Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
1. Джон Стюарт Мілль про свободу, порядок і соціальний прогрес. |
15.01.14 |
Англійський філософ, економіст і політик. Народився 20 травня 1806 р. в Лондоні. Мілль був підданий інтенсивному та суворому режиму виховання свого батька, утилітарного теоретика Джеймса Мілля. У 1823 р. став співзасновником лондонського періодичного журналу (London Review) та був членом парламенту з 1865 по 1881 р. Різні та складні праці Мілля були важливими для розвитку лібералізму, бо багато чим вони провели розподіл між класичними та сучасними теоріями. Його опозиція до колективістських тенденцій та традицій ґрунтувалися на принципах ХІХ ст., але він наголошував на особливості індивіда, що проявлялося у відданості «індивідуалізму», а також у прихильності до надання права голосу жінкам, а згодом до утворення кооперативів; та з нетерпінням чекав того прогресу, що прийде з двадцятим століттям. Серед його визначних праць — «Про свободу» (1859); «Представницьке правління» (1861); фоліант «Огляд філософії сера Вільяма Гамільтона» (1865). Зокрема «позитивну свободу» він описував як сукупність поглядів, що викликає ототожнення «істинного Я» з устроєм певної спільноти, держави чи класу і ототожнення свободи для такого «Я» з добровільним виконанням соціальних чи громадських обов'язків. Уміння володіти собою потребує, щоб індивід міг розвивати свої навички та таланти, свій розум та домагатися самореалізації. Отже, «негативна» свобода, за ствердженням Берліна, є відсутність обмежень, які стоять на заваді діям людини чи групи людей у їхніх намірах здійснити усвідомлені бажання. На противагу цьому, «позитивна» свобода розглядається як можливість (здатність) людини чи групи людей самостійно, без втручання зовнішніх факторів, визначати свою долю. Наприклад для С. Мілля свобода означала набагато більше, ніж просто бути вільним від зовнішнього тиску. Вона також включала можливість кожного індивіда розвиватися та досягати самореалізації. Порівняльна характеристика розуміння свободи
Подальша спадщина лібералізму полягає в тому, що ліберали схильні вірити в прогрес. Прогрес у їхньому розумінні означає просування вперед. З точки зору лібералів, підвищення рівня обізнаності, особливо завдяки науковій революції, дало людям змогу не лише зрозуміти і пояснити світ, а й зробити його кращим. Іншими словами, сила розуму надала людям можливості взяти своє життя під контроль та формувати свою долю. Таким чином, раціоналізм звільняє людство від минулого, від впливу звичаїв і традицій. Кожне покоління має можливість піти далі, ніж попереднє, адже рівень людських знань та обізнаності прогресивно зростає. Це також пояснює характерне наголошення лібералів на освіті. Освіта, особливо в баченні сучасних лібералів, є втіленням добра, життєво важливим для сприяння самовдосконалення, а в широкому розумінні — для досягнення історичного та соціального розвитку..
Справедливість означає особливий вид морального судження, а конкретно — відносно розподілу винагород та покарань. Коротко, справедливість — це давати людині те, чого вона заслуговує. У вузькому розумінні, соціальна справедливість стосується розподілу матеріальних винагород у суспільстві, таких як заробітна плата, прибутки, комунальні послуги, медичне обслуговування тощо. Ліберальна теорія стосовно справедливості ґрунтується на вірі у рівність. По-перше, люди народжуються рівними в розумінні того, що вони рівні від природи. По-друге, існує віра в їхню формальну рівність, тобто вони повинні бути рівними за статусом у суспільстві, особливо що стосується прав. Ліберали суворо засуджують будь-які привілеї, які одним надаються, а іншим у них відмовляють на підставі таких факторів, як стать, раса, колір шкіри чи віросповідання. Права не повинні закріплюватися лише за чоловіками, білими, християнами чи багатіями. Найважливіші форми рівності — це рівність перед законом та політична рівність, тобто принцип рівності голосу, що підкреслює відданість лібералів демократії.
«... Два принципи справедливості можна сформувати так:
1) кожна особа має рівне право на повну належну схему рівних прав і свобод і вона має бути сумісною і схожою схемою, розрахованою на всіх;
2) соціальні та економічні нерівності мають задовольнити дві умови: по-перше, стосуватися установ та посад, відкритих для всіх за наявності умов чесної рівності можливостей; по-друге, бути більш корисним для найменш успішних (advantaged) членів суспільства».
Мілль стверджував:
«Якщо все людство, крім одного було однієї думки, і лише одна людина притримувалася протилежної думки, людство не могло б бути оправданим за замовчування тієї однієї людини; як і та людина за примушення мовчати всього людства, якби мала силу це зробити».
Віра в терпимість та розмаїття також пов'язана з ліберальною вірою в урівноважене суспільство, а не розколоте суттєвим конфліктом. Хоча в суспільстві всі індивіди переслідують різні інтереси, ліберали вважають, що існує глибша гармонія, чи рівновага, між цими конкуруючими інтересами. Наприклад, інтереси працівників та роботодавців відрізняються: працівники хочуть вищої заробітної плати, коротшого робітничого дня та покращених робітничих умов; роботодавці хочуть підвищити свої прибутки шляхом зменшення затрат на виробництво, в тому числі й на заробітну плату. Тим не менше, ці конкуруючі інтереси також доповнюють одне одного: працівникам потрібна робота, а роботодавцям — робітнича сила. Іншими словами, кожна група є необхідною задля досягнення інтересів іншої групи. Індивіди та групи можуть переслідувати власні інтереси але природний баланс буде завжди заявляти про себе. Принцип рівноваги ставить лібералізм далі від соціалізму, який відстоює конфліктну модель суспільства; так само від консерватизму, який ототожнює духовне, соціальне та культурне розмаїття з безладом та нестабільністю.
Л. фон Мізес, засновник неоавстрійської школи, ідейний попередник Ф. фон Хайєка, особливу увагу приділяв розгляду економічних систем, принципів їх організації, проблемам соціалізму. Праці Л. фон Мізеса, що розвивали суб´єктивну і ліберальну традиції, з´явилися в той час, коли ідеї школи Дж.М. Кейнса вже домінували, а державне втручання в економіку стало реальністю. Л. фон Мізес формулював свої індивідуалістські й ліберальні концепції у часи панування сталінізму і нацизму, що надає його поглядам особливої значущості.
Людвіг фон Мізес.Головні праці вченого — "Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз" (1936, 1954), Людська діяльність: трактат з економічної теорії" (1949), "Основи економічної науки" (1962). Основна проблематика досліджень — захист ринкової економічної системи і радикальна критика соціалізму, питання методології суспільних наук, теорії грошового обігу та економічних криз.Л. фон Ринкова економіка — єдина форма організації, що гарантує свободу особи як в економічному плані, так і в політичному. Свободі не суперечить те, що держава стягує податки для фінансування силового апарату, тому що останній забезпечує захист суспільства від зовнішньої агресії чи внутрішньої несправедливості. Л. фон Мізес вказує на несумісність ринкової економіки із соціалістичною: змішана економіка не може функціонувати — вона може бути або ринковою, або плановою, щось середнє неможливе. Він вважає капіталізм економікою, заснованою на суверенітеті споживача, який, вибираючи ті чи інші блага, визначає відносні ціни і структуру виробництва. Економічну діяльність здійснюють підприємці, які прагнуть краще задовольнити потреби споживачів, щоб здобути максимальний прибуток. Ринкова економіка функціонує як демократія: кожна витрачена грошова одиниця є тим механізмом, який споживач використовує для того, щоб виразити свої переваги і зорієнтувати економічну діяльність виробників.
За Л. фон Мізесом, капіталізм не може ґрунтуватися на рівності результатів і навіть на рівності можливостей. Останнє передбачає "поставити в більш невигідне становище тих, хто з народження більшою мірою обдарований розумом і силою волі, ніж пересічні люди. Очевидно, це було б абсурдним"1. Так само нерівність соціальних станів, доходів, прибутків є необхідністю. Нерівність властива ринковій економіці, і проблеми, що постають перед індивідами, які не можуть брати участі у виробництві, могли б бути вирішені на основі доброчинності, якщо втручання держави в економіку й інфляція не змусять інших індивідів відмовитися від участі в таких благодійних акціях. Труднощі, з якими нібито бореться державне регулювання, є наслідком не капіталізму, а цього регулювання.
На переконання Л. фон Мізеса, ніщо не може виправдати втручання в економіку, коли уряд вирішує за індивідів. З цих позицій він критику є будь-яку форму інтервенціонізму, державного втручання в економічне життя (від лат. interventio — втручання). Вчений виступає проти податкового втручання, бо немає нейтрального податку, проти антиінфляційної політики, заснованої на контролі за цінами та заробітною платою, проти встановлення мінімальної заробітної плати, обмеження тривалості праці, довільної грошової політики, контролю за обмінними операціями, політики перерозподілу і соціального забезпечення, протекціонізму.
Критика соціалізму відіграє провідну роль у вченні Л. фон Мізеса. На його думку, в умовах відсутності ринку і, отже, відсутності цін на вироблені товари, неможливо здійснити економічний розрахунок. В умовах відсутності підприємців, що ризикують власними капіталами, а також за відсутності приватної власності, не може бути ринку, цін, економічного розрахунку
Л. фон Мізес стверджує, що соціалізм — це "знищення економічної раціональності", "система запланованого хаосу". Цей лад поєднує безмежне марнотратство ресурсів через відсутність їх ринкової оцінки та господарську безініціативність внаслідок значної бюрократизації. Соціалістична система "противиться" технічному прогресу через відсутність механізмів і стимулів для впровадження інновацій, а тому не в змозі забезпечити довгострокового економічного зростання та підвищення рівня добробуту населення.
З іншого боку, відсутність зворотного впливу споживачів на структуру виробництва в умовах централізованого встановлення цін не забезпечує відповідності структури виробництва та структури суспільних потреб. Формується й новий тип "економічної людини", не схильної до підприємництва та ризику, яка в економічній діяльності керується виключно директивами і вказівками центральних органів управління. Л. фон Мізес вважав, що економічна поведінка має базуватися на раціональних розрахунках цін, витрат, доходів, які можуть мати місце тільки в умовах ринку, а тому передрікав близьку загибель соціалізму.
3)Джеремі Волдрон. Теоретичні засади лібералізму
Лібералізм є ідеологією та доктриною взаємовідносин між членами суспільства, метою якого є благо всіх інди-відів, а не окремої групи. Ідея свободи, як відомо, є центральною у концепції та ідейно-політичній течії лібералізму, яка зародилася в Англії у кінці 17 століття та набула розквіту у західних державах у 19 столітті. Головними ідеями лібералізму є абсолютна цінність людської особистості, особиста сво-бода, автономія індивіда, юридична рівність людей, плю-ралізм політичних цінностей, приватна власність на засо-би виробництва, чіткі межі діяльності держави, якими є: забезпечення миру, життя, здоров’я, свободи і приватної власностіЕтимологія наводить на думку про зв'язок між «лібералізмом» («liberalism») і «свободою» («liberty»), і, незважаючи на те, що слово «ліберал» має й інші смислові значення - великодушний, з широким поглядом на світ, терпимий - достатньо зрозуміло, що переконаність у важливості індивідуальної свободи близька до сутності більшості ліберальних політичних позицій.
Звичайно, навіть узагальнення цієї невизначеності буває важко підтримувати. Рональд Дворкін стверджує, що ліберали більше віддані ідеалу рівності, ніж ідеалу свободи, і навіть відкидає банальний погляд, що ліберальна політика полягає у знаходженні особливої рівноваги між цими конкуруючими ідеалами5. Звичайно, рішу-ча відданість свободі в економічній сфері, схоже, більше має пов'язуватись із політичним консерватизмом, ніж з лібералізмом, особливо зважаючи на те, як ці поняття розуміють у Північній Америці. Свобода (freedom) чи воля (liberty) є концептом, з яким пов'язано багато концепцій9. Оскільки деякі з цих концепцій не пов'язані з ліберальною традицією, недостатньо сказати лише, що ліберали підтримують (рівну) свободу і на цьому полишити справу.6 Не варто наголошувати на тому, шо відданість рівній свободі не с компромісом між свободою і рівністю. Саме «рівність» забезпечує у цін формулі скріплення форми нашої відданості свободі, а свобода показує, що саме ми зацікавлені урівняти. Ці два поняття належать до настільки різних логічних типів, що абсурдно говорити про встановлення рівноваги між ними.Деякі філософи вважають, що існує чітко визначений зв'язок між свободою і соціальним устроєм: справжня свобода (або ж як іноді кажуть свобода для істинного «Я») є просто-напросто підпорядкованістю устрою доброго суспільства і участю у ньому. Інші стверджують, що свобода втрачена, і принцип свободи порушується кожного разу, коли будь-яка норма суспільного устрою нав'язується, хоч би як глибоко вона була спричинена потребами суспільного життя. Лібералізм, як на мене, відкидає обидві ці крайні позиції. Я не прагну зробити вигляд, що цю позицію легко прийняти. Як стане згодом зрозуміло, лібералізм також значною мірою пов'язаний з повагою до раціональності, з дисципліною самопізнання і далекоглядністю, з торжеством людської здатності осягнути і зрозуміти світ. Але ці здібності не завжди реалізуються, коли люди приймають рішення щодо того, як саме діяти у суспільстві. Так що відчуття важливості розуму у прийнятті рішень людиною пов'язане з появою певної напруженості в теорії, побудованій навколо поваги до рішень, прийнятих окремими чоловіками й жінками у їхньому повсякденному житті.
4).Політичні погляди Ф. Хаєка.
Світову економічну та філософську думку не можливо уявити без Фрідріха Августа фон Хайєка — найвпливовішого теоретика неолібералізмуXXст. І найвидатнішого представника неоавстрійської традиції в сучаснійекономічній науці. Його ім´я стало синонімом захисту ліберальних цінностей, ідеології індивідуалізму, непримиренності у боротьбі з будь-якими проявами соціалістичного світогляду. Специфіка творчого шляху Ф. фон Хайєка — постійне активне протистояння провідній інтелектуальній течії свого часу — кейнсіанству.
Провідну роль в його економічній теорії посідає вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі й не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей "розширений, або спонтанний" порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Важливою складовою спонтанного порядку є ринок та інститути, на яких він базується, передусім інститут приватної власності. Для розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві необхідно відрізняти цей тип порядку від порядку, створеного кимось, хто ставить на свої місця елементи тієї чи іншої сукупності або спрямовує їх рух. Для характеристики кожного типу ми маємо в своєму розпорядженні кілька термінів. Створений порядок, якому ми вже давали назву екзогенного порядку чи упорядкування, можна також схарактеризувати як побудову, штучний порядок або — там, де йдеться про керований суспільний порядок, — організацію. Саме за умов ринкового порядку, на думку Ф. фон Хайєка, створюється і накопичується більше знань і багатства, аніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямовуючої сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності — свободи особи. Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та економічна політика, спрямована на отримання певних результатів — повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з інфляцією або економічним спадом, неможлива у принципі. Пояснюється це тим, що політичні й державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної політики, бо ним володіють в сукупності тільки окремі індивіди. Тому втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від намірів тих, хто його здійснює, може мати лише руйнівні наслідки. Участь держави в економічному житті, за Ф. фон Хайєком, зводиться до створення структур, які забезпечують людям найкращі умови для реалізації їхніх власних цілей, тобто вчений підтримує класичну версію "мінімальної держави".
У першій половині 40-х pp. напрямок дослідної діяльності Ф. фон Хайєка змінюється — у центрі його уваги опиняються проблеми методології соціальних наук, філософії знання, права, проблеми свободи. Методологічний індивідуалізм і суб´єктивізм Ф. фон Хайєка зумовив мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроекономічного аналізу. На його думку, макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму), відірвані від реальної економічної дійсності, бо основа господарського життя — індивідуальні суб´єктивні оцінки і уявлення господарюючих агентів, які аж ніяк не зводяться до загальних закономірностей. Визнаючи можливість економічної рівноваги окремих фірм і ринків, тобто часткової рівноваги на мікрорівні, Ф. фон Хайєк заперечує застосування цього поняття на макроекономічному рівні.
Ф. фон Хайєк вважає, що конкуренція — це своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання систематичних і повноцінних знань про економіку, без яких неможлива ефективна господарська діяльність. Ринковий процес як процес розповсюдження і консолідації "розпорошеного" знання невіддільний від процесу конкуренції. Остання трактується не як ринковий стан досконалої конкуренції, а як процес руху, процедура "відкриття" нових потреб та способів їх задоволення, нових ресурсів і можливостей виробництва. Відзначається динамічний, а не руйнівний зміст конкуренції, її спрямованість у невідоме, невіддільність від ризику. Специфічне трактування Ф. фон Хайє-ком і проблеми монополії — на відміну від багатьох економістів він не обґрунтовує негативний вплив на економіку процесу монополізації виробництва. На його думку, економічний індивідуалізм і приватна власність забезпечує конкурентність будь-яким організаційним формам, зокрема й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і надає поштовх пошуку нових форм економічної поведінки, прискорює інноваційний розвиток.
Структурний підхід Ф. фон Хайєка визначив критичне відношення як до антикризової кейнсіанської політики, так і до антиінфляційної політики монетаризму, оскільки обидві ґрунтувалися на макроекономічному баченн економічних процесів та ігнорували проблему розміщення (алокації) ресурсів Однак основним об´єктом критики Ф. фон Хайєка стало кейнсіанство що проявилося в таких положеннях.
Концепція спонтанного ринкового порядку Ф. фон Хайєка у принципі заперечувала будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Роль держави, за Ф. фон Хайєком, має обмежуватися виконанням інституційних функцій, полягати в охороні природного соціального порядку — свободи вибору та розвитку, вільної конкуренції та монополії. Вона реалізується через формування законодавчих норм, суспільних моральних цінностей, охорону усталених традицій. Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Держава не повинна займатися питаннями соціального регулювання, надавати соціальну допомогу (крім пенсій у зв´язку зі старістю та допомог у зв´язку з безробіттям), бо це підриває стимули до активної економічної діяльності. Індивіди повинні отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від держави. Соціальна нерівність, на думку Ф. фон Визнавалася необґрунтованість кейнсіанської концепції ефективного попиту, яка взагалі не розглядала проблему співвідношення структури попиту і пропозиції. При значному розходженні цих структур, зазначав Ф. фон Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На відміну від кейнсіанської теорії криза розглядається як результат не недостатнього, а надлишкового інвестиційного попиту порівняно із споживчим. Цей надлишковий попит виникає внаслідок кредитних вливань і призводить до спотворення структури виробництва й структури відносних цін.
