Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT1
ВСТУП
Частина 1. СТАНДАРТИЗАЦІЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ
Розділ 1. Сутність стандартизації та її роль для економіки країни
1.1. Короткий історичний огляд розвитку стандартизації
1.2. Роль стандартизації в розвитку економіки країни
1.3. Основні поняття та визначення в галузі стандартизації
Розділ 2. Теоретичні та методичні основи стандартизації
2.1. Принципи стандартизації
2.2. Методи стандартизації
2.3. Форми стандартизації
2.4. Основи параметричної стандартизації
Розділ 3. Національна стандартизація України
3.1. Основні положення Національної стандартизації України
3.2. Органи стандартизації та їхні функції
3.3. Види нормативних документів
3.4 Порядок розроблення, затвердження то впровадження нормативних документів
3.5. Порядок перегляду, зміни та скасування нормативних документів
3.6. Державний нагляд за додержанням нормативних документів
3.7. Інформаційне забезпечення стандартизації
Розділ 4. Міжгалузеві системи стандартизації
4.1. Система конструкторської документації
4.2. Система технологічної документації
4.3. Державна метрологічна система
4.4. Система нормативних документів безпеки праці
4.5. Система НД у галузі охорони природи і раціонального використання ресурсів
4.6. Система НД з інформаційних технологій
Розділ 5. Міжнародна стандартизація
5.1. Значення міжнародної стандартизації в розвитку торговельно-економічних зв'язків між країнами
5.2. Міжнародна організація зі стандартизації (ISO)
5.3. Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС)
5.4. Регіональні організації зі стандартизації та інші міжнародні організації
5.5. Міжнародні стандарти та їx використання різними країнами
Розділ 6. Економічна ефективність стандартизації
6.1. Техніко-економічна ефективність стандартизації
Економічна ефективність стандартизації
6.2. Загальні методологічні принципи визначення економічної ефективності стандартизації
6.3. Методика розрахунку економічної ефективності стандартизації
Розділ 7. Правові основи стандартизації
7.1. Правове забезпечення стандартизації
7.2. Законодавство в галузі стандартизації
7.3. Відповідальність за порушення законодавства в галузі стандартизації
Розділ 8. Конс'юмерський рух та проблеми якості
8.1. Основні етапи розвитку руху споживачів
8.2. Міжнародні організації захисту прав споживачів
8.3. Керівні принципи ООН на захист прав споживачів
8.4. Розвиток руху споживачів в Україні
Частина 2. СЕРТИФІКАЦІЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ
Розділ 1. Сутність і функції сертифікації
1.1. Основні поняття сертифікації
1.2. Становлення і розвиток сертифікації в Україні
1.3. Сертифікація і технічні бар'єри в торгівлі
1.4. Правові засади національної системи сертифікації продукції УкрСЕПРО
Розділ 2. Організаційні основи обов'язкової сертифікації
2.1. Учасники обов'язкової сертифікації та їхні функції
2.2. Система акредитації органів сертифікації (оцінки відповідності) та випробувальних лабораторій
2.3. Основні принципи, правила системи сертифікації УкрСЕПРО та порядок проведення обов'язкової сертифікації
2.4. Сертифікація систем якості
2.5. Сертифікація систем управління безпечністю харчовик продуктів
2.6. Сертифікація товарів, що імпортуються
Визнання закордонних сертифікатів
2.7. Сертифікація послуг
Організаційно-методичні засади сертифікації послуг
2.8. Порядок упровадження модульного підходу оцінки відповідності згідно з вимогами директив європейського союзу
Основні принципи використання знака відповідності
Загальні положення застосування модулів оцінки відповідності
Розділ 3. Організаційні основи добровільної сертифікації
3.1. Призначення та відмінні риси добровільної сертифікації
3.2. Організація і порядок проведення добровільної сертифікації
Розділ 4. Сертифікація в зарубіжних країнах
4.1. Законодавство із сертифікації за кордоном
4.2. Сертифікація у Франції
4.3. Сертифікація в США4.4. Сертифікація в Німеччині
4.5. Сертифікація в Японії
ВСТУП
Одне з основних завдань економічної політики будь-якої країни в сучасний період — всебічне підвищення технічного рівня та якості товарів і послуг. Якісні й конкурентоспроможні товари та послуги, що реалізуються на внутрішньому та зовнішньому ринках, мають відповідати останнім досягненням науки, найвищим техніко-економічним, естетичним та іншим споживчим вимогам.
Одним із ефективних засобів підвищення якості товарів і послуг на всіх стадіях є стандартизація та сертифікація. Суть їх полягає в забезпеченні діяльності на всіх рівнях виробництва й обігу з установлення та використання у різних галузях економіки обов'язкових норм і правил, спрямованих на прискорення технічного прогресу та досягнення високої якості товарів і послуг.
Навчальна дисципліна "Стандартизація і сертифікація товарів та послуг" забезпечує базову підготовку студентів економічного напряму зі спеціальності "Комерційна діяльність" в галузі стандартизації та сертифікації. Вона включає дві самостійні частини, що мають методологічну єдність. Стандартизація розглядається як нормативно-правова основа всіх видів діяльності, а сертифікація — як важлива галузь оцінювання відповідності, що забезпечує право споживача на безпеку товарів та послуг.
Підручник підготований відповідно до типової програми навчальної дисципліни "Стандартизація і сертифікація товарів та послуг", яку автори викладають у КНТБУ.
Основна мета дисципліни — формування у студентів цілісної системи знань із стандартизації і сертифікації, що дає можливість забезпечити високу кваліфікацію майбутніх спеціалістів у їх багатогранній діяльності, використовувати досягнення сучасної стандартизації в управлінні якістю товарів та послуг, сприяти прийняттю самостійних правильних рішень при розгляді наукових і виробничо-господарських завдані" для одержання високих кінцевих результатів.
Підручник складається з двох частин. У першій частині розглядається історичний розвиток стандартизації, її сутність та роль у розвитку економіки країни, теоретичні й методичні основи стандартизації, основні положення Національної стандартизації України, значення міжнародної стандартизації для розвитку торговельно-економічних відносин, питання економічної ефективності та правові основи стандартизації. У другій частині розкриваються загальні положення сертифікації.
Підручник призначений для студентів, магістрів торговельних навчальних закладів. Він може бути корисним для викладачів та фахівців харчової промисловості, торгівлі, менеджерів з управління якістю, контролюючих служб та служб економічно-комерційного й управлінського спрямування.
Автори вдячні рецензентам за корисні поради, які були враховані під час доопрацювання підручника.
Частина 1. СТАНДАРТИЗАЦІЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ
Розділ 1. Сутність стандартизації та її роль для економіки країни
Ключові слова та поняття: стандартизація, нормативний документ, стандарт, об'єкт стандартизації, показники, стандартів, національна стандартизація, міжнародна стандартизація, регіональна стандартизація, міждержавна стандартизація, відомча стандартизація, стандартизація організацій.
1.1. Короткий історичний огляд розвитку стандартизації
У процесі розвитку суспільства вдосконалювалася трудова діяльність людей, створювалися нові знаряддя праці та різні вироби, опановувалися нові способи та навички їх застосування. Тому з'явилася потреба у відборі та фіксуванні найбільш вдалих результатів трудової діяльності з метою їх повторного використання.
Стандартизація виникла у глибоку давнину, розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному та економічному прогресу на всіх ступенях цивілізації. Роботи зі стандартизації до 1901 р. здійснювалися, в основному, шляхом приватної ініціативи на території окремої країни, міста, підприємства.
Писемність, система числення, грошові одиниці, одиниці міри ваги, архітектурні стилі, різні гіпотези й теорії, закони й моральні норми — все це прояви фактичної стандартизації, яка виникла в далеку давнину. Фактична стандартизація розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному й економічному прогресу цивілізації. Фактична стандартизація сприяла появі офіційної стандартизації, яка займається розробкою, затвердженням і впровадженням нормативних документів на різні об'єкти.
Суспільство на початку свого розвитку зрозуміло переваги використання єдиних розмірів при виготовленні різних виробів. Так, за 2400 років до н. е. у Китаї було впроваджено єдину систему п'яти мір. За одиницю цієї системи мір була прийнята відстань між двома вузлами бамбукової жердини, які давали звуковий тон.
Елементи стандартизації з'явилися тоді, коли ще не існувало поняття про цей термін. Так, під час будівництва у III тис. до н. е. піраміди Хеопса — найвищої єгипетської піраміди — використовували каміння, що було оброблене до точно визначених розмірів. У Давньому Єгипті під час будівництва споруд застосовували стандартну цеглу розміром 410 х 200 х 130мм, а спеціальні чиновники займалися контролем розмірів цегли. Чудові пам'ятки грецької архітектури — знамениті храми, їхні колони, портики — зібрані з невеликої кількості "стандартних" деталей. У Давньому Римі також використовували цеглу стандартних розмірів і застосовували принципи стандартизації під час будівництва водопроводу — труби цих водопроводів були визначеного діаметра. Для вибору розмірів водяних коліс римляни застосовували метод пропорційних чисел.
У стародавні часи на лісових складах Японії продавали рівні будівельні деталі стандартних розмірів, що були готові для використання. Як будівельний стандарт для вимірювання площі забудови використовували спеціальну циновку (татамі), довжина якої відповідала зросту найвищого японця.
У середні віки з розвитком ремесел методи стандартизації почали застосовувати все частіше. Було встановлено слині розміри ширини тканини, єдина кількість ниток в її основі, а також єдині вимоги до сировини, яку використовували у ткацькому виробництві.
В епоху Відродження (XV ст.) з розвитком торговельно-економічних зв'язків між країнами методи стандартизації знаходили все більше застосування. Виникла потреба у будівництві великої кількості кораблів, для чого необхідно було по-новому організовувати їх виробництво. Оснащення флоту Венеції, великої на той час морської держави, здійснювалось із заздалегідь виготовлених уніфікованих деталей та вузлів (вітрил, щогол, весел, керма тощо). Єгипетські воїни були озброєні однаковими, "стандартними" луками і стрілами. Римські легіонери також мали уніфіковано озброєння.
Широкого розвитку стандартизація набула під час переходу до машинного виробництва. Так, у 1785 р. французький інженер Леблан виготовив партію (50 піт.) замків для рушниць" які були придатні для будь-якої із виготовлених рушниць і мали важливу якість взаємозамінність. Ця ідея привернула увагу військових, і в 1793 р. американський фабрикант С. Вітней уклав з урядом СІІІЛ угоду щодо постачання великої партії рушниці, із взаємозамінними частинами. Виготовлення таких рушниці, відкрило шлях до їх масового виробництва, але при цьому виникла потреба у стандартизації основних параметрів. Тому в Німеччині на королівському збройному заводі "Оберндорф" прийняли стандарт на рушниці, згідно з яким їхній калібр мав становити 13,9мм.
З другої половини XIX ст. роботи зі стандартизації здійснюються майже на всіх промислових підприємствах. Унаслідок внутрішньозаводської стандартизації виробів, що виготовлялися, стала можливою раціоналізація процесів виробництва. Основна мета, про яку дбали підприємці під час упровадження стандартизації виробів, отримання більш високих прибутків. Найактивніше стандартизація розвивалася на великих фірмах, окремих підприємствах.
У процесі розвитку суспільного розподілу праці й торгівлі найбільшого значення набуває національна та міжнародна стандартизація. Значною подією стало введення у 1841 р. в Англії, а потім і в інших країнах єдиної системи щодо параметрів гвинтового різьблення, розробленої Джоном Вітвортом. У цій системі спочатку використовувались виміри у дюймах, згодом ця система в більшості країн була замінена метричною. У 1846 р. у Німеччині стандартизовано ширину залізничної колії і розміри зчепів для вагонів; у 1869 р. уперше видано довідник, у якому подано розміри стандартних профілів катаного заліза. У 1870 p. у деяких країнах Європи було встановлено стандарти на розміри цегли. Ці перші результати національної та міжнародної стандартизації мали велике практичне значення для розвитку продуктивних сил і торгівлі між країнами.
У 1875 p. у Парижі представники 19 країн прийняли Міжнародну метричну конвенцію і заснували Міжнародне бюро мір і ваг, що стало значною подією для того часу і подальшого розвитку суспільства та науково-технічного прогресу. Створення метричної системи пов'язано з підвищенням вимог до точності вимірювань і можливістю покласти край невиправданому різноманіттю, непостійності мірі ваги, що значно заважало розвитку промисловості та торгівлі.
Наприкінці XIX і на початку XX ст. було досягнуто великих успіхів у розвитку техніки, промисловості та концентрації виробництва. Розширення робіт із стандартизації викликало потребу в координації та організації національної стандартизації економічно розвинутих країн. Тому в 1901 p. у Великобританії був організований Комітет технічної стандартизації, який пізніше перетворили у Британську асоціацію стандартизації (БАС).
Наполеглива мілітаризація багатьох країн на початку XX ст. вимагала виробництва великої кількості озброєння при обов'язковому додержанні принципу взаємозамінності. Це завдання можна було вирішити тільки за допомогою стандартизації. Так, під час Першої світової війни засновано декілька національних організацій зі стандартизації, наприклад: у Голландії (1916 p.), Німеччині (1918 p.), Франції, Швейцарії і США (1918 p.).
Після Першої світової війни стандартизація все більше сприймається як об'єктивна економічна потреба. Створюються організації зі стандартизації в багатьох країнах: Бельгії і Канаді — (1919 p.), Італії, Японії й Угорщині (1921 p.), Австралії і Швеції (1922 p.), Норвегії (1923 p.), Польщі та Фінляндії (1924 p.), Данії (1926 p.). У цей же період набуває поширення стандартизація в міжнародному масштабі. Постійне поширення міжнародного товарообміну та потреба у співробітництві в галузях науки і техніки сприяли утворенню в 1926 р. Міжнародної асоціації зі стандартизації (ІСА). У 1939 р. робота ІСА була перервана Другою світовою війною.
У 1943 р. при Організації Об'єднаних Націй створено Координаційний комітет з питань стандартизації і бюро в Лондоні та Нью-Йорку. У 1946 p. у Лондоні, на базі існуючого бюро, засновано Міжнародну організацію зі стандартизації (ISO), до складу якої увійшли 33 країни. Нині ISO — одна з найбільших міжнародних організацій зі стандартизації, до якої входять близько 160 країн.
Крім ISO, стандартизація впроваджується багатьма міжнародними і регіональними організаціями. У 1953 р. створено Координаційну комісію зі сталі, що уповноважена розробляти Європейські стандарти для шести країн — Франції" Бельгії, Нідерландів, ФРН, Італії, Люксембурга, які входили до Європейського об'єднання вугілля. У 1961 р. на нараді " Парижі представники національних організацій зі стандартизації різних країн, що входить до складу Європейського економічного товариства, Європейського товариства вільної торгівлі, Комітету із загального ринку, утворили Комітет європейської координації стандартів нині Європейський комітет стандартів з великою кількістю робочих груп, головним чином, таких галузей промисловості, як металургія, будівництво, суднобудування, текстильна та нафтова промисловості тощо. Па сьогодні членами Комітету с Австралія, Бельгія, Великобританія, Данія та інші країни Європи. Основна задача Комітету розробка загальних стандартів для країн, які входять до скла, Європейського економічного товариства і Європейського товариства вільної торгівлі.
Світова стандартизація пройшла великий і тяжкий шлях, який можна поділити па декілька етапів:
I період природного розвитку стандартизації (виникнення мови, писемності, мір та ваги);
II початковий період стандартизації (кінець XIX пері па половина XX ст.) розвиток національних систем стандартизації;
ІІІ сучасна стандартизація (друга половина XX ст. 1990 р.) упровадження нових технологій та нових видів техніки;
IV стандартизація високого рівня (з 1990 р.) загальний світовий характер стандартизації, розвиток інформаційних технологій.
Перші відомості про стандартизацію у Росії датуються 1555 р. За часів Івана Грозного спеціальним указом (Двінська грамота) були встановлені постійні розміри гарматних ядер і впроваджені калібри для перевірки цих розмірів. Але ще раніше будівельники па Русі використовували цеглу "стандартної" форми, створюючи при цьому з обмеженої кількості цегляних профілів безліч різних сполучень.
Початком широкого впровадження стандартизації у виробництво можна вважати XVII XVIII ст. (за часів Петра І). Стандартизацію використовували при виробництві військової техніки, продуктів харчування, а також у будівництві флоту. Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.
Па початку XIX ст. методи стандартизації були широко використані при організації масового виробництва стрілецької зброї. Розвиток промисловості та транспорту в Росії привів до поширення робіт зі стандартизації і взаємозамінності.
V 1860 р. встановлено єдиний розмір ширини залізничної колії (1524мм), затверджені габаритні норми наближених споруд і пересувного складу. У 1889 р. прийнято перші технічні умови щодо проектування і спорудження залізниці, у 1898 р. єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреби залізничного транспорту, у 1899 р. випущено єдиний сортамент профілів прокатної сталі. Перші правила та норми проектування й експлуатації електротехнічних пристроїв прийняті у 1900 р.
Незважаючи на те що методи та принципи стандартизації використовувались у різних галузях промисловості, на підприємствах і фірмах стандартизація до 1925 р. не зазнала розвитку на державному рівні. У країні діяли три системи мір - старовинна російська (аршин, фунт), британська (дюйм) і метрична (метр), що перешкоджало розвитку стандартизації.
Офіційною датою виникнення стандартизації в колишньому СРСР вважається 15 вересня 1925 p., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці та оборони. Комітетом запроваджено перші обов'язкові стандарти, які одержали силу державного закону. У цей час спеціалісти різних галузей промисловості розробляють дуже важливі для народного господарства стандарти. На початок Великої Вітчизняної війни діяло більше 6000 стандартів, з яких .45 7- належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки війни затверджено близько 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, що було обумовлено воєнним часом та необхідністю економії матеріальних ресурсів, заміною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.
Після війни особливого розвитку стандартизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до ISO.
У післявоєнні роки система управління державної стандартизації зазнала деяких змін. У 1954 р. створено Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях економіки країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення основи для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи нормативно-технічної, проектно-конструкторської І технологічної документації, міжгалузеві системи. Державна система стандартизації (ДСС) тощо.
Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено на Державний комітет зі стандартизації (Держстандарт). Період 70-х і 80-х років XX ст. характеризується тісним зв'язком робіт зі стандартизації з розв'язанням важливих завдань розпитку економіки. Уперше застосовуються економічні санкції до випуску продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набутого досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції.
У 1992 p., після здобуття незалежності, в Україні створено Державний комітет технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), який с національним органом державного управління, що забезпечує реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єдності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і державного нагляду створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підвищення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. Україна з 1993 р. є членом Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) та інших міжнародних організацій.
З історичного огляду видно, що розвиток суспільства тісно пов'язаний з технічним законодавством та різними нормативними документами, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення, контролю і випробування продукції, а також гарантують безпеку життя, здоров'я людей та навколишнього середовища.
1.2. Роль стандартизації в розвитку економіки країни
Сучасний стан науково-технічного прогресу характеризується прискореним темпом розвитку науки і техніки, більш тісною взаємодією та впливом їх на виробництво. Розвиток техніки пов'язаний зі значним ускладненням обладнання, використанням різних систем машин і приладів, які взаємопов'язані між собою більш жорстким режимом їх експлуатації, використанням широкої номенклатури речовин і матеріалів. Відбувається процес поширення кооперації і значне ускладнення зв'язків між галузями економіки, підприємствами та організаціями. Зростають вимоги до сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів і готової продукції. Першорядне значення набувають питання надійності та безпеки товарів виробничого призначення й народного споживання.
Стандартизація відіграє суттєву роль при керуванні економікою для підвищення ефективності й продуктивності суспільного виробництва та поліпшення якості продукції. Вона акумулює найновіші досягнення науки і техніки, органічно поєднує фундаментальні та прикладні галузі науки, сприяє швидкому впровадженню наукових досягнень в практику, допомагає визначити найбільш економні та перспективні напрямки розвитку науково-технічного прогресу і різних галузей економ і їси країни.
Сьогодні різко зростає роль стандартизації як важливої ланки у сфері технічного регулювання — від наукових розробок до експлуатації та утилізації виробів. Стандартизація поєднує науку, техніку і виробництво, сприяє забезпеченню єдиної технічної політики в різних галузях економіки, технічному переозброєнню виробництва, широкому впровадженню сучасної техніки і процесів, механізації й автоматизації виробничих процесів, підвищенню якості товарів. Усе це створює умови для розвитку економіки країни.
Характерною особливістю стандартизації є те, що сфера її дії та застосування, рівень розвитку мають широкий діапазон. Немає такої сфери діяльності людини, до якої б не була причетна стандартизація.
Адже з поширенням і поглибленням пізнання, розвитком науки і техніки, удосконаленням виробництва масштаби робіт значно зростають і поширюється сфера використання принципів стандартизації (рис. 1.1).
Рис. 1.1. Структура стандартизації як галузі науково-технічної діяльності
Метою стандартизації є встановлення положень, що забезпечують відповідність об'єктів стандартизації своєму призначенню та їх безпечність для життя, здоров'я, майна людей, збереження тварин, рослин й охорони природного довкілля, що створюють умови для раціонального використання всіх видів національних ресурсів, сприяють усуненню технічних бар'єрів у торгівлі та підвищенню конкурентоспроможності продукції до рівня розвитку науки, техніки і технологій та розвитку міжнародного економічного, наукового і технічного співробітництва. Досягнення цієї мети здійснюється шляхом розробки, упровадження та застосування нормативних документів.
Стандартизація відповідно до мети має різні завдання. Основні завдання полягають у тому, щоб забезпечити:
— створення нормативної документації, яка встановлює оптимальні вимоги до продукції, що виготовляється для потреб економіки, населення, оборони держави та експорту;
— безпечність продукції, процесів і послуг для життя, здоров'я та майна людей, збереження тварин і рослин та охорону природного довкілля;
— якість продукції, процесів та послуг відповідно до рівня розвитку науки" техніки, технологій і потреб людей;
— реалізацію прав споживачів;
— відповідність об'єктів стандартизації своєму призначенню; технічну та інформаційну сумісність та взаємозамінність; збіжність та відтворював ість результатів контролювання й випробувань;
— упровадження новітніх технологій, оновлення виробництва та підвищення його продуктивності;
— безпеку господарських об'єктів, складних технічних систем, враховуючи допустимий ризик виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;
— розвиток міжнародного і регіонального співробітництва; - усунення технічних бар'єрів у торгівлі.
Стандартизація є організаційно-технічною основою усіх видів діяльності як на національному, так і па міжнародному рівнях. Зміцнення науково-технічних та економічних зв'язків привертає увагу до стандартизації усіх розвинених країн світу та країн, що розвиваються, а також технічних, економічних, міжнародних, регіональних і національних організацій, фірм і підприємств. Це є наслідком об'єктивної необхідності стандартизації і технічного регулювання в управлінні економічними і виробничими процесами.
Останнім часом однією з ключових проблем науково-технічного та економічного розвитку країн є якість продукції. Поліпшення якості продукції (виробів, процесів, робіт, послуг) — це проблема не тільки споживча чи технічна, але й економічна, соціальна й політична.
Сучасний рівень розвитку економіки України, потреба у корінних змінах матеріальних і соціальних умов життя народу висувають на перший план проблему якості. Поліпшення якості товарів (процесів, робіт, послуг) можливе тільки на основі стандартизації і технічного регулювання. Контролювати та підвищувати якість можливо тільки на основі нормативних документів, які встановлюють вимоги до якості та надійності, методів контролю і випробовувань продукції, створюють необхідну єдність, без якої неможливий подальший розвиток технічного рівня.
Проблеми функціонування, розвитку і удосконалення національної стандартизації та сертифікації слід розглядати лише у тісному зв'язку з політичними, економічними і соціальними перетвореннями, які відбуваються в Україні. Розвиток технічного регулювання мас відповідати рівню національної економіки. Перехідний період до ринкової економіки вимагає здійснення поетапного вдосконалення національної системи технічного регулювання. Сліпе копіювання зовнішніх атрибутів стандартизації та сертифікації розвинених країн світу за умови відсутності ефективного ринкового конкурентного середовища може призвести до фактичного знищення існуючої стандартизації та сертифікації. Це залишить Україну без ключового елементу національного технічного регулювання, тобто створить реальну загрозу для національної економічної безпеки і державного суверенітету.
Основними факторами, які безпосередньо впливають на подальший розвиток національної стандартизації та сертифікації, є багатовекторна зовнішня політика, яка спрямована на інтеграцію України в Європейський союз, вступ до Світової організації торгівлі (WTO), співробітництво з країнами СНД та іншими країнами світу. Внутрішня політика держави покликана сприяти підйому вітчизняного виробництва, захисту прав українських громадян на споживання продукції безпечної для життя, здоров'я та довкілля. Подальший розвиток національної стандартизації та сертифікації визначається стратегічним курсом України на інтеграцію до світової економіки.
Особливо швидкими темпами розвивається стандартизація споживчих товарів, основними напрямками якої є: введення єдиної термінології; уніфікація показників якості, що відображають споживчі властивості товарів; жорсткість вимог нормативної документації до аналогічних товарів, що виробляють підприємства різних галузей економіки; комплексний підхід до управління якістю, надійністю та безпекою продукції. Стандартизація здійснюється в тісному зв'язку з виробництвом і сферою обігу товарів, що є необхідним елементом цих суспільних процесів.
Стандартизація як один із проявів суспільно-економічної формації впливає на її розвиток і стан. Розвиток суспільства, високі темпи науково-технічного прогресу, масштабні економічні і соціальні завдання обумовлюють зростання ролі стандартизації. У зв'язку з цим вивчення науково-теоретичних основ, методики і практики стандартизації має стати невід'ємною складовою частиною у підготовці висококваліфікованих спеціалістів для різних галузей економіки та сфер обігу й послуг.
1.3. Основні поняття та визначення в галузі стандартизації
Для успішної діяльності в галузі стандартизації, як і в інших галузях науки і техніки, потрібна точна, науково обґрунтована термінологія. Невпорядкованість термінології перешкоджає взаєморозумінню спеціалістів, створенню єдиних методик, негативно впливає на впровадження сучасної техніки в управління економікою.
Питанням стандартизації термінології надається велике значення як за кордоном, так і в нашій країні. Потреба у стандартизації термінології обумовлюється тим, що терміни, поняття та визначення є невід'ємною частиною нормативної, технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації, що складає основу технічного законодавства країни.
В Україні впорядкування і стандартизацію термінології здійснюють Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики Держспоживстандарту України (УкрНДІССІ), Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості (ДП "УкрНДНЦ"),
Академія наук України, галузеві науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади і науково-технічні товариства. Комплекс стандартів термінології розроблено в основних галузях знань та галузях економіки.
Визначення терміна "стандартизація" пройшло тривалий еволюційний шлях. Уявлення людей про стандартизацію формувалось у процесі розвитку науки і техніки, удосконалювання форм і методів виробництва. З поширенням науково-технічних та економічних зв'язків па національному та міжнародному рівнях відбувалося уточнення терміна "стандартизація" паралельно з розвитком самої стандартизації. На різних станах цей термін відображав досягнутий рівень її розвитку. Термін "стандартизація" з'явився в російському технічному словнику в післяреволюційні роки під виливом зарубіжного досвіду промислового виробництва.
У 1952 р. Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) створено Комітет з вивчення наукових принципів стандартизації (STACO), який здійснює розробку та перегляд визначення найважливіших термінів у галузі стандартизації. Починаючи з 1962 p., коли ISO прийняла перте визначення терміна "стандартизація", періодично відбувалось його уточнення, що відображало розвиток стандартизації, обумовлений рівнем розвитку науково-технічного прогресу. Сучасний термін мас такс визначення: стандартизація це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового користування стосовно розв'язання існуючих чи можливих проблем, і спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом чого с підвищення рівня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, а також па усунення бар'єрів у торгівлі й сприяння науково-технічному співробітництву.
На перший погляд, це визначення здається складним, але його можна пояснити по-іншому. Стандартизація - це галузь спільної діяльності вчених, інженерів, економістів, яка полягає перш за все у відборі із численних видів продукції (процесів, робіт, послуг) однакового призначення одного або невеликої кількості видів цієї продукції (процесів, робіт, послуг) з найкращими якісними показниками і властивостями. Відібрані зразки продукції (процесів, робіт, послуг) мають відповідати сучасному досягненню науки та техніки, практичному досвіду і задовольняти потреби людини та суспільства. Стандартизація встановлює єдині, найбільш раціональні для економіки норми, параметри, розміри продукції (процесів, робіт, послуг), вимоги до якості та технології виготовлення, методи контролю та випробувань, правила пакування, маркування, транспортування та зберігання. Прогресивні вимоги до розробки, виробництва і застосування продукції (процесів, робіт, послуг) встановлюються на основі науково-технічного прогресу і мають визначати не тільки основу сучасного, але і майбутній розвиток економіки.
У певних умовах стандартизація може мати негативний вплив на розвиток виробництва і якість готових виробів. Це може бути у тому випадку, коли нормативні документи будуть розроблені, не зважаючи на сучасні досягнення науки і техніки, або вони не будуть своєчасно переглянуті, враховуючи ці досягнення і випереджаючи трохи.
Стандартизацію слід розглядати як одну із складових частин загальної науки з управління — кібернетики (науки про системи і методи управління), як одного із методів переробки інформації з метою знаходження обов'язкового оптимального рішення. На основі цього, предметом стандартизації як науки є варіанти повторюваних ситуацій та отримання інформації про ці варіанти. Обробка великої кількості варіантів однієї й тієї самої повторюваної задачі за допомогою методів стандартизації дозволяє встановити обов'язкові оптимальні вимоги (норми, правила) до цієї задачі, що заносяться у нормативні документи.
Результатом діяльності в галузі стандартизації є створення нормативних документів. Через нормативні документи стандартизація впливає на сфери трудової діяльності людини, розвиток економіки країни, прискорення науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання сировини, матеріалів, енергетичних ресурсів" підвищення якості продукції (процесів, робіт, послуг).
Нормативний документ (НД) — документ, що встановлює правила, загальні принципи та характеристики різного виду діяльності або її результатів. НД розробляються на об'єкти стандартизації, які є обов'язковими для використання в певних галузях діяльності в установленому порядку і затверджуються компетентними органами. До НД належать стандарти, кодекси усталеної практики (настанови, правила, зведення правил), технічні умови, регламенти, державні класифікатори тощо.
Об'єкт стандартизації — це предмет, який підлягає стандартизації. До об'єктів стандартизації належать: продукція, процеси, послуги, зокрема матеріали, їхні складники, устаткування, системи, їхня сумісність, правила, процедури, функції, методи чи діяльність, які можуть бути охарактеризовані кількісно і якісно за допомогою понять, визначень, умовних одиниць тощо. На всі об'єкти стандартизації розробляються НД.
Слово "стандарт" (від англ. standard) в буквальному розумінні означає "норма", "зразок", "мірило", а в широкому — це зразок або еталон якості, через який держава здійснює наукове обґрунтоване управління якістю. Стандарт є основним нормативним документом у галузі стандартизації. Правильне визначення цього терміна має важливе значення. Згідно з ДСТУ 1.1 цей термін має таке визначення: стандарт — створений на основі консенсусу та ухвалений визнаним органом нормативний документ, що встановлює, для загального та багаторазового використання, правила, настановні вказівки або характеристики різного виду діяльності чи її результатів і який спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній сфері та доступний широкому колу користувачів. Стандарти можуть бути розроблені як на матеріальні предмети (продукцію, еталони, зразки тощо), так і на норми, правила, вимоги до об'єктів організаційно-методичного та загально технічного характеру. Стандарти е результатом конкретної роботи зі стандартизації. Вони ґрунтуються на узагальнених досягненнях науки, техніки, практичного досвіду, являють собою визнані технічні правила і мають визначений юридичний статус на всіх рівнях управління економікою.
Консенсус — загальне погодження, що характеризується відсутністю суттєвих заперечень стосовно важливих питань у більшості зацікавлених сторін і яке є процесом намагання врахувати думки всіх сторін і дійти згоди з будь-яких суперечливих питань.
Нормативні документи і стандарти містять показники, що можуть бути охарактеризовані кількісно та якісно. Вони називаються показниками стандартів. Показники стандартів — це характеристики об'єктів стандартизації, що виражаються за допомогою умовних одиниць, позначень чи понять. До показників стандартів належать показники щодо розмірів виробів, хімічного складу, фізичних властивостей, маси, експлуатаційних характеристик, економічності, надійності, нешкідливості, безпеки тощо.
Стандартизація, залежно від масштабів роботи, діє на різних рівнях: в окремій країні, між державами, у регіонах. Відповідно до цього розрізняють види стандартизації: національна, міжнародна, регіональна та міждержавна.
Національна стандартизація — стандартизація, яка здійснюється на рівні однієї певної держави. Результатом роботи з національної стандартизації є національні НД, прийняті національним органом зі стандартизації певної держави.
На національному рівні в Україні діють такі види стандартизації: національна, відомча та стандартизація організацій. Національна стандартизація здійснюється урядовими органами і розповсюджується на всі підприємства держави, незалежно від форми власності й підпорядкування. Результатом роботи є національні НД, які застосовують суб'єкти господарювання незалежно від форм власності й підпорядкованості, на діяльність яких поширюються ці документи. Відомча стандартизація здійснюється органами, компетентними в даній галузі економіки країни. Результатом роботи є відомчі НД, які розповсюджують свою чинність на певну галузь економіки. Стандартизація організацій застосовується суб'єктами господарювання. Результатом роботи є НД організацій, які застосовують суб'єкти господарювання сфери керування органу, що їх прийняв, та їхніх підприємств-суміжників, а також інших суб'єктів господарювання, на діяльність чи результати діяльності яких поширюється чинність зазначених НД, за умови отримання згоди на їхнє застосовування від органу, що їх прийняв.
Міжнародна стандартизація — стандартизація, участь у якій є відкритою для відповідних органів усіх країн. У роботі з міжнародної стандартизації можуть брати участь декілька (дві чи більше) суверенних держав. Результатом роботи з міжнародної стандартизації є міжнародні стандарти, прийняті міжнародною організацією зі стандартизації.
Регіональна стандартизація — стандартизація, участь у якій є відкритою для відповідних органів країн лише одного географічного або економічного регіону. Результатом роботи з регіональної стандартизації є регіональні стандарти, які прийняті регіональною організацією зі стандартизації.
Міждержавна стандартизація — стандартизація, участь у якій беруть країни СНД. Результатом роботи з міждержавної стандартизації є міждержавні стандарти (ГОСТ), які прийняті країнами, що приєдналися до Угоди про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації" і застосовуються ними безпосередньо. Міждержавні стандарти діють в усіх країнах СНД. Міждержавна стандартизація мопсе бути прикладом регіональної стандартизації, а стандарти з позначенням індексу ГОСТ — регіональними стандартами, що діють у певній географічній зоні.
Поряд із вище наведеними термінами та визначеннями, стандартизація використовує інші терміни та визначення, які наведено у подальших розділах підручника.
Розділ 2. Теоретичні та методичні основи стандартизації
Ключові слова та поняття: уніфікація, систематизація, класифікація, агрегатування, типізація, взаємозамінність, спеціалізація, комплексна стандартизація, випереджальна стандартизація, параметрична стандартизація, переважні числа, параметричний ряд, діапазон, градація, параметричні НД.
2.1. Принципи стандартизації
Як галузь знання наука стандартизація вивчає зв'язки і взаємозалежності тих чи інших явищ, які існують в природі та в суспільстві. Стандартизація є складним багатогранним видом діяльності, що враховує у комплексі всі взаємопов'язані явища та факти, які впливають на процес розробки НД, і забезпечує їх використання в матеріальному виробництві, науці, культурі, освітянській діяльності тощо. Тому у стандартизації сформувалась своя теорія, принципи та методи, які використовуються для розв'язання проблем, що стоять перед суспільством.
Вивчення і систематизація принципів стандартизації — одна із важких проблем. Різні автори у своїх роботах наводять принципи стандартизації, виходячи із конкретного виду діяльності (виробничої, економічної, соціальної). Принципи стандартизації мають розглядатися відповідно до її загальної діяльності, незалежно від сфери та виду її діяльності.
Згідно з теорією та практичною діяльністю стандартизації для використання поставлених перед нею завдань слід виділити низку методичних принципів: плановість, перспективність, оптимальність, динамічність, системність, обов'язковість.
Принцип плановості
Принцип плановості забезпечується шляхом складання перспективних і поточних планів з розробки, розвитку і проведення робіт зі стандартизації. Планування в галузі стандартизації є складовою частиною системи державного планування. Планування слід здійснювати для послідовного, системного розвитку економіки, правильного розподілення ресурсів. Ефективність планування є однією з ланок управління економікою, засобом забезпечення темпів її розвитку в країні, гарантією успішного створення матеріально-технічної бази промисловості.
Планування здійснюється шляхом складання на науковій основі перспективних і поточних планів для усіх рівнів економіки країни, координування і контролю за їх виконанням, досягнення високих кінцевих результатів при правильному розподіленні матеріальних і грошових ресурсів. Об'єм і спрямованість планів зі стандартизації визначаються завданнями, які стоять перед економікою на конкретний період. Плани включають програми комплексної й випереджальної стандартизації.
Принцип перспективності
Принцип перспективності забезпечується розробкою і випуском випереджальних НД, в яких запроваджуються підвищені норми та вимоги до об'єктів стандартизації відносно досягнутого рівня. До того ж норми та вимоги, які запроваджуються у НД, будуть оптимальними в майбутньому. Випереджальні НД містять норми і вимоги, що перевищують існуючий рівень, і тим самим орієнтують науку і виробництво на динамічний розвиток науково-технічного прогресу. Базою для розробки випереджальних НД є науково-технічні прогнози.
Випереджальні НД дають змогу планувати процес підвищення якості, надають розробникам і споживачам інформацію щодо характеристик виробів у майбутньому. Ці НД являють собою, якоюсь мірою, програму організації виробництва щодо випуску продукції підвищеної якості. У той же час на розробників випереджальних НД покладено велику відповідальність за правильність прогнозування розвитку науки та техніки на визначений період.
Принцип оптимальності
Принцип оптимальності передбачає вироблення й прийняття НД, в яких наводяться правила, норми та вимоги, що забезпечують оптимальні для економіки втрати ресурсів: сировинних, матеріальних, енергетичних, трудових, соціальних. Під час вирішення різних завдань та проблем найвища результативність буде досягнута тоді, коли із великої кількості можливих варіантів, результатів або рішень будуть відібрані найбільш раціональні та економічні, тобто оптимальні варіанти, результати та рішення. Використання таких НД сприяє підвищенню ефективності виробництва та продуктивності праці.
Принцип динамічності
Принцип динамічності передбачає періодичну перевірку НД, внесення до них змін, а також своєчасний перегляд та відміну. Чинні НД підлягають перевірці згідно з ДСТУ 1.2:2003. Під час перевірки визначають науково-технічний рівень НД, за потребою розробляють пропозиції щодо оновлення застарілих правил, показників, норм, характеристик, вимог, термінів, визначень, позначень, одиниць фізичних величин. Результати перевірки можуть бути підставою для перегляду НД.
При періодичній оцінці та перегляді НД важливо визначити їх відповідність існуючим і можливим потребам споживачів, врахувати зміни вимог споживачів. Якщо НД не будуть враховувати потреби суспільства, то вони виявляться непотрібними, більш того — вони будуть перешкодою для подальшого технічного прогресу. Наприклад, особливо швидко застарівають НД на товари народного споживання і послуги, що пов'язано зі зміною вимог споживачів, їх матеріальним становищем, рівнем та відношенням роздрібних цін на різні товари та послуги, швидкоплинністю моди тощо. Цими обставинами пояснюється те, що одні товари і послуги користуються підвищеним попитом, а інші залежуються, уцінюються, не знаходять споживача. Тому основне завдання стандартизації — розробляти такі НД на товари та послуги, які б сприяли усуненню подібних диспропорцій у реалізації виробів і наданні послуг, давали змогу більш гнучко регулювати якість товарів та послуг, що значно підвищить попит на них.
Принцип системності
Принцип системності забезпечується розробкою НД на об'єкти стандартизації, що належать до певної галузі та встановлюють взаємопогоджені вимоги до всіх об'єктів на підставі загальної мети. Цей принцип визначає розробку НД як елементу системи і призводить до упорядкування закономірно розташованих і взаємопов'язаних конкретних об'єктів стандартизації в єдину систему. При цьому вони пов'язані між собою внутрішньою сутністю.
Для вивчення об'єкта у цілому слід знайти загальні закономірності, які об'єднують у ньому різні властивості. Не менш важливою передумовою розвитку системних досліджень є створення укрупнених комплексів. До них належать автоматизовані потокові технологічні лінії, комплексні системи управління, міжгалузеві системи НД тощо.
Успішна розробка великих комплексних проблем суспільства, системний підхід до їх розв'язання та впровадження отриманих результатів сприяють подальшому науково-технічному прогресу і розвитку економіки країни.
Принцип обов'язковості
Принцип обов'язковості визначає законодавчий характер стандартизації. В Україні НД мають обов'язковий характер, їх повинні додержуватись усі підприємства й організації незалежно від форми власності та підпорядкування. За порушення вимог НД передбачена юридична відповідальність згідно з чичнним законодавством. Юридична відповідальність, залежно від виду порушення, може бути адміністративна, дисциплінарна, матеріальна чи кримінальна.
Відповідальність за випуск у продаж неякісних, фальсифікованих, нестандартних чи некомплектних товарів настає незалежно від того, чи вони надійшли у такому виді від виробника або постачальника, чи зіпсовані у магазині або під час зберігання на складі чи базі. Кримінальним визнається вже сам випуск таких товарів у продаж. Тому торговельні робітники, а саме товарознавці, повинні приймати до реалізації тільки якісний товар і не допускати до продажу зіпсовані та некомплектні вироби, тим самим захищаючи інтереси споживача.
Виконавець послуг несе відповідальність згідно із законодавством при наданні споживачеві неякісних послуг, виконання роботи з недоліками чи невиконання умов договору з вини виконавця, нанесення шкоди життю, здоров'ю або майну споживача під час надання послуги.
2.2. Методи стандартизації
На основі принципів стандартизації була сформована система її методів. Стандартизація в своїй діяльності використовує різноманітні методи, найбільш значними з яких є уніфікація, агрегатування, типізація, які забезпечують взаємозамінність і спеціалізацію на різних рівнях.
Уніфікація — найбільш поширений та ефективний метод стандартизації, який передбачає приведення об'єктів до одноманітності на основі встановлення раціонального числа їх різновидів. Уніфікація спрямована на зниження кількості різновидів виробів за рахунок їх комбінування та змін конструкцій. Це раціональне скорочення кількості типів, видів і розмірів виробів однакового функціонального призначення.
Уніфікація, доцільність якої економічно обґрунтована, має завершуватись стандартизацією уніфікованих виробів. При цьому слід пам'ятати, що уніфікація здійснюється з урахуванням удосконалення окремих деталей. Так, уніфікуються показники, які характеризують властивості товарів, у фінансовій сфері уніфікуються грошові знаки тощо.
Уніфікація дає змогу знизити вартість виробництва нових виробів, підвищити серійність та рівень автоматизації виробничих процесів, знизити трудомісткість виготовлення, організувати спеціалізовані виробництва.
Основою уніфікації є систематизація та класифікація. Систематизація — це розподілення предметів, продукції, явищ чи понять у визначеному порядку та послідовності, які утворюють чітку систему, зручну для використання. Прикладами такої системи можуть бути періодична система хімічних елементів Д. І. Менделєєва, Міжнародна система одиниць фізичних величин (СІ), Сонячна система, граматична система мови, система дорожнього руху автомобілів, система управління якістю тощо.
Класифікація — це розподілення предметів, продукції, явищ чи понять за групами, розрядами, класами залежно від їхніх загальних істотних ознак. Мета класифікації — об'єднання окремих, розрізнених, здавалося б, неоднакових предметів і явищ у споріднені групи. У результаті класифікації безліч об'єктів перетворюються в упорядковану, побудовану за визначеними правилами систему, що значно полегшує здійснення робіт зі стандартизації. Наукова класифікація має велике теоретичне і практичне значення для будь-якої науки та галузі економіки. Прикладами класифікації можуть бути: класифікація товарів; класифікація харчових речовин; класифікація конкретних видів товарів (напоїв, печива, зерна, овочів та плодів, меблів, посуду, автомобілів та ін.); класифікація послуг; Державні класифікатори України; Міжнародна класифікація стандартів (ICS) тощо.
Найбільш елементарним видом уніфікації є симпліфікація — усунення невиправданої різноманітності однойменних об'єктів шляхом простого скорочення кількості їх різновидів до технічно і економічно необхідної з точки зору задоволення існуючих потреб суспільства. Робота із симпліфікації основана на статистиці, яка виявляє типорозміри і типові конструкції виробів, що найчастіше використовуються. Симпліфікація використовується для раціонального обмеження номенклатури об'єктів при розробці НД та веде до спрощення виробництва шляхом виключення зайвих типорозмірів деталей, особливо в галузі технологічного оснащення, зайвих видів звітів та документації, об'єднання норм запасів матеріалів та ін.
Робота з уніфікації виконується у певній послідовності. У першу чергу слід визначити напрямок, вид і рівень об'єкта уніфікації, потім провести збір і аналіз уніфікованих виробів, класифікувати елементи відповідно до поставлених завдань. Далі розробляються: нова конструкція чи вибирається одна з існуючих уніфікованих конструкцій якості, яка може замінити всі раніше використовувані;
НД на необхідні елементи чи деталі. Завершальним етапом роботи з уніфікації є організація спеціалізованого виробництва згідно з розробленим НД.
Рівень уніфікації виробів або їхніх складових частин визначається за допомогою системи показників, із яких обов'язковим є коефіцієнт застосування на рівні типорозмірів. Під коефіцієнтом застосування розуміють відношення кількості запозичених, купованих і стандартизованих типорозмірів до загальної кількості типорозмірів виробу. Коефіцієнт застосування за типорозмірами (Ктж) розраховується за формулою:
де п – загальна кількість типорозмірів виробу; п0 — кількість оригінальних типорозмірів. До оригінальних належать складові частини, розроблені для одного виробу.
Агрегатування — метод стандартизації, який полягає в утворенні виробів шляхом компонування їх із обмеженої кількості стандартних і уніфікованих деталей, вузлів і агрегатів, що мають геометричну та функціональну взаємозамінність. Агрегатування забезпечує широке застосування машин шляхом заміни їхніх окремих вузлів і блоків, компонування машин, приладів, устаткування різного функціонального призначення з окремих вузлів. Цей метод дає змогу збільшити номенклатуру устаткування і машин, що виробляються, за рахунок модифікації їхніх основних типів і утворення різних варіантів.
Метод агрегатування використовується при створенні контрольно-вимірювальних приладів, які можуть компонуватись із уніфікованих блоків, датчиків, вимірювальних головок, елементів пневматичних приладів; у радіоелектроніці — при проектуванні різноманітної радіоелектронної апаратури на основі прогресивного функціонально-вузлового методу.
Типізація — метод стандартизації, спрямований на розробку типових конструктивних, технологічних, організаційних й інших рішень на основі загальних технічних характеристик для деяких виробів, процесів, методів управління. Цей метод називають методом "базових конструкцій", адже у процесі типізації обирається об'єкт, найбільш характерний для цієї сукупності, з оптимальними властивостями. При визначенні конкретного об'єкта-виробу, технологічного процесу чи організаційного питання обраний (типовий) об'єкт може зазнавати лише деяких часткових змін чи доробки.
Типізація технологічних процесів включає аналіз можливих технологічних рішень при виготовленні деталей класифікаційної групи та проектування оптимального типового процесу для кожної групи. Основним методом типізації технологічних процесів слід вважати метод технологічної послідовності, який оснований на загальності технологічних процесів.
У результаті робіт з типізації в НД установлюються відповідні характеристики тих чи інших процесів, виробів та організаційно-методичних питань. Типізація дає змогу скоротити час на проектування і розробку тих чи інших рішень.
Взаємозамінність — це здатність одного виробу, процесу, послуги бути використаним замість іншого для задоволення тих самих потреб. Взаємозамінність буває функціональною та розмірною.
Функціональні вимоги найбільш повно враховуються при застосуванні методу функціональної взаємозамінності. Під цим методом розуміють визначення точності геометричних та фізико-хімічних параметрів деталей і вузлів на основі чітко встановлених зв'язків між цими властивостями та експлуатаційними показниками. Розмірна взаємозамінність досягається за рахунок обробки креслень виробу шляхом розмірних розрахунків, підбору необхідних матеріалів, установлення відповідних технічних вимог, а також застосування таких методів обробки, при яких розміри деталей укладаються в межу допуску.
Нормативною базою взаємозамінності є стандартизація. Взаємозамінність забезпечується шляхом установлення в НД, кресленнях єдиних номінальних розмірів для сполучення деталей та виробів, відповідних допустимих меж розмірів, геометричних форм і регламентації вимог щодо якості матеріалів за механічними, фізичними та хімічними вимогами тощо. Усе це дає змогу незалежно використовувати деталі та вузли та забезпечувати нормальну, безперебійну роботу готового виробу.
Рівень взаємозамінності виробництва характеризується коефіцієнтом взаємозамінності, який дорівнює відношенню трудомісткості виготовлення взаємозамінних деталей і частин до загальної трудомісткості виготовлення виробу. Він є показником технічного рівня виробництва. Взаємозамінність дає змогу організовувати серійне та масове виробництво на основі кооперації, розвивати спеціалізоване виробництво окремих деталей, вузлів і агрегатів, впроваджувати автоматизацію і механізацію виробничих процесів.
Із розвитком економічних зв'язків між країнами і поширенням міжнародної торгівлі великого значення набуває забезпечення взаємозамінності у міжнародному масштабі. У зв'язку з цим велика увага приділяється питанням взаємозамінності у діяльності міжнародних організацій зі стандартизації.
Уніфікація, агрегатування, типізація і взаємозамінність є базою для розвитку робіт зі спеціалізації. Спеціалізація — це організаційно-технічні заходи, спрямовані на створення виробництв чи підприємств з реалізації однотипної продукції та надання однотипних послуг у масовому чи великосерійному масштабі з використанням оптимальної технології при мінімальній собівартості й найкращій якості. Залежно від об'єктів спеціалізації вона може бути предметною, подетальною, технологічною і функціональною.
Предметна спеціалізація — на окремих підприємствах зосереджується випуск певної продукції або надання певних послуг, які відповідають профілю підприємства. Наприклад, спеціалізація заводу з випуску м'ясних виробів, кондитерських виробів, телевізорів, пральних машин, надання транспортних, торговельних, лікувальних послуг тощо.
Подетальна спеціалізація — у процесі виготовлення виділяється виробництво окремих деталей, вузлів чи складальних одиниць, косметичні послуги, стоматологічне обслуговування тощо. Цей вид спеціалізації економічно найбільш вигідний.
Технологічна спеціалізація — це виділення окремих стадій технологічного процесу в спеціалізовані заводи, цехи, ділянки. Наприклад: виробництво відливок, штамповок; організація прядильних, ткацьких і обробних фабрик у текстильній промисловості; забійний, ковбасний та інші цехи в м'ясопереробній промисловості тощо. При технологічній спеціалізації збільшуються масштаби виробництва, підвищується продуктивність праці, знижується собівартість продукції, раціонально використовуються засоби виробництва.
Функціональна спеціалізація виникла як наслідок розподілу і кооперування праці у галузі допоміжного обслуговування виробництва. Наприклад, спеціалізований ремонт холодильників, автомобілів, побутової техніки тощо.
2.3. Форми стандартизації
Із розвитком науково-технічного прогресу більш тісним стає органічний зв'язок стандартизації з технікою та економікою на базі впровадження нових НД. Постійний розвиток науки і техніки, а також зміна вимог споживачів обумовлюють моральне старіння об'єктів стандартизації та НД. Показники якості продукції та послуг, правила проведення тих чи інших видів робіт змінюються з часом, що потребує оновлення НД. При створенні продукції та розробці НД на об'єкти стандартизації використовують комплексну і випереджальну форми стандартизації.
Комплексна стандартизація почала використовуватися на початку 30-х рр.. XX ст. Широке впровадження у практику теоретичних і методичних основ комплексної стандартизації почалося з 1965 р. Комплексна стандартизація використовується у міжнародній практиці.
Науково-технічний прогрес вимагає постійного скорочення термінів створення нової продукції з більш прогресивними технічними характеристиками. Провідна роль у вирішенні цих завдань належить комплексній стандартизації, яка здійснює цілеспрямоване застосування взаємопов'язаних вимог як до об'єкта комплексної стандартизації в цілому, так і до його основних елементів.
Якість товарів та послуг залежить від багатьох факторів: властивостей вихідних матеріалів, конструкції, виконання технологічних операцій і процесів, умов і методів випробувань, обладнання, транспортування, експлуатації та ін. Таким чином, для підвищення якості товарів та послуг недостатньо встановити НД на кінцеві характеристики готової продукції, потрібно стандартизувати об'єкти і процеси, які впливають на якість готового виробу чи послуги (рис 1.2).
Рис. 1.2. Схема об'єктів комплексної стандартизації
Для розв'язання проблеми підвищення якості товарів та послуг слід не тільки визначити оптимальні показники якості кінцевої продукції, але й пов'язати їх з усім комплексом факторів, які впливають на якість виробу чи послуги. Це можливо лише за умови здійснення комплексної стандартизації.
Комплексна стандартизація забезпечує взаємозв'язок і взаємозалежність суміжних галузей зі спільного виробництва готового продукту, який відповідає вимогам національних стандартів. Наприклад: норми, вимоги, які містяться в НД на автомобіль, вироби металургії, хімічної, електротехнічної та інших галузей промисловості. Якість сучасного автомобіля визначається якістю більше ніж двох тисяч виробів і матеріалів — металів, пластмас, електротехнічних виробів, лаків, фарб, палива та ін. У таких випадках окремі НД, навіть якщо в них закладені перспективні показники, не завжди можуть забезпечити потрібні результати.
Основними критеріями вибору об'єктів комплексної стандартизації є техніко-економічна доцільність стандартизації та рівень технічної досконалості продукції. Принципи комплексної стандартизації основані на виявленні взаємозв'язків між показниками якості складових частин виробу і предметів праці.
Для комплексної стандартизації характерні три головні методичні принципи:
— системність — установлення взаємопов'язаних вимог з метою забезпечення вищого рівня якості;
— оптимальність — визначення оптимальної номенклатури об'єктів комплексної стандартизації, складу і кількісних значень показників їхньої якості;
— плановість — розробка спеціальних програм комплексної стандартизації об'єктів, їхніх елементів, які включаються до планів національної та відомчої стандартизації.
При вирішенні питання розробки комплексних НД слід проаналізувати всі складові частини виробу та характеристики матеріалів, з яких він виготовлений, визначити їхнє кінцеве експлуатаційне призначення. Розробку комплексних стандартів слід починати з компонентів, які не мають самостійного експлуатаційного призначення.
У сучасних умовах інструментом практичної організації робіт з комплексної стандартизації продукції є розробка та реалізація програм комплексної стандартизації (ПКС). ПКС являє собою плановий документ, що містить оптимальну сукупність пов'язаних НД, які підлягають розробці або перегляду і визначають збалансовані вимоги до технічного рівня та якості продукції (сировини, матеріалів, комплектуючих вузлів, обладнання, певної послуги тощо), терміни проведення робіт, перелік заходів та склад виконавців.
Випереджальна стандартизація
Випереджальна стандартизація дозволяє встановлювати підвищені норми та вимоги до об'єктів стандартизації відповідно до вже досягнутого на практиці рівня норм і вимог. До того ж підвищені норми та вимоги, згідно з науково-технічним прогнозом, будуть оптимальними й у майбутньому.
Одним із головних проявів науково-технічного прогресу є постійна, своєчасна заміна застарілих товарів та послуг новими, більш прогресивними, які відповідають сучасним вимогам науки, техніки та споживачів і забезпечують значне підвищення продуктивності суспільної праці. У зв'язку з цим основні показники стандартів, які зафіксовані в НД, мають систематично переглядатися відповідно до довгострокових прогнозів і випереджання темпів науково-технічного прогресу. Це необхідно для того, щоб під час виробництва нових товарів та надання послуг їхній технічний рівень та якість не поступалися кращим світовим зразкам. Випереджальна стандартизація здійснюється шляхом розробки окремих НД або їхніх комплексів. Особливу увагу приділяють розробці та впровадженню оптимальних показників якості, визначення яких має проводитись на основі прогнозування. Під прогнозуванням показників якості виробів розуміють науково обґрунтоване завбачення кількісних та якісних значень цих показників, які можуть бути досягнуті до визначеного моменту часу. Прогнозування може бути короткостроковим (на строк до 5 років), середньостроковим (на строк 5—15 років) і довгостроковим (більше 15 років). Для розробки випереджальних НД зазвичай використовують коротко- та середньострокові прогнози.
Випереджальні НД, які встановлюють перспективні вимоги до якості об'єктів стандартизації, розробляються на основі науково-дослідних, дослідно-конструкторських та дослідно-технологічних робіт, тобто робіт, які виконуються на стадії створення продукції.
Масштаби та темпи випереджальної стандартизації відстають від вимог сьогодення. Велика кількість НД на харчові продукти не відповідає сучасному рівню науки і техніки, особливо за показниками безпеки. Не створено випереджальних НД на електромобілі, хоча ця проблема має велике економічне та соціальне значення, адже кількість автомобілів у країні постійно збільшується, і відповідно погіршується екологічна ситуація за рахунок зростання загазованості міст. Невикористання принципу випереджальної стандартизації призводить до того, що машини, які умовно пройшли державні випробування, до серійного виробництва не приймаються, тому що їхні техніко-економічні показники встигають застаріти.
2.4. Основи параметричної стандартизації
Для сучасної промисловості властива широка, постійно зростаюча номенклатура вироблених товарів. Розвиток економіки призводить до подальшого збільшення типів і типорозмірів виробів, що пов'язано зі створенням нових видів продукції та потребою у широкому розвитку механізації й автоматизації виробництва.
У ряді випадків має місце випуск надмірно великої номенклатури товарів, що схожі за призначенням і незначною мірою відрізняються конструктивним виконанням і розмірами. Це знижує серійність виробництва продукції, ускладнює уніфікацію виробів, гальмує розвиток спеціалізації виробництва, подовжує термін опанування новою технікою, збільшує виробничі витрати, порушує номенклатуру запасних частин, здорожує ремонт, підвищує вартість обслуговування при експлуатації та наданні послуг. Тенденція щодо збільшення кількості типів і типорозмірів виробів виникає через неузгодженість різних виробництв та дослідних організацій, що здійснюють розробку схожих товарів. Упорядкування номенклатури і кількості типорозмірів виробів є одним із найважливіших завдань стандартизації.
Основою для раціонального скорочення номенклатури і кількості типорозмірів вироблених товарів є розробка параметричних НД — одного із важливих напрямів стандартизації. Ці НД установлюють параметри і розміри найбільш раціональних видів, типів і типорозмірів машин, приладів, обладнання тощо. Створення та використання товарів буде найбільш успішним у тому випадку, коли їх параметри і розміри будуть погоджені між собою. Узгодження різних параметрів і розмірів методом параметричної стандартизації дає змогу пов'язати між собою різні галузі промисловості, що приведе до великого економічного ефекту в масштабах усієї економіки країни.
Сутність параметричної стандартизації полягає у тому, що параметри і розміри виробів установлюють не довільно, а дотримуються визначених, чітко обґрунтованих рядів переважних чисел, що підпорядковані певній математичній закономірності. Переважними називають числа, які рекомендовано вибирати переважно перед усіма іншими для визначення величин параметрів і розмірів при створенні виробів, конструюванні, розрахунках, стандартизації та уніфікації.
Приклади використання переважних чисел зустрічаються всюди — це розміри одягу і взуття, довжина цвяхів, номінальні значення маси гир, потужність електричних машин тощо. Результатом використання саме переважних чисел є таке узгодження параметрів і розмірів, у тому числі й у міжгалузевому відношенні, яке забезпечує взаємозамінність деталей, створення гнучких виробничих систем, автоматизацію і механізацію виробничих процесів, підвищення якості продукції та продуктивності праці. Переважні числа та їх ряди є основою упорядкування вибору величин і градації параметрів усіх виробничих процесів, обладнання, пристроїв, інструментів, матеріалів, напівфабрикатів, транспортних засобів тощо.
Теоретичною базою сучасної стандартизації є система переважних чисел. Сутність цієї системи полягає в тому, що будь-які параметри виробу (продуктивність, число обертів, швидкість, потужність, тиск, розміри) керуються певним науково обґрунтованим рядом переважних чисел, тоді виріб буде узгоджуваний з іншими видами продукції: електродвигуни — з технологічним обладнанням, вантажопідйомними пристроями; вантажопідйомні пристрої — з вантажними машинами; вантажні машини — з транспортною тарою; транспортна тара — зі споживчою тарою і т.п.
Ряди переважних чисел мають відповідати таким вимогам:
— являти собою раціональну систему градацій, що відповідає потребам виготовлення та експлуатації виробів;
— бути нескінченними, як у бік малих, так і великих чисел, допускати збільшення і зменшення їх значення;
— включати всі послідовні десятикратні чи дробові значення кожного числа ряду й одиницю;
— бути простими, щоб їх було легко запам'ятовувати.
При встановленні розмірів виробів широке застосування знайшли ряди чисел, побудовані на основі арифметичної чи геометричної прогресії.
Найпростіші ряди переважних чисел будуються на основі арифметичної прогресії — послідовності чисел, в якій різниця між наступним і попереднім членами ряду залишається постійною, тобто:
де U — значення членів ряду, що стоять поряд; d — різниця (інтервал) значень між двома суміжними членами ряду; n — порядковий номер члена ряду.
Будь-який член арифметичної прогресії можна обчислити за формулою:
де U1 — перший член арифметичної прогресії.
Графічно арифметична прогресія зображена прямою лінією (рис. 1.3).
Рис. 1.3. Графік арифметичної прогресії
Позитивним у рядах арифметичної прогресії є те, що вони прості, не потребують округлення чисел. Але суттєвим недоліком є відносна нерівномірність. При сталій абсолютній різниці між членами ряду відносна нерівномірність різко зменшується. Так, відносна різниця між членами арифметичного ряду 1, 2 ... 9 для чисел 1 і 2 складає 100 %, а для чисел 9—10 — усього 11 %. Якщо зміну відносної різниці для членів цього ряду зобразити графічно, то отримаємо залежність, за якою при зростанні абсолютних значень членів арифметичного ряду відносна різниця зменшується (рис. 1.4).
Рис. 1.4. Залежність відносної різниці членів арифметичного ряду від їхнього місця у ряді
Ряди переважних чисел, основані на арифметичній прогресії, мало використовуються у параметричних стандартах. Вони застосовуються, наприклад, у стандартах розмірів взуття, діаметрів підшипників коливання, метричних різьблень, модулів зубчастих колес тощо.
Найбільш придатні для стандартизації параметрів і розмірів геометричні ряди чисел, які являють собою геометричну прогресію. Геометрична прогресія — це ряд чисел, в якому кожне наступне число отримується множенням попереднього на одне й те саме число, яке називається знаменником прогресії:
де U1 — перший член прогресії; Qn-1 — знаменник прогресії; п — порядковий номер взятого члена прогресії.
Ряд геометричної прогресії являє собою Q; Qх; Qх2; Qх3... Qхn-1 або 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64..., де знаменником прогресії буде 2. Графік геометричної прогресії зображено на рис, 1.5.
Рис. 1.5. Графік геометричної прогресії
Геометрична прогресія має ряд корисних властивостей.
1. Відносна різниця між будь-якими сусідніми членами ряду постійна. Кожний член прогресії більший за попередній на 100%.
2. Добуток чи частка будь-яких членів прогресії є членом цієї прогресії. Ця властивість використовується при пов'язуванні між собою параметрів і розмірів товарів, що підлягають стандартизації у межах одного ряду переважних чисел.
Геометричні прогресії дають змогу погоджувати між собою параметри і розміри, які пов'язані не тільки лінійною, а й квадратичною, кубічною та іншими залежностями. Ще в Давній Римській імперії діаметри колес водопроводів були вибрані згідно з геометричною прогресією. У Франції в 1805 р. розміри типографського шрифту було встановлено також відповідно до геометричної прогресії.
Історія утворення рядів переважних чисел пов'язана з ім'ям офіцера французького інженерного корпусу Шарля Ренара, який у 1877—1879 рр. заклав наукові основи використання переважних чисел для конструювання. Ураховуючи перевагу геометричної прогресії, Ренар прийняв за основу довжину і побудував ряд, припустивши, що такий знаменник прогресії забезпечує десятикратне збільшення кожного члена ряду, тобто aQ5 = 10a, звідки . Таким чином, Ренар одержав числовий ряд:
При обчислюванні з точністю до п'ятої цифри цей ряд має такий вигляд: la; 1,5849a; 2,5119a; 3,9811a; 6,3096a; 10a. Для практичного користування ці значення були замінені більш зручними округленими величинами. При цьому а визначено числом 10/?, де k — будь-яке ціле додатне чи від'ємне число, а також нуль. В останньому випадку при h = 0 отримуємо ряд Ренара R5: 1; 1,6; 2,5; 4; 6,3; 10, який може бути продовжений в обох напрямках. Членами ряду переважних чисел є округлені значення членів ряду геометричної прогресії в інтервалі 1...10, які застосовуються при встановленні градацій геометричних параметрів.
У 1953 р. Міжнародна організація зі стандартизації (ISO) прийняла Міжнародні рекомендації щодо переважних чисел ISO/P3, які стали основою для розробки параметричних стандартів у багатьох країнах світу. До рекомендацій, крім ряду Я5, увійшли ряди Я10; R20; #40, які також отримали назву рядів Ренара. Існують ще два додаткових ряди — RS0 і Л160, які використовують тільки в окремих, технічно обґрунтованих випадках.
У 1955 р. прийнята рекомендація ISO/ Р17 "Керівництво з використання переважних чисел і рядів переважних чисел". Відповідно в Україні діє ГОСТ 8032.
Параметри і розміри виробів, які випускають серійно, установлюють відповідно до основних рядів переважних чисел. Але допускається використання похідних рядів, які отримують із основних шляхом відбору 2-, 3-, 4-го чи n-го члена основного чи додаткового ряду. Наприклад, R5/2 — похідний ряд, отриманий із кожного 2-го члена основного ряду R5. Похідні ряди використовують тоді, коли жоден з основних не задовольняє заданим вимогам.
Уведення в усіх галузях промисловості єдиного порядку під час переходу від одних числових значень параметрів і розмірів до інших зменшує кількість типорозмірів, забезпечує економію початкових матеріалів, дає змогу погодити і пов'язати між собою різні види виробів, матеріалів, напівфабрикатів, транспортних засобів, виробниче устаткування тощо.
Розробку параметричних НД на об'єкти стандартизації здійснюють у такій послідовності:
— вибір номенклатури параметрів і розмірів;
— вибір діапазону параметричного ряду;
— вибір градації параметричного ряду.
Параметричний ряд — це сукупність числових значень параметрів і розмірів, які побудовані в певному діапазоні на основі прийнятої системи градацій. Для визначення параметричного ряду слід враховувати його дві характеристики: діапазон ряду та градацію. Діапазон ряду — це інтервал, обмежений крайніми значеннями членів ряду. Градацією параметричного ряду називають математичну закономірність, що визначає характер інтервалів між членами ряду в певному діапазоні. Вибір оптимальної градації параметричного ряду зводиться до знаходження такого ряду переважних чисел, який найбільшим чином відповідав би вимогам економіки країни.
Використання системи переважних чисел з різними рядами допускає можливість їх комбінування. Більшість параметричних рядів, включених до чинних параметричних НД, побудована на основі ряду RIO. Це дає підставу вважати, що ряд RIO є нині найбільш доцільним для побудови параметричних рядів на машини та устаткування.
Згідно з характерними властивостями товарів розрізняють найбільш важливі параметри продукції:
— розмірні параметри (розмір одягу та взуття, місткість посуду);
— параметри ваги (маса окремих видів спортивного інвентарю);
— параметри, які характеризують продуктивність машин і приладів (продуктивність вентиляторів, швидкість руху транспортних засобів);
— енергетичні параметри (потужність двигуна).
Розділ 3. Національна стандартизація України
Ключові слова та поняття: органи стандартизації, центральні та територіальні органи, рада стандартизації, технічний комітет, відомчі служби, кодекси усталеної практики, технічні умови, види нормативних документів: основоположні, на продукцію, послуги, процеси, методи випробування, загальних технічних вимог; пробний стандарт, державний нагляд, відомчий контроль, перевірка — вибіркова, суцільна, періодична, постійна; інспекційний контроль.
3.1. Основні положення Національної стандартизації України
Багатогалузева економіка України потребує введення і додержання єдиних обов'язкових норм, правил та вимог для усіх підприємств і організацій незалежно від форми власності. Розвиток науки і техніки призводить до створення великої кількості нової продукції, її оновлення, а це сприяє розробленню та впровадженню в промисловість різноманітних НД, які слід упорядковувати.
Упорядкування НД в умовах широкої кооперованої багатогалузевої промисловості внесло принципові зміни до методики і практики стандартизації, що стало початком системного підходу до цієї галузі діяльності, визнання її ролі в загальній системі економіки країни. Системний підхід дає змогу ліквідувати необґрунтовану різноманітність НД, яка мала місце в країні. Затверджується єдиний підхід до проведення стандартизації та розробляються національні стандарти. Із уведенням основоположних стандартів Національної стандартизації України закладається фундамент стандартизації як науки.
Національна стандартизація України
Національна стандартизація України — це система, яка визначає мету, принципи управління, основні завдання та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації. Вона являє собою комплекс взаємопов'язаних правил і положень, які регламентують організацію та порядок проведення робіт з усіх питань практичної діяльності в галузі стандартизації країни.
Становлення України як суверенної правової держави, її послідовна інтеграція до світового економічного товариства потребують здійснення цілеспрямованої політики щодо утворення національної стандартизації з наближенням до міжнародних вимог на основі ринкової економіки.
Мета національної стандартизації — це встановлення положень, що забезпечують відповідність об'єкта стандартизації своєму призначенню та безпечність його для життя, здоров'я, манна людей, збереження тварин і рослин, охорону природного довкілля, що створює умови для раціонального використання всіх видів національних ресурсів, і сприяює усуненню технічних бар'єрів у торгівлі та підвищує конкурентоспроможність продукції, робіт та послуг до рівня розвитку науки, техніки і технологій. Мети національної стандартизації досягають розробляючи, упроваджуючи та засновуючи НД.
Державна політика у сфері стандартизації визначається законом України "Про стандартизацію" (№2408-111 від 17.05.2001 р. із змінами) і базується на таких принципах:
— забезпечення участі фізичних і юридичних осіб в розробленні НД та вільного вибору ними видів стандартів при виробництві чи постачанні продукції, якщо інше не передбачено законодавством;
— відкритості та прозорості процедур розроблення і прийняття НД відповідно до інтересів усіх зацікавлених сторін, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників;
— доступності НД та інформації про них для користувачів;
— відповідності НД до законодавства;
— адаптації до сучасних досягнень науки і техніки, враховуючи стан національної економіки;
— пріоритетності прямого впровадження в Україні міжнародних та регіональних НД;
— дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації;
— участі у міжнародній (регіональній) стандартизації;
— прийняття і застосування органами стандартизації на території України Кодексу доброчинної практики з розроблення, прийняття і застосування стандартів відповідно до Угоди WTO про технічні бар'єри в торгівлі, що є додатком до Маракеської угоди про заснування Світової організації торгівлі в 1994 р.
З метою виконання політики у сфері стандартизації перед нею поставлені різні завдання, основними з яких є:
— забезпечення безпечності продукції, процесів і послуг для життя, здоров'я та майна людей, для тварин, рослин та охорона природного довкілля;
— захист та збереження майна і продукції, зокрема під час їх транспортування чи зберігання;
— підвищення якості продукції, процесів та послуг відповідно до рівня розвитку науки, техніки, технологій і потреб людей;
— реалізація прав споживачів;
— забезпечення відповідності об'єктів стандартизації своєму призначенню;
— забезпечення технічної та інформаційної сумісності і взаємозамінності;
— забезпечення збіжності та відтворюванності результатів контролювання;
— установлення оптимальних вимог до суспільно важливої продукції, процесів та послуг;
— заощадження всіх видів ресурсів та поліпшення техніко-економічних показників виробництва;
— забезпечення безпеки господарських об'єктів, складних технічних систем, враховуючи допустимий ризик виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;
— розвиток міжнародного та регіонального співробітництва; — усунення технічних бар'єрів у торгівлі.
Нині чинна Національна стандартизація України затверджена і введена в дію у 2002 р. Вимоги до Національної стандартизації України та правил її функціонування наведені в комплексі основоположних стандартів.
ДСТУ 1.0:2003 НС. Основні положення.
ДСТУ 1.1:2001 НС. Стандартизація та суміжні види діяльності.
Терміни та визначення основних понять.
ДСТУ 1.2:2003 НС. Правила розроблення національних НД.
ДСТУ 1.3:2004 НС. Правила розроблення, побудови, викладання,
оформлення, погодження, прийняття та позначення ТУ.
ДСТУ 1.5:2003 НС. Правила побудови, викладання, оформлення
та вимоги до змісту НД.
ДСТУ 1.6:2004 НС. Правила реєстрації НД.
ДСТУ 1.7:2001 НС. Правила і методи прийняття та застосування
міжнародних і регіональних стандартів.
ДСТУ 1.8:2005 НС. Правила розроблення програми робіт зі
стандартизації.
ДСТУ 1.9:2005 НС. Правила розроблення та впровадження міждержавних
стандартів.
ДСТУ 1.10:2005 НС. Державні класифікатори соціально-економічної інформації. Основні положення, правила розроблення, введення та скасування.
ДСТУ 1.11:2004 НС. Правила проведення експертизи проектів
національних НД.
ДСТУ 1.12:2004 НС. Правила ведення справ НД.
ДСТУ 1.13:2001 НС. Правила надавання повідомлень торговим партнерам
України.
ДСТУ ISO/1 ЕС Кодекс усталених правил стандартизації.
Guide 59:2000
Найважливіші структурні елементи Національної стандартизації України:
1. Органи та служби стандартизації.
2. Комплекс НД.
3. Система контролю за впровадженням і виконанням НД.
До основних положень Національної стандартизації України належать:
— основна мета та завдання;
— суб'єкти та об'єкти стандартизації;
— організація робіт зі стандартизації;
— види НД;
— порядок розробки, затвердження, перегляду та використання НД;
— державний нагляд за додержанням НД;
— міжнародне співробітництво.
До об'єктів Національної стандартизації України належать:
а) організаційно-методичні та загально технічні об'єкти:
— організація проведення робіт зі стандартизації;
— термінологічні системи різних галузей знань та діяльності;
— класифікація та кодування інформації;
— методи випробовування системи та методи забезпечення й контролювання якості та керування нею;
— метрологічне забезпечення;
— системи фізичних величин та одиниць вимірювання;
— стандартні довідкові дані про фізичні сталі та властивості речовин і матеріалів;
— системи технічної та іншої документації загального застосування;
— типорозмірні ряди та типові конструкції виробів загальномашинобудівного використання;
— умовні позначки, зокрема графічні, та їхні системи, розмірні геометричні системи та їх контролювання;
— інформаційні технології, зокрема програмні та технічні засоби інформаційних систем загального призначення;
— довідкові дані про властивості речовин та матеріалів;
б) продукція, призначена для використання у різних видах економічної діяльності, державних закупівель та широкого вжитку;
в) системи та господарські об'єкти, які мають важливе значення та їхні складники, зокрема транспорт, зв'язок, енергосистема, використання природних ресурсів тощо;
г) вимоги щодо захисту прав споживачів, охорони праці, ергономіки, технічної естетики, охорони природного довкілля;
д) будівельні матеріали, процеси, типові деталі та будинки, системи функційного забезпечення будинків, складні будівельні споруди та методи контролювання у будівництві;
е) потреби оборони, мобілізаційної готовності та державної безпеки.
У Національній стандартизації України особливо підкреслюється взаємозв'язок стандартизації з технічним прогресом, її роль у підвищенні технічного рівня виробництва та якості продукції, необхідність досягнення високого світового рівня продукції, процесів, робіт, послуг. У зв'язку з цим до НД як носія передового світового досвіду висуваються високі вимоги, які зможуть забезпечити розроблення та виробництво високоякісної продукції, процесів, послуг, раціональне використання всіх ресурсів, охорону зовнішнього середовища, безпеку праці, охорону здоров'я населення, захист його від шкідливих дій тощо.
Як правило, вимоги, що запроваджуються у НД, мають бути підвищеними відповідно до вже досягнутого на практиці рівня і відповідати перспективному світовому рівню техніки і технології, вимогам зовнішнього та внутрішнього ринків, рекомендаціям міжнародних організацій зі стандартизації.
3.2. Органи стандартизації та їхні функції
Органи стандартизації — це підрозділи, які виконують функції державного управління всіма підприємствами й організаціями з питань стандартизації, здійснюють координуючу діяльність і діють від імені держави.
З набуттям незалежності в Україні виникла потреба у створенні національної стандартизації та визначенні суб'єктів стандартизації. До суб'єктів стандартизації згідно із законом України "Про стандартизацію" та ДСТУ 1.0:2003 належать:
— центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації;
— рада стандартизації;
— технічні комітети стандартизації (ТК);
— інші суб'єкти, що займаються стандартизацією.
Центральний орган
Центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації є Державний комітет технічного регулювання та споживчої політики України (Держспоживстандарт України), який підпорядковується Кабінету Міністрів України. Роботи зі стандартизації в галузі будівництва та промисловості будівельних матеріалів очолює Державний комітет з будівництва та архітектури України (Держбуд України). Держспоясивстандарт України та Держбуд України здійснюють свою діяльність згідно із законом України "Про стандартизацію" (№2408-III від 17.05.2001 р. із змінами), який установлює правові та організаційні засади стандартизації в Україні й спрямований на забезпечення єдиної технічної політики у цій сфері. Закон регулює відносини, пов'язані з діяльністю у сфері стандартизації та застосуванням її результатів, і поширюється на суб'єкти господарювання незалежно від форми власності та видів діяльності, органи державної влади, а також відповідні громадські організації.
Мережа органів Держспоживстандарту України функціонує на всій території країни. До її структури входять центральні й територіальні органи, рада, ТК та відомчі служби (рис. 1.6).
До центральних органів належать органи управління, Державна метрологічна служба України, науково-дослідні інститути, центри і відділи наукової, техніко-економічної та нормативної інформації, навчальні заклади. Держспоживстандарт України організовує, координує та провадить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних НД і як національний орган стандартизації представляє Україну в міжнародних та регіональних організаціях із стандартизації, організовує навчання та професійну підготовку спеціалістів у сфері стандартизації.
Рис. 1.6. Структура органів Держспоживстандарту України
До основних функцій центральних органів належать:
забезпечення реалізації державної політики у сфері стандартизації;
здійснення заходів щодо гармонізації національних НД з відповідними міжнародними (регіональними) НД;
участь у розробленні й узгодженні технічних регламентів та інших нормативно-правових актів з питань стандартизації;
установлення правил розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни та втрати чинності національних НД, їх позначення, класифікації за видами та іншими ознаками, кодування та реєстрації;
уживання заходів щодо виконання зобов'язань, зумовлених участю в міжнародних (регіональних) організаціях стандартизації;
співпраця у сфері стандартизації з відповідними органами інших держав;
прийняття рішення щодо початку та припинення діяльності ТК стандартизації, визначення їхніх повноважень та порядку створення;
організація надання інформаційних послуг з питань стандартизації;
забезпечення адаптації стандартів, процедур оцінки відповідності, процедур сертифікації та практики відповідно до сучасних досягнень науки і техніки;
установлення символів або знаків, що засвідчують відповідність продукції до національних НД;
формування програми робіт зі стандартизації;
ведення реєстру НД;
організація створення і ведення національного фонду НД та Національного інформаційного центру міжнародної інформаційної мережі (ШОКЕТ);
організація розповсюдження офіційних публікацій національних, міжнародних та регіональних НД.
Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації може виконувати інші функції та повноваження згідно із законами України.
Держспоживстандарт України відповідає за організацію, стан і розвиток стандартизації в країні, визначає основні напрями розвитку науково-методичних і техніко-економічних основ стандартизації. Він має право доручати міністерствам, відомствам, організаціям і підприємствам різні види робіт, що пов'язані зі створенням чи зміною НД; давати вказівки щодо усунення виявлених порушень норм і вимог, які встановленні в НД; уживати заходи щодо заборони випуску продукції, яка не відповідає вимогам НД, тощо.
Рада стандартизації
Рада стандартизації є консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністре"в України. Персональний склад Ради та положення про неї затверджує Кабінет Міністрів України. Рада формується на засадах рівності із представників органів виконавчої влади, Держспоживстандарту України, суб'єктів господарювання, науково-дослідних, відомчих та відповідних громадських організацій.
Метою діяльності Ради с налагодження і забезпечення співробітництва між виробниками, постачальниками, споживачами продукції, процесів і послуг та органами державної влади, узгодження інтересів у сфері стандартизації та сприяння розвитку стандартизації.
Діяльність Ради ґрунтується на засадах відкритості та гласності. До основних функцій належать: вивчення, аналіз та розроблення пропозицій щодо вдосконалення діяльності у сфері стандартизації, а саме:
створення ТК та визначення напрямів їхньої діяльності;
прийняття міжнародного, регіонального чи іншого НД як національного;
здійснення експертиз проектів технічних регламентів та НД з питань технічного регулювання, програм робіт із стандартизації.
Технічні комітети
Технічні комітети (ТК) створюються центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації, на які покладаються функції з розроблення, розгляду та погодження міжнародних (регіональних) та національних стандартів.
ТК є робочими органами у сфері стандартизації і формуються за принципом представництва всіх зацікавлених сторін. До роботи у ТК залучають на добровільних засадах уповноважених представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, провідних науковців і фахівців. Членство в ТК є добровільним.
Діяльність ТК здійснюється згідно з "Типовим положенням про технічний комітет стандартизації". Організаційне забезпечення діяльності ТК здійснюється їх секретаріатами. ТК не можуть одержувати прибуток від своєї діяльності.
Залежно від об'єктів стандартизації здійснюється спеціалізація ТК. За рішенням Держспоживстандарту України створено 137 ТК з різних галузей економіки. Наприклад: ТК8 — "Труби та сталеві балони" (на базі Державного трубного інституту, м. Дніпропетровськ), ТК41 — "Зернові культури та продукти їх переробки" (на базі Київського інституту хлібопродуктів). Підприємства, громадські об'єднання й організації та інші суб'єкти господарської діяльності, які розробляють НД, погоджують їх з відповідними ТК.
З метою розвитку національної стандартизації послуг на базі Київського національного торговельно-економічного університету створений ТК 118 — "Послуги торгівлі, громадського харчування та туризму", який здійснює роботи з розроблення, експертизи та підготовки до затвердження НД в сфері послуг торгівлі, громадського харчування та туризму.
Територіальні органи
Держспоживстандарт України має розгалужену мережу територіальних органів, які об'єднують 35 центрів стандартизації, метрології та сертифікації (ЦСМ). Ці центри від імені Держспоживстандарту України виконують практичну і методичну роботу зі стандартизації, метрології та сертифікації на території України і розташовані в обласних містах. До складу ЦСМ входять лабораторії Державного нагляду.
До основних функцій діяльності ЦСМ належать: контроль за додержанням НД та єдністю вимірювань у даному регіоні; розповсюдження інформації про НД; організаційно-методична і технічна діяльність зі стандартизації, метрології, управління якістю та сертифікації, оцінки якості продукції (процесів, послуг), її випробування тощо.
Територіальні органи систематично аналізують інформацію щодо якості продукції, яку виробляють підприємства регіону і яка реалізується на ринку, подають цю інформацію до відповідних центральних органів управління.
Відомчі служби
Відомчі служби зі стандартизації координують роботу підрозділів стандартизації, які діють у рамках міністерств (відомств), об'єднань, організацій. Головна ознака цих служб стандартизації — відомча, вони здійснюють свою діяльність від імені міністерства (відомства).
Держспоживстандарт України координує і скеровує діяльність відомчих служб, до складу яких входять управління (відділи) стандартизації міністерств (відомств), головні та базові організації.
Головні завдання управлінь (відділів) стандартизації міністерств (відомств): керівництво діяльністю служб у системі міністерства (відомства); вивчення основних напрямів розвитку відомчої стандартизації; організація впровадження НД і здійснення контролю за їх упровадженням. Відомчі управління реєструють, розмножують і розповсюджують НД у своєму відомстві.
Головні організації
Головні організації – це самостійні науково-дослідні чи проектно-конструкторські, технологічні організації, що виконують найважливіші роботи зі стандартизації продукції, процесів, послуг, яка відповідає їхньому профілю; науково-методичне керівництво і координацію робіт відомчих базових організацій зі стандартизації; готують експертизу проектів НД до затвердження; вивчають науково-технічний рівень продукції та послуг, які виробляють і надають в Україні та за кордоном; перевіряють та переглядають чинні НД; здійснюють контроль за впровадженням і використанням НД.
Базові організації
Базові організації ведуть роботи зі стандартизації певної групи продукції та послуг. Це можуть бути науково-дослідні, проект-но-конструкторські організації (спілки), фабрики та заводи. Базові організації розробляють основні напрямки розвитку стандартизації закріпленої за ними групи продукції та послуг, проекти національних НД та НД організацій на конкретний вид продукції, процес чи послуги, здійснюють перевірку технологічних розробок, експертизу нових товарів та послуг з метою визначення рівня уніфікації та взаємозамінності тощо.
На окремих підприємствах і в організаціях створені відділи зі стандартизації чи спеціальні бюро, головним завданням яких є науково-технічне й організаційно-мстодичне керівництво роботами зі стандартизації на підприємстві, а також безпосередня участь у виконанні цих робіт. Відділи зі стандартизації — самостійні підрозділи, вони підпорядковуються безпосередньо головному інженеру підприємства. Начальник відділу нарівні з керівником підприємства несе відповідальність за додержання стандартів і ТУ, їх техніко-економіч-не обґрунтування, якість і відповідність показників стандартів до сучасного рівня науки і техніки, а також за своєчасний перегляд НД з метою приведення їх у відповідність до зростаючих вимог економіки та споживачів.
До основних функціональних обов'язків відділів стандартизації на підприємствах належать: систематичний контроль за впровадженням і дотриманням стандартів та інших НД; забезпечення відділів, цехів та лабораторій необхідними НД та інформацією щодо змін у них; контроль якості продукції; забезпечення єдності та точності вимірювань тощо.
У торгових підприємствах усі роботи зі стандартизації виконуються під керівництвом комерційного директора, заступника директора з роздрібної чи оптової торгівлі, начальника торговельного відділу.
До інших суб'єктів, що займаються стандартизацією, належать центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи самоврядування, суб'єкти господарювання, громадські організації. Вони в межах повноважень, враховуючи свої господарські та професійні інтереси, можуть організовувати і виконувати роботи зі стандартизації, а саме:
розробляти, схвалювати, приймати, переглядати НД відповідного рівня та припиняти їхню дію, встановлювати правила їх розроблення, позначення та застосування;
представляти Україну у відповідних спеціалізованих міжнародних та регіональних організаціях стандартизації, виконувати зобов'язання, передбачені положеннями про ці організації;
створювати і вести реєстри нормативно-правових актів та НД для забезпечення своєї діяльності та інформаційного обміну;
видавати і розповсюджувати свої стандарти, документи спеціалізованих відповідних міжнародних та регіональних організацій стандартизації, членами яких вони є чи з якими співпрацюють на підставі полоясень про ці організації або відповідних договорів, а також делегувати названі повноваження іншим юридичним особам;
інформувати Держспоживстандарт України про роботи зі стандартизації за своїми напрямами.
3.3. Види нормативних документів
Комплекс НД Національної стандартизації України включає різноманітні НД, в яких установлені вимоги до конкретних об'єктів стандартизації. Залежно від об'єкта стандартизації, положень, які містить документ, та процедур надання йому чинності, розрізняють такі НД: стандарти, кодекси усталеної практики, технічні умови, державні класифікатори.
Поняття про НД та стандарти наведено в підрозділі 1.3. Термін НД є родовим терміном, що охоплює такі поняття, як "стандарт", "технічні умови", "настанови (правила)" та "регламент".
Кодекси усталеної практики
Кодекси усталеної практики розробляють на устаткування, конструкції, технічні системи, вироби того самого чи подібного функціонального призначення, але які різняться конструктивним виконанням чи принципом дії і для яких аспекти проектування, виготовлення чи встановлення (монтажу), експлуатування чи утилізування є визначальними для їхнього безпечного функціонування (житлові, промислові будівлі та споруди, котли, посудини, що працюють під тиском, компресорне устаткування тощо). У кодексах усталеної практики також подають правила і методи розв'язання завдань щодо організації та координації робіт зі стандартизації й метрології, а також реалізації певних вимог технічних регламентів чи стандартів тощо.
До кодексів усталеної практики належать настанови, правила, зведення правил.
Настанова, зведення правил (правила)
Настанова, зведення правил (правила) — це НД, що рекомендує практичні прийоми чи методи проектування, виготовлення монтажу, експлуатації або утилізації обладнання, конструкцій чи виробів. Настанова може бути стандартом або іншим незалежним від стандарту документом.
Регламент
Регламент — це прийнятий органом влади НД, що передбачає обов'язковість правових положень. Регламент, що доповнений технічною настановою, яка визначає способи дотримання вимог, називається технічним регламентом.
Технічні умови
Технічні умови (ТУ) — НД, що встановлює вимоги до продукції, призначеної для самостійного постачання, до виконання процесів чи надання послуг замовникові, і регулює відносини між виробником (постачальником) і споживачем (користувачем). їх затверджують на продукцію, яка перебуває в стадії освоєння і виробляється невеликими партіями. ТУ розробляються на один чи декілька конкретних виробів, матеріалів, речовин, послугу чи групу послуг. Підприємства використовують ТУ незалежно від форми власності та підлеглості, громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності — за договірними зобов'язаннями або ліцензіями на право виготовлення та реалізацію продукції або надання послуг.
ТУ посідають особливе місце в комплексі технічної документації на товари та послуги, адже вони є основним документом на постачання продукції і надання послуг. В ТУ встановлюються певні вимоги до конкретної продукції або послуги, в якій визначені показники стандартів. Ці показники мають забезпечувати повну характеристику споживних властивостей товарів та послуг і можливість їх визначення та контролю.
Державні класифікатори
Державні класифікатори (ДК) — це НД, в яких об'єкти стандартизації класифікуються за суттєвими ознаками й поділяються на класи, підкласи і групи. ДК України гармонізовані з Міжнародною класифікацією ISO і мають гармонізовану систему опису та кодування об'єктів. Так, в Україні діють 19 ДК, наприклад: ДК-001-94 "Класифікатор форм власності", ДК-003-95 "Класифікатор професій", ДК-006-96 "Класифікатор валют", ДК-009-96 "Класифікатор видів економічної діяльності", ДК-012-97 "Класифікатор послуг зовнішньоекономічної діяльності", ДК-016-97 "Державний класифікатор продукції та послуг".
Національні стандарти, кодекси усталеної практики та державні класифікатори застосовують на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством. Міністерство оборони України, враховуючи особливості цієї сфери, визначає порядок застосування НД для задоволення потреб оборони України відповідно до покладених на нього функцій.
Залежно від специфіки об'єкта стандартизації стандарти поділяються на види: основоположні; на методи випробовування; на продукцію; на процеси; на послуги; на сумісність; загальних технічних вимог.
Основоположні стандарти
До основоположних стандартів належать організаційно-методичні, загальнотехнічні та термінологічні НД. В них установлюють організаційно-методичні та загальнотехнічні положення для визначеної галузі стандартизації, а також терміни та їхні визначення, загальнотехнічні вимоги, норми та правила, що забезпечують впорядкопаиість. Основоположний стандарт може використовуватись як стандарт або бути основою для інших стандартів.
Стандарти та методи випробовування
Стандарти па метоли випробовування (вимірювання, аналізування, контролювання) регламентують порядок і послідовність виконання методик, способи (правила, режими, норми) і технічні засоби для різних видів та об'єктів контролю продукції, процесів, послуг. У них наводяться уніфіковані методи випробування якості, що засновані на досягненнях сучасної науки і техніки.
Стандарти на продукцію
Стандарти на продукцію встановлюють вимоги до груп однорідної або певної продукції, які забезпечують її відповідність своєму призначенню. У них наводяться технічні вимоги до якості продукції при її виготовленні, постачанні та використанні; визначаються правила приймання, способи контролю та випробування, вимоги до пакування, маркування, транспортування, зберігання.
Стандарти на процеси
Стандарти на процеси встановлюють основні вимоги до послідовності виконання різних робіт (операцій) у процесах, що використовуються у різних видах діяльності, які забезпечують відповідність процесу до його призначення.
Стандарти на послуги
Стандарти на послуги установлюють вимоги, які має задовольняти послуга, щоб забезпечити свою відповідність призначенню. Стандарти на послуги можуть бути розроблені для таких послуг: прання білизни, готельне господарство, транспорт, автосервіс, телезв'язок, страхування, банківська справа, торгівля тощо.
Стандарти на сумісність
Стандарти на сумісність установлюють вимоги стосовно сумісності продукції, послуг чи систем у місцях їх поєднання та у спільному використанні.
Стандарти загальних технічних вимог
Стандарти загальних технічних вимог — містять перелік характеристик, для яких значення чи інші дані встановлюються для виробу, процесу чи послуги в кожному випадку окремо.
Згідно з рівнями суб'єктів стандартизації в Україні розрізняють національні й відомчі НД та НД організацій і громадських організацій.
Національні НД
Національні НД приймаються національним органом стандартизації, який діє на території України, і застосовуються усіма підприємствами незалежно від форми власності та підпорядкування, громадянам и-суб'єктами підприємницької діяльності, міністерствами (відомствами), органами державної виконавчої влади, на діяльність яких поширюється чинність НД.
Відомчі НД
Відомчі НД розробляються на продукцію, послуги в разі відсутності національного стандарту для підприємств певної галузі, а також для підприємств і організацій інших галузей (замовників), які використовують чи застосовують продукцію цієї галузі.
НД організацій
НД організацій розробляються на рівні суб'єктів господарювання та їхніх об'єднань на продукцію, процеси та послуги, які виробляють і застосовують лише на власні потреби. Об'єктами цих НД можуть бути складові частини продукції, технологічне оснащення та інструменти; технологічні процеси; послуги, які надають на даному підприємстві; процеси організації та управління виробництвом. Стандарти організацій застосовують суб'єкти господарювання, які їх прийняли, та їхні підприємства-суміжники, а також інші суб'єкти господарювання, на діяльність чи результати яких поширюється чинність зазначених НД. за умови отримання згоди на їхнє застосовування від суб'єкта господарювання, що їх прийняв.
НД громадських організацій
НД громадських організацій (наукових, науково-технічних та інженерних товариств і спілок) розробляють, якщо є потреба розповсюдження та впровадження систематизованих, узагальнених результатів фундаментальних і прикладних досліджень чи практичного досвіду, одержаних у певних галузях науки чи сферах професійних інтересів. Стандарти громадських організацій може застосовувати будь-який суб'єкт господарювання за умови отримання згоди на їхнє застосування від власника зазначених НД на договірних чи штих засадах.
Пробні стандарти
У сферах, де об'єкти стандартизації швидко змінюються, або за потреби накопичити досвід використання виробу чи НД з метою випробувати положення стандарту чи обґрунтувати вибір із можливих запропонованих альтернатив певних положень розробляють пробні стандарти. їх приймають тимчасовим органом стандартизації й доводять до широкого кола користувачів з метою накопичення потрібного досвіду в процесі застосування НД, і вони можуть бути використані як база стандарту. Пробні стандарти можуть мати менший рівень консенсусу, зокрема його можна досягнути на рінні ТК чи навіть на рівні його робочої групи.
Пробні стандарти розробляють на проекти міжнародних та регіональних стандартів. Як пробні стандарти можна застосовувати нові документи Міжнародної організації зі стандартизації: PAS (загальнодоступні ТУ), ТS (технічні умови) та ІТA (галузеві технічні угоди).
3.4 Порядок розроблення, затвердження то впровадження нормативних документів
В умовах сучасної багатогалузевої промисловості розроблення НД с складною науково-технічною роботою, що потребує значного часу та коштів. Тому під час розроблення стандартів слід дотримуватися основних вимог.
НД необхідно розробляти тільки за потреби забезпечення безпеки життя населення, охорони навколишнього середовища, сумісності та взаємозамінності продукції.
Усі зацікавлені сторони, які розробляють, виготовляють та споживають продукцію, мають пригнути досягти згоди щодо управління якістю продукції, її сумісності та взаємозамінності.
Керуватися вимогами споживачів, для чого представники органів торгівлі та спілка споживачів мають брати участь у розробленні проектів ИД, готувати пропозиції щодо їх розробки, перегляду та зміни.
Використовувати сучасні методи стандартизації.
Установлювати вимоги до властивостей об'єкта стандартизації, які можна об'єктивно перевірити.
Виключати одночасне розроблення НД на ідентичні об'єкти стандартизації.
НД мають бути викладені чітко для забезпечення однозначності розуміння їхніх вимог.
НД розробляють відповідно до основних принципів державної політики у сфері стандартизації, враховуючи норми чинного законодавства України, вимоги національної стандартизації та документів міжнародних і регіональних організацій зі стандартизації.
Розроблення НД здійснюють технічні комітети стандартизації, а в разі їх відсутності — інші суб'єкти стандартизації, що мають для цього відповідний науково-технічний потенціал.
Для досягнення організаційно-методичної єдності забезпечення координації і контролю робіт при розробці та підготовці НД до впровадження існують певні правила та порядок, що регламентовано ДСТУ 1.2. Правила і порядок не залежать від об'єкта стандартизації, вони є загальними і включають такі етапи виконання робіт:
організація розроблення НД;
розроблення першої редакції проекту;
розроблення другої редакції проекту;
розроблення остаточної редакції проекту та підготування справи НД;
державна експертиза проекту;
прийняття та надання чинності НД;
державна реєстрація та видання НД.
Організація розроблення НД
Керівник організації, що має розробляти проект НД, призначає відповідальних виконавців, які складають технічне завдання (ТЗ). ТЗ складається на основі вивчення та аналізу матеріалів щодо об'єкта стандартизації, досягнень вітчизняного та закордонного досвіду, патентних досліджень. У ТЗ зазначають мету та завдання НД; перелік вимог, які будуть встановлені у НД; об'єм та етапи роботи і терміни їх виконання. ТЗ на розробку НД затверджує голова ТК або керівник організації-розробника після погодження з Держспоживстандартом України (Держбудом України) та зацікавленими особами (сторонами).
Розроблення першої та другої редакції проекту
Розробник готує проект НД згідно з договором та ТЗ на його розробку. Для підготовки проекту НД здійснюють науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи, випробування тощо. На основі науково-дослідних робіт обирають оптимальні варіанти об'єкта (показники, норми, критерії, вимоги, правила), які НД має встановлювати. На етапі розробки проект НД перевіряють на патентну чистоту. Патентно-чистими називають НД, що не підпадають під дію патентів, які існують у країнах світу.
Одночасно з розробкою проекту НД складається пояснювальна записка, проводяться техніко-економічні розрахунки та розробляється план організаційно-технічних заходів щодо впровадження НД. Підготований проект НД та пояснювальну записку розсилають на відгук організаціям відповідно до переліку, з якими має бути погоджений проект НД.
Організації, що одержали проект НД, складають на нього відгук і надсилають організації-розробнику не пізніше, ніж через місяць від дня одержання проекту НД. На основі надісланих зауважень і пропозицій розробник розробляє другу редакцію проекту НД, уточнює пояснювальну записку і складає звіт відгуків на першу редакцію. Другу редакцію проекту НД, пояснювальну записку і звіт відгуків розробник розсилає на погодження в організації згідно з переліком.
Розроблення остаточної редакції проекту та підготування справи НД
Розробник опрацьовує одержані відгуки і складає зведений звіт усіх відгуків. На підставі зауважень і пропозицій, які містяться у зведених відгуках, здійснюється доопрацювання проекту НД, робляться обґрунтовані висновки щодо кожного зауваження та пропозиції. За наявності суттєвих розбіжностей стосовно проекту стандарту ТК або розробник організовують їх всебічний розгляд та усунення.
На основі проведеної роботи розробник складає остаточну редакцію НД, який розглядається на засіданні ТК або науково-технічної ради (НТР) організації-розробника для отримання ухвали про подання його на прийняття. Прийняте рішення оформлюється протоколом, в якому зазначено результати голосування членів ТК або НТР.
Отримавши ухвалу про подання проекту НД на прийняття, розробник комплектує справу проекту і з супровідним листом подає на експертизу.
Державна експертиза проекту
Державна експертиза проекту здійснюється науково-дослідною організацією Держспоживстандарту України чи Держбуду України. До експертизи можуть бути залучені ТК, відомі науковці та фахівці. Експертиза проекту НД здійснюється не більше ніж 45 днів.
Після отримання позитивних результатів експертизи розробник із супровідним листом подає проект НД до Держспоживстандарту України (Держбуду України) на розгляд.
Прийняття та надання чинності НД
Після проведення експертизи Держспоживстандарт України (Держбуд України) розглядає подані документи і приймає рішення про прийняття або повернення остаточної редакції НД на доопрацювання. При прийнятті НД видається наказ щодо прийняття і позначення НД та надання йому чинності.
Усім НД надають позначення, яке складається з індексу, номера та року прийняття.
На національному рівні встановлені такі індекси НД: ДСТУ — національний стандарт; ДСТУ-П — пробний стандарт;
ДК — державний класифікатор;
ДСТУ ISO — гармонізований НД Міжнародної організації зі стандартизації;
ДСТУ ІЕС — гармонізований НД Міжнародної електротехнічної комісії;
ДСТУ EN — гармонізований НД Європейського комітету зі стандартизації;
ГОСТ — міждержавний стандарт.
Для інших рівнів уведенні такі індекси:
ГСТУ — відомчий НД;
СОУ — стандарт організації;
ТУУ — технічні умови, що не є стандартом;
СТУ — стандарт наукового, науково-технічного або інженерного
товариства чи спілки.
Чинність НД визначають, враховуючи час на підготовчі заходи щодо його впровадження.
Державна реєстрація та видання НД
Державна реєстрація НД здійснюється згідно з ДСТУ 1.6 науково-дослідною організацією Держспоживстандарту України (Держбуду України). Усі зареєстровані НД заносяться до класифікатора єдиного фонду НД країни.
Видання і розповсюдження НД здійснюється організаціями, які уповноважені Держспоживстандартом України.
Інформацію щодо затвердження НД надають у щомісячному інформаційному покажчику "Стандарти", а стосовно чинних НД в Україні — у річному виданні "Каталог нормативних документів".
Упровадження стандартів є важливим завданням економіки, а також завершальним етапом комплексу робіт зі стандартизації. НД впроваджуються у визначений термін на основі планів організаційно-технічних заходів. НД вважається впровадженим, якщо встановлених у ньому показників, норм та вимог дотримуються у відповідній галузі застосування.
3.5. Порядок перегляду, зміни та скасування нормативних документів
Під впливом темпів розвитку науки та техніки, удосконалення технології виробництва, створення нових речовин, матеріалів тощо в усіх галузях економіки відбувається старіння продукції, яку замінюють новою, більш сучасною, модернізованою. З цієї причини показники, норми, вимоги та правила, раніше встановлені в НД, застарівають і втрачають свою актуальність. Для забезпечення прогресивної ролі стандартизації, розвитку економіки та підвищення якості продукції слід постійно вносити відповідні зміни до показників стандартів, які можна забезпечити не тільки шляхом розроблення нових НД, але й шляхом систематичної перевірки чинних НД. Результатом перевірки НД є удосконалення їхніх вимог відповідно до соціально-економічних пріоритетів, розвитку науки і техніки, впровадження прогресивних екологічно чистих і безвідходних технологій, підвищення вимог до якості продукції, а також встановлення ступеня їх відповідності чинному законодавству, вимогам міжнародних, регіональних стандартів і національних стандартів інших країн.
Перевірку чинних НД здійснюють ТК або організація-розробник принаймні один раз на п'ять років. Під час перевірки визначають відповідність показників, норм та вимог НД передовим досягненням науки, техніки, технології, безпеки, вимогам споживачів і взаємопов'язаних з ними НД. За результатами перевірки НД готують пропозиції щодо доцільності подальшого його застосування або про його перегляд, унесення змін чи скасування. Ці пропозиції подаються до органу, що затвердив НД.
Якщо у процесі перевірки потрібно внести зміни до важливих показників технічного рівня й якості продукції, які встановлені в НД, такий НД підлягає перегляду. Перегляд НД здійснюється шляхом розробки нових НД. При цьому переглянутий НД скасовують, а у новому зазначають, замість якого НД його розроблено. Під час перегляду НД одночасно мають бути надані пропозиції щодо перегляду чи зміни взаємопов'язаних з ним НД. У позначенні переглянутого НД номер його залишається, а змінюють рік його затвердження.
Зміни та поправки до НД вносять за потребою коректування окремих значень показників чи їх вилучення, а також введення додаткових вимог, якщо це не пов'язано зі зміною основних технологічних і експлуатаційних характеристик об'єкта стандартизації. Побудову, виклад та оформлення змін здійснюють згідно з ДСТУ 1.5.
Розроблення, узгодження, прийняття та державна реєстрація змін та поправок до НД здійснюються згідно з ДСТУ 1.2. Кожній зміні чи поправці надається при реєстрації порядковий номер і визначається дата введення її в дію. Інформацію щодо змін у НД та текст цих змін публікують в офіційному виданні, не пізніше ніж за шість місяців до терміну надання йому чинності.
Скасовує НД орган, що затвердив його, у разі припинення випуску продукції (використання процесу, надання послуги), регламентованої цим НД. Інформацію щодо скасування НД подають в офіційному виданні не пізніше ніж за два місяці до дати його скасування. При цьому НД діє до дати його скасування чи до дати введення в дію нового НД.
Використання такої системи слідкування за рівнем НД дозволяє забезпечити безперервність і відповідність їхніх вимог до потреб науки, техніки та економіки країни.
3.6. Державний нагляд за додержанням нормативних документів
Державний нагляд — це діяльність спеціально уповноважених органів виконавчої влади з контролю за додержанням підприємцями НД, норм і правил при виробництві та випуску продукції (виконанні робіт, наданні послуг) з метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в її належній якості, безпечній для життя, здоров'я й майна людей і навколишнього середовища. Він здійснюється відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 08.04.93 р. №30-93 зі змінами.
Державний нагляд за додержанням вимог НД, обов'язковість яких встановлено технічними регламентами та чинним законодавством, здійснює Держспоживстандарт України, його територіальні органи — центри стандартизації, метрології та сертифікації, а також інші спеціально уповноважені на це органи відповідно до чинного законодавства в усіх галузях економіки на всій території України. Його здійснюють на стадіях проектування, установлення (монтування), виготовлення, реалізації, експлуатації (застосування), зберігання, транспортування та утилізування продукції, виконання процесу чи надання послуги.
Основним завданням державного нагляду є захист прав споживачів, інтересів держави та підприємств, сприяння запобіганню порушень законів України та положень НД, які містять обов'язкові умови до об'єктів стандартизації, передусім до безпеки, якості продукції, охорони праці та навколишнього природного середовища. Відповідно до цього завдання державний нагляд здійснюється шляхом контролю за додержанням суб'єктами підприємницької діяльності вимог і правил НД під час розроблення та виробництва продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів. Суб'єкти підприємницької діяльності за порушення вимог НД, норм і правил несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.
У сфері будівництва державний нагляд виконують органи Держбуду України, а у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг — органи з захисту прав споживачів.
Основні функції органів державного нагляду:
— перевірка додержання НД, норм і правил;
— внесення пропозицій про скасування, обмеження терміну дії або перегляд НД, норм і правил, якщо вони не забезпечують якості продукції, безпеки життя, здоров'я й майна людей і навколишнього середовища або суперечать чинному законодавству;
— здійснення аналізу роботи підприємця з питань додержання НД, норм і правил;
— узагальнення результатів державного нагляду, аналіз причин порушення НД, норм і правил;
— забезпечення оперативного вживання заходів із припинення порушень НД, норм і правил, усунення причин їх виникнення;
— внесення на підставі висновків державного нагляду пропозицій органам виконавчої влади про удосконалення комплексу заходів щодо підвищення якості продукції;
— інформування органів державної влади і громадськості про стан справ із додержанням НД, норм і правил;
— розроблення і проведення заходів, спрямованих на підвищення ефективності своєї роботи з державного нагляду;
— забезпечення взаємодії з правоохоронними та іншими спеціально уповноваженими на те органами державного нагляду, товариствами споживачів з питань контролю за якістю продукції.
Крім державного нагляду, існує відомчий контроль за впровадженням та додержанням НД, норм і правил на підприємствах певного відомства. Діяльність відомчого контролю обмежується рамками закріпленої галузі економіки. Завдання відомчого контролю аналогічні завданням державного нагляду.
Об'єктами нагляду є:
— продукція виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, продукція тваринництва та рослинництва, продукти харчування;
— імпортована продукція;
— експортована продукція.
Основною формою державного нагляду та відомчого контролю с вибіркова або суцільна перевірка. Продукція для перевірки може бути відібрана у сфері виробництва чи у сфері обігу, тобто на різних стадіях життєвого циклу. В основу перевірок покладено контроль відповідності продукції, що перевіряється, усім параметрам, нормам, характеристикам, вимогам, які встановлені в НД. Для оцінки якості об'єкта використовують види та методи контролю, передбачені НД.
Державний нагляд здійснюється шляхом проведення періодичних чи постійних перевірок. Періодичні перевірки мають форму інспекційного контролю за планами державного нагляду територіальних органів Держспоживстандарту України або за зверненням громадян. Постійний нагляд впроваджується в разі систематичних претензій щодо якості готової продукції, що випускається, та через відсутність умов для її стабільного випуску згідно з НД. Постійний державний нагляд здійснюється у формі особливого режиму чи інтенсивного нагляду.
При усіх видах перевірок особливу увагу приділяють метрологічному забезпеченню. Якщо під час перевірки виявлено, що випуск продукції відповідає усім вимогам НД і технологія виробництва, що використовується, забезпечує її стабільну якість, то вважається, що стандарту додержуються.
Перевірки здійснюють головні державні інспектори з нагляду за НД і засобами вимірювань, їхні заступники, державні інспектори. За потребою до перевірок можуть залучатися спеціалісти сторонніх організацій.
За результатами перевірки складається акт, який є юридичним документом. Основні вимоги до акту — достовірність, обґрунтованість установлених фактів порушень НД і причин їх виникнення, стислість викладання. Відповідальність за повноту, достовірність і об'єктивність викладених у акті результатів перевірки несе керівник з перевірки. Акт перевірки може бути підставою для прийняття правових санкцій. На основі акта перевірки головний державний інспектор (його заступник) й державні інспектори приймають заходи і видають розпорядження (приписи):
— щодо припинення виробництва продукції;
— заборони випуску і реалізації продукції чи надання послуг;
— заборони використання продукції (послуг);
— ліквідування порушення НД і причин їх виникнення;
— уведення на підприємстві особливого режиму приймання готової продукції за умов систематичного порушення НД під час її випуску;
— вилучення з використання засобів вимірювання, які не пройшли державних випробувань, метрологічну атестацію, неповірені чи несправні;
— застосування економічних санкцій згідно з чинним законодавством.
Використовуються й інші правові санкції відповідно до існуючого порядку.
За результатами перевірки керівництво підприємства забезпечує розробку плану організаційно-технічних заходів щодо усунення порушень НД та причин, які їх викликали. Контроль за виконанням заходів щодо усунення порушень НД, норм і правил та виданих приписів здійснюється під час повторної перевірки.
3.7. Інформаційне забезпечення стандартизації
НД складають значну і важливу частину нормативної бази економіки країни. Вони відіграють важливу роль при розв'язанні технічних, економічних і соціальних проблем країни, тому необхідно постійно підвищувати науково-технічний рівень чинних НД, оновлювати їх з метою заміни застарілих показників і своєчасного відображення вимог економіки.
Здійснюється гармонізація міжнародних стандартів, які є засобом ліквідування технічних бар'єрів у торгівлі та міжнародному співробітництві. За станом на 01 .01.2006 р. в Україні прийнято 6295 НД, з яких 2679 НД згармонізовано з міжнародними чи європейськими стандартами. Упровадження таких НД дає змогу виробникові не тільки піднести якість вітчизняних товарів до рівня міжнародних вимог, але й забезпечити перебудову виробництва, його організацію, управління, технологію, упровадження систем якості відповідно до рів-" ня розвинених країн світу. Усе це сприяє розвитку стандартизації в Україні, прискорює вступ до Світової організації торгівлі (WTO) та інтеграцію до світової системи економіки.
З метою забезпечення ефективного доступу українських виробників (експортерів) до міжнародних, міждержавних і національних НД існує Національний еталонний фонд НД та Інформаційний центр міжнародної інформаційної мережі ISONET WTO, які забезпечують користувачів необхідною інформацією в галузі стандартизації.
Національний еталонний фонд НД автоматизований, що дозволяє швидко отримати необхідну інформацію. Працює міжнародна бібліографічна електронна база даних PERINORM. У Національному фонді зберігається близько 200 тис. НД, які постійно поновлюються, в наявності 20 тис. НД, що мають статус національних, понад 13 тис. міжнародних стандартів Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС), понад 19 тис. міждержавних стандартів країн СНД, близько 6,6 тис. європейських стандартів. Фонд містить національні стандарти Німеччини, Великобританії, Канади, Росії, Польщі, США, Франції, Японії та країн, які є партнерами України.
Інформація щодо чинних і прийнятих, а також міжнародних НД, є доступною для всіх зацікавлених суб'єктів, якщо вона не є державною таємницею. Інформаційні послуги надаються шляхом опублікування офіційних текстів НД, інформаційних та довідкових видань, а також їх розповсюдження інформаційними мережами в ініціативному порядку та на замовлення. Для інформаційного забезпечення користувачів Держспоживстандарт України формує бібліографічні та інформаційні видання — річні каталоги, щомісячні інформаційні покажчики "Стандарти".
Розділ 4. Міжгалузеві системи стандартизації
Ключові слова та поняття: міжгалузеві системи, комплекс (система) НД, конструкторська і технологічна документація, єдність та точність вимірювання, метод кодування, державні класифікатори (ДК).
До основних напрямків роботи у галузі стандартизації належить упорядкування НД: конструкторської, технологічної, а також документації, що пов'язана з плануванням, організацією виробництва і випуском продукції, безпекою праці тощо. Це необхідно для забезпечення технічних і соціально-економічних рішень у певних галузях діяльності. Для цього загальнотехнічні та організаційно-методичні НД об'єднуються в комплекси (системи), які являють собою великі міжгалузеві системи.
Стандартизація міжгалузевих систем — це комплекс взаємопов'язаних НД, які охоплюють основні питання практичної діяльності щодо конкретного об'єкта стандартизації в масштабах країни на усіх рівнях управління і є своєрідною формою комплексної стандартизації, яка отримала широке впровадження у практику економіки країни. Мета цього виду стандартизації — створення систем взаємопов'язаних стандартів, які забезпечують ефективність проведення важливих робіт загальнодержавного значення. Використання міжгалузевих систем сприяє розвитку економіки країни за рахунок зменшення витрат часу на розробку і поставку виробів на виробництво, створення єдиної інформаційної бази, єдиної мови та єдиних форм документів тощо.
В Україні діє основний комплекс основоположних НД, що встановлюють правила і вимоги до Національної стандартизації. Крім цього комплексу (системи) діє ще 26 міжгалузевих систем стандартизації: система конструкторської документації, система технологічної документації, система розробки та постановки продукції на виробництво, система НД безпеки праці, система інформаційно-бібліографічної документації, державна метрологічна система, система НД з інформаційних технологій, система показників якості продукції тощо. Усі ці системи являють собою великі міжгалузеві системи.
Розглянемо найважливіші з них для економіки країни.
4.1. Система конструкторської документації
Система конструкторської документації (СКД) — це комплекс державних НД, що встановлюють єдині, взаємопов'язані правила і положення до розробки, оформлення і використання конструкторської документації у промисловості, науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях країни. Вона встановлює однозначні визначення графічних позначень, правил оформлення графічних документів відповідно до рекомендацій міжнародних організацій ISO ІІЕК.
Конструкторська документація відіграє роль посередника між конструктором і виробником при підготовці виробництва товарів та сприяє зменшенню терміну для організації виробництва будь-якого товару.
Комплекс СКД містить близько 200 стандартів, дія яких спрямована на:
— поліпшення якості проектувальних виробів;
— поліпшення умов взаємообміну конструкторською документацією між різними організаціями та підприємствами, у тому числі й міжнародного обміну документацією;
— зниження трудомісткості у розробці конструкторської документації;
— поліпшення умов для організації спеціалізованих виробництв;
— можливість використання засобів механізації та автоматизації при розробці конструкторської документації та її обробки у службах підготовки виробництв;
— поліпшення умов експлуатації та ремонту виробів;
— поліпшення умов для уніфікації, стандартизації виробів та їх складових частин.
СКД находить широке використання в автоматизованій системі управління всіх рівнів економіки; при створенні й використанні машинних носіїв як юридично передбачених форм подання документації; у чинних і розроблюваних класифікаторах та системах документації; у процесі розроблення стандартних програм збору, збереження, передачі й оброблення інформації в державній автоматизованій системі, а також у системі автоматизованого проектування (САПР).
У позначенні НД СКД перед номером стандарту наводиться цифра 2, яка вказує, що ці НД належать до даного комплексу системи.
4.2. Система технологічної документації
Технологічна документація — важливий фактор, який забезпечує прискорення науково-технічного прогресу, зростання ефективності суспільного виробництва та підвищення якості продукції. На основі технологічної документації проводяться техніко-економічні розрахунки, планування, регулювання та організація виробництва, підготовки, управління та обслуговування. Технологічна документація дозволяє організувати взаємовідносини між різними виробництвами. Особлива роль приділяється технологічній документації в умовах впровадження автоматизованих систем управління.
Система технологічної документації (СТД) — це комплекс державних НД, які встановлюють єдині взаємопов'язані правила розроблення, комплектування, оформлення і використання технологічної документації при виготовленні та ремонті виробів, що дає змогу використовувати типові технологічні процеси; скоротити обсяг розроблюваної технологічної документації; підвищити продуктивність праці технологів; упорядкувати номенклатуру; установити єдині правила оформлення технологічних процесів для виробництва продукції; розробити систему нормативів для виробництва, здійснювати облік і аналіз застосування технологічної документації тощо. Оформлення технологічної документації відповідно до НД СТД систематизує та концентрує інформаційний матеріал, а також є важливим етапом робіт з удосконалення організації технологічної підготовки : виробництва.
Упровадження комплексу НД СТД допомогло розробити єдину технологічну мову, яка використовується в усіх галузях машинобудування, харчової промисловості та інших галузях економіки, дозволило підвищити рівень технологічних розробок та якість продукції, зменшити матеріальні витрати і собівартість продукції, механізувати та автоматизувати процеси обробки інформації, широко використовувати обчислювальну техніку.
У позначенні НД СТД цифра 3 перед номером стандарту вказує на їх належність до комплексу НД цієї системи.
4.3. Державна метрологічна система
Комплекс НД Державної метрологічної системи (ДМС) регламентує правила і норми метрологічного забезпечення одиниць фізичних величин та їхніх еталонів, мір і вимірювальних приладів, які застосовуються на підприємствах, установлення надійності їхньої роботи та періодичної повірки, нагляд за станом і правильністю застосування вимірювальної техніки і методів вимірювання тощо.
За допомогою ДМС держава забезпечує єдність та точність вимірювання в країні. У сучасних умовах додержання єдності вимірювань має дуже великий вплив на кінцевий результат економічної діяльності країни, від якого залежить рівень життя населення.
Проблема єдності й точності вимірювань становить інтерес для розвитку економіки, підвищення якості продукції, ефективності виробничих процесів, а також для використання при управлінні економікою країни. Забезпечення єдності вимірювань на підприємствах, в організаціях та установах належать до основних видів робіт.
Високі вимоги до точності відтворювання одиниць фізичних величин складають одне із важливих направлень постійної метрологічної роботи. Гарантією забезпечення єдності вимірювань у країні є економічний механізм саморегулювання економіки, а також державна і виконавча дисципліна, які передбачають юридичні санкції за порушення вимог НД.
НД ДМС позначаються перед номером цифрою 8.
4.4. Система нормативних документів безпеки праці
Система НД безпеки праці (СБП) належить до соціальних програм стандартизації. СБП — це великий комплекс державних, відомчих НД на машини, обладнання, матеріали та речовини, які містять вимоги з безпеки під час роботи людини з цими об'єктами. Ця система дозволяє розробляти і впроваджувати заходи, які направлені на зниження травматизму, професійних захворювань, збереження здоров'я та працездатності людини у процесі трудової діяльності у виробництві та побуті. Система СБП установлює:
— вимоги до організації робіт щодо забезпечення безпеки праці;
— вимоги і норми за видами небезпечних та шкідливих виробничих факторів;
— вимоги безпеки до виробничого обладнання;
— вимоги безпеки до виробничих процесів;
— вимоги до засобів захисту працівників;
— вимоги безпеки до будинків та споруд.
Усі НД на обладнання, сировину, матеріали, паливо й інші види продукції, які створюють небезпеку і впливають на санітарно-гігієнічні умови праці, повинні мати вимоги щодо безпеки. Залежно від об'єкта стандартизації в НД наводяться вимоги безпеки до експлуатації, монтажу, транспортування, зберігання, установлення, а також методи контролю вимог безпеки. Регламентуються допустимі рівні небезпечних і шкідливих виробничих факторія, які створює обладнання, вимоги до електро-, пожежо- і вибуховобезпечності. За потребою встановлюють ергономічні вимоги до розміщення, прикладання зусилля при вмиканні та вимкненні механізмів, забезпечення зручності при запусканні й обслуговуванні обладнання, а також наводяться знаки і надписи безпеки, які мають бути нанесені на обладнанні.
У НД на сировину, матеріали та речовини зазначена токсична характеристика матеріалів і речовин, характер їхньої дії на організм людини, гранично допустимі концентрації речовин чи їхніх компонентів у повітрі робітничої зони, питній воді, методи їхніх визначення, також регламентуються заходи та засоби захисту працівників від небезпечної й шкідливої дії матеріалів та речовин.
СБП систематично удосконалюється, переглядаються чинні НД, розробляються нові. У позначенні цифра 12 вказує на належність НД до системи безпеки праці.
4.5. Система НД у галузі охорони природи і раціонального використання ресурсів
Метою стандартизації в галузі охорони природи та раціонального використання ресурсів є регламентування взаємодії між діяльністю людини і навколишнім природним середовищем, що забезпечує збереження і відновлення природних багатств, раціональне використання природних ресурсів, рівновагу між розвитком виробництва, стійкістю навколишнього середовища. Стандартизація у галузі охорони природи охоплює всі галузі виробництва, виключає експлуатацію одних природних ресурсів за рахунок втрат інших, перешкоджає несприятливим наслідкам діяльності підприємств. Питання охорони природи посідають значне місце у роботах зі стандартизації практично всіх країн, регіональних та міжнародних організацій.
Система являє собою комплекс взаємопов'язаних державних стандартів, які спрямовані на попередження шкідливого впливу результатів діяльності суспільства на природу та здоров'я людини. У систему входять комплекси НД з охорони і раціонального використання вод, надр та ґрунту, захисту атмосфери, охорони флори і фауни, поліпшення використання земель тощо. НД встановлюють методи визначення становища природних об'єктів, розрахунки гранично допустимих викидів забруднюючих речовин. Регламентуються також вимоги до устаткування, обладнання і споруд з контролю і захисту природного середовища від забруднення.
Система НД у галузі охорони природи та раціонального використання ресурсів постійно удосконалюється, поновлюється новими вимогами і методами визначення забрудненості навколишнього середовища, розробляються заходи щодо збереження, відновлення та раціонального використання ресурсів.
У позначенні НД цифра 17 вказує на їх належність до комплексу системи стандартів у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів.
4.6. Система НД з інформаційних технологій
Для ефективного управління господарством країни необхідно своєчасно отримувати, передавати і переробляти велику кількість різноманітної інформації, обсяг якої з кожним роком зростає. Незначні прорахунки в управлінні господарством України призводять до мільйонних втрат. Для запобігання втрат слід широко впроваджувати сучасні засоби обчислювальної техніки і математичні методи у сферу обліку, планування та управління економікою. Нові технології управління економікою на усіх рівнях передбачають використання автоматизованих систем управління або інформаційні технології, які забезпечують збирання, накопичення, обробку і видання необхідної техніко-економічної інформації. Використання інформаційних технологій для обробки великого об'єму інформації пов'язано зі створенням машинної мови, тобто перекладом інформації на мову цифрових кодів. Кодування інформації передбачає обов'язкову її систематизацію та класифікацію.
Існує декілька методів кодування інформації. У галузі стандартизації використовують класифікаційний метод, який заснований на певній системі класифікації об'єктів техніко-економічної інформації (рис. 1.7).
Розвиток і вдосконалення інформаційних технологій, перехід на ринкові умови, взаємозв'язок з міжнародними організаціями зумовило перехід на прийняту в міжнародних організаціях систему обліку та статистики. Різноманітність об'єктів і складність їх взаємного погодження викликало створення системи НД з інформаційних технологій (СІТ), яка складається з комплексу державних класифікаторів (ДК). В них зібрані коди різних видів техніко-економічної інформації. Кожний класифікатор являє собою словник перекладу назв об'єктів, які наведені українською мовою і кодами машинної мови. Код, що отримав конкретний вид, однозначний і не залежить від галузі промисловості.
Комплекс ДК забезпечує економіку інформацією про адміністративно-територіальне розподілення; послуги і види діяльності, які виконуються в різних галузях; товарну продукцію, яку виробляє промисловість, сільське господарство і будівництво; природні ресурси; нормативну й управлінську документацію; організаційно-правові форми господарювання тощо.
Рис. 1.7. Схема методів класифікації та кодування інформації
Загальні вимоги усіх класифікаторів:
1) забезпечення достатньої ємності, яка гарантує охоплення усіх об'єктів класифікації;
2) володіння гнучкістю і притаманність резервної ємності, що необхідно для внесення у процесі використання класифікатора змін і доповнень без порушення структури класифікатора, його об'єктів, групування та ознак;
3) забезпечення розв'язання конкретних завдань в автоматизованій системі управління, які пов'язані з об'єктом класифікації як усередині системи, так і у взаємодії з іншими інформаційними системами різних рівнів.
Комплексна розробка ДК забезпечує можливість і ефективність їх використання при розв'язанні завдань управління, планування, обліку, розподілення, фінансування, ціноутворення та в інших сферах промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, торгівлі, побутового обслуговування тощо. СІТ дозволяє скоротити номенклатуру виробів за рахунок дублювання, підвищити рівень уніфікації, спеціалізації в масштабах галузі та виробництва.
В Україні діє 19 ДК, які використовуються з 1995 р.
У позначенні НД СІТ цифра 34 вказує на їх належність до комплексу стандартів цієї системи.
Розділ 5. Міжнародна стандартизація
Ключові слова та поняття: міжнародне співробітництво, міжнародна стандартизація, комітети-члени, члени-кореспонденти, члени-абоненти, міжнародний стандарт, гармонізовані й ідентичні стандарти.
5.1. Значення міжнародної стандартизації в розвитку торговельно-економічних зв'язків між країнами
Національна стандартизація будь-якої країни відображає у своїх НД особливості та рівень промислового розвитку. Тому національні НД різних країн на однотипову продукцію часто містять різні вимоги, що є серйозною перешкодою для розвитку міжнародної торгівлі. Для успішного проведення торговельного обміну необхідно погоджувати характеристики тієї чи іншої продукції з країною, яка купує цю продукцію.
Розвиток міжнародної торгівлі вимагає єдиного підходу до оцінки якості продукції, її характеристик, вимог до маркування, пакування, збереження та транспортування. У міжнародній стандартизації зацікавлені як індустріально розвинені країни, так і країни, що розвиваються, які створюють власну національну економіку. Ця зацікавленість пов'язана з поширенням міжнародних науково-технічних і торговельно-економічних зв'язків.
Завдяки міжнародному співробітництву в галузі стандартизації, початок якого можна віднести на кінець XIX — початок XX ст., фахівці усіх країн говорять нині на єдиній "технічній мові", яка обслуговує телефонний зв'язок між різними країнами, міжнародні польоти літаків, діяльність міжнародних банків та інше.
Економічне і науково-технічне співробітництво між країнами характеризується сьогодні швидкими темпами зростання міжнародної торгівлі, підвищенням частини наукомісткої та технічно складної продукції в загальному обсязі товарообігу, прискореним впровадженням досягнень науково-технічного прогресу у виробництві продукції, підвищенням попиту споживачів до її якості та надійності. У цих умовах значно зростає роль міжнародної стандартизації як організаційно-технічної основи співробітництва країн у найрізноманітніших галузях науки, техніки, економіки, виробництва, що покликана пов'язати та систематизувати вимоги світової торгівлі, інтереси споживачів, сприяти найбільш повному використанню продуктивних сил та підвищенню ефективності суспільного виробництва. Міжнародна стандартизація одночасно є інструментом управління науково-технічним і економічним розвитком у світі.
Особливе значення міжнародна діяльність зі стандартизації набуває в світлі рішучих заходів, які здійснюються світовим товариством щодо ліквідації перешкод та обмежень у торгівлі між країнами. Стандартизація у міжнародному масштабі створює сприятливі умови для торгівлі за рахунок єдиних підходів до якості продукції, її взаємозамінності, технічної сумісності, безпеки й охорони навколишнього середовища, що пов'язано з розробкою міжнародних стандартів (МС). Використання МС, досвіду міжнародної стандартизації дозволяє швидко розвивати і піднімати виробництво до рівня передових промислових країн і тим самим розвивати та поглиблювати торговельно-економічні відносини між країнами. МС, які розробляються різними міжнародними організаціями, усувають технічні бар'єри у торгівлі (ТВТ), що пов'язано з розбіжністю у національних стандартах країн світу. Крім того, на перший план висувається проблема якості продукції.
Міжнародні рекомендації, наведені у стандартах, не обов'язкові для країн, але відповідність продукції нормам подібних стандартів визначає її вартість і конкурентоспроможність на світовому ринку. Конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку є важливим стимулом для країн, які бажають брати участь у міжнародній діяльності зі стандартизації. Сьогодні стандартизація є одним із діючих засобів забезпечення високоякісною та конкурентоспроможною продукцією споживачів, а також має першорядне значення для підвищення зовнішньоторговельного обігу країни.
Зовнішня торговельна діяльність країн залежить від розвитку національних систем стандартизації, їхньої відповідності до вимог Генеральної угоди тарифів і торгівлі (GATT) і Кодексу цієї організації. GATT є всебічним міжурядовим договором, чинним з 1947 p., що визначає права і зобов'язання сторін-учасників у області зовнішньої торгівлі і об'єднує 123 країни. Усі учасники GATT і ті країни, які бажають приєднатися до цієї організації, повинні виконувати принципові правила Кодексу стандартів із 40 позицій.
Головне завдання GATT полягає у лібералізації зовнішньої торгівлі шляхом усунення митних бар'єрів і зниження тарифів, а також використання нстарифних засобів регулювання торгівлі. У 1993 р. на Уругвайському раунді було прийнято рішення про перетворення GATT на Світову організацію торгівлі (WTO), яка офіційно почала функціонувати з 1 січня 1995 p. GATT як всебічна угода, що регулює торгівлю товарами, стала складовою частиною WTO.
Сферою дії Угоди ТВТ, так званого Кодексу GATT/WTO зі стандартизації, є технічні правила, регламенти і стандарти, які можуть впливати на торгівлю прямим чи непрямим чином. Угода ТВТ засвідчує, що національні або регіональні НД, які містять обов'язкові вимоги, не створюють непотрібних перешкод у світовій торгівлі, якщо вони базуються на узгоджених міжнародних стандартах. Тому WT0 підкреслює перевагу стандартів, які розробляються Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO), Міжнародною електротехнічною комісією (ІЕС) та Міжнародним союзом телекомунікацій (ITU). Діяльність цих організацій поширюється на усі галузі стандартизації у світі та підтримує реалізацію Угоди ТВТ — дотримання Кодексу доброчинної практики щодо розроблення, прийняття та застосування стандартів (додаток №3 до Угоди ТВТ). Угодою ТВТ передбачається інформаційний обмін між усіма членами WTO стосовно вимог стандартів, правил і технічних регламентів на продукцію. Угода WTO та ТВТ на основі міжнародних стандартів — це фундамент світового ринку.
Процес приєднання України до GATT розпочався у 1993 р. У 2001 р. були розроблені заходи та програма до вступу України в WTO — впливової міжнародної економічної організації. З метою подолання технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі, забезпечення національного режиму торгівлі імпортними товарами відповідно до норм та принципів WTO Україна приєдналась до Кодексу доброчинної практики щодо підготовки, прийняття та впровадження стандартів WTO. Прагнучи інтегруватися у світову економіку, Україна гармонізувала своє законодавство та НД відповідно до норм GATT/WTO, привела у відповідність до них митне і тарифне регулювання та інші механізми управління зовнішньоекономічною діяльністю.
Наша країна приділяє велику увагу міжнародному науково-технічному співробітництву в галузі стандартизації і бере безпосередню участь у роботі міжнародних і регіональних організацій та їх технічних комітетів. Основними завданнями міжнародного науково-технічного співробітництва в галузі стандартизації є:
— зближення та гармонізація національної стандартизації України з міжнародними та регіональними системами, прогресивними національними системами стандартизації інших країн;
— удосконалення та розвиток фонду НД України з питань стандартизації на засадах застосування міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн, а також систематизація, узагальнення та максимальне використання досягнень науково-технічного прогресу;
— проведення цілеспрямованої науково-технічної та економічної політики шляхом розроблення міжнародних і регіональних стандартів на базі НД України на нові конкурентоспроможні види продукції та послуг;
— поліпшення нормативного забезпечення торговельного, економічного і науково-технічного співробітництва з іншими країнами та участь в міжнародному розподілі праці;
— забезпечення захисту інтересів країни під час розроблення міжнародних, регіональних і міждержавних стандартів;
— забезпечення єдності вимірювань;
— забезпечення взаємного визнання результатів оцінки відповідності вимогам технічних регламентів.
У галузі міжнародної стандартизації Держспоживстандарт України як національний орган зі стандартизації представляє Україну в міжнародних, регіональних та міждержавних організаціях з питань стандартизації:
— з 1992 року — в Міждержавній раді зі стандартизації, метрології та сертифікації країн СНД (в рамках "Угоди про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації" та інших);
— з 1993 року є членом Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС) — найбільш впливових міжнародних організаціях у сфері стандартизації;
— з 1997 року Україна є членом Європейського комітету зі стандартизації (CEN) та Європейського комітету стандартизації в галузі електротехніки (CENELEC) і членом-кореспондентом Міжнародної організації законодавчої метрології (OIML).
Держспоживстандарт України бере активну участь у роботі Робочої групи з питань стандартизації ЄЕК ООН, представляє Україну в комітетах ISO — Комітети з інформаційних систем і послуг (INFCO), Комітети з оцінки відповідності (CASCO), є членом міжнародної інформаційної мережі (ISONET).
5.2. Міжнародна організація зі стандартизації (ISO)
Співробітництво різних країн у галузі стандартизації розпочалося у 1921 p., коли була проведена перша конференція семи національних комітетів зі стандартизації. Ця конференція виробила організаційні принципи, на основі яких у 1926 р. створено Міжнародну федерацію національних асоціацій зі стандартизації (ISA), до складу якої ввійшли біля 20 національних організацій зі стандартизації. ISA розробила близько 180 міжнародних рекомендацій зі стандартизації, але з початком Другої світової війни її діяльність була припинена.
У 1943 р. при Організації Об'єднаних Націй (ООН) створено Комітет з координації стандартів (ККС), до якого увійшли 18 країн антигітлерівської коаліції. Основним завданням цього Комітету було збереження досвіду міжнародної стандартизації та координація діяльності країн у галузі стандартизації у воєнний час.
Після війни, у жовтні 1946 p., у Лондоні відбулося спільне засідання ККС і делегатів 25 країн, на якому було прийнято рішення щодо створення Міжнародної організації зі стандартизації (The International Organization for Standardization — ISO). В основу назви (абревіатури) було покладено грецьке слово "isos" — рівний.
Після створення ISO був прийнятий її статут, який визначив неурядовий статус цієї організації, структуру, функції керівних і робочих органів, методи їхньої роботи. Основною метою ISO є сприяння розвитку стандартизації у світовому масштабі для взаємодопомоги та полегшення міжнародного обміну товарами і послугами, а також розширення співробітництва в інтелектуальній, науковій, технічній та економічній діяльності.
До основних видів діяльності ISO належать: заходи, які сприяють координації, уніфікації та гармонізації національних НД; розроблення і затвердження міжнародних стандартів; обмін інформацією про роботу комітетів; співробітництво з іншими міжнародними організаціями, які зацікавлені у вирішенні суміжних проблем. ISO займається питаннями стандартизації в усіх галузях та сертифікацією продукції, за винятком електротехніки, радіотехніки та зв'язку, які належать до компетенції Міжнародної електротехнічної комісії.
ISO як неурядова організація користується консультативним статусом ООН і є найбільшою міжнародною організацією в галузі стандартизації з широкого кола питань. її членами є 160 країн світу. Членами ISO є не уряди, а національні організації зі стандартизації (комітети-члени) з правом одного голосу. Комітети-члени є повноправними членами організації і мають право брати участь в усіх робочих органах, бути обраними до керівних органів, отримувати Копії всіх робочих документів, подавати на розгляд зауваження щодо них. Для цього виду членства встановлена шкала щорічних внесків до бюджету ISO.
Члени-кореспонденти — це країни, що розвиваються. За рахунок сплати незначного внеску до бюджету ISO вони мають право отримувати комплект всіх міжнародних стандартів та інші документи. Члени-абоненти сплачують пільгові внески і мають можливість отримувати інформацію щодо міжнародної стандартизації.
Органи ISO дислокуються у Женеві (Швейцарія). Офіційні мови — англійська, французька, російська. Цими мовами видаються усі матеріали та документи ISO.
Організаційна структура ISO складається із керівних і робочих технічних органів (рис. 1.8).
Вищим органом ISO є Генеральна асамблея — загальні збори усіх комітетів-членів, які скликаються один раз на три роки.
Кожний комітет-член має право представляти не більше трьох делегатів. Члени-кореспонденти та члени-абоненти беруть участь як спостерігачі.
Рис. 1.8. Структура органів ISO
До керівних органів належать: Рада, Технічне бюро та Центральний секретаріат. Вищим керівним органом є Президент, який обирається на три роки, і Центральний секретаріат. Рада керує роботою ISO в перервах між сесіями Генеральної асамблеї. До складу Ради входять 18 комітетів-членів. На засіданнях Ради рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні комітетів — членів Ради. У період між засіданнями і за потребою Рада може приймати рішення шляхом переписки. Поточну адміністративно-технічну роботу здійснює Центральний секретаріат. Технічне бюро (PLACO) готує пропозиції щодо планування, організації та координації роботи комітетів. До сфери роботи Бюро входить розгляд пропозицій щодо створення та розпуску ТК; визначення питань стандартизації, якими повинні займатися комітети.
Технічними органами Ради ISO є Комітети, що займаються питаннями міжнародної стандартизації, сфери діяльності яких розмежовані. Комітет з наукових принципів стандартизації (STACO) надає методичну та інформаційну допомогу щодо принципів і методик розробки міжнародних стандартів (MC). Комітет здійснює вивчення наукових принципів стандартизації та підготовку рекомендацій для досягнення оптимальних результатів у даній галузі, займається питаннями термінології й організацією семінарів з використання MC для розвитку торгівлі.
На початку 70-х pp. XX ст. у зв'язку з бурхливим розвитком сертифікації в різних країнах створено Комітет з оцінки відповідності (CASCO). CASCO створює настанови в галузі гармонізації національних систем сертифікації, методологічну базу для розробки й акредитації національних систем сертифікації для взаємного визнання результатів випробувань, вивчає способи оцінки відповідності продукції і систем якості вимогам НД, здійснює аналіз практичної діяльності в галузі відповідності. CASCO періодично проводить аналіз усіх чинних національних, регіональних і міжнародних систем сертифікації з метою своєчасного прийняття заходів для організації міжнародних систем сертифікації продукції на відповідність вимогам ISO.
Комітет з питань інформаційних мереж (ISONET) координує та гармонізує діяльність ISO в галузі інформаційних послуг, розповсюджує НД, керує та контролює діяльність інформаційної мережі ISO.
Комітет з надання допомоги країнам, що розвиваються (DEVCO), здійснює обслуговування цих країн з усіх питань стандартизації, створює умови для обміну досвідом з розвиненими країнами та підготовки спеціалістів тощо. DEVCO тісно співпрацює з ООН, у результаті чого були створені міжнародні центри навчання.
В 1977 р. створено Комітет із захисту інтересів споживачів — CAPOLCO. Метою роботи цього Комітету є проведення стандартизації в галузі інформації споживачів. До завдань цього Комітету входить вивчення шляхів сприяння споживачам в отриманні максимального ефекту від стандартизації продукції; розроблення рекомендацій щодо забезпечення інформацією споживачів, захист їхніх інтересів; узагальнення досвіду участі споживачів у роботах зі стандартизації; застосування стандартів на споживні товари та послуги; підтримання зв'язків з різними органами ISO, діяльність яких зачіпає інтереси споживачів.
Результатом діяльності CAPOLCO є періодичне видання переліку національних і міжнародних стандартів, які становлять інтереси для організацій споживачів, а також підготовка Настанов з питань споживчих товарів. Наприклад: Настанова 12 — "Порівняльні випробування споживних товарів", Настанова 14 — "Інформація про товари для споживачів".
Комітет зі стандартних зразків (REMCO) займається питаннями методичної допомоги та розробки настанов зі стандартних зразків. REMCO координує діяльність в цій галузі й тісно співпрацює з міжнародними метрологічними організаціями.
Сфера діяльності ISO розподілена між 224 ТК. Кожний ТК має затверджену Радою ISO сферу діяльності. ТК поділяються на загально-технічні та на комітети, які працюють в конкретних галузях техніки. Діяльність загальнотехнічних комітетів спрямована на вирішення загальнотехнічних і міжгалузевих проблем (таких комітетів 26). Решта комітетів здійснюють свою діяльність у конкретних галузях техніки. Наприклад: ТК 10 — "Технічні креслення", ТК 22 — "Автомобілі", ТК 37 — "Термінологія".
У 1979 р. з метою розробки однакового підходу до вирішення питань якості продукції на підприємствах та у сфері обігу, принципів систем якості та їх гармонізації був створений ТК 176 "Управління якістю та забезпечення якості". На основі узагальнення досвіду різних країн світу з упровадження систем якості ТК у 1987 р. опублікував МС ISO серії 9000. Це були взаємопов'язані стандарти із загального управління якістю. Стандарти ISO серії 9000 переглядалися, і в 2004 р. була прийнята нова версія цих стандартів.
Основним видом роботи ТК ISO є розробка, погодження та подання на затвердження Ради проектів МС. Для безпосередньої розробки проектів МС в межах ТК створюються підкомітети (ПК) і робочі групи (РГ). На сьогодні налічується близько 650 підкомітетів, до 2000 робочих груп.
Спеціалісти ISO під час розробки МС дотримуються трьох основних принципів:
— стандартизація має відповідати вимогам галузей промисловості;
— погодження має досягатися за допомогою консенсусу;
— використання МС має бути добровільним.
Україна є повноправним членом ISO з 1993 р. Як національний комітет-член входить до складу комітетів: CASCO, STACO, DEVCO, REMCO, CAPOLCO. 25 ТК Держспоживстандарту України співпрацюють з 96 ТК та ПК ISO. Україна бере активну участь у роботі спільного ТК ISO/IEC СТК1 "Інформаційні технології", який створений у 1987 р.
У своїй роботі ISO підтримує зв'язки з майже 400 міжнародними організаціями, які працюють над питаннями стандартизації. Автономною організацією в складі ISO є Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС). ISO й ІЕС здійснюють тісне співробітництво з питань стандартизації з різними міжнародними та регіональними організаціями, які займаються економічною і науково-технічною діяльністю. Торговельно-правовий законодавчий зв'язок стандартизації з міжнародною торгівлею й економічним співробітництвом країн є у центрі уваги таких міжнародних організацій, як Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН), Європейське товариство (ЄС), GATT, WTO тощо.
Система IS0/1EC є найбільшою з існуючих міжнародних технічних організацій і поширює свою діяльність на всі галузі економіки і науки — від стандартних форм реєстрації до валютних кодів, від будівництва до дорожньо-транспортних засобів. Сумісна діяльність ISO/IEC покликана технічно забезпечити ефективне міжнародне співробітництво між країнами. Тому вони, першою чергою, регламентують питання сумісності та взаємозамінності продукції, методи її випробувань, класифікації та позначень, транспортування, зберігання тощо.
Сучасний період характеризується серйозними змінами в технічних, економічних та соціальних аспектах суспільного розвитку. Бурхливий технічний прогрес, застосування нових матеріалів і технологій, розвиток міжнародних наукових, технічних та економічних зв'язків, зростання матеріальних потреб суспільства — усе цс примусило керівні органи ISO/1 EC, теоретиків і практиків стандартизації, представників промислових та академічних кіл держав-членів ISO/IEC серйозно замислитись над перспективами стандартизації та її роллю в нових умовах господарювання.
Міжнародна стандартизація з кожним роком набуває все більшого розвитку. Починаючи з 1989 р. щорічно 14 жовтня на честь дня створення ISO відзначається Міжнародний день стандартизації.
5.3. Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС)
Міжнародне співробітництво в галузі електрики і електротехніки було започатковане у 1881 р. Міжнародним конгресом з електрики, коли бурхливий розвиток цієї нової галузі викликав установлення уніфікованих у міжнародному масштабі одиниць.
Представники 13 країн на конференції в Лондоні в 1906 р. заснували Міжнародну електротехнічну комісію (ІЕС), яка сьогодні є однією з провідних міжнародних організацій з питань стандартизації в галузі електротехніки, радіотехніки та зв'язку. У 1947 р. ІЕС приєдналась до ISO на автономних правах як її електротехнічний відділ, мри цьому вона повністю зберегла свою фінансову й організаційну самостійність.
Наявність двох міжнародних організацій зі стандартизації обумовлено і виправдано не тільки історично, але й завданнями, які стоять перед ними. Завданням ІЕС є сприяння координації й уніфікації національних НД в галузі електротехніки, радіоелектроніки та зв'язку, обмін досвідом, вивчення і пропаганда передового досвіду різних країн, розробка МС тощо.
До складу ІЕС входять понад 60 національних комітетів зі стандартизації різних країн. Основна роль в роботі ІЕС відводиться промислово розвиненим країнам. Україна є членом цієї організації з 1993 р.
Структура ІЕС (Рада, ТК, ПК, РГ) аналогічна структурі ISO (рис. 1.9). Вищим керівним органом ІЕС є Рада, в якій представлені національні комітети країн. Рада збирається на свої засідання щорічно для вирішення питань діяльності організації.
Очолює ІЕС Президент, який обирається на три роки. При Раді ІЕС створено Комітет дії, який підпорядкований Раді та надає їй свої рішення на затвердження. Комітет дії розглядає питання з координації роботи окремих ТК ІЕС або загальні питання щодо діяльності всієї організації. Рада обирає 12 членів Комітету дії строком на шість років.
Рис. 1.9. Склад та структура основних органів ІЕС
Консультативна рада з тенденцій розвитку техніки розглядає зміни, що відбуваються у всьому світі під впливом інноваційних процесів, їх вплив на структуру промисловості та світовий ринок, потребу в нових видах техники відповідно до стандартизації в міжнародному масштабі.
Основну технічну роботу в ІЕС виконують ТК. Кожний ТК працює над визначеною для нього областю техніки. В ІЕС створено 140
ТК, частина яких розробляє стандарти загальнотехнічні та стандарти на конкретні види продукції. Стандарти ІЕС аналогічні до стандартів ISO, тому обидві організації об'єднали свої зусилля в розробці й прийнятті стандартів щодо безпечності та сертифікації продукції, рівня радіоперешкоджень тощо.
На початку своєї діяльності ІЕС займалася високоточною технікою, при цьому увага приділялась номенклатурі виробів, одиницям вимірювання, графічним позначенням. Була відпрацьована система одиниць, яка об'єднала електричні одиниці країн метричної та дюймової систем. Роботи, здійснювані ІЕС в цьому напрямку, стали базою для створення Міжнародної системи одиниць фізичних величин (СІ).
Відносно самостійний статус в ІЕС має Міжнародний спеціальний ТК з радіоперешкод (CISPR), який був створений в 1934 р. Будь-яка апаратура, що може випромінювати радіоперешкоди, до пуску в експлуатацію підлягає обов'язковим випробуванням на відповідність міжнародним стандартам CISPR.
Особливістю діяльності ІЕС в сфері якості продукції є створення міжнародних систем сертифікації. На початку 70-х pp. XX ст. вона першою з міжнародних організацій почала створювати під своєю егідою міжнародні системи сертифікації: систему виробів електричної техніки на відповідність вимогам стандартів ІЕС, систему сертифікації електротехнічних виробів, систему з випробувань електричного обладнання на відповідність стандартам безпеки (ІЕСЕЕ), систему зі сертифікації виробів електронної техніки (IECQ).
У 1976 р. між ІЕС і ISO була підписана Угода про сумісну діяльність і створення єдиної системи міжнародної стандартизації. Вони видають спільні рекомендації та НД. Співробітництво ІЕС та ISO здійснюється шляхом установлення безпосередніх зв'язків між ТК і РГ цих організацій у системі ISO/IEC, а також поза нею утворюються тимчасові та постійно діючі робочі органи, які здійснюють серйозні наукові дослідження, аналіз та розробку прогнозів, форми і методи роботи зі стандартизації в умовах безперервного розвитку науки і техніки.
Україна є членом ІЕС з 1993 p., і її інтереси в цій організації представляє Центральний орган виконавчої влади в сфері стандартизації — Держспоживстандарт України. Спеціалісти нашої країни беруть участь у роботі практично усіх ТК ІЕС.
З діяльністю ІЕС тісно пов'язані інтереси регіональних та інших міжнародних організацій, таких, як ЄЕК ООН, Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація з якості (COQ), Європейський комітет зі стандартизації (CEN), Європейська організація з випробувань і сертифікації (ЕОТС), Міжнародна організація законодавчої метрології (OIML), Міжнародна конференція з питань вимірювальної техніки та приладобудування (ПЕСО), Генеральна конференція мір та ваг (CGPM) тощо.
5.4. Регіональні організації зі стандартизації та інші міжнародні організації
У світі існує більше ніж 400 різних міжнародних і регіональних організацій, які займаються проблемами стандартизації. Коротко зупинимось на деяких, у роботі яких активну участь бере Україна.
У 1956 р. була підписана міжурядова конвенція про застосування Міжнародної організації законодавчої метрології (ОІМЬ), яка покликана забезпечувати єдність вимірювань у міжнародному масштабі для досягнення порівняльних і точних результатів усіх видів вимірювань, які проводяться в різних країнах. ОІМЬ уніфікує закони, правила та інструкції в сфері метрологічного забезпечення.
До складу ОІМЬ входять 54 країни як країни-члени і 41 країна — як члени-кореспонденти. Вищим органом є Міжнародна конференція із законодавчої метрології, яка скликається один раз на шість років (рис. 1.10).
Рис. 1.10. Структура ОІМL
До складу ОІМL входять представники національних метрологічних служб країн-членів. Засідання комітету відбуваються один раз на два роки. Виконавчим органом ОІМЬ є Міжнародне бюро законодавчої метрології, яке знаходиться у Парижі. Бюро виконує функції секретаріату організації і є центром, в якому збирається уся документація із законодавчої метрології. Бюро займається організаційними та координаційними питаннями ОІМL. Одна з важливих функцій бюро — координація роботи секретарів-доповідачів. В організації функціонує 66 секретарів-доповідачів, які закріплені за метрологічними службами окремих країн і розробляють загальні питання законодавчої метрології та питання з конкретних видів вимірювальної техніки.
Для розроблення міжнародних рекомендацій з оцінки похибок засобів вимірювань, методів вимірювань, загальних питань технічних вимог на окремі види засобів вимірювань, уніфікації термінів, позначень і визначень та ряду інших проблем створюються РГ, в які входять спеціалісти з декількох країн. Проект рекомендацій узгоджують з усіма членами ОІМL і розглядають в комітетах, а потім подають на затвердження Міжнародній конференції. Нині на різних стадіях розробки знаходяться понад 30 рекомендацій.
OIML співпрацює з іншими міжнародними організаціями, які займаються питаннями метрології та стандартизації.
Україна з 1997 р. входить до складу ОІМЬ. її інтереси в цій організації представляє Держспоживстандарт України. Участь в цій організації дозволяє інтегруватися в світову економіку, забезпечувати конкурентоспроможність української продукції на світовому ринку, розвивати міжнародні торговельно-економічні відносини та науково-технічне співробітництво з іншими країнами тощо.
Україна як член-кореспондент призначає своїх спостерігачів, одержує міжнародні НД, бюлетені, звіти про зустрічі та конференції тощо. У національному інформаційному фонді НД можна користуватися міжнародними документами та рекомендаціями ОІМЬ.
ТК ОІМЬ України співпрацюють з ТКІЕС. Найбільш тісні зв'язки мають 27 ТК, які співпрацюють з 46 ТК та підкомітетами ІЕС.
Європейська організація з якості (ЄОQ) була створена у 1957 р. Ця некомерційна організація є регіональною, але фактично є однією із провідних міжнародних організацій, яка користується заслуженим авторитетом в усьому світі. Членами ЄОС^ є 29 європейських і 40 неєвропейських країн (США, Японія, Аргентина, Південна Корея, Бразилія, Чилі, Колумбія, Ізраїль, Нова Зеландія, КНР та інші).
До основних завдань ЄОQ належать розробка, удосконалення, розповсюдження та пропаганда практичних методів і теоретичних принципів управління якістю з метою підвищення якості продукції та послуг, їхньої надійності й довговічності. Основними видами діяльності ЄОС} є поширення контингенту країн, які використовують результати діяльності ЄО(}; стимулювання та підготовка кадрів на основі наукових принципів, систем і методів; поширення діяльності з управління якістю на сферу обслуговування.
Адміністративними органами ЄОQ є Генеральна асамблея, Виконком, секретаріат, робочі органи у вигляді ТК і секцій (рис. 1.11). Для реалізації завдань, які стоять перед Є09, діють спеціалізовані ТК і галузеві секції. Ці органи працюють над актуальними проблемами якості, розробкою міжнародних документів, аналізують та узгоджують результати науково-дослідних робіт і досягнення різних країн в галузі забезпечення якості. Одним із видів діяльності ЄОЦ є проведення щорічних науково-технічних конференцій, в яких беруть участь представники найбільших промислових фірм, науково-дослідні організації, військові відомства.
Рис. 1.11. Структура ЄОQ
Тематика конференцій різноманітна й охоплює найбільш актуальні проблеми забезпечення якості. У конференціях беруть участь представники Європи, Америки, Азії, Африки. Конференції ЄOQ є міжнародними форумами, на яких представники урядових організацій, учені, керівники фірм та підприємств обмінюються думками щодо оптимальних форм і можливостей удосконалення шляхів та методів управління якістю. Крім конференцій, організація проводить семінари та симпозіуми, на яких обговорюється практика організації управління якістю на підприємствах різних країн. Матеріали конференцій, семінарів та симпозіумів видаються для розповсюдження серед країн.
ЄOQ керує міжнародним центром з контролю якості, який розташований в м. Роттердамі (Нідерланди). Вона підтримує тісні контакти з різними міжнародними, регіональними та спеціалізованими організаціями, які працюють в галузі якості продукції, і має консультативний статус при ООН.
Україна з 1996 р. є членом ЄOQ, її представником є Українська асоціація якості.
Європейський комітет зі стандартизації (CEN) створено у 1961 р. Членами CEN є національні організації зі стандартизації 18 європейських країн. Робочими органами є 146 ТК, які займаються розробкою європейських стандартів.
CEN координує роботу з розробки європейських стандартів, займається їх гармонізацією для усунення технічних бар'єрів у торгівлі, які пов'язані з відмінністю у національних стандартах на продукцію, суперечливими правилами щодо її експлуатації, з різними нормами техніки безпеки, охорони здоров'я і природи тощо.
Головним принципом роботи CEN є обов'язкове використання міжнародних стандартів ISO як основи для розробки європейських норм. Велику роботу здійснює CEN стосовно виявлення національних стандартів країн-учасниць та міжнародних стандартів, які можна застосовувати як єдині стандарти без їх переробки на європейський стандарт. Комітет контролює виконання європейських стандартів країнами-учасницями організації.
До складу CEN входить Асоціація з сертифікації (CENCEP), яка об'єднує національні органи зі стандартизації Європейського економічного товариства й Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).
Україна з 1997 р. є членом-кореспондентом CEN, її представником є Українська асоціація якості.
Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (CENELEC) створено в 1972 р. з метою усунення всіх технічних відмінностей у національних НД і процедурах сертифікації відповідності виробів стандартам.
CENELEC займається розробкою європейських стандартів (EN), документів про гармонізацію (НД) та попередніх стандартів (EVN) щодо випробувань, сертифікації та акредитації різних видів електрообладнання, їхніх систем та в галузі інформатики. Усі документи, які розробляє та затверджує ця організація, обов'язкові для виконання всіма країнами.
До складу цієї організації входить 17 європейських країн, у тому числі Україна з 1998 р.
Міждержавна рада зі стандартизації, метрології та сертифікації країн СІ ІД була створена у 1992 p., коли голови держав-учасників СНД — Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, України та Узбекистану — підписали "Угоду про проведення узгодженої політики у галузі стандартизації, метрології та сертифікації". Міждержавна рада у 1995 р. зареєстрована в рамках ISO як регіональна Євро-Азіатська рада зі стандартизації (EASC).
Існування єдиного економічного простору країн-членів СНД, успішне функціонування, розвиток промисловості та інших сфер господарства в сучасних умовах можливі тільки за умови збереження спільності НД. EASC здійснює координацію робіт та працю над проведенням узгодженої політики з питань стандартизації та сертифікації. Країни використовують основні засади чинних систем стандартизації і метрології та розвивають їх; визнають чинні стандарти "ГОСТ" як міждержавні; зберігають абревіатуру "ГОСТ" за новими міждержавними стандартами; визнають існуючі державні еталони одиниць фізичних величин як міждержавні тощо.
Для проведення спільних робіт з різних питань в EASC створюються ТК і РГ, до яких входять представники різних країн. Розроблені проекти НД виносять на розгляд для затвердження на засіданнях голів урядів СНД. За період існування Міждержавної ради прийнято близько 4 тис. міждержавних НД (нових і переглянутих стандартів, змін до стандартів, рекомендацій), у тому числі розроблених Україною — близько 900 НД.
Складною проблемою в країнах СНД є створення регіональної системи підтвердження відповідності продукції вимогам міждержавних НД. Кожна країна має національну систему сертифікації зі своїми знаками відповідності та вважає недоцільним створення регіональної системи, що значно ускладнює торговельні відношення.
Держспоживстандарт України активно працює в межах EASC з питань стандартизації та сертифікації. В Україні функціонують 38 міждержавних ТК з найважливіших напрямків науково-технічної діяльності. Рішення угоди "Узгодження про принципи проведення і взаємовизначення робіт із сертифікації", яку прийняла МДР, є обов'язковою для виконання на території України.
5.5. Міжнародні стандарти та їx використання різними країнами
На сучасному етапі більшість економічних проблем неможливо розв'язувати ізольовано, тільки на національному рівні. В умовах гострої конкуренції продукції на світовому ринку виробники, які прагнуть підтримувати високу конкурентоспроможність своєї продукції, змушені використовувати МС ISO чи інших міжнародних і регіональних організацій. Тому всі країни світу виявляють зацікавленість до роботи міжнародних організацій зі стандартизації у сфері створення МС.
Основним видом діяльності міжнародних організацій в галузі стандартизації є розробка МС — документів, які базуються на консенсусі та приймаються міжнародними організаціями на добровільній основі. МС не є юридично обов'язковими документами для виконання. Кожна країна має право застосовувати їх цілком, окремими розділами чи зовсім не застосовувати. Ці стандарти носять рекомендований характер і встановлюють вимоги та показники, які відповідають світовому технічному рівню.
У МС регламентуються питання сумісності та взаємозамінності продукції, методи випробувань різних видів продукції, класифікації (терміни та визначення), технології, транспортування і зберігання та інше. Питання ж встановлення вимог до якісних характеристик продукції залишаються, як правило, поза змістом МС. Це пояснюється тим, що якість товарів на світовому ринку є прерогативою виробника та споживача. Від технічного рівня і і якості продукції залежить її ціна, конкурентоспроможність і ефективність виробництва. Однак показники і вимоги, які пов'язані з безпекою обладнання, охороною навколишнього середовища, охороною здоров'я тощо, достатньо повно охоплюють усі характеристики об'єкта в МС.
Для розробки МС за основу беруть один із національних стандартів провідних країн світу. За право розробляти МС між країнами йде серйозна боротьба. Промислово розвинені країни, окремі найбільші виробники продукції прикладають значні зусилля для того, щоб їм доручили розробку МС. Для цього вони намагаються в основу МС покласти свій національний стандарт чи ведуть боротьбу за формулювання окремих пунктів та вимог, які закладаються в майбутній стандарт. Адже на ці вимоги повинні будуть орієнтуватися всі країни, а краї-на-розробник використовує МС для отримання переваг у торгівлі.
МС розробляються не на всі види продукції, а тільки на ту продукцію, яка є об'єктом для зовнішньої торгівлі між країнами. Проекти МС розробляються робочими групами відповідних ТК, в яких беруть участь спеціалісти провідних країн. Проект МС погоджується комітетами — членами ISO чи інших міжнародних організацій. Після погодження проект МС розсилається всім комітетам-членам на голосування. Стандарт приймається як міжнародний при отриманні не менш ніж 75% голосів комітетів — членів ISO, які брали участь у голосуванні, та затверджується більшістю голосів членів Ради. Затверджені стандарти видаються на робочих мовах ISO.
У МС обов'язковими вимогами до об'єктів стандартизації є вимоги до їхньої безпеки для життя і здоров'я людей, охорони навколишнього середовища, взаємозамінності та технічної сумісності.
МС акумулюють новітні досягнення науки і техніки провідних країн світу, відображають інтереси більшості країн, і тому вони беруться за основу при розробці національних та регіональних НД.
Регіональні НД, на відміну від МС, дозволяють чітко визначити сутність та межу економічних і торговельних договорів, бо вони об'єднують діяльність країн, які визначені близьким географічним положенням і традиційними зв'язками. Локальний характер цих відносин не вимагає глобальних рішень зі стандартизації з залученням значної кількості країн. Тому питання уніфікації національних НД чи розробка нових, у тих сферах, де ще не діють МС, вирішуються найбільш успішно в регіональних організаціях. При цьому менший ступінь розрізнення і сутність рішень конкретних проблем в регіоні обумовлюють більш швидку процедуру розробки і затвердження регіональних НД порівняно з МС.
МС широко використовуються в усьому світі, особливо промислово розвинутими країнами. Ступінь використання МС окремими країнами різна. Країни, економіка яких значною мірою залежить від зовнішньої торгівлі, широко використовують МС ISO та інших міжнародних організацій. До таких країн належать Франція, Нідерланди, Швеція, Данія, Бельгія, Австрія, Великобританія. У цих країнах частка зовнішньої торгівлі у загальному обсягу виробництва продукції складає 70—80%. Тому ці країни не розробляють національні НД на продукцію, на яку вже діють МС. Для них МС є національними НД, що дозволяє підвищувати конкурентоспроможність виробів, економити ресурси на процес їх розробки, скоротити кількість різновидів одного й того самого виду продукції, що виробляється, і за рахунок цього знизити собівартість.
Такі країни, як США, Канада, Австралія меншою мірою використовують МС, хоча останніми роками вони переглядають свої позиції щодо цього питання. США намагаються не використовувати МС, коли вони не відповідають національній практиці в галузі стандартизації і національним інтересам у сфері виробництва продукції.
Японія посідає найвищі позиції на світовому ринку в багатьох галузях техніки. Тому вона приділяє значну увагу відповідності вимог національних НД вимогам МС у тих галузях, в яких експортні можливості країни великі. В Японії використовується два методи застосування МС: включають вимоги МС ISO/1 EC до національних стандартів чи здійснюють пряме застосування МС.
За масштабами використання МС в тій чи іншій країні можна визначити розвиток економіки країни. Цікава особливість останніх років — значна увага транснаціональних корпорацій до стандартизації. Вони прагнуть до глобальної стандартизації, тому що чим менше національних і більше міжнародних стандартів існує, тим легше для корпорації потрапити на національні ринки різних країн.
Останнім часом поряд з традиційними сферами розповсюдження МС (терміни та визначення, методи аналізу та випробувань) усе більше почали використовувати їх в управлінні виробництвом і якістю продукції; програмуванні діяльності та забезпеченні інформацією; охороні навколишнього середовища і забезпеченні безпеки праці; раціональному використанні енергії та природних ресурсів; при визначенні відповідності продукції та послуг.
МС в Україні почали використовувати з 1989 p., але тільки в 1995 р. поставилися до цього питання серйозно. Співробітництво України з міжнародними та регіональними організаціями зі стандартизації включає безпосередню участь у роботі цих організацій та їхніх ТК. Україна бере участь у розробці МС, забезпечує використання їх в економіці країни, здійснює роботу щодо гармонізації національних НД з МС та національними НД країн-партнерів.
Гармонізовані стандарти — це стандарти до одного і того самого об'єкта стандартизації, які затверджені різними органами. Ці стандарти можуть бути різними за змістом і формою подання матеріалу. Гармонізовані стандарти, ідентичні за змістом і формою подання матеріалу, називають ідентичними стандартами.
Останнім часом поширюється практика прямого застосування в економіці країн міжнародних та регіональних НД як національних. Упровадження МС дозволяє виробникові не тільки підвищувати якість своїх товарів та послуг до рівня міжнародних вимог, але й забезпечує перебудову виробництва, його організації, технології, системи якості відповідно до рівня розвинених країн світу, а наявність сертифіката відповідності для продукції, яка виробляється згідно з МС, забезпечить доступ для українського виробника на міжнародний ринок.
В Україні як національні діють МС із систем якості — ISO серії 9000, з перевірки систем якості — ISO серії 10000, з управління навколишнім середовищем — ISO серії 14000 та EN 45000, які регулюють діяльність у галузі оцінки відповідності, та інші. Упровадження цих стандартів необхідне для доступу українських товарів та послуг на ринки економічно розвинених країн. Завдяки їх уведенню вітчизняні підприємства мають можливість отримати інформацію про ТВТ і вести підготовку щодо їх подолання.
Нині підприємства мають право самі впроваджувати МС на різні види товарів та послуг, але при цьому вони повинні враховувати те, що норми та вимоги МС мають укладатися в технологію виробництва, а вимоги до товарів та послуг — відповідати вимогам як МС, так і національних НД.
Участь України у розробленні міжнародних і міждержавних НД вирішує такі основні завдання: узгодження національної технічної політики з технічною політикою, яку впроваджують її торгові партнери; урахування інтересів при розробленні МС з метою подолання технічних бар'єрів у торгівлі; використання МС для підвищення технічного рівня економіки, якості та конкурентоспроможності українських товарів та послуг; захист прав споживачів.
Розділ 6. Економічна ефективність стандартизації
Ключові слова та поняття: види економічної ефективності стандартизації: абсолютна — порівняльна, розрахункова — фактична, загальна — приватна; метод порівняння, база порівняння, річний економічний ефект, термін окупності.
6.1. Техніко-економічна ефективність стандартизації
Визначення економічної ефективності стандартизації — складне завдання, що торкається певних напрямів економіки країни. Економічні проблеми стандартизації органічно поєднані з науково-технічним прогресом та економікою різних галузей. Найважливішою функцією стандартизації є прискорення впровадження та освоєння нової техніки, сучасних технологій, що призводить до підвищення та поліпшення якості товарів та послуг. В НД встановлюються основні показники до якості товарів та послуг, які виробляються і надаються сьогодні, а також показники цієї продукції на майбутнє шляхом включення в них перспективних вимог. Тому ефективність від стандартизації по суті є ефектом від впровадження науково-технічного прогресу в матеріальному виробництві на базі методів і засобів стандартизації.
Стандартизація сприяє проведенню раціональної організації та компетентного управління різними галузями економіки. Вона впливає на розвиток господарства як у цілому в країні, так і в окремих галузях виробництва, що обумовлено її багатогранною природою і можливостями. Проведення робіт зі стандартизації, особливо розробка і впровадження НД, має економічні, технічні та соціальні наслідки для всієї економіки. Причому ці наслідки можуть бути в різних сферах дуже суперечливими і мати протилежну спрямованість. Якщо впровадження НД створює економічний ефект у виробництві та експлуатації стандартизованої продукції, то впровадження цього НД завжди доцільно. Однак досить часто впровадження окремих НД та випуск стандартизованої продукції більш високої якості вимагає від виробника значних додаткових витрат, що може бути невигідним для виробника, оскільки цс підвищує собівартість її виготовлення. У той же час при експлуатації така продукція вигідна, адже має підвищені споживні властивості. І навпаки, істотну перевагу може отримати виробник, наприклад при проведенні широкої уніфікації виробничих процесів, а споживач цих переваг не відчує.
Такий складний і суперечливий характер наслідків проведення заходів зі стандартизації значно впливає на принципи і методи визначення її економічної ефективності. Першою і важливою умовою об'єктивної оцінки економічної ефективності стандартизації є народногосподарський підхід. Такий підхід дає змогу подолати вузьке розуміння наслідків проведення заходів зі стандартизації, прийняти правильне рішення щодо доцільності впровадження НД не з вузьковідомчих позицій, а з точки зору господарства країни в цілому.
Економічна ефективність стандартизації
Під економічною ефективністю стандартизації розуміють підвищення продуктивності суспільної праці чи економію витрат живої і відтвореної праці, що пов'язано із задоволенням різноманітних потреб суспільства. Цей критерій у найбільш загальному вигляді відображає економічну корисність здійснюваних заходів зі стандартизації. Разом із цим в кожному окремому випадку цей критерій має свій конкретний зміст і форму вираження.
Залежно від мети визначення економічної ефективності, повноти охоплення економічних наслідків стандартизації, масштабів проведення розрахунків (економіка в цілому, галузь, підприємство) і періоду часу, в який виконуються розрахунки (стадія розробки стандарту, упровадження стандарту, випуск і експлуатація стандартної продукції), розрізняють види економічної ефективності стандартизації. Класифікація видів економічної ефективності має велике значення для кращого розуміння природи стандартизації, правильності організації економічних розрахунків і використання розроблених методів на практиці (табл. 1.1).
При визначенні виду економічної ефективності стандартизації використовують різні показники. Так, при визначенні порівняльної ефективності використовують витрати, термін окупності, коефіцієнт економічної ефективності та інші. Проектна економічна ефективність — це можлива ефективність, яка визначається при розробці перспективних та поточних планів. При визначенні народногосподарського ефекту враховується фактор часу (за який час окупляться витрати на проведення робіт на стадії проектування). Чим менший термін проектних робіт до серійного виробництва продукції, тим вищим буде економічний ефект. Тому частіше розраховують: річний ефект, ефект терміну дії НД; ефект за весь строк служби стандартної продукції і т.д.
Таблиця 1.1. Класифікація видів економічної ефективності стандартизації
|
Види економічної ефективності стандартизації |
Класифікаційна ознака |
Зміст окремих видів |
|
Абсолютна — порівняльна |
Мета визначення: — виявлення загальної суми ефекту; — визначення коефіцієнта економічної ефективності; — вибір найбільш ефективних напрямків і варіантів стандартизації |
Абсолютна — визначається в економіці в цілому чи в окремій її галузі відношенням приросту національного доходу в порівняльних цінах, які розраховані за роками, до періоду дії НД чи терміну служби стандартної продукції. Порівняльна — визначається при виборі найкращого із можливих варіантів заходів до стандартизації і характеризує переваги одного варіанта перед іншими |
|
Розрахункова — фактична |
Стадія проведення розрахунків: — розробка; — впровадження НД; — випуск стандартної продукції; — експлуатація стандартної продукції |
Проектна — визначається на стадії планування стандартизації на основі укрупнення даних. Розрахункова — визначається на основі нормованих даних, які отримані при впровадженні НД на конкретному підприємстві чи в окремому відомстві. Фактична — визначається на основі фактичних даних, які отримані в результаті випуску та експлуатації стандартизованої продукції в конкретних умовах відомства чи підприємства |
|
Загальна — приватна |
Повнота охоплення наслідків стандартизації |
Приватна — характеризує економічну доцільність окремих видів НД чи приватний ефект, який отримують у різних сферах створення і споживання стандартної продукції |
Оцінка економічної ефективності стандартизації базується на основі порівняльних методів — порівняльній оцінці собівартості, продуктивності нової техніки, — і характеризується величиною експлуатаційних витрат, тобто усіх основних показників продукції, які безпосередньо регламентуються НД. У процесі вибору
методу стандартизації ставиться завдання із двох і більше варіантів виявити найбільш ефективний. Для того щоб цей вибір був науково обґрунтованим, оцінка економічної ефективності стандартизації має бути повною, комплексною і враховувати всі витрати на проведення заходів щодо створення, виробництва і використання товарів та послуг. Комплексний підхід дозволяє враховувати й аналізувати у взаємозв'язку всі технічні, економічні та організаційні фактори, які впливають на ефективність стандартизації на різних етапах розробки, упровадження НД і експлуатації стандартної продукції.
Економічний ефект стандартизації є важливим показником при обґрунтуванні доцільності розробки і використання НД, вибору оптимальних параметрів та параметричних рядів об'єктів, раціонального розподілення ресурсів і оцінки подальшого розвитку стандартизації. Причому визначення економічного ефекту від стандартизації дозволяє привести показники якості продукції до відповідності сучасним досягненням науки і техніки.
Важливу роль в економіці країни відіграє економія ресурсів, яка забезпечується методами стандартизації. Дані щодо економії, які виражаються в натуральних чи грошових одиницях, характеризують вклад стандартизації в розв'язання цієї проблеми. Економія досягається за рахунок поліпшення якості виробленої продукції в сфері її експлуатації, а також росту валютної виручки через підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг на світових ринках.
Наочним свідченням впливу стандартизації на економіку країни є постійний зріст її економічної ефективності. Аналіз великого обсягу статистичних даних показує, що економічний ефект від впровадження стандартизації в різних сферах діяльності розподіляється таким чином:
— науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектно-конструкторські роботи — близько 30—35 %;
— сфера виробництва — близько 15—20%;
— сфера експлуатації — близько 50%.
Основні джерела економічного ефекту від впровадження нових НД:
— зниження собівартості та наведених витрат продукції у виробника (споживача) за рахунок зменшення кількості типорозмірів, зниження витрат на заробітну плату, створення спеціалізованого виробництва, непотрібність розробки креслень, технології, спеціального оснащення;
— збільшення строку служби ресурсів, зменшення амортизаційних відрахувань;
— підвищення надійності продукції;
— зменшення тривалості випробувань та дефектної продукції, поліпшення її якості та підвищення строку зберігання;
— підвищення продуктивності праці.
Стандартизація належить до сфери державного управління, без якої не може існувати промисловість, оборона і країна в цілому. Цей вид діяльності пов'язаний з усіма іншими видами діяльності, що відображається на економічній ефективності роботи підприємств та організацій країни.
6.2. Загальні методологічні принципи визначення економічної ефективності стандартизації
Розв'язання проблеми використання загальної методології розрахунків економічної ефективності стандартизації незалежно від виду об'єкта має велике наукове значення. Науково обґрунтована методика визначення економічної ефективності стандартизації базується на єдиних методологічних принципах, основним із яких є отримання народногосподарського ефекту в суспільному виробництві.
В основу методологічного підходу покладено всебічний облік усіх можливих витрат при впровадженні НД. Методологія визначення економічної ефективності стандартизації включає такі основні положення:
Оцінка економічної ефективності стандартизації має бути комплексною і враховувати всю різноманітність економічних, організаційних і технічних наслідків стандартизації.
При визначенні економічного ефекту враховуються масштаби впровадження заходів зі стандартизації.
Величина економічного ефекту визначається за весь період дії НД.
Ступінь ефективності визначається шляхом зіставлення витрат на розробку і впровадження НД з величиною ефекту від його використання.
Визначення величини народногосподарського економічного ефекту має починатися з початкової стадії і супроводжувати весь процес розробки НД на об'єкт стандартизації. Відповідно до встановлених правил стандартизації кожний проект НД повинен мати обґрунтування та розрахунки економічної ефективності. Розроблений НД подають на розгляд і затвердження з техніко-економічним розрахунком ефективності, який потрібний для прийняття рішення про його затвердження та впровадження в промисловість.
Після впровадження НД у виробництво на основі даних фактично отриманих результатів при проектуванні, виробництві та експлуатації об'єктів стандартизації може бути розрахована величина фактичного економічного ефекту. Зіставлення даних очікуваного і фактичного економічного ефекту дає змогу зробити аналіз змін економічних показників унаслідок проведення робіт зі стандартизації, установлення повноти впровадження НД та оцінювати роботу в галузі стандартизації.
Визначення економічної ефективності стандартизації базується на методах порівняння розрахунку економічної ефективності шляхом зіставлення економічних результатів до і після проведення робіт зі стандартизації. Отриманий результат цілком залежить від бази порівняння, тому чітке встановлення правил її вибору може забезпечити достовірність проведених розрахунків. У процесі удосконалення економічних основ теорії стандартизації удосконалювалися і підходи до вибору бази порівняння. Як базу порівняння приймають досягнутий рівень техніко-економічних показників, які відображені в НД, за якими виробляється продукція. Додержуючись цього принципу, розробник НД може показати тільки дійсну та істинну величину економічного ефекту, яка, в першу чергу, характеризує прогресивність нового виробу.
При проведенні розрахунків економічної ефективності впровадження НД економічні наслідки впровадження порівнюють з витратами, які пов'язані з розробкою і впровадженням НД. Розміри останніх бувають дуже значними, особливо витрати на впровадження НД, які здійснюються не одноразово, а поступово. Деякі НД можуть впроваджуватись протягом. кількох років, тому при розрахунках враховують фактор часу.
До основних показників економічної ефективності стандартизації належать:
— річна економія;
— річний економічний ефект;
— коефіцієнт економічної ефективності;
— термін окупності витрат.
Річна економія
Річна економія (Е) — це різниця витрат на розробку, виготовлення та експлуатацію стандартизованого об'єкта.
Річний економічний ефект
Річний економічний ефект (Ест) — це результат зіставлення річної економії та витрат на розробку і впровадження НД, які приведені до одного розрахункового року. Крім того, з метою підвищення чіткості відображення результатів стандартизації їх показують яку грошовому вираженні, так і в натуральній формі.
Коефіцієнт економічної ефективності
Коефіцієнт економічної ефективності (Кст) — слугує для порівняння з нормативним коефіцієнтом економічної ефективності, який становить 0,15. Якщо коефіцієнт економічної ефективності більше чи дорівнює нормативному коефіцієнту, то впровадження НД доцільне. Якщо він менший за нормативний коефіцієнт, то впровадження НД не дозволяється вважати економічно доцільним для економіки країни.
Термін окупності витрат
Термін окупності витрат (Ток) — є величиною, яка визначає період часу, протягом якого витрати на розробку і впровадження НД мають окупитися.
Економічний ефект від стандартизації відображає результати впровадження у виробництво нової техніки, прогресивної технології, удосконалення виробництва, сприяє переводу на якісно новий рівень усіх елементів виробничого процесу. У циклі "наука — виробництво" стандартизація є завершальним етапом наукових розробок, конструкторських і технологічних опрацювань нових видів продукції (товарів, послуг) та концентрує результати впровадження наукових досягнень у виробництво. Утворювальними елементами економічної ефективності є витрати на проведення наукових досліджень фундаментального і прикладного характеру, на конструкторські опрацювання, виготовлення дослідних зразків та інше. Величина економічного ефекту є основним показником оцінки діяльності підприємств — розробників і виробників продукції, оскільки вона відображає реальний вклад розробника та виробника в підвищення ефективності суспільного виробництва. Економічний ефект неможливо розподіляти пропорційно витратам, і тому вводять коефіцієнт значущості робіт.
Багато заходів зі стандартизації мають соціальний характер і оцінюються специфічними методами та показниками. Наприклад, впровадження НД системи безпеки праці оцінюється за допомогою показників зниження виробничого травматизму і професійних захворювань. НД на системи уніфікованої документації полегшують управлінську працю, скорочують об'єм листування, дозволяють використовувати технічні засоби й обчислювальну техніку.
Викладені основні методологічні принципи є загальними для визначення економічної ефективності робіт зі стандартизації.
6.3. Методика розрахунку економічної ефективності стандартизації
Методики розрахунків економічної ефективності мають свої специфічні риси для різних галузей економіки, окремих підприємств, конкретних видів продукції. Практика і досвід проведення розрахунків економічної ефективності стандартизації показують, що для визначення економічного ефекту від робіт і заходів зі стандартизації доцільно використовувати три групи розрахунків у:
— передвиробничій сфері (на стадії проектно-конструкторських та науково-дослідних робіт, тобто на стадії створення НД);
— сфері виробництва (на стадії створення якості продукції);
— сфері обігу (на стадії обігу й експлуатації продукції).
На стадії проектування витрати зменшуються внаслідок зниження трудомісткості науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, скорочення термінів розробки, кількості розроблюваної документації та впровадження нової продукції, обладнання, технології, що в свою чергу, дозволяє прискорити отримання ефекту від їх впровадження. До основних джерел економічної ефективності у сфері виробництва слід віднести зниження трудомісткості виготовлення, матеріаломісткості, фондомісткості продукції. А це забезпечує скорочення витрат заробітної плати за рахунок раціонального розміщення трудових ресурсів, економію різних видів ресурсів та підвищення якісних показників виробів, удосконалення методів контролю та випробувань продукції, пакування, транспортування і збереження. Результати у сфері виробництва відбиваються не тільки на собівартості виготовлення продукції, але й створюють можливість отримання ефекту споживачем та на проміжних стадіях життєвого циклу. У сфері обігу та експлуатації продукції економічний ефект утворюється за рахунок підвищення якості продукції та її надійності, збільшення терміну служби виробів.
Якщо у передвиробничій сфері й сфері виробництва впровадження НД пов'язане з додатковими витратами, то ефект у сфері споживання залежить від якості товарів та послуг, попиту на них, що може призвести до зменшення витрат. Як свідчить практика, попит може або стимулювати, або гальмувати розвиток виробництва товарів та послуг, що надаються. Очевидно, максимальний економічний ефект від стандартизації товарів та послуг може бути досягнутий повною мірою тільки у тому випадку, якщо вони користуються попитом. З іншого боку, необхідно враховувати, що попит знаходиться у прямій залежності від якості товарів та послуг. Розрахунок економічного ефекту на кожній стадії дозволяє своєчасно оцінювати результати окремих робіт та робити пошук ефективних рішень.
Вибір методики розрахунку економічної ефективності стандартизації визначається джерелом отримання економічного ефекту, а також наявністю тих чи інших вихідних даних, які використовуються у розрахунках.
Визначення річного економічного ефекту ґрунтується на порівнянні зіставлених витрат до (З1) і після (З2) проведення робіт зі стандартизації продукції. Величина зіставлених витрат одиниці продукції (робіт) (3) у грошових одиницях визначається як сума витрат виробництва і нормативного прибутку:
де С — собівартість одиниці продукції, грн; К — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень, який дорівнює 0,15; К — питомі капітальні вкладення в основні та обігові виробничі фонди.
Кращим варіантом буде НД, упровадження якого забезпечить економіці країни мінімальні зіставлені витрати (С + Кп ∙ К = тіп) і термін окупності капітальних вкладень у межах його нормативної величини. Нормативний термін окупності капітальних вкладень визначають за формулою:
Розрахунковий термін окупності капітальних вкладень:
де К — вартість виробничих фондів, грн; Ср — собівартість річного обсягу випуску продукції, грн; 1 та 2 — відповідно позначаються показники до і після проведення робіт із заходів зі стандартизації.
При проведенні робіт з упровадження нового НД можливі додаткові капітальні вкладення. Для цього визначають термін окупності додаткових капітальних вкладень за формулою:
Капітальні та поточні витрати виробництва неоднаково розподіляються з часом і суттєво змінюються за роки експлуатації продукції. При розрахунках річного економічного ефекту стандартизації враховують фактор часу шляхом застосування коефіцієнта зведення (приводження) різночасових витрат (а,) до поточного моменту:
де Нз — норматив зведення (приводження), який дорівнює 0,1; t — кількість років, що враховують витрати і результати даного року від другого року впровадження НД.
Величину розрахункового коефіцієнта ефективності капітальних вкладень (Ккв) порівнюють з величиною нормативного коефіцієнта (Кн). Розрахунковий коефіцієнт ефективності капітальних вкладень (Ккв) визначають за формулою:
Питомі капітальні вкладення до проведення робіт та заходів впровадження НД розраховують за формулою:
Де К — середня вартість основних виробничих фондів і нормованих обігових коштів, грн; А1 — річний обсяг випуску продукції до проведення робіт із заходів зі стандартизації в натуральних одиницях.
Питомі капітальні вкладення після проведення робіт і заходів зі стандартизації:
де ΔК — додаткові капітальні вкладення, які були необхідні для проведення робіт і заходів зі стандартизації; А2 — річний обсяг випуску продукції після впровадження НД в натуральних одиницях. Коефіцієнт економічної ефективності стандартизації:
де Ц — ціна одиниці продукції, грн.
Величина річного економічного ефекту визначається за формулою:
Величина повного народногосподарського економічного ефекту від упровадження НД розраховується як сума усіх економічних ефектів, які отримані при розрахунках у різних сферах життєвого циклу продукції:
де Ер, Ев, Ео, Ее — річний економічний ефект від впровадження НД, який отримано відповідно на стадіях розробки, виробництва, обігу та експлуатації (споживання), грн.
Матеріали з розрахунку економічної ефективності НД щорічно узагальнюються і аналізуються. При розрахунку економічної ефективності стандартизації визначають соціальні результати впровадження НД, які можуть бути виражені у натуральних, умовно-натуральних показниках, індексами чи балами. При неможливості кількісного визначення соціальних результатів наводять їхню якісну характеристику. Соціальними результатами впровадження НД с задоволення потреб населення товарами та послугами; збільшення вільного часу населення, зміна характеру і змісту праці, поліпшення стану навколишнього природного середовища тощо.
Розділ 7. Правові основи стандартизації
Ключові слова та поняття: правове забезпечення, правове регулювання, правостосовна діяльність, правоохоронна діяльність, технічне законодавство, юридична відповідальність: цивільно-правова, адміністративна, матеріальна, дисциплінарна, кримінальна.
7.1. Правове забезпечення стандартизації
Право — це керуючий фактор, який регулює широке коло суспільних відносин, які пов'язані з розробкою, виробництвом, реалізацією та експлуатацією продукції. Право є важливим інструментом управління господарством країни, яке регулює поведінку учасників виробництва на усіх етапах. Воно впливає на розвиток виробництва, прискорення технічного прогресу і поліпшення якості продукції. Цей вплив визначається шляхом надання технічним нормам сили норм права.
Держава у відповідному НД надає технічній нормі обов'язкову юридичну силу, що перетворює її на правову норму. Правильне, уміле використання правових норм сприяє розвитку ініціативи та заповзятливості підприємств до задоволення потреб промисловості, сільського господарства і громадян продукцією високої якості, закріпленню законності та підвищенню відповідальності за якість продукції, забезпеченню надійного захисту інтересів споживачів. Закріплюючи у правових нормах (НД) визначені вимоги до якості товарів та послуг у цілому чи до окремих його властивостей, держава тим самим регулює суспільні відносини, які пов'язані з виробництвом, обігом і споживанням продукції належної якості. У правових нормах закріплюються такі вимоги, які відповідають потребам суспільства і можуть бути виконані на даному етапі розвитку науки і техніки.
Стандартизація є регулюючим видом діяльності для упорядкування, введення визначених правових норм технічного прогресу, науки, техніки, управління виробництвом. Вона є найкращим методом прямого, безпосереднього впливу права на технічний прогрес, забезпечення якості продукції, що дозволяє підвищувати ефективність виробництва та суспільної праці. Стандартизація як засіб державного нормування вимог до технічного рівня становить адміністративно-правову основу управління якістю продукції. Тому стандартизація посідає міцні позиції в економіці країни, у вирішенні вузлових її проблем і фактично є технічним законодавством.
Важливе місце в системі стандартизації посідає правове забезпечення. За допомогою правових засобів здійснюється вплив на суспільні відносини, які пов'язані зі стандартизацією товарів та послуг. Правове забезпечення стандартизації є однією із функцій державної системи управління якістю товарів та послуг.
Правове забезпечення включає такі види діяльності:
— правове регулювання;
— правостосовну діяльність;
— правоохоронну діяльність.
Правове регулювання — це розробка та затвердження правових норм (НД, зразків тощо). Правостосовна діяльність — це забезпечення ефективного застосування чинних норм та правил, що наводяться у НД, їх упровадження і додержання. Правоохоронна діяльність — це юридична відповідальність за дотриманням норм, які затверджені законодавчим шляхом.
НД, які затверджені в установленому порядку, є формою вираження правових норм, наслідком правостосовної діяльності. Особливість правових норм НД полягає у тому, що вони складають техніко-юридичні норми і в них не закладена міра відповідальності за недотримання цих норм. Міра відповідальності передбачена в нормативних актах чинного законодавства України. Це обумовлено тим, що НД і технічні вимоги є частиною єдиного механізму регулювання і діють тільки у сукупності з іншими нормативними та законодавчими актами. їх розробка, затвердження, використання і державна охорона забезпечуються за допомогою різних норм права: адміністративного, цивільного, фінансового, трудового, кримінального.
На практиці та в науковій літературі проблема стандартизації розглядається головним чином у техніко-економічному аспекті. Значення правового аспекту стандартизації недооцінюється. Передбачена лише відповідальність підприємств і робітників за випуск недоброякісної продукції. Проте правовий аспект цієї проблеми значно ширший і не обмежується питаннями відповідальності. Недооцінювання правового аспекту НД призвело до того, що правові засоби забезпечення якості продукції застосовуються на практиці неефективно. Усталений в економіці "правовий нігілізм", перебільшення ролі правової заборони і недооцінка права як конструктивного, творчого, регулюючого фактору є гальмом для розвитку вітчизняного виробництва. Підприємства в основному тільки сплачують штрафи і не відшкодовують збитків, які заподіяні внаслідок постачання та використання недоброякісних товарів та послуг.
Розглядаючи питання правового регулювання стандартизації, слід враховувати, що роль права не вичерпується лише встановленням і закріпленням технічних вимог. Значення правового регулювання полягає також у впливі на поведінку окремих людей у суспільстві, що забезпечило б здійснення та додержання закріплених в правових нормах технічних вимог. Для цього:
— встановлюється загальний порядок приймання сировини, матеріалів і готової продукції визначеного рівня якості;
— регулюються відносини, які виникають у зв'язку з використанням вимірювальної техніки;
— передбачається відповідальність за порушення НД і метрологічних правил;
— регулюються відносини щодо якості товарів та послуг.
Роль правового регулювання в цьому аспекті виявляється в закріпленні у правових нормах певних технічних вимог та забезпеченні правовими засобами їх додержання при виготовленні й обігу продукції. При додержанні технічних вимог промисловість виробляє і постачає у торговельні організації доброякісну продукцію. А доброякісна продукція — це відповідність сукупності властивостей продукції вимогам стандартів та іншої НД, а також умовам договору постачання.
Удосконалення правової основи стандартизації є неодмінною умовою для успішного розв'язання важливих соціально-економічних завдань країни.
7.2. Законодавство в галузі стандартизації
Для визначення необхідної інформації і правильного використання правових норм стандартизації потрібно знати структуру нормативної бази та її місце в єдиній системі українського законодавства. Законодавство в галузі стандартизації має такі завдання:
— регулювання діяльності державних органів, підприємств, організацій різних форм власності та громадян з розробки, виробництва, реалізації і використання продукції;
— установлення прав, обов'язків і відповідальності усіх учасників суспільного виробництва з метою найбільш повного задоволення потреб людей, трудових колективів і всього суспільства в продукції високої якості, яка відповідає вимогам безпеки життя і здоров'я людей та збереженню навколишнього середовища.
Законодавство в цих галузях поділяється на дві групи:
1) нормативні акти, спеціально видані з питань стандартизації, які визначають політику держави в галузі управління якістю;
2) правові норми щодо якості продукції, які містяться в нормативних актах з широкого кола питань.
До першої групи належать нормативні акти, які є правовою базою проведення робіт зі стандартизації у країні, а саме: закон України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 р. №2408-111; декрет "Про Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 08.04.1993 р. №30-93; закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність" від 11.02.1998 р. №113/98-ВР; закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 23.12.1997 р. №771/97-ВР; закон України "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" від 01.12.2005 р. №3164-ІУ та інші.
До нормативних актів другої групи належать правові норми і нормативні акти, що регулюють відносини щодо якості товарів та послуг, а саме: закон України "Про підприємство в Україні" від 27.03.1991 р. № 887-12 зі змінами і доповненнями; закон України "Про захист прав споживачів" від 01.12.2005 р. №3161-ІУ; закон України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення" від 24.02.1994 р.; закон України "Про ветеринарну медицину" від 25.06.1992 р.; закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 26.06.1991 р. та інші. Порушення чинного законодавства цих законів може бути встановлено шляхом проведення екологічної експертизи згідно із законом України "Про екологічну експертизу" від 9.02.1995 р.
Спеціальними нормативними актами у сфері стандартизації є НД Держспоживстандарту України, які регламентують важливі питання розробки, упровадження і функціонування систем якості, проведення правової експертизи НД. До цих актів належать НД на продукцію, послуги, процеси, а також організаційно-методичні НД.
Служби захисту прав споживачів Держспоживстандарту України постійно виявляють у торговельній мережі різні фальсифіковані продукти і вживають попереджувальні заходи щодо запобігання появи таких товарів на ринку. Серед лідерів фальсифікованої продукції — лікеро-горілчані вироби, бо саме їх фальсифікація сприяє отриманню величезних прибутків.
Чинне законодавство України складає міцну нормативну базу стандартизації на усіх рівнях управління економікою. Однак слід зазначити, що законодавство ще не повною мірою відповідає суспільним вимогам. Перед нашим суспільством стоїть важливе завдання — розробити і прийняти цілу низку законів, які б забезпечили справжній захист споживачів. Адже тільки держава може і повинна бути надійним гарантом цих прав.
7.3. Відповідальність за порушення законодавства в галузі стандартизації
Чинним законодавством України передбачена відповідальність підприємств, об'єднань, організацій, а також посадових осіб та інших робітників за порушення технічних норм, що встановленні в НД. Поєднання відповідальності юридичних осіб з персональною відповідальністю забезпечує ефективний вплив на конкретних порушників в галузі стандартизації товарів та послуг, випуску неякісної продукції, сприяє зміцненню дисципліни.
Додержання і виконання правових норм НД забезпечується не тільки заходами переконання, але й певними заходами примусу. Недодержання правових норм є грубим порушенням державної дисципліни, що тягне за собою юридичну відповідальність і накладення юридичних санкцій. Юридична відповідальність встановлена цивільним, адміністративним, фінансовим і кримінальним законодавством. До видів юридичної відповідальності підприємств належать цивільно-, адміністративно- та фінансово-правова; до персональної відповідальності робітників — адміністративна, матеріальна, дисциплінарна та кримінальна.
Цивільно-правова відповідальність — це відповідальність, яка основана на принципі повного відшкодування збитків, що заподіяні правопорушенням. Ця відповідальність регулюється цивільним законодавством України, Положенням про поставки, законом "Про захист прав споживачів" та іншими законодавчими документами. Цивільно-правова відповідальність застосовується до підприємств за порушення договірних зобов'язань. Договірні відношення являють собою майнову відповідальність, формою якої є стягнення штрафу та інші санкції, що передбачені законодавством, та відшкодування заподіяних збитків. Причому виробник несе договірну відповідальність перед споживачем за неякісну продукцію, що не відповідає НД, тільки в період дії гарантійного терміну.
До цивільно-правової відповідальності належить позадоговірна відповідальність роздрібної купівлі-продажу. При цьому виробник (промислове підприємство) і продавець (торговельне підприємство) несуть позадоговірну відповідальність перед споживачем-громадянином У судовому порядку протягом терміну експлуатації продукції, який передбачений законодавством, якщо при роздрібній купівлі-продажу споживач придбав неякісний товар.
Значна увага в загальній системі господарського механізму приділяється мірі економічної відповідальності підприємств за результатами господарювання, що впливає на більш повне забезпечення дисципліни поставок за договорами і тягне за собою адміністративно-правову та фінансово-правову відповідальність. Під економічною відповідальністю розуміють початок несприятливих майнових наслідків при порушенні сторонами прав і обов'язків договорів, які впливають на економічні інтереси підприємства.
Для підприємств за постачання неякісної продукції та продукції, що не відповідає НД, згідно з договором вводять як міру адміністративно-правової відповідальності економічні санкції, які мають правовідновлюваний характер. Вони безпосередньо спрямовані на відновлення відносин, які порушені внаслідок недодержання НД та договірних обов'язків. Економічні санкції використовують контролюючі органи при проведенні перевірки якості продукції, що виробляється і реалізується. Це міра відповідальності перед державою та суспільством за якість продукції, що виробляється і реалізується. Причому економічні санкції за реалізовану та оплачену продукцію застосовуються тільки до підприємств, які мають статус юридичної особи. Застосування економічних санкцій, як правило, супроводжується забороною випуску продукції, розробкою конкретних організаційно-технічних заходів, які спрямовані на усунення виявлених порушень і запобігають випуску дефектної продукції. їх застосування не виключає фінансово-правової відповідальності шляхом стягнення з підприємства-виробника штрафу за постачання неякісної продукції відповідно до цивільно-правового законодавства.
Юридична відповідальність керівників, посадових осіб та інших робітників підприємства передбачена нормами трудового, адміністративного та кримінального законодавства.
До адміністративної відповідальності притягаються конкретні порушники — посадові особи державних підприємств незалежно від відомчої належності. Необхідною умовою притягнення до адміністративної відповідальності є встановлення вини посадової особи у формі необережності чи наміру. Порядок використання адміністративної відповідальності регулюється Цивільним кодексом України, Кодексом адміністративного судочинства та іншими НД і правовими актами.
Матеріальна відповідальність — це обов'язок робочих та службовців відшкодувати майнові збитки, які виникли з їхньої вини на підприємстві внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків, що спричинило недодержання НД. Матеріальна відповідальність регулюється Законом про працю, Положенням про матеріальну відповідальність та іншими правовими актами за збитки, заподіяні підприємству, установі, організації при недодержанні технічного законодавства.
Дисциплінарна відповідальність настає при порушенні правил і норм НД, зразків, проектно-конструкторської і технологічної документації. Невиконання технічних норм призводить до виготовлення, випуску, постачання та реалізації неякісної, некомплектної продукції.
Існують різни види дисциплінарного покарання: зауваження, догана, сувора догана, переведення на більш низьку оплату праці чи на нижчу посаду строком до трьох місяців, звільнення.
На організаторів виробництва всіх рівнів — від керівника до майстра — покладено персональну відповідальність за випуск неякісних товарів та надання неякісних послуг. Систематичний випуск продукції з відхиленнями від НД розглядається як професійна непідготовленість керівника виробництва до виконання своїх обов'язків і його невідповідність обійманій посаді. Дисциплінарна відповідальність регулюється трудовим законодавством та іншими документами.
Кримінальна відповідальність передбачена за неодноразовий чи широкомасштабний випуск недоброякісної, нестандартної та некомплектної продукції. При порушенні НД на підприємстві можуть виникати надлишки сировини, матеріалів, готової продукції, що може призвести до розкрадання. Відповідальність посадових осіб та інших робітників за таких обставин передбачена Кримінальним кодексом України.
Кримінальний кодекс України визначає кримінальну відповідальність за недодержання правил, вимог і норм у сфері послуг.
Розділ 8. Конс'юмерський рух та проблеми якості
Ключові слова та поняття: споживач, конс'юмеризм, споживчі товариства, права споживачів. Українська асоціація споживачів. Українська асоціація якості.
8.1. Основні етапи розвитку руху споживачів
Проблема захисту державою прав громадян, у тому числі їхніх прав як споживачів, має довгу історію. Споживач є дуже важливою ланкою в системі економічних та ринкових відносин. Між товаровиробником (постачальником, продавцем) та споживачем завжди існували протиріччя, які намагалася врегулювати третя сторона — держава. Ці спроби полягали у регулюванні якості та безпеки товарів і послуг шляхом розробки законів та НД.
Захист прав споживачів має за мету, по-перше, інформувати спо-живачів про товари і послуги, що є на споживчому ринку; по-друге, захистити споживача, якщо його права обмежуються.
У своєму розвитку рух споживачів пройшов три основних історичних етапи і продовжується сьогодні (рис. 1.12).
Рис. 1.12. Етапи розвитку конс'юмеризму
Перший етап
Протягом першого етапу (кінець XIX — початок XX ст.) сформувалися перші громадянські виступи на захист прав споживачів, викликані певними політичними, соціальними, економічними та моральними причинами. Створення перших товариств споживачів пов'язано зі зростанням цін, широким розповсюдженням фальсифікації м'ясних консервів та інших продуктів харчування, а також ліків.
Захист прав споживачів має тривалу історію і бере свій початок у XIX ст. У той час з'явилися необхідні передумови для появи організованого руху споживачів. Важливу роль у процесі формування руху споживачів відіграла поява перших товариств, метою яких був захист своїх членів від неякісної та фальсифікованої продукції, а також протидія свавіллю виробників та продавців. Уперше таке товариство під назвою "Товариство чесних піонерів" виникло у Великобританії в 1844 р. Подібні товариства з'являються у Франції (1848 р.), Німеччині (1850 р.), Італії та інших країнах світу.
Поштовхом для формування руху споживачів став науково-технічний прогрес, який у XIX ст. призвів до якісних змін економічного і соціального розвитку суспільства. Досягнення науки і техніки дозволили виробляти різні якісні товари, але і дали змогу виробникам здійснювати їх фальсифікацію, використовувати хімічні консерванти, отруйні барвники та інші недозволені органами охорони здоров'я види сировини, що практично ніким не контролювалося.
Перші офіційні акції з дослідження в сфері фальсифікації продуктів були здійснені в США в 80-х рр. XIX ст. У результаті починає активно розвиватися наукова методика аналізів для визначення якості продуктів харчування, що стало основою захисту споживачів від придбання фальсифікованих продуктів. Паралельно розроблялися юридичні процедури та техніка інспектування. Ці перші кроки при Звели до створення у 1931 р. Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів.
На початку XX ст. товариства з профспілками очолили боротьбу проти зловживань монополій на ринку споживчих товарів та послуг, а також за прийняття законів щодо захисту прав споживачів та створення державних органів нагляду за якістю та безпекою товарів.
Протягом цього періоду уряди найбільш розвинених держав здійснили окремі акції, націлені на обмеження свавілля виробників продукції та торгових працівників. Досконалість прийнятих актів виявилась досить високою. У США, наприклад, були прийняті закони щодо якості продуктів та ліків (1906 p.), контролю за м'ясними продуктами (1906 p.), була створена Федеральна торгова комісія (1915 p.), прийняті антимонопольні закони. У Франції в 1912 р. відбулося об'єднання споживчих товариств у Національну федерацію споживчих кооперативів і був прийнятий закон "Про фальсифікацію та підробки у сфері товарів і послуг", який захищав права споживачів. Приклад США і Франції наслідували Канада, Швеція, Німеччина та інші країни. Окремі закони, що прийняті в той період у Німеччині та Франції, діють і сьогодні.
У подальшому розвиток руху споживачів уповільнився. Причини цього явища крилися у відносно низькому рівні розвитку науки, промисловості та суспільства. Негативно на розвиток конс'юмеризму вплинула Перша світова війна, а також економічна криза і спад виробництва у 20—30-х pp. XX ст.
Другий етап
На другому етапі (30—50-ті pp. XX ст.) здійснюється процес удосконалення законодавства та створення національних асоціацій споживачів, відбувається пожвавлення руху на захист прав споживачів. У країнах розширюються державні соціальні програми, прискореними темпами розвивається наука, техніка і промисловість, ринок значно насичується різними товарами та послугами, які стають більш доступними населенню.
Споживчі товариства не обмежуються тільки активізацією пропагандистської діяльності, вони здійснюють контроль за процесом виробництва і збуту товарів, займаються підвищенням технічної та юридичної компетенції споживачів під час вибору товарів та послуг, надають інформацію про якість та асортимент товарів і послуг.
Виникають передумови для перших розробок концепції руху споживачів, а також появи його як соціального явища, яке отримало назву — "конс'юмеризм". Конс'юмеризм (consumer — споживач) — це організований рух громадян, а також діяльність державних і громадських установ за розширення прав і впливу споживачів на виробників і продавців у комерційних і некомерційних сферах.
Однак на ринку поширюються зловживання бізнесу та реалізація фальсифікованих продуктів. Виявляються недоліки законів щодо якості товарів та послуг, які були прийняті на початку тисячоліття.
Ці закони для свого часу вважалися досить суворими, однак в ході стрімкого розвитку науки і зміни технологій вони безнадійно застаріли.
З метою посилення контролю за якістю продукції в США був створений Союз споживачів (1936 р.), який став моделлю для споживацьких об'єднань в інших країнах, з'явились періодичні видання, що віддзеркалювали інтереси споживачів, тощо.
Особливо бурхливий розвиток конс'юмеризму спостерігається після Другої світової війни. У 1948 р. Генеральна асамблея ООН приймає "Загальну декларацію прав людини", яка стимулювала створення національних асоціацій споживачів у різних країнах. Так, організації, що покликані захищати інтереси споживачів, сформувалися у Франції і ФРН (1951 р.), Великобританії (1957 р.), Канаді (1960 р.), країнах Скандинавії, Японії та інших.
Проте конс'юмерський рух другого історичного періоду не отримав рішучої підтримки з боку урядових установ і був приречений на дрібні епізодичні акції протесту проти свавілля виробників і торгових підприємств, під час яких інколи домагався галасливих локальних перемог.
Третій етап
Третій етап (60—90-і рр. XX ст.) в історії конс'юмеризму пов'язаний з тим, що рух споживачів набуває міжнародного характеру і знаходить підтримку на державному рівні.
З 1960 р. рух споживачів виходить на міжнародний рівень. Створюється Міжнародна організація споживчих товариств — International Organization of Consmner Union (IOCU) з резиденцією в Гаазі (Нідерланди). У 1995 р. організація отримала нову назву — Всесвітня організація споживачів (Consumer International — СІ), її резиденція міститься в Лондоні. У західноєвропейському регіоні з 1962 р. діє Європейське бюро споживачів, штаб-квартира якого знаходиться в Брюсселі (Бельгія).
Швидкий розвиток ринкових відносин супроводжувався не тільки збільшенням та поширенням асортименту товарів та послуг, але і реалізацією недоброякісних товарів (побутової техніки, ліків, продуктів харчування, косметичних засобів, автомобілів та ін.), що спричиняло збитки здоров'ю й майну людини і суспільству в цілому.
Президент США Джон Ф. Кеннеді 15 березня 1962 р. на урядовому рівні висловив думку про захист прав споживачів і звернувся до Конгресу та громадських організацій, проголосивши перевагу споживача над виробником. У своїй промові він задекларував такі права споживачів:
— на безпеку товарів та послуг;
— на вибір і вільний доступ до товарів та послуг за доступними цінами;
— на інформацію про товари та послуги;
— бути вислуханим.
Цей послідовний перелік прав споживачів на законодавчій основі став застосовуватися не тільки в США, але й у всьому світі, тобто були розроблені зовсім нові методологічні підходи щодо подальшого розвитку конс'юмеризму.
Ці права споживачів доповнювались і удосконалювались у процесі розвитку та активізації конс'юмеризму. Свій внесок у цю справу зробила "Хартія захисту споживачів", прийнята 25-ю сесією Євросоюзу в 1973 р. (резолюція 543) . Активну позицію в розробці та відстоюванні інтересів і прав споживачів займає СІ та інші впливові міжнародні організації.
У 70—80-х рр. XX ст. в країнах почали формуватися урядові структури, діяльність яких була націлена на захист інтересів і прав споживачів. Так, у США інтереси споживачів захищає Управління у справах споживачів в системі федеральних урядових органів, Комісія безпеки споживчих товарів та відділ захисту споживачів у Міністерстві юстиції; у Канаді — Міністерство споживачів; у Франції — Національний комітет споживання та Національний інститут споживання; у Великобританії — Управління приватної торгівлі та Консультативний комітет захисту інтересів споживачів. Законодавчі органи цих держав розробили, прийняли та впровадили закони з найрізноманітніших сфер правового захисту споживачів.
Керівні принципи ООН на захист прав споживачів стали програмою дій для урядів як розвинених держав, так і країн, що розвиваються, а згодом — і для урядів постсоціалістичних країн. Вони вказали на необхідність і важливість надання в системі ООН систематичної допомоги в плані відпрацювання механізму руху споживачів та активізації міжнародного співробітництва.
Четвертий етап
Сьогодні, можна сказати, почався четвертий етап розвитку конс'юмеризму, і в країнах світу інтереси споживачів представляє чимало державних та недержавних організацій, міністерств та установ. В основу адміністративно-правового механізму захисту прав споживачів закладені методологічні засади основних міжнародних документів руху споживачів. Процес законотворчості та практичних дій на рівні виконавчої влади, а також ініціативи громадських національних споживчих організацій вийшли за кордони окремих держав. Активно діють регіональні споживчі організації: Європейське бюро споживачів, Міжскандинавський комітет з питань споживання, Міжнародна конфедерація товариств споживачів країн СНД (КонфТС). Функціонує Міжнародний дослідницький центр з питань споживачів у Лондоні.
Проблема захисту споживачів стала предметом зацікавленості багатьох впливових міжнародних організацій, таких як ОАТТ/ААГТО, Міжнародна організація зі стандартизації, Організація економічного співробітництва і розвитку та інших. Гарантом захисту інтересів та прав споживачів є діяльність Організації Об'єднаних Націй.
8.2. Міжнародні організації захисту прав споживачів
На міжнародному рівні рух споживачів представлений двома незалежними некомерційними, неполітичними організаціями споживачів: Всесвітньою організацією споживачів (СІ) і Європейським бюро споживачів (ЄБС).
Всесвітня організація споживачів (СІ) була заснована у 1960 р. як Міжнародна організація споживчих товариств невеликою групою національних споживчих організацій. У рік заснування вона об'єднувала 21 національну споживчу організацію з 18 країн світу, сьогодні до її складу входять майже 270 національних державних, громадських, регіональних та інших споживчих організацій і груп 110 країн світу. Крім основного центру в Лондоні, СІ має три регіональні центри — в Сант'яго (Чилі), Пенанзі (Малайзія), Харарі (Зімбабве); а також чотири субрегіональні центри — в Сенегалі, Новій Зеландії, Індії та Гватемалі.
СІ створювалася як інформаційний центр для обміну досвідом у проведенні порівняльних випробувань товарів широкого вжитку, а з 1964 р. вона має значний вплив у міжнародних організаціях зі стандартизації. Завданням СІ є координація та планування інформаційної та видавничої роботи національних споживчих організацій; реєстрація всіх незалежних випробувальних лабораторій; сприяння міжнародному співробітництву в проведенні порівняльних випробувань товарів; регулювання класифікацій та оцінка товарів; публікування матеріалів з оцінками товарів та послуг; фінансування організацій, що захищають права та інтереси споживачів тощо.
Членами СІ можуть стати тільки некомерційні організації, що не пов'язані з промисловістю або торгівлею. Структура СІ демократична. Кожна споживча організація має один голос у Генеральній асамблеї, яка обирає Раду, що складається з одного представника від 20 організацій та восьми виконавчих членів. Великий вплив у структурі СІ має її Виконавчий комітет.
Фінансується СІ за рахунок членських внесків, прибутків від своїх публікацій, грандів від фундацій урядів та багатосторонніх агенцій. Організації, що входять в СІ як асоціативні (з правом голосування), не можуть отримувати матеріального прибутку та субсидії від комерційних або політичних організацій, не повинні дозволяти використання своєї назви з комерційною метою. Організації, що не є асоціативними членами, входять до СІ як фактор підтримки.
Сьогодні СІ вважають голосом міжнародного руху споживачів щодо таких різних понять, як товари й продукти харчування, здоров'я і права пацієнтів, навколишнє середовище та споживання, регулювання міжнародної торгівлі тощо. СІ намагається сприяти розвитку суспільства через захист усіх споживачів, включаючи бідних, малозабезпечених та людей з вадами здоров'я, підтримуючи членські організації і рух споживачів у різних країнах. СІ через "Consumer Interpol" організувала інформаційну мережу попередження про небезпечні товари та послуги, координує всесвітню кампанію проти недоброякісної реклами та спонсорства тютюнових підприємств тощо, заохочує дослідження і діяльність з глобальних проблем конс'юмеризму, презентує інтереси споживачів перед політичними структурами.
Через своє центральне відділення в Лондоні та регіональні відділи в Західній та Східній Європі, Північній Америці, Азії та Тихоокеанському регіоні, Латинській Америці й Карибському басейні, а також через представництво у впливових міжнародних організаціях СІ презентує інтереси своїх членів і підтримує їх, особливо молоді споживчі групи. Вона організовує щорічні міжнародні семінари в різних регіонах світу, а раз на три роки — всесвітні споживчі конгреси.
У рамках СІ розроблені та впроваджуються в життя регіональні програми підтримки та розвитку руху споживачів у різних частинах світу, які націлені на привернення більшої уваги до специфічних умов, потреб та інтересів споживачів у країнах, що розвиваються, надання їм конкретної допомоги у розвитку руху споживачів; сприяння та координацію роботи молодих споживчих груп, які не мають достатніх ресурсів і відповідних технологій; встановлення між споживчими організаціями регіону тісних контактів, залучення їх до міжнародних організацій споживачів; проведення конкретної роботи з урядами та посадовими особами країн щодо політики на захист прав споживачів, якості та безпеки товарів та послуг і їх відповідності НД. Серед них програма "PRODEC", яка реалізується з 1993 р.
СІ має консультативний статус в ООН та інших міжнародних організаціях, представлена в ISO та її Комітеті з питань політики споживачів.
Європейське бюро споживачів (ЄВС) засновано в 1972 р. і об'єднує майже 20 споживчих організацій з усіх 15-ти країн — членів ЄС. Штаб-квартира організації розташована в Брюсселі. У 1973 р. уряди членів ЄС підписали "Хартію на захист споживачів", яка складається з п'яти розділів основних прав споживачів.
1) Право споживачів на захист і допомогу.
2) Право на компенсацію в разі збитків.
3) Право на споживчу інформацію.
4) Право на споживчу освіту.
5) Право на представництво та консультації.
Хартія вміщує положення щодо зобов'язань держав й урядів на національному рівні розв'язувати проблеми руху споживачів, здійснювати розробку його законодавчо-правової основи, сприяти розвитку конс'юмеризму на рівні неурядових організацій та інше.
У 1981 р. ЄБС розробила нову концепцію в галузі захисту прав споживачів і запровадила практичні кроки щодо її реалізації. Так, були вироблені директиви урядам країн ЄС з таких питань: запобігання фальсифікації продуктів; несправедливих умов контрактів; розрахунків розміру ставок із кредиту споживачів; нечесної і оманливої реклами; організації недоброякісних комплексних туристських поїздок; маркування та етикетування товарів тощо. Уже набули чинності більше 290 директив, постанов і рішень ЄС щодо охорони навколишнього середовища (забруднення води і повітря, викидів небезпечних хімічних речовин та ін.), які ставлять за мету зберегти, захистити навколишнє середовище, здоров'я людей, забезпечити раціональне використання природних ресурсів.
Європейська економічна комісія, створена в 1947 р. в Женеві, розробила майже 300 пропозицій, які набули юридичної сили для всіх країн — членів ЄС: усунення митних формальностей; уведення контролю за виробництвом і торгівлею молоком, виробництвом гормональних стимуляторів росту тварин, дозуванням вихлопних газів пасажирських і комерційних автомобілів, процедурою затвердження типів автотранспортних засобів; визнанням дипломів про вищу освіту; використанням смакових та консервуючих харчових добавок; узгодженням законів щодо торговельних знаків; проведенням єдиної сільськогосподарської політики тощо.
Заслуговує на увагу практика уніфікації споживчого законодавства в рамках ЄС згідно з Директивою про відповідність законів, положень та адміністративних постанов країн-членів щодо відповідальності за дефектну продукцію (1985 р.). За рішенням Європейської економічної комісії вироблена процедура звертання до судових інстанцій, проведення інформаційної компанії, що націлена на забезпечення безпеки дітей, зниження нещасних випадків, що призводять до тимчасової непрацездатності та смерті в результаті дефектів продукції та неякісних послуг.
Міжнародна консультативна політична організація Європейська рада (заснована в 1949 р. в Страсбурзі, Франція) об'єднує 24 країни, не має конкретної структури, але має свій вагомий внесок у справі захисту споживачів. Конвенція Євроради про захист особистості у зв'язку з автоматизованою обробкою особистих даних є єдиним міжнародним юридичним документом у сфері захисту даних і ратифікована більшістю держав Євросоюзу.
Велику роботу щодо захисту прав споживачів проводить і Організація економічного співробітництва та розвитку, яка заснована в 1961 р. в Парижі і об'єднує 24 країни. До її складу входить спеціальний Комітет з політики захисту споживачів, основними функціями якого є вивчення проблем руху споживачів в різних країнах, міжнародних та регіональних організаціях; сприяння подальшому розвитку і зміцненню співробітництва в цій галузі; вивчення та інформаційне висвітлення конкретних аспектів політики споживачів; організація та проведення нарад й консультацій з питань захисту прав споживачів та інші.
8.3. Керівні принципи ООН на захист прав споживачів
Гарантом захисту інтересів і прав споживачів у світі є ООН. У рамках ООН питання щодо захисту споживачів уперше було поставлене в резолюції Економічної та Соціальної Ради ООН у 1977 р., в якій здійснювався огляд організаційних та правових заходів щодо захисту індивідуального споживача на національному рівні та їх координація в рамках ООН. Керівні принципи на захист інтересів споживачів (резолюція №248) прийняті ООН 09.04.1985 р. У прийнятих Керівних принципах було закріплено вісім основних прав споживачів, які поширили вищевикладені права — споживче навчання, задоволення базових потреб, якість, відшкодування збитків.
Міжнародний досвід споживачів у Керівних принципах висвітлюється у чотирьох розділах: пріоритетні напрямки; загальні принци-пи; керівні принципи; міжнародне співробітництво — та 46 статтях.
Захист прав споживачів у більшості країн перебуває в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти і купівельної спроможності, тому ООН визначила пріоритетні напрямки (цілі) своєї діяльності в сфері захисту інтересів і прав споживачів:
а) сприяти країнам у встановленні та подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;
б) допомагати у створенні структур виробництва та розподілення, здатних задовольнити потреби та запити споживачів;
в) заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом та розподіленням товарів та послуг для споживачів;
г) сприяти країнам у боротьбі із шкідливою діловою практикою підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах;
д) допомагати у створенні незалежних груп споживачів;
е) розширювати міжнародне співробітництво в галузі захисту інтересів споживачів;
є) заохочувати створення ринкових умов, які надають споживачам найширший вибір при найнижчих цінах.
Більшість положень Керівних принципів віддзеркалювали ситуацію в різних країнах. Метою документа стало розповсюдження в країнах, що розвиваються, споживчих методів, які притаманні розвиненим країнам світу. Адже проблема захисту споживачів загострюється в країнах, що розвиваються, унаслідок недосконалості рівня політичного і соціально-економічного розвитку, розширення міжнародної торгівлі та діяльності багатонаціональних компаній, постійного контролю за конкуренцією, ціновою політикою, рекламною практикою компаній, що впливає на структуру споживання у країнах, здоров'я їхнього населення та стан навколишнього середовища тощо. Вони також містять ряд положень щодо антимонопольного законодавства, міжнародної торгівлі, контролю за іноземними інвестиціями та ін.
Розповсюдження сучасних споживчих методів у країнах, що розвиваються, можливе тільки за допомогою розвинених країн і при підтримці впливових міжнародних організацій. Тому Керівні принципи потребують адаптації цих методів до місцевих умов.
Керівні принципи не мають обов'язкової сили, але визнані більшістю країн світу. Вони стали методологічною основою для національних споживчих організацій, орієнтиром для адміністративних та судових інстанцій держав, заклали передумови щодо подальшого поглиблення міжнародного руху споживачів. Документ став могутнім стимулом для подальшої активізації руху споживачів в економічно розвинутих країнах, а також для формування і розвитку руху на захист прав споживачів у країнах, що розвиваються, та у постсоціалістичних державах.
Керівні принципи значно вплинули па характер роботи урядів різних країн у сфері розробки і реалізації політики конс'юмеризму, вказали на важливість і необхідність надання в системі ООН систематичної допомоги у справі методології і відпрацювання механізмів руху споживачів; підтвердили установку на активізацію міжнародного співробітництва в галузі політики, що орієнтована на захист прав та інтересів споживачів. Спільні заходи надали країнам світу можливість використовувати взаємний досвід та уникати непотрібного дублювання.
Молодий рух споживачів країн Центральної та Східної Європи враховує досягнення міжнародного досвіду й отримує різнобічну підтримку і допомогу з боку міжнародного руху споживачів. У рамках ООН та СІ в 90-х рр. XX ст. були розроблені та впроваджувалися різні регіональні програми щодо розповсюдження, підтримки та розвитку руху на захист прав споживачів у різних регіонах світу, допомоги молодим споживчим організаціям у їх становленні та спробах знайти порозуміння з впливовими міжнародними організаціями.
Отже, конс'юмеризм — це особливий вид діяльності, метою якого є захист споживача, його інтересів, посилення його ролі та правових позицій у системі ринкових відносин. Ця діяльність забезпечується підтримкою урядів країн, впливовими міжнародними організаціями, законодавчою діяльністю і технічним регулюванням як усередині держав, так і на основі міжнародного співробітництва.
8.4. Розвиток руху споживачів в Україні
Першим споживчим товариством в Україні із затвердженим статутом було Харківське товариство, яке виникло у 1866 р. Товариство об'єднувало 356 членів, мало три магазини, завод мінеральних вод, швейну майстерню, їдальню, кафе. На жаль, серед товариства не було комерсантів, обізнаних у справі бізнесу, що призвело кооперативний рух у Харкові до швидкого банкрутства.
У 1868 р. було створено Київське споживче товариство, фундаторами і членами якого були науковці та громадські діячі. У 1869 р. це товариство об'єднало 330 членів і зав'язало контакти з подібними товариствами Одеси, Борзий, Керчі. Київське споживче товариство проіснувало до 1873 р.
Упродовж 1866—1870 рр. в Україні було засновано 17 споживчих товариств (у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Полтаві, Балті, Бердянську, Борзні, Ізюмі), які об'єднували в основному інтелігенцію. Однак лише Миколаївське товариство виявилося життєздатним, а всі інші розпалися.
У 70—80-х рр. XIX ст. рух споживачів в Україні розвивався повільно. Значна його активізація спостерігається в 90-ті рр. та на початку XX ст., коли почали виникати споживчі товариства, організовані підприємцями і сільськими робітниками. Упродовж 1891—1904 рр.
в Україні з'явилося 469 нових споживчих товариств. У 1900 р. українських споживчих товариств було 182, а в 1906 р. — уже 572. Так, наприкінці 1904 р. сільські споживчі товариства становили приблизно половину всієї кількості кооперативів. У 1905 р. стали виникати робітничі споживчі кооперативи, створені на кошти самих робітників. У 1908 р. була створена Київська спілка споживчих товариств, яка об'єднала 220 товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини, Волині. Діяльність товариства висвітлювалася на сторінках періодичних видань "Вестник кооперации", "Наше дело".
Після оприлюднення перших радянських декретів щодо розвитку споживчої кооперації, як вже було сказано, рух споживчої кооперації в Україні втратив незалежність і функції захисту своїх членів як споживачів.
Появі конс'юмеризму в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, передували певні доробки в галузі управління та створення систем якості, які вперше були запроваджені на українських підприємствах: львівський варіант системи бездефектної праці (60—70-ті рр. XX ст.), система управління якістю підприємств Дніпропетровщини (70— 80-ті рр. XX ст.) та ін.
Наприкінці 80-х рр. XX ст. на теренах Радянської України виявив себе і громадський рух споживачів. Перші центри з'являються в Одесі, Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові. На загальній хвилі демократизації суспільства в період перебудови з'явились перші зареєстровані громадські конс'юмерські організації. У 1989 р. було засновано Українську асоціацію споживачів в Києві, Всеукраїнську громадську професійну організацію — Українську асоціацію якості, а також конс'юмерські центри в інших містах України.
В Україні рух споживачів виникає в процесі розбудови незалежної держави і впровадженні ринкових відносин на основі досягнень міжнародного досвіду, а також специфічних умов сучасного соціально-політичного та економічного розвитку. Розвивається законотворча діяльність у цій галузі. Першою серед колишніх радянських республік Україна приймає закон "Про захист прав споживачів" (1991 р.), права споживачів гарантуються Конституцією України. Реалізація загальнодержавної політики впровадження і розвитку конс'юмеризму в Україні почалась із забезпечення правової, організаційно-структурної бази та затвердження нормативно-правової бази.
У 1992 р. був створений Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, який займався перевіркою, обстеженням та експертизою якості товарів та послуг, додержання правил торгівлі та послуг. Аналіз цієї роботи засвідчив, що характерною особливістю нових часів стало порушення у сфері торгівлі та наданні послуг, що пов'язано з відсутністю чіткого механізму контролю за якістю товарів та послуг. Тому 15 грудня 1993 р. Верховна Рада України затвердила Порядок змін та доповнень до закону України "Про захист прав споживачів", який містив у собі систему контролю за якістю товарів та послуг, додержанням правил торгівлі та наданням послуг, а також норми адміністративної відповідальності, що настає при порушеннях прав споживачів. Із 1997 р. Держспоживзахист України став членом СІ. Держспоживзахист став основним органом серед тих, які здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів. Рішення Держспоживзахисту України як центрального органу виконавчої влади, підвідомчого Кабінету Міністрів України, стали обов'язковими для центральних і місцевих органів державної влади, а також підприємств і організацій.
Державний комітет України у справах захисту прав споживачів у 2000 р. увійшов до структури Держспоживстандарту України як його підрозділ.
Права споживачів закріплені в Конституції України. Так, у ст. 42 Конституції записано "Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів". Сьогодні нормативно-правова база конс'юмеризму в Україні нараховує понад ЗО законів та підзакониих нормативних актів, прийнятих для захисту прав громадян. Національна нормативно-правова база конс'юмеризму сьогодні перебуває в стадії гармонізації з нормами міжнародних угод і договорів.
Україна Встановила технічне регулювання в інтересах національної безпеки, запобігання зловживанням, охорони життя, здоров'я та безпеки майна громадян, охорони навколишнього середовища. Наша країна уживає відповідні заходи щодо укладання угод про співробітництво з державами — торговими партнерами України, а також бере участь у міжнародних і європейських організаціях стандартизації, метрології, оцінки відповідності та захисту прав споживачів.
Основним органом серед тих, що здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів, є Держспоживстандарт України. Важливу роль у цій сфері відіграють й інші відповідні державні структури: Державна митна служба, Антимонопольний комітет, Державна інспекція з контролю за цінами, Міністерство економіки та інші галузеві міністерства, Міністерство охорони здоров'я та інші.
В Україні створено систему та організаційно-правові засади діяльності недержавних організацій у сфері забезпечення прав споживачів. Громадські конс'юмерські об'єднання — Українська асоціація споживачів, Українська асоціація якості, незалежні об'єднання споживачів, Українська партія захисту прав споживачів, які мають право проводити незалежну експертизу та випробування продукції, знайомитися в державних та господарчих органах з інформацією про товари, організовувати юридичну й консультативну допомогу споживачам, брати участь у розробці НД, захищати інтереси споживачів в органах державного управління та судах тощо.
У 90-х рр. XX ст. в Україні виникає конс'юмерський рух як організований рух громадян, а також державних і громадських органів за розширення прав та впливу споживачів стосовно виробників як у комерційній, так і позакомерційній діяльності. Перехід України до ринкової економіки відзначається розвитком принципово нових організаційно-правових форм господарювання, змінами у системі економічних відносин з державою, власниками, господарськими партнерами" працівниками та посиленням правових позицій у розв'язанні проблем захисту прав споживачів від неякісних товарів і послуг.
Розвивається конс'юмерська освіта, налагоджується система підготовки фахівців з питань захисту прав споживачів. Активну позицію в цьому питанні зайняв Київський національний торговельно-економічний університет, який одним із перших в Україні організував підготовку спеціалістів з проблем конс'юмеризму та експертизи якості товарів та послуг.
Проблема захисту інтересів споживачів є актуальною в теперішній час, оскільки від цього залежить економічна та політична незалежність України, добробут населення та міжнародні зв'язки.
Нині Україна є у списку неблагополучнпх країн Європи, в яких процвітає підробка та фальсифікація товарів. Це завдає величезних матеріальних та моральних збитків не лише фірмам-виробникам оригінальної продукції, а й покупцям. Тому сьогодні у державі проводиться жорстка політика з питань захисту прав споживачів: підписано цілу низку відповідних нормативних документів, розробляються нові види захисту товарів від підробок і фальсифікації. Велика кількість підроблених товарів, аудіо- та відеопіратство в Україні вимагають постійного пошуку захисту від контрафакції.
Даний етап розвитку конс'юмеризму в Україні, як і в інших державах СНД, можна кваліфікувати як початковий.
Частина 2. СЕРТИФІКАЦІЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ
Розділ 1. Сутність і функції сертифікації
Ключові слова та поняття: продукція, виробник, сертифікація, третя сторона, відповідність, заява про відповідність, підтвердження відповідності, декларування відповідності, сертифікат відповідності, декларація про відповідність, обов'язкова сертифікація, законодавчо регульована сфера, законодавчо не.регульована сфера, добровільна сертифікація, система сертифікації, сертифікація систем якості, сертифікат відповідності, знак відповідності.
1.1. Основні поняття сертифікації
Слово "сертифікація" у перекладі з латинської (sertifico) означає "підтверджую", "засвідчую". Його можна також тлумачити, виходячи зі сполучення латинських слів certum — "вірно" і t'acere — "зроблено". Хоча історики знаходять зародки сертифікації ще в давній період (клеймування виробів як підтвердження високої якості роботи майстра; процедура страхування багато століть супроводжувалася оцінкою стану об'єкта, який страхується, що засвідчувалося документально, тощо), але як термін з чітким визначенням слово "сертифікація" прийняте недавно.
Виникнення великої групи термінів, пов'язаних із процедурою сертифікації, наповнення сучасним змістом поняття "сертифікація" пов'язане з різким загостренням в останнє десятиліття проблеми якості товарів і послуг; глобалізацією міжнародної торгівлі; значною розмаїтістю (часом невиправданою) виробів того самого функціонального призначення, але різної якості; конкуренцією товаровиробників; нарешті, просто з необхідністю гарантувати безпеку продукції для її споживача. Виникла потреба в особливому методі, інструменті, який би незалежно від країни-постачальника продукції, фірми, технології, системи контролю якості тощо давав гарантію того, що продукція, робота, послуга виконані в повній відповідності до вимог, затверджених документально. Таким інструментом наприкінці XX ст. і стала процедура, що позначається терміном "сертифікація".
Уперше визначення поняттю "сертифікація" було дане Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) у 1982 р. У відповідному Керівництві ISO/IEC 2:1982 поняття сертифікації сформульоване так: "Сертифікація відповідності являє собою дію, що засвідчує за допомогою сертифіката відповідності або знака відповідності, що виріб чи послуга відповідає визначеним стандартам чи іншому нормативно-технічному документу".
З часом формулювання поняття сертифікації поступово уточнювалося. У згаданому Керівництві в редакції 1986 р. термін "сертифікація" доповнився примітками:
1. Сертифікація є загальним терміном, що припускає участь третьої сторони в сертифікації продукції, технологічних процесів чи послуг (сертифікація відповідності);
2. Прогрес у галузі оцінки систем якості викликає необхідність нового поняття сертифікації систем якості (сертифікація можливостей постачальника).
Під "третьою стороною" у процедурі сертифікації мається на увазі незалежна, компетентна організація, що здійснює оцінку якості продукції стосовно учасників купівлі-продажу. Першою стороною прийнято вважати виготовлювача, продавця продукції, другою — покупця, споживача.
Керівництво ISO/ІЕС 2: 1986 включає ряд термінів, що розкривають поняття "відповідність продукції". Так, відповідність визначена як "задоволення продукцією, технологічними процесами чи послугами установлених вимог". При цьому пропонуються два різновиди відповідності: заява про відповідність і сертифікація відповідності.
Заява про відповідність визначена як "заява постачальника під його повну відповідальність поза рамками сертифікаційної системи про те, що продукція, технологічний процес чи послуга відповідають визначеному стандарту чи іншому нормативно-технічному документу". Із даного визначення очевидно, що "заява про відповідність" не передбачає ніякої юридичної, адміністративної чи економічної відповідальності постачальника. Винятком є випадки, коли в законодавстві окремих країн маються положення, що зобов'язують постачальників продукції подавати достовірну інформацію про продукцію, що ними випускається.
Сертифікація відповідності в редакції Керівництва ISO/ІЕС 2:1986 визначається як "гарантія третьої сторони в тому, що з адекватним ступенем вірогідності продукція, технологічний процес чи послуга відповідають визначеним стандартам або документам, що установлюють вимоги до них".
Наведене визначення поняття "сертифікація відповідності" показує, що, по-перше, сертифікація відповідності безпосередньо пов'язується з компетентною і незалежною стороною, яка гарантує цю відповідність і засвідчує її за допомогою сертифіката або знака відповідності; по-друге, сертифікація відповідності визнається тільки в тому разі, коли вона проводиться в рамках організаційної системи (системи сертифікації) відповідно до встановлених правил; по-третє, уведене поняття "адекватного ступеня вірогідності", що пов'язане з неможливістю гарантувати абсолютну відповідність серійної продукції, яка масово випускається, вимогам стандартів навіть при проведенні суцільного контролю якості, — завжди є ймовірність невідповідності певної, нехай мінімальної, кількості продукції установленим вимогам.
На сьогодні, згідно з останньою (1996 р.) редакцією Керівництва І80/ІБС 2: 1986, поняття сертифікації відповідності можна сформулювати так: "Сертифікація — це процедура підтвердження відповідності результату виробничої діяльності, товару, послуги нормативним вимогам, за допомогою якої третя сторона документально засвідчує, що продукція, робота (процес) чи послуга відповідають заданим вимогам".
Третя сторона (наприклад випробувальна лабораторія) для підтвердження своєї компетентності й об'єктивності проходить процедуру акредитації, тобто офіційного визнання її можливостей здійснювати відповідний вид контролю чи випробувань.
Обов'язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних законодавчих актів України та обов'язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав, що чинні в Україні. Перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, затверджується Держспоживстандартом України.
Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов'язкових. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов'язкові вимоги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифікації.
Організаційна система (система сертифікації) є другим за важливістю терміном процедури підтвердження відповідності. Цей термін в останній редакції Керівництва І80/ІВС 2:1986 визначається як "система, що має свої власні правила, процедури і керівництва для проведення сертифікації відповідності". Основним у цьому визначенні є те, що сертифікація в рамках системи має проводитися за єдиними правилами. У примітці до цього визначення зазначається, що системи сертифікації можуть створюватися на трьох рівнях: національному, регіональному і міжнародному.
Наступним важливим терміном сертифікації є термін "схема сертифікації". Поняття, що позначається цим терміном, являє собою "систему сертифікації стосовно конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на які поширюються ті ж самі стандарти та правила".
Серед інших термінів і визначень, наведених у Керівництві І80/ІБС 2:1986, с ще два, що глибше та детальніше розкривають вихідне поняття сертифікації. Ці два терміни — сертифікат відповідності і знак відповідності.
Сертифікат відповідності — це документ, виданий відповідно до правил системи сертифікації, який зазначає, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають вимогам, які визначені стандартами чи іншими документами, що установлюють вимоги до них.
Зазначимо, що об'єкт сертифікації (продукція, процес, послуга тощо) має бути ідентифікованим, тобто сертифікації може підлягати саме даний об'єкт і ніякий інший, зокрема похідний від нього або зовсім фальсифікований.
Знак відповідності (знак сертифікації) — знак, який оберігається законом (сполучення літер, цифр, графічних символів тощо), використовується відповідно до прийнятих правил системи сертифікації і вказує, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають конкретним стандартам або іншим нормативним документам, що установлюють вимоги до них.
Інколи споживач може вимагати документ, що засвідчує наявність і стабільну роботу систем управління якістю продукції, системи екологічної безпеки підприємства та системи управління охороною праці на підприємстві. Тому проводиться встановлення відповідності роботи підприємства нормативним документам ISO серії 9000, 10000, 14000. Якщо виробництво відповідає вимогам, то це може бути засвідчено у вигляді сертифіката на систему якості підприємства.
Із наведених формулювань можна зробити висновок, що сертифікація не пов'язана із забезпеченням того чи іншого рівня якості продукції або послуги, вона лише гарантує споживачеві той факт, що продукція виготовлена, послуга виконана в повній відповідності до вимог стандартів або інших нормативних документів на дану продукцію чи послугу при однозначному тлумаченні документів і об'єктивних методів перевірки.
І на закінчення вкажемо на новітнє поняття для української сертифікації, що вводиться в практику в зв'язку з інтеграцією економіки країни у світову господарську систему і необхідністю гармонізації вітчизняних правил сертифікації з міжнародними правилами. Мова йде про підтвердження відповідності як більш загальний і більш гнучкий, ніж сертифікація, спосіб оцінки якості й безпеки продукції та послуг. Підтвердження відповідності, на відміну від сертифікації, що проводиться винятково третьою стороною, може здійснюватися постачальником (першою стороною), органом із сертифікації (третьою стороною) або одночасно постачальником та органом із сертифікації.
Підтвердження відповідності
Підтвердження відповідності можна визначити як діяльність, результатом якої є заява, що дає впевненість у тому, що продукція, процес чи послуга відповідають заданим вимогам. Щодо продукції така заява може мати вигляд документа, етикетки або іншого подібного засобу. Вона може бути надрукована в товаро-супровідній і експлуатаційній документації або в каталозі продукції.
1.2. Становлення і розвиток сертифікації в Україні
Попередницею української сертифікації була сертифікація в СРСР вітчизняної експортованої продукції. У 1984 р. Урядом СРСР було прийнято Постанову про сертифікацію продукції, що експортується. У 1986 р. Держстандарт СРСР увів у дію "Тимчасовий порядок сертифікації продукції машинобудування". Радянський Союз приєднався до міжнародних систем сертифікації електропобутових товарів (МЕКСЕ), електронних компонентів (МЕКСБ) і автотранспортних засобів за правилами ЄЕК ООН (Європейська економічна комісія ООН). Були розроблені національні правила проведення робіт із сертифікації продукції, атестації виробництв та інші нормативні документи.
Спочатку сертифікація проводилася в зарубіжних центрах і її обов'язковість фактично встановлювалася законодавством тих країн, куди товари постачалися з СРСР. Сертифікати відповідності видавалися Держстандартом СРСР.
У 1987 р. СРСР приєднався до прийнятої країнами-членами ЄЕК ООН угоди з сертифікації автотранспортних засобів. У 1987 р. краї-нами-членами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Югославією була підписана Конвенція про систему оцінки взаємопостачальної продукції (СЕПРО РЕВ). Ця система передбачала проведення сертифікації з використанням як стандартів РЕВ, так і інших міжнародних норм і кращих національних стандартів. Сертифікати СЕПРО РЕВ у кожній країні видавалися уповноваженими державними органами. Система була введена в дію з січня 1988 р. Ця система фактично ввела міжнародну акредитацію випробувальних лабораторій та міжнародну атестацію. У 1991 р. в країні функціонувало 14 випробувальних центрів, було атестовано декілька виробництв.
Із 1988 р. СРСР бере участь у міжнародній системі МЕК (Міжнародна електротехнічна комісія) із сертифікації електропобутових приладів на відповідність вимогам МЕК з електробезпечності.
У СРСР діяли й інші форми оцінки відповідності продукції: атестація за категоріями якості (перша і вища, за Якою продукції присвоювався Знак якості); державні випробування, яким підлягало близько 30% продукції, атестованої за категоріями якості; нагляд за стандартами; система розробки і впровадження продукції у виробництво. На підприємствах здійснювався технічний контроль, а вироби маркувалися реквізитами стандартів і технічних умов, відповідно до яких вони випускалися. В Україні після ліквідації СРСР атестація за категоріями якості, держвипробуваиня продукції і держприймання були офіційно скасовані.
Спадщина в галузі сертифікації, залишена СРСР, була використана для розвитку й удосконалювання цієї діяльності в Україні та інших країнах СНД.
В Україні роботи з сертифікації продукції та послуг розпочалися у 1992 р. відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів", а в 1993 р. був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію та сертифікацію". Роботи з впровадження сертифікації в Україні очолив Держстандарт України.
Із 1993 р. в країні створено декілька систем обов'язкової і добровільної сертифікації, об'єктом діяльності яких є закріплена за ними номенклатура товарів або послуг. Найвизначнішою системою сертифікації серед них є Національна система сертифікації УкрСЕПРО, створена Держстандартом і керована його правонаступником — Держспоживстандартом України.
Розвиток української системи регулювання якості і безпеки продукції відбувається нині переважно у руслі розвитку світової практики, при цьому значною мірою методи, схеми та організація сертифікації в Україні коригуються, адаптуються до особливостей сучасного стану вітчизняної економіки.
Неблагополучний стан з якістю і безпекою продукції, що випускається, характерний для малих підприємств, де, як правило, відсутні затверджені технологічні й нормативні документи, немає вхідного контролю сировини, не проводяться в необхідному обсязі аналізи і випробування продукції тощо.
Негативним фактором економічного і соціального життя країни стала тіньова економіка і кримінальне підприємництво. Обсяг тіньової економіки, за деякими даними, досягає 40% валового внутрішнього продукту країни. Характерним прикладом кримінального підприємництва є ринок алкогольних напоїв. Значних масштабів у цій сфері набуло використання підроблених сертифікатів. Потік фальсифікованого алкоголю низької якості не міг не позначитися на життєздатності населення, наприклад, на підвищенні смертності, що пов'язано із вживанням такого алкоголю.
Проте сьогодні, незважаючи на всі витрати, можна констатувати, що сертифікація в Україні стала популярним інструментом регулювання ринкової економіки. У період переходу від адміністративно-командної системи управління економікою до ринку, росту підприємництва вона значною мірою забезпечила захист споживача від надходження в сферу обігу неякісних і небезпечних товарів. На даному етапі українська сертифікація вимагає свого удосконалення і подальшого розвитку.
З огляду на деякі обмежені можливості обов'язкової сертифікації в забезпеченні підтвердження безпеки, зокрема великих обсягів продукції, і з метою створення сприятливих умов для її гармонізації з аналогічними процедурами ЄС і виконання умов щодо вступу України до ВТО, Україна переходить від обов'язкової сертифікації до обов'язкового підтвердження відповідності.
Система підтвердження відповідності має діяти в гармонічному сполученні з іншими формами контролю якості та безпеки продукції, що використовується на практиці: державним наглядом і відомчим контролем, ліцензуванням, добровільною сертифікацією.
За кордоном сьогодні головним доказом підтвердження відповідності є декларація про відповідність, що подається виготовлювачем від свого імені та на свою відповідальність. Це цілком погоджується із законодавством України і відповідає основним документам ЄС. При цьому докази відповідності не мають бути надлишковими, а способи підтвердження відповідності мають встановлюватися щодо ступеня реальної небезпеки. Для забезпечення необхідного рівня безпеки продукції набір способів підтвердження відповідності має охоплювати всі можливі випадки, які відповідають специфіці продукції, особливостям її виробництва і використання.
Викорінювання недоліків обов'язкової сертифікації, перехід на систему підтвердження відповідності — складний і тривалий процес. Сукупність пропозицій і ліквідація недоліків діючої системи сертифікації, її подальший розвиток, використання, де це доцільно, інших методів підтвердження відповідності й адекватних засобів регулювання якості та безпеки продукції вилилося в механізм удосконалення обов'язкової сертифікації і в перехід до підтвердження відповідності, що розроблено Держспоживстандартом України.
1.3. Сертифікація і технічні бар'єри в торгівлі
Запровадження сертифікації пов'язане з наданням споживачеві гарантій щодо відповідності товарів, які купуються, вимогам конкретних стандартів. Із розвитком сертифікації став очевидним її позитивний вплив на торговельні зв'язки між країнами: терміни одержання дозволу на ввезення значно скорочувались для сертифікованого товару; не вимагалися повторні випробування в країні, якщо вона визнавала сертифікат постачальника.
Але зі збільшенням кількості національних систем сертифікації все чіткіше визначалися їхні відмінності. Ці відмінності пов'язані як із стандартами, на відповідність яким проводяться сертифікаційні випробування, так і з законами, на підставі яких введена сертифікація, а також з правилами процедури сертифікації тощо. У зв'язку з цим визначилась зовсім інша роль сертифікації в міжнародній торгівлі — як технічного бар'єра.
Сертифікаційні бар'єри виникають не лише через вказані причини, які значною мірою складалися об'єктивно. Зовсім інший механізм виникнення перешкод у торгівлі має перетворення сертифікації у засіб протекціонізму для захисту внутрішнього ринку від проникнення товарів іноземного виробництва. У таких випадках використовують ускладнення адміністративного боку випробувань товарів, що імпортуються, посилюють контроль якості, приймають державні стандарти щодо процедури випробувань, що впливає на порядок визнання іноземних сертифікатів, а для деяких країн визнання виявляється неможливим. Протекціоністські заходи нерідко пов'язані з прийняттям національних обов'язкових стандартів або технічних регламентів під тиском транснаціональних корпорацій, які, як відомо, беруть активну участь у стандартизації на національному рівні, забезпечуючи головну частину фінансування діяльності національних організацій зі стандартизації.
Імовірність перетворення стандарту на інструмент конкурентної боротьби дуже велика, а оскільки іноземному постачальникові подібної продукції доведеться доводити її відповідність, як правило, у таких випадках досить високим вимогам, отримати сертифікат відповідності проблематично. В організації систем сертифікації є випадки створення таких умов отримання сертифіката, які неможливо виконати середнім і тим більше малим фірмам.
Проблеми, пов'язані з нетарифними бар'єрами і шляхами їх усунення, знайшли віддзеркалення в Угоді з технічних бар'єрів у торгівлі, яку було прийнято на Уругвайському раунді ГАТТ у 1993 р.
У сфері сертифікаційних бар'єрів Угода торкається питань процедури оцінки відповідності та визнання оцінки відповідності; міжнародних і регіональних систем оцінки відповідності, а також інформації про технічні регламенти, стандарти і процедури оцінки відповідності.
Загальний принцип Угоди полягає в тому, що для продукції, яка імпортується, має створюватися не менш сприятливий режим, ніж для товарів внутрішнього виробництва.
За процедурами оцінки відповідності Угода зобов'язує країни-учасниці гарантувати виконання центральними урядовими органами таких положень:
— Приймати такі процедури оцінювання відповідності, які не створюють дискримінації для іноземних постачальників як за самою процедурою, так і за оплатою за цю послугу. Місце розташування випробувального обладнання не має створювати додаткових незручностей.
— Постачальник повинен мати можливість здійснювати оцінку відповідності на місці виготовлення з отриманням знака системи.
— Процедури оцінки "не мають бути більш суворими або застосовуватися суворіше, ніж це необхідно" для засвідчення відповідності товару технічному регламенту (стандарту). Не можуть створюватися перешкоди в міжнародній торгівлі й шляхом затримки випробувань, заявник має бути інформований про перебіг оцінки з поясненням причини затримки.
— Дотримання конфіденційності інформації про товар, який випробовується, необхідної для захисту законних комерційних інтересів.
— Якщо продукція, яка визнана відповідною технічному регламенту (стандарту), модифікована, то необхідно процедуру її оцінки обмежити. У цьому випадку необхідно впевнитися лише в тому, що продукція відповідає вимогам, які висуваються.
— Як нормативну основу для процедури оцінки відповідності необхідно застосовувати міжнародні стандарти, керівництва і рекомендації, видані або такі, що перебувають на завершальній стадії розробки в міжнародних організаціях. Неможливість їх повного або часткового використання має бути чітко обґрунтована.
— За відсутності міжнародних розробок, а також коли національні правила процедур оцінки відповідності не гармонізовані з міжнародними, країни-учасниці повинні: відкрито публікувати повідомлення про наміри прийняття конкретної процедури оцінки відповідності і про те, на які види продукції вона розповсюджується; повідомляти інші країни-учасниці про ці нововведення і надавати їм час для обговорення та підготовки письмових зауважень.
— Якщо при розгляді країнами-учасницями подібних нововведень виникають проблеми, що стосуються національної безпеки, загрози життю і здоров'ю людей, екології, то країна має право відмовитись від відповідних положень. Процедури оцінки відповідності можуть бути прийняті місцевими урядовими та неурядовими органами.
— Країни-учасниці несуть відповідальність за виконання тих вимог даної Угоди, які стосуються їхньої компетенції.
Щодо визнання оцінки відповідності центральними урядовими органами, Угода зобов'язує країн-учасниць гарантувати прийняття результатів оцінки, навіть якщо процедури самі по собі у чомусь мають відмінності, але "забезпечують установлення відповідності продукції технічним регламентам або стандартам, які застосовуються так само, як і їхні процедури". При цьому визнається можливість попередніх консультацій для досягнення взаєморозуміння за такими важливими питаннями, як технічна компетентність органів, що здійснюють оцінку; прийняття тих результатів, які отримані в країні-експортері, без додаткових вимог; ступінь упевненості в надійності результатів оцінки. Упевненість у надійності результатів оцінки залежить від адекватності та незмінності технічної компетенції органів. Дуже важливо, щоб акредитація випробувального органу проводилася на відповідність рекомендаціям керівництва міжнародних організацій зі стандартизації. Якщо така акредитація мала місце — це вважається основним показником адекватної технічної компетенції.
Країнам-учасницям рекомендується розширювати коло партнерів з визнання результатів оцінки відповідності. Угода рекомендує їм, за проханням інших країн-учасниць, проводити переговори з метою підписання угоди про взаємне визнання результатів оцінки відповідності. Такі угоди можуть стосуватися окремих видів продукції для сприяння розвитку торгівлі ними.
Стосовно міжнародних і регіональних систем оцінки відповідності, головні рекомендації Угоди такі: країни-учасниці повинні дати гарантію, що якщо їхні центральні урядові органи приймають міжнародні (регіональні) системи, то вони виключають ті їхні положення, які суперечать усьому викладеному.
У сфері інформації про технічні регламенти, стандарти і процедури оцінки відповідності Угода зобов'язує кожну країну-учасницю організувати довідкову службу. Ця служба має забезпечувати зв'язок між країнами-учасннцями, відповідаючи на їхні запити і надаючи зацікавленим органам країн-учасниць документи, які стосуються технічних регламентів або стандартів (прийнятих на будь-якому рівні); будь-яких процедур оцінки відповідності, які діють або пропонуються на їхній території; членства або участі в міжнародних (регіональних) організаціях зі стандартизації або системах оцінки відповідності, дво- та багатосторонніх угодах; місця розташування довідкових служб та друкованих видань, в яких публікуються повідомлення, що стосуються предмету даної Угоди.
Будь-яка країна-учасниця зобов'язана повідомляти інші країни-учасниці про те, які угоди, пов'язані з питаннями оцінки відповідності, стандартів або технічних регламентів, вона укладає, якщо такі угоди можуть вплинути на торговельні відносини. Такі заходи необхідні для прийняття іншими органами рішень про участь в угодах для усунення можливих перешкод у розвитку торгівлі.
Так, для зближення законодавств щодо оцінки відповідності європейські країни-учасниці ЄС використовують європейські директиви, які стосуються конкретної продукції, питань оцінки відповідності та є обов'язковими для них.
Нині у світі існує понад 400 тис. відповідних нормативних документів, які умовно поділяються на дві великі групи. Перша — це норми безпеки для споживачів тієї чи іншої продукції як на виробництві, так і у побуті. Друга — охоплює норми техніко-комерційно-го характеру (ідеться про сумісність різних видів техніки, інформаційні норми, які характеризують вироби та матеріали, з яких вони виготовляються). У практиці ЄС відносно першої групи діє принцип взаємного визнання норм, а стосовно другої — уніфікуються лише основні вимоги до товару, які демонструють його відповідність нормам безпеки та здоров'я людини.
Україна докладає багато зусиль для того, щоб наблизитися до цивілізованих норм і правил, закріплених системою ГАТТ/СОТ, але проблема залишається нерозв'язаною. Досвід роботи випробувальних лабораторій і органів із сертифікації виявляє випадки, коли продукція, яка має сертифікати, видані за межами України, не підтверджує свою відповідність вимогам стандартів, що діють в Україні й гармонізовані з міжнародними, у першу чергу, за показниками безпеки. Результати свідчать, що фактично бракується від 10 до 15% імпортної продукції, яка проходить сертифікацію, а щодо імпортної харчової продукції відсоток ще вищий.
На сьогодні юридичної відповідальності імпортера за безпеку продукції, що ввозиться і вводиться в обіг на території України, ще не існує. Водночас у більшості розвинених країн світу це передбачено законодавством.
Діяльність Держспоживстандарту в галузі сертифікації сприяє забезпеченню рівноправності України в міжнародній торгівлі, усуненню технічних бар'єрів на шляху експорту українських товарів, підвищенню їх конкурентоспроможності. Інші країни вкрай неохоче пускають на свій ринок іноземну продукцію, та й умови імпорту в них дуже жорсткі. Наприклад, у Великій Британії імпортером можна стати, лише зареєструвавши фірму як юридичну особу і поклавши в банк значну суму грошей як гарантію відшкодування можливих збитків, що їх раптом завдала б імпортована заявником продукція. Сертифікація як нетарифний регулятор ринку є інструментом для реалізації торговельної політики. Тому зрозумілим є намагання Держспоживстандарту України розвивати національну систему сертифікації у такий спосіб, щоб забезпечити рівноправність українських підприємств у міжнародній торгівлі.
Безперечно, упровадження міжнародних стандартів дає змогу виробникові не лише підвищити якість своїх товарів до рівня міжнародних вимог, але й забезпечує перебудову виробництва, його організацію, технологію, систему управління якістю до рівня розвинених країн. Наявність сертифіката відповідності міжнародним стандартам полегшить доступ українського виробника на міжнародний ринок. З іншого боку, важливим аспектом є захист вітчизняного виробника від недобросовісної конкуренції на вітчизняному ринку внаслідок надання односторонніх переваг для імпортерів. Цьому має протистояти діюча Національна система сертифікації УкрСЕПРО.
1.4. Правові засади національної системи сертифікації продукції УкрСЕПРО
Докорінне реформування і становлення вітчизняної економіки, розвиток ринкових відносин за умов соціально-економічної кризи спричинили необхідність створення нових механізмів державного та ринкового регулювання виробництва в Україні. В цих умовах принципово змінюється роль сертифікації продукції, процесів та послуг (далі — продукції) як засобу нетарифного регулювання та її соціально-правові засади. Нині питання сертифікації продукції регулюються понад 500 законами, декретами і постановами Кабінету Міністрів України, указами Президента України та іншими нормативними актами.
Сертифікація в Україні організується і здійснюється відповідно до законів України "Про захист прав споживачів", "Про підтвердження відповідності", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності", "Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення", "Про пожежну безпеку" та низки інших.
Закон України "Про захист прав споживачів", прийнятий у 1992 р., установив низку принципово нових положень: закріпив права споживачів, що визнаються в усіх цивілізованих країнах, — право на безпеку товарів, робіт, послуг; право на належну якість придбаного товару, виконаної роботи, наданої послуги; право на відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами, та право на судовий захист прав споживачів; право на одержання необхідної доступної та достовірної інформації про товари, роботи, послуги.
З метою забезпечення безпеки товарів (робіт, послуг) закон "Про захист прав споживачів" передбачає відповідальність за порушення вимог щодо безпеки товарів (робіт, послуг).
Держспоживстандарт України є органом управління, єдиним національним органом із стандартизації, метрології та сертифікації, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єдності вимірювань, акредитації органів та випробувальних лабораторій, сертифікації і державного нагляду, створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підвищення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку.
Забезпечити виконання завдань сертифікації й водночас запобігти реалізації продукції, небезпечної для життя і здоров'я громадян, навколишнього середовища, можливо лише за умов створення та функціонування правових засад Національної системи сертифікації.
Докорінне реформування у сфері технічного регулювання забезпечують положення закону України "Про підтвердження відповідності". Він передбачає модульний підхід підтвердження відповідності продукції встановленим вимогам щодо її безпеки, у тому числі через декларацію виробника. Це значно спростить та зменшить вартість проведення обов'язкових процедур. Установлюються вимоги щодо підтвердження відповідності у законодавчо регульованій і нерегульованій сфері. Причому здійснювати діяльність у законодавчо регульованій сфері матимуть право уповноважені та акредитовані органи із сертифікації будь-якої форми власності. Порядок надання повноважень таким органам визначатиметься Кабінетом Міністрів України.
Розглянемо детальніше основні положення законів України.
Закон України "Про підтвердження відповідності" визначає правові та організаційні засади підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналом та спрямований на забезпечення єдиної державної політики у сфері підтвердження відповідності.
Об'єктами підтвердження відповідності є продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям та персоналом.
У ст. 5 закону викладено основні принципи державної політики у сфері підтвердження відповідності:
— координація дій органів виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності, розмежування їхніх повноважень та уникнення дублювання;
— неупередженість, прозорість та доступність процедур підтвердження відповідності;
— застосування на основі існуючої міжнародної практики способів підтвердження відповідності залежно від потенційного ризику;
— забезпечення ідентичних процедур підтвердження відповідності продукції вітчизняного та іноземного походження;
— гармонізація національних нормативно-правових актів з підтвердження відповідності до міжнародних та європейських;
— сприяння розвитку сфери підтвердження відповідності в законодавчо не регульованій сфері;
— дотримання вимог щодо конфіденційності інформації, отриманої в результаті робіт з підтвердження відповідності;
— забезпечення повного та всебічного інформування з питань підтвердження відповідності всіх зацікавлених сторін.
Законом передбачено підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері та в законодавчо не регульованій сфері. Процедура підтвердження відповідності у законодавчо регульованій сфері запроваджується технічними регламентами з підтвердження відповідності та здійснюється згідно з їхніми вимогами. Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації.
Підтвердження відповідності в законодавчо не регульованій сфері здійснюється на добровільних засадах у порядку, визначеному угодою між заявником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації. При сертифікації в законодавчо не регульованій сфері підтверджується відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналом будь-яким заявленим вимогам.
У ст. 7 зазначено, що відповідність продукції вимогам, установленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності. Декларація про відповідність є документально оформленою в установленому порядку заявою виробника, у якій надається гарантія відповідності продукції вимогам, установленим законодавством. Тобто на теперішній час декларація про відповідність прийнята в установленому порядку, реєструється в органі з сертифікації і має юридичну силу нарівні з сертифікатом. Ця стаття відповідає вимогам з приєднання України до СОТ, положенням ГАТТ і зарубіжній практиці згідно з Керівництвом 2 І80/ІЕС.
Усі роботи, пов'язані з підтвердженням відповідності у законодавчо регульованій сфері оплачує заявник згідно з правилами визначення вартості цих робіт, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Оплата робіт з підтвердження відповідності у законодавчо не регульованій сфері, здійснюється на договірних засадах.
Закон України "Про акредитацію органів з оцінки відповідності" визначає правові, організаційні та економічні засади акредитації органів з оцінки відповідності в Україні.
Згідно із законом в Україні акредитація здійснюється національним органом з акредитації, який створюється центральним органом виконавчої влади з питань економіки.
Метою акредитації є:
— забезпечення єдиної технічної політики у сфері оцінки відповідності;
— забезпечення довіри споживачів до діяльності з оцінки відповідності;
— створення умов для взаємного визнання результатів діяльності акредитованих органів на міжнародному рівні;
— усунення технічних бар'єрів у торгівлі.
Діяльність з акредитації базується на таких основних принципах:
— забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх зацікавлених сторін;
— загальнодоступності та неупередженості здійснення робіт з акредитації;
— прозорості діяльності з акредитації;
— професійної компетентності виконавців робіт;
— забезпечення участі органів виконавчої влади та громадських організацій на паритетній основі;
— добровільності акредитації;
— застосування гармонізованих з міжнародними та європейськими стандартами вимог щодо акредитації;
— дотримання суспільних інтересів;
— конфіденційності інформації, отриманої в процесі акредитації.
Уведення Закону про акредитацію має привести українську систему акредитації у відповідність до міжнародних і європейських правил та процедур. Він і петиту цінно розмежовує функції сертифікації та акредитації. Створення незалежного Національного органу з акредитації та його майбутнє членство у Міжнародному форумі з акредитації у перспективі мають відкрити нашій країні шлях до визнання національної системи сертифікації та акредитації з боку країн ЄС та інших країн. Це надасть можливість Україні укладати угоди про взаємне визнання, спростить доступ українських товарів на світові ринки.
До прийняття законодавчих актів Держспоживстандарту з метою спрощення доступу української продукції на ринки країн-торговельних партнерів необхідно проводити взаємну акредитацію випробувальних лабораторій шляхом укладання міжнародних двосторонніх угод. Це ключ до розв'язання проблем про взаємне визнання результатів випробувань та до успіху співпраці на майбутнє.
Стратегічними завданнями у сфері акредитації є створення Національного органу з акредитації, розроблення нормативно-правових актів для забезпечення його діяльності, підготовка фахівців у галузі акредитації та розширення практики акредитації українських органів з оцінки відповідності до вимог міжнародних і європейських стандартів.
Таким чином, Національна система сертифікації УкрСЕПРО створена з метою захисту внутрішнього ринку від надходження неякісних, небезпечних товарів. Сертифікація продукції та обов'язковість її здійснення для певних груп продукції передбачена у близько 30 вітчизняних законах та законодавчих актах, але обов'язковій сертифікації в Україні підлягає не більше 10 % усієї продукції.
Розділ 2. Організаційні основи обов'язкової сертифікації
Ключові слова та поняття: система сертифікації УкрСЕПРО, національний орган із сертифікації, науково-технічна комісія, національний орган із акредитації, орган із сертифікації, орган із сертифікації систем якості, випробувальні лабораторії, аудитори, науково-методичний та інформаційний центр, територіальні органи, порядок сертифікації, заявка, ідентифікація товарів, акт відбирання зразків, протокол випробувань, зразок-свідок, сертифікат відповідності, апеляція, технічний нагляд, коригувальні заходи.
2.1. Учасники обов'язкової сертифікації та їхні функції
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" сертифікація в нашій країні може мати обов'язковий і добровільний характер. Оскільки обов'язкова сертифікація здійснюється лише за умов, передбачених законами України і нормативними актами Уряду України, її називають також "сертифікація в законодавчо регульованій сфері". Відповідно добровільну сертифікацію іменують "сертифікація в законодавчо не регульованій сфері".
Учасниками обов'язкової сертифікації є виробники продукції чи виконавці послуг, замовники (постачальники, продавці), а також організації, що являють собою органи із сертифікації, випробувальні лабораторії (центри - - коли орган із сертифікації акредитовано як випробувальну лабораторію) і спеціально уповноважені органи виконавчої влади. Основними учасниками є заявники, органи з сертифікації та випробувальні лабораторії. Саме вони безпосередньо беруть участь у проведенні сертифікації кожного конкретного об'єкта на всіх етапах цієї процедури.
Система сертифікації включає учасників робіт, нормативну базу, Положення про управління системою і правила проведення сертифікації. Великі системи сертифікації, що охоплюють різнорідну номенклатуру продукції чи послуг, включають кілька малих систем — систем сертифікації однорідної продукції або послуг. Ці системи створюються за необхідності конкретизації загальних правил щодо деякої сукупності видів продукції чи послуг, що мають загальні ознаки. Кожна система сертифікації встановлює свій знак відповідності. Системи сертифікації та їхні знаки відповідності реєструються Держспоживстандартом України.
Типова структура системи обов'язкової сертифікації передбачає такий склад учасників:
— державний орган виконавчої влади, на який законодавчо покладено проведення обов'язкової сертифікації;
— центральні органи систем сертифікації однорідної продукції чи послуг (у разі необхідності);
— органи із сертифікації;
— випробувальні лабораторії (центри).
До системи сертифікації можуть також входити організації чи підрозділи, які обслуговують систему: центри підготовки експертів із сертифікації, науково-методичні центри та інші.
Серед систем сертифікації першою за часом її створення і найбільшою є Система сертифікації УкрСЕПРО, розроблена Держспоживстандартом України. У Систему сертифікації УкрСЕПРО входять 39 систем сертифікації однорідної продукції і послуг, 118 акредитованих органів із сертифікації продукції і близько 250 випробувальних лабораторій.
Система обов'язкової сертифікації УкрСЕПРО видає щорічно близько 500 тисяч сертифікатів на продукцію і послуги.
У Системі сертифікації УкрСЕПРО (надалі Система) здійснюють такі взаємопов'язані види діяльності:
— сертифікацію продукції, процесів, послуг;
— сертифікацію систем управління (якістю, довкіллям, безпечністю тощо);
— атестацію виробництв;
— акредитацію випробувальних лабораторій (центрів);
— акредитацію органів із сертифікації систем якості;
— атестацію аудиторів за переліченими вище видами діяльності.
Загальне керівництво Системою, організація та координація робіт із сертифікації продукції, процесів, послуг здійснюються найвищим органом із сертифікації — Держспоживстандартом України (спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності).
Системою окремо передбачена також сертифікація імпортованої продукції. З метою визнання отриманих в Україні сертифікатів Системи за кордоном вона побудована з урахуванням вимог міжнародних систем і взаємодіє з ними на основі угод між Держспоживстандартом України та міжнародними, регіональними і національними організаціями, які здійснюють діяльність із сертифікації, інших держав.
Система взаємодіє на основі угод із системами перевірки безпеки, охорони навколишнього середовища тощо, які функціонують в Україні під керівництвом уповноважених урядом органів. Національний орган із сертифікації може передавати цим органам окремі функції з проведення сертифікації продукції, процесів, послуг. Структурна схема системи сертифікації УкрСЕПРО зображена на рис. 2.1.
Рис. 2.1. Структурна схема системи сертифікації УкрСЕПРО
Організаційну структуру Системи утворюють:
— національний орган із сертифікації — Держспоживстандарт України;
— науково-технічна комісія;
— органи з сертифікації продукції, процесів, послуг;
— органи з сертифікації систем якості;
— випробувальні лабораторії (центри);
— аудитори;
— науково-методичний та інформаційний центр;
— територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації Держспоживстандарту України;
— український навчальний науковий центр із стандартизації та якості продукції.
Розглянемо на прикладі Системи УкрСЕПРО функції учасників обов'язкової сертифікації.
Національний орган із сертифікації виконує такі основні функції:
— розробляє стратегію розвитку сертифікації в Україні;
— організовує, проводить та координує роботи щодо забезпечення функціонування Системи;
— взаємодіє з національними органами із сертифікації інших держав та міжнародними організаціями, що здійснюють діяльність із сертифікації;
— організовує розробку та удосконалення організаційно-методичних документів Системи;
— ухвалює рішення щодо приєднання до міжнародних систем та угод із сертифікації;
— установлює основні принципи, правила та структуру Системи, а також знак відповідності та правила його застосування;
— установлює правові та економічні основи функціонування Системи;
— формує та затверджує склад науково-технічної комісії;
— акредитує органи із сертифікації та випробувальні лабораторії (центри), атестує аудиторів, здійснює інспекційний контроль за діяльністю цих органів та осіб;
— веде Реєстр Системи;
— організовує роботи із сертифікації продукції, послуг у разі відсутності органу із сертифікації певного виду продукції;
— затверджує перелік продукції та послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації (дод. А);
— розглядає апеляції щодо виконання правил Системи;
— організовує інформаційне забезпечення діяльності із сертифікації в Системі;
— несе відповідальність від імені держави за дотримання правил та порядку сертифікації продукції та послуг, що встановлені в Системі.
Науково-технічна комісія з питань сертифікації створюється та затверджується Національним органом із сертифікації для розгляду перспективних напрямків розвитку і розробки пропозицій Держспоживстандарту з проблем сертифікації продукції та послуг з метою реалізації законів України "Про захист прав споживачів", "Про охорону праці". Науково-технічна комісія розглядає пропозиції щодо:
— принципів проведення єдиної політики в галузі сертифікації;
— проектів основоположних організаційно-методичних документів із сертифікації продукції та послуг, атестації виробництв, сертифікації систем якості, акредитації органів із сертифікації і випробувальних лабораторій та ін.;
— основних напрямів досліджень у галузі сертифікації продукції та послуг, а також акредитації випробувальних лабораторій, органів із сертифікації продукції і систем якості;
— приєднання до міжнародних систем та угод із сертифікації;
— напрямків міжнародного співробітництва в галузі сертифікації, у тому числі в рамках ISO, ІЕС та інших міжнародних організацій;
— питань взаємодії з національними органами із сертифікації інших держав, що здійснюють діяльність із сертифікації, визнання результатів випробувань, сертифікатів та знаків відповідності;
— переліку продукції та послуг, що підлягатимуть обов'язковій сертифікації.
Орган із сертифікації продукції виконує такі основні функції:
— здійснює сертифікацію закріпленої за ним номенклатури продукції та несе відповідальність за дотримання правил Системи;
— розробляє організаційно-методичні документи із сертифікації закріпленої продукції;
— визначає схему та порядок проведення сертифікації закріпленої продукції;
— організовує і проводить обстеження та атестацію виробництв;
— здійснює технічний нагляд за сертифікованою продукцією та атестованим виробництвом;
— видає сертифікати відповідності на продукцію та атестати виробництв.
ДСТУ 3411:2004
Вимоги до органу із сертифікації продукції та порядок його акредитації встановлені в ДСТУ 3411:2004.
Органи із сертифікації систем якості акредитуються національним органом із акредитації. Орган із сертифікації систем якості виконує такі основні функції:
— розробляє організаційно-методичні документи із сертифікації систем якості;
— організовує та проводить сертифікацію систем якості;
— організовує та проводить за пропозицією органу із сертифікації продукції атестацію виробництв;
— здійснює технічний нагляд за сертифікованими системами якості та атестованими виробництвами;
— видає сертифікати на системи якості.
ДСТУ 3420-96
Вимоги до органу із сертифікації систем якості та порядок його акредитації встановлені в ДСТУ 3420-96.
Випробувальні лабораторії (центри) є національним органом із акредитації і виконують такі основні функції:
— проводять випробування продукції, що сертифікується, відповідно до галузі акредитації та видають протоколи випробувань;
— беруть участь за пропозицією органу із сертифікації в проведенні технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції та за дорученням Національного органу із сертифікації — в проведенні інспекційного контролю;
— беруть участь за дорученням органу із сертифікації в атестації виробництва продукції, що сертифікується.
ДСТУ 3412-96
Вимоги до випробувальних лабораторій (центрів) та порядок їх акредитації встановлені в ДСТУ 3412-96.
ДСТУ 3418-96
Аудитори, які атестовані в системі та занесені до Реєстру Системи, за дорученням Національного органу із сертифікації або органу із сертифікації виконують роботи, що пов'язані із сертифікацією продукції, процесів, послуг. Атестація аудиторів здійснюється згідно з ДСТУ 3418-96.
Науково-методичним та інформаційним центром в Системі є Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики Держспоживстандарту України. Науково-методичний та інформаційний центр виконує такі основні функції:
— здійснює розробку та удосконалення організаційно-методичних документів Системи;
— готує та подає до Національного органу із сертифікації пропозиції і проекти законодавчих актів у галузі сертифікації;
— аналізує можливості підприємств та організацій щодо акредитації їх органами із сертифікації, виконання функцій випробувальних лабораторій (центрів), здійснює експертизу їхніх вихідних документів та готує пропозиції Держспоживстандарту України (органу з акредитації) щодо їх акредитації в Системі;
— готує пропозиції з номенклатури продукції та послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації;
— бере участь на договірній основі в підготовці органів із сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів) до акредитації, а також у підготовці підприємств до сертифікації продукції, послуг та систем якості;
— здійснює інформаційне забезпечення та надає інформаційні послуги в галузі сертифікації.
Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації Держспоживстандарту України виконують такі функції:
— здійснюють за дорученням органу із сертифікації продукції технічний нагляд за стабільністю показників сертифікованої продукції під час її виробництва;
— надають інформацію у сфері сертифікації та акредитації;
— надають на договірній основі методичну допомогу підприємствам у підготовці до акредитації їхніх випробувальних лабораторій, сертифікації продукції, систем якості та атестації виробництв.
Український навчально-методичний центр із стандартизації, метрології та якості здійснює навчання та підвищення кваліфікації фахівців у галузі сертифікації, підготовку аудиторів.
2.2. Система акредитації органів сертифікації (оцінки відповідності) та випробувальних лабораторій
Основним функціонуючим органом у Системі сертифікації УкрСЕПРО є органи із сертифікації продукції (послуг), які проводять сертифікацію продукції, процесів, послуг, видають сертифікати і ліцензії на застосування знаків відповідності, здійснюють усі дії, що пов'язані з оцінкою відповідності та сертифікацією продукції у галузі їх акредитації, мають право призупиняти або анулювати дію виданих документів. Вони надають також й інформаційні послуги. Основні правила організації, напрями діяльності, вимоги до органу із сертифікації продукції та порядок його акредитації визначені у ДСТУ 3411:2004.
Акредитація органів з оцінки відповідності проводиться Національним органом з акредитації згідно з законом України "Про акредитацію органів з оцінки відповідності" відповідно до вимог міжнародних та європейських стандартів з акредитації.
Організація може бути акредитована як орган із сертифікації (орган з оцінки відповідності), якщо вона є незалежною від розробника, виробника, постачальника, споживача і має компетентність, яка дозволяє їй проводити сертифікацію у заявленій галузі сертифікації (рис. 2.2).
Рис. 2.2. Умови, за яких можлива акредитація організації в орган із сертифікації
Компетентність органу із сертифікації та можливість працювати у заявленому напрямі визначаються за наявності:
— організаційної структури, адміністративних та юридичних прав для управління роботами із сертифікації в заявленій галузі акредитації;
— компетентного персоналу, кваліфікація якого підтверджена документально за результатами атестації;
— чинного фонду нормативних документів на продукцію та методи дослідження;
— договірних зобов'язань з акредитованими в Системі випробувальними лабораторіями (центрами) для проведення випробувань продукції з метою сертифікації;
— статуту, що визначає діяльність;
— положення про орган із сертифікації;
— настанов з якості;
— документів, що встановлюють правила та порядок проведення технічного контролю за виробництвом та випробуванням сертифікованої продукції.
Орган із сертифікації має забезпечувати конфіденційність інформації, що становить професійну або комерційну таємницю, а його дії не повинні мати дискримінаційного характеру.
Загалом організаційну структуру органу із сертифікації утворюють: керівник, Рада та виконавчі групи (рис. 2.3).
Рис 2.3. Організаційна структура органу із сертифікації
До складу органу із сертифікації може входити акредитована випробувальна лабораторія (центр) (рис. 2.4).
Рис. 2.4. Функціонування органів із сертифікації продукції: а — випробувальна лабораторія у структурі органу сертифікації; б — випробувальна лабораторія як самостійна структура
Акредитація органу із сертифікації у Системі є офіційним визнанням його права проводити сертифікацію продукції на відповідність вимогам нормативних документів відповідно до галузі його акредитації. Роботи щодо акредитації органів із сертифікації продукції організовує та проводить Національний орган із акредитації.
Акредитація органу із сертифікації передбачає такі основні етапи:
— укладання договору між Держспоживстандартом України (органом з акредитації) і організацією-заявником на проведення акредитації в Системі;
— подання та експертиза документів;
— перевірка органу із сертифікації;
— розгляд результатів перевірки;
— оформлення та видача атестата акредитації;
— укладання угоди з Держспоживстандартом України.
При акредитації визначається порядок інспекційного контролю за діяльністю органу із сертифікації протягом строку акредитації.
Подання та експертиза документів. Організація, що претендує на акредитацію, подає заявку та комплект документів, що містить:
— проект "Положення про орган із сертифікації...";
— проект "Порядок сертифікації...";
— "Настанову з якості";
— копію наказу керівника організації-заявника про створення на її базі структурного підрозділу — органу із сертифікації (за необхідності);
— відомості про аудиторів;
— проект "Галузь акредитації".
За результатами експертизи документів, що подані, складається експертний висновок з оцінкою відповідності органу із сертифікації вимогам, що встановлені стандартом.
Перевірка органу із сертифікації здійснюється комісією, що складається з компетентних фахівців та призначається органом з акредитації.
Перевіркою встановлюється відповідність фактичного стану органу із сертифікації поданим документам та його здатність виконувати заявлені функції.
За результатами перевірки складається акт, який підписується членами комісії та доводиться до відома керівника органу із сертифікації.
Орган з акредитації розглядає результати перевірки та в разі позитивного рішення про акредитацію проводить:
— затвердження "Положення про орган із сертифікації..." та "Порядку сертифікації...";
— підписання угоди між органом із сертифікації та Держспоживстандартом України;
— оформлення та видачу атестата акредитації. Орган із сертифікації реєструється в Реєстрі Системи.
У період дії атестата акредитації та угоди орган з акредитації або інша організація за його дорученням здійснює інспекційний контроль за діяльністю органу із сертифікації.
У разі порушення умов акредитації та угоди орган з акредитації ухвалює рішення про припинення дії або скасування атестата акредитації та розірвання угоди. Орган із сертифікації може подати в зв'язку з цим апеляцію до Національного органу з акредитації.
За шість місяців до закінчення строку дії атестата акредитації орган із сертифікації, що має намір продовжити дію акредитації, подає заявку. Порядок повторної акредитації встановлюється залежно від результатів інспекційного контролю, і вона може проводитись за повною або скороченою процедурою. Склад комісії, програма і терміни перевірки регламентуються наказом Національного органу з акредитації.
Акредитований орган із сертифікації, що претендує на розширення своєї галузі акредитації, подає заявку. До заявки додаються всі необхідні відомості про додаткову галузь акредитації. Акредитація може проводитись за повною або скороченою процедурою, яка регламентується програмою перевірки з метою розширення галузі акредитації, затвердженої керівником органу з акредитації або його заступником. Ступінь скорочення встановлюється в кожному конкретному випадку.
У разі отримання позитивних результатів оформляється додаткова галузь акредитації органу за розширеною номенклатурою, яка затверджується наказом органу з акредитації.
ДСТУ 3412-96
Випробувальні лабораторії мають бути акредитовані на технічну компетентність та незалежність у Системі. Сертифікаційні випробування можна проводити також у випробувальних лабораторіях, що акредитовані тільки на технічну компетентність, але обов'язково разом з представниками органу із сертифікації продукції (послуг). Відповідальність за необ'єктнвність таких випробувань несе орган із сертифікації або організація, що виконує його функції, за дорученням яких випробувальна лабораторія проводить випробування. Вимоги до випробувальних лабораторій (центрів) та порядок їх акредитації встановлені в ДСТУ 3412-96.
Акредитація випробувальної лабораторії в Системі є офіційним визнанням технічної компетентності та незалежності лабораторії від розробників, виробників (постачальників) та споживачів (покупців) продукції (послуг) або тільки її технічної компетентності щодо проведення випробувань заданої продукції (послуг) чи заданих видів випробувань відповідно до вимог стандартів чи інших нормативних документів. Акредитованою може бути будь-яка лабораторія, що подала заявку на проходження акредитації, незалежно від її галузевого підпорядкування та форми власності. Випробувальна лабораторія має бути юридичною особою та мати у своїй власності необхідні незалежні матеріальну, економічну та метрологічну бази. Випробувальна лабораторія не може входити до складу підприємства (організації) чи мати у своєму складі підрозділи, які є розробниками, виробниками, постачальниками чи споживачами продукції (послуг) в галузі її акредитації (рис. 2.5).
Акредитована випробувальна лабораторія має право разом з органом із сертифікації встановлювати терміни проведення випробувань продукції, послуг, що сертифікуються, форму протоколу випробувань, укладати субпідрядні договори на проведення заданих робіт тощо.
Рис. 2.5. Можливості акредитації випробувальних лабораторій
Лабораторія зобов'язана:
— забезпечувати задані достовірність, об'єктивність і точність випробувань;
— приймати на випробування тільки зразки, що ідентифіковані на відповідність до технічної документації;
— вести облік усіх претензій за результатами випробувань;
— інформувати вищі органи із сертифікації щодо результатів випробувань;
— своєчасно оплачувати витрати на інспекційний контроль;
— забезпечувати вільний доступ для акредитаційного контролювання її діяльності;
— брати участь у проведенні робіт з міжнародного визнання акредитованих лабораторій та Системи в цілому;
— надавати звіти щодо власної діяльності;
— надавати замовникові можливість спостереження за випробуваннями його продукції, послуг;
— реєструвати та забезпечувати конфіденційність результатів випробувань продукції, послуг, розрахунків, їх збереженість тощо.
В акредитованій лабораторії має бути необхідна актуалізована документація (нормативні документи, стандарти, технічні умови, правила, рекомендації, методики випробувань, протоколи, інструкції, робочі журнали, звіти тощо). Кожний співробітник лабораторії мусить бути компетентним у закріпленій сфері діяльності, знати свої права та обов'язки, мати професійну підготовку, кваліфікацію та досвід проведення випробувань, бути атестованим на право проведення заданих випробувань, комунікабельним тощо. Підтвердженням акредитації лабораторії є:
— позитивне рішення Держспоживстандарту України щодо її акредитації;
— затверджене Держспоживстандартом України "Положення про випробувальну лабораторію";
— угода між Держспоживстандартом України та лабораторією;
— внесення лабораторії до державного Реєстру Системи;
— затверджений атестат акредитації лабораторії;
— узгодження умов інспекційного контролю лабораторії.
Інспекційний контроль за діяльністю акредитованих лабораторій здійснює Держспоживстандарт України або, за його дорученням, територіальні центри із сертифікації шляхом періодичних перевірок їхньої діяльності, участі в їхній роботі представників Держспоживстандарту України, надання лабораторією регулярної інформації щодо проведених нею випробувань, збору та аналізу інформації від організацій, що здійснюють громадський та державний контроль за якістю продукції, послуг.
Дострокове припинення акредитації лабораторії або її скасування можуть бути здійснені в разі невідповідності її вимогам, що висунуті до неї, та самостійного рішення лабораторії щодо дострокового закінчення дії її акредитації.
2.3. Основні принципи, правила системи сертифікації УкрСЕПРО та порядок проведення обов'язкової сертифікації
Сертифікація в Системі передбачає підтвердження третьою стороною показників, характеристик і властивостей продукції, процесів і послуг на підставі випробувань, атестації виробництва та сертифікації систем якості. Право на проведення робіт із сертифікації продукції, послуг надається виключно лабораторіям (центрам) будь-якої форми власності та аудиторам, що акредитовані в Системі та занесені до її Реєстру.
Система встановлює відповідальність:
— виробника — за невідповідність сертифікованої продукції, послуг вимогам нормативних документів і порушення правил Системи;
— продавця чи постачальника — за відсутність сертифікатів або знаків відповідності на продукцію, що реалізується;
— випробувальної лабораторії (центру) — за достовірність та об'єктивність результатів випробувань сертифікованої продукції чи послуг.
Знак відповідності, технічні вимоги до нього, порядок та правила його застосування встановлені ДСТУ 2296-93.
Основою інформаційного забезпечення Системи є її Реєстр, який ведеться згідно з вимогами ДСТУ 3415-95 і публікується в інформаційних виданнях Держспоживстандарту України.
Для реалізації на території України продукції та послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації, виробники, постачальники і продавці зобов'язані мати сертифікат відповідності на цю продукцію чи послуги.
Сертифікації підлягає продукція, яка:
— вироблена в Україні;
— увозиться в Україну і позначена виробником як відповідна діючим в Україні нормативним документам;
— ввозиться в Україну і не позначена виробником як відповідна діючим в Україні нормативним документам, але може бути ідентифікована як така, що має відповідати чинному в Україні нормативному документу на аналогічну продукцію;
— увозиться в Україну і не позначена виробником як відповідна діючим в Україні нормативним документам і яка не може бути ідентифікована як така, що має відповідати чинному в Україні нормативному документу.
Обов'язкова сертифікація проводиться винятково в Державній системі сертифікації, що створює Державний комітет України з питань технічного регулювання та політики споживачів*1 — Національний орган України з сертифікації. Він же проводить і координує роботу із забезпечення функціонування Системи.
*1: {Держспоживстандарту України}
Обов'язкова сертифікація включає перевірку та випробування продукції чи послуг для визначення їхніх характеристик і подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією або послугами.
Загальні вимоги до порядку проведення сертифікації продукції (послуг) в Українській державній системі сертифікації, а також до технічного нагляду за сертифікованою продукцією встановлені ДСТУ 3413-96.
Вимоги правил є обов'язковими для підприємств, установ, організацій і громадян-суб'єктів підприємницької діяльності, у тому числі іноземних, незалежно від форм власності.
Порядок одержання сертифіката відповідності продукції (товарів, послуг) складається з таких етапів:
— подання і розгляд заявки на проведення сертифікації продукції чи послуг (дод. Б);
— аналіз поданої документації;
— ухвалення рішення за заявкою на проведення сертифікації продукції (послуг) з указівкою схеми (моделі) сертифікації;
— обстеження виробництва, атестація виробництва продукції, що сертифікується, послуг, сертифікація системи якості чи аналіз функціонування сертифікованої системи якості, якщо це передбачено схемою сертифікації (дод. В);
— відбір, ідентифікація зразків продукції чи послуг і їх випробування;
— аналіз отриманих результатів і ухвалення рішення про можливість видачі сертифіката відповідності та ліцензії (дод. Д, Е, Ж, 3);
— видача сертифіката відповідності, надання ліцензії і занесення сертифікованої продукції чи послуг до Реєстру державної системи сертифікації;
— технічний нагляд за сертифікованою продукцією при її виробництві;
— інформування про результати робіт із сертифікації продукції чи послуг.
ДСТУ 3413-96
На підставі ДСТУ 3413-96 розроблені Порядки сертифікації продукції чи послуг, проведення яких має деякі особливості.
Заявка на проведення сертифікації продукції (послуг). Для проведення обов'язкової сертифікації продукції (послуг) підприємства, установи, організації і громадяни-суб'єкти підприємницької діяльності, у тому числі іноземці, незалежно від форм власності (далі - - заявник) подають в акредитований орган із сертифікації заявку на проведення сертифікації продукції (послуг) в Системі УкрСЕПРО. Форма заявки на проведення сертифікації продукції (послуг) наведена у додатку Б.
Інформація про акредитовані органи із сертифікації продукції (послуг) міститься в довідкових матеріалах, що складаються на підставі даних Реєстру Системи і публікуються Держспоживстандартом України.
У випадку відсутності під час подання заявки акредитованого в Системі органу із сертифікації продукції (послуг) заявка подається безпосередньо до Держспоживстандарту України.
Якщо існує декілька акредитованих органів із сертифікації конкретного виду продукції (послуг), заявник має право подати заявку в будь-який із них.
Усі документи, що направляються разом із заявкою до органу із сертифікації, складаються українською мовою. При сертифікації імпортованої продукції документи складаються мовою оригіналу із завіреним автентичним перекладом на українську або російську мову.
Взаємини між заявником і органом із сертифікації регулюються договорами, укладеними між ними.
Аналіз і експертиза поданої документації та ухвалення рішення за заявкою. Подану заявку розглядає орган із сертифікації, який виконує такі функції:
— реєструє заявку в журналі обліку і заводить окрему справу про сертифікацію продукції (послуг) підприємства-виробника (включаючи іноземне), у якій зберігається все листування і внутрішні документи органу із сертифікації будь-якої продукції, послуг цього виробника;
— проводить формальну експертизу заявки і поданих документів щодо правильності заповнення реквізитів заявки;
— визначає схему (модель) сертифікації продукції (послуг), необхідність попереднього обстеження виробництва та атестації виробництва чи аналізу функціонування сертифікованої системи якості;
— визначає випробувальні лабораторії, що проводитимуть випробування продукції (послуг), кількість зразків для випробувань, правила їхнього відбору, організацію, яка проводитиме технічний нагляд, а також терміни проведення окремих видів робіт зі сертифікації та їхню вартість;
— визначає перелік необхідних додаткових документів, які повинен подати заявник для проведення сертифікації за заявкою;
— укладає договір із заявником на проведення робіт із сертифікації продукції (послуг);
— приймає рішення за заявкою в терміни, які встановлені нормативними документами на відповідний вид продукції чи послуг.
Орган із сертифікації посилає заявнику та випробувальній лабораторії рішення за заявкою в термін, що встановлений нормативними документами, але не пізніше одного місяця з дня її подання.
Коли ж для ухвалення рішення за заявкою необхідні додаткові відомості про заявлену продукцію або її заявника, орган із сертифікації за узгодженням із заявником може установити новий термін розгляду заявки.
Якщо за результатами розгляду заявки і супровідних документів отримані негативні результати, то готується висновок, що направляється заявнику для усунення недоліків.
Рішення про схему проведення сертифікації
Якщо за результатами розгляду заявки отримані позитивні результати аналізу, то приймається рішення про схему проведення сертифікації.
Схема (модель) сертифікації заявленої продукції чи послуг визначається органом із сертифікації за узгодясенням із заявником до початку робіт із сертифікації. Вибір схеми залежить від виду продукції та послуг, її кількості, стану виробництва та інших вихідних даних. Схема проведення сертифікації вказується в документах, що встановлюють порядок проведення сертифікації конкретного виду продукції чи послуг.
Для сертифікації продукції (послуг) вітчизняного виробництва та імпортної можуть застосовуватися такі схеми сертифікації (табл. 2.1):
1) сертифікація одиничних виробів;
2) сертифікація партії продукції;
3) сертифікація з проведенням періодичного технічного контролю;
4) сертифікація з обстеженням виробництва;
5) сертифікація з атестацією виробництва;
6) сертифікація з оцінкою системи якості.
Схема 1. Сертифікація одиничних виробів
При проведенні сертифікації одиничних виробів випробуванню піддається кожний окремий виріб. На зразок, що пройшов випробування, видається сертифікат відповідності на термін до одного року. У сертифікаті відповідності вказується заводський номер продукції.
Ця схема застосовується при сертифікації продукції, що може бути ідентифікована як окремий об'єкт і надходить невеликими партіями чи одиничними об'єктами. При використанні цієї схеми сертифікації технічний нагляд після видачі сертифіката не здійснюється.
Схема 2. Сертифікація партії продукції
Сертифікація партії продукції проводиться шляхом випробування зразків, відібраних з цієї партії в порядку та кількості, що встановлені органом сертифікації відповідно до вимог нормативних документів.
Під партією продукції розуміється партія, що супроводжується одним сертифікатом відповідності або одним супровідним документом, який містить посилання на сертифікат відповідності. При цьому в партії має гарантуватися однорідність продукції за показниками безпеки.
На підставі позитивних результатів випробувань видається сертифікат відповідності на партію (із вказівкою обсягу сертифікованої партії) з терміном дії до одного року, але не більше терміну придатності продукції (якщо він установлений). У сертифікаті відповідності, що видається на партію продукції, указуються відомості про розмір партії, дату виготовлення продукції, номер і дату підписання договору (контракту), за яким ця партія завезена в Україну.
Після видачі сертифіката технічний нагляд за продукцією не здійснюється.
Таблиця 2.1. Схеми (моделі) сертифікації продукції (послуг) в системі УкрСЕПРО
Схема 3. Сертифікація продукції, що випускається серійно, може проводитись на підставі позитивних результатів сертифікаційних випробувань зразків продукції і документації про стан виробництва, наданої заявником. При здійсненні сертифікації за цією схемою в обов'язковому порядку передбачається проведення технічного нагляду сертифікованої продукції.
Право на застосування сертифіката відповідності видається в основному терміном дії до одного року.
Дія сертифіката відповідності припиняється і не відновлюється, якщо:
— результати контрольних випробувань продукції негативні;
— продукція не подана на контрольні випробування в терміни, обумовлені договором (контрактом) на проведення технічного нагляду.
Якщо дію сертифіката відповідності припинено, то повторно застосовувати цю схему сертифікації не дозволяється.
Ця схема сертифікації може застосовуватися на стадії розробки і впровадження продукції у виробництво. При цьому до сертифікації можуть бути зараховані кваліфікаційні випробування, проведені у випробувальній лабораторії, акредитованій в Системі.
Якщо в результаті аналізу наданої заявником документації в органу із сертифікації виникли обґрунтовані сумніви щодо показників безпеки продукції, то здійснюється перевірка виробництва.
Схеми 1, 2 і 3 не застосовуються при сертифікації послуг.
Схема 4. Обстеження виробництва (обслуговування)
Схема 4. Вона використовується для одержання сертифіката відповідності на продукцію, що випускається серійно, а також на надання послуг. Сертифікат відповідності в цьому випадку видається на підставі позитивних результатів випробування зразків продукції (послуг) і проведення обстеження виробництва (обслуговування).
Якщо продукція, виготовлена серійно, сертифікована за цією схемою, то орган із сертифікації відповідно до затвердженої програми технічного контролю здійснює технічний нагляд, контрольні випробування продукції чи послуг, що відбираються з місць виробництва чи торгівлі.
Сертифікат відповідності за цією схемою видається терміном дії до двох років.
Схема 5. Атестація виробництва
Схема 5. Сертифікація продукції, що випускається серійно, і надання послуг із проведенням атестації виробництва припускає:
— випробування зразків продукції (послуг);
— атестацію виробництва;
— технічний нагляд (контрольні випробування, контроль атестованого виробництва).
При використанні такої схеми сертифікат відповідності видається на термін до трьох років, але не більше від терміну дії атестата виробництва.
Схема 6. Сертифікація системи якості
Схема 6. Сертифікація продукції, що випускається серійно, і послуг із сертифікацією системи якості виробництва передбачає:
— випробування зразків;
— сертифікацію системи якості, а якщо вона вже сертифікована, то оцінку системи якості;
— технічний нагляд і контроль за відповідністю системи якості установленим вимогам і дієвістю системи якості.
Відбір, ідентифікація та випробування зразків продукції проводиться органом із сертифікації або, за його дорученням, іншою, не залежною від виробника організацією (рис. 2.6).
Рис. 2.6. Організації, що мають право на відбір зразків
Кількість зразків продукції для випробувань (кількість упаковок, загальна маса, точкова маса, кількість і розміщення точок відбору) установлюється органом із сертифікації відповідно до вимог міжнародних та (або) державних стандартів на цю продукцію. За відсутності стандартів правила відбору зразків (їхня кількість) установлюються органом із сертифікації залежно від обсягів випуску (партії).
Відбір зразків представником органу із сертифікації проводиться виключно в присутності представника виробника (постачальника) і оформляється актом відбору зразків (дод. Г) із зазначенням таких відомостей:
— місце і дата відбору зразків;
— назва продукції;
— назва виробника продукції;
— характеристика продукції в споживчій упаковці;
— термін та умови зберігання продукції;
— кількість зразків для випробувань та зразків-свідків для зберігання.
Акт оформляється в трьох примірниках і підписується особою, яка проводила відбір, та представником підприємства-виробника або постачальника. Один примірник залишається у виробника, другий (разом із зразками-свідками) — надсилається в орган із сертифікації для зберігання, третій (разом із зразками для випробувань) — в акредитовану випробувальну лабораторію, яка зазначена в рішенні за заявкою.
Відібрані зразки для випробувань та зберігання маркують і пломбують.
Підприємство-виробник (постачальник) передає відібрані для випробувань та зберігання зразки продукції у випробувальну лабораторію та в орган із сертифікації за свої кошти.
Ідентифікація продукції проводиться органом із сертифікації за результатами аналізу інформації, що наведена на етикетці чи в маркуванні, візуального огляду продукції, визначення (у разі необхідності) в акредитованих випробувальних лабораторіях органолептичних та фізико-хімічних показників продукції та зіставлення їх із вимогами чинних в Україні нормативних документів на аналогічну продукцію за загальною назвою (рис. 2.7).
Рис. 2.7. Методи ідентифікації продукції
Ідентифікація продукції, в тому числі імпортної, проводиться відповідно до таких вимог:
— продукція повинна мати етикетки або чітке маркування, де в доступній для сприйняття формі державною мовою зазначаються: загальна назва; маса (об'єм); склад, який включає перелік використаних в процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок, барвників тощо; калорійність (якщо це передбачено для даного продукту); дату виготовлення; термін придатності до споживання (крім продукції, термін придатності якої не обмежений); умови зберігання; найменування та адреса виробника; інша інформація, передбачена чинними в Україні нормативними документами, що поширюються на цю продукцію;
— не підлягає ідентифікації продукція без етикеток або чіткого маркування, без належної інформації, з наявними ознаками пошкодження упаковок і така, для якої термін придатності до споживання не зазначений або вичерпаний;
— у разі неможливості ідентифікувати імпортну продукцію за результатами зіставлення (за загальною назвою) її органолептичних і фізико-хімічних показників з вимогами чинних в Україні нормативних документів на аналогічну продукцію, можливість прийняття цієї продукції на обов'язкову сертифікацію вирішується на підставі висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи;
— за результатами ідентифікації представник органу із сертифікації разом із заявником чи уповноваженою особою заявника складають акт ідентифікації (дод. Д).
Зразки продукції, що не пройшли ідентифікацію, на сертифікацію не приймаються.
Загальні відомості про відібрані зразки (дата, назва продукції, кількість, заявник та його адреса, прізвище особи, що відібрала зразки тощо) заносяться до спеціального "Журналу обліку зразків", який ведеться в лабораторії. У разі необхідності зразки позначаються номерами, етикетками або іншим чином, про що робиться запис у журналі.
Частина зразків продукції, що використана для ідентифікації, підлягає списанню або поверненню заявнику.
Випробувальна лабораторія має забезпечувати умови зберігання зразків продукції для випробувань, а також зразків-свідків згідно з вимогами нормативного документа на продукцію протягом усього терміну зберігання.
Списання або повернення заявнику використаних для ідентифікації зразків скріплюється підписами заявника або його представника і відповідальної особи лабораторії в графі про списання у "Журналі обліку зразків". Залишок зразків продукції приймається випробувальною лабораторією на відповідальне зберігання до закінчення випробувань і, залежно від їхніх результатів, або повертається під розписку заявникові, або зберігається випробувальною лабораторією як зразок-свідок сертифікованої продукції. Термін зберігання зразка-свідка не має перевищувати терміну придатності продукції до споживання.
Випробування зразків продукції проводять виключно акредитовані в Системі випробувальні лабораторії, які визначені органом із сертифікації в рішенні за заявкою.
Самостійне прийняття випробувальною лабораторією рішень про проведення випробувань зразків з метою сертифікації продукції не допускається.
Зразки продукції випробовуються на відповідність усім вимогам чинних в Україні нормативних документів, що зазначені в рішенні за заявкою, у тому числі на відповідність обов'язковим вимогам.
Використані зразки продукції, що в повному обсязі випробувані за показниками безпеки, списують або повертають заявникові.
За результатами випробувань випробувальна лабораторія подає до органу із сертифікації протокол випробувань продукції. Протокол має бути підписаний виконавцями робіт і затверджений керівником випробувальної лабораторії. Якщо випробування проводилось у випробувальній лабораторії, що акредитована в Системі тільки на технічну компетентність, протокол випробувань має бути підписаний також представником органу із сертифікації, який (за дорученням органу із сертифікації) брав участь у випробуваннях. Протокол випробувань має містити:
— посилання на позначення та назву чинних нормативних документів на методи випробувань;
— графу "Вимоги нормативного документа до продукції", в якій записують конкретну норму, визначену нормативним документом;
— графу "Результати вимірювань (випробувань)", в якій записують числовий результат вимірювань.
Записи на зразок "Відповідає", "В нормі" чи "Не виявлено" не допускаються для показників, що підлягають вимірюванню. Якщо результат вимірювань (випробувань) нижчий за межу чутливості застосованого приладу чи методу вимірювань (випробувань), у зазначеній графі робиться запис: "Менше ніж..." і наводиться визначене числове значення межі чутливості приладу або методу вимірювань (випробувань).
Обстеження виробництва здійснюється з метою:
— перевірки відповідності фактичного стану виробництва вимогам документації;
— підтвердження можливості підприємства виготовляти продукцію або надавати послуги, які відповідають вимогам нормативних документів, чинних в Україні;
— перевірки стану виробничого обладнання;
— видачі рекомендацій про необхідність, періодичність та форму проведення технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції чи послуг.
Обстеження виробництва проводиться комісією, що призначається органом із сертифікації, до складу якої входять спеціалісти з виробництва конкретного виду продукції чи послуг. Склад комісії та програма її роботи затверджуються керівництвом органу із сертифікації.
Порядок здійснення робіт з обстеження виробництва продукції або надання послуг передбачає виконання таких етапів:
— експертизу нормативної, технічної та технологічної документації, наданої підприємством;
— обстеження виробництва;
— оформлення акта обстеження виробництва.
Комісія може, у разі необхідності, отримати від заявника інші додаткові відомості, якщо вони потрібні для обстеження виробництва.
За результатами роботи комісія оформляє акт обстеження виробництва у двох примірниках. Акт підписується членами комісії і затверджується керівником органу із сертифікації.
Атестація виробництва — це офіційне підтвердження наявності необхідних і достатніх умов для забезпечення стабільного випуску визначеної продукції чи послуг, що відповідають вимогам нормативних документів.
За результатами атестації видаються рекомендації про періодичність випробувань, кількість зразків і проб, необхідних для сертифікації, способи і правила їх відбору.
Атестація виробництва проводиться органом із сертифікації з ініціативи заявника чи за рішенням органу із сертифікації.
Порядок проведення робіт з атестації виробництва передбачає:
— попередню оцінку;
— складання програми і методики атестації;
— перевірку виробництва та атестацію його технічних можливостей;
— технічний нагляд за атестованим виробництвом.
Результати атестації оформляються атестатом виробництва, що реєструється в Реєстрі Системи і направляється заявникові, а його копія — до територіального органу Держспоживстандарту.
Система якості — це сукупність методик, процесів і ресурсів, необхідних для здійснення управління якістю.
Під якістю продукції розуміють сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, енергетичну цінність, естетичність, екологічну чистоту продукції та інші характеристики, що дозволяють цій продукції задовольняти споживача відповідно до її призначення.
Сертифікація систем якості проводиться з ініціативи заявника чи за рішенням органу із сертифікації, якщо це передбачено схемою сертифікації, органами, акредитованими в Системі на право проведення таких робіт.
Сертифікація системи якості проводиться з метою одержання інформації про відповідність системи якості встановленим вимогам і підтвердження того, що технічні, адміністративні і людські фактори, що впливають на якість продукції, перебувають під контролем, а продукція незадовільної якості вчасно виявляється і підприємство вживає заходи щодо запобігання виготовленню такої продукції на постійній основі.
Порядок проведення сертифікації визначається органом із сертифікації системи якості відповідно до вимог нормативних документів і передбачає:
— попередню оцінку системи якості;
— остаточну перевірку та оцінку системи якості;
— оформлення результатів перевірки;
— технічний нагляд за сертифікованою системою якості в період терміну дії сертифіката.
Сертифікат системи якості
Результати сертифікації системи якості оформляються сертифікатом системи якості, що видається заявникові, а копія направляється до органу із сертифікації (дод. Б).
Сертифікат якості — це супровідний документ, що засвідчує якість виробленої продукції, товару, який постачається, наданих послуг і містить показники якості, технічні характеристики.
За наявності сертифіката на систему якості, що поширюється на виробництво продукції, надання послуг, заявленої на сертифікацію, заявник додає до заявки копію цього сертифіката. Перевірка в такому разі здійснюється для підтвердження того, що продукція, яка випускається підприємством, чи надані послуги відповідають обов'язковим вимогам нормативних документів.
Орган із сертифікації після одержання заявки і копії сертифіката системи якості подає в орган із сертифікації системи якості запит щодо документального підтвердження задовільного функціонування на підприємстві системи якості. Після одержання документів з позитивною відповіддю і аналізом орган із сертифікації визначає схему сертифікації продукції, що передбачає сертифікацію системи якості.
З метою посилення контролю і впровадження на підприємствах системи управління якістю, у тому числі відповідно до стандартів Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), 23 лютого 2001 р. Президентом України підписаний Указ "Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції (послуг) №113/2001".
Аналіз одержаних результатів і прийняття рішення про видачу сертифіката відповідності. Протокол випробувань розглядається органом із сертифікації з метою визначення відповідності:
— номенклатури перевірених показників номенклатурі показників, зазначених у рішенні за заявкою;
— вимогам, що встановлені Правилами сертифікації однорідної продукції;
— застосованих методів та засобів випробувань вимогам нормативного документа на методи випробувань.
До розгляду протоколу не повинні залучатися посадові особи органу із сертифікації, які безпосередньо брали участь у випробуваннях продукції як представники органу.
На підставі позитивних результатів розгляду протоколу та виконання інших робіт, що передбачені в рішенні за заявкою, орган із сертифікації видає сертифікат відповідності. Термін дії сертифіката на партію продукції не має перевищувати терміну придатності сертифікованої продукції до споживання.
У разі негативних результатів сертифікаційних випробувань орган із сертифікації протягом доби інформує про це державний орган за місцезнаходженням заявника, який здійснює нагляд за виробництвом або реалізацією продукції.
Якщо схемою (моделлю) сертифікації, наведеною в рішенні за заявкою, передбачена атестація виробництва чи використання сертифікованої системи якості, орган із сертифікації за позитивними результатами цієї роботи приймає рішення про термін дії сертифіката відповідності, що видається заявнику. Термін дії сертифіката у цьому разі не має перевищувати терміну дії атестата виробництва чи сертифіката системи якості.
Під час оформлення сертифіката відповідності в реквізиті "Сертифікат поширюється на..." робиться запис: "серійно виготовлену продукцію з урахуванням терміну її придатності до споживання".
Оформлення акта про зберігання зразка-свідка сертифікованої продукції. Зразок-свідок сертифікованої продукції — це відібраний за встановленими в Системі правилами зразок серійної продукції, на яку виданий в установленому порядку сертифікат відповідності.
Зразок-свідок зберігається органом із сертифікації, акредитованою випробувальною лабораторією чи іншою організацією за необхідності повторення випробувань для підтвердження показників продукції (розв'язання спірних проблем тощо).
Повідомлення про необхідність пломбування зразка-свідка до випробувальної лабораторії надсилає орган із сертифікації, який розглядає результати проведених робіт із сертифікації.
Пломбування зразка-свідка сертифікованої продукції виконує відповідальна особа органу із сертифікації або, за рішенням органу, відповідальна особа випробувальної лабораторії, яка проводила випробування з метою сертифікації на підставі позитивного рішення органу із сертифікації щодо можливості видачі сертифіката відповідності на продукцію за заявкою.
Пломбування зразка-свідка виконується за методом, що виключає підміну, заміну чи доступ до продукції без руйнування пломби випробувальної лабораторії.
Відомості про пломбування зразка-свідка зазначаються в "Акті про пломбування та зберігання зразка-свідка продукції за заявкою №_на сертифікацію продукції" (дод. Ж).
Питання про місце зберігання зразків-свідків продукції вирішується органом із сертифікації.
Зразки-свідки повертаються заявникові після закінчення терміну дії сертифіката відповідності, що оформляється окремим документом.
Акт про пломбування та зберігання зразка-свідка продукції, за умови заповнення всіх передбачених реквізитів, підписів та печаток, подається на затвердження керівникові органу із сертифікації до одержання заявником сертифіката відповідності на продукцію.
Один примірник акта зберігається органом із сертифікації у справі про сертифікацію продукції підприємства-виробника, другий — передається в організацію, яка зберігає зразок-свідок.
Видача сертифіката відповідності та занесення сертифікованої продукції до Реєстру Системи. Оформлення сертифіката відповідності та його реєстрацію в Реєстрі Системи виконує орган із сертифікації, який розглядав результати робіт із сертифікації продукції за заявкою.
За позитивними висновками розгляду результатів робіт із сертифікації заявникові видається оригінал сертифіката відповідності (дод. К).
Заповнення реквізитів, передбачених сертифікатом відповідності, є обов'язковим. У разі, коли заходи, передбачені в реквізитах форм сертифікатів відповідності, не проводилися, у реквізиті робиться запис: "Не проводилось", "Не маркується", "Не наноситься".
У сертифікаті відповідності, що видається на партію продукції, зазначаються відомості про розмір партії, дату виготовлення продукції та номер і дату підписання договору (контракту), за яким ця партія ввезена в Україну.
На зворотному боці форми (бланка) сертифіката відповідності в реквізиті "Випробування, що проведені випробувальною лабораторією" для вітчизняної продукції також робиться запис про відомості щодо назви державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України, яка дала дозвіл виробнику на виготовлення і реалізацію продукції в Україні, із зазначенням реєстраційного номера, дати його видачі та прізвища, ініціалів і посади особи, уповноваженої Міністерством охорони здоров'я України.
Реєстраційний номер сертифіката відповідності в Реєстрі Системи визначає уповноважена особа органу із сертифікації.
Копія виданого сертифіката відповідності зберігається органом із сертифікації у справі про сертифікацію продукції заявника. Другий примірник копії подається до Держспоживстандарту України.
ДСТУ 3417-96
Визнання іноземних сертифікатів, що підтверджують відповідність імпортної продукції вимогам чинних в Україні нормативних документів. Визнанню в Системі підлягають сертифікати, видані уповноваженими органами інших держав (далі — іноземний сертифікат), шляхом укладання угод про визнання результатів сертифікації продукції або ухвалення рішення про визнання згідно з ДСТУ 3417-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Процедура визнання результатів сертифікації продукції, що імпортується".
Свідченням про визнання іноземних сертифікатів є сертифікат відповідності або свідоцтво про визнання (дод. Л).
Технічний нагляд за сертифікованою продукцією під час Сі виробництва. У разі, коли сертифікат відповідності видано підприємству-виробнику на певний термін і за договором йому надане право самостійно застосовувати цей сертифікат до кожної одиниці виготовленої продукції, технічний нагляд за сертифікованою продукцією під час її виробництва проводить орган із сертифікації чи, за його дорученням, інша організація.
Технічний нагляд за сертифікованою продукцією полягає у проведенні періодичних контрольних випробувань зразків продукції, що відбираються у виробника чи в торговельних організаціях. Залежно від схеми (моделі) сертифікації застосовуються одночасно і такі види технічного нагляду:
— періодичний технічний нагляд за станом виробництва або за атестованим виробництвом сертифікованої продукції;
— періодична оцінка ефективності функціонування сертифікованої системи якості у виробника.
Періодичність контрольних випробувань, їхній обсяг та порядок проведення, зміст та періодичність проведення технічного нагляду за атестованим виробництвом і періодичність оцінки ефективності функціонування системи якості встановлює орган із сертифікації продукції в кожному конкретному випадку і регламентує їх у програмі технічного нагляду, яка розробляється органом із сертифікації продукції і затверджується його керівником.
За результатами технічного нагляду виконавець складає і подає до органу із сертифікації звіт, в якому зазначаються можливі причини невідповідностей визначеним вимогам (за наявності) та пропонуються коригувальні заходи.
Орган із сертифікації може прийняти рішення про проведення додаткових випробувань чи перевірок залежно від інформації про стан сертифікованої продукції, яка надходить від споживачів і органів контролю.
Орган із сертифікації може тимчасово припинити або зупинити дію сертифіката відповідності у таких випадках:
— виявлення невідповідності продукції вимогам, що встановлені під час сертифікації;
— порушення вимог технології виготовлення, правил приймання, методів контролю та випробувань, маркування продукції тощо;
— унесення виробником змін до нормативних документів, методів випробувань, складу тощо, які можуть вплинути на відповідність сертифікованої продукції визначеним вимогам, без попереднього узгодження з органом із сертифікації;
— порушення умов договору заявником.
Орган із сертифікації продукції в триденний термін надсилає письмову інформацію про прийняте рішення щодо призупинення або припинення дії сертифіката відповідності до Держспоживстандарту України, його територіального органу та заявника.
Рішення про тимчасове припинення дії сертифіката відповідності може бути скасоване у тому разі, якщо проведенням коригувальних заходів виробник може усунути невідповідності та причини їх виникнення в місячний термін і підтвердити відповідність продукції визначеним вимогам без проведення випробувань в акредитованій випробувальній лабораторії.
За інших обставин дія сертифіката відповідності зупиняється.
Коригувальні заходи проводяться виробником продукції одразу ж після одержання рішення органу із сертифікації. Контроль за виконанням коригувальних заходів здійснює орган із сертифікації, що видав сертифікат відповідності.
Усі витрати щодо проведення коригувальних заходів та контролю за їх виконанням несе виробник сертифікованої продукції.
Коригувальні заходи вважаються успішно виконаними, якщо:
— продукція після їх виконання відповідає вимогам нормативних документів;
— внесено зміни до виробничого процесу, що виключають виготовлення продукції, яка вимагатиме повторного проведення коригувальних заходів;
— невідповідна продукція вилучена зі складів, оптових баз, закладів торгівлі, у споживачів, доопрацьована або знищена, чи проведені інші дії, які забезпечують належну ефективність ужитих заходів.
Повідомлення про успішне виконання коригувальних заходів із рекомендацією про відновлення дії сертифіката відповідності надсилається організацією, що контролює, в орган із сертифікації, яким прийнято рішення про проведення коригувальних заходів.
Знак відповідності призначений для позначення сертифікованої продукції (послуг) з метою інформування споживача про те, що продукція чи послуги сертифі ковані в системі УкрСЕПРО і відповідають усім вимогам, зазначеним у нормативних документах, дія яких поширюється на них.
За позитивного результату сертифікації продукції (послуг), заявник одержує право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.
Право маркування продукції, сертифі кованої за схемами 3, 4, знаком відповідності надається заявникові на підставі ліцензійної угоди.
Розглянемо знаки відповідності, які застосовуються в Україні (рис. 2.8):
Рис. 2.8. Знаки відповідності
Знаком, зображеним на рис. 2.8, а, маркується продукція, що відповідає обов'язковим вимогам нормативних документів. Вона включена в перелік продукції (послуг), що підлягає обов'язковій сертифікації.
Знаком, зображеним на рис. 2.8, 0, маркується продукція, яка відповідає усім вимогам нормативних документів, що поширюються на дану продукцію. Цей знак проставляється на продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, якщо вона сертифікована на відповідність обов'язковим і необов'язковим вимогам нормативних документів. Знак відповідності, зображений у квадраті, найбільшою мірою гарантує покупцеві якість товару, що купується. Цим же знаком маркується продукція, що не підлягає обов'язковій сертифікації, але сертифікована з ініціативи виробника (продавця).
Якщо продукція не підлягає обов'язковій сертифікації, але сертифікована на відповідність окремим вимогам нормативних документів, то вона маркується знаком, зображеним на рис. 2.8, в.
Форма, розміри і технічні вимоги до знака відповідності визначаються державним стандартом ДСТУ 2296-93.
Під графічним зображенням знака відповідності в прямокутнику вказується код органу, яким проведена сертифікація (кожний орган сертифікації має індивідуальний код). Знак відповідності вважається не дійсним, якщо код органу сертифікації не зазначений.
Наявність знака відповідності на упаковці товару значно підвищує впевненість у його споживчих якостях і довіру до виробника.
Знак відповідності наноситься на незнімну частину виробу і (чи) тару, упаковку, експлуатаційну і товаросупровідну документацію. Місце нанесення знака відповідності встановлюється підприємством, що одержало право на його використання.
Якщо знак відповідності неможливо нанести безпосередньо на упаковку товару, то він проставляється в супровідних документах на цю послугу, у рекламних матеріалах тощо.
Застосування знака відповідності без одержання на це права чи використання знаків, символів, що імітують його, не допускається.
Якщо дію сертифіката тимчасово припинено, то на цей період маркування продукції і супровідних документів забороняється. При анулюванні сертифіката відповідності заявник позбавляється права використовувати знак відповідності.
2.4. Сертифікація систем якості
Сертифікація систем якості виробництва певної однорідної продукції в системі УкрСЕПРО проводиться з метою засвідчення відповідності системи управління якістю вимогам ДСТУ ISO серії 9000 і забезпечення впевненості у тому, що виробник здатний постійно випускати продукцію, яка відповідає вимогам нормативних документів, а продукція незадовільної якості своєчасно виявляється, і, за необхідності, виробник має можливість вжити і вживає заходи для випуску продукції належної якості.
Підстави для проведення сертифікації систем якості:
— ініціатива виробника продукції;
— рішення органу із сертифікації;
— вимога незалежних організацій (відомств), яким надано державою повноваження на оцінку систем управління якістю продукції.
Упроваджені вперше у 1987 р. в практику світової діяльності міжнародні стандарти ISO серії 9000 стали необхідною і бажаною нормою взаємовідносин на ринках усіх країн світу.
Наявність сертифіката на систему якості виробника, яка підтверджує її відповідність ISO серії 9000, стало обов'язковою умовою при укладанні контрактів на постачання продукції, оскільки є своєрідним гарантом якості товарів.
Нині не тільки змінились самі стандарти ISO серії 9000, але й значно зросла їх кількість. До перших п'яти додано нові нормативні документи.
Починаючи з 1993 p., в Україні активно розробляють і впроваджують у практику державні стандарти, гармонізовані з відповідними їм міжнародними стандартами. Більшість нормативних документів, що діють сьогодні в Україні, охоплюють основні положення міжнародних стандартів ISO серії 9000.
Сертифікація систем якості проводиться згідно з ДСТУ 3419-96 та ДСТУ EN45012-97 за активної участі підприємства-заявника.
Сертифікація систем якості — перевірка, оцінювання та посвідчення акредитованим органом із сертифікації систем якості того, що система якості підприємства, яка перевіряється, відповідає вимогам державного або міжнародного стандарту на систему якості.
Виробник подає акредитованому в Системі органу із сертифікації заявку. Орган із сертифікації розглядає заявку і надсилає заявникові опитувальну анкету для проведення попередньої (заочної) оцінки системи якості й стану виробництва та перелік вихідних матеріалів, які має подати підприємство до органу із сертифікації.
Об'єктами оцінювання при сертифікації систем якості є:
— діяльність з управління і забезпечення якості відповідно до вимог ДСТУ ISO 9001 (ДСТУ ISO 9002, ДСТУ ISO 9003) та іншої додаткової документації;
— стан виробництва з огляду на можливості забезпечення стабільної якості продукції, яка підлягає сертифікації;
— якість продукції на підставі аналізу інформації з різних джерел.
Сертифікація систем якості здійснюється у чотири етапи.
1) Попередня (заочна) оцінка системи якості.
2) Остаточна перевірка та оцінка систем якості.
3) Оформлення результатів перевірки.
4) Технічний нагляд за сертифікованою системою якості протягом терміну дії сертифіката.
Сертифікат на систему якості підприємства — документ, виданий згідно з правилами системи сертифікації, який посвідчує, що система якості підприємства, яке перевіряється, відповідає вимогам державного або міжнародного стандарту з системи якості (сертифікат на систему якості видається на певний вид або групу продукції).
2.5. Сертифікація систем управління безпечністю харчовик продуктів
Сертифікація систем управління безпечністю харчових продуктів (далі — СУБХП) проводиться з ініціативи виробника харчових продуктів (далі — продукція) або на вимогу незалежних організацій (відомств), яким державою надані відповідні повноваження.
Сертифікація СУБХП проводиться з метою підтвердження відповідності СУБХП вимогам, установленим ДСТУ 4161-2003 "Системи управління безпечністю харчових продуктів. Вимоги", для гарантії того, що виробник здатний стабільно випускати безпечну продукцію, небезпечна продукція своєчасно виявляється, а виробник уживає всіх заходів щодо запобігання випуску небезпечної продукції. Сертифікація СУБХП містить лише оцінювання зазначених систем організації, але це не означає здійснення сертифікації продукції, процесів або послуг. Тобто відповідальність за випуск небезпечної продукції не перекладається з виробника на орган із сертифікації.
Усі роботи щодо сертифікації оплачуються орган і за цією-заявником згідно з договорами, укладеними цією організацією із органом із сертифікації. У договорах зазначаються обсяг робіт, пов'язаних з сертифікацією СУБХП, етапи і терміни їх виконання, відповідальність сторін, а також порядок оплати проведених робіт. Вартість робіт із сертифікації залежить від розміру організації-заявника, виду продукції, а також сфери застосування СУБХП.
Проведення сертифікації систем управління безпечністю харчових продуктів. Процес сертифікації СУБХП складається з таких етапів:
— подання та розгляд заявки на сертифікацію СУБХП;
— попереднє (заочне) оцінювання СУБХП;
— аудит та остаточне оцінювання СУБХП;
— аналіз інформації, отриманої під час проведення оцінювання, та прийняття рішення щодо сертифікації СУБХП;
— технічний нагляд за сертифікованою СУБХП протягом терміну дії сертифіката;
— інформування про результати сертифікації.
Подання та розгляд заявки на сертифікацію СУБХП. Організація, що претендує на сертифікацію СУБХП, подає до органу із сертифікації заявку за формою, наведеною у дод. М.
Орган із сертифікації реєструє заявку і направляє організації-заявнику:
— опитувальну анкету для проведення попереднього (заочного) оцінювання СУБХП (дод. Н);
— перелік вихідних матеріалів, що має надати заявник до органу сертифікації для проведення попереднього (заочного) оцінювання СУБХП (дод. П).
Організація-заявник заповнює опитувальну анкету, готує всі необхідні вихідні матеріали, направляє їх до органу із сертифікації та несе повну відповідальність за достовірність і повноту інформації.
Орган із сертифікації проводить розгляд заявки та отриманих вихідних матеріалів, щоб установити можливість проведення сертифікації відповідно до таких чинників:
— достатності та відповідності інформації, наданої заявником;
— належної співпраці з боку заявника;
— достатності часу та ресурсів для проведення сертифікації;
— документального оформлення вимог до сертифікації, чіткості їх визначення та доступності для розуміння;
— відсутності будь-яких розбіжностей у розумінні між органом із сертифікації і заявником;
— здатності органу із сертифікації надати послугу з сертифікації щодо визначених вимог (треба урахувати заявлену галузь сертифікації, місцезнаходження об'єктів заявника), а також будь-яких інших вимог, зокрема термінів проведення, умов оплати робіт, мови, якою користується заявник.
Результати розгляду заявки оформляються рішенням (дод. Р).
Негативне рішення має бути обґрунтоване. Відмова в сертифікації СУБХП не має носити дискримінаційного характеру і може бути обумовлена лише об'єктивними причинами.
Рішення готується в двох примірниках: один надається організа-ції-заявнику, а другий залишається в органі з сертифікації.
У разі позитивного рішення між органом із сертифікації та ор-ганізацією-заявником укладається договір на проведення сертифікації СУБХП.
Роботи з сертифікації СУБХП розпочинаються після оплати робіт відповідно до укладеного договору.
Для проведення робіт із сертифікації СУБХП призначається керівник групи з аудиту, який формує групу з аудиту. Розподіл обов'язків між членами групи здійснюється її керівником, склад групи з аудиту затверджується розпорядженням заступника керівника органу із сертифікації. Керівник групи з аудиту призначається з числа аудиторів, атестованих у встановленому порядку. Якщо роботи з сертифікації СУБХП проводяться одним аудитором, він зобов'язаний виконувати всі обов'язки керівника групи з аудиту.
До складу групи з аудиту не включають співробітників організації-заявника, а також представників інших організацій, зацікавлених у результатах сертифікації СУБХП.
Організація-заявник завчасно інформується про персональний склад групи з аудиту. Вона може відхилити запропонований склад групи чи окремих її членів у разі наявності вагомих для цього підстав.
З організацією-заявником налагоджується попередній зв'язок, який може бути неформальним або формальним.
Попереднє (заочне) оцінювання СУБХП здійснюється групою з аудиту у повному складі або, у разі необхідності, окремими її членами під керівництвом керівника групи з метою:
— визначення відповідності задокументованої СУБХП вимогам стандарту;
— підготовки плану аудиту.
Воно полягає в аналізуванні документації СУБХП та інших вихідних матеріалів, наданих організацією-заявником. Метою аналізування є:
— визначення адекватності документів (повнота, ступінь відповідності стандарту, взаємозв'язки, відсутність внутрішніх суперечностей);
— виявлення можливих значних невідповідностей для їх усунення до початку здійснення аудиту.
Одночасно з аналізуванням документів та матеріалів, отриманих від організації-заявника, керівник групи з аудиту може організувати збір і аналіз додаткових відомостей щодо безпечності продукції, яка випускається організацією, із незалежних джерел (інформація органів державного нагляду, організацій споживачів, відомості від Е окремих споживачів та ін.).
Попереднє (заочне) оцінювання СУБХП завершується підготов-г кою висновку за формою, яка наведена у дод. С.
Висновок готується у двох примірниках: один надається організації-заявнику, а другий залишається в органі із сертифікації.
У разі негативного рішення за результатами попереднього оцінювання у висновку наводять обґрунтування такого рішення, а також усі виявлені невідповідності СУБХП, що сертифікується, вимогам стандарту. Подальше виконання робіт із сертифікації СУБХП призупиняють до усунення організацією-заявником усіх виявлених невідповідностей.
Після їх усунення проводиться повторне попереднє оцінювання.
У разі позитивного рішення за результатами попереднього оцінювання СУБХП керівник групи з аудиту готує план аудиту, який має бути узгоджений з керівником організації-заявника та затверджений керівником органу із сертифікації до початку проведення аудиту в організації. При цьому спірні питання щодо плану аудиту мають бути вирішені спільно з керівником групи з аудиту та уповноваженим представником організації-заявника.
План аудиту має бути достатньо гнучким щодо внесення змін, які можуть стати необхідними в ході здійснення аудиту. При цьому будь-які зміни плану аудиту слід узгодити зацікавленим сторонам до продовження аудиту.
Здійснення аудиту та остаточне оцінювання СУБХП. Аудит здійснюється під керівництвом керівника групи з аудиту і складається з таких етапів:
— проведення попередньої наради,
— збір та перевірка інформації;
— підготовка даних та висновків аудиту;
— проведення заключної наради.
Попередня нарада проводиться керівником групи з аудиту. У нараді беруть участь члени групи з аудиту, керівництво організації-заявника.
Під час попередньої наради розглядаються такі питання: пропозиції членів групи щодо їхніх функцій; інформування учасників наради про мету, сферу та критерії аудиту; установлення офіційних способів обміну інформацією між групою з аудиту і організацією; погодження з керівництвом організації графіка проведення аудиту, дати заключної наради, будь-яких проміжних нарад за участю групи з аудиту та керівництва організації-заявника; методи і методики, які використовуватимуться під час проведення аудиту; інформування організації-заявника про те, що для аудиту характерним є елемент невизначеності, оскільки докази аудиту базуватимуться лише на частині наявної інформації; підтвердження вибору мови, яку використовуватимуть під час аудиту; підтвердження наявності ресурсів і забезпечення умов роботи, необхідних групі з аудиту; підтвердження того, що є предметом конфіденційності; підтвердження відповідних дій, пов'язаних з охороною праці, аварійними ситуаціями та особистою безпекою для групи з аудиту; установлення особистостей та функцій будь-яких супроводжувальних осіб; метод звітування, включаючи градацію невідповідностей; інформація про умови, за яких аудит може бути припинений; інформація про порядок подання апеляцій щодо проведення аудиту чи його висновків.
За результатами попередньої наради складається протокол.
Аналіз інформації, отриманої під час проведення оцінювання, та прийняття рішення щодо сертифікації СУБХП. Група з аудиту періодично проводить наради для обміну інформацією, оцінювання ходу проведення аудиту і перерозподілу, у разі потреби, робочих завдань між членами групи. Під час аудиту керівник групи з аудиту періодично інформує керівництво організації-заявника про хід здійснення аудиту та про будь-які проблеми, що виникають під час аудиту.
Зібрані під час аудиту докази, які свідчать про безпосередній та значний ризик, пов'язаний з безпекою, невідкладно передаються організації-заявнику.
Під час аудиту збирають інформацію про СУБХП відповідно до мети, сфери та критеріїв аудиту, зокрема інформацію щодо зв'язків між функціями, видами діяльності та процесами. Зібрану інформацію перевіряють, здійснюючи відповідний відбір інформації. Лише інформація, яку можна перевірити, може бути доказом аудиту. Докази аудиту мають реєструватися.
Методи збору інформації включають:
— опитування персоналу;
— спостереження за діяльністю, виробничим середовищем та умовами;
— аналізування документів (політики якості, планів, методик, інструкцій, ліцензій та дозволів, технічних умов, договорів, замовлень, наказів, протоколів звітів, комп'ютерних баз даних, веб-сайтів та ін.).
При підготовці даних аудиту докази оцінюють за критеріями аудиту. Дані аудиту можуть свідчити про відповідність або невідповідність критеріям аудиту.
Виявлені невідповідності розглядаються на нараді групи з аудиту і класифікуються за двома категоріями — значні та незначні. Остаточне рішення щодо віднесення виявлених невідповідностей до тієї чи іншої категорії приймає керівник групи з аудиту. Невідповідності аналізуються за участю представників організації для підтвердження правильності доказів аудиту та розуміння ними невідповідностей.
Група з аудиту перед заключною нарадою збирається для того, щоб проаналізувати зібрані дані аудиту та будь-яку іншу відповідну інформацію на відповідність меті аудиту; дійти згоди щодо висновків аудиту, враховуючи притаманну процесу аудиту невизначеність; підготувати пропозиції про подальші дії за висновками аудиту.
Висновки аудиту включають:
— ступінь відповідності СУБХП критеріям аудиту;
— підтвердження впровадження, підтримання та поліпшення СУБХП;
— пропозиції щодо сертифікації СУБХП.
На заключній нараді мають бути присутніми члени групи з аудиту в повному складі, а також представники організації-заявника.
Заключна нарада під головуванням керівника групи з аудиту проводиться для подання даних і висновків аудиту керівництву організації-заявника у формі, що забезпечує їх розуміння та підтвердження; погодження терміну підготовки звіту про аудит; погодження терміну, в який організація надає план коригувальних та запобіжних дій (у разі потреби).
У разі необхідності керівник групи з аудиту повідомляє керівництво організації про ситуації, які мали місце під час аудиту і можуть послабляти довіру до висновків аудиту.
Заключна нарада проводиться офіційно і оформляється протоколом.
Усі розбіжності щодо даних аудиту та висновків аудиту між групою з аудиту та організацією-заявником обговорюються і, за можливості, погоджуються. У разі непогодження у протокол заключної наради вносяться точки зору обох сторін.
Звіт про аудит готується групою з аудиту під керівництвом керівника групи, який є відповідальним за підготовку звіту та за його зміст. При цьому кожний член групи подає висновки аудиту, які підготовані ним згідно з розподілом обов'язків відповідно до плану аудиту.
У звіті забезпечується повний, точний, стислий та чіткий опис проведеного аудиту і посилання на:
— мету аудиту;
— сферу аудиту із зазначенням організаційних та функціональних підрозділів або процесів, аудит яких здійснено, а також терміну проведення аудиту;
— відомості про організацію-заявника та орган із сертифікації;
— відомості про керівника групи аудиторів та її членів;
— перелік представників організації-заявника (супроводжувальних осіб), у присутності яких здійснено аудит;
— критерії аудиту;
— план аудиту;
— відомості про попереднє (заочне) оцінювання;
— дані аудиту;
— висновки аудиту;
— будь-які неузгоджені розбіжності між групою з аудиту та організацією-заявником;
— підтвердження конфіденційності змісту;
— перелік адресатів для розсилання звіту про аудит.
Звіт готується протягом погодженого терміну, але не більше одного місяця від дати проведення заключної наради. Звіт про аудит, підписаний усіма членами групи з аудиту, затверджується керівником органу із сертифікації.
Орган із сертифікації передає організації-заявнику один примірник звіту про аудит. Організація-заявник сама вирішує, кому надсилати звіт. Один примірник звіту залишається в органі із сертифікації.
Звіт про аудит є власністю організації-заявника. Членам групи з аудиту, усім одержувачам звіту слід забезпечити дотримання конфіденційності інформації, що міститься у звіті.
За результатами оцінювання СУБХП можливі такі висновки:
— система повністю відповідає стандарту (варіант 1);
— система в цілому відповідає стандарту, але виявлено ряд незначних невідповідностей щодо окремих вимог, які можуть бути усунуті у термін до шести місяців (варіант 2);
— система має значні невідповідності, які можна усунути лише в результаті доопрацювання її протягом доволі тривалого часу (варіант 3).
Критерії прийняття рішення щодо відповідності СУБХП наведені у табл. 2.2.
Рішення щодо сертифікації СУБХП виноситься органом із сертифікації на підставі результатів оцінювання СУБХП організації-за-явника. Рішення оформляється у вигляді висновку про можливість видачі сертифіката, який затверджує керівник органу із сертифікації.
Розглянемо декілька варіантів у разі позитивного висновку.
Варіант 1. Орган із сертифікації оформляє сертифікат установленого зразка" реєструє його в реєстрі органу із сертифікації та видає організації-заявнику (дод. Т). Термін дії сертифіката визначається органом із сертифікації, але цей термін не може перевищувати п'яти років.
Таблиця 2.2. Критерії прийняття рішення щодо відповідності СУБХП
|
Кількість працівників на підприємстві, осіб |
Кількість виявлених невідповідностей |
Висновок за результатами оцінювання СУБХП |
|
|
значних |
незначних |
||
|
До 50 |
0 |
0 |
Варіант 1 |
|
0 |
< 5 |
Варіант 2 |
|
|
0 |
> 5 |
Варіант 3 |
|
|
> 1 |
Не враховується |
||
|
Від 51 до 1000 |
0 |
0 |
Варіант 1 |
|
0 |
< 10 |
Варіант 2 |
|
|
0 |
> 10 |
Варіант 3 |
|
|
> 1 |
Не враховується |
||
|
Від 1001 до 5000 |
0 |
0 |
Варіант 1 |
|
0 |
< 15 |
Варіант 2 |
|
|
0 |
> 15 |
Варіант 3 |
|
|
> 1 |
Не враховується |
||
|
Понад 5000 |
0 |
0 |
Варіант 1 |
|
0 |
< 20 |
Варіант 2 |
|
|
0 |
> 20 |
Варіант 3 |
|
|
> 1 |
Не враховується |
Варіант 2. Якщо організація у термін, установлений органом із сертифікації, усуне зауваження, повторне оцінювання СУБХП може здійснюватися за повною або скороченою схемою, коли перевіряють лише ті процеси, щодо яких були виявлені невідповідності.
Варіант 3. Оцінювання СУБХП здійснюється повторно в повному обсязі. У разі позитивного рішення за результатами повторного оцінювання СУБХП організації видається сертифікат.
Організація не має права на використання сертифіката у разі:
— закінчення терміну дії, призупинення дії або скасування сертифіката;
— зміни організацією сертифікованої СУБХП, яка не була погоджена з органом із сертифікації і яка може негативно вплинути на відповідність системи чинним вимогам;
— унесення органом із сертифікації певних змін до правил сертифікації, які заявник не зміг упровадити в організації у встановлений термін;
— виникнення інших обставин, які негативно впливають на функціонування СУБХП організації.
Термін дії сертифіката не продовжується. Для отримання сертифіката на новий термін організація не пізніше як за три місяці до закінчення терміну його дії надсилає органу із сертифікації заяву. Порядок повторного оцінювання СУБХП визначається органом із сертифікації в кожному окремому випадку, зважаючи на результати технічного нагляду.
Технічний нагляд за сертифікованими системами управління безпечністю харчових продуктів. Орган із сертифікації здійснює технічний нагляд за сертифікованим СУБХП організацій протягом усього терміну дії сертифікатів з метою перевірки того, що вони продовжують відповідати вимогам, підтвердженим при сертифікації.
Обсяг, порядок та періодичність технічного нагляду встановлюються програмою, що затверджується керівником органу із сертифікації, але наглядовий аудит має проводитися не рідше одного разу на рік.
Наглядові аудити поза програмою технічного нагляду проводять у разі, якщо: одержані претензії щодо безпечності продукції організації, СУБХП якої сертифікована; суттєво змінилась організаційна структура організації, склад, персонал, процеси СУБХП; змінилась технологія виробництва продукції, що вплинуло на показники (характеристики) продукції.
За результатами технічного нагляду орган із сертифікації може призупинити або скасувати дію сертифіката у разі:
— установлення невідповідності СУБХП вимогам стандарту;
— наявності обґрунтованих претензій споживачів даної продукції;
— установлення неналежного використання сертифіката;
— установлення порушень правил або процедур, регламентованих органом із сертифікації.
Рішення про призупинення дії сертифіката на СУБХП приймається у разі, якщо протягом установленого терміну вживання коригувальних заходів, погоджених з органом із сертифікації, організація може усунути виявлені причини невідповідності та підтвердити це без проведення повторного наглядового аудиту.
Орган із сертифікації може повідомити організацію про призупинення дії сертифіката й одночасно зазначити умови, за яких можливе зняття призупинення дії сертифіката. Крім того, орган із сертифікації готує інформацію про призупинення дії сертифіката, подає її для публікації на веб-сайті Держспоживстандарту України (www.dssu.gov.ua) та у відповідному інформаційному виданні Держспоживстандарту України.
У разі виконання організацією зазначених вище умов у встановлений термін орган із сертифікації скасовує рішення про призупинення дії сертифіката, повідомляє про це організацію та подає зазначену інформацію для публікації у відповідному інформаційному виданні. В іншому разі сертифікат скасовується.
Орган із сертифікації скасовує сертифікат у разі, якщо:
— результати технічного нагляду свідчать про принципову невідповідність СУБХП установленим вимогам;
— при зміні правил сертифікації організація не може забезпечити відповідність новим вимогам;
— організація протягом тривалого часу (більше шести місяців) не виробляє продукції;
— організація не виконала своїх фінансових зобов'язань перед органом із сертифікації;
— наявне офіційне відповідне прохання організації.
Про скасування сертифіката орган із сертифікації офіційно повідомляє організацію-заявника. Орган із сертифікації подає також інформацію про скасування сертифіката для публікації у відповідному інформаційному виданні.
Організація, СУБХП якої сертифіковаиа, зобов'язана погоджувати з органом із сертифікації будь-які передбачувані зміни СУБХП або оперативно інформувати його про інші зміни, що можуть негативно вплинути на відповідність СУБХП чинним вимогам, та погодитися з рішенням органу із сертифікації про необхідність переоцінювання СУБХП у зв'язку з включенням передбачуваних змін або здійсненням додаткового аналізу цих змін.
Після отримання офіційного повідомлення про внесення змін до СУБХП орган із сертифікації має оперативно прийняти рішення про необхідність відповідного переоцінювання СУБХП і довести це рішення до організації.
У разі необхідності внесення змін у правила сертифікації або порядок оцінювання СУБХП орган із сертифікації повинен:
— повідомити зацікавлені організації про необхідні зміни;
— визначити реальні терміни, необхідні організаціям для внесення відповідних змін до СУБХП;
— офіційно повідомити усі організації про нові вимоги і необхідність здійснення належних заходів щодо їх урахування, а також про те, що у разі, якщо ці заходи не будуть здійснені у встановлений термін, дію сертифіката може бути призупинено або сертифікат буде скасовано.
Інформування про результати сертифікації. Орган із сертифікації веде реєстр виданих ним сертифікатів СУБХП. Інформація реєстру щодо сертифікованих СУБХП надається для публікації на веб-сайті Держспоживстандарту України та у відповідному інформаційному виданні Держспоживстандарту України. Інформація також надається на машинних носіях або у вигляді відповідей на запитання та інше.
Організація-заявник у разі незгоди з висновками групи з аудиту або рішенням органу із сертифікації має право подати письмову апеляцію органу із сертифікації не пізніше одного місяця з дня одержання повідомлення про висновки аудиту або прийняте рішення. Подання апеляції не зупиняє дії цього рішення.
Для розгляду кожної апеляції Держспоживстандартом України створюється апеляційна комісія. Апеляційна комісія розглядає апеляцію протягом одного місяця після її надходження.
Апеляційна комісія повинна забезпечити повну конфіденційність розгляду апеляції і більшістю голосів ухвалює одне з таких рішень:
— видати сертифікат;
— відмовити у видачі сертифіката;
— скасувати виданий сертифікат;
— підтвердити/скасувати призупинення дії сертифіката.
Про своє рішення апеляційна комісія письмово повідомляє заявника та орган із сертифікації протягом п'яти днів від дати розгляду апеляції.
У разі незгоди однієї із сторін з рішенням апеляційної комісії воно може бути оскаржене у встановленому судовому порядку.
2.6. Сертифікація товарів, що імпортуються
Підставою для дозволу ввезення товару на територію України є сертифікат відповідності, поданий разом з вантажною митною декларацією до митних органів. Сертифікат має бути виданий українським органом із сертифікації, який також може визнати і зарубіжний сертифікат. За відсутності оригіналу сертифіката подається копія, засвідчена нотаріусом або органом, що видав сертифікат, консульством України.
Сертифікат (свідоцтво про визнання) уважається дійсним за умови наявності напису "Ввезення в Україну дозволяється" та заповнення органом із сертифікації усіх реквізитів документа, який має бути засвідчений підписом керівника та печаткою органу із сертифікації, що видав сертифікат (свідоцтво про визнання). Будь-які виправлення в тексті не допускаються.
При ввезенні імпортних товарів на територію України мають забезпечуватися: безпека й екологічна чистота товару; функціональні властивості товару; упевненість в.об'єктивності.й компетентності оцінювання товару при його сертифікації; оперативність сертифікації; взаємне визнання зарубіжних сертифікатів і протоколів випробувань.
Основні принципи сертифікації імпортованої продукції погоджені з міжнародною практикою, правилами і рекомендаціями, розробленими міжнародними організаціями з питань торгівлі, стандартизації, сертифікації, що забезпечується єдністю правил і процедур для вітчизняних та імпортних товарів у системі УкрСЕПРО.
Гармонізована система сертифікації — необхідна умова для укладання дво- і багатосторонніх угод Держспоживстандарту України з відповідними органами зарубіжних країн щодо взаємного визнання або визнання сертифікатів і результатів випробувань. Ці положення також важливі для сертифікації експортованої продукції і виконання обов'язкових умов ГАТТ/СОТ у рамках Угоди про технічні бар'єри в торгівлі.
ГАТТ — Генеральна угода з тарифів і торгівлі — була укладена у 1947 р. 23 країнами і визначила їхні права та обов'язки в зовнішньоекономічних відносинах.
У грудні 1993 р. було прийнято рішення про створення Світової організації торгівлі (СОТ). З 1 січня 1995 р. СОТ почала функціонувати офіційно. Членами СОТ є 145 країн, і близько 30 країн, в тому числі й Україна, розглядаються як потенційні члени Угоди.
Обов'язковій сертифікації підлягає продукція, що імпортується, яка входить до Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні. До неї належать: електропобутове та аналогічне обладнання і комплектуючі; світлотехнічна продукція і комплектуючі до неї; радіоелектронна побутова апаратура; засоби обчислювальної техніки; спеціальні засоби самозахисту; технологічне обладнання для харчової, м'ясо-молочної промисловості, підприємств торгівлі, громадського харчування та харчоблоків; медична техніка; іграшки; мийні засоби; засоби зв'язку; посуд із чорних та кольорових металів, фарфору, фаянсу та скла; дорожні транспортні засоби, їхні складові та приладдя; хіміко-фотографічна продукція; товари легкої промисловості; харчова продукція та продовольча сировина; нафтопродукти; будівельні матеріали, вироби та конструкції. Перелік формується на основі товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).
За наявності двосторонніх угод про взаємне визнання сертифікатів відповідності із закордонними органами із сертифікації товар, що супроводжується сертифікатом, виданим такими органами, допускається до ввезення в Україну.
Документами, що підтверджують відповідність товару встановленим вимогам, є сертифікат відповідності або свідоцтво про визнання, видані за правилами Системи сертифікації УкрСБПРО.
Сертифікація товарів, що підлягають увезенню в Україну, має проводитися перед їхньою поставкою в Україну.
Випробування і сертифікація товарів, що імпортуються, якщо це необхідно, можуть здійснюватись також органами із сертифікації та випробувальними лабораторіями, що знаходяться за кордоном, і є акредитованими:
— Держспоживстандартом України в Системі сертифікації УкрСЕПРО, що знаходяться за кордоном;
— у Міжнародній Системі сертифікації (за винятком харчових продуктів), до якої приєдналася Україна;
— у зарубіжній національній системі сертифікації, що пройшла перевірку Держспоживстандарту України на основі двосторонньої угоди з національним органом із сертифікації;
— у системі сертифікації УкрСЕПРО, що знаходиться в Україні;:
— у країні СНД — члені Міждержавної угоди із стандартизації, метрології і сертифікації за встановленими правилами і процедурами.
Усі ці лабораторії мають бути занесені до Реєстру Системи сертифікації УкрСЕПРО.
Органи із сертифікації в Системі сертифікації УкрСЕПРО за кордоном створюються Держспоживстандартом України за погодженням з національним органом із сертифікації країни, в якій цей орган організовується, відповідно до законодавства.
Для одержання дозволу на ввезення в Україну імпортних товарів, що подаються на сертифікацію, має бути подана інформація українською мовою про товар і правила його застосування (на етикетках, в інструкціях щодо застосування, іншій супровідній документації).
Правилами проведення сертифікації в Україні встановлено, що сертифікація вітчизняної та продукції, що імпортується, проводиться за одними й тими самими правилами.
Для товарів, що імпортуються і надходять з країн далекого і близького зарубіжжя, визначений єдиний порядок митного контролю. Винятки складають лише країни, з якими укладені угоди про взаємне визнання сертифікатів відповідності.
Товар, увезений на територію України, підлягає митному контролю, що підтверджує його безпеку, шляхом:
— проведення сертифікаційних випробувань і видачі українських сертифікатів уповноваженими на те органами із сертифікації;
— підтвердження національних або регіональних іноземних сертифікатів, виданих органами із сертифікації країни-імпортера або іншими зарубіжними органами із сертифікації.
Для отримання сертифіката відповідності експортер товару в Україну повинен мати такі документи:
1) контракт на поставку товару в Україну;
2) інвойс (накладну, фактуру, квитанцію) і транспортні документи, які оформляє відправник вантажу;
3) гігієнічний сертифікат (гігієнічний висновок), що оформляється Держсанепіднаглядом України;
4) сертифікат якості від підприємства (фірми)-виробника;
5) сертифікат безпеки, виданий уповноваженим органом країни-експортера;
6) сертифікат походження, виданий Торговельно-промисловою палатою країни-експортера;
7) ветеринарний сертифікат на тваринницьку продукцію від органу ветслужби країни-експортера;
8) ветеринарне свідоцтво на тваринницьку продукцію від органу ветслужби України;
9) фітосанітарний сертифікат на рослинницьку продукцію від органу карантинної інспекції Мінсільгоспроду;
10) протокол випробувань від акредитованої випробувальної лабораторії;
11) заявку на сертифікацію в Системі УкрСЕПРО.
Якщо необхідне визнання сертифіката, то потрібний ще й сертифікат, виданий закордонним органом.
Підставою для цих вимог до експортера є Митний кодекс України та закони України "Про захист прав споживачів", "Про підтвердження відповідності", "Про ветеринарну медицину", "Про насіння", "Про карантин рослин".
Для деяких видів продукції закордонного виробництва, як і для вітчизняного, необхідне підтвердження відповідності санітарним, ветеринарним, екологічним нормам нешкідливості для людини. Сертифікація (або визнання сертифіката) цієї продукції можлива лише за наявності гігієнічного, ветеринарного, фітосанітарного сертифікатів. Результати сертифікації свідчать, що фактично бракується від 10 до 15 % імпортної продукції, яка проходить сертифікацію, а щодо імпортної харчової продукції — відсоток ще вищий. Слід відзначити все ж таки позитивний вплив на стан споживчого ринку реалізації положень законів України "Про безпечність та якість харчової продукції" і "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції".
На сьогодні немає юридичної відповідальності імпортера за безпеку продукції, що ввозиться і вводиться в обіг на території України. Водночас у більшості розвинених країн світу це передбачено законодавством. Зауважимо, що до національного законодавства країн ЄС включено вимоги Директиви ЄС 85/374 "Про відповідальність постачальника за випуск і реалізацію дефектної продукції". Для встановлення умов добросовісної конкуренції між вітчизняним виробником та імпортером, створення механізму нагляду і контролю на споживчому ринку України, надання можливості постачальнику застосовувати декларацію про відповідність його продукції вимогам нормативних документів Держспоживстандартом були розроблені проекти законів України "Про відповідальність постачальника за випуск та реалізацію неякісної та небезпечної продукції" і "Про порядок утилізації та вивезення небезпечної продукції".
Подальший розвиток державної системи сертифікації бачиться у розвитку законодавства стосовно відповідальності виробника і постачальника за випуск і реалізацію дефектної продукції, широкого використання декларації постачальника про відповідність вимогам нормативних документів. З огляду на це, корисним є найшвидше впровадження модульного підходу до оцінки відповідності згідно з вимогами Директиви ЄС 93/465 про введення додаткових схем сертифікації.
Визнання закордонних сертифікатів
Визнання іноземних сертифікатів у країнах Європи є складною проблемою. І хоча багато зроблено для того, щоб уніфікувати законодавства країн-учасниць ЄС, проблема взаємного визнання національних сертифікатів залишається не розв'язаною.
Виняткове право на визнання результатів сертифікації продукції на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів України, підтверджених іншими державами, має Система сертифікації УкрСЕПРО. Об'єктами визнання є протоколи випробувань, сертифікати (знаки) відповідності та інші свідоцтва відповідності на продукцію, яка підлягає обов'язковій сертифікації за затвердженим переліком товарів та послуг.
У Системі УкрСЕПРО встановлено порядок визнання сертифікатів та результатів випробувань, що проводяться іноземними сертифікаційними органами. Відповідно до цієї процедури визнання можливе за умови підписання угоди на підставі рішення про визнання.
Україною підписані угоди з понад ЗО країнами світу про співробітництво в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, в яких є розділи, присвячені визнанню робіт із сертифікації продукції. Ця діяльність має здійснюватись на взаємній основі, і обидві країни, що підписали таку угоду, рівною мірою повинні визнавати результати сертифікаційних робіт кожної з них.
Процедура визнання результатів сертифікації продукції, що імпортується в Україну, здійснюється на підставі підтвердження відповідності продукції обов'язковим вимогам, установленим у законодавчих актах і нормативних документах, міжнародних та національних стандартах інших держав, що діють в Україні, шляхом укладання угод або прийняття рішення про визнання. Якщо стандарти Системи УкрСЕПРО містять вимоги, які доповнюють або відрізняються від тих, на відповідність яким отримано сертифікат, товар, що ввозиться, підлягає випробуванням на відповідність цим вимогам.
Підставою для визнання можуть бути документи, що свідчать про підтвердження відповідності товару в міжнародних (регіональних) системах сертифікації, до яких приєдналась Україна; а також дво- та багатосторонні угоди про взаємне визнання результатів випробувань, в яких Україна бере участь. У таких випадках визнання здійснюється за правилами цих систем і угод.
Процедура визнання сертифіката здійснюється до початку поставки товару на територію України.
Схвалення результатів сертифікації продукції, що імпортується, головним чином стосується визнання сертифіката (знака) відповідності продукції (сертифіката на систему якості) та визнання результатів випробування продукції випробувальної лабораторії.
Для визнання сертифіката відповідності заявник продукції краї-ни-експортера має надати органу із сертифікації конкретного виду продукції Системи УкрСЕПРО таку документацію: заявку на визнання; сертифікат (знак) відповідності; стандарт (технічні умови) на продукцію і процедури сертифікації; атестат акредитації випробувальної лабораторії (за наявності); протокол випробувань; сертифікат систем якості; атестат виробництва виробника (за наявності); документ, що засвідчує країну походження товару; товаросупровідну документацію.
У разі відсутності відповідного органу із сертифікації конкретного виду продукції Системи УкрСЕПРО документи подаються до Держспоживстандарту України, який призначає організацію для виконання функцій органу із сертифікації цієї продукції та визнання результатів сертифікації. Орган із сертифікації має право запитати додаткові матеріали, що, як правило, залежать від особливостей товару. Це можуть бути схеми, фотографії, протоколи випробувань за показниками, які не є об'єктами обов'язкової сертифікації. Усі надані документи мають бути виконані мовою оригіналу (можливий додаток перекладу українською, англійською, французькою).
Процедура визнання результатів сертифікації продукції передбачає такі основні етапи:
— розгляд заявки та аналіз документації, що подаються на визнання результатів сертифікації продукції (системи якості);
— прийняття рішення про можливість видачі сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання;
— оформлення та реєстрація сертифікатів відповідності або свідоцтв, унесення їх до Реєстру Системи УкрСЕПРО і видача заявникові;
— технічний нагляд за імпортованою продукцією згідно з рішенням про визнання результатів сертифікації продукції (системи якості).
Схема процедури визнання результатів сертифікації продукції, що імпортується, згідно з ДСТУ 3417-96 наведена на рис. 2.9.
Міжурядові угоди про взаємне визнання результатів робіт із сертифікації укладені Україною з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Киргизстаном, Молдовою, Росією та Узбекистаном.
Завдання аналізу документації — не лише встановити можливість визнання, але й визначити необхідність додаткових випробувань, оцінювання стабільності виробництва, інспекційного контролю.
У разі незначного розходження під час оцінювання документації щодо показників (характеристик) продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, орган із сертифікації конкретного виду продукції рекомендує проведення додаткових процедур сертифікації зразків продукції за цими показниками (характеристиками) у випробувальних лабораторіях Системи УкрСЕПРО.
Після здійснення додаткових процедур сертифікації орган із сертифікації конкретного виду продукції оформляє сертифікат відповідності, в якому підставою для видачі сертифіката є процедури сертифікації, проведені в Системі УкрСЕПРО, та визнання закордонного сертифіката відповідності.
У випадку значних розходжень під час оцінювання документації щодо показників продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, орган із сертифікації продукції рекомендує здійснення повних випробувань зразків продукції у випробувальних лабораторіях УкрСЕПРО.
У разі необхідності додаткових або повних випробувань зразків продукції укладається договір на здійснення відповідних процедур. У договорі вказуються терміни та місце випробувань, кількість зразків (розмір проби), порядок їх доставки і подальші заходи; терміни для перевірки виробництва, характер і зміст інспекційного контролю, а також вартість усіх робіт, які оплачує заявник. Усі роботи, що увійшли до договору, мають проводитись відповідно до передбаченого Системою УкрСЕПРО порядку.
Рішення про визнання зарубіжного сертифіката приймає орган із сертифікації однорідної продукції. Якщо закордонний сертифікат визнається, то орган із сертифікації оформляє український сертифікат українською мовою, реєструє його в Державному Реєстрі Системи сертифікації УкрСЕПРО і протягом трьох днів передає його заявникові. Якщо орган із сертифікації не визнає зарубіжний сертифікат, заявникові повідомляються причини невизнання.
Термін чинності сертифіката не має перевищувати трьох років, але в кожному конкретному випадку його встановлює орган із сертифікації відповідно до терміну дії закордонного сертифіката, що визнається; тривалості періоду поставки товару; терміну дії сертифіката на систему якості.
Отримання сертифіката в Системі УкрСЕПРО дає право заявникові маркувати продукцію українським знаком відповідності. Якщо ж визнання проводилось за правилами міжнародної (регіональної) системи, то застосовується знак даної системи.
Згідно з порядком Системи сертифікації УкрСЕПРО має місце технічний нагляд за сертифікованою продукцією. Предметом його є перевірка стабільності параметрів продукції, які підлягали сертифікації або в процесі виробництва, або при реалізації. Як правило, технічний нагляд за стабільністю показників, що підтверджені сертифікатом відповідності, під час виготовлення продукції здійснює орган, який видав сертифікат. За пропозицією органу із сертифікації продукції, нагляд може проводитись органами із сертифікації систем якості або територіальними центрами стандартизації, метрології та сертифікації.
Рис. 2.9. Схема процедури визнання результатів сертифікації продукції, що імпортується, згідно з ДСТУ 3417-96
До участі у проведенні технічного нагляду можуть залучатися фахівці Держнагляду, охорони праці тощо для забезпечення вірогідності інформації щодо спеціальних питань контролю. За виявлення тих чи інших порушень при проведенні технічного нагляду орган із сертифікації продукції може зупинити або припинити дію сертифіката відповідності.
Усі роботи з визнання від подання заявки до технічного нагляду оплачує заявник (як правило, у валюті своєї країни).
Порядок увезення на митну територію України продукції, що імпортується та підлягає в Україні обов'язковій сертифікації, уведений в дію Наказом Державного митного комітету України і Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України №107/126 від 10 травня 1994 р. Порядок застосовується до продукції, яка імпортується в Україну і наведена в Переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затвердженому Наказом Держспоживстандарту від 30 червня 1993 р. №95.
Пропуск митними органами на митну територію України продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, здійснюється за умови подання відповідному митному органу сертифіката або свідоцтва про визнання, виданого відповідними органами із сертифікації України.
Сертифікат або свідоцтво про визнання подається митниці декларантом або одержувачем товару і перевіряється до перепустки товару через митний кордон. При заповненні вантажної митної декларації на товар, що сертифікувався, декларант зазначає стисле найменування органу із сертифікації, що видавав сертифікат (свідоцтво про визнання), номер і дату видачі сертифіката (свідоцтва про визнання), термін його чинності, якщо він установлений.
Сертифікат (свідоцтво про визнання) може бути перевірене на справжність. Справжнім уважається сертифікат за умови наявності:
— напису "Ввезення в Україну дозволяється" та заповнення органом із сертифікації усіх реквізитів документа;
— підпису і печатки органу із сертифікації, що видавав сертифікат (свідоцтво про визнання);
— номера і дати реєстрації сертифіката в Державному Реєстрі Системи сертифікації УкрСЕПРО;
— коду за ТН ЗЕД. Додатково перевіряють:
— термін чинності сертифіката;
— найменування, тип, вид і марку товару;
— найменування й адресу підприємства-виробника;
— кількість виробів у партії, що ввозиться, її номер або номер виробу.
Якщо імпортний товар не відповідає відомостям, зазначеним у сертифікаті (свідоцтві про визнання), здійснюють огляд товару, що ввозиться. У ряді випадків вимагається проведення ідентифікації товару за асортиментною належністю, а за наявності в імпортних харчових продуктах добавок — установлення їх відповідності українським стандартам або іншим НТД.
Імпортні товари, безпека яких підлягає підтвердженню, за відсутності сертифікатів (свідоцтв) через митницю не пропускають і направляють на зберігання відповідно до правил, установлених митним законодавством. Після закінчення встановленого терміну зберігання незапитані товари передають до власності України.
За відсутності сертифіката (свідоцтва) на товари, що імпортуються, одержувач може у встановлений термін подати заявку до територіального органу Держспоживстандарту України або органу із сертифікації однорідної продукції на проведення робіт сертифікації або визнання іноземного сертифіката відповідно до правил Системи УкрСЕПРО.
Для проведення сертифікаційних випробувань декларант або одержувач має право взяти зразки товарів, що знаходяться під митним контролем. Зразки беруть у кількості, необхідній для проведення випробувань. Орган із сертифікації письмово звертається до митного органу за дозволом на видання зразків під зобов'язання про їх повернення.
Якщо сертифікація передбачає проведення випробувань руйнівними методами, орган із сертифікації повідомляє про це митний орган з поданням акта про знищення зразків. При цьому кількість товару в сертифікаті (свідоцтві про визнання), якщо він видається, а також у митних документах зазначають, враховуючи знищені зразки.
Сертифікат втрачає чинність після закінчення зазначеного в сертифікаті терміну чинності або при відміні його Товариством із сертифікації в Європі у разі, коли умови щодо видачі сертифіката не можуть бути виконані.
Сертифікат і доповнення до нього визнаються справжніми лише в незмінному вигляді. Для часткової публікації сертифіката необхід-~ ний дозвіл Товариства із сертифікації в Європі.
При позитивних результатах сертифікації або визнанні інозем-Е ного сертифіката одержувач подає сертифікат (свідоцтво) митниці, що не пропустила товар. Рішення про перепустку затриманих товарів Е приймає митниця після перевірки відповідних документів.
Митне оформлення товарів, для яких вимагається підтвердження безпеки, проводиться митним органом, у зоні діяльності якого розташований одержувач цих товарів.
Імпортні товари, безпека яких не підтверджується при проведенні випробувань, не пропускаються через митний кордон. При цьому можливі два рішення:
— товар забирає відправник;
— товар розміщується під митний режим знищення.
Знищення — митний режим, який передбачає знищення імпортних товарів і транспортних засобів під митним контролем, включаючи приведення їх до стану, непридатного для використання, без стягнення мита, податку на додану вартість, акцизів, інших податків, стягнення яких покладене на митні органи, а також без вжиття заходів економічної політики (квотування, ліцензування тощо).
Під митний режим знищення можуть бути розміщені:
— імпортні товари, що ввозяться, і транспортні засоби, які фактично перетнули кордон України;
— імпортні товари і транспортні засоби, що ввезені на митну територію України і розміщені під митні режими транзиту, митного складу, магазини безмитної торгівлі, переробки на митній території або під митним контролем, тимчасового ввезення, вільної митної зони, вільного складу, реекспорту, а також умовно випущені товари і транспортні засоби.
Знищення товару або транспортних засобів здійснюється зацікавленою стороною за власний рахунок і не потребує витрат з боку держави. У процесі знищення мають бути дотримані вимоги про охорону навколишнього природного середовища.
Знищення може здійснюватись:
— шляхом термічного, хімічного, механічного або іншого впливу, у результаті якого товар і транспортні засоби повністю знищуються;
— шляхом демонтажу, розкладання, механічного пошкодження, включаючи пробивання дірок, розривів, нанесення пошкоджень іншими засобами за умови, що такі пошкодження виключають наступне відновлення товарів та транспортних засобів і можливість їх використання в первинному вигляді.
Про фактичне знищення товару і транспортних засобів складається акт за встановленою формою, що подається до митного органу в терміни, що визначаються цим органом.
Порядок митного оформлення імпортних товарів (продукції), що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. №1211. Він визначає механізм митного оформлення імпортних товарів, що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні і ввозяться на митну територію України суб'єктами підприємницької діяльності з метою їх продажу або обміну.
Підставою митного оформлення товару для вільного використання на митній території України є:
— сертифікат відповідності товару (продукції) або його копія, видані Держспоживстандартом або уповноваженим ним органом із сертифікації;
— свідоцтво про визнання іноземного сертифіката та його копія, видані Держспоживстандартом або уповноваженим ним органом із сертифікації;
— наявність товару (продукції) в Єдиному реєстрі сертифікованої в Україні продукції.
Порядок не поширюється на імпортні товари, що ввозяться:
— як подарунки;
— у режимі тимчасового ввезення (вивезення);
— як гуманітарна та технічна допомога;
— як інвестиції до статутного фонду суб'єктів підприємницької діяльності або на підставі договорів про спільну інвестиційну діяльність;
— для проведення виставок;
— на митні ліцензійні склади;
— у режимі імпорту для подальшого реекспорту в порядку, затвердженому Держмитслужбою.
Номер і дата видачі сертифіката відповідності (свідоцтва про визнання) зазначаються у вантажній митній декларації (ВМД). Ксерокопії зазначених документів залишаються у справах митного органу, що здійснив митне оформлення товару.
Якщо для проведення сертифікації необхідно відібрати проби чи зразки товару, який перебуває під митним контролем, власник звертається до митного органу з письмовою заявою про надання дозволу на видачу зразків. У разі, коли сертифікація передбачає проведення випробувань руйнівними методами, власник товару письмово повідомляє про це митний орган і подає акт про знищення зразків під час випробувань. Акт складається органом із сертифікації. У ВМД кількість товару зазначається відповідно до виданих зразків.
Кабінетом Міністрів України прийнято підготовлену Держспоживстандартом постанову від 08 листопада 2000 р. № 1672 "Про внесення змін до Порядку митного оформлення імпортних товарів (продукції), що підлягають обов'язковій сертифікації в Україні". Зміни передбачають користування сертифікатами, які видані імпортерам на серійну продукцію українськими органами із сертифікації, без проведення повторної сертифікації або додаткового оформлення копій сертифікатів.
2.7. Сертифікація послуг
У процесі ринкової взаємодії контрагенти ринку — виробники, посередники, споживачі — вступають у різного роду взаємини, результатом яких можуть бути не тільки дії, пов'язані з речовинними відносинами (купівля-продаж товару), а й комплекс операцій, що супроводжують чи обумовлюють ці взаємодії, опосередковані різного роду сервісними послугами. Сервісна послуга може мати місце на різних стадіях логістичного ланцюга просування товарів від виробників до споживачів. На нашу думку, розмаїтість послуг, наданих клієнтам (під клієнтами розуміються як фізичні, так і юридичні особи, що купують послуги), незабаром не буде поступатися розмаїтості товарів.
Сервісна послуга — досить нове явище для вітчизняної економіки. Виходячи з цього, доцільно перелічити основні властивості таких послуг:
— створення умов для здійснення виробничого процесу і нормальної життєдіяльності людини без зміни речовини природи;
— відсутність прямої творчої ролі у формуванні споживної вартості в натурально-речовинній формі;
— створення корисного ефекту, що не існує як відмінна від споживної вартості річ і може споживатися лише в процесі виробництва (наприклад, транспортування вантажів, збереження товарів та інші форми корисного ефекту послуг);
— цільова спрямованість на продукт і задоволення визначених потреб людини;
— послуги, на відміну від речі, не можуть накопичуватися у запас, а споживаються в момент їхнього виробництва;
— виробник послуги фактично не є її споживачем, що принципово відрізняє послугу від речі, яка може бути призначена не тільки на продаж, тобто для інших, але і для задоволення потреб її виробника.
У свій час вітчизняна економічна наука виходила з теоретичної передумови, що послуга обумовлена специфікою капіталістичної форми розподілу праці на продуктивну і непродуктивну, а не пов'язана зі специфічним характером праці, що її створює. Сучасний підхід до систематизації послуг за найбільш загальними класифікаційними ознаками дозволяє виділити такі блоки:
— соціально-економічною природа;
— характер надання послуг;
— функціональний критерій;
— призначення;
— галузева приналежність;
— стадії життєвого циклу товарів;
— спрямованість послуг.
Якщо виходити з основних ознак послуг, їхнє основне призначення припускає створення необхідних умов функціонування виробництва, обміну продуктами праці в сфері товарного обігу й реалізації життєвих інтересів людини. Тому однією з основних характеристик сучасної економіки є зростання значення сфери послуг. На це вказують багато показників, серед яких є динаміка зростання виробництва в цій сфері порівняно з іншими сферами господарської діяльності, її частка в суспільному виробництві та кількість зайнятих у цій сфері. Значний вплив на стан національного і світового господарства має і розвиток комунікаційних послуг (комп'ютерні послуги, послуги в галузі інформатики тощо), що входять у комплекс логістичного сервісу і прогресивних змін, що привносять у виробництво розподіл і споживання. Одночасно зі зростанням внеску сфери послуг у розвиток світового господарства розширюється і міжнародна торгівля послугами. За деякими даними, на частку послуг припадає 20—30% світової торгівлі, у якій беруть участь усі країни, хоча домінуючі позиції займають промислово розвинуті.
В економічній літературі існує велика кількість визначень терміна "послуга", однак жодне з них не одержало загального визнання у зв'язку з неоднорідністю послуг. Тому здебільшого у теоретичних дослідженнях і даних статистики послуги класифікуються на основі локальних завдань дослідження, мети статистичного уявлення про діяльність сфери послуг чи її окремих елементів. З погляду логістики, особливе значення має адекватно дезатрогова на і методологічно обґрунтована система подання даних про послуги в заданому масштабі логістичних задач. Це дозволяє більш об'єктивно оцінювати стан сфери послуг у тій чи іншій галузі або у логістичному процесі в цілому, її частку в процесі товароруху або сервісного обслуговування.
Організаційно-методичні засади сертифікації послуг
Основні принципи систем сертифікації послуг ті самі, що і для систем сертифікації продукції: обов'язковість і добровільність, умова наявності третьої сторони, акредитація органів із сертифікації, видача сертифіката відповідності та ін. Однак особливості об'єктів сертифікації обумовили і розбіжності в системах.
Зараз уведені в дію такі системи сертифікації в сфері послуг:
— система сертифікації послуг з технічного обслуговування і ремонту автотранспортних засобів (уведена в дію з 1 липня 1998 р.) — добровільна;
— система сертифікації послуг готелів (уведена в дію з 1 жовтня 1999 р.);
— система сертифікації послуг суспільного харчування (введена в дію з 1 жовтня 1999 р.);
— система сертифікації послуг з перевезення пасажирів автомобільним транспортом (введена в дію з 1 жовтня 1999 р.) — добровільна.
У Номенклатуру продукції і послуг увійшли ті види послуг (у рамках перерахованих вище груп послуг), у яких є затверджені системи сертифікації.
Поза сферою обов'язкової сертифікації залишаються у зв'язку з відсутністю нормативної бази на даний період такі потенційно небезпечні послуги: медичні послуги, послуги ринків, послуги з ремонту і технічного обслуговування побутової радіоелектронної апаратури, електропобутових машин і приладів, послуги хімічного чищення та фарбування.
При реалізації всіх перерахованих систем сертифікації послуг найбільш складним питанням було визначення показників, які характеризують якість послуги і визначають в остаточному підсумку конкурентоспроможність послуги.
Теоретичні дослідження розвитку ділової активності у світі показали, що перша половина нинішнього тисячоліття буде періодом "сервізації" економік. У теперішній період частка даного сектора в економіці ряду країн досягає вже 35%, а до 2005 р., за рядом прогнозів, досягне 75%. Посилюється конкуренція, розширюються диверсифі-каційні процеси, усе більше уваги приділяється не стільки нарощуванню кількості послуг, скільки підвищенню їхньої якості. Якість сервісу стала визначальним фактором конкурентоспроможності товару та послуги, і його можна розглядати як найважливішу властивість послуги задовольняти ті чи інші запити споживачів. У зв'язку з цим сертифікації послуг на основі об'єктивної оцінки їхніх якісних критеріїв приділяється велика увага в ряді країн світу, а з недавнього часу і в Україні.
Особливостями послуг як об'єкта сертифікації є:
— безпосередня взаємодія виконавця і споживача при наданні послуг;
— вплив умов обслуговування на споживача;
— збіг у часі виробництва і споживання деяких послуг;
— умовність поняття "транспортування і збереження" послуг;
— оцінювання якості послуг самим споживачем. Сертифікація робіт та послуг здійснюється в тій же послідовності, що і сертифікація продукції, і передбачає шість етапів:
1) подача заявки на сертифікацію;
2) розгляд і ухвалення рішення за заявкою;
3) оцінювання відповідності робіт і послуг установленим вимогам;
4) ухвалення рішення про можливість видачі сертифіката;
5) видача сертифіката і ліцензії на застосування знака відповідності;
6) інспекційний контроль сертифікованих робіт і послуг.
Порівнюючи зміст етапів сертифікації продукції та сертифікації робіт і послуг, необхідно звернути увагу на сутність етапу 3 (оцінювання відповідності робіт і послуг установленим вимогам). У загальному вигляді він включає: оцінювання виконання робіт і надання послуг; перевірку, випробування результатів робіт і послуг. Підсумки першої процедури відбиваються в актах, підсумки другої - - у протоколах випробувань.
Схема сертифікації послуг (табл. 2.3) обирається шляхом включення в процедуру визначеного набору дій із таких елементів:
— перевірка результатів матеріальної послуги;
— сертифікація системи якості обслуговування;
— атестація персоналу, що виконує послуги;
— атестація способів (технології) надання послуг;
— сертифікація всього підприємства, що надає послуги;
— інспекційний контроль.
Пояснимо застосування окремих схем, звернувши особливу увагу на специфічні схеми 1, 2, 4.
Схему 1 застосовують для робіт і послуг, якість і безпека яких обумовлені майстерністю виконавця (наприклад, екскурсовода, педагога, перукаря, масажистки тощо). При оцінюванні і і контролі майстерності застосовують насамперед специфічний вид стандарту на послугу — вимоги до обслуговуючого персоналу.
Таблиця 2.3. Схеми сертифікації послуг
|
№ схеми |
Оцінка виконання робіт, надання послуг |
Перевірка (пи п робу вапни) результатів робіт і послуг |
Інспекційний контроль сертифікованих робіт і послуг |
|
1 |
Оцінка майстерності виконавця робіт і послуг |
Перевірка (випробування) результату робіт і послуг |
Контроль майстерності виконавця робіт і послуг |
|
2 |
Оцінка процесу виконання робіт, надання послуг |
Перевірка (випробування) результатів робіт і послуг |
Контроль процесу виконання робіт, надання послуг |
|
3 |
Аналіз стану виробництва |
Перевірка (випробування) результатів робіт і послуг |
Аналіз стану виробництва |
|
4 |
Оцінка організації (підприємства) |
Перевірка (випробування) результатів робіт і послуг |
Контроль відповідності установленим вимогам |
|
5 |
Оцінка системи якості |
Перевірка (випробування) результатів робіт і послуг |
Контроль системи якості |
|
6 |
Оцінка системи якості |
Розгляд декларації про відповідність доданим документам |
Контроль якості виконання робіт, надання послуг |
|
7 |
Оцінка системи якості |
Розгляд декларації про відповідність доданим документам |
Контроль системи якості |
За схемою 2 оцінюють процес виконання робіт, надання послуг, спираючись на такі критерії:
— повнота й актуалізація (своєчасне відновлення) документації, що установлює вимоги до процесу (нормативні й технічні документи);
— метрологічне, методичне, організаційне, програмне, правове й інше забезпечення процесу виконання робіт, надання послуг;
— безпека і стабільність процесу;
— професіоналізм обслуговуючого і робочого персоналу;
— безпека реалізованих товарів.
Схему 3 застосовують при сертифікації виробничих послуг. За схемою 4 оцінюють організацію (підприємство)-виконавця робіт і послуг на відповідність установленим вимогам державних стандартів. При цьому оцінюють не тільки процес виконання робіт і надання послуг за критеріями схеми 2, але і правильність присвоєння підприємству певної категорії (зірковість готелю, розряд ательє, тип підприємства торгівлі, громадського харчування, клас ресторану чи бару), використовуючи другий специфічний вид стандарту на послугу — класифікацію підприємств. За даною схемою проводять також атестацію організації (підприємства) на відповідність матеріально-технічної бази, умов обслуговування вимогам НД з безпеки.
Схему 4 рекомендується застосовувати при сертифікації великих підприємств сфери послуг.
Схему 5 — при сертифікації найбільш небезпечних робіт і послуг (медичних, з перевезення пасажирів тощо). Оцінювання системи якості за схемою 5 (а також схемою 7) проводиться за стандартами ISO серії 9000 експертами із сертифікації систем якості.
Схеми 6 і 7 засновані на використанні декларації про відповідність із доданими до неї документами, що підтверджують відповідність робіт і послуг установленим вимогам, тобто керівник підприємства (чи індивідуальний підприємець) заявляє, що об'єкт обов'язкової сертифікації відповідає установленим вимогам.
Схему 6 застосовують при сертифікації робіт і послуг невеликих підприємств, що зарекомендували себе в нашій країні і за кордоном як виконавці робіт і послуг високого рівня якості.
Схему 7 застосовують при наявності у виконавця системи якості. Оцінювання виконання робіт, надання послуг полягатиме в обстеженні підприємства з метою підтвердження відповідності робіт і послуг вимогам стандартів системи якості.
При добровільній сертифікації застосовують схеми 1—5. Схеми 6 і 7, що передбачають декларацію про відповідність, при добровільній сертифікації не застосовують.
Як і при сертифікації продукції, у всіх схемах можуть бути використані додаткові документи, що підтверджують відповідність установленим вимогам і отримані поза самою процедурою сертифікації. Мова йде про результати соціологічних обстежень, експертні оцінки, протоколи випробувань продукції як результату послуги, висновки органів виконавчої влади тощо. Ці документи можуть бути підставою для скорочення робіт з оцінювання, перевірки й інспекційного контролю робіт і послуг.
Система сертифікації звичайно оперує з такими класифікаційними угрупованнями послуг, як матеріальні (трансформація властивостей товару, виконання індивідуального замовлення та ін.) і нематеріальні (увесь блок соціально-культурних послуг).
Для сертифікації матеріальних видів послуг до схем звичайно включають:
— атестацію професійної майстерності виконавця послуги й інспекційний контроль (для підприємців і малих підприємств);
— атестацію процесу надання послуги і вибіркову перевірку результату послуги при періодичному інспекційному контролі;
— атестацію процесу надання послуги й інспекційний контроль;
— сертифікацію систем якості обслуговування й інспекційний контроль.
Для сертифікації нематеріальних послуг, як правило, застосовують такі схеми:
— сертифікацію підприємства в цілому і наступний інспекційний контроль;
— сертифікацію системи забезпечення якості обслуговування і наступний інспекційний контроль за її роботою.
Вибір схеми сертифікації, а також організаційно-методичні заходи щодо сертифікації послуг здійснюються відповідно до Правил сертифікації робіт і послуг.
Відзначимо деякі властиві послугам особливості, що впливають на організацію їхньої сертифікації:
— об'єктом послуги може бути сама людина, а її майнове право визначає неможливість проведення випробувань: так, власник відремонтованого автомобіля напевно відмовиться від випробувань його автомобіля в дорожніх умовах за всіма правилами цієї процедури;
— безпосередній контакт виконавця і споживача послуги вимагає оцінювання майстерності виконавця згідно з етикою спілкування і сформованими місцевими перевагами; найчастіше це вимагає застосування соціологічних методів оцінки;
— експерт з оцінки послуги в ряді випадків має бути присутнім при її наданні, оскільки надання послуги і її споживання можуть відбуватися одночасно (наприклад послуги перукарні чи косметичного кабінету) — за кордоном допускається в подібних випадках виконання експертом ролі споживача;
— деякі характеристики послуг залежать від особливостей регіону, у якому вони пропонуються.
При перевірці результатів робіт і послуг найбільш широко використовуються соціологічні й експертні методи. Наприклад, для оцінки якості обслуговування в магазині, підприємстві громадського харчування проводиться опитування відвідувачів. У ремонтних підприємствах за допомогою книги замовлень, що містить прізвища і телефони замовників, зв'язуються з клієнтами і з'ясовують їхні відгуки про якість ремонту й обслуговування. Експертні методи необхідні для тих випадків, коли кваліфікована оцінка результатів робіт і послуг неможлива без участі групи досвідчених фахівців-експертів: дегустація страв і кулінарних виробів у підприємствах громадського харчування; оцінка якості зачісок, зроблених майстрами перукарні; якість занять і рівень знань у сфері освіти.
Для оцінки матеріальних послуг (якості речі, що пройшла хімчистку, параметрів відремонтованого апарата) широко використовуються інструментальні методи.
Одна з особливостей системи сертифікації робіт і послуг: у структурі системи сертифікації нематеріальних послуг і окремих матеріальних послуг (наприклад послуг роздрібної торгівлі) може бути відсутня така ланка, як випробувальна лабораторія, оскільки перевірка результатів може не передбачати випробування. У необхідних випадках орган із сертифікації може залучати атестовані випробувальні лабораторії.
Основою нормативної бази сертифікації послуг є міжнародні, регіональні та національні стандарти, затверджені санітарно-гігієнічні норми і правила, а також нормативні документи, прийняті у відповідному порядку органами державного управління для конкретних видів послуг. При цьому нормативні документи для обов'язкової сертифікації повинні враховувати:
— установлені норми безпеки для життя і здоров'я споживачів та їхнього майна;
— екологічні параметри для відповідного регіону;
— вимоги до методів перевірки послуги, технологічного процесу виконання, майстерності виконавця і системи забезпечення якості.
Відповідно до встановлених правил сертифікаційні перевірки послуг (ідентично сертифікаційним випробуванням продукції) виконують експерти-аудитори, зареєстровані в Державному реєстрі Системи сертифікації. Перевірки звичайно проводяться на місці виробництва послуги. При позитивних результатах перевірок орган із сертифікації оформляє сертифікат відповідності, а при негативних — заявнику видається рішення про відмовлення. Заявник також може одержати ліцензію на застосування знака відповідності і проставляти його на ярликах, документації, квитанціях тощо, а також використовувати з рекламною метою протягом терміну дії сертифіката (не більше трьох років).
Правила сертифікації послуг припускають інспекційний контроль за дотриманням вимог до сертифікованих послуг, що покладений на орган із сертифікації, який залучає територіальні органи Держспоживстандарту, санітарно-епідеміологічні служби, транспортні й інші інспекції, союзи (товариства) споживачів. 1
У ряді випадків для проведення інспекційного контролю нематеріальних послуг практикується опитування споживачів шляхом анкетування, особистих інтерв'ю тощо. Цим займаються соціологічні центри, місцеві органи управління, служби маркетингу, а також самі виконавці послуг. Наприклад, в Україні, як і в інших країнах СНД, в останні роки велика увага приділяється такій послузі, як туризм і готельне господарство.
Якщо дотримуватися міжнародного стандарту ISO 9004-2 і ГОСТ 50646-95, то послуга — результат взаємодії виконавця і споживача, а також власної діяльності виконавця щодо задоволення потреби споживача. Виходячи з даного положення, можна вважати, що критерієм вимоги до послуги є результат цілеспрямованої діяльності щодо її надання.
У 1996 р. на нараді представників і експертів країн СНД був прийнятий остаточний варіант "Концепції розробки і впровадження міждержавних стандартів і систем сертифікації в галузі туризму в державах — учасницях Співдружності Незалежних Держав". Вирішено було також створити Міждержавний технічний комітет зі стандартизації і сертифікації туристичних послуг, який має у співробітництві з національними органами зі стандартизації, сертифікації і метрології виконувати такі покладені на нього завдання:
— розробляти загальні міждержавні принципи зі стандартизації і сертифікації в туризмі;
— публікувати перелік туристичних послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації;
— виявляти доцільність застосування національних стандартів країн-членів СНД як міждержавних;
— визначати порядок акредитації сертифікаційних органів.
Найважливішою складовою оцінки якості послуг є вибір критерію їхньої оцінки. Підходи тут різні. Так, у Японії всі послуги класифікуються на основі їхньої значущості для споживача:
— "внутрішня" якість, що не перебуває в полі зору споживачів (наприклад, технічне, індустріальне, фірмове обслуговування);
— "матеріальна" якість, помітна для споживача (якість товару, готельного обслуговування, ресторанного харчування та ін.);
— "нематеріальна" якість, видима споживачем (правдивість реклами, грамотно оформлена документація, упакування, короткі інструкції з використання товару, маркування, інформаційне етикетування і т.ін.);
— "психологічна якість" (гостинність, ввічливість, уважність);
— тривалість обслуговування.
Подібний підхід дозволяє вірогідніше оцінювати відповідність послуги сподіванням і вподобанням споживачів та виробляти належ-зі критерії для сертифікації.
У цьому плані досягненням світового досвіду з оцінки послуг уюжна вважати прийняття ISO міжнародного стандарту ISO 9004-2
"Провідні вказівки з послуг", що є методичною основою для національної стандартизації та сертифікації послуг.
До характеристик, які визначають вимоги до послуг, у загальному плані належать: час очікування, дотримання термінів виконання, чисельність персоналу й одиниць устаткування та інші кількісні характеристики; ступінь довіри споживачів, безпека, увічливість, естетичність, зручність, гігієнічність та ін.
Міжнародні вимоги до сертифікації послуг. Поряд із національними системами сертифікації послуг у закордонних країнах у деяких сферах послуг діють регіональні й міжнародні організації, що проводять атестацію в сфері послуг, по суті аналогічну сертифікації. Наприклад, Міжнародний європейський технічний центр хімічного чищення і фарбування здійснює атестацію англійських, голландських, бельгійських і швейцарських підприємств хімчистки. Ця процедура носить добровільний характер, але у споживачів атестоване підприємство викликає більшу довіру. Сертифікація послуг з безпеки носить обов'язковий характер у тих самих випадках, що і для продукції.
До міжнародних організацій з атестації у сфері обслуговування належать Асоціація міжнародного повітряного транспорту, Міжнародна асоціація соціального страхування, Європейська федерація автотуризму, Всесвітня організація туризму, Всесвітній поштовий союз та ін.
Сертифікацію послуг переважно проводять, враховуючи їх відповідність вимогам, визначеним у стандартах якості. Споживачі можуть зажадати додаткових гарантій від компаній, що надають послуги, особливо коли це стосується практики подання заявок у міжнародних торгах.
Переваги проведення сертифікації послуг очевидні:
— доповнення до стандартизації, що допомагає створити позитивне враження від послуг, що експортуються за кордон;
— запобігає появі іноземних послуг низької якості;
— спрощує вибір послуги споживачем;
— розширює торговельні та рекламні можливості того, хто надає послуги;
— захищає того, хто надає послуги від недобросовісної конкуренції.
Проведення робіт із сертифікації послуг потребує розв'язання проблем, створених відсутністю нормативних документів щодо послуг, невизначеністю класифікацій, термінологій та розмитістю понять і визначень, що використовуються при наданні послуг. На даному етапі розвитку людства послуги — фінансово відчутний об'єкт виготовлення та споживання, у визначенні якого дещо розмита межа з визначенням продукції. Тому, визнаючи труднощі в установленні такої різниці та потребу охарактеризувати даний об'єкт сертифікації на відповідність, було вирішено використовувати міжнародні стандарти серії ISO 9000 для об'єднаного визначення якості надання.
Стандарти ISO серії 9000 розглядаються як можливість покращання, збільшення ефективності праці підприємств, що працюють у галузі надання послуг, адже з'явилася можливість природно оцінити, в яких саме послугах споживачі мають потребу і, таким чином, з'ясувати, яким має бути їх обслуговування.
Звичайно, для більш повного визначення якості надання послуг та встановлення їх відповідності якомусь номінальному рівню (з безпеки, вартості, комфортності споживання тощо) вимагається розроблення більшої кількості стандартів у галузі надання послуг, починаючи з техніко-економічного обґрунтування впровадження конкретної послуги та закінчуючи ідентифікацією потреб споживача. Під час розроблення стандартів для галузі послуг необхідно враховувати низку моментів, а саме:
— нематеріальність послуг, що ускладнює розроблення специфікацій;
— обов'язковість залучення клієнтів до процесу розроблення стандартів;
— урахування впливу людського чинника на результати діяльності.
Стандарт у сфері послуг має базуватися саме на тому, що потрібно споживачеві, а не на тому, чим володіє постачальник. Проте, незважаючи на велику кількість споживачів або користувачів та відмінність у їхніх потребах, виявилося, що можна виділити п'ять категорій якості послуг:
— внутрішня якість, що не виглядає як очевидна для користувача (наприклад, кількість працівників та їхня кваліфікація, екс-ллуатаційно-відновлювальні роботи па виробничих потужностях, які проводяться компанією, що надає певні послуги,— залізниця, авіакомпанія, телефонна компанія);
— якість обладнання, яка є очевидною для користувачів (наприклад, смак ресторанної їжі, внутрішнє оздоблення готелю);
— якість нематеріального обладнання, яка є очевидною для користувачів (наприклад, правдивість рекламних тверджень);
— своєчасність або невідкладність послуги (наприклад, час, проведений у стоянні в черзі, час відповіді на запит або час виконання прохання);
— психологічна якість (наприклад, увічливість, гостинність та доброзичливість, безпечність обслуговування, естетика оточення).
Ці показники щодо якості послуг використовуються під час проведення сертифікації в першу чергу.
Об'єктивна оцінка якості й показників послуг ще до користування ними можлива при повному встановленні нормативних ви мог на ці послуги. Звичайно, кожна країна, навіть області, мають свою специфіку надання послуг. Тому дуже важливим завданням є збалансування культурних, історичних та соціальних особливостей з потребою гармонізувати весь процес стандартизації та визначити якості, характеристики і показники послуг, що можуть служити основою проведення оцінки робіт.
Схема сертифікації послуг обирається залежно від виду наданих послуг, значущості послуг для суспільства чи держави, наявності елементів потенційної загрози життю і здоров'ю споживачів послуг, наявності та вміння використовувати нормативно-технічну документацію, яка обумовлює якість надання послуг (наприклад, шляхом включення в процедуру певного набору дій, пов'язаних з оцінкою якості праці персоналу підприємства, що проводить обслуговування):
— перевірка результатів послуги;
— сертифікація якості обслуговування;
— атестація персоналу, що проводить обслуговування;
— атестація способів (технології) подання послуг;
— сертифікація всього підприємства, що надає послуги.
Труднощі проведення робіт із сертифікації послуг визначаються розбіжністю понять щодо визначення послуг як конкретної продукції, що підлягає сертифікації, а також визначення меж самої послуги, в якій споживачі мають потребу. Тому під час проведення робіт із сертифікації послуг спочатку перевіряють, чи послуга реально визначена, а потім визначають рівень наданої послуги та оцінюють відповідність критеріям. Найлегше оцінюються критерії і риси якості послуг, які піддаються об'єктивному та кваліметричному опису.
Вони становлять так звані "тверді" елементи процесу оцінювання послуг. До них належать:
— обладнання й управління процесом праці підприємства (слово "управління" вжите тут акцентовано), кількість працівників, продуктивність праці;
— час очікування на послугу та її виконання;
— стан гігієни і безпеки, солідність надання послуги, охорона людей і майна;
— доступність і вигода, естетика оточення й обладнання, професіоналізм, компетентність, докладність і точність виконання замовлення.
Найчастіше в літературі критерієм оцінки якості послуг є об'єднання цих "твердих" визначальних параметрів якості та суб'єктивних складових якості, які залежать від індивідуального відчуття й емоцій експерта-споживача послуг або його кваліфікаційного рівня. Наприклад, до критеріїв оцінки послуг належить набір таких послуг, які задовольняють клієнта як значущостю, так і вигодою їх отримання (табл. 2.4).
У різних системах сертифікації використовують різноманітні бальні оцінки з нарахуваннями за критеріями оцінки якості, проте загальна схема визначення відповідності залишається однаковою. Останнім часом в експертів-аудиторів домінує підхід, який акцентує увагу на споживчих характеристиках оцінки якості відповідно до вимог стандарту ISO 9004-2:2000 (п. 6.3.2 і 6.3.3), згідно з якими визначають оцінку якості послуги, враховуючи точку зору і задоволення потреб як надавача, так і споживача послуги. Стандарт вказує теж на потребу порівняння цих оцінок з метою узгодження двох мірок якості, хоча більш вагомою оцінкою визначеного рівня якості послуги є саме оцінка споживача.
Таблиця 2.4. Критерії оцінки якості послуг
|
Критерій |
Що визначається |
|
Матеріальна інфраструктура послуг |
Технічна якість; стан споруд: наявність указівок, вивісок, позначень: робота довідково-інформаційної служби |
|
Професіоналізм |
Можливість палання необхідно] послуги н потрібний час |
|
Відповідальність |
Бажаний допомогти споживачеві своєчасно розв'язати проблему |
|
Компетентність |
Уміння і досвід у наданні послуг |
|
Довіра |
Вироблення у споживача впевненості в тому, що необхідна послуга буде надана |
|
Упередженість |
Упередженість і респектабельність надання послуг |
|
Безпека |
Відсутність елементів ризику при наданні послуг, особиста безпека споживача та ного майна |
|
Доступність |
Необмежений доступ споживачів до послуг |
|
Комунікабельність |
Здатність порозумітися ти подати необхідну інформацію на мові, зрозумілій споживачеві |
|
Розуміння споживача та ного потреб |
Тактовне знайомство зі споживачем та ного потребами, бажаннями, врахування можливостей їх виконання |
Вимога стандарту вказує, що оцінка задоволення споживача має визначати ступінь, згідно з яким надання послуги, номенклатура послуг чи процес їх виконання задовольняє, потреби споживача.
Заслуговує на увагу кваліметричний метод оцінювання якості послуг SЕRVAQUAL, визнаний як універсальне знаряддя для досліджень відповідності якості всіх видів послуг, хоча конкретно був рекомендованій і використаний для верифікації п'яти видів послуг — банківських, маклерських, сервісного обслуговування та телекомунікації. Уважається, що оцінка якості послуг може бути охарактеризована і визначена межами інтересів споживача та можливостями надавача послуг.
Метод SЕRVAQUAL сформований у вигляді анкети, яка виконується по-різному, залежно від її призначення (для споживачів і надавачів послуг), та складається з двох розділів.
Перший розділ (оцінки споживача) складається з трьох частин:
— частина перша — призначена для визначення очікувань споживачів і містить 22 стандартних питання;
— друга частина — призначена для оцінки загальної якості послуги споживачем, рівень оцінки визначається за семибальною шкалою;
— третя частина — споживач зазначає важливість оцінки деталізованих критеріїв якості послуг, оцінюючи їх балами, загальна кількість яких може становити 100.
Другий розділ оцінює надавачів послуг за такими критеріями, як матеріальна основа послуг, професіоналізм у наданні послуг, відповідальність надавача, які, у свою чергу, базуються на двох інших критеріях: компетентності та розумінні споживача (табл. 2.5).
Таблиця 2.5. Перелік критеріїв оцінки якості послуг за допомогою методу
|
Критерій |
Що визначається |
|
Матеріальна основа послуг |
Технічна якість; стан споруд; наявність вказівок, вивісок, позначень; робота довідково-інформаційної служби |
|
Професіоналізм |
Можливість надання необхідної послуги в потрібний час |
|
Відповідальність надавачів послуг |
Бажання допомогти споживачеві своєчасно вирішити проблему |
|
Упевненість обслуговуючого персоналу |
Довіра; упередженість; компетентність; рівень охорони праці у надавачів послуг |
|
Можливість отримання послуги |
Доступність; комунікабельність персоналу; розуміння споживачів |
Сертифікація послуг включає не тільки оцінку якості обслуговування, а також багато процедур, які зустрічаються під час сертифікації систем управління якістю. Насамперед, це перегляд елементів управління процесом надання послуги, контроль документів та даних, дії з коригування і запобігання зривів у роботі, контроль якості записів, внутрішній аудит якості й навчання персоналу — усі процедури та вимоги до них згідно з вимогами стандартів ISO серії 9000.
2.8. Порядок упровадження модульного підходу оцінки відповідності згідно з вимогами директив європейського союзу
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 7 грудня 1998 року №1931 "Про заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України" з метою розвитку добровільної сертифікації продукції, процесів, робіт і послуг в Україні, подальшої гармонізації правил сертифікації з європейськими правилами і процедурами оцінки відповідності продукції, процесів, робіт і послуг вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на них, поетапного впровадження модульного підходу оцінки згідно з вимогами Директиви Європейського Співтовариства від 22 липня 1993 року N 93/465/ EEC щодо модулів для різних фаз процедур оцінювання відповідності й правил надання і використання маркування знаком відповідності СЕ, призначених для використання в директивах з технічної гармонізації, в Україні встановлено порядок впровадження модульного підходу оцінки відповідності згідно з вимогами директив Європейського союзу.
Порядок впровадження модульного підходу до оцінки відповідності згідно з вимогами директив Європейського Союзу (далі — Порядок) надає можливість виробнику, постачальнику або уповноваженим особам (далі — виробник) забезпечувати відповідність продукції, процесів, робіт та послуг (далі — продукція) вимогам чинного законодавства України та нормативних документі в (далі — нормативні документи), зокрема вимогам щодо безпеки для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, обираючи відповідні модулі для свого виробництва з переліку, який передбачений зазначеним Порядком.
Виробник може використовувати способи підтвердження оцінки відповідності продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї (далі — оцінка відповідності), передбачені Порядком для продукції, що не підлягає обов'язковій сертифікації в Україні.
Оцінку відповідності можна поділити на модулі щодо етапів розробки продукції та її виробництва.
Як правило, продукція проходить обидва стани. Реалізація продукції можлива за умови, якщо результати оцінки відповідності на обох етапах є позитивними.
За заявкою виробника, роботи для оцінювання відповідності згідно з Порядком можуть здійснювати органи з добровільної сертифікації, які зареєстровані відповідно до ДСТУ 3416-96, або органи із сертифікації, акредитовані в державній системі сертифікації УкрСЕПРО, або органи із сертифікації, які акредитовані на відповідність ДСТУ ЕИ 45000.
Органи із сертифікації повинні застосовувати модулі не на дискримінаційних для виробника умовах.
Якщо для певної продукції встановлено використання модулів, які базуються на сертифікації системи якості, то виробник може підтвердити відповідність продукції за допомогою комбінування модулів без проведення сертифікації системи якості, і навпаки, за винятком випадків, коли вимогами, установленими в нормативних документах, передбачене застосування лише однієї з цих процедур.
Перелік органів із сертифікації опублікований Держспоживстандартом України в офіційному бюлетені й постійно оновлюється.
У разі скасування акредитації органу із сертифікації Держспоживстандарт України вживає відповідні заходи для того, щоб справи цього органу із сертифікації були передані іншому акредитованому органу із сертифікації з мстою забезпечення безперервності процесу, передбаченого Порядком.
Обсяг технічної документації, що подається виробником до органів із сертифікації, має обмежуватися лише тим, що потрібне для оцінки відповідності.
Органи із сертифікації повинні забезпечувати захист конфіденційної інформації, отриманої ними від виробників.
Основні принципи використання знака відповідності
Знак відповідності на продукції означає, що фізична чи юридична особа, яка надала означений знак чи відповідає за його надання, перевірила, що продукція відповідає усім вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї, і пройшла відповідні процедури оцінки відповідності. Знак відповідності ставиться наприкінці етапу виробничого контролю.
У разі залучення до процедури оцінки відповідності органу із сертифікації під графічним зображенням знака відповідності ставиться позначення (код) цього органу із сертифікації.
Якщо Держспоживстандарт України або органи із сертифікації визначать, що знак відповідності був проставлений незаконно, виробник повинен довести продукцію до стану відповідності й ліквідувати порушення. У разі допущення повторної невідповідності слід вжити заходів щодо обмеження чи заборони розміщення цієї продукції на ринку або вилучення її з ринкового обігу згідно з чинним законодавством України.
Загальні положення застосування модулів оцінки відповідності
Декларація про відповідність та сертифікат відповідності є альтернативними документами, кожний із з яких може підтверджувати відповідність продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Застосування того чи іншого документа до певної продукції визначається модулем підтвердження відповідності продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Модулі А, С та Н можуть використовуватися з додатковими процедурами, про що слід зазначити у відповідних документах. Модуль С використовується в комбінації з модулем В.
Модулі D, Е та Г, як правило, використовуються в комбінації з модулем В, проте в окремих випадках (наприклад, для продукції досить простої конструкції) вони можуть використовуватись окремо. Форма декларації про відповідність наведена в дод. Ф.
Модуль А (внутрішній контроль виробництва продукції)
Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник, який виконує вимоги Порядку, декларує, що продукція відповідає вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Виробник повинен скласти письмову декларацію про відповідність і нанести знак відповідності на кожну одиницю продукції.
Виробник повинен підготувати технічну документацію згідно з вимогами Порядку і зберігати її протягом періоду принаймні 10 років після виробництва останньої одиниці продукції, надавати цю документацію на вимогу органів виконавчої влади при інспектуванні.
Якщо виробник перебуває за межами України, то обов'язок зберігати технічну документацію та надавати її для інспектування покладається на постачальника (імпортера).
Технічна документація має забезпечувати можливість оцінки відповідності продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї, на стадіях розроблення, виробництва та експлуатації (споживання) продукції.
Склад технічної документації визначається нормативним документом, що встановлює правила оцінки відповідності.
Технічна документація включає:
— технічний опис продукції;
— технічні умови або технічне завдання, конструкторську документацію (складальні креслення, схеми, відомість специфікацій), технічні описи складових частин та інше;
— протоколи випробувань.
Виробник повинен зберігати копію декларації про відповідність разом з технічною документацією.
Виробник повинен вжити всіх потрібних заходів для того, щоб процес виробництва забезпечував відповідність продукції, що виробляється, технічній документації та вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на цю продукцію.
Модуль Аа. Цей модуль складається з модуля А з такими додатковими вимогами:
— виробник повинен провести одне або більшу кількість випробувань за одним або декількома показниками (характеристиками) продукції;
— випробування проводяться під контролем органу із сертифікації, обраного виробником.
Заявник може обрати орган із сертифікації, який здійснює сам (чи доручає іншому органу із сертифікації) проведення перевірок продукції з довільними інтервалами. З метою перевірки відповідності продукції вимогам нормативних документів зразок продукції, який взято на місці виробництва, має бути випробуваним виробником, або такі випробування можуть бути проведені органом із сертифікації для перевірки відповідності виробництва вимогам нормативних документів.
У разі виявлення невідповідності одного чи декількох зразків продукції вимогам нормативних документів орган із сертифікації повинен вжити належні заходи для усунення цієї невідповідності.
Модуль В (схвалення типу). Цей модуль установлює процедуру, за якою орган із сертифікації засвідчує, що зразок продукції, який ставиться на виробництво, відповідає вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на дану продукцію.
Заява на схвалення типового зразка має бути подана виробником у обраний ним орган із сертифікації.
Заява містить:
— назву та адресу виробника і, якщо заява подається повноважним представником, додатково його ім'я та адресу;
— технічну документацію згідно з вимогами Порядку;
— письмове повідомлення про те, що така сама заява не подавалася у будь-який інший орган із сертифікації.
Заявник повинен надати у розпорядження органу із сертифікації зразок продукції, яка ставиться на виробництво, і далі називатиметься "типовий зразок"). Орган із сертифікації може додатково запросити зразки продукції, якщо це потрібно для проведення випробувань.
Типовий зразок може репрезентувати декілька модифікацій продукції за умови, що різниця між модифікаціями не впливає на рівень безпеки та інші обов'язкові вимоги, які стосуються продукції.
Технічна документація має уможливити оцінку відповідності продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Вона має тією мірою, якою це стосується такої оцінки відповідності, охоплювати розробку, виробництво й експлуатацію (споживання) продукції.
Технічна документація включає:
— технічний опис типового зразка;
— технічне завдання, конструкторську документацію (складальні креслення, схеми, відомість специфікацій), технічні описи складових частин та інше;
— результати розрахунків, виконаних на стадії розробки продукції, проведених перевірок та інше;
— протоколи випробувань.
Орган із сертифікації повинен:
— розглянути технічну документацію, перевіривши, щоб типовий зразок був виготовлений відповідно до її вимог, та ідентифікувати елементи, які були розроблені відповідно до вимог нормативних документів, а також елементи, які були розроблені без дотримання цих вимог;
— узгодити із заявником місце, де проводитимуть перевірки і належні випробування;
— провести або організувати проведення відповідних перевірок і потрібних випробувань, щоб установити, чи відповідають рішення, прийняті виробником, вимогам нормативних документів.
Якщо типовий зразок відповідає вимогам нормативних документів, то орган із сертифікації видає заявникові сертифікат відповідності. Сертифікат відповідності містить назву та адресу виробника, висновки перевірки, умови чинності сертифіката відповідності, дані, потрібні для ідентифікації типового зразка, термін дії сертифіката відповідності.
До сертифіката відповідності долучається перелік технічної документації, а копії її та сертифіката відповідності мають зберігатися в органі із сертифікації.
Якщо заявникові відмовляють у сертифікації типового зразка, то орган із сертифікації повинен детально пояснити причини такої відмови. Заявник має право подати апеляцію щодо рішення органу із сертифікації не пізніше одного місяця після одержання повідомлення про затверджене рішення. Подання апеляції не зупиняє дії прийнятого рішення.
Для розгляду кожної апеляції наказом керівника органу із сертифікації створюється апеляційна комісія.
Апеляція розглядається апеляційною комісією не пізніше одного місяця після її одержання.
Апеляційна комісія для розгляду апеляції повинна мати такі документи:
— апеляцію виробника;
— листування зі спірного питання між виробником, випробувальною лабораторією та органом із сертифікації;
— протоколи випробувань продукції;
— зразки або фотознімки продукції;
— технічну документацію на продукцію (за потреби).
Орган із сертифікації надає членам апеляційної комісії ці документи не пізніше ніж за два тижні до її засідання.
Виробник має право бути заслуханим на засіданні апеляційної комісії.
Апеляційна комісія розглядає спірні питання конфіденційно. Під час прийняття рішення мають бути присутніми в повному складі її члени.
Апеляційна комісія, як правило, приймає одне з таких рішень:
— видати сертифікат відповідності;
— відмовити у виданні сертифіката відповідності;
— скасувати виданий сертифікат відповідності.
Рішення апеляційної комісії письмово доводиться до відома виробника та органу із сертифікації.
Витрати, пов'язані з розглядом апеляції, несе виробник.
У разі скасування органом із сертифікації прийнятого рішення, даний орган у місячний термін відшкодовує виробникові ного витрати, пов'язані з розглядом апеляції.
Якщо орган із сертифікації не відшкодує витрат у встановлений термін, то це питання вирішується у порядку, передбаченому чинним законодавством України. У разі незгоди з рішенням апеляційної комісії виробник має право у тижневий термін звернутися до комісії з апеляцій національного органу України із сертифікації, рішення якої може бути оскаржене в суді.
Заявник повинен інформувати орган із сертифікації, який видав сертифікат відповідності, про всі модифікації продукції, для яких необхідно отримати додаткове схвалення, якщо такі зміни можуть вплинути па відповідність продукції вимогам нормативних документів або позначитися на умовах використання продукції.
Додаткове схвалення оформляється у вигляді додатка до сертифіката типового зразка.
Орган із сертифікації повинен реєструвати сертифікати відповідності згідно з вимогами нормативних документів державної Системи сертифікації УкрСЕПРО і надавати Держспоживстандарту України відповідну інформацію щодо виданих та скасованих сертифікатів відповідності та додатків до них.
Інші органи із сертифікації можуть отримувати копії сертифікатів відповідності та/чи їх додатків. Інформацію про скасування сертифікатів відповідності органи із сертифікації можуть отримати в Реєстрі державної системи сертифікації УкрСЕПРО.
Виробник повинен зберігати разом з технічною документацією копії сертифікатів відповідності та їхні додатки протягом принаймні 10 років після вироблення останнього зразка продукції.
Якщо виробник перебуває за межами України, то обов'язок зберігати технічну документацію та надавати її для інспектування покладається на постачальника (імпортера).
Модуль С (відповідність типу) Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник декларує, що продукція відповідає типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється па неї. Виробник повинен скласти письмову декларацію про відповідність та маркувати знаком відповідності кожну одиницю продукції.
Виробник повинен ужити всіх належних заходів для того, щоб процес виробництва забезпечував відповідність виробленої продукції типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Виробник повинен зберігати копію декларації про відповідність протягом принаймні 10 років після вироблення останнього зразка продукції. Якщо виробник перебуває за межами України, то обов'язок зберігати технічну документацію покладається на постачальника (імпортера). Можливі додаткові вимоги.
Модуль D (забезпечення якості виробництва)
Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник, який виконує вимоги Порядку, декларує, що продукція відповідає типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Виробник повинен скласти письмову декларацію про відповідність і маркувати знаком відповідності кожну одиницю продукції. Поруч з маркуванням слід зазначити код органу із сертифікації, що видав сертифікат на систему якості.
Виробник повинен забезпечити відповідність системи якості (моделі забезпечення якості в процесі виробництва, монтажу та обслуговування) вимогам Порядку і сприяти проведенню технічного нагляду.
Система якості. Виробник повинен подати заяву на сертифікацію системи якості зазначеної продукції до акредитованого в державній системі сертифікації УкрСЕПРО органу із сертифікації за власним вибором.
Заява містить:
— відповідну інформацію про зазначену продукцію;
— документацію стосовно системи якості;
— технічну документацію типового зразка продукції і копію сертифіката відповідності (за потреби).
Орган із сертифікації розглядає заяву і надсилає заявникові:
— опитувальну анкету для проведення попередньої оцінки системи якості заявника;
— перелік вихідних матеріалів, які має подати заявник до органу із сертифікації для проведення попередньої оцінки системи якості і стану виробництва.
Заявник заповнює опитувальну анкету, готує потрібні вихідні матеріали і подає їх до органу із сертифікації.
Керівник органу із сертифікації призначає головного аудитора, який формує комісію з компетентних фахівців, до складу якої потрібно включити принаймні одного аудитора, атестованого в державній системі сертифікації УкрСЕПРО, а також експерта-фахівця з розробки та (або) технології виробництва цієї продукції.
Склад комісії затверджує керівник органу із сертифікації.
Процес сертифікації системи якості складається з таких етапів:
— попереднє оцінювання шляхом проведення аналізу опнту-вальної анкети та вихідних матеріалів, які подані заявником;
— остаточна перевірка і оцінювання її результатів;
— оформлення результатів перевірки;
— технічний нагляд за сертифікованою системою якості протягом терміну дії сертифіката на систему якості.
Одночасно з аналізом матеріалів заявника комісія організовує збір та аналіз додаткових відомостей про якість продукції, щодо якої проводяться роботи для сертифікації системи якості, від територіальних органів Держспоживстандарту України, товариств споживачів та ін.
Попереднє оцінювання системи якості завершується підготовкою письмового висновку щодо доцільності продовження робіт із сертифікації системи якості і, у разі встановлення такої доцільності, розробкою програми перевірки, наданням заявникові проекту договору на проведення остаточної перевірки та оцінювання системи якості.
Висновок готується в двох примірниках, один із яких залишається в органі із сертифікації, а другий - передається заявникові.
У разі негативного рішення за результатами попередньої оцінки у висновку наводяться невідповідності системи якості вимогам нормативних документів.
Після усунення зазначених невідповідностей заявник повторно подає заяву на сертифікацію системи якості. Повторну попередню оцінку системи якості заявник оплачує на підставі окремого договору, а не договору оплати на сертифікацію системи якості.
Порядок проведення сертифікації систем якості встановлено ДСТУ 3419.
Система якості має забезпечити відповідність продукції типовому зразку продукції, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Основні вимоги до системи якості встановлені ДСТУ ISO 9002.
Усі вимоги і положення, прийняті виробником, мають бути документально закріплені у систематизованому й упорядкованому вигляді як правила, процедури та інструкції. Документація щодо системи якості має забезпечувати можливість однозначного розуміння програм, планів, довідників і протоколів з питань якості, а саме:
— завдань системи якості та її організаційної структури, обов'язків і повноважень керівництва щодо якості продукції;
— запланованих до використання технологій, процесів та систематичних дій щодо виробництва, контролю якості та забезпечення якості;
— періодичності випробувань, що проводитимуть перед, під час і після виготовлення продукції;
— записів щодо характеристик якості продукції (звіти за інспекторськими перевірками, результатами випробувань, стосовно кваліфікації персоналу та інші);
— засобів постійного контролю за досягненням потрібної ефективності функціонування системи якості з метою виробництва продукції згідно з вимогами нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Орган із сертифікації повинен перевірити й оцінити систему якості, щоб визначити, чи задовольняє вона вимоги Порядку. Процедури оцінювання мають передбачати інспекторський візит на підприємство-виробник. Про ухвалене рішення слід повідомити виробника.
У разі одержання позитивних результатів орган із сертифікації оформляє сертифікат відповідності, реєструє його згідно з вимогами нормативних документів державної системи сертифікації УкрСЕПРО та видає заявникові.
Виробник повинен узяти на себе обов'язок виконувати зобов'язання, які регламентовані сертифікованою системою якості, і підтримувати її в належному стані.
Виробник повинен інформувати орган, який сертифікував систему якості, про будь-який намір щодо її модернізації.
Орган із сертифікації повинен оцінити запропоновану модернізацію і вирішити, чи буде змінена система якості задовольняти вимоги Порядку і чи потрібно провести переоцінювання системи якості. Він повинен повідомити виробника про своє рішення. Повідомлення має містити висновки експертизи і рішення щодо оцінювання.
Технічний нагляд за сертифікованою системою якості. Мета нагляду полягає в тому, щоб упевнитись, що виробник належним чином виконує вимоги, які регламентовані сертифікованою системою якості.
Виробник повинен забезпечити орган із сертифікації під час проведення технічного нагляду правом доступу па місця виробництва, перевірок і випробувань продукції та складів, а також всією потрібною інформацією.
Орган із сертифікації повинен періодично проводити перевірки для забезпечення того, щоб виробник підтримував і застосовував систему якості, і надавати виробникові звіти за результатами технічного нагляду.
Крім того, орган із сертифікації може здійснити нсочікуваиий візит до виробника. Під час візиту орган може, якщо це потрібно, провести або організувати проведення перевірки, щоб упевнитися в тому, що система якості функціонує відповідно до Порядку. Орган із сертифікації повинен надати виробникові звіт за результатами візиту і, якщо проводилася перевірка, звіт за результатами цієї перевірки.
Виробник повинен протягом принаймні 10 років після випуску останньої одиниці продукції зберігати і надавати у розпорядження органів виконавчої влади для інспектування:
— документацію, визначену Порядком:
— зміни, передбачені у Порядку;
— рішення та звіти органу із сертифікації, зазначені в Порядку.
Кожний орган із сертифікації повинен надавати іншим органам із сертифікації та Держспоживстандарту України відповідну інформацію стосовно виданих та скасованих сертифікатів на систем,, якості.
Модуль Е (забезпечення якості продукції) Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник, який виконує зобов'язання. Порядку, декларує, що зазначена продукція відповідає типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Виробник повинен скласти письмову декларацію про відповідність і маркувати знаком відповідності кожну одиницю продукції. Поряд з маркунанням слід зазначити код органу, який видав сертифікат на систему якості.
Виробник повинен забезпечити відповідність системи якості (моделі забезпечення якості в процесі контролю готової продукції та її випробувань) вимогам, встановленим у Порядку, і піддати систему технічному нагляду згідно з Порядком.
Система якості. Виробник повинен подати заяву на сертифікацію системи якості для зазначеної продукції в акредитований в державній системі сертифікації УкрСЕПРО орган із сертифікації за власним вибором.
Заява містить:
— відповідну інформацію про зазначену продукцію;
— документацію стосовно системи якості;
— технічну документацію типового зразка продукції і копію сертифіката відповідності (за потреби).
Згідно із сертифікованою системою якості продукція має бутг випробувана відповідно до вимог нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Усі вимоги та положення, ухвалені виробником, слід документально закріпити у систематизованому і впорядкованому вигляді як правила, процедури та інструкції. Документація системи якості має забезпечувати одностайне розуміння програм, планів, посібників та описів з якості.
Документація, зокрема, повинна містити належний опис:
— завдань системи якості, її організаційної структури, зобов'язань і повноважень керівництва щодо якості продукції;
— випробувань, що будуть проводитися після виготовлення продукції;
— засобів постійного контролю ефективності функціонування системи якості;
— описів з питань якості (звіти про інспекторські перевірки, протоколи випробувань, результати перевірок засобів вимірювальної техніки, звіти про кваліфікацію персоналу тощо).
Основні вимоги до системи якості встановлені ДСТУ ISO 9003. Орган із сертифікації повинен оцінити систему якості, щоб визначити, чи відповідає вона вимогам Порядку. В разі одержання позитивних результатів орган із сертифікації оформляє сертифікат відповідності, реєструє його згідно з вимогами нормативних документів державної системи сертифікації УкрСБПРО та видає заявникові.
Порядок проведення сертифікації систем якості встановлений Порядком.
Виробник повинен виконувати вимоги Порядку.
Орган із сертифікації повинен оцінити запропоновані зміни і вирішити, чи буде змінена система якості відповідати вимогам, установленим у Порядку, і чи потрібна переоцінка системи якості. Він повинен повідомити виробника про своє рішення. Повідомлення має містити висновки експертизи і рішення щодо оцінювання.
Технічний нагляд за сертифікованою системою якості. Мета нагляду полягає в тому, щоб упевнитися, що виробник належним чином виконує обов'язки, які регламентовані сертифікованою системою якості.
Виробник повинен забезпечити орган із сертифікації правом доступу з інспекційними цілями до місць виробництва, перевірок і випробувань продукції та складів до всієї потрібної інформації, зокрема:
— документації щодо системи якості;
— технічної документації;
— описів щодо якості (звіти з технічного нагляду, протоколи випробувань, результати перевірок засобів вимірювальної техніки, звіти про кваліфікацію персоналу та інше).
Орган із сертифікації повинен періодично проводити перевірки належності підтримки і застосування системи якості і. надавати виробнику звіти за результатами технічного нагляду.
Крім того, орган із сертифікації може здійснити неочікуваний візит виробникові. Під час візиту орган із сертифікації може, якщо це потрібно, провести або організувати проведення перевірки з тим, щоб упевнитися, що система якості функціонує правильно. Орган із сертифікації повинен надати виробникові звіт за результатами візиту і, якщо проводилася перевірка, — звіт за результатами цієї перевірки.
Виробник повинен протягом принаймні 10 років після випуску останньої одиниці продукції зберігати і надавати у розпорядження органів виконавчої влади для інспектування:
— документацію, визначену Порядком;
— зміни, передбачені у Порядку;
— рішення та звіти органу із сертифікації, зазначені в Порядку.
Кожний орган із сертифікації повинен надавати всім іншим органам з сертифікації та Держспоживстандарту України відповідну інформацію стосовно виданих та скасованих сертифікатів на системи якості.
Модуль F (перевірка продукції)
Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник засвідчує, що продукція, яка підлягає перевірці за процедурою, визначеною Порядком, відповідає типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Виробник повинен вжити всіх належних заходів для того, щоб процес виробництва забезпечував відповідність виробленої продукції типовому зразку за конкретно виданим сертифікатом відповідності і за вимогами нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Він повинен скласти письмову декларацію про відповідність і маркувати знаком відповідності кожну одиницю продукції.
Орган із сертифікації повинен провести належні перевірки і випробування для встановлення відповідності продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї, шляхом проведення контролю та випробувань кожного виробу або шляхом проведення контролю та випробувань продукції статистичними методами, за власним вибором.
Перевірка шляхом контролю і випробувань кожного виробу. Контроль і випробування кожного виробу слід провести методами, установленими у відповідних нормативних документах, або проведенням еквівалентних випробувань з метою підтвердження відповідності продукції типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, та вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на нього.
Орган із сертифікації повинен проставити свій код або дозволити виробникові проставити його на кожний проконтрольований виріб і видати сертифікат відповідності на підставі позитивних результатів проведених випробувань.
Виробник повинен гарантувати, що він на вимогу надасть сертифікати відповідності.
Статистична перевірка. Виробник повинен подавати свою продукцію на перевірку у вигляді партій однакових виробів і вживати всіх заходів для того, щоб процес виробництва забезпечував однаковість кожної партії, яку виробляють.
Предметом перевірки повинна бути вся партія продукції. Із кожної партії відбираються випадковим способом зразки продукції. Слід провести контроль і випробування методами, установленими у визначених нормативних документах, або проведенням еквівалентних випробувань з метою перевірки зразків продукції з партії на предмет відповідності до сертифіката відповідності і вимог нормативних документів, дія яких поширюється на них, і на предмет визначення придатності партії продукції.
Статистична процедура має передбачати застосування стандартизованих методів статистичного контролю якості продукції.
Якщо партія приймається, то орган із сертифікації повинен дозволити виробникові проставити власний код на кожний виріб партії і видати сертифікат відповідності на всю партію продукції на підставі проведених випробувань. Усі вироби партії приймаються, за винятком тих виробів (відібраних зразків продукції), які в результаті перевірки визнані невідповідними.
Якщо партія не прийнята, то слід вжити належних заходів для запобігання реалізації цієї партії. У разі неприйняття партії орган із сертифікації може ухвалити рішення про припинення статистичних перевірок і перехід на перевірку шляхом контролю і випробувань кожного виробу.
Виробник повинен гарантувати, що він на вимогу надасть сертифікати відповідності Порядку.
Виробник повинен зберігати копію декларації про відповідність протягом принаймні 10 років після вироблення останньої одиниці продукції.
Модуль G (перевірка несерійних виробів)
Цей модуль установлює процедуру, за якою виробник декларує, що зазначений несерійний виріб (далі — виріб), який був випущений із сертифікатом відповідності згідно з Порядком, відповідає вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на нього. Виробник повинен скласти декларацію про відповідність і маркувати виріб знаком відповідності.
Орган із сертифікації повинен провести перевірку виробу і належні випробування методами, установленими у відповідних нормативних документах, або проведенням еквівалентних випробувань з метою підтвердження відповідності виробу вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на нього.
Орган із сертифікації повинен дозволити виробникові проставити власний код на проконтрольований виріб і видати сертифікат відповідності на підставі проведених випробувань.
Технічна документація дає змогу оцінити відповідність виробу вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на нього. Вона має характеризувати виробництво і експлуатацію (споживання) цього виробу.
Склад технічної документації визначається нормативним документом, що встановлює правила підтвердження відповідності виробу. Технічна документація має включати:
— технічний опис виробу;
— технічне завдання, конструкторську документацію (складальні креслення, схеми, відомість специфікацій), технічні описи складових частин та ін.;
— результати розрахунків, виконаних на стадії розроблення виробу, проведених перевірок та інше;
— протоколи випробувань.
Модуль Н (забезпечення якості на всіх етапах життєвого циклу продукції)
Цей модуль встановлює процедуру, за якою виробник декларує, що зазначена продукція відповідає вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Виробник повинен скласти письмову декларацію про відповідність і маркувати знаком відповідності кожну одиницю продукції. Маркування слід супроводжувати кодом органу із сертифікації, що видав сертифікат на систему якості.
Виробник повинен забезпечити відповідність системи якості (моделі забезпечення якості в процесі проектування, розробки, виробництва, монтажу та обслуговування) вимогам і піддати її технічному нагляду.
Система якості. Виробник повинен для зазначеної продукції подати заяву на сертифікацію системи якості в акредитований у державній системі сертифікації УкрСЕПРО орган із сертифікації.
Заява містить:
— відповідну інформацію про зазначену продукцію;
— документацію щодо системи якості.
Система якості забезпечує відповідність продукції типовому зразку, зазначеному в сертифікаті відповідності, і вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї.
Основні вимоги до системи якості встановлені ДСТУ ISO 9001.
Орган із сертифікації повинен перевірити й оцінити систему якості, щоб визначити, чи задовольняє вона. У разі одержання позитивних результатів орган із сертифікації оформляє сертифікат відповідності, реєструє його згідно з вимогами нормативних документів державної системи сертифікації УкрСЕПРО та видає заявникові.
Усі вимоги і положення, що затверджені виробником, мають бути задокументовані у систематизованому й упорядкованому вигляді як правила, процедури та інструкції. Документація щодо системи якості повинна забезпечити можливість однозначного розуміння критеріїв, складових і засобів, а саме:
— програм, планів, настанов, протоколів з питань якості;
— завдань і організаційної структури системи якості, обов'язків і повноважень керівництва щодо якості проектування та якості продукції;
— методів управління проектуванням, методів управління якістю та забезпечення якості, запланованих до використання процесів і систематичних заходів;
— відповідних методів виготовлення, управління якістю і забезпечення якості процесів;
— технічних умов, включаючи стандарти;
— періодичності випробувань, що їх проводитимуть перед, під час і після процесу виробництва;
— записів з питань якості (звіти за інспекторськими перевірками, результатами повірок, кваліфікації персоналу тощо);
— засобів постійного контролю ефективності функціонування системи якості з метою виробництва продукції згідно з нормативними документами на неї.
Орган із сертифікації повинен провести сертифікацію системи якості на відповідність.
Процедура сертифікації повинна включати відвідування підприємства виробника. Про прийняте рішення слід повідомити виробника.
Виробник є відповідальним за дотримання вимог, що випливають із сертифікованої системи якості, і підтримувати цю систему в належному стані.
Виробник повинен інформувати орган із сертифікації, який серти-фікував систему якості, про будь-які передбачені зміни системи якості.
Орган із сертифікації повинен оцінити запропоновані зміни і вирішити, чи буде змінена система якості відповідати вимогам, чи потрібна переоцінка системи якості. Він повинен повідомити виробника про своє рішення. Повідомлення має містити висновки експертизи і рішення щодо оцінювання.
Технічний нагляд за сертифікованою системою якості. Метою нагляду є перевірка того, чи належним чином виробник виконує обов'язки, які регламентовані сертифікованою системою якості.
Виробник повинен забезпечити орган із сертифікації правом доступу з метою інспекції до місць виробництва, перевірок і випробувань продукції та складів і до всієї потрібної інформації, зокрема:
— документації щодо системи якості;
— записів стосовно якості, передбачених проектною частиною системи якості (результати аналізів, розрахунків, випробувань тощо);
— записів відповідно до виробничої частини системи якості (звіти за інспекторськими перевірками, результатами перевірок засобів вимірювальної техніки, кваліфікації персоналу тощо).
Орган із сертифікації повинен періодично проводити перевірки для забезпечення впевненості в тому, що виробник підтримує і застосовує систему якості, і повинен надавати виробникові звіти за результатами технічного нагляду.
Крім того, орган із сертифікації має право на раптову перевірку виробника. При цьому орган може провести або організувати проведення перевірки, щоб упевнитися в тому, що система якості функціонує правильно. Орган із сертифікації повинен надати виробникові звіт за результатами візиту і, якщо проводилася перевірка, — звіт за результатами цієї перевірки.
Виробник повинен протягом принаймні 10 років після випуску останньої одиниці продукції зберігати і надавати у розпорядження органів виконавчої влади для інспектування:
— документацію, визначену Порядком;
— зміни, передбачені у Порядку;
— рішення та звіти органу із сертифікації, зазначені в порядку.
Кожний орган із сертифікації повинен надавати іншим органам із сертифікації та Держспоживстандарту України відповідну інформацію стосовно виданих та скасованих сертифікатів на системи якості.
Схвалення проекту. Виробник повинен подати заяву щодо схвалення проекту продукції в один з акредитованих органів із сертифікації.
Заява дає змогу оцінити відповідність продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї. Вона має характеризувати розробку, виробництво та експлуатацію (споживання) продукції і містити:
— технічні умови на проект, включаючи стандарти та інші нормативні документи, що застосовувалися;
— потрібні докази відповідності, особливо якщо не всі стандарти, дія яких поширюється на дану продукцію, застосовувалися.
Ці доказ; мають містити результати випробувань, проведених лабораторією та виробником або, за його дорученням, іншою випробувальною лабораторією.
Орган із сертифікації повинен перевірити зайву і, якщо проек відповідає вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на продукцію, видати заявникові сертифікат відповідності. Сертифікат відповідності має містити висновки щодо перевірки, умови його чин пості та дані, потрібні для ідентифікації схваленого проекту, і, у разі необхідності, опис функціонування продукції.
Виробник повинен інформувати орган із сертифікації, який і дав сертифікат відповідності, про будь-які модифікації схваленої" проекту. Модифікації схваленого проекту мають отримувати додаткове схвалення органу, який видав сертифікат відповідності, який такі зміни можуть вилинути на відповідність продукції вимогам нормативних документів, дія яких поширюється на неї, або позначати; ся на умовах використання продукції. Додаткове схвалення оформляється у вигляді додатка до сертифіката відповідності.
Орган із сертифікації повинен згідно з вимогами нормативних документів державної системи сертифікації УкрСЕПРО реєструвати сертифікати відповідності і надавати Держспоживстандарту України відповідну інформацію стосовно виданих та скасованих сертифікаті відповідності та додатків до них.
Розділ 3. Організаційні основи добровільної сертифікації
Ключові слова та поняття: об'єкти добровільної сертифікації, необхідність добровільної сертифікації, учасники, керівні органи, випробувальні лабораторії, сертифікат відповідності системи добровільної сертифікації.
3.1. Призначення та відмінні риси добровільної сертифікації
Добровільна сертифікація передбачена декретом Кабінету
Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію", законом
України "Про підтвердження відповідності".
До об'єктів добровільної сертифікації належать:
— науково-технічна, сільськогосподарська, промислова продукція, продукція соціально-побутового призначення, об'єкти будівництва;
— роботи (процеси), послуги, системи якості й виробництва, інші організаційні та інформаційні системи;
— інші об'єкти сертифікації, на які є документально встановлені вимоги і методи перевірки дотримання цих вимог.
Необхідність добровільної сертифікації пояснюється тим, що обов'язкова сертифікація здійснюється, як правило, за параметрами (критеріями) безпеки продукції, товарів та послуг, тоді як споживачів цікавить ряд інших показників якості, а також гарантії відповідності продукції даним, заявленим у рекламі або супровідній документації. На даний час ризик споживача в придбанні недоброякісної фальсифікованої продукції значний, оскільки на ринку пропонується продукція, зроблена багатьма невідомими виробниками, що не мають авторитету.
Для виробника добровільна сертифікація його продукції, проведена відомою організацією, означає велику ймовірність того, що цю продукцію куплять. Добровільна сертифікація підвищує конкурентоспроможність продукції, прискорює процес товарообігу і тим самим виступає як ефективний ринковий інструмент, у якому зацікавлений як споживач, так і виробник.
Добровільна сертифікація являє собою вид сертифікації, що не має твердих законодавчих обмежень у правилах і процедурах проведення. Сфера поширення за об'єктами та вимогами ширша від сфери дії обов'язкової сертифікації, але перетинання між ними не допускаються.
Найбільше застосування добровільна сертифікація вітчизняної продукції в даний час знаходить на зовнішньому ринку. На внутрішньому ринку попит на неї нижчий, однак у ряді напрямків зацікавленість у ній значна.
Державні та місцеві органи влади вдаються до допомоги добровільної сертифікації продукції і послуг, результати якої використовуються, наприклад, для видачі ліцензії на визначену діяльність, одержання державних замовлень на постачання товарів. Банки і страхові компанії зацікавлені в наявності сертифікатів на відповідні об'єкти при визначенні розмірів і умов їхнього кредитування та страхування. Постачальникам матеріалів і комплектуючи?; виробів замовники найчастіше висувають умову про наявність сертифіката відповідності навіть у випадках, коли не передбачена обов'язкова сертифікація.
Крім продукції, робіт і послуг, у рамках добровільних систем проводиться сертифікація систем якості й виробництв на відповідність міжнародним стандартам.
3.2. Організація і порядок проведення добровільної сертифікації
Добровільна сертифікація здійснюється органами із сертифікації, що входять до системи добровільної сертифікації, утвореної будь-якою юридичною особою, яка розробила і зареєструвала дану систему і її знак відповідності в спеціально уповноваженому органі виконавчої влади в галузі сертифікації.
Учасниками добровільної сертифікації можуть бути будь-які юридичні особи незалежно від форми власності, що виконують правила відповідної системи добровільної сертифікації. Структурою системи передбачаються керівний орган системи добровільної сертифікації, орган із добровільної сертифікації, випробувальні лабораторії, експерти і заявники.
Керівний орган системи добровільної сертифікації забезпечує реєстрацію системи добровільної сертифікації на своє ім'я (як юридичної особи) й очолює систему добровільної сертифікації, забезпечуючи її функціонування.
У завдання керівного органу входить проведення єдиної технічної політики в системі, керівництво органами з добровільної сертифікації і координація їхньої діяльності. Крім того, керівний орган веде реєстр учасників і об'єктів добровільної сертифікації в системі, розглядає апеляції у випадках незгоди учасників сертифікації з прийнятими щодо них рішеннями.
Як керівний орган, так і орган з добровільної сертифікації (їхні обов'язки можуть бути об'єднані) виконують такі основні функції:
— сертифікують об'єкти добровільної сертифікації, видають сертифікати відповідності, надають право застосування знака відповідності системи на умовах договору із заявником;
— реєструють сертифікати відповідності;
— здійснюють інспекційний контроль за сертифікованими об'єктами;
— припиняють або скасовують дію виданих ними сертифікатів.
Випробувальні лабораторії в системі добровільної сертифікації виконують такі основні функції:
— проводять випробування і видають протоколи випробувань;
— забезпечують свою відповідність вимогам акредитації;
— забезпечують вірогідність, об'єктивність і необхідну (задану) точність результатів випробувань, а також їхнє відтворення.
Учасники системи добровільної сертифікації несуть таку відповідальність за свої дії:
— орган із добровільної сертифікації несе відповідальність за вірогідність і об'єктивність підтримуваних вимог, правильність видачі сертифіката відповідності або підтвердження його дії;
— випробувальна лабораторія несе відповідальність за вірогідність, об'єктивність і відтворення результатів випробувань;
— заявник (власник сертифіката) несе відповідальність за забезпечення відповідності при реалізації чи використанні сертифікованого об'єкта, а також за правильність застосування знака відповідності.
Спеціальні міри відповідальності, установлені законодавством для обов'язкової сертифікації, не поширюються на добровільну сертифікацію.
Функціонування системи добровільної сертифікації має здійснюватися в рамках зафіксованої при державній реєстрації галузі її поширення, порядку і правил проведення сертифікації, що у цілому аналогічні порядку і правилам проведення обов'язкової сертифікації.
Добровільна сертифікація може проводитися також у системі обов'язкової сертифікації, якщо це передбачено правилами системи обов'язкової сертифікації і при наявності в даній системі зареєстрованого у встановленому порядку знака відповідності добровільної сертифікації.
Добровільна сертифікація продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, не може замінити обов'язкову сертифікацію цієї продукції.
У кожній системі добровільної сертифікації мають застосовуватися відповідні їй схеми сертифікації, які установлюються на основі специфічних особливостей функціонування даної системи (продукція, послуга, партія чи одиничний екземпляр тощо).
Сертифікати відповідності в системах добровільної сертифікації мають містити такі відомості:
— найменування і реєстраційний номер системи добровільної сертифікації;
— найменування та адреса органу з добровільної сертифікації;
— найменування та адреса заявника;
— найменування і кодове позначення сертифікованого об'єкта, а також інші додаткові відомості про нього;
— посилання на відповідний документ і пункти в ньому, що установлюють вимоги, на відповідність яким проведена сертифікація;
— дата видачі сертифіката відповідності, підпис і посада уповноваженої особи.
Знак відповідності застосовується при підтвердженні вимог конкретного нормативного документа (державний стандарт, міжнародний стандарт, технічні умови і т. ін.) у випадках, коли засвідчується відповідність:
— усім вимогам нормативного документа;
— групі вимог нормативного документа (наприклад, вимогам надійності, фізико-хімічним показникам);
— частини вимог, установлених нормативним документом (наприклад, тільки міцність, тільки перекисне число).
Знаком відповідності маркується кожна одиниця сертифікованого об'єкта (тара, упакування, супровідна технічна документація тощо).
Фінансування робіт із добровільної сертифікації в системі здійснюється за рахунок замовника.
Визнання сертифікатів добровільної системи суб'єктами, що не входять до системи, проводиться на розсуд цих суб'єктів.
З метою визнання вітчизняних систем добровільної сертифікації на міжнародному, регіональному чи національному рівнях необхідно забезпечити:
— відповідність системи загальновизнаним правилам організації і функціонування таких систем, установленим у відповідних міжнародних і регіональних документах із сертифікації й акредитації;
— можливість проведення незалежним органом, що представляє всі сторони, всебічної перевірки відповідності системи вимогам, що забезпечують визнання результатів її діяльності у відповідній міжнародній (регіональній) чи національній системі сертифікації.
Розділ 4. Сертифікація в зарубіжних країнах
Ключові слова: сертифікація, національна система сертифікації, знак відповідності, сертифікат відповідності, закон, законодавство, безпека, охорона здоров'я, оцінка відповідності, споживач, продукція.
4.1. Законодавство із сертифікації за кордоном
Системи сертифікації можуть створюватись на трьох рівнях: міжнародному, регіональному, національному.
Особливої актуальності набула сертифікація продукції у зв'язку з тенденцією підсилення законодавства у галузі забезпечення безпеки продукції побутового призначення, охорони здоров'я споживачів та навколишнього середовища. Саме в цій галузі держава законодавчо зобов'язує виробників використовувати сертифікацію. Прикладом може бути добре розвинена в західних країнах сертифікація побутового електро- та газообладнання, виробів електронної техніки. Видаються спеціальні нормативні акти, що стосуються безпеки окремих видів товарів, та більш загальні — щодо захисту прав споживачів.
Організацією Об'єднаних Націй прийнятий міжнародний правовий документ "Збірник загальних керівних принципів ООН із захисту : споживачів", в якому урядам країн-членів ООН рекомендовано з метою забезпечення безпеки товарів при їх належному використанні розробити відповідну правову систему або застосовувати національні чи міжнародні норми, а також вести облік випадків небезпечно-і використання товарів. Рекомендовано також опрацьовувати та підтримувати прийняття правових та (або) адміністративних заходів, ще дозволяють споживачам чи іншим зацікавленим сторонам у разі необхідності отримувати законну компенсацію шляхом застосування спеціальних процедур.
За даними Європейської Комісії ООН, майже в усіх країнах Західної Європи, а також у США обов'язкова сертифікація набула широто розповсюдження і пов'язана, як правило, з безпекою, охороною здоров'я та навколишнього середовища. Тому в багатьох країнах сертифікація ґрунтується на законах про безпеку. Наприклад, в Австрії Закон про безпеку продукції прийнятий у 1983 р., в Англії Закон про безпеку товарів широкого вжитку прийнятий у 1972 р., в США Закон про безпеку товарів широкого вжитку прийнятий у 1972 р.
Усі ці закони встановлюють обов'язкову сертифікацію продукції, що може бути небезпечною для людей та навколишнього середовища. Так, у США відповідно до Закону про безпеку товарів широкого вжитку обов'язковій сертифікації підлягають товари, на які розповсюджуються стандарти на безпеку. У сертифікаті мають бути вказані всі стандарти, дія яких поширюється на сертифіковану продукцію. Такий сертифікат має супроводжувати продукцію або бути переданим оптовому чи роздрібному продавцеві, до якого надійшла дана продукція.
У ряді країн питання сертифікації регламентуються законами про стандартизацію: наприклад, Закон про промислову стандартизацію в Японії, прийнятий у 1949 р. (із змінами, прийнятими в 1980 р.), Закон про стандарти на промислові вироби в Таїланді — 1968 р., Закон про стандартизацію в Китаї — 1988 р.
У Японії наведений вище закон передбачає добровільну сертифікацію продукції на відповідність національним стандартам. Система сертифікації передбачає два види відповідності — для виробів і технологічних процесів. Керують роботами із сертифікації Міністерство зовнішньої торгівлі та галузеві міністерства. Вони розглядають заявки на проведення сертифікації, проводять перевірки підприємств-виробників і видають дозвіл на знак відповідності, публікують назви фірм, яким надано право на використання знака відповідності, здійснюють нагляд за підприємствами, проводять опитування споживачів.
У закордонному законодавстві з метою сертифікації часто використовують закони про знаки. Як правило, це закони про торговельні знаки, основна мета яких — захищати їх від незаконного використання. Таким чином здійснюється захист, з одного боку, комерційної власності, а з іншого — споживачів від хибної інформації. У Франції ще декретом від 12 листопада 1938 р. було прийнято Закон про знак відповідності національним стандартам — Із деякими змінами цей Закон чинний і нині. Декретом від 10 січня 1939 р. відповідальність за функціонування системи сертифікації на відповідність знаку № покладено на Французьку асоціацію зі стандартизації (AFNOR). У 1976 р. урядом Франції затверджено Положення про знак NF. Воно визначає призначення та вид знака, склад і повноваження спеціального комітету та комісії за наданням права на знак, умови подачі заявки на його одержання та видання ліцензії на користування знаком. На підставі загальних положень опрацьовуються положення про знак ИР у кожній галузі. Опрацьовують їх спеціальні галузеві комітети.
Закони про знаки, які регламентують і захист сертифікаційних знаків, діють в Австрії — Федеральний закон ВGВL 240/1971; в Бельгії — загальний для країн Бенілюксу Закон про маркування виробів; у Норвегії — Закон про колективні знаки.
У Швеції та Канаді дія законів про торговельні знаки також поширена на сертифікаційні знаки. Слід зазначити, що торговельний сертифікаційний знаки за своєю правовою природою не ідентичні. Торговельний знак представляє на ринку підприємство-виробника, а сертифікаційний знак заявляє про технічні та якісні показники виробів, часто навіть не знаючи їхнього виробника. Але обидва знаки, що доповнюють одне одного, використовуються в торгівлі з метою реклами. Тому давно чинне законодавство про торговельні знаки було використане для узаконення сертифікаційних знаків (шляхом унесення доповнення у відповідні закони).
Засобом юридичного захисту знаків відповідності від неправильного використання є їх національна та міжнародна реєстрація. При цьому фіксується зовнішнє оформлення знака, відповідність вимогам, які до нього висуваються, спосіб нанесення, процедура присвоєння тощо. Законодавство про знаки відповідності зазвичай містить норми про відповідальність за порушення цих правил.
Міжнародна реєстрація торговельних знаків, включаючи і сертифікаційні знаки, забезпечує їм необхідний захист в усіх країнах, по підписали відповідну угоду. Прикладом такої угоди є Мадридська конвенція.
Одним із основних елементів правового регулювання сертифікації г. статус органів, які керують діяльністю із сертифікації у країні.
У деяких країнах керівництво діяльністю із сертифікації зосереджено безпосередньо в державних органах (Японія). Проте у більшості зарубіжних країн держава впливає на діяльність із сертифікації шляхом законодавчого встановлення основних норм, призначення урядових осіб, відповідальних за стандартизацію (Франція), укладання угод з організаціями із стандартизації про виконувані функції з сертифікації (Договір між урядом Німеччини і Німецьким інститутом стандартизації). Керівництво роботами із сертифікації, нагляд за виконанням її правил, як правило, здійснюють національні організації, що не мають національного статусу. Вони є, як правило, національними інститутами із стандартизації, що представляють усі зацікавлені сторони — виробників, продавців, споживачів.
Принциповою вимогою систем сертифікації є здійснення нагляду за додержанням їхніх правил. У багатьох країнах цю функцію виконує сам орган із сертифікації. Так, у Франції цей нагляд здійснює Французька асоціація зі стандартизації та сім її галузевих комітетів; і Японії — Міністерство зовнішньої торгівлі та галузеві міністерства, що спираються на свої регіональні та місцеві підрозділи; у Великій Британії — Британський інститут стандартів.
У деяких країнах національні органи покладають нагляд за виконанням правил сертифікації на інші компетентні органи, пов'язані з виробництвом і збутом продукції.
У Фінляндії, де керівним органом із сертифікації є Асоціація стандартизації Фінляндії, сертифікаційний нагляд здійснює Асоціація технічного нагляду при Міністерстві торгівлі та промисловості.
Нагляд за електротехнічними виробами здійснює Інспекторат з питань електротехніки при тому ж міністерстві.
Законодавство зарубіжних країн по-різному вирішує питання, на відповідність яким вимогам має проводитись сертифікація. Як правило, у відповідних законах зазначаються групи продукції чи критерії вибору продукції, що підлягає сертифікації. Можуть зазначатися і групи стандартів, на відповідність яким має перевірятись продукція. Зазвичай це стандарти різноманітних галузей виробництва (будівельних матеріалів, електротехнічних тощо) щодо захисту навколишнього середовища, безпеки праці тощо.
У зв'язку з тим, що основою сертифікації продукції є випробування, особливий правовий статус у національних системах сертифікації мають випробувальні лабораторії. Відповідно до міжнародних документів проводити сертифікаційні випробування та наступний контроль за дотриманням виробником вимог, на відповідність яким сертифікована продукція, мають право випробувальні організації, що відповідають трьом основним вимогам: по-перше, вони повинні бути уповноваженими (офіційно затвердженими) на проведення сертифікаційних випробувань, по-друге, бути незалежними організаціями, по-третє, мати технічну компетентність, що визначається за критеріями, передбаченими відповідними документами.
В усіх країнах випробувальні лабораторії, що сертифікують продукцію, — офіційно уповноважені органи, що мають на це право за законодавством країн. Так, в Австрії лабораторії уповноважуються урядом; в країнах, де створені системи акредитації лабораторій, — органами, що очолюють ці системи (США, Канада, Англія, Данія, Німеччина); у більшості інших країн — національними органами із сертифікації, В усіх національних системах сертифікації передбачена юридична відповідальність за порушення правил сертифікації. Підхід до визначення меж відповідальності неоднаковий у різних країнах, проте на підставі аналізу їхнього законодавства можна зробити деякі узагальнення.
У будь-якій системі сертифікації відповідальність покладається на всі сторони, що порушують правила. Конкретні засоби юридичної відповідальності сторін передбачаються в законодавчих актах країн, а інколи в угодах між виробником і сертифікаційним органом (або випробувальною організацією). Останні застосовуються в системах сертифікації Канади, Швеції та Фінляндії.
У багатьох країнах відповідальність за дотримання правил із сертифікації ґрунтується на такому принципі: гарантії, що даються системою сертифікації, не повинні знімати з виробника відповідальність за випуск виробів відповідно до тих вимог, що були об'єктом сертифікації. У деяких системах сертифікації в контракті спеціально зазначають, що організація із сертифікації не несе відповідальності за характеристики виробів, за винятком тих, за якими проведена сертифікація.
Є й такі системи сертифікації, в яких висувають вимогу, щоб виробник обмежив організацію із сертифікації від претензій споживача та взяв на себе зобов'язання нести повну відповідальність за свою сертифіковану продукцію. Прикладом може бути бельгійська система сертифікації.
Для багатьох зарубіжних систем сертифікації характерні такі вимоги до виробника: він повинен нести відповідальність та мати певні зобов'язання щодо знака відповідності, узяти на себе повну й всебічну відповідальність за його використання та надавати докази того, що продукція повністю відповідає вимогам, на відповідність яким вона сертифікована; розробити та здійснювати таку програму виробництва, яка гарантувала б відповідність виробів, що мають сертифікаційний знак, вимогам певних стандартів; надати право вільного доступу на підприємство представникові організації із сертифікації (організації з нагляду) тощо.
Відповідальність за порушення правил із сертифікації за законодавством зарубіжних країн може бути адміністративною, майновою та кримінальною.
Статут національних систем сертифікації залежить від того, чи є застосування стандартів, на відповідність яким проводиться сертифікація, обов'язковим чи добровільним. Змінюються і галузі розповсюдження обов'язкової сертифікації, що зумовлено необхідністю розв'язання проблем, актуальність яких обґрунтована розвитком економіки.
У різноманітних галузях техніки, в яких стандарти не мають обов'язкового характеру, почали створюватися національні системи сертифікації, що зумовлено зростанням ролі якості як основного чинника, що визначає конкурентоспроможність продукції на ринках збуту.
Структуру та основні напрямки діяльності національних організацій зарубіжних країн розглянемо на деяких прикладах.
4.2. Сертифікація у Франції
Починаючи з 1981 р. понад 20 національних організацій були визнані урядом Франції уповноваженими органами із сертифікації. Найбільшим органом із сертифікації є Французька асоціація зі стандартизації (AFNOR).
Система сертифікації у Франції діє в рамках системи управління знаком відповідності ОТ (позначення французьких національних стандартів), прийнятої у 1939 році.
У 1985 р. Адміністративна рада AFNOR затвердила новий статут знака NF. Статут відкрив широкий доступ до управління знаком NF, увівши статус "уповноваженого" органу. Уповноважені органи вирішують питання управління знаком NF, користуються широкою автономією в цій діяльності в рамках угоди, що укладається з AFNOR.
Закон про сертифікацію, чинний у Франції, наголошує, що продукція повинна маркуватися з посиланням на національну організацію, що видала сертифікат.
Організаційно сертифікація побудована за галузевим принципом і постійно взаємодіє із системою стандартизації.
Крім AFNOR сертифікацією керують органи державного і галузевого рівня: Французький центр зовнішньої торгівлі (CNCE), Центр інформації про норми та технічні регламенти (CINR), Союз електротехніків (UTE).
AFNOR визначає повноваження випробувальних центрів і лабораторій, відповідає за їх акредитацію, присвоєння і відміну знака ОТ, координує співробітництво національних органів із сертифікації з міжнародними організаціями.
CNCE відповідає за сертифікацію товарів, що імпортуються і експортуються.
CINR здійснює інформаційне забезпечення національної системи сертифікації та галузей економіки.
Провівши сертифікаційні випробування в рамках національної мережі, підприємства вступають в договірні відносини із AFNOR і споживачами продукції. Будь-яке порушення з їхнього боку правил сертифікації для даного виду продукції може призвести до санкцій аж до скасування дозволу на випуск сертифікованої продукції.
Прикладом системи сертифікації конкретного виду продукції може бути система сертифікації виробів електроніки, електротехніки і зв'язку. Вона повністю відповідає принципам організації системи сертифікації виробів електронної техніки, створеної в рамках ІЕС, що дозволяє Франції бути її учасницею. Функції органу із сертифікації виконує Союз електротехніків (UTE), який одночасно є національною організацією зі стандартизації в електротехніці, електроніці та зв'язку. Функції національного органу виконує Національна служба якості виробів електронної техніки спільно з Центральною лабораторією електротехнічної промисловості.
Оцінка відповідності у Франції має декілька форм:
— підтвердження відповідності європейським директивам;
— заява-декларація виробника про відповідність продукції вимогам європейському стандарту;
— добровільна сертифікація на відповідність національним стандартам Франції;
— контролювання безпечності усієї продукції, що знаходиться в продажу.
Відповідність директивам ЄС підтверджується сертифікацією третьою стороною і знаком СЄ. У Франції близько 20% продукції, що випускається, підлягає такому способу оцінки.
Заява-декларація виробника під його відповідальність підтверджує, що продукція відповідає конкретному європейському стандарту. Виробник має право маркувати товар знаком СЄ.
Добровільна сертифікація на відповідність національним стандартам Франції проводиться AFNOR із застосуванням найжорсткішої схеми сертифікації. Сертифікована продукція маркується знаком відповідності національним стандартам Франції — NF. Добровільній сертифікації підлягає до 75 % продукції, що випускається. У разі застосування даної форми сертифікації підтверджується відповідність товару всім вимогам національного стандарту, у тому числі безпеки.
Контроль безпеки продукції, що знаходиться в продажу, проводиться шляхом регулярних перевірок відповідності якості відібраних зразків, маркованих знаками СЄ і NF, вимогам директиви ЄС або національного французького стандарту відповідно. Найактивніша участь у цій діяльності міністерства економіки, яке керує роботою декількох тисяч інспекторів.
Право застосування знака NF виробник може отримати на підставі контракту й ліцензії в тому разі, коли в ньому зацікавлена значна частина виробників даного виду продукції: AFNOR затверджує постанови про застосування знака, види обов'язкового контролю і суб'єкти, що його здійснюють, про відповідальність і порядок апеляцій для кожного виду продукції. У Франції знаком NF маркується понад 100 тис. видів продукції, він має 110 модифікацій для різних галузей, наприклад для побутових електроприладів — NF ELECTRICITE.
Сертифікація на знак NF має добровільний характер. Винятком є продукція медичного напрямку (матеріали, ліки, обладнання), де випробування, у тому числі й клінічні, обов'язкові. Такі товари маркуються знаком NF — MEDICAL.
Незважаючи на добровільність фірми, виробники будь-яких видів виробів намагаються отримати право маркування знаком NF, оскільки це забезпечує довіру споживачів до якості товару.
AFNOR акредитувала понад 60 лабораторій, які мають право випробовувати продукцію на відповідність національним стандартам.
Крім AFNOR, добровільну акредитацію у Франції здійснює Національна мережа випробувальних лабораторій (RNE). У рамках RNE працюють найбільші випробувальні центри Франції: Національна лабораторія випробувань (LNE); Центральна електротехнічна лабораторія (LCIE). Термін чинності акредитації — не більше трьох років.
Є також особливий вид акредитації, який має обов'язковий характер, пов'язаний з конкретним міністерством. Наприклад, міністерство охорони навколишнього середовища акредитує випробувальні лабораторії, які проводять біологічні та хімічні випробування хімічної продукції на відповідність національним і міжнародним стандартам. Термін такої акредитації — не більше двох років.
У Франції функціонує національний орган із сертифікації третьою стороною систем якості — Французька асоціація забезпечення якості (AFAQ). Вона повинна враховувати інтереси різноманітних економічних партнерів і об'єднувати їх. AFAQ, об'єднуючи великі національні компанії, фахові спілки й організації, що вирішують загальні питання, здійснює роботи в багатьох напрямках: шукає засоби зменшення вартості сертифікації, надає консультативну і технічну допомогу підприємствам, що мають труднощі в проведенні сертифікації систем якості, готує до підписання угоди про взаємне визнання сертифікатів. У цій діяльності AFAQ зацікавлені всі французькі підприємства і споживачі продукції.
4.3. Сертифікація в США
У США немає організації із сертифікації, офіційно визнаної урядом як національний орган, але деякі кроки щодо створення національної системи сертифікації зроблені. По-перше, відповідно до встановленої практики сертифікація в лабораторіях низки авторитетних організацій давно розглядається як гарантія якості на національному рівні, а то й на міжнародному. Серед таких лабораторій, насамперед, можна назвати Корпорацію науково-дослідних лабораторій страхових компаній (UL), лабораторії Американської асоціації підприємств газової промисловості (AGA), Випробувальний центр сільгосптехніки в штаті Небраска.
Крім того, сотні комерційних лабораторій пропонують свої послуги з випробувань і сертифікації відповідності стандартам широкого спектра виробів. Ці лабораторії не можуть конкурувати з такими визнаними на національному рівні лабораторіями, як UL і AGA, але їхня компетентність не викликає сумнівів.
За програмами сертифікації продукції, процесів і послуг США посідають провідне місце серед промислово розвинених країн. Програми обов'язкової сертифікації перебувають під контролем державних органів. Керують ними галузеві міністерства і відомства або органи, відповідальні за політику уряду в тій чи іншій галузі.
Правовою основою сертифікації відповідності є закони про безпеку різних видів продукції. Основоположним є Закон про безпеку споживчих товарів (1972 p., з доповненнями 1976 p.). Відповідно до цього закону обов'язковій сертифікації підлягає продукція, на яку розповсюджується дія державних стандартів, що регламентують вимоги безпеки. Обов'язкова сертифікація контролюється державними органами.
Відповідно до Закону про безпеку споживчих товарів затверджена спеціальна комісія, яка наділена широкими повноваженнями в галузі забезпечення безпеки товарів широкого вжитку, що реалізується. Основною метою цього закону та діяльності комісії з безпеки споживчих товарів є:
— захист людей від ризику заподіяння шкоди здоров'ю, пов'язаного з уживанням продукції;
— допомога споживачам в оцінці безпеки продукції;
— упровадження єдиних стандартів на безпеку та усунення суперечностей у законодавствах штатів;
— заохочення наукових досліджень у галузі попередження заподіяння шкоди життю і здоров'ю, пов'язаної з уживанням продукції.
У 1976 р. було затверджено програму Американського національного інституту стандартів (ANSI) з акредитації сертифікаційних систем інших організацій. Потім було створено Американську асоціацію з акредитації лабораторій (AALA), яка є приватною добровільною некомерційною організацією. її членами є торговельні та професійні асоціації й окремі особи, зацікавлені в акредитації лабораторій.
Процес сертифікації, прийнятий більшістю визнаних організацій із сертифікації в США, як правило, включає: подання заявки, відбір зразків, випробування їх на відповідність стандартам згідно зі стандартними або зазначеними методами, складання звіту про результати випробувань, видачу сертифіката, маркування виробів чи публікацію переліку виробів, які одержали схвалення сертифікатора, нагляд за якістю виробів при поставці та за наступним дотриманням вимог до умов виготовлення.
Технічний аспект питання легко вирішується і не викликає різних тлумачень. Складнощі мають органи з правового регулювання систем сертифікації, якщо вони не державні й не пов'язані ніякими обов'язками з урядовими організаціями. У таких випадках сертифікатор може, наприклад, необґрунтовано не прийняти вироби якого-небудь виробника до сертифікації, що може значною мірою зменшити конкурентоспроможність виробів цього виробника або взагалі закрити йому доступ на ринок, якщо для цих виробів сертифікація обов'язкова, а іншої, доступної для виробника лабораторії, яка здійснює аналогічні випробування, немає.
Існує декілька видів "дискримінації" виробників при здійсненні сертифікації: надання переваг вітчизняній продукції; сприятливіші умови для членів асоціації, ніж для сторонніх клієнтів; сприятливіші умови для великих фірм порівняно з невеликими.
Добровільна сертифікація здійснюється за заявкою споживачів або виробників продукції на відповідність запропонованим ними нормативним документам.
У країні діють три основні категорії програм сертифікації, які затверджує федеральний уряд: перша — сертифікація товарів і послуг на безпеку; друга — програми з перевірки зразків продукції та виробництв, які замінюють наскрізний контроль; третя — програми оцінки якості та умов виробництва до надходження продукції в торгівлю. Усі ці програми мають обов'язковий характер.
За програмами першої категорії, як правило, здійснюється обов'язкова сертифікація такої продукції, як автомобілі, пароплави, магістральні трубопроводи тощо. Програми другої та третьої категорій застосовують для обов'язкової та добровільної сертифікації.
Програми Управління з безпеки харчових продуктів і ліків охоплюють продукцію не лише для людини, а й для тварин, і випробування здійснюються не лише на нешкідливість, але й на ефективність дії.
Відповідно до програми другої категорії сертифікуються ті види товарів, які споживаються в державних установах (Департамент оборони, Департамент торгівлі тощо), і сертифікація обов'язкова, якщо продукція закупляється урядовими організаціями на державні кошти.
Програми третьої категорії в основному добровільні, за винятком тих, які передбачають сертифікацію окремих видів харчових продуктів (наприклад, яйця, тютюн тощо). Найбільше програм розроблено Департаментом торгівлі та Департаментом сільського господарства. За результатами сертифікації харчових продуктів їх поділяють на "відбірні" (Choice) та "сорт А" (Trade А).
Крім затверджених урядом у США, є програми сертифікації, які організовуються в приватному секторі. їхніми послугами користуються не лише фірми США, а й експортери з інших країн.
Нормативною базою сертифікації є стандарти, які розробляються:
— ASTM Американським товариством з випробувань матеріалів — для широкого діапазону споживчих товарів;
— NEMA Національною асоціацією виробників електрообладнання — для електротехнічних товарів і електрообладнання;
— CPSC Комісією з безпеки товарів широкого вжитку — для товарів широкого вжитку;
— ЕРА Федеральним агентством із захисту навколишнього середовища — для сертифікації різних виробництв, двигунів внутрішнього згорання, наземного, водного і повітряного транспорту тощо;
— NIST урядовим органом зі стандартизації — Національним інститутом стандартів і технологій, який розробляє обов'язкові стандарти.
Загальне керівництво сертифікацією в США здійснює Сертифікаційний комітет, який діє в складі NIST, а також координує роботи зі стандартизації та представляє країну в ISO, ІЕС та інших міжнародних організаціях.
До функцій Сертифікаційного комітету входить схвалення та реєстрація програм із сертифікації, правил проведення сертифікації, перевірка компетентності органів із сертифікації.
У сертифікаційних роботах беруть участь понад 200 випробувальних лабораторій. Це великі лабораторії загальнонаціонального значення, лабораторії науково-дослідних інститутів і страхових компаній і незалежні лабораторії інститутів та університетів. Найвідоміші загальнонаціональні лабораторії — Національна асоціація виробників електрообладнання, Американська асоціація газу. Управління безпеки харчових продуктів і медикаментів та ін.
У США існує багато різноманітних систем акредитації. їх нараховується понад 100: федеральні; діючі в окремих штатах; ті, що проводяться місцевими органами влади і професійними асоціаціями. За цих умов багато лабораторій мають проходити акредитацію практично з кожного нового виду продукції, що надається для випробувань.
Велику роботу з акредитації лабораторій здійснюють дві організації: Американська асоціація акредитації лабораторій (AALA) та Національна добровільна програма акредитації лабораторій (NULAP). Але жодна з них через низки причин не може стати єдиною національною організацією з акредитації. A ALA здійснює акредитацію лабораторій, що випробовують оптику і фотометрію, проводять такі види випробувань, як акустичні, вібраційні, біологічні, хімічні, теплові, механічні, електричні й неруйнівні. Критеріями акредитації є положення керівництв ISO/IEC. Бюджет організації складається з внесків приватних осіб, внесків організацій-членів і оплати випробувань заявником. NULAP була організована під егідою Міністерства торгівлі, яке надає дотації на доповнення до внесків за акредитацію. У цій системі проводиться акредитація лабораторій, які випробовують текстиль, скло, цемент, інструменти для наукових досліджень.
Акредитація лабораторій, що здійснюють аналіз м'яса тварин і птиці, підпорядковується Службі продуктів харчування Департаменту сільського господарства, який фінансує цю діяльність.
Рада директорів Американського товариства з випробувань матеріалів, вивчивши положення з акредитації в країні" дійшла висновку про доцільність створення єдиної національної системи акредитації. До роботи залучені 15 технічних комітетів ASTM, які за основу взяли систему акредитації Австралійської національної асоціації випробувальних служб (NATA). NATA — акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю, яке на 50% фінансується дотаціями акредитованих лабораторій. Очолює асоціацію Рада, до складу якої входять представники федерального уряду й урядів штатів, промисловості, профспілок й Асоціації стандартизації. Рада призначає консультативні комітети, що розробляють рекомендації для конкретних лабораторій. Акредитація в Австралії надається на необмежений термін, а співробітники лабораторії через колені два роки проходять переатестацію. Лабораторії з харчових товарів переатестовуються кожні півроку. Між NATA та урядом Австралії підписано Меморандум про взаєморозуміння, одним із положень якого є зобов'язання здійснювати свою роботу відповідно до міжнародних стандартів і Кодексу ГАТТ/СОТ зі стандартизації, забезпечувати міжнародну сумісність методів випробувань. Спеціалісти вважають, що нова організація об'єднає всі діючі системи акредитації, в тому числі AALA і NULAP.
4.4. Сертифікація в Німеччині
У Німеччині діють системи сертифікації для різноманітної продукції та складових виробів. Правовою основою сертифікації в Німеччині є закони в галузі охорони здоров'я і життя населення, захисту навколишнього середовища, безпеки праці, економії ресурсів, захисту прав споживачів. Із 1990 р. в країні діє закон про відповідальність за виготовлення неякісної продукції, гармонізований із законодавством країн — членів ЄС, який і є законодавчою базою для сертифікації в рамках спільного ринку. Закон охоплює широке коло товарів та послуг — від іграшок до складного устаткування.
За даними Німецького інформаційного центру ГАТТ/СОТ, до загальнонаціональної системи сертифікації в країні входять декілька систем сертифікації. Потреби німецької економіки на 80—90% задовольняють такі системи, які складають загальнонаціональну.
А — система сертифікації відповідності регламентам;
A1 — система сертифікації відповідності стандартам DIN (Німецький інститут стандартизації) дає право на застосування знака відповідності DIN та на видання сертифікатів відповідності. Дія системи поширюється на всі види стандартизованих виробів, які сертифікуються відповідними комітетами DIN. За деякими винятками сертифікація в рамках системи DIN є добровільною.
Роботи із сертифікації в цій системі здійснює Товариство з оцінки відповідності DIN CERTCO, яке бере участь у декількох угодах із сертифікації в рамках ЄС і співпрацює з міжнародними організаціями. Вироби, випробувані на відповідність вимогам стандартів DIN, маркуються знаком DIN GEPRÜFT ("випробувано на відповідність вимогам DIN"). Застосування знака супроводжується інспекційним контролем. Тепер знаком DIN маркують продукцію сертифіковану на відповідність вимогам, стандартну та безпечну.
На застосування цього знака не потрібна ліцензія.
Знак відповідності DIN GEPRÜFT, уведений у 1972 р., може застосовуватись лише для маркування сертифікованих виробів.
А2 — система сертифікації VDE (Спілка німецьких електротехніків), яка підтримується Інститутом сертифікації і випробувань (PZI). Система поширюється на всі види електротехнічних і електронних виробів, перелік яких встановлений VDE. Система базується на технічних умовах VDE або стандартах DIN, які ідентифікуються як технічні умови VDE. Докладна інформація про випробування та проведення перевірок їхніх результатів наведена в методиках випробувань VDE.
Залежно від виду виробів сертифікація в системі може бути добровільною й обов'язковою, що залежить від законів, які безпосередньо регламентують вимоги до конкретного виду товарів.
VDE — учасник європейських і міжнародних багатосторонніх угод про взаємне визнання результатів випробувань і систем сертифікації, що сприяє визнанню знаків відповідності системи VDE за кордоном. Вони зареєстровані й визнані практично в усіх європейських країнах.
Контроль за правильністю маркування знаками VDE здійснює Центр з випробувань і сертифікації VDE — Prüfstein. Сертифікат, виданий цією організацією, гарантує відповідність продукції вимогам Закону про безпеку промислового обладнання або Закону про захист від радіоперешкод. Застосування знака VDE без ліцензії даного Центру заборонено. Виробник обладнання, який отримав сертифікат і право маркування знаком відповідності, зобов'язаний надати докази можливості підтримувати відповідність своєї продукції сертифікаційним вимогам протягом усього часу її випуску.
А — це система сертифікації Асоціації фірм з газо- та водопостачання Німеччини — DVGW, обладнання яких підлягає обов'язковій сертифікації на відповідність стандартам DIN. Якщо газове обладнання не сертифіковане, то місцеві газові компанії відмовляються приєднуватися до системи газопостачання.
Стосовно інших видів товарів, які використовуються у сфері газо-, водопостачання, сертифікація має добровільний характер, але споживачі завжди віддають перевагу сертифікованому товару.
Схема сертифікації розроблена DVGW і розрахована в основному на обладнання побутового та комерційного призначення.
Сертифікація газового обладнання на відповідність зарубіжним або міжнародним стандартам у системі DVGW здійснюється лише на підставі угод між виробником, покупцем та органом влади Німеччини. Усе газове обладнання, яке постачається на ринок Німеччини, повинно мати знак відповідності DVGW. За сертифікованим обладнанням проводиться інспекційний контроль з боку DVGW у формі періодичних випробувань зразків, які відбираються на заводі у виробника. Правила інспекційного контролю містяться в спеціальних директивах сертифікації для газового та водного господарства.
Система В, яка називається системою RAL, працює під керівництвом Німецького інституту гарантії якості та маркування, до складу якого входить 150 товариств якості. Кожне товариство якості організовує свою діяльність стосовно одного виду продукції. Галузь поширення системи RAL — сільськогосподарські товари та будівельні матеріали. Хоча в системі проводять добровільну сертифікацію, її правила базуються на стандартах DIN. RAL — член європейських та міжнародних організацій з випробувань і сертифікації та учасник угод про взаємне визнання, що сприяє визнанню сертифікатів і знака RAL за кордоном.
Система С — це система сертифікації, яка підтверджує відповідність виробів вимогам Закону про безпеку приладів (GSG), що засвідчується маркувальним знаком GS. У Німеччині діє близько 100 органів із сертифікації, які проводять випробування приладів на відповідність знаку GS. Система має добровільний характер, але випробування здійснюються на відповідність вимогам стандартів DIN, а також технічним правилам, які є загальновизнаними та внесені до спеціального переліку.
Федеральне міністерство праці та соціального забезпечення встановлює вимоги з інспекційного контролю, визначає випробувальні центри, які мають право маркувати прилади знаком GS, зобов'язує випробувальні центри забезпечувати доступи до системи зарубіжних замовників.
Система D, на відміну від інших, є обов'язковою і поширюється на продукцію будівельного профілю, на яку діють законодавчі розпорядження органів управління федеральних земель. Загальне керівництво системою підпорядковується Німецькому інституту будівельної техніки (DIBT), а основні нормативні документи системи — стандарти DIN.
Система Е — система сертифікації, яка діє в рамках законодавчої метрології. У Німеччині основним федеральним органом у галузі метрології є Федеральний фізико-технічний інститут. Крім нього, до системи залучені відповідні організації федеральних земель та акредитовані випробувальні центри, яким надано право підтвердження відповідності вимірювальних приладів, які підлягають обов'язковій сертифікації згідно із Законом про перевірку. Основні галузі дії даної системи - - прилади, пов'язані з електрикою, теплом, газом, водою, а також трансформатори. Система передбачає декілька знаків відповідності: знак про допуск; знак перевірки; засвідчуючий знак. У системі Е може здійснюватись як обов'язкова, так і добровільна перевірка приладів. Обов'язкова — здійснюється відповідно до положень зазначеного вище закону. Правила системи гармонізовані з міжнародними та європейськими. Федеральний фізико-технічний інститут використовує рекомендації Міжнародної організації законодавчої метрології (МОЗМ) і директиви ЄС (як обов'язкові).
Система F здійснює сертифікацію парових котлів, балонів високого тиску, засобів транспортування горючих рідин, вибухозахищеного електрообладнання, підіймальних пристроїв. Згідно з розпорядженням Федерального уряду встановлено суворий режим інспекційного контролю за зазначеними товарами, які визначені як потенційно небезпечні: відповідність установленим вимогам перевіряється до початку експлуатації, періодично в процесі експлуатації та відповідно до відомчих правил.
Практичну роботу із сертифікації систем якості в Німеччині проводить товариство сертифікації систем якості (DQS), створене ще до виходу стандартів ISO 9000. Ця некомерційна організація здійснює оцінку систем якості та видає сертифікат і ліцензію на використання знака відповідності, акредитує організації на право проведення сертифікації систем якості від імені DQS, навчає інспекторів, представляє Німеччину у міжнародних організаціях у рамках своєї компетенції.
У DQS акредитовані комерційні організації, які отримують завдяки цьому право на діяльність щодо сертифікації систем якості. Таким чином право на проведення сертифікації отримали німецькі товариства технічного нагляду TUV у різних землях країни. Із 1989 р. роботи з сертифікації систем якості регламентує TUV CERT — організація, яка офіційно зареєстрована на європейському рівні, і її діяльність ґрунтується на стандартах ISO 9000.
Роботами з акредитації в Німеччині керує Німецька рада з акредитації (DAR), яка здійснює акредитацію в регламентованих законодавством галузях. У нерегламентованій сфері ці функції виконує Головне товариство сертифікації (TGA). Акредитація випробувальних лабораторій та органів із сертифікації проводиться відповідно до європейських стандартів EN серії 45000.
4.5. Сертифікація в Японії
У Японії діють три форми сертифікації:
— обов'язкова сертифікація, що підтверджує відповідність законодавчим вимогам;
— добровільна сертифікація на відповідність національним стандартам JIS, що проводять органи, уповноважені урядом;
— добровільна сертифікація, яку проводять приватні органи із сертифікації.
Обов'язкова сертифікація регламентується чинними законами (їх на сьогоднішній день понад 30), у яких встановлюються перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, і вимоги до неї; схеми сертифікації; знаки відповідності; органи управління, відповідальні за організацію сертифікації та інспекційний контроль. Уповноважені органи розробляють технічні регламенти, на відповідність яким проводяться сертифікаційні випробування, а затверджує їх кабінет міністрів країни.
Забезпечення виконання законодавчих положень із сертифікації розподіляється між міністерствами та іншими державними органами управління. Наприклад, за Міністерством зовнішньої торгівлі й промисловості закріплено десять законів.
Із деяких видів продукції в законах вводяться категорії, що характеризують ступінь їхньої небезпеки для користувача. Наприклад, для електротехнічних виробів установлені категорії А і Б. Для категорій використовують різні схеми сертифікації та знаки відповідності (рис. 2.10.).
Рис. 2.10. Знаки відповідності електротехнічних виробів
Для більш небезпечних товарів (категорія А) передбачена сертифікація третьою стороною, а для виробів категорії Б — заява-де-кл ара ці я виробника.
Випробувальні лабораторії призначаються міністерствами і працюють як безприбуткові організації.
Особливість обов'язкової сертифікації в Японії полягає в необхідності одержати дозвіл на серійне виробництво продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, а також у тому, що товари, які експортуються, підлягають обов'язковій сертифікації.
Добровільна сертифікація на відповідність стандарту JIS не завжди підтверджує відповідність вимогам безпеки, оскільки обов'язкові вимоги включаються до технічних регламентів. Цей вид сертифікації є у віданні міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості, яке її організовує і координує. Заявник повинен звертатися до міністра, що однаковою мірою стосується й експортерів на японський ринок, якщо з ними не укладена угода про взаємне чи одностороннє визнання результатів випробувань.
Як правило, схема сертифікації містить оцінку чинної системи якості на відповідність стандартам ISO 9000 та інспекційний контроль, який у плановому порядку здійснюється один раз на 4—5 років, а позаплановий — у будь-який час без попередження.
Розглянемо особливості сертифікації товарів, що поставляються в Японію.
На підставі закону про електротехнічні товари побутового призначення і контролю матеріалів для їх виробництва діє знак відповідності. Одержання такого знака є необхідним "пропуском" для реалізації товарів даного виду, причому закон однаковою мірою діє як для японських, так і імпортованих електротехнічних товарів. Знак товару категорії А засвідчує відповідність побутових електротоварів, до яких користувач дотикається безпосередньо (електробритви, телевізори, пилососи тощо). Знак категорії Б — це підтвердження відповідності таких товарів, як електроарматура, вентилятори, устаткування офісів тощо.
Експортер подібних товарів на японський ринок повинен подати свій продукт на випробування в японському відповідному випробувальному центрі. Зробити це він має право тільки через японських посередників, які проходять через певну процедуру. Японський посередник зобов'язаний надати міністерству зовнішньої торгівлі та промисловості всі дані про товар, який має намір імпортувати, параметри безпеки і якості, класифікаційні характеристики, підтвердження його повної відповідності японським стандартам. Посередник зобов'язаний гарантувати дотримання порядку одержання знака відповідності й вчасно інформувати покупців про всі зміни в якості чи конструкції товару.
Якщо ж товар належить до категорії Б, додається додаткова вимога до імпортера-посередника, який продаватиме товар закордонній фірмі: подання до міністерства торгівлі та промисловості заяви про намір почати бізнес з цього товару. Японський покупець "вихований" таким чином, що електротехнічні товари, не марковані знаком відповідності він сприймає як низькоякісні.
До обов'язкових знаків відповідності в Японії належать також: знак JATG, який засвідчує схвалення товару Японським інститутом телекомунікаційного устаткування; знак ЛБ, що засвідчує відповідність широкого діапазону товарів вимогам японських стандартів. Знак введено міністерством торгівлі та промисловості, яке і здійснює контроль за одержанням знака і подальший нагляд за дотриманням встановлених вимог виробником товару.
Діють також різні добровільні знаки. їх встановлюють асоціації та інші товариства для інформування споживачів про відповідність товару визначеним вимогам. Характерним для цих знаків є їхнє застосування для продовольчих товарів.
Таким чином, експортери на японський ринок змушені вивчати вимоги стандартів і правил, що діють у приймаючій країні, звертатися до японських випробувальних лабораторій, якщо відсутня угода про взаємне визнання результатів випробувань. А для цього необхідно правильно вибрати японського посередника, без якого виконати всі вимоги і просунути товар на ринок неможливо. Іноземні постачальники на ринок Японії намагаються різними шляхами подолати чи хоча б зменшити жорсткі бар'єри, що захищають її внутрішній ринок. Так, США вдалося домогтися угоди японської сторони на проведення випробувань деяких товарів, призначених для експорту до Японії, у своїх лабораторіях під наглядом японського міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості. Ця угода торкнулася лише п'яти американських лабораторій, але залишається ще й мовний бар'єр, тому що японська сторона приймає до розгляду лише документи, перекладені японською.
Для проведення сертифікації систем якості було створено Японську асоціацію з сертифікації систем якості (JAB). її основні функції:
— акредитація органів із сертифікації продукції і систем якості та організацій, що навчають аудиторів; атестація аудиторів, а також реєстрація відповідних постачальників;
— проведення досліджень і здійснення практичних дій щодо взаємного визнання акредитації органів із сертифікації систем якості за кордоном, координації зусиль у цій галузі з національними і закордонними організаціями;
— виконання інших робіт, спрямованих на досягнення мети JAB.
Уся діяльність JAB будується відповідно до документів ISO і ІЕС, наприклад, нею підготовано довідник на основі документа ICO/КАСКО "Проект керівництва ISO/IEC. Загальні вимоги до сертифікації і реєстрації органів оцінки відповідності та акредитації систем". Опубліковані також інші керівні документи JAB щодо виконання зазначених робіт.
Акредитація органів із сертифікації та організацій, що навчають аудиторів, здійснюється аудиторами JAB, які призначаються її генеральним директором. По лінії JAB акредитовані такі великі центри, як Центр сертифікації систем якості Японської асоціації стандартизації (JSA-Q), Центр з контролю газового устаткування (JLA-QA), Центр сертифікації систем якості Асоціації безпеки судин, що працюють під тиском (KHK-QA).
При сертифікації аудиторів JAB видає сертифікати трьох категорій: головного аудитора, аудитора і помічника аудитора.
PAGE \* MERGEFORMAT2