тема звукових і графічних знаків що виникла на певному рівні розвитку людства розвивається і має соціальне

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.  Мова та її функції.

Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Мова є системою, яка складається із структурних підрівнів: лексичних, словотвірних, фонетичних і граматичних підрівнів.

За ДСТУ 2392-94 мова — система знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.

Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.

Комунікативна функція

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві

Ідентифікаційна функція

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах.

Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

Експресивна функція

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Гносеологічна функція (пізнавальна)

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу.

Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами.

Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей

Культурологічна функція

Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості.

1.  Походження української мови

Починається від праслов'ян. мовної єдності (до 6 ст. н. е.). Прабатьківщину слов'ян досі з цілковитою точністю не визначено, але археол. та лінгв. дані свідчать про те, що вона, вірогідно, займала простори Сх. Європи від Вісли і Одера до Дніпра. Вже в доістор. період слов'яни ділилися на венедів (зх. слов'яни), антів (сх. слов'яни) і склавенів (пд. слов'яни). У формуванні східнослов'ян. племен брали участь анти і склавени. Нащадками антів є руси, або русичі -- наддніпрянське слов'ян, плем'я, яке зіграло велику роль в об'єднанні ін. східнослов'ян. племен в одну державу -- Русь. Ці східнослов'ян. племена мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти.

Південносхіднослов'ян. племена у 8 -- 9 ст. об'єдналися у першу східнослов'ян. державу -- Київську Русь, яка 988 прийняла християнство. Разом з новою релігією на Русь прийшло письмо. Руські племена знали його й раніше, але книжковий потік усе ж невіддільний від християнізації.

1.  Поняття національної і державної мов.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.

4. Основні правила української літературної вимови.

В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних, додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують інші погляди на фонемний склад української мови. Звук — це найменша одиниця мовлення. Лише у поєднанні одне з одним вони допомагають нам розрізняти і створювати слова.

Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Однак іноді під цим розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам.

Орфоепія української мови

Орфоепі́я (грец. ορθος — «правильний», і грец. επος — «мова», «мовлення») — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь.

Порушення правил української літературної вимови

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

•  впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (наприклад, сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])
•  впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)
•  впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.
•  відсутністю до 1990-их років в українській мові літери [ґ], у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс'кий}. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і]: тираж, режим, шифр. Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у])

3. Ненаголошені [е], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [е]; [те'нде'нц'ійа]

Вимова голосних

[а]

Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].

[о]

В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції.

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.

[у]

Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].

[е]

У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].

У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:

•  з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо)
•  як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]
•  як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́].
•  як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т']
•  як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц'].

Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника, займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише].

[и]

Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії - чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] - властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва].

[і]

Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].

Вимова приголосних

1.  Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).
2.  Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].
3.  Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і [росказа'ти].
4.  Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].
5.  Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.
6.  Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].
7.  Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

5. Система фонем сучасної української мови.

Система приголосних фонем

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які виникають унаслідок проходження видихуваного повпря через різні перепони, утворювані органами мовлення.
В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — складаються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);
б)  за місцем перепони на шляху видихуваного повітря:
губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами:
м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика
язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться
внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;
в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц', дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);
і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т.
г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч^ж, д^ж («ще їжджу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.
У цілому система приголосних фонем української мови має такий вигляд (з. — зімкнені; щ. — щілинні; з.-щ. — зімкнено-шілинні):

Голосні фонеми

Піднесення	Перед. ряд	Занд. ряд
Високе	і, и	у
Середнє	е	о
Низьке		а

6. Артикуляційна характеристика звуків мови.

Артикуляція голосних звуків

 Звук [а] – не огублений (нелабіалізований). Утворюється при великому ротовому й малому фарингальному резонаторі шляхом відтягнення язикового тіла, зокрема задньої частинки язика, помітно назад. При цьому язик займає найнижче положення у ротовій порожнині.      Звук [о] – лабіалізований, язик займає трохи вище положення, ніж при артикуляції [а]. Спинка язика спрямована більше до м’якого піднебіння. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів сильніше ніж при [а]. Ротова порожнина зменшується в діаметрі, а фарингальна збільшується, утворюється порожнина між губами й зубами внаслідок лабіалізації.           Звук [у] – дуже лабіалізований, положення язика високе. Язикове тіло спрямоване вгору до м’якого або навіть до задньої частини твердого піднебіння. Кінчик язика відтягнений від передніх зубів і загнутий униз та назад. Загальна довжина резонатора (порожнини) між губами й зубами більша, ніж для [о], але вужча.  Звук [е] – куточки губ розтягнені на боки. Язикове тіло спрямоване до передньої частини ротової порожнини при одночасному піднятті передньої  і середньої частини язика вгору, але дещо нижче, ніж при артикуляції  [й], [і]. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів. Корінь язика відтягнений назад більше, ніж при вимові [и], [і]. Ротова порожнина майже така, як при вимові [а].       Звук [и] – куточки губ розтягнені на боки трохи більше, ніж при вимові [е], й притиснені до зубів. Положення язика вище, ніж при вимові [е], але трохи нижче, ніж при вимові [і]. Передня частина спинки язика опукла, основною своєю масою посунута вперед. Ротовий резонатор у передній частині дуже вузький. Порожнина глотки значно ширша, ніж ротова порожнина.       Звук [і] – губи утворюючи вузьку щілину розтягнені на боки значно більше, ніж при артикуляції [и] та [е]. Уся маса язика подається виразно наперед, до передньої частини твердого піднебіння або до верхніх зубів та альвеол. Тіло язика, зібране спереду, має опуклу форму. Кінчик язика спадає круто вниз безпосередньо за нижніми зубами або ж упирається в нижні зуби. Ротова порожнина подібна до тієї, яка буває при вимові [и], але ще більше звужена в передній частині. Вимовляється напружено.

АРТИКУЛЯЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Звук [п] 
• верхня і нижня губа зімкнені;
• язик спокійно лежить у ротовій порожнині або набуває положення наступного голосного звука;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [б]
• верхня і нижня губа зімкнені;
• язик спокійно лежить у ротовій порожнині або набуває положення наступного голосного звука ;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [м]
• верхня і нижня губа зімкнені;
• язик спокійно лежить у ротовій порожнині або набуває положення наступного голосного звука;
• м'яке піднебіння опускається та утворює отвір для проходження струменя повітря через ніс;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [т]
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик та передня частина спинки язика упирається у верхні зуби та альвеоли;
• бокові краї язика стискаються з верхніми кутніми зубами, чим створюють перешкоду для повітря;
• струмінь повітря розриває зімкнення між язиком та верхніми зубами;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [д] 
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик та передня частина спинки язика упирається у верхні зуби та альвеоли;
• бокові краї язика стискаються з верхніми кутніми зубами, чим створюють перешкоду для повітря;
• струмінь повітря розриває зімкнення між язиком та верхніми зубами;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [н]
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика упирається у верхні зуби та альвеоли;
• бокові краї язика стискаються з верхніми кутніми зубами, чим створюють перешкоду для повітря;
• струмінь повітря розриває зімкнення між язиком та верхніми зубами;
• м'яке піднебіння опускається і відкриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [к]
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика відтягнутий від нижніх зубів, а задня частина спинки язика піднімається вгору до м'якого піднебіння і утворює з ним зімкнення;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [г']
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика відтягнутий від нижніх зубів, а задня частина спинки язика піднімається вгору до м'якого піднебіння і утворює з ним зімкнення;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [х] 
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика відтягнутий від нижніх зубів, а задня частина спинки язика утворює щілину з м'яким піднебінням ;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [г]
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика відтягнутий від нижніх зубів, а корінь язика наближається до спинки глотки;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [в]
• верхні зуби змикаються з нижнюю губою, утворюючи вузьку щілину;
• язик спокійно лежить біля нижніх зубів;
• м'яке піднебіння підняте і закриває прохід у носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [ф]
• верхні зуби змикаються з нижнюю губою, утворюючи вузьку щілину;
• язик спокійно лежить біля нижніх зубів;
• м'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [й]
• губи і зуби набувають положення наступного голосного звука;
• кінчик язика упирається в нижні ясна, а середня частина спинки язика утворює щілину з твердим піднебінням;
• м'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [с]
• губи розтягнуті в посмішку;
• зуби розкриті на декілька міліметрів трохи оголені;
• широкий кінчик язика за нижніми зубами;
• спинка язика піднімається до твердого піднебіння, чим утворює щілину;
• струмінь повітря проходить посередині спинки язика, по утвореному жолобку;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [з] 
• губи розтягнуті в посмішку;
• зуби розкриті на декілька міліметрів, трохи оголені;
• широкий кінчик язика за нижніми зубами;
• спинка язика піднімається до твердого піднебіння, чим утворює щілину;
• струмінь повітря проходить посередині спинки язика, по утвореному жолобку;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [ц]
• губи розтягнуті в посмішку або набувають положення наступного голосного;
• зуби розкриті на декілька міліметрів, трохи оголені;
• кінчик язика за нижніми зубами;
• передня частина спинки язика утворює зімкнення з альвеолами, яке поступово переходить в щілину;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звукосполучення [дз]
• губи розтягнуті в посмішку або набувають положення наступного голосного;
• зуби розкриті на декілька міліметрів, трохи оголені;
• кінчик язика зімкнений з нижніми зубами;
• передня частина спинки язика утворює зімкнення з альвеолами, яке плавно переходить в щілину;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують. 

Звук [ш]
• губи трохи витягнуті вперед;
• зуби злегка розкриті;
• широкий кінчик язика піднімається до твердого піднебіння, утворюючи з ним щілину;
• бічні краї язика притиснуті до верхніх кутніх зубів
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звук [ж]
• губи трохи витягнуті вперед;
• зуби злегка розкриті;
• широкий кінчик язика піднімається до твердого піднебіння, утворюючи з ним щілину;
• бічні краї язика притиснуті до верхніх кутніх зубів;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [ч] 
• губи трохи витягнуті вперед;
• зуби злегка розкриті;
• кінчик язика торкається нижніх зубів, а передня частина язика вигнута і піднімається до альвеол і твердого піднебіння, утворюючи зімкнення, яке переходить в щілину;
• бічні краї язика притиснуті до верхніх кутніх зубів;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують.

Звукосполучення [дж]
• губи трохи витягнуті вперед;
• зуби злегка розкриті;
• кінчик язика торкається нижніх зубів, а передня частина язика вигнута і піднімається до альвеол і твердого піднебіння, утворюючи зімкнення, яке переходить в щілину;
• бічні краї язика притиснуті до верхніх кутніх зубів;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звукосполучення [шч] 
• губи трохи витягнуті вперед;
• зуби злегка розкриті;
• широкий кінчик язика піднімається до альвеол і утворює з ними щілину;
• середня частина язика опущена
• бічні краї язика притиснуті до верхніх кутніх зубів;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки не вібрують. 

Звук [л]
• губи набувають положення наступного голосного звука;
• зуби злегка розкриті;
• звужений кінчик язика упирається у верхні різці або альвеоли;
• корінь язика піднімається до м'якого піднебіння;
• бічні краї язика не стискаються з верхніми кутніми зубами, а тому видихуваний струмінь повітря проходить крізь щілину, що утворюється між ними;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

Звук [р]
• губи набувають положення наступного голосного звука;
• зуби злегка розкриті;
• широкий кінчик язика піднятий до верхніх альвеол та вібрує в інтенсивному струмені повітря;
• бічні краї язика стискаються з верхніми кутніми зубами;
• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;
• голосові зв'язки вібрують.

7. Чергування голосних фонем.

Найдавніші чергування голосних

До найдавніших належать чергування, що виникли в період спільнослов'янської мовної єдності або сягають ще дослов'янської доби. Найпоширеніші з них такі:

1. Чергування /е/ :/о/ : нести — носити — ноша;

везти—возити—вози; брести— бродити — броди;

стерегти — сторожити — сторож; текти — потоки, повертати. — поворот, мелю — молоти, тебе — тобою, себе —собою. Це чергування найдавніше. Воно розвинулося ще в дослов'янський період з коротких голосних /ь/, /ъ/ і, як гадають, спочатку було пов'язане з наголосом: під наголосом виступала фонема /е/, а в ненаголошеній позиції —фонема /о/. Чергування /е/ з /о/ морфологізувалося й пов'язалося з розрізненням видових значень: /е/ вживається в дієсловах, що означають протяжну неповторювану дію, а /о/ — в дієсловах, що означають тривалу й багатократну дію, та в іменниках, утворених від них.

2. Чергування /і/ : /а/ : сідати — садити, лізти — лазити. Воно розвинулося з індоєвропейських довгих голосних /е/, /о/. У спільнослов'янській мові фонема /е/ змінилася на /і/, яка в українській мові дала /і/, а /о/ — на /а/.

3. Чергування /о/ : /а/: ломити — ламати, котити — катати, гонити — ганяти, скочити — скакати, допомогти — допомагати, стояти — стати. Це чергування є наслідком спільнослов'янського чергування коротких /о/ і /и/ з довгими /о/ й /а/. Короткі /о/ та /и/ дали в усіх слов'янських мовах /о/, а довгі /а/. Чергування /о/ з /а/, відбувається в коренях дієслів і пов'язане зі зміною їх значень: з голосною /о/ пов'язане переважно значення протяжної, неповторюваної дії, з голосною /а/ — повторюваної. Проте в багатьох дієслівних парах це співвідношення чітко не виявляється або й нівелюється. Пор.: зломити—зламати—без різниці в значенні.

4. Чергування /е/ : /о/: мести — замітати, плести—заплітати, летіти—літати, пекти — випікати, гребти — загрібати, наректи — нарікати, текти — витікати. Це чергування є наслідком колишнього чергування короткого /е/ з довгим /е/. З короткої /е/ розвинулася нормально коротка фонема /е/, а з довгої— /і/, яка в українській мові дала /і/, ІеІ виступає на означення одноразової протяжної дії; /і/ — на означення повторюваної, багатократної дії.

5. Інші найдавніші чергування голосних:

/у/ : /а/ — трусити: трясти, грузнути : грязь, вузол '.в'язати; /і/ : /и/ — ліпити : липнути; /у/ : /о/ — кузня : коваль; /и/ : /і/ — сито : сіяти

Чергування /о/ та /е/ з фонемним нулем /о/

У сучасній українській мові поширене чергування голосних /о/ та /.е/, а фонемним нулем, наприклад: кілок — кілка, хлопець — хлопця, сон — сну, пень — пня.

Це чергування розвинулося ще в давньоруській мові приблизно в XI—XII ст. на місці колишніх зредукованих голосних /ъ/ та /ь/ і перейшло в усі східнослов'янські мови.

Зредуковані голосні /ъ/ та /ь/ нагадували звучанням відповідно голосні /о/ та /е/. Вони могли стояти в слабкій (у кінці слова, перед складом з голосним повного творення, перед складом із зредукованим голосним у сильній позиції) або в сильній позиції (під наголосом, перед складом із зредукованим голосним у слабкій позиції), у сполученнях ър, ьр, ъл, ьл між приголосними, що помітно впливало на їх якість і на дальшу долю.

З XII ст. зредуковані /ъ/, /ь/, що стояли в слабкій позиції, занепали, а ті, що стояли в сильній позиції, розвинулися в голосні повного творення /о/ та /е/. Занепад зредукованих або їх перетворення в /о/ та /е/ в тій самій морфемі (в різних формах того самого слова або в споріднених словах) і поклали початок чергуванню голосних фонем/о/ та /е/ з фонемним нулем. Пор.: сънь (сон) — съна (сну), дьнь (день) — дьню (дня).

Голосні /о/ та /е/, що утворилися з колишніх зредукованих /ъ/ та /ь/, називаються новими, на відміну від споконвічних, давніх, етимологічних /о/, /е/ (коня, печі).

Чергування /о/ та /е/ з фонемним нулем (випадання голосних) тепер відбувається:

У суфіксах -ок, -к (із ьк, ьк): сучок—сучка, садок — садка, порошок — порошку , огірок — огірка, дзвіночок — дзвіночка.

У суфіксі -ець: борець — борця, хлопець — хлопця, палець — пальця, гребінець — гребінця.

У префіксі: відозва—відзиватися.

У ряді коренів: сон — сну, пень — пня, пес — пса, весь — все, швець — шевця, жнець — женця.

Голосні /о/ та /е/, що розвинулися із зредукованих у сильній позиції й чергуються в сучасній українській мові з фонемним нулем на місці колишніх зредукованих, називаються випадними.

Іноді чергування /о/ та /е/, з фонемним нулем порушується під впливом аналогії. Наприклад, у ряді іменників у непрямих відмінках під впливом називного відмінка з'являється /о/ на місці /ъ/, що стояв у слабкій позиції: лоб — лоба (із лъба), мох — моху (із мъха), рот — рота (із ртьта), рів — рову (із ръва) (пор. рос. лба, мха, рта, рва).

Чергуються з нулем звука (випадають) і так звані вставні /о/ та /е/, що розвинулися після шумних перед сонорними /р/, /л/, /м/, /н/, якщо після сонорного в давньоруській мові занепадав /ъ/ або /ь/. Наприклад: сосна — сосон (із соснъ), капля — капель (із капль). Коли кінцеві голосні /ъ/ та /ь/, будучи в слабкій позиції, занепали, на кінці слова утворився збіг двох приголосних. Згодом між ними почали вставлятися /о/ або /е/, які тепер при відмінюванні слова й чергуються з фонемним нулем у тих формах, де сполучення шумного і сонорного знаходилось перед голосним. Пор.: сосон — сосна, капель — капля, вузол — вузла, свекор — свекра, вітер — вітру, травень — травня, вогонь — вогню, сестер — сестра, журавель — журавля.

Чергування/о/ та /е/ з /і/

В українській мові голосні /о/, та /е/, що стоять у відкритому складі, чергуються з /і/ в закритому складі: коня — кінь, вола — віл, печі — піч, осені — осінь, мого — мій, синього — синій, Києва — Київ, бою — бій.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ становить характерну фонетичну особливість української мови, оскільки в жодній іншій слов'янській мові це явище не має місця.

Чергування /о/ та /е/ з /і/. належить до історичних. Воно пов'язане з занепадом зредукованих /ъ/, /ь/. Щоб чергування /о/ та /е/ з /і/ відбулося, необхідні дві умови: по-перше, з /і/ в закритому складі чергуються лише /о/ та /е/ давні, етимологічні, тобто ті, які не походять з /ъ/ або /ь/; по-друге, /о/ та /е/ чергуються з /і/ не в кожному закритому складі, а тільки в так званому новозакритому, який утворився після занепаду /ъ/, /ь/. Пор.: слово сто-лъ було двоскладове з обома відкритими складами. Після занепаду /ъ/ утворився новий закритий склад стол — і слово стало односкладовим. У цьому закритому складі давне /о/ почергувалося з /і/. Але нові закриті склади утворювалися не тільки в результаті занепаду /ъ/, /ь, а й у тих випадках, коли ненаголошений давній /и/ редукувався, скорочувався й переходив в /й/, тим самим закриваючи попередній склад. Пор.: мои > мой > мій; спокои > спокой > спокій.

Зміна /о/ та /е/ на /і/ проходила протягом довгого часу через різні стадії. Спочатку /о/ та /е/ після занепаду наступних /ъ/ та /ь/ подовжилися (так зване замінне подовження), потім вони дифтонгізувалися і, нарешті, після монофтонгізації цих дифтонгів на місці /о/ та /е/

розвинулася фонема /і/: столъ > стол > стуол, стуел, стуил, стуіл > стіл; печь > печ > піеч> піч.

Давні /о/ та /е/, якщо після них не було зредукованих /ъ/ та /ь/, з /і/ не почергувалися: вола, радості, печі, нести, несла; у прийменнику без та в префіксах роз- і без-: розлад, безкрилий, безсилий, розмах, без коня.

Таким чином, у сучасній українській мові з /і/ чергуються давні /о/ та /е/ у новозакритому складі.

На початку слова перед /і/, що виник з початкового /о/, в сучасній українській мові вживається приставний (епентетичний) приголосний /е/: він (з онъ), овес —вівса (з овьса), осі — вісь (з ось), овечка — вівця (з овьця) тощо.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ властиве всім частинам. мови. Найпоширеніші ці чергування в таких випадках :

таких слів, як ріг, рід, у яких воно закономірне; у словах борода — борід, череда — 1) В різних формах того самого слова:

а) іменників: стола — стіл, вола — віл, сокола — сокіл, вечора — вечір, радості — радість, осі — вісь, речі — річ, кореня — корінь, боєць — бійця;

б) прикметників і займенників: синів — синового, Андріїв — Андрійового, Львів — Львова, ковалів — ковалевого, Київ — Києва; у великому — у великім, малої — малій, на моєму — на моїм, на тому — на тім;

в) кількісних числівників: шести — шість, семи — сім;

г) дієслів: могла — міг, везла — віз, пекла — пік.

2) У словах одного кореня чи спільної основи:

а) в іменниках жіночого й середнього роду з суфіксом -к (а); гірка, нічка, говірка, ліжко;

б) в іменниках із суфіксом -івк(а), що утворився а суфіксів -ор- і -к(а): Комарівка, долівка, вишнівка;

в) в іменниках із суфіксами -ник, -ниця, -ц (е): садівник, робітник, трудівник, робітниця, річниця, гірчиця, сільце;

г) у прикметниках із суфіксом -н(ий); рівний (пор.і рів—рову), самохідний (пор.: хід — ходу), вільний (пор.і воля), суміжний (пор.: межа), спокійний (пор.: спокій— спокою) тощо.

Є ряд випадків, коли /о/ та /е/ не чергуються з /і/ в закритих складах:

1. Коли /о/ та /е/ випадні: сон—сну, дубок— дубка, шматок — шматка, річок — річка, ставок — ставки, день — дня, травень — травня, земель — земля. В усіх цих випадках ІоІ та ІеІ новоутворені, а не давні.

2. У фонемосполученнях /ор/, /ер/, /ов/, /ър/, /ьр/, /ъв/ між приголосними: торг, горло, горб, верх, зерно, довго, вовк, жовтий, шов. І в цих словах /о/ та ІеІ не давні, а нові, походять із зредукованих /ъ/, /ь/.

3. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- із сталим наголосом між приголосними: город, мороз, порох, сторож, холод, берег, перед, через, очерет, шелест. У повноголосних фонемосполученнях другий голосний нового утворення.

Винятки: поріг, сморід, моріг, оборіг, де чергування відбулося за аналогією до черід, борона — борін, сторона — сторін — з рухомим наголосом.

4. У новотворах із словотворчими частинами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход, у яких звук [о] наголошений: діловод, водовоз, медонос, хлібороб, скороход. Проте в багатьох подібних словах чергування /о/ з /і/ відбувається: газопровід, всюдихід, перехід, перевіз. У ненаголошеній позиції /о/ чергується з /і/ закономірно: привід, провід, провідник, виріб, вихід.

5. У абревіатурах: колгосп.

6. У ряді префіксальних безсуфіксних іменників:

типу: затон, затор, потоп.

7. У ряді слів книжного походження і вивідних від них: закон, народ, словник, прапор, верховний, вирок, завод, основний.

8. У родовому відмінку множини іменників середнього роду на -ення: значення—значень, твердження— тверджень, звернення — звернень.

9. У родовому відмінку множини іменників жіночого роду: основ, установ, істот, вод, будов, тополь, меж, потреб, стель, веретен, імен, чудес.

10. У суфіксах -очк, -ечк, -оньк, -еньк, -енк, -есенькг гілочка, сонечко, голубонька, доленька, Дорошенко, буйнесенько.

11. У суфіксі -тель і префіксі воз-: учитель, мислитель, зачинатель, возз'єднання, возвеличення.

12. У деяких загальних назвах російського походження, а також російських прізвищах і географічних назвах: формовка, стиковка, маршировка, спиртовка;

Тамбов — тамбовський, Орел — орловський, Малишев, Зуєв.

13. У словах іншомовного походження: азот, балон, порт, поет, шофер, диригент, актор, диплом, студент, білет, кабінет. Проте в ряді давно запозичених слів — загальних назв і власних імен — чергування відбувається: гніт — гнота, табір — табора, дріт — дрота, якір -— якоря, колір — кольору, курінь — куреня, папір — паперу; Федір — Федора, Сидір — Сидора, Тиміш — Тимоша. Але: Мирон, Харитон, Фрол. У власних іменах /е/ ніколи не чергується з /і/: Євген, Артем, Семен.

14. У дієслівних формах 2-ї особи однини (кладеш, несеш, стережеш), у 2-й особі наказового способу (виходь, винось, дозволь) і 3-й особі на -еться (йдеться, здається, можеться).

15. У ряді прізвищ: Петровський, Садовський, Боровиковський, Березовський, Котляревський, Каневський, але: Крижанівський, Голованівський, Миньківський, Вериківський.

У всіх відзначених вище випадках /о/ та /е/ не чергуються з різних причин: або вони не давні, а нові, або перебувають не в новому, а в старому закритому складі, або під впливом аналогії.

Фонема /і/, що утворилася з давніх /о/ та /е/, іноді може з'являтися не тільки в закритому складі, а й у відкритому. Це пояснюється аналогією до інших форм цього слова, де чергування закономірне. Наприклад: в іменниках візок, кілок, кінець, рівень, ніготь, ніженька, гіронька, стілець, камінець, дзвіночок, кілочок, стіжечок. Фонема /і/ з'явилася за аналогією до форм- візка. кілка, кінця, рівня, нігтя, ніжка, гірка, стільця, камінця, дзвінка, стіжка.

Чергування /о/ та /е/ з /і/ іноді виконує в мові семантичну функцію, розрізняючи слова: голівка (дитини) — головка (сиру); схід—сход (збори); привід—привод (технічний термін).

Чергування фонем/е/ з /о/ після шиплячих та/й/

В українській мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та після /й/ може виступати як фонема /е/, так і фонема /о/.

В сучасній українській мові після шиплячих та /й/ виступає /е/, якщо в давньоруській мові далі йшла м'яка приголосна, а також перед складом з будь-якою голосною переднього ряду : ніженька, учень, вишень, вечеря, шелестіти, пшениця, шести, щетина, джерело, книжечка, стрічечка.

У сучасній українській мові після шиплячих та /й/ :виступає /о/, якщо в давньоруській мові далі йшла тверда приголосна або склад а будь-якою голосною непереднього ряду на цій основі в багатьох споріднених словах відбувається чергування /е/ з /о/: чернетка — чорний (пор.: чьрныи), четвертий — чотири (пор.: чьтвьртъи — чьтыри), шести — шостий (пор.шести—шестыи), вечеря — вечора (пор.: вечеря—вечера) тощо.

Закономірність цього чергування досить часто порушується, внаслідок чого виникають відхилення від чергування, зумовлені різними причинами, переважно аналогією. Найголовніші з них такі:

1. В іменниках у давальному й місцевому відмінках однини після шиплячих виступає /о/ перед складом з /і/, тобто перед м'яким приголосним (щоці, бджолі, на чолі, у пшоні) під впливом більшості форм цих слів, де /о/ після шиплячих вживається перед твердим приголосним (щока, щоки, щоку, щокою і т. д., бджола, бджолу, бджолою і т. д. ).

2. В іменниках жіночого роду на -ість після шиплячих виступає -ості, хоч далі йдуть м'які приголосні (більшості, меншості, пекучості, свіжості), за аналогією до тих іменників, де -ості йде після інших приголосних (радості, молодості, певності й под.).

3. У прикметниках типу свіжої, гарячої, більшої, безкрайої; свіжою, гарячою, більшою, безкрайою й под., числівнику першої, першою, займенниках нашої, нашою, вашої, вашою після шиплячих виступає /о/, хоч далі йде м'яка приголосна /й/, за аналогією до тих форм, де /о/ виступає після інших приголосних (доброї, великої, молодої; доброю, великою, молодою; другої, другою; тої, тою), а також за аналогією до тих форм цих слів, де /е/ почергувалася з /о/ закономірно перед твердими приголосними (свіжого, гарячого, більшого, безкрайого, першого, нашого, вашого).

4. У прикметниках на -ев (ий) (рожевий, смушевий, грушевий, краєвий) /е/ після шиплячих та /й/ вживається за аналогією до тих прикметників, у яких /е/ виступає після інших приголосних (жовтневий, меблевий, кореневий).

5. У похідних утвореннях (чорніти, чорніє, чорнило, чорнити; вечоріти, вечоріє) за аналогією до чорний, вечора і под.

6. У 1-й особі множини дієслів І дієвідміни зберігається фонема /е/ після /ж/, /ч/, /ш/, /й/ перед твердою /м/ (кажемо, хочемо, дишемо, знаємо) за аналогією до 2-ї особи однини й множини цих самих дієслів (кажеш, хочеш, дишеш, знаєш; кажете, хочете, дишете, знаєте), де /е/ після шиплячої або /й/ закономірно не перейшла в /о/ перед стверділою /ш/ або /т/.

7. У формах жену, шепчу, чешу, шептати, чесати фонема /е/ не змінилася на /о/ перед твердою приголосною під впливом таких форм, як жене, женеш, шепче, чеше, чешете і под.

8. У пасивних дієприкметниках з суфіксом -ен(ий) : знижений, зріджений, печений, ношений, озброєний і под. /е/ після шиплячих та /й/ вживається перед етимологічно твердою фонемою /н/ та перед голосною /и/, що походить з давньої /ы/, за аналогією до тих дієприкметників, де ІеІ. виступає після інших приголосних (зроблений, варений, загублений).

9. У суфіксах -енк(о), -ечок,-еиьк(о), -енн(ий), -езн(ий) (Ткаченко, Гущенко, Наенко, вершечок, кружечок, краєчок, козаченько, широченний, величезний). Не чергується /е/ з /о/ з різних причин, найчастіше за аналогією. Проте в окремих іменниках —гайочок, райочок, кийочок — після /й/ виступає /о/ за аналогією до іменників, де в такій само позиції закономірно вимовляється /о/ після інших приголосних: садочок, дубочок, ставочок, синочок тощо.

10. У книжних та запозичених словах /е/ з /о/ не чергується: жертва, жест, жетон, чертог, жебрати, ковчег, печера, шеф, чемодан, чемпіон тощо.

11. В окремих словах ІеІ, після шиплячих зберігається за усталеною традицією: червоний, чекати, черпати, шепотіти, щедрий, щезати та деяких інших.

Чергування фонем /и/ з /о/ у фонемосполученнях /ри/, /ли/ - /ро/, /ло/

У сучасній українській мові фонема /и/ у фонемосполученнях /р/ї, /ли/ (з давніх ръ, лъ) у порівняно невеликій групі слів може чергуватися з /о/ у фонемосполученнях /ро/, / ло/. Пор.: кривавий — кров, глитати—глотка, чорнобривий (і чорнобровий) — брова.

1.  Звуки <о>, <е> після шиплячих та <]>. Звукосполучення –ри–, -ли-. Звук <а> з етимологічного <о>.

ЧЕРГУВАННЯ Е-О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ, ДЖ ТА Й

     Е пишемо :

після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й перед м`якими приголосними, а також перед складами з Е та И: женити, джерело, увечері.

     О пишемо :

після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й перед твердим приголосним, а також перед складами з А, О, У та И: бджола, вечори, чотири, шостий.

О також пишеться :

а) в іменниках жіночого роду III відміни в суфіксі -ОСТ(І): меншості, свіжості;

б) у давальному й місцевому відмінках однини деяких іменників: бджолі, на бджолі; щоці, на щоці; 

в) у закінченнях родового та орудного відмінків прикметників, займенників та числівників жіночого роду: гарячої, нашої, першою;

г) у похідних словах типу вечорів, чорніти, чорнило тощо.

ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук е і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.

1. Звук [е] після ж, ч, ш, щ, буквосполучення [дж] та [j] живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.

2. Звук [о] вживається після шиплячих, буквосполучення [дж] та [і] перед твердими приголоснимй: (зокрема, перед складом з о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бджола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

3. Не змінюється [е] на [о] після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.

4. У деяких словах [е] зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.

Звукосполучення –ри–, –ли–.

[и] пишеться в ряді слів у групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих складах: бриніти, гриміти, дрижати, кривавий, криниця, стриміти, тривати, тривога; глитати.

Звук [а] з етимологічного (давнього) [о]

У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач)', гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач.

Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).

У багатьох словах давній звук [о] зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар.

9. Подвоєння і подовження приголосних. Спрощення в групах приголосних. Асиміляція та дисиміляція в групах приголосних.

Подвоєння приголосних, що передається на письмі двома однаковими літерами, найчастіше виникає при збігу кінцевих і початкових літер різних частин слова:

1) префікса і кореня: оббігти, роззброєння, беззахисний;

2) префікса і префікса: возз`єднання;

3) кореня або основи, що закінчується на Н, і суфікса, що починається на Н: осінній, письменник;

4) основи дієслова минулого часу, що закінчується на С і частки -СЯ : розрісся, трясся; 

5) подвоєння є також у наголошених прикметникових суфіксах -ЕНН- і -АНН-: здоровенний, нездоланний (але шалений, священик).

Запам`ятайте! Н не подвоюється в дієприкметниках.   

Щоб не помилятися в написанні прикметників та дієприкметників, слід запам`ятати, що -НН- пишемо в суфіксах -ЕНН- та -АНН-, якщо на суфікс падає наголос. Порівняйте: несказaнний − нескaзаний, нескінчeнний − нескінчений, нездійснeнний − нездійснений;

6) кінця першої й початку другої частини складноскорочених слів: міськком, військкомат.

Подвоюється Ч в іменниках, утворених від прикметників на -ЦЬК-: козаччина (козацький), але Галичина (хоча галицький).

     Подвоюються приголосні у словах Ганна, лляний, овва, ссати, бовваніти та у похідних від них.

     Подовження − явище, притаманне українській мові (на відміну від російської).

     Подовжуються приголосні Д, Т, З, С, Ц, Л, Н, Ж, Ч, Ш, якщо вони стоять між двома голосними:

в іменниках середнього роду: знаряддя, колосся, знання; але в назвах малих істот подовження немає: гуся, каченя, теля;

в орудному відмінку однини іменників III відміни: сіль - сіллю, тінь - тінню, ніч - ніччю;

у прислівниках перед Я, Ю: зрання, навмання, спросоння, попідвіконню, попідтинню;

у словах Ілля, суддя, стаття, рілля;

у дієсловах ллю, ллєш, ллємо, виллю, наллю тощо.

Запам`ятайте! Подовження не відбувається, якщо приголосний стоїть не між двома голосними:

життя - щастя

знання - знань

багаття - багать

Полісся - Поволжя

ніччю – жовчю

СПРОЩЕННЯ В ГРУПАХ ПРИГОЛОСНИХ

     Спрощення - властивість української мови уникати збігу кількох приголосних, який може з`явитись при словотворенні.

     У процесі мовлення один із приголосних, переважно середній, випадає і складна для вимови група приголосних спрощується.

     Найчастіше спрощення відбувається у таких групах приголосних: ЖДН - ЖН      (тиждень − тижня);

ЗДН - ЗН           (проїзд − проїзний); 

СТН - СН           (область − обласний); 

СТЛ - СЛ           (щастя − щасливий); 

ЗКН - ЗН          (бризкати − бризнути);

СКН - СН          (тиск − тиснути);

СЛН - СН          (масло − масний).

Винятки: зап`ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістсот, шістнадцять, випускний, вискнути, рискнути.    

Не відбувається також спрощення у таких словах:

а) іншомовного походження, напр., контрастний, баластний;

б) у прикметниках із суфіксам -СЬК- та іменниках із суфіксом -СТВ-, утворених від іншомовних коренів, напр.: студент − студентський, студентство.

Асиміляція і дисиміляція приголосних

Асиміля́ція (лат. assimilo ‘уподіблюю’), уподібнення — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.

Види 

Асиміляція буває:

регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),

прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

Як регресивна, так і прогресивна асиміляція може бути повною і неповною (частковою).

При повній асиміляції звук цілком уподібнюється сусідньому (наприклад, розсіяти вимовляється як россіяти); при неповній — звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за дзвінкістю (слово боротьба вимовляється як бородьба) або за глухістю (слово нігті — як ніхті).

Слов'янським мовам більш властива регресивна асиміляція, тюркським мовам — прогресивна (див. Гармонія голосних).

За відстанню між уподіблюваними звуками розрізняють контактну і дистактну асиміляцію:

контактна асиміляція — уподіблення суміжних звуків;

дистактна асиміляція — уподіблення звуків, розділених іншими звуками.

Асиміляційні процеси класифікуються за трьома основними ознаками:

•  напрямом
•  обсягом
•  характером змін

Асиміляція за напрямом може бути прогресивною і регресивною. При прогресивній асиміляції наступний звук уподібнюється до попереднього, при регресивній — навпаки. У більшості сучасних мов, зокрема і в українській, характерна регресивна асиміляція. Наприклад: просьба&nbsp— [проз'ьба]. Прогресивна асиміляція у тюркських мовах. Також приклади прогресивної асиміляції зафіксовані в історії української мови: бъчела — бчела — бджела (бджола). Одним з найтиповіших наслідків прогресивної асиміляції в давнину є другий звук, який виник внаслідок колишнього уподібнення звука [й] до попереднього м'ягкого приголосного. Наприклад: знання, сіллю, зрання, ллють тощо.

Обсяг асиміляції вказує на міру уподібнення одного звука до іншого. Звук може уподібнюватися за одними ознаками і не уподібнюватися за іншими, а може уподібнюватися за всіма. За обсягом асиміляційні процеси класифікують на часткові і повні. Українській мові притаманні і часткові, і повні асиміляції.

За характером змін можна виділити такі різновиди асиміляцій:

за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. Крім того, глухі не уподібнюються до наступних сонорних, бо різняться великим ступенем розходження між собою.

За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Таке явище є характерним для багатьох мов, зокрема російської, німецької, нідерландської. Проте асиміляція за глухістю не притаманна українській мові і є швидше виняток, а не правило чи закономірність. Лише в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад: [кіхті], [ніхті],[лехко],[вохко],[діхтяр]. Може також оглушуватися звук [з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.

Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні. Ступінь пом'якшення під впливом наступного приголосного може бути різним. Очевидно, що меншим ступінь пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

Асиміляція за місцем і способом творення. У цих асиміляціях можна виділити три основні закономірності:

зубні перед ясенними шиплячими уподібнюються до них ([д], [т], [ц], [з], [с], [т'], [з'], [с'])

Ясенні шиплячі перед зубними м'ягкими [з'], [ц'], [с'] уподібнюються до них.

Звуки [д], [т], [т'], [д'], перед [з], [ц], [с], і їх м'ягкими відповідниками уподібнюються до них.

Дисиміля́ція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приголосними.

Розрізняють також поняття:

графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вести.

дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.

контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків.

прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.

регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляцію синхронічну і дисиміляцію діахронічну.

В усній мові процеси дисиміляції можуть кваліфікуватися як ненормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор).

10. Чергування приголосних

     В українській мові найбільш поширеними є чергування таких приголосних звуків:

Г-З-Ж      (нога - нозі - ніжка), 

К-Ц-Ч (рука - руці - ручка),

Х-С-Ш      (вухо - у вусі - вушко).

     У різних формах слова чи однокореневих словах ці звуки можуть замінювати один одного. Подібні чергування існують і в російській мові: рука - ручной, носить - ношу. Але між російською та українською мовами є цілий ряд суттєвих відмінностей.

     В українській мові чергування відбуваються:

1. В іменниках, що стоять у давальному та місцевому відмінках однини перед закінченням -І: 

Г - З      (книга − книзі); 

К - Ц (наука − науці);

Х - С (кожух − кожусі).

2. У дієсловах у 1 особі однини:

Г - Ж           (бігти − біжу);

З - Ж           (казати − кажу);

К - Ч           (текти − течу);

Т - Ч           (платити − плачу);

С - Ш          (писати − пишу);

Д - ДЖ           (садити − саджу); 

ЗД - ЖДЖ     (їздити − їжджу).

Зверніть увагу, що у дієсловах після Б, П, В, М, Ф («Мавпа Буф») м`який Л з`являється не тільки в 1 особі однини, як в російській мові (наприклад, любить - люблю), а й у 3 особі множини:

любити - люблять          (рос. любят),

купити - куплять          (рос. купят),

ловити - ловлять          (рос. ловят).

11. Основні випадки чергування у – в, і – й

Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, у тому числі фонетичними, а саме: розподілом голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українській мові не властиве поєднання кількох голосних або приголосних звуків, важких для вимови.

Для забезпечення милозвучності мовлення відбувається чергування прийменників у – в та сполучників і – й.

Розглянемо конкретніше за яких умов використовується прийменники: -у-, -в-, -і-, -й-.

Прийменник –у- (уживаються для уникнення збігу приголосних, з –і- ):

•  між буквами на позначення приголосних ( приклад: сидить у хаті);
•  на початку речення перед голосними (приклад: у хаті було темно та тихо);
•  перед в, ф, льв, св, тв, хв (приклад: свято у Львові);
•  після паузи, що на письмі позначається розділовими знаками перед наступним приголосним (приклад: це було… у Києві).

Прийменник –в- ( прийменник і префікс  -в-  та сполучник  -й- уживаються для того, щоб уникнути збігу голосних):

•  між голосними ( приклад: вчитися в аспірантурі);
•  на початку речення перед голосним (приклад: в університеті відбулась науково-практична конференція;
•  після голосних перед більшістю приголосних (приклад: зранку підморозило, а вночі був дощ).

Прийменник –і- (уживаються для уникнення збігу приголосних, з прийменником –у- ).

•  після приголосного або паузи, що на письмі позначається розділовими знаками (приклад: Був дощ м’який, і гречка пахла душно);
•  на початку речення (приклад: І хліб зійшов, як гімн весні і літу).

Сполучник –й-: (прийменник і префікс  -в-  та сполучник  -й- уживаються для того, щоб уникнути збігу голосних)

•  між голосними (приклад: Темрява й острах зупинили дітей);
•  після голосного перед приголосним (приклад: лекція була нудна й нецікава).

УВАГА!!!!!!!

•  –І- з –й- не чергуються при зіставленні понять (приклад: небо і земля);
•  Перед словом, що починається з я, ю, є,і (приклад: тихо було і ясно).

-У – в-  не чергуються:

1) у словах, що вживаються тільки з –у- або –в-: взуття, влада, уособиця, уява, установа, а також у словах, де зміна ута в пов’язана зі зміною значення: вклад – уклад, вправа – управа, вступ – уступ, вдача – удача;

2) у власних назвах та словах іншомовного походження: Владивосток, Врубель, Уельс, уїк-енд.

-І – Й-  не чергуються:

1) при зіставленні понять: сучасне і минуле, добро і зло, батьки і діти;

2) перед словом, що починається звуком й із будь-яким наступним голосним: пшениця і ячмінь, Марія і Йосип, каша і юшка.

Варіанти прийменника з — із — зі (рідше зо) чергуються так само, як у —  -в,- і — -й-, щоб досягти милозвучности мови.
1. –З- уживаємо:
а) перед словом із початковим голосним незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: 3 одним рибалкою він дуже подружив (Л. Глібов); Диктант з української мови;
б) перед словом із початковим приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко); Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов’ю повертав (Ф. Малицький); 3 її приходом якось повеселіла хата (Леся Українка).
2. Варіант –із- уживаємо:
а) коли попереднє слово закінчується, а наступне починається на приголосний: Разів із шість Рябка водою одливали (П. Гулак-Артемовський); Десь із городу чути було голоси (А. Головко); Вискочив, як із пекла; Який він із себе?;
б) коли попереднє слово закінчується на голосний, а наступне починається приголосними с, ш або сполученням приголосних: Родина із шести осіб; У кухні із свистом і скреготанням точили об макітру ножі (М. Коцюбинський); І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав (Т. Шевченко);
в) здебільшого на початку речення перед сполученням будь-яких приголосних, а також перед приголосними с або ш: А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле (народна пісня); Із сіней потягло вологою; Із шафи дістали пальто.
Примітка. У відповідних позиціях чергуються варіянти прийменника з-за — із-за, префікса з- — із-: вийшла з-за будинку, вийшов із-за буди?нку, зво?дити(ся) — ізво?дити(ся), зви?кнути — ізви?кнути, згаса?ти — ізгаса?ти; зголодні?ти — ізголодні?ти, знайти? — ізнайти? та ин., зве?чора — ізве?чора, зда?вна — ізда?вна, зза?ду — ізза?ду, зма?лку — ізма?лку, знов —ізно?в тощо.
3. –Зі- вживаємо перед сполученням приголосних, коли початковими виступають з, с, ш, щ: Бере книжку зі стола (Леся Українка); Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Ю. Яновський); Зі шкали на майдан вивалила дітвора (А. Головко); Горить сльоза. Зі свічки капле віск (І. Жиленко); Балада зі знаком запитання (І Драч); Зі щитом або на щиті.
Примітка. Зо як фонетичний варіянт прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні; не бачила зо три тижні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але тільки зі Львова { Уживаний у художньому мовленні архаїчний прийменник к у відповідній позиції має варіянт ік: Ще ж як руку притулив [він] к серцю ік свому (П. Тичина)}.

12. Українська графіка та орфографія. Літера Ґ

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") -

1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);             2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.   Букви певної мови складають її алфавіт. Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у середньо-грецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.   Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфавіту - азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та абетка (перші букви українського алфавіту а і бе). Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків).  До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.         Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук - мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. Але й складовий принцип не може розв'язати всіх проблем графіки. У багатьох графіках доводиться вдаватися до нововведень: фр. с (се седіль), нім. (З (шарфес ес), датськ. 6, польськ. І. Однак і це не рятувало становища, через що в багатьох графіках використовують лігатуру (від лат. ligatura "зв'язок") - букву, утворену поєднанням елементів двох букв (серб. л> (л+ь), іь (н+ь), фр. се (о+е), кириличні ю (і+оу), кх (і+а), ц/ (ш+т), діаграфи (укр. дж, дз, нім. ck, ch, польськ. sz, cz, rz), триграфи нім. sch, англ. oeu [u:J), поліграфи нім. tsch [с], англ. augh [о:], а також букви з надрядковими знаками (білор. у, нім. O, іі, польськ. с, s, z, чеськ. §, б, z, £). І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною. Так, скажімо, в німецькій мові звук [f ] незалежно від позиції може бути позначений графемами f, v, ph (für "для", vor "перед", Phonetik "фонетика"), а англійська графема а може позначати звуки [еі] (lake "озеро"), [аг] (cat "кішка"), [а:] (class "клас"), [з:] (salt "сіль"), [о] (wan "блідий"), [a] (affect "впливати на когось"), [і] (climate "клімат").

За співвідношенням зі звуками букви бувають:

1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]);

2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки);

3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами;

4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Орфографія. Принципи орфографії

Орфографія (відгр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) - розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.        Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.     Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють. За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыграть, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение, чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відносить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фонетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.    Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок). Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), префікс с- (сбить, сделать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'з*лгт'], [згбвгр]), ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються [влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо. На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип.

Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.           До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.       Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у іменниках Ш відміни й у формах другої особи однини теперішнього часу та формах другої особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і середнього роду (доброго, пятого, его, моего). Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naît], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст. Однак рекорд за історико-традиційними написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад, слово sambradh "літо" читається як [saura].

Ідеографічний, або символічний, принцип

(Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.             Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).     У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити" і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання", gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади диференційного написання можна навести Іа (артикль) і їй "там, туди" у французькій мові, di "скажи" і "я дав" - в іспанській.           Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.       Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення.

!!!! Літера «Ґ» (ґе, ге з гичкою (гачком)) — позначає проривний задньоязиковий приголосний (аналогічний англійському «g» чи російському «г»), п'ята літера українського алфавіту, використовується в словах як аґрус, ґава, ґанок, ґедзь, ґніт, ґрати, ґрунт, ґудзик, ґуля, дзиґа, ґелґатита інших. Назва літери [ґе] вживається як іменник середнього роду: велике Ґ, мале ґ.         Літера «Ґ» використовується також у тарашкевиці — класичному правописі білоруської мови та в циганській абетці діалекту російських циган.]         Українська мова належить до тих індоєвропейських мов, у яких проривний звук [ґ] колись перейшов у [г]. У праслов'янській мові всі слова вимовлялися з [ґ]. Потім у деяких слов'янських мовах: в українській, у білоруській, у чеській, у словацькій, у верхньолужицькій він перейшов у [г], який позначає гортанний задньоязиковий приголосний, фарингальний звук, четверта літера нашої абетки. Але звук [ґ] залишився у деяких українських словах, а згодом в українську мову почали потрапляти іншомовні слова і виникла потреба відтворювати цей проривний [ґ].

13. Принципи українського правопису

Основні правила  правопису. Основні орфограми у морфології

1.  Велика літера. Лапки у власних назвах (приклади: Київський економічний університет), «Чорна рада» Пантелеймона Куліша).
2.  Закінчення –ах,ях в іменниках в О.відмінку множини ( приклад: на (по) землях, кручах, долах, морях, радощах)
3.  Закінчення –а(я), -у(ю) іменників II відміни чол.роду однини (приклад: товариша, хору, відмінка, розуму, грама, аналізу, роману, Парижа, Криму, Псла)
4.  Подвійні закінчення іменників ІІ відміни в назвах істот –ові, -еві, -єві, -у,-ю (приклад: драматургові – драматургу, Іванові Яковичу Франкові, поетові-романтику Михайлові Петренку)
5.  Чергування г,к, х – з, ц, с перед і (приклади: круг – у крузі, Кременчук – у Кременчуці)
6.  Різноманітні закінчення в Кл.відмінку ( приклади: мамо, матусю, мріє, мрійнице, тату,  козаче, коню)
7.  Подовження приголосних в іменниках сер.роду ІІ відміни (приклад: знання, прагнення, кохання, узбіччяя, роздоріжжя, галуззя)
8.  Правопис іменників жін.роду ІІІ відміни в О.відмінку однини (приклад: віссю, ніччю, подорожжю, пам’яттю, розкішшю, щедрістю, ніжністю, радістю, матір’ю, любов’ю, кров’ю)
9.  Суфікси – ович, -івна, -ївна в чол. та жін. іменах по батькові ( приклад: Ігорович, Олексійович, Васильович, Юрійович, Максимівна, Миколаїіна, Кузьмич, Кузьмович, Кузьмівна)
10.  Правопис складних слів – різних частин мови (приклад: чорнзем, лікар-хірург, уснопоетичний, темно-вишневий, шістдесят, двадйяти-трьохтисячний)
11.  Чергування приголосних при утворенні ступенів порівння прикметників+ прислівників (ш-щ, ш-жч) (приклади: тонкий – тонший, тонше; вузький – вужчий, вужче; дорогий – дорожчий, дорожче)
12.  Чергування г, ж, з; к, ч, ц; х,ш,с при утворенні прикметників, іменників (приклади: Прага – празький, Париж – паризький, козак – козацький, козацтво, товариш – товариський, товариство)
13.  Чергування г – ж (шк) – ч(щ), х –ш при творенні присвійних  прикметників (приклади: Ольга – Ольжин, ненька – неньчин, свекруха – свекрушин, донька – доччин,  Малашка – Мелащин)
14.   –нн, -н в іменниках, прикметниках, прислівниках, дієприкметниках ( приклади: годинник, туманний, орлиний, бажаний, нездійчненний, туманно, бажано,написаний)
15.  Подвійні закінчення кількісних числівників ( чотири, чотирьох; шістдесяти, шістдесятьох)
16.   -е- , -и- в особових закінченнях дієслів І та ІІ дієвідмін (приклади: читаєш, дивимося, пишеш, милуєшся, прагнете)
17.  Чергування голосних і приголосних в коренях дієслів ( приклади: спекти – випікати, допомогти – допомагати, колихати – колишу, любити – люблю)
18.  Написання дієслів на –ться, -шся(приклад: смієшся, сміється, бавишмя, бавиться)
19.   Правопис прислівників разом, окремо, через дефіс ( приклад: зісподу, востаннє, горілиць, спідлоба; до побачення, на добраніч; по-українськи, вч-на-віч, більш-менш, де-не-де)
20.   Написання похідних прийменників разом, окремо, через дефіс (приклад: понад, поперед, поза; під час, з метою, за винятком; з-понад, з-поперед, із-за)
21.   Написання складених сполучників разом, окремо, через дефіс ( приклад: щоб, якиби. Немовби, неначебто; але ж, бо ж; отож-то, якби-то, тільки-но)
22.  не, ні з різними частинами мови ( не звідав, не милуючись; не мілко, а глибоко; нез’ясоване питання)
23.  Правопис часток будь, небудь, казна, хтозна, бозна, бо, но, то, от, таки через дефіс з різними частинами мови (приклад: будь-який, казна-звідки, сядь-бо, дай-но, хто-небудь, будь-де, казна-що, як-небудь, хтозна-чий, все-таки)
24.  Правопис часток аби,де, сь,чи,що,як, ані, ні, чим разом з різними частинаи мови ( абихто, десь, деколи, щось, чимало, чимшвидше, аніскільки, щоденно, щорічно, деякий)
25.  Правопис часток б, би, ж, же, інших модельних окремо (приклад: сказав би, здійснила б, все ж таки, хай живе)

14. Наголошування слів в українській мові. Вільний і рухомий наголоси.

В укр.мові, як і в білоруській та російській, наголос різномісний або вільний. Він може падати в різних словах на будь-який склад: сОнце, водА, дІяти, варИти, віднестИ.з Щоб знайти наголос, потрібно знати саме слово.

Український наголос рухомий, тобто він може пересуватися з одного складу на інший у різних формах слова: веснА – вЕсни, кнИжка-книжкИ, землЯ- зЕмлю.дерЕво – дерЕва, вікнО – вікнА.

Тільки за допомогою наголоса можна визначити лексичне значення слів у таких парах, як: вИгода-вигОда, зАхват – захвАт, пОділ – подІл.

У ряді дієслів за допомогою наголосу розрізняється недоконаний і доканий вид:відклИкати – відкликАти, перемІряти  - перемірЯти, підсИпати – підсипАти, пізнаЮ – пізнАю.

15. Наголос іменників

 

- Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчання, завдання, запитання, читання, визнання, видання, пізнання, послання (АЛЕ: нехтування віднехтувати, бігання від бігати (тут по-іншому не скажеш)).

- У багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині наголос переходить на закінчення — вказівка — вказівки, учителька — учительки  (АЛЕ: родичка —родички, сусідка — сусідки (тут по-іншому не скажеш));

•  Більшість іменників у множині має наголос на закінченні: листки, сторінки тощо.
•  На останній склад наголошуємо такі слова на позначення мір довжин: міліметр,сантиметр, кілометр (АЛЕ: барометр, термометр (по-іншому – ніяк)).

16. Наголос прикметників:

•  У більшості двоскладових прикметників наголос падає на закінчення: гіркий,  тонкий,  новий, тісний, вузький тощо (так само котрий);
•  Завжди наголошеним є пестливий суфік -еньк-: добренький, тоненький, легенький тощо.

17. Наголос числівників

•  наголос на -адцять: одинадцять, чотирнадцять;
•  наголос на -десят: сімдесят, вісімдесят.

18. Наголос займенників

Заперечний займенник із наголосом на твірному слові вимагає заперечної частки не; займенник із наголосом на префіксі ні- не поєднується з часткою не.        Присвійні займенники в усіх відмінкових формах мають наголос на другому складі: мого, моєму, своєї.

19. Наголос прислівників

У багатьох прислівниках, утворених від прикметників за допомогою суфіксів -о, -є, наголос з останнього складу переноситься на другий від кінця: близько, важко, вузько, гладко, глухо, гнучко, м'я'ко, низько, струнко, тонко, чітко, швидко, мовчазно, чарівно.        А в деяких трискладових прислівниках наголос з останнього або передостаннього складу пересувається на перший: весело, високо, боязко, гаряче, глибоко, дешево, дорого, запашно, порожньо, сблодко, хороше, холодно, чепурно, широко.           У прислівниках, утворених злиттям прийменника з короткою формою прикметника, наголос часто переходить на перший склад: заново, засвітла, наглухо, нйголо, нй-Рівно, нерізно,  нечисто, нйчорно, попросту, порізно; але: надовго, допізна, досита, потиху, завидна.        У прислівниках, утворених від іменників, наголос переваж-о зберігається той самий: валом, гамузом, разом, чйсом, догори, дотлй, зіспбду, наверх, наверху, навкруги, нагорі,  спозаранку, щовечора, щоразу і т. ін. Але в частині прислівників, утворених злиттям прийменника з іменником, наголос пересувається на перший склад; безвісти, навзнак, нйвіч, навхрест, нйдвечір, ббік, обіч, опліч, побіч, поруч, потайки, поночі, пошепки.             У прислівниках, утворених від числівників, наголос зберігається той самий: заодно, удвох, учотирьох,  вдесятеро, нап'ятеро, нашестеро; тільки два прислівники мають подвійний наголос: надвоє і натроє.  

Від наголосу залежить значення прислівників із часткою ні-:

а) якщо наголос падає на частку ні-, то ця частка набуває значення «немає»: ніде «немає де», ніколи «немає коли»,
ніяк «немає як», нізвідки «немає звідки»; такий прислівник (разом із неозначеною формою дієслова) виступає присудком у безособовому реченні: Старенька Миша горювала: їй ніде, бідній, було жить (Л. Глібов);  б) якщо частка ні- не наголошена, то прислівник просто заперечує щось: ніде, ніколи, ніяк, нізвідки; такий при
слівник виступає обставиною в реченні: Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів (Т. Шевченко).

20. Наголос дієслів

21. Праввила переносу слів

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: га́й-ка, зо́-шит, кни́ж-ка, ко-ло́-дязь, па́ль-ці, са-дів-ни́к, Ха́р-ків.    При цьому:

1. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Отже, переносиш можна лише так:ґу́-дзик, хо-джу́. Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з —до кореня), то їх слід розривати: над-звича́й-ний (а не на-дзвича́йний), під-жив-ля́ти (а не пі-дживля́ти).             2. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюємо від попередньої літери: бур’-я́н (а не бур-’я́н), кіль-це́ (а не кіл-ьце́), Лук’-я́н (а не Лук-’я́н), ни́зь-ко (а не ни́з-ько).      3. Одну літеру не залишаємо в попередньому рядку й не переносимо в наступний: ака-де́-мія (а не а-каде́мія), Ма-рі́я (а не Марі́-я), олі-ве́ць (а не о-ліве́ць). Так само не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як або́, моя́, о́ко, ши́я тощо.         4. При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступі́нчастий (а не багатос-тупі́нчастий), восьми-гра́нний (а не восьмиг-ра́нний), далеко-схі́дний (а не далекос-хі́дний).         5. Не можна розривати ініціяльні абревіятури, а також комбіновані абревіятури, які складаються з ініціяльних скорочень цифр: ЗІЛ-111, ЛАЗ-105, МАУ, УРП.       6. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про́ й Дніп-ро́, Оле-кса́ндра й Олек-са́ндра, се-стра́ й сест-ра́. Це правило поширюється й на суфікси: бли-зьки́й і близь-ки́й, видавни́-цтво, видавни́ц-тво й видавни́цт-во, га́ли-цький і га́лиць-кий, україн-ський і українсь-кий, убо́-зтво, убо́з-тво й убо́зт-во, суспі́льс-тво й суспі́льст-во.

1. шествляться однообразно по единой методике
2. .nimrh.rumuseum Академия художеств [править]Материал из Википедии свободной энциклопедии У этого термин
3. Экономика и экономическая наука
4.  В центре этих произведений отношения человека и окружающего его мира близких ему людей
5. рефератов по дисциплине Маркетинг для студентов экономических специальностей всех форм обучения
6. УТВЕРЖДАЮ Генеральный директор ОАО Лужский ККЗ В
7. Финансовая политика Республики Казахстан
8. К этногенезу бурят по материалам этнонимии
9. Сроки в гражданском праве
10. Тема 13. Розпад СРСР
11. тематика мнимые числа снова и снова появляются на выкладках и лишь постепенно по мере того как обнаруживает
12. Особенности технологии получения доброкачественного молока
13.  Понятие мовы Гiпотэзы походжання мовы
14. Менеджмент Основы информатики
15. Политические и экономические реформы 19851991 гг
16. джунгарские войны в 1618 вв
17. тематический урок организационный классный час
18. Ломаная кривая спроса для олигополиста обязательно предполагает Разрыв в кривой предельного дохода А
19.  Первичный учет 2
20.  Личные контакты

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе