — це усталені схеми (патерни) поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. їх можна охарактеризувати як культурні звички.
Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обґрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.
Традиції— це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.
Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.
Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як правило, колективний характер.
Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних, угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у студенти, отримання паспорта тощо).
Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).
Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. В багатьох суспільствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволяється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, кривдити слабого, знущатися над інвалідами. Взагалі, що саме вважати моральним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою формою уподобань є табу.
Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпеки, пов'язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. В сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.
Закони — це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються політичним авторитетом держави і вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичайне та формальне право. Звичайне право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичайного права поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення законів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим із яких є смертна кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль тощо.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як соціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тощо — кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літературу, політику, фізичну культуру, дозвілля тощо.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуальну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому жорстко встановлених та чітко фіксованих меж між загальною і професійною культурами немає. Актуальна культура завжди варіативна, однак її модель задається програмою загальної середньої освіти (загальноосвітні середні школи). Професійну культуру, у свою чергу, не можна ототожнювати тільки з рівне м кваліфікації. Вона вимагає усвідомлення світоглядних основ тієї або іншої професії, а також містить у собі професійну етику й естетику.

3а походженням (або генезою) виділяють такі форми культури, як народну культуру, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного "персоніфікованого" автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка створюється інтелігенцією, професіоналами, тобто у якій завжди можна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну аудиторію та доступна для всіх верств населення.

Народна культура — це твори мистецтва, у тому числі прикладного, які створюють непрофесійні автори: казки, билини, пісні, міфи, перекази тощо. Основний прояв народної культури — це фольклор, відмітною рисою якого є локалізованість, тобто поширеність на певній території, що не є обов'язковою ознакою для народної культури загалом.

Елітарна культура — це твори мистецтва, сприйняття яких вимагає високого рівня освіти; до неї належать академічна музика, література та образотворче мистецтво. Добутки елітарної культури створюються привілейованою частиною суспільства або за її замовленням. Як правило, за допомогою терміна "елітарна культура" позначають те, що незрозуміло для широкого кола людей і споживається тільки спокушеною частиною суспільства.

Масова культура — це явище, що виникло у XX ст. внаслідок розвитку засобів масової інформації, які мають величезну аудиторію. У результаті культурні тексти (у широкому сенсі — необов'язково мовні) стали доступними одночасно для дуже великого кола людей. Масова культура доступна для всіх верств, прошарків і соціальних груп. Вона може бути як національною, так і загальною. Термін "масова культура" часто-густо пов'язується з індустрією культури і вживається у зневажливому змісті.

Виокремлюють також такі види культури, як домінуюча культура, субкультура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поділяють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури. Субкультура — це культура, яка сформована у тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві. Уживання цього терміна припускає наявність культури, що охоплює достатньо широке коло людей. Наприклад, субкультурою можна вважати культуру будь-якої національності стосовно загальнолюдської культури, а також культуру молодіжних угруповань стосовно національної культури і т. ін. Контркультура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на противагу загальноприйнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контркультури завжди є її опозиційність в суспільстві.

Розрізняють в соціології також культуру духовну і культуру матеріальну.

Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техніка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (усе те, що зроблено руками людини). Принципово важливо, що артефакти не тільки є предметами, створеними людиною, а отже, протиставляються природним об'єктам. Вони також несуть на собі певне змістовне навантаження, можуть мати символічне значення, а також представляють певну цінність для членів суспільства. Інакше кажучи, вони концентрують навколо себе значення, зрозумілі всім носіям культури.

Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеологія, знання, цінності, звичаї тощо. Елементи, що входять до складу нематеріальної культури, не можна поторкати руками, але вони існують у нашій свідомості і постійно підтримуються у процесі соціальної взаємодії людей в суспільстві.

4. Сутність і зміст культурної динаміки

Зазначимо, що у соціологічній науці під культурною динамікою розуміється зміна характерних рис і ознак культури у просторі та часі. Культурну динаміку можна описати за допомогою наступних понять або категорій.

Інновація — це створення чи визнання нових елементів культури, особливо у тих випадках, коли вони спираються на щось уже відоме і прийняте цією культурою. Відкриття — це різновид інновації, тобто певний акт одержання якісно нових знань про світ, які описують те, що раніше не було відомо. Винахід, у свою чергу, теж є різновидом інновації та передбачає створення нової комбінації вже відомих фактів чи елементів.
Дифузія — це проникнення рис однієї культури в іншу або взаємний "обмін" культурними рисами. Дифузія завжди відбувається в умовах культурного контакту і, отже, завжди припускає наявність контакту. Однак культурний контакт, навпроти, не завжди припускає дифузію, оскільки може завершитися без яких-небудь наслідків.
Культурний лаг — це поняття, введене у науковий обіг У. Огборном для позначення нерівномірного розвитку культури, коли одні сфери (частини) культури розвиваються швидше, ніж інші. Зокрема, на думку У. Огборна, сфера нематеріальної (духовної) культури розвивається повільніше, ніж сфера матеріальної культури, а отже, перша, звичайно, начебто "запізнюється". Водночас П. Сорокін вважав, що швидше розвивається нематеріальна (духовна) культура, яка й перешкоджає досить швидкому розвитку духовної культури.
Культурна трансмісія — це процес трансляції (передавання) елементів культури від одного покоління до іншого. Саме завдяки культурній трансмісії культура є безупинним феноменом, заснованим на наступності. Природно, що у процесі такого передавання "захоплюються" і нові елементи, що є інноваціями. Крім того, культурна трансмісія припускає і деякі перекручування, що вносяться суб'єктивними особливостями тих людей, які передають та одержують будь-які нові культурні елементи.

Запитання до самоперевірки:

Визначити сутність соціології культури як науки.
Розкрити об’єкт і предмет соціології культури.
Назвати характеристики культури за А.Кребером і К.Клакхоном.
Дати класифікацію культури щодо сутності та змісту культури.
Визначити основні функції культури.
Охарактеризувати основні елементи культури як соціальної системи.
Дати характеристику форм та видів культури.
Що розуміється під культурною динамікою.
Дати характеристику культурної динаміки за допомогою понять і категорій.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 8 /18/

Соціологія освіти

Мета:

Продовжити залучення студентів до самостійної, творчої роботи, дослідити залежність освіти на процес соціалізації особистості та самореалізації людини

План заняття:

1. Соціологія освіти як наука: об’єкт, предмет і сутність її складових

2. Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Піча В.М. Соціологія. навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

3. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

4. Соціологія. Конспект лекцій. За загальною редакцією А.Д. Забари. – К., 1996.

5. Социология. Учебное пособие / Под обшей редакцией проф. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача. – Харьков, 1997.

Домашнє завдання:

1. с. 273 - 289 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологія освіти як галузь соціологічного знання.

2. Об’єкт і предмет соціології освіти

3. Функції соціології освіти.

4. Освіта як соціальний інститут.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- сутність соціології освіти як науки,

- об'єкт, предмет соціології освіти та її методи дослідження;

історію виникнення та розвитку соціології освіти;

ВМІТИ:

- розуміти взаємозв'язок соціології освіти з іншими галузями соціологічного знання;

- виявляти сутність освіти як соціального інституту, його структуру та функції;

- розкривати місце і роль соціології освіти у процесі реформування освіти в Україні.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 8 (18)

Тема: СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

1. Соціологія освіти як наука: об'єкт, предмет і сутність її складових

Соціологія освіти — галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності розвитку та функціонування освіти як соціального інституту та його взаємодії із суспільством.

Об 'єкт соціології освіти достатньо очевидний. Це сфера освіти, те соціальне середовище, яке утворюють люди, залучені до передачі знань, в якому відбувається процес навчання у формі різноманітних навчальних занять, у ситуаціях, що складаються у ході таких занять, з певною системою взаємин людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією.

Що стосується предмета соціології освіти, тобто тієї суттєвої риси, що являє собою основу дослідження, вказує на її специфічність, особливість, то можна навести кілька визначень. Кожне з них має свої нюанси, аспекти, наукові особливості, що може призвести до певних дискусій, але, на наш погляд, вони не мають принципового характеру. Найзагальніший вигляд має коротко сформульоване визначення соціології освіти, що наведено у Філософській енциклопедії: "Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, як форму і спосіб суспільного життя".

Основне завдання соціології освіти полягає в тому, щоб своєчасно виявити (на відповідному рівні) нагальні потреби або проблеми освітянського життя суспільства, які тільки зароджуються, і науково обґрунтувати рекомендації щодо їх вирішення. Ця поточно-прогностична функція соціології освіти тісно пов'язана з соціальним врядуванням, плануванням, прогнозуванням. Тут постає не стільки теоретичний інтерес, скільки потреба в обгрунтованих практичних рекомендаціях. Серед завдань соціології освіти, на наш погляд, можуть бути й такі:

вивчення соціальних функцій освіти (загальної, вищої, професійної) в умовах становлення освіти як національної і, зокрема, в умовах українського духовного відродження;

те саме, але в умовах розвитку ринкових відносин;

• те саме, тільки в умовах розвитку української державності, демократії. Реалізація завдань соціології освіти, як показує аналіз, здійснюється через її функції.

Теоретико-пізнавальна функція соціології освіти вивчає глибинні, суттєві риси освітянського життя, саму систему освіти як соціального інституту, її тенденції та закономірності.

Методологічна функція пов'язана з розробкою засобів пізнання суспільних процесів, які стосуються освіти.

Прогностична функція спрямована на передбачення наслідків відповідних освітніх концепцій, рішень, ідей, теорій, задумів.

Прикладна функція пов'язана з практикою освіти, використанням досягнень педагогіки, психології в освітянському житті суспільства, з розробкою критеріїв соціальної ефективності діяльності школи, технікумів, вузів, ліцеїв, академій тощо.

Гуманістична функція досліджує процеси гуманізації освіти, виділяє як пріоритетні ті напрями соціологічних досліджень, що пов'язані з гуманітарними проблемами освіти.

Інноваційна функція зобов'язує соціологію освіти крокувати попереду практики, постійно випереджати її, збагачувати новаціями, науковими ідеями. Інновації можуть бути радикальними (коли висувається якась "на-віжена" ідея), удосконалюючими (удосконалення того, що вже мало місце в практиці), комбінаторними (з кількох положень висувається нове) або ж сукупними.

Світоглядна функція відображає формування освітянської свідомості, поведінки особистості, її позиції, оцінки щодо певних освітніх концепцій.

Виходячи з предметної специфіки соціології освіти на часі є виділення як інтегруючої соціалізаційної функції, пов'язаної з соціологічним забезпеченням і супроводом процесу соціалізації.

2. Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності.

Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі — соціалізації індивіда.

Якщо деталізувати завдання, напрями діяльності системи освіти як соціального інституту, можна виділити три її найважливіші функції.

Перша з них — загальне й професійне навчання молоді, здійснення підготовки спеціалістів, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил суспільства.

Друга — відтворення і розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних спільнот в інші. Освіта в цьому аспекті є своєрідним "соціальним містком", тобто виступає важливим каналом соціальної мобільності. На таку функцію звертає увагу й П. Сорокін. Так, він називає інститути освіти і виховання засобами вертикальної соціальної циркуляції, а шкільну систему соціальним ліфтом, що рухається у різних напрямах серед різних верств населення залежно від типу суспільства.

Третя соціальна функція системи освіти— могутній вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Тим самим освіта посідає певне місце в системі культурних цінностей людини. Вона великою мірою визначає "якість людського матеріалу" в суспільстві. Загалом система освіти виконує надзвичайно важливу функцію передачі культури суспільства від одного покоління до наступного.

У Законі "Про освіту" виділено такі елементи освіти:

- дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

- загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

- позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

- професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

- вища освіта — забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

- післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

- аспірантура і докторантура — забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

- самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.

Багатогранність процесу розвитку людини описується в науковій літературі багатьма категоріями: формування, виховання, адаптація, соціалізація, самовиховання. Кожна з них акцентує увагу на тому чи іншому аспекті цього процесу, виконує певну пояснювальну функцію, що в цілому дає уявлення про його природу, суть, соціальні суперечності, спрямування.

Різноманітність механізмів соціального розвитку особи і конкретно входження індивіда в "соціум" через систему освіти, прилучення його до знань, людського досвіду, культури найповніше, на наш погляд, охоплює поняття "соціалізація".

Соціалізація - двосторонній процес взаємодії людини й суспільства. Його основним змістом є освіта, навчання, "передача-засвоєння" знань, соціо-історичного досвіду, культури, норм і зразків поведінки, людського способу буття.

Спеціалісти дедалі частіше звертаються до проблем безперервної освіти, центральною соціальною ідеєю якої є розвиток людини. Сама назва "безперервна" вносить плутанину в тлумачення безперервності. Якщо розуміти її буквально, тобто як процес, що не має перерв, розривів, то освіта інтерпретується як процес поетапний, тобто освіта "через усе життя". Саме за такої інтерпретації починає діяти в нашій країні багатоступінчаста форма навчання, яка, з урахуванням Закону України "Про освіту", передбачає підготовку фахівців усіх рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр широкого профілю, спеціаліст з вузькою спеціалізацією, магістр).

Характерною рисою соціології освіти в сучасній Україні є ідея національної школи. Ця оригінальна концепція зумовлена історією України, тією реальністю, яка нині набуває чітких обрисів і характеризується творенням незалежної, суверенної, соборної України, що випливає з обставин української національної духовності.

Моделювання нової системи освіти має багато проблем, але звернімо увагу на кілька кардинальних, основних. Насамперед слід наголосити, що гарантом, головним фактором національної школи має бути національна держава, основним пріоритетом повинен стати закон, справедливий щодо особи, всіх національностей.

Другою передумовою, фундаментом національної школи є сім'я. У колишньому радянському суспільстві, при зовні начебто щирому піклуванні держави про сім'ю, жінку-матір, дітей відбулося нівелювання цього важливого підґрунтя розвитку особистості. Усуспільнення побуту (мається на увазі утворення широкої дитсадкової системи), надто яскрава афішизація дошкільних дитячих закладів і звільнення жінки-матері, жінки-господині від сімейних обов'язків для суспільного господарства, для громадської діяльності призвело фактично до відторгнення сім'ї від впливу на виховання і розвиток дитини. Роль сім'ї як головного механізму соціалізації було зведено нанівець.

Стрижнем національної освітянської моделі має стати школа рідної мови як обов'язковий фактор на всіх рівнях освіти. Перш за все це має бути українська школа, оскільки у країні функціонує Закон про мови, яким українську мову проголошено державною.

Проблема гуманізації освіти випливає з потреби духовного відродження, розвитку інтелектуального потенціалу народів України. Практика освітянського будівництва не обмежується гуманітаризацією навчального процесу. Ідея гуманізації інтерпретується як суттєвий аспект самого навчально-виховного процесу, особливо це стосується інженерно-технічної освіти. У Концептуальних засадах гуманітарної освіти в Україні (1996 р.) передбачено: урахування в змісті й обсязі державної освіти базових дисциплін та спецкурсів соціально-гуманітарного циклу для кожного рівня спеціалістів.

Соціологія ж має говорити переважно про гуманізацію освіти як соціального інституту, суспільного утворення, суспільного буття. Слід наголосити на реалізації стрижневого положення щодо справжньої свободи людини, що зафіксовано в Законі України "Про освіту". Метою освіти в ньому визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами.

В соціології освіти вирізняються такі суттєві тенденції розвитку нової освітянської системи як засобу розвитку людини":

- оскільки сьогодні відбувається перегляд оцінок місця й ролі людини у світі і суспільство усвідомлює, що людське життя — найвища цінність, система освіти має стати адаптованою до освітніх, соціокультурних і духовних потреб особи;

- необхідність комплексного забезпечення всіх ділянок системи без перервної освіти з урахуванням розмаїття здібностей, талантів, потреб кожної людини, суспільних потреб і вимог у зв'язку з прискоренням темпів науково-технічного і суспільно-економічного прогресу;

- значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем (національна школа, навчальні заклади стаціонарного, заочного, міського, сільського, спеціального типів), що відображають специфічні, національні, регіональні та інші інтереси населення, увага до неформальної освіти і самоосвіти;

- принципово нові відносини між освітою і суспільною діяльністю, оперативне і ефективне задоволення потреб українського суспільства;

- демократизація суспільного життя, побудова української державності, що впливає на механізм функціонування системи освіти, управління нею, на забезпечення свобод і прав людини;

- подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та світовий освітянський простір;

- зростання ролі та значення загальнолюдських цінностей як критеріїв результативності освітянської діяльності;

- дедалі більша потреба підвищення престижу педагогічної праці, її якості й моральності.

Ці тенденції відображають складний і важкий шлях реформування системи освіти в Україні відповідно до рівня розвитку національної і світової культури, вимог демократичних перетворень в українському суспільстві. Соціологія освіти покликана забезпечити науковий супровід, соціологічний моніторинг процесу реформування, забезпечити інститути соціального управління освітою вивіреною науковою інформацією про стан, тенденції і проблеми в освітянському середовищі.

Запитання до самоперевірки:

Визначити сутність соціології освіти як науки.
Розкрити об’єкт і предмет соціології освіти.
Визначити основне завдання соціології освіти.
Через які функції здійснюються завдання соціології освіти.
Дати характеристику освіти як інституту соціалізації та самореалізації людини.
Назвати основні елементи освіти згідно Закону „Про освіту”.
Визначити функції освіти.
Якій основній освітній проблемі підпорядковані функції освіти.
Виділити суттєві тенденції розвитку нової освітянської системи як засобу розвитку людини.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 9 /19/

Соціологія релігії

Мета:

Розглянути соціологію релігії як наукову соціологічну дисципліну, виникнення і розвиток соціології релігії як науки, навчити сприймати релігію як соціальний феномен.

План заняття:

1. Соціологія релігії як наука: об’єкт, предмет і методи дослідження.

2. Виникнення і розвиток соціології релігії.

3. Релігія як соціальний феномен: структура, функції, класифікація.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Піча В.М. Соціологія. навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

3. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

Домашнє завдання:

1. с. 390-409 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологія релігії – галузева соціологічна теорія.

2. Виникнення і розвиток соціології релігії.

3. Основні функції релігії.

4. Основні соціальні процеси у релігійній сфері.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- об'єкт і предмет дослідження соціології релігії;

- основні методи дослідження;

- сутність основних категорій і понять соціології релігії;

ВМІТИ:

- визначати соціологію релігії як наукову соціологічну дисципліну;

- характеризувати основні періоди розвитку соціології релігії;

- розкривати структуру та функції релігії як соціального явища;

- визначати соціальне коріння виникнення релігії та сутність основних соціальних процесів у релігійній сфері.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 9 (19)

Тема: СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

1. Соціологія релігії як наука: об'єкт, предмет і методи дослідження

Соціологія релігії— це галузь соціологічного знання, що вивчає релігію як соціальний феномен у різноманітних його аспектах.

За об'єктом дослідження, яким є власне релігія, ця галузева соціологічна теорія входить до структури релігієзнавства разом з філософією релігії, психологією релігії, історією релігії. Маючи спільний об'єкт дослідження, кожна з цих наук вирізняється специфікою свого предмета, своїм спектром предметного поля дослідження.

Предметом соціології релігії є соціально-релігійні взаємовідносини, що виникають між людьми з приводу їхнього місця і ролі в соціальній підсистемі "релігія", структури і функції цих відносин, взаємодії зі іншими соціальними відносинами. Подібна взаємодія відбивається у взаємозв'язках соціології релігії з іншими спеціальними соціологічними теоріями: соціологією особистості, соціологією культури, соціологією виховання, соціологією освіти, соціологією організацій, соціологією громадської думки, соціологією родини.

Що стосується методів, за допомогою яких досліджує свій предмет соціологія релігії, то на сучасному етапі її розвитку все більш характерним стає методологічний плюралізм. Інакше кажучи, наряду з опитуванням, спостереженням, експериментом, аналізом письмових джерел, історичних документів, вона вправі і зобов'язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найефективнішими в будь-якій пізнавальній ситуації.

До основних понять соціології релігії належать такі: релігія, соціально-релігійні відносини, релігійна організація, релігійний соціальний інститут, релігійність, релігійна свідомість, релігійна віра, соціальні функції релігії, сакралізація, секуляризація, атеїзм, нетрадиційні релігії.

2. Виникнення і розвиток соціології релігії

Своїм виникненням соціологія релігії багато в чому зобов'язана тим процесам у європейському суспільстві, початок яких поклала епоха Просвітництва й антифеодальних буржуазних революцій. Одним з найважливіших джерел соціології релігії була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту, особливо з боку французьких енциклопедистів XVIII ст. (К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро). Ця критика сприяла пробудженню інтересу до питань соціальної обумовленості релігії та її ролі у житті суспільства.

Одним з перших мислителів нового часу, який обгрунтував можливість розгляду релігії з позицій наукового мислення, був І. Кант (1724—1804). Заслуга І. Канта полягає в тому, що він відокремив питання існування Бога, душі, волі — питання теоретичного розуму — від питання практичного розуму: що ми повинні робити? Він спробував показати, що практичний розум, який розкриває, у чому полягає наш обов'язок, ширше розуму теоретичного і не залежить від нього.

Перші кроки в пошуках наукового пояснення феномену релігії зробив фундатор соціології О. Конт (1798-1857). Відповідно до його вчення людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Позитивізм виступає з вимогою "чистого досвіду", тобто дослідження явищ без філософії і будь-якого оцінного знання. О. Конт ще не створює соціологію релігії як наукову дисципліну, але він підготовляє грунт для її виникнення.

Ідея органічної єдності соціальної системи та її еволюційного прогресу була центральною в соціології Г. Спенсера (1820—1903). У своїй праці "Основні начала" Г. Спенсер стверджував: базою для примирення науки і релігії повинне послужити те, що "форми буття... абсолютно непізнавані в їх сутності..." Він говорив, що сам розвиток науки зіштовхує вчених з нерозв'язаними таємницями і тим самим підводить до релігії. Таємниця, заявляв він, є "останнім кроком науки і першим кроком релігії". Наука, на його думку, пізнає тільки чуттєво сприймані явища і зупиняється на порозі сутності. "...Матерія, Рух і Сила — тільки символи невідомих реальностей".

Ці ідеї свого часу розвинув передусім Е. Дюркгейм (1858-1917). Його по праву можна вважати одним з основоположників соціології релігії. Його основна праця в цій області "Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії" побачила світ у 1912 р. На думку Е. Дюркгейма, соціологія повинна вивчати релігію як "соціальний факт".

На становлення соціології релігії істотно вплинула матеріалістична тенденція у філософії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л. Фейєрбах (1804-1872). У своїх фундаментальних працях "Сутність християнства", "Походження релігії"" він намагався показати, що людина — це початок, середина і кінець усякої релігії. Л. Фейєрбах знаходить "корінь релігії" насамперед у почутті залежності від природи.

Ідеї Л. Фейєрбаха знайшли продовження та розвиток у діалектичному матеріалізмі К. Маркса (1818-1883) і Ф. Енгельса (1820-1895).

Центральну роль у вченні К. Маркса відігравала теза про компенсаторну функцію релігії. Релігія — це "серце безсердечного світу": страждання в цьому світі не даремні, вони будуть винагороджені в майбутньому житті, праведники знайдуть "Царство Боже".

Багато в чому був не згоден з К. Марксом німецький учений М. Вебер (1864-1920). Хоча він і визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила і часто є перепоною на шляху соціального розвитку, водночас учений вважав, що вона здатна діяти як один із факторів соціальної динаміки.

Розвиток вітчизняної соціології релігії пов'язаний з виокремленням її в окрему спеціальну соціологічну теорію. Зазначимо, що цей розвиток тривалий час стримувався домінуванням у суспільних науках атеїстичних поглядів на релігію, запереченням її з класових позицій. Водночас ще у 20-30-х роках XX ст. почали активізуватися дослідження із соціології релігії у зв'язку з розвитком конкретних досліджень релігійних і антирелігійних установок різних соціальних груп населення.

Особливо широко конкретно-соціологічні дослідження у галузі релігії велися в 60-х роках XX ст. (Р. Балтанов, А. Клибанов, А. Лебедєв та ін.). В цей період були опубліковані перші праці, присвячені теоретичним проблемам соціології релігії (Ю. Левада, М. Ленсу, Є. Прокошина, А. Сухов, Д. Угринович, І. Яблоков та ін.). Значно розширилася проблематика дослідження, склалися основні напрями: розробка понять апарату соціології релігії, методів конкретних соціологічних досліджень; місце і роль релігії в різних етнічних, територіальних спільнотах, професійних і демографічних групах; процеси секуляризації в соціалістичних країнах; зміни в релігійній свідомості, культі і релігійних організаціях; соціологічні проблеми атеїстичного виховання та ін.

3. Релігія як соціальний феномен: структура, функції, класифікація

У найзагальнішій формі визначення релігії можна подати так: релігія — це сфера духовного життя суспільства, групи, індивіда, спосіб практично-духовного освоєння світу й галузь духовного виробництва. Як така вона являє собою: 1) прояв сутності суспільства; 2) аспект їхньої життєдіяльності; 3) спосіб існування і подолання людського самовідчуження; 4) відображення дійсності; 5) суспільну підсистему; 6) феномен культури.

