Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Монетаризм М. Фридмена
Монетаризм - экономическая теория (зародилась в 60-е годы XX века), основанная на определяющей ролиденежной массы, находящейся и обращении, а также на осуществлении политики стабилизации экономики, ее функционирования и развития. Монетаризм признан главной школой современного неоконсерватизма.
Основателем и лидером этой теории является М. Фридмен, хотя признание и популярность его теория получила не сразу. Экономический курс под названием рейганомика опирался в основном на взгляды монетаристов.
Теория монетаризма построена на количественной теории денег и характеризуется следующими положениями:
– главный регулятор общественной жизни - денежная эмиссия;
– количество денег в обращении определяется автономно;
– скорость обращения денег жестко фиксирована;
– эмиссия денег стабильна;
– изменение количества денег оказывает одинаковый и механический эффект на цены всех товаров;
– исключается возможность воздействия денежной сферы на реальный процесс воспроизводства;
– поскольку изменения денежной массы сказываются на экономике с опозданием и это может привести к нарушениям, то следует отказаться от краткосрочной денежной политики.
Основные постулаты монетаризма:
– существует мгновенное отражение новой информации на кривых спроса и предложения, то есть равновесные цены и объемы производства сразу реагируют быстро на изменение ситуации (появление новой технологии, изменение экономической политики);
– число государственных регуляторов снижается до минимума (кроме налогового и бюджетного регулирования);
– рациональный характер поведения экономических субъектов;
– предоставление полной информации для формирования ожидания состояния экономики субъектами экономических отношений;
– необходимость совершенной конкуренции, действующей на всех рынках;
– существует мгновенное отражение новой информации на кривых спроса и предложения, то есть равновесные цены и объемы производства сразу реагируют быстро на изменение ситуации (появление новой технологии, изменение экономической политики).
Позитивный вклад монетаризма в экономическую теорию состоит и глубоком исследовании механизма обратного воздействия денежного мира на товарный мир, денежных инструментов и денежной политики на развитие экономики. Монетаристские концепции служат основой денежно-кредитной политики в качестве направления государственного регулирования.
Милтон Фридмен (род. 1912 г.) – американский экономист. Родился и Нью-Йорке. Окончил университет Рутгерс (США). В 1933 году получил степень магистра, а в 1940 году выходит его (совместно с С. Кузнецовым) труд "Доходы от независимой частной практики". В 1945 - 1946 годах М. Фридмен преподает экономику в Миннесотском университете. С 1948 г. – в Чикаго. В 1950 году он участвует в реализации «плана Маршалла».
В 1971–1974 годах М. Фридмен был советником американского президента Р. Никсона по экономическим вопросам. В 1976 г. награжден Нобелевской премией.
Основными трудами М. Фридмена являются книги "Теория функции потребления" (1957 г.),"Становление денежной системы в США" (1963 г.), в которых излагаются основные положения теории монетаризма.
М. Фридмен – лидер монетаристского направления - считает, что на динамику ВНП (валового национального продукта) нужно влиять через деньги.
Изменение уровня цен (и величины номинального дохода) является результатом изменения денежного запаса.
В условиях долгосрочного равновесия деньги нейтральны, то есть долгосрочная пропорциональность между деньгами и ценами основана на стабильности денежного спроса.
В короткие и средние периоды времени (5-7 лет) деньги не нейтральны и могут стать причиной реальных изменений в экономике. В силу краткосрочного воздействия на выпуск деньги важны для определения реального уровня занятости и дохода.
М. Фридмен считал, что бюджетная политика не имеет особого значения (достаточно рассматривать только доходную часть бюджета). Решающее значение имеют кредитно-денежная и денежная политики. Но не стоит их детально прорабатывать, так как это может вызвать дестабилизацию.
За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.
Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестабілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутливими до кон'юнктури.
Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замінити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем
"економіки пропозиції", спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.
Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чинну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі виробництва щодо розподілу й споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.
Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума - індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.
Ці засадні принципи політиків знайшли подальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обґрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.
Передусім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.
Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.
Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.
Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.
Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо пов'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на доходах підприємця.
Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.
Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.
Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це пов'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.
Графічне зображення моделі має назву "Крива Лаффера". Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тому, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме й не сплачуватиме їх.
Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження.
Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.
Отже, основним в теорії "економіки пропозиції" було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.
Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.
Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).
Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція - це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.
Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі у цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.
Представники школи "економіки пропозиції", захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.
Перехід до рейганоміки
У 70-х роках відбулися значні структурні зміни в економіці. Здійснили масову "чистку" неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідували. Наприклад, лише в текстильній промисловості припинили діяльність понад 200 організацій. Водночас з'явилися нові наукомісткі галузі, котрі ще й нині визначають загальний вигляд сучасного світу. Поширення інноваційних технологій становить вагому частину доходу США. Америка постійно має позитивне сальдо платіжного балансу 7—8 млрд дол. США у балансі передачі технологій.
Значно змінилися у нових умовах постіндустріальної епохи і взаємовідносини між органами влади різних рівнів, насамперед розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-х роках активно втілювали у життя концепцію нового федералізму, яка передбачала, що громадські рішення мають приймати місцеві органи влади та повинен відбуватися розвиток самоврядування на місцях.
Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські поради стосовно боротьби з безробіттям та інфляцією за допомогою засобів фіскальної політики в нових умовах були неактуальними. Збільшувалися дефіцит і державний борг. Окрім того, в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів, послуг і капіталів у світовій економіці заходи державного впливу та значний податковий тягар на національних виробників зумовили зростання обсягів вивезення капіталів із країни.
Наприкінці 70-х років XX ст. змінився підхід до регулювання господарської кон'юнктури. Нову економічну політику, яку розпочав президент Р. Рейган (1980—1988), назвали рейганомікою.
Економічна політика Рейгана ґрунтувалася на вказівках неоконсерваторів, її протягом 80—90-х років застосовували в розвинутих країнах Заходу. До головних її складових належали: скорочення соціальних програм і всіх видів податків, боротьба з інфляцією методами жорсткої кредитно-грошової політики, дерегулювання підприємницької діяльності. Уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дав змогу суб'єктам господарювання через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно. Тобто неоконсерватори США, власне як і Англії, виступили проти зміцнення позицій державного капіталізму та націоналізації. Свою думку вони аргументували нерентабельністю методів господарювання, особливо в промисловості. Водночас неоконсерватори запозичили у неолібералів тезу про демократизацію політичного життя і соціальних відносин, не дотримувалися елітарних поглядів на владу і порядок в країні. Протягом 1981— 1989 рр. здійснювали політику неоконсерватизму, головне положення якої полягало в реанімації пропозиції (як і в період промислової революції). Така концепція передбачала не збільшення витрат (у тому числі й на соціальні потреби), а збереження засобів. Як наслідок, скоротився споживчий попит населення.
Найпоширенішою теорією неоконсерватизму, використаною в період рейганоміки, був монетаризм. На противагу послідовникам Дж.М. Кейнса, М. Фрідмен (1912—2006) довів, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але й депресії.
Учений досліджував значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними засобами регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників — монетарна система. "Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", — вважав він.
Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не відповідали спрощеним схемам кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійного значення, тому на неї можна не зважати. На противагу таким уявленням стосовно ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки гроші є всюди, і якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування усього господарського механізму. На думку вченого, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході — це лише результат змін у грошовій сфері, то причиною змін в економіці є грошова сфера, а дохід — тільки наслідок. Тому в економічній політиці держави грошовий обіг посідає перше місце, а бюджет — друге. Монетарна політика центральних банків, вважав економіст, має ґрунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. М. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на обсяг сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки "перекачування" доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.
Державні видатки змінюють тільки структуру попиту, не порушуючи його загальної величини. Номінальний попит збільшується або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результаті збільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.
Зміна кількості грошей в обігу, а отже, і зміна номінального попиту впливають і на динаміку цін. Таким чином, попит не може бути ні надлишковим, ні незадоволеним, він завжди відповідає обсягу виробництва. За Дж.М. Кейнсом, якщо нагромадження за повної зайнятості перевищує величину інвестицій, то наслідком цього буде недостатній загальний попит, а отже, зростання безробіття. Якщо суспільство ставить за мету нагромаджувати надто багато, вважає М. Фрідмен, знижуються ціни, зростає купівельна спроможність грошей, а реальний попит залишається на тому самому рівні. Американський економіст підсумував: такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна плата, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виняткове значення для нормального функціонування економіки. Тому для галузі нормативної економічної політики М. Фрідмен зробив такі висновки:
-- оскільки монетарний чинник є головною причиною кризового спаду, то і боротися з циклічними коливаннями можна тільки шляхом використання грошового чинника, регулюючи пропозицію грошей в обігу;
— сферу державного втручання в умовах промислового спаду потрібно обмежити лише грошовою політикою, адже стійка грошова одиниця сама по собі вирівняє економічну ситуацію.
Інтерпретуючи кількісну теорію, М. Фрідмен враховував, що попит кожного обмежений величиною багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. Якщо є надлишок грошей, їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигід.
На відміну від пропозиції грошей, попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, окрім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), обсяги процентних ставок (ряс. 10.1).
Рис. 10.1. Попит на гроші L і пропозиція грошей S
Пропозиція грошей — це кількість грошей в обігу. її визначають обсягами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею-продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання (точка 1 на рис. 10.1).
Якщо пропозиція грошей зменшується (5, <- £.), то умови кредиту стають жорсткішими, процентна ставка (г) підвищується. У результаті попит на гроші (І) дещо знизиться; частину грошей використовуватимуть на придбання вигідніших активів. Рівновага попиту на гроші та їх пропозиція порушується, ставка вища, а грошей в обігу менше. У таких умовах центральний банк, очевидно, скоригує свою політику — пропозиція грошей зросте, процентна ставка зменшиться. Процес відбуватиметься у зворотному напрямі (позначено штрихпунктирною стрілкою). Звідси М. Фрідмен зробив такі висновки:
— не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші та грошовою пропозицією;
— якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання товарної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів зростання товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку;
— збільшення грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість цін і відповідає динаміці валового національного продукту (ВНП).
Згідно з монетаристською теорією, головна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: багато грошей — мало товарів. Цей надлишок, як правило, утворюється у процесі кредитно-грошового стимулювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль засобу ринкового регулювання.
З метою попередження інфляції монетаристи пропонують: —- строго контролювати зростання грошового обігу;
— здійснювати жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
— проводити стабільну фіскальну політику;
— забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державного бюджету, адже він є джерелом інфляції та невиправданого втручання держави у ринковий механізм;
— використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад, метод шокової терапії).
Представники монетарного напряму розробили стратегічні заходи, спрямовані на підвищення сукупної пропозиції для боротьби з інфляцією, що не потребувало додаткових інвестицій і передбачало:
1) продаж на певному етапі всього, що можна було продати (ресурси, інновації та ін.),
2) боротьбу з монополізмом, надання підтримки малому і середньому бізнесу, сприяння лібералізації ринків;
3) приватизацію за наявності у країні місткого державного сектору. Головними були три засоби, спрямовані на скорочення сукупного попиту:
1) здійснення грошової реформи конфіскаційного типу, щоб зменшити кількість грошей у населення;
2) заморожування вкладів шляхом зниження рівня їх ліквідності, а також заохочення купувати нерухомість, дорогоцінності, антикваріат з метою виключення надлишкового тиску вкладів на споживчий ринок;
3) зменшення бюджетного дефіциту шляхом скорочення окремих соціальних програм, призупинення дотацій і підтримки неефективного виробництва.
Проте варто зауважити, що такі заходи пов'язані зі значним погіршенням життєвого рівня населення і можуть дати позитивний ефект більшою мірою лише для економічно розвинутих країн.
Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання має забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Прихильники монетаризму вважають, що єдиним джерелом інфляції є збільшення грошової маси, а нульова інфляція — безумовна і визначальна мета економічної політики.
Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики полягає в тому, щоб максимально скоротити видатки держави, оскільки їх збільшення призводить до утворення надлишку грошей, а отже, — до інфляції. Монетаризм, будучи однією зі шкіл сучасного неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю сутністю — збалансоване господарство, здатне до автоматичного саморегулювання; єдине, що може зруйнувати це, — диспропорція між темпами зростання продукції та темпами збільшення грошової маси в обігу.
Монетарну концепцію, неоліберальну за суттю, випробував республіканський уряд США при президенті Р. Ніксоні в 1969—1970 рр. (М. Фрідмен на той час займав посаду радника президента). Але найбільший успіх монетарні економічні підходи мали за наступного республіканського уряду США в час так званої рейганоміки, коли послабили інфляцію при реальному зміцненні долара. Подібну політику, але без успіху, здійснюють і в Україні на сучасному етапі розвитку її економіки.
Отже, М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку демократичного суспільства надавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. У його монетаризмі визначають важливі складові. Розглянемо їх детальніше.
1. Теорія економічного циклу, згідно з якою відбуваються серйозні коливання господарської кон'юнктури, що виявляються як зростання або зниження номінальної величини ВНП і спричинюються попередніми змінами грошової маси.
2. Заперечення втручання держави у функціонування майже всіх складових і сфер економічної системи, навіть таких, як освіта, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування. Стверджується, що ринкова економіка функціонує найліпше тоді, коли в ній не спостерігається жодних зрушень, адже урядові заходи економічного регулювання зумовлюють диспропорції між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва.
За М. Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава впливатиме через центральний банк на масштаби й характер дії підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнення ліквідності фінансово-кредитних інститутів, тобто їх здатності своєчасно задовольняти вимоги вкладників. При цьому застосовують різні методи: встановлення облікової (дисконтної) ставки процента, яку беруть банки, обліковуючи векселі; здійснення операцій на відкритому ринкові; встановлення норм обов'язкових резервів комерційних банків тощо.
3. Економіст підтримує принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, відповідно до якого заходи потрібно здійснювати повільно, розраховувати на роки і не реагувати на короткострокові зміни кон'юнктури. Стабільність руху маси грошей учений розглядав як одну з найважливіших умов стабільності економіки у цілому. Він пропонував відмовитися від спроб використати грошово-кредитні заходи для впливу на зміни (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткотерміновому періоді. Головною метою такої політики він вважав забезпечення контролю за цінами. Досягти цього, на думку М. Фрідмена, можна, дотримуючись "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси у межах 3—б % на рік, незалежно від стану господарства, фази циклу тощо.
Загалом неоліберальні ідеї державного регулювання економіки переважали над кейнсіанськими, починаючи приблизно з 70-х років, коли у багатьох країнах постійно спостерігалися інфляція, що зростала, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали звинувачували кейнсіанців (і неокейнсіанці в) у зростанні масштабів державного сектору економіки, обмеженні умов для вільної конкуренції, скороченні інвестицій у найважливіші сфери економіки, всупереч "обіцянкам", що їх (інвестицій) ефект пошириться з мультиплікаційною силою і ще більше посилюється акселератором. Прикладом переважання неолібералізму над кейнсіанством у 70—80-ті роки є планомірна денаціоналізація багатьох галузей господарства, котрі раніше становили сферу державної економіки.
Практика свідчить, що консервативні уряди США та європейських країн, застосувавши монетаризм, сприяли розвитку ринкової економіки. Наслідки застосування монетаристських заходів були такі:
вдалося зменшити інфляцію, довівши її показники до 2—3 % на рік;
— поступово зменшити бюджетний дефіцит;
— розпочалося поступове зростання економіки після тривалого періоду застою (стагфляції);
— поліпшились показники ефективності (продуктивності праці, фондо-, енерго- і матеріаломісткості);
— дерегулювання у виробничій і банківській сферах, підвищення гнучкості економічної системи полегшили переливання капіталу, що стало основою структурної перебудови економіки;
— посилились процеси глобалізації, зокрема розпочався новий етап європейської інтеграції.
Однак розв'язання одних проблем супроводжувалось поглибленням або посиленням інших. Наприклад, у 1991—1993 рр. спостерігалася світова економічна криза. Середньорічні темпи розвитку в період 1994—1997 рр. виявилися нижчими, ніж протягом 1986—1988 рр. Рівень безробіття різко зріс у 80-ті роки і, за винятком Англії, збільшувався в 90-ті роки. Загострились проблеми соціальної нерівності. Унаслідок дерегулювання фінансової сфери спостерігалися зовнішня невизначеність і ризик для економіки окремих країн, що виявилось під час азіатської фінансової кризи.
Існуючи понад три десятиліття, монетаризм розширив свій вплив і зазнав окремих змін. Він претендував на роль універсальної загальноекономічної доктрини, здатної вирішити такі економічні питання, як ефективність економічного регулювання, роль держави у господарському житті та ін.
Найголовніші погляди нових монетаристів у монетарній політиці можна охарактеризувати так:
1) ступінь жорсткості монетарної політики не завжди можна визначати ставками реальних процентів, важливо й те, наскільки доступні кредити; в умовах раціонування кредитів попит не має значення, важлива лише їх пропозиція;
2) у політиці реальною процентною ставкою, яка відіграє важливу роль в економічній активності, є тільки процент за позиками, причому спред між цим процентом і процентами за може коливатися;
3) оскільки банки мають суттєве значення у наданні кредитів, слід розуміти, як впливають на них різні методи економічної політики, в тому числі процеси лібералізації. У такому разі не можна спиратися на стандартну парадигму конкуренції. Нині загальновизнано, що швидка лібералізація капіталу ризикована;
4) реалізація регулятивної політики, подібно до монетарної, має ґрунтуватися на теорії поведінки банків. Зокрема, чітке дотримання стандартів достатності капіталу може бути контрпродуктивним, змушуючи банки іноді брати на себе підвищені ризики. Тому, на думку сучасних монетаристів, ефективнішим є альтернативний підхід, що ґрунтується на теорії портфеля активів. Він передбачає низку регулятивних заходів, котрі впливають як на стимули, так і на можливості надання кредитів;
5) органи державного регулювання мають особливо уважно ставитися до наслідків значних змін у процентних ставках, а від національних урядів інколи слід вимагати забезпечення кредиту на обґрунтованих умовах для тих груп, становище яких може значно погіршитися в період жорсткішої кредитної політики;
6) важливо зрозуміти небезпечність банкрутства — це змінна першочергового значення. Жорстка монетарна політика, здатна збільшити обсяги банкрутства, призводячи таким чином скоріше до відпливу капіталу з країни, ніж до його припливу, у результаті знижує валютний курс. Більше того, значне підвищення процентних ставок може різко підвищити рівень банкрутств, тоді як зниження ставок зовсім не обов'язково відновлює життєдіяльність збанкрутілих.
Монетаризм широко пропагують його представники як кредитно-грошову політику, спеціально спрямовану на контроль за зростанням грошової маси.
На основі теорії інфляції та безробіття монетаристи пропонують державі комплекс регулювальних заходів, зменшення державних витрат шляхом скорочення соціальних програм, витрат на виплату різної допомоги; підтримання мінімальних окладів заробітної плати; послаблення впливу профспілок; здійснення кредитно-грошової політики на основі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфляційної політики (зменшення податків); забезпечення Федеральною резервною системою стабільного зростання грошової маси; зменшення дефіциту федерального бюджету, втому числі й за рахунок зменшення витрат на оборону.
Монетаристську програму державного регулювання підтримали уряди розвинутих ринкових капіталістичних країн, зокрема, крім зазначених вище США, Великої Британії, Німеччини та Японії.
З'ясуємо, яку стабілізаційну політику пропонують монетаристи.
Ґрунтуючись на фундаментальній тезі про вирішальну роль в економічній активності грошової пропозиції, вони вважають основною умовою успішної стабілізації саме проведення правильної грошово-кредитної політики.
Однак на шляху її здійснення, на думку кейнсіанців, виникають серйозні труднощі:
1) між змінами грошової пропозиції та її впливом на номінальний чистий валовий продукт (ЧВП) проходить досить тривалий період часу, або, як кажуть економісти, є часовий лаг, тобто запізнення в часі. Таке запізнення може бути відносно коротким (від 6 до 9 місяців) або тривалим (до двох років). Вірогідність точного визначення моменту, коли грошова пропозиція почне діяти на номінальний ЧВП, надто невелика, та й до того ж часто важко встановити, яку стабілізаційну політику слід проводити. Наприклад, якщо деякі ознаки свідчать про процес спаду в економіці, то застосовують політику так званих дешевих грошей, тобто низьких процентних ставок. Але через півроку виявляється, що економіка перебуває на грані інфляції, внаслідок чого здійснена політика не послабить, а посилить дестабілізацію і спричинить зростання інфляції;
2) складність пов'язана з регулюванням процентних ставок. Іноді замість підвищення кредитні установи з метою стабілізації можуть знизити ці ставки, що зумовить подальше зростання інфляції. Тому М. Фрідмен і його прихильники рекомендували законодавчо закріпити монетарне правило, відповідно до якого грошова пропозиція щорічно розширюється у тому самому темпі, що і реальний валовий внутрішній продукт (ВВП).
Зростання ставки процента до 20 % на початку 80-х років вплинуло на решту світу. По-перше, в Сполучені Штати спрямовували капітали з інших розвинутих країн, у результаті чого американці, використовуючи нагромадження, здійснили санацію економіки. По-друге, збільшення ставок процента, різке гальмування інфляції та переорієнтація світових потоків капіталу в США свідчили про початок світової боргової кризи країн, що розвиваються.
Головною складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків. У 1981 р. згідно із Законом "Про оподаткування" відбулося зниження прибуткового податку на 23 %, зменшення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу — з 70 % до 50. Проте цей документ не розв'язав проблем малозабезпечених сімей. Тому в 1986 р. ухвалили новий Закон "Про прибутковий податок". Відповідно до нього передбачалося скорочення прибуткових податків із громадян з 50 до 28 %, податків на прибуток з корпорацій — із 46 до 34 %, що стимулювало інвестиційну діяльність. За цим нормативно-правовим актом 6 млн громадян з низькими доходами звільнили від сплати федеральних податків. Також запровадили систему, за якої особи з однаковими доходами платили приблизно однакові податки. Однак новий закон порушував принцип прогресивного оподаткування, згідно з яким особи з високими доходами платили більший процент, ніж особи з низьким доходом. Встановили тільки дві ставки: 15 % — оподаткування доходів, нижчих за 29 750 дол. СІЛА на рік на сім'ю, і 28 % — доходів, що перевищували цей рівень.
Знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 30-х років і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Такі заходи сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. частка країни становила майже 34 % промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20 % їхнього зовнішньоторговельного обігу (в 1970 р. відповідно 32 і 18 %). Після уповільнення зростання на початку 90-х років американська економіка продовжувала розвиватися.
Таким чином, позитивним результатам політики адміністрації Р. Рейгана сприяло: 1) послаблення втручання держави в економіку і зменшення витрат на соціальні програми; 2) скорочення регулювання приватного підприємництва;
3) активна діяльність Федеральної резервної системи зі зниження інфляції;
4) зменшення ставок податку на фізичних осіб і прибуток корпорацій.
Слід звернути увагу і на негативні тенденції: на фоні зростання вартості долара в світі (у 1985 р. він зріс на 50 %) збільшилися бюджетний дефіцит, державний борг США (з 908,5 млрд дол. у 1980 р. до 1600 млрд дол. в 1988 р.), зросла роль військово-промислового комплексу (ВПК).
Дефіцит державного бюджету — 2900 млрд дол. США — подолали шляхом реалізації плану стабілізації економіки президента В. Клінтона (1992). Він охоплював три програми:
— стимулювання економіки шляхом збільшення кількості робочих місць (на її реалізацію спрямували 30 млрд дол.);
— інвестування економіки, яке передбачало пільгове фінансування для приватних інвесторів і цільові капіталовкладення (140 млрд дол.);
— скорочення бюджетного дефіциту (за рахунок зменшення урядових витрат і збільшення податків).
