Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Я.А.Коменський – фундатор педагогічної науки.
Ян Амос Коменський (1592—1670*
До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення н наукову систему пов'язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592—1670* — великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року _ перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». Основними працями є - «Велика дидактика», «Материнська школа».
В основі дидактичних поглядів Коменського – сенсуалістична теорія пізнання. Видатний педагог вважав, що істинність і достовірність одержаних людиною знань залежить насамперед від свідчень органів відчуття, тому він особливу увагу приділяв принципу наочності навчання. Я. Коменський відстоював полісенсорне пізнання, в основі якого “золоте правило дидактики”. Він прагнув створити універсальний метод навчання, беззастережно вірив у методику, підручник, книгу. Це привело його до недооцінки ролі вчителя в дидактичному процесі.
В дидактичному вченні Я. А. Коменського одне з найважливіших місць займає питання про загальні принципи навчання. Великою заслугою Я. А. Коменського є обґрунтування класно-урочної системи шкільного навчання і уроку як форми організації навчання. Він виділяв три частини уроку: початок – відновлення в пам’яті учнів пройденого, опитування і формування уваги; продовження – показ, сприймання, роз’яснення; закінчення – вправа, оволодіння, використання.
Одним з центральних питань в дидактиці Я. А. Коменського є питання про методи навчання. Для забезпечення успішності навчання особливе значення має використання таких методів, які забезпечують свідоме, легке, ґрунтовне засвоєння матеріалу, що вивчається.
Велику увагу Я. А. Коменський приділяв проблемі визначення змісту освіти. Він охарактеризував основні принципи визначення змісту освіти: доцільності, енциклопедичності знань, посильності, концентричності.
2. Зарубіжні класики педагогіки : діяльність та педагогічні погляди (Ж.Ж.Руссо, Ф.Дістервег, Й. Песталоцці *.
Жан-Жак Руссо (1712-1778* - французький просвітитель, представник передреволюційної дрібної буржуазії.
Свою теорію виховання Ж.-Ж. Руссо виклав у творі, в якому він сконцентрував свої роздуми про вроджену доброту людини: це “Еміль, або Про виховання” (1762* Виховання, на думку Руссо, дається людині природою, людьми та оточуючими її речами.
Виховання людини починається разом з її народженням і продовжується усе життя, і головне завдання виховання – створити людину. Для Руссо виховання було мистецтвом розвитку істинної свободи людини, яка залежить тільки від неї самої. Звідси і заперечення ним системи загального виховання, оскільки на його думку немає вітчизни і немає громадян, а є лише пригнічені та гнобителі.
Розробив систему принципів виховання.
В основі його системи вільного виховання лежать такі принципи:
- дитину поставив в центр виховного процесу, проте виступав проти потакання дітям,
- вихователь повинен супроводжувати дитину у всіх її випробуваннях та переживаннях, спрямовувати його формування, сприяти його природному росту, створювати умови для його розвитку, але ніколи не нав’язувати їй своєї волі,
- створення такого середовища, в якому б дитина змогла здобути самостійність і свободу, реалізувати закладені від природи задатки,
- в навчанні не потрібно пристосовувати знання до рівня розвитку учня, а співвідносити їх з його інтересами та досвідом.
Фрідріх Вільгельм Адольф Дістервег (1790-1866* — прогресивний педагог-демократ, песталоцціанець першої половини XIX ст.
Метою будь-якого виховання є загальний розвиток людини. Основа будь-якої освіти — загальнолюдська, загальна для всіх дітей земної кулі, національна освіта — загальна для всіх дітей однієї нації. Загальна народна школа мислилась Дістервегом як єдина національна школа, яка повинна сприяти внутрішньому об'єднанню Німеччини і виховувати патріотів, яким близькі інтереси їх батьківщини. Розвиток патріотизму у німецької молоді Дістервег уявляє лише на основі загальнолюдського виховання.
Перед педагогікою Дістервег ставить три завдання:
1* вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його згідно з його природними особливостями;
2* робити це у відповідності зі своєрідністю тієї нації, до якої належить індивідуум;
3* виховати його відповідно до загальнолюдських цілей.
В основу своєї педагогіки Дістервег поклав такі три принципи:
а* природовідповідність;
б* культуровідповідність;
в* самодіяльність.
Дістервег створює дидактику розвиваючого навчання, яку виклав у вигляді 33 законів і правил навчання у «Посібнику для освіти німецьких вчителів», виділивши при цьому 4 групи: — правила, що стосуються учня (суб'єкта навчання*; — правила, що стосуються об'єкту навчання учбового матеріалу; — правила у відповідності з часом, місцем; — правила, що стосуються учителя, її основним завданням є збудження пізнавальних здібностей учня, щоб вони розвивались в засвоєнні і пошуках істини.
Пропонує враховувати й індивідуальні особливості дитини.
Й.-Г.Песталоцці (1746-1827* – швейцарський педагог-демократ
Мета виховання, за Песталоцці, полягає в тому, щоб розвинути всі природні сили і здібності людини, причому цей розвиток має бути різностороннім і гармонійним. В основу виховання Песталоцці поклав принцип природо відповідності. Педагог визначає виховання як «мистецтво сприяти прагненню природи до саморозвитку». Песталоцці виступив основоположником теорії формальної освіти, вважаючи основним завданням навчання розвиток пізнавальних сил учня
Свою теорію освіти він називає елементарною. Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на частини:
1. Елементарна інтелектуальна (розумова* освіта, метою якої є правильний всебічний і гармонійний розвиток розумових задатків людини, що забезпечує їй інтелектуальну самостійність, прищеплює розумові навички.
2. Моральна елементарна освіта, метою якої є правильний всебічний і гармонійний розвиток моральних задатків, необхідний людині для забезпечення самостійності моральних суджень і прищеплення їй певних моральних навичок.
З. Фізична елементарна освіта, метою якої є правильний гармонійний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, прищеплює їй хороші фізичні навички.
Таким чином, Песталоцці приходить до висновку, що пізнання всіх предметів оточуючого нас світу відбувається шляхом усвідомлення спільних для них властивостей, якими, на його думку є число, форма, назва.
Значна увага приділялась Песталоцці свідомому засвоєнню знань. Обґрунтовує принцип міцності засвоєння знань. Основними педагогічними працями є - «Лебедина пісня» «Лінгард і Гертруда».
3. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї відомих українських педагогів (Г.С.Сковорода, К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, А.С.Макаренко*.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.* – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ
Григорій Сковорода (1722—1794* — виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого — байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.
Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.
Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.
Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.
Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.
Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".
Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".
Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.
Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Висував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна любов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них.
Костянтин Дмитрович Ушинський (1824 – 1870* - видатний педагог-класик
К.Д. Ушинський вважав, що педагогіка може стати наукою у повному смислі слова, якщо вона буде тісно пов’язана з життям, виражати потреби суспільства і спиратися на дані наук про людину.
Обґрунтував педагогічну науку у своїй фундаментальній праці "Людина як предмет виховання". Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про людину, властивою для кожного народу: "Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях." "Виховання бере людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, – її тіло, душу, розум, – і, перш за все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність..."
К.Д. Ушинський намагається творчо використати традиції народної педагогіки у своїй педагогічній системі. Це особливо добре проглядається у його підручниках "Дитячий світ" і "Рідне слово", де він ознайомлює дітей з народним життям, широко використовує народний фольклор: приказки, загадки, прислів’я, казки, вірші.
Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує Ушинський, рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини. К.Д. Ушинський по-новаторському підійшов до розробки дидактичних принципів. У його творах знайшли обґрунтування такі принципи навчання: наочності, свідомості й активності, послідовності й систематичності, міцності знань, зв’язку навчання з життям, емоційності, поєднання інтересу й відповідальності. Він надавав важливого значення методам усного викладу, лабораторно-практичним роботам, письмовим і усним вправам, роботі з книгою.
У вихованні відводить важливу роль не лише фізичній, але й розумовій праці. Вказує, що розумова праця – один із найважчих видів людської праці Основними засобами естетичного виховання К.Д. Ушинський вважав природу, працю, зміст шкільної освіти, мистецтво. Особа вчителя, на думку Ушинського, означає все у справі виховання, тому він повинен бути всебічно підготовленим до вчительської роботи.
Важливими є думки Ушинського про необхідність надання педагогічної освіти жінкам.
Василь Олександрович Сухомлинський (1918 – 1970*
Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.
Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне* він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.
Педагогом була запроваджена у Павлиській середній школі система розумового виховання, спрямована на піднесення в учнів життєвої цінності знань, на залучення їх до розумової праці, на вироблення у них вміння і бажання вчитися. Він закликав до створення у школі культу знань.
Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.
Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.
На думку Сухомлинського, фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської особистості.
На думку Сухомлинського, у системі трудового виховання треба використовувати всі види праці у їх різноманітності: навчальну і виробничу, короткочасну і довготривалу, платну і безкоштовну, ручну і механізовану, у майстерні і в полі, індивідуальну і колективну.
Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: "як всі, так і я", "колектив завжди правий" тощо.
Проблемам сімейного виховання присвячені його твори "Батьківська педагогіка", "Сто порад учителеві" та ін. Він постійно цікавився умовами й особливостями виховання дітей у різних сім’ях, вивчав позитивний досвід, підмічав найістотніші і найбільш типові вади та недоліки сімейного виховання.
Сухомлинський вважав, що учитель – це особлива професія, яку не порівняєш ні з якою іншою справою.
Антон Семенович Макаренко (1888- 1939* – один із найвідоміших педагогів світу
Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті*, хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.
Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.
Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності.
У педагогічній системі Макаренка важливими є його ідеї стосовно виховання у дітей свідомої дисципліни.
Макаренко вказував, що у трудовому вихованні треба розрізняти дві взаємопов’язані сторони: одна – формування умінь і навичок працювати, друга – виховання любові і поваги до праці.
Багато уваги у своїй діяльності Макаренко приділяв сімейному вихованню. Макаренко проаналізував ряд умов, які роблять сім’ю справжнім виховним осередком суспільства. Багато з них є актуальними і сьогодні: проблема повної сім’ї, кількості дітей у сім’ї (необхідність мати більше як одну дитину, морально-психологічний мікроклімат сім’ї, приклад батьків, батьківський авторитет, трудове виховання у сім’ї тощо.