Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
18 Основні сховища історичних джерел в Україні
Головними закладами, в яких зберігаються історичні пам'ятки, є музеї, архіви, бібліотеки. Музеї збирають, систематизовують і опрацьовують головно речові джерела, такі їх типи, як знаряддя праці, речі побутового вжитку, одяг, зброю, засоби транспорту й інші, а також практично всі види зображальних джерел і виготовлені свого часу для обслуговування спеціальних сфер людської діяльності символічні витвори (герби, прапори, медалі й ордени), грошові знаки (монети та паперові купюри), фотокіно-і фотодокументи. Меморіальні музеї, крім всього, мають багаті колекції писемних пам'яток у вигляді першовидань, листів, рукописів творів, зображальних пам'яток у вигляді світлин і портретів, а також картин, скульптур, якщо це меморіальні музеї художників або скульпторів. У скансенах — музеях під відкритим небом зібрані зразки народної побутової, культової та господарської архітектури, перевезені з багатьох місцевостей, часто реконструйовані чи відновлені, але подані у формах, властивих для пам'яток на період їх творення. В таких музеях у первозданному вигляді експонуються церкви, хати, клуні, хліви, шопи, стебки, млини і вітряки, кузні і олійні й інші будівлі разом з культовими речами, атрибутами побутового вжитку, господарським реманентом. У художніх музеях охороняються твори живопису, ужиткового мистецтва, скульптури.
За характером зберігання речей розрізняють такі групи музеїв: історичні, краєзнавчі, історико-тематичні, історико-меморіаль-ні, образотворчого мистецтва, музеї-заповідники, археологічні, етнографічні, етнографічно-тематичні, літературно-меморіальні, науково-природничі, скансени та ін. Історичні музеї створені головно у великих містах. В Україні окремі великі історичні музеї діють у Києві, Харкові, Дніпропетровську (Історичний музей ім. Д. Яворницького), Львові. У Львівському історичному музеї, наприклад, кількість предметів основного фонду станом на 1 січня 2000 р. становила 324639 одиниць зберігання, у тому числі археологічних — 99194; ужитково-речових — 12278, образотворчих — 19129; декоративно-ужиткового мистецтва — 12251; нумізматичних, геральдичних, медальєрики — 78778; фотодокументів — 5950, інших — 78059 одиниць.
Комплексними за тематичним профілем одиниць зберігання є державні краєзнавчі музеї. Вони діють у більшості обласних центрів, містах, яким належала у минулому важлива роль у громадсько-політичному та культурному житті регіонів. Поза обласними центрами такі музеї, наприклад, відомі у Дрогобичі та Стрию Львівської області, Дубному й Острозі Рівненської, Ізюмі та Краснограді Харківської, Кривому Розі й Нікополі Дніпропетровської, Мелітополі та Бердянську Запорізької області тощо.
Тематично вужчі, однак глибше профільовані музеї-ааповідники та меморіальні музеї, створені на місцях пам'ятних історичних подій або ж присвячені життю і діяльності видатних персоналій. Найвідоміші серед них: у Запорізькій області — її-торико-культурний заповідник "Острів Хортиця", Кам'янець-I Іодільський музей-заповідник, Канівський державний заповідник "Могила Тараса Шевченка", у Рівненській області — "Козацькі могили" біля Берестечка, Музей історії Полтавської битви, (офіївський собор у Києві, Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Музей Т. Шевченка у Києві, Музей Івана Франка у Львові, Музей Лесі Українки в с. Колодяжному Волинської області, Музей Г. Сковороди в с. Сковородинівка Харківської області, Музей Іллі Рєпіна в Чугуєві, Музей І. Франка у с, Нагуєвичі Дрогобицького району, Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, літературно-меморіальні музеї О. Кобилянської та Ю. Федьковича в Чернівцях та ін.
В окремих містах створені археологічні музеї, наприклад, Одеський археологічний музей, Керченський історико-археоло-гічний, історико-археологічний у Севастополі на місці колишнього Херсонеса. Археологічні фондові зібрання та музейні експозиції має низка університетів.
Речові етнографічні джерела зберігають, вивчають, а також експонують в етнографічних музеях, а також в окремих відділах практично всіх краєзнавчих музеїв. Дуже відомий і багатий на пам'ятки зберігання Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства HAH України у Львові. В ньому охороняють і вивчають близько 85 тис. пам'яток матеріальної культури, художніх промислів та ужиткового мистецтва. Особливу групу серед етнографічних музеїв становлять так звані музеї під відкритим небом. В Україні вони створені у Львові (Музей народної архітектури та побуту), в Києві, Ужгороді, Переяславі-Хмель-ницькому та Чернівцях. Наприкінці XX ст. у Росії таких музеїв налічувалося 18, Латвії — чотири, Естонії — три, Литві — чотири, Грузії — два. Цілу систему в світі, у тому числі в Україні, становлять музеї образотворчого мистецтва. З-поміж них — всесвітньовідомі паризький Лувр, петербурзький Ермітаж, Дрезденська картинна галерея, Британський музей та ін. В Україні найбагатшими такого зразка є Київський музей західного та східного мистецтва, Державний музей образотворчого мистецтва в Києві, Львівська картинна галерея і Національний музей у Львові, Музей образотворчого мистецтва в Харкові, художні музеї в Донецьку та Дніпропетровську.
Писемні історичні джерела зберігаються і досліджуються здебільшого в архівах, яких в Україні налічується 665. Основу архівної системи, організаторсько-методичну роль у ній виконують 44 центральних та обласних архіви:
— Центральний державний історичний архів України в Києві (далі — ЦДІАУ, м. Київ, вул. Солом'янська 24) становить фондосховище історичних писемних джерел, що формувалися з найдавніших часів до початку XX ст. В ньому зберігаються джерела з доби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, козацьких часів і подальшого періоду — аж до 1917 р.; Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІАУ, м. Львів, пл. Соборна За). Найдавніші оригінальні пам'ятки в архіві — з XIII ст., верхня межа — 1939 р.
Крім названих загальноісторичних профілів, існують ще центральні спеціалізовані архіви, зокрема Центральний державний кінофотоархів (Київ, вул. Солом'янська 24, корпус 2); Центральний державний науково-технічний архів України (Харків, пул. Університетська 4); Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ, вул. Володимир-ська 22). У Києві діє також Центральна лабораторія мікрофотокопіювання і реставрації архівних документів (Київ, вул. Солом'янська 24).
В усіх обласних центрах працюють державні архіви, фонди яких сформовані насамперед з історичних джерел місцевого походження, але не тільки. Вони мають уніфіковані офіційні назви таких редакцій: Державний архів Вінницької області, Державний архів Волинської області, Державний архів Дніпропетровської області та ін.
В Криму діє: Державний архів Автономної Республіки Крим, Києві — Державний архів м. Києва, Севастополі — Державний архів м. Севастополя. В кількох областях поряд з державними архівами, дислокованими в обласних центрах, є також їх філіали в деяких містах: Бердичеві Житомирської області, Береговому і Мукачевому Закарпатської, Ізмаїлі Одеської, Кам'янці-Поділь-ському Хмельницької, у Ніжині та Прилуках Чернігівської області.
Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних архівів областей передані колишні партійні архіви обкомів партії. Внутрішня віднесеність справ до фондів і описів у цих архівах зазвичай не була змінена. Великі блоки історичних джерел зберігаються в центральних галузевих архівах: міністерства культури, міністерства оборони, міністерства закордонних справ, Служби безпеки, міністерства внутрішніх справ, Національної Академії наук, профспілок України та ін. Справи в архівах групуються головно за організаціями, установами, товариствами й іншими відомствами, від яких вони надійшли, також за персоналіями. В ЦДІА, м. Київ, наприклад, діє 1600 фондів, у ЦДІА в м. Львові — 868 фондів. Найбагатші за кількістю справ: ф. 146 — Галицьке намісництво (налічує 198 689 справ); ф :'.()] —Греко-католицька митрополича консисторія (42430 справ); ф 348 — Товариство "Просвіта" (7691 справа); ф. 168 — Міністерська комісія у справах звільнення від панщинних повинностей (р5522 справи), ф. 309 — Наукове товариство ім. Шевченка (3137 справ) тощо. Водночас цінну історичну інформацію містять і ті фонди, що охоплюють іноді кілька або кількадесят справ, наприклад ф. 180 — Головна Руська Рада (52 справи); ф. 331 — редакція журналу "Молода Україна" (дві справи); ф. 438 — редакція газети "Прикарпатская Русь" (три справи) та ін.
Велика кількість історичної інформації з історії України зберігається у справах польських і російських архівів. У фондах Державного архіву давніх актів Польщі (Archiwum Panstwowe aktow dawnych — APAD), зокрема у фонді Архіву коронного скарбу, зберігаються інвентарні описи маєтностей Дрогобицького, Галицького, Коломийського, Белзського, Острозького, Теребов-лянського, Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцерківського, Канівського, Володимирського та інших староств. Багаті на джерела з історії України у згаданому архіві є фонди Любо-мирських, Радзівіллів, Замойських, Потоцьких. Різноманітні документи з доби Козацької держави, зокрема автономії Гетьманщини, містять фонди Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), у тому числі фонд Посольського приказу, Першої і Другої Малоросійських Колегій, Синоду. Величезні блоки інформації зберігаються у фондах радянських силових відомств, наприклад, у фонді Комітету Держбезпеки СРСР Державного архіву Російської Федерації, фондах низки відомчих архівів Росії.
Українські дослідники останнім часом почали частіше досліджувати джерела українського походження в архівах Туреччини, Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Швеції, Німеччини, Франції, США та інших держав. У бібліотеках Лондона, Парижа, Відня, Берліна, Праги українські дослідники вивчали матеріали про Україну, що публікувалися за кордоном ще до появи вітчизняної періодики, зокрема з XVII та XVIII ст. Помимо опублікованих історичних матеріалів, в архівах Росії зберігаються різноманітні рукописні джерела — інвентарні описи, матеріали кампутів, генерального слідства про маєтності, Генерального межування, матеріали про історичні персоналії, листування між діячами культури, наукові праці, давні періодичні видання.
Сховища історичних джерел постійно поповнюються. Вважається, наприклад, що маса археологічних пам'яток, виявлена за археологічними розкопками, подвоюється кожні 20—30 років. Постійно збагачуються музейні збірки джерел. Писемні джерела з попередніх віків, однак, поповнюються незначно, хоч документи останніх років функціонування доповнюють архівні фонди постійно, відповідно до законодавства. Отже, в сукупності всі історичні джерела тепер — це реальна дійсність, яка виникла у попередні періоди історії народів і всього людства, але під дією віків і тисячоліть дійшла до нас у вигляді реліктів, з поруйнованими внутрішніми зв'язками, у фрагментах.
З огляду на це, історик може реконструювати життя людей,народів і цивілізацій минулого лише внаслідок всебічного дослідження джерел з окремих періодів і проблем.
Суспільство та держава виявляють турботу про збереження історичних джерел, створивши для цього розгалужені системи музеїв, архівів, бібліотек та інших спеціалізованих установ.
50
Методика пошуку та прочитання інформації історичних джерел
Минуле людства загалом і минуле кожної окремої країни — безмежне поле для дослідження, на якому в історичні часи буття люди витворили численну кількість матеріальних джерел і духовних традицій. Багато з них у фрагментах або в цілісному вигляді дійшли до нас уже як історичні пам'ятки, джерела.
Відповідно до особливостей розвитку історичної науки, що твориться на основі різноманітних знань про всі періоди людської історії, про всі сфери людського життя в тих періодах кожного разу і завжди наукова праця історика пов'язана з дослідженням окремих тем із соціального, економічного, політичного життя людей в певні періоди і в певних місцевостях, з діянням вірувань і культури, державної організації та художньої творчості, сімейних відносин і виховання дітей та ін. Тобто наукові дослідження повсякчас проводяться з окремих, порівняно вузьких тем, які ґрунтуються насамперед на джерелах, породжених тією історичною дійсністю, що досліджується. Отже, науковець, котрий досліджує ту чи іншу тему, повинен уяснити можливий масив писемних та інших джерел, за допомогою яких можна буде висвітлити тему. Починати слід з опрацювання вже наявної історіографії питання, а при цьому — прикнижкової (пристатейної) бібліографії, що, зазвичай, містить не лише архівні посилання, а й назви різних збірників, документів, уже написаних аналітичних праць.
Дослідникові потрібно таку прикнижкову бібліографію опанувати. Черговим етапом має стати вивчення тематичного каталогу наукових бібліотек і, безумовно, опрацювання виявлених в ньому документальних видань стосовно досліджуваної теми.
Коли проаналізовано попередні відомості про авторів, які вивчали досліджуване питання, раритетні й інші видання, але нема їхнього бібліографічного опису в тематичному каталозі, необхідно пошукати бажану інформацію в алфавітному каталозі. Проте переглядати алфавітні каталоги, якщо немає жодних відправних сигналів, справа малоперспективна.
Після виявлення й опрацювання опублікованих джерельних збірників і у випадку, коли тема ґрунтується головно на писемних джерелах і стосується останніх століть, необхідно опрацювати матеріали періодики.
Тільки провівши означену роботу, досліднику варто переходити до пошуку й опрацювання архівних фондів. На жаль, молоді дослідники не завжди дотримуються означеної послідовності, починаючи іноді з "дослідження" тієї чи іншої теми відразу з архіву.
Має бути належна послідовність роботи над архівними джерелами, її слід розпочинати з ознайомлення з архівними довідниками (путівниками), що подають основні відомості про фондові збірники, кількість справ у фондах та їх основний зміст. Путівник дає дослідникові змогу попередньо зорієнтуватись, у яких фондах можуть зберігатися справи з історичною інформацією до теми дослідження.
Інший етап — ознайомлення з описами фондів. Книги таких описів має кожен архів. Вони містять назви пронумерованих справ. Назви допомагають орієнтовно передбачати зміст інформації, вміщених у документах справи (хоч не завжди). У багатьох випадках дослідник віднаходить документи, за змістом далекі від назви справи.
Замовивши відібрані справи й отримавши їх у читальному залі архіву, науковець виписує з них інформацію, що має відношення до досліджуваної теми. В умовах, коли обмаль часу, зокрема перебуваючи у відрядженні в інших містах або за кордоном, дослідник просить дозволу відксерити більші й цікавіші документи. Цей спосіб збору фактологічного матеріалу має, однак, свої недоліки. При ньому обмірковування, початковий аналіз інформації відкладається "на потім". Коли ж дослідник відбирає найцікавішу інформацію зразу ж в архіві, у нього вже на цьому етапі народжується певна наукова концепція інтерпретації джерел; почасти вирисовується і певний погляд на досліджувану історичну дійсність.
Після опрацювання історіографії питання, опублікованих різновидових джерел, архівних документів наступає етап вузь-котематичного та хронологічного групування зібраної звідусіль інформації, що "розкидається" за підтемами, які, згідно з проспектом дослідження (дисертації, монографії, великої статті тощо) передбачувались до висвітлення.
При накопиченні інформації до теми дослідження засобом комп'ютерного запису дослідник обирає для її тематичного й іншого групування відповідну з пошукових систем: українську — meta.ua, російську — jandex.ru, міжнародну — scince.direct.com чи іншу.
Цільове групування зібраної історичної інформації є практичною вихідною умовою для її порівняльного аналізу, визначення ступеня об'єктивності та репрезентативності, а отже, і для формування відповідних наукових положень і висновків.
Сформулюємо кілька висновків:
— вивчення досвіду давніх літописців та істориків, їхньої роботи над джерелами становить необхідну умову успішного розвитку української історичної науки на сучасному етапі.
68 Писемні пам'ятки візантійських і західноєвропейських авторів про Русь УІ-ХІ ст.
Системнішими і чіткіше хронологічно прив'язаними до окремих подій та історичних діячів є праці візантійських та західноєвропейських авторів від VI до XI ст. У них містяться відомості про спосіб життя і побут слов'ян, їх воєнну силу, зв'язки з Руською державою, окремих руських князів — Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін.
Найвідоміші автори — Прокопій із Кессарії, секретар візантійського полководця Велізарія (написав "Історію війни з готами", доведену до 554 р.); візантійський імператор Маврикій — автор, а, ймовірно, псевдоавтор книги "Стратегікон"; патріарх Фотій, який залишив бесіди і послання з другої половини IX ст.; імператор Костянтин Порфирородний, автор праць "Про управління імперією" та "Про церемонії візантійського двору"; візантійський хроніст Лев Діакон, автор "Історії в десяти книгах" періоду 959-976 рр.
У розпоряджеЗкраїнського читача є такі російські переклади згаданих авторів та праці про них: Прокопій із Кессарії "Война с готами" (М., 1950), Маврикий "Тактика и стратегия" (СПб, 1903), "Ежегодник музея истории религии и атеизма" (М., 1958. — Т. 2. — С. 107-136). (Стаття Каждана А.П. про послання і бесіди Фотія); Константин Багрянородный "Сочинения" (М., 1899); Константин Багрянородный "Об управлении империей" (М., 1991); "Византийский временник" (М., 1961. — Т. 20). (Стаття Каждана А.П. про Льва Диакона).
Прокопій Кессарійський подає відомості про розселення слов'янських відгалужень склавинів і антів, дуже виважено їх характеризуючи. "Численні племена антів розмовляють тією ж мовою, що і склавіни". "...Народами склавинами і антами не править один муж, але з давніх часів вони живуть так, що порядкує громада, і тому всі справи, чи щасливі, чи лихі, ідуть до громади... Єдиного Бога, що насилає блискавку, — визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертви Богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тільки жертвою врятували собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих і і |.і г. ворожать собі. Живуть вони в лихих хатках, селячись цалеко один від одного і змінюючи часто свої житла. Вступаючи В * іитву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі 11 и іти і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сокири, • пи плаща, але тільки в коротких штанах стають битися з порогами. В обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і над-лііичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудуваті всі. Життя проводять суворе і пецивілізоване, як і масагети дуже брудні, як і ті, вони зовсім не злі і не підступні і в простоті заховують гунські звичаї. І ім'я у склавинів і антів колись було одне: за давніх часів і цих, і тих називали спорами, для того, думаю, що заселяють край розкиданими і відокремленими оселями".
Прокопій писав також про готів, які проживали над Азовським морем, булгарів, котрих вважав за гуннів, укріплення Херсонеса імператором Юстіаном.
У "Стратегіконі" Маврикія (чи псевдоМаврикія) йшлося про методи боротьби з варварами, зокрема зі слов'янами, називалися поради у боротьбі зі слов'янами: вдаватися до залучення їх "на свій бік промовами і подарунками", щоб вони не могли об'єднатись і "не стали під владу одного вождя". Отже, вже у VI ст. імперська ідеологія виробила такі методи, які дотепер використовуються імперськими силами в боротьбі проти національно-визвольних рухів.
Із промов і повчань Фотія дізнаємося про етнічні риси русів, деякі конкретні події, що мали місце у відносинах між Візантією та Руссю. Є описи маловідомого походу русів на Візантію 860 р., спроби хрещення русів у 867 р. та інших подій. В одному з повчань Фотій так характеризував русів: "Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Нарід неславний, нарід, якого й не рахували, нарід, що ставили його нарівні з рабами, невідомий — та здобув ім'я, незначний — та став славним, зневажений і бідний — та дійшов високого становища й незчисленного багатства, нарід, що... так сильно і нагло ринув на наш край..."
Дуже емоційно описує Фотій напад Русі на Константинополь: "Чи пригадуєте той час незнаний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, по-гибаючим... Коли переляк і темрява опанували розум і вухо прислухалося тільки до одної вісті: "варвари перелізли стіну, пороги опанували місто! Місто, оздоблене здобиччю з багатьох народів, який народ хоче зробити тебе своєю здобиччю! ... Як підняла тепер над тобою піку проста варварська рука, щоб зробити з тебе трофей".
У творі невідомого автора з IX ст. "Житіє Георгія Амстрід-ського" розповідається про напад русів на південне узбережжя Чорного моря близько 840-842 pp. і хрещення вождя русів.
Конкретно історичні події відображені у працях Костянтина Порфирородного (Багрянородного), зокрема описано приїзд до Константинополя в 957 р. княгині Ольги. Розділ IX у книзі К. Порфирородного називається "Про русів, як ідуть вони човнами з Руси до Константинополя (Царграду)". У цій праці Костянтин Порфирородний навів назви порогів Дніпра по-слов'янськи: Островний праг, Ненасить (Ненаситець), Волнопраг (у розумінні Хвильопоріг, або Вольний), Веращий (Вручий), Напоріже,*Есипи ((Н)ести) та ін., а одночасно також «по-руськи», що мають явно неслов'янське звучання: Олфорсі (holm — острів, fors — поріг), Геланді (gellandi — дзвінкий), Аєфор (фyevar — бузько-голландське або in forr — бурхливий) та ін. Він також навів імена членів руських посольств до Константинополя в 911 і 944 pp., які також повторив автор "Повісті минулих літ": Карл, Інегельд, Форлоф, Веремуд та ін. Це протиставлення К. Порфирородним "руських" назв порогів та імен членів посольств слов'янським назвам та іменам дотепер активно використовується прихильниками норманської теорії для обґрунтування варязького походження Руської держави й етноніма Русь.
Лев Діакон залишив унікальний опис князя Святослава Ігоровича, зокрема, його зовнішній вигляд: "Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на ньому була біла, нічим не різнилася від інших, окрім чистоти". Цікаво зазначити, що слова Святослава, які він виголосив перед своєю дружиною і переказані Левом Діаконом, дуже перегукуються зі словами, наведеними автором "Повісті минулих літ".
Лев Діакон так передав слова Святослава: "У нас нема звички спасатись втечею у вітчизну, але або жити переможцями, або, здійснивши знамениті подвиги, померти зі славою". У "Повісті минулих літ" ця промова передана в редакції: "Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду..." Детальний опис битви Левом Діаконом передав В. Січинський у КНИЖЦІ "Чужинці про Україну".
Немає багатьох писемних пам'яток, створених західно-«пропейськими авторами, які відображають історію давньої Русі. Хрестоматійними вважаються "Бертінські аннали", що зберегли відомості про народ рос (РЛоэ), посли від якого 839 р. відвідали Константинополь. Одним із перших європейських мандрівників, що описали свою подорож в Україну, став єпископ Бруно з Іиіерфурта, який був висвячений на єпископа з місійною метою проповідувати християнство серед печенігів. Приблизно 1008 р. він їхав до печенігів через Київ, де зустрічався з Володимиром Великим і користувався його щирою прихильністю. Повернувшись на батьківщину, Бруно написав про все цісарю Генріху II. Подаємо фрагмент із листа, в якому характеризується київський князь: "Князь русів (русорум), великий і багатий володар, що проти моєї полі задержав мене місяць у себе, — ніби я хочу себе своїм наміром занапастити, й умовляв, аби я не ходив до такого невірного народу, де не здобуду їхнім душам жадної користі, а тільки смерть (собі), та ще й найлютішу. Коли ж не зміг він (переконати), та ще якесь видіння про мене його грішного налякало, — з військом проводжали мене два дні до останнього кордону своєї держави, яку він задля ворожих нападів звідусіль окружив дуже міцною і довгою огорожею (частоколом). Він зіскочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він зі своєю старшиною йшов за нами і так вийшли ми за браму. Він став на однім горбі, я на другім; обнявши руками, ніс я хрест Христовий, співаючи прегарний спів: "Петре, чи любиш мене? паси вівці мої". Коли закінчено антіфон, князь прислав свою старшину до нас з такими словами: я довів тебе, аж де кінчається моя земля і починається ворожа. Задля Бога прошу, не занапащуй на сором свого молодого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години без користі, без причини мусиш скуштувати гіркої смерті". Я відповів: "Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до язичників".
Чимало місця відведено опису Києва й України у "Книгах хронік" ("8 книг хронік") бременського крилошанина Тітмара, єпископа Мерзебурзького. Про події в Україні 1017 р. він писав зі спів німецьких добровольців з війська польського короля Г>олєслава, що допомагав князю Святополку закріпитися в Києві.
Збереглося чимало подробиць про князя Володимира, в тому числі про гріхи його молодості. Однак той князь "пляму вчиненого гріха стер пильною щедрістю милостині. Бо писано: давайте милостиню, і все у вас буде чисто". Розповідається про його поховання в Десятинній церкві. Ймовірно, неточні, але все-таки цікаві факти подані про Київ: "Місто Хитаву дуже сильне, вороги педенеї (печеніги) знесилюють частими нападами з намови Болеслава, і зруйновано його великою пожежею... В помочі згаданому князю (Святополку) було з нашого боку 300, угрів 500, а з печенігів 1000 людей...
У великім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила, а він, як і весь цей край, боровся з дуже шкідливими для них печенігами та іншими (ворогами), перемагав силою втікачів-рабів, що сюди звідусіль збігаються, а особливо з швидких Данів".
З пізнішого часу є свідчення про Україну Івана де Плано Карпіні, папського легата до Монголії (з 1246 р.) Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), посла французького короля Людвіка IX до татарської орди, котрий вертався півднем України у 1252 р., Конрада Кібурга, начальника шпиталів Тевтонського ордену, що перебував у Литві 1397 р. і описав це у "Деннику посольства до Великого князівства Литовського Витовта". Порівняно з блоками історичної інформації, вміщеними в давньому українському літописанні, відомості іноземців дуже фрагментарні. Однак їх також слід брати до уваги при вивченні тієї епохи.
35 "Повість минулих літ" ("Повість временных лчкт"). Редакції, списки і протографи
Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік О. Шахматов дав таке визначення цьому творові: "Літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів ХІУ-ХУПІ ст." Визначення, на нашу думку, неповне. Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається словами: "Се повести временных л-Ьт, откуда єсть пошла руская земля, кто в Києве нача шЬрвее княжити и откуду руская земля стала єсть". Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печер-ського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки.
Опис подій за тодішньою традицією світової історичної науки починається від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп і про те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфет з-поміж інших країн, яких налічувалося близько 40, "дісталися" Мідія, Албанія, Арменія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія, Слов'яни, Британія, Сицилія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра, Кавкасійських гір, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип'яті, Двіні та ін. Від себе автор літопису додав: "В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж і пруси, і чудь
Сидять поблизу моря Варязького..." Отже, у цьому місці русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу. На наш погляд, у цьому місці автор мислив русъ як народ корінний, а не "прийшле варязьке плем'я".
Подано розповідь про слов'янські народи, легенду про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь, полян й інші племена, котрі "жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води".
Перша дата в "Повісті минулих літ" — 6360 (852) р., коли в Константинополі почав цесарствувати Михайло. "А про це ми довідалися, — писав під цією датою літописець, — що за цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому".
Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу. Дані не дуже розбіжні зі сучасним історіографічним сюжетом до початку XII ст., але різні оцінки процесів. Висловлюються сумніви стосовно тих чи інших подій. Окремі події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без уточнення, що ж відбувалося того року. Наприклад: В л'Ьто 6363; В л-кто 6362; В л-кто 6363, 6364, 6365.
Так само названі одні "л-Ьта" від 6378 (870) до 6387 (879); від 6396 (888) до 6405 (897); якщо не брати до уваги трьох коротких розірваних повідомлень під 920, 929 і 934 рр., то випав опис подій від "л-кта" 6424 (916) аж до 6448 (940); від 6456 (948) до 6462 (954); від 6464 (956) до 6471 (963) (навіть уже з пізнішого часу: від л-Ьта 6506 (998) до л-Ьта 6522 (1014).
До найдавніших дат варто ставитися критично. Вони не завжди точні. Так, зокрема, дуже сумнівне датування стосовно життя княгині Ольги. Під 6411 (903) р. написано, що Ігореві ще при житті Олега привели "жону із Пскова, на ім'я Ольгу". Допустимо, тоді "жоні" виповнилося бодай 15-18 років. Однак під 6453 (945) р. до Ольги сватався древлянський князь Мал ("Іди-но за нашого князя, за Мала"). Ользі тоді мусило бути щонайменше 57 років. А в 6463 (955) р., коли б їй виповнилося 67-70 років, написано: "Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: "Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами". Коли ж вона охрестилася, то він сказав: "Я хочу пзяти тебе за жону". Чи справді вибір цесаря зупинився б на 67-70-річній жінці?
За літописом, померла Ольга в "літо" 6477 (969), коли їй мало виповнитися 81-84 роки.
Датування XI ст. вже точніше, часто подаються не лише означення "весною", "у квітні", "у жовтні", а й дати тих чи інших подій. Наприклад, у "літо 6562 (1054)": "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий, в суботу першої неділі посту, в святого Феодора день".
Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, наголосимо, однак: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, - невичерпний для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.
До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська та Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. У ньому виявлено пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії наук під шифром 16.4.4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містив 614 сторінок із текстом у два стовпчики. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р., і Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р., фактично — до зими 1289-1290 рр. Все це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р.), потрапив у Кострому з України.
Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за іменем коломенського купця, в якого зберігався, також виявлений М. Погодіним, Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця ХУИ-початку XVIII ст. і Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертин-ського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликав Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість черноризца Феодосиева монастыра Печерского", а в Хлєбніковському — "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского".
Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції І І(ч тора твір до нас не дійшов. Під першою датою 6360 (852) р. написано, що повість буде доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Однак ні Іпатіївська, ні Лаврентіївська редакції цим роком не закінчуються. Очевидно, після Цестора його звод передано у родовий князя Володимира Мо-номаха Михайлівський монастир на Видобичі — Видобицький. У цьому монастирі роботу над текстом продовжив ігумен Сильвестр. У 1116 р. він її завершив, а, можливо, лише переписав текст, зазначивши: "Игуменъ Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то время игуменяшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть книги сия, то буди ми вь молитвахь". Літо 6624 — це 1116 р. Проте хоч дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи перепи-сання тексту 1116 р., у Лаврентіївській редакції сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л. Махновця та інших дослідників, зберігається в Лаврентіївській редакції, у Суздальському літописі, переписаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздальський літопис доведений до 1305 р. У ньому за "Повістю минулих літ", тобто вже після 1110 p., більше описуються події, пов'язані з історією північно-східної Русі, зокрема зі Суздальським князівством.
В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118р. Леонід Махновець вважав, що після Нестора, який довів твір до 1112— 1113 р., та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 p., "Повість минулих літ" ще раз переписувалася і редагувалася 1118— 1119 pp. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Силь-вестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстисла-вову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.
Лаврентіївська так само, як і Іпатіївська, має ще кілька аналогів — списків. Найвідоміший і оригінальний Кенігсберзький, або Радзівіловський список. Він зберігся з XV ст., а написаний на основі якогось списку з початку XIII ст. у XVII ст. Список, виконаний у XV ст., належав литовському князю Богуславу Радзівілу. В XVIII ст. він опинився в бібліотеці Кенігсберзького університету, де його виявили росіяни, котрі вступили в Кенігсберг у період Семилітньої війни, і забрали в Петербург.
Опис історичних подій після "Повісті минулих літ" у списку доведений до 1206 р. З-поміж усіх списків Радзівілловський вирізняється тим, що в ньому по ходу тексту як ПВЛ, так і наступного періоду за суздальським літописанням, вміщено понад 600 мініатюр. Вони самі по собі є історичним джерелом, оскільки ілюструють явища очима художника XV, а, можливо, і XIII ст.
Існував ще Троїцький список, доведений до 1408 р. Його дуже широко цитував М. Карамзін в "Истории государства Российского". Список загинув 1812 р. М. Присьолков на основі посилань на цей список і засобами порівняльного аналізу з іншими редакціями реконструював його.
Важливо зупинитись на методиці написання "Повісті минулих літ" давніми літописцями. Порівняно з методикою роботи сучасного історика, попередня була дуже простою. Давній літописець брав літописний звод, зроблений до нього попереднім літописцем, додавав до того зводу опис подій, свідком яких він був уже сам, і робив новий звод, новий літопис. Сучасною мовою це називалось би плагіатом. Однак завдяки такому методу і Лаврентія, і переписувачів Іпатіївської редакції до нас дійшла "Повість минулих літ".
Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно доведених до 1292 р. і до 1305 р., "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу, вона створена на основі попередніх літописних зводів — протографів. Нестор чи Сильвестр докладали до ранішого пізніший звод, дещо доповнювали відомостями з інших джерел і в такий спосіб писали твір. Літописознавці — з-поміж них М. Костомаров, М. Грушев-ський, О. Шахматов, І. Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші — висували багато припущень про те, коли саме в Києві з'явилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр. Його зробила група осіб духовного і світського походження за князювання Володимира Святославича. Зовні достатньо переконливим аргументом для такого висновку є те, що після 997 р. у "Повісті минулих літ" 16 років пройшло майже без історичного матеріалу, а просто: "в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав, отець Брячиславів, син Володимирів"; "в літо 6510(1002)" — нічого; "в літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів" тощо.
Детальний опис подій знову розпочинається лише від 1014 р. В Ярославом у центрі уваги, який князював у Новгороді. В 1018-1019 рр. Ярослав остаточно укріпився в Києві й відтоді також перебував у центрі уваги літописця. Можна допускати, що новий звод оформлений десь між 1054-1060 рр. Літописець 1054 року і наступних, очевидно, добре знав події, пов'язані з діяльністю Ярослава; написане ним про часи правління Ярослава долучив до зводу 997 р., а маловідомі йому події 998-1113 рр. передав скоромовкою.
Новий звод у 1072-1073 рр. зробив, за припущенням, ігумен Києво-Печерського монастиря Никон. У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1095 р., засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. У ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в "Повісті минулих літ", а після 1093 р. — не так, як у згаданому творі. Це означає, що й автор "Повісті минулих літ", і автор Новгородського І літопису мали звод 1095 р. як протограф.
Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від "Повісті минулих літ" літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московською підручника з джерелознавства — зводу 1039 р. тощо.
Стосовно існування зводів київського літописання з 1073 р. і 1095 р., то з цього питання розбіжностей між дослідниками літописів майже 'нема.
63 Коронна та Литовська метрики. Документи з історії України в польських архівах
До найбільших зібрань джерельних матеріалів актового характеру (дипломатики) належать матеріали Литовської та Польської (Коронної) метрик. Ці метрики від XV ст. серіями вписних книг велися при дворах відповідно Великого князя Литовського і короля польського.
У книги, які відводилися на записи актів з певних сфер державного та суспільного життя, вписувалися королівські або великокнязівські універсали, декрети, мандати, конституції та постанови сеймів, дарчі грамоти, вироки трибуналів чи гродських судів, договори з іноземними державами, важливі описові матеріали, що вели державні службовці, наприклад, люстрації замків, міст чи королівських маєтностей. Окрім актів, які виходили від центральної влади, у книги метрик записувалися важливі акти провінційного значення: договори між місцевими князями, місцевими князями і монастирями, дарчі або інші грамоти місцевих вельмож, архієпископів, умови замирення ворогуючих між собою панів.
До Коронної (Польської) метрики входили такі серії книг, як Книга вписів (КБІе^а л^рІБОШ, ЬіЬгі іпзсгіртлогит) за 1447-1794 рр. (налічує 361 одиницю збереження); Книга посольств (ЬіЬгі ^аііопит) за 1501-1761 рр. (становить 44 одиниці збереження); Книга з печатками (Sigillata) за 1658-1794 рр. (має також 44 одиниці збереження); Книга публічних справ (ЬіЬгі тхапзастлопшп) або канцелярські за 1591-1794 рр. Зберігається 117 книг. Окремі серії Коронної метрики становить Мазовецька метрика за 1414-1526 рр. у 21 книзі; Книги асесорського суду за 1591-1744 рр. у 21 книзі; Книги референдарського суду за 1591-1794 рр. у 65 томах; копії Литовської метрики за 1450-1551 та за 1775-1792 рр. у 32 томах; Книги люстрацій за 1469—1820 рр. у 96 томах.
У Книгах вписів поміщена Руська метрика, або Волинська, що містить вписи актів з Волині, Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини після того, як ці землі 1569 р. ввійшли в Корону. "Руські" акти стосуються 1569-1673 рр. Вони вписувалися в Коронну метрику (її руську частину) давньоукраїнською і давньобілоруською мовами в кириличній графіці.
Після Віденського конгресу й утворення Царства Польського Книги Коронної метрики були перевезені в Петербург. Там з них вилучені книги Руської метрики і долучені до Литовської метрики, де до цього часу зберігаються в Центральному державному історичному архіві Росії давніх актів (ЦДІА ДА Росії). Після Ризького миру 1921 р. Польща зажадала від радянського уряду повернення Коронної метрики у Варшаву. Це було зроблено. В Коронній метриці містяться численні документи, їх копії чи скорочений виклад з Руського і Белзького воєводств, Галицької землі, зі Західного Поділля. В 38-й Книзі вписів багато актів з міст Галичини, у тому числі тих, що регулювали діяльність львівських цехів шевців, мельників, купців, вірмен-передміщан.
У Книгах люстрацій вміщені люстрації з Белзького, Руського і Подільського воєводств за 1563-1564 рр. Є люстрації зі східних українських територій, проведені у 1569-1570 рр.
Дуже об'ємний акт люстрацій королівських володінь у Подільському, Брацлавському та Київському воєводствах за 1611 р., потім — за 1615-1616 рр., 1622 р., 1628 р. (з Руського, Белзького та Волинського воєводств), 1629 р. і 1636 р. з Київського, Брац-лавського, Подільського і Чернігівського воєводств. Люстрації засвідчували не лише матеріальний стан королівських володінь, а й відносин управителів та орендарів тих володінь з козаками, містами і селянами. Наприклад, про козаків у люстрації Канева написано: "Козацьких домів є 150, які жодних повинностей ані послуху не відбувають, але всілякі пожитки як на полях, так і на ріках собі роблять..., через що жодного пожитку собі не маєш".
Аналогічно до Польської (Коронної) метрики мала серії книг і Литовська метрика:
книги записів, до яких заносилися поточні державні акти та важливі діловодні документи;
книги справ судових, куди заносилися листи-вироки, судові рішення, листи-скарги, протоколи судових засідань;
книги публічних справ;
книги переписів;
книги виписів;
книги "невідмінног" ради;
книги оренд містили документи або їх скорочений виклад про надання державою чи великими феодалами в оренду земель, мит та ін.;
книги посольств, до яких заносились договори з іноземними державами або їх виклад, зміст переговорів, листи до урядів іноземних держав і листи урядів іноземних держав, книга інвентарів; книга родоводів тощо.
У книгах більшості серій книг Литовської метрики є документи з історії України, а окремі серії, як, наприклад, книги переписів головно складаються з описів українських (Середнього Подніпров'я) та волинських замків. Книги записів становлять привілеї на уряди, землі, людей Волині, Поділля, Київщини, в тому числі на магдебурзьке право Луцьку, Києву та іншим містам. Багато документів книг посольств відображають організацію охорони південного і західного пограниччя Великого князівства Литовського.
Книги Литовської метрики велися в XV—першій половині XVI ст. староруською мовою, з другої половини XVI ст. — польською.
Наприкінці XVI ст. у зв'язку з тим, що книги мали поганий вигляд, з них були зроблені копії, з яких близько 600 книг збереглося. Досі зберігаються в ЦДІА ДА Росії. Оригінальні книги, за винятком кількох перших, під час однієї з пожеж початку XVII ст. згоріли.
Крім метрик Коронної та Литовської, українські історичні процеси відображені в джерелах, що зберігаються в інших фондах Державного архіву актів давніх Польщі у Варшаві (Archiwum Paсstwowe actуw dawnych — АРАД). Так, у фонді згаданого архіву — Архіві коронного скарбу (Archiwum skarbu koronnego) зберігаються численні інвентарні описи з воєводств і староств України, зокрема, інвентарі зі староств Дрогобицького, Галицького, Коломийського, Белзького, Остерського, Теребовлянського, Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцерківського, Канівського й інших, головно за період від 1508 р. (найраніші) до 1636 р. (з Володимирського староства).
Значні блоки архівних джерел з історії України зберігаються в іменних фондах польських магнатів: у фонді Сангушка Краківського воєводського архіву міститься 1127 одиниць збереження (інвентарі, виписки з магістратських книг, міст України, різні огляди, "Monumenta ducum in Ostrog" — книга Божа та ін.).
Багаті на джерела з історії України фонди: Любомирських (АРАД), Радзивіллів (АРАД), Замойських (АРАД), Потоцьких (АРАД) та ін. Чимало важливіших архівних документів Польщі опубліковані.
47 Відомості про населення
на території України
у творах давньогрецьких авторів
Серед давньогрецьких авторів, які залишили відомості про українські землі та народи, котрі їх заселяли, вирізняється Геродот, автор "Історії греко-перських воєн" (її ще називають просто "Історія"). Це єдиний автор, який свого часу подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту і культури Північного Причорномор'я від Істра (Дунаю) на заході й Танаїса (Дону) на сході. В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Пліній Старший, Птоломей) знаходимо або ж описи подій, або ж окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Отже, відомості античних авторів, безумовно, не відтворюють неперервності історичного процесу на наших землях і можуть слугувати лише певним орієнтиром того процесу. Лише в комплексі з археологічними джерелами, речовими пам'ятками, відкритими внаслідок археологічних досліджень, у комплексі з епіграфічними, лінгвістичними, етнографічними й іншими джерелами сучасний історик має змогу реконструювати давнє минуле.
Однак для історичної науки стало традицією уважно вивчати писемні пам'ятки. Завдяки праці попередніх поколінь дослідників сучасний історик користується майже всіма творами античних авторів, які описували чи згадували наші землі. Ці твори вже у XIX ст., а також у XX ст. перекладені російського мовою. Активно перекладати українською почали лише в умовах незалежної України. Тут, зокрема, наголосимо на виході у світ українською мовою "Історії" Геродота. Видання здійснили Інститут археології та Інститут археографії і джерелознавства НАН України.
Ми маємо змогу користуватися творами авторів у російському чи польському перекладах або ж оглядовими працями українських авторів на зразок книжки "Чужинці про Україну" Володимира Січинського. Щоправда, ця книга містить лише описи періоду після IX ст. н.е.
Російською ж мовою відомі такі видання античних авторів: Гиппократ "Избранные книги" (М, 1936), Гиппократ "Сочинения" (М.; Л., 1941, 1944), Диодор Сицилийский "Историческая библиотека" (СПб, 1874-1875. Кн. 1-16), Страбон. География: В 17 кн. /Перевод Ф.Г.Мищенко. — М., 1879. Корнелий Тацит "Сочинения" (М.; Л., 1969. — Т. 1-2), Страбон "География" /Перевод Стратиновского (Л., 1964), Катон, Варрон, Колумелла, Плиний "О сельском хозяйстве" (М., 1957), Амиан Марцєллин "История" (К, 1906-1908. — Вип. 1-2), Йордан "О происхождении и деяниях готов" (М., 1960).
Українською мовою свідчення авторів згаданих книг та інших в деяких місцях "Історії України-Руси" цитує Михайло Грушевський, наприклад, Птолемея про племена карпів у Карпатах.
Однак згадаймо Геродота. Він народився у Галікарнасі (Мала Азія; між 490-480 рр. до н.е, помер між 430-424 рр. до н.е.) в сім'ї багатого рабовласника. Брав участь у боротьбі проти тиранії, але змушений був залишити батьківщину. Жив на Самосі, в Афінах, Фурії (південна Італія). Подорожував по містах Малої Азії, відвідав Єгипет, Вавилонію, Фінікію, Сирію, Західне Причорномор'я, Ольвію. Його праця "Історія" — перша широка історична оповідь про держави та народи. В центрі уваги — докладний опис греко-перських воєн від Іонійського повстання 500-493 рр. до н.е. і до здобуття афінянами Сеста, тобто до 478 р. до н.е. Особливість методу Геродота — критичне ставлення до різних оповідей і переказів. Можливо, через це вже у давнину його називали "батьком історії.
В елліністичний період александрійські вчені поділили "Історію" Геродота на дев'ять книг, давши кожній книзі ім'я однієї з грецьких муз: першій — ім'я музи історії Кліо, другій — ім'я музи ліричної поезії Евтерпа, третій — ім'я музи комедії Таліа, четвертій — музи трагедії Мельпомена, п'ятій — музи танців Терпсіхора, шостій — музи любовної поезії Ерато, сьомій — музи гімнів Полігімнія, восьмій — музи астрономії Уранія, дев'ятій — музи епосу Калліопа.
Джерелом до історії, історичної географії й етнографії Північного Причорномор'я є книга четверта — Мельпомена. І в цій книзі Геродот велику увагу приділяє опису воєнних дій між перськими військами царя Дарія і скіфами та їх союзниками — Гелоном, Будином і Савроматом. Скіфи відступали на схід вздовж Маєтідського озера за Танаїс, аж до пустелі, а Дарій ішов за ними. На лівому березі Танаїсу він спалив обезлюднене дерев'яне місто в країні будинів. Від пустелі на сході Дарій повертався на захід. Скіфи переслідували його, але без бою. Дарій послав вершника до скіфського царя Ідантірса з листом: "Дивний чоловіче! Чому ти все тікаєш, хоча міг би зробити вибір між двома можливостями? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, то зупинися і вступи у бій. Чому ти тільки бігаєш туди й сюди? Якщо ти визнаєш себе неспроможним, то перестань тікати, принеси дари своєму владареві — землю і воду — і тоді ми почнемо переговори".
Цар Ідантірс відповів, що скіфи не мають ані міст, ані оброблених полів, отже, їм нема за що воювати. Чому ж їм вступати в бій? На завершення сказав: "У нас є могили наших предків. Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди".
Після цього скіфи далі воювали, вживаючи пізнішу термінологію, партизанськими методами. Підстерігали воїнів Дарія, коли ті сідали їсти, влаштовували нічні наскоки, засідки тощо. Коли ж військо Дарія опинилося у великій скруті, скіфські царі послали йому дари: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Один з наближених Дарія Гобрій так розшифрував дари: "Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, ні мишами і не сховаєтеся в землю, ні жабами і не пострибаєте в болота, ви не повернетеся додому, все погублять оці стріли".
Далі описано ганебний відступ Дарія до Істра, переговори скіфів з іонійцями й іншими союзниками Дарія, котрі охороняли міст на Істрі, про те, як іонійці лавірували між скіфами і Дарієм, щоб і скіфам догодити, і Дарію залишитись вірними.
І все-таки, на нашу думку, найбільша цінність Геродотового опису Скіфії полягає не в розповіді про воєнні дії, а в зображенні і рафії, природи та населення краю, культури і звичаїв різних народів. І хоч у тексті історика багато явищ описано на основі приблизних розповідей, іноді — чуток і легенд або забобонів, він все гаки залишається унікальним зрізом знань епохи. .
Процитуємо вислів про природу краю: "їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Я назову ті з них, які найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, що має п'ять гирл, а потім Тірас, Гіпаній, Борисфен, Пантікап, Гіпокірій, Герр і Танаїс". Про Дніпро історик написав: "Борисфен... найбільша... після Істри..., вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі серед всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку". Навколо Борисфена "найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби, і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно з іншими — з каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями" (очевидно, білуги. — СМ.). "...Там, де Борисфен наближається до моря, з ним з'єднується Гіпаній, що вливається в те саме мілководдя".
Про народи, які були сусідами Скіфії, Геродот подає такі відомості: "Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший, котрий можна зустріти, — це калліпіди, які є напів-елліни і напівскіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліпіди мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють та споживають пшеницю, цибулю, часник, сочевицю і просо. Над алізонами живуть скіфи-оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі живуть неври, а на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народи живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфена". Про інших сусідів скіфів розповідається також у тому місці, де йдеться про війну з Дарієм. Скіфи скеровували посланців до царів таврів і агатірсів, неврів і андрофагів і маланхлайнів, будинів і савроматів. Хтось розповідав Геродоту, що всі неври — вовкулаки. "Мене вони цим оповіданням не переконали, але вони на цьому наполягають і ще підтверджують клятвою".
Дуже цікава розповідь Геродота про походження мови савроматів (сарматів). Йдеться про те, що савроматські амазонки взяли за чоловіків молодих скіфів, пішли з ними на схід Танаїда, навчилися від них скіфської мови, але недосконало. Через це "савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не вивчили її як слід".
У цій розповіді, безумовно, не можна приймати за чисту монету легенду про амазонок і про те, як вони навчалися скіфської мови. Однак цінним є твердження Геродота про близькість мови скіфів і сарматів, що засвідчує спорідненість цих народів і дає підставу вживати термін скіфо-сармати, які жили у Причорномор'ї з VI ст. до н.е. до IV ст. н.е. — 1 тис. років.
Найцікавіші, хоч і малоймовірні, дивовижні розповіді залишив Геродот про культуру і звичаї скіфів: про їх богів, головно грецького походження, — Гестію, Зевса, Гею, Аполлона, Афродіту, Уранію й інших зі зміненими скіфськими іменами, особливе пошанування бога Арея, на честь якого будують священні споруди "в центрі області кожного народу", про мечі, що є символом Арея і встромлюються в культові купи хмизу (над ними приносили в жертву коней, овець, одного із сотні взятих у полон ворогів). Дуже детально оповідається, як приносили в жертву людей, про звичаї на війні. Скіф пив кров із першого ворога, котрого вбивав, а голови вбитих ворогів приносив своєму цареві. Зі шкір вбитих людей робили вжиткові речі, а з черепів — чаші. Поширений сюжет — зображення способу похорону царів, справляння поминок через рік після їх смерті.
З інтересом читаються оповіді про скіфські лазні, гігієну скіфських жінок, які маззю з кипарисової та кедрової деревини і ладану змащували тіло й обличчя. "І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою".
Геродот наголошував на ворожому ставленні скіфів до чужих свят, обрядів і звичаїв. Коли хтось намагався переймати або наслідувати ці звичаї, його вбивали, навіть якщо такі послідовники були царями. Наприклад, цар Савлій убив брата Анахарсія, так з царя був скинутий, далі вбитий цар Скіл та ін.
Незважаючи на численні очевидні вигадки, "Історія" Геродота, безумовно, становить надзвичайно багате джерело вивчення епохи. І професійний історик порівняно легко може відбирати у ній зерна істини з вигадок, легенд і забобонів, зумовлених рівнем загальних знань V ст. до н.е.
Пізніші часи з історії Скіфії частково відображені у праці Гіппократа (460-377 р. до н.е.) "Про повітря, воду і місцевості". Гіппократ також був у Скіфії, щоправда, інші народи йому маловідомі. За Гіппократом, скіфи не мали будинків, а жили у повстяних будках, поставлених на чотириколісних або шестиколісних возах і облаштованих як хати, з двома-трьома відділами. Такий віз тягнуло дві або три пари волів, а в будках при переїздах сиділи жінки з дітьми. Чоловіки їхали верхи. За ними йшли отари овець, корови та коні. На одному місці скіфи перебували, поки їхній худобі вистачало паші, потім переходили на інше місце.
Цінні відомості з історії Боспорського царства містить "Історична Бібліотека" Діадора Сицилійського (І ст. до н.е.). Твір складається з 40 книг (збереглися 1-5, 11-20).
Чимало цікавого матеріалу про Північне Причорномор'я навів Страбон (64 р. до н.е. — 23(24) р. н.е.) — давньогрецький географ та історик, автор "Географії" в 17 книгах, де описано всю відому тоді ойкумену. Перші дві книги методологічні, історіографічні. Про Чорномор'я він писав у четвертій главі книги 7. Найбільше відомостей подано про Босфор і Херсонес. Серед народів, які проживали на схід від Дніпра, називалися роксоляни, а також язиги, царські урги, за Доном — сармаги, аорси та сіраки (пізніше Страбон усіх об'єднував назвою алани), за Каспійським морем — "східні скіфи".
Про слов'ян згадував римський автор Пліній Старший (І ст. н.е.). Він називав їх венедами, повідомляючи, що вони розселені на схід від Вісли і на північ від Дунаю. Про слов'ян у II ст. н.е. писав у своїй "Географії" давньогрецький автор Клавдій Птолемей. Він називав народи і племена, які населяли Сарматію (Північне Причорномор'я). Птолемей був видатним астрономом і географом, "обґрунтував" геоцентричну систему Всесвіту, що проіснувала як панівна аж до Коперніка. Впровадив систему координат та інші положення.
Питання про орди гуннів відображено в "Історії" Аміана Марцелліна (330-400 рр.) у кн. 16.
Вагоме місце в історіографії історії Східної Європи III—VI ст. посідає праця Йордана "Про походження і діяння готів". Йордан був секретарем при дворі готських королів у Італії. Ставився до них з повагою і возвеличував, зокрема, короля Ґерманаріха. Західний кордон слов'ян обмежував Дунай, а їх розселення на території — від м. Новієтунського й озера Мурсіанського до Дніпра та по Віслі.
Мабуть, Йордана слід вважати останнім із античних авторів, які шкали чи згадували про землі сучасної України та народи, котрі їх населяли.
71 Археографічні видання давніх джерел у ХІХ-ХХ ст.
У ХІХ-ХХ ст. публікувалися різні за видами, часом походження і змістом історичні джерела.
Підготовка археографічних видань з давньої історії була започаткована у Петербурзі 1834 р. У цьому ж році створено Археографічну комісію на чолі з князем П. Шіринським-Шіхма-товим. Незабаром після цього, вже 1836 р., у Петербурзі були видані "Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археографической комиссией" у чотирьох томах. У 1838 р. вийшов том "Акты юридические и собрания форм старинного делопроизводства". Впродовж 1857-1884 рр. вийшло три томи документів "Акты, относящиеся до юридического быта Древней Руси", 1841—1842 рр. — п'ять томів видання "Акты исторические", 1846—1872 рр. — ще 12 томів "Дополнений к актам историческим". У 1846—1853 рр. було видане п'ятитомне видання "Акты, относящиеся к истории Западной России", 1863—1892 рр. — 15-томне видання "Акты, относящиеся к истории южной и западной России" (верхня межа — 1700 р.).
ГДе до початку роботи Археографічної комісії багато важливих історичних документів, що мали відношення до історії України, було опубліковано в "Полном собрании законов Российской империи" (ЗО томів), перші три томи якого належать до XVII ст. (після "Соборного уложення" 1649 р.), інші 20 — до XVIII ст. початку XIX ст. У виданні в повному обсязі вміщені російські укази та закони, що регулювали життя в Україні: від визначення компетенції Малоросійської колегії й до скасування гетьманства, ліквідації Запорозької Січі та козацького війська.
У 1837 р. затверджені правила видання "Полного Собрания русских летописей" (ПСРЛ). При складанні правил публікації літописів були дискусійні питання:
—- чи вживати букви, які вийшли з ужитку, наприклад, букву S — зело, сполучення оу, що вже читалось і писалось просто як у; Ц,— ксі; -ф— псі та ін.;
Відповідно питання були розв'язані. Після 1837 р. за 18 років видали вісім томів ПСРЛ. У наступному, в міру відкриття й опрацювання літописних списків, видавалися нові томи. За радянського часу багатотомне видання ПСРЛ було повторене.
Вагому роботу, спрямовану на публікацію джерел з історії України, провела створена 1843 р. з ініціативи київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова "Киевская комиссия для разбора древних актов". Комісія діяла аж до 1921 р. Паралельно в Україні виникла низка наукових товариств, що займалися пошуком і публікацією давніх писемних пам'яток. Так, 1839 р. в Одесі було засноване "Товариство історії і старожитностей", яке проіснувало до 1922 р. У Києві 1873 р. виникло Історичне Товариство Нестора-Літописця, що розгорнуло публікацію джерел та аналітичних статей з джерелознавства та історії в серійному виданні "Чтения Исторического общества Нестора-Летописца" (ЧИОНЛ). Саме в цьому виданні опубліковано чимало матеріалів Генерального слідства про маєтності 1729-1730 рр., документів із фонду Литовської метрики, листування декабристів та ін. Дослідницькі статті видання ЧИОНЛ виходили далеко за межі вітчизняної проблематики, висвітлювали питання світової історичної науки, соціально-економічної історії середньовічних Візантії, Німеччини, Іспанії, історії Франції в переддень революції 1789 р. тощо. Всього Історичне товариство Нестора-Літописця видало з 1879 до 1914 р. 24 книги в 49 томах серії ЧИОНЛ. Перший том вийшов 1879 р., з 1888 аж до 1914 р. кожного року виходила чергова книга.
Вагомим підсумком діяльності "Комиссии для разбора древних актов" стало 35-томне (37 книг) видання "Архива Юго-Западной России". Перший том вийшов 1859 р., останній — 1914 р. Головним фондосховищем, з якого черпались документи, був Центральний архів давніх актів при Київському університеті та приватні збірки.
Розміщення матеріалу за томами мало тематичний характер. У першій частині серії, що складалася з 12-ти томів, у восьми томах публікувалися документи з історії церкви, королівські привілеї та дарчі грамоти, папські булли, патріарші грамоти, акти соборів, братств, церков, монастирів, матеріали про становище віруючих та їх переслідування; у п'яти томах друкувалися документи про підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, релігійна полеміка.
Друга частина, що мала три томи, присвячувалась актам та іншим матеріалам сеймів і сеймиків, листуванні короля з сеймами. Шість томів третьої частини серії містили джерела з історії національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відносин гетьмана з польським королем і російським царем. Четверта частина мала всього один том про шляхту і феодальну еліту. П'ята частина з двох томів подавала джерела з історії міст і міського населення, становища євреїв. Шоста (так само з двох томів) об'єднувала документи про становище селян. Сьома частина мала три томи. Вони містили описи замків, люстрації воєводств, староств і королівщин, інвентарі, скарги. Шість томів восьмої частини становили документи органів місцевого самоуправління.
Великі блоки джерел з історії України зібрані й опубліковані під егідою Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. З ініціативи М. Грушевського 1895 р. започатковане серійне видання документів під назвою "Жерела до історії України-Руси". В ньому опубліковані описи королівщин у руських землях станом на
XVI ст., люстрації Галицької і Перемиської земель (т. 1), описи і
люстрації Перемиської та Сяноцької земель (т. 2), актові документи
з 1649-1651 рр. (т. 2), актові, літописні, описові й інші джерела
з історії Холмської, Белзької та Львівської земель середини
XVII ст. (т. З, 5, 6), основна частина яких була підготовлена
С.Томашівським; матеріали до історії Галичини (т. 4). За
безпосередньою участю М. Грушевського були зібрані та
підготовлені до друку т. 7 і т. 8, що містять описи і люстрації
королівщин, матеріали до історії української козаччини. Акти
до Хмельниччини 1648-1657 рр., вміщені в томі 5, зібрані і
впорядковані М. Кордубою. Ватиканські матеріали до історії
України зібрав і впорядкував С. Томашівський. До 1924 р. було
видано 11 томів "Жерел до історії України-Руси".
За безпосередньою участю М. Грушевського була організована низка серійних видань джерел з історії культури, мови, літератури, зокрема, "Пам'ятки українсько-руської мови і літератури" в семи томах, "Українсько-Руський архів", що до 1914 р. становив 14 томів, та "Український архів" з чотирьох томів. Чимало документів публікувалося в "Українському археографічному збірнику" (вийшло три томи), що видавався під егідою Археографічної комісії ВУАН за редакцією М.Грушевського 1926 р. (т. 1), 1927 р. (т. 2) і 1930 р. (т. 3). Останнє видання мало більше характер дослідницького. В наш час Інститут археографії і джерелознавства НАН України на чолі з професором П. Соханем поновив це видання, щоправда, під назвою "Українського археографічного щорічника. Нова серія". Випуск 1-й нової серії, або том 4-й "Українського археографічного збірника", вийшов 1992 р. у видавництві "Наукова думка". У 2001 р. — з'єднаний випуск 5-6 томів; у 2002 — випуск 7; у 2004 р. — з'єднаний випуск 8-9 томів.
Багато джерел з історії України опубліковано на сторінках науково-історичних журналів "Русский Архив" (1863—1917 рр.), "Русская Старина" (1870-1918 рр.), "Исторический Вестник" (1880-1918 рр.), "Древняя и Новая Россия" (1875—1881 рр.) та ін. Наприклад, "Русский Архив" публікував матеріали "Товариства з'єднаних слов'ян", що діяло в Україні, слідчі документи зі справи членів Кирило-Мефодіївського товариства, спогади українських діячів культури, епістолярні матеріали Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Максимовича, О. Бодянського тощо. Різноманітні джерела з історії українського селянства друкувалися в журналі "Русские Ведомости"(1863-1907 рр.).
Археографічні видання радянського часу, в тому числі джерел з доби Середньовіччя, практично втратили такі ознаки, як серійність і комплексність. Радянські видання, зокрема післявоєнного періоду, дуже часто приурочувалися "видатним подіям", "класам і класовій боротьбі", тим чи іншим формам революційного руху. При цьому, однак, не варто применшувати їх великого наукового значення. До найфундаментальніших радянських публікацій документів з історії XIV—XVIII ст. слід віднести видання, присвячені 300-річчю Переяславської ради 1654 р. Це насамперед фундаментальний тритомник "Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали", що вийшов у 1953-1955 рр., а також "Документи Богдана Хмельницького", підготовлені І.Бутичем та І. Крип'якевичем і видані 1961 р. Останнє видання у зведеному вигляді містило всі відомі до 1961 р. документи: універсали, ноти, листи, угоди, підписані Б. Хмельницьким. У 1965 р. вийшов збірник "Документи об освободительной войне украинского народа 1648— 1654 гг." У першому з названих видань подано чимало документів про сваволю в Україні польських панів, пригнічення українського народу, придушення селянсько-козацьких повстань. Документи дуже чітко відображають, як і в який спосіб українська земля, села і навіть міста ставали власністю польського панства. Документи переконливо засвідчують, що польська земельна власність формувалася в Україні з позицій сили і права загарбника, правову основу тієї власності в жодному випадку не можна було вважати справедливою.
В "Документах Богдана Хмельницького" вміщені документи не лише про державотворчу діяльність гетьмана, а й про ординські плюндрування, безустанні бойові дії, жертви стихійних лих та ін.
Оригінальним і багатим на історичну інформацію є видання "Козацьких реєстрів", що вийшло 1996 р.
За радянського часу мали місце перевидання окремих українських пам'яток пізнього українського літописання, наприклад, "Літопису Самовидця" (1971 р.). Не втратили значення збірники документів "Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст." (1970 p.), "Селянський рух на Україні. Середина XVIII—перша чверть XIX ст." (1978 p.), "Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)" (1974 p.), "Зародження робітничого класу на Україні. Середина XVIII ст. — до 1861 р. (1982 р.)" та ін. На жаль, найпильнішою була увага до видання збірників джерел головно з історії Комуністичної партії та революційного руху, що перебував під її впливом.
Отже, джерельна інформація вітчизняного походження з доби Козацької держави у вигляді первинних оригінальних документів, які зберігаються в архівах, і численних археографічних видань, надзвичайно багата. Однак зауважимо, що чимало документів втрачено, багато не виявлено і водночас дуже багато ще не вивчено
55 Джерелознавчі особливості творів іноземців, які писали про Україну
В корпусі джерел з історії України XV-XVIII ст. твори іноземців, зокрема мемуари, описи, донесення і записки, листи й інші підвиди, мають важливе, але все-таки допоміжне значення. Допоміжне з кількох причин. По-перше, з огляду на їх хронологічну та тематичну фрагментарність. Такими є короткі фрагменти посла Франції, Англії та Бургундії Жільбера де-Ленуа, який був в Україні 1412 р. і 1421 р., венеціанського купця Иосафата Барбаро, котрий мешкав у м.Тані (Азові) з 1436 р. до 1451 р. і написав працю "Подорож до Тану", опубліковану вже 1543 р. У ній Барбаро залишив деякі господарські, демографічні й етнографічні відомості про Північне Причорномор'я. У 1474 р. через Україну проїжджав венеціанський посол до Персії Кантарині й відобразив це у "Подорожі до Персії", виданій 1487 р.
Шістнадцяте століття багатше на увагу іноземців до України. З нього залишили повідомлення чи враження про Україну понад десять авторів. Однак лише матеріали кількох з них, у тому числі Еріха Лясоти, Михайла Литвина, Жака Маржере, виходять за межі принагідної згадки чи враження, спеціально торкаючись окремих явищ життя і побуту населення. Лише про Україну XVII ст. іноземці написали спеціальні праці. Це насамперед твори Гійома де Боплана, П'єра Шевальє, Павла Алепського, Альберто Віміни, Евлії Челебі та ін.
По-друге, не всі твори іноземців вирізнялися науковою достовірністю. У багатьох випадках очевидні безпідставні вимисли. Наприклад, Михайлон Литвин пише, що кинутий у р. Прип'ять спис настромлюється на риби "і стоїть повисно, ніби встромлений у землю, — так густо збивається там риба". Блез-де-Віженер характеризує родючість подільського ґрунту: "коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його тяжко". Евлія Челебі стверджує: Дорошенко і Сірко 1660 р. були союзниками, хоч вони такими стали, як відомо, у 1669-1670 рр. Він також згадував про допомогу, яка надійшла до хана "від сорока козацьких народів". У цих випадках перебільшення або неточності очевидні. Водночас окремі повідомлення іноземців, ввійшовши як дійсні в українську історіографію, все-таки викликають сумніви. Наприклад, Боплан написав, що в Україні не хлопець вибирав собі дівчину для подружнього життя, а дівчина хлопця. І цю згадку деякі українські історики й етнографи прийняли за чисту правду. Однак вона не узгоджується з етнографічним матеріалом, зібраним у пізніші часи. Той самий Боплан вважав, що козацький отаман мав право стинати голови козакам і садити на палю тих, хто провинився, чого насправді не було, та ін.
По-третє, більшість іноземних писемних пам'яток має мемуарний характер, а мемуари належать до того виду джерел, на яких найбільше позначений вплив суб'єктивного фактора.
Проте свідчення іноземців мають і свої переваги. Іноземці, за логікою людського пізнання, найперше фіксували ті сторони життя і побуту українського народу, яких вони не знали у практиці своїх народів. Це допомагає виявляти в українській народній культурі саме її національні ознаки, що не були відомі іншим народам, отже, і не могли бути запозиченими. Свідчення іноземців про Україну минулих часів — ще один доказ того, що український народ — давній історичний народ, а не видумка австрійського губернатора Ф. Стадіона чи українських істориків М. Костомарова і М. Грушевського, як це неодноразово намагались довести польські або російські великодержавники.
54
Статистико-топографічні,
військово-топографічні
й інші описові твори
про Україну XIX—початку XX ст.
Традиція описових творів про окремі намісництва, губернії, регіони, а також повіти існувала впродовж всього XIX ст. і зберігалася у XX ст. їх авторами були державні службовці, офіцери, наукові працівники. Залежно від того, яку мету мав той чи інший автор, твір відображав відмінні характеристики губерній. В одних випадках найбільша увага зосереджувалась на природних умовах, географії. Військові автори описували топографію місцевостей, шляхи сполучення, мости, переправи, оборонні рубежі, можливості забезпечення війська у матеріальних засобах, зокрема у продовольстві, розташуванні та ін. Державні чиновники в описових творах звертали більше уваги на міста, стан господарства, торгівлю, шляхи сполучення, засоби зв'язку, культові споруди. Кожного разу подавалися статистичні дані. Після того, коли 1834 р. при Міністерстві внутрішніх справ Росії був створений Статистичний відділ (з 1852 р. — Статистичний комітет), а з 1857 р. — Центральний статистичний комітет, публікація різних статистичних матеріалів набула системного характеру. До середини XIX ст. були видані узагальнюючі по імперії статистичні збірники "Материалы для статистики Российской империи", "Сборник статистических сведений о России", "Статистические таблицы Российской империи" тощо.
З описів губерній початку XIX ст. особливо багатими на історичну, культурну, етнографічну інформацію є описи, вміщені у виданні 1997 р. "Описи Лівобережної України кінця XVIII— початку XIX ст." В ньому вміщені "Топографічний опис Малоросійської губернії 1798-1800 років". "Список наявних у Малоросійській губернії селищ..." із зазначення в них податкового й іншого населення. "Топографічний опис Чернігівської губернії 1805 року"; "Топографічний опис Полтавської губернії, складений старшим вчителем Полтавської губернської гімназії Федором Каруновським 1809 року" тощо. Опис Ф. Каруновського вирізняється з-поміж інших дуже багатою етнографічною інформацією. В ньому подано етнічні риси "малороссіян", які "весьма суеверны. Басни о ведьмах и домовых суть такие истины, о которых никто из них не сомневается. Все вообще малороссияне имеют хорошие способности. Они добронравны, простодушны, горды, почтительны, распутство и другие противные чести пороки мерзостью у них почитаются...".
Опис містить окремі параграфи "Одеяние малороссиян". "Яствы", "Хлебопашество", "Огородные растения", "Садоводство", "Скотоводство", "Домашние птицы", "Пчеловодство", "Звериная ловля", "Сельские промыслы", "Ярмонки", "Малороссийский язык". Автор, очевидно, росіянин, пише, що малоросіяни запозичили від поляків багато слів і виразів, які спотворили "совершенно наречие их"... через це "малороссийский язык весьма груб, но обилен и выразителен". "Опис" також широко описує природу губернії, пам'ятки історії і культури, фабрики і заводи, інші явища життя і побуту в губернії.
Дещо детальніше зупинимось на праці "волинського губернського землеміра" Василя Кудравцова "Краткое описание Волынской губернии. Сочинение 1810 года". Праця складається з двох частин: із загальної описової частини, в якій розповідається про історію землі та губернії, її природу, ріки, озера, ліси, тваринний світ, господарство, торгівлю, ярмарки. Вміщено матеріал про губернський центр Житомир, герб Волинської землі. Другу частину праці становлять схематичні плани всіх 12 повітових міст Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Овруча, Рівного, Острога, Заславля, Старо-константинова, Кременця, Дубного, Луцька, Ковеля. На планах цифрами від одного до двох-трьох десятків позначені головні міські об'єкти. Наприклад, на плані Острога нанесені Земляний вал, Ворота, монастир кафедральний, кляштор капуцинський, руїни церкви, церква Успення, церкви Воскресіння Христового, Миколи Чудотворця, Великомучениці Варвари, єврейська школа, кам'яні та дерев'яні "обывательные дома", християнське кладовище тощо. З-поміж об'єктів, нанесених на план Луцька, значаться три вежі, академія наук, аптека, лавки, дзвіниця, пивоварня, кузня, єврейське кладовище, мости і перевіз, а також "обывательные дома". Крім планів усіх повітових міст, вміщені карти повітів. Щоправда, на них нанесені не всі поселення, а лише більші. На карті Острозького повіту — всього 12 населених пунктів: Гуща, Анопіль, Корниця, Кунів, Яловці та інші, на карті Рівненського — Костопіль, Березне, Межирічі, Олександрія, Сарни, Дережня, Клевань тощо. Ця частина "Короткого опису..." є джерелом до історії міст і містобудування зокрема.
Цікаві різноманітні відомості у першій текстовій частині опису. Спочатку розповідається про повіти, що входили до губернії на час її утворення, як вони змінилися після ліквідації Брацлавського намісництва (до Волинської губернії ще ввійшли Лубенський, Кременецький, Старокостянтинівський, але відійшов Радомишльський і ліквідовані Чуднівський, Лабунський, Дубровицький. Залишилось 12). Зазначено, що майже всі повітові центри стоять на ріках: Острог і Заслав — на Горині, Луцьк — на Стиру та Гусці, Рівне — на Усті, Дубно — на Ікві, Володимир — на Лузі, Ковель — на Турії, Овруч — на Норині, Житомир — на Тетереві та Камінці, Кременець — біля струмка без назви (неподалік від р. Іква).
Йдеться про Новоград-Волинський, раніше містечко Звягель, який отримав теперішню назву 1796 р., коли казна викупила містечко у графині Маріанни Потоцької (Зубової) за суму 333579 рублів російською срібною монетою. При містечку налічувалося 6300 десятин угідь ("выгонной земли"). Зазначаються межі губернії, розташування губернського центру Житомира (50° широти, 46° довготи) на лівому березі Тетерева при гирлі р. Кам'янки (можливо, так називалася тоді р. Гуйва. — СМ.). Тетерев має ширину 10-20 сажнів, глибину — три аршини, а Кам'янка — ширину 6 сажнів, глибину — аршин. Розповідається, куди пролягло русло Тетерева і що його "струм" впадає в Дніпро вже в Радомишльському повіті Київської губернії.
Губернські присутственні місця були відкриті в Житомирі разом із створенням губернії, але без затвердження існували аж до 1804 р., коли місто було "высочайше" затверджене як губернія. Перелічені кам'яні будинки міста: "Греко-российская" соборна церква, народне училище, латинський кафедральний костьол із монастирем сестер милосердя, колишній єзуїтський монастир на три поверхи, де розташовувалися земський суд, повітове казначейство, губернські склади ("кладовые"), бернардинський монастир, міський магістрат, дев'ять купецьких лавок, дві єврейські школи, аптека, сім "домов обывательных". Серед дерев'яних будов — дві "греко-российские" церкви, дворянський будинок, аптека, казенна суконна фабрика, театр, богадільня, міська поліція, казенні конюшні, соляний магазин, казенний лазарет, поштовий кінний двір, 94 купецькі лавки, "казенний дом", в якому розміщалася губернська поштова контора, єврейська школа, "обывательные дома". Торги проводились кожної неділі та п'ятниці, сюди привозили з околичних поселень різні харчові припаси, дерево тощо.
"Волинська губернія, — повідомляється в описі, — є кращою з утворених у цьому краї шести губерній". Перечисляються її природні багатства, галузі виробництва міді, заліза, чавуну, поташу, скла, фарфору, фаянсу, цегли, вапна, сукна, полотна, шкіри, винокурних продуктів і пива, сала, смоли, дьогтю, показані напрями внутрішньої та зовнішньої торгівлі, охарактеризовані ліси з породами дерев і грибів, родючість південної частини; а на заході, "хоч ґрунти лісисті і кам'янисті", "жнива в достатку нагороджують працю землероба". Називаються ріки губернії, з яких чотири судноплавні. Це Буг та ще три судноплавні ріки у весняний час для сплаву лісу — Стир, Горинь і Случ. Від продажу лісу поміщики мають найбільший дохід, але продають також велику кількість зерна, яке щорічно відправляють Бугом до Гданська: пшениці 500 000 "четвертей на російську міру" і половину того — жита. На місці в період урожаю "чверть" пшениці коштує від "6 до 9 рублів", а в Гданську — вдвічі більше або ще й дорожче. Жито вдвічі дешевше. Крім зерна до Гданська вивозили продукти лісу: смолу, дьоготь, поташ, клепки тощо. Для цієї торгівлі над Бугом побудовані пристані в поселеннях Кладнів, Бендюг, Опалин, Рожеямпіль, Коритниця та Берізці. У містечках Олександрія, Деражня і Степань Рівненського повіту, в Бережниці, Дубровиці та Висоцьку Луцького повіту є пристані на р. Горинь. У с. Тригубці графа Ворцеля будуються судна для перевезення зерна річками Горинь і Прип'ять до Пінська, а звідти — до Риги. Розповсюджена внутрішня селянська торгівля зерном на місцевих торгах і ярмарках. Як золоте джерело для поміщиків охарактеризоване винокуріння губернії. На 2664 винокурних заводах виробляється "чрезвычайное множество" вина. Тільки євреї продають мільйони відер, а за право продавати вино у містах, містечках і поселеннях платять "знатную сумму денег" поміщикам. Велика кількість вина надходить на продаж і в австрійські та прусські володіння. Значні доходи поміщики отримують від продажу поташу. Бджільництво, хоч і в дуже доброму стані, дає продукцію головно на внутрішній ринок.
Зроблена оцінка поміщицького тваринництва, зокрема спеціальних кінних заводів англійської породи, розведення голландської рогатої худоби, англійських та іспанських овець, стану поміщицьких садів і оранжерей.
Зазначено, що із гір біля Крем'янця добувається камінь "для різних фігур", млинів і у великих кількостях для будівництва. У с. Сапанів працює спеціальний завод виробів з каменю та кременю, а у містечку Ямпіль — для виробництва вапна.
Із захопленням описані поліські озера і найбільше з них — Свитязьке, що має "окружность" понад ЗО верст. Названі види риб у тих озерах, а також ріках губернії: щука, лин, окунь, сом, лящ, марена, йорші, плотва. У штучних поміщицьких ставах розводять коропів і сазанів на продаж, і це також дає дохід поміщикам. Названі фарфорові та фаянсові фабрики у м. Корець, на яких виробляється чимало всілякого посуду і продається "за весьма умеренную цену".
Подані відомості про поміщицькі залізоробні фабрики, яких у губернії налічуються 168.
Дуже детально описано бердичівські ярмарки. Вони проводяться 4 рази на рік. Сюди з'їжджаються надзвичайно багато купців "різних націй і з різними іноземними товарами". Найголовнішим є Онуфріївський ярмарок, що триває впродовж чотирьох тижнів. Лише коней, наприклад, приганяють на ці ярмарки від 20 до ЗО тис. "Містечко Бердичів вважається найпершим комерційним містом у всьому приєднаному від Польщі до Російської імперії краю", — зазначено в описі. Швейцарські, німецькі й інші купці мають у Бердичеві власні будинки та склади.
Описано роботу митниць в Радивилові, Дубно, митних застав у Волочиську, Устилугу, Котербургу, Торчині, Несухоїжах.
Ще раз перечислені представники волинської дикої фауни: вовки, зайці, лисиці, борсуки, куниці, дикі кози, кабани, лосі, рідко ведмеді, з птиць — дрофи, журавлі, гуси, качки, голуби, тетереви, різних підвидів куропатки, рябчики.
Закінчується текстова частина описом герба Волинської губернії чотириконечного червоного хреста на золотому полі, "який був вживаний ще в древності у часи володарювання великих "російських" князів, а для означення приєднання цього краю до Російської імперії вживається державний герб, на грудях якого прикріплено зображений у щиті хрест".
Починаючи з 30-х років XIX ст. Генеральний штаб російської армії кожні три роки робив своєрідні військово-статистичні огляди губерній, окремі з яких вміщалися у періодичному виданні "Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба".
В середині й у другій половині XIX ст. описова література про губернії та край набула переважно характеру зведених статистичних матеріалів, що відповідно коментувалися. Твори цього жанру найчастіше писали окремі автори.
Деякі з них були опубліковані, наприклад: 1862 р. — статистичні матеріали з відповідним коментуванням з Катеринославської губернії, опрацьовані В. Павловичем; 1863 р. — з Херсонської губернії, опрацьовані А. Шмідтом; в тому ж році — з Чернігівської губернії, зібрані М.Домонтовичем, та ін.
Зазначалося, однак, що опубліковані у виданні статистичні матеріали не завжди точні.
У 40-50-х роках XIX ст. мало серійний характер видання "Военно-статистическое обозрение Российской империи", в якому "обозрения" окремих губерній друкувалися певним випуском. Так, Київській губернії присвячувався т. 10, ч. 1 (СПб, 1848); Подільській — т. 10, ч. 2 (СПб., 1849); Волинській — т. 10, ч. З (СПб., 1850); Херсонській — т. 11, ч. 1 (СПб., 1849); Катеринославській — т. 11, ч. 4 (СПб., 1850); Харківській — т. 12, ч. 1 (СПб., 1850); Чернігівській — т. 12, ч. 2 (СПб., 1851).
Згаданий вже Центральний статистичний комітет організував написання і сприяв виданню різних статистичних збірників і матеріалів не тільки по імперії загалом, а й по окремих губерніях. Серед статистико-описових праць про українські губернії виділимо "Историко-статистическое описание Харьковской губернии 1836 года" Вадима Пассека, праці А. Скальковського "Опыт статистического описания Новороссийского края", ч. 1-2 (СПб., 1850); С. Кованка "Статистическое описание Харьковской губернии" (1857) та однойменну С. Турбіна (X, 1859); МАрандаренка "Записки о Полтавской губернии" ч. 1-3 (Полтава, 1848-1852); М. Аран-даренко, окрім історичного огляду краю, вмістив багато інформації про розвиток і стан промисловості, ремесел і торгівлі в губернії, багато фольклорних, етнографічних відомостей. Особливо вирізняються "Статистическое описание Киевской губернии" ч. 1-3 Дмитра Журавського, видане у Петербурзі 1852 р. У першому томі автор подав географічні відомості про природу, міста, села і населення губернії, його поділ за станами і заняттями. В другому описано земельні відносини, напрями сільськогосподарського виробництва, становище державних і кріпосних селян, життя поміщиків; у третьому розглянуті різні галузі промисловості й торгівлі. Праця Д.Журавського вирізняється критичним підходом до різних статистичних відомостей, використанням при її написанні великої кількості джерел: карт, описів, ревізій, інвентарів, звітів, наукових праць тощо; у багатьох випадках критичному аналізу піддані самі джерельні матеріали.
З останньої чверті XIX ст. у губерніях стали видаватися описові праці на зразок "Памятных книжек губернии". Це були серійні, але не періодичні видання. їх підготовляли і видавали губернські статистичні комітети. Праці містили відомості з різних ділянок життя і стану губернії. Поряд із суто статистичними показниками в них неодноразово вміщалися цікаві коментарі про стан господарства, склад населення, систему освіти, культові споруди та ін.
Для конкретнішої ілюстрації того, який зміст мали Памятные книжки...", розглянемо "Памятную книжку Волынской губернии на 1906 год. — Житомир: Волынской губ. стат. комитет, 1905". Книга мала розділи: Ярмарки (за повітами); Перехід селян на хутори; Чисельність і склад населення в губернії і повітах; Заборгованість земельних власників банкам; Число фабрик і заводів та ін.
Повідомлялося, що в Дубнівському повіті ярмарки відбувалися в Дубно, Варковичах, Мізочі, Олиці, Млинові, Муравиці, Деми-дівці, Острожці, Берестечку, Лобачівці, Боромлі, Козині та Вербі; в Кременецькому — Кременці, Почаєві, Олексинці, Березнях, Вишнівці, Ямполі, Вишгороді, Янівцях, Білозірці, Шумську, Радзивіллові; в Острозькому — Острозі, Здолбунові, Анополі, Киликіїві, Гощі, Куневі, Леховцях тощо.
Відомості про населення подавалися станом на 1904 р. за такими показниками, як мова, повіт проживання, приріст та ін. У губернії мешкало 3 млн 377 217 осіб, у тому числі в містах — 299 286 (до міст відносили лише губернські та повітові центри — СМ.). Давалась розбивка населення за повітами, в тому числі за повітовими центрами. Так, у Дубнівському повіті проживало 212 581 особа, у тому числі в Дубно — 16 708; в Рівненському — 290 694 особи, у тому числі в Рівному — 34 952; в Луцькому — 249 521 особа, у тому числі в Луцьку — 20 596.
Називались суми заборгованості землевласників губернії з уточненням за повітами Земельним банкам: Дворянському, Київському, Полтавському. Наприклад, заборгованість землевласників Луцького повіту названим банкам становила відповідно 2 706 527 крб, 1 076 652 крб і 56 957 крб.
Дуже детальними за кількістю зайнятих робітників та обсягом продукції (у грошових сумах) є зведення про промислові підприємства. Назвемо найбільші з них: у Рівненському повіті такими були цукровий завод, де працювало 248 робітників; вісім лісопильних заводів із загальною кількістю робітників 272; сірникова фабрика на 65 робітників, паркетна фабрика на 326 робітників. На дубнівських заводах працювало: на цукровому -— 530 осіб; у механічній майстерні — 170; на шкіряному заводі — 24; на двох паперово-обгорткових фабриках — 46; на двох лісопильних заводах — 81; на вапняному заводі — 25. Аналогічно описано дані про підприємства Луцька, Острога й інших повітових центрів.
Цікаво зазначити, що в розділі про перехід селян на хутори останні називалися волоками, а поселення на хутори — "виходом на волоки". На основі "Памятных книжек" можна простежити соціальний і промисловий розвиток міст губерній. У цьому відношенні "Книжки" є важливим джерелом при написанні праць з історичного краєзнавства. Крім загальних "Памятных книжек", нерідко видавалися "Памятные книжки" з різних сфер суспільного життя губерній, зокрема з питань освіти.
Звичайно, описова література про підросійську Україну й українські губернії XIX— початку XX ст. може слугувати цінним історичним джерелом з історії України, її регіонів і міст лише за умови комплексного її використання з такими джерелами, як законодавчі акти, діловодна документація, що зберігаються в архівах, періодика, мемуари та ін.
24 Для об'єктивного вивчення історії дослідникам України, Росії, інших країн Східної Європи не можна обійтися без документів комуністичних організацій, що виросли з російської соціал-демократії. З 1898 р. соціал-демократи створили так звану інтернаціональну соціал-демократичну партію, яка з 1903-1905 рр. стала домінуючою серед робітників не лише Росії, а й України, Кавказу, Бессарабії. Цій партії належала чи не головна роль у дестабілізації Росії в роки Першої світової війни, розвалі її фронту, в поразках 1917 р. Від лютого до вересня 1917 р. під впливом більшовицької агітації з фронту дезертирувало 2 млн солдатів. Росія покотилася в прірву.
Нарешті більшовики організували жовтневий переворот 1917 р., що започаткував встановлення диктаторського режиму на 1/6 земної кулі. Вони очолювали цей режим упродовж 70 років, у тому числі й в Україні. Безсумнівно, зрозуміти радянську владу, її історію без документів правлячої партії неможливо.
Характерною особливістю документів Комуністичної партії є те, що вони збереглися системно за хронологією і комплексно у своїх видах. З самого початку більшовики (з 1903 р., від II з'їзду РСДРГІ) надавали надзвичайно важливого значення своїм документам, мабуть, ПІД впливом Леніна. Через це на кожному і "и. конференції, пленумі прискіпливо редагувалися всі про-1 рами, статути, резолюції та рішення. На всіх статутних заходах ставилися офіційні звіти, а також звіти з місць, звіти окремих панок партійних структур, наприклад, центрального органу (газети), ревкомісій, мандатних комісій тощо. Всі партійні заходи протоколювалися або стенографувалися. Пізніше видавалися стенограми з'їздів або протоколи. Вже за радянського часу були видані стенограми всіх з'їздів партії за винятком окремих, які гірше протоколювалися (наприклад, IV Об'єднавчого). Зазначимо, що після встановлення в 30-х роках сталінської ідеологічно-репресивної диктатури стенограми з'їздів залишалися єдиною офіційною незабороненою літературою, яка хоча б частково давала змогу дослідникові зсередини глянути на більшовицьку партію, її історію, як вона "робилася" більшовиками, якою шаленою була внутріпартійна гризня у верхах ВКП(б) чи КПРС. Однак первинний матеріал стенограм, по суті, не використовувався істориками або ж тенденційно спотворювався під сталінське бачення історії Росії XX ст.
Отже, "стенограми з'їздів" як публікації належать до провідного джерела з історії партії більшовиків. Саме з нього дослідник може краще зрозуміти, що собою становила партія більшовиків, яку роль у ній виконували вожді та рядові партійці, якими були механізм і філософія диктатури. В стенограмах міститься багато конкретно-історичного матеріалу. І хоч він дуже суб'єктивований, однак нехтувати ним не можна.
Інше серійне видання документів КПРС — це "КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК". Заголовок сам говорить про зміст видання. Звичайно, в нього ввійшли лише відібрані рішення, які мали показувати, на думку укладачів, "керівну і спрямовуючу роль партії", турботу про благо народів, розквіт дружби народів і зовсім нема таємних документів ЦК і Політбюро, спрямованих на придушення національної та демократичної опозиції, розбудову репресивних органів тощо.
Знову ж таки, якою б масою одіозних постулатів не було пересипане це видання, його варто вивчати, аналізувати, щоб збагнути режим. В Україні було випущено двотомник "Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК".
Крім цих серійних видань, чимало партійних документів опубліковано в серіях "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам", "КПСС о профсоюзах", "КПСС о молодежи", "КПСС и Советская армия" та ін. Після кожного партійного з'їзду видавалися однотомники основних матеріалів — доповіді, резолюції, склад обраних органів.
Крім опублікованих документів більшовицько-комуністичної партії, величезна кількість її матеріалів відкладалася в архівах. Раніше це були Архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Архів Інституту історії партії при ЦК КП України, архіви обласних комітетів партії. Після заборони діяльності Компартії в Україні ці архіви стали структурами державних архівів відповідного рівня: в Києві — Центральний державний архів громадських об'єднань України, в областях — частини Державних архівів областей. Дуже багато архівних партійних джерел були недоступними для дослідників, зокрема для безпартійних. Таємними для дослідників, у тому числі для комуністів, були стенограми і рішення Політбюро, які стосувалися кадрових питань, демографічної політики перемішування народів, формування так званого єдиного народногосподарського комплексу, коли підприємства України штучно прив'язувались до підприємств Уралу і Татарії, Баку й Естонії, щоб тим самим гальмувати тенденції до економічної самостійності окремих республік чи економічних зон. Під цим претекстом після Жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС були ліквідовані раднаргоспи, і господарство знову підпорядковувалось галузевим московським міністерствам, що керували, наприклад, нафтовою промисловістю Баку, Татарії, Борислава і Долини, Тюмені й Туркменії з одного центра.
Близькими за змістом до партійних документів є праці так званих видатних діячів Комуністичної партії та Радянської держави. Часто це поверхові, вкрай тенденційні праці. Йдеться не лише про праці Леніна чи Сталіна, а й таких "діячів", як Калінін, дружину якого Сталін заслав у Сибір, а він співав дифірамби Сталіну, чи Каганович, рідний брат якого був репресований сталінською машиною, Молотов, Ворошилов, Орджоні-кідзе, Куйбишев, Постишев, Хрущов, Брежнєв, Суслов, Щер-бицький, Черненко та ін.
Характерною ознакою змісту творів "видатних діячів" було прагнення ортодоксально в якійсь одній сфері діяльності подати ленінсько-комуністичну концепцію бачення процесів і явищ. Чим менше було свіжої думки у таких працях, тим надійнішими вони вважалися. Однак і в них приховано багато відповідей на причини тоталітаризму в СРСР, затхлої духовної атмосфери в житті суспільства, так званої монолітної єдності партії і народу.
Аналогічно тому, як джерела державного походження за їх змістом прийнято поділяти на законодавчі та діловодні, так і джерела партійного походження поділяються на нормативні та діловодні. До нормативних належать Програми партії, яких більшовики створили три, а по суті — чотири: Програма РСДРП 1903 р.; Програма РКП(б) 1919 р.; Програма КПРС 1961 р, схвалена XXII з'їздом КПРС. Програма 1961 р. передбачала побудувати за 20 років "основи комунізму" в СРСР. Звичайно, "мета" не була виконана, а програмний документ оскандалений. На XXVII з'їзді КПРС 1986 р. було прийнято нову редакцію нібито Програми КПРС, прийнятої 1961 р. По суті, це був цілком новий документ. До найважливіших нормативних документів КПРС належали статути, що були своєрідними адміністративно-ідеологічними нормами для всіх рядових членів КПРС і, насамперед, для кадрового складу керівних і управлінських структур. Йдеться про засіб тримання у покорі, беззастережне виконання волі центру всіма, кому хоч що-небудь довірялося робити в державних структурах чи в громадських організаціях і товариствах. До нормативних документів належали рішення, резолюції, доповіді на з'їздах, що насправді були підняті до рангу нормативних документів, хоч за формою доповіді скрізь і завжди розглядаються як ділові папери.
Діловодну частину джерел з історії КПРС становлять такі види документів, як інформації, протоколи партійних зборів, засідань бюро, конференцій, активів, листування, інструкції, матеріали всіляких перевірок, розгляду персональних справ та ін.
Багату інформацію про всеосяжність комуністичного партійного впливу на найнижчі суспільні ланки, у тому числі ланки льонарів і буряківників, студентські групи й учнівські класи, робітничі бригади і навіть сім'ї, мають документи первинних партійних організацій, протоколи зборів і засідань бюро первинних організацій, різні персональні справи, пояснювальні записки членів КПРС, звіти комсомольських секретарів на партійних зборах тощо.
При дослідженні історії західних областей для історика мають значення документи КПЗУ. Ця партія виникла в лютому 1919 р. на конференції в Станіславі спочатку під назвою Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), а з травня 1923 р. — КПЗУ (після рішення Ради послів у березні 1923 р. про права Польщі на Східну Галичину).
КПЗУ не вважалася масовою партією. В 1928 р. у ній залишилося всього 600 членів. У найкращі для партії часи — близько 5 тис. Це була партія загалом чесних людей. За ідеологічними переконаннями в ній переважали націонал-комуністи, тобто люди, котрі в соціально-економічних питаннях дотримувалися соціалістичних засад, підтримували суспільну власність на засоби виробництва, забезпечення освіти, охорони здоров'я, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, науки та ін., а в питаннях національних — націоналістичних. Вони виступали за право народу Західної України на національну державу. До 1931 р. таку державу вони мислили в об'єднанні з УСРР — тобто виступали за возз'єднання. Однак коли на Сході почалася колективізація, процес над СВУ (Спілка Визволення України), репресії, коли радянський лад у радянській Україні втратив обнадійливі ознаки, КПЗУ 1931 р. висунула гасло "відірвання Західної України від Польщі", утворення самостійної західноукраїнської держави.
На членів КПЗУ сипались репресії польського уряду, їх судили десятками і сотнями. В історію увійшли судові процеси Святоюрський, Ковельський, Луцький тощо. їх запроторювали, як і націоналістів, у Березу Картузьку, але ще більше репресували в радянській Україні, куди викликали на навчання, інструктування чи відпочинок. КПЗУ нелегально видавала теоретичний журнал "Наша правда" (у Львові комплектом зберігається в бібліотеці рідкісної книги на вул. Лисенка — філіалі Бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника). В ньому опубліковані програмні документи, матеріали пленумів, конференцій, судових процесів, теоретичні статті керівних діячів Васильківа, Туринського, Іваненка (Бараби), Теслюка, Саврича (Максимовича). Чимало цінних фактів міститься в збірниках документів "Революційний рух у Львові" (Львів, 1957), "Боротьба за возз'єднання з Українською PCP 1917-1939 pp." (Львів, 1979), "Історія Львова в документах і матеріалах" (Львів, 1986) та ін.
На нашу думку, цікавий матеріал, що відображає діяльність КПЗУ і становище в Західній Україні загалом 1919—1938 pp., подають спогади С. Маківки, М. Теслюка, У. Гапончука, М. Кіх, колективний збірник "КПЗУ — організатор революційної боротьби" (Львів, 1958). Архівні матеріали з історії КПЗУ зберігаються у ф. 6 КПЗУ Центрального державного архіву громадських об'єднань України в Києві та в Державних архівах Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської й Івано-Франківської областей. За видовими ознаками це насамперед донесення поліції про діяльність комуністичного підпілля, конфісковані документи під час обшуків, зокрема заборонена література, листівки, відозви, списки, інформативні матеріали, шифри та ін.
25 Українські національно-демократичні та націоналістичні партії кінця XIX— першої третини XX ст., їх нормативні та діловодні документи
Відсутність національної державності в українців наприкінці XIX—початку XX ст. призвела до того, що всі можливості політичного життя реалізувалися через діяльність політичних партій і культурно-освітніх товариств. У зв'язку з цим документи партій і товариств виявилися джерелами першорядного значення для дослідження історії українського національно-визвольного руху, боротьби за захист національних прав українців в умовах іноземного поневолення, розвиток національної освіти, культури, МОВИ, здобуття власної держави.
Наприкінці ХІХ-початку XX ст. у суспільно-політичному русі
і ііпііиии різні національні партії в діапазоні від клерикально-архічних до соціал-демократичних. Прийнято вважати, що першою політичною партією на Наддніпрянській Україні була Революційна Українська партія (РУП). Вона виникла 1900 р. Один з її засновників Микола Міхновський у тому ж році видав у Львові брошуру (доповідь) "Самостійна Україна". Вона вирізнялася політичною безкомпромісністю як при оцінці становища в Україні, так і в питанні формулювання цілей українського національного руху. Головним джерелом усіх бід в Україні Міхновський називав політику російських царів, які "стоптали переяславські угоди". "Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні соки, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу..." "...Нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля... Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще більше благає помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби".
М. Міхновський вважав, що в такій боротьбі "стерно національного корабля" належить інтелігенції. Основне гасло брошури — "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кар-патів аж по Кавказ". Обґрунтування права українського народу на державну самостійність Міхновський прагне довести, посилаючись на логіку природного права: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.
М. Міхновський виділив також гасло: "Україна для українців!" Тобто книга "Самостійна Україна" виражала крайньо далекосяжну мету — повну самостійність України; закликала боротися за досягнення тієї мети всіма можливими способами, у тому числі за допомогою "оружжя"; відкидала і засуджувала помірковані підходи частини української інтелігенції до питання боротьби за незалежність.
За п'ять років до Миколи Міхновського на галицькому ґрунті молодий радикально налаштований інтелігент Юліан Бачинський видав книжку "Україна irredenta". Книжка була радше теоретичною працею, ніж програмним політичним документом. У ній узасаднювалось право України на незалежність. Іван Франко написав на працю Ю. Бачинського велику рецензію під заголовком "Ukraina irredenta", опублікувавши у віснику "Житє і слово" (Львів, 1896. — Т. 5. — С. 471-483). Працю Ю. Бачинського І. Франко назвав проявом "національного почуття і національної свідомості, хоч прояв сей і прибраний наразі в доктринерську тогу". Праця Ю. Бачинського була неординарним явищем на тлі української політичної думки 90-х років XIX ст., однак вона не мала того впливу на українській рух, який випав на долю брошури М. Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі, засоби і методи національного руху вже з 90-х років XIX ст. визначали програмні документи таких політичних організацій, як "Русская рада" москвофільської орієнтації й "Народна рада" народовського напряму, утворена 1885 р., а також політичних партій. Тут першою політичною партією стала заснована 1890 р. Русько-Українська радикальна партія на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.
З народовського руху 1896 р. виділилась група О. Барвінського й А. Вахнянина, заснувавши Католицький русько-народний союз, що пізніше був дещо реформований і перейменований на Українську Християнсько-соціальну партію.
Народовці, які об'єднувалися в "Народній раді", Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Левицький та інші, а також найавторитетніші українські діячі, котрі досі були поза народовською течією, — І. Франко, М. Грушевський, В. Охрімович та інші 1899 р. утворили Українську національно-демократичну партію. Майже одночасно українські діячі соціалістичних поглядів, які раніше перебували у складі так званої інтернаціональної (польсько-українсько-єврейської) Соціал-демократичної партії Галичини і Шльонська та РУРП, об'єдналися в Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. У 1902 р. москвофільська течія декларувала утворення "Русской народной партии". Так на початку XX ст. на галицькому ґрунті налічувалось п'ять- політичних партій: РУРП, УСХП, УНДП, УСДП і РНП. Чотири перші суттєво різнилися між собою соціальною ідеологією, але в національному питанні були близькими. Тактичним завданням вони вважали боротьбу за права української мови, освіти, культури, виховання національної свідомості, допуск українців до австрійських адміністративних служб, завоювання українцями більшої кількості депутатських мандатів у Галицькому крайовому сеймі та віденському парламенті (Державній раді), досягнення поділу українсько-польської за населенням Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові. При цьому одночасно висувалася вимога утворення окремого коронного краю з центром у Львові не тільки зі Східної Галичини, айв об'єднанні з Північною Буковиною. Як стратегічну мету ці партії висували завдання соборності українських земель і утворення власної національної держави.
"Русская народная партия" не була єдиною у найголовнішому питанні: чи є українці (русини) окремим народом, чи вони частина "общерусского" народу від Карпат до Камчатки. На ґрунті незгод з цього питання 1908 р. у партії дійшло до розколу.
Згадані українські партії в Галичині та Буковині існували майже без організаційних та ідеологічних змін аж до 1918 р., тобто до часу розпаду Австрійської імперії й утворення на її руїнах національних держав, у тому числі й Західноукраїнської Народної Республіки.
З 1900 р. процес українського партійного життя розпочався і на Східній Україні. Від РУП 1902 р. відокремилась Українська народна партія на чолі з Міхновським. У 1904 р. українські громадські діячі ліберальних поглядів утворили Українську демократичну партію, що висунула гасло автономії України у межах Російської держави. В 1905 р. основна частина РУП з 1902 р. (вже без Міхновського) реформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. її лідерами стали С. Петлюра і В.Винниченко. Українська демократична партія 1905 р. прийняла гучнішу назву — Української радикальної партії. її лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський. Наприкінці 1905 р. Українська радикальна й Українська демократична партії об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію, до керівного складу якої ввійшли Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Федір Матушевський. Тоді ж із загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів (есерів) виділилась Партія українських соціалістів-революціонерів. Уже 1918 р. ця партія зазнала розколу. Від неї відокремилась частина, що називала себе боротьбистами (за назвою свого політичного органу — газети "Боротьба"). У березні 1919 р. боротьбисти почали називатися "Українською партією соціалістів-революціонерів-кому-ністів, а в серпні 1919 р. Українською комуністичною партією (боротьбистів). Лідерами боротьбистів стали Григорій Гринько, Василь Блакитний (псевдонім Елланський), Панас Любченко, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський та ін. З квітня 1919 р. боротьбисти входили до складу більшовицького уряду УСРР і з позицій членів уряду прагнули боротися за самостійність України як соціалістичної держави. Боротьбисти хотіли вступити до Комінтерну на правах самостійної партії, але проти цього рішуче протестував Ленін, трактуючи боротьбистів як націоналістів, контрреволюціонерів і дрібних буржуа. Під пресом більшовиків у березні 1920 р. боротьбистська конференція прийняла рішення про саморозпуск партії і закликала членів на індивідуальних засадах вступати до КП(б)У. Можна вважати, що після розпуску боротьбистів як партії жодна інша політична сила у радянській Україні не мала шансів на самостійну політичну діяльність. КП(б)У як український філіал РКП(б), по суті, насильно змонополізувала право на партійну діяльність. В Україні був запроваджений тоталітарний режим.
Важлива роль у започаткуванні загальнонаціонального політичного життя у березні 1917 р. випала на долю заснованого у вересні 1908 р. С. Єфремовим Товариства українських поступовців (ТУП), членами якого стали М. Грушевський, А. Вязлов, В. Прокопович, А. Ніковський, Є. Чикаленко та ін. У 1917 р. ТУП реформувалось на Українську партію соціалістів-федералістів.
На західноукраїнських землях при всій суворості польського окупаційного режиму до ліквідації українських національних партій не дійшло. Ще під час існування ЗУНР (у березні 1919 р.) УНДП перейменувала себе на Українську народно-трудову партію (УНТП). Тоді ж виникла Комуністична партія Східної Галичини.
У 1925-1926 рр. відбулась значна реорганізація двох найголовніших легальних напрямів українського життя. УНТП 1925 р. об'єдналася з волинськими послами сейму, які поділяли національні та соціальні постулати галицьких націонал-демократів. Було утворене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що проіснувало до краху міжвоєнної Польщі. У національному питанні УНДО безрезультатно домагалося автономії українських земель у Польщі. Лідерами партії були Кость Левицький, Дмитро Левицький, Василь Мудрий.
Через рік галицькі радикали (з довоєнної РУРП, післявоєнної УРП) об'єдналися з волинськими соціалістами-революціонерами (есерами), утворили загальну західноукраїнську Українську соціально-радикальну партію, що теж проіснувала до 1939 р.
Крім того, в міжвоєнний період у Західній Україні виникало (як і зникало) багато інших партій. У середовищі колишніх українських старшин 1920 р. виникла нелегальна Українська військова організація (УВО) на чолі з Є.Коновальцем, зорієнтована на боротьбу за Українську державу збройними засобами, в тому числі терористичними. Члени УВО і цивільні діячі в еміграції радикально націоналістичних настроїв 1929 р. утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). УВО стала своєрідним військовим крилом ОУН, але з 1934 р. як самостійна ланка під своєю назвою УВО вже не виступала. ОУН перебрала на себе повністю всі функції радикально-революційної антипольської й антирадянської організації.
У 1920-1930-х рр. в Західній Україні діяли також партії Фронт національної єдності (з 1933 р.), Українська партія праці (1927-1934 рр.), москвофільська Руска селянска організація і Русская аграрная партия, клерикальні Український католицький союз і Українська народна обнова, "пропетлюрівське Волинське українське об'єднання, прорадянське Українське робітничо-селянське об'єднання (Сельроб), пропольська Партія хліборобів та ін.
Як за часів Австрії, так і за часів Польщі широку роботу серед мас провадили культурно-освітні товариства "Просвіта", москвофільське "Общество им. Мих. Качковского", спортивні "Луги" та ін. Ці партії й товариства мали свої програми, статути, органи преси, які виражали їх цілі, висвітлювали методи роботи.
Джерела з історії політичних партій і культурно-освітніх організацій поділяються за видовими ознаками. Зупинимось на окремих видах.
Нормативні документи: партійні програми, статути партій і культурно-освітніх товариств, звітні доповіді на з'їздах і конференціях (друкувалися окремими брошурами, в партійних періодичних органах, календарях) у великій кількості зберігаються у фондах архівів.
Діловодна документація: протоколи з'їздів, конференцій, зборів первинних організацій, листування центральних органів з низовими ланками партій і організацій чи з окремими діячами і членами; різні відомості фінансового характеру й описи майна партій, чорнові матеріали до статей, доповідей, резолюції, ухвали державних органів влади, цензури та ін.
Твори партійних лідерів й ідеологів: до згаданих праць М. Міхновського і Ю. Бачинського можна додавати десятки і сотні інших. Скажімо, без "Листів до братів-хліборобів..." Вячеслава Липинського та його інших праць годі зрозуміти ідею українського монархізму і теорію так званої еліти в історії України; без "Історії політичної думки..." Костя Левицького не можна реконструювати історію народовства в Галичині; без "Націоналізму" Дм. Донцова не можна збагнути ідейні постулати ОУН-бандерівців; без "Відродження нації" В.Винниченка годі пояснити причини поразки української революції 1917-1920 рр.; під різним поглядом можна визначати важливість для дослідника праць Михайла Грушев-ського, Івана Франка, Михайла Павлика, Володимира Ганкевича, Лева Ганкевича, Івана Макуха, Олександра Барвінського, Осипа Назарука, Павла Христюка, Симона Петлюри, Семена Вітика, Євгена Петрушевича, Михайла Лозинського, Олександра Шум-ського, Миколи Скрипника і Степана Скрипника, Нестора Махна...
Партійна преса: газета, журнал завжди були невід'ємною ознакою політичної організації, партії, на сторінках яких лідери партії формулювали завдання партії, подавали своє бачення сучасного стану суспільства, наводили аргументи своєї правоти і критикували інших. Це робилося щоденно, з тижня на тиждень чи з року в рік, що дає змогу простежити еволюцію ідейних позицій партії, організаційних основ її діяльності. Через це дослідник історії будь-якої партії (та й суспільства відповідного періоду) не може обійтися без так званої партійної преси. Наприклад, при вивченні платформи і діяльності Української радикальної партії Б. Грінченка, С. Єфремова й інших не обійтися без дослідження часопису "Громадська думка", що почав виходити з кінця грудня 1905 р., журналу "Нова громада" (почав виходити в Києві від січня 1906 р., часопису "Рада", видання якого почалося у жовтні 1906 р. після закриття "Громадської думки"). Програмні цілі УСДРП виражав часопис "Слово", що видавався в Києві з квітня 1907 р. У ньому друкувалися С. Петлюра, А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, Л. Юркевич, Д. Дорошенко та ін. Органом наддніпрянської соціал-демократії став заснований 1913 р. Л. Юр-кевичем журнал "Дзвін". Так само зовсім немислимо висвітлити діяльність західноукраїнських політичних партій: УНДП — без газет "Батьківщина", "Свобода" і "Діло"; РУРП — без "Народу" і "Громадського голосу"; УСДП Галичини і Буковини — без "Волі" та "Землі і волі"; "Русской народной партии" — без "Галичанина", "Русского слова", "Прикарпатской Руси", "Голоса Народа"; КПЗУ — без "Нашої правди"; Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання — без "Сельроба" тощо.
Отже, партії кінця XIX—першої третини XX ст. практично перейняли на себе весь провід українським політично-революційним рухом за національне визволення і створення Української держави. Цього аргументу цілком достатньо, щоб дійти висновку: документи політичних партій кінця XIX—першої третини XX ст. є історичним джерелом першорядного значення для дослідження історії України зазначеного періоду.