З метою додаткового залучення капіталів у виробничу сферу поряд із податковою реформою різко підняли у разі потреби облікові ставки на банківський кредит. Це відобразилося на рухові капіталів у міжнародному масштабі, стимулювало інтенсивний приплив в американську економіку капіталів з інших країн світу, що дало змогу США фінансувати модернізацію своєї економіки значною мірою за чужий рахунок.
У 90-ті роки США пережили період сталого економічного зростання. Темпи зростання економіки країни становили 2,9 %, тоді як у Німеччині — 2, Великій Британії — 1,9, Франції — 1,5, Японії — 0,8 %. У результаті розвитку економіки вперше з 1951 р. федеральний бюджет став профіцитним.
В економіці США наприкінці XX ст. спостерігалися значні зміни: випереджальний розвиток інформаційної інфраструктури, основу якої становить комплексна індустрія обробки інформації за допомогою новітньої комп'ютерної техніки і програмного забезпечення, а також засоби електрозв'язку. Обсяг обігу в галузі комп'ютерних спеціалізованих послугу середині 90-х років становив майже 200 млрд дол. США щорічно. На початку XXI ст. із 300 млн користувачів Інтернету 50 % проживає у США, 40 — в Європі, 5 — в Японії та Кореї, і лише 5 % — в інших частинах світу.
У XXI ст. відбувається посилення інтеграційних процесів у світовому масштабі. Світогосподарські зв'язки США розвиваються не тільки з країнами ЄС, Південною і Центральною Америкою, а й з Китаєм і традиційно з Японією. Вагомішою стає діяльність американських транснаціональних корпорацій і їх філій за межами країни. Разом із тим спостерігається така тенденція: США намагаються розв'язати свої проблеми за рахунок інших країн: Югославія — випробування високоточної зброї, Ірак — використання на внутрішні потреби високоякісної нафти.
Отже, неоконсервативна стратегія, основи якої підтримував президент Дж. Буш-молодший, загалом сприяла структурній перебудові та технічному переоснащенню економіки США переважно за допомогою іноземних капітальних вкладень, шляхом зменшення процентних і податкових ставок.
Досягнення стабільних темнів зростання продуктивності праці, починаючи а 1995 p., низьких темпів інфляції та норми безробіття, впевненої поступальності розвитку американської економіки, порівняно з іншими промислово розвинутими країнами, дає підставу говорити про зміну в тенденціях розвитку США. Вони свідчать про появу такого явища, як нова економіка.
Зміст нової економіки розкрито в економічній доповіді Конгресу США у 2005 p.: нова економіка характеризується незвичайними змінами і приростом економічних показників, серед яких — швидке зростання продуктивності праці, підвищення доходів, низький рівень безробіття і помірна інфляція, що є наслідком комбінації досягнень науково-технічного прогресу, методів ведення бізнесу і вдосконалення економічної політики, що взаємно підсилюють одне одного.
У науковій літературі термін "нова економіка" почали використовувати у зв'язку з поширенням Інтернету в середині 90-х років XX ст. Саме в цей період на ринку з'явилися перші Інтернет-компанії ("Yahoo", "AOL", "Amazon.com"), акції яких у процесі первинного розміщення на біржі збільшились за день на сотню і навіть тисячу відсотків. За розрахунками групи економістів під керівництвом Д. Йоргенсена, комп'ютери та Інтернет-технології (ІТ) забезпечили щонайменше 77 % загального приросту випуску продукції протягом 1995—2000 pp., порівняно з попереднім періодом повільніших темпів зростання продуктивності праці. У. Нордгауз, окрім бізнесу в Інтернеті, до економічної системи сектору нової економіки додає ще чотири галузі: 1) машинобудування для промисловості й виробництво устаткування; 2) електронне обладнання; 3) телефон і телеграф; 4) програмне забезпечення.
Багато економістів вважають, що ці галузі не повною мірою враховують роль таких інтенсивних галузей, як освіта і комунікації, де створюється понад 50% ВНП країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Тому нова економіка — це виробництво й використання нових знань, трансформація їх у самостійний чинник виробництва, що має важливе значення у системі факторів виробництва, розвиток за старими законами, але по-новому в сучасних умовах.
Про перехід до нової економіки свідчить зміна галузевої структури ВВП США (табл. 10.2).
Таблиця 10.2. Галузева структура ВВП США (у поточних цінах)
Дані табл. 10.2 показують зміну співвідношення галузей у матеріальному виробництві і у сфері послуг США у 2000—2006 рр. На основі аналізу цих даних можна зробити такі висновки. По-перше, співвідношення між приватним і державним секторами за частками у ВВП залишилося практично незмінним: відповідно 87,5 і 12,5 %. По-друге, частка сільського господарства стабілізувалася на рівні 0,9 %. По-третє, частка обробної промисловості дещо знижується з 14,5% (2000 р.) до 11,7 % (2006 р.). По-четверте, зростає частка сфери послуг (відповідно з 22 до 25,5 %). У структурі виробленого ВВП США (у поточних цінах) на послуги припадало 58 % (2006 р.).
Відправним пунктом теоретичного аналізу Дж.М. Кейнса є сукупний попит. Він обумовлює очікувану виручку від реалізації продукції, виробленої за певного рівня зайнятості. Тобто функція сукупного попиту задається Кейнсом з урахуванням фактора очікування. В центрі уваги Кейнсового аналізу знаходились рівноважні стани економіки в короткострокових інтервалах часу. Основною сполучною ланкою між різними станами теперішнього і майбутнього виступали економічні очікування1. Хід його подальшого аналізу розкриває, яким чином імпульси коливання попиту передаються економіці, задаючи параметри зайнятості та національного виробництва.
Ефективний попит. Вже на початку праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", відразу після критики постулатів "класичної" економічної теорії (розд. 2), у наступному розділі "Принцип ефективного попиту"
Мотиви економічної невизначеності та очікувань, що впливають на господарську поведінку, мали дійсно вагоме значення в теорії Кейнса, хоч і були теоретично недооцінені представниками ортодоксального кейнсіанства. В сучасних посткейнсіанських інтерпретаціях спадщини вченого цьому аспекту надається більше значення, ніж теорії ефективного попиту.
Дж.М. Кейнс вводить у науковий вжиток поняття ефективного попиту, розкриваючи його значення як провідного елемента своєї загальної теорії.
Теорія ефективного попиту є ключовою в інтерпретації Дж.М. Кейнсом природи і причин циклічності та безробіття.
Дж.М. Кейнс вважав, що рівень сукупного попиту та його співвідношення з пропозицією визначають стан макроекономічної системи. Причини циклічного спаду економіки він пояснював недостатністю сукупного попиту, тобто його нижчим рівнем порівняно із сукупною пропозицією. Подолання нерівноваги та надвиробництва Кейнс пов'язував з досягненням ефективного попиту.
Ефективний попит, за Дж.М. Кейнсом, — це такий рівень сукупного попиту, який забезпечує макроекономічну рівновагу за відповідного рівня зайнятості.
У книзі "Загальна теорія" економіст не дав спеціального визначення категорії ефективного попиту. Суть і величину ефективного попиту Кейнс визначав через встановлення функціональної залежності між сукупною пропозицією, сукупним попитом та зайнятістю.
"Позначимо сукупну ціну пропозиції продукції при зайнятості N людей через Z; взаємозалежність між Z та N, яку можна записати у формі Z = <р (N), назвемо функцією сукупної пропозиції. Виручку, очікувану підприємцями при зайнятості N людей, позначимо через D; взаємозалежність між D та N, яку можна записати у формі D = f (N), назвемо функцією сукупного попиту", — писав Кейнс.
Далі Дж.М. Кейнс виходив з того, що якщо для даної величини N очікувана виручка більша, ніж сукупна ціна пропозиції, тобто якщо D > Z, то підприємці будуть прагнути збільшувати зайнятість, щоб вона перевищила величину N, доти, поки не буде досягнута рівність Z = D. Таким чином, за Кейнсом, рівень зайнятості визначається точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. Саме у цій точці очікуваний підприємцями прибуток буде найбільшим. Рівень сукупного попиту (D) у тій точці кривої функції сукупного попиту, де вона перетинається з кривою сукупної пропозиції (D = Z), Кейнс назвав ефективним попитом.
Праця Дж.М. Кейнса, на жаль, не містить жодного авторського графічного зображення елементів здійснюваного ним макроекономічного аналізу, включаючи і ефективний попит.
Проте наявний у ній попередній детальний опис макроекономічних функціональних залежностей дає змогу відтворити графічне зображення ефективного попиту (рис. 11.1).
N — рівень зайнятості; Z — сукупна ціна пропозиції при зайнятості N; Z = ф (Лг) — функція сукупної пропозиції; D — дохід, одержаний підприємцями при зайнятості N; D = f (N) — функція сукупного попиту; Е — точка макроекономічної рівноваги, якій відповідає ефективний попит; Def — ефективний попит; Nef — зайнятість за умов ефективного попиту.
Ввівши в науковий аналіз ключове для своєї теорії поняття ефективного попиту, Кейнс так розкриває логіку подальшого теоретичного дослідження: "Наступні розділи будуть присвячені головним чином дослідженню різних факторів, від яких залежать обидві ці функції; адже в цьому і полягає суть загальної теорії зайнятості, з'ясування якої є нашою метою".
Теорію ефективного попиту Дж.М. Кейнс поставив у центр своєї теоретичної системи як основну умову, що визначає рівні національного доходу та зайнятості.
За Кейнсом, саме ефективний попит, а не пропозиція ресурсів і зміна рівня цін, як вважали "класики", визначає стан економіки. Неокласична теорія виходила з того, що за умов вільної конкуренції ціни відіграють роль ідеально гнучкого регулятора попиту та пропозиції. Падіння чи зростання ціни може автоматично привести у відповідність співвідношення цих ринкових факторів, зокрема й на ринку праці. Існування безробіття неокласики пояснювали надмірно високим рівнем номінальної заробітної плати, а її зниження вважали основним засобом збільшення попиту на працю та досягнення повної зайнятості.
На відміну від представників неокласики Дж.М. Кейнс поставив зайнятість та безробіття в безпосередню залежність не від змін заробітної плати, а від динаміки ефективного попиту. Він підкреслював, що саме ефективний попит, а не пропозиція ресурсів (їх наявність, кількість, обмеженість) визначає рівень зайнятості та національного доходу. У випадку недостатності сукупного попиту (Z > D) існує неповне використання виробничих потужностей, внаслідок чого виникає циклічний спад і циклічне безробіття. Таким чином, Дж.М. Кейнс наочно показав неспроможність категоричного твердження "класиків" про те, що "пропозиція породжує попит", зауваживши: "Якщо ж закон, що пов'язує функції сукупного попиту і пропозиції, в дійсності не такий, тоді це означає, що життєво важливий розділ економічної теорії ще тільки має бути написаний".
Структура сукупного попиту. З метою встановлення причин недостатності сукупного попиту Дж.М. Кейнс дослідив його структуру та чинники. Сукупний попит, за Кейнсом, складається з таких двох основних елементів, як споживчий та інвестиційний попит (рис. 11.2).
Логіка дослідження Дж.М. Кейнса полягала у встановленні тих факторів, від яких залежать обидва структурних елементи сукупного попиту. На цій основі Кейнсом здійснена всебічна розробка теорії споживчого та інвестиційного попиту: з'ясування їх економічної природи, факторів динаміки та причин відхилення від бажаного оптимально-рівноважного стану.
Сукупний споживчий попит. Аналіз сукупного споживчого попиту Дж.М. Кейнс здійснив на основі розкриття взаємозв'язку між доходом, споживанням та заощадженням. Він показав, що сукупний дохід використовуються на споживання та заощадження:
Дохід = Споживання + Заощадження; Споживання = Дохід - Заощадження.
Тому ефективний попит, за Кейнсом, тотожний національному доходу (У), який включає два компоненти — споживання (С) та виробниче накопичення у вигляді інвестиційних витрат.
Для вивчення динаміки цих двох складових доходу Дж.М. Кейнс увів поняття схильностей до споживання та до заощадження.
Схильність до споживання Дж.М. Кейнс визначив як функціональну залежність (с) між рівнем доходу (У) та тією частиною зазначеного доходу, що витрачається на споживання (С):
С = X &)-
Для відображення динаміки споживання Кейнс ввів показник граничної схильності до споживання, яку визначав як частку витрат на споживання в будь-якій зміні доходу. Гранична схильність до споживання дорівнює відношенню приросту споживання до приросту доходу, тобто становить АС / ДУ.
Сума, яку суспільство витрачає на споживання (тобто рівень сукупного споживчого попиту), за Кейнсом, залежить від ряду факторів:
частково від величини доходу;
частково від інших супутніх об'єктивних обставин;
частково від суб'єктивних потреб і психологічних схильностей та звичок окремих членів суспільства;
а також від принципів, за якими сукупний дохід розподіляється між учасниками господарського процесу.
Кейнс зазначав, що структура мотивів споживання дуже складна і розгалужена, до того ж вони тісно переплітаються. Тому для чіткості аналізу факторів схильності до споживання він розчленив мотиви споживання на дві основні групи: в першу включив суб'єктивні фактори, а в другу — об'єктивні.
До основних об'єктивних факторів схильності до споживання Кейнс відносив:
величину номінального та реального доходу; зміни у різниці між доходом та чистим доходом;
зміни у нормі дисконту, тобто пропорції обміну теперішніх благ на майбутні;
зміни в податковій політиці;
зміни передбачуваного співвідношення між поточним та майбутніми рівнями доходу.
Суб'єктивні фактори схильності до споживання, за Кейнсом, включають "ті психологічні особливості людського характеру, а також ті суспільні звички та інституції, які, хоч і не є незмінними, все ж навряд чи підлягають суттєвим змінам".
Психологічну схильність до споживання Дж.М. Кейнс пов'язував з дією стимулів, що спонукають людей витрачати одержаний дохід: Прагнення користуватись життям, Недалекоглядність, Щедрість, Неощадливість, Пиха, Марнотратство.
Кейнс одним з перших в економічній теорії показав, що від схильності до споживання залежить також і попит на капітал.
Дж.М. Кейнс відкрив, що поряд зі схильністю до споживання існує і діє схильність до заощадження. Індивідуальну психологічну схильність до заощадження учений характеризував дією таких основних факторів, що утримують людину від споживання: "Ці вісім стимулів можуть бути названі Обережністю, Передбачливістю, Ощадливістю, Прагненням до кращого, Незалежністю, Підприємливістю, Гордістю та Скупістю"2.
Капітал не є якоюсь замкнутою в собі субстанцією, що існує ніби незалежно від споживання. Навпаки, будь-яке послаблення схильності до споживання, яке, як можна гадати, перетворюється на постійну звичку, має приводити не тільки до скорочення попиту на споживчі товари, але і до скорочення попиту на капітал.
Для держави, фірм та організацій Дж.М. Кейнс додавав ще чотири головних мотиви заощадження:
підприємливість (у сенсі самофінансування);
прагнення до покращання матеріального становища (намагання забезпечити себе ліквідними ресурсами на випадок непередбачених обставин);
прагнення ліквідності (бажання забезпечити зростання доходів);
"фінансова розсудливість" (накопичення фінансових резервів, що перевищують необхідні потреби).
Дж.М. Кейнс зазначав, що сила всіх цих мотивів змінюється залежно від характеру існуючих інституцій, економічної та соціальної структури суспільства, але їх вплив дає незначні результати в короткострокових інтервалах часу, які піддаються циклічним коливанням і є об'єктом кейнсіанського аналізу.
Основний психологічний закон. Ключ до вирішення проблеми недостатнього зростання споживання з ростом національного доходу Дж.М. Кейнс вбачав у дії основного психологічного закону, який встановлює функціональний зв'язок між схильністю людей до споживання та їх схильністю до заощадження.
Основний психологічний закон Дж.М. Кейнса полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання з ростом доходу, але не тією самою мірою, якою зростає дохід.
Із зростанням доходу рівень споживання хоч і підвищується, але не тією самою мірою. Саме у цьому психологічному законі слід шукати ключ для розв'язання наших практичних проблем1.
Суть основного психологічного закону полягає в тому, що при збільшенні чи зменшенні реального доходу рівень споживання змінюватиметься в тому самому напрямі, але з меншою швидкістю, повільніше. Темпи зростання доходів завжди вищі, ніж темпи приросту споживання.
Тобто якщо прирости споживання (ЛС) та доходу (ДУ) мають однакові знаки, то, згідно з психологічним законом, ДУ > АС. Це обумовлює стійке перевищення доходів над поточним споживанням. Різницю складають заощадження, що паралельно зростають. Таким чином, в механізмі реалізації основного психологічного закону закладена взаємодія схильностей до споживання та заощадження.
Чим вищий дохід, тим меншу його частку люди схильні споживати, а тим більшу частку — заощаджувати. Тому Дж.М. Кейнс цілком справедливо вважав, що дія цього закону з розвитком суспільства та із збільшенням добробуту нації все більше посилюється. Він надавав великого значення економічному механізму його реалізації в економіці XX ст. "З ростом реального доходу, — зазначав Кейнс, — як правило більш високим виявляється частка тієї частини доходу, яка спрямовується на заощадження. Буде, однак, ця частка більшою чи меншою, ми все одно можемо спостерігати дію основного психологічного закону, характерного для будь-якого сучасного суспільства, у тому, що з ростом реального доходу воно не збільшує свого попиту на всю абсолют ну суму приросту, і, внаслідок цього, буде заощаджуватися все більш значна абсолютна сума...".
На врахуванні дії основного психологічного закону побудована загальна теорія зайнятості Дж.М. Кейнса. реалізацією основного психологічного закону Дж.М. Кейнс пов'язував неминуче відставання сукупного споживання від рівня реального доходу, що обумовлює недостатність сукупного споживчого попиту, а тому і сукупного попиту.
Внаслідок цього виникає перевищення сукупної пропозиції над попитом, а згодом — криза надвиробництва та падіння рівня зайнятості. Можливість протидії гальмівному впливу психологічного закону і підтримання бажаного рівня зайнятості Дж.М. Кейнс вбачав у впровадженні державою свідомих регулюючих заходів, спрямованих як на стимулювання поточного споживання, так і на перетворення заощаджень на інвестиції.
Разом з тим Дж.М. Кейнс вважав, що дія стимулів до споживання не має вирішального значення для постійної підтримки зростання національного доходу. Для цього необхідне передусім збільшення інвестування, яке має поглинати зростаючі заощадження. При цьому, чим заможніше суспільство, тим гостріша ця проблема, тому що тим більшу суму воно має інвестувати. Таким чином, стимулювання інвестицій було висунуто Дж.М. Кейнсом як основна вимога досягнення ефективного попиту.
Мультиплікатор інвестицій. Наступний етап теоретичного аналізу — встановлення Дж.М. Кейнсом зв'язку між споживанням, інвестиціями і національним доходом, який він здійснив на основі концепції мультиплікатора. Кількісна залежність між інвестиціями та національним доходом визначена мультиплікаційним ефектом, чи ефектом мультиплікатора.
Мультиплікатор — від латинського слова multiplico — помножую, збільшую. Кейнс зауважував, що ідею мультиплікатора він запозичив у англійського економіста Р.Ф. Кана, який вперше ввів це поняття в економічну теорію1. Р.Ф. Кан розробив мультиплікатор зайнятості (fe^) — коефіцієнт, який показує, у скільки разів приріст сукупної зайнятості буде більшим за приріст первинної зайнятості у галузях, безпосередньо пов'язаних з інвестиціями. Поняття мультиплікатора зайнятості вчений вперше сформулював у 1931 р. у зв'язку з обґрунтуванням доцільності організації суспільних робіт під час кризи для стимулювання зайнятості та подолання безробіття.
Мультиплікатор Кейнса — це коефіцієнт мультиплікації, що фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу. Він показує, у скільки разів отриманий приріст національного доходу більший за початковий приріст інвестицій, що обумовив це зростання. Іншими словами, мультиплікатор кількісно визначає множинний вплив змін в інвестиційній активності на відповідні зміни національного доходу, а як наслідок — зайнятості та споживання.
Назвемо k мультиплікатором інвестицій. Зі сказаного випливає характеристика мультиплікатора інвестицій: коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то дохід зростає на суму, яка у k разів перевищує приріст інвестицій.
Механізм мультиплікаційного ефекту полягає ось в чому: приріст інвестицій в будь-якій галузі викличе відповідне розширення виробництва та збільшення зайнятості у цій галузі. Зростання зайнятості означатиме збільшення доходів індивідів, зайнятих у інвестиційному секторі. Частина цих доходів піде на споживання, а інша — на заощадження. Придбання предметів споживання створить нові доходи виробників споживчих благ. Ті, у свою чергу, реалізуючи власні доходи, створять нові доходи інших товаровиробників. Іншими словами, інвестиції перетворюються на доходи, отримані доходи перетворюються на ринкові витрати, які у свою чергу обумовлюють довготривалий процес утворення нових доходів у тих осіб, що втягнуті у ринкові взаємовідносини.
Таким чином, вихідними інвестиціями приводяться в рух подальші чисельні ланцюгові реакції приросту доходів у інших суміжних галузях, які пов'язані між собою суспільним поділом праці. Після завершення певного періоду приріст сукупного доходу буде більшим порівняно з первинним приростом інвестиційних витрат, тобто дорівнюватиме приросту інвестицій, помноженому на коефіцієнт мультиплікації .
Мультиплікаційний ефект веде до кратного збільшення національного доходу, викликаному початковим приростом інвестицій. Наприклад, якщо мультиплікатор дорівнює 5, то приріст національного доходу, викликаний зростанням інвестиційних витрат, буде у 5 разів перевищувати первинний приріст інвестицій. Це явище можна порівняти з ефектом розходження кіл на поверхні води від кинутого каменя.
Дж.М. Кейнс показав, що значення мультилікатора є функцією від психологічних схильностей населення: до споживання та заощадження. Передусім він довів, що числове значення мультиплікатора визначається граничною схильністю до споживання, тобто часткою витрат на споживання в будь-якій зміні доходу. Гранична схильність до споживання (ДС / ДУ) показує, як чергове збільшення доходу буде розподілене між споживанням та заощадженнями.
Дж.М. Кейнс відкрив, що мультиплікатор інвестицій знаходиться у прямо пропорційній залежності від граничної схильності до споживання: чим більша гранична схильність до споживання, тим більший мультиплікатор інвестицій, тобто тим більшим буде приріст національного доходу, викликаний приростом інвестицій.
По-перше, це має цілком математичне пояснення. З наведених формул видно, що чим більша гранична схильність до споживання (АС / ДУ), тим менший знаменник у формулі мультиплікатора, а тому тим більша його величина. Це й обумовлює збільшення приросту національного доходу, зайнятості та споживання, що викликаються зростанням інвестицій. Наприклад, якщо гранична схильність до споживання складає 9/10, то мультиплікатор k = 1 : (1 - 9/ 10) - 10.
По-друге, ця формальна залежність має також і економічне пояснення. Як було показано вище, інвестиції перетворюються на доходи, ті у свою чергу витрачаються, перетворюючись у нові доходи і витрати учасників ринкового обміну в інших суміжних галузях господарства і т.д. Інтенсивність та масштабність цього процесу будуть тим більші, чим більшою буде та частка приросту доходу, що піде на споживання.
Дж.М. Кейнс показав, що зростання доходу супроводжуватиметься зростанням споживання в межах існуючої схильності до споживання. При цьому частина доходів буде заощаджуватися. Величина кожного наступного утвореного доходу буде нижчою за величину попереднього. Тому в цілому приріст доходу відбуватиметься у спадній геометричній прогресії. Таке затухання мультиплікаційного ефекту обумовлено дією основного психологічного закону: споживається не весь дохід, частина його заощаджується і вилучається з цього процесу.
Слід зауважити, що мультиплікаційний ефект діє в обох напрямках: як у напрямі зростання, так і спадання. Якщо, наприклад, інвестиції мають від'ємний приріст, тобто скорочуються, то величина національного доходу також зменшиться, причому з урахуванням величини мультиплікатора.
Особливість мультиплікаційного ефекту полягає в тому, що умовою його розгортання є наявність в економіці невикористаних виробничих потужностей та незайнятої робочої сили. Тому в стані повної зайнятості мультиплікатор взагалі не діє, оскільки відсутність вільної робочої сили ставить межу для зростання виробництва. Виникнення в цих умовах додаткового інвестиційного попиту стає причиною інфляції попиту.
Дж.М. Кейнс показав, що є взаємозалежність між мультиплікатором зайнятості (&) та мультиплікатором інвестицій (k). Тому стимулювання інвестиційної активності має комплексні макроекономічні наслідки: збільшення інвестицій викликає не тільки приріст сукупного доходу, але й приріст сукупної зайнятості. У цьому вчений побачив великий потенціал інвестиційної політики, можливість її використання як засобу державного регулювання економіки в умовах макроекономічної нестабільності.
Кейнсова теорія мультиплікатора є новим тлумаченням процесу відтворення. Аналіз цієї проблеми став невід'ємною складовою загальної теорії зайнятості Дж.М. Кейнса, оскільки мультиплікатором встановлювалось точне співвідношення між зростанням сукупних доходів і зайнятістю, з одного боку, та масштабами збільшення інвестицій — з іншого. В основі мультиплікаційного процесу Кейнсом було виявлено такі вагомі аспекти. По-перше, в ринковій економіці закладена можливість пропорційного сполучення нагромадження, виробництва і споживання. По-друге, порушення цього сполучення відбувається внаслідок дії психологічної схильності до заощаджень і недостатнього споживання. По-третє, це порушення може бути усунуте лише шляхом стимулювання інвестицій. Поняття мультиплікатора в теорії Кейнса привертало увагу до інвестицій як основного динамізуючого елемента економіки.
В цілому, теорія мультиплікатора Кейнса на перший план поставила встановлення факторів, що детермінують обсяг національного доходу. Згідно з нею, приріст національного доходу визначається двома величинами: 1) приростом інвестицій та 2) коефіцієнтом мультиплікації, величина якого прямо пропорційно залежить від частки споживання у прирості національного доходу.
Таким чином, недостатність сукупного попиту порівняно з рівнем сукупної пропозиції Дж.М. Кейнс пов'язував як із використанням частини доходу на заощадження, так і з гальмуванням зростання споживчих витрат порівняно з темпами зростання доходу. Інша група факторів пов'язана з недостатнім рівнем інвестиційного попиту та реальних інвестиційних витрат.
Інвестиційний попит. За Кейнсом, інвестиційний попит поряд зі споживчим попитом є вагомим структурним елементом сукупного попиту. Обсяг інвестицій Дж.М. Кейнс вважав головним фактором ефективного попиту, а також головним фактором зайнятості та національного доходу.
Основну увагу Кейнс приділив розгляду впливу таких факторів динаміки інвестиційного попиту, як:
очікувана норма прибутку від інвестицій;
норма банківського процента;
дія психологічної схильності надання переваги ліквідності;
порівняльна привабливість інвестування та заощадження капітальних коштів.
Врахування цих факторів дало ученому можливість пояснити причини недостатньої інвестиційної активності, яка призводить до циклічного спаду економіки. Саме стимулювання інвестиційного процесу Дж.М. Кейнс вважав головним шляхом ліквідацій диспропорційності, запобігання кризовим явищам та усунення їх, ліквідації циклічного безробіття і досягнення повної зайнятості.
Дж.М. Кейнс показав, що забезпечення нормального обсягу інвестицій наштовхується на проблему перетворення заощаджень у реальні капіталовкладення. На цьому базується відома кейнсіанська формула: інвестиції мають бути рівними заощадженням: / = S. Представники неокласичного напряму не бачили в цьому особливої проблеми, уявляючи рівноважний зв'язок між заощадженнями та інвестиціями таким, що досягається автоматично. Кейнс вважав такі погляди спрощеними та нереалістичними. Забезпечення обсягу інвестицій, необхідних для повної зайнятості, посідає чільне місце у теоретичній системі вченого та становить одну з найважливіших задач економічної політики держави.
Але як досягти цього? Аналізу проблеми спонукання до інвестування Дж.М. Кейнс приділяв велику увагу, зосередившись передусім на розгляді двох основних факторів, від яких залежить величина інвестицій: граничної ефективності капіталу і норми процента (рис. 11.3).
Гранична ефективність капіталу — це, за Кейнсом, очікувана гранична прибутковість капіталовкладень: АР / Д/. Кейнс визначав її не поточним прибутком, а оцінкою майбутніх, очікуваних, прибутків, що робить її дуже чутливою до факторів економічної невизначеності: різного роду спекуляцій, паніки, переоцінки перспектив розвитку ринку, технічних переворотів тощо. Це означало, що Дж.М. Кейнс по суті враховував реальні умови ринкової економіки, в якій рух найважливіших народногосподарських показників залежить від поведінки підприємців, від їхніх очікувань майбутніх доходів та економічних передбачень.
Дж.М. Кейнс визначав граничну ефективність капіталу "як величину, рівну тій обліковій ставці, яка зрівняла б теперішню вартість ряду річних доходів, очікуваних від використання капітального майна протягом строку його служби, з ціною його пропозиції. Ми отримаємо таким чином граничну ефективність окремих видів капітального майна. Найбільша з цих граничних ефективностей може тоді розглядатися як гранична ефективність капіталу в цілому". Як бачимо, Дж.М. Кейнс вважав, що перш ніж витратити гроші на інвестування, підприємець підраховує граничну ефективність капіталу, прибуток, який він очікує одержати від використання свого капіталу.
Норма процента є іншим фактором, який враховується підприємцем під час прийняття рішення про інвестиції, капіталовкладення. В теорії процентної ставки Дж.М. Кейнс також радикально відмежувався від підходу класиків (див. табл. 11.3).
Останні вважали, що на рівні окремого індивіда норма процента є "компенсацією за заощадження та утримання", тобто ціною відмови від негайного споживання заради накопичення. Процентна ставка стихійно встановлюється на ринку запозичених коштів і визначається співвідношенням їх пропозиції (заощадження) та попиту (інвестиції).
Класики розглядали процентну ставку як фактор рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Завдяки зміні процентної ставки заощадження автоматично інвестуються. Отже, якщо споживання знижується, то відповідне зростання заощаджень знижує процентну ставку і обумовлює зростання інвестицій. І навпаки, будь-яке зменшення інвестицій знижує процентну ставку і заощадження, що викликає відповідне зростання споживання. Згідно з класичними уявленнями, будь-які заощадження чи у формі готівки (гроші), чи у формі вкладень обов'язково витрачаються. Тим самим підтверджувалась дія закону Сея, тобто неможливість надвиробництва.
Дж.М. Кейнс підкреслював принципову відмінність власної теорії норми процента від класичних уявлень. На відміну від класиків він вважав, що норма процента не може бути компенсацією за заощадження. Адже коли людина акумулює свої заощадження у вигляді готівки, вона не отримує ніякого процента, хоч зберігає так само, як будь-хто інший.
Кейнс виходив з того, що як тільки заощадження індивіда визначені, той має обирати форму, у якій здійснюватиме їх збереження: чи у готівковій формі, чи у вигляді вкладень? Він показав, що вибір індивіда буде залежати від рівня процентної ставки. На встановлення її рівня впливає наявний ступінь надання переваги ліквідності.
Норма процента в теорії Кейнса — це ціна відмови від ліквідності, тобто відмови від збереження нагромаджених коштів у грошовій формі.
Норма процента — це "ціна", яка врівноважує нагальне бажання утримати багатство у формі готівкових грошей з наявною в обігу кількістю грошей1.
Полемізуючи з Д. Рікардо, А. Маршаллом, А. Пігу, Л. Мізесом, Ф. Хайє-ком, Е. Хансеном та іншими "класиками", Дж.М. Кейнс висунув нове пояснення процента як суто грошового феномена, що відображає гру ринкових сил на грошовому ринку. За Кейнсом, процент — це автономний фактор, його рівень визначається стихійною взаємодією попиту і пропозиції на гроші. Попит на гроші регулюється законом переваги ліквідності, пропозиція — кількістю грошей в обігу.
Схильність до ліквідності Дж.М. Кейнс визначав трьома психологічними мотивами (рис. 11.4):
Процентна ставка, за Кейнсом, — це своєрідна плата за необхідність розставатися з готівкою. Зменшення кількості грошей в обігу та нестійка кон'юнктура на грошовому ринку збільшує перевагу ліквідності, а для її подолання необхідне підвищення норми процента. І навпаки, чим стабільніший грошовий ринок, тим нижча перевага ліквідності, а тому нижча процентна ставка.
Прийняття рішення про інвестування та його масштаби, за Дж.М. Кейнсом, залежать від зіставлення рівнів граничної ефективності капіталу і процентної ставки. Справді, підприємець здійснює продуктивне використання капіталовкладень лише тоді й доти, доки процентна ставка буде нижчою за граничну ефективність капіталу (рис. 11.5).
Дж.М. Кейнс вважав, що ця різниця постійно збільшується не тільки внаслідок прогресивного падіння граничної ефективності капіталу, але й тому, що процентна ставка має тенденцію збереження на дуже високому рівні. Кейнс показав, що норма процента — це нижча межа граничної ефективності капіталу. Тому чим нижча норма процента, тим, за інших однакових умов, активніший інвестиційний процес.
Одночасно, як зазначав Кейнс, "норма процента на гроші відіграє особливу роль у встановленні межі рівня зайнятості, оскільки вона встановлює стандартну величину, якої має досягти гранична ефективність капітальних активів, якщо такі активи будуть вироблятися заново". Тобто Дж.М. Кейнс дуже реалістично оцінював протиріччя процесу відтворення, роблячи висновок, що сучасна економіка приречена на хронічну недостатність інвестування і поступове погіршення стану сукупного попиту. Різнобічний аналіз Кейнсом суперечливого процесу схильності до інвестування підвів його до нового формулювання загальної теорії зайнятості. "Наша мета у цьому випадку полягає в тому, щоб з'ясувати, чим визначається в кожний даний момент національний дохід конкретної економічної системи і (що майже одне й те саме) рівень зайнятості в ній... Нашим кінцевим завданням є вибір тих змінних, які можуть свідомо контролюватися чи управлятися центральною владою в тій реальній системі, в якій ми живемо".
Хоч у трактуванні Дж.М. Кейнса процент — це суто психологічний феномен, але одночасно він є тим ланцюгом економічної системи, який у Кейнсовій теорії пов'язує грошову сферу з реальними категоріями процесу відтворення. Формування норми процента учений розглядав як фактор, за допомогою якого грошова сфера впливає на виробництво національного доходу (рис. 11.6).
Звідси Дж.М. Кейнс виводив необхідність та специфіку впливу кредитно-грошового регулювання на хід відтворення.
Дж.М. Кейнс, як бачимо, дійшов твердого висновку про те, що для успішного функціонування ринкової системи необхідним є державне регулювання інвестиційного процесу. Воно, зокрема, має полягати у регулюванні норми процента в напрямку його зниження до рівня нижчого граничної ефективності капіталу. За цих умов для підприємця стає вигідніше інвестувати, ніж утримувати гроші в ощадній установі в ліквідній формі. Якщо бажане співвідношення не дотримується ("ліквідна пастка"), кредитно-грошове регулювання буде безсиле вивести економіку з глухого кута.
Таким чином, в теорії Кейнса встановлено обумовленість недостатнього рівня ефективного попиту та його основних структурних складових низкою економічних факторів (рис. 11.7).
Здійснення Дж.М. Кейнсом докладного аналізу складових ефективного попиту — споживання та інвестування — суттєво збагатило світову економічну науку, заклавши підвалини макроекономічної теорії. "Значна частина цього аналізу належить англійському економісту Кейнсу, — зазначав відомий американський економіст П. Семюелсон. — В наш час основні принципи цього аналізу все ширше визнаються економістами усіх напрямків, включаючи, що важливо зазначити, багатьох, хто не поділяє конкретних поглядів Дж.М. Кейнса на завдання економічної політики і розходиться з ним у технічних деталях".
Вирішення проблеми ефективного попиту Дж.М. Кейнс розглядав як найважливіший шлях подолання економічної кризи, розширення виробництва, зростання національного доходу та вирішення проблеми зайнятості. На цьому базується зміст макроекономічної моделі Кейнса (рис. 11.8).
Суть Кейнсової моделі полягає у можливості заходами державного регулювання ринку вплинути на поведінку споживачів та підприємців у бажаному для макроекономічного стану економіки напрямі: в умовах спаду — стимулювати попит, сприяти на основі цього досягненню макрорівноваги при більшому обсязі національного виробництва, повній зайнятості, загальній мак-роекономічній стабільності. На цій теоретичній основі базувалося обґрунтування Кейнсом необхідності державного регулювання економіки. Слід при цьому зазначити, що зміст та основні напрями державного регулювання ученим були визначені лише у найбільш загальному вигляді.
Таким чином, порівняно з теоріями "класичної" школи Дж.М. Кейнс більш реалістично оцінював особливості та протиріччя ринкової економіки і процесу відтворення. Він бачив суперечність між виробництвом і споживанням, вважав циклічне безробіття складною макроекономічною проблемою. Звідси постановка питання про розробку нової економічної політики — відмова від невтручання держави в економіку і зосередження уваги на визначенні форм і засобів державного регулювання сукупного попиту. Вважаючи функцію заощадження стійкою, Дж.М. Кейнс всю увагу зосередив на тому, щоб за допомогою державного регулювання забезпечити не менш стійкий приріст інвестицій та національного доходу.
Одночасно Кейнс не приховував складності вирішення цих проблем. Так, головні риси економічного циклу Кейнс пов'язував з механізмом коливань граничної ефективності капіталу, але відверто заявляв, що "підняти граничну ефективність капіталу, залежну від некерованої психології ділового світу, не так легко". Атому Дж.М. Кейнс дійшов висновку, що "...за теперішньої організації ринків і тих впливів, які на них панують, ринкова оцінка граничної ефективності капіталу може зазнати таких колосальних коливань, що їх не можна достатньою мірою компенсувати відповідними змінами норми процента... На цій підставі я роблю висновок, що регулювання обсягу поточних інвестицій залишати у приватних руках небезпечно". Тому учений вважав бюджетну політику найбільш дійовим інструментом державного регулювання економіки. Йдеться передусім про прямі державні видатки для стимулювання ефективного попиту, а також про вилучення державою заощаджень за допомогою системи податків та займів. Вирішального значення у стимулюванні приватних інвестицій Дж.М. Кейнс надавав прямим державним бюджетним видаткам. "Зі свого боку я зараз ставлюсь дещо скептично до можливості успіху чисто грошової політики, спрямованої на регулювання норми процента, — зазначав він у цьому контексті. — Я розраховую зараз на те, що держава... буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій".
Одночасно Кейнс виступав за широке впровадження державою суспільних робіт, фінансованих з державного бюджету. Це, на його думку, мало сприяти збільшенню частини національного доходу, яка розподіляється, створенню додаткового попиту, який, в свою чергу, приводить до скорочення безробіття та інфляції, до досягнення повної зайнятості.
Поряд з бюджетною політикою значну роль в механізмі реалізації державного регулювання економіки Дж.М. Кейнс відводив також і кредитно-грошовій політиці. Він показав, що непрямими кредитно-грошовими регулюючими заходами держава також в змозі впливати на стан економіки за різними напрямками: на регулювання ставки процента, на схильність до споживання, очікування підприємців, стимулювання приватних інвестицій.
Практична програма Кейнса була досить консервативною. Вчений не був прихильником зростання частки державної власності, вважаючи, що "...немає явних підстав для системи державного соціалізму, що охоплювала би більшу частину економічного життя