У вітчизняній соціологічній літературі склався загальний підхід до розуміння сутності і ролі сукупності причин виникнення релігії, що одержав теоретичне оформлення у вченні про соціальну сутність і природу релігії. Цей підхід є основою соціологічної теорії релігії. У ній вирізняють соціальні, гносеологічні і психологічні корені релігії, причому соціальні корені є визначальними. Вони являють собою систему соціальних відносин, що детермінують виникнення, функціонування і відтворення релігії.

Від соціальних коренів релігії, як справедливо відзначають соціологи, варто відрізняти її історичні корені, під якими мається на увазі історична обумовленість сучасної релігії її попереднім розвитком. Що стосується її гносеологічних коренів, то вони пов'язані з формуванням у свідомості людини релігійних уявлень під час її пізнавальної діяльності. Суть цих уявлень полягає в абсолютизації суб'єктивного боку процесу пізнання, мінливого відображення реальності. Формування релігійної свідомості пов'язано з людською психікою, оскільки релігійні відправлення завжди супроводжуються сильними емоційними настроями. У цьому зв'язку виокремлюють психологічні корені релігії.

Розуміння обумовленості сутності релігії сукупністю причин її виникнення (детермінант) дає змогу чіткіше визначити структуру релігії. Один з можливих варіантів структуризації релігії запропонував Д. Маркович. Структуру релігії, за Д. Маркевичем, утворюють п'ять елементів. Перший являє собою саму ідею надприродної істоти. Другий елемент полягає в почутті поваги і страху, що релігійна людина відчуває перед надприродною істотою. Третім елементом є релігійні символи, що представляють надприродну істоту (оскільки вона не піддається безпосередньому спогляданню) і за допомогою яких релігійна людина встановлює з цією істотою контакт. Четвертий елемент — ритуал, тобто особливі дії релігійного характеру (молитви, жертвоприношення і т. ін.), за допомогою яких релігійна людина звертається до божества. П'ятий елемент складають релігійні організації і служителі, які сприяють здійсненню комунікації релігійної людини з надприродною істотою.

У процесі розвитку соціології релігії та інших релігієзнавчих наук виникла ще одна п'ятиелементна структура релігії, що охоплює такі елементи: доктрину, міф, етичні цінності, ритуали та інші форми культової практики, а також різні форми поширення релігії. Певний інтерес становить схема структурування релігії, запропонована Джонстоуном. Вона складається з певної кількості основних елементів, що допомагають зрозуміти, чи є релігією система вірувань.

По-перше, релігія припускає наявність групи віруючих, хоча і може бути пов'язана з глибоко особистим переживанням. Соціологів цікавлять релігійні групи і те, чим вони відрізняються від інших груп у суспільстві. Дослідження релігії спирається на вивчення певних спільностей, наприклад католиків, протестантів, іудаїстів чи таких організацій, як секти.

По-друге, релігія асоціюється з поняттями, що вважаються священними.

Вона проводить розподіл між предметами повсякденного життя і незвичайними явищами — чудесами. Ці явища стають священними тому, що вважаються пов'язаними з чимось надприродним.

По-третє, релігія має певну сукупність вірувань — віросповідання. Ці вірування пояснюють людську натуру, що оточує природу, і надприродні сили, що вважаються священними.

По-четверте, релігія припускає особливу сукупність дій чи ритуалів. Ритуали — зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил (наприклад, проходячи повз церкву, католик хреститься або вимовляє молитву).

Наприкінці 80-х років XX ст. у структурі релігії, як правило, виокремлювали три основних елементи — релігійну свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

Релігійна свідомість являє собою перекручене, фантастичне відображення людьми панівних над ними природних і суспільних сил; при цьому "земні сили набирають форму неземних". Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальність надприродного.

Релігійний культ — це система символічних дій, за допомогою яких віруючі прагнуть впливати на надприродне.

Для об'єднання віруючих існують релігійні організації (церква, секта і т. ін.) і особлива група людей — духівництво, функціями якого є керівництво релігійними культовими дійствами. Деякі автори поряд з релігійною свідомістю і релігійною організацією розглядають як третій елемент релігійну діяльність.

У результаті пошуку у вітчизняній соціології релігії викристалізувалися такі структурні елементи: 1) релігійна свідомість; 2) релігійна діяльність; 3) релігійні відносини; 4) релігійні інститути і організації.

Функції релігії полягають у виконанні релігією тих чи інших соціальних функцій, зумовлених потребами суспільства, соціальних груп та індивідів.

Світоглядна функція. Релігія містить у собі певне світорозуміння (пояснення світу, місця людини в ньому, природи людини і т. ін.), світовідчуття (емоційне відображення зовнішнього світу і самовідчуття людини), оцінку світу, світосприймання. Релігійний світогляд реалізується у поведінці і взаємовідносинах віруючих, у структурі релігійних організацій.

Створення картини світу — одна з головних складових світоглядної функції, що, однак, не вичерпує цю функцію повністю. Але не менш важливо, щоб завдяки цій картині людина зуміла знайти сенс свого життя. Саме тому світоглядну функцію релігії ще називають сенсопокладаючою чи функцією значення.

Компенсаторна функція. Релігія виконує соціальну функцію компенсатора, що реалізується в релігійному заповненні дійсності, а також у релігійній розраді. У релігії відбувається уявне зняття протиріч: реальне гноблення переборюється "волею в дусі", соціальна нерівність перетворюється в рівність у гріховності, у стражданні; роз'єднаність замінюється братерством "у Христі", у громаді; фактичне безсилля людини компенсується всесиллям Бога, смертний виявляється безсмертним; узагалі світ зла і несправедливості замінюється "Царством Божим" ("Царством небесним").

Комунікативна функція. "Богоспілкування" вважається вищим видом спілкування, а спілкування з "ближніми" — другорядним. Спілкування відбувається насамперед у культовій діяльності. Богослужіння у храмі, молитовному будинку, участь у таїнствах, суспільна молитва розглядаються як головний засіб спілкування і єднання віруючих з Богом і один з одним. Позакультова діяльність і взаємовідносини також забезпечують спілкування віруючих.

Регулятивна функція. Релігійні ідеї, цінності, установки, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації є регуляторами поведінки людей. Як нормативна система і як основа суспільно санкціонованих способів поведінки релігія переважно упорядковує думки, устремління і дії людей.

Легітимізуюча функція. Релігія як один з важливих соціальних інститутів суспільства бере на себе і частину такої важливої соціальної функції суспільства, як узаконювання певних норм і правил поведінки, що підтримували б стабільний порядок у суспільстві, обґрунтовували й узаконювали б ціннісно-правову складову цього порядку.

Ідеологічна функція. Релігія в суспільстві, як відомо, може відбивати точку зору певних груп, прошарків, класів, при певних обставинах може претендувати на роль єдиновірної і протиставлятися іншим віруванням і релігіям, а тим самим протистояти системі релігійних поглядів інших прошарків і класів. У цьому разі релігія починає відстоювати класові чи групові інтереси, виконуючи тим самим ідеологічну функцію. Зі збереженням і забезпеченням стабільності суспільства безпосередньо пов'язана ще одна функція релігії — інтегративна.

Інтегративна функція. Релігія може бути фактором інтеграції суспільства, групи. Підсумовуючи поведінку і діяльність індивідів, поєднуючи їх думки, почуття, прагнення, спрямовуючи зусилля соціальних груп та інститутів, релігія сприяє стабільності цього суспільства.

Однією з пріоритетних проблем сучасної релігії є проблема її класифікації. Початок класифікації релігії в соціології варто пов'язувати з працями М. Вебера, де релігії вирізняються залежно від їх підходу до питання порятунку душі. М. Вебер проаналізував різні погляди на порятунок душі, звернувши особливу увагу на специфіку розуміння таких питань: Чи вимагає порятунок душі пасивного споглядання (містицизму) або активного управління своєю волею (аскетизму)? Чи відбувається порятунок душі в цьому чи будь-якому іншому світі (у внутрішньому світі людини чи поза цим світом, у Царстві небесному)?

Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов втілення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, виокремлює п'ять рівнів її розвитку.

Примітивні релігії— тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм і магія.

Архаїчні релігії— виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Стародавньої Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство).

Історичні релігії — відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам.

Ранні сучасні релігії — конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії.

Сучасні релігії — модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання) та модифіковані варіанти традиційних релігій.

Найвагоміші в релігійній сфері — це процеси сакралізації та секуляризації.

Сакралізація — це широке залучення до сфери релігійного впливу на функціонування різних соціальних інститутів, на відносини і форми суспільної та індивідуальної свідомості.

Секуляризація — це процес послаблення впливу релігії як засобу мислення та життя і одночасно послаблення впливу церкви як суспільно-політичної сили.

У сформованій в Україні релігійній ситуації, що характеризується протистоянням різних релігійних конфесій, завданням соціології є уважне, зважене, неупереджене дослідження з наукових позицій коренів і причин виникнення міжрелігійних конфліктів, відстеження за допомогою соціологічного моніторингу рівня соціальної напруженості на грунті релігійних вірувань, проведення на цій основі широкої просвітницької роботи серед населення і вироблення практичних рекомендацій для владних структур щодо досягнення миру і злагоди серед громадян країни з різними відносинами до релігії загалом та її окремих напрямів.

Запитання до самоперевірки:

Визначити соціологію релігії як наукову соціологічну дисципліну.
Охарактеризувати об’єкт і предмет соціології релігії.
За допомогою яких методів досліджує свій предмет соціологія релігії.
Дати характеристику основних періодів розвитку соціології релігії.
дати характеристику релігії як соціального феномена.
Визначити соціальне коріння виникнення релігії.
Дати схему структурування релігії, запропоновану Джонстоуном.
Дати характеристику соціальних функцій релігії.
Дати класифікацію еволюційного підходу до релігії Р. Белла.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 10 /22/

Інтеграція соціологічних методів

Мета:

Продовжити залучення студентів до самостійної, творчої роботи, допомогти студентам зрозуміти в чому полягає комплексно-системний підхід до встановлення об’єктивної істини;

План заняття:

1. Комплексно-системний підхід до встановлення об’єктивної істини.

2. Класифікація соціологічних методів збирання соціальної інформації.

3. Метод як систематизований спосіб досягнення результату.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

3. Піча В.М. Соціологія. навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

4. Социология. Учебное пособие / Под обшей редакцией проф. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача. – Харьков, 1997.

Домашнє завдання:

1. с. 429-432 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Класифікація соціологічних методів збирання соціальної інформації.

2. Метод як систематизований спосіб досягнення результату.

3. Соціометрія – інтеграція всіх методів.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- що таке інтеграція соціологічних процесів;

- в чому полягає комплексно-системний підхід до встановлення об’єктивної істини;

- типологізацію соціологічних методів;

ВМІТИ:

- пояснити якими рівнями характеризується метод як спосіб досягнення результатів;

- чітко розрізняти типи, підтипи та об’єкт дослідження;

- пояснити чому соціальні технології не обходяться без соціології;

- довести, що суто соціологічна проблематика набуває широкого соціального звучання в умовах ринкових відносин.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 10 (22)

Тема: ІНТЕГРАЦІЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ МЕТОДІВ

1. Комплексно-системний підхід до встановлення об’єктивної істини

Інтеграція соціологічних методів діалектично взаємопов'язана з їх диференціацією і спирається на діалектику загального і особливого, що передбачає чітке розмежування методів аналізу документів, опитування, спостереження та експерименту (з урахуванням їх внутрішньої структури) і дозволяє досягти конкретності істини, яка не може не бути конкретною. Водночас її компоненти також не можуть не бути зведені до єдиного комплексу в його системності, тобто цілісності.

Саме комплексно-системний підхід вимагає поєднати диференціацію та інтеграцію соціологічних методів як засобів встановлення об'єктивної істини. Так, лише у взаємодоповненні працюватимуть номінальні, порядкові та метричні шкали вимірів соціологічних досліджень.

Репрезентативність останніх залежить від чіткого зіставлення вибіркової і генеральної сукупностей. Рівень соціологічного аналізу прямо залежить від інтеграції його основних етапів: підготовчого, оперативного та результативного.

Текстові, статистичні та іконографічні матеріали взаємодоповнюються в аналізі документів як соціологічному методі, так само як їх зовнішній і внутрішній, традиційний і формалізований (контент-аналіз) різновиди.

Опитування, у свою чергу, пов'язане з документуванням (анкети і бланки-інтерв'ю є документами), отже, аналіз документів і опитування — дві сторони однієї справи.

2. Класифікація соціологічних методів збирання соціальної інформації

Класифікація соціологічних методів наочно ілюструє інтеграцію щодо комплексного використання цих методів під час проведення соціологічних досліджень. Така інтеграція означає насамперед класифікацію (типологізацію) соціологічних методів. При цьому вирізняють типи, підтипи і об'єкт дослідження.

До типів належать:

1) методи вивчення зовні об'єктивованих фактів свідомості;

2) методи вивчення безпосередніх фактів свідомості;

3) методи вивчення зовні об'єктивованих і безпосередніх фактів свідомості, які цілеспрямовано змінюються в процесі дослідження.

До першого типу належать аналіз документів і спостереження, до другого — опитування, до третього — соціальний експеримент.

Кожний тип має свої підтипи. Підтипами аналізу документів є традиційний і формалізований (контент-аналіз), спостереження — включене і невключене, опитування — анкетування, інтерв'ю, спеціальні методики (соціометричні процедури, метод експертних оцінок тощо), соціального експерименту—натурний і уявний експеримент. Визначено також об'єкти окремих типів і підтипів (документи, процеси, працівники, ефективність їх роботи).

Інтеграція соціологічних методів стосується всіх і кожного з їх загальної системи. Наприклад, соціометричні процедури інтегрують у собі всі інші методи. Ідеться про тести для виявлення психологічних реакцій людей у різних ситуаціях, колективах, формальних і неформальних угрупованнях тощо. Вузівський курс соціології входить як складова частина до загально-соціологічного процесу суспільної теорії і практики в усіх сферах, включаючи, зокрема, управлінську. Остання є творчим простором реалізації програми і методів соціології в управлінській роботі. Комплексно-системний характер соціологічної програми у єдності її цільових установок, методологічного і процедурного розділів взаємодетермінує інтеграцію соціологічних методів дослідження.

3. Метод як систематизований спосіб досягнення результату

Метод як систематизований спосіб досягнення теоретичного або практичного результату характеризується різними рівнями:

перший, найвищий — діалектика всього існуючого, його виникнення,
розвитку, функціонування згідно з тріадою найзагальніших законів — єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення;

другий — метод природознавства;

третій — метод суспільствознавства, включаючи людинознавство;

четвертий — методи конкретних досліджень.

Третій і четвертий рівні (теоретичний і прикладний) безпосередньо стосуються як загальної, так і соціологічних теорій середнього рівня.

Раніше вже розглядалися методи третього рівня. Це насамперед аналіз документів, опитування, спостереження, експеримент. До четвертого рівня належать переважно математично-статистичні методи соціологічних досліджень, які об'єднуються (інтегруються) категорією "аналіз"; а саме: аналіз дисперсійний, регресійний (якісно регресійний), кластерний, латентно-структурний, логлінійний, причинний, структурно-функціональний, факторний, таблиць сполученості; аналіз соціометричної інформації, експертних оцінок, переваг тощо.

Четвертий рівень методу як способу досягнення бажаного результату є водночас передумовою більш масштабного аналізу соціологічних даних (опрацювання, узагальнення, інтерпретації), їх практичного застосування та ефективного використання.

Інтеграційні фактори на всіх рівнях (програма, методи і принципи) досліджень у галузі як загальної, так спеціальних і галузевих соціологій діють і в ширшому масштабі, включаючи загальносуспільний, адже програма соціологічних досліджень вписується у механізм соціального управління, соціального планування і проектування, соціальної діагностики та її реалізації, зокрема у формі соціальних технологій. Те ж саме слід сказати і про інтеграцію соціологічних методів у загальнометодологічні процеси суспільного розвитку.

Завдяки цьому соціологія виступає одним з істотних рушіїв суспільного прогресу. її завданнями є виявлення і використання соціальних резервів, включаючи застосування соціальної діагностики як методу пошуку таких резервів, проектування і планування соціального розвитку трудових колективів, розробка і здійснення соціальних технологій.

Істотним є те, що, наприклад, соціальна діагностика включає три основних методи:

1) позиційний аналіз;

2) ігрові методи;

3) безпосередньо соціологічні метод.

У свою чергу, соціальні технології також не обходяться без соціології (технологічні цільові установки, відповідні операції та процедури, підсумки їх проведення). Такі соціальні технології, як "робота з працівниками стосовно їх навчання та трудової адаптації", "підготовка працівників до звільнення", "профілактика правопорушень та перевиховання працівників", потребують відповідного соціологічного забезпечення.

Таким чином, цей розділ розкриває актуальні теоретико-практичні проблеми: об'єктивні вимоги до програми, її структуру (методологічний та процедурний розділи), методологію її здійснення (диференціація соціологічних методів — аналіз документів, опитування, спостереження, експеримент, їх інтеграція). Отже, суто соціологічна проблематика в діяльності сучасних організацій набуває дедалі ширшого соціального звучання і є запорукою ефективності їх діяльності в умовах ринкових відносин.

Запитання до самоперевірки:

З яким процесом діалектично взаємопов’язана інтеграція соціологічних методів.
Поєднання яких методів необхідне для встановлення об’єктивної істини.
Дати характеристику типологізації соціологічних методів.
Охарактеризувати підтипи і об’єкт дослідження.
Кого стосується інтеграція соціологічних методів.
Якими рівнями характеризується метод як спосіб досягнення результатів.
Які методи включає соціальна діагностика.
Пояснити чому соціальні технології не обходяться без соціології.
Довести, що суто соціологічна проблематика набуває широкого соціального звучання в умовах ринкових відносин.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 11 /24/

Соціологічний аналіз результатів дослідження

Мета:

Ознайомити з сутністю технології аналізу соціологічних даних, навчити виявляти шляхи та засоби узагальнення інформації, основні способи надійності соціологічної інформації.

План заняття:

1. Сутність аналізу соціологічної інформації.

2. Опрацювання соціологічної інформації.

3. Процедура інтерпретації соціологічної інформації.

4. Надійність соціологічної інформації.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Піча В.М. Соціологія. навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

3. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

Домашнє завдання:

1. с. 438-445 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Соціологічний аналіз результатів дослідження.

2. Опрацювання отриманої інформації.

3. Узагальнення опрацьованої інформації.

4. Інтерпретація соціологічних даних.

5. Надійність соціологічної інформації.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- сутність технології аналізу соціологічних даних та його;

- основні етапи аналізу соціологічної інформації;

- шляхи та засоби узагальнення соціологічної інформації;

ВМІТИ:

- визначати суть і послідовність процедури опрацювання соціологічної інформації;

- виділяти основні компоненти процедури опрацювання;

- характеризувати методику інтерпретації отриманих соціологічних даних;

- визначати основні способи надійності соціологічної інформації;

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 11 (24)

Тема: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ

ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Сутність аналізу соціологічної інформації

Програма соціологічних досліджень, методи їх проведення логічно продовжуються аналізом отриманих даних задля ефективного використання і практичної реалізації сформульованих висновків, рекомендацій та пропозицій. Цей творчий цикл єднання теорії і практики є комплексно-системним, цілісним, кожний компонент якого відіграє свою важливу роль у процесі проведення соціологічного дослідження.

Аналіз соціологічних даних (від гр. — розчленування об'єкта на елементи) являє собою етап конкретно-соціологічного дослідження, під час якого за допомогою змістових суджень та математико-статистичних методів на основі первинної інформації розкриваються зв'язки досліджуваних змінних величин.

Процедура аналізу соціологічних даних включає: 1) опрацювання інформації; 2) її узагальнення; 3) інтерпретацію отриманої інформації.

Оволодіння прийомами, методами та технологією аналізу становить істотний фактор результативності соціологічного дослідження. Тому є сенс зупинитися на процедурі аналізу соціологічних даних докладніше.

2. Опрацювання соціологічної інформації.

Для успішного його проведення потрібна певна послідовність. На першій стадії весь масив методичного інструментарію перевіряється на предмет:

його точності, повноти і якості заповнення, виявлення помилок у відповідях на запитання та їх корекції, вибракування тих анкет, які заповнені менш ніж на третину, контролю чіткості й адекватності відповідей, обведення цифрових кодів;
кодування інформації, її формалізації, присвоєння кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів, створення системи чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел).

Отже, кодування — важливий чинник опрацювання соціологічних даних, який, у свою чергу, є невід'ємною складовою їх всебічного аналізу.

Тільки після проведення кодування можна переходити безпосередньо до опрацювання інформації. Існує два вивірених практикою способи такого опрацювання: І)ручний; 2)машинний, якому в сучасних умовах віддається більша перевага.

Опрацювання інформації дає надійні підстави для її узагальнення, яке є ще одним елементом її загального аналізу. В свою чергу, узагальнення здійснюється у кількох формах, що фіксують різний рівень аналізу. Найпростішою з них є групування даних, тобто віднесення респондента до тієї чи іншої групи залежно від обраного показника. Згруповані таким чином однорідні за складом групи стають об'єктом аналізу. Основна проблема, що виникає у разі використання простого групування, — правильний вибір показника, за яким здійснюється групування.

Поглиблення аналізу досягається за рахунок використання комбінаційного групування, яке полягає в тому, що респондентів розподіляють за двома та більше показниками. Залежно від завдань дослідження таке групування може бути: 1) структурним; 2) типологічним; 3) аналітичним. При структурному групуванні проводиться класифікація за певним показником, об'єктивно властивим усій сукупності даних. Якщо ж за основу групування береться показник, створений самим дослідником, або суб'єктивний за своєю природою, то проводиться типологічне групування. У випадку, коли групування здійснюється за двома чи більше показниками з метою їх взаємозалежності, воно визначається як аналітичне.

Ще один елемент соціологічного аналізу — інтерпретація даних, її процедура повинна відповідати певним вимогам:

характер оцінки та інтерпретація мають визначатися в загальних рисах уже на стадії розробки програми та концепції дослідження, де окреслюються принципові характеристики досліджуваного соціального об'єкта;
треба максимально повно визначити цей об'єкт та відповідний предмет соціологічного дослідження;
слід пам'ятати про багатозначність одержаних даних і потребу їх інтерпретації з різних позицій.

3. Процедура інтерпретації соціологічної інформації

Процедура інтерпретації— це перш за все перетворення певних числових величин у логічну форму — показники (індикатори) за допомогою гіпотез, які визначаються ще на стадії розробки програми соціологічного дослідження, а включаються в роботу дослідника лише на стадії інтерпретації. Характер перевірки гіпотез залежить від типу дослідження. Наприклад, у розвідувальному дослідженні йдеться про просте зіставлення виявлених числових даних з уявними, в описувальному — про узагальнення характеристик неоднорідного за складом об'єкта.

Слід пам'ятати, що найчастіше застосовується такий метод інтерпретації, як порівняння рядів розподілу за відносно однорідними підгрупами досліджуваної сукупності. Це досягається: а) внутрішнім співвідношенням (порівнянням елементів числового ряду); б) зовнішнім співвідношенням (порівнянням двох чи більше рядів розподілу, побудованих за двома чи більше показниками, один з яких є для них обов'язково спільним). Процедура внутрішнього співвідношення дозволяє однозначно інтерпретувати результати групування у випадках, коли числовий ряд має модельну (найбільшу) величину. За неможливості такого підходу використовують метод зовнішнього порівняння числового ряду.

Ці процедури дозволяють дослідникам робити висновки про стан і зміни соціального об'єкта, але поза рамками залишаються відповідні причини. Останні з'ясовуються за допомогою аналітичних досліджень, в яких схема перевірки гіпотез спирається на пошук взаємозв'язку між характеристиками соціального об'єкта. Така схема складається з двох послідовних етапів інтерпретації, де перший характеризується використанням методу порівняння числових рядів розподілу, а другий —пошуками факторного показника (показників). Другий етап аналітичного дослідження — більш суттєвий, адже саме на ньому реалізуються основні цілі та завдання наукового пошуку.

Отже, процедура аналізу соціологічної інформації, зокрема опрацювання, узагальнення та інтерпретація отриманих соціологічних даних, містить органічно взаємопов'язані компоненти аналізу цих даних у їх взаємодіях і взаємозалежностях, що відтворює відповідні характеристики досліджуваного соціального об'єкта. Такий аналіз дозволяє переходити до формулювання основних висновків та розробки практичних рекомендацій з метою конкретного застосування їх в науково-дослідній або практичній діяльності.

