Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
80. Психологiчнi властивостi особистостi. Загальна характеристика.
81. Особистiсть i конфлiкт. Психотехнологil управлiння конфлiктами.
82. OCHOBHi етапи становления психологi"i як н:ауки.
83. Пiзнавальнi процеси особистостi. ЗагаЛЬНl характеристика.
84. Природа емоцiЙ.
85. OCHOBHi напрямки психологii' ХХ СТ.
80. Психологічні властивості людини
До основних психологічних властивостей людини, які забезпечують її психологічну надійність, належать пам’ять, емоції, сенсомоторні реакції, увага, мислення, воля, темперамент, почуття обережності тощо.
Пам’ять
Пам’ять (memory) – це комплекс процесів, які відбуваються в центральній нервовій системі і забезпечують нагромадження, зберігання та пригадування або актуалізацію того, що збереглося.
Пам’ять – це психофізіологічний процес збереження та відтворення інформації. Виокремлюють короткочасну, оперативну та довготривалу пам’ять.
Короткочасна пам’ять зберігає інформацію під час обмеженого, як правило, невеликого проміжку часу.
Довгочасна пам’ять розрахована на довгий, заздалегідь не окреслений термін збереження інформації.
Оперативна пам’ять займає проміжний стан. Вона розрахована на збереження матеріалу під час раніше заданого терміну.
Розрізняють також зорову, рухову, емоційну пам’ять, тактильну, нюхову, смакову та ін.
Середній об’єм короткочасної пам’яті обмежений: це 2–7 одиниць інтегрованої інформації. Особливістю цієї пам’яті є зміщення, коли при перенасиченості пам’яті людини інформація, що надходить, частково витісняє ту, що там зберігається. Завдяки короткочасній пам’яті людина може опрацювати значний обсяг інформації, знищити непотрібну та забезпечити запам’ятовування у довгочасній пам’яті необхідного матеріалу. У довгочасну пам’ять інформація надходить через короткочасну, виступає ніби у ролі фільтра, який здійснює суворий відбір важливого (з точки зору людини) матеріалу. Властивістю короткочасної пам’яті є можливість за певних умов розширити її часові межі (зосередження волі, розумова активність, безперервне повторювання слів, цифр).
Довгочасна пам’ять має змістовну організацію. Вона має практично безмежний обсяг, але обмежені можливості довільного згадування повідомлень, які у ній зберігаються.
У операторській діяльності процеси короткочасної та довгочасної пам’яті практично йдуть паралельно та взаємопов’язано.
Пригадування здійснюється у вигляді відтворення і впізнавання. Відтворення відбувається за відсутності запам’ятовуваного матеріалу, а впізнавання – при його повторному пред’явленні в нових умовах.
Пам’ять залежить від певних відділів великих півкуль головного мозку. Відділи мозку, що відповідають за певний вид пам’яті, пов’язані між собою замкнутими ланцюжками нейронів. Лобові та скроневі ділянки кори головного мозку, уражені травмою, погіршують пам’ять загалом, хворий неспроможний запам’ятовувати, зберігати та відтворювати інформацію.
Кількаразове повторення відкладає інформацію в пам’яті. Залежно від того, що людина запам’ятовує, виділяють різні види пам’яті: рухову, образну, емоційну, словесну, слухову, зорову.
Рухова пам’ять лежить в основі навчання рухами, вироблення побутових, спортивних і трудових навичок, навичок письма.
Образна пам’ять допомагає запам’ятати і відтворити в уяві обличчя людей, картини природи, запахи, звуки та мелодії.
Емоційна пам’ять зберігає пережиті людиною почуття, це співчуття іншій людині. Запам’ятовуванню сприяють біологічно активні речовини, які виділяються під час емоційного збудження.
Словесна пам’ять полягає у запам’ятовуванні, збереженні і відтворенні прочитаного, почутого або сказаного.
Слухова пам’ять дає змогу контролювати роботу механізмів і машин, сприймати аварійні звукові сигнали.
Зорова пам’ять забезпечує запам’ятовування технологічних операцій, які потребують особливої уваги. Пам’ять буває довготривала і короткотривала.
Довготривала пам’ять використовується для запам’ятовування на довгий час відомостей, пов’язаних з професією і необхідних в побуті.
Короткочасна пам’ять служить для запам’ятовування на короткий час (запис лекцій).
Довільна (логічна) пам’ять характеризується наявністю спеціального завдання: запам’ятати для того, щоб потім відтворити. Запам’ятовування являє собою спеціальну дію, спрямовану на збереження людиною певної інформації в певному вигляді і на певний час.
Усі види пам’яті взаємопов’язані.
Обсяг пам’яті – це кількість інформації, яка може бути відтворена безпосередньо після одноразового пред’явлення.
Точність відтворення – це ступінь відповідності сприйнятого матеріалу відтвореному.
Забування – закономірний процес, який оберігає пам’ять від надлишкової, непотрібної інформації, звільняє місце для сприйняття нової, необхідної; забування – це не втрата знання, а втрата здатності пригадати. Основний засіб проти забування – повторення.
На розвиток і якість пам’яті впливають фізичний і психічний стан людини, її тренованість, професія, вік. Пам’ять погіршується з віком.
До 20–25 років пам’ять поліпшується і до 30–40 років залишається на одному рівні, потім здатність запам’ятовувати і згадувати поступово спадає. Краще повторювати частіше і потроху, ніж рідше і багато. Найкраще відтворюється матеріал наступного дня. Повторювати слід через 2–3 дні, а не відразу. Краще повторювати двічі уважно, ніж десять разів неуважно. Важливо чергувати складний матеріал з більш доступним, цікавий з менш цікавим.
Новий матеріал слід записувати, повторювати подумки, краще уголос.
Найефективнішим є запам’ятовування перед сном, бо сон закріплює результати запам’ятовування. Успішність запам’ятовування залежить від мотивів, зацікавлення, емоційності внутрішнього світу. Вважають, що погана пам’ять – це погано організована пам’ять.
На продуктивність пам’яті впливають як суб’єктивні, так і об’єктивні причини.
Суб’єктивні причини: природна здатність сприймати та запам’ятовувати інформацію, метод запам’ятовування, попередній досвід, установка, зацікавлення, емоції, стан організму.
Об’єктивні причини: характер матеріалу (логічність, зв’язність, зрозумілість, наочність, римованість) та кількість матеріалу і зовнішні умови.
На запам’ятовування та згадування інформації значно впливають емоції.
Існують ефективні методи тренування пам’яті. Одні з цих методів ґрунтуються на регуляції уваги, другі передбачають удосконалення сприйняття матеріалу, треті базуються на керуванні уявою, четверті – на розвитку у людини здібностей осмислювати та структурувати запам’ятовування матеріалу, п’яті – на активному використанні у процесах запам’ятовування та пригадування спеціальних прийомів та дій.
Мислення
Мислення (thought) – це процес пізнання. Наслідком мислення є думка. Здатність мислити – властивість людини.
Мислення – процес відтворення загальних властивостей предметів і явищ, знаходження закономірних зв’язків і відносин між ними.
Мислення дає змогу пізнавати те, чого ми безпосередньо не спостерігаємо, передбачити хід подій, результати наших власних дій, прогнозувати розвиток процесу і результати майбутніх дій; це здатність людини правильно і швидко виносити судження і приймати рішення.
Мислительні дії та операції. Мислення (розумові операції) складається з таких процесів, як порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, конкретизація, узагальнення, які взаємозв’язані та існують як система операцій, у якій дія кожної з них є зворотною операцією.
Порівняння визначає подібні і відмінні ознаки, властивості певних об’єктів. Все в світі пізнається не інакше, як через порівняння.
Аналіз – мислене розчленування об’єктів свідомості, виділення окремих їх частин, елементів, ознак і властивостей.
Синтез – мислене об’єднання окремих частин, ознак і властивостей об’єктів у єдине ціле. Аналіз і синтез є протилежними і водночас нерозривно пов’язаними між собою процесами.
Аналіз і синтез – протилежні і водночас нерозривно пов’язані між собою, постійно чергуються і переплітаються. Це основні операції мислення.
Абстрагування – мислене відокремлення одних ознак і властивостей від інших і від предметів, яким вони притаманні. Абстрактним є наукове мислення, тому що абстракція відіграє провідну роль в утворенні тих понять, у яких воно виявляється і якими оперує; абстракція готує основу для широких і ґрунтовних узагальнень.
Пізнання являє собою рух думки від конкретного до абстрактного і знову до конкретного.
Конкретизація – це перехід від абстрактного до конкретного.
Узагальнення – розкриття загальних властивостей і відношень, що існують в реальній дійсності. Від глибини узагальнень залежить і коло передбачень, які може зробити людина.
Форми мислення. Розрізняють три форми мислення: судження, умовиводи, поняття.
Судження – це рух нашого мислення, ототожнення і розрізнення його об’єктів, переходи від поодинокого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки, від причини до наслідку, від частини до цілого.
Судження – форма мисленого відображення об’єктивної дійсності. В судженні ми завжди стверджуємо або заперечуємо наявність у певному об’єкті якихось ознак, властивостей, зв’язків з іншими об’єктами,
Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв’язки та взаємовідносини, що існують в об’єктивній дійсності, і яка перевіряється практично.
Міркування являє собою низку пов’язаних між собою суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність будь-якої думки, довести її або заперечити, відстояти її в суперечці.
Умовиводом називають таку розумову дію або форму мислення, в якій з одного або декількох певним чином пов’язаних суджень, що відображають пов’язані відношення предметів чи явищ об’єктивної дійсності, виводиться нове судження. Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні та аналогічні.
Індуктивний умовивід – умовивід, в якому ми йдемо від фактів до узагальнень, від менш загальних до більш загальних суджень.
Дедуктивний умовивід – умовивід, в якому ми йдемо від загальних суджень до часткових і поодиноких.
Індукція і дедукція нерозривно пов’язані між собою в людському мисленні. За допомогою індукції робляться загальні висновки. Шляхом дедукції застосовуємо їх до нових ситуацій.
Аналогія – умовивід, що ґрунтується на подібності деяких ознак об’єктів.
Мислення є логічним, якщо хід думок правильно відображає зв’язок предметів, явищ об’єктивної дійсності.
Поняття формуються у процесі мислення, в судженнях і умовиводах про предмети і явища об’єктивної дійсності.
Кожне поняття характеризується певним обсягом і змістом.
Обсяг поняття – це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст – відображена в ньому сукупність їх істотних ознак.
Загальні поняття – поняття, в котрих відображаються істотні властивості класів предметів.
Конкретні поняття – поняття, в котрих відображаються певні предмети, явища чи їх класи з їх істотними ознаками, зв’язками і відношеннями.
Абстрактні поняття відображають ті чи інші властивості об’єктів відокремлено від них самих (хоробрість, добро, вартісність), які є завжди загальними.
Різновиди мислення. Мислення відбувається за загальними ознаками, спільними для всіх людей, водночас набуває відмінних особливостей залежно від змісту задач. Відповідно до цього мислення буває технічним, науковим, художнім тощо.
Технічне мислення спрямоване на розв’язання різних технічних задач.
Наукове мислення спрямоване на розв’язання теоретичних, наукових задач.
Художнє мислення виявляється у виконанні завдань художнього зображення особливостей дійсності, зокрема людей, їх життя, суспільних і виробничих відносин.
Індивідуальні відмінності в мисленні людей. Мислення за тих чи інших умов характеризується глибиною, послідовністю, самостійністю, критичністю, гнучкістю, швидкістю.
Глибина мислення характеризується вмінням людини проникнути в суть пізнаваних явищ, розкривати їх причини, дошукуватися їх основ, всебічно з’ясовувати їх зв’язки з іншими явищами об’єктивної реальності, передбачати хід подій.
Поверховість мислення протилежна глибині мислення. Це вдоволення частковим з’ясуванням зв’язків тих чи інших явищ, недостатня диференціація зрозумілого і незрозумілого, доведеного і недоведеного.
Самостійність мислення – вміння людини ставити нові проблеми, знаходити нові підходи до їх розв’язання, виявляти ініціативу в розв’язанні тих завдань, які постають у повсякденному житті. Це необхідна передумова новаторства в науці і техніці.
Критичність мислення полягає у здатності переглядати погляди, теорії, що вже склалися, змінювати їх, якщо вони вступають у суперечність з новими даними науки і практики.
Гнучкість мислення – вміння змінювати спосіб розв’язання проблеми, знаходити нові шляхи її розв’язання, бути вільним від шаблону в з’ясуванні питань, беручи при цьому до уваги конкретні обставини, за яких відбуваються ті чи інші явища, події.
Інертність мислення вимірюється часом, протягом якого різні люди впорюються з одними і тими ж пізнавальними завданнями, правильно і обґрунтовано їх розв’язуючи.
Розрізняють три види мислення: наочне, діюче, пов’язане з практичною діяльністю; образне, при якому предмети безпосередньо не сприймаються, а уявляються в пам’яті (уявлення деяких технологічних операцій); абстрактне, коли вивчаються загальні поняття і закономірності.
Особливий тип мислення, характерний оператору – оперативне мислення, яке здійснюється в ході практичної діяльності та спрямоване на розв’язання практичних задач і характеризується швидкістю.
Властивості мислення, такі як швидкість, винахідливість, кмітливість, точність дії при раптовій зміні ситуації потребують спеціального тренування як в реальних умовах, так і шляхом моделювання складних ситуацій чи окремих їх елементів за допомогою тренажерів і спецметодів.
Увага
Увага (attention) – це психологічний стан, який характеризує інтенсивність пізнавальної діяльності та міру зосередженості на відносно малій ділянці (дії, предметі, праці, явищі), який стає усвідомленим та концентрує на собі психологічні і фізичні зусилля людини протягом певного відліку часу.
Увага – це концентрація свідомості на певному об’єкті чи діяльності з одночасним відвертанням від всього іншого; фізіологічною основою уваги є осередок оптимального збудження певної ділянки кори великих півкуль головного мозку.
Людська свідомість постійно спрямована на якісь об’єкти, думки чи діяльність. Увага пов’язана з волею. Залежно від волі увага буває активною і пасивною.
Пасивна увага виникає без свідомого вольового зусилля під впливом зовнішніх подразників і триває доти, поки вони діють (сильний звук, світло тощо). Це низька форма уваги, яка виникає за законом орієнтовного рефлексу і є спільною для людини і тварини.
Активна увага – свідома увага, яка потребує вольового зусилля і завжди спрямована на сприйняття об’єктів і явищ з наперед поставленою метою (праця оператора).
Пасивна і активна увага взаємодіють і доповнюють одна одну.
Активна увага, потребуючи вольового зусилля і нервового напруження, швидше втомлює людину.
Розрізняють зовнішньоспрямовану (табло приладів) і внутрішньоспрямовану (думки, переживання) увагу.
Обсяг уваги – кількість об’єктів, які можуть бути сприйняті одночасно і досить чітко.
Звичайно людина охоплює поглядом 6-8 об’єктів, при виконанні певної роботи – 2-3 об’єкти. Обсяг уваги пов’язаний з розподілом уваги.
Розподіл уваги – це здатність людини зосередити увагу на декількох об’єктах чи одночасно виконувати дві і більше дій.
Швидкість переключення уваги – здатність швидко змінювати об’єкти, на які спрямована увага, швидкість переходу від одного виду діяльності до іншого, що вдосконалюється в процесі профдіяльності і підвищує надійність робітників в критичній ситуації. Для безпеки праці велике значення має обачність, тобто здатність бачити те, що необхідно у дану мить.
Основа обачності – розподіл і переключення уваги, що забезпечує своєчасне визначення можливості ускладнення ситуації і правильну послідовність дій, що запобігають аварійним ситуаціям.
Інтенсивність і стійкість уваги – важливі якості людини.
Інтенсивність уваги – це ступінь її напруження при сприйнятті об’єкта: із збільшенням інтенсивності уваги сприйняття стає повнішим і чіткішим.
Стійкість уваги – утримання необхідної інтенсивності уваги протягом тривалого часу, що залежить від ступеня тренованості людини.
Неуважність – протилежна стійкості уваги і умовно поділяється на три ступеня:
– неуважність через слабкість та нестійкість активної уваги як результат неготовності діяти;
– надмірна інтенсивність і важкість переключення уваги як результат зосередження на певному різновиді діяльності, питаннях чи проблемах під впливом надмірних особистих переживань;
– слабка інтенсивність уваги при перевтомі, у хворобливому стані чи після вживання алкоголю, що характеризується слабкою концентрацією і ще більш слабким переключенням.
Найчастіше увага знижується при перевтомі.
Правила тренування уваги:
– уважно виконувати роботу завжди і в будь-якій ситуації;
– зосереджувати увагу в будь-який момент на певному предметі чи діяльності;
– ставитись із зацікавленням до предмета чи роботи, що підвищує увагу;
– чітка організація праці і здоровий психологічний клімат в колективі;
– дисциплінованість, рішучість і наполегливість;
– постійні вольові зусилля.
Сенсомоторні реакції
Сенсомоторні реакції (sensomotorni of reaction) – зворотні дії людини на усякі відчуття, які сприймаються органами чуттів. Дані реакції бувають прості і складні.
Прості сенсомоторні реакції – це швидка відповідь наперед відомим простим рухом на раптовий сигнал, який теж наперед відомий (швидке натискання кнопки чи реакція на сигнал лампочки).
Складні сенсомоторні реакції – це відповідь на декілька наперед відомих сигналів, на кожний з яких слід відповідати певним наперед відомим рухом (послідовне засвічування на табло 2–3 різнокольорових лампочок, які гасять, натискаючи на відповідні кнопки). В кожній сенсомоторній реакції є прихований (латентний) і моторний період.
Потреби
За Е. Маслоу (США) існує 5 основних рівнів потреб людини: фізіологічні; потреба безпеки; потреба спілкування; потреба прихильності, любові та поваги; потреба самовираження, тобто реалізації здібностей.
Потреби поділяються на біологічні, соціальні, ідеальні.
Біологічні потреби покликані забезпечити індивідуальне та видове існування людини (плюс потреби економії сил, які спонукають людину шукати простий, легкий шлях реалізації і досягнення своєї мети).
Соціальні потреби – бажання належати до певної соціальної групи і посідати в ній певне становище, користуватися прихильністю оточуючих, бути об’єктом їх уваги та любові. Це потреба відстоювати свої права, виконувати свої обов’язки відносно інших членів суспільства.
Ідеальні потреби – потреби пізнання навколишнього світу і його окремих частин та своєї місії в ньому; пізнання сенсу і призначення свого існування на Землі.
Кожна група потреб зумовлює відповідні різновиди діяльності: виробничу, (матеріальну), духовну, соціально-політичну.
Здібності
Здібності (capabilities) – це істотні психічні властивості людської особистості, що виявляються в її цілеспрямованій діяльності і зумовлюють її успіх.
Здібності характеризують людину як особистість. Людина тому і є особистістю, оскільки відрізняється від інших людей своїми здібностями.
Здібності людини – “сплав” природних особливостей нервової діяльності і прогресивних змін її, зумовлених обставинами життя і виховання.
Розрізняють загальні та спеціальні здібності.
Загальні здібності притаманні багатьом людям і, завдячуючи їм, одна і та ж людина може успішно оволодіти різними видами діяльності.
Спеціальні здібності – це такі властивості особистості, які дають змогу досягти вершин у певній вузькій діяльності (спорт, мистецтво, наука тощо). Різновиди діяльності мають свої спеціальні вимоги. У тому, як людина задовольняє ці вимоги, виявляються особливості її спеціальних здібностей. Спеціальні здібності тісно пов’язані із загальними, а останні виявляються у тих чи інших спеціальних здібностях.
Талант – видатні здібності в одній або декількох галузях діяльності, що проявляється у творчому розв’язанні завдань.
Геніальність – найвищий ступінь розвитку здібностей. Генії залишають глибокий слід в житті суспільства, відкривають нові етапи розвитку науки, техніки, мистецтва.
Задатки – природні можливості розвитку здібностей кожної людини. Задатки є потенцією розвитку здібностей і мають багатозначний характер. Здібності – це реалізовані задатки людини.
Обдарованість визначається індивідуальною своєрідністю задатків кожної людини, тобто здатністю людини до розвитку її здібностей.
Організаторські здібності сприяють розвитку різних галузей суспільної діяльності і визначаються швидкою орієнтацією в ситуації, спостережливістю, творчою уявою та ініціативністю, сміливістю, твердістю, здатністю ризикувати.
Структура здібностей. Основні компоненти здібностей:
– знання – показник розумового та загального духовного розвитку особистості;
– уміння – знання людини в дії;
– спостережливість – здатність людини швидко сприймати і помічати істотне;
– пам’ять – внутрішня умова розвитку здібностей;
– уява, або фантазія;
– мислення – вирішальний структурний компонент здібностей при навчанні;
– мовлення – засіб спілкування людей і їх розумової та практичної діяльності;
– мотивація;
– наполегливість, сила волі.
Видатні люди відрізняються від інших тим, що у них ці властивості особливо розвинені і їх поєднання виявляється дуже сприятливим для успіху творчої діяльності.
Характер і темперамент
Характер (character) – сукупність найбільш стійких психічних рис особистості людини, які виявляються у її вчинках та діях.
Це “сплав” вроджених і набутих форм поведінки, вирішальну роль в якому відіграє виховання і навчання (І. Сєченов). Характер в першу чергу залежить від виховання і меншою мірою – від індивідуальності. Стійкі психічні властивості людини, чи риси її характеру, дають нам змогу певним чином передбачити поведінку людини у різних життєвих ситуаціях.
Існує чотири групи рис характеру людей:
– перша група – мужність чи боягузтво, принциповість чи безпринципність, оптимізм чи песимізм (ставлення людей до суспільних явищ і подій);
– друга група – ставлення людини до людей: товариськість чи замкнутість, довірливість чи підозрілість, ввічливість чи грубість, правдивість чи брехливість;
– третя група виражає ставлення людини до праці: лінощі чи працездатність, недбальство чи акуратність, безвідповідальність чи сумлінність;
– четверта група визначає ставлення людини до себе: висока вимогливість чи самозакоханість, соромливість чи чванство, самокритичність чи самовпевненість, егоїзм чи альтруїзм.
Характер людини різнобічний, але він є сумою окремих психічних рис, які перебувають у складному взаємозв’язку.
Темперамент – індивідуальна особливість психіки людини, в основі якої лежить відповідний тип нервової системи. Виявляється через силу, швидкість, напруженість та урівноваженість перебігу психічних процесів індивіда, яскравість та стійкість його емоцій та настроїв.
Існує кілька типів особистості: сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік.
Флегматичний темперамент є найбільш поміркованим. Почуття оволодівають людиною повільно і повільно розвиваються. Флегматик холоднокровний, не поспішає швидко розв’язувати проблеми. Повільний, солідний, терплячий і наполегливий; не дратується, не скаржиться, але і байдужий до інших; надійний; неохоче втручається в суть проблеми.
Непомірковані темпераменти – холеричний, сангвінічний і меланхолійний.
Холерик сильний, енергійний та наполегливий під впливом пристрасті, яка швидко спалахує. У нього безмежне честолюбство, ревнощі, мстивість, гординя під гнітючим впливом пристрасті. Мало міркує і швидко діє; завжди вважає себе правим; важко визнає свої помилки. Пристрасть захоплює його і може призвести до загибелі власної, або до загибелі інших.
Сангвінік прагне насолоди, почуття легко збуджуються, але вони нетривалі. Захоплюється всім приємним, симпатизує іншим, товариський; проте непостійний, на нього не можна розраховувати у відповідальну хвилину. Легко сердиться і легко кається. Щедрий на обіцянки і легко забуває про обіцяне. Довірливий і легковірний. Любить створювати проекти, про які відразу ж забуває. Поблажливий до себе та інших. Легко заспокоюється. Ласкавий, доброзичливий, товариський, нездатний до егоїстичних розрахунків.
Меланхолік схильний сумувати. Легко збудливий, як і сангвінік. Частіше переважають неприємні почуття. Задоволення виявляється рідко, страждання іншого завойовують його симпатії. Він боязкий, нерішучий, недовірливий. Впадає у відчай через перешкоди в житті, позбавляється енергії і стає нездатним подолати труднощі.
Але ці чотири типи не вичерпують усього розмаїття особистостей, існують їх різноманітні поєднання і переплетення. Це особливості вищої нервової діяльності за І. Павловим. Вони залежать від сили процесів збудження і гальмування, які визначаються у свою чергу працездатністю нервових клітин, урівноваженістю і рухомістю нервових процесів. Тому І. Павлов характеризує чотири основні типи нервової системи наступним чином:
– сильний не урівноважений;
– сильний урівноважений рухомий;
– сильний урівноважений інертний;
– слабкий.
В основу типізації особистостей покладено критерій типу мислення: теоретичне, інтуїтивне, наочно-образне і практичне співвідношення мислено-розумових і емоційних компонентів.
Психологічна характеристика цих типів є синтезом кількох типологій. Використані типи темпераменту за Гіппократом (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік), типологія характерів за К. Юнгом (екстраверт і інтроверт) і типи вищої нервової діяльності за І. П. Павловим (сильний неврівноважений, сильний урівноважений рухомий, сильний урівноважений інертний і слабкий). Згідно з цією типізацією розрізняють такі типи: мислительно-інтуїтивний, інтуїтивно-мислительний, емоційно-інтуїтивний, інтуїтивно-емоційний, мислительно-розумовий, розумово-мислительний, емоційно-розумовий, розумово-емоційний.
Емоції
Емоції (emotions) – це переживання людиною свого ставлення до того, що вона пізнає, що робить. Тобто, до речей і явищ навколишнього світу, до людей, до їх дій і вчинків, до праці, до самого себе.
Емоційний процес розвивається в такій послідовності: підсвідоме прицінювання – зіставлення – фізіологічне настроювання і переживання. Моменти прицінювання, фізіологічного настроювання і переживання фактично складаються з мікромоментів і наведена вище схема відображає лише послідовність короткочасних моментів.
Емоції – спонукальний рефлекторний апарат для задоволення потреб людини, бо вони обслуговують потреби, спонукаючи до необхідних для їх задоволення дій.
При зміні умов життя чи діяльності потреби задовольняються – виникають позитивні емоції, при незадоволенні потреб – негативні.
Емоції бувають нижчі і вищі; позитивні і негативні; стенічні і астенічні, емоційні реакції та емоційні стани.
Нижчі і вищі емоції. Нижчі почуття пов’язані із задоволенням чи незадоволенням тих чи інших фізіологічних потреб. Вищі емоції виникають на базі задоволення духовних потреб. Вони мають яскраво виражений суспільний характер і свідчать про ставлення людини до явищ суспільного життя – моральних, інтелектуальних, естетичних.
Чіткого поділу на вищі та нижчі почуття немає.
Позитивні і негативні емоції. Позитивні емоції – позитивна оцінка об’єкта, явища (радість, любов, захоплення тощо); негативні емоції – негативна оцінка (гнів, страх, огида, жах тощо). Негативні емоції виникають при дефіциті інформації, нестачі відомостей чи вмінь. Виникненню їх сприяють висока відповідальність за людей, хворобливий стан і втома.
Стенічні емоції – емоції, які підвищують життєдіяльність (радість).
Астенічні емоції – почуття прагнення, які гальмують життєдіяльність, знижують енергію суб’єкта (журба).
Емоційні реакції (процеси) – короткочасні реакції на певний об’єкт, подію, ситуацію.
Емоційні стани – більш статичні, довготривалі. Це ефект від дії сильної емоційної реакції. Емоційний стан, який виникає внаслідок дії певної емоційної реакції, може стати ставленням людини до різноманітних явищ дійсності. Вони різні за силою та інтенсивністю впливу на людину. Емоції – це власне емоційні реакції середньої сили, які добре контролюються свідомістю.
Емоційна реакція, яка має особливо інтенсивний характер і змушує людину частково втрачати контроль над собою, кричати або робити незапрограмовані чи непродумані вчинки, називається афектом.
Стан афекту найчастіший у людей з нестійкою психікою. При цьому не всі особисті компоненти включаються в регуляцію поведінки. Поведінка людини нерегульована, свідомість звужена. Загальмувати стан афекту дуже важко. Потрібно переключати людську увагу (рахувати до 20 чи стискати і розтискати кисті рук 20–30 разів)
Існує велика група емоційних станів, де на першому місці перебуває специфічний компонент попереднього переживання (незадоволення, тривога, переляк, радість, розчулення, гнів, журба). Коли при цьому компонент збудження слабкий і довготривалий, то такий стан називається настроєм.
Стрес (напруга) – сукупність захисних фізіологічних реакцій, які віддзеркалюють дію зовнішніх факторів (стресів). Причини стресів різноманітні: необхідність робити те, що не хочеться, брак часу, хтось підганяє, не дає зосередитись; внутрішнє хворобливе напруження, сонливість, куріння, алкоголізм, сімейні чи виробничі конфлікти, незадоволення життям, борги, комплекс неповноцінності, брак відчуття поваги до себе ні вдома, ні на роботі.
Прикмети стресового напруження: неможливість зосередитися, часті помилки в роботі, постійне почуття втоми; дуже швидка мова, біль голови, спини, шлунку; підвищена збудливість, щезає апетит, втрата почуття гумору; постійне відчуття недоїдання.
Емоційні переживання супроводжуються певними змінами фізіологічного стану організму. При переляку кров відходить від обличчя, а соромлячись, людина червоніє, настає застигла поза (“від страху кинуло в піт”, “волосся стає дибки”, “щемить серце”). Рухи стають виражальними, змінюється хода, поза, міміка, інтонація. Бо рухи – це мова емоцій. Змінюється пульс, дихання. Увага звужується, переключення загальмоване, рухи стають різкими, неточними, погано скоординованими, порушується пам’ять; неправильно оцінюється ситуація, допускаються технологічні помилки, змінюється поведінка людини. Емоції зумовлюють перебудову життєво важливих фізіологічних функцій, мобілізують резервні можливості організму, загострюють зір, слух, настає загальна зібраність, підвищується пильність і обережність.
Воля
Воля (will) – це здатність людини управляти своїми діями і вчинками. Вона виражається у високому самовладанні в небезпечних ситуаціях, умінні подолати перешкоди, які виникли на шляху досягнення мети, здатності підкоряти свої бажання вимогам обов’язку, вмінні долати почуття невпевненості, сумнівів і страху.
Щоб виховати волю, слід завжди виконувати прийняте рішення навіть у дрібницях, бути послідовним і вимогливим до себе, критично оцінювати свої дії і вчинки, не чинити імпульсивних дій, переборювати такі недоліки, як невпевненість, запальність, недисциплінованість, нерішучість, легковажність, недбалість, боягузтво.
Мотив – це відповідь на запитання, чому людина хоче досягти поставленої мети. Мета досягається через боротьбу мотивів, яка завершується рішенням, а потім відповідною дією.
Вольовими якостями є дисциплінованість, самовладання, рішучість, наполегливість тощо.
Дисциплінованість – підкорення своїх дій вимогам громадського обов’язку, сумлінне виконання своїх обов’язків. Це якість, що забезпечує моральну спрямованість поведінки, що виявляється в здатності виконувати всі вимоги моралі і правил співжиття, це готовність докласти всіх зусиль та енергії для своєчасного, точного, бездоганного виконання поставленого завдання; це завершення розпочатих справ, виховання навичок належної поведінки; уміння спланувати свої дії, організовано діяти за прийнятим планом.
Самовладання – вміння за будь-яких умов управляти своєю розумовою діяльністю, почуттями і вчинками. Це основа сміливості, подолання страху в критичній ситуації.
Рішучість – здатність швидко оцінювати ситуацію, приймати рішення і без вагань виконувати їх.
Наполегливість – здатність довго і цілеспрямовано втілювати в життя прийняте рішення.
Терпіння – активне і цілеспрямоване подолання труднощів. Від наполегливості слід відрізняти впертість.
Впертість – це необґрунтована настирливість, коли при виконанні вольової дії людина не зважає на думку інших людей, на нові обставини, які потребують нових рішень.
Волю можна розвивати і виховувати.
81. Особистiсть i конфлiкт. Психотехнологil управлiння конфлiктами
Всю поведінку людини можна представити як ряд елементарних актів, кожний з яких починається з порушенням рівноваги в зв'язку появою потреби і значущої для індивіда мети, а закінчується відновленням рівноваги і досягненням мети. Будь-яке втручання (або обставина), що створює перешкоду, перерву в дії, називається блокадою. У разі появи блокади від індивіда або соціальної групи потрібна переоцінка ситуації, прийняття рішення в умовах невизначеності, постановка нових цілей і прийняття нового плану дій. У такій ситуації кожна людина намагається уникнути блокади, шукає обхідні шляхи, нові ефективні дії, а також причини блокади. Зустріч з непереборним ускладненням в задоволенні потреби може бути віднесена до фрустрації, яка звичайно пов'язана з напруженням, незадоволенням, перехідним в роздратування і злість. Реакція на фрустрацію може розвиватися у двох напрямах - це може бути або відступ, або агресія. Відступ - це уникнення фрустрації шляхом короткочасної або довготривалої відмови від задоволення певної потреби. Відступ може бути двох видів: 1) заборона - стан, при якому індивід відмовляється від задоволення якої-небудь потреби з страху; 2) придушення - відхід від реалізації цілей під впливом зовнішнього примушення, коли фрустрація заганяється углиб і може в будь-який момент вийти назовні в формі агресії. Агресія може бути направлена на іншу людину або групу людей, якщо вони є причиною фрустрації. Агресія при цьому носить соціальний характер і супроводиться станами гніву, ворожості, ненависті. Агресивні соціальні дії викликають агресивну реакцію у відповідь і з цього моменту починається соціальний конфлікт. Таким чином, для виникнення соціального конфлікту необхідно: по-перше, щоб причиною фрустрації була поведінка інших людей; по-друге, щоб на агресивну соціальну дію виникла реакцію у відповідь.
Вирішення конфліктів Конфліктологія виробила ряд рекомендацій, проходження якими прискорює процес вирішення конфлікту: під час переговорів пріоритет повинен віддаватися обговоренню змістовних питань; сторони повинні прагнути до зняття психологічної і соціальної напруженості; сторони повинні демонструвати взаємну повагу один до одного; учасники переговорів повинні прагнути перетворити значну і приховану частину конфліктної ситуації у відкриту, гласно і доказово розкриваючи позиції один одного і свідомо створюючи атмосферу публічного рівноправного обміну думками; всі учасники переговорів повинні виявляти схильність до компромісу. Компроміс являє собою такий спосіб вирішення конфлікту, коли конфліктуючі сторони реалізовують свої інтереси і цілі шляхом або взаємних поступок, або поступок більш слабій стороні, або тій стороні, яка зуміла довести обґрунтованість своїх вимог тому, хто добровільно відмовився від частини своїх домагань.
82. Становлення психологічної науки можна умовно розділити на 4 етапи:
83. Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає світ.
Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Вона складається із серії пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, уваги, пам’яті, уяви, мислення і мовлення. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.
Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання.
Вищою формою пізнання людиною є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями, побудовою гіпотез тощо. Об’єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях об’єктів, закономірності явищ та процесів.
Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно відображає, фіксує й відтворює те, що відображається у свідомості у процесі пізнання.
Важливою характеристикою пізнавальної діяльності є емоційні та вольові процеси, які спонукають особистість до активних дій, вольових актів.
Пізнання предметів та явищ об’єктивної дійсності, психічного життя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами. Підґрунтям розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве пізнання. Разом з тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та інші процеси неможливі без участі в них розумової діяльності, переживань та вольових прагнень. Але кожний з цих процесів має певні закономірності й постає у психічній діяльності або як провідний, або як допоміжний.
84. Природа емоцій
Емо́ції (від фр. emotion — «хвилювання», «збудження») — складний стан організму, що припускає тілесні зміни розпоширеного характеру — в диханні, пульсі, залозо-виділеннях тощо — і на ментальному рівні, стан збудження чи хвилювання, що позначається сильними почуттям, і зазвичай імпульсом щодо певної форми поведінки. Якщо емоція — інтенсивна, то тоді виступає порушення інтелектуальних функцій, ступінь роздвоєння особистості, і тенденція щодо дії неврівноваженого чи протопатичного характеру. Емоції виявляються як зовнішню поведінку і як перебудова внутрішнього середовища організму, що має своєю метою адаптацію організму до середовища проживання. Наприклад емоція страху готує організм до «поведінки уникнення»: активізується орієнтовний рефлекс, що активує система мозку, посилюється робота органів чуття, в кров виділяється адреналін, посилюється робота серцевого м'яза, дихальної системи, напружуються м'язи, сповільнюється робота органів травлення тощо. Те, що безліч фізіологічних змін, пов'язаних з емоціями, проявляються в активації вегетативної нервової системи має важливе прикладне значення: у клінічній та науково-дослідницькій практиці широко використовуються такі її параметри, як артеріальний тиск, пульс, дихання, реакція зіниць, стан шкірних покривів (в тому числі, елевація волосся шкіри), активність залоз зовнішньої секреції, рівень глюкози в крові.
До того, як емоції проявляться у свідомості (на рівні кори головного мозку), інформація від зовнішніх рецепторів обробляється на рівні підкірки, гіпоталамуса, гіпокампу, досягаючи поясної звивини. Система гіпоталамуса і мигдалини забезпечують реакцію організму на рівні найпростіших, базових форм поведінки.
На відміну від почуттів, емоції не мають об'єктної прив'язки: вони виникають не щодо кого чи чого-небудь, а по відношенню до ситуації в цілому. «Мені страшно» — це емоція, а «Я боюся цієї людини» — це почуття. У зв'язку з цим емоції, на відміну від почуттів, не можуть бути амбівалентними: як тільки ставлення до чогось стає одночасно і поганим і хорошим, це щось можна назвати об'єктом, а емоційні процеси по відношенню до нього — почуттями.
На відміну від афектів, емоції можуть практично не мати зовнішніх проявів, значно триваліше за часом і слабше за силою. Крім того, афекти сприймаються суб'єктом як стан його «я», а емоції — як стан, що відбуваються «в ньому». Це особливо помітно, коли емоції є реакцією на афект, наприклад коли людина відчуває страх за своє майбутнє, як реакцію на щойно відчутий спалах гніву (афект).
На відміну від настроїв, емоції можуть мінятися досить швидко і протікати досить інтенсивно.
Під переживаннями ж зазвичай розуміють виключно суб'єктивно-психічну сторону емоційних процесів, не включаючи фізіологічні складові.
85. Основні напрямки в психології XX століття
На початку XX ст. в психології виникає кризова ситуація: не дав
помітних результатів метод інтроспекції; не вдалося уточнити
специфіку психічної реальності, вирішити проблему зв’язку психічних
явищ з фізіологічними, виявився значний розрив між психологічною
теорією і даними експериментальної роботи. Спроби подолання цієї
кризи призвели до формування декількох впливових шкіл (напрямів) в
психологічній науці.
Біхевіоризм
Основоположником даного напряму є американський вчений
Д. Уотсон (1878-1958). Психологія як наука повинна займатися не
свідомістю, душевними явищами, які недоступні науковому
спостереженню, а поведінкою. Уотсон вважає, що основне завдання
біхевіоризму (з англ. bеhаviour – поведінка) полягає в накопиченні
спостережень за поведінкою таким чином, щоб можна було сказати
наперед, яка буде реакція людини на відповідну ситуацію (стимул).
Поведінка є або результатом навчання – індивідуально надбаного
шляхом сліпих проб і помилок, або завченого репертуару навичок.
Е. Толмен, К. Халл і Б. Скіннер, послідовники Уотсона, дійшли
висновку, що все-таки зв’язки між стимулами і реакціями не є
прямими. Вони опосередковані “проміжними змінними” – знаннями,
контролюючим механізмом тощо. Однак трактуються ці механізми
аналогічно з рахунково-вирішальним пристроєм ЕОМ, тобто
непсихологічно. Проте ідеї біхевіоризму сприятливо вплинули на
лінгвістику, антропологію, соціологію, стали одним з джерел зробили,
зробили внесок у розробку проблеми навчання.
Гештальтпсихологія
Виникла в Німеччині завдяки зусиллям Т. Вертгеймера, В. Келера
і К. Левіна, які висунули програму вивчення психіки з точки зору ці-
лісних структур (гештальтів). Гештальтпсихологія виступила проти
асоціативної психології В. Вундта і Е. Тітченера, яка трактувала
складні психічні феномени як вибудовані з простих за законами
асоціації. Поняття про гештальт (з нім. – форма) зародилося при
вивченні сен-сорних утворень, коли виявилася “первинність” їх
структури по відношенню до вхідних в ці утворення компонентів
(відчуття). Наприклад, хоч мелодія при її виконанні в різній
тональності і викликає різні відчуття, вона впізнається як одна і та ж.
Аналогічно трактується і мислення: воно складається з усвідомлення
структурних вимог елементів проблемної ситуації і з дій, які
відповідають цим вимогам (В. Келер). Побудова складного психічного
образу відбувається в інсайті – особливому психічному акті миттєвого
схоплювання відносин (структури) в полі, що сприймається. Свої
положення гештальтпсихологія протиставила також біхевіоризму,
який пояснював поведінку організму в проблемній ситуації перебором
“сліпих” рухових проб, що лише випадково приводять до успіху.
Заслуги гештальтпсихології полягають у розробці поняття
психологічного образу, в затвердженні системного підходу до
психічних явищ.
Глибинна психологія
У 1896 р. виник напрям в психологічній теорії і практиці, який
поклав початок тому, що зараз називають глибинною психологією.
Біля її витоків стояв австрійський психіатр і психолог З. Фрейд (1856-
1939). Почавши свої дослідження як фізіолог і лікар-невропатолог,
Фрейд дійшов висновку, що фізіологічний підхід до психіки
недостатній, і запропонував свою систему аналізу душевного життя
людини, названу ним психоаналізом. З топічної (структурної) точки
зору психіка містить, за Фрейдом, три утворення: “Его” – “Я”, “Супер-
Его” – “Зверх-Я” і “Ід” – “Воно”. Дві останні системи локалізовані в
шарі первинного психічного процесу – в несвідомому. “Воно” – це
місце зосередження двох груп потягів: а) потяг до життя, або Ероса,
куди входять сексуальні потяги і потяг до самозбереження “Я”; б) 17
потяг до смерті, до руйнування – Танатоса. “Воно” складає рушійну
силу поведінки, джерело психічної енергії, могутній мотиваційний
початок. “Я” – це вторинний поверхневий шар душевного апарату, що
називається звичайно свідомістю. “Я” сприймає інформацію про
навколишній світ і стан організму. Його основна функція –
порівнювати вищеназвані потяги з вимогами ворожої індивідууму
соціальної сфери в інтересах його самозбереження. Систему вимог “Я”
до “Воно” складає “Зверх-Я” – внутрішній “наглядач”, “критик”,
джерело етичного самообмеження особистості. Даний шар психіки
формується переважно несвідомо у процесі виховання (передусім в
сім’ї) і виявляється у вигляді совісті.
Когнітивна психологія
Її представники У. Найссер, А. Пайвіо та інші відводять у
поведінці суб’єкта вирішальну роль знанням (з лат. cognito – знання).
Для них центральним стає питання про організацію знання в пам’яті
суб’єкта, про співвідношення вербальних (словесних) і образних
компонентів у процесах запам’ятовування і мислення. Ця психологія
виникла під певним впливом теоретико-інформаційного підходу.
Основне поняття когнітивної психології – “схема”. Вона – те, що є в
голові людини: план збору і програма переробки інформації про
об’єкти і події. Сприйняття, пам’ять, мислення й інші пізнавальні
процеси визначаються схемами так само, як побудова організму
генотипом.
У результаті когнітивною психологією були виявлені
найважливіші властивості, притаманні пізнавальній діяльності:
вибірковість, визначеність середовищем, неповнота пізнавальних схем
тощо.
Гуманістична (екзистенціальна) психологія
Її найвизначніші представники Г. Оллпорт, Г.А. Мюррей,
Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу предметом психологічних
досліджень вважають здорову творчу особистість людини. Метою
такої особистості є не потреба в гомеостазі, як вважає психоаналіз, а
самоздійснення, самоактуалізація, зростання конструктивного початку
людського “Я”. Людина відкрита світу, наділена потенціями до
безперервного розвитку і самореалізації. Любов, творчість, зростання,
вищі цінності, значення – саме ці і близькі до них поняття
характеризують базисні потреби людини. Як зазначає В. Франкл, автор19
концепції логотерапії, при відсутності або втраті інтересу до життя,
людина відчуває нудьгу, її вражають важкі невдачі. Відповідно до цих
уявлень гуманістична психологія розробляє рецепти психічного
благополуччя особистості.