Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Українські землі у ХІХ столітті
Розділ: Історія України
Українські землі у ХІХ столітті
План
Вступ
Українські землі у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.
Стан українських земель
Розвиток сільського господарства
Посилення соціального й національного гноблення
Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.
Буржуазні реформи 60 – 70-х років ХІХ ст.
Вплив буржуазних реформ на зміну соціальної структури суспільства
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині ХІХ ст.
Соціально-економічний розвиток
“Руська трійця”
Революція 1848-1849 рр. та її вплив на західноукраїнські землі.
Міжнародний характер “українського питання”
Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті, – як української старшини, так і польської шляхти, – що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.
Російська імперія
Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм. У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, (* У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них, що проживали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами.) поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко відійшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй початок. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства – цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.
Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край. Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей відважилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною українських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р. на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Україна завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями, переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», повинні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася аж до самого розпаду імперії.
Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія. Її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вербувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекрутів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати.
Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько 500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів, у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям. На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні. Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почався ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Лівобережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобережжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою чергу включали міста і села.
Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однаковою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Губернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громадський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче багато урядовців – зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, судді – обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто бракувало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.
Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в підпорядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні – в селі – за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.
За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворянами. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливових аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків, Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.
Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Лівобережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища, як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут переважали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.
Імперська бюрократія була організована на військовий зразок – зі своїми чинами та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що захищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволити собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На Заході це співвідношення було у три-чотири рази більшим. Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою платнею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою грошей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим.
Політичні події
На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міцнішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань.
Вторгнення Наполеона. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. На Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, щоправда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію. Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.
Перше таке товариство – «Союз порятунку» – було засноване у Петербурзі 1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його керівник – полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та неабиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу – Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу «Об'єднаних слов'ян» було двоє українців – брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося схилити до співпраці революційну польську групу, що діяла на Україні. Таким чином, Південне товариство до 1825 р. з майже ЗО офіцерів-змовників зросло до близько 160. Сформульована в документі під назвою «Руська правда» програма Пестеля була більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаючи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: «Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою». Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери. Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських упереджень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах. Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фігурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського дворянства. Його програма грунтовно обстоювала ідею відновлення української автономії.
Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично настроєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств. Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарештували. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до нерішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої підтримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання декабристів – цей перший в історії імперії революційний вибух – зазнало катастрофічної поразки.
Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне товариство молодих польських офіцерів, натхнених революціями, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла внаслідок внутрішніх конфліктів. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь. Хоч відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу. Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу». Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам. У 1830–1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шляхту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідомість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р. повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські товариства організовували змови проти царя.
Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з долею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Російській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.
Реформи в Російській імперії
Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,– тобто Правобережну Україну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було позбавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобережжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш систематичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише одноманітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культурному відношенні на «істинно російську землю». Тепер на повну силу почала проводитися політика русифікації.
Хоча першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських впливів на Правобережжі, вона лишила також глибокий відбиток на українському селянстві та єврейському населенні міст краю. У листопаді 1831 р. Микола І утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній. Голова комісії Віктор Кочубей мав наказ «привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя». За кілька місяців позакривали всі польські школи (українських майже не було), а шкільну справу реорганізували на імперських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський університет Св. Володимира. Характеризуючи завдання нового університету, міністр освіти Сергій Уваров відверто сказав: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії». Символом жорстокого нового режиму на Правобережжі став генерал Дмитро Бібіков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній. За губернаторства цього солдафона, «кожне слово якого падало, наче удар кийка», Київ перетворився на бастіон російської культури й головну твердиню царської армії. Спираючись на могутнє військо, Бібіков, незважаючи ні на що, проводив свою політику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворянських грамот і понижені до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росії. Близько 3 тис. конфіскованих у шляхти маєтків було перетворено на військові поселення, а замість поляків на чиновницькі посади призначали росіян. Скасування у 1840 р. Литовського статуту (кодексу законів, що спирався на зразки середньовічного Заходу) разом із раніше ліквідованим Магдебурзьким правом ознаменувало кінець застосування західноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на підвладній росіянам Україні. Деякі кроки Бібікова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. він відновив кампанію навернення (чи правильніше – повторного навернення) грекокатоликів у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинській, Подільській губерніях, а також у Білорусії греко-католицька церква, що визнавала зверхність Риму, вже глибоко вкорінилася й налічувала 2 млн віруючих. Шляхом масових депортацій, а також підкупу Бібікову вдалося практично знищити на території імперії грекокатолицьку церкву. Вірність їй змогла зберегти лише невелика кількість грекокатоликів у околицях Холма.
Хоч це, звісно, не входило до намірів генерал-губернатора, але деякі з його політичних заходів принесли українцям несподівані вигоди. Так, підтримуючи університет Св. Володимира, заснований у Києві на противагу культурному впливу поляків, він сприяв розвиткові закладу, що мав згодом відіграти надзвичайно важливу роль у майбутньому відродженні української культури. Так само, організувавши у 1843 р. Тимчасову комісію для розбору давніх актів (Археографічну комісію) й сподіваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часів була російською, він започаткував першу систематизовану колекцію українських архівних матеріалів, надавши можливість українським патріотам, які працювали
в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю.
Австрійська імперія
Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною – до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління.
Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні. У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження імперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства, вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створила канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військового відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманітності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу компромісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.
Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти». Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії.
Українці під владою Габсбургів
Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині – південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина – невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.
Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.
Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку – 1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні – ще біднішими.
За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою – в середньому якихось 30 – 40 років.
Реформи Габсбургів і західні українці
Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге – покращити соціально-економічне становище посполитого люду. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.
Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити
на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами.
У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця – Катерина II – заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.
Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища. Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус грекокатолицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква – ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство, – ввійшла у XIX століття оновленою.
Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію – Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія. Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою. Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії. Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів. Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі». На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц 1, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.
Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців – одного з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу». Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство – сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам – головним чином священикам – був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.
Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог. Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчизників.
Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ божественно величної імперії – чи Російської, чи то Австрійської – заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII–XVIII ст. Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства – одне було частиною Російської імперії, друге – Австрійської. І справді, починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах – Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним. Як ми довідаємось, у XIX ст. під владою Австрії це становище докорінно зміниться, й західні українці знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу. Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий – східні українці в Російській.
Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинилися під владою двох великих, сильних держав – Росії й Австрії, – держав міцно зцентралізованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною владою, з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка політична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до найменших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на грунтї народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанстао, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.
УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ РОСІЇ В XVIII СТОЛІТТІ
Захоплення Росією українських земель. Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.
Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.
Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її
внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року,
коли боролися там два кандидати на престіл: Станіслав Лещинський
та Август Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання
в користь Августа III Саксонського, Його правління фактично було
правлінням магнатів, «королят», які вели боротьбу між собою. Засі-
дання парляменту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо-
сом накласти «вето» на таке чи інше рішення і вимагати перегляду
справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж-
ди хтось накладав "вето».
Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фінанси, ввести нові податки, створити міцне військо. До того «Вічний
мир» із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної
Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від
часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу
її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за
Хмельницького.
Року 1763, після смерті Августа III, Катерина II, ввівши війська
до Польщі, посадила на королівський престіл польського магната
Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке становище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.
Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над
Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні
Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент пруський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль-
щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія – Помо-
р'я і частину Великої Польщі, Австрія – Галичину. Сойм і поль-
ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без спротиву, со-
юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:
Чернівці, Серет – переважно українські землі, та Сучаву – пере-
важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.
Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кай-
нарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек-
тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега
між гирлами Бога та Дніпра – на заході, між гирлами Берди та
Міюса й Дону та Еїна сході – давали можливість заснувати тут
портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала
право мати на Чорному морі військову фльоту. Величезне значення
мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства,
яке було васалом Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України.
Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні
Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист
від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по-
верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні
оселі Запорізьких вольностей. Запорізька Січ піддалася без спро-
тиву. Величезна територія Запорізьких вольностей була включена
в межі Російської імперії.
Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й розпалювати незадоволення його людности. Під претекстом переслідування християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріюпіль в гарні ріки Калміюса, а для вірменів – місто Нахічеван у гирлі Дону.
Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.
Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії,
а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським
намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського.
До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані
та Єгорлика – на сході і до Дністра – на заході.
Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна
тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав,
поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте,
плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які
в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче
заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втру-
чання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх
одновірців.
Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З
травня 1791 року нову конституцію: касувалося право «вето»; всі
справи в парляменті мали вирішуватися більшістю голосів; королів-
ська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядкову-
валися фінанси, освіта. Але партія магнатів та великих панів про-
голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Пе-
тербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська зали-
шили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля від-
ступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волиш й Білорусії
Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данїі; Польщу
відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.
Року 1794 вибухало повстання польських патріотів, на чолі якого
(.тав генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі
не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєд-
налася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські
війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Ко-
мандувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська
держава в 1795 році скапітулювала. Переведено третій, остаточний
розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія –
Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом
та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися
всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.'
Адміністраційний розподіл українських земель змінено. Після
скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири ча-
стини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало-
російської Колегії та її голови «в характері генерал-губернатора».
Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайсь-
кий. Друга частина – територія слобідських полків, після ліквіда-
ції полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську
губернію. Третю частину – територію Південної України – поділе-
но на дві окремі частини: Новоросійську губернію – на півночі, та
Запорозькі Вольності – на півдні. Року 1775 Запоріжжя було скасоване і вся територія Вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською – на правому березі Дніпра, та Озівською – на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі
між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на
підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії при-
єднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та
Еєю. Обидві губернії перебрали під владою Г. Потьомкіна. Року 1781
переведено реформу – засновано намісництва. Колишню Гетьман-
щину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новго-
род-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунай-
ський, а з 1790 року – генерал М. Кречетніков (який у 1768 році
придушив Коліївщину).
Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське
намісництво з осередком у Харкові.
Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське
намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року
– Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано
землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено по-
віти – Полтавський, Кременчуцький, Олексоігільський. Намісником
увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.
Року 1795, після смерти Потьомкіна, створено Вознесенське намі-
сництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисавет-
градського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті
Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх
Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі.
Намісником був князь П. Зубов.
Року 1796 цар Павло 1 зліквідував намісництва, замінивши їх гу-
берніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністрацій-
ним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинсь-
ка, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у
Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська гу-
бернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Ка-
теринославського намісництва (частини Олексоігільського, Слов'ян-
ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоро-
сійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську
та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в
Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київ-
ську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське гене-
рал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харків-
ську, Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-
Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською,
Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий
розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.'
ВНУТРІШНІЙ ЛАД
Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Ліво-
бережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський уст-
рій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ-
ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та
українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол-
кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського
типу: на місце військового суду – палати кримінальні та «граждан-
ські»; в кожній губернії – замість судів Гродських те земських –
повітові суди; на місце військового скарбу – казенні палати; для
справ міських – магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо-
вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ.
Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь-
кової реформи. Павло 1 поновив деякі старі порядки: генеральний
та інші суди. Литовський Статут, як чинне право.
Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політйчно-
адміністраційний та культурний центр Лівобережної України, а на-
томість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто,
яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва
входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, най-
багатших й найкультурніших полків (Стародубського – цілком і ча-
стин Ніженського та Чернігівського). На території Новгород-Сівер-
ського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин
і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.
Новгород-Сіверський став значним культурним осередком Укра-
їни: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися
культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких
виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали
інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Коле-
ҐІюмом."
1784 року російський уряд скасував козацький устрій України.
Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6
ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус – «Малоро-
сійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка-
рабінерні полки зберегли рештки територіяльної організації, а голов-
не–в них була українська старшина. У російській армії карабінерні
полки являли собою майже автономну організацію.
Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн-
ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили
козаки старого полку, командний склад – здебільшого колишня пол-
кова та сотенна старшина.
У Стародубському полку першим командиром був полковник ї.
Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М.
Миклашевський, правнук мазепинця."
Сама реформа – перетворення козацьких полків на реґулярні –
викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко-
зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський,
Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як
«важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легко-
кінними»
Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко-
зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала
думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капігіст подав
Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть
набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В.
Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць-
ке військо з добровільців з командою, що складалася б із старшин-
українців, обраних козаками.
Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови – бо тількищо поча-
лася знову війна з Туреччиною – О. Безбородько, переконаний про-
тивник гетьманату, висловився з цього приводу негатиано: окреміш-
ність українського війська та виборність уважав він за речі небез-
печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва-
жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій-
сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді-
ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до
Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на
Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Ве-
ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських
військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."
Ліквідація українських установ та полків робила величезний
переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і
старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них
дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили
українські ранґи на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра
1. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо-
му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України.
Полковник Київський Олександр Безбородько, син видатного гене-
рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка-
терини II, а за Павла – найяснішим князем та канцлером Російської
імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде,
такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила
імперська бюрократія від часів Петра 1 до доби Миколи П включно».
Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секрета-
рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міні-
стер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей,
з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський – міністром
уділів та юстиції і т. д.
Багато представників української старшини посіли видатні пости
в Україні–в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року – пра-
вителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дій-
шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла
шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської
губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній
генеральний суддя 1. Журман; віце-губернатором – поручником
правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко-
легії, а після нього, з 1785 року – останній полковник Стародуб-
ський, Я. Завадовський.^
Губерніяльними маршалами були: Катеринославським – М. Кап-
ніст (1795); Київським – В. Капніст (1785). Новгородсізерським мар-
шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським – А. Полетика. Це
було в 1785-1788 роках."
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД УКРАЇНИ ЗА РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан – на «шляхетне російське дворянство». У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану.
Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала
різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна
мала зверхній стан суспільства».
Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського
дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною
частиною Російської імперії – становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва,
якому не відповідали стани Росії.
Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права,
треба було довести претендентові своє походження або від справжніх
дідичів, шляхти польських часів, або – від вихідців-дворян з інших
країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську
гідність," або виставити 12 свідків «благородного образу жизни».
В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.
У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко
було довести походження від «шляхетних» предків, отже залиша-
лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або
виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин,
особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було
в північних полках: там доводили головним чином переходи пред-
ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів
до Стародубського та Чернігівського полків.
Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при-
знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші
цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач-
кових товаришів здобули право дворянства персональною службою,
все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола
вийшли «різночинці» – службова інтелігенція, духовенство, а дехто
був приписаний до козацтва."
На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав-
данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство.
Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо ба-
гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика,
Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа
казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський
– «от безпристрастного к отечеству поревнованияі». Здебільшого
були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за-
інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации».
Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до-
кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п.
джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно
об'єднувало людей з різних таборів."
Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май-
же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного
питання; весь суспільний лад залишився недоторканим, і польське
шляхетство зберегло всі свої права.
Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверта-
лося увагу на те, що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося.
Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від
землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на
Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763
російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ,
яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після
того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на-
казі початок закріпачення.
Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селя-
нам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закрі-
пачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була
досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте-
пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино-
славського намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776
році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського
намісництва стягалися втікачі з усієї України.
Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було
кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його
без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт-
во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу
свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу-
вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог-
ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було
завжди перед тім, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну,
Дін, пізніше – на Кубань (Правобережна Україна перестала бути
місцем для втечі) або – повстання, число яких збільшувалося в кінці
XVIII ст."
Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там-
тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під
влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян
стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па-
нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали
вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.
До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан-
ня, бо не було Запоріжжя.
Козацтво, Головна маса козацтва не дістала дворянських
прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і
селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях зали-
шилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права,
які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому
ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували ко-
заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила
козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне
побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи-
шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами."
Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як
у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а го-
ловно – примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець,
безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення
земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо,
призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо-
литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але
почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.
На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли-
ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з
селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко-
зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли су-
межно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед
козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп-
лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.
80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар-
шина діставала права російського дворянства, а з другого – селян,
а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав-
лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від
них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про
надання дворянських прав.
У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких
були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в
Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан-
ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими,
козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту
в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані-
зували самоуридування на зразок козацького. Протягом 4-ох років
військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до
Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи-
вати військову силу проти «своїх і внутрі землі», бо, мовляв, вістки
про це можуть викликати за кордоном погані чутки." Потьомкін до-
бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї,
разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас-
никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь –
до Очаківського степу, але цей плян зреалізовано вже після його
смерти, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання
ватажків повстання."
Південна Україна. Південна Україна мала вийнятково
становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької
Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією,
перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо-
різьких Вольностей, яка охоплювала понад ІЗ мільйонів десятин
землі – разом із Новоросійською губернією та новопридбаним-і за
Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами: трикутником
між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-
ликом – були поділені на дві губернії: Новоросійську – на правому
березі Дніпра та Озівську – на лівому. Року 1782 вони об'єдналися
в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-
губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд-
нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою
Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.
Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій
історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате-
рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні
колосальною країною – від Бога до Куб.і^. від Полтави до Криму
він залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження
його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів-
денну Україну величезні кошти.
Головною метою правління Потьоміака було – якомога скоріше
заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком
сучасників бу.іо понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших
наказів Потьомкіна, року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і
цей наказ залишався в силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цьо-
го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з
всіх частин України: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. На те, що з
Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи-
лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського
намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був
міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін
у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати
втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні-
гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не
повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському
повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені
були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при-
мусила їх покинути свої села та землі й тікати»."
Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: помі-
щицьку, селянську та міську,
Поміщикам роздавали землі за пляном, який був укладений для
Новоросійської губернії в 1764 році, а.іе його трохи змінено. Усі землі
були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна-
ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селян-
ський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше
як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не
більше як 12.000 десятин – на 200 дворів. Полегшено й реченець за
селення: половину належного числа селян треба було заселити про-
тягом 5-ти років, а повне число – протягом 10-ти.
З цих мап та «ордерів Потьомкіна», наказів його, видно, що з усієї
маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці – по 12.000 десятин –
дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин – 57,70"/о. Щодо соціяльного
становища поміщиків, то представників аристократії було серед них
тільки 28, себто 1,3"/о.. Головна маса поміщиків складалася з російсь-
ких військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх
рангів – 68,2°/о; українських старшин та урядовців було 10,5°/о. Та-
ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій
урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залиши-
лися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало
чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0°/о. Таким чином ці
цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Воль-
ності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям."
Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її –
дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою
надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів
без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали
селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до
інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарю-
вання часто не було навіть половини належного числа селян.
Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на
5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці,
секундмайора Коростовцева, – 39 селян замість 53. На пана оброб-
чяли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці,
прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки ЗО; у селах Олександрів-
ці та Тритузному на поміщика, сенатора 1. Безбородька, обробляли
тільки І/Ії частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колиш-
нього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці
приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як
мало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були
поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право
на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити
вони селянам.
Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», по-
міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на
свод», переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків
було невелике: на 150.068 «підданих» – вільних селян було тільки
5.653 кріпаків."
Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скар-
бових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці-.
Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбо-
вих сіл усіма засобами намагалося притягти селян – і найбільшу
частину їх давали втікачі.
Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну
частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, «одно-
двірці», колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було
200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також
греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно
меноніти (анабаптисти), але їх було небагато – вони становили лише
2*/е загальної кількости населення Катеринославського намісництва."
Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях
майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У
Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових
міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського.
Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну
ролю в економічному житті країни. По містах оселялися купці ре-
місники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені
були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки і Кри-
му. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва,
в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки,
передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого
значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії,
Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговель-
ним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої
Европи.
Кількість міської людности зростала. Наприклад у 1774 році куп-
ців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054
душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році."
У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя
в інших містах теж було багато росіян – купців, ремісників. Особ-
ливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато
французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори
французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польсь-
ка контора графа Прото ПотоцькогоЛ'
Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років
(1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося при-
близно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі,
а в 1792 році вже 419.849."
Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII
століття належить козакам.
Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина – переважно
запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власности, поман-
дрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони «бі-
лети» на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада
оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на
п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках
та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за
«пляном», дістала землі до норми–від 1.500 до 12.000 десятин землі,
Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич – 12.400 десятин,
колковніїк Старець – 14.636, отаман Кірпак – 11.912. Багато-хто з
колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські
ранГи. а дехто – посади в новому управлінні країни. Серед старшини
було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, зай-
малися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали
значні суми готівки."
Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбо-
вих селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до
великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків
вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче.
Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив
використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав перего-
вори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легко-
ступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького
війська. Так зародилася нова організація – «Військо чорноморських
козаків». У своїх плянах Потьомкін мав, з одного боку, створити на-
дійне козацьке військо, а з другого – притягти запорожців, що осе-
лилися за Дунаєм."
Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося пи-
тання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорно-
морське військо, яке набуло ще більшої важливости, одержало назву
«Військо вірних чорноморських козаків», а року 1790 Потьомкін ді-
став титул «Великого гетьмана чорноморського війська». Так проект
В. Капніста з року 1783 про відновлення козацьких полків," не
апробований Катериною II для Лівобережної України, використав
Потьомкін для України Південної.
Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запо-
різького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 коза-
ків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її при-
значав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська
приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з
України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські за-
логи старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін
успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повер-
таючи їх населення на військових поселян."
Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і
Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох
статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на
Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Ку-
бань і створити там своє військо, яйе пізніше дістало назву «Кубан-
ського війська»- їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі,
ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань,
творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, пере-
кази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми
спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи росій-
ського уряду зрусифікувати їх."
Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове
намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте,
6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар
Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину П, зліквідував
намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське наміс-
ництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію.
Катеринослав перейменовано на Новоросійськ.
Так штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну
Україну, і цю аберацію – ніби країна «Запорізьких Вольностей» е
Росією, а не Україною – твердо засвоїли і сучасники, і нащадки,
і адміністрація, і історики – до середини XX століття.
Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на вте-
чі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна «не повертати
втікачів» не був офіційно скасований, на практиці становище селян
змінилося, і декому з поміщиків завертали збітців.
У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну
Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам
Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської
области переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшу-
кувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян,
мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від
кого вони втекли." Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному об-
сягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодіш-
ніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, зви-
чайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в
Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть торту-
рували своїх селян."
Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали
тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністра-
ція безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.
Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Півден-
ної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фор-
теці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин
землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише
8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 – вже 4.573 осіб обох статей.
Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що
Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космопо-
літичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші
25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 раза,
тоді як у цілій Російській імперії – тільки в 2,4 раза."
Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та на-
ближення до Чорного моря мали величезне значення для України,
не зважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі».
Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося
з прагненням України, яка ввесь час свого історичного існування,
починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до-
магалася панування на Чорному морі.
Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному
«грецькому проекті» – модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим
– Москва-Петербург – за цим проектом мав заволодіти II Римом –
Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опа-
нування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито
робили реальною мрію російських царів. Під час тріюмфальної подо-
рожі Катерини 11 до Криму в Херсоні стояла брама з написом: «Шлях
на Царгород». У розмовах із монархами Европи Катерина II визна-
чала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія – 11-й –
Візантію. Для реалізації цього пляну навіть дано ім'я унукові Кате-
рини 11 – Константин: його призначала вона на поновлений престіл
імператора Візантії."
Але незалежно від цих плянів Росії, Україна дістала вихід до
Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економіч-
ного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів госпо-
дарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мерино-
сів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Європи.
ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРІЇ
На підставі першого розподілу Польщі 1772-го року Галичина,
а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. Свої пре-
тенсії на Галичину Австрія умотивувала в спеціяльному меморіялі,
укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до
Червоної Руси і до Поділля, так само як Чеської корони – до кня-
зівств Освєциіма й Затора». У цьому меморіялі Австрія доводила
свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угор-
щина та Чехія належали Габсбурґам. Росія, яка ввесь час прагнула
загарбати під свою владу всі українські землі, дуже неохоче по-
годилася відступити ті території Австрії, і російські війська поки-
нули Галичину тільки під тиском австрійських окупаційних військ.
До Австрії прилучено Руське воєвідство, без Холмської землі,
але з Замостям, Волзьке та окраїни Подільського й Волинського
восвідств, а з чисто польських земель – південні частини Краків-
ського й Сандомирського воевідства та частину Люблінського. Ці
землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володо-
мирії)».
По третьому розборі Польщі до Австрії прилучено Холмську
землю та окраїни Берестейського і Підляського восвідств. Але року
1809 Холмщину приєднано до Варшавського воєвідства, а після Ві-
денського Конгресу –в 1815 році – до Царства польського.'""
Року 1774 до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою
^Буковина», а до Угорщини – українське Закарпаття (або Підкар-
паття). Ці три українські території жили своїм відмінним життям
і тому історію їх під австрійською окупацією подасться окремо.
Доля цих трьох частин українського народу мала багато спіль-
ного: всі вони терпіли тяжкий гніт сусідніх народів – угорського,
польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захи-
стити. З другого боку, протягом цілого XIX ст. всі вони вели бороть-
бу проти зовнішнього тиску і денаціоналізуючого москвофільства,
прихильники якого доказували, що галичани, буковинці та закар-
патські українці належать до російського народу, а їхня мова – до
єдиної російської мови.
а) Галичина. Австрія дістала Галичину в стані занепаду
Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство
підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою
окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом
торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпац-
тва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве
животіло.
Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намага-
ючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий
устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі.'"
Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум»
– семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перене-
сено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піяр-
ського орденів, де наука велася латинською й польською мовами.
австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання;
пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 за-
сноване народні школи трьох типів: одноклясові – парафіяльні, з на-
укою українською мовою, триклясові та чотириклясові – з наукою
німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотир-
ма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мо-
вою, а на Богословському – латинською. 1787 року зорганізовано
окремий Богословський факультет для українських студентів
з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809
року.'"
Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування еко-
номічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасо-
вано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося
права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися
без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де зав-
годно; зреформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткуван-
ня: 70"/о прибутку з праці йшло селянинові, 18°/о – державі і тільки
12°/о – дідичеві. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися
на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за
долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном,
які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподат-
кування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із діди-
чами, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь дідичів.
Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здо-
бувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію
вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом поль-
ської шляхти запроваджено в школах польську мову замість укра-
їнської. Польонізація так широко охоплювала населення, що на-
віть духовенство, яке прагнуло зберегти /ь-оаїнську культуру, в осо-
бистих стосунках вживало польської мови.'"
Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне зна-
чення, вони багато зробили для морального піднесення українців,
дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за
майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде укра-
їнське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що
дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спо-
чатку хотіли були використати поляки для польонізації українців,
стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охо-
роняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.'"
Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах
викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом
каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трак-
татом в обороні «руської» – української мови. Спроба Могильниць-
кого заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не
мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовен-
ства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильниць-
кий, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820–
1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток
письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики,
о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик,
о. Іван Лаврівський, філолог – які поклали початок культурному
відродженню Західньої України.'"
Одночасно з культурним рухом ширяться в Західній Україні ре-
волюційні рухи. Польські повстанці 1830-их років мали прихильни-
ків не лише серед української молоді, а навіть серед львівського
греко-католицького духовенства, але на перешкоді до згоди стояло
презирливе ставлення поляків до національних почувань україн-
ців.'" Галицька молодь, як і наддніпрянська, прагнула наблизитися
до народу, вивчала його мову, фолкльор.
Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше –
в 1820-их роках. У центрі його стояла – «Руська Трійця» – Мар-
кіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці
Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галиць-
ке відродження на духовому зв'язку з Україною Наддніпрянською.
Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова»,
виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Гали-
чині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була
сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, – як
писав Головацький, – «запалила вогонь. . , який створив очі кож-
ному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, пи-
сали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя
українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятли-
вий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв'язків українців із
Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним ре-
презентантом культурного громадянства Галичини, панував консер-
вативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не
мавши жадної.підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич
перейшов до польських панів. Від «Трійці» залишився один Я. Го-
ловацький.'"
Революпійний рух – так звана «Весна народів» – який охопив
усю Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився
в повстаннях у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених
Австрії народів Угорщини, де очолив повстання Кошут, Італії, Че-
хії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи
відновити незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно
проголосив конституцію, скликав парлямент, скасував панщину.
Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх
почала організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов
назустріч українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угор-
цями та поляками. У Львові засновано року 1848 Головну Руську
Раду, свого роду тимчасовий національний уряд, який мав з'ясувати
австрійському урядові політичні та національні прагнення україн-
ців. Як пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».
Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського
народу. Українські посли в австрійському парляменті поставили
вимогу виділити українські землі, що перебували в межах австрій-
ської держави, в окремий коронний край під управлінням намісни-
ка і приєднати до Галичини Буковину та Закарпаття. Це гостро су-
перечило бажанням поляків, які домагалися перетворити Галичину
на польську провінцію. У боротьбі з поляками Головна Руська Рада
зорганізувала власні збройні сили – Народну ґвардію. Але австрій-
ський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив Гали-
чину на дві частини – польську та українську.
Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських
(себто українських) вчених, який накреслив широку програму орга-
нізації української науки. Він домагався повного відокремлення
українського народу від польського та російського і створення єди-
ної української наукової мови, єдиної граматики та правопису.
Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському універ-
ситеті катедри української мови та літератури.
З цих широких плянів зреалізовано дуже мало. Року 1849 ав-
стрійський уряд, з допомогою російських військ, придушив пов-
стання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак,
внаслідок скасування кріпацтва, в Галичині з'явилося 375.000 віль-
них селянських господарств. Викуп дідичам за землю платила дер-
жава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.'"
Року 1849 розв'язано Державний Сойм і Головну Руську Раду.
Поляки, під проводом намісника гр. Голуховського, фактично заб-
рали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців
почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами:
австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку
ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із
росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції по-
чала схилятися до «панрусизму», вносячи цим ослаблення серед
українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для
якого давало переконання в силі Росії та бажанні її об'єднати всі
слов'янські народи.
Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала
Галичині автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сойм укра-
їнці вислали 49 послів із загальної кількости 150. З роками це спів-
відношення ще погіршало: року 1877 було українських послів 14,
а 1883-го – тільки II. Причиною цього були нові виборчі правила,
за якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а
українці були переважно селяни. Ще гірше становище було у віден-
ському парляменті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, само-
управління опинилися в польських руках. Урядовою мовою стала,
замість німецької, польська. Львівський університет був спольоні-
зований; школи перейшли під керівництво Польської Крайової
Шкільної Ради. Лише невелика кількість середніх та фахових шкіл
залишилася українськими."*
Провід в економічному житті належав польській шляхті. Знесен-
ня панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні земле-
власники,, але зростали польські лятифундії. 1820 року в Галичині
було 8.500 великих маєтків із 683-ма моргами землі пересічно в кож-
ному. 1859 року було 4.500 маєтків, але з наділом пересічно в 1.185
моргів. Року 1880 було 2.086 великих маєтків, але пересічно маєток
мав 2.400 моргів. Одночасно погіршувалося становище селян. 1820
року, до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів, року
1859 – 9,5, року 1880 – 5,5, а року 1900 – 4,5 морга. Селяни приму-
шені були шукати заробітків переважно у дідичів, і потрапляли
знову в залежність від них.'"
Міста набули польського характеру, і державна та крайова до-
помога підтримувала розвиток польської культури та науки.
Придушення російським військом польського повстання 1863
року загострило відносини між поляками та українцями. Провід
у культурному та національному житті українців належав інтелі-
генції духовного походження, головним чином священикам-уніятам.
які купчилися біля «Святого Юра» у Львові, де була резиденція
митрополита. Осередком духовної інтелігенції, її проводом і про-
тектором був митрополит, і всю національну справу ця духовна
верства брала, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній органі-
зації єдину оборону проти польського наступу. Головна увага духо -
венства була присвячена боротьбі проти латинізації церковного
обряду, але, шукаючи зразків у Православній Церкві, воно підпа-
дало під російський вплив. Ця консервативна інтелігенція стави-
лася до української мови як до мови неписьменного селянства, ойе-
рігала церковно-слов янську мову – і знову потрапляла під росій-
ський вплив. Група консерваторів тримала в своїх руках три уста-
нови: Ставропігіяльмій Інститут, Народний Дім, заснований у Льво-
ві в 1850-их роках, і «Галицько-Руську Матицю», як називали то-
вариство для видавничої і взагалі просвітньої справи, засноване у
Львові 1848 року. За перші роки видало воно понад 80 книжок.
Довгий час консервативний табір сподівався підтримки австрій-
ського уряду, але, розчарувавшись у ньому, поділився на дві гру-
пи: москвофільську, що всі надії покладала на допомогу від Росії
та прагнула едности з російським народом, і другу групу, що нама-
галась порозумітися з поляками.
Позицію москвофілів зміцнювали факти зовнішньої історії: року
1831 російський уряд розгромив перше польське повстання, а року
1868 – друге польське повстання. Створювалося враження про вели-
ку, непереможну силу Росії, поруч із Австрією, яка схилялась до
занепаду. Року 1865-1866 Австрія у війні з Прусією зазнала тяжкої
поразки. Підкорені їй народи одержали широку автономію, а сама
Австрія стала «двоєдиною» монархією – Австро-Угорщиною, яку
об'єднувала особа монарха. Кожна країна мала окремі парляменти:
Австрія – у Відні, Угорщина – в Будапешті. Міністерства, крім
деяких (зовнішніх справ, військових справ та фінансів) були також
окремі. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під
владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її не-
переможність.
Року 1866 орган українських консерваторів «Слово» заявив, що
жадних українців не існує, е єдиний великий російський народ від
Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто тво-
рити українську літературу. Табір москвофілів зростав, охоплю-
ючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття; до нього пере-
ходили діячі, які 1848 року з захопленням працювали над творен-
ням української літератури. До цих діячів належав і член «Трійці»
Я. Головацький, який 1848 року був професором української літера-
тури та мови у Львівському університеті. Він переїхав 1367 року
до Росії, де дістав посаду голови Археографічної Комісії у Вільні.
Коли російський уряд в боротьбі проти поляків закликав священи-
ків і вчителів-галичан переходити до Холмщини, на цей заклик від-
гукнулися сотні галичан. Це зміцнило москвофільські настрої в Га-
личині й ослабило місцеві культурні сили.'"
Проти консервативно-москвофільського табору старої інтеліген-
ції виступила молодша віком група діячів, які називали себе «наро-
довцями». Ця група складалася з учителів, письменників, правни-
ків, студентів. Вони продовжували діяльність Маркіяна Шашке-
вича, засновували часописи («Мета», «Всчерниці>, «Нива^, Русал-
ка»), які мали успіх серед молоді, але за браком коштів існували
недовгий час. Представниками народовецького руху були В. Шаш-
кевпч, К. Климович, Ф. Заревич та інші. Народовці за зразком Ки-
ївської Старої Громади організували у Львівському університеті та
в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, передпла-
чували журнали, влаштовували концерти тощо. Ці громади були
таємними організаціями.
Коли в Наддніпрянській Україні заборонено друкувати книжки
українською мовою, деякі письменники та вчені, як В. Антонович,
Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький, П. Куліш, О. Кониський, стали
надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Гали-
чини і допомагали народовцям матеріяльно. З допомогою наддніп-
рянців засновано у Львові місячник «Правду», що протягом довгого
часу була органом всеукраїнського єднання. «Кобзар» Шевченка
став для галицьких українців священною книгою, а Україна –
священною землею. «Кохаються в пам'ятках козацької слави»,
– характеризував народовецький рух М. Грушевський."'
У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства:
року 1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 – «Просвіту», року
1873 – Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство.
створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в на-
укову установу. Значну суму – 9.000 Гульденів – дала Є. Милора-
дович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства
ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України:
О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє
майно; допомагали – Є. Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив
наддніпрянських українців був дуже значний; зокрема великий
вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці допомагали галичанам вий-
ги з вузького провінціялізму і привчали почувати себе частиною
великого українського народу. Це було конче потрібно, бо поволі
народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переваж-
но представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні
занадто льояльно супроти австрійського уряду, провідники народо-
вецького руху не вияснювали народові основ конституційного жит-
тя ані засад економічної та соціяльної науки, – писав 1. Франко, –
і український народ, живучи в конституційній державі, був переко-
наний, що «цісар. . . може все зробити, і що від його волі все зале-
жить». Серед народу байдужість до парляментської політики дій-
шла до того, що 1879 року галицькі українці провели до сойму
тільки двох кандидатів!
На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення.
У 1880 році народовці заснували часопис «Діло», присвячений га-
лицьким справам. Редактором його був В. Барвінський, видатний гро-
мадський діяч. Саме тоді в Галичині зростав вплив М. Дратоманова,
який закликав народ до активної праці, до освіти. Під його впливом
були видатні діячі – 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах
обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного жит-
тя. Року 1885 народовці створили політичне товариство «Народня
Рада», яке ставило завданням продовжувати справу Головної Русь-
кої Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та
українську частину.'"
Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала
Українська Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли 1.
Франко та М. Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтере-
сів селян. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві
газети: «Народ» і «Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до
сойму і до парляменту. В загальнополітичних справах вона стояла
за незалежність України.
Під впливом наддніпрянців – В. Антоновича, О. Кониського –
провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митро-
политом Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди
з польськими політичними колами, які очолював намісник Гали-
чини, граф К. Бадені. Головною метою цієї групи було відмежува-
тися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно
з поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на
заснування української гімназії (третьої, бо дві вже мали), україн-
ських катедр в учительській семінарії та університеті, допомоги для
культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для
українців, але спроба ця викликала загострення між українськими
угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опо-
зицією, і широкі українські кола не підтримали народовців. Навпа-
ки, їх спроба внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтриму-
вали цю політику тільки О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато
інших діячів. Незабаром і гр. Бадені перейшов до ворогів українців.
Єдиним реальним досягненням «нової ери» був дозвіл мати катедру
української історії у Львівському університеті. Катедру цю зайняв
1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно
поклав початок «нової ери».
У 1890-их роках зайшли в Галичині значні зміни. На поверхню
життя почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899
року праве крило Радикальної партії об'єдналося з народовцями, і
вони створили нову – Національно-Демократичну Партію, яка пе-
ребрала провід у політичному житті народу. В своїй програмі ця
партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з'єднав-
ся в одноцільний національний організм». На чолі її став Ю. Роман-
чук, а пізніше – К. Левицький, обидва посли до австрійського пар-
ляменту. З того часу провід у боротьбі за здобування політичних
прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве кри-
ло Національно-Демократичної Партії створило нову – Українську
Соціял-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На
з'їзді Соціял-Демократичної Партії в Брні як мету цієї партії прого-
лошено створення «вільної Української Держави, Української Рес-
публіки».
Це прагнення – створити незалежну державу свідомість потре-
би її – головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895
року заяву про самостійність українського народу, як мету полі-
тичних домагань, склала на своєму з'їзді у Львові Українська Ра-
дикальна Партія. На межі двох століть, у 1900 році, на двох проти-
лежних кінцях України, українська молодь маніфестувала своє
прагнення до незалежности України: в Харкові і в Полтаві М. Міх-
новський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему рефе-
рат, і молодь з ентузіязмом вітала гасло незалежної України. Того ж
року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, укра-
їнське студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що
його ідеалом є створення самостійної Української Держави. Цю ре-
золюцію підтримали газета «Діло» і 1, Франко на сторінках «Літе-
іатурно-Наукового Вістника».'"
б) Буковина. Року 1774 Австрія, щоб заокруглити свої во-
лодіння на сході й забезпечити сполучення Галичини з Семигоро-
дом, прилучила до себе північну частину Молдавського Господар-
ства, з містами: Чернівцями, Серетом і Сучавою. Австрія мотиву-
вала це тим, що ця територія належала колись до Галицького кня-
зівства і тільки в XIV ст. опинилась під владою молдавських гос-
подарів, Молдавський господар протестував проти австрійської оку-
пації, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна
стала знову називатися «Буковиною», як було в XIV ст. Деякий час
Буковина управлялася військовою владою, але 1786 року її приєд-
нано до Галичини, і так перебувала вона до 1849 року, коли її ві-
докремлено як осібну провінцію.'"
На Буковині, під час переходу її під владу Австрії, було 69"/о
українців, 26°/п румунів і 5"/о інших національностей: жидів, вірме-
нів, греків, угорців, німців, поляків.
З перших же часів австрійської влади почалася інтенсивна імі-
грація до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Ця імігра-
ція, а також фальшиві інформації румунів австрійському урядові
сприяли тому, що в австрійців склалось уявлення, ніби Буковина
взагалі е румунською країною, і в школах цього краю почали впро-
ваджувати румунську мову.
Австрійський уряд перевів низку важливих реформ, щоб виве-
сти Буковину з того занедбаного стану, в якому вона перебувала.
1781 року кріпацтво замінено панщиною за договором селян із па-
нами. Року 1783 було засноване німецьку та румунську школи.
У переконанні, що людність Буковини румунська, Австрія призна-
чала на адміністративні посади румунів, які румунізували Буко-
вину.'"
Приєднання Буковини до Галичини в 1786 році мало негативні
. наслідки. Польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти
і ширила польонізацію та латинізацію. Року 1808 у Чернівцях зас-
новано першу гімназію з латинською викладовою мовою. У почат-
кових школах викладали румунською або польською мовами, але
не українською. Виходом із цього положення було заснування при-
ватних українських шкіл, в яких викладали дяки. Такі школи на-
зивали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впро-
вадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львів-
ська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Ле-
вицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила спра-
ви тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти
повинні вчитися польської мови.
Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змі-
нився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського
конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни
залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані
були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже
тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани –
переважно румуни.
Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських завору-
шень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям
яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности
життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на
гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували
панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів,
але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які
в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.
Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією – Італії.
Чехії, Угорщині, Галичині – відбилися й на Буковині. Буковин-
ські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на
підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту
у Відні; серед них бур і Л. Кобилиця, який виступав за політичну
автономію Буковини та передачу землі селянам. У парляменті всі
ці посли стали в гостру опозицію до румунів.*"
1848 року, після розв'язання парляменту, Кобилиця знову підняв
повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали
зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстан-
ня мало соціяльний характер – селян проти поміщиків, і національ-
ний – українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив
своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б
тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими
військами. Л. Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на
його честь складали легенди та пісні.'"
Боротьба за автономію закінчилася 1861 року, коли Буковину
визнано «коронним краєм» Австрії, з титулом воєвідства, з подвій-
ними адміністраційними органами: перший орган – центральний
уряд; його репрезентував призначений австрійським урядом крайо-
вий президент, якому підлягали старости та начальники повітів
другий орган – автономна управа, що складалася з Крайового Сой-
му – парляменту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа міс-
цевої самоуправи, та Крайового Відділу – виконавчого органу, якпі
призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції пе-
ребували в руках румунів та німців, а українці довгий час не моглг
добитися навіть визнання української мови за урядову.
Виділення Буковини як окремого краю відбилося на її націо-
нальному відродженні. З 1870-их років посилюється боротьба укра-
їнців із румунами за національну окремішність, з одного боку, Тс
германізацією – з другого. У Буковині виникають різного род^
українські товариства. Року 1869 засновано в Чернівцях товариство
«Руська Бесіда», першу українську організацію в Буковині, спочат-
ку – клюб, яка згодом перетворилась на літературне товариство
Проіснувало воно до 1940 року і відіграло значну ролю в національ-
ному відродженні цього краю. Проте, в товаристві виявилася роз-
біжність поглядів: Більшість належала до москвофілів, які обсто-
ювали «єдину загальноруську мову», а меншість була за народню
українську мову. Року 1870 засновано в Чернівцях політичне това-
риство «Руська Рада», а 1875 року там же створено німецький уні-
верситет з катедрою української мови.'"
Становище буковинських українців покращало тільки в 1880-их
роках, коли провід українського зорганізованого життя перебрали
народовці: завдяки їм до парляменту вислано національне свідомих
послів.'" Велике значення мали й інші чинники: з одного боку пог-
либлювався москвофільський рух, який почав лякати австрійський
уряд, внаслідок чого, щоб обмежити його, дано більше свободи в на-
ціональних питаннях українцям; в той же час румуни страшили
уряд доносами на «москвофільство» українців. З другого боку ав-
стрійський уряд втрачав довір'я до румунів після того, як 1878 року,
внаслідок російсько-турецької війни, румунські воєвідства – Мол-
давію та Волощину – об'єднано в незалежну державу – Румунію,
яка року 1881 стала королівством. Румуни в Буковині прагнули при-
лучення до Румунії. Австрійський уряд почав із більшою увагою
ставитися до українців.
1884-ий рік позначився перемогою народовців у «Руській Бесіді»,
звідки москвофіли примушені були виступити, а в 1885 р. народовці
перебрали провід в «Руській Раді». Того ж року «Руська Бесіда»
почала видавати народною мовою часопис «Буковина». З того часу
засновується на Буковині багато українських товариств та установ,
число яких року 1914 досягає 590.
До цього ж періоду належить діяльність видатних письменни-
ків: о. С. Воробкевича, Г. Воробкевича і О. Ю. Федьковича, зна-
чення якого для Буковини порівнюється з значенням Шевченка для
України. Серед буковинських учених та громадських д ячів чолові
місця належать: проф. С. Смаль-Стоцькому, М. Василькові та О.
Поповичеві.
У формуванні української провідної верстви, в ідеологічній бо-
ротьбі за українське «я», Буковина протягом другої половини XIX ст.
мала постійні контакти з Галичиною та Наддніпрянською Україною.
Буковину відвідували: Я. Головацький, О. Наумович, О. Барвін-
ський; великий вплив мали – М. Драгоманов, О, Кониський та
інші.
Так, на переломі XIX та XX століть, встановлювався зв'язок між
Україною, що була під окупацією Росії, і тими землями, що були
під окупацією Австрії.'"
в) Закарпаття. У ХУГ ст. Закарпаття ввесь час примушень
було брати участь у боротьбі сусідів. Після перемоги Угорщини
в 1526 році, його поділено між трьома сусідами: Австрією, Туреччи-
ною та Семигородом. Закарпатська Україна стала територією, на
якій точилася боротьба Австрії з Семигородом, Західне Підкар-
паття – Пряшівщина та Ужгородщина – перебувало під зверхні-
стю Австрії, а східне – Семигороду Країна була зруйнована, міста
занепали. Єдиним позитивним явищем було те, що зменшився тягар
панщини, а в горах її не було зовсім. Це стало причиною припливу
до Закарпаття переселенців із Галичини.
Протягом XVII ст. на Закарпатті розвивалася своєрідна куль-
тура; вживалися богослужбові книги київського та львівською дру-
ку; творилася місцева релігійна література, апокрифи, легенди, по-
лемічно-апологетичні літописи (наприклад, Гукливський літопис)
середньовічні повісті, вірші. Власного друку не було і перші книгг
друкували в Тернові. Закарпатське письменство вживало народньо;
мови і мало релігійний характер.
XVIII ст. було добою відносного спокою. Правління Марії Тере-
зії та Йосифа 11 позначилися пільгами для селян; «урбарегулябія'
1766 року обмежила панщину, а 1785 року скасовано підданство се-
лян. Проте, після смерти Йосифа II, його наступник, Леопольд, від-
новив кріпацтво, яке тривало до 1848 року. Посилення панщини
викликало рух опришків, повстанців, які ховалися в горах і звідти
вчиняли напади та грабували поміщицькі садиби.
У XIX ст. на Закарпатті було багато інтелектуальних сил, як:
не знаходили відповідного становища на батьківщині іі переходили
до Галичини або до Росії. Так до Львова переїхали – П. Подій ть
1. Земанчик – професори Львівського університету, а М. Балудян-
ський, 1. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович працювали в Росії
і на Україні. Поволі в закарпатській літературі творилася нова но-
ва, далека від народньої. Найвидатнішою особою цієї доби був істо-
рик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп.
Революційний рух 1848 року захопив і Закарпаття. Угорські пов-
станці вели агітацію серед закарпатської молоді, заохочуючи її при-
єднуватися до них і навіть забираючи їх силою до своїх загонів. Ба-
гато українців із Закарпаття тікали до Галичини. Руська Головна
Рада видала відозву до закарпатських українців, в якій перестері-
гала їх проти союзу з угорцями. У той же час повстанці загрожу-
вали Закарпатській Україні долею Содому Н Гоморри, якщо вона їх
не підтримає. Тоді закарпатські селяни розпочали партизанську
війну проти угорців, що нищили та палили їхні хати. Року 1849
закарпатська інтелігенція звернулася до австрійського цісаря та до
Головної Руської Ради з заявами, в яких писала про своє бажання відділитися від угорців і прилучитися до Галичини. Головна Руська
Рада у своїй відповіді закликала закарпатських українців трима-
тися спільно й підтримувати Австрію проти угорських повстанців.
Проте, австрійський уряд не виправдав надій українців, що його
рятували.'"
Наступна доба історії Закарпатської України зв'язана з діяльні-
стю А. Добрянського, який все своє життя присвятив захистові не-
угорських народів. Він виступав послом від Закарпаття на Слов'ян-
ському З'їзді в Празі та на зборах Головної Руської Ради в 1848
році. Після здушення угорського повстання австрійський уряд приз-
начив А. Добрянського комісаром на Закарпатті. За його ініціяти-
вою, 1849 року делегація закарпатських українців висловила ціса-
реві свої побажання, серед них головне – розподіл Угорщини на
дистрикти за національністю. Уряд взяв до уваги цю петицію і ви-
ділив «Руський дистрикт» з осередком в Ужгороді, а Добрянського
призначив на намісника.
А. Добрянський призначав українців на високі пости, вводив
українську мову в школах і установах. Почалося відродження лі-
тератури, появились видатні письменники-патріоти, які писали
українською мовою – О. Духнович, Є. Фенцик; Д. Балудянський
видає церковну історію. Засновано літературні товариства: «Пря-
шевское литературное общество», в Ужгороді – «Общество Васи-
лия Великого». Проте, великим лихом стало ширення москвофіль-
ства, яке підігрівалося воєнними перемогами Росії і допомогою ро-
сійських добродійних товариств; розвивалося так зване «язичіс» –
штучна книжна мова москвофілів, у якій безсистемне поєднувались
лексичні та граматичні елементи живої української мови. Москво-
фільство ширилося серед інтелігенції, поглиблюючи прірву між нею
і селянством.
Року 1867 Австрія, розбита Прусією, визнала права Угорщини
на самоурядування. Закарпатська Україна опинилася під владою
Угорщини. Угорці металися на українцях за погроми, вчинені ро-
сійським військом 1849 року. Ці переслідування викликали руїну
Закарпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим пред-
ставником москвофільства, або русофільства був 1. Раковський, ві-
цедиректор Ужгородської семінарії, редактор «Газети Церковної»
та упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні
українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний росій-
ський народ і єдина російська мова.'"
1870-го року завітав до Закарпатської України М. Драгоманов і
пізніше в «Австро-руських споминах...«яскраво змалював невідрадну картину життя закарпатських українців, називаючи їх «ране-
ними братами». Аналізуючи причини москвофільства на Закар-
патті, Драгоманов підкреслював, що причина його зрозуміла; це праг-
нення власної держави і протест проти мадяризації України. Два
факти підсилили москвофільство: кар'єра, яку зробили в Росії за-
карпатці – Балудянський, Орлай та інші, і – російська окупація
1849 року, яка показала силу Росії. Ніхто не подумав ознайомлю-
вати угорських русинів з українськими письменниками, тоді, як ба-
гато говорили про російських.
Але слова і перестороги Драгоманова не мали наслідків. Швидко
розвивалися дзі протилежні течії. Перша – це урядова мадяризація,
в якій навіть Греко-Католицька Церква стала поволі знаряддям
антиукраїнської політики угорського уряду. Закарпатські єпископи
діставали іменування під впливом угорського уряду. Завмирали
українські парафіяльні школи, закривались українські газети.
Року 1881 було 353 школи з українською викладовою мовою, а року
1883 залишилося тільки 282. Року 1914 не було вже жадної укра-
їнської школи. Друга течія – це москвофільство, яке виявляло про-
тиакцію. Прірва між інтелігенцією і селянством поглиблювалась.
До того приєдналися стихійні нещастя: кілька років були неврожаї,
і людність голодувала. Внаслідок природнього збільшення сіль-
ського населення – наділи дробилися. Виходом із цього становища
була інтенсивна еміграція до Америки, яка почалася в 1880-их ро-
ках.'"
Так наприкінці XIX ст. Закарпатська Україна була найбільше
занедбаною серед усіх українських земель.