Кейнсіанське пояснення причин безробіття вважалося необґрунтованим. За Ф. фон Хайєком, безробіття виникає не внаслідок недостатнього рівня ефективного попиту, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений жорсткими вимогами профспілок. Це призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і зменшення попиту на працю. Тому немає підстав розглядати безробіття як макроекономічну проблему і перекладати відповідальність за нього на уряд, зобов´язуючи його вживати заходів активної політики на ринку праці щодо зменшення безробіття.
Критикувалася кейнсіанська концепція "керованих грошей", що використовувала помірну інфляцію як засіб боротьби з безробіттям. Подібні дії, на думку Ф. фон Хайєка, посилюють безробіття і доповнюють його інфляцією за такою схемою: зростання кількості грошей в обігу викликає нерівномірне зростання цін та нераціональне використання ресурсів, їх спрямування до галузей зі штучно високою кон´юнктурою, визначеною зростанням цін. Для підтримки цієї кон´юнктури будуть потрібні нові грошові вливання, що посилять інфляцію, а структурні диспропорції, що виникнуть разом з цим, підвищать рівень безробіття. Ф. фон Хайєк зазначав, що цю проблему не пояснює і не вирішує "міфічна" крива Філіпса, і вважав, що в дійсності вибір між інфляцією і безробіттям — це вибір між політичною доцільністю й економічною необхідністю. Якщо хоча б одного разу перемагає політична доцільність, то кожного наступного разу повернутися до економічних пріоритетів стає набагато важче. У результаті кейнсіанська політика
Теорія техноструктури Дж. Гелбрейта
Чимало сторінок у своїх дослідженнях Дж. Гелбрейт присвятив індустріальній системі, корпорації, проблемам власності та управління всередині монополії і в суспільстві, ролі держави, питанням економічної політики, профспілкам, господарському механізму й методам господарювання капіталістичної системи. Трансформацію економіки він простежує на великих корпораціях в умовах НТР. Дж. Гелбрейт висунув поняття зрілої корпорації у порівнянні зі звичайною виробничою корпорацією (монополією), показав її як носія НТП. Об'єднання таких корпорацій становить кістяк індустріальної системи, яку він називає плануючою системою. Аналіз і висновки Дж. Гелбрейта з питань структури та управління корпорацією і плануючою системою опираються на виявлення влади техноструктури та інституціональної влади корпорацій. Його заслуга полягає у тому, що він перший серед економістів обґрунтував тезу про заміну влади ринку рішеннями менеджерів. Він дійшов до висновку, що з появою зрілої корпорації і плануючої системи змінились цілі й характер їх діяльності. Дж. Гелбрейту доводилось неодноразово переглядати свої погляди щодо окремих проблем економіки й розвитку суспільства. В 50-х роках він був переконаний, що вже у найближчий час трансформація капіталізму забезпечить вирішення основних соціальних проблем. Він писав тоді про суспільство достатку. У подальшому автор теорії індустріального суспільства вимушений був переглянути деякі положення й внести корективи у свою концепцію. У зрілій корпорації Дж. Гелбрейт побачив інструмент збереження нерівності у суспільстві й фактор зростаючої нестійкості економічної системи Дж. Гелбрейт змушений визнати, що плануюча система за відсутності державного регулювання, як правило, нестабільна. Вона піддається спадам і депресіям, які не самообмежуються, але можуть набути кумулятивного характеру. На неї впливає інфляція, яка має хронічний характер і не піддається саморегулюванню. Він вважає необхідним обмежити владу корпорацій і техноструктури, послабити тиск "бюрократичного симбіозу" військових концернів і апарату військового відомства. Реальну силу, здатну затримати негативні процеси, Дж. Гелбрейт вбачає у державі. Тільки за допомогою незалежної від корпорацій держави, на його думку, можна послабити вплив негативних процесів і забезпечити подальший розвиток системи.
Дж. Гелбрейт надто критично оцінює розвиток економіки, як і перспективи вирішення соціальних проблем. Він відмічає, що "надто багато людей позбавлені роботи й засобів до існування", що "наявною є волаюча нерівність у розподілі доходів", "непомірно велика частина багатства залишається невеликій купці людей". Увагу Дж. Гелбрейта все більше привертають проблеми боротьби із засиллям бюрократії. "Великі корпорації й управлінська революція призвели до бюрократизації великої частини капіталістичного виробництва", у результаті чого став очевидним "корпоративний артеріосклероз". Американський економіст відмічає також різке погіршення транспортної системи США, великий дефіцит дешевого житла, проблеми, які нагромадилися в галузі освіти, тощо.
Усі помисли Дж. Гелбрейта спрямовані на розробку системи реформ, які у змозі забезпечити розв'язання гострих соціально-економічних проблем, істотно поліпшити становище суспільства. Він, як і раніше, переконаний в необхідності трансформації капіталізму, в його оновленні. Для цього, на думку американського економіста, слід забезпечити "гарантійний прибуток усім членам суспільства", значно розширити соціальні програми. Велика увага приділяється створенню системи перенавчання осіб, які втрачають роботу. Дж. Гелбрейт рішуче виступає за скорочення воєнних витрат, які завдають, на його думку, "великих збитків економічному добробуту". Ці засоби слід використати у мирному будівництві.
Здійснення реформ Дж. Гелбрейт пов'язує з посиленням регулюючої ролі держави. Категорично заперечуючи програми монета-ристів і прихильників економіки пропозиції, він закликає "звільнитися від сліпого поклоніння перед кредитно-грошовою політикою, від віри, що її магія може скеровувати й регулювати розвиток капіталізму" [3]. На його думку, слід значно більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту й значним зниженням процентних ставок.
Економічна теорія Дж. Гелбрейта досить реалістично відбиває сучасний стан і проблеми економіки й передбачає дійові міри для її часткового оздоровлення.
= Політична програма Жозефа де Местра. Критика Французької буржуазної революції.
Жозеф де Местр (1753-1821 рр.).. Він жив у Савойї, Швейцарії; на Сардинії, довго був посланцем сардінського короля в Петербурзі.
Всю силу свого неабиякого таланту Жозеф де Местр обрушив на Просвітництво і революцію.
Особливу увагу де Местр приділяв критиці властивого Просвітництва переконання у всесилля розумного законодавства. Завдання конституції - знайти закони, що підходять для конкретного народу з урахуванням населення, моралі, релігії, географічного положення, політичних відносин, добрих і поганих якостей народу.
Письмові конституції, міркував де Местр, лише стверджують ті права, які вже існують. У англійської конституції більшість положень ніде не записано - вона полягає у суспільному дусі і тому діє. Нарешті, суть основного закону в тому, що ніхто не має права його скасувати, тому він і не може бути встановлений ким би то не було, бо той, хто має право встановити, той має право і скасувати.
Справжні конституції, писав де Местр, складаються історично, з непомітних зачатків, з елементів, що містяться в звичаях і характер народу. У дитячому стані товариств конституції з волі бога створювалися людьми, що сповіщає божу волю і соединявшими релігію з політикою. У наступні часи закони лише збирали і розвивали те, що лежить в природному пристрої народного життя. Завжди при створенні конституцій діяли не воля людини, а обставини, в усякому разі, ніякаконституція не була предметом попереднього обговорення, причому історичні конституції створювалися практиками (царі, аристократи), але ніколи - теоретиками.
Всі конституції закріплюють ту чи іншу ступінь свободи, причому народи одержують свобод більше або менше в залежності від їх потреб. Зміна потреб народів веде до зміни конституцій по тій частці свободи, яку вони мають. Де Местр закликав французів повернутися до своєї давньої конституції, яку їм дала історія, і через монарха отримати свободу. Тоді Франція знову стане честю і окрасою Європи, заявляв він.
При всій реакційності своїх поглядів де Местр - талановитий публіцист і ерудований полеміст. Чудово знаючи історію революцій, він використовував нестабільність і нестійкість французьких конституційних законів революційного періоду як аргумент проти дієвості писаного законодавства взагалі. Колишній шанувальник Руссо, де Местр прагнув довести безперспективність революційної практики з точки зору деяких ідей Просвітництва (такі його заперечення проти "великої республіки").
Але в дискусії з ідеологією Просвітництва де Местр намацав її слабке, вразливе ланка: раціоналістичне переконання у всесилля розумного закону. Закони творить не розум, а історія - цей його висновок підтверджувався майже всієї політичною практикою, відомої того століття. У де Местра цей висновок був підпорядкований завданню обгрунтування його політичних ідеалів. Політична програма де Местра вкрай реакційна. Вона заснована на уявленні про гріховної природі людини, здатного робити тільки зло. Людина занадто злий, щоб бути вільним, в його ж інтересах він потребує поневоленні. Так само рівністьсуперечить і законам природи, і законам гуртожитку.
Де Местр закликав повернутися до середньовічних порядків і ідеалам. Тільки монархічна форма держави відповідає волі бога. Оскільки релігія є підставою всіх людських установ (політичний побут, освіта, виховання, наука), католицька церква повинна відновити колишню роль вершітельніци доль народів.Просвітництво та освіта шкідливі, знання руйнують інтуїтивний стиль життя і позбавляють традицію її "магічної влади". Світська і духовна влади повинні з'єднатися в боротьбі проти інакомислення.
Із засудженням Французької революції виступав англійський парламентарій і публіцист Едмунд Берк (1729 - 1797 рр..), Що побачив у цій революції загрозу для Англії. Його книга "Роздуми про французьку революцію" (1790 р.) набула широкої популярності. Ідеями Берка захоплювалися де Местр і де Бональд.
Берк прагнув спростувати метод і вчення ідеологів і діячів Французької революції. Їх метод, писав він, апріорі, заснований на індивідуальному розумі і оперує спрощеними побудовами. Цим обумовлена помилковість основних положень теорії французьких революціонерів.
Берк оскаржував теорію суспільного договору тим аргументом, що людина ніколи не перебував поза суспільством, а завжди, від народження, був пов'язаний з іншими людьми та суспільством поруч взаємних обов'язків. Так само неправильна, на думку Берка, і теорія народного верховенства. Народ - це сума осіб, яка не може скласти єдину особистість, що діє як одна особа. Штучної фікцією є воля більшості, лежить в основі ряду теоретичних побудов про владу і законі. Абстрактні уявлення про свободу ведуть до анархії, а через неї - до тиранії. Насправді людина не вільний від готівкового суспільства і громадських зв'язків. Берк стверджував, що народний суверенітет - це "сама фальшива, аморальна, зловмисна доктрина, яка коли-небудь проповідувалася народу". На фікція, по Берку, заснована і теорія прав людини. Людина не може від народження придбати за допомогою якогось договору право на частку народного верховенства. Крім того, передбачуване рівність людей - теж фікція. Берк різко критикував Декларацію прав людини і громадянина, що проголосила рівність усіх людей перед законом. Люди не рівні, і це визнається суспільством, в якому неминуче соціальне і політичне нерівність. Права людини, міркував Берк, треба виводити не з уявлень про абстрактну людину, а з реально існуючого суспільства і держави.
Апріорним теоріям Локка і Руссо Берк протиставляє історичний досвід віків і народів, розуму - традицію. Громадський порядок, міркував Берк, складається в результаті повільного історичного розвитку, втілює загальний розум народів. Берк часто посилається на бога, творця всесвіту, суспільства, держави. Кожен суспільний порядок виникає в результаті довгої історичної роботи, яка каже стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все це - найцінніше спадщина предків, яке необхідно дбайливо зберігати. Навіть і забобони не треба руйнувати, а прагнути знайти міститься в них істину. Сила дійсної конституції - в давнині, в традиціях. Право є твір народного життя.
Берк, як і реакційні ідеологи, протиставляв раціоналістичним ідеям Просвітництва традиціоналізм і історизм, переконання в нездоланності ходу історії, що не залежить від людини. У застосуванні до історії права це протиставлення набуло розвитку у вченні історичної школи права.
=Теорії "Індустріального суспільства"
Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.
Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х pp. вона знов набула актуальності у зв'язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального суспільства» є американський економіст П. Дракер, який ще в 40-х pp. опублікував кілька праць з цієї проблеми: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949) та ін.
Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Дракер виділяє два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне — вільне й соціалістичне — рабське.
У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.
В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».
П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов'язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.
Раймон Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у таких працях: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966). Індустріальне суспільство він визначає як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства— чистому капіталізмові. Реальний же капіталізм за низкою ознак ніби наближається до соціалізму. Із соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподіл тощо.
Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході «колективної власності», що виникає в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після Другої світової війни. Прибуток — категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству. Близькість принципів розподілу полягає в тім, що і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств. У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов'язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства».
Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20—30-ті pp. XX ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання. «Зріла корпорація» — це колективна організація, в ній приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». її очолює не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада. Тех-ноструктуру Гелбрейт визначає як «союз знань і кваліфікації».
Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій. За Гелбрейтом, вона відображає вже не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не макси-мізацією індивідуального прибутку, а суспільним благом. На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам.
Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація здійснює планування. Якщо раніше Гелбрейт стверджував, що нейтралізувати монополію і конкуренцію можна з допомогою «врівноважувальної сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпорацією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт заперечує можливість ототожнювання великої корпорації з монополією.
В «індустріальному суспільстві» формується, на думку Гелб-рейта, нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт — між «класом освічених» і «неосвічених і малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиною якого є «техноструктура».
Велика роль у «індустріальному суспільстві» Гелбрейта належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.
У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта є й критичні ноти. Він критикує мілітаризм, гонку озброєнь, розуміє складність розв'язання соціальних проблем у межах «індустріального суспільства». Останнє завдання він покладає на інтелігенцію, яка керуватиметься не тільки економічними пріоритетами, а сприятиме розвитку «естетичних цінностей».
Вивчаючи концепцію Гелбрейта, слід чітко зрозуміти алогічність цілої низки його визначень суті та порядку функціонування «індустріального суспільства».
Концепція «постіндустріального суспільства». Термін «постін-дустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку XX ст. Цей термін він пов'язував із майбутнім суспільством, яке настане «після краху індустріалізму».
Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в 70-х pp. і пов'язаний з ім'ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. Ще з кінця 50-х pp. він активно пропагував цю концепцію. 1973 р. він опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.
Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з
Вінстон Черчіль: Консервативні принципи
|
4 июня 2013 |
Я не вірю в пошук якоїсь панацеї або всесильних ліків, у залежність від яких ми мусимо поставити нашу довіру й долю, намагаючись продати усім без винятку як запатентований засіб. Легко зірвати оплески, легкодумно просторікуючи про грандіозні нові задуми в політиці, особливо, коли обійдено всі конкретні пропозиції. Ми не повинні дошукуватися якоїсь жорсткої симетричної форми доктрини, яка так тішить уяву соціалістів і комуністів.
Наші основні цілі такі: підтримувати християнську релігію і протидіяти всіляким на неї нападам. Захищати нашу Монархічну й Парламентську Конституцію. Вжити заходів для належного захисту від зовнішнього агресора та для безпеки нашої морської торгівлі. Підтримувати закон і порядок, безсторонню справедливість суддів, вільних від втручання або тиску з боку виконавчої влади. Відродити здорову фінансову систему й чіткий нагляд за національними доходами і витратами. Боронити і розвивати нашу вітчизняну торгівлю. Сприяти усім заходам, спрямованим на поліпшення здоров’я й соціальних умов людей. Дотримуватися як основного правила підтримки вільного підприємництва й ініціативи на противагу державній торгівлі й націоналізації промисловості.
Ми виступаємо проти встановлення соціальної держави, яка контролює засоби виробництва, розподіл і обмін. Наша консервативна мета полягає у встановленні демократії приватної власності, одночасно незалежної та взаємозалежної. Ми домагаємося встановлення статусу найманого робітника як рівноправного партнера, а не безвідповідального найманця. Ми не бажаємо, щоб народ цього стародавнього острова був зведений аристократією привілейованих чиновників або привілейованої партії, сектантських або тред-юніоністських босів до маси одержавлених пролетарів, гнаних туди й сюди, оселених то тут, то там.
Чільним принципом політики консерваторів є захист широкого загалу від зловживань з боку монополій та від обмежень на торгівлю й підприємництво, незалежно від того, ч йдуть ці біди від приватних корпорацій, зловмисних планів доктринерських урядів, а чи від некомпетентності й сваволі державних відомств.
Вінстон Черчіль, з промови 1946 року. Подано за виданням: Консерватизм: Антологія. – К.: «Смолоскип», 2008
Поняття лібертаризму.
Относится прежде всего к тем теориям и взглядам, общей чертой которых является стремление повернуть вспять развитие коллективизма и авторитаризма и "сузить границы государства". В традиционном понимании термин "либертарист" означал "сторонник свободы воли" и использовался как антоним "детерминиста" ("necessitarian"). В дальнейшем либертаристом стали называть тип принципиального вольнодумца, человека, выступающего за отказ от любых запретов и ограничений естественного или инстинктивного поведения, будь то религиозные верования, семейные узы или принуждение к исполнению законов со стороны государства. В настоящее время эти значения являются устаревшими. В современном понимании либертаризм можно разделить на две основные формы. Наиболее определенная форма основана на вере в то, что индивиды обладают (независимо от того, являются ли они частью общества и подвластны законам государства или нет) рядом неотъемлемых прав, прежде всего правом приобретать собственность и сохранять ее. Отрицание государством этих прав нельзя оправдать; в то же время люди должны считать себя обязанными подчиняться государству лишь в той мере, в какой оно обеспечивает их права либо строится на началах добровольности. В наши дни эта теория наиболее четко была изложена в книге Роберта Нозика (Nozick) "Анархия, государство и утопия", ("Anarchy, State, and Utopia", 1974). Считается, что в ней блестяще представлены выводы (например, о том, что налогообложение это – "принудительный труд") из предпосылок (существование прав a priori), которые просто провозглашаются и для принятия которых у нас нет никаких веских оснований. В этом смысле либертаризм в корне противоположен утилитаризму, – он настаивает на том, что ни в коем случае нельзя отказываться от прав личности в угоду общему благу. Как это ни парадоксально, многие его сторонники основывают свои планы наступления на позиции государства на доводах, вполне совместимых с утилитаризмом, и даже явно утилитарных. Экономистов "австрийской школы", пик развития которой олицетворяет авторитет Людвига фон Мизеса и Фридриха фон Хайека (Hayek), больше интересуют основные выгоды, получаемые в конечном итоге от свободных рынков, и необходимость противодействия присущим государству тенденциям к разрастанию и неэффективности. Некоторые авторы, такие как Сэмюель Бриттан, делали попытки примирить утилитаризм и либертаризм. Они утверждали, что, хотя единственным конечным оправданием политики является общая польза для всего населения, это лучше всего трактовать как максимальное расширение автономии личности и сведение к минимуму зависимости от государства. Некоторые либертаристы называют себя "минархистами", подчеркивая свою приверженность идее "минимального" государства (чьи функции ограничиваются ролью "ночного сторожа"), деятельность которого сводится к защите своих границ, а также к обеспечению исполнения договоров и соблюдения (минимального) основ уголовного права. Этим они существенно отличаются от анархистов (anarchists), стремящихся упразднить как государство в целом, так и институт собственности. Либертаристам можно поставить в вину слишком серьезное отношение к государству и недостаточно серьезное – к идее свободы. Господствующее ныне направление этого течения видит только в государстве силу, ограничивающую свободу, тогда как в более широком плане свободу ограничивают как социальные нормы, так и религиозные верования, семейные установления и рыночные силы. Самый убедительный ответ либертаристов на эту критику состоит в том, что волевой человек может преодолеть эти ограничения, но не способен отринуть принудительную власть государства.
ФРІДРІХ А. ГАЄК Ф., ЦІННІСТЬ СВОБОДИ
1. У цій книзі наша увага присвячена таким умовам людського існування, за яких примушування одних іншими зменшене настільки, наскільки це можливо в суспільстві. Такий стан ми постійно називатимемо станом волі (liberty), або свободи (freedom)3. Ці два слова використовувались також для позначення багатьох інших хороших речей у житті. Тому не надто корисно буде починати з питання, Щовони насправді означають4. Буде, мабуть, краще визначити спершу умови, які ми матимемо на увазі, коли використовуватимемо ці слова, а потім розглянути інші значення слів тільки заради того, щоб чіткіше окреслити те значення, яке ми прийняли.
Стан, в якому людина не зазнає примусу внаслідок сваволі іншого чи інших5, часто визначається також як «індивідуальна» чи «особиста» свобода, і щоразу, коли ми схочемо нагадати читачеві, що саме в цьому сенсі вживаємо слово «свобода», ми будемо вдаватися до цього виразу. Часом у такому ж сенсі вживається термін «громадянська свобода», але ми уникатимемо його, бо його надто легко плутають із тим, що зветься «політична свобода» - неминуча плутанина, яка постає з того, що «громадянський» («civil») і «політичний» походять відповідно від латинського та грецького слів із тим самим значенням6.
Навіть наша попередня вказівка на те, що ми матимемо на увазі під «свободою», засвідчує, що вона позначає стан, до якого індивід, що живе серед своїх співбратів, сподівається максимально наблизитись, але повної реалізації якого навряд чи може очікувати. Тому завданням політики свободи має бути мінімізація примусу або його шкідливих наслідків, навіть якщо його неможливо усунути повністю.
Видається, що прийняте нами значення свободи відповідає первинному значенню цього слова7. Люди, або принаймні європейці, входять в історію поділеними на вільних і невільних; і ця відмінність має дуже чітке значення. Свобода вільних може сильно відрізнятися, але лише щодо ступеня незалежності, якої раб не мав взагалі. Свобода завжди означала можливість для індивіда діяти у відповідності зі своїми власними рішеннями чи планами, на противагу становищу того, хто був постійно підвладний волі іншого, котрий внаслідок свавільних рішень міг примусити його діяти або не діяти певним чином. Тому освячений часом вираз, яким часто окреслювалась така свобода - це «незалежність від сваволі іншого».
. Перше значення свободи, якому ми повинні протиставити наше власне використання терміна - це те, яке, загалом, визнається чітким. Це те, що звичайно називають «політична свобода», участь людей у виборі власного уряду, законодавчому процесі та в контролі за виконавчою владою. Воно походить від застосування нашого поняття до груп людей як цілого, що дає їм свого роду колективну свободу. Але вільний народ в цьому розумінні не обов'язково є народом вільних людей; і немає необхідності бути причетним до цієї колективної свободи, щоби бути вільним як індивід. Навряд чи можна твердити, що жителі округу Колумбія, чи іноземці, що живуть у Сполучених Штатах, чи люди, які є надто молодими, щоби брати участь у виборах, не користуються повною особистою свободою, оскільки вони не причетні до політичної свободи".
Абсурдним буде також твердити, що молоді люди, які щойно вступають в активне життя, є вільними, тому що дали свою згоду на суспільний устрій, в якому вони народилися: суспільний устрій, якому вони, можливо, не знають альтернативи і який навіть ціле покоління, що мислить інакше, ніж їхні батьки, могло б змінити тільки після досягнення зрілого віку. Але це не робить чи не повинно робити їх невільними. Зв'язок, який часто шукають між такою згодою на політичний устрій та індивідуальною свободою, є одним з джерел сьогоднішньої плутанини щодо її значення. Кожен, безумовно, має право «ототожнювати свободу ... з процесом активної участі в громадській владі та громадському законотворенні»12. Тільки слід усвідомлювати, що, чинячи так, він говорить про стан, відмінний від того, про який тут ідеться, і що загальноприйняте використання одного й того ж слова для позначення цих різних умов не означає, що одне є у будь-якому сенсі еквівалентом чи замінником другого13.
3. Ще одне інше значення «свободи» - це «внутрішня» або «метафізична» (часом також «суб'єктивна») свобода15. Вона, можливо, тісніше пов'язана з індивідуальною свободою, і тому її легше сплутати з нею. Вона визначається тим, якою мірою індивід у своїх діях керується власною свідомою волею, своїм розумом чи тривким переконанням, а не короткочасними імпульсами чи обставинами. Але протилежністю «внутрішньої свободи» є не примус з боку інших, а вплив тимчасових емоцій чи моральна або інтелектуальна слабкість. Якщо індивід не досягає успіху у здійсненні того, що він після тверезих роздумів вирішив здійснити, якщо наміри і сили покидають його у вирішальний момент і він зазнає невдачі у виконанні того, що він усе ще певним чином хоче виконати, ми можемо сказати, що він «невільний», «раб своїх пристрастей». Часом ми також використовуємо ці вирази, коли говоримо, що незнання чи забобони заважають людям зробити те, шо вони зробили б, якби були краще поінформовані, і ми твердимо, що «знання робить вільним».
З-поміж усіх випадків, коли індивідуальну свободу плутають з іншими поняттями, що позначаються тим самим словом, найнебезпечнішим є, коли її плутають із третім використанням цього слова, яке ми вже побіжно згадували: використання «свободи» для позначення фізичної «спроможності робити те, що я хочу»16, можливості задовольняти свої бажання або широти вибору відкритих нам альтернатив. Цей тип «свободи» з'являється у снах багатьох людей у вигляді ілюзії, що вони можуть літати, що вони увільнені від сили тяжіння і можуть рухатись «вільно, як птахи», куди тільки забажають, або що вони владні змінювати своє середовище згідно із власними уподобаннями.
.
Під «примусом» ми розуміємо такий контроль за середовищем і обставинами індивіда з боку іншої особи, що для уникнення більшого зла він вимушений діяти не згідно із власними послідовними планами, а служити цілям цієї особи. Окрім як у сенсі вибору меншого зла в ситуації, нав'язаній їй іншим, індивід не має можливості ані використати власний розум чи знання, ані слідувати своїм цілям і переконанням. Примус є злом саме тому, що він таким чином усуває індивіда як мислячу та оцінюючу особу і робить його простим знаряддям для досягнення цілей іншої людини. Вільна дія, у якій хтось переслідує власні цілі з допомогою засобів, підказаних йому власними знаннями, повинна базуватись на даних, які не можуть бути довільно сформовані іншим. Вона передбачає існування певної сфери, у якій обставини не можуть бути сформовані іншою особою так, щоби залишити людині лише той вибір, який визначено іншими.
Ультрароялізм Габріеля Бональда.
СвоютеоріюідейБональдчерпаєз Кондільяка і Мальбранша, трактуючиідеїякбожественноданіівідомівсім, алезатуманеніусвідомості, здатніпрояснитисязадопомогоюосвіти. Однією з таких споконвічно даних ідей постає ідея суспільства. Держава, у Бональда, вища констатація ідеї суспільства, воно знаходиться міжБогом і народом, як мова посередник між ідеєю і духом. Сам мова виступає як трансцендентне вираз Бога, його інструмент для саморозкриття.
Влада, вважає Бональд, діюча лише тоді, коли вона буде сприйнята і усвідомлена як щось вище по відношенню до людей. Якщо суспільний стан буде сприйматися як результат загального договору, на чому наполягає ліберальна думка, то й ідея поза-громадського стану може бути також результатом спільної волі, звідси, виводить філософ, небезпека від ліберальних ідей, по суті ведуть до потенції деструктіваціі суспільства. Особливу небезпеку становить для Бональда ліберальна індивідуалізація людини, виокремлення його з необхідної суспільної ролі, що веде також до розладу держави. Варто особливо відзначити позицію Бональда з питання необхідності Божественного проведення. Ідея держави, вважає філософ, необхідна, але Бог все ж залишає людині якусь свободу, яка нічого не може по суті змінити, але може істотно призупинити необхідний, провидінням даний, історичний процес. І в цьому шкода і зло цієї людської волі, бо вона тим корисніше, ніж менш себе проявляє, погоджуючись з необхідним процесом історії.
Товариство трансцендентно для індивіда, тому він не може робити ніяких сутнісних висновків щодо його походження ролі та функції. "Якщо інші захищали релігію людини, я захищаю релігію суспільства" - так писав Бональд на захист Божественної ідеї суспільства. Товариство доіндівідуально і стоїть над індивідом. Роль і місце людини диктує йому суспільство, він існує за допомогою суспільства і для суспільства, суспільство виступає як якийсь вищий творчий елемент, постійно продукує цієї людини. Суспільство, вважав Бональд, знаходиться в постійному русі, одвічно і на віки заданому процесі природного конституювання себе.
Держава Бональд розглядає як організм, зі своєю складною незбагненною динамікою. Свої сили Держава черпає з минулого, з енергії традиції. Традиції народу спочивають на забобонах, необхідному матеріалі всякого майбутнього. Суть критики Бональд Великої Французької Революції і полягає в неприпустимості нехтування цих самих забобонів, неможливості, з одного боку, досягнення tabula rasa, з іншого боку, будівництва чого або з чистого аркуша.
Фундаментом ж суспільства може бути тільки релігія (Бональд скрізь має на увазі християнство). Так людина крім її соціального походження, зобов'язаний своєму існуванню ще й зумовленої проведенню. Свободу Бональд розглядає двояко: з одного боку людина вільна фізично, з іншого, релігійно. Іншими словами людина знаходить свободу в своєму тілі і в Бозі. Але ця двоєдина свобода завжди щось властиве лише суспільству, вона громадянська. Людина, отже, може бути вільний тільки в суспільстві.
Діалектико-матеріалістична філософія Карла Маркса і Фрідріха Енгельса
На початку своєї наукової та суспільно-політичної діяльності Карл Маркс і Фрідріх Енгельс стояли на позиціях гегелівської діалектики, примикали до так званих младогегельянців. Але вже в цей період, тобто до 1842 р., вони негативно відносяться до метафізичної системі ідеалізму Гегеля, до його консервативним політичних поглядів.
Еволюція поглядів Карла Маркса і Фрідріха Енгельса в новому напрямку особливо яскраво виявляється після їх зустрічі в Парижі в 1844 р. З цього часу починається їх спільну працю по створенню нового світогляду. яке принципово відрізняється від усіх попередніх філософських вчень як за своєю соціальною суті, так і за ідейним змістом і своєї ролі в розвитку общества.Что ж власне нового було в цьому навчанні? Цю теорію відрізняє від всіх інших філософських вчень перш за все те, що в ній вперше в історії філософської думки органічно поєднується діалектика з науковим матеріалізмом.
В попередньої філософії матеріалізм і діалектика були відірвані один від одного і навіть використовувалися для боротьби один з одним. Так, наприклад, Гегель використовував для боротьби з матеріалізмом, а Фейєрбах разом з ідеалізмом Гегеля відкидав і діалектику. Діалектичний матеріалізм розглядає світ, все існуюче в нього як матерію в її різноманітних проявах. Матерія існує незалежно від свідомості і знаходиться в постійному русі, зміні та розвитку. Будучи властивістю високоорганізованої матерії, свідомість здатна давати правильне відображення дійсності, пізнати світ, дати об'єктивну істину.
У новій філософії матеріалістична діалектика застосована не тільки до розвитку природи і суспільства, на і до пізнання, до розвитку науки. Пізнання - це процес, який носить складний, діалектичний характер, процес, в ході якого відбувається перехід від незнання до знання, від знання часткового, неповного до знання більше повного і глубокому.Впервие в історії філософії в основу теорії пізнання була покладена практика. Попередня філософія прагнула дати всеосяжну систему знань, підпорядкувати собі і замінити собою інші науки. Філософські системи в минулому часто ігнорували позитивні знання про природу і суспільство, замінюючи наукові відомості вигадкою. Нова концепція доводила, що філософія не є "наукою наук" або "наукою над науками".
Діалектичний матеріалізм - це наука, яка вивчає корінні питання співвідношення матерії і свідомості і найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення. Досліджуючи найбільш загальні закони розвитку світу, діалектико-матеріалістична філософія виступає наукової методології приватних наук. Маркс і Енгельс з матеріалістичних позицій підійшли до пояснення не тільки природи, а й історії суспільства.
що передує матеріалізм не був послідовним, завершеним. Його представники виходили з матеріалістичних принципів у поясненні явищ природи і ідеалістичних -- суспільного життя. У новій філософської теорії послідовно поширюється матеріалізм на пізнання суспільства, його історії. Доводиться, що в розвитку суспільства визначальними чинниками є не духовна діяльність, не свідомість людей, а матеріальні умови їхнього життя, виробництво матеріальних благ і складаються на цій основі економічні відносини. По-новому в діалектико-матеріалістичної філософії вирішено питання про роль суспільно-історичної практики.
Головна, фундаментальна ідея полягає в тому, що практика є первинною по відношенню до всього духовного світу, культурі. Практика носить суспільний характер, її немає поза спілкуванням і зв'язків між людьми. Практика носить історичний характер, вона полягає в безперервному перетворення людьми навколишніх умов. І саме в історичній практиці в кінцевому рахунку вирішуються всі ті теоретичні проблеми, які мислителям здаються виключно справою філософського розуму. З виникненням нової філософії докорінно змінився погляд на завдання філософії. Якщо раніше філософи вважали головним своїм завданням пояснення світу, але і його зміна, перетворення. Вона виступає як метод пізнання дійсності, її перетворення.
Діалектико-матеріалістична концепція мала великий вплив на подальший розвиток філософської думки як в нашій країні, так і за кордоном. Проте історична доля цієї спадщини виявилося складною, а часом і драматичною. У період культу особи Й. Сталіна і надалі ідеологічне виправдання хибної економічної, політичної, соціальної практики постійно здійснювалося на основі декларованого граничного поваги до діалектико-матеріалістичного вчення. Однак у Насправді багато ідей перекручувалися, більше того, на практиці часом діяли навіть всупереч теорії.
Комунітаризм – ідеологічнатечіякінцяХХст., якавиступаєзавстановленнясильногогромадянськогосуспільства, основоюякогоємісцевіспільностітанеурядовігромадськіорганізації, анеокреміособистості (противагаіндивідуалізму, якийпропагуєтьсяліббералізмом).
Один з засновників комунітаризму - Аметаі Етционі (представник т.з. «низького комунітаризму» в США).
Основні принципи комунітаризму:
Відторгнення ліберального індивідуума та прихильність до цінностей спільноти («комуни»), як стійкого об’єднання людей, пов'язаних спільними традиціями, історією, мораллю. (академік В.Л.Макаров: Головне, щоб така спільнота була стійкою, щоб люди почували себе в ній комфортно, щоб їх тягнуло проводити в ній свій робочий та неробочий час. Крім цього цілі спільноти повинні бути односпрямованими з індивідуальними цілями її членів).
·Проголошення важливішої ролі моральних норм на противагу ліберальній доктрині, яка висуває на перший план економічну раціональність (доцільність). Тим самим відновлюється соціальна значущість ціннісно-раціональної поведінки, котра в концепціях лібералізму була заміщена цілераціональною.
·Висунення концепції «суспільства співвласників», котра розглядає сучасну корпорацію не як машину виключно для виробництва прибутків для акціонерів. А як соціальний інститут, який захищає гармонізовані інтереси акціонерів, менеджменту та персоналу.
·Критика «відкритого суспільства» К.Поппера.
Роулз Дж. Справедливість як чесність: політична, а не метафізична
Теорії справедливості представника комунітаризму Джона Роулза та одного з провідних мислителів комунікативної філософії Юргена Габермаса мають спільне коріння. Критика практичного розуму Канта і його вчення про автономію волі покладено в основу етичних теорій обох авторів. Але висновки, які вони роблять з кантівського вчення, приводять до цілком відмінних результатів: якщо Габермас апелює до апріорі ідеальної комунікації і справедливість розуміється ним контрфактична згода на основі найсильнішого аргументу, тобто як певний ідеал, до якого варто прагнути, то для пізнього Роулза справедливість досягається на основі спільних для членів суспільства цінностей (background culture), тобто коріниться не в майбутньому, а в минулому.
У пізніх працях 90 х років, головною з яких є робота “Політичний лібералізм” (1993), Джон Роулз відповідає на критичні закиди його теорії справедливості як чесності, викладеної в роботі “Теорія справедливості” (1971). Аргументуючи на користь теорії справедливості як чесності у праці “Справедливість як чесність: політична, а не метафізична” [5], Роулз виводить інтуїтивну ідею суспільства як системи чесної суспільної кооперації між вільними та рівними особами, тим самим наголошуючи на інтерсуб’єктивності соціальної дії. Роулз пропонує прийняти цю ідею як таку, що “неявно присутня в публічній культурі демократичного суспільства” [5, 725]. Суспільна кооперація включає в себе три елементи:
1) вона скеровується публічно визнаними правилами і процедурами, які приймаються і визнаються самими членами суспільства;
2) кооперація ґрунтується на чесності умов: кожен учасник кооперації приймає ці умови, якщо кожен інший учасник також приймає їх;
3) ідея суспільної кооперації передбачає ідею раціональної користі або добра для кожного учасника. Ідея добра визначає, чого хочуть досягти ті, хто вступив у кооперацію, байдуже, чи це є індивіди, сім’ї, асоціації чи навіть національні держави [5, 786].
Учасники суспільної кооперації – це вільні та рівні особистості, які є громадянами певної держави і мають усі права і обов’язки громадян, задля того, щоб мати змогу визначити у кожен конкретний момент своє поняття добра. Жоден з громадян не має переваг над іншими як громадянин. Окрім того, в суспільній кооперації виключається погроза насильства, обман, примус і т.п. Громадяни є вільними насамперед і тому, що мають певну концепцію добра, яку можуть змінювати. По-друге, громадяни є суверенним джерелом обґрунтованих вимог. Таким чином, Роулз повторює твердження Канта про автономію суб’єкта.
Суспільно-економічні формації та боротьба класів у вченні К. Маркса.
Соціально-політичне вчення К. Маркса (1818–1883) справило, мабуть, найбільший вплив на розвиток сучасного суспільства, і це не в останню чергу пов'язане з його активним революційним характером і простотою висновків. У марксистському вченні велику роль відіграє діалектика, узята К. Марксом у Г. Гегеля й матеріалістично перероблена. Як у діалектичній системі Г. Гегеля розвиток – це результат дії закону єдності й боротьби протилежностей, так в історичному матеріалізмі двома протилежностями виступають два антагоністичних класи. Початковою точкою соціального розвитку служить безкласове суспільство, назване К. Марксом первісним комунізмом. Потім унаслідок розвитку продуктивних сил створюються надлишки продукції понад необхідний прожитковий мінімум, і формується класове суспільство, подальший розвиток якого визначається класовою боротьбою.
К. Маркс і Ф. Енгельс у «Маніфесті Комуністичної партії» називають класову боротьбу рушійною силою соціальних змін. «Історія всіх дотепер існуючих суспільств була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, тобто експлуататор і експлуатований, перебували у вічному антагонізмі стосовно один одного, вели безперервну то приховану, то явну боротьбу, що завжди закінчувалася революційною перебудовою всієї суспільної будівлі або загальною загибеллю класів, що борються. 29
На першій стадії класового суспільства – рабовласницької суспільно-економічної формації – протистоять один одному рабовласники й раби. Влада рабовласників над рабами безмежна. Вони користуються працею рабів і можуть безкарно позбавити їх життя. Унаслідок подальшого росту виробничих сил і класової боротьби з рабовласницького суспільства з допомогою революції відбувається становлення феодального суспільства, що також складається із двох антагоністичних класів – землевласників і селян. І тут відбувається присвоєння феодалами виробленого селянами додаткового продукту (тобто надлишків понад прожитковий мінімум). Але влада землевласника над селянином не поширюється далі кріпосної залежності, за якою селянин прикріплений до цієї території й не може перейти в інше місце. Над життям селянина феодал не владний. На наступному етапі суспільного прогресу в процесі загострення класової боротьби революційним шляхом відбувається перехід наступної суспільно-економічної формації – капіталістичної. Два нових антагоністичних класи – буржуазія й пролетаріат. Найманий робітник формально вільний, але оскільки в нього відсутні засоби виробництва, він змушений працювати на капіталіста, що експлуатує його, віднімаючи про додаткову вартість, що виробляється ним. Третя класова формація – остання в історії.
У змінах з допомогою класової боротьби є опосередкована ланка. «Буржуазія не може існувати, не викликаючи постійно переворотів у знаряддях виробництва, не революціонізуючи, відповідно, виробничих відносин, а отже, і всієї сукупності суспільних відносин»29. На додаток до протиріччя між гнобителями й пригнобленими розвивається протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами. Останні консервативніші і відстають від більш динамічних продуктивних сил.
Виробництво при капіталізмі набуває суспільного характеру і загостреного протиріччя між суспільним характером виробництва і приватновласницьким способом його привласнення, між ростом багатства в небагатьох і вбогістю більшості вирішується в соціалістичній революції й становленні комуністичної суспільно-економічної формації, що, відповідно до третього закону діалектики, законом заперечення є повернення на новому, вищому рівні до початкової формації – первісного комунізму.
Пролетарська революція, що знаменує перехід до комуністичного суспільства, буде, за К. Марксом, принципово відрізнятися від всіх попередніх. «Всі революції минулого здійснювалися меншостями заради меншостей. Пролетарську революцію здійснить величезна більшість на користь усіх. Пролетарська революція буде означати, отже, кінець класам і антагоністичному характеру капіталістичного суспільства»30.
Заперечень проти концепції К. Маркса було дуже багато. Зокрема, зазначалося, що якщо капіталістичні революції мали місце, то рабовласницьких і феодальних не було, і поширення узагальнень К. Маркса на всю історію неправомірне. Говорячи про західні країни в цілому, можна сказати, що вони змогли (поки) без революцій зберегти свою стабільність, не піддавшись чарівності Марксового детермінізму. Разом з тим революції під марксистськими гаслами відбувалися в таких регіонах земної кулі, де К. Маркс їх і не припускав.
Фукуяма Ф. Всесвітня ліберальна революція
Лібералізм та демократія, хоч і пов'язані між собою вкрай тісно, є поняттями, які слід розрізняти. Політичний лібералізм можна стисло визначити як доктрину, що орієнтується на правові норми, які звільняють певні права та свободи індивідів з-під контролю з боку уряду. Хоч існує багато визначень фундаментальних прав, ми користуватимемося лише тим із них, що міститься у класичному творі лорда Брайса про демократію; згідно з цим визначенням, усі фундаментальні права поділяються на три типи: громадянські, які передбачають «відсутність контролю над індивідом у сферах, що стосуються його особистості та його власності»; релігійні -«відсутність контролю над висловленням релігійних поглядів та богослужінням»; та ті, які він називає політичними правами, тобто «відсутність контролю там, де немає прямого впливу на добробут усього суспільства, і, отже не виникає потреби в такому контролі»; до цього типу він також зараховує фундаментальне право свободи преси4.
З другого боку, демократія - це всезагальне право всіх громадянян на частку політичної влади, тобто право голосувати та брати участь у політичному процесі. Однак право брати участь у здійсненні політичної влади можна вважати ще одним ліберальним правом — причому правом найважливішим - і саме з цієї причини лібералізм історично дуже тісно пов'язували з демократією.
Хоч зазвичай лібералізм та демократія йдуть поруч, теоретично їх можна відокремити одне від одного. Країна може бути ліберальною, хоч і не демократичною у властивому сенсі цього терміна - позаяк такою, наприклад, була Британія XVIII століття. Вузький шар соціальної еліти мав багато прав, включаючи право голосу; однак решті суспільства було в цих правах відмовлено. Країна, крім того, може бути демократичною, але не бути ліберальною, тобто не гарантувати захисту прав індивідів та меншин. Добрим прикладом такої держави є Ісламська Республіка Іран, в якій були запроваджені більш-менш чесні за стандартами «третього світу» регулярні вибори, що перетворювали країну на демократичнішу від тієї, якою вона була за часів шаха. Однак мусульманський Іран не є ліберальною державою; в цій країні не існує жодної протекції свободі слова, зборів і, понад усе, свободі віросповідання. Найзасадничіші права іранських громадян не забезпечені правовими нормами; найгірше ця ситуація позначається на етнічних та релігійних меншинах Ірану.
Економічний тип лібералізму є доктриною, що обстоює право вільної економічної діяльності та економічного обміну, які спираються на приватну власність та ринкове господарство. Оскільки з плином часу термін «капіталізм» набув стількох негативних коннотацій, замість нього віднедавна почали вживати термін «економіка вільного ринку»; обидва концепти є прийнятними альтернативними термінами для позначення феномену економічного лібералізму. Очевидно, існує багато можливих витлумачень цього досить широкого визначення економічного лібералізму, що його застосовують у масштабі від Сполучених Штатів Рональда Рей%u0491ана та Британії Маргарет Тетчер до соціал-демократичних устроїв Скандинавії й режимів Мексики та Індії, де порівняно велику роль відіграє державний сектор. Усі сучасні капіталістичні держави мають значні за обсягом державні сектори, тоді як більшість соціалістичних держав надали ширший або вужчий простір для приватної економічної діяльності. Досить контроверсійним є питання про той пункт, на якому обсяги державного сектора стають такими великими, що надалі вважати державу ліберальною стає через них неможливо. Замість спроб із точністю підрахувати відсоткове співвідношення, можливо, корисніше подивитися на те, як саме держава в принципі ставиться до питання про легітимність приватної власності та приватного підприємництва. Ті, що забезпечують ці економічні права, ми вважатимемо ліберальними; натомість ті, що дотримуються іншої позиції чи спираються на інші принципи (наприклад, принцип «економічної справедливості»), не підходитимуть під цю категорію.
Наслідком сучасної кризи авторитаризму не завжди ставали ліберальні демократичні режими; і аж ніяк не всі нові демократії, що виникли останнім часом, зараз у безпеці. Щойно народжені демократичні країни Східної Європи зазнали різких економічних трансформацій, тим часом як новим демократіям Латинської Америки перешкоджає спадок попередніх вад економічного розвитку. Багато східноазійських країн, що спізнали швидкий поступ, є ліберальними з економічної точки зору, однак не спромоглися взяти на себе тягар політичної лібералізації. Деяких регіонів - наприклад, Середнього Сходу - ліберальна революція майже не торкнулася7. Цілком можна уявити ситуацію, коли держави на кшталт Перу чи Філіпін під тягарем серйозних проблем, які їх спіткали, намагатимуться знову встановити диктатуру.
Іншими словами, переможною виступає не так ліберальна практика, як ліберальна ідея. Тобто для чималої частини планети сьогодні не існує жодної ідеології з претензіями на універсальність, що була б здатна кинути виклик ліберальній демократії, і жодного універсального принципу легітимності, окрім принципу суверенності народу. Монархізм - у своїх різноманітних формах - зазнав поразки переважно близько початку XX століття. Фашизм та комунізм, досьогодні основні конкуренти ліберальної демократії, себе дискредитували. Якщо Радянський Союз (або його спадкоємці) не стане на шлях демократії, якщо Перу або Філіпіни знову вдадуться до тієї чи тієї форми авторитаризму, демократія поступиться місцем генералові чи бюрократові, який претендуватиме діяти в ім'я самого лише російського, перуанського або філіпінського народів. Навіть недемократи муситимуть говорити мовою демократії, аби виправдати свій відхід від єдиного універсального стандарту.
Іслам, щоправда, так само як лібералізм і комунізм - також сповідує систематичну й послідовну ідеологію, зі своїм власним кодексом моральності та зі своєю власною доктриною політичної і соціальної справедливості. Потенційно ісламська доктрина є універсальною, апелюючи до всіх людей як людей - а не як членів партикулярної етнічної чи національної групи. І справді, іслам завдав поразки ліберальній демократії в багатьох частинах мусульманського світу, являючи собою фатальну загрозу ліберальним практикам навіть у країнах, де він не отримав безпосереднього доступу до політичної влади. Після завершення «холодної війни», наприклад, Захід відразу зіткнувся із загрозою з боку Іраку, де іслам навряд чи є вирішальним чинником8.
Попри ту силу, що її демонструє іслам за часів свого нинішнього піднесення, він не має жодного реального впливу поза межами регіонів, де він запанував від початку свого виникнення. Видається, що часи культурних завоювань ісламу лишилися позаду: іслам може повернути до себе тих своїх адептів, хто свого часу його покинув, однак він не має аніякого впливу на молодь у Берліні, Токіо або Москві. І хоча майже один мільярд осіб - тобто п'ята частина населення планети — належать до ісламського культурного регіону, на рівні ідей вони не здатні загрожувати ліберальній демократії та її власній території9. Справді, через тривалий проміжок часу, мусульманський світ більшою мірою стає чутливим до впливу ліберальних ідей, аніж навпаки: за останні півтора століття лібералізм привернув на свій бік численних та потужних адептів ісламу. Одна з причин сучасного фундаменталістського відродження полягає в гострому усвідомленні традиційним мусульманським суспільством загрози, що походить з боку ліберальних, західних цінностей.
Ми - члени міцних, багаторічних ліберальних демократій - стикаємося з незвичною ситуацією. Кілька поколінь тому чимало поважних людей були впевнені в наближенні щасливого соціалістичного майбутнього, коли буде скасовано приватну властність та капіталізм, а саму політику - в той чи інший спосіб «знято». Натомість сьогодні хтозна, чи можемо ми уявити світ, радикально кращий за наш власний, чи уявити майбутнє, що за своєю суттю не є демократичним і капіталістичним. У цих межах, звісно, багато що можна поліпшити: ми можемо збудувати житло тим, хто його позбавлений, надати нові можливості меншинам та жінкам, поліпшити механізми конкуренції та створити нові робочі місця. Ми також можемо уявити майбутні світи, значно гірші за ті, що їх ми зараз знаємо, де національна, расова або релігійна нетерпимість штовхають суспільство назад, де людство придушене війною чи екологічною катастрофою. Однак неможливо уявити собі світ, істотним чином відмінний від сучасного та водночас ліпший за нього. Інші, менш свідомі епохи також вважали себе найліпшими, однак ми доходимо цього висновку, немов змучені від пошуку альтернатив, які, за нашими сподіваннями,мали б бути кращими від ліберальної демократії10.
"Маніфесткомуністичноїпартії" ( ньому. Das Manifest der Kommunistischen Partei ) - Робота КарлаМаркса і ФрідріхаЕнгельса, вякійвонидекларуютьіобгрунтовуютьцілі, завданняіметодиборотьбизарождавшихсякомуністичнихорганізаційіпартій. Авторипроголошуютьневідворотністьзагибелі капіталізмувідрук пролетаріату. Маніфестпочинаєтьсясловами: "ПривидбродитьпоЄвропі - привидкомунізму", азакінчуєтьсязнаменитимісторичнимгаслом: "Пролетарівсіхкраїн, єднайтеся!".
Вперше виданий 21 лютого 1848. Перевидавався багато разів, в тому числі і за життя авторів, проте зміни не вносилися. У передмові до німецького видання 1872 Ф. Енгельс зазначав: "Однако" Маніфест "є історичним документом, змінювати який ми вже не вважаємо за можливе".
2. Програма переходу від капіталізму до комунізму
У розділі "II. Пролетарі і комуністи" наводиться коротка програма переходу від капіталістичної суспільної формації до комуністичної, чинена насильницьким шляхом державою диктатури пролетаріату.
Пролетаріат використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати у буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як пануючий клас, і можливо швидше збільшити суму продуктивних сил.
Це може, звичайно, відбутися спочатку лише за допомогою деспотичного втручання в право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми і неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва.
Сама програма містить 10 пунктів:
Ці заходи будуть, звичайно, різні в різних країнах.
Однак у найбільш передових країнах можуть бути майже повсюдно застосовані наступні заходи:
Після ліквідації капіталістичних відносин диктатура пролетаріату вичерпає себе, і повинна буде поступитися місцем "асоціації індивідів". Сутність цієї асоціації, принципи її організації та функціонування в Маніфесті не визначаються.
Коли в ході розвитку зникнуть класові відмінності і все виробництво зосередиться в руках асоціації індивідів, тоді публічна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова - це організоване насильство одного класу для придушення іншого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об'єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе на панівний клас і як панівного класу силою скасовує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.
На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.
Постструктуралізм М. Фуко. «Археологія знання»
У своїй роботі «Археологія знання» до-слідник аналізує фактор та феномен знання та науки як архетипи людської свідомості та намагається проаналізувати їх за допомогою інструментарію свого знаменитого дискурсивного аналізу, дискур-сивної формації, на яких ми зупинимося пізніше. 3 цього приводу мислитель пише: «Такі мови як економіка, медицина, граматика, нау-ка про живі істоти відкривають простір для певної організації понять, для певних перегрупувань об’єктів, для певних типів висловлювання, які формують, залежно від ступеня своєї зв’язності, строгості та ста-більності теми або теорії... Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, як вони розподіляються в історії? Чи їх пов’язує необхідність, що робить їх неминучими? Чи йдеться про випадкове зіткнення ідей?» [109, с. 102-103].
Фуко, враховуючи «підпорядкованість» донаукових структур знання знанню науковому, систематизованому, все ж ніяк не відкидає значної ролі донаукової форми свідомості як існуючого синтезу емпі-ричного знання. «Що таке медицина? Що таке граматика? Що таке політична економіка? Чи не є вони просто ретроспективними класи-фікаціями, за допомогою яких сучасні науки створюють собі ілюзію власного минулого? Чи навпаки, це форми, які утворилися раз і наза-вжди й розвивалися цілком незалежно протягом усього історичного часу?» [109, с. 51]. I саме з цієї точки зору слід, на наш погляд, роз-глядати всі інші положення про донаукове знання. Услід за практи-кою, яка у Фуко розуміється у першу чергу як мовленнєвий простір, життя мови, донаукове знання, формуючи нашу підсвідомість, віді-грає неабияку роль у поясненні світу. Так, наприклад, саме структури донаукового знання допомагають відновити втрачений, як доводить автор у своїй роботі «Слова та речі», зв’язок між словами та речами. Донаукове знання є формою існування дознакових форм інформації та свідомості. Безперечно, донаукове знання є «вічною» основою іс-нування та розвитку більш високих рівнів знання, наприклад, систе-матизованого наукового знання. Нарешті, донаукове знання є фор-мою первісного синтезу та існування людської суб’єктивності.
Автор дає наступні визначення знання: це всі форми інформатив-ності, що вкладаються у межі дискурсивного аналізу;
Головний критичний мотив епістемології Фуко - це спроба уник-нути традиційної для філософії XIX ст. та частково XX ст. концептуаль-ної альтернативи: спекулятивного трансцендентального апріоризму, з одного боку, та з іншого - позитивістського емпіричного фактицизму. Це завдання об’єднує різні школи та традиції. А вирішення його по-требує зусилля розумового руху у двох напрямках. По-перше, це пе-реосмислення трансцендентальних аргіогі (цього головного моменту класичних концепцій обґрунтування знання) у відповідності з новим досвідом сучасних наук, який породив спочатку «революцію» в при-родознавстві, а пізніше, в XX ст., концептуальні зміни в структурі со-ціального та гуманітарного знання. Досвід сучасного пізнання ствер-джує, що неможливо дати універсальні гарантії істинності пізнання для всіх часів (а такою була епістемологічна претензія трансценден-тального апріоризму). Але можна з’ясувати загальні механізми ви-никнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах. «Знання - це те, про що можна говорити в мовній практиці, яке ним уточнюється; це область, визначена різними об’єктами, які набудуть, або не набудуть науковий статус... знання - це також про-стір, де суб’єкт може обрати певну позицію» [109, с. 284].
По-друге, це переосмислення емпіричного позитивізму 3 його опо-рою на факт як «хліб науки», як гарантію істинності та об’єктивності. Досвід переоцінки тези про «фактуальну» достовірність знання гово-рить про те, що навіть очевидні факти відносні, релятивні, що вони переломлюються соціальними та культурними контекстами, в яких
Еволюційна епістемологія та постструктуралізм М. Фуко
вони існують та теоретичним контекстом, де здійснюється відбір, осмислення та пояснення.
Концепція соціальної держави Даніела Белла
Однією з представників постіндустріальної теорії, є Деніел Белл [3].
1. Деніел Белл (>Daniel Bell)
Д. Белл - американський соціолог і публіцист, член Американської Академії мистецтв і наук. Народився 10 травня 1919 у Нью-Йорку. Завершивши навчання викладав соціологію в Колумбійському (1959-1969), потім у Гарвардському університеті. Перша велика публікація Белла - книга “Кінець ідеології” (The End ofIdeology, 1960) - створила йому репутацію однієї з провідних американських теоретиків у сфері соціальних і розширення політичних наук.
Поруч із АртуромШлезингером-младшим Белл очолив так звану "школу консенсусу" -либерально-центристское протягом,доминировавшее у інтелектуальній життя Америки 50-х років. Ключовим тезою цієї школи викликало затвердження про вичерпаність традиційних політичних ідеологій.Коммунизму, фашизму та інших "програмним" ідеологіям Белл протиставив ліберальну відданість поміркованому соціальному реформізму, вільного ринку і індивідуальним цивільним свобод. На відміну від ліберальних теоретиків націоналістичного складу (як-от ДеніелБурстейн) чи неоконсерваторів (як-от ІрвінгКристол), Белл не прагнув перебільшувати ступінь культурної однорідності американського суспільства, чи поширеності цінностей середнього класу.
Постіндустріальне суспільство розглядаєтьсяБеллом як заснований на «грі для людей», у якій і натомість машинної технології піднімається технологія інтелектуальна, джерело якої в інформації.
Центральної політичної проблемою такого суспільства Д. Белл вважає характері і форми державної науки
Далі у своїй книжці він пише:
«Постіндустріальне товариство засноване на послугах, тому вона є гра для людей. Головне значення мають не м'язова сила, енергія, а інформація. Основним дійовою особою стає професіонал, оскільки його досвід минулого і освіту дозволяють їй відповідати всі вимоги, які висуваються у суспільстві. Якщо доіндустріальне суспільство визначається через кількість товарів, що пропагують рівень життя, то постіндустріальне суспільство визначається якість життя, що вимірюється послугами і різними зручностями - охороною здоров'я, освітою, відпочинком і культурою».
- Сфера економіки: перехід з виробництва товарів до виробництва послуг
- Сфера зайнятості: переважання класу професійних фахівців і техніків
-Осевой принцип: провідна роль теоретичного знання як джерела нововведень й визначення політики у суспільстві
- Майбутня орієнтація: контроль над технологією та технологічними оцінками діяльності
- Процес ухвалення рішень: створення «нової інтелектуальної технології»
Д Белл: «Громадські знання - сукупність субординованих чинників чи суджень, що становлять аргументований твердження чи експериментальний результат, що може бути відданий іншим».
Белл наводить 5 типів знань:
1) практичні знання, які придатні від використання у роботі, рішеннях і діях:
- Професійні,
- Підприємницькі,
- Знання навичок фізичного праці,
- Знання у сфері ведення домашнього господарства та інших.
2) Інтелектуальні знання
3)Бесполезние і розважальні знання
4) Духовні знання
5) небажані знання, перебувають у сфері інтересів людини
Коли знання своєї систематичної формі втягується в практичну переробку (як винаходи чи організаційного вдосконалення), можна сказати, що став саме знання, а чи не працю виступає джерелом вартості. Економісти у концепціях, пояснюють виробництво та обмін, використовують як основних змінних "землю, капітал та працю".
Більше проникливі дослідники, - наприклад, У.Зомбарт іЙ.Шумпетер - доповнюють цю тріаду такими важливими поняттями, як "ділова ініціатива" і "підприємливість". Але, попри це, домінує такий аналітичний підхід до економіки, який акцентує ті чи інші комбінації капіталу і праці дусі трудовий теорії вартості, майже зовсім ігноруючи у своїй роль знання чи організаційних нововведень, і управління. Проте якщо з скороченням робочого дня і із зменшенням ролі виробничого робочого можна зрозуміти, знання й методи їхнього практичного застосування заміщають праця викладачів у ролі джерела додаткової вартості. У цьому сенсі, як працю й капітал були центральними перемінними в індустріальному суспільстві, так інформація, і знання стають вирішальними перемінними постіндустріального суспільства
Термін «інформація» стався від латинського слова «>infomic», що означає «роз'яснення», «виклад».
Спочатку під інформацією розуміли повідомлення, відомості, передані одними людьми іншим, і навіть процес передачі цих відомостей. У процесі розвитку цивілізації поняття інформації змінювалося. У деяких сферах знань (інформатика, кібернетика) інформація — це міра усунення невизначеності (ентропії).
Теоретично інформації (обчислювальної техніки та зв'язку) — на цю кількість прийнятих, опрацьованих чи переданих повідомлень (>битов), в синергетики (від грецького — разом, спільну дію, співробітництво) інформація означає міру організації (узгодженості,связности, упорядкованості) системи.
Становлення концепції постіндустріального суспільства почалося з оцінки тієї реальних явищ, кардинально змінюють обличчя західного світу. З свого виникнення і з сьогодні, постіндустріальна теорія зберігає послідовно матеріалістичний характер, черпаючи нові джерела свого розвитку на конкретні факти і тенденціях.
Зараз, коли вже протягом покоління старанно вивчило концепцію Белла, зрозуміло, знаходиться у ній недоліки. Але не можна не помітити, що вона Д. Белла «Прийдешнє постіндустріальне суспільство – справжній академічний подвиг. Найбільш різкий критик Белла, визнає, що його теорія постіндустріалізму – «саме зухвале і міцне збите з усього… написане футурологами». У 60-ті роки ми працювали й інші соціологи, чимало їх, заглядаючи у майбутнє, підкреслювали роль технологій і знання. Але зірвалася уявити такий систематичної та змістової концепції, й та розвитку комунікаційних технологій, у його новаторській роботі виведені принципи, що зберігають чинність і з сьогодні.
Основою концепції постіндустріального суспільства служить оцінка нового соціуму, як різко яка від панівного від панівного протягом століть: відзначаються передусім зниження ролі матеріального виробництва та розвиток сектора послуг та інформації, інший характер людської діяльності, змінилися типи тих, хто у виробництві ресурсів, і навіть істотна модифікація традиційної соціальної структури [3].
Постструктуралізм: Жак Дерріда
ЖАК ДЕРРИДА - ПОСТСТРУКТУРАЛИСТ SANS PAREIL
Ключевой фигурой постструктурализма и деконструктивизма является Жак Деррида. Многие современные специалисты по теории и истории критики отмечают как общепризнанный факт то значительное влияние, которого оказывают в последние десятилетия на критику Западной Европы к США идеи этого французского семиотика, философа и в определенной мере литературоведа, или, по крайней мере, человека, создавшего теоретические предпосылки деконструктивистской теории литературного анализа. Его книги "Голос и феномен: Введение в проблему знака в феноменологии Гуссерля" (1967), "О грамматологии" (1967), "Письмо и различие" (1967), "Диссеминация" (1972), "Границы философии" (1972), "Позиции" (1972) (161, 148, 145, 144, 155, 151) привели, как пишет американский исследователь Дж. Эткинс, к "изменению облика литературной критики" (70, с. 134), вызвав в США появление деконструктивизма. Его работы "Глас (1974) и "Почтовая открытка: От Сократа к Фрейду и дальше" (1980),"Окрестности" (1986), "О духе: Проблема Хайдеггера" (1987),"Психея: Открытие другого" (1987), относимые некоторыми исследователями его творчества ко "второму периоду" (впрочем, вопрос о его периодизации довольно сложен, подробнее об этом см. ниже), закрепили за Дерридой авторитет одного из самых влиятельных современных философов, эстетиков и культурологов (147, 143, 153, 146, 156).
Интердисциплинарная природа постструктуралистской мысли как рефлексии на современное состояние гуманитарных наук, рефлексии, берущей в качестве точки отсчета тезис о художественно-литературном по самой своей сути характере человеческого мышления, нашла наиболее яркое выражение именно в текстах Дерриды, на авторитет которого, вне зависимости от степени приятия или неприятия его идей, ссылаются все, кто занимается данной проблемой. При этом никогда и никем не оспариваемая его популярность находится, откровенно скажем, в вопиющем противоречии со сложностью его манеры изложения своих идей.
Говоря об особой роли Дерриды как в формировании основных постструктуралистских концепций и доктрин, так и в самой деконструктивистской практике анализа художественного произведения, мне хотелось бы привести высказывание английского исследователя Кристофера Батлера, -- пожалуй, он лучше других сказал о трудностях, с которыми сталкивается любой исследователь, приступая к изучению творчества французского ученого: "Практически все проблемы, которые ставит деконструктивизм перед критикой, можно увидеть в общих чертах в творчестве Жака Дерриды. Однако необходимо сказать с самого начала, что те относительно философские традиции, которые я и другие обычно приписывают ему в своем изложении, на самом деле чужды его собственному методу, по сути своей весьма неуловимому и находящемуся в постоянном движении самоуточнения" (115, с. 60).
Последнее слово -- "самоуточнение" -- можно было бы перевести и как "самокорректировка", "самооговорка", Батлер здесь очень точно подметил постоянное стремление Дерриды уточнять свою мысль всевозможными корректировками, дополнениями прямого (денотативного) и косвенного,, (контекстуального, коннотативного) значения слов, бесчисленными цитатами и тут же следующими разъяснениями, обращением к авторитету словаря до такой степени, что многие страницы его произведений напоминают словарные статьи.
Само по себе творчество Дерриды в известной степени можно было бы назвать обширным, нескончаемым комментарием к чужим мыслям и к самому себе, в результате чего его собственная мысль все время "ускользает" от четких дефиниций и однозначных определений. Это не означает, естественно, что Дерриде совсем чужды ясность и определенность позиций или, скажем, последовательность в отстаивании позиций и убедительность доказательств. На свой лад он весьма последователен, а что касается логического аппарата аргументации, то им он владеет в совершенстве и нередко не без изящества.
Політична концепція анархізму.
Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — цеідейно-політичнатечія, якапроголошуєсвоєюметоюзнищеннядержавийзамінубудь-якихформпримусовоївладивільноюідобровільноюасоціацієюгромадян.
Узародковійформіідеїанархізмумістилисящевпрацяхдеякихантичнихісередньовічнихмислителів. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.
Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.
В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов´язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.
Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях французького філософа П´єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.
Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921).
М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про
диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.
Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об´єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз´єднує людей, насамперед приватної власності й держави.
Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.
Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.
Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об´єднань управлятиме суспільством.
У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з´їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об´єднань у Києві, Харкові. Донецьку, деяких інших містах України.
СТРУКТУРАЛИЗМ: КЛОД ЛЕВИ-СТРОСС
Структурализм происходит от латинского слова «strao», что означает «класть рядами одно на другое, строить, располагать в порядке». Структурализм, как это явствует из названия, концентрирует свое внимание на структурах, причем его интересуют сегодня уже не столько социальные структуры, как это было поначалу, сколько струтуры лингвистические. Такая смена интересов получила название «лингвистического переворота», который весьма радикально изменил природу практически всех общественных наук. Наличие языка делает возможной речь. Речевое высказывание является также индивидуальным актом воли и понимания. Интерес к структуре перерос интерес просто к языку и распространился на всю знаковую систему. Такое направление исследований получило название «семиотики» и у него появилось много сторонников. Семиотика шире, чем структурная лингвистика, поскольку интересуется не только языком, но и другими знаками и символами, например, выражением лица, языком телодвижений, практически всеми формами коммуникации, а также литературными текстами.
.Во французском структурализме наиболее крупной фигурой, безусловно, является Клод Леви-Стросс, которого также часто, наряду с Бартом, называют «отцом-основателем» структурализма. Леви-Стросс попытался применить понятие структуры к самым разным темам своих исследований, но для политической теории наибольшее значение имеет структурализм в антропологии. Например, Леви-Стросс для того, чтобы понять структуру мифов, обратился к исследованию примитивных обществ. В более широком смысле Леви-Стросс применил структурализм ко всем формам коммуникации. Его главная заслуга заключается в том, что он реконструировал широкий спектр социальных феноменов (например, кровное родство) как систему коммуникаций, что позволило сделать их предметом структурного анализа.
Леви-Стросс в работах «Структурная антропология» (1958), «Мифо-логики» (1964—1971), «Структурная антропология—2» (1973) и других изложил основные принципы структурной методологии. Кратко их можно сформулировать следующим образом:
1) изучая явления культуры, следует обратить преимущественное внимание не на их элементы, а на структуры;
2) исследуя культурные феномены, следует делать это синхронно (т.е. одновременно, в их совпадении во времени), а не диахронно (т.е. последовательно);
3) приоритет в исследовании принадлежит структурам, а не субъектам.
Леви-Строссу удалось показать, что в мифах народов, даже никогда не вступавших друг с другом в контакт, отражаются одни и те же структуры. Он также доказал, что первобытное мышление в своей основе не отличается от мышления современного.
Проиллюстрируем сказанное примером. Леви-Стросс сравнил лингвистическую структуру со структурой кровного родства. В результате он пришел к следующим выводам:
во-первых, термины описания кровного родства аналогичны фонемам языка;
во-вторых, ни термины родства, ни фонемы не имеют смысла сами по себе. Они обретают этот смысл только будучи помещенными в более широкую систему. Леви-Стросс использовал целый ряд бинарных оппозиций в своих антропологических исследованиях (например, сырое/вареное), подобно тому, как де Соссюр применил их в лингвистике;
в-третьих, он признал, что существуют эмпирические вариации в зависимости от места как в системах фонем, так и в описании кровного родства, но даже эти вариации могут быть прослежены вплоть до общих, имплицитно присутствующих знаков.
Самое важное то, что, по его мнению, и система фонем, и система кровного родства являются продуктами структур разума. Однако они — вовсе не продукт сознательного мышления, а следствие бессознательной, логической структуры разума. Эти системы, равно как и структуры разума, который их сформировал, действуют на основе общих законов.
Еще один пример. Брачные правила и системы родства сформулировали ряд процессов, позволяющих установить определенный тип коммуникации между индивидами и группой. Опосредующим фактором в этой коммуникации выступает женщина, которая, также как слова в системе языка, циркулирует между кланами, родами и семьями. Право обмена женщинами как противовес кровосмешению, может функционировать лишь в замкнутой системе нескольких брачных классов, передающих женщин «по кругу», так что все время сохраняется равновесие. Внутри этих систем Лео-Стросс выделили минимальные единицы как элементарные структуры общества. Эти структуры являются не биологическими данными, представляют культурный символизм.
«Система родства существует только в человеческом сознании; она представляет собой произвольную систему»1.
Эту модель Лео-Стросс распространил на экономику, которая под рубрикой обмена товаров формирует символическую систему, сравнимую с обменом женщин в системе родства и обменом слов в системе языка.
Категорія покарання у роботах М. Фуко.
Не можна не віддати належне М. Фуко, який зазначив, що в’язницю в її реаліях та очевидних наслідках одразу ж оголосили «великою поразкою кримінального правосуддя», бо: 1) в’язниці не знижують рівня злочинності; 2) в’язниця не може не створювати делінквентів; 3) в’язниця робить можливою і навіть заохочує організацію середовища делінквентів; 4) звільнені в’язні фактично вимушені вчиняти повторні злочини; 5) в’язниця опосередковано створює делінквентів шляхом позбавлення родини ув’язненого матеріальних можливостей для існування [9, с.387-341]. Однією з перших історичних форм покарання була помста, яка спочатку мала тотальний характер і лише згодом еволюціонувала до принципу відплати — «око за око, зуб за зуб». Цікаво, що виникнення подібного механізму деякі дослідники пояснюють фізико-хімічною властивістю живих істот реагувати на зовнішні подразники. Не дивно, що первісні «злочинні діяння» у багатьох народів мали споріднену назву, яка за своїм значенням є дуже близькою до слов´янських понять «образа» або «кривда» та, очевидно, походила від однойменної психічної реакції. Загалом кровна помста зберігала своє значення майже до кінця XVI ст. [7, 45]. Пізніше на зміну або у доповнення до помсти з´явилася інша форма реагування на «образу» — композиція, тобто врегулювання конфлікту шляхом виплати грошового або майнового еквівалента.
Таким чином, покарання виявляє себе як реакція особи (або цілого роду) у відповідь на порушення їх інтересів, що, у свою чергу, підкреслює значущість окремо взятої події, негативне ставлення до неї та, очевидно, небажання її ймовірного повторення в майбутньому. На думку М. Чельцова-Бебутова, первісні покарання були необхідними засобами загального захисту [8, 6].