4. Надійність соціологічної інформації

Під надійністю соціологічної інформації, як правило, розуміють загальну характеристику емпіричних даних, отриманих під час проведення соціологічних досліджень. Надійною називають таку інформацію, у якій, по-перше, відсутні невраховані помилки, тобто такі, величину котрих соціолог-дослідник не в змозі оцінити; по-друге, кількість врахованих помилок не перевищує деякої заданої величини. При цьому помилки, про які соціологу-досліднику відомо, можуть бути інколи достатньо великими, однак суттєво не впливають на надійність соціологічної інформації. Так, якщо помилка репрезентативності складає 20 %, то соціолог може екстраполювати дані вибірки на усю генеральну сукупність лише за умов, коли різниця даних значима (наприклад, перевищує 40%), і ця інформація буде вважатися надійною.

Поняття надійності соціологічної інформації, яке невизначене в силу свого загального характеру, конкретизується за допомогою перерахування врахованих помилок і контрольованих у дослідженні факторів. Тому в залежності від того, які саме фактори контролюються, соціологічні дані називають правильними, точними, сталими, обгрунтованими, або репрезентованими, тобто в основі класифікації різних параметрів, що характеризують якість соціологічної інформації, лежить головним чином характер тих чи інших помилок.

При цьому класифікація помилок має велике значення для характеристики надійності соціологічної інформації. В соціології усі помилки прийнято розподіляти на дві групи: 1) інструментальні помилки, що пов'язані головним чином із інструментарієм дослідження, методикою, технікою і процедурою збирання даних; 2) теоретичні (або логічні) помилки, що пов'язані, як правило, з недосконалістю теорії, покладеної в основу використовуваного засобу виміру, невірністю передбачень, обґрунтовуючих вимірювальну процедуру, а також неправильним вибором логічної моделі того або іншого соціального явища чи процесу, що досліджується.

Варто зазначити, що інструментальні помилки, під якими власне розуміють різницю між вимірюваним та істинним значенням ознаки, розподіляються, в свою чергу, на випадкові та систематичні. Випадковими називають ті помилки, що при повторних вимірах змінюються за ймовірними законами. Наприклад, якщо результат виміру — деяке число у метричній шкалі, то при більшій кількості вимірів відхилення результату виміру в ту або другу сторону від істинного значення зустрічаються приблизно з однаковою частотою, та при збільшенні кількості вимірів середня арифметична помилки наближається до нуля. Систематичні ж помилки при повторних вимірах лишаються постійними або змінюються згідно закону детермінізму, який говорить, що середня помилка із збільшенням числа вимірів не зменшується.

Відсутність випадкових помилок називають точністю соціологічної інформації. Оскільки випадкові помилки представляють собою розкидання вимірюваного значення навколо істинного (при повторних вимірах), то точність інформації буде вищою тоді, коли буде меншим діапазон розкидання і коли вимірювані значення будуть ближчими між собою. Цю характеристику іменують також сталістю соціологічної інформації. Близькою до цього поняття є категорія відтворюваності, під котрою розуміється схожість результатів вимірювань, що здійснюються у різноманітних умовах, у різний час, та у різних місцях, а також за допомогою різних засобів, способів і методів.

Відсутність систематичних помилок, в свою чергу, називається правильністю соціологічної інформації. Таким чином, соціологічна інформація вважається надійною, якщо вона обґрунтована (тобто валідна), точна і правильна.

При цьому соціологічна наука для забезпечення надійності соціологічної інформації використовує цілий арсенал методів її підвищення. Методи підвищення надійності соціологічної інформації — це способи врахування помилок або контролю надійності емпіричних даних. Усю сукупність цих методів можна розподілити на дві групи: І) методи зовнішнього контролю; 2) методи внутрішнього контролю. Перша група цих методів пов'язана головним чином із співставленням емпіричної інформації, отриманої у конкретному дослідженні з будь-якою другою зовнішньою інформацією, а друга група — безпосередньо пов'язана із вивченням розподілу ознак в даному соціологічному дослідженні.

Що стосується першої групи — групи методів зовнішнього контролю надійності соціологічної інформації, то серед них виокремлюють такі:

контроль, зовнішній по відношенню до даного дослідження, тобто співставлення отриманих даних із даними повторного виміру;
контроль, зовнішній по відношенню до інструментарію дослідження (даної анкети), тобто співставлення даних опитування з даними інструментарію, котрий вважається еквівалентним (метод еквівалентних форм), а також співставлення даних опитування з реальною поведінкою людей;
контроль, зовнішній по відношенню до дослідника, або співставлення даних опитування з тими, що отримані за допомогою того ж самого інструмента на тому ж самому масиві, але іншим соціологом-дослідником;
контроль, зовнішній по відношенню до об'єкта дослідження, тобто співставлення даних опитування з даними, що отримані на другому соціальному об'єкті.

Друга група — група методів внутрішнього контролю надійності соціологічної інформації, в свою чергу, може бути визначена наступним чином:

вивчення розподілу даної ознаки по усій вибірці, тобто розрахунок репрезентативності за допомогою вирахування дисперсії та обліку кількості опитуваних; вивчення кількості відповідей на ті чи інші питання, або окремі пункти питань (виявлення "непрацюючих" питань або градації питань); вивчення форми розподілу (наявність "випадаючих" значень, відповідність нормальному розподілу значень);
співставлення розподілу різних ознак по усьому масиву; співставлення питань, що "служать для виміру однієї і тої ж змінної, з підсумковою змінною (зведеним показником); вивчення гомогенності анкети; усунення "суб'єктивних" огріх шляхом обліку "особистісного зрівняння" респондента;
вивчення розподілу ознак у різних підвибірках: усунення впливу інтерв'юера за допомогою метода Уорнера; дисперсійні критерії надійності для співставлення даних, отриманих шляхом застосування різних вимірювальних методик.

Таким чином, методи підвищення надійності соціологічної інформації дають можливість установити ступінь надійності або відповідності результатів соціологічного дослідження, отриманих при повторному використанні тієї ж самої методики і техніки в аналогічних умовах. Крім, того вони дають реальну можливість установлювати не тільки ступінь взаємозв'язку та взаємного виведення змінних та індикаторів, але й ступінь їх відповідності емпіричним даним, що отримані в ході проведення соціологічних досліджень.

Запитання до самоперевірки:

Розкрити сутність технології аналізу соціологічних даних.
Назвати і охарактеризувати основні етапи аналізу.
Визначити суть і послідовність процедури опрацювання соціологічної інформації.
Виділити основні компоненти процедури опрацювання.
Виявити шляхи та засоби узагальнення соціологічної інформації.
Охарактеризувати методику інтерпретації отриманих соціологічних даних.
Визначити основні способи надійності отриманих даних.
Дати класифікацію помилок отриманих соціологічних даних.
Назвати методи підвищення надійності соціологічної інформації.

1./№ заняття згідно робочої навчальної програми/ Тема:

Тема № 12 /26/

Ефективність соціологічних досліджень

Мета:

Виявити рівень інтересу студентів до проблеми ефективності отриманих результатів, сприяти формуванню знань про ефективність як остаточну інстанцію визначення місця і ролі досліджуваного об’єкту.

План заняття:

1. Ефективність як рівень збігу отриманих результатів.

2. Способи вимірів ефективності соціологічних досліджень.

3. Творчий характер процесу визначення ефективності соціологічного дослідження.

Література:

1. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004.

2. Соціологія. навчальний посібник. Укладач Шупик І.І. – К., НМЦ, 2002.

Піча В.М. Соціологія. навчальний посібник. – К.: “Каравела”, 2000.

4. Социология. Учебное пособие / Под обшей редакцией проф. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача. – Харьков, 1997.

Домашнє завдання:

1. с. 448-450 /конспект/, підготувати доповіді та реферати /індивідуально/ на теми:

1. Ефективність соціологічних досліджень.

2. Способи вимірів ефективності соціологічних досліджень.

3. Творчий характер процесу визначення ефективності соціологічних досліджень.

Після вивчення теми студент повинен:

ЗНАТИ:

- ефективність як остаточну інстанцію визначення місця і ролі досліджуваного об’єкту;

- що включає в себе системно-комплексний вимір ефективності соціологічних досліджень;

- у чому полягає творчий характер процесу визначення ефективності соціологічного дослідження;

- якими чинниками забезпечується ефективність соціологічних досліджень.

ВМІТИ:

- розкривати суть механізму ефективності соціологічних досліджень;

- визначити форми використання соціологічної інформації в практиці управлінської діяльності;

- пояснити на чому ґрунтується закон великих чисел;

- визначити суть поняття динаміки досліджуваного процесу.

Викладач______________ТОПЧІЄВ М.М.

Конспект /тези/

лекції з теми, що виноситься

на самостійне вивчення

САМОСТІЙНА РОБОТА № 12 (26)

Тема: ЕФЕКТИВНІСТЬ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1. Ефективність як рівень збігу отриманих результатів

Ефективність у широкому розумінні — це рівень збігу отриманих результатів будь-якої дії і цілей, що передували їй. Саме ефективність є остаточною інстанцією визначення місця і ролі досліджуваного об'єкта, тобто наскільки реальні отримані результати збігаються з очікуваними.

Ефективність соціологічних досліджень забезпечується всіма факторами людської життєдіяльності — об'єктивними (середовище-потреби), суб'єктивними (усвідомлення потреб у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, а також задоволення цих потреб у вигляді вчинків, дій, поведінки і діяльності в цілому) в усіх її різновидах (практика, праця, активність, творчість тощо).

2. Способи вимірів ефективності соціологічних досліджень

Існують перевірені практикою різноманітні способи вимірів такої ефективності. Оскільки в цьому випадку йдеться про соціологію, наближену до управлінської практики, слід наголосити на важливості спільного використання управлінсько-соціологічної статистики. Статистика — самостійна наука, яка вивчає кількісні закономірності життя суспільства у нерозривному взаємозв'язку з їх якісним змістом. Соціальна статистика — це система положень і прийомів теорії статистики, що застосовується у сфері соціального управління різноманітними за формою власності та сферою діяльності організаціями.

Соціологія враховує методи соціальної статистики насамперед на етапі використання отриманих результатів і, в першу чергу, для з'ясування рівня ефективності організаційних формувань соціальної сфери. Предмет соціальної статистики — кількісна сторона (у взаємозв'язку з якісними особливостями) соціальної діяльності (її стан, структура, динаміка, властивості суб'єкта соціального управління).

Соціологічні дослідження не можуть бути ефективними без вмілого використання багатоструктурних соціологічних методів — аналізу документів, опитування, спостереження, експерименту. Ефективність соціальної роботи також вимірюється за допомогою соціологічних засобів із застосуванням статистики у двох одиницях: 1) управлінських діях і рішеннях; 2) суб'єктах соціального управління, що їх здійснюють.

Ефективність соціологічних досліджень, зокрема у сфері соціального управління, фіксується насамперед у статистичній звітності, яка є головним джерелом статистичної інформації як складового чинника загальноінформаційного банку даних. Статистична звітність є надійним виміром ефективності проведеного дослідження і його практичного використання. Вимоги до статистичної звітності: 1) повнота, достовірність, точність, своєчасність, економічність інформації; 2) зіставлення з іншими джерелами інформації, індикаторами якісних характеристик і просторово-часових параметрів.

Таким чином, ефективність — поняття системно-комплексне, і її вимір теж має бути відповідним. Системно-комплексний вимір ефективності соціологічних досліджень та їх практичного використання включає підсумки аналізу документів, усіх видів опитування (анкетування, інтерв'ювання), спостереження (безперервно-поточного і перервно-одночасного, періодичного, суцільного і несуцільного, коли всі елементи часткові), експерименту (польового, лабораторного, уявного), соціометрії (тести) та ін. Враховуються також генеральна й вибіркова сукупності тощо.

Статистична звітність взаємопов'язана з таким видом фіксації ефективності досліджень, їх практичної цінності, як статистичний облік, що ґрунтується на єдиній системі документації (карткової, журнальної та інших форм). Так, соціально-управлінська статистична звітність і облік реєструють динаміку розвитку соціальних організацій, їх структуру, кадровий потенціал, характеристики їх діяльності в різноманітних умовах переходу до ринку.

Статистика невідривна від математичного методу, закону великих чисел і теорії ймовірності. Ефективність соціологічних досліджень, зокрема у сфері управління, багато в чому залежить від математичного забезпечення. Закон великих чисел грунтується на поняттях випадковості, ймовірності. Зменшення ступеня випадковості детерміноване збільшенням ймовірності: остання збільшується із збільшенням статистичної сукупності (у місті, наприклад, — 45% чоловіків, 55% — жінок, уся сукупність населення міста повністю збігається з наведеними показниками, чого не можна сказати про зменшену сукупність: у кінотеатрі цього міста навряд чи буде 45% чоловіків та 55% жінок). Життя постійно вимагає враховувати діалектику кількісних і якісних показників, абсолютних і відносних величин. Зокрема, істотними є показники варіації ознак досліджуваного об'єкта (ступінь його однорідності-варіантності).

Творчий характер процесу визначення ефективності соціологічного

дослідження

Таким чином, стає очевидним творчий характер процесу визначення ефективності соціологічного дослідження, як і всіх його інших, попередніх етапів. У полі зору дослідника — відносні величини структури об'єкта (у % — частина цілого), інтенсивності функціонування об'єкта, порівняння (у різних регіонах), відносні й середні величини (узагальнені показники, середня арифметична, геометрична, квадратична), динаміка процесу загалом (зокрема, динаміка зростання організацій). Показники динаміки утворюють її ряди, що теж є важливим аспектом з'ясування ефективності реального об'єкта та його соціологічного виміру. Наприклад, стан кадрового забезпечення організації — абсолютний кількісний показник, структура кадрів підприємства — відносний якісний показник щодо контингенту працюючих, рівень (коефіцієнт) кадрового потенціалу персоналу, організації тощо.

Саме поняття динаміки досліджуваного процесу, рядів динаміки є констатацією постійно перетворювального його характеру. Соціологія — динамічна наука. Ефективність соціологічних досліджень залежить від адекватності її динамізму, а також від динамізму самого життя суспільства. Ідеться про чітке дотримання загальноприйнятих правил. Наприклад, для практичного використання аналізу будь-якого динамічного ряду потрібно розглядати його рівні, показники, способи перетворення, екстраполяцію та інтерполяцію, зв'язок ознак, види залежностей і ступені їх групування, насамперед кореляцію і функціональні факторні характеристики.

Таким чином, можна констатувати наявність арсеналу взаємоінтегрованих чинників, за допомогою яких є можливість об'єктивно відтворити наслідки досліджень, їх практичну ефективність, адекватність попереднім намірам, сподіванням, гіпотезам. Це стосується всіх сфер суспільного життя, включаючи сферу соціального управління.

Запитання до самоперевірки:

Розкрити ефективність як остаточну інстанцію визначення місця і ролі досліджуваного об’єкту.
Якими чинниками забезпечується ефективність соціологічних досліджень.
Розкрити суть механізму ефективності соціологічних досліджень.
Визначити форми використання соціологічної інформації в практиці управлінської діяльності.
Назвати вимоги до статистичної звітності.
Що включає в себе системно-комплексний вимір ефективності соціологічних досліджень.
Пояснити на чому ґрунтується закон великих чисел (навести приклади).
У чому полягає творчий характер процесу визначення ефективності соціологічного дослідження.
Визначити суть поняття динаміки досліджуваного процесу.

1. ВОДНЫЕ РЕСУРСЫ Основным предметом изучения гидротехники как науки являются водные ресурсы
2. Відповідальність за зміст оголошень несе рекламодавець
3. на утро на этот дом на тех при ком работают
4. СНВ-III обеспечение мировой безопасности
5. Взгляды историков на личность и деятельность Ивана Грозного
6. О ПОДОХОДНОМ НАЛОГЕ С ФИЗИЧЕСКИХ ЛИЦ Макс СОКОЛ специалист Госналогслужбы РФ по налогообложению По с
7. тема У зв~язку з цим менеджер повинен володіти соціальнопсихологічними методами управління
8. База данных MySQL
9. СоматикТест СМТ SomticTest CMT экспрессдиагностикум предназначенный для определения количества соматическ
10. ка девушки Живодёрня богов или Москва слезам не верит
11. И удивительное дело как будто сами небеса отзываются на голос ее гнева
12. Росвооружения проведенной главным контрольным управлением администрации Президента подтвердили что на
13. явление сложное многоплановое и сложное разл
14. за счет устранения некоторых повторений фактического материала
15. ~Р таби~и ж~не техногендік сипатта~ы т~тенше о~и~алар туралы ~Р за~ына с~йкес т~тенше жа~дайларды~ ~анша
16. Антисоциальные личности могут получать психотерапевтическую помощь в разных условиях в зависимости от с
17. Тема 2 Фактори зовнішнього впливу на поведінку споживачів Мета лекції- розуміння аудиторією сутності фак
18. Актуальные вопросы русской филологии- теория методика перевод
19. Финансовые вложения
20. Утверждаю Рассмотрено Директор муниципального на педагогическом совете общеобразовательног

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе