Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У XX СТОЛІТТІ
(Історико-політологічний аналіз)
КИЇВ
ПОЛІТИЧНА ДУМКА
1996
Книга, підготовлена редколеґією українського наукового журналу «Політична думка» та Інститутом посткомуністичного суспільства, містить комплексний історико-політологічний та соціально-філософський аналіз проблем української державності в XX столітті. Висвітлюється теоретична спадщина національної державницької думки. Значну увагу надано геополітичним параметрам унезалежнення України, а також сучасним проблемам державного будівництва та суспільного розвитку.
Видання розраховане на науковців, студентів, аспірантів та викладачів і може використовуватись як навчальний посібник з новітньої історії України, політології, історії міжнародних відносин, соціальної та політичної філософії.
Книга вийшла в світ також анґлійською та російською мовами.
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше - спати, спати,
І спати на волі...
Тарас ШЕВЧЕНКО
ЗМІСТ
Слово до читача
РОЗДІЛ I. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ: ІДЕЇ, КОНЦЕПЦІЇ, МОДЕЛІ (1900–1990 PОКИ)
Глава 1. Соціалістичні та комуністичні моделі (Джеймс Е. МЕЙС)
§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
§3. Моделі української державності під час революції
§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»
§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму
§7. Національно-культурна автономія
§8. Ленінська модель
§9. Розкольники української революції
§10. «Модельна радянська республіка»
§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
Глава 2. Націократичні концепції (Микола ГОРЄЛОВ)
§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН
§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
Глава 3. «Класократична» версія
§1. Нація та держава (Віктор БУРЛАЧУК)
§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас (Віктор БУРЛАЧУК)
§3. Селянин із мечем та ралом (Віктор БУРЛАЧУК)
§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія (Віктор БУРЛАЧУК)
§5. Філософ української політики (Віктор БУРЛАЧУК)
§6. В.Липинський про загрози українській державності (Борис АНДРЕСЮК, Микола ГОРЄЛОВ)
Глава 4. Ліберальна ідея в Україні (Микола ТОМЕНКО)
§1. Поширення ліберальних ідей в Україні
§2. Пріоритет прав особи
§3. Пріоритет права
§4. Самоврядування
§5. Національна ідея
§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
Глава 5. Геополітична складова державницької думки (перша половина XX століття)(Олександр САЛТОВСЬКИЙ)
§1. Зародки української політичної географії
§2. Росія як геополітична проблема
§3. Плани для майбутнього
§4. Східний вектор українських інтересів
Глава 6. Ідея державності у суспільно-політичній думці 40-х—80-х років
§1. Державницька думка в умовах підпілля (Анатолій РУСНАЧЕНКО)
§2. Ідеї українських шестидесятників (Анатолій РУСНАЧЕНКО)
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці (Анатолій РУСНАЧЕНКО)
§4. Тоталітарні інституції проти українських «неформалів» (Володимир КОВТУН)
§5. Національна ідея та «Демплатформа» (Олег БІЛИЙ, Олександр ДЕРГАЧОВ)
РОЗДІЛ II. УКРАЇНА В ЗАРУБІЖНИХ СТРАТЕГІЯХ ТА ДОКТРИНАХ
Глава 1. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття (Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ)
§1. Р.Челлен: Україна у Першій світовій війні
§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
§3. «Середня Європа» та Україна
§4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера
§5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона
§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
Глава 2. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах (Володимир РЕПРИНЦЕВ)
§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
§3. Польсько-українські відносини в період Другої світової війни
§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
§6. Становлення міждержавних відносин
Глава 3. Україна в концепціях і доктринах Угорщини (Микола ДЕРЖАЛЮК)
§1. Угорська державність у першій третині XX століття та український чинник
§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
§3. Угорська політика щодо України на сучаcному етапі
Глава 4. Україна та «українське питання» в політиці Чехословаччини (Степан ВІДНЯНСЬКИЙ)
§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі
§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці Чехії і Словаччини
Глава 5. Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях (Сергій ГРИГОРИШИН)
§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
Глава 6. Україна в зовнішній політиці Туреччини
§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни (Микола НЕСУК)
§2. Турецько-українські відносини у 1918–1921 рр. (Микола НЕСУК)
§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини (Наталія КСЬОНДЗИК)
§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі (Наталія КСЬОНДЗИК)
Глава 7. Україна в стратегічних планах Німеччини
§1. Україна у німецькій східній стратегії початку XX ст. (Микола НЕСУК)
§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання» (Микола НЕСУК)
§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна (Віктор КОВАЛЬ)
§4. Генеральний план «Ост» (Віктор КОВАЛЬ)
§5. Політика нацистів щодо ОУН (Володимир СЕРГІЙЧУК)
§6. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)( Віктор КОВАЛЬ)
§7. Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини (Андрій МАРТИНОВ)
Глава 8. Україна у зовнішньополітичних доктринах США
§1. Terra incognita (Євген КАМІНСЬКИЙ)
§2. На периферії інтересів (Євген КАМІНСЬКИЙ)
§3. «Українське питання» і «холодна війна» (Євген КАМІНСЬКИЙ)
§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США (Олексій ГАРАНЬ)
§5. Прорив у двосторонніх відносинах (Євген КАМІНСЬКИЙ)
Глава 9. «Українське питання» в політичній стратегії Росії
§1. «Українське питання» в Державній Думі (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§3. Тимчасовий уряд і Україна (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії» (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§6. Доба договірних відносин (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика (Віктор АДАМСЬКИЙ, Борис КАНЦЕЛЯРУК)
§8. Україна в сучасній російській стратегії (Олександр ДЕРГАЧОВ)
РОЗДІЛ III. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА СХИЛІ СТОЛІТТЯ
Глава 1. Метаморфози посткомуністичної влади (Олександр ДЕРГАЧОВ, Володимир ПОЛОХАЛО)
§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення
§2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення
§3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади
§4. Неототалітарна парадигма державотворення
Глава 2. Державотворення: шляхи леґітимації
§1. Проблема леґітимації (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)
§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях (Олег БІЛИЙ)
§3. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)
§4. Рятівний етатизм (Євген БИСТРИЦЬКИЙ)
§5. Спадщина авторитарної особи (Олег БІЛИЙ)
§6. Вторинність геополітичної леґітимації (Євген БИСТРИЦЬКИЙ, Олег БІЛИЙ)
Глава 3. Етнополітичний вимір державності (Леонід ШКЛЯР)
§1. Етноменшини як чинник геополітики
§2. Етнополітична реальність України
Глава 4. У пошуках моделі економічного розвитку (Ігор БУРАКОВСЬКИЙ)
§1. Стратегії економічних перетворень
§2. Стартові умови трансформаційного процесу
§3. Формування посткомуністичної економічної системи
Глава 5. Пострадянські форми суспільних змін (Андрій ФЕДОРОВ)
§1. Людина корпоративна
§2. Радянський цех
§3. Пострадянська фратрія
Глава 6. Невигаданий «п’ятий світ» (Сергій МАКЕЄВ, Наталія КОСТЕНКО)
§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»
§2. Orbis Quintus
§3. Простір і час
§4. Фактичність громадянства
Відомості про авторів
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
П’ять років існує наша нова держава. Проте й досі Україна не набула чітких ознак сучасної цивілізованої країни. Чи не єдиною характерною рисою національного розвитку стала глибока криза, що охопила усі сфери життя. Основні джерела її походження — це відсутність державної стратегії, концептуальна безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення. Країна дедалі втягується у незалежність, не маючи адекватної сучасним реаліям політичної філософії.
Владна надбудова над суспільством — Левіафан держави — постає в Україні поза традиціями національної державницької думки XX століття, історичним та сучасним досвідом європейських демократій. Конструювання української держави здійснюється непублічними, келійними засобами, у віддаленості від суспільного загалу. При цьому горішня влада спирається переважно на колишній груповий, по суті недержавницький досвід, кланово-корпоративне розуміння національних інтересів.
На жаль, автори наявних публікацій з проблематики державотворення, що з’явилися в Україні протягом останніх років, здебільшого лише доводять світовому співтовариству, українському суспільству, а подеколи й самим собі історичну неминучість та значущість самого факту появи на політичній мапі світу незалежної України. Такі книги легко впізнати навіть за стилістикою — вони вкрай обтяжені історико-філологічним романтизмом, урочисто-епічними інтонаціями. Держава сакралізується, панує риторика самозвеличення. Такі поняття, як громадянське суспільство, демократія, самоврядування, леґітимність, права людини опиняються на периферії уваги.
Утім, чи можливо «розбудувати» державу лише на абстрактних обґрунтуваннях патріотичних почуттів, чи достатньо обмежитися успіхом в оприлюдненні патріотизму у власній хаті, при цьому щоразу зазнаючи невдач у розв’язанні нагальних внутрішніх проблем та у відстоюванні національних інтересів на міжнародній арені?
Протягом століття основними засобами у визвольних змаганнях українців були пошук зовнішніх союзників, підлаштовування під чужі інтереси та геополітичні сценарії. Українським керівним елітам, як звикле, бракувало здатності згуртовуватись на основі загальнонаціональної державотворчої перспективи, бажання і вміння усвідомити об’єктивні національні інтереси, зрозуміти суспільні очікування задля того, щоб спрямувати розвиток нації у річище нормального, гідного людини життя.
Авторський колектив цієї книги прагнув здійснити дослідження, що було б позбавлене пропагандистського пафосу та описовості, осмислити як досягнення української державницької думки, так і конкретний досвід боротьби за незалежність України, вагомість та роль її внутрішніх та зовнішніх чинників.
Kнига є логічним продовженням наукового пошуку дослідників з кола журналу «Політична думка». Її головна мета — сприяти становленню справді демократичного українського суспільства, збудити його волю до творення свого майбутнього, власної держави. Без сумніву, не можна віддавати справу державотворення на відкуп можновладцям та химері «об’єктивного ходу історії».
Київ, серпень 1996 року.
Олександр ДЕРГАЧОВ, керівник авторського колективу
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕҐІЯ:
Олександр ДЕРГАЧОВ — керівник авторського колективу, Євген БИСТРИЦЬКИЙ, Олег БІЛИЙ, Ігор БУРАКОВСЬКИЙ, Микола ГОРЄЛОВ, Сергій МАКЕЄВ, Джеймс МЕЙС, Володимир ПОЛОХАЛО, Микола ТОМЕНКО, Олександр ШАРВАРОК.
АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:
Віктор АДАМСЬКИЙ (Розділ II, глава 9, §1–7, у співавторстві); Борис АНДРЕСЮК (І, 3, §6, у співавторстві); Євген БИСТРИЦЬКИЙ (III, 2, §1, §3, §4; III, 2, §6, у співавторстві); Олег БІЛИЙ (І, 6, §5, у співавторстві; III, 2, §2, §5; III, 2, §6, у співавторстві); Ігор БУРАКОВСЬКИЙ (III, 4); Віктор БУРЛАЧУК (І, 3, §§1–5); Степан ВІДНЯНСЬКИЙ (II, 4); Олексій ГАРАНЬ (II, 8, §4); Микола ГОРЄЛОВ (І, 2; І, 3, §6, у співавторстві); Сергій ГРИГОРИШИН (II, 5); Олександр ДЕРГАЧОВ (І, 6, §5, у співавторстві; II, 9, §8; III, 1, у співавторстві); Микола ДЕРЖАЛЮК (II, 3); Євген КАМІНСЬКИЙ (II, 8, §§1–3, §5); Борис КАНЦЕЛЯРУК (II, 9, §§1–7, у співавторстві); Володимир КОВТУН (І, 6, §4); Віктор КОВАЛЬ (II, 7, §§3–4, §6); Наталія КОСТЕНКО (III, 6, у співавторстві); Наталія КСЬОНДЗИК (II, 6, §§3–4); Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ (II, 1); Сергій МАКЕЄВ (ІIІ, 6, у співавторстві); Андрій МАРТИНОВ (II, 7, §7); Джеймс Е. МЕЙС (І, 1); Микола НЕСУК (II, 6, §§1–2; II, 7, §§1–2); Володимир ПОЛОХАЛО (III, 1, у співавторстві); Володимир РЕПРИНЦЕВ (II, 2); Анатолій РУСНАЧЕНКО (І, 6, §§1–3); Олександр САЛТОВСЬКИЙ (І, 5); Володимир СЕРГІЙЧУК (II, 7, §5); Микола ТОМЕНКО (І, 4); Андрій ФЕДОРОВ (III, 5); Леонід ШКЛЯР (III, 3).
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ (дані за 1996 рік)
Віктор АДАМСЬКИЙ — аспірант Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.
Борис АНДРЕСЮК — кандидат економічних наук.
Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, президент Українського філософського фонду, редактор відділу політики і культури та філософії політики журналу «Політична думка», доктор філософських наук. Див.:Євген БИСТРИЦЬКИЙ. Вибрана бібліографія.
Олег БІЛИЙ — провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, заступник головного редактора журналу «Політична думка», доктор філологічних наук.
Ігор БУРАКОВСЬКИЙ — доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», редактор відділу економічного аналізу та прогнозування журналу «Політична думка», кандидат економічних наук.
Віктор БУРЛАЧУК — старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, кандидат філософських наук.
Степан ВІДНЯНСЬКИЙ — завідувач відділу Інституту історії НАН України, кандидат історичних наук.
Олексій ГАРАНЬ — доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», кандидат історичних наук.
Микола ГОРЄЛОВ — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин, кандидат історичних наук.
Сергій ГРИГОРИШИН — завідувач Чернівецького відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук.
Олександр ДЕРГАЧОВ — завідувач кафедри Національного університету «Києво-Могилянська Академія», заступник головного редактора журналу «Політична думка», кандидат історичних наук.
Микола ДЕРЖАЛЮК — провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук.
Євген КАМІНСЬКИЙ — завідувач відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, редактор відділу міжнародних відносин журналу «Політична думка», доктор історичних наук.
Борис КАНЦЕЛЯРУК — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат філологічних наук.
Віктор КОВАЛЬ — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук.
Володимир КОВТУН — політолог, голова Секретаріату Конґресу української інтеліґенції.
Наталія КОСТЕНКО — провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України, доктор соціологічних наук.
Наталія КСЬОНДЗИК — старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук
Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ — кандидат філософських наук.
Сергій МАКЕЄВ — завідувач відділу Інституту соціології НАН України, редактор відділу соціології політики журналу «Політична думка», доктор соціологічних наук.
Андрій МАРТИНОВ — аспірант Інституту історії України НАН України.
Джеймс Е. МЕЙС (США) — провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології НАН України, заступник головного редактора журналу «Політична думка», доктор історії.
Микола НЕСУК — вчений секретар Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук.
Володимир ПОЛОХАЛО — головний редактор українського наукового журналу «Політична думка», доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук.
Володимир РЕПРИНЦЕВ — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.
Анатолій РУСНАЧЕНКО — кандидат історичних наук.
Олександр САЛТОВСЬКИЙ — доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філософських наук.
Володимир СЕРГІЙЧУК — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.
Микола ТОМЕНКО — директор Інстиуту посткомуністичного суспільства, редактор відділу порівняльної політології журналу «Політична думка», кандидат історичних наук.
Андрій ФЕДОРОВ — науковий співробітник Інституту літератури НАН України, кандидат філологічних наук.
Леонід ШКЛЯР — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України, кандидат філософських наук.
СОЦІАЛІСТИЧНІ ТА КОМУНІСТИЧНІ МОДЕЛІ
§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
Чи на щастя, чи на жаль, у XX столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.
Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.
Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.
Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» 1.
Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.
Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна 3. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію 4.
Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів 5. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» 6. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.
Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.
§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
Оскільки велика тінь XIX століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у XX ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» 9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі 10.
Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» 11.
Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах 12. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний» 13.
Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.
Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.
Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз» 14.
Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. XIX ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян 15.
На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру 16.
У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами 17.
Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу» 18.
Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи. Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари. А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче. Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.
Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира» 19. Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького? Чи не тим, що саме у зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України. Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському. Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.
§3. Моделі української державності під час революції
У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішного населення) та переважно російськомовний міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом 20, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу — Української Центральної Ради в Києві.
Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — згадана вище УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху 21. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.
Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.
Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком. Погляд на цю проблему УСДРП чітко видно з назви статті, датованої листопадом 1917 р., «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?» 22. УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» 23. УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в IV Універсалі.
Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.
Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних питань.
Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму»
§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»
Домінантними моделями європейської державності того часу були конституційна монархія та парламентська республіка. В обох випадках визначальну роль грав парламент, який формував уряд. Депутати обиралися, як в Україні сьогодні, від округів, пропорційне представництво з’явилося пізніше. Якщо й існував інститут президента, то на нього були покладені функції монарха в конституційній демократії: він мав обмежені права.
У хаосі подій після Першої світової війни соціалісти прийшли до влади в Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині. У перших трьох державах вони самі обмежили свої соціалістичні вимоги в інтересах демократії і збереження державності. В Угорщині прийшли до влади комуністи, очолювані Беллою Куном, які невдовзі поступилися владою військовому диктаторові Хорті.
Держави, створені соціалістами, — це Веймарська республіка в Німеччині, міжвоєнна Австрія та Друга Польська Річ Посполита. У Німеччині й Австрії соціалісти написали ліберальні конституції парламентського зразка, але не прагнули раптом збудувати «соціалізм», усвідомлюючи, що це спровокувало б соціальні конфлікти, котрі знищили б нові демократії. Вони справедливо вважали, що треба зберегти все, що можливо, від реваншистських союзників-переможців, передовсім від французів.
Ставши президентом Польщі, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський сам покинув свою партію, мотивуючи свій крок тим, що хоч він із соціалістами їхав в одному і тому ж потязі, але вирішив вийти на станції «незалежність». Тим же, хто хоче прямувати далі до станції «соціалізм», він бажає успіху, але сам залишиться тут, щоб будувати незалежну державу для всіх поляків. Пілсудський зумів примирити діаметрально протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети, або, говорячи мовою політиків, початкового пункту, без якого неможливе все інше. І ця ідея виявилася досить ефективною навіть в непростих умовах політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії). Звісно, логіка політичних подій у Польщі була зумовлена загальною кризовою ситуацією на європейському континенті, загальноєвропейським пріоритетом першочерговості створенняcordon sanitaire проти більшовицької Росії та французькими побажаннями сильного протинімецького бар’єра.
Тобто серед лідерів великих європейських країн існував консенсус щодо незалежності Польщі та її місця й ролі в майбутньому світі. Щодо України — традиційного ласого шматка для Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Туреччини та ін., такої одностайності не було не лише серед керівників західних держав, але навіть серед соціалістів європейських країн. Характерно,що тільки у серпні 1919 р. Міжнародна соціалістична конференція в Люцерні, в якій брав участь колишній президент УНР Михайло Грушевський, визнала право України на незалежність. До цього часу позиція європейських соціалістів залишалася невиразною.
Проте найголовніше — в Україні не знайшлося на той час жодної впливової соціалістичної політичної сили (тільки відносно слабенька Українська партія соціалістів-самостійників), яка б вчасно зійшла із соціалістичного потягу і проголосила створення української держави головною своєю метою. Політичні баталії розгорталися, як ми вже відзначали, навколо шляхів і методів соціалістичної трансформації суспільства, а не будування української держави. Заглядаючи далеко вперед, можемо вказати, що ця традиція раптово і з великою потужною силою проявилася навіть у 1991 році під час обговорення на засіданні Верховної Ради України проголошення державної незалежності. Чимало патріотично настроєних депутатів поставили проголошення держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що такі щасливі «ями» часу, як ҐКЧП (ДКНС), блискавично закриваються, і в такі моменти будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків. На щастя, історія все ж чогось учить, й тоді переміг здоровий глузд, хоч треба зазначити, що та ж історія, особливо в Росії, має фатальну схильність до постійного прокручування своїх кривавих сюжетів, особливо у політиці щодо тих реґіонів, які вона вважає своїми. Про це потрібно пам’ятати українським державникам, які сьогодні надто безкомпромісні у своїх політичних позиціях і не знаходять жодної спільної платформи для об’єднання зусиль.
Соціалісти Європи на початку XX століття в ім’я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян, що й було їхньою головною метою.
Однак у розвинутих європейських країнах було грамотне населення, якого не було в імператорській Росії. Класична проблема, над якою билися консервативні критики демократії XIX ст., — як перешкодити грабунку багатшої меншини біднішою більшістю аж до знищення самих цінностей цивілізації — була розв’язана на Заході через зростання освіти й масового добробуту, через спеціальні програми соціального реґулювання. В імператорській Росії ні одного, ні другого не було. А головне: не було структур, здатних взяти на себе функції проведення еволюційних програм, бюрократично-чиновницький апарат був вихований на двох фундаментальних принципах поведінки: «слушаюсь», і «не пущать». Демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття і як у багатьох країнах «третього світу», така демократія виявилася просто нежиттєздатною.
Іншою моделлю була Чехословаччина, де президент фактично грав центральну роль арбітра між і над партіями. Це був продукт авторитету Масарика як батька держави і нації. Були різноманітні коаліції майже завжди з п’яти партій, і, наприклад, німецькі соціал-демократи знали, що їм була забезпечена своя черга при владі. Аж до створення нацистського руху серед судецьких німців система була досить ефективною й стабільною. І треба зазначити, що до другої половини 30-х рр. XX ст. серед усіх нових держав Європи демократія, хоча й у недосконалій формі, вижила тільки в Чехословаччині. Чехословаччина виникла на політичній мапі світу в ситуації, надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імперію Російську, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи тієї мови у народній школі чи на книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення. Взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою. В Україні роль батька нації і держави, подібну до ролі Масарика, взяв на себе М.С.Грушевський — видатний історик, філософ, літературний критик. Людина надзвичайних здібностей і авторитету. І вкрай трагічної долі, в силу особистих обставин, а ще більш тому, що справа, за яку він боровся, виявилася приреченою через зовнішню ізоляцію і брак політичної культури. Українські соціалісти, а може, насамперед сам Грушевський, просто не розуміли, що таке держава. Держава не лише, як твердили марксисти і підспівували леніністи, інструмент класового поневолення, це насамперед інструмент самозахисту нації.
§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
Михайло Грушевський — не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку XX століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.
Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».
Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.
Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новоствореній державі.
Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці» 24.
Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія — надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови не змінюються так легко» 25.
Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.
Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента 26.
Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.
На з’їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.
З’їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.
Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.
У III Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів» 27. Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.
6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:
«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю» 28.
З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.
Відповідь Леніна — ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.
Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі 29.
Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.
«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.
§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму
Директорія зіткнулася з тими ж проблемами, що і уряд Грушевського. З одного боку, сильний тиск так званих буржуазних держав Антанти, котрі взагалі були проти будь-якого соціалістичного експерементаторства, з другого боку — Радянська Росія, яка прагнула контролювати Україну. І, нарешті, був Денікін, який також з допомогою Антанти хотів реставрації «єдиної неділимої».
У цьому пункті історії українську державність могла би врятувати лише консолідація усіх проукраїнських сил, безумовні поступки і компроміси усіх політичних партій, рухів, лідерів заради однієї мети — незалежної держави. Проте було уже запізно. Політичний розкол в Україні дійшов своєї критичної межі. В середовищі селян були сильні позиції боротьбистів, котрі підтримали радянську платформу, російськомовні робітники в своїй основній масі залишалися байдужими чи ворожими до українського руху.
Гетьманщина була знесена величезним селянським повстанням на чолі з Петлюрою, що знищило рештки української армії Скоропадського. Після падіння гетьманського уряду сільські повстанці просто поверталися до домівок і перероджена УНР залишилася майже без оборони. Петлюра був змушений створювати армію майже з нуля. Тож він почав призначати отаманами Української Народної Республіки будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виявляв лояльність до уряду Директорії, сам же присвоїв собі титул Головного Отамана УНР. Винниченко мало що перебільшував, коли написав, що буквально будь-хто міг стати отаманом, треба було тільки оголосити бажання боротися з більшовиками — і Петлюра послав би грамоту й пару мільйонів новонадрукованих українських карбованців 30. Ніякого оперативного контролю над цими отаманами не було. Результатом став епізод української революції, відомий під назвою «отаманщина». Вже у листопаді 1918 р. отаман Болбочан розстріляв лідерів Ради робітничих депутатів у Харкові, а влітку 1919 р. за наказом Петлюри був розстріляний сам як погромник. У хаосі отаманщини починалися погроми, ініціатори яких могли раптом перейти від одної сили до іншої, претендуючи на свою частину при українській центральній владі.
Трудовий Конґрес, якому Директорія мала передати владу, перетворився на політичний фарс. Українські соціалісти (а саме вони складали тут основну частину) один одного не чули, і досягти компромісу, а тим більше прийняття якоїсь спільної платформи на базі зміцнення центральної влади та державності не вдалося. Ура-патріотичні виступи Винниченка і його сподвижників уже глушила російська більшовицька канонада.
§7. Національно-культурна автономія
Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної) автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності від вимог територіальної державності шляхом надання кожному громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами, що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися тільки у відповідності кількості населення кожної групи 31. Українці та інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему стосунків титульної нації з іншими національностями, що були домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у справедливості українських вимог, так і діячі української держави вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу здобути підтримку серед неукраїнського населення.
Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами, задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби національних спільнот.
Всім іншим національностям також ґарантувалося право на національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.
Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини (оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою культуру й національне життя 32.
§8. Ленінська модель
Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи... » і сталінськими: «Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р., ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия» надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України 33. На початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.
16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.
Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності. Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу» неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр., сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який повністю поглинає суспільство.
§9. Розкольники української революції
Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні, що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами, спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами, самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу», тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.
Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами, якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися, час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».
Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР, які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів» у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що залишилося без права на будь-яке представництво у фактично російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р. боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський. Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» 34.
Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів, переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до боротьбистів.
Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з секретарем ЦК» 35. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р. укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:
«Про УКП (Українську Комуністичну партію)
1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.
2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.
3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.
Квірінґ» 36
Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів, викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» 37.
17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну, де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький — останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до радянської влади і комуністичних ідеалів.
На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав створення окремої української червоної армії, пояснив заборону комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:
Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12 підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька тисяч») 38.
Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому Річицькому.
В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі, дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними, такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва фракція» розпустилася в березні того ж року 39. Укапісти були завжди дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і фізичного винищення.
§10. «Модельна радянська республіка»
СРСР постав як декларований союз рівноправних держав, у якому за кожною з республік зберігалося право виходу з Союзу, достатній простір для господарської самодіяльності і самостійність розвитку національно-культурного будівництва. Та вже в ідеологічній дискусії, яка розгорнулася на VII з’їзді Рад України і постанові цього з’їзду «Про основи Конституції Союзу Соціалістичних Радянських Республік», було закладено ґрунт для можливого поглинання економічного, політичного, культурного просторів України Москвою.
Врешті, весь характер більшовицької політики в Україні і щодо України свідчив, що, плануючи масштабні дії з трансформації цілого суспільства, більшовицькі лідери не збиралися зупинятися ні перед якими бар’єрами, у тому числі (а можливо, й насамперед) і національними. Не можна сказати, що для всіх без винятку членів КП(б)У національні інтереси України були химерою, але у вирішальні моменти вони, як правовірні члени своєї партії, побудованої на жорсткому централізмі, слухняно виконували вказівки центру, послуговуючись догмами про неминучість революції у світовому масштабі і майбутню світову комуністичну спільноту, центром якої має бути, звісно, Москва, Росія.
Так, на цьому з’їзді М.Фрунзе у своїй доповіді, головною тезою якої була рівноправність, все ж назвав Росію «нашою старшою сестрою»; Микола Скрипник «українських націоналістів», які мріють про самостійність України, — «вузькими і туполобими»; ще далі пішов В.Затонський, оголосивши «шовіністами і зрадниками робітничого класу» тих членів Центральної Ради, які голосували за прийняття Четвертого Універсалу і проголошення самостійності України. На закиди іноземних спостерігачів про несправжню самостійність націй і фіктивність республік Е.Квірінґ відреаґував звинуваченням в організації бандитського руху в Україні. Схема була закладена самим Леніним — у більшовицькій партії навіть за незначне інакодумство потрапляли до розряду ворогів народу. Таким чином стало можливим прийняття постанови, де велетенський комплекс повноважень нібито добровільно делеґувався центру.
Москва прибирала до своїх рук міжнародні відносини, питання кордонів, війни і миру, державних кредитів і міжнародних угод, усю систему зовнішньої та внутрішньої торгівлі, планування народного господарства і укладення концесійних угод, транспорт, поштово-телеграфну службу, збройні сили, бюджет, грошову і кредитні системи, системи місцевих загальносоюзних і загальнореспубліканських податків, встановлення правил землеустрою, землекористування, а також користування надрами, лісами і водами по всій території СРСР, контроль над переселеннями, судами, виконанням громадянського та цивільного законодавства, встановлення основних законів про працю, освіту, охорону здоров’я, систему мір і ваги, статистику, стосунки з іноземцями. Але що найголовніше — центр отримав право відміни постанов республіканських з’їздів Рад, центральних виконавчих комітетів і рад народних комісарів союзних республік. Останнє положення особливо важливе, тому що являє собою абсолютний юридичний нонсенс. Яким же чином республіка зможе реалізувати своє нібито право вільного виходу з союзу, коли центральні органи можуть відмінити будь-яке рішення центральних республіканських органів і з’їздів, якщо вони порушують союзну угоду?
Фундатори новітньої української державності під крилом Москви не замислювалися над цими питаннями. Вони вірили, що досить задекларувати рівноправність народів — і замовкнуть голоси шовіністів, україножерів. Засліплені марксистськими догмами, вони не усвідомлювали, що, оголошуючи зрадниками і ворогами народу всіх борців за самостійність і незалежність України, вони оголошують похід не лише проти історії нації, а й проти основних її підвалин — традицій, культури, духовності.
Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т.ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.
Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів 40.
По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В.Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців 41.
Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП(б)У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом — це крок назад 42. Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії «боротьби двох культур» на своїх політичних опонентів.