Аналіз покарання у країнах Стародавнього світу (Єгипет, Шумер, Вави-лон, Китай, Індія та ін.), у Стародавній Греції та Римі, а також за доби Середньовіччя свідчать про наступні тенденції буття аналізованого явища. Публічна влада ранніх державних утворень, як спадкоємиця влади старійшин, повністю запозичує первісні механізми соціального регулювання [9]. З одного боку, держава, фактично присвоюючи собі право помсти [10], самостійно порушувала судове переслідування за цілу низку порушень — так звані злочини проти королівського миру [10; 11]. Смертна кара, тілесні та майнові покарання були найпоширенішими у ті часи. З другого боку, держава під страхом покарання обмежувала приватне застосування помсти, наприклад, за стародавнім германським правом помста могла здійснюватися лише з дозволу судді, а за стародавнім японським правом месник повинен був заявити про свій намір судді, після чого вчинене вбивство не вважалося злочином [12, 46].
Отже, держава виявляє себе у двох аспектах — встановлюючи власні правила і санкції за їх порушення та виступаючи, так би мовити, третьою стороною, арбітром у приватному конфлікті.
Уявлення про покарання за Нового часу найбільш яскраво сформульовані в трактаті Ч. Беккаріа (італ. Cesare Beccaria, 1738-1794) «Про злочини і покарання». Він зазначає, що «мета покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Тому варто вживати тільки таке покарання, що при збереженні домірності зі злочином робило б найбільш сильне враження на душу людей і було б найменш болісним для тіла злочинця» [13, 243-244]. Дж. Бентам (англ. Jeremy Bentham, 1748-1832) звернув увагу на усвідомлення злочинцем справедливості застосовуваного до нього покарання як обов´язкову умову його ефективності [14, 187].
Проблемним моментом класичного погляду на цілі покарання є те, що у вироку суд заздалегідь визначає упродовж саме якого терміну людина має «змінитися на краще», що об’єктивно перебуває поза межами компетенції суду. В багатьох західних країнах це призвело до появи інституту невизначних вироків, де питання умовно-дострокового звільнення перебуває в компетенції не суду, а комісій, які складається з соціальних працівників, психологів та медиків. Класична школа завжди вбачала у невизначних вироках підґрунтя для зловживання владою з боку в’язничних адміністраторів. До речі, саме ця теза знайшла своє відображення у згаданій вище справі «Mistretta v. US», де було зазначено, що «невизначені вироки базувалися на концепції можливої, і може навіть ймовірної» реабілітації». Проте, на нашу думку, раціональне зерно в цьому присутнє: «кількість» та «тривалість» реабілітації не можна визначити суддею заздалегідь.
Заперечення держави та політичної влади у вченні Макса Штірнера.
.
Коротка біографія Макса Штірнера
Німецький філософ Макс Штірнер (справжнє ім'я - Йоганн Каспар Шмідт) з'явився на світ 25 жовтня 1806 в сім'ї майстра духових інструментів Генріха Шмідта.
Основні політико-правові погляди Макса Штірнера
Термін «анархія» означає відсутність влади, однак анархістське вчення не можна назвати філософією тотального заперечення. Відмовляючись від держави як форми соціального гуртожитку, анархістам доводилося примирятися з деякими формами влади і права. Розуміючи владу як здатність одних людей, використовуючи відповідні матеріальні і духовні засоби, впливати на інших, з метою домогтися від них бажаного поведінки, анархісти бачили у ній переважно негативні, часом згубні наслідки для особистості і суспільства [1].
Поняття влади в філософії М. Штірнера
Макс Штірнер поняття публічної влади не розкривав і використовував його лише для позначення силового тиску на суспільство та особистість. Всіма теоретиками анархізму влада умовно ділилася на політичну і неполітичну. Носієм політичної влади в Штірнера виступає держава, яка експлуатує громадян та маніпулює як окремою особистістю, так і суспільством в цілому. Як окремий різновид Штирнер виділяв влада партійну. Її він критикує за неефективність, марність і обмеженість її членів. У своїй праці Штирнер зазначав, що «Члени всякої партії, яка хоче довго проіснувати, завжди в такій мірі невільні, безособові, неегоїстичні, в якій вони служать цієї мети партії. Самостійність партій обумовлює несамостійність її членів »[2]. Крім того, Штірнера говорив про інформаційнувлади, яка полягає в жорсткій цензурі. Преса його часу, по суті, обслуговує державну владу і повністю їй підпорядкована. Теоретиками анархізму виділялася муніципальна влада. Вона є різновидом неполітичної влади, яка полягає в участі колективу у вирішенні тих чи інших проблем у рамках добровільного союзу. Однак у вченні М. Штірнера вона перетворилася у вільний, добровільний і самоорганізується «союз егоїстів» [3]. Говорячи про духовної влади, він зазначав, що він невиправдано вважається вторинною по відношенню до політичної, яка домінує над нею.
Як і багато інших теоретики анархізму (Бакунін, Кропоткін) Штирнер виступав за скасування будь-якої влади, за ліквідацію владного принципу. Його він пропонував замінити особистої самоорганізацією та самоврядуванням. Це пояснюється тим, що людина досконалий і не потребує будь-якої влади. Вона є головним джерелом насильства і несправедливості, тому ніколи не може бути виправдана.
Концепція держави у філософії М. Штірнера
Ідея заперечення держави - основна концепція, яка об'єднує всіх представників анархізму. М. Штірнер вважав його суспільним злом, знаряддям людської несвободи, що має бути, відразу або в майбутньому знищено. Ідея держави йому представлялася протиприродною. Він вважав, що держава є перешкодою особистого щастя кожної людини. Діяльність держави заснована на силі, яка складає його соціальну природу, сутність. Штирнер писав: «Держава завжди зайнято тим, щоб обмежувати, приборкувати, пов'язувати, підпорядковувати собі окремої людини, робити його« підданим »чого-небудь загального» [4]. Використовуючи культуру й освіту, воно виховує слухняних і корисних йому громадян.
Штирнер був знайомий з концепцією поділу влади, однак законодавчу гілку державної влади у нього представляють не тільки парламент, політичні партії, але також уряд і саме суспільство. Виконавча влада у Штірнера представлена тільки урядом. Діяльність німецького уряду, його місце і роль у поділі влади у своєму вченні він докладно не розкриває і пов'язує переважно з зміцненням панування і нав'язуванням своєї волі громадянам держави. Характеризуючи судову гілку влади, він відзначав її механістичність і необ'єктивність, які призводять до правової несправедливості. Судова система, на його думку, є надуманою і непотрібною для людини державної інстанцією. Штирнер вважав, що людина сама собі суддя і пропонував суд скасувати взагалі.
Штирнер ніколи не давав прогнозів щодо організації держави нового типу, устрою майбутнього суспільства, залишаючись цілком на позиції негативізму. Його анархістська доктрина відрізняється умовністю, схематичність, а, значить, необов'язковістю свого втілення.
На їх основі можна зробити висновок, що Макс Штірнер є класичним представником течії анархізму. Він люто відкидав будь-яку можливість обмеження свободи людини з боку держави, права. Критичне ставлення до держави у Штірнера розвинулося під впливом ідеалістичної філософії радикального крила гегельянства, яке характеризувалося акцентуванням на вирішальній ролі особистісного, суб'єктивного чинника історії. Штирнер прагнув розвинути прогресивні сторони вчення Гегеля, але від його об'єктивного ідеалізму перейшов до суб'єктивного ідеалізму Фіхте. Оформились, стійких політичних переконань більшість членів младогегельянского гуртка (куди входив і Штірнера) не мало, тому багато хто в своїх політичних поглядах тяжіли до крайнього волюнтаризму, нігілізму та егоїзму. Тому Штирнер згодом перейшов на позиції анархізму. Однак, критикуючи, що існував у Німеччині політичний лад, він не висував власних моделей побудови ідеальної держави і варіантів реформування законодавчої системи.
Теорія комунікативної дії.
лава 1. Творчість ЮргенаХабермаса і Теорія комунікативного дії
1.1 Характеристика творчості ЮргенаХабермаса
Юрген Хабермас, найвідоміший соціальний філософ і соціолог сучасній Німеччині, одне з найбільш яскравих представників «Франкфуртського школи». Народився Дюссельдорфі 18 червня 1929.
у центрі філософських роздумівХабермаса - поняття комунікативного розуму. Першим кроком у розвитку цього поняття була книга Пізнання й інтерес (>ErkenntnisundInteresse, 1968). У роботі Хабермас шукає модель критичного діалогу, з допомогою якої сподівається наново осмислити претензії трансцендентальної філософії, пов'язавши останню з інструментарієм соціальних наук. «Свідомість»,виступавшее у традиційній європейської онтології як верховного судді, позбавляється тепер своїх прерогатив, та місце займає універсальне комунікативне співтовариство. У цьому сама комунікація не виступає як вищої школи й останньої інстанції, бо її результати перебувають у залежність від громадських умов і може позначатися вплив відносин панування і підпорядкування. Тому критиці слід вкотре проаналізувати суспільство, щоб відрізнити вільну комунікацію від комунікації, що під впливом відносин панування - підпорядкування. У цьому контексті зразками дляХабермаса виступають Маркс і Фрейд, зробили принципово важливий крок по дорозі критичного відновлення поняття розуму. Нове поняття розуму критично (але пов'язані з критикою суспільства, Не тільки з 'критикою розуму', як в Канта) і має загальний характер (будучи нормою процедур, виконуваних потенційно універсальним комунікативним співтовариством, а чи не актуальною очевидністю загального акта «я мислю», як в Декарта чи Канта).1.2 Основний зміст Теорії комунікативного дії
Хабермас розрізняє інструментальну і комунікативну раціональності. Поняття інструментальної раціональності запозичається у Макса Вебера.
Наступним важливим поступом розвитку концепціїХабермаса (на роботах другої половини 1970-х років, в "Теорії комунікативного дії" й у наступних творах) стало дослідження типів дії зв'язки України із відповідними їм типами раціональності. Аспекти раціональності, які проаналізував Хабермас, дозволили уточнити саму типологію дії. Немає нічого дивного у цьому, що це дослідження також став творчим продовженням вчення Макса Вебера. Бо Вебер, по глибоке переконанняХабермаса, перейшов від абстрактного класичного вчення про розумі й типах раціональності до тлумаченню, більшою мірою відповідальному сучасним теоретичним і методологічним вимогам. Не слід, втім, перебільшувати рольвеберовских ідей у її формуванні та зміні вченняХабермаса, який лише виходить із текстів Вебера, але робить із них безліч оригінальних висновків. Насамперед Хабермас значно ясніше і послідовніше, ніж Вебер, пориває з декотрими фундаментальними принципами та традиціями епохи "модерну" (нової доби), філософії та громадянської культури Просвітництва. Підсумовуємо основні підходихабермасовской теорії комунікативної раціональності.
1. Хабермас здійснює - звісно, спираючись на концепцію "раціоналізації" Вебера (усуненнярелигиозно-мифологических картин світу) - ">десубстанциализацию" і прояснення постаті розуму, насамперед у боротьби з ідеалістичними концепціями гегелівського типу.
2. Критично долаютьсясубъективистские тенденціїтрансценденталистской філософії, що у виправданою боротьбі протисубстанциалистской метафізики перевела вчення про розумі до рівня філософії свідомості. У боротьби з помилками філософії свідомості Хабермас бачить свою постійну завдання.
3. У боротьби зсубстанциализмом ітрансценденталистским суб'єктивізмом Хабермас, проте, я не готовий пожертвувати завоюваннями традиційного раціоналізму. Йдеться, скоріш, про врятування розуму.
4. Хабермас, зокрема, приймає до уваги будь-які зрушення традиційного раціоналізму як і бік розробки теорії дії, активності та суверенності діючих суб'єктів - особистостей, і у бік дослідженняинтеракции,интерсубъективности, тобто. пізнавальних,нравственно-практических, соціально-історичних аспектів людськоговзаимодейтвия. Але він вважає, що всього цього тем, аспектам, вимірам філософія досі приділяла мало уваги.
5. Свою мета Хабермас бачить у переплетенні ">деятельностного" підходу, у дослідженні розуму як конкретної раціональності дії, до вивчення, зокрема,интерсубъективних, комунікативних вимірів дії.
Комплексні типи дії, розмірковує Хабермас, так можна трактувати у світі наступних аспектів раціональності:
- в аспекті інструментальної раціональності (раціонального дозволу технічних завдань, як конструкції ефективних коштів, які залежить від емпіричного знання);
- в аспекті стратегічної раціональності (>последоватеьного рішення на користь тих чи інших можливостей вибору - при даних перевагах імаксимах рішення і з урахуванням рішення раціональних контрагентів);
- в аспекті нормативної раціональності (раціонального рішення практичних завдань у межах моралі,руководящейся принципами)";
- в аспекті раціональності "експресивного дії". Інакше кажучи, поняття раціональності уточнюється відповідно типології дії.
Хабермас пропонує таку загальну схему зв'язку "чистих" типів дії і типів раціональності:
Істотною відмінністю концепції раціональностіХабермаса і те, що до неї органічно включаються і синтезуються:
- ставлення діюча особа до світу (>Aktor-Welt-Beziehung);
- ставлення до його до інших людей, зокрема, такої ваги чинник як процеси "говоріння", промови, висловлювання тих чи інших мовних пропозицій і вислуховування контрагентів
Теоретик революційного анархо-колективізму Михайло Бакунін.
Російський анархіст і революціонер. Бакунін народився в заможній аристократичній родині. Він обрав військову кар'єру після вивчення філософії та почав брати участь у політичній діяльності під час революцій 1848—1849 рр. У 1860 він розробив концепцію слов'янського націоналізму для анархізму і до кінця життя працював як агітатор та пропагандист, відомий за свою прихильність до таємних організацій та нескінченну жагу політичної інтриги.
Анархізм Бакуніна будувався на вірі в те, що люди є соціально активними; це виражається в їхньому бажанні свободи в рамках суспільства рівних та «таємному інстинкті революції». Він розглядав колективізм як автономні комуни вільних індивідів, що поєднувало його з Марксом та його послідовниками. Однак реальна роль, яку відіграв Бакунін, була в заснуванні історичного анархістського руху, а не в його теоретичному обґрунтуванні.
Філософські та ідеологічні збігання між анархізмом та соціалізмом, особливо в його марксистській інтерпретації, засвідчує той факт, що анархізм часто співпрацював із широким революційним соціалістичним рухом. Можна провести численні чисті теоретичні паралелі між колективістським анархізмом та марксизмом. Обидва відкидають капіталізм, розглядаючи його, як систему класової експлуатації та структурної несправедливості. Обидва підтримують революцію як найефективніший засіб політичних змін. Обидва віддають перевагу колективній власності та комунальній організації суспільного життя. Обидва вірять у те, що повністю комуністичне суспільство буде анархічним, що Маркс виразив у теорії «поступового зникнення держави». Тому обидва погоджуються з тим, що люди самі мають здібності упорядковувати свою діяльність без потреби в політичній владі.
Тим не менше, вони розходяться з ряду положень. Це стосується насамперед відношення до демократичного соціалізму. Минуло багато часу з тих пір, як парламентські соціалісти зневірилися в революційному потенціалі робочого класу, і дійшли висновку про те, що численна міць робочого класу зробить неминучим їх прихід до влади через легальне голосування. До того ж вони вбачають позитивне в існуванні держави, а саме — принциповий інструмент, через який можливо трансформувати чи зробити капіталізм більш гуманним. Анархісти, з іншого боку, відкидають демократичний соціалізм, що є явним протиріччям. Не тільки неможливо покращити добру справу, яку робить соціалізм через «продажний механізм уряду», а й будь-яке розширення ролі та повноважень держави, що призведе лише до укріплення примусу, навіть в ім'я рівності та соціальної справедливості.
Найбільша різниця в поглядах між колективістськими анархістами та марксистами полягає в їх концепціях переростання капіталізму в комунізм. Марксисти закликають до «диктатури пролетаріату», як трансформаційного періоду між пролетарською революцією та досягненням повного комунізму, під час якого пролетаріат має озброїтися та організувати свій захист проти контрреволюціонерів. Така пролетарська держава тим не менше зникне, як тільки зникне антагоністичний клас капіталістів. З цієї точки зору, влада держави є нічим іншим, як відображенням класової системи, держава залишається інструментом класового придушення. З іншого боку, анархісти розглядають державу, як зло та придушення їхніх прав: за природою це деструктивне утворення. Тому анархісти не бачать різниці між буржуазними та пролетарськими державами. Справжня революція для анархістів потребує не тільки повалення капіталізму, а й негайного та остаточного повалення державної влади. Державі не можна дозволити «зникати поступово», її потрібно заборонити.
Політичні погляди Петра Кропоткіна
Кропоткін виходив речей, держава існувало які завжди. Російський мислитель розглядав історію як циклічне чергування цивілізацій, що відбувалися її розвитку чотири етапу: рід, громаду, міську комуну і держави.Хронологическимирамками цих періодів стосовно сучасної європейської цивілізації він вважав, відповідно, первісність,V-Хст., XI-XV ст. і з XVI в. до сучасної йому епохи. Така періодизація була в чому незвичайна на ті часи. По-перше, Росію, він включав до сучасного європейську цивілізацію, що відбувалося урозріз із ідеями багатьох російських мислителів,подчеркивавшихособливу долі й культуру російського народу. По-друге, теорія циклів взагалі була властива для історіографії в XIX ст. Тоді панував позитивізм і переважала віра у прогрес і прямолінійне, поступальний розвиток усього людства. Втім, коли йшлося і про сучасності, сам Кропоткіна нерідко користувався поняттям "прогрес", а теорія історичних циклів, песимістична у своїй основі, не справила помітного впливу його соціальну теорію, навпаки, сповнений оптимізму. Перші три етапу кожної цивілізації, відповідно доКропоткину, - бездержавні. І так було, на його думку, держав в середньовічний Європі. Однак у XVXVI ст., вважав він, королям з допомогоюлегистові духівництва вдалося влади. Понад те, правителі зуміли переконати своїх підданих, що держави настане тоді хаос, привчили їх сподіватися в усьому на можновладців. Проте цілком підкорити собі місцеву ініціативу, завоювати всі сфери життя державі вдасться. Кропоткіна показав широку панораму асоціацій, що виникли крім держави й граючих чималу роль суспільстві: кооперативів, артілей, клубів, благодійних організацій, профспілок, добровільних громад тощо. Усе це, на його думку, доводило, що держави можна й треба обійтися, і навіть підтверджувало собі силу й життєвість духу взаємодопомоги. Саме вчення пробиосоциальномінстинкті взаємної допомоги, створеному під час еволюції всієї живої природи, - наріжний камінь світогляду Кропоткіна. Спроби охопити природу й суспільство єдиними законами поширено в позитивістської науці ХІХ ст. Не обійшло стороною це віяння і Кропоткіна. Він був переконаний, що ми найкращі шанси вціліти і залишити потомство мали групи альтруїстів. Звідси дотримувався висновок, що порочна не людська природа, а соціальна система. Не взаємна злість і, а взаємодопомога та співчуття - ось нормальне людське стан, ось справжня мета, яку слід боротися проти нелюдського суспільного устрою. І, хоч би як тріумфувало зло, добро невигубно, оскільки вона - сама сутність людини. У цьому й починається соціальна утопія Кропоткіна. Оскільки людина добра й має змоги зробити жертви заради ближнього, та над ним відкриваються найзапаморочливіші перспективи. До Кропоткіна анархісти представляли відносини власності у майбутньому суспільстві так: засоби виробництва належать колективам виробників, а вироблений продукт розподіляється за працею. І тому вигадувалися бони, трудові чеки тощо.
Кропоткіна це точно не влаштовувало. Йому здавалося аморальним, коли "дають лише за умови, як і отримують (при цьому)". Сперечаючись до своїх опонентів, він стверджував, що "питання у цьому, що ми прийдемо коли-небудь до комунізму. Питання, щоб почати соціальну революцію комунізмом". Але як? Вже в XIX ст.? Так, тоді. "З такими могутніми засобами виробництва, які ми маємо нині, аби всі ми працювали й якби суспільство не витрачала завдяки багатим третину національного праці в розкіш, то чотирьох годин роботи у день було досить, щоб дати всім без винятку достаток, яким зараз користуються лише заможні буржуа". У цьому мушу згадати англійського анархіста кінця XVIIIв.В. Годвіна, який обчислив, що позаяк лише 5% англійців виробляють продукти сільського господарства, то якби в поля тут вийшли всі, кожен міг би працювати півгодини щодня. Але як бути з ледарями, які до того вимагатимуть собі "хороми з 12 кімнат" ісобольюшубу? А просто: ледарями робить людей несправедлива соціальна система і з її ліквідацією вони зникнуть. Стосунки між людиною та постсовєтським суспільством будуватимуться з урахуванням громадського договору: "Ми забезпечити користування нашими будинками, магазинами, вулицями, шляхами повідомлення, школами, музеями тощо. З умовою, що. ви присвячувати чотири чи на п'ять годин щодня одній із робіт, визнаних необхідні життя". Кропоткіна не намагався намалювати докладно картину майбутнього суспільства, вважаючи будь-які такі проекти умоглядними. Але основні тези були ним намічені. Бо він відстоюваванархо-коммунистическуюмодель суспільства, те й власність мала б бути, який ми зараз сказали, за...гальнонародної. Але людям нашої епохи ясно видно абстрагованість цього поняття. Реальними ж розпорядниками власності у Кропоткіна фактично виявлялися асоціації у виробників і користувачів, які, проте, не торгували над ринком, а пропонували й отримували усе необхідне безоплатно, Головним стимулом, двигуном цього складний механізм мала б бути не користь, а інстинкт взаємної допомоги, альтруїстичні почуття людей, значно більше природні. Отож таке анархія?
Здається, відповідь ясний: це суспільство, де немає структурі державної влади. Але анархісти зовсім не від заперечували необхідність організуючого запрацювала суспільстві. Де межа між організуючим початком і державним примусом? Кропоткіна визнавав в у крайньому випадку можливість винятку порушників з анархістських асоціацій у майбутньому суспільстві. Демократичне держава має передати в'язницю вироком присяжних, диктаторське - за бажання тирана. Різниця величезна. А де якісний бар'єр, переходячи з якого, ми можемо сказати: оце примус, але це - немає? Ось характерний приклад: як зазначалось, Кропоткіна вважав, що у середньовіччі держава не було, а суспільство будувалося за принципом анархістської федерації гільдій, міських комун та іншими корпораціями. На погляд, питання видасться ясним: звісно, він неправий! Але якщо і ознаки держави за Енгельсу, неважко помітити, що з них - регулярні податки, постійне військо, чітко встановлені кордону (будь-яке ціле поділялося на частини) - були відсутні в X-XIII ст., а закон був кодифікацію звичайного права. Це зовсім годі було, що зКропоткинымтреба погоджуватися, проте слід звернути увагу, що саме межа між наявністю і відсутність держави в що свідчить умовна і від цього, як людина трактує це поняття. Багато анархісти вважали Паризьку комуну анархістської, Кропоткіна характеризував її як демократичну державу, а Маркс і Енгельс побачили у ній диктатуру пролетаріату. Так само багато анархісти побачили анархію у перших радах у Росії, а сучасний анархіст П.Гудменвважає близькими своєму ідеалуСевероамериканскиештати до прийняття конституції 1787 р. Плеханов якраз помітив суть розбіжності: "Те, що він (йдеться проП.Ж.Прудоне) забирає в "держави", він підносить "громадам" і "департаментам". На місці Одного Великого держави породжує безліч дрібних". Інакше кажучи, те, що одна людина вважає анархією, інший - назве державою, хоча й децентралізованим. Якщо прийняти це такий, можна, зрозуміло, хоч греблю гати сперечатися, досяжним ця ціль десь у даної конкретної обстановці, але не можна погодитися про те, що у принципі вона досяжним.
Кропоткіна займаєсвоеобразно-промежуточноемісце між науковим соціалізмом і утопізмом. Він настільки утопіст, ніж намагатися обгрунтувати "естественно-научно" свій світогляд, проте так навчений і об'єктивний, ніж підкорятибессознательно-научныедокази своєму моральному ідеалу. Саме це робить особливо важким аналізкропоткинизма, це ж накладає попри всі вчення печатку деякою туманності і розпливчастості, попри дивовижне технічне вміння ясно, спокусливо ясно, викладати свої міркування.
Кропоткіна застосовує свою улюбленуиндуктивно-дедуктивныйметод стосовно соціологічних досліджень,Боровой(одне із дослідників робіт П.О. Кропоткіна) зазначає явну слабкість теоретичної аргументації і явну недостатність дослідження такого основного аспекти анархічної доктрини, як питання виникненні держави, і якщо взяти ширше, - то ідеї Кропоткіна про еволюцію як основному соціологічному законі.
"Уся книга Кропоткіна, - пишеБоровой, - є сутнісно суцільним обвинувальним актом за адресою держави. І така думка була зовсім зрозумілою, якщо б ми підходили до держави у кожній із його історичних форм з етичним мірилом. У його історичному дослідженні вона сама дійшов висновку, що історія не знає безупинної еволюції, що різні ділянки почергово були театром історичного поступу; у своїй щоразу еволюція відкривалася фазою родового гуртожитки, потім приходила сільська комуна, пізніше вільний місто; державної фазою еволюція закінчується. Він, як натураліст, був би шукати причин, чому історія будь-якої людської гуртожитки, почавши з "свободи", кінчає неминуче "государством-смертью".
Кропоткіна дійшов ідеалізації "будь-якої комуни, хоч би який низькою щаблі правосвідомості вона стояла.
Кропоткіна дійшов надмірно романтичної оцінці таких основних чинників своєї теорії, як творчість мас і взаємодопомога, до необґрунтованого протиставлення звичаїв, вироблюваних суспільством, і законів, нібито виникаючих зі сваволі жерців, чаклунів і його керманичів. Критикуючи цих сторінкропоткинскоговчення, А.Боровойписав: "слід визнати, що на "народі", лише у "народу" можуть також жити та розвиватися визвольні прагнення, як і лукавий страх перед добробутом сьогодні,грошевыйутилітаризм, здібний політичний і саму ...свободу зробити предметом торгу. І сама держава є й продукт творчих сил мас, а чи не вигадка випадкових природжених "лиходіїв", бажаючих у що там що псувати історію".
Гаєк Ф.А. Принципи ліберального соціального порядку
ПРИНЦИПИЛІБЕРАЛЬНОГОСОЦІАЛЬНОГОПОРЯДКУ
1. Під «лібералізмом» ярозумітимутутконцепціюбажаногополітичногопорядку1, щопередусімсформуваласявАнглії, починаючизчасівСтарихвігівнаприкінці XVII століттяізакінчуючидобоюґладстонанаприкінці XIX століття. За типових представників лібералізму в Англії можна вважати Девіда Г'юма, Адама Сміта, Едмунда Берка, Т. Б. Маколея і лорда Актона. Саме ця концепція індивідуальної свободи в межах закону (liberty under the law) насамперед надихнула ліберальні рухи на Європейському континенті і стала основою американської політичної традиції. До цієї концепції цілковито належало кілька провідних політичних мислителів у тих країнах, зокрема Б. Констан та А. де Токвіль у Франції, Імануїл Кант у Німеччині, Джеймс Медісон, Джон Маршал і Деніел Вебстер у Сполучених Штатах.
2. Цей лібералізм слід виразно відрізняти від іншої, спершу континентальної європейської традиції, яка теж має назву «лібералізм»; вважають, що лібералізм у Сполучених Штатах є прямим спадкоємцем цієї традиції. Цей пізніший підхід, хоча він й зародився зі спроби наслідувати першу традицію, інтерпретують у дусі конструктивістського раціоналізму, що переважав у Франції, і, таким чином, його перетворено на щось зовсім інше: зрештою, замість вимагати обмеження повноважень уряду, він завершився ідеалом необмежених повноважень більшості. Це традиція Вольтера, Руссо, Кондорсе і Французької революції, і саме вона стала праматір'ю сучасного соціалізму. Англійський утилітаризм чимало запозичив у цієї континентальної традиції, а Британська ліберальна партія кінця XIX століття, що виникла внаслідок злиття ліберальних вігів та утилітаристських радикалів, теж була результатом такого поєднання.
3. Лібералізм і демократія, незважаючи на сумісність, не одне й теж. Перший стурбований межами урядових повноважень, а друга цікавиться тими, хто має ці повноваження. Різниця між ними стане очевидною, якщо розглянути їхні протилежності: протилежністю лібералізму є тоталітаризм, а протилежністю демократії - авторитарність. Внаслідок цього принаймні в принципі можливо, що демократичний уряд може бути тоталітарним, а авторитарний уряд може діяти на основі ліберальних принципів. Згаданий вище другий різновид «лібералізму» і справді став радше демократизмом, ніж лібералізмом, а вимагаючи необмеженої влади більшості, став, по суті, антиліберальним.
4. Слід особливо наголосити, що ці політичні філософії, які обидві характеризують себе як «лібералізм» і в деяких аспектах приводять до близьких висновків, спираються на зовсім різні філософські підстави.
К.Шмітт «Концепція політичного».
Шмітт не вірить у зникнення Політичного. Будь-який вид діяльності може взяти на себе політичний вимір. Політичне є фундаментальним поняттям колективної антропології. Таким чином, політична діяльність може бути описана як істотна, необхідна та, стійка у часі. Держава, з іншого боку, користується лише умовною владою. Таким чином, держава може зникнути або бути деполітизованою, будучи позбавлені Політичного.
Держава не може вижити, якщо вона підтримує політичну монополію, тобто виключне право визначати цінності та ідеали, за які громадяни погодяться віддати своє життя чи законно вбивати своїх сусідів (право оголошувати війну). В такому випадку партизани беруть на себе політичну активність і намагюаться представляти собою нову легітимність. Особливо цей ризик загрожує бюрократичним державам в сучасних ліберальних соціальних демократіях, в якій тільки громадянська війна може запобігти, розслаблюючому впливу суспільства споживання.
Ці ідеї виражені в «Концепції Політичного», найбільш фундаментальній праці Карла Шмітта, вперше опублікованій в 1928 р., переглянутій в 1932 році та уточненій в 1963 році як «Теорії Партизана». Політична активність визначається Шміттом як продукт поляризації навколо ставлення до ворога. Одним з основних критеріїв є Політичного є здатність мобілізувати населення, визначивши свого ворога. Заперечуючи це, зокрема через ідеалізм, означає відмовитися від Політичного.
Суверенітет змушує владу визначати ворога, аби домогтися успіху у своїх проектах. Тут ідей Шмітта зустрічаються з дослідженнями про вроджену людську поведінку етолога Конрада Лоренца зокрема.
Через свою "класичність" та «макіавеллізм» в «Концепції Політичного», Шмітт переслідувався нацистами, для яких Політичне навпаки, означає "народну спільноту".
Визначення Політичного за Шмітом дозволяє зрозуміти, що сучасні політична діяльність є деполітизованою і напряму пов'язаною з виборчим атракціоном.
Що насправді є політичною цінністю для якої людина готова жертвувати своїм життям? Шмітт в зв'язку з цим пише, що "система соціальної організації спрямована тільки в бік прогресу цивілізації" і тому не має "програми, ідеалу, стандарт, або остаточності, яка може дарувати право розпоряджатися фізичним життя інших людей." Ліберальне суспільство , засноване на масовому споживанні, не може вимагати, щоб люди вбивали один одного за ці ідеали. Воно спирається на аполітичних форма панування. Шмітт пише, "що домінування людей спирається на економічній основі, уникаючи будь-яких політичного зовнішнього вигляду і відповідальності, виявляється, страшним обманом".
Ліберальний економізм та "плюралізм" Маска щодо недбалості держави, домінування комерційних каст, і знищення націй закріплені в культурі та історії. Поряд з Сорелем, Шмітт виступає за форму влади, яка не відмовиться від свого повного здійснення, який відображає її політичну владу за допомогою надзвичайних засобів, які їй належать: влада, обмеження, а у виняткових випадках і насильство. Ігноруючи ці принципи Веймарська республіка дозволила прийти Гітлеру до влади,. Техніко-економічний тоталітаризм ідеологічної спирається на відмову від ідеї сучасного капіталізму, яку не може уникнути.
Шміттівська критика внутрішньої плюралізму Локка, Ласки, Коула, і всієї англо-саксонської ліберальної школи, спрямована на захист політичної єдності нації, яка є єдиним гарантом громадянських свобод і захисту. Внутрішній плюралізм веде до відкритої чи прихованої громадянської війни: жорстока конкуренція економічних груп і фракцій, і в кінцевому рахунку реінтродукції свого «друга-ворога».
Така система природним чином звертається до ідеї "людства", щоб позбутися від політичної єдності. "Людство не є політичною концепцією", пише Шмітт, і додає: ідея людства в доктрини, засновані на ліберальних і індивідуалістичній доктрині природного права. Концепція Людство є ідеологічним інструментом для імперіалістичної експансії, і в його етичної і гуманній формі, вона є транспортним засобом економічного імперіалізму. . . Такі піднесені назви тягнуть за собою певні наслідки.. Дійсно, щоб говорити від імені людства, посилатися на нього, щоб монополізувати його, означає: відмовити людству противника, оголосити його поза законом і поза людства, і таким чином в кінцевому рахунку, дати поштовх до крайнощів нелюдськості.
Щоб визначити політику з точки зору категорії ворогів та відмовитися від гуманітарної егалітаризму, не завжди призводить до неповаги щодо інших або расизму. Зовсім навпаки. Визнати полемічний вимір людських відносин і людини як "динамічної й небезпечної істоти," означає дати гарантії до власної поваги і є не менш законними, ніж інші.
За Шміттом - лібералізм, який стверджує, свої ідеї як універсальні істини і розглядає їнші як абсолютно ворожі, як «абсолютне не-значення", веде до геноциду.
Гаєк Ф.А. Економічна політика і верховенство права
Поруч зі своїм вчителем Людвиґом фон Мізесом — основний представник Австрійської економічної школи в 20 ст., лауреат нобелівської премії, один з найважливіших представниківлібералізму в 20 столітті, конкурент Кейнса в Лондонській школі економіки. Усі його праці спрямовані проти соціалізму. Не піддавав сумніву, що деякі соціалісти прагнуть досягнення правильних цілей, але вважав запропонований ними шлях небезпечним, який предбачав державні втручання в економіку. Він аргументував, що в економіці, де існує поділ праці, децентралізовано розподілена й також інформація. Таким чином, неможливим є ефективне централізоване (державне) планування, бо воно зумовлює всю потрібну інформацію щодо можливостей та потреб окремих людей, а також ресурсів та цін. Пізніше розвивав свої теорії в антропологічних, культурних та інформаційно-теоретичних напрямах.
Гаєк був також противником кейнсіанства. За його тезою, велика економічна депресія кінця 20 початку 30 років була викликана помилковими інвестиціями підприємств та банків, які, в свою чергу, були спричинені помилковою грошовою та економічною політикою. Як його однодумець виступав Мілтон Фрідман.
Людвіг фон Мізес критикував Гаєка за відхилення від раціоналізму, оскільки останній застосовував переважно емпіричний підхід, враховуючи, наприклад, ірраціональну поведінку індивідів. Гаєк ж звинувачував Л. Мізеса в догматизмі. У своєму Opus magnum «Шлях до кріпацтва» (1944) вважає німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм проявами соціалізму, а не формами капіталістичної реакції (Підкреслює, що Гітлер називав себе то захисником християнства, то соціалізму й демократії, але ніколилібералізму). За його словами, мета його книги полягала у впливі на в той період часу пануючу суспільну думку, спрямовану проти лібералізму. Він вважав, що будь-яка форма соціалізму, колективізму та планової економіки суперечать ліберально-індивідуальним правам людини та принципам правової держави. Варварство та верховенство насильства не є результатом злобності як риси характеру окремих народів, зокрема, німецького, а спричинене реалізацією соціалістичних вчень. Пізніше, він вважав, що навіть державні втручання, які не ставлять під питання існування ринкової економіки, можуть серйозно зменшити індивідуальну свободу людини. Він пропагував індивідуальну готовність до ризику. На його думку, лібералізм не є ані догматичним, ані субститутом релігії, але демократія без капіталізму є неможливою. Отже, економічна свобода є передумовою для будь-якої іншої свободи.
Федералізм вважав кращою моделлю, пропагував організацію у невеликих державних одиницях з метою уникнення тиранії наддержави.
В 1947 році він заснував ліберальну «Mont Pelerin Society»), до якої належали такі видатні постаті як фон Мізес, Поппер, Ергард, Ойкен та інші. Німецька школа ордолібералізму розвивала ідеї Гаєка далі. Спочатку він підтримував формування соціальної ринкової економіки в ФРН, проте, після 1971 року критикував соціалістичні тенденції німецької економічної політики.
Гаєк підтримував думку ліберальних класиків Адама Сміта та Джона Локка, що економічний порядок є результатом людської діяльності (принципневидимої руки).
Пропагував процес економічної конкуренції як процес відкриття.
Гаєк не є теоретиком права у розумінні, скажімо, Нозика (див. Лібертаризм). Зрештою, його лібералізм ґрунтується на вірі в те, що суспільний лад класичного ліберального ґатунку відкриває окремому громадянину якнайширші можливості для задоволення його прагнень і дозволяє уникнути примусу з боку інших. Його аргументація має консеквенціональний і, в широкому розумінні, утилітаристський характер. Але все це визначається чи не кантівською вимогою стосовно того, щоб закони потрактовували всіх громадян однаково. Наголошення Гаєка на невігластві індивідів і на їх загальній нездатності оцінювати довготермінові наслідки конкретних дій, віддалило його від більш звичних форм утилітаризму.
Гаєк писав також на теми методології соціальних наук. У цій царині він обстоював методологічний індивідуалізм. За Гаєком, явища суспільного світу слід розуміти як передбачувані й непередбачувані плоди осмисленої людської діяльності. Гаєк також доводить, що людська діяльність орієнтується на об'єкти, класифіковані за "суб'єктивними" людськими критеріями, а не за їх "об'єктивними" властивостями, які, на думку вчених, що працюють у царині природничих наук, їм притаманні.
Коли йдеться про складні явища як у природничих, так і в суспільних науках, наші знання зводяться до "пояснення принципу", на основі якого вони функціонують, і до "модельних прогнозів" на відміну від деталізованих розрахунків, можливих у деяких галузях природничих наук.
Ці праці певною мірою були реакцією на тенденцію до "оприроднення", характерну для членів Віденського гуртка (Нейрат, Карнап), і на "сцієнтизм" у суспільних науках. Вони також пов'язані з роботами Гаєка з когнітивної психології сприйняття і, зрештою, з його політичною думкою. З погляду Гаєка, ці хибні методологічні ідеї засліплюють людей, не дозволяючи їм побачити достоїнства ринку і "розвиненого" суспільного ладу, а також того різновиду знання, що його ми отримуємо від таких інституцій.
У 1960 році Гаєк опублікував свою основну працю "Конституція свободи". У ній він розглядає класичний ліберальний суспільний устрій як такий лад, що зводить до мінімуму примус і приносить матеріальну користь своїм громадянам. Він також розглядає практичні проблеми державної політики і недвозначно заявляє, що держава має встановити пряме соціальне забезпечення поза ринком.
Слідом за цією працею вийшла трилогія "Право, законодавство і свобода" (1973-1979), у якій класичний лібералізм було поєднано з "еволюційною" тематикою і було затавровано правовий позитивізм. Гаєк вважає ідеал соціальної справедливості нездійсненним в умовах ринкової економіки, а гонитву за ним - шкідливою через свої наслідки, і піддає критиці плюралістичну політику груп інтересів.
Він також розглянув проблему стабільності ринкового ладу і висунув радикальні пропозиції щодо нового ліберального устрою включно з новою схемою розділення владних гілок. Якщо, гадав він, громадяни візьмуть владу в свої руки, це утримає їх від уживання заходів, які можуть остаточно довести деструктивність прагнень і до свободи, і до людського добробуту.
Нещодавно Гаєк знову повернувся до економічних і політичних проблем. Він висунув ідею щодо необхідності "денаціоналізації грошей" і піддав критиці кейнсіанську економічну політику, що є близькою до його власних ранніх економічних праць. Нині він працює над наступною трилогією з лібералізму та ринкового ладу.
Праці Гаєка складні, у них охоплено широкий діапазон історичних і теоретичних проблем, причому деякі з них є наскрізними. їх слід витлумачувати як розвідки з політичної економії, що зосереджуються на проблемах індивідуальної свободи і ринкового ладу та їх функціональних передумовах, а зовсім не як праці з аналітичної філософії, на що Гаєк часом претендує.
Хоча роботи Гаєка створюють багато проблем з огляду на їх непослідовність та можливість різних інтерпретацій, вони справили значний вплив на деяких учених молодшого покоління, а також спричинилися до відродження інтересу до класичного лібералізму в англійській політичній думці.
Ліберальна модель «вільного ринку».
Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класич-ному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (еко-номічної кризи 1929-1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта та широкого вико-ристання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспіл-кового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших фак-торів.
Характерними рисами американської моделі ринку можна на-звати такі: регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не під-даються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок, сім'я для задоволення соціальних потреб громадян. Для американської моделі ринку ха-рактерна значно менша частина держбюджету у ВВП і менша час-тина соціальних витрат. По-перше, це пов'язано з іншою функцією податкової системи: податки беруться не тільки для перерозподілу доходів, а скоріше для впливу на рівень цін для зміни структури пропозиції та попиту (наприклад, американська система екологіч-них податків). По-друге, це пов'язано з іншою структурою держав-них витрат: більш низький рівень державних інвестицій (за винят-ком інвестицій у ВПК, аерокосмічну промисловість та ін.), вищий рівень державних закупок і витрат на підтримку стабільності ва-лютної системи. До особливостей американської моделі ринку на-
лежить яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний харак-тер втручання держави в ринкову економіку.
Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у євро-пейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих трансформацій у виробництві та рядом інших економіч-них і політичних факторів.
5.2. Характеристика основних політико-ідеологічних доктрин сучасності.
ЛІБЕРАЛІЗМ – (лат. libezalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Лібералізм як одна з найбільш поширених у світі ідейних і соціально-політичних течій сформувався ще в ХVІІІ ст. У другій половині ХІХ ст. він окреслився в самостійний напрям, який з появою ліберальних партій набув особливого розвитку і значення.
Поняття “лібералізм” потрапило до політичного словника в 30–40-ві роки ХІХ ст.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують ліберальну доктрину подаються на рис. 5.3.
Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядається як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтував ідею суспільного договору та природного права, коли держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать, насамперед, право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є незаперечною, центральною в лібералізмі.
Засновники класичного лібералізму вважали, що лібералізм – це заснований на особистій ініціативі і свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики і влади.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У кожному суспільстві громадянським свободам надається пріоритет над політичними, юридичними та моральними нормами.
БЕНЖАМЕН КОНСТАН (1767–1830) – ідеолог буржуазного лібералізму Франції першої половини ХІХ ст. Він вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини – це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок : політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ (грец. neos – новий, libezalis – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, гласності, приватного підприємництва.
Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці “нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров’я.
Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, “праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за “мінімальну” державу, солідаризуючись в цьому з консерваторами; “ліве” крило – заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.
Серед теоретиків лівого крила – Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних політичних систем. Представником цього напрямку є також Даніел Белл, автор основних засад концепції “постіндустріального” суспільства, яка є продовженням концепції “індустріального суспільства” та “стадій економічного росту”. Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства З. Бжезінського і О. Тофлера, в якій інформація, її виробництво, поширення і використання розглядаються як головна сфера діяльності людства.
У сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.
Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об’єднані в Ліберальний інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвитком конкуренції.
КОНСЕРВАТИЗМ – (лат. consezvaze – зберігати, охороняти), політична доктрина, яка зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Його політико-ідеологічний світогляд визначається як комплекс життєздатних принципів, головними серед яких є свобода і відповідальність, авторитет, релігійність, природна нерівність людей та їх скептицизм.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують консерватизм подаються на рис. 5.4.
ЕДМУНД БЕРК (1729–1797) – родоначальник консервативної ідеології, англійський політичний діяч, філософ і публіцист. У своїх численних працях Е. Берк засуджував Французьку революцію. Його книга “Роздуми про революцію у Франції” (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги – традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Він віддавав перевагу превентивним реформам, покликаним упереджувати революції.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження “золотої середини” між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.
Зліт неоконсерватизму пов’язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів, як Рональд Рейган і Джордж Буш-старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великій Британії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Джуліо Андреотті в Італії та інших.
Неоконсерватори наголошують, що суспільство – складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов’язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.
Основні течії консерватизму – традиціоналістська й патерналістська – виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не може абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.
СОЦІАЛІЗМ – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них – з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.
МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму – суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу “від кожного за здібностями, кожному за працею”, забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.
Реалізація догматизованого марксистського варіанта соціалізму здійснювалися через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея ) чи ринкового реформування (Китай). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІЗМУ. Вона визначає цього як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а формування капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують соціал-демократичну доктрину подаються на рис. 5.5.
Соціал-демократія як політичний рух виникла в останній третині XIX сторіччя у Західній Європі як партія робітничого класу, яка стояла на революційних позиціях.
ЕДУАРД БЕРНШТЕЙН (1850–1932) – одним з перших здійснив розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеології.
Його теоретична позиція тісно пов’язана з політичною організацією на реформи. На відміну від К. Маркса він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбуватися не внаслідок революції, яку Е. Бернштейн назвав “політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
З плином часу орієнтири сучасної соціал-демократії доповнюються новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
КОНЦЕПЦІЯ ЯКОСТІ ЖИТТЯ. Вона є складовою не лише
демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі
встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами
і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов
праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського
транспорту, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі).
КОНЦЕПЦІЯ САМОВРЯДНОГО СОЦІАЛІЗМУ. Її у 70–80-ті роки ХХ ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Ця концепція передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію : багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.
КОНЦЕПЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ (ПРОМИСЛОВОЇ) ДЕМОКРАТІЇ. Розроблена вона у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні ця концепція реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні – в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція ).
Основним методом соціально-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства.
Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні “ін’єкції” в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованість на конструктивну, творчу діяльність.
Світова соціал-демократія є організованою політичною силою. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал – об’єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких – демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює країну навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.
КОМУНІЗМ – політична ідеологія, що передбачає влаштування суспільства на основі принципів колективізму, соціальної рівності та соціальної справедливості. Внаслідок недостатньо високого рівня розвитку продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій – відмирає.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують комуністичну доктрину подаються на рис. 5.6.
Основні джерела цієї політичної течії виходять від утопічного соціалізму Т. Мора і Т. Кампанелли, а згодом філософів А. Сен-Симона, Ш. Фур’є, Р. Оуена. Визначальний вклад у формування ідеології наукового комунізму було зроблено К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним.
Принципове значення для розвитку наукового комунізму має “Маніфест Комуністичної партії” К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму - про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу.
У 30-х роках ХХ ст. Мао Цзе-дун всупереч марксистсько-ленінській ідеології проголосив, що комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися не на робітничий клас, а на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. В кінці 60-х років китайцями був запропонований радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації своєї економіки (“Великий стрибок”, 1958) та руйнування традицій у духовній сфері (“Культурна революція”, 1966).
Спроба побудови соціалізму в Китаї форсованими методами повернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою.
У 40–50-х роках ХХ ст., після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, лідер югославських комуністів Й. Б. Тіто запропонував свою теорію побудови соціалізму, основану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенні робітничого самоврядування. Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в СФРЮ більш демократичною, аніж в інших країнах, хоча бажаних результатів досягнуто не було.
ФАШИЗМ (лат. fascio – пучок, в’язка) – ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності і догматизованого принципу соціальної справедливості.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують фашистську доктрину подаються на рис. 3.6.
Фашизм виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни.
Першу фашистську організацію під назвою “Фашіо ді комбаттіменто” (“Союз боротьби”) створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883–1945). Від назви цієї організації і пішла назва “фашист”, яка швидко поширилась в усьому світі. Серед світоглядно-філософських авторитетів фашизму імена Артура Шопенгауера (1788–1860), Фрідріха Ніцше (1844–1900), Карла-Густава Юнга (1875–1961) а також теоретиків соціального дарвінізму Франца Опенгеймера та Людвіга Гумпловича.
Ідеологія фашизму – це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.
Основу формування фашистських або профашистських режимів становили гранично ідеологізовані партійні організації з їх жорсткою напіввійськовою структурою. Після закінчення другої світової війни фашистські режими впали, а їх ідеологія була заборонена. Однак фашизм не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в нову політичну течію – неофашизм.
НЕОФАШИЗМ – різноманітні варіанти модифікації відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких, в основному, становлять маргінальні верстви населення.
Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму. Вони прагнуть переглянути кордони, обмежити імміграцію, реабілітувати гітлерівських злочинців.
Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” – мотив їх виступів з цього приводу.
У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія – наука про насильство. Визначаючи, що насильство стало невід’ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству загалом, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномену насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.
Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків.Ця цілісність усіх генерацій народу, в т. ч. й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилюючись на “волю мертвих” має право нав’язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.
Неофашизм як політична течія виник у 60-ті роки ХХ ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80–90-ті роки позначені активними способами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.
Сьогодні неофашистські організації функціонують в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії, а також в країнах пострадянського політичного простору – всього в понад 80 державах світу.
Про ріст прихильників ультраправих в Європі засвідчили президентські вибори 2002 р. у Франції, в ході яких лідер Народного Фронту націоналіст Жан-Марі Ле Пен набрав близько 18 відсотків голосів виборців. На парламентських виборів цього ж року у Нідерландах, де за ультраправу партію “Список Піма Фортейна”, якого напередодні виборів було вбито, проголосували 17 відсотків виборців (26 місць у парламенті із 150).
Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.
Черчіль В. Промова в Фултоні
Аналіз основного змісту
На початку Фултонскої промови Черчилль констатував, що відтепер «Сполучені Штати перебувають на вершині світової сили». «Це - урочистий момент американської демократії», але і вкрай відповідальне становище. Протистоять їм два головні вороги - «війна і тиранія». Об'єднані Нації не змогли захистити світ, і тому було б «злочинним безумством» поділитися з ними секретом ядерної бомби, якої поки володіють США, Англія і Канада. Щоб стати реальним гарантом миру, Об'єднані Нації повинні мати власні збройні сили - в першу чергу, повітряні - сформовані на міжнародній основі. «Я, - сказав Черчилль, - хотів бачити цю ідею реалізованою після першої світової війни і вважаю, що це потрібно здійснити негайно».
Далі Черчіль сказав: «Ми не можемо закрити очі на те, що свободи, які мають громадяни в США, в Британській імперії, не існують в значному числі країн, деякі з яких дуже сильні. У цих країнах контроль над простими людьми нав'язаний згори через різного роду поліцейські уряди до такої міри, що це суперечить усім принципам демократії. Єдиним інструментом, здатним в даний історичний момент запобігти війні і чинити опір тиранії є «братська асоціація англомовних народів». Це означає спеціальні відносини між Британською співдружністю і Імперією і Сполученими Штатами Америки »
У другій частині промови Черчилль перейшов до аналізу ситуації в Європі і Азії. Він відкрито назвав Радянський Союз причиною «міжнародних труднощів»: Тінь впала на сцену, ще недавно освітлену перемогою Альянсу. Ніхто не знає, що Радянська Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи є якісь межі їхньої експансії. Я дуже поважаю і захоплююся доблесними російськими людьми і моїм військовим товаришем маршалом Сталіним ... Ми розуміємо, що Росії потрібно забезпечити свої західні кордони і ліквідувати всі можливості німецької агресії. Ми запрошуємо Росію з повним правом зайняти місце серед провідних націй світу. Більше того, ми вітаємо або вітали б постійні, часті, зростаючі контакти між російськими людьми і нашими людьми на обох сторонах Атлантики. Проте мій обов'язок, і я впевнений, що і ви цього хочете, викласти факти так, як я їх бачу сам.
Як Черчіль бачив ці факти, він виклав в основному параграфі промови:
«Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці, через весь континент, була опущена «залізна завіса». За цією лінією розташовуються всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія, всі ці знамениті міста з населенням навколо них перебувають у тому, що я повинен назвати радянською сферою, і всі вони, в тій чи іншій формі, об'єкти не тільки радянського впливу, але і дуже високого, а в деяких випадках і зростаючого контролю з боку Москви ... Комуністичні партії, які були дуже маленькими у всіх цих східноєвропейських державах, були вирощені до стану і сили, що значно перевершують їх чисельність, і вони намагаються досягти в усьому тоталітарного контролю.
Небезпека комунізму, заявив Черчілль, росте скрізь, «за винятком Британської співдружності і Сполучених Штатів, де комунізм ще в дитинстві». Він сказав, що «у великому числі країн, далеких від кордонів Росії, у всьому світі створені комуністичні "п'яті колони", які працюють в повній єдності і абсолютному послуху у виконанні директив, одержуваних з комуністичного центру».
Згадуючи кінець першої світової війни, Черчіль нагадав, що в ті дні були упевненість і великі надії, що час воєн назавжди минув. Але зараз він не відчуває такої впевненості і таких сподівань. Однак, сказав Черчилль, «я відкидаю ідею, що нова війна невідворотна ... Я не вірю, що Радянська Росія жадає війни. Вона жадає плодів війни і необмеженого розширення своєї влади і ідеології ». І далі: «З того, що я бачив під час війни в наших російських друзів і соратників, я вважаю, що нічим вони не захоплюються більше, ніж силою, і нічого вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо військову слабкість. Тому стара доктрина балансу сил нині безпідставна».
Черчіль підкреслив: «Ніколи не було в історії війни, яку було б легше запобігти своєчасними заходами, ніж та, яка тільки що спустошила величезну область на планеті. Такої помилки повторити не можна. А для цього потрібно під егідою Об'єднаних Націй і на основі військової сили англомовної співдружності знайти взаєморозуміння з Росією. Тоді головна дорога в майбутнє буде ясною не тільки для нас, але для всіх, не тільки в наш час, але і в наступному столітті».
Цікаво, що колишній (і майбутній) прем'єр-міністр Великобританії лише по разу використовував слова «Британія» і «Великобританія». Зате «Британська співдружність і Імперія» - шість разів, «англомовні народи» - шість разів, «спріднені» - вісім. У всій своїй промові, написаній і прочитаній з властивим Черчиллю блиском, він активно застосовував образи, що запам'ятовуються і ємні вирази - «залізна завіса» і її «тінь, що опустилася на континент», «п'яті колони» і «поліцейські держави», «повна слухняність» і «безумовне розширення влади» і т. д. Починаючи з кінця 30-х років такі епітети вживалися політиками у всьому світі лише відносно однієї держави - фашистської Німеччини. Використовуючи цю лексику тепер щодо СРСР, Черчіль вміло перемикав негативні емоції американського суспільства на нового супротивника.