Фактично одразу після XII з’їзду ВКП(б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VIII конференції КП(б)У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено «великого українізатора» Лазаря Кагановича...
Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. неп став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) — останній крок «внутрішньої Брест-Литовської угоди», яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою.
Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.
По-друге, українізація дала леґітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміґрації, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати. Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у «Вістях ВУЦВК» була опублікована «Відозва до української радянської інтеліґенції та всього радянського суспільства», де 66 відомих українських інтеліґентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг — колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду 43.
§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.
Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) 44 підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.
Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.
10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення академіка Яворського». Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.
У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво» мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на III Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.
28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро XII з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.
1 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.63.
2 Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины.—Харків, 1923.—С.189.
3 Ленін В.І. Повне зібрання творів.—Т.12.—С.449.
4 Там само.—Т.12.—С.218.
5 Див. Kravchenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine.—London, 1985.—Р.1-45
6 Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941).—Мюнхен, 1987.—С.17-18.
7 Українська хата.—1909.—№7–8.—С.383.
8 Революция и национальный вопрос в России и СССР в XX веке.—М., 1930.—Т.3.—С.157-158.
9 Цит. за: Сохань Павло. Б.Д.Грінченко – М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу..—К., 1994.—С.7.
10 З починів українського соціялістичного руху: Мих.Драгоманов і женевський соціялістичний гурток.—Відень, 1922.—С.151-153.
11 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.—К., 1994.—Т.1.—С.301-302.
12 Рубач М.А. Федералистические теории в истории России.—В кн.: Русская историческая литература в классовом освещении.—М., 1930.—Т.2.—С.10.
13 Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм.—У кн.: З починів українського соціялістичного руху.—С.163.
14 З починів українського соціялістичного руху.—С.128.
15 Himka John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism, 1860—1890.—Cambridge, MA, 1983.—Р. 112, 118, 167.
16 Там само.—С.169. Він же.—Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890—1895//Slavic Review, XL:2, 1982.—C.219-235.
17 Дорошенко. Д. З історії української політичної думки з часів Світової війни.—Прага, 1936.—С.76-77.
18 Там само.—С.95.
19 Там само.—С.79-80.
20 Kravchenko. Вказ. праця.—С.56. Про ЦУКК за часів революції див.: Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861–1929 рр.). —К., 1995.—С.46-83.
21 Про УПСР див.: Животко Арк. До історії Укр. Партії Соціялістів Революціонерів//Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР.—№3.—1927—1929.—С.128-132. Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917—1920 рр.—Відень, 1921—1922.—Т.1.—С.35-125. Borys Jurys. Political Parties in Ukraine/The Ukraine: 1917-1921: A Study in Revolution. Cambridge, MA, 1977. —Р.135.
22 Робітнича газета.—29 листопада 1917.
23 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.123.
24 Тут і вище аналізується стаття «Підстави Великої України», яка, на наш погляд, найбільш показова щодо поглядів Грушевського на майбутнє України як держави.—У кн.: Грушевський Михайло. На порозі нової України: статті і джерельні матеріяли. — Нью-Йорк, 1992.—С.39-56.
25 Грушевський Михайло. Новий поділ України.—Там само.—С.99-103.
26 «Якої ми хочемо автономії і федерації». - У кн.: Грушевський Михайло. Bибрані праці.—Нью-Йорк, 1960.—С.142-149.
27 Христюк Павло. Вказ. праця.—Т.2.—С.51.
28 Там само.—С.55.
29 Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.—К., 1992.—С.270-273.
30 Винниченко Володимир. Відродження нації - Київ-Відень, 1920.—Т.3.—С.352.
31 Див.: Davis Horace B. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. - New York — London, 1967.—Р.149-163.
32 Див.: Гольдельман Соломон. Жидівська національна автономія на Україні (1917—1920 рр.).—Мюнхен, 1963.
33 Большевисткие организации Украины в период становления и укрепления советской власти. — К, 1962. — С.419; Христюк П. Вказ. праця. — Т.4. — С.32; Куличенко М.І. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса. — Харьков, 1966. — С.231.
34 Ленін В.І. ПЗТ. — Т.40. — С.254.
35 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П.—Харьков, 1925.—С.36.
36 З архівів ВУЧВК — ГПУ — НКВД—КГБ. — 1994. — №1.
37 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П. — С.121
38 Там само. — С.94.
39 Галаган М. Ліквідація У.К.П. // Нова Україна.—1925.—№4.—С.26– 38; Вісті ВУЦВК. — 14–15.III.1925
40 Kravchenko B. Op. cit. — P.65.
41 Затонський В. Національна проблема на Україні.—Харків,1927.—С.3-4.
42 Гирчак Е.Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. — М., Л., 1930. — С.20.
43 Вісти ВУЦВК. — 18.V.1924.
44 Карр Э. История Советской России.—Москва, 1990.—Кн.1.— C.313.
НАЦІОКРАТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ
Микола Міхновський — романтик української ідеї
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.
Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. «Яким правом,— пише він, — російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» 1.
Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.
Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» 2.
Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» 3, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства.
Брошура Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в «Самостійній Україні» дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку XX століття. Звідси — переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти.
Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.
Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.
В середині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.
§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.
На основі цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».
Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили» 4. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.
Вступаючи в третє десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав.
Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм» 5.
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя 6. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі» 7. Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших» 8.
Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» 9.
Об’єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифізм» 10.
Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів» 11.
П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації» 12.
Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї» 13.
Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство» 14. І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.
§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН
Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху «Націоналізму» в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, «що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як неґація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний» 15. На хвилі цієї «неґації», використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця оргацізація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов.
Хоча політична частина донцовського «інтеґрального націоналізму» базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: «Найближчих родичів українського (інтеґрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аґрарних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна ґвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо» 16.
Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника «Хрестом і мечем», Торонто, 1967 рік).
В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід «... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає — нічого дивного» 17. Окреслює Донцов і те, як потім зв’язати підкорену спільноту: «Передусім — встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірноґо життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об’єднуючого. — Авт.) все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він — зорганізований не в партію, не в об’єднання, а в карний Орден — веде ту масу» 18.
Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали «зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... «Донцовізм» проголосила ОУН своєю політичною релігією» 19.
§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині тридцятих років запропонував Микола Сціборський — на той час, фактично, друга після Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року він видав у Парижі книжку «Націократія», в якій окреслив своє бачення української державності.
У цій роботі він піддав гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм італійської моделі. Для Сціборського «фашизм — це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму» 20.
Тут-таки Сціборський роз’яснює і сам термін «націократія». «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління» 21. Здавалося б, життєздатна схема, яку цілком можливо реалізувати. Але — за однієї умови, а саме — наявності не абстрактної, а реальної політичної нації. Націократи ж вирішили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про арґументацію, заявили, що «нація — це вічність», а, отже, бажане оголосили дійсним. Звідси випливає їхня неспроможність до будь-яких дискусій стосовно реальності пропонованого ними устрою. «Рішаючим є те, — пише Сціборський, — що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд. «Погоджувати» його з кимсь методами «конґресових дискусій» і торгів немислимо... Поєднання ідеологічного наставлення націоналізму з політичною тактикою «всеукраїнських конґресів» — було б для нього рівнозначне самогубству» 22.
Згідно з моделлю Сціборського, формою суспільної організації є для націократії державний синдикалізм. Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції — організований націоналізм. Оскільки ж М.Сціборський був одним з найвпливовіших членів проводу ОУН, зрозуміло, яку організацію він мав на увазі. Водночас, на відміну від фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою. «Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, — пише він, — націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації і застарілості, коли вона стане ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдуваний доцільністю тимчасовий період» 23.
У розрізі націократична українська держава уявлялася Сціборському так: народні маси беруть участь у громадському та політичному житті через представництво в органах місцевої самоуправи та в синдикалістських організаціях. Держава за адміністративним принципом має поділятися на краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останніх відбуваються на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. У всіх ланках адміністративного поділу є також загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду.
Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що і місцеві, з кандидатів, визначених синдикатами. На чолі нації та державної організації стоятиме Голова Держави.
Отже, перед нами дещо примітивна, але цілком ймовірна схема державного устрою. До речі, її елементи (скажімо, представники президента на місцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про інші (цілковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сціборського на явну утопію — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесів формування української нації.
Сціборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацією — «лише за панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм» 24. Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН відкинула будь-які реверанси щодо свого слугування народові.
§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» 25.
Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» 26. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.
Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.
У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...
ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» 27.
Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» 28. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.
Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму 29.
1 Міхновський Микола. Самостійна Україна.—Лондон, 1967.— С.14-15.
2 Там само.—С.26-27.
3 Там само.—С.29.
4 Донцов Д. Культура примітивізму. — Черкаси, 1918.—С.8.
5 Донцов Дмитро. Націоналізм.—Лондон–Торонто, 1966.
6 Там само.—С.230-231.
7 Там само.—С.233.
8 Там само.—С.235.
9 Там само.—С.257, 263.
10 Там само.—С.258.
11 Там само.—С.263.
12 Там само.—С.280, 283.
13 Там само.—С.284.
14 Там само.—С.311.
15 «Розбудова нації», Прага, 1928.—Ч.7-8.—С.273.
16 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою. — Мюнхен, 1973.—С.239-240.
17 Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123.
18 Там само.—С.129-130.
19 Білинський Андрій. Світ і ми. Мюнхен, 1963.—С.148.
20 Сціборський Микола. Націократія. II видання.—Прага.—1942.—С.72-73.
21 Там само.—С.109.
22 Там само.—С.138.
23 Там само.—С.141.
24 Там само.—С.151.
25 Програма і устрій Організації Українських Націоналістів. Б. м., б. в., 1940.—С.34.
26 «Самостійна Україна», 1981, №7-8.—С.8.
27 «Сучасність», 1983, №7.—С. 113-114, 127-128.
28 Сосновський М. Дм.Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк— Торонто, 1974.—С.23-24.
29 Див.: «Шлях перемоги», Київ—Львів–Мюнхен, 1993.—10 липня.
«КЛАСОКРАТИЧНА» ВЕРСІЯ
Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі XIX і XX століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».
Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.
Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.
§1. Нація та держава
Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.
Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом XIX століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.
Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» 1.
Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.
Становий характер аґрарного суспільства спричиняється до того, що його вищій верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі риси привілейованої групи.
Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура — одна держава.
На думку відомого анґлійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аґрарного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою» 2.
§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас
Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.
У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.
У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».
Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.
Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.
Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.
Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.
Проте чи існував єдиний хліборобський клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?
Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський.
Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.
В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиці Липинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такою людиною став Павло Скоропадський — царський генерал, нащадок виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якою Липинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на роль національного українського лідера 4. Скоропадський народився у Вісбадені, вчився у Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалерґардському полку, привілейованій частині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав про український національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді став гетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його влада опиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на баґнети окупаційної австрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.
Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.
§3. Селянин із мечем та ралом
Своїм утворенням національна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах европейської державності.
Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думку Липинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».
Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.
Закони життя людей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.
Якщо поява стандартизованої культури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».
Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.
Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурі надати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.
«Національне будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці XX століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети, історики, журналісти.
§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія
Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.
§5. Філософ української політики
Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети.
Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевський помилявся, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі» 5. Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.
Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальне расове походження, зводячи його до «природного факту». Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націю французький тип, що ґрунтується на «вільній національній самодетермінації», оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію 6.
§6. В.Липинський про загрози українській
державності
У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.
Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати» 7.
В.Липинський з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла» 8.
У 1920 році він напрочуд точно окреслив загальну соціально-психологічну атмосферу, яка супроводжувала кризу української державності періоду національно-визвольніх змагань у 1917–1918 роках. «Соціяльна пролетарська революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації,— справедливо зазначав він. — Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольогічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча українська віра» 9. Точність цього формулювання ми відчуваємо кожен день на собі, бо, на жаль, Україна знову опинилася якраз «посередині».
Які ж рецепти для подолання перманентної для України кризи державності залишив нам В. Липинський? Перш за все він радить змінити методи державного будівництва.
«Історія наша,— пише Липинський,— вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу... на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу... Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я — демократія» 10.
Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощених демократів. І Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві етнополітичним досвідом справді демократичної країни — США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців»... Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у «нації українській»!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так, наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав» 11.
Можна сказати, що В.Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, що гра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, стане зрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.
Природно тому, що з таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів, нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважав Липинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обґрунтував він це твердження у такий спосіб: «Ви — соціялісти і націоналісти — творити Україну хочете... поділом горизонтальним. Ви хочете відділити «чужі» верхи від «українських» низів і винищити верхи низами. При чім Ви не ріжнитесь між собою ні психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: «бий панів, бо вони буржуї», а Ви — націоналісти — хочете зробити те саме, тільки під гаслом племінно-національним: «бий панів, бо вони не Українці». І ціль та самісенька: владу на Україні при помочі «соціялістичного» чи «націоналістичного» народу захватити в свої, інтеліґентські руки. Тому то так легко з соціялістів Ви станєте націоналістами і з націоналістів «зміновіховцями». І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель. Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх — ось на що скеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас б’ють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежної Вашої соціялістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне, ублагородження Вас самих і провідників» 12.
У цій перспективі В. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнього співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків на Україні». — пише він, — (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками» 13.
З’ясувавши таким чином головну помилку зовнішньої стратегії українських політичних партій, В. Липинський окреслює свою точку зору на це питання. «Якби нас було не 40 міліонів,— читаємо у «Листах»,— а 1 міліон, і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінґів та трохи «вже готової» поліції, можна б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлась поза нами сила, яка б, всуперіч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» 14.
Отже, цілком виразно пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет, такий звичайний для Заходу і такий незрозумілий в Україні.
«Від об’єднання та зорганізування українського хліборобського класу, — підкреслює В.Липинський, — залежить об’єднання та зорганізування цілої Української Нації» 15. Ця теза Липинського мала солідне підґрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальні верстви населення України в той період не мали достатньо сил, щоб виконати об’єднуючу місію. Автор «Листів» вкрай точно визначив і одну з головних перешкод, які могли затримати подібний хід подій: «Тільки знищення приватної власности на землю може розвалити хліборобський клас,— пише Липинський, — вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба, що ціею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість...» 16. Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінець мотузи. Проте головними загрозами українській державності В.Липинський вважав такі форми суспільного устрою як охлократія і демократія.
Як вже вказували, вирішальне значення в житті кожної держави В.Липинський надавав діяльності провідної верстви — національній аристократії. Він пояснював, що вживає «слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде анґлійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь «вибрані народом» демократи» 17. З цієї позиції він тлумачить і охлократію, і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.
Охлократія, за Липинським, — «це метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів» 18.
Нарешті, демократія для нього «означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично «рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і зв’язаних в одне національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії» 19.
Безперечно, узагальнення автора «Листів» стосувалися насамперед України. Він мав відвагу першим піти проти й досі модних націонал-патріотичних леґенд про ледь не «одвічність української нації», довести, що для її відродження просто небезпечно «бундючитися своєю «древністю», а натомість нічого не робити для створення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави.
Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В.Липинського: «При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки. — Авт.) Україна не тільки поневолена, окупована, але й «бездержавна», себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що «Бог сотворив народи здатними до оздоровлення». Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, «організації» над «орієнтацією» 20.
Історична місія України, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом» 21.
Липинський усвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав, передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу 22.
1 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919—1926 рр.—Відень, 1926.—С.XII.
2 Геллнер Э. Нации и национализм.—Вопросы философии.—1989.—№7.—С.131.
3 Липинський В. Листи до братів-хліборобів.—С.292.
4 Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и классы.—Путь, 1992.—1.—С.22.
5 Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. // Філософська і соціологічна думка.—1991.—№10.—С.51-52,
6 Липинський В. Релігія й церква в історії України.—Філадельфія, 1925.
7 Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів.—Видання друге.—Нью-Йорк.—Булава.—1954.—С.36.
8 Там само.—С.16.
9 Там само.—С.17.
10 Там само.—С.36.
11 Там само.—С.16.
12 Там само.—С.16-17.
13 Там само.—С.65.
14 Там само.—С.66-67.
15 Там само.—С.72.
16 Там само.—С.73.
17 Там само.—С.188.
18 Там само.—С.191-192.
19 Там само.—С.192.
20 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою.—Мюнхен, 1973.—С.156.
21 Yevhen Pyziur. Viacheslav Lyрyns’kyi’s Idea of Nation Building.— Harvard Ukrainian Studies, 1985.—Vol.IX.—P.325.
ЛІБЕРАЛЬНА ІДЕЯ В УКРАЇНІ
Сьогодні набула розголосу сентенція, сформульована Френсісом Фукуямою: лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу. З огляду на значний вплив лібералізму у світі (надто на Заході та в межах безпосереднього американського впливу), а також на розповсюдження та популяризацію ліберальних уявлень в посткомуністичній Україні, згадане положення стало майже аксіомою для багатьох українських політиків та науковців.
Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з колективом, нацією, суспільством та державою. Цей світогляд закріплює визнання святості та недоторканості приватної власності, ґарантії прав та свобод особи.
Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організації економічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здібності особи тощо.
Зважаючи на сучасне розуміння ідей лібералізму та демократії, доцільно встановити співвідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни лібералізм та демократія сприймалися як взаємопов’язані. Саме тому з’явилося словосполучення ліберальна демократія. Нині, коли відбувся процес оновлення не лише ліберальної, а й консервативної, соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення з поняттям демократії знов актуалізується та набуває нових рис.
§1. Поширення ліберальних ідей в Україні
Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебільшого залишалися всупереч, сказати б, скоростиглому і автоматичному оптимізму Фукуями, приречені на неуспіх.
Коли в другій половині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала низку розвинених концептуальних модифікацій, теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.
В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній ідеям.
Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині XIX століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку XX століття.
Перша спроба була невдалою передусім через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї. Що стосується XX століття, то причини загибелі паростків лібералізму загальновідомі: досить потужна партія конституційних демократів зникла з політичної арени після перемоги більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певний час залишалися деякі представники партії кадетів, що працювали в системі Української Академії наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої форми.
Входження теоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну думку пов’язане насамперед з формуванням партій, які позначають себе як партії ліберальної орієнтації 1.
Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов 2. Перебуваючи під впливом декабристів та представників анґлійського лібералізму, він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм із максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі до Івана Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української держави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою ґарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових» 3. Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення. Загалом, аналізуючи суспільно-політичне життя другої половини XIX століття, необхідно брати до уваги тогочасну ідейно-політичну «моду» на соціалізм.
Згодом протоліберальні ідеї Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський. Відомий учений, громадський діяч Іван Лисяк-Рудницький про молодого Франка писав: «У перший період він став соціалістом, але яскравого драгоманівського ліберального й персоналістського складу» 4. З 1895 року світогляд І.Франка еволюціонує, і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського демократичного націоналізму (національної демократії).
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії доби першої російської революції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою більшовицької ідеології у збірнику «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів-теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основа».
Богдан Кістяківський, навчаючись у Київському університеті, відчув на собі значний вплив ідей М.Драгоманова. Значну частину своєї наукової діяльності він присвятив редаґуванню та виданню багатотомної праці М.Драгоманова «Політичні твори». У творчості Б.Кістяківського, першого українського фахівця в галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю «Російська соціологічна школа та категорія можливості», яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Микола Василенко схарактеризував світоглядну зміну Б.Кістяківського як рішучий злам: адже той перший перейшов від марксизму до ідеалізму 5. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі «Держава правова та соціалістична» (1906 р.), де право розглядається в контексті соціальних наук і де обґрунтовується розуміння філософських засад правової держави. Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Михайло Туган-Барановський та Максим Славинський.
Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський та Агатангел Кримський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського, які йшли у річищі лібералізму, варто відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»).
Водночас досить суттєвим було обґрунтування важливої ролі приватної власності в системі економічних відносин. Позиція М.Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась також від різного роду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писав щодо цього Туган-Барановський, — не може обійтися без цього стимулу господарської енерґії... Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові» 6. Михайло Туган-Барановський спробував проаналузвати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті.
«Правда, – пише він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові і для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів».
Таким визначальним принципом вчений вважав людську особистість. «Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землеволодільця, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу» 7.
§2. Пріоритет прав особи
Українська ліберальна «перспектива» будується на класичному принципі, на пріоритеті прав особи. М.Драгоманов у конституційному проекті під назвою «Вільна спілка» на перше місце ставить ідею формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканість особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках, на думку Драгоманова, не може бути скасована жодним законодавчим актом за винятком лише військового стану у країні 8.
Концептуальна домінанта такого співвідношення: громадянин — суспільство — держава, постійно присутня у всіх політологічних працях М.Драгоманова. Невипадково для обґрунтування цього принципу він активно залучив досвід демократичних країн (див., зокрема, працю «Швейцарська спілка»).
§3. Пріоритет права
Богдан Кістяківський, беззаперечно обстоюючи рівність громадян у правах та пріоритет прав особи, вважав, що лише це є передумовою міцного правопорядку. У статті «На захист права» Кістяківський пише: «головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода». Щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої; остання є найкраща школа для першої 9. Аналізуючи, скажімо, російську ситуацію, український правник відзначив: «Російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності, і з усіх культурних цінностей право було в неї у найбільшому занепаді» 10.
Державна влада із влади сили має стати владою закону — у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці «Соціальні науки і право» він пише, що правовий устрій — це складний апарат, у якому частина сил діє чисто механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна й важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: Кістяківський арґументовано доводить небезпеку таких дій.
§4. Самоврядування
Самоврядування — основа демократичного суспільства, вважав М.Драгоманов. Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції Драгоманова ключове місце посідає громадянин та громада. Подальша організація влади будується за принципом «знизу догори», де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними).
Тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
§5. Національна ідея
М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея «космополітизму і людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок 11. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист В.Вернадського до А.Кримського на його 70-річчя (у контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиції президента УАН Вернадського): «Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала. Ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи» 12.
Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності й співвідношення засобів боротьби та мети діяльності. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його з іншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої особи (вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і громадянина) ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного союзу», ні хоч би якого його відділу...» 13.
Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907–1917 рр., — Українська демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.
У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.
§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперських держав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.
За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку та середини XX століття.
За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий та Леонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособлення цілком протилежної концепції — «українського державного розбудовництва» — уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї «ліберальної» фракції — також колишні представники комуністичної та соціалістичної груп у парламенті 14.
Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв’язати проблеми фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».
Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною мірою забезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився Віктор Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста у складі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру економічного поступу України.
Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.
Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України — ілюзія стосовно бездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки, помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.
Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов’язане з національною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.
1 Часто-густо виникає неточне трактування історичних традицій вітчизняного лібералізму. Так, Центр соціально-економічного і політичного аналізу Ліберальної партії України називає визначними представниками ліберальної течії В.Антоновича, М.Грушевського, ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства. Але ці висновки не можна вважати науково коректними (Воронкова В. Г., Ясир И. Д. Зарождение и эволюция либерализма в Украине в XIX — нач. XX века. — Донецк, 1993).
2 Слід визнати, що лідери Кирило-Мефодіївського товариства та народники поділяли певні ліберальні ідеї, проте не належали до носіїв ліберальної концепції.
3 Драгоманов М. П. Листи до Івана Франка.—Варшава, 1937.—Т.1.—С.83.
4 Лисяк-Рудницький І. Іван Франко у своїх німецьких писаннях. (У кн.: Між історією і політикою.—Мюнхен, 1973.—С.130.
5 Василенко Н. П. Богдан Александрович Кистяковский // Социологические исследования. 1994.—№ 2, 4, 5.
6 Горкін Л. П. Михайло Туган—Барановський—мислитель, вчений, громадянин/Туган-Барановський М. І. Політична економія.—К.: «Наукова думка», 1994.—С.21.
7 Там само.
8 Драгоманов М. Вольный Союз—Вільна Спілка.—У кн.: Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.—С.53.
9 Кистяковский Б. В защиту права.—В кн.: Вехи.Из глубины.—М. 1991.—С. 122-123.
10 Там само.—С. 110.
11 Драгоманов М. П. Вибране.—К., 1991.—С. 469.
12 Пріцак О. Слово про Агатангела Кримського//Вісник Академії наук України.—1991.—№6.
13 Див.: Томенко М. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контексті формування сучасної української державності//Слово.—1991.—№21.
14 Якщо на Заході навіть перехід із табору комуністів до соціалістів оцінюють як політичну зраду, то в Україні перехід від комуністів до лібералів стає нормою.
ГЕОПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ
Географічне розташування України, родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, брак надійних природних кордонів по всьому периметру завжди робили її територію об’єктом численних експансій. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький (1877–1937) писав: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтеліґенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами «инших малих народів». В практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніх часах наші політичні діячі не те що шафували межовими українськими землями направо і наліво, але по іґнерації своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічи політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та инших арґументів, які промовляють за українською державністю на Південному Сході Европи» 1.
§1. Зародки української політичної географії
В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти аґресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку ХІХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребінка (1812–1848): «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче» 2.
Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили впять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIX cт. державою московською, а не польською... )» 3. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!» 4.
М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як ввжає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід» 5.
Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.
Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.
«Ріки, — формулює Ю.Липа ази геополітики, — ці найзручніші маґістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії» 6. Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв’язків із зовнішнім світом. «Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв’язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території», — твердить Ю.Липа 7. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: «Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель» 8. Дніпро — «це головний нерв України» 9. Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку XX сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі — поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.
Велику роль в історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міґраційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні маґістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшім сухопутнім шляху з Західної Європи до Індії... 10. З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.
Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця XIІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі» 11. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною. «Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів» 12.
§2. Росія як геополітична проблема
Проблема українсько-російських відносин, Росії взагалі, її історичної долі є однією з найважливіших в українських геополітичних концепціях.
Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини XX ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв’язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньоторговельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спеціального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.ін. «Російська торговельна і митова політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торговлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до півночи, до великоруських центрів — Петербурґа і Москви» 13.
Говорячи про особливості геополітичних спрямувань в історії двох народів, С.Рудницький зауважує, що «природа вказала Московщині цілком инші гидрографічні шляхи, як Україні...» 14. Ю.Липа підкреслює, що у той час, коли українці як нація формувались на берегах рік Північного Причорномор’я, росіяни — в басейні Волги. У книзі «Розподіл Росії» Ю.Липа говорить, що хоча за довгі століття експансії росіяни розселились на значному просторі, багато з цих територій так і не стали справді російськими. І йдеться тут не тільки про ті краї, де росіяни не становлять етнічної більшості: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азія і т.ін., а й про Сибір і Далекий Схід. «Останні роки історії Росії — це щораз тяжча боротьба центральної влади з ріжнородністю людей і краю. У цій боротьбі найтрагічніше було те, що централістична ідея виявилася недоцільною на просторах Росії. Щораз тяжчі удари завдає ця ідея попросту людському життю» 15. Ці удари забирали і забирають мільйони життів і в народів, підкорених імперією, і у власне етнічних росіян — заручників російської імперської ідеї. Аналізуючи географічні особливості власне Росії, розташування населення, промислових центрів, комунікацій, Ю.Липа доходить висновку, що за умов демократичного політичного устрою та вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть відходити території поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибір, яка є «властива російська Америка, що лежить коло самої Росії і зв’язана залізницею з нею і Середньою Азією» 16. Симптомами аналогічного розвитку подій для нього були сибірський сепаратизм та численні сибірські уряди часів революції. Сибірська промисловість більш зацікавлена в економічних зв’язках поза Росією, ніж у ній самій. Ще яскравіше ці тенденції виявляються на прикладі Далекого Сходу, коло економічних інтересів якого лежить у Тихоокеанському басейні: вивезення сировини до США, Японії, Австралії, Південно-Східної Азії та ввезення звідти промислової та сільськогосподарської продукції — набагато вигідніше, ніж з власне Росії. Висновок щодо майбутнього Росії однозначний — її розподіл. Питання лише в тому, на думку Ю.Липи, коли це відбудеться і яким шляхом та з якою кількістю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших. Подібну думку висловив у праці «Чому ми хочемо самостійної України» С.Рудницький: «У оновленій демократичній Росії буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну політику царської Росії. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостійности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостійність, то автономність України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централістів, щоби Україна мала з свого догідного географічного положення тільки користь, а не шкоду» 17.
§3. Плани для майбутнього
Багато в чому особливості історії України та її перспективи випливають з особливостей території, що її посідає український народ. «Українська земля творить виразну географічну цілість, самостійну й окремішну супроти сусідніх земель: Молдави, Угорщини, Польщі, Білоруси, Московщини. Вона опирається від півдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на півночи о багна і ліси Полісся. Хоч нема в України добрих природних границь від заходу, північного сходу і сходу, то вона як північна побережна країна Чорного моря, має важні ціхи одноцільності... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцільну географічну одиницю» 18. Перевага згаданої одноцільності, що в нормальних умовах мала бути однією з важливих умов нормального розвитку держави, практично повністю перекреслювалась іншою географічною особливістю української території — браком на значних ділянках природних кордонів. У зв’язку з цим і «політичні границі мали на Україні завсіди непостійний і неготовий характер» 19.
Брак природних кордонів стояв на заваді політичній самостійності. Набуття політичної незалежності створює для України умови реалізації свого призначення. Географічне розташування та особливості історії розкривають суть цього призначення. Після Росії, Україна є найбільшою за територією державою Європи із великим промисловим та людським потенціалом, з родючими ґрунтами та помірним кліматом. «Український нарід належить до західньо-европейського, чи, коротше сказати, — просто-таки европейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життє з західним, а й самим складом народнього характеру» 20. Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв’язки з європейськими країнами, насамперед Німеччиною 21.
Контакти з Європою мають допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, ґарантуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М.Грушевський необхідність нашої західної орієнтації, заміну нею орієнтації московської.
Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополітичне становище у складі Радянського Союзу, А.Синявський, наприклад, 1927 року констатував: «Україна є також мостом між східною частиною нашого Союзу, Азією й Західною Європою. Україна є виступ на Захід в вороже оточення Західної Європи» 22
На противагу ідеям М.Грушевського про орієнтації на Захід український політичний діяч, прибічник монархічної ідеї В’ячеслав Липинський в середині 20-х років вважав, що «в даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь «орієнтації», а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати» 23. Історичний досвід показує, що навіть коли в України і з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однією рукою руйнують те, що іншою допомагали будувати. Така сама ситуація була за часів Хмельниччини та Руїни, коли українські гетьмани у пошуках зовнішньої підтримки хилилися і до Варшави, і до Стамбула, і до Бахчисарая, і до Москви, але всі «помічники» лише розоряли наш край. Під час революції 1917–1920 рр. підтримка німців, австрійців та Польщі Пілсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський і певен, що зовнішня підтримка в кращому разі допоможе Україні стати країною-буфером між Європою і Росією.
М.Грушевський, розуміючи недоліки односторонньої західної орієнтації, відзначає, що «коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край завертає енерґію, нашу працю на схід і полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтованню нашими інтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орієнтацією нашого економичного й культурного життя» 24. Країни на Півдні і на Сході можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками збуту її товарів, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захід. Широкі зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор’ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.
§4. Східний вектор українських інтересів
У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськості й такою частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці та обміну продукцією. «...Природно-географічні умови й різний ступінь економічного розвитку, певна диференціація господарств держав Близького Сходу та України є певною підставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебічна проробка мусять ставити одну з актуальніших проблем нашого післяреволюційного часу» 25. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напівфабрикатів для промисловості, то для країн цього реґіону — готової промислової та сільськогосподарської продукції, машин та обладнання.
Проте чорноморську орієнтацію України зумовлюють не лише економічні чинники, а й географічно-політичні: «...Уклад рік... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечністю нашу вітчизну шукати головної політично-географічної підпори на чорноморському побережжі: польська та московська політично-географічна небезпека все будуть вимагати від України, щоб вона свою політичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постійно і сильно об його побережжя й шукала зв’язків і союзів з могутніми державами, що панують і мають інтереси в Передній Азії», — писав С.Рудницький 26.
Ідея зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині XX сторіччя. Її однозначно вирішували і М.Грушевський, і С.Рудницький, і Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в реґіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — ані політичного, ані економічного.
Особливе місце в майбутній чорноморській зоні співпраці належить Кримові. Крим — це ключ до морських комунікацій Чорного моря. Хто володіє Кримом, той контролюватиме вихід України до моря і далі — до океанів. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської політики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність. Бо без Криму нема самостійної України — він розбиває її головну основу і опору — чорноморський берег» 27. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Західної Європи проблему стратегічних партнерів. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливість утворення балтійсько-понтійської федерації в складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії й України. На відміну від сьогоднішніх пропаґандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що «...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній Европі» 28.
Відносини України не мають бути спрямовані проти третіх країн за умови, що вони не загрожують нашій державі. Однак українська держава «...своїм положенням і основною ідеєю приневолена стати фронтом проти Росії, притулитися можливо тісно до своєї одиноко доброї границі — до Чорного моря. Україна потрібує тільки боротись за свою самостійність проти Росії, щоб заразом успішно боронити Середземного моря й Передньої Азії проти російських експанзійних посягань» 29.
Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику «Дойче політик» (травень 1918 року) статтю під назвою «В які державні зв’язки повинна входити Україна».
Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.
Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.
Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.
Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.
Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами 30.
* * *
Відповідь на питання про значення України в сучасній і майбутній долі світу була для українських геополітиків однозначною: «Світово політичне значіння України полягає на цім, що вона своєю великою й довгопростягнутою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського моря, до Передньої Азії й Єгипту й робила б майже неможливою експанзію до Індії» 31. «Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і геополітичним — це одна з найважливіших земель світу. Це значення України тільки зростатиме в сучасному» 32.
1Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії.—Берлін, 1923.—С.3-4.
2Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки.—Нью-Йорк, 1968.—С.14.
3Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну. Літературно-публіцистичні праці: В 2-х т.—К., 1970.—Т.1.—С.444.
4Там само.—С.446.
5Синявський А. УРСР та Близький Схід у світлі геополітики.—У кн.: Синявський А. Вибрані праці.—К., 1993.—С.192.
6Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.57.
7 Там само.—С.58.
8 Там само.—С.286.
9 Юркевич Л. Що то за Україна?—Кам’янець-Подільський, 1919.—С.7.
10 Рудницький С. Вказ. пр.—С.50.
11 Грушевський М.На порозі нової України.—К., 1991.—С.14.
12 Там само.—С.15.
13 Там само.—С.16.
14 Рудницький С. Вказ. пр.—С.72.
15 Липа Ю. Розподіл Росії.—Нью-Йорк, 1954.—С.13.
16 Там само.—С.88.
17 Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.—Львів, 1994.—С.81.
18 Там само.—С.78-79.
19 Рудницький С. Українська справа...—С.53.
20 Грушевський М. Вказ. пр.—С.19.
21 Там само.—С.21.
22 Синявський А. Вказ. пр.—С.194.
23 Липинський В. Листи до братів-хліборобів.—Відень, 1926.—С.98.
24 Грушевський М. Вказ. пр.—С.23.
25 Синявський А. Вказ. пр.—С.196.
26 Рудницький С. Українська справа...—С.72.
27 Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.
28 Рудницький С. Українська справа...—С.138.
29 Там само.—С.205.
30 Вісті закордонної преси.—№12.—1918.—24 травня.—С.1-2.
31 Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.
32 Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.118.
ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ
ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ
§1. Державницька думка в умовах підпілля
В умовах радянського тоталітарного режиму ідея української державності утверджувалась передусім як ідея руйнації неоімперських структур. Це виявлялося у специфічному відтінку нецензурованої суспільно-політичної думки, носіями якої стали учасники руху опору режимові. Можна сказати, що поданий у підпільних виданнях образ прийдешньої незалежної української держави набував апофатичного забарвлення, а перспективи майбутнього державного будівництва здебільшого виглядають схематичними, позначеними класичними рисами утопічного мислення.
Духовним натхненником пізнішої підцензурної літератури певною мірою був відомий письменник Борис Антоненко-Давидович. На його творах «Смерть» та «Землею українською», написаних у 20-х роках, фактично виховувалося кілька поколінь дисидентів. Вони стали своєрідним дороговказом для патріотично налаштованих співгромадян. Спілкування й листування з Антоненко-Давидовичем справили великий вплив на формування світогляду багатьох визначних представників дисидентського руху в Україні.
Проблематика української політичної думки 60-х—80-х років та нашого часу значною мірою бере свій початок у 40-х роках. 1943 року на III Зборі ОУН була прийнята програма соціально-економічних і політичних перетворень для майбутньої України 1. Ідеї цієї програми знайшли відображення в публіцистиці підпілля другої половини 40-х — початку 50-х років.
У світоглядних позиціях ці публіцисти терпиміші, ніж ідеологи пізніших десятиліть. Так, Йосип Горновий (Дяків) писав, що ОУН надає повну свободу всім своїм членам сповідувати чи філософський ідеалізм, чи матеріалізм 2. На думку Горнового, повний розвиток української нації в незалежній, об’єднаній українській державі, створення справді національного правління і безкласового суспільства, знищення імперіалізму і встановлення згоди поміж вільними й цілком рівними державами всіх народів — ці фундаментальні віхи українського націоналізму не залежать від того, чи ми визнаємо первинність духу чи матерії 3. Це твердження показове і для політичних засад тогочасної публіцистики. Її центральною ідеєю була ідея нації (а через неї — концепція самостійної України), добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу». Автор на обсяговому матеріалі досліджує виникнення політичних націй, утвердження цього поняття, а також взаємовідносини ідеї національного з двома іншими чинниками історичного процесу, починаючи з XIX ст.: ідеєю конституційної парламе нтської держави і появою нових суспільних класів — буржуазії та пролетаріату, які зіткнулися між собою. Проаналізувавши ці ідеї та суспільні сили на численних історичних фактах, П.Полтава доходить висновку: «Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу» 4. У час Першої світової війни ідея самовизначення народів дістала вияв у доктрині Вільсона, вважає автор, і хоч під теперішню пору світові держави й зробили відступ у цьому питанні (зокрема у статуті ООН), однак, як показує історія XX століття, «основною тенденцією політичного розвитку сучасного світу є тенденція творити національні держави всіх народів» 5.
Змагання за українську державу відбувалися в протистоянні двох тоталітарних режимів, тому публіцисти дають досить розгорнуті характеристики й оцінки цього явища (переважно на прикладі тоталітаризму в СРСР, але в порівнянні з Німеччиною). Найвідоміші роботи — статті Ярослава Старуха (Ярлана) «Упир фашизму», П.Думи «Ідейно-політичне обличчя більшовиків» та Й.Горнового «СРСР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих». Автори виявляють добру обізнаність і з радянською історією, і з радянською дійсністю, підкреслюють тотожність більшовизму й фашизму в найширших їхніх виявах. Московський більшовизм був системою можновладного тоталітаризму й державного централізму, ще ніколи досі не баченого в такій яскравій формі. Як і кожному тоталітаризму, йому притаманний тотальний терор 6.
Д.Шахай (Йосип Позиченюк) характеризує сучасне йому радянське суспільство як державний капіталізм із модерним кріпацтвом, з тоталітарним апаратом визиску, де панує клас експлуататорів (партія) над безкласовим народом. Він ставить знак рівності наведеного означення цієї влади з державним соціалізмом 7. Яким же чином можна здолати такого ворога українського народу? Яка сила може побороти цей режим? Яких союзників слід шукати в цій боротьбі? Це були найболючіші питання середини 40-х років в українському національному русі. Досить ориґінальну відповідь на ці запитання дано в праці Д.Шахая «Тактика щодо російського народу», що передувала деяким іншим пізнішим публікаціям із аналогічними підходами. Д. Шахай доводить, що в боротьбі за свою незалежність український народ мусить покладатися передусім на самого себе. Історичний досвід показує, що великі країни вже не раз зіґнорували українську проблему, і не варто сподіватись, що вони змінять свої погляди тепер. Чітко визначити свою позицію у боротьбі має сам український визвольний рух. Тоталітарний, імперський режим, що існує в СРСР, не можна повалити боротьбою тільки одного народу. Цей режим має впасти внаслідок власних суперечностей, як упали свого часу дореволюційна російська та інші імперії. Падіння цієї системи, народженої насамперед у надрах російського народу, якому вона, однак, теж чужа, ворожа, може відбутися лише тоді, коли сам російський народ боротиметься проти існуючого в країні режиму. Тоді російський рух стає союзником українського визвольного руху. Тому останній має чітко заявити, що він веде боротьбу не проти російського народу (твір писався 1943 р. — Авт.), а проти більшовицької системи, і наповнити цю боротьбу відпо відним змістом. Звідси — слід усіляко підтримувати будь-які спроби демократизації в СРСР, адже вони об’єктивно підуть на користь українству. Д.Шахай вважав, що російському народові треба дати поштовх до соціально-політичної революції 8, яку слід усіляко підтримувати й українському рухові. На відтинку цієї революції український і російський рухи мають бути союзниками. Д. Шахай вважав, що треба обов’язково скористатися і з іншої суперечності більшовизму: неможливості примирити непримиренний інтернаціоналізм із непримиренним російським націоналізмом 9. З цієї суперечності випливає ідея вкрай необхідного об’єднання поневолених більшовиками народів, у тому числі і російського, в боротьбі з радянським тоталітарним режимом для здобуття справжнього, а не декларованого суверенітету й рівноправності народів СРСР. По суті, Д.Шахай пропонував вести в тактичному плані боротьбу за наповнення реальним змістом проголошених у законодавстві СРСР прав народів країни, суспільних верств у рамках існуючої ідеології. СРСР, ця тюрма народів, підкреслював Д.Шахай, має бути зруйнована.
Український рух пройшов через етап збройного підпілля, згодом — просто підпілля. Було б ілюзією сподіватися на якісь інші чинники визволення, на допомогу інших сил, хоч би і в разі Третьої світової війни, без досвідченої і відповідно розбудованої української організації в Україні, писав П.Полтава 10.
Такі погляди засвідчили досить значну еволюцію частини учасників тодішнього українського руху. Можна говорити й про певну ревізію попередніх націоналістичних уявлень. Цей ревізіонізм став наслідком зіткнень із реаліями наддніпрянської України та з ідеологічною й соціальною політикою комуністичного режиму. Треба погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, що ця еволюція визначних підпільних публіцистів ще не є еволюцією всієї ОУН(б) чи й руху в цілому 11, але тенденція суспільної думки — досить виразна: про безкласове суспільство могло йтися лише як про наслідок переможної збройної боротьби: еволюційний шлях, як засвідчує практика, навіть близько до такої ідилії не веде.
Спроби розвитку згаданих вище ідей ОУН знаходимо на початку нового етапу визвольного руху XX ст. в Україні — етапу перехідних підпільних груп. Майже всі ці групи мали націоналістичне спрямування. З поодиноких уцілілих (і доступних для дослідника) програмових засад цих груп відома програма групи «Об’єднання», яка діяла в кінці 50-х років у Комі АРСР та Україні 12.
Оцінюючи 40-літню історію більшовизму в СРСР, в одному із документів групи відзначається, що для України це «історія неймовірного політичного цинізму, коли колоніалізм називають комунізмом» 13. Цей же документ указує на серйозну деґрадацію — на думку його авторів — існуючої системи, оголошує невдачами і злочинами режиму розправу з угорським повстанням, викриває культ Сталіна, боротьбу його оточення за владу. Визнавши себе продовжувачем справи ОУН, група прагне діяти відповідно до нових умов внутрішньої та зовнішньої обстановки. Новим у її програмі є перш за все боротьба з режимом «пропаґандивно-викривальним методом і тільки в крайній необхідності —індивідуальними терактами» 14. Головною опорою «Об’єднання» в цій боротьбі мала стати молодь. Тому ставилася мета — впливати на молодь через леґальні спортивні організації, які могли б згодом перетворитися на військові. Новим було й те, що група планувала організувати робітничі об’єднання й готувати масові страйки за поліпшення добробуту людей.
§2. Ідеї українських шестидесятників
Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної 15. Важливим складовим елементом поневолення залишається й ідеологічний апарат влади всіх рівнів. Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Москви інших народів Східної Європи.
Сучасна російська комуністична система тримається на трьох засадах: державності, тиранії та партійній диктатурі. Політика Хрущова розхитала основи режиму в СРСР, скомпрометувала й розвалила комуністичний світ.
Тоталітарний режим в Україні має бути змінений «народним соціалізмом», побудованим на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості й свободи 16. З подальшого опису цього соціалізму видно, що це досить ориґінальна розробка моделі нового суспільства, на зразок тодішньої соціал-демократії, в традиціях пізньої ОУН.
У політичній площині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами» (зауважу, що остання частина вимоги зникає з програм і виступів українського самвидаву з кінця 60-х років. — Авт.). Після відокремлення передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних і пропаґандистських організацій. Подальші пункти й вимоги дуже конкретні. Ця програма, деякі інші документи УНФ подають добрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше — старанно розпрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об’єднань робітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і т.ін. Земля залишалася б у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи.
У праці «50 років радянської влади на Україні» Кузьма Дасів подає реальну картину української історії за ці роки. Ця влада принесла Україні голод, терор і русифікацію 17. Російський шовінізм — ворог українського народу, він потопив у крові дві спроби боротьби за українську державність в 20-х і 40–50-х роках.
Серед публіцистики 60-х років яскраво вирізняються есе Валентина Мороза. Він перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у «Репортажі із заповідника імені Берія». В.Мороз подав у донцовському спрямуванні (хоч і не читав Донцова) значення і роль сили духу в русі опору владі. Коли прийшло нове покоління, яке позбулося або й не знало жаху перед системою, то виявилося, що нічого в ідейному плані влада протиставити не може, а тільки грубу силу. У есе «Серед снігів» Мороз вказав і на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості 18. Ці критерії, здавалося б, швидше з царини філософії, моралі, ніж політики, в умовах тодішнього часу були чи не головними для існування українського визвольного руху, ставали величинами дійово-політичними.
Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітнично-селянської спілки (УРСС) Л.Лук’яненка (1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. Становище України Л.Лук’яненко оцінював як колоніальне 19. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке.
В таких умовах, вважає Л.Лук’яненко, відкрита аґітація за вихід України з СРСР — неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи леґальні та нелеґальні форми роботи.
Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх суперечностей чи взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л.Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу. Тобто правлячий клас знову виводиться за межі власне українського суспільства, і його майбутня доля залишається невідомою для автора проекту. Такий підхід до цього класу міститься в усіх програмових документах того часу, можливо, з тактичних міркувань.
Проект програми УРСС дуже близько підійшов до ідей, що їх висловив Д.Шахай у цитованій праці. Але швидше з переконання, а не з тактичних розрахунків. Проте автор проекту не піддає сумніву жодної з підвалин марксизму-ленінізму, хоч знову при цьому ж відстоює революційний марксизм проти практики його втілення в СРСР.
Виникнення цієї течії (марксистської) було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні з якою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях від націонал-комунізму, який течія об’єктивно представляла, до його заперечення, що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України.
На таких позиціях стояв тоді й І.Дзюба у добре відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 20. Автор виходив з того, що декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму з цієї проблеми, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів, українського зокрема. Робота І.Дзюби була своєрідною ідейною ревізією марксизму-ленінізму, оскільки спростовувала декілька офіційних концепцій щодо національного питання, з-поміж них — спадкоємність політики партії в національному питанні, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР і про добровільність територіальних «возз’єднань» під егідою Росії, про нібито існуючу рівність українців і росіян у самій Україні 21. У книзі І.Дзюби відкривались і деякі незнані для тодішнього українського читача питання вітчизняної історії.
До і після праці І.Дзюби були відомі ще декілька творів в українському самвидаві, автори яких ототожнювали свій підхід до історії й політики з марксистськими підходами, хоча й прагнули незалежності України.
З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу 22. Піддаючи критиці теорію «злиття націй», Ю.Бадзьо вважав це витвором В.Леніна, який, по суті, леґітимував асиміляцію націй. В основі ж цієї теорії залишається російський великодержавний шовінізм 23. Торкаючись майбутнього країни, автор говорить про необхідність існування ідеологічного, культурного та політичного плюралізму. Робітничий клас і селянство повинні мати своє класове представництво в органах влади, має існувати багатопартійність.
Не можна не згадати й трагічну постать Валерія Марченка, який загинув у таборах 1984 року. Правозахисний рух він сприймав крізь призму релігійного самоочищення народу, відродження в нього почуття власної гідності та готовності дотримуватися Божих заповідей. Ось уривок з одного з його листів до рідних, датований 1980-м роком: «Кому, як не нам, вихованим від соски на матеріалізмі та атеїзмі, знати: чому святі для 600 мільйонів християн поняття Христа, Віри, Воскресіння сприймаються в цій країні в кращому разі як складники леґенди. Таж ми ніколи не чули речників релігії, а лише супротивну сторону... Царина Духа — явище досі нам не знане й загадкове, здатне викликати негативні емоції хіба в твердолобих безбожників. Для нас же це — щедрий лан, який обов’язково вродить при натхненній самовіддачі... Повторюю, за будь-яких прикрих ситуацій до тебе прийде відчуття вмиротвореності, варто лише щиро звернутися до Бога» 24.
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
Чільне місце в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду займала течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Щоправда, аналізуючи більшість творів цієї течії, слід мати на увазі, що їх писали для широкого розповсюдження (заяви, скарги тощо). Теоретичних розвідок із націоналізму автори або не знали, або знали не досить добре, чи то з тактичних міркувань не виносили цих знань на публіку, а звичайна ревізія марксизму видавалась їм недостатньою для українського політичного руху.
Першим відомим документом цієї течії стала стаття Євгена Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У цій статті міститься коротка характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Автор документа вважав СРСР «державою тоталітарної олігархії». У соціальному відношенні ця держава є знаряддям панування партійно-державної касти, ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічна основа цієї касти — державна власність на засоби виробництва і праці 25.
Що ж пропонував автор українському рухові? Установлення демократичного ладу і повного суверенітету України. В суверенній Україні ліквідується державна власність, натомість відбудеться усуспільнення засобів виробництва і праці. Що малося на увазі під останньою дією — не зовсім зрозуміло з тексту документа. Передбачалися демократичні політичні свободи і навіть самоврядування виробничих громад і об’єднань.
На найближчий час автор вважав доцільним гасло демократизації СРСР 26. Тільки в таких умовах зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація дасть можливість до розв`язання всіх інших подальших завдань руху. Це — злам старої і побудова нової державної машини, зруйнування правлячої касти, українізація суспільного, наукового, політичного життя.
Аналогічні ідеї висловлюються у «Відкритому листі депутатам Рад Української РСР» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового. – Авт.). У «Листі» пропонується, по суті, реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР — насамперед перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Рад 27. В економічній сфері планувалося проведення радикальної економічної реформи (з підпорядкуванням уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати всім працюючим, обмеження привілеїв партноменклатури. Автор листа пропонував також прийняти нову Конституцію республіки, де було б чітко зафіксовано суверенність держави, при цьому на вищий статус перейшли б договірні відносини України з іншими республіками СРСР. Нова Конституція мала б передбачити багатопартійність, утворення власного Міністерства оборони, звільнення селян від земельної залежності, право їхнього вільного виходу з артілі (з орендою землі), ліквідацію цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ і т.ін. У галузі культури В.Лісовий практично перегукується з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню національної свідомості українців 28.
В.Лісовий — автор ще одного документа самвидаву (1972 р.): «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» 29. Поряд із протестами проти арештів 1972 року у ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення в країні. Автор листа вказує на причини й прояви глибокої системної кризи, що охопила радянське суспільство. Торкаючись національного питання, В.Лісовий говорить, що тлумачення перспективи стосунків поміж народами СРСР проводяться в країні в дусі відвертого геноциду 30.
Репресії початку 1970-х призвели до перегляду тактики й деяких ідей руху. Василь Овсієнко, осмислюючи причини виникнення шістдесятництва як суспільного явища, простежує його еволюцію (неопублікована стаття). Один із висновків: у майбутньому життя буде вимагати організації руху, а то й переходу його в підпілля 31. Вищезгадані ідеї здобули розвиток насамперед на сторінках самвидавського «Українського вісника» за редаґуванням В.Чорновіла.
Важливим документом історії непідцензурної суспільно-політичної думки була праця Івана Геля «Грані культури». У ній дається як теоретичне обґрунтування виникнення тоталітарної системи, так і заяви опонентів — дисидентів, учасників національного руху опору. Автор докладно аналізує способи і методи ідеологічного тиску на уярмлені народи імперії з допомогою науки, освіти, культури. Автор стверджує, що тоталітарний режим постав в СРСР не без капітулянтства Заходу. Через потурання західного світу були розроблені нові механізми етноциду 32 як головної стратегії Москви. І.Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії і говорить, що лише тепер там починають осягати реальну небезпеку радянської системи.
З середини 70-х років акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов’язано з прийняттям Гельсінгських угод (1975) та з посиленням репресій проти власне національного руху опору тоталітарному режиму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінгських угод (УГГ). Засновниками стали відомі українські письменники та політичні в’язні: М.Руденко, О.Мешко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, Ш.Кандиба, О.Тихий. Діяльність УГГ була не лише правозахисною: група спробувала поєднати задля опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй та іншими формами спротиву. У статті «Наші завдання» правозахисний рух кінця 70-х фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом 33.
Програмові документи української Гельсінгської Групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу 34.
У 1978–1979 роки документи групи, підготовлені і в Україні, і в таборах, поряд із аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР як імперії. У «Зверненні Українського національного визвольного руху у справі української самостійності», інших документах говориться про першорядне значення українського руху в розвалі сучасної російської імперії 35. Дійові засоби такого розвалу, проте, залишалися невизначені.
Василь Стус вважав, що одним із шляхів виходу України з СРСР міг би бути референдум, ініційований громадськістю (насамперед політичними в’язнями) з допомогою ООН, урядів інших країн 36. Та цей заклик до референдуму носив тоді швидше морально-пропаґандистський характер. Цікаво, що вперше в подібного роду документах уряд УРСР названий окупаційним.
Ідеї Української Гельсінгської групи розвиває Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організації, що постала на місці УГГ 1987 р. Ця декларація — мабуть, останній напівпідпільний документ української суспільної думки. Навіть зважаючи на перехідний характер, усвідомлюваний авторами, знаменно, що п.І «Основних принципів» тут починався з того, з чого закінчувалися документи УГГ кінця 70-х — 80-х років: «відновлення української державності, яка сьогодні існує лише на папері...» 37.
Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка, представлена тут здебільшого в програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття. Ця думка залишалась складовою частиною національно-визвольного руху в Україні того часу. Цим і пояснюється те, що обсягових робіт із суспільно-політичних проблем СРСР та України майже не було. Тобто власне українські політичні ідеї підпорядковувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Це зумовлювало практичний характер таких робіт і певну вузькість у вирішенні суспільних проблем. Зрештою, умови підпілля чи напівпідпілля, поширення цих матеріалів не спонукали до розлогих теоретизувань. З іншого боку, певні чисто теоретичні проблеми просто виходили за рамки самвидаву. Через складні умови авторам доводилося часом робити відкриття, вже здійснені попередниками. Та все ж розвиток непідцензурної суспільно-політичної думки відбувався під впливом реалій радянської дійсності, безперервності національного руху в тих чи тих формах.
Висхідні проблеми українства, як це було показано, були розроблені ще публіцистами ОУН–УПА. Їхня характеристика тоталітарного режиму, стратегічних цілей українського руху, вибір його союзників, способів демонтажу імперії залишалися загалом справедливими і для наступних поколінь учасників українського руху та його ідеологів. Ці основні позиції дістали розвиток, уточнення. Незмінність певних принципових положень зумовлювалася незмінністю в цілому історичної епохи, в яку відбувався розвиток суспільної думки. У теорії та на практиці, однак, довелося відмовитися від надій на допомогу Заходу у вирішенні українських проблем. Виразнішою ставала єдність українських і загальнолюдських цінностей, розвивалася системна критика радянського режиму і його ідеології, розуміння значення масового руху. Новим було й те, що майже всі речники суспільної думки були перейняті ідеєю влади закону, прав і свобод громадян 38. Зважаючи на необізнаність чи слабку обізнаність теоретиків (не всіх!) з розробками 40-х років, слід вважати свідченням розвитку і те, що українська непідцензурна думка відкинула як крайнощі й довоєнні постулати націоналізму, так і марксизм-ленінізм.
Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії націоналізму і марксизму. Адже практично вже вся публіцистика підпілля 40–50х рр. виходила за межі усталеної теорії і практики «інтеґрального» націоналізму. Певний розвиток націоналістичні ідеї дістали і 60-ті — 70-ті роки. Водночас слід зважати, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля, Третього Збору ОУН(б) є не меншою мірою і значна частина серединної чи демократичної течії руху і суспільної думки. Дехто був досить близький за своїми поглядами до націоналізму, автори ж кращих робіт з цієї течії прямо називали учасників національно-визвольного руху, а значить і себе націоналістами.
В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.
§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
Як і в попередні періоди, так і в часи «перебудови» аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була «законослухняною» частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.
Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші «неформальні» об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.
Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі «самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування».
Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації «Народної газети» за перші числа 1994 р.), що управлінням «3» КДБ України «спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні «3» створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники». У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів».
«Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи» ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття «механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами», документування «конкретних протиправних дій», недопущення «чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань». Ударним прийомом вважаються «агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах «однодумців». Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити «в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості».
Не випадково за зливою публікацій у «Правде Украины», «Радянській Україні», «Робітничій газеті», київському «Прапорі комунізму» і сотнях периферійних партгазет того періоду, спрямованих на компрометацію патріотів, стоїть КДБ і КПУ — цитований нижче документ це цілком підтверджує. «Важливим напрямом роботи є розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації. Лише 1989 року за матеріалами органів КДБ у пресі опубліковано понад 30 таких статей»; окремо відзначався внесок Українського телебачення та газети «Радянська Україна». Це, як зазначається, лише супліки проти лідерів, а всього «1989 року за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі з цієї теми вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач» — тобто більш як по одній щоденно. «Кадри» КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що «туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків». Вельми промовистою є службова статистика КДБ: «Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988–1989 роках до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 рублів) було притягнено 74 учасники УГС... Протягом того ж періоду, за результатами документування органами прокуратури та КДБ, 28 об’єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 — проведено профілактичні бесіди». І далі: «За організацію й активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більш як 800 чоловік».
Під наглядом КДБ діяли всі патріотичні неформальні угруповання. Документальне підтвердження знаходимо й в іншому: диригували силовими структурами керівники КПУ Щербицький, Єльченко, Кравчук, обласні, міські й районні партфункціонері («Здобуті чекістами України відомості про обстановку в самодіяльних об’єднаннях негативного спрямування, підкріплені конкретними пропозиціями щодо локалізації їхньої діяльності, своєчасно доводяться до відома Центрального Комітету Компартії України. У червні 1989 року питання про посилення політичного та організаційного впливу на самодіяльні формування слухалося в ідеологічній комісії ЦК КП України»).
Без сумніву, все це слід враховувати в оцінці причин реальних суперечностей і розходжень у національно-демократичному таборі. Багато проблем у демократичний рух вносив уже сам по собі загальновідомий факт існування широкорозгалуженої системи «інформаторів» в кожній клітині радянського суспільства. Усе це згодом не могло не вплинути на політичні та ідеологічні метаморфози багатьох з лідерів українських «неформалів», національно-демократичного табору загалом 39.
§5. Національна ідея та «Демплатформа»
Зважаючи на досить «щільну» атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як «Демократична платформа у Компартії України». Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром «Демплатформи» був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.
Суспільно-політична програма «Демплатформи» була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.
Ініціатори «Демплатформи» розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.
Щодо стратегії перетворень характерним для більшості «Демплатформи» в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей «перебудовних» процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.
Саме на таких оцінках ситуації базувались пропозиції щодо перетворення КПРС на союз Компартій радянських республік, покладання надій на новий Союзний договір. Вже пізніше, на етапі повного розриву з ліво-консервативною більшістю у КПУ та формування окремої партії, з’явилась зовнішньо-політична концепція, що зафіксувала орієнтацію на різноманітні форми політичної співпраці нових суверенних держав на союзних теренах.
«Демплатформа» пропонувала більш радикальну програму, ніж перетворення Компартії на соціал-демократичну партію. Наявність «Демплатформи» частково врівноважила авторитарні сили КПРС, що помітно консолідувались у 1989–1990 рр. і активно готувались до усунення М.Горбачова. Фактично «Демплатформа» перетворила його у своєрідного центриста. Внутрішньополітична боротьба і подальша ерозія Компартії стали головним чинником розпаду імперії. Так само формальний розпад КПРС (та КПУ як її складової) фактично ґарантував збереження панівних позицій партійно-державної номенклатури, що швидко деідеологізувалась, а згодом адаптували до своїх корпоративних потреб «незалежницьку» ідеологію.
Симптоматично, що багато хто з комуністичного ідеологічного та апаратного активу протидіяли «Демплатформі» з ортодоксальних позицій, а пізніше, після змін в офіційній ідеології, не залишились на уламках Компартії, а перетворились на професійних українських патріотів.
Фактично наприкінці 80-х років українська комуністична номенклатура опинилася перед складним вибором. З одного боку, «Демократична платформа в Компартії України» набирала суспільної ваги як реформістська опозиція ортодоксальним партійним керівникам. А з другого боку, настрої певної частини гуманітарної інтеліґенції, переважно із людей, які гуртувались довкола Спілки письменників України, ще раніше здобули своє організаційне оформлення в «Русі за перебудову», установчий з’їзд якого відбувся восени 1989 року. Серед ініціаторів створення та засновників цієї масової організації були Іван Драч, Фока Бурлачук, В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Валерій Чмир, Василь Яременко, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та ін. Номенклатура не могла піти на відкрите придушення «розкольників» з «Демплатформи», не дочекавшись результатів боротьби у Москві, адже виявити таку самостійність означало, по-перше, порушення усіх правил, що їх дотримання передбачала система апаратної вертикалі, а по-друге — продемонструвати симпатії до «націоналізму». Такі самі «перспективи» для влади відкривала і підтримка патріотично налаштованих сил Руху. Все це спонукало до складного маневрування, свідченням якого виявились теледебати, які проводив завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонід Кравчук з лідерами Руху. Тактика лідерів тогочасного Руху полягала у тому, щоб всіляко використати ідеологічну санкцію Москви на критику «збюрокраченої партійної верхівки» (майже всі вони на той час перебували у лавах КПРС). А тактика КПУ полягала у тому, щоб максимально використати статутну обмеженість такої критики, створити «націоналістичний імідж» Руху в свідомості московських ієрархів. Ця тактика попервах виявилась, зокрема, у згоді КПУ на оприлюднення програми НРУ на сторінках «Літературної України», але з рекомендацією ідеологам Руху внести до проекту ряд істотних змін 40. Право на таку рекомендацію резервував й сам проект програми НРУ, один із загальних принципів якого формулювався так: «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії у суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеями партії та ініціативою найширших народних мас».
Проте, як згодом з’ясувалось, Рух становив для КПУ меншу загрозу, ніж «Демплатформа». Як би там не було, організаційні, пропаґандистські можливості української партноменклатури явно переважали потужності Руху, тим часом як «Демплатформа» могла зазіхнути на «святая святих» — власність КПУ. За будь-яких обставин Рух був неспроможний істотно зачепити основи її існування.
Для партноменклатури склалась досить сприятлива комбінація обставин, яка давала можливість компрометувати «Демплатформу» як денаціоналізовану силу, що її Москва прагне перетворити на знаряддя імперської політики, і разом з тим боротись проти «націоналістичних» тенденцій. Так опосередковано задовольнялись інтереси Горбачова, вже настраханого розмахом прибалтійського та інших «сепаратизмів», й водночас опонентів Горбачова з Політбюро ЦК КПРС, які вже «відчули загрозу» з боку «Демплатформи». Нарешті, хитання самого Горбачова, які створили можливість різко посилити вплив консервативно-сталінського крила ЦК КПРС, розв’язали руки зверхникам із КПУ. Спираючись на рекомендації ЦК КПРС, висловлені у відкритому листі «За консолідацію на принциповій основі», ЦК Компартії України прийняв 13 квітня 1990 року постанову «За консолідацію Компартії України та протидію створенню в ній фракційних угруповань». Так українська номенклатура зробила свій історичний вибір. Парадоксальним чином «Демплатформа», руйнуючи комуністичну імперію та її стрижень — КПРС, вторувала шлях для остаточної трансформації прагматичної частини української номенклатури у так званих державників.
Сучасний тип української державності не в останню чергу визначається саме пріоритетами, обраними партійною верхівкою за часів горбачовських реформаторських проектів. Саме тоді починається відкидання «ідеологічного баласту» партією влади заради збереження командних позицій в економіці й політиці. Тим більше, що реальна приватизація чималої кількості об’єктів партійної власності за допомогою уповноважених, переважно із комсомольских структур, вже продемонструвала казкові перспективи експерименту, спрямованого на переведення суспільства з рейок номенклатурного соціалізму на рейки номенклатурного капіталізму. Саме тоді закладається основа майбутнього стратегічного державницького союзу комуністичної номенклатури з націонал-демократами — недавніми своїми «ідейними ворогами» (у 1988– 1990 рр.). Вінцем цього став акт їхнього братання під час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
1 Українська суспільно-політична думка в XX ст.—Сучасність.—1983.—Т.III.—С.63—67.
2 Hornovy (Diakiv) О. Idealism or materialism: Which philosophy are members of the OUN obliged to follow?—Political Thought of the Ukrainian Undergraund — 1943– 1951.—Edmonton, 1986.—P.120.
3 Ibid.—Р.122.
4 Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу.—Літопис УПА.—1982.—Т.9.—С.42.
5Там само.—С.57.
6 Ярлан. Упир фашизму.—Літопис УПА.—Т.8.—С.172-180.
7 Шахай Д. Тактика щодо російського народу.—Літопис УПА.—Т.8.—С.237-238.
8Там само.—С. 214.
9 Там само.—С.226.
10 Полтава П. Про наш план боротьби за визволення України в теперішніх обставинах. — Літопис УПА. —1984. — Т.10.—С.101,103; Підготовка Третьої світової війни та завдання українського народу.—Там само.—С.371.
11 Лисяк—Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм.—У кн.: Лисяк—Рудницький І. Історичні есе.—К., 1994.—Т.2.—С.490.
12 Див. про неї: Русначенко А. Молодь за вільну Україну (Група «Об’єднання») // Визвольний шлях.—1994.—№ 10.
13 Архів СБУ. Арк. спр. 69861 фп.—Т.14.—Арк.147.
14 Там само.—Арк.113.
15 Воля і Батьківщина.—1964.— Ч.1.—С.12.
16 Там само.—С.5.
17 Архів СБУ по Львівській обл.—Спр. 29201 фп.— Т.5.—Пак.10.
18 Мороз В. Серед снігів — У кн.: Мороз В. Есеї, статті, документи.—Мюнхен, 1975.—С.75-101.
19 Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні.—К, 1994. С.17.
20 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?—Сучасність.—1968.
21 Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 60-х —80-х років.—К., 1995.—С.97.
22 Архів СБУ. Спр. 70828 фп.— Т.2.—Арк.144.
23 Українська суспільно-політична думка в XX ст. — Т.III.—С.330.
24 Цит.за: «Золоті Ворота».—Київ, 1991.—№1.—С.165. 25. Там само.—С.335.
25 Українська суспільно-політична думка в XX ст.—Т.III.—С.335.
26 Архів управління СБУ по Львівській обл. Спр. 26250.—Т.III.— Арк.46.
27 Сучасність.—1969.—№10.—С.99.
28 Там само.—С.103.
29 Лісовий В. Відкритий лист до членів ЦК КПРС і членів ЦК КП України.—Сучасність.—1977.—№10.
30 Архів СБУ. Спр. 69308 фп.—Т.14.—Арк. 304, 308.
31 Архів управління СБУ по Львівській обл. Спр. 11814 фп.—Т.6.—С.2 (часопису).
32 Гель І. Грані культури.—Львів, 1993.—С.39-40.
33 Українська Гельсінгська група. 1978–1982. Документи і матеріали. — Торонто, Балтимор. —1983.—С.2.
34 Український правозахисний рух. Документи і матеріали Української громадської групи сприяння виконання Гельсінгських угод на Україні.—Торонто, Балтимор.—1978.—С.40.
35 Архів СБУ. Спр. 67826 фп.—Т.5. —Пак.5.
36 Стус В. Деколонізація СРСР — єдиний ґарант миру у всьому світі.—У кн.: Стус В. Твори:—Т.4.—Львів, 1994.—С.480.
37 Камінський А. На перехідному етапі: «гласність», «перебудова» і «демократизація» в Україні.—Мюнхен, 1990.—С.322.
38 Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів.—У кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.—Т.2.—С.483.
39 Див.: Ковтун В. Історія Народного Руху України.—Київ.—1995.
40 Див.: Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці.—К., 1994.—С.113.
УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ
Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби — І.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геополітичних студій — вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейно-теоретичним конструкціям спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетто-ментальності 1 й вироблення україно-центричної світоглядної моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній і в цілому збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX століття — періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки.
Як спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX століття висувають низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію у тій чи тій країні тощо.
§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
Аналізуючи 1915 р. у праці «Політичні проблеми світової війни» причини, що призвели до спалаху війни та її можливі наслідки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» 2 вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера» 3. Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» 4 спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника» 5. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни» 6.
Унаочнюючи на мапі розташування втягнутих у конфлікт сил 7, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» 8 зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи 9.
Остання лінія є «культурний кордон» 10 Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» 11. Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана 12 і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.
Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» 13 «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі» 14.
У повоєнній праці «Великі держави та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» 15, є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії» 16; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.
Відкидаючи аналогії між поліетнічними США та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів» 17. У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою» 18; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея» 19.
Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту» 20 .
§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland») 21.
Зазираючи в глибінь віків, Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса 22.
Край безподільній домінації та пануванню в Осередній землі монголів поклали за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків... Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування» 23.
Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини.
Якщо стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика.
Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів.
Пильніше придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» 24 .
Панування Росії в Осердній землі базується на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі» 25.
Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» 26 складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим.
Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...» Макіндер не відокремлював Україну в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів 27(він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани 28 — створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежність по розпаді Російської імперії. — Авт.) держав включно з Україною» 29 та ліґи цих держав з країнами Східної Європи 30, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25річним випередженням 31. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна»32.
Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі» 33.
§3. «Середня Європа» та Україна
Найамбіційнішою, найвеличнішою для свого часу візією майбутнього Європи, більша частина якої мала увійти до спілки центрально- та східноєвропейських націй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом відомих німецьких учених, політиків та підприємців, згуртованих навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).
Біля витоків цього руху справедливо бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін.
Кінцевою метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів.
Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською 34. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р.
На час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe»(наклад — 100 тис. прим.), у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії» 35, значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху.
Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії» 36. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) 37 залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього» 38.
У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу» 39, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)» 40, гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ» 41, який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію» 42.
Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця» 43.
Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...» 44.
Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих» 45. Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути» 46. З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.
З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими» 47.
Сторінки «Середньої Європи» пройняті високим оптимістичним пафосом, поетично-романтичним піднесенням щодо перспектив майбутнього співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина.
1917 року у брошурі «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслідок географічного розташування, а надто — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями 48) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» 49. (А.Пенк характеристично іменує ці «проміжні» — фінську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нації як Zwischeneuropa, «Між’європа» 50). По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. ...Хай живе Середня Європа!» 51.
У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту 52.
Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» 53.
Безперечно, в концепції «Середньої Європи» як явищі інтелектуальної історії Німеччини вельми вагомим є елемент німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників.
Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. ... На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами» 54(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства» 55. Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству 56.
Один із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності» 57, не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості...» 58. Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя» 59, вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу» 60 — шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.
§4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера
Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.
Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її (драгоманівської програми. — Авт.) велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними» 61. Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії 62, що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем» 63.
Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)»64 України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші (російські. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави 67.
Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)» 68, «більшовицький солдатський імперіалізм» 69, «імперіалістична інтеліґенція» 70, «великоросійський шовінізм» 71, «мілітаристські масові інстинкти» 72, «російське варварство» та «російські варвари» 73, та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи» 75. Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін. 77. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав» 79. У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» 80.
Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» 81 матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна.
§5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона
Своєрідною відповіддю на проект Ф.Науманна була пропозиція «Нової Європи» відомого анґлійського вченого-славіста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвітової війни та повоєння політичній діяльності й цивільній службі, він провадить величезну роботу, спрямовану на підтримку незалежності слов’янських націй, що з’являлися на світ з-під уламків Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій. Сетон-Вотсон був відвертим прихильником безумовної самостійності України.
Ще в передвоєнні місяці 1914 р. Сетон-Вотсон мав намір відвідати Росію аби з’ясувати позиції урядових кіл щодо майбутнього України, Польщі та Фінляндії, проте відмовився від поїздки, збагнувши з російської преси та зустрічей з провідними слов’янськими діячами різних політичних та ідеологічних спрямувань її цілковиту безперспективність: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офіційну й більшість неофіційної Росії, є Totschweigen (смертельна мовчанка. — Авт.) щодо українського питання й зречення фінів. Dafuer bin ich nicht zu haben (У цьому я не бажаю брати участі. — Авт.)» 82. Влітку цього ж року у Львові Сетон-Вотсон зустрічався з М.Грушевським, І.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, іншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську історію, високо поціновував українську культуру; Шевченка він називав «рутенським Бернсом» 83, Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґію він присвятив справі поширення освіти, вихованню активного й пристрасного патріотичного кліру, плеканню мистецтва, літератури, політичної думки» 84; біографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українців... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрічала його міцну підтримку» 85. У заснованому ним у жовтні 1916 р. й редаґованому спільно з Т.Г.Масариком часописі «Нова Європа», в численних виступах в інших засобах масової інформації Сетон-Вотсон обстоює ідею «Нової Європи» 86 історичними, культурними, економічними, географічними, військово-політичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщі, Литви, інших держав відповідатиме довготривалим інтересам Європи, здійснить мрію багатьох народів про державну незалежність.
У вересні 1917 року, розглядаючи в статті «Проблема України» ситуацію навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни (вперше про це він скаже в жовтні 1916 р. 87; перебіг війни довів, що надалі іґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застаріла проблема Європи, «про що свідчать численні книги, присвячені українським подіям, що були надруковані анґлійською вже XVII століття» 88.
Вдаючися до аналізу українсько-російських відносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздів належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якій автократія, міцна вже за напівтатарських днів, здобула додаткової моці методами, запозиченими із Заходу; з другого — вільно зіткана республіканська організація, оперта на сутнісно демократичні місцеві інституції. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один із цих супротивних типів уряду був приречений на підпорядкування другому; за умов XVIII століттяя перемога царату була ... невідворотна» 89.
Після унаочнення подіями 1917–1918 рр. намірів росіян щодо неросійських народів і вияву достеменного змісту російської революції Сетон-Вотсон активно пропаґує необхідність мілітарного втручання в російські справи, яке б не лише зберегло мир у Європі й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши відновлення цивільного порядку й демократії, служило б інтересам насамперед самої Росії 90; російська революція для нього — неґація політичних принципів анґлійської, американської та французької революцій, «підміна в найширшому масштабі Власності Крадіжкою» 91.
§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій codegénétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали.
Географічно хліборобська спільнота розташована на теренах між етнічними кордонами розселення німців та росіян у смузі між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями: «Більш ніж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлібороби. ...Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею»92. Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму 93.
Відзначаючи любов українців до землі й хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи» 94. Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців.
Вдаючися до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською.
Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькі війська не залишать її територію» 95. Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні» 96. З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації.
Поданий Тільтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатності її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежність, уболіванням за її сучасний під’яремний стан; він певний, що Україна обов’язково здобуде незалежність і звільниться з кайданів рабства, що були накинуті на неї Росією.
«Українців ...відзначає культурний рівень вищий, ніж рівень ... рас, що сьогодні гноблять їх» 97. «Усі спроби перетворити українців на росіян залишилися замарними» 98. Тільтман упевнений, що тяжіння українців до незалежності є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характерові, вкорінене в найглибинніші шари їхньої національної самосвідомості: «Впродовж багатьох генерацій український народ залишається вірним своїм національним ідеалам [звільнення] з відданістю та затятістю більшою, ніж будь який інший поневолений народ Європи» 99.
«Велика Україна (The Great Ukraine) існує не на папері, а в серцях її народу. І жоден, хто знає цих заможних господарів-хліборобів, не може заперечити, що в серцях європейської найбільшої «меншини» донині існує вільна Україна» 100. Український нарід — «вірить, що прийде день, коли він буде вільний,.. день, коли Незнана нація Європи накреслить великими літерами своє ім’я на мапі Східної Європи, й справедливість нарешті засвяткує хліборобів, які боролися за збереження своєї національної ідентичності з завзятістю, мужністю та неприборканою волею, що не знали поразки» 101.
Причину того, чому українці — «творці великої імперії й колиски стародавньої цивілізації, значно вищої за ту, що відзначала навколишні землі»— не спромоглися захистити свою незалежність, впали в рабство й «зникли з історії» 102, Тільтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. «Українці — і це є справжня причина їхніх негараздів — не були ані войовничими, ані аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбільш культурних та демократичних хліборобських рас в Європі, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному терені. Саме цій обставині вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи» 103. Утім, незважаючи на певні другорядні відмінності, Тільтман упевнений, що Східна Європа залишається — і залишатиметься — усталеною геополітичною одиницею, єдиним геополітичним комплексом, стягнутим обручем спільної історичної долі, однакових підстав життя та єдиної мети на майбутнє.
1 Термін «гетто-ментальність» (Ghetto-Mentalitet) виник у середовищі німецьких католиків доби Kulturkampf’y — руху, впродовж XIX-XX століть, за релігійну культурну та інтелектуальну реабілітацію католицтва.
2Kjellen, Rudolf. Die politische Probleme des Weltkrieges.–Leipzig und Berlin. 8.Aufl.—1918.—S.98.
3 Ibid.—S.95.
4 Ibid.—S.84.
5 Ibid.—S.94
6 Ibid.—S.73
7 Ibid.—S.99.
8 Ibid.—S.102
9 Ibidem.
10 Ibid.—S.98.
11 Ibidem.
12 Див. про це: Левандовський В. Україна та Росія: спроба цивілізаційного аналізу // Політологічні читання.—1992.—№4.—С.165-170.
13 Kjellen, Rudolf. Die politische Probleme des Weltkrieges.-Leipzig und Berlin.—8. Aufl.—1918.—S.90.
14 Ibid.—S.94.
15 Kjellen, Rudolf. Die Grossmдchte und die Weltkrise.—Leipzig und Berlin.—2. Aufl.—1921.—S.144.
16 Ibid.—S.136.
17 Ibid.—S.138.
18 Ibid.—S.188.
19 Ibid.—S.139.
20 Ibid.—S.189.
21 Mackinder, Halford John. The Geographical Pivot of History // Geographical Journal. -1904.—N.XXIII.—P.435. Наведено за: Earle E.M. Makers of Modern Strategy: Military Thought from Machiavellі to Hitler.—Princeton.—1943.—P.404.
22 Ibid.—P.433.
23 Ibid.—P.436.
24 Mackinder, Sir Halford: Demoсratic Ideals and Reality. A Studу in the Politics of Reconstruction.—New-York.—1944.—P.113.
25 Ibid.—P.116.
26 Ibid.—P.123.
27 Див.: Ibid.—P.119.
28 Думка висловлена у: Parker W.N. Op.cit.—P.170.
29 Parker W.N. Op.cit.—P.238.
30 Ibid.—P.172.
31 Див.про це: Blouet B.W. Sir Halford Mackinder as British High Comissioner to South Russia, 1919-1920. //Geographical Journal. -1976.—N CXIII.—P.228-236.
32 Ibid.—P.235-236.
33 Mackinder H.J. General Report with Appendices on the Situation in South Russia; Recommendation for Future Policy. // Documents on British Foreign Policy, 1919-1939, 1-st Series, III. / Woodward E.L., Butler R.—ed. No.656,768-87. HMSO. London. 1949.—P.786. Цит.за: Parker W.N. Op.cit.—P.171.
34 Див. : Науманн Ф. Срединная Европа.—Пгд.—1918.
35 Meinecke F. Die deutsche Katastrophe. -Wiesbaden. -1946. -S.34.
36 Naumann F. Werke. -4.Bd. -Kцln u.Opladen. -1966.-S.464.
37 Ibid.—S.481.
38 Ibid.—S.475.
39 Naumann, F. Mitteleuropa.—1915.—Ibid.—S.554.
40 Ibid.—S.665
41 Ibid.—S.597.
42 Ibid.—S.600.
43 Ibid.—S.554-555.
44 Ibid.—S.627.
45 Ibid.—S.735.
46 Frantz C. Die Weltpolitik unter besonderer Bezugnahme auf Deutschland.—Chemnitz.—1882.—S.69.
47 Ibid.—S.675.
48 Ibid.—S.869.
49 Ibid.—S.869.
50 Див. про це : Obst E. Russland. / Haushoffer K.—Hrsg. Die Grossmachte vor und nach dem Weltkrieg.—1933.—Leipzig u. Berlin.—S.109.
51 Ibid.—S.871.
52 Див. про це: Meyer H.C. Mitteleuropa in German Thought and Action 1915-1945.—The Hague.—1955.—P.287.
53 Naumann F. Werke.—4.Bd.—S.977.
54 Weber M. Deutschland unter dem europдischen Weltmдchten. Gesam. politische Schriften.—Mьnchen.—1921.—S.85.
55 Цит.за: Schmidt A. Das Endziel Russlands.—Stuttgart.—1916.—S.79.
56 Delbrьck H. Krieg und Politik. 3.Teil. 1918.—Berlin.—1919.—S.55
57 Meyer H.C. Op.cit.—P.330.
58 Ibid.—P.340.
59 Ibid.—P.342.
60 Ibid.—P.344.
61 Weber M. Zur Lage der Bürgerliche Demokratie in Russland. //Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik (Tübingen). — 1906. —Bd.XXII.—Hf.1. Januar.—S.267.
62 Ibidem.
63 Mommsen W.J. Max Weber und die deutsche Politik 1890—1920.—Tübingen.—1974.—S.61-62.
64 Weber M. Russlands Ьebergang zum Scheinkonstitutionalismus. //Archiv f. Sozialwiss. u. Sozialpolitik. —1906.—Bd.XXIII.—Hf.1. Juli.—Beilage.—S.202.
65 Weber M. Zur Lage...—S.259, 269, 271.
66 Ibid.—S.270.
67 Ibid.—S.270.
68 Weber M. Deutschland unter... Gesam.pol.Schr.—Muenchen.—1921.—S.80.
69 Weber M. Innere Lage und Aussenpolitik. —Ibid.—S.324.
70 Weber M. Russlands Ьbergang zur Scheindemokratie. 26. Apr.1917.—Ibid.—S.110.
71 Ibid.—S.122.
72 Weber M. Innere Lage...—S.324.
73 Цит.за: Mommsen, W.J. Op.cit.—S.502-504,522.
74 Weber M. Innere Lage...—S.324.
75 Frankfurter Zeitung.—1917.—18.9. Цит.за: Mommsen W.J.—Op.cit.—S.284.
76 Weber M. Bismarcks Aussenpolitik und die Gegenwart. Dez. 1915. Gesam.pol.Schr.—S.44.
77 Weber M. Deutschland unter...—S.90.; Weber M. Bismarcks Aussenpolitik...—S.47.; доповiдь «An der Schwelle des dritten Kriegsjahre» у Deutsche National Ausschuss 1 серпня 1916 року, що була викладена у багатьох газетах, цит. за: Mommsen W.J. Op.cit.—S.498.
78 Weber M. Deutschland unter...—S.90.;
79 Лист до редакцiї Frankfurter Zeitung. Наведено: Weber M. Gesam.pol.Schr.—S.459.
80 Конспект виступу 22.10.1916 у Мюнхенi. Наведено: Mommsen W.J.—Op.cit.—S.513.
81 Weber M. Innere Lage...—S.324.
82 З листа вiд 1 червня 1914 р. Наведено у: Seton-Watson H.; Seton-Watson Ch. The Making of a New Europe. R.W.Seton-Watson and the Last Years of Austria-Hungary.—Seattle.—1981.—P.100.
83 Seton-Watson R.W. Panslavism /Europe in the Melting Pot. -London.—1919.—P.212.
84 Seton-Watson R.W. The Ukraine Problem.—Ibid.—P.373.
85 Seton-Watson H., Seton-Watson Ch.—Op.cit.—Р.99.
86 Seton-Watson R.W. Europe in the Melting Pot. — London. — 1919.—P.183.
87 Seton-Watson R.W. —Ibid.—P.212.
88 Seton-Watson R.W.—Ibid.—P.365.
89 Ibid.—P.367.
90 Ibid.—P.249,245.
91 Ibid.—P.238.
92 Tiltman, H.Hessel. Peasant Europe.—London.—1934.—P.IX.
93 Див. про це: Bell, John D. Peasants in Power : Alexander Stamboliski and the Bulgarian Agrarian National Union, 1899-1923.—New-York.—1977.;
94 Tiltman H. -Op.cit. -p.208.
95 Ibid.—P.207.
96 Ibid.—P.200.
97 Ibid.—P.267.
98 Ibid.—P.198.
99 Ibid.—P.192-193.
100 Ibid.—P.206.
101 Ibid.—P.207.
102 Ibid.—P.196.
103 Ibidem.
УКРАЇНА В ПОЛЬСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ
Погляди більшості польських політиків кінця ХІХ — початку XX ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої 1. Представники різних політичних кіл лише по-різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.
Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором націонал-демократів, т.зв. ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, «Думки сучасного поляка» (1903), «Німеччина, Росія і польська проблема» (1908), «Польська політика і відродження держави» (1925) та ін., він обґрунтував ідею «інкорпорації», тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередодні Першої світової війни ідея набула свого завершеного вигляду. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу.
Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя.
«Там, де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю, поглинаючи інші елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не може заборонити нам того, а діяти так, то навіть наш обов’язок» 2. Разом з тим, враховуючи реалії кінця XIX — початку XX ст., він вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Це був принциповий відхід від історичної традиції. На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки «східних», у тому числі й українських земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля.
Інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Але й при цьому, націонал-демократи планували подальшу полонізацію українців, що опиняться у складі Російської імперії. Утворення Радянської Росії додало арґументів ендекам. Модернізуючи ідею antemurale (Польща — форпост і передмурок християнства у його протистоянні зі Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу місію в охороні західної цивілізації від більшовицької загрози.
Таким чином, у політичних доктринах однієї з найавторитетніших і найвпливовіших політичних сил польського суспільства першої половини XX ст. — націонал-демократії — незалежній Україні місця не було.
Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пілсудського — найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Суть цієї програми в тому, щоб у результаті повалення царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику, сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.
Незважаючи на те, що програма не давала відповіді на запитання, що робити, коли народи не захочуть об’єднатися в складі Речі Посполитої, соціалісти декларували добровільне входження до складу майбутньої держави. Наступні часи засвідчили еволюцію окремих діячів ППС, які відмовляли деяким народам у праві вирішувати самостійно свою долю.
Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. Інші концепції не відігравали значущої ролі.
§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблині Польської республіки ознаменувало завершення багатолітніх зусиль польського народу в справі відродження своєї державності. Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини і Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини і Буковини в окремий коронний край).
Події 1918–1921 рр. яскраво засвідчили, що польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами доктрини і концепції в українському питанні.
Не заглиблюючись у підробиці, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку новоповстала польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918–1919 рр.) за Східну Галичину. Поляки не побачили в патріотичному злеті українців національно-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подібного до польського відродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Східній Галичині незалежної української держави. І в цьому усі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині.
Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Переважна більшість істориків небезпідставно вважає, що це була спроба реалізації «федералістської» програми Юзефа Пілсудського. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра) 3. Він містив визнання Польщею незалежної Української Народної Республіки. Армія УНР разом із поляками брала участь у війні проти більшовицької Росії з метою відновити владу Директорії в Наддніпрянській Україні. Проте, договір не був рівноправним. Користуючись безвихідним на тоді становищем Директорії, Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Варшавський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси і залізниці України. Договір вороже сприйняли західні українці та неприхильно — значна частина українців Наддніпрянщини.
Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору і віддала УНР на поталу більшовицькій Росії. У жовтні 1920 р. Пілсудський, маючи військову ініціативу, під тиском ендеків загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УРСР. За Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. Поляки визнали Радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані в Польщі.
Таким чином, вислідом «київського походу» Юзефа Пілсудського стала реалізація не його «федералістської» програми, а «інкорпораційної» концепції ендеків. За рахунок самостійної української держави було укладно мир з Росією.
§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції українців. «Польща для поляків» — так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії. Відомий ендецький політик і публіцист Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію» 4. Звичайно, національна асиміляція корінного населення у польському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців. Шовінистичну політику ополячення Східної Галичини і Західної Волині табір народової демократії здійснював послідовно і безкомпромісно, за допомогою жорстоких репресій та переслідувань 5. У такий спосіб ендеки сподівалися довести, що приналежність західноукраїнських земель до Польщі забезпечена назавжди і таким чином покласти край сподіванням українців на власну незалежну державу.
Конкуруюча «федералістична» концепція подвижників Пілсудського, зазнавши деякого оновлення і модернізації, в 20–30-х роках стала відомою як доктрина «польського прометеїзму» 6.
Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію, провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита.
Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми 7. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі» 8.
Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахованням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії — вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.
Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років... Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах — байдуже, хто стояв на чолі її — від самого початку була близька програмі народових демократів» 9.
У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків 10.
§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
Друга світова війна поклала початок одному з найтрагічніших періодів в історії українсько-польських відносин. У результаті подвійної аґресії проти Польщі з боку Німеччини і СРСР та розподілу між ними польських територій на підставі таємних протоколів угоди Ріббентроп — Молотов від 23 серпня 1939 р. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. У цій ситуації перед польським урядом, що опинився на еміґрації, постала проблема вироблення засад нової політики в українському питанні.
В еміґрантському уряді були прибічники як ідеї федералізму, зокрема прометеїсти, так і традиційні ендеки. Свою позицію в українському питанні польський уряд оголосив у декларації від 18 грудня 1939 р., в якій були сформульовані головні напрями його зовнішньої політики. Зокрема, у найзагальніших рисах підтверджувалися засади рівноправності і справедливості в ставленні до національних меншин 11. Декларація проголошувала також боротьбу Польщі за повернення втрачених «східних кресів» 12.
Головні умови майбутнього співіснування з українцями у повоєнній Польщі в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українців з Польщі; реальне застосування принципу «рівні права — рівні обов’язки» за наявності свободи різноманітних форм політичного, громадського і культурного життя; застосування «кантонального» розподілу територій з одночасним переміщенням населення; запровадження територіальної автономії 13.
Таким чином, ожили всі концепції політичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. І якщо певні польські політичні групи готові були принаймні взяти до уваги ідею незалежності України в обмін на підтримку українцями боротьби проти Німеччини і СРСР, то офіційна політика уряду полягала у збереженні status quo ante bellum у справі східних територій Другої Речі Посполитої та українському питанні.
Спорадичні контакти діячів українського націоналістичного підпілля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидві сторони представляли цілком протилежні позиції. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлікту, що й до сьогодні отруює взаємини між двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, між іншим, зазначав: «Існують переконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір «деполонізувати» західноукраїнські території, зокрема, через примусове виселення польського населення та селективні винищувальні акції... З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто АК (Армія Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посідання» (присутності) на українських землях, і вдавалися до терористичних та військово-винищувальних методів для здійснення цього плану» 14. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін.
На перший погляд, цілком протилежну лондонському еміґрантському уряду позицію в українському питанні займали польські ліві, що діяли фактично під керівництвом комуністів. Будучи інструментом сталінської дипломатії, вони, визнаючи право націй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР західноукраїнських земель.
22 липня 1944 р., коли Червона армія вступила на територію Польщі, московське радіо оголосило про утворення Польського комітету національного визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комуністами і підпорядкованого Москві. ПКНВ у своєму програмному маніфесті проголосив уреґулювання питання східного кордону за принципом: польські землі — Польщі, українські — Радянській Україні 15. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згідно з якою за основу при визначенні радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лінія Керзона 16. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ і уряд Радянської України за вказівкою Кремля уклали угоду про обмін населенням 17.
Польські комуністи вбачали у більшовицькій Росії ґаранта свого існування, майбутнього status quo Польщі в Європі. Вони всіляко обстоювали думку про перегляд західних і північних кордонів за рахунок Німеччини, а також про доцільність відмови на сході від непольських етнічних територій. Реалізація цих планів створювала можливість побудови однонаціональної польської держави, про яку весь час мріяли ендеки.
У 1944–1946 рр. був здійснений українсько-польський обмін населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортації. Примусове виселення українців уряд Польської республіки провадив з допомогою органів безпеки і війська.
§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
Результати Другої світової війни різко змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні комуністичної Польщі стала теорія пролетарського інтернаціоналізму. Насправді політика Польщі щодо українців базувалася на невизнанні їхніх самостійницьких устремлінь та на цілеспрямованій асиміляції, що заохочувалося Москвою.
Як відомо, на території Польщі після Другої світової війни діяли підрозділи ОУН-УПА, що в безнадійних умовах боролися за самостійну Україну. Аби остаточно вирішити українське питання і ліквідувати український національно-визвольний рух, польські комуністи здійснили сумнозвісну акцію «Вісла» 18. До 140 тисяч українців та їхніх родин було застосовано принцип колективної відповідальності. Зі східних українських етнічних земель їх виселили і розпорошили у дев’яти північно-західних воєводствах з метою остаточної асиміляції. Депортовані перебували під т.зв. адміністративним наглядом без права вільного пересування і зміни місця проживання. Деякі з подібних обмежень діяли до 70-х років 19.
Паралельно з виселенням на українських етнічних землях почалося нищення чисельних пам’яток історії і культури, церков. Тільки на Лемківщині було знищено понад 100 храмів. Ліквідовувалися топоніми, що свідчили про колишніх абориґенів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» значною мірою досягла запланованих результатів. Позбавлені своєї землі, своїх коренів, традицій і звичаїв, депортовані українці поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності.
§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
У післявоєнний період важливим осередком ревізії польських зовнішньополітичних доктрин і концепцій щодо України була польська еміґрація. Поряд із силами, що стояли на позиціях лондонського еміґрантського уряду в українському питанні, з’явилися авторитетні речники українсько-польського діалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Літературний інститут», де україністика посіла досить поважне місце (згадаймо видану ним знамениту антологію української літератури «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед війною виказав розуміння українських проблем і шукав можливості діалогу. Його ніколи не залишала надія на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщі України, і він вбачав свій обов’язок у створенні умов для польсько-українського порозуміння. У сімдесятих «Культура» ініціювала спільну декларацію відомих представників польської і української еміґрації. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомісячник заклав якісні підвалини майбутнього діалогу обох народів, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень і стереотипів у польському суспільстві 20.
На початку 80-х років важливу роль у формуванні врівноваженого погляду на проблеми українсько-польських відносин перебирають на себе демократичні і дисидентські угруповання в самій Польщі. Вони фактично діяли у напрямі, визначеному паризькою «Культурою».
Корекцію стереотипів, безумовно, здійснила діяльність «Солідарності», яка в 1980 і 1981 роках мала характер руху вільного, відкритого, позбавленого ворожості у ставленні до «інших», у тому числі й до сусідніх народів. Запровадження воєнного стану активізувало діяльність польського самвидаву. Політичною подією стала позацензурна публікація книги Казімєжа Подляського (Богдана Скарадзінського) «Білоруси — литовці — українці: наші вороги чи брати?» (1983), спрямованої на деміфологізацію польської свідомості щодо відносин із сусідами у XX ст.
«Проукраїнською» виявилася позиція такого відомого дисидентського угруповання, як Конфедерація незалежної Польщі (КНП). Очолювана старим антикомуністом Лєшеком Мочульським, вона мала помірковано-націоналістичний характер. КНП надавала і надає зв’язкам з Україною стратегічного значення, протиставляючи східноєвропейський реґіон у геополітичному відношенні як Заходові (Західній Європі і Америці), так і Сходові (власне, Росії) 21.
Таким чином, напередодні демократичних змін у Польщі та Україні (на рубежі 80-х — 90-х років) польські комуністи сходили з політичної арени, залишаючи за собою солідних баґаж антиукраїнських комплексів і стереотипів. Водночас пробивали собі дорогу «проукраїнські» доктрини і концепції, вироблені дисидентами і польською інтелектуальною елітою в еміґрації.
§6. Становлення міждержавних відносин
Прихід до влади в Польщі демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежності України у 1991 р. черговий раз у XX ст. у докорінний спосіб змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Перед польськими керівниками, політичними партіями і рухами, в цілому перед польським суспільством постала проблема вироблення не просто нової позиції у т.зв. «українському питанні», а довготермінової стратегії щодо новопосталої сусідньої держави.
Польща першою серед зарубіжних країн в грудні 1991 р. визнала незалежну українську державу. Але ще до цього, восени 1989 р. група польських парламентарів брала участь у роботі Першого з’їзду Народного Руху України. На з’їзді вони рішуче підтримали волелюбні устремління націонал-демократичних сил України. Саме тоді були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин. Важливим продовженням польсько-українського діалогу була зустріч парламентарів у травні 1990 р. у Яблонні під Варшавою, наслідки якої у конструюванні польської політики щодо України відчутні й сьогодні 22.
Декларація про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписана 13 жовтня 1990 р., та Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю від 18 травня 1992 р. заклали фундамент рівноправного стратегічного партнерства між двома державами.
У сьогоднішній Польщі існують дві найвпливовіші політичні сили — «проєвропейська ліберальна і «антиєвропейська» консервативна. Обидві ставляться до України загалом прихильно 23. У марґінальних виданнях з’являються реваншистсько-ностальґійні публікації «кресувяків» або «шанувальників Львова» 24, де висуваються навіть територіальні претензії до України. Але ці виступи і публікації не представляють ні офіційних кіл, ні впливових політичних сил, ні авторитетних ЗМІ.
Панєвропеїзм є головним напрямом зовнішньополітичної діяльності польської держави і таких авторитетних політичних угруповань, як Унія Демократична, Порозуміння Центр і Ліберально-Демократичний Конґрес. Конкретною і найближчою метою поляків є набуття повного членства в Європейському Союзі і НАТО. У цьому питанні немає розбіжності у польських політичних кіл. Вони вважають, що сьогодні лише НАТО є структурою, що ґарантує загальноєвропейську безпеку. Водночас, Варшава зацікавлена у розвитку зв’язків на сході континенту, у запобіганні виникненню нових бар’єрів в Європі. «Одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики, — зазначав перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, — є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій» 25. Нагадаймо, що Польща надала Україні детальну програму дво- і багатосторонньої військової співпраці в рамках програми «Партнерство заради миру». Вона охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри і т.ін. Програма, на думку поляків, є безумовним свідченням їхньої зацікавленості у залученні України до процесів інтеґрації на субреґіональному рівні 26.
Провідною ідеєю польських консерваторів є так звана ідея «міжмор’я». Її автор — лідер Конфедерації незалежної Польщі Лєшек Мочульський 27. Головний зміст ідеї в тому, що країни Східної Європи (так званого «міжмор’я» — реґіон між Балтикою і Адріатикою та Чорним морем) задля збереження власної самостійності і самобутності мають максимально інтеґруватися, щоб їх не поглинули постіндустріальний Захід або шовіністична Росія. При цьому саме польсько-українські відносини, на думку ідеолога «міжмор’я», мають вирішальне значення для реалізації усієї програми.
Концепція «міжмор’я» знаходить відгук в українських політичних колах. Як відомо, кілька років тому Рух заініціював створення «Чорноморсько-Балтійського союзу», суголосного концепції «міжмор’я», як, зокрема, і плану «Європа-біс», запропонованого колишнім Президентом Польщі Лєхом Валєнсою.
* * *
Польські зовнішньополітичні концепції щодо України в XX ст. зазнали істотних змін, еволюціонуючи разом з бурхливою добою. Реалії сучасної посткомуністичної доби детермінують їхній якісно новий зміст. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Об’єктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються. Позбавлені деформуючих зовнішніх впливів та шовіністичних збочень, вони вже найближчим часом можуть виявити свій чималий потенціал.
1 Tomaszewski J. Kresy Wschodnie w polskiej mysli politycznej XIX i XX w.//Miedzy Polska etniczna a historyczna. Polska mysl polityczna XIX i XX wieku.—T.6.—Warszawa, 1988.—S.101.
2 Цит. за: Wapinski R. Narodowa Demokracja. 1893-1939. Ze studiow nad dziejami mysli nacjonalistycznej.—Wroclaw, 1980.—S.42.
3 Див. текст договору: Енциклопедія українознавства. Словникова частина.—Т.1.—Львів, 1993.—С.210.
4 Цит. за: Tomaszewski J. Kresy wschodnie...—S.108.
5 Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939).—Київ, 1985.—С.104-137.
6 Див. дет.: Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej.—Warszawa, 1971.
7Сливка Ю.Ю. Цит. праця.—С.142.
8Там само.—С.143.
9Tomaszewski J. Kresy wschodnie... —S.112, 111.
10 Radziejowski J. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. 1919-1929. Wezlowe problemy ideologiczne.—Krakow, 1976.—S.53, 81-83.
11 Сучаснiсть. Zeszyt w jezyku polskim.—1985.—N 1-2.—S.147.
12 Dzieje Polski. Pod redakcja J.Topolskiego.—Warszawa, 1976.—S.786.
13 Torzecki R. Kontakty polsko-ukrainskie na tle problemu ukrainskiego w polityce polskiego rzadu emigracyjnego i podziemia (1939-1944).—Dzieje najnowsze.—1981.—N 1-2.—S.324-327.
14 Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Подляський Казімєж. Білоруси–литовці–українці: наші вороги — чи брати? — Мюнхен.—1986.—С.17.
15 Советский Союз — Народная Польша. 1944-1974. Документы и материалы.—М., 1974.—С.11.
16 Ibid.—S.19-20.
17 Ibid.—S.24.
18 Див. дет.: Akcja «Wisla». Dokumenty. Opracowal E.Misilo.—Warszawa.—1993; У жовтні 1944 року в листі польському еміґраційному уряду президент США Ф.Рузвельт фактично підтримав план виселення українців з Холмщини і Підляшшя // Час.—73.—1995.—10 листопада.
19 Tomaszewski J. Mniejszosti narodowe w Polsce XX wieku.—Warszawa, 1991.—S.49.
20 Wiez.—1991.—N 11-12.—S.261.
21 Рябчук Микола. «...Можуть бути вирішальними». Українсько-польські відносини: нові реалії, нові перспективи // Політика і час.—1993.—8.—С.29.
22 Zustriczi.—1990.—N 3-4.—S.31-85.
23 Рябчук Микола. Україна і Польща: старі міфи, нові реалії.—Рада.—1993.—4 березня.
24 Див.: Дашкевич Ярослав. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. (Товариства кресов’яків та їх діяльність) // Український час.—Львів, 1991.—1.—С.15-19.
25 Козакевич Єжи. Рухаємось у доброму і бажаному напрямі.—Політика і час.—1995.—№4.—С.21.
26 Ibidem.
27 Див.: Сучасність.—1992.—№7.
УКРАЇНА В КОНЦЕПЦІЯХ І ДОКТРИНАХ УГОРЩИНИ
Головними елементами угорської національної ідеї, якою вона формувалася протягом XIX століття, були: непримиренність до панґерманської, панславістської та дако-румунської ідеологій, збереження єдиної та неподільної Угорщини, недопущення федералізації країни чи надання автономії іншим народам, забезпечення угорської гегемонії в історичній Угорщині, пошуки компромісу з Габсбурґами проти національно-визвольних рухів слов’янських та румунського народів.
Угорська національно-визвольна революція 1848–1849 рр. загострила міжетнічні суперечності у Габсбурзькій монархії. Проти угорської визвольної боротьби виступили слов’янські (у тому числі й український) та румунський народи. Це стало головною причиною формування наступальності в угорській державницькій ідеї: щоб не потрапити під панування інших народів у своєму королівстві, угорці вдалися до забезпечення своєї зверхності штучними методами.
§1. Угорська державність так у першій третині XX століття та український чинник
З другої половини XIX ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. XX ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку XX ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно.
Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель.
На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття.
У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р.
Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.
Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне.
Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р. 1. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні.
Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.
Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918–1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.
Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.
Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху — об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну 2. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» 3.
Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.
Проведені Чехією у 1924–1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.
Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924– 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» 4, удосконалювали свою політику в українському питанні.
Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини — як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.
За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу — Туреччини й Росії. На стику двох культур — Європи і Азії — прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, — не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами» 5. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.
§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
У 1938–1941 рр. в угорських підходах до українського питання з’явився і обережний варіант взаємин, сформований з огляду на стратегію Німеччини. Його суть зводилась до того, щоб повернути Рутенію до Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. В Будапешті вважалося, що така Україна після прилучення до неї й підрадянських земель, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Юґославія), разом узяту, тож Україна стане союзницею Угорщини, щоб разом протистояти Малій Антанті. Лунали застереження не протистояти формуванню української держави, бо 35–40 мільйонний народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, отож найкраще йти з ним від самого початку на союз 6. Однак «запланована» дружба Угорщини з Україною залишалася не здійсненою.
Протягом 1938–1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація — Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави. УНО згуртувало навколо себе усі свідомі сили краю, відмежувалося від політичних інтересів чеських, угорських, російських сил і в основу своєї діяльності поклало лише ідеї української державності й національної незалежності. 15 березня 1939 р. сойм Карпатської України проголосив у Хусті незалежність Карпатської Української держави на принципах УНР 1918 року. У цей же день 15 березня 1939 р. хортистські війська здійснили аґресію і протягом кількох тижнів прилучили Карпатську Україну до складу Угорщини. Героїчний опір карпатських січовиків (до 15 тис. чол.) удару 150-тисячної реґулярної армії Угорщини був приречений. Встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі» 7.
З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи — слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» 8.
Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа — автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.
Протягом 1939–1944 рр. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців.
Радянська дійсність, з якою зіткнулися в роки війни угорські солдатські маси та політики здебільшого на території України, зміцнила їхні переконання та впевненість у варварстві російського більшовизму. Такої жахливої картини вони не бачили ніде. Україна перебувала після сталінської інквізиції 20–30-х рр. у жахливому стані. Не стало сорокамільйонної української нації, про яку так багато говорилося в Європі. Більшовики винищили всіх українців, які здатні були керувати своїм народом. Тепер, — заявляв русинам представник Хорті в Карпатах М.Козма восени 1941 р., — з української нації нічого не лишилося, крім людської маси, повністю обезглавленої й залишеної без національних провідників. Після російської інквізиції говорити про український визвольний рух у підрадянській Україні справді не було чого. У такій ситуації русинам, які жили 700 років в угорській державі, лишався один вихід: сховатися в Карпатах і під угорською владою рятуватися від російського винищення. Якщо русини підпадуть під владу російського чи українського більшовизму, то через мовну близькість та незначну чисельність вони швидко будуть асимільовані 9.
Активна участь Угорщини на боці Німеччини у війні проти СРСР мала на меті передусім її державні інтереси: знищення СРСР, усунення слов’янської загрози й небезпеки, зміцнення угорських позицій у реґіоні.
Реалізацію військово-політичних завдань у роки війни Угорщина здійснювала насамперед на етнічних землях українського народу. Сама присутність і сусідство угорського і українського етносів у Карпатах сприймалося як вороже державницьким інтересам обох народів, тим більше коли вони стояли по різні боки у Другій світовій війні.
Уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції Генштабу (1940–1942 рр.) про виселення карпаторусів у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. До середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Слід було зміцнити безпеку угорських східних кордонів і знесилити Галичину як серцевину української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. У липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов’язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв’язання їх переносилося на післявоєнний період 10.
Протягом війни на території України перебувало (чи пройшло через її землі) понад 900 тис. угорських військ, що становило половину збройних сил Угорщини. Військово-політична концепція Угорщини в роки війни головним чином здійснювалася на етнічних українських землях. А захист передгір’я Карпат (Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області) 320 тисячною 1-ю угорською армією з квітня по жовтень 1944 р. був найсерйознішим на завершальному етапі Другої світової війни.
Угорці вперше використали гостре протистояння між українською та російською національними ідеями в своїх цілях: у першій половині 1944 року вступили у мирні взаємини з Українською повстанською армією (УПА), а в липні 1944 р. підписали договір з УПА, щоб досягти замирення між військами та надавати взаємодопомогу в боротьбі проти спільного ворога — більшовицької Росії.
Наказ №896 по військах УПА (липень 1944 р.) роз’яснював причину такого військово-політичного примирення. За надання військової допомоги командування УПА заявило про досягнення добросусідських відносин з Угорщиною ціною пожертвування Карпатською Україною. Угорська сторона згодилася надати зброю та медикаменти загонам УПА і підписала мирну угоду з керівництвом УПА тільки тому, що УПА визнала входження Карпатської України до складу Угорщини. «Не можна божевільно боротися за маленький клаптик (Карпатський край), — підкреслювалося в наказі, — і одночасно нашу найкращу Батьківщину — територіально більшу за Францію — віддати Москві» 11.
Однак Українська Головна Визвольна Рада, що утворилася в липні 1944 р., відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини і визнала «права на власні держави на етнографічних землях кожного народу» 12.
Долю Закарпаття вирішили в червні 1945 р. (як і 1919 р.) держави-переможці, цього разу на користь України, зважаючи на явну чисельну перевагу русинів-закарпатців над угорським та словацьким етносами.
Угорщина втратила у війні 1,3 млн. чол., усі прирощені у 1938–1941 рр. території були повернуті до сусідніх держав, як це було визначено Тріанонським договором у 1920 р. Угорщина втратила також свій вплив на землях усіх сусідніх етносів. Третина угорців лишилася за межами нової державної території.
Здобувши перемогу, СРСР формував свої західні кордони і політику у Східній Європі у своїх інтересах. Галичина, Буковина, Закарпаття, Бессарабія, Ізмаїльщина приєднувалися до радянської України. В Угорщині, як і в усій Східній Європі, було встановлено соціалістичний лад радянської моделі.
По війні лише окремі помітні науковці та літератори (Д.Сароз, Ф.Глац, І.Чурка) відкрито вели пошук основ для втілення національно-державницьких ідей угорців у нових умовах, політична ж система дуже швидко відійшла від колишніх ідеалів і дуже повільно виробляла нові принципи існування угорців. Угорщина на міжнародній арені офіційно не порушувала жодного питання, яке б суперечило інтересам сусідніх держав чи викликало б сумніви щодо визнання нею недоторканості кордонів. Тим часом на внутрішньому рівні політична еліта шукала вихід із безвихідного стану: угорці вважали, що несправедливий Тріанонський договір 1920 р., було поновлено у 1947 р. на ще гірших умовах, і фактично не могли погодитися з цим.
§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі
Національна катастрофа у роки війни змусила країну докорінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині XX ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмовилась від насильницької ревізії кордонів із сусідніми державами, відійшла від прагнень формувати угорську державу «в межах Святого Іштвана», повела активний пошук примирення зі слов’янством, з румунським народом, подолання антисемітизму як державної політики.
Після зміни суспільного ладу і формування народно-демократичного устрою в 90-ті роки відбулося становлення справді незалежного зовнішньополітичного курсу Угорщини. Його найсуттєвішими елементами є визнання недоторканості кордонів, рівноправність, інтеґрація Угорщини до Європейського Союзу, й прагнення вступити до НАТО та зближення з ним, у подальшому захист прав угорських національних меншин лише міжнародно-правовими засобами.
Незважаючи на те, що Угорщина відмовилася від ірредентистської політики 20–30-х рр., зберігаються серйозні проблеми в її стосунках з Румунією, Словаччиною, Сербією. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визнаючи встановлені кордони, не вважає задовільним становище угорців у цих країнах і справедливо відстоює права на національний, культурний розвиток усіх 15 млн. угорців, розділених між шістьма державами, намагається запобігти асиміляції угорського етносу в сусідніх країнах.
На цьому тлі якісно інакше складаються сучасні угорсько-українські стосунки. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність української держави, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва — поки що єдиний договір такого значення між Угорщиною й сусідньою державою. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі аґресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Повноцінне угорсько-українське співробітництво зумовлене сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, яке за оцінками угорських політиків, краще в порівнянні зі станом угорців у Румунії, Словаччині, Сербії.
Політичні діячі народно-демократичної Угорщини послідовно наголошують, що «за всяку ціну треба зберегти незалежність України та інших нових країн Європи. Угорщина не виграє від дестабілізації становища в жодній із сусідніх країн або коли СРСР відродиться і знову стане нашим сусідом» 13.
Симптоматичною є орієнтація Будапешта на те, що в міру зміцнення Української держави вона стане активним союзником Угорщини в захисті інтересів угорської національної меншини, в розвитку інтеґраційних процесів у Європі. Міцна й стабільна Україна в союзі з європейськими державами зможе сильніше впливати на подолання несправедливостей, пов’язаних із розділом угорської нації: на цьому шляху співробітництво України й Угорщини має перспективу і стане ефективним.
Останнім часом Угорщина також докладає зусиль, щоб разом із Україною відігравати посередницьку роль у зближенні Німеччини та Росії як основних чинників майбутньої єдиної Європи. При домінуванні інтеґраційних факторів на континенті Угорщина та Україна стануть спільними провідниками об’єднавчої політики.
1 Magyar Orszаgos Levéltаr (MOL. K-28, 1926. L, 5272. 2, 3, 6. old.
2 Fencsik I. A Kаrpаtoroszok multja és jelen. Pécs, 1939, 6, 12. old.
3 Egry I. Magyarorszаg es Ukrаnia // A Cél. 1939. mбrcius, 73, 76. old.
4 Ruttkay L. Az ukrаn mozgalom es a Ruténföld // Magyar Szemle. 1931, № 4. 376. old.
5 Magyarorszаg és Lengyelorszаg. Bp.—Warszawa, 1936, 83. old.
6 Kozma M. Beszédek, cikkek, elöadаsok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp., 1942, 145. old.; Tъrmezei L. Az ukrаn kérdés magyar szempontjai. Bp., 1939, 8. old.; MOL. K.—28, 1940, 225. t.—p—21800.
7Uj Magyarsаg. 1939. mаrc. 17., 2. old.
8 MOL. K—28, 1940—E—15363, 22, 24. old.
9 Kozma M. Uo. 145, 185, 195. old.
10 Hadtörténelmi Intézet Levéltаra /HIL/. VKF. I. o., 1942. 5121/eln., 277. d., 46-47. old.; Uo. 5311/eln. 278. d., 52-55. old.
11 HIL. Röplapgyьtemény. 1944. 1Y. 312. sz.
12 Літопис УПА. Том І. — К., 1995. С. 132.
13 Uj Magyarorszаg. 1994. februаr 18., 3. old.I.
УКРАЇНА ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЦІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
Чехословацька держава, що виникла при підтримці Антанти в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну, яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами 1.
У такій ситуації перед Чехословацькою республікою постали серйозні зовнішньополітичні проблеми, зокрема — збереження територіального вреґулювання в Європі, встановленого Версальською мирною угодою 1919 р. З цього випливали не тільки зовнішньополітична активність молодої держави, але й її ставлення до державницьких змагань інших, насамперед сусідніх народів. Не випадково один із засновників Чехословацької республіки, міністр закордонних справ Е.Бенеш зразу після проголошення незалежності країни в меморандумі урядам країн Антанти наголошував на особливому геополітичному становищі майбутньої держави в Центральній Європі, з території якої можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угорщину, Італію та Польщу, а тим самим — на Росію і Україну», і підкреслював значення своєї країни в блокуванні більшовицької загрози зі Сходу 2.
Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячів до українського питання, української державності й українців узагалі. У той же час вона багато в чому залежала від ставлення до України Антанти, країн — учасниць Паризької мирної конференції, від розвитку подій у Росії і на українських землях, від ситуації на російсько-українському фронті, від політики Австрії, Угорщини, Польщі і Німеччини щодо України і, нарешті, від того, яка течія в політичних колах ЧСР брала гору — проросійська, імперська (К.Крамарж і його оточення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням та ідеям державності українців (Т.Масарик, Е.Бенеш та ін.) і яка стала в 20-х роках панівною.
§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
Важливим морально-політичним чинником розвитку чехословацько-українських відносин було те, що Україна в роки Першої світової війни відіграла, можливо, найбільш визначну роль в історії чехословацького національно-визвольного руху. Досить нагадати, що в Києві з 1916 р. засідало правління «Союзу чехословацьких товариств у Росії», тут проходили з’їзди його делеґатів, містилося головне відділення (філія) Чехословацької Національної Ради — вищого представницького органу нації, першооснови майбутнього чехословацького уряду, а також штаб чехословацького війська і його запасні батальйони. І, нарешті, — саме в Києві протягом більш ніж чотирьох місяців перебував майбутній перший президент Чехословацької республіки Томаш Г.Масарик.
Т.Масарик підтримував національно-визвольні змагання українського народу, активно співпрацював з М.Грушевським, В.Винниченком, С.Петлюрою, О.Шульгіним та іншими діячами Центральної Ради, закладаючи підвалини чехословацько-українських взаємин. Чехословацька Національна Рада, а також за наказом останньої — чехословацьке військо, розташоване на території України, визнали Українську Народну Республіку.
Щоправда, прихильне ставлення Т.Масарика до Центральної Ради змінилося (після проголошення нею IV Універсалу і особливо після підписання мирного договору з центральними державами у Брест-Литовську) на неґативне, адже Україна уклала мирний договір і звернулася за допомогою до тих, кого чехи й словаки вважали своїми головними ворогами й від поразки яких залежав успіх їхньої боротьби за незалежність Чехословацької держави. Крім того, повне усамостійнення України суперечило поглядам Т.Масарика на українське питання, післявоєнний устрій нової Європи.
Т.Масарик в цілому був досить добре обізнаний з українськими справами, насамперед завдяки спільній політичній діяльності з представниками Галичини у Віденському парламенті 1907–1911 рр., дружнім стосункам з І.Франком та іншими визначними українськими діячами й через наукову зацікавленість слов’янськими проблемами, історією Росії та Польщі зокрема. Він визнавав істотні відмінності між «малорусами» й «великорусами» та національну й етнографічну єдність «малорусів» і «русинів», розділених політичними кордонами, відносив українців до найбільших з числа поневолених народів, симпатизував їхнім національно-визвольним змаганням і з розумінням ставився до національно-культурних і політичних самостійницьких вимог українського народу. Масарик завжди підкреслював, що українське питання — не тільки мовне, але також політичне й культурне. Він трактував його, як правило, в контексті загальнослов’янського, беручи до уваги передусім його реальний зміст, силу й слабкість українського руху порівняно з іншими слов’янськими народами і вважаючи, що тільки життєздатність і реальні сили кож ної нації визначають її сутність 3. З огляду на це Т.Масарик не міг уявити собі Україну як державу цілком самостійну. Вирішення українського питання, на його думку, мало йти лише в напрямі того чи того державного зв’язку (самоврядування, автономія, федерація) з Росією, яка мусить щонайшвидше стати демократичною. Такий державний зв’язок він уявляв запорукою від пангерманізму, вважаючи, що державне усамостійнення України спричиниться до нового розколу у лоні Слов’янщини та до послаблення великодержавної сили Росії як головної противаги пангерманської небезпеки для слов’янських народів, а самостійна Україна потрапить під вплив Німеччини, перетвориться на її колонію. Ось чому Т.Масарик після проголошення IV Універсалу Центральної Ради відверто заявив: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти з чеського й слов’янського становища... Ми визнали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир, і зокрема з Австро-Угорщиною... Я сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не годен визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це рішуче проти моєї думки. Розбивати Росію, на мій погляд, — це просто працювати для Пруссії» 4.
Важливо також підкреслити, що будучи переконаним в тому, що Україна має бути автономною державою в складі російської федерації, Т.Масарик водночас поборював ідею накиненої згори федерації. «Передумовою справжньої федерації, — писав він у своїй праці «Нова Європа», — є свобода народів, що федеруються, і вільні народи самі вирішать, чи вони бажають федеруватися і з ким». Розмірковуючи далі про післявоєнну реконструкцію Східної Європи і необхідність утворення нових держав, Масарик знову повертається до питання про майбутнє українського народу: «...угорські малоруси (закарпатські українці. — Авт.) бажають стати автономною частиною Чехословацької держави... Малоруси в Галичині, Буковині вирішать свою майбутність і зокрема своє ставлення до Польщі і України... Росія об’єднається у федерацію народів... Україна буде автономною частиною Росії — спроба бути самостійними показала українцям, що їхнє відокремлення від Росії веде їх у підлеглість до німців...» 5.
Офіційна зовнішня політика Чехословаччини не підтримувала «українського сепаратизму», коли мова йшла про Наддніпрянську Україну. Подібну ж позицію вона займала й щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У той же час Чехословаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати складовою частиною майбутньої російської демократичної федерації. Чехословацькі політичні й особливо господарські кола були дуже зацікавлені в перенесенні кордонів Росії до Карпат і утворенні спільного чехословацько-російського кордону 6.
Обережність і зваженість чехословацької зовнішньої політики в українському питанні в кінці й після Першої світової війни були обумовлені насамперед позицією стосовно «єдиної і неподільної Росії» переможних держав Антанти, адже, як відзначав керівник чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції Е.Бенеш, «ніхто з союзників не хотів незалежної Української держави, допускалося, в крайньому разі, створення російської федерації, в якій Україна мала б своє автономне місце» 7.
§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
Географічне сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні потреби сусідніх народів були об’єктивною передумовою розвитку взаємних господарських зв’язків. Як відзначав 1919 р. професор С.Дністрянський, активний прибічник чесько-українського зближення, «переважно хліборобська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть доповнювати одна одну й ніби природнє до того призначені» 8. Ще рішучіше з цього приводу висловлювався 1922 р. часопис «Нова Україна», що виходив у Празі. «Потреби українського господарства такі великі, — відзначалося в передовій статті «Україна й Чехословаччина», — що без міжнародного обміну, а в ближчі часи — просто допомоги, Україна обійтись не може. Характер чеської індустрії такий, що Україна може бути задоволена. Потрібний для України капітал повинен прийти з Чехословаччини» 9.
Чехословацькі правлячі кола намагалися встановити тісні політичні й економічні стосунки з українськими урядами і на Сході, й на Заході України. Зокрема, відбувся обмін дипломатичними місіями між урядами ЧСР і ЗУНР (кінець 1918 р.) та ЧСР і УНР (Директорією) у 1919 р., які, хоч і мали неофіційний характер, активно працювали на ниві українсько-чехословацького співробітництва, насамперед господарського 10.
Стосунки Чехословаччини з Західноукраїнською Народною Республікою, зокрема внаслідок чехословацько-польських суперечностей та суперництва, посідали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (у лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехословацьких офіцерів). Якщо офіційна чехословацька політика не мала конкретних планів стосовно Східної Галичини, (хоч підтримка ЗУНР та її об’єднання з рештою українських земель у складі федеративної Росії й створення спільного чехословацько-російського кордону були бажаними для політичних і господарських кіл ЧСР), то цього не можна було сказати про другу сторону. У певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насамперед русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про можливість приєднання території Прикарпаття і Лемківщини на правах автономії до Чехословаччини 11.
Питання про відновлення ЗУНР та встановлення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміґрації в ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна рада в США перед керівниками Антанти 12. Все це, з одного боку, ускладнювало чехословацько-польські відносини, а з іншого — використовувалося чехословацькою дипломатією в складних переговорах із Польщею стосовно спільного кордону й можливого використання її території для транзиту чехословацьких товарів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР Масарик мусив запевнити польського посла в Празі Малчевського, що Чехословаччина не зацікавлена в спільному кордоні з Росією і задовольниться спільним кордоном із Румунією, що виник з приєднанням до ЧСР території Закрпаття і мав визначальне значення для реалізації чехословацьких планів щодо створення «Малої Антанти» 13.
Виходячи з головної мети своєї зовнішньої політики — закріплення того співвідношення сил, яке склалося після Першої світової війни у Центральній і Південно-Східній Європі, правлячі кола Чехословаччини в цілому позитивно зустріли закінчення радянсько-польської війни та підписання Ризького миру 1921 р. як розв’язання однієї з найскладніших проблем післявоєнного устрою Східної Європи. А незабаром вони вимушені були піти на остаточну нормалізацію відносин з Польщею: в жовтні 1921 р. був підписаний чехословацько-польський договір про нейтралітет і зняття взаємних післявоєнних претензій, а також секретний додатковий протокол, що стосувався насамперед долі західноукраїнських земель. Згідно з цими документами чехословацький уряд, по суті, погоджувався на захоплення Польщею Західної України і підтверджував східні польські кордони, встановлені Ризьким договором. Він обіцяв підтримати на міжнародній арені претензії Польщі на Східну Галичину й відмовлявся від співробітництва з діячами колишньої ЗУНР на чолі з Петрушевичем 14. Цим політичним актом було підведено риску під офіційною політикою і зносинами Чехословаччини з самостійними українськими державними утвореннями — урядами УНР і ЗУНР.
З цього часу уряд Чехословацької республіки, залишаючись і надалі принциповим супротивником радянської держави та займаючи вичікувальну позицію щодо неї, під тиском міжнародних обставин (Генуезька конференція, вихід радянської Росії з зовнішньополітичної ізоляції) і фінансово-промислових кіл та громадськості своєї країни змушений поступово змінювати свою східну політику, сприяти, зокрема, економічному й дипломатичному зближенню між обома державами. Щодо радянської України, то Чехословаччина її визнала де-факто в травні 1921 р., коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М.Левицький, а до Харкова — чехословацький представник Е.Бенеш. Після тривалих переговорів 6 червня 1922 р. у Празі був підписаний тимчасовий торговельний договір між УСРР і ЧСР, що відкрив широкі можливості для взаємовигідного українсько-чехословацького економічного співробітництва.
Слід відзначити, що цей договір не був лише торговельним: завдяки наполяганню української сторони він мав статті політичного характеру. У преамбулі договору підкреслено необхідність дотримання нейтралітету в разі конфлікту однієї з сторін із третьою державою. У статті І йшлося про встановлення в обох державах представництв, які мали бути «самостійним представництвом відповідної Держави у другій Державі». Разом з тим, уряди брали на себе зобов’язання припинити офіційні зносини з різними установами, представництвами, організаціями та особами, «які мають на меті боротьбу проти уряду другої Держави». «Правда, — відзначалося у звіті Народного комісаріату в закордонних справах УСРР в жовтні 1922 р., — цей договір як тимчасовий залишає відкритим питання про визнання де-юре Радянської влади, але водночас він надає представництвам договірних сторін всі права й переваги дипломатичного корпусу і розглядає їх як єдині представництва даної держави в іншій країні. Таким чином, цим договором закріплюється фактичне визнання Радянської влади» 15.
Про зміни в чехословацькій політиці щодо українського питання говориться і в доповідній записці голови дипломатичної місії УНР в Празі М.Славинського уряду УНР від 15 січня 1921 р.: «В цей час під впливом все щораз ясніше виступаючої неможливості повороту до старого на землях бувшої Росії... в найвищих офіційних і громадських чеських політичних колах назріває час переходу цих кіл від дотеперішньої вижидаючої нейтральності і навіть байдужості до активної політики в українській справі» 16.
Дійсно, у 1921–1922 рр. українське питання посідало одне з центральних місць у активній зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької республіки. Поряд зі становленням економічних зв’язків з радянською Україною, розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами двох республік, це й активна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1922 рр. та вирішенні проблеми біженців і української еміґрації в ЧСР.
Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, торговельно-економічних зв’язків та зближення, що були закладені наприкінці і в перші роки після Першої світової війни, в наступний період виразно послабшали, а з утворенням СРСР поняття «Україна» взагалі щезло в зовнішньополітичних концепціях і доктринах ЧСР.
§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі
У 20–30-ті роки для Чехословаччини українське питання залишалося актуальним, але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. На перший план вийшла проблема українців, що опинилися в складі Чехословацької республіки внаслідок драматичних подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду стосовно понад 400 тис. русинів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було приєднано рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. еміґрантів з інших українських земель, які змушені були покинути батьківщину після поразки самостійницьких, національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині.
Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміґрації з урахуванням її багатонаціонального складу. Зокрема, на відміну від урядів інших європейських країн, де перебували біженці з Росії, він при наданні допомоги вирізняв (принаймні до 1924 р.) російську та українську еміґрації як самостійні. Згодом у центрі політики чехословацького уряду щодо еміґрантів з Росії та України опинилися майже виключно питання розвитку науки, шкільництва й культури.
При підтримці урядових і громадських кіл Чехословаччини та за ініціативою визначних представників української еміґрації в 20–30-ті роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв (Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін.), в яких об’єдналися кращі сили української інтеліґенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру 17. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд із Харковом, Києвом і Львовом стала центром українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 р. залишалася найзначнішим осередком української еміґрації в Європі.
Однак з кінця 20-х років політика чехословацького уряду щодо української еміґрації почала зазнавати істотних змін. Українські наукові й культурно-освітні організації втратили колишню підтримку, деякі з них були ліквідовані. Однією з причин такого становища була економічна криза початку 30-х років, яка викликала значне скорочення бюджету ЧСР. Але насамперед це було пов’язано з загостренням внутрішньополітичної боротьби в ЧСР та зростанням впливу чеських національних соціалістів, які традиційно підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці. Вороже сприймали підтримку «вранґелівців» і особливо «петлюрівців» ліві сили, передусім чехословацькі комуністи. До того ж, і з часом надії на демократичні перетворення в Росії почали танути, а з ними й політичні розрахунки, пов’язані з післяжовтневою еміґрацією.
1934 р. між ЧСР і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. був підписаний Договір про взаємну допомогу. Умови діяльності політичної української еміґрації в ЧСР, особливо з огляду на її контакти з представниками німецької влади, істотно погіршилися. Проти її підтримки виступав і польський уряд.
До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться...» 18. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття — русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку XX ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності 19.
У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» 20.
Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919–1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20–30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період — один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу — Карпатську Україну 21.
Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.
§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь — Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) 22.
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців. Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня — Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення «української держави в Карпатах» як «центру українського національного руху». При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини 23.
Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13—14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького — в Чехію 24. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами — на наступний день після проголошення її незалежності — створили якісно нову ситуацію.
Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.
Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями — Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом «Ріббентропа-Молотова» Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз’єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу. Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: «Він просить тільки про одне — зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо» 25. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі — Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі 26.
У січні 1939 р. Е.Бенеш накреслює таку модель післявоєнної Європи: «У Центральній Європі велику роль буде відігравати Росія... Гітлер допоможе нам стати сусідом Росії. Після всіх катастроф наше завдання — щоб в Ужгороді була нарешті Росія, а Пряшів був би найближче до Росії... Кордони з Росією мають бути якнайдовші» 27.
І все ж ці та подібні висловлювання Е.Бенеша ґрунтувалися насамперед на тактичних міркуваннях: аби заручитися підтримкою Радянського Союзу в питанні ліквідації наслідків мюнхенської змови і відновлення Чехословаччини в кордонах 1937 р. Аналіз взаємин між ЧСР і СРСР періоду Другої світової війни свідчить про те, що ні уряд Чехословаччини в еміґрації, ні радянський уряд не мали чіткого уявлення відносно долі Закарпаття: їхні позиції мінялися залежно від розвитку подій на фронтах Другої світової війни. Красномовні такі факти: СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміґрації і в роки війни уклав і з ним ряд важливих угод і договорів, а саме: угоду від 18 червня 1941 р. про об’єднання сил у боротьбі проти нацизму й формування на території СРСР чехословацьких військових частин, до лав яких дістали дозвіл вступити уродженці Закарпаття, котрі в 1939–1941 рр. втекли до Радянського Союзу і опинилися в лабетах НКВС і концтаборах; Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво від 12 грудня 1943 р., згідно з яким СРСР зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини після війни; договір від 8 травня 1944 р. про поступову передачу визволеної території чехословацькій адміністрації. Важливо, що у всіх цих радянсько-чехословацьких документах воєнного часу було зафіксовано визнання довоєнних кордонів Чехословаччини, включаючи її східну частину — територію Карпатської України (Підкарпатської Русі) 28.
Однак зі вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закарпаття — СРСР почав порушувати попередні угоди, все активніше втручаючись у внутрішньополітичне життя визволеного краю 29. На зрозуміле занепокоєння й неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто Е.Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні й міжнародні угоди і має намір односторонньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Москви все впевненіше лунало у відповідь: «Народний рух на Закарпатській Україні не є випадковим явищем, він має свої національні і історичні корені, у зв’язку з чим радянський уряд не може і не хоче його іґнорувати», «не може заборонити закарпатським українцям висловити свою волю» 30. І хоча в цих твердженнях є велика частка істини (нагадаймо, що під Маніфестом про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз’єднання його з Радянською Україною, який було прийнято першим з’їздом Народних комітетів краю в Мукачеві 26 листопада 1944 р., незабаром підписалося близько 250 тис. дорослих закарпатців), але за ними не можна не відчути чітку й невідворотну політику могутньої держави-переможця, спрямовану на розширення власної території за рахунок стратегічно важливих реґіонів, переміщення повоєнних кордонів СРСР за Карпати з виходом до Дунайської низини, перспективи безпосереднього впливу на Центральну Європу.
29 червня 1945 р. у Москві був підписаний чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну. У ньому підкреслювалося: «Закарпатська Україна (що носить згідно чехословацької конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, ввійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз’єднується у згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки» 31.
Керівництво нової Чехословаччини, яка відроджувалася наприкінці війни, вже на початку 1944 р. висловило намір встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною 32. Наприклад, влітку 1945 р. президент ЧСР Е.Бенеш заявив, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку 33. Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною та Україною так і не були тоді встановлені. Як тільки було укладено радянсько-чехословацький договір від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської України «її споконвічній матері — Україні», про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною відразу ж забули. Цікаво відзначити, що підписання цього договору взагалі відбулося без будь-якої участі українських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча формально текст договору укладався українською, російською та словацькою мовами 34.
§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
Після лютневих подій 1948 р. народно-демократичний лад у Чехословаччині був замінений на тоталітарну модель соціалізму «радянського зразка». Її складовою була й нова зовнішньополітична орієнтація ЧСР на «союз, дружбу і співробітництво» з СРСР, а офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні стала теорія «пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму». Вона не залишала можливостей для розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин в рамках так званого соціалістичного табору, а тим більше — для проведення якоїсь окремої політики щодо радянських союзних республік, насамперед — України, на будь-які прояви «сепаратизму» чи «самостійництва» якої Москва реаґувала дуже гостро й жорстко. Показово, що відразу ж після визволення Чехословаччини від гітлерівців українські установи, культурно-освітні й наукові заклади та організації, створені там у міжвоєнні роки українськими еміґрантами, були ліквідовані як «антирадянські» та «буржуазно-націоналістичні», а ті еміґранти, які не встигли або не захотіли еміґрувати на Захід, були депортовані до СРСР та зазнали репресій 35.
Політика комуністичної влади Чехословаччини щодо русинів-українців Східної Словаччини, зокрема Пряшівщини 36, в перші повоєнні роки сприяла економічному, культурному й національному піднесенню українського населення республіки, серед якого домінувало почуття взаємозв’язку з Україною та рідним народом. Створена 1 березня 1945 р. на з’їзді делеґатів від українських населених пунктів та районів у Пряшеві «Українська національна рада Пряшівщини» (УНРП) навіть намагалася на першому етапі вирішити українське питання в Чехословаччині шляхом возз’єднання україномовних північно-східних районів Словаччини з Закарпатською Україною в складі УРСР. В той же час неодноразові спроби законодавчо оформити існування та діяльність УНРП та інших організацій русинсько-українського населення Чехословаччини не мали успіху, так само як і боротьба УНРП за культурно-національну автономію українців у Словаччині 37.
Неґативний вплив на національну свідомість русинів-українців ЧСР у післявоєнний період справили також об’єктивний процес урбанізації, масове переселення їх у 50–60-ті роки з переважно однонаціональних населених пунктів до західної Чехії та Моравії. Неґативні наслідки мали і штучна «українізація», і спроби розв’язання національних проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо.
Боротьба проти «бандерівщини», політичні процеси 50—60-х років у Чехословаччині над «націоналістами», в тому числі й українськими, ліквідація греко-католицької церкви і насадження державою серед русинів-українців православ’я, вторгнення військ країн Варшавського Договору в 1968 р., подальші «нормалізація» та застій у супільно-політичному й соціально-економічному розвитку країни також зумовили ізоляцію русинсько-українського населення східної Словаччини від України. До того ж, з боку УРСР, громадських організацій республіки «ідеологічна витриманість» вилилася у згортання зв’язків з одноплемінниками у Чехословаччині, а турбота про їхній національно-культурний розвиток розглядалася щонайменше як небажана.
Радикального поліпшення ситуації не принесла і революція 1989 р. в Чехословаччині. Складні внутрішньополітичні процеси в країні, що розгорнулися після «оксамитової революції», загострення чесько-словацьких суперечностей, прояви словацького націоналізму ускладнили процес зростання національної самосвідомості українців ЧСФР. Не сприяло його розвитку і «розлучення» Чехії та Словаччини й утворення двох суверенних держав. Більше того, на хвилі національно-культурного й політичного піднесення, викликаного радикальними змінами останніх років, відбулося розмежування серед русинсько-українського населення Словаччини на «русинів» і «українців». Повернення частини українського населення до старої самоназви обумовлене низкою історичних, етнополітичних і національно-культурних чинників. Не останню роль у цьому зіграло намагання зберегти свою національну ідентичність, спротив політиці словакізації в умовах розбудови словацької держави.
§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці
Чехії і Словаччини
Чехія і Словаччина об’єктивно зацікавлені в стабільному розвитку незалежної демократичної України, так само як і в економічному співробітництві з нею. Для країн Центральної Європи Україна залишається стратегічним транзитним шляхом до ринків країн СНД. Словаччина і Чехія по-різному визначають свої концепції розвитку співробітництва з Україною, хоч визначальними й спільними в цьому процесі є такі чинники: динамічний розвиток двосторонніх міждержавних стосунків, пошук можливостей реґіонального інтеґраційного зближення, інтенсифікація співробітництва в загально-європейських структурах.
Чехія не має спільного кордону з Україною. «Східна політика» Чехії концептуально відійшла на другий план порівняно з розвитком відносин із країнами Європейського Союзу. Словаччина має більше спільних інтересів з Україною, зокрема в Карпатському реґіоні. Українсько-словацькі відносини після розпаду ЧСФР розвивались димамічніше порівняно з українсько-чеськими. Під час візиту в Київ 29–30 червня 1993 р. президента Словаччини Міхала Ковача було підписано Договір про дружбу і співробітництво. Важливою є фіксація відсутності територіальних претензій. Політичне порозуміння між Україною і Словаччиною сприяє плідному розвитку економічних зв’язків.
У Празі 26 квітня 1995 р. президенти Л.Кучма та В.Гавел підписали Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Чеською Республікою. Діє спільна комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.
Дуже важливе в політиці і Чехії й Словаччини щодо України є залучення її до реґіональних інтеґраційних процесів. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна в червні 1996 р. стала членом Центральноєвропейської ініціативи. Водночас, головним чином через глибоку економічну кризу в Україні, Чехія та Словаччина дуже обережно ставляться до перспективи вступу України у Вишеградський блок і до можливості приєднання України до центральноєвропейської зони вільної торгівлі.
Словаччина, Україна і Чехія активно співпрацюють у Раді Європи. З більшості проблем сучасної європейської політики концептуальні парадигми України, Чехії, Словаччини гармонують та реально сприяють розбудові нової інтеґрованої Європи.
1Бибо Иштван. Нищета духа малых восточноевропейских государств//Венгерский меридиан (Будапешт).—1991.—№2.—С.52-53.
2 Внешняя политика Чехословакии. 1918—1939.—Сборник статей.—М.,1959.—С.58.
3Див.: Віднянський С. В. Т. Масарик про Україну і українців//Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.4.—К., 1993.—С.132-147.
4Masaryk T. G. Slovanskй problйmy.—Praha, 1928.—S.91-92.
5Masaryk T. Novб Evropa (Stanovisko slovanskй).—Praha, 1920.—S.219-220.
6 Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy ukrainskie w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918-1912// Z dziejуw stosunkуw polsko-radzieckich. Stud. i mater.—1968.—№3.—S.147-148.
7 Бенеш Эдвард. Речь о Подкарпаторусской проблеме.—Ужгород, 1934.—С.23.
8 ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—оп. 2.—спр.—576.—Арк.6.
9 «Нова Україна».—1922.—Ч.13-15.—С.6.
10 Necas J. Uprimnй slovo o stycich cesko- ukrajinskэch.—Kyjiv—Praha, 1919.—S.27-28.
11 Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy...—S.152.
12 Ibid.—S.153.
13 Петерс И. А. Чехословацко-советские отношения (1918—1934).—К., 1965.—С.125.
14Українська РСР на міжнародній арені. — Збірник документів (1917 —1923 рр.).—К., 1966.—С.506-510.
15 Політика і час.—1992.—№3.— С.50-51.
16 ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—Оп.2.—Спр.271.—Арк.11.
17 Див.: Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміґрації в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921—1945 рр.).—К., 1994.
18 Бенеш Эдвард. Вказ. пр.—С.26-27.
19 Масарик Т. Г. Світова революція за війни й у війні 1914—1918: Спомини.—Львів, 1930.—Ч.II.—С.444.
20 Стерчо П. Карпато-українська держава.—Торонто, 1965.—С.21.
21 Див.: Худанич В. І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати.—Ужгород, 1993.—С.538-545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно- культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат.—Ужгород, 1994.—С.130-140.
22 Нариси історії Закарпаття. Т.II (1918—1945).—Ужгород, 1995.—С.264—270.
23 Автономний уряд А.Волошина почав створювати українські військові формування—«Карпатську Січ», провідну роль у яких відігравали численні добровольці з УГА.
24 Вегеш М. Події 13—14 березня 1939 р. в Карпатській Україні. (У кн.: Молодь—Україні.—Т.5—6.—Ужгород, 1995.—С.186—190).
25 Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час.—1996.—№1.—С.69.
26 Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.—Вип.2.—Ужгород, 1993.—С.227.
27 Kaplan K. Pravda o Ceskoslovensku 1945—1948.—Praha, 1990.—S.23.
28 Див.: Поп И. И. Чехословакия—Советский Союз. 1941—1947 гг.—М., 1990.
29 Див.: Політика і час.—1993.—№12.—С.52—53.
30 Fierlinger Z. Ve sluzbach CSR. Pameti z druheho zahrahacniho odboje.—Praha, 1948.—D.2.—S.452.
31Шляхом Жовтня. Збірник документів.—Вип.VI.—Ужгород,1965.—С.284.
32 Україна згідно з затвердженим Х сесією Верховної Ради СРСР 1 лютого 1944 р. Законом отримала поряд з іншими союзними республіками право створити власний наркомат закордонних справ для укладання угод та встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. (Радянська Україна. — 1944. — 2 лютого).
33 Aspaturian Vernon V. The Union Republics in Soviet Diplomacy: A Study of Soviet Federalism in the Service of Soviet Foreign Policy—Geneve—Paris, 1960.—Р.196.
34 Сборник Действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР и иностpанными государствами.—Т.XI.—М., 1955.—С.31—32.
35 Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора.—1993.—№3.—С.43.
36 У цьому реґіоні збереглося близько 250 українських сіл і містечок і мешкало, згідно з офіційною статистикою, в 50—60-х роках близько 60 тис. українців (до війни їх нараховувалося понад 100 тисяч).
37 Гайдош М., Конєчни С. До питання про політико-правове становище русинів-українців у Словаччині (1944—1948 рр.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.5.—К., 1995.—С.97-106.
УКРАЇНА В РУМУНСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ
Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. базувалася на концепції об’єднання усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську державу», причому українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії». До розробки концепції «Великої Румунії» залучалися відомі румунські історики Н.Йорґа, К.Джуреску, А.Ксенопол, І.Ністор та ін. Їхні зусилля були спрямовані на пошук етнічних, історичних і географічних арґументів, які б підтверджували «право» Румунії на всю територію Буковини і Бессарабії. Ця ідея інтенсивно пропаґувалася і всередині країни, і за її межами.
§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
Найавторитетнішим офіційним ідеологом у питанні «східної політики» королівської Румунії вважався професор І.Ністор, у працях якого обґрунтовувалась концепція «історичного права» Румунії на Покуття, Бессарабію і всю Буковину, вперше у румунській історіографії були сформульовані претензії на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом) 1.
Коли 1 серпня 1914 р. в Європі почалася світова війна, стало ясно, що Румунія не залишиться осторонь. У той час надзвичайно загострилися її стосунки з Австро-Угорщиною через суперництво за Трансільванію. Апетити Бухареста не обмежувалися територіями, більшість населення яких складали румуни, а розповсюджувались на угорські, сербські та українські землі.
На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатичних маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників — центральних держав — у Бухаресті була підписана угода про приєднання Румунії до Антанти.
Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення «Великої Румунії». Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтеліґенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє «найбільшу небезпеку», «від якої може захистити тільки сильна Австрія» 2. Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів. Так, К.Ісопеску-Ґрекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву «румунського парламентського клубу» буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити «життєві інтереси румунів Австрії», чітко підкреслював, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо «пан Вільсон і Антанта приєднали б нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства» 3.
Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки — висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспективи.
У другій половині жовтня 1918 р. у виступах в австрійському парламенті депутата від Буковини Г.Григоровича підкреслювалося, що «у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини. — Авт.) повинна належати Україні, а румунська — Румунії» 4. На той час ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.
Але у кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла «Великої Румунії». Так, сучавська газета «Вяца ноуе» 27 жовтня 1918 р. виступила із засудом «національної ради» у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. «Що стосується Буковини, — писала газета, — то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування... Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра» 5. Таку ж позицію обстоювала й румунська газета «Гласул Буковіней», яка 25 жовтня 1918 р. писала: «Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів... чинити опір... відчуженню нашої стародавньої землі» 6.
Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я.Флондором намагалися створити хоча б видимість «правових засад» приєднання до Румунії всієї Буковини. На противагу «національній раді» у Відні було вирішено створити нову «національну раду» в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. «конституанта», ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про створення «Румунської національної ради» і «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу» 7.
Поспішність у проведенні «конституанти» були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних «представницьких зборів» як формального приводу для інтервенції Румунії. 11 листопада 1918 р. румунська армія вступила на північну частину Буковини. А на другій день на території краю було запроваджено стан облоги. Н.Йорга пояснював запровадження надзвичайних заходів тим, що тут «справи схилились на користь українців» 8.
Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямовані на юридичне оформлення акта «об’єднання». З цією метою 23 листопада 1918 р. «Комітет буковинських еміґрантів» був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу «Румунської національної ради» було кооптовано відразу увесь «комітет еміґрантів» у складі 54 чоловік на чолі з І.Ністором. Після кооптації «національна рада» ухвалила рішення скликати через три дні «Конґрес буковинського народу», на якому «об’єднання» Буковини з Румунією було б проголошено в такій формі, яка б являла собою правову основу 9.
Вступ румунської армії у північну частину Буковини віддалив на 22 роки здійснення волі українського населення краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях.
Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, бо Західноукраїнська держава уже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї фактично вже приєднаної території 10. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні УСРР ні СРСР.
§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
У міжвоєнний період з метою інтеґрації окупованих земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» 11. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).
Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою 12. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці 13.
Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаґанда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах 14.
Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена.
У 30-х роках наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові ґарантією проти претензій хортистів на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель і загарбання нових територій. Так, у промові, виголошеній в кінці листопада 1938 р., прем’єр-міністр Румунії М.Кристя недвозначно зазіхав на задністровські землі, тобто на анексію Молдавської автономної радянської республіки, яка входила до складу УРСР15.
Політика Румунії, її швидке зближення з фашистською Німеччиною, створювали загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. Водночас Москва вишукувала можливості вирішення територіального питання. Радянсько-німецькі договори про ненапад від 23 серпня та про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року фактично ізолювали Румунію і розв’язали руки СРСР. 26 червня 1940 р. Радянський Союз пред’явив уряду Румунії ноту, в якій підкреслювалося, зокрема, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тої частини Буковини, населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як «спільністю історичної долі, так й спільністю мови і національного складу» 16.
27 червня 1940 р. на засіданні Королівської ради, на якому дебатувалася радянська нота від 26 червня, проти задоволення вимог виступив Карол II та ще три особи, решта членів ради наполягала на прийнятті запропонованих умов, що й було доведено до відома уряду СРСР. 28 червня радянські війська вступили на передану королівською Румунією разом з Бессарабією північну частину Буковини 17.
§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
В умовах світової війни, що вже розпочалася, розмежування румунських та українських земель не могло бути остаточним. Плани нової експансії в Бухаресті були вельми популярні і стимулювалися Берліном. Румунія, змушена за Віденським протоколом від 30 серпня 1940 р. віддати хортистській Угорщині частину Трансільванії, одночасно дістала від Гітлера недвозначні обіцянки компенсації за рахунок України.
Встановлення військово-фашистської диктатури І.Антонеску прискорило приєднання Румунії до держав «осі». 23 листопада 1940 р. уряд Румунії підписав Троїстий пакт. До травня 1941 р. між Гітлером і Антонеску були погоджені всі питання спільних дій проти СРСР. Румунії в разі перемоги у війні було обіцяно Бессарабію, Північну Буковину та південні райони України.
Істотну роль у розробці геополітичних концепцій правлячих кіл Румунії напередодні Другої світової війни відіграли праці І.Ністора «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень по той бік Дністра» 18. Вони готували громадську думку до загарбання цих земель. 10 липня 1942 р. І.Ністор виголосив доповідь «Геополітичні і культурні аспекти в Трансністрії», сповнену захоплення від того, що «політичні події останнього часу, в тісному органічному зв’язку з воєнними діями, які відбуваються, створили нову ситуацію по той бік Дністра», що між фашистською Німеччиною і королівською Румунією «досягнуто конкретного територіального розмежування і набуто підтримку для створення нової румунської провінції, названої Трансністрією», а «адміністрація Трансністрії може спиратися на старі етнічні, політичні і культурні основи» цього краю 19.
Воєнні успіхи першого етапу війни породили й ще масштабніші домагання щодо українських земель. Газета «Уніря» вимагала встановити кордон «на Дніпрі або далі». Коли ж німецькі й румунські війська дійшли до Волги, бухарестська газета «Курентул» писала, що кордон Румунії повинен проходити... по Уралу і таким чином забезпечити створення «румунської імперії до воріт Азії» 20. У хід були пущені різні псевдонаукові геополітичні і геоісторичні теорії. Г.Бретіану, наприклад, висунув тезу про так званий «простір безпеки» румунської держави, яка фактично повторювала ідеї німецького фашизму про «життєвий простір».
Румунські фашисти розраховували на практичну допомогу гітлерівців у захопленні чужих земель, в тому числі й українських. Військові поразки гітлерівців не тільки перекреслили румунські плани загарбань, а й привели до швидкого падіння фашистського режиму в Румунії.
§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
Повоєнне вреґулювання зафіксувало румунсько-радянський кордон за станом на 1 січня 1941 року. Його буковинська частка, як і дільниця в районі гирла Дунаю, загалом відповідала історичним реаліям та етнічному складу населення. Але десятки тисяч українців все ж залишалися в становищі національної меншини в Румунії.
З приходом до влади народно-демократичного уряду, керівна роль у якому належала комуністичній партії, відбулися суттєві зміни в румунсько-радянських відносинах. Україна не була їх суб’єктом. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні Румунії стала теорія «пролетарського інтернаціоналізму».
В перші повоєнні роки були зроблені певні кроки на шляху перегляду концепції національно-територіальної належності північної частини Буковини і Бессарабії. В працях румунських істориків академіка М.Роллера, К.Кушнір-Михайлович, П.Константинеску-Яшь, В.Лівяну та інших відзначалось, що королівська Румунія, «користуючись важким становищем молодої радянської республіки», «окупувала» Бессарабію і Північну Буковину; визнавалось, що «українські селяни Північної Буковини чинили опір румунським окупантам» 21.
Етнополітика Румунської комуністичної партії була досить суперечлива. У другій половині 40-х і протягом 50-х років у Румунії чимало робилося для відродження національних меншин, розвитку їх мов і культур. Були відкриті українські школи практично в усіх селах і містах, де проживали українці, діяли дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету створюється українське відділення. Спостерігалось піднесення культурної діяльності, зародилася українська література переважно саме в рядах молодої інтеліґенції. Певний внесок у цей процес зробила двотижнева газета «Новий вік», що почала виходити українською мовою з травня 1949 р. У 40–50-ті роки в Румунії видаються українською мовою шкільні підручники, художня та суспільно-політична література. В місцевостях, де проживали українці, були відкриті українські клуби і бібліотеки. При них працювали хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що користувались популярністю і серед румунського населення. Почала розвиватися й українська художня література. Твори поетів О.Мельничук, І.Шмуляка, Г.Клемпуша, В.Боршая, Ю.Павлиша, прозаїків І.Федька, С.Яцентюка, К.Регуша та інших відомі не тільки в Румунії, а й за її межами. У той же час сербська національна меншина Румунії піддається терору і репресіям.
З формуванням так званої «незалежної політичної лінії» стали переглядатися раніше сформульовані у партійних документах позиції з національного питання і міжнаціональних відносин.
У травні 1966 р. Н.Чаушеску в доповіді, присвяченій 45-річчю створення Румунської Комуністичної партії, піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про «унітарну національну державу» 22.
Ці вказівки знайшли широке висвітлення в історичній і суспільно-політичній літературі, виданій в Румунії починаючи з середини 60-х років. Процес перегляду на корінні питання національної історії та стосунків Румунії з сусідніми країнами проходив інтенсивно і в основному завершився офіційним закріпленням «нової історичної концепції», відображеної в ретроспективному огляді історії Румунії, включеному в Програму РКП. В цьому «ретроспективному огляді» отримали концентрований вираз основні ідеї і тези теорії «континуїтету» румунської історії в Карпато-Дунайському басейні. Мета цієї «теорії» полягала в тому, щоб довести «історичне» право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико-виховної роботи РКП.
Для згуртування населення навколо румунського керівництва, підтримки його «самостійного», «незалежного» політичного курсу в масово-політичній роботі широке розповсюдження отримали деякі націоналістичні ідеї румунської історіографії, зокрема наробки міжвоєнного і воєнного періоду.
Ідеологічна робота була спрямована на виховання населення в дусі «національного патріотизму» і, безумовно, сприяла формуванню в багатьох румун націоналістичних почуттів. Але ж націоналізм і шовінізм, цілеспрямована румунізація національних меншин, у тому числі й української, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, по суті були однією з причин, що прискорили його падіння. Румунський літературний критик В.Крістя писав наприкінці січня 1990 р. в журналі «Роминія літераре»: «У феномена Чаушеску був не лише один коник — комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, — націоналізм, точніше, ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемітизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переконаннях, котрих, правду кажучи, і не було, але на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили у серцях багатьох» 23.
§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.
8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» 24. Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».
Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.
Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні 25. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.
Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.
Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» 26. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.
Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.
І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.
1 У 1910 р. у Відні вийшла з друку його праця «Молдавські претензії на Покуття» (Nistor I. Die moldauische Anspriiche auf Pokutien.—Wien, 1910), у 1915 р. в Бухаресті була надрукована книга «Румуни і русини на Буковині» (Nistor I. Romanii si rutenii in Bucovina: Studiu istoric si statistic.— Bucuresti, 1915), а в 1918 р.—поширений варіант цієї праці німецькою мовою «Національна боротьба на Буковині» (Nistor I. Der nationale Kampf in der Bukowina: Mit besonderer Berucksictingung der Rumanen und Ruthenen historisch beleuchtet. — Bukarest, 1918). «Етнографічна карта, додана до німецького видання, на мирних переговорах у Парижі і наступних, а потім при визначенні кордону з Польською республікою була основою переговорів і головним джерелом інформації для обґрунтування наших прав на всю Буковину» (Grecu V. Ion I. Nistor ca istoric // Omagiu lui Ion I. Nistor: 1919—1937.—Р.30.).
2 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—Bucuresti, 1928.—P.15.
3Цит. за: Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії Радянської Буковини.— К., 1987.— С.84.
4 Viata noua.—1918.—3 noiem.
5Viata noua.—1918.—27 oct.
6 Glasul Bucovinei.—1918.—25 oct.
7 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—P.37.
8 Iorga I. Istoria romanilor.—Vol.10.—P.424.
9 Однак аналіз процедури проведення «Генерального конґресу» свідчить про те, що він не був виборним органом і не мав повноважень вирішувати долю північної частини Буковини. Див.: Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.— P.169.
10 Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918—1993. Документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча 3 лист. 1918 р.— Чернівці, 1994.— С.59.
11 Красная Бессарабия.—1936.—№10. —С.13.
12 Monitorul oficial.—1924.—26 iule.
13 Курило В.М. У боротьбі за визволення 1922—1940. — Львів, 1977.—С. 48.
14 Там само.—С.49-50.
15 Див.: Лебедев Н.И. Крах фашизма в Румынии.—М.; 1976.— С.208.
16 Там само.—С. 265.
17 Очерки политической истории Румынии (1859–1944). — Кишинев, 1985.—С. 384-386. Оскільки передачі північної частини Буковини не передував однобічний акт з боку Радянського Союзу, а відбувся двосторонній обмін нотами, радянська сторона «давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення», то розмови про «можливу анексію зайві», підкреслює західнонімецький фахівець у галузі міжнародного права Г.Вебер у роботі «Буковина у Другій світовій війні (Weber H. Die Bukowina in Zweiten Weltkrieg // Volkerrechtliche Aspecte der Lage der Bukowina im Spannungsfeld zwischen Rumannien, Sowietunion und Deutschland.—Berlin, 1972.). Міжнародно-правові аспекти становища Буковини». З точки зору міжнародного права, визначення «окупація» щодо північної частини Буковини може бути застосоване лише до вступу на її територію румунських військ і в 1918 р., і в 1941 р., доказово стверджує Г.Вебер. Див.: Weber H. Op. cit.—S.9, 14.
18 Nistor I. Romanii de peste Nistru: Lamurire pentru a-i ojuta in lupta.; Nistor I. Romanii Transnistreni.— Cernauti, 1925. Nistor I. Vechimea asezarilor romanesti dincolo de Nistru // Anal. Acad.—Rom. Ser. III.—1932.—T.12.
19 Nistor I. Aspectele geopolitice si culturale din Transnistria // Anal. Acad. Rom.—Ser. III.—1942.—T.25.—P.32,47.
20 Лебедев Н. И. Цит. работа.—С.356.
21 Roller M. Probleme de istorie.— Bucuresti, 1951. ; Cusnir-Mihailovici C. Despre situatia revolutionara din Romania in perioada 1918—1920.— Bucuresti, 1955.; Constantinescu-Iasi P. Influenta Marii Revolutii Socialiste din Octombre asupra miscarii revolutionare din Romania.— Bucuresti, 1957.; Liveanu V. 1918 Din istoria luptelor revolutionare din Romania.—Bucuresti, 1960.
22 Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строительства. — Бухарест; Меридиане, 1969.—Т.І.—С.403.
23 Цит. за: За рубежом.—1990.—№14.—30 марта—5 апр.— С.4.
24 Melescanu T. Romania a trecut din tabara candidatilor la integrarea euro-atlantica, in tabara potentialilor membri ai acestei aliante // Romanul.—24 dec. 1994—8 ian. 1995.—P.5.
25 Звичайно, ця мотивація не витримує критики, оскільки Українська Радянська Соціалістична Республіка брала участь, поряд з іншими союзними державами, у підписанні мирного договору з Румунією в 1947 р., вона була і є членом ООН з часу заснування цієї міжнародної організації.
26 Flacara.— 1993.— 8 dec.
УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ТУРЕЧЧИНИ
§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.
Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.
Звернення СВУ знайшло відгук в Туреччині. У пресі вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат» стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині 1.
Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море 2.
Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком захопилися українською справою, — повідомляв дописувач «Вістника СВУ» навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви» 3.
Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людяності.
Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.
Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Iзраїль.
Газета молодотурків «Жен Тюрк» (французькомовна) зазначала, що «інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» 4. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.
Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії 5.
Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію повстання на російському Чорноморському флоті 6.
Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні 7.
Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.
На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.
Народні маси мають усвідомити, що об’єктивні передумови для створення української держави існують, і енерґійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О.Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов’язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаґанди в Україні 8.
Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.
§2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено додаткові угоди між УНР і окремими державами Четвірного союзу. Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12 лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі статті реґулювали питання репатріації полонених та інтернованих, матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти консульську конвенцію, а також інші акти 9.
Після підписання Берестейського мирного договору Туреччина з ворога України перетворилася в її союзника. Саме в той же час з’явились повідомлення про аґітацію на шпальтах деяких турецьких газет на користь приєднання Одеси до Оттоманської імперії. Ці домагання підтримувала група турецьких політиків, які за допомогою історичних, економічних та географічних підстав доводили права Туреччини на Одесу, що відійшла всього 120 років тому 10. Однак розвитку цей сюжет не мав.
М.Левицький, перший український посол у Константинополі, опікувався такими політичними проблемами, як Крим, бессарабське та балканське питання, зносини з Персією (можливість контактів з перським представником у Туреччині). Особливо турбували М.Левицького події на Кавказі. У Константинополі перебували представники Північного Кавказу, що домагалися створення окремої мусульманської держави. Звертаючись за допомогою до турецького уряду, вони претендували на весь Північний Кавказ, до ріки Кубань і таким чином зазіхали на частку території кубанців 11.
Загалом українсько-турецькі стосунки за часів УНР взяли конструктивний старт. Про обопільну налаштованість на взаємопідтримку та співробітництво свідчить і діяльність турецького посла в Києві Ахмеда Мухтар-бея 12. Ця тенденція зберігалась і за часів Директорії 13.
§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного становища.
У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мало впливала на стратегію. Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року — Карський договір з республіками Радянського Закавказзя. А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УСРР М.Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М.Кемаль-паша відзначав: «Туреччина та Україна — найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн» 14.
Нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у перші повоєнні роки, і охоче підігравало відповідному підходу більшовиків. Таким чином Анкарський договір про дружбу та братерство став наступною важливою віхою в добросусідських стосунках між Україною та Туреччиною. Він передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах 15.
Анкарський договір, разом із Московським і Карським договорами, мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер.
Ще на початку та в середині 20-х років турецько-українські торговельні стосунки були досить інтенсивні. Українські офіційні кола надали турецьким купцям право без будь-яких перешкод приїжджати в Україну та здійснювати комерційні операції на ярмарках, які влаштовувалися у 20-ті роки 16. Турецькі судна могли заходити в українські чорноморські та азовські порти без спеціальної візи радянських представників у Туреччині. Значна частина турецького експорту до СРСР йшла саме через українські порти. У 1925 р. в Харкові було засновано Українсько-Східну торговельну палату з філіями у Києві та Одесі. Палата сприяла зовнішньоторговельній діяльності різних українських організацій. За даними Народного Комісаріату торгівлі УСРР, у зовнішній торгівлі України саме Туреччина посідала перше місце: у 1926– 1927 рр. частка зовнішньої торгівлі України з Туреччиною становила 45% всього обороту зовнішньої торгівлі УСРР. За даними Головного Митного Управління СРСР за той же період частка України приблизно дорівнювала 35% всього експорту СРСР на Туреччину 17.
Важливу роль у розвитку українсько-турецьких відносин, наукових контактів, культурних зв’язків відіграла створена в січні 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), діяльність якої зосереджувалася на політико-економічному та історико-етнологічному напрямах. Багато досліджень стосувалися саме Туреччини — її економіки, політики, історії, мови. Саме ВУНАС, Тюркологічна комісія на чолі з академіком А.Кримським та окремі діячі культури наприкінці 20-х у 30-ті роки завдяки контактам з турецькими колеґами підтримували діалог між двома країнами 18.
У подальшому сталінський ізоляціонізм і світова війна призвели до майже повного згортання українсько-турецьких стосунків. Тільки в 60–80-ті роки, з нормалізацією та відчутним поліпшенням відносин між Радянським Союзом і Туреччиною, активізувались і її економічні, науково-технічні та культурні зв’язки з Україною. Але жодної самостійної ролі та політичного підтексту вони не мали.
§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі
Реальні двосторонні стосунки починають відтворюватися вже в умовах глибокої кризи CРСР і виникнення передумов для незалежності України. Першим документальним свідченням цього став протокол між Турецькою Республікою та Українською РСР про розвиток торговельно-економічних відносин від 1989 р.
Навесні 1991 р. офіційний візит до України здійснив тодішній президент Турецької Республіки Т.Озал. 13 березня 1991 р. відбулася зустріч голови українського парламенту з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зокрема, відзначалось: «Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах» 19.
Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвитку інтеґраційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних зв’язків. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму щодо незалежності, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною.
Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5–6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х.Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. Вже в травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л.Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.
Сторони підтвердили «свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.». Договір від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. Зафіксовано, що «сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і реґіональних питань». Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському реґіоні на основі «Декларації про Чорноморське економічне співробітництво», яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р. одинадцятьма країнами причорноморського реґіону і включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства 20.
Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.
Концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у реґіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія — країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому реґіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.
Одне з головних завдань, яке поставила перед собою Туреччина, — допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього є те, що всі ці держави — її сусіди. «Перша причина — це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові». Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну — «одного з могутніх сусідів Туреччини» 21. Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 р., президент Туреччини, зокрема, сказав: «Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва» 22.
Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно — кримсько-татарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, «наші брати» 23. Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні — це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.
У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, турецький президент підкреслив у своєму виступі: «Наші брати татари... — є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною». Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем 24. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові 25.
Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України.
* * *
Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків у нових історичних умовах продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Про це свідчать високі темпи зближення позицій України й Туреччини з широкого кола актуальних проблем, вирішення яких може відіграти важливу роль в економічному, соціальному та культурному житті обох країн. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.
1 Вісник Союзу визволення України.—Відень, 1914.—Ч.2.—С.9.
2 К.Левицький. Iсторія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918.—Львів, 1929.—С.11.
3 Вісник СВУ.—1915.—Ч.15-16.—С.9.
4 Вісник СВУ.—1915.—Ч.9-10.— С.17.
5 Al. Skoropys—Joltuchovskyj. Ezwдgungen bezuglich der Konstantinopel der Aktion und der Verlegung des Sitzes des Prasidiums des Bundes nach Konstantinopel. Wien, 20. Dezember 1914.—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8b. Ausfertigung.
6 Ця мета була бажана у зв’язку з обіцянкою Туреччини, що повсталі російські кораблі могли б кинути якір у Константинополі і за сприятливих обставин перейти під турецький прапор. Див.: Telegramm in Ziffern an Markfraf Pallavicini in Konstantinopel, nr. 602.—Wien, am. 9. Oktober 1914.—HHSt. P.A. 902 Kr. 8b. Konzept.
7 Детальніше див.: Privatschreiben des Grafen Hoyos an den Oberst Hranilovich, Armeeoberkommando. Wien, am 8. November 1914. Streng geheim.—HHSt. A.P.A. 902 Kr. 8 b. Konzept. Provisorischer Bericht... Wien, den 16. Desember 1914.—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8 b. Ausfertigung. Kabinett des Ministers. Privatschreiben des Grafen Hoyos an Oberst von Hranilovish. Wien, am 14. November 1914.—HHSt. A.P.A. 902 Kr. 8 b. Konzert. Streng geheim. Chiffre—Telegramm des K.u.K. Ministeriums des AuЯern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr. 744. Wien, 13. November 1914.—HHSt. A.P.A. 902 Liasse Kr. 8 b.
8 Al. Skoropys-Joltuchovskyj. Erwagungen bezuglich der Konstantinopler. Aktion...—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8b. Ausfertigung.
9 Українсько-Турецький Додатковий Договір до мирного договору, заключеного 9 лютого 1918 року в Берестю-Литовськiм між Українською Народною Республікою, з одної сторони, і Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією, з другої сторони.—Мирний договір між Українською Народною Республікою, з одної, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з другої сторони.—К., 1918, друкарня Р.К.Лубківськогою— С.14.
10 «Нова Рада».—№ 46.—31 (18) березня 1918.
11 ЦДАВО України.—ф. 3766. Оп. І. Спр. 111.—Арк. 5.
12 ЦЛАВO України.—ф. 3766. Оп. І. Спр. 114.—Арк. 22. «Нова Рада».—№164.—14 (1) вересня 1918.
13 Цей короткий період, зокрема, пов’язаний з діяльністю нового українського посла в Туреччині Олександра Лотоцького. «Туреччина така ж натуральна союзниця України на півдні, як Польща—на заході,—вважав О.Лотоцький. Див.: О.Лотоцький. В Царгороді.—Варшава, 1939. Праці Українського Наукового Інституту.—Т.40.—С.15-24.
14 Черніков І. З глибин століть. Про миротворчу тенденцію у взаєминах України і Туреччини в контексті історії // Політика і час.— 1994.—№7.—С.82.
15 Повний текст договору див. у кн.: Документы внешней политики СССР.—Т.V.—М, 1961.—С.9-14.
16 Київському контрактовому, Харківському Хрешенському та Одеському.
17 Україна та Туреччина // Східний світ.—1929.—№1-2.—С.8-9.
18 Детальніше див.: Черников И. «...Решили укрепить между собой навсегда самые лучшие и сердечные отношения...» // Политика и время.—1992.—№4.—С.39; Подорож делегації членів ВУНАС до Туреччини // Східний світ.—1929.—№1-2.—С.375-385.
19 Голос України.—1992.—21 жовтня.
20 Milliyet.—1992—26 Haziran.
21 Eurasia Todey // Eurasian Studies.—1994. vol. I, № 3, Fall-p. 102.
22 Sayin Cumhurlar kanimizin Ukrayna Parlamentosunda (Verkhovna Rada-Yuksek Sivyet) yapacaklare konusma (Kiev, 31 Mayis, 1994 Sali. Saat 10.00)
23 Eurasia Todey // Eurasian Studies. —1994. vol. I, № 3, Fall-p. 107.
24 Sayin Cumhurlar kanimizin Ukrayna Parlamentosunda (Verkhovna Rada-Yuksek Sivyet) yapacaklare konusma (Kiev, 31 Mayis, 1994 Sali. Saat 10.00)
25 Всеукраинские ведомости.—1996. — 29 мая.
УКРАЇНА В СТРАТЕГІЧНИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ
§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.
Геополітичні реалії початку XX ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.
Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою 1.
Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України, Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.
Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника «української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм, Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» 2.
Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.
Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її мирний договір з Четвірним союзом.
Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії.
25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.
Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні.
Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах: «Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в Україну» 3.
§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»
Австро-Угорщина в українській політиці виявляла особливу активність, оскільки Габсбурґзька монархія володіла «українським П’ємонтом» — Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин Наддніпрянської України.
У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалежної від Росії Української держави». Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України 4.
Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці, починаючи з перших днів світової війни 5. У той же час існувало розуміння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді незалежною і не керуватися з Відня, бо ж монархія не витримає прирощення до неї 30 мільйонів нових українців. Зокрема, існувала ідея перетворення Східної Галичини у центр загальноукраїнських культурницьких прагнень 6.
Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Львові Урбас зазначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, щоб у результаті нової післявоєнної ситуації й так вже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився. Після зайняття Польщі Відень отримав би більшу частину російсько-німецького кордону, внаслідок цього зона протиборства Росії з Австро-Угорщиною зросте, а з Німеччиною — зменшиться. Спосіб уникнення такої ситуації залежатиме, звичайно, від розвитку війни.
Вирішення проблеми могло б полягати у створенні незалежної України між Дністром і Дніпром. У своїй північній частині вона розділятиме Росію і Австро-Угорщину. Таким чином, проти протекторату Австро-Угорщини над Україною, за одночасної окупації Польщі, свідчить таке: 1) зона суперечностей з Росією залишиться такою ж значною; 2) зона суперечностей з Румунією може подвоїтися: у разі зайняття Бессарабії Румунією вона стане сусідкою Австро-Угорщини на сході; 3) військові завдання перевищують можливості країни; 4) дуже важко, майже неможливо, водночас провадити польську та українську політики; встановлення кордону між Польщею та Україною становитиме для Австро-Угорщини нескінченну проблему 7.
Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радикально-соціалістичну республіку, що навряд чи було б приємним сусідством для Відня, — твердить Урбас. Україна з отриманою внаслідок мирного договору автономією була б фікцією за умов російського панування; Росія знову зросійщувала б її або розв’язала б нову війну. Залишаються лише такі можливості: а) Україна під протекторатом Німеччини; б) Україна під спільним протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини; в) персональна унія України з Румунією.
Україна під протекторатом Німеччини мала б ту перевагу, що німецько-російський кордон, а також німецько-російські суперечності залишались існувати в значному обсязі, що соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск і що німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, внаслідок чого встановлювався б лад на Балканах. Прийнятною була б персональна унія України з Румунією. Внаслідок цього припинялася б експансія Румунії на схід, руйнувався б питомо національний характер цієї держави, вона отримувала б довготривалі суперечності з Росією.
Найменш бажаним вважався б спільний протекторат Австро-Угорщини та Німеччини над Україною, проте, як останній вихід, він також прийнятний — у тому разі, якщо Австрія створює цивільну адміністрацію на Україні, а Німеччина бере на себе створення армії. Загалом, резюмує Урбас, слід схилятися на німецький протекторат над Україною, підкреслюючи, що Австро- Угорщина на подібний протекторат за одночасної окупації Польщі неспроможна з політичних і військових причин і що в іншому разі Україна — без допомоги неросійської сили — неможлива. У разі відмови Німеччини можна пропонувати персональну унію з Румунією 8.
Для української політики Відня показовою була її прихованість. Ставлення до визвольних устремлінь великого європейського народу не проголошувалося відкрито. Ще в грудні 1914 р. керівництво СВУ вказувало на необхідність офіційної заяви Центральних держав про те, що після розгрому Росії вони сприятимуть створенню вільної та незалежної Української держави. Такі заяви, зроблені ще до вступу німецько-австрійських армій на українську територію і донесені до відома російської громадськості — як це сталося з відомою заявою Талаат-бея від 24 листопада 1914 р. відносно української справи — стануть найкращим засобом австрійської і німецької аґітації серед російських українців. СВУ, зі свого боку, всіляко сприятиме поширенню аґітаційних матеріалів на Україні через своїх представників» 9.
У серпні 1915 р. з пам’ятною запискою, адресованою вищому військовому командуванню Австро-Угорщини, виступила Загальноукраїнська національна рада, тісно пов’язана ідейно і політично з Союзом визволення України. Автори документа К.Левицький, Є.Олесницький та Л.Цегельський підкреслювали своє бажання не відокремлювати українські землі від австро-угорського державного організму, а, навпаки, збільшувати його за рахунок російської України. Наступ центральних монархій не треба зупиняти на лінії ріки Буг, а продовжити до Дніпра і Чорного моря, щоб звільнити українську територію від російського панування і створити автономне державне утворення, тісно зв’язане з Центральними державами. Далі зазначалося: відокремлення прибалтійських провінцій і Польщі не послабить Росію настільки, щоб вона не могла більше загрожувати Центральним державам. Єдиним шляхом до послаблення Росії буде відокремлення від неї цілої України або переважної її частини. Силою обставин майбутня українська держава змушена була шукати ґарантії свого існування передовсім у Центральних держав. Між Україною і Центральними державами не існує і не існуватиме в майбутньому суперечностей. У політичній та економічній сферах Україна матиме лише переваги від об’єднання з Центральними державами. Природна експансія українського народу з довніх часів була спрямована на схід та південний схід.
Водночас українські діячі попереджали про свою стурбованість щодо польських зазіхань на українські землі. Приєднання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбутньої Польської держави або навіть до автономної Польщі було б цілком неприйнятним для українських національно-політичних інтересів, а також недоцільним і навіть небезпечним для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, що стане більш толерантною внаслідок поразки 10.
Ще через рік президія Загальноукраїнської національної ради, констатуючи той факт, що керівні установи Центральних держав передбачають найближчим часом остаточно вирішити польське питання, надсилає австрійському міністрові закордонних справ С.Буріяну свої вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по-перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По-друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних українських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, потрібно ґарантувати всі права національних меншин. По-третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно-західна частина Гродненської, південно-західна частина Мінської губерній, Волинь — якщо вони не увійдуть до складу самостійної Української держави, складатимуть автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Центральними державами 11.
Незважаючи на вірнопіддані заяви Союзу визволення України та Загальноукраїнської національної ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України змінюється з роками війни з приязного до холодного, а то й ворожого. Офіційний Відень неґативно поставився до плану кількісного збільшення леґіону українських січових стрільців, заборонив СВУ провадити національно-аґітаційну діяльність серед військовополонених українців і поступово зменшував підтримку його діяльності 12. У січні 1915 р. віденське міністерство закордонних справ видало інструктивний документ про зв’язки з українськими організаціями. У ньому вказувалося, що СВУ має перенести свою штаб-квартиру з Відня до нейтральної країни.
Але найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, що в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце. Через це українська політична орієнтація поступово почала схилятися до Німеччини 13.
Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини та Австро-Угорщини, зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії». Українські політики не цілком визначилися щодо кордонів майбутньої України. Значні прошарки українського населення виступали за спільні дії з «материнською землею», надто ж проти зовнішньої загрози.
Зважаючи на ці обставини, у Відні вважали, що кращим паролем для війська, яке вступить в Україну, буде такий: «За даних обставин ми ведемо оборонну війну, прагнемо до справедливого для всіх сторін миру, ми не втручаємося у внутрішні справи сусідніх народів, навпаки, даємо можливість цим народам власноручно вирішувати їхню долю» 14. Відзначимо, що такі рекомендації віденський дипломат подавав ще в серпні 1917 р. — задовго до укладення Берестейського миру і появи військ Центральних держав на території Української Народної Республіки.
З позицією віденського дипломата перегукується меморандум, підготовлений у тому ж таки серпні 1917 р. президією Української парламентської репрезентації в особі Є.Левицького і Є.Петрушевича. Не підлягає жодному сумніву, — писали депутати австрійського парламенту від Галичини, — що створення української держави, навіть у федеративному союзі з Росією та іншими державними новоутвореннями: Фінляндією, Кавказом, Туркестаном і т.ін.,— відповідає інтересам Австро-Угорщини, оскільки внаслідок цього Росія розпадається на національні та територіальні складові частини. Також зрозуміло, що Україна потребує певного часу для своєї консолідації.
Українці лише бажають, щоб у разі окупації військами Центральних держав згаданих територій автономної України, ці держави визнали тимчасовий уряд у Києві і право на певну державну самостійність України, а також, маючи на увазі власні перспективні інтереси, зобов’язалися виразно підтримати прагнення українського народу до участі в мирній конференції. Українці чекають на чітку обіцянку, що союзні армії, у разі їх вступу на українську територію, не розпустять локальні органи українського тимчасового уряду в Києві, а навпаки — військова влада надаватиме їм значного сприяння, посилить і далі розбудує ці державні органи 15.
Отже, за умов кардинальної зміни курсу української політики Австро-Угорщина підійшла до етапної межі — Берестейських переговорів з делеґацією Української Народної Республіки і підписання «хлібного миру» з Україною.
Українська делеґація розпочала переговори в Бресті-Литовському в перші дні січня, а у ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договор між Українською Народною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого. Берестейський договір проголошував закінчення стану війни між УНР і державами Четвірного союзу. Встановлювався кордон України на заході і північному заході. Вирішувалось питання про військовополонених. Реґулювались економічні відносини між країнами-учасницями.
У Бресті було також погоджено і таємний протокол між УНР і Австро-Угорщиною. Він стосувався майбутньої долі українських земель у складі Австро-Угорської монархії. Офіційний Відень зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. запропонувати обом палатам Австрійського парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Східної Галичини та Буковини. Зі свого боку, УНР ґарантувала законодавчо права польського І німецького, а також єврейського населення в Українській Республіці 16.
Українська делеґація мусила досягти ще одного важливого завдання — отримати збройну допомогу від Німеччини та Австро-Угорщини для відновлення влади Центральної Ради. На нараді вищого німецького керівництва 13 лютого 1918 р. було вирішено подати допомогу Україні в рамках загальної воєнної кампанії на Східному фронті, яка мала розпочатися 18 лютого після розриву перемир’я з Радянською Росією. Українські представники мали підписати з цього приводу відозви до народів Німеччини і Австро-Угорщини. У результаті на українській землі з’явилось півмільйонне військо Центральних держав, військова адміністрація Берліна й Відня, а Україна була поділена на зони впливу.
Наближення загальної військової поразки не залишало можливостей для подальшого розігрування української карти і домагань геополітичних змін в регіоні, але наявність місцевих передумов для цього стала для Берліна очевидною.
Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі.
Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.
§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни» 17. «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави» 18. Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.
У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все» 19.
21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам» 20. Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.
Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Верховне командування розробляло тоді «Керівні настанови з особливих питань, пов’язаних з директивою №21 (план «Барбаросса»)». Особливим питанням була майбутня політика на окупованій радянській території. Настанови Гітлера були, зокрема, такі: «Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також порахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир» 21.
Це не було те, що він замишляв насправді,— навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей. Тим більш йому були непотрібні держави з власними урядами на Сході, на території СРСР, де населенню готувалася зовсім інша доля, ніж у Західній Європі. На Сході: «Наше завдання — швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію» 22.
2 квітня 1941 р. А. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.
На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.
[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху.
До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області» 23.
План Розенберґа передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, що її він ненавидів і боявся. Звідси — Розенберґів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.
Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам’ятали німецький прихід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберґа.
25 квітня 1941 р. Розенберґ закінчив роботу над «Пам’ятною запискою №2». Викладений у ній план уже цілком відповідав вказівкам Гітлера. Він передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Україна, Московія, Кавказ. Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Поволжя 24.
У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, райхсфюрер СС Г.Гіммлер говорив, що «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян» 25. 2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території: «1. Війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії. 2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду» 26. Коли нацисти писали «Росія», вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну.
16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер підкреслив: «Отже, ми наголошуватимемо, що змушені були окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення, щоб ми забезпечили спокій, постачання продовольством, рух на шляхах і т.ін. — звідси наші заходи. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне вреґулювання!»
Про українську територію Гітлер ще додав: «Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси». Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено.
«В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин — не чех, не козак або українець» 27.
На цьому тлі вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, який вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.» Пропозиція зустріла заперечення Герінґа: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберґ продовжує: «також на Україні слід заохочувати певні прагнення до незалежності».
Коли Гітлер проголосив, що «територією райху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (район на північ від Криму); ця прилегла територія має бути якомога більшою», Розенберґ висловив свої побоювання з цього приводу через «українців, які там живуть». Позиція Розенберґа насторожила Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».
Зусилля Розенберґа успіху не мали. Запропоновану ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінґа, Гітлер призначив рейхскомісаром України Е.Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки 28. Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців — бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтеліґенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтеліґенції вже виконала Москва.
Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг — це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.
Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.
Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні «голодні» колоски. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки — сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.
Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими — червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного...» 29.
§4. Генеральний план «Ост»
Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання ґрандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути з-за кордону німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство 30. Саме цей декрет започаткував усі наведені вище та ряд інших людожерлих директив і наказів, що їх виконання стало змістом німецької політики в окупованій Україні. Саме він поклав початок створенню і запустив у дію механізм знелюднення східних територій — від розстрілу заручників до газових камер — «фабрик смерті».
Замисливши здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації бачилося як зростання німецького сільського населення, але не в самій Німеччині, бо там уже всі ґрунти розібрано. Україна завжди розглядалася з Німеччини як ідеальний реґіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об’єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Українському народові це несло особливу загрозу 31.
Зробившись райхскомісаром із проблем посилення німецької нації, Гіммлер негайно створив відповідний райхскомісаріат також у системі СС. Його плановий відділ заходився розробляти план понімечення Сходу, що дістав назву ґенерального плану «Ост» (Схід).
Генеральна ідея плану полягала в тому, що слов’янське населення в основній своїй масі підлягало депортації до Сибіру, а на його місце мали селитися німці та люди інших національностей германського кореня. Відомі тільки фраґменти плану «Ост». Зокрема, в них фігурує Галичина, з якої планувалося депортувати 65 % місцевого населення 32.
Перший етап здійснення плану був розрахований на 25–30 повоєнних років. Протягом цього періоду на просторах європейської частини СРСР мала бути утворена мережа «марок» — колоній з німецьким населенням 33. Понімеченню підлягала саме територія, а не населення.
У своїх розмовах за вечірнім столом, що стенографувалися, Гітлер найчастіше згадував Україну. Він казав: «Ми візьмемо південну частину України, перш за все Крим, і зробимо її суто німецькою колонією. Буде неважко вигнати геть населення, яке тут є зараз... За сотню років тут житимуть мільйони німецьких селян. Сто тридцять мільйонів населення в райху, дев’яносто в Україні» 34. Багатства України доводили його до екстазу: «Де ще є район, здатний давати залізо, що своєю якістю рівнялося б із українським? Україна має марґанець, за яким до неї звертається навіть Америка. А крім того — стільки інших можливостей!» 35.
До понімечення української землі гітлерівці взялися, не чекаючи закінчення війни. Першою його формою було утворення сільськогосподарських маєтків для есесівців на Україні. Про долю місцевого населення виразно говорить те, що головним управителем цих маєтків у липні 1942 р. було призначено О.Поля — начальника всієї системи гітлерівських концтаборів, яка теж являла собою одну з ланок організації СС.
Власниками нових маєтків, що їх загальна площа на території від України до Прибалтики досягла 600 тис. га 36, не випадково були есесівці, бо вся справа понімечення від початку до кінця мала перебувати винятково у віданні есесівських органів. Займаючи привілейоване становище в державній структурі гітлерівської Німеччини, вони прагнули зняти всі вершки зі здобичі, не рахуючись з апетитами своїх колеґ із вермахту. Описування майбутнього збагачення німецьких солдатів і офіцерів за рахунок загарбаних радянських земель було одним із головних мотивів фашистської пропаґанди. Тим часом есесівські офіцери здобували маєтки, прагнучи нахапати якнайбільше. Дійшло до того, що 26 жовтня 1942 р. Гіммлер змушений був видати циркуляр, у якому говорилося, що деякі його підлеглі втратили чуття міри у надбанні власності на Сході 37.
Вже 1942 р. були зроблені перші кроки до здійснення основної ідеї ґенерального плану «Ост». У липні 1942 р., у зв’язку з перенесенням центру ваги воєнних операцій на південне крило радянсько-німецького фронту, ставка Гітлера була переведена в околиці Вінниці, звідки почалось виселення українців і куди Гіммлер наказав переселити 10 тис. німців 38. 15 жовтня розпорядженням Коха, райхскомісара України, суцільна зона виселення була поширена на південну частину суміжної Житомирської області. Тут вона охоплювала до 60 населених пунктів 39. Весь цей район одержав назву «Хеґельвальд». 12 грудня, після того, як операцію в основному було завершено, Кох видав наказ про утворення «німецької переселенської округи Хеґельвальд» площею 500 кв.км і з населенням близько 9 тис. чол 40. Відповідно до ґенерального плану «Ост» округа була вилучена з відання райхскомісаріату Україна і передана під управління есесівських органів 41.
§5. Політика нацистів щодо ОУН
Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю 42. Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів (ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України.
30 червня 1941 року у Львові в присутності німецьких властей «Рішенням №1 Національних зборів українців» проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі» 43.
Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: «Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої «програми», фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення «Самостійної України», заарештували Бандеру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними елементами» 44.
Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при військовій групі «Зюд» професора Коха, який, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., «підтримував українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям» 45.
Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: «Коли гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше «самостійності» України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля. Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів для організації «Української національної армії». Вони спиралися на начальників поліції, командирів українських військових частин, створених німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти на Україні повстання (чи, як вони називають, «революцію»), захопити своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити «самостійну Україну» 46. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній етнічній території української держави.
Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА 47. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв «колаборантів» у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині в березні — квітні 1943 р. 48.
Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби» 49.
Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують документи НКВС УРСР 50, а також німецькі 51, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо 52.
§6. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)
Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася «західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.
Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р. під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло. Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.
У 1957 році ФРН підписала Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства. В.Брандт зазначав, що «через Європу Німеччина повертається до самої себе та до творчих сил своєї історії». Один із «батьків» західноєвропейського єднання Жан Монне вважав, що поглиблення західноєвропейської інтеґрації може замінити німцям ФРН національну єдність.
У зовнішньополітичній концепції ФРН тенденція відмови від «холодного миру» з СРСР виявилася лише після приходу до влади у Бонні 1966 р. «великої коаліції» ХДС/ХСС/СДПН. Канцлер В. Брандт у своїх спогадах так визначив парадигму «нової східної політики»: «Відкрити власним німецьким ключем двері, які ведуть до розрядки, і покласти край розколу Німеччини». Московський договір 12 серпня 1970 року заклав фундамент постконфронтаційного етапу в стосунках СРСР і ФРН. У історичній перспективі цей договір витяг перший камінець з Берлінського муру.
§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини
Мета утворення мирним шляхом об’єднаної демократичної Німеччини визначала стратегію і тактику ФРН щодо Радянського Союзу. На етапі розпаду СРСР і в процесі об’єднання Німеччини для Бонна головним було не дратувати Москву активним спілкуванням із національними незалежницькими рухами, що набували розвитку в республіках. Тому Німеччина дуже помірковано і обережно ставилась до нових незалежних держав, які утворились після розпаду СРСР.
Місце незалежної України в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини можна визначити, проаналізувавши стратегічні цілі політики ФРН стосовно Центральної та Східної Європи і Росії.
На початку 90-х років XX століття трансформується парадигма зовнішньої політики ФРН. Американський політолог Г.Гайпел вважає, що за часів «холодної війни» в основі зовнішньої політики ФРН були принципи «ідеалізму і прагнення балансу» 53. В умовах історичних перетворень у Європі в 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Д.Геншер визначив нову концептуальну парадигму: «Ми бажаємо динаміки в стабільності» 54. Саме такий підхід визначав позицію ФРН в умовах геополітичних змін у Європі на початку 90-х років. Національні інтереси спонукали Німеччину не до втечі під дах західних інституцій, а до активної концептуальної розробки нової політики стосовно СРСР і країн Східної Європи. 3 жовтня 1990 року Німеччина стала єдиною. В серці Європи виникла велика держава з глобальними зовнішньополітичними інтересами, яка шукає для себе нову роль на світовій арені і має об’єктивну глибоку зацікавленість у східноєвропейському реґіоні.
Об’єктивно це концентрується у європейському напрямку зовнішньої політики об’єднаної Німеччини: «Створення довготривалого мирного устрою для всієї Європи; приєднання до Європейського Союзу держав Центральної і Східної Європи; економічно здоровий і політично дієздатний Європейський Союз» — ось як його визначає міністр закордонних справ ФРН К. Кінкель 55.
Незалежна Україна практично відразу зайняла свою «нішу» в зовнішньополітичній доктрині Німеччини. ФРН з повагою сприйняла наслідки референдуму 1 грудня 1991 р. про незалежність України. Вже 17 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини між Бонном і Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній України стало посольство об’єднаної Німеччини.
Спільна декларація про основи взаємин між ФРН та Україною наочно продемонструвала нову концепцію політики ФРН стосовно України. «Федеративна Республіка Німеччина і Україна... пам’ятають злощасні етапи нещодавної європейської історії... і прагнуть зробити свій внесок заради миру в Європі і в усьому світі. Це відповідає глибинним потребам німецького і українського народів» 56. Однак «російський чинник» в німецько-українських відносинах залишається помітним. Росія здобула у спадок від колишнього СРСР правову базу для розвитку співробітництва з ФРН до 2010 року. Україні довелося з нуля починати створювати таку договірно-правову базу. На початку 90-х років Німеччина почувала себе зобов’язаною «віддячити» Росії за її згоду на об’єднання Німеччини. У цей час політика ФРН щодо Росії була спрямована на забезпечення сприятливих дипломатичних умов об’єднання, своєчасного виводу військ колишнього СРСР, вільного доступу до російських енерґоресурсів і сировини. Геополітично стабільна Росія з демократичним правлінням, без злиднів і без імперського експансіонізму — концептуальна мета німецької політики щодо Москви.
Разом з тим і Україна не відчула дискримінаційного підходу з боку Бонна. Поступово в зовнішньополітичній концепції ФРН формується модель рівноцінного підходу до України і Росії. Загалом саме об’єднана Німеччина стимулює в ЄС визначення політики щодо СНД. «Підписання Договору про партнерство і співробітництво з Росією, Україною і іншими державами СНД, — підкреслив К.Кінкель,— має для нас велике значення» 57. Залучення до асоційованого членства в ЄС, реалістична економічна допомога, поступове створення умов для взаємного зближення — основні принципи німецької політики щодо України. Просування українських реформ збільшить потенціал і пріоритетність для Німеччини відносин з незалежною Україною.
Формування концептуальних засад політики Німеччини стосовно України відбувається в складних історичних умовах. Німеччина об’єктивно сприймає геополітичне значення України для стабільності в Європі та на всьому «євразійському» просторі, вважаючи, що незалежність України закріплює і робить незворотними геополітичні зміни, які відбулися в Європі у 1989–1991 роках.
Німеччина наголошує на своїх намірах послідовно розвивати дружбу та співробітництво. Реалізм, прагматизм, толерантність стали визначальними принципами політики Німеччини щодо України в останні роки.
1 Каменецький. І. Німецька політика супроти України в 1918-му році та її історична генеза // Український історик.—1968.—1-4.—С.1415.
2 Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов).—М., 1936.—С.38.
3Ген. М.Ф.Гофман. Берестейський мир. — «Берестейський мир. Спомини і матеріали».—Львів, 1928. — С.268-269.
4 Telegramm in Ziffern des k.u.k. Ministerium des Aussern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr.776. Wien, 20 November 1914.—Haus-Hof und Staatsarchiv von Osterreich-Ungаrn. Politische Abteilung (HHSt.A. P.A.) 902 Liasse Kr. 8b. Ausfertigung. Союз визволення України (СВУ)—створений у Львові на початку серпня 1914 р. під гаслом національної незалежності України. До його складу входили відомі громадські та політичні діячі.
5 Австрійський консул Урбас займався у Львові організацією українського добровольчого корпусу січових стрільців, організацією повстання українців. Складнощі у реалізації цих планів Урбас вбачав у неповороткій вдачі українців, злиденності народу і відсутності політичних навичок (на відміну від поляків). І все-само, писав він, всупереч несприятливим обставинам, українська справа породжує непорівнянно більші надії, ніж польський рух. Українці, підкреслював Урбас, пов’язують політичну самостійність з Віднем, а не з Петербурґом. Поляки ж, навпаки, бажали б зіграти на суперечностях між Віднем і Берліном, а можливо, й між Віднем і Петербурґом, щоб виторгувати для себе поступки з обох сторін. Див.: Urbas an Hoyos: zur Bildung eines ukrainischen Freikorps. Frage zur Schaffung eines selbstandigen polnischen und eines ukrainischen Staates. Lemberg, 6 August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.
6 Privatschreiben des Grafen Hoyos an Konsul Urbas. 11. Korpskommando Lemberg. Wien; 11. August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Konzept.
7 Urbas an Hoyos; uber drei verschiedene Molichkeiten zur Schaffung eines ukrainischen Staates. Wien, 20. August 1914. Geheim.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.
8 Ibidem.
9 Der Bund zur Befreiung der Ukraine an Urbas. Wien, 16 Dezember 1914.—HHSt.A. P.A. 903, 8b. Ausfertigung.
10 Denkschrift des Allgemeinen Nationalrates an das k.u.k Armeeoberkommando. Wien, 16. August 1915.—Kr. A. Op. Nr. 14241/1915. Ausfertigung.
11 Allgemeiner Ukrainischer Nationalrat an k.u.k Minister des Aussern. Wien, 15. August 1916.—HHSt.A. P.A. 929 Kr. 11t. Ausfertigung-Auszug.
12 Див.: Каменецький І. Вказ. праця.—С.12-13.
13 Kаменецький. І. Вказ. праця.—С.14.
14 Die Ukraina und Russland. Der k.u.k. Gesandte Shechenyi an Seine Exzellenz den Herrn Minister des k.u.k. Hauses ung des Aussern Ottokar Czernin. Kopenhagan, 21. August 1917.—HHSt.A. P.A. 1042 Kr. 58. Ausfertigung.
15 Das Prasidium der Ukrainischen Parlamentarischen Vertretung an Czernin. Wien, August 1917.—HHSt.A. P.A. Kr; 58. Ausfertigung.
16 Geheimprotokoll der Deklaration Czernins ьber die Schaffung eines autonomen Ukrainishen kronlandes, bestehend aus Ostgalizien und Nordbukowina. Brest-Litowsk 8 Februar 1918.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII /12 g/ Ausfertigung.
17 Перед Першою світової війною Німеччина мала 539 тис.кв.км. території. Гітлер мав намір збільшити її у десять разів. При тому він рішуче відкидав колоніальний шлях прирощення «життєвого простору» заморськими територіями. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.
18 Hitler A. Mein Kampf. Mьnchen, 1939. S. 147, 152-155, 741-742, 766-767.
19 Vцlkischer Beobachter,—1936.—15. September.
20 Гальдер Ф. Военный дневник: В 3-х т.— М., 1969.—Т.2.—С.60.
21 Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmacht fьhrupgstab). Bd. I: August 1940—31. Dezember 1941. Zusammengestellt und erlautert von H.-A.Jacobsen.—F. a. M., 1965—S.341.
22 Про характер цілей нацистської політики можна судити, зокрема, з таких вказівок: «єврейсько-більшовицька інтеліґенція... мусить бути усунута»... «Соціалістичні державні утворення», задумані Гітлером, передбачали, що підкорене населення Сходу, як і за більшовиків, буде абсолютно безправним, а вся влада і велика власність належатимуть окупантам. Див.: Ibidem.
23 Der Nьrnberrger Prozess. Ausgewдlt und eingeleitet von Prof. Dr. P.A.Steiniger. Bd. II. — Berlin, 1957.—S.259.
24 Documents on German foreign policy, 1918—1945. Series D (1937—1945). Vol. XII.—Washington, 1962 —Р.927.
25 Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.III.—С.358.
26 Там само.—С.392.
27 УІЖ—1971.—№6.—С.120.
28 Там само.
29 Там само.
30 Koehl R. L. RKFDV: German resettlement and population policy 1939—1945. Cambridge, 1957.—Р.247.
31 Загарбану територію планувалось обезлюдити, аби заселити її німцями. Див.:Rauschning H. Gesprache mit Hitler. Zurich; New York, 1940.—S.129.
32 Военно-исторический журнал. 1960.—№1.—С.94.
33 Поряд з ними передбачалось створити економічно-адміністративні та військові опорні пункти, збудовані наново, тільки для німців, на перехрестях стратегічних шляхів. Див.: Hitler’s secret conversations, 1941—1944, New York, 1953.—P.13, 76.
34 Ibidem.—Р.507.
35 Ibidem.—Р.45.
36 Dallin A. Op. cit.—Р.284. Німецькі офіційні дані.
37 Ibidem.
38 Ibidem.—Р.286.
39 Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками, 1941– 1944 рр. Зб. док-тів.— Житомир,— 1948.—С. 105, а також карта між с. 104–105; Косик В. Україна під час Другої світової війни, 1938– 1945. К. — Париж–Нью-Йорк– Торонто, 1992.—С.272–273.
40 Dallin A. Op. cit.—Р.286.
41 Нацистські планувальники розробляли доктрину понімечення Сходу в умовах, коли хід війни віщував їм перемогу. Вже у листопаді 1942 р.— лютому 1943 р. сталися події, що відкрили протилежну перспективу. У ході війни стався перелам. У квітні Гітлер наказав припинити роботу над планом «Ост», що, як і всі інші моделі німецької політики цього періоду на Сході, приніс страшні біди Україні.
42 За десятки повоєнних літ панівній комуністичній ідеології вдалося нав’язати широким колам нашого суспільства концепцію активної співпраці ОУН з гітлерівськими загарбниками в роки Другої світової війни, виставляючи українських націоналістів і перед власним народом, і перед усім світом «зрадниками», «запроданцями», «безбатченками» і т.ін. Такий погляд на діяльність ОУН під час фашистської окупації, до речі, й досі ще панує в свідомості значної частини громадян України, пропонують його й деякі історики, в тому числі—за кордоном.
43 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України—ЦДАВОВУ: Фонд 3833. —Опис 1.—Справа 5.—Аркуш 3.
44 Центральний державний архів громадських об’єднань України—ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп.22.—С.75.—Арк. 3.
45 ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп. 23.—Спр. 1063.—Арк. 61.
46 ЦДАГОУ: Ф.62.— Оп. 1.— Спр. 253.— Арк. 1.
47 Приблизні дані—10342 окупантів, про що виголошено на міжнародній науковій конференції в Івано-Франківську в квітні 1995 р.
48 ЦДАВОВУ: Ф. 3833.— Оп. 1.— Спр. 164. — Арк. 2-2ф, 15—17.
49 ЦДАГОУ: Ф. 62.— Оп. 1.— Спр. 227.— Арк. 22.
50 ЦДАГОУ: Ф. 1.— Оп. 22.—Спр. 78.—Арк. 16-18.
51 ЦДАГОУ: Ф. 62.—Оп. 1.—Спр. 227. Арк. 31-32.
52 Ще одне звинувачення українських націоналістів у колабораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці. Справді, в УПА було багато гітлерівської зброї. Але її українські повстанці здобували в боях із фашистами або ж у них вимінювали за продукти. Таких фактів—безліч (ЦДАГОУ: ф. 62.— Оп.1.— Спр. 254.— арк.16).
53 Gary L Geipel «Germany and the Burden of Choise//Current History, November 1995.—Р.375.
54 Hans-Dietrich Gencher «Zukunftsverantwortung. Reden», Berlin, 1990, Seite 138.
55 Klaus Kinkel «Deutschland in Europa» // Europa-Arhiv, 1994.—12.—S.337.
56 Там само.—S.339.
57 Europa-Arhiv, 1993.—17.—S.338.
УКРАЇНА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ США
На рубежі XIX та XX століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» 1. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод — інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в XX ст. — боротьба цих двох політичних підходів.
§1. Terra incognita
Аж до початку Першої світової війни поняття «українське питання» і «Україна» були для офіційного Вашинґтонаterra incognita.
Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою.
Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: «Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну» 2. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією — це не правове, а політичне питання» 3.
Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо «українського вузла» у центрі Європи у 1917–1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в «українському питанні». У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до «зони байдужості». Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, «українському питанню» окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики.
В «українському випадку» маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як «німецької вигадки».
Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. «Річчю у собі» залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців «зразком нового народу», «забутою расою», нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари 4. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих «14 пунктів» Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив 5. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею «російського леґіону», конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії 6.
Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків».
В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету» 7. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.
Шанс для налагодження зв’язків із США був. Американські аналітики попереджали свій уряд про неприпустимість абсолютизації російських антибільшовицьких сил. Аналітична група «Інквайєрі», створена при В.Вільсоні, стверджувала безальтернативність незалежності «неросійських національностей», підтримку суверенітету України, приєднання Східної Галичини до УНР і навіть проведення там плебісциту. Група «Інквайєрі» у 1919 р. розглядала Крим як частину України. Але керівники США обрали інший шлях.
§2. На периферії інтересів
Протягом 1921–1938 рр. вищі ешелони влади переможних держав Заходу «ані разу не висунули української проблеми як самостійної і розбиваючої єдність СРСР» 8. На довгих два десятиліття «українське питання» взагалі зникає з порядку денного серйозної політики США. Не маючи реальних важелів впливу на офіційний Вашинґтон, колишні лідери УНР, які опинилися в еміґрації, зосереджують свої зусилля на німецькій орієнтації.
Навіть в умовах ізоляціонізму США продовжили ставку на єдину Росію, про що свідчить визнання повноважень посла Тимчасового уряду у Вашинґтоні Бахметьєва від російських білоґвардійців.
Лише з розвитком подій у Європі серед дипломатів США починає зростати інтерес до українських проблем. Приміром, повірений у справах США в Австрії Дж.Мессерсміт 8 лютого 1935 р. закликав держдепартамент до контрдій у зв’язку з планами Гітлера в Україні 9.
Для прихильників суверенної України повторювалася ситуація 1918 р. Розраховувати на власні сили не доводилося, а «допомогу» обіцяла знову антидемократична Німеччина. У Вашинґтоні ж і за лічені місяці до початку Другої світової війни вважали розвал СРСР всього лише «стимулюванням» війни за територіальне наступництво 10. Як і 20 років тому, ідея незалежності України подавалась крізь призму «німецьких підступів». Американський дипломат у Варшаві Д.Біддл у звіті до Білого дому і держдепартаменту 15 грудня 1938 р. писав, що самовизначення українського народу інспірується Берліном. Ще певний час після початку німецького «походу на Схід» американські політики у ставленні до СРСР і України керувалися побоюваннями «балканізації» більше, ніж, можливо, навіть конфлікту з нацистами.
Показовим є такий момент. Після зустрічі з лідером оунівців у США О.Грановським помічник керівника європейського відділу держдепартаменту Л.Хендерсон 3 липня 1941 р. писав: «Я відповів йому, що нині уряд Сполучених Штатів не може визначити позицію щодо незалежності України».
Спробою відвертіших оцінок українських проблем позначені лише окремі документи американської дипломатії. У меморандумі Д.Пула керівництву держдепартаменту від 14 травня 1945 р. відзначалося: «...ніхто не може бути зацікавлений у створенні враження, нібито уряд Сполучених Штатів є безрозсудним прибічником невдоволених. Необхідно, передовсім у наш час, прийти до дружнього полагодження проблем з СРСР. Не слід робити нічого такого, що могло б підірвати ці зусилля».
Узагальнюючи ж позицію США в українському питанні 1938–1945 років, можна сказати, що в ній враховувались такі чинники: вимушений альянс з Радянським Союзом; черговий внутрішній розкол серед українців; опозиція західних союзників США перерозподілу кордонів у повоєнній Європі; і, врешті, — перемога над нацизмом як головна мета. За таких умов у США зосередились на передбаченні потенційного розвитку подій в Україні і навколо неї у повоєнні роки, перспективах ОУН-УПА тощо. Для Сполучених Штатів стабільність завжди була вищою за непевність від порушеного статус-кво.
§3. «Українське питання» і «холодна війна»
Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: «Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела». Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.
У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: «Вигоди» і «Невигоди». У першій, зокрема, говорилося: «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.
До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».
Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.
Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні» 12. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917–1922 рр., і подій 1938 — початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як «концепцію непередрішенства» 13.
Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.
Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.
Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.
Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на «американський похід» в ім’я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення» 14.
Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові — з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи» 15. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів — соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція 16. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру».
Влітку 1959 р. Добрянський передає підготовлений ним законопроект про поневолені нації сенаторам П.Дуґласу і Дж.Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конґресу було прийнято публічний закон 86–90 про «тиждень поневолених націй». До числа останніх під «четвертим номером» потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через «війну нервів» з Радянським Союзом. Його декларована мета — розпад СРСР — мала реалізовуватись шляхом «демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу» 17. Йшлося про поступову ерозію радянської системи.
Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша — таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конґресу, масових віче і мітинґів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз праґматизм обмежував активність політиків у Вашинґтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Приміром, держсекретар Д.Раск рішуче виступив проти заяви представника США в ООН А.Стівенсона, що у 1917–1922 рр. «Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки» 18.
Багатолітні зусилля все-таки призвели до того, що проблема поневоленої України переростала рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р.Рейґана поставила національне питання у центр свого курсу щодо СРСР, вперше здійснивши прорив у «традиційній апатії американців» щодо цих питань. Власне Україна у 60–80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конґресу «Конґрешенл Рекорд». Саме американські парламентарі не дозволяли згаснути інтересові до України, зокрема, через обговорення численних законопроектів і заяв. Лише у 1970–1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150.
Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейґан) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.
У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: «Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив готовності допомогти їм» 19. Вище керівництво США тим часом, за свідченням відомого журналіста Т.Соренсена, ще за кілька тижнів до прийняття біловезьких угод, пропонувало Москві «не харчі, паливо чи кошти, необхідні на зиму, а безкоштовні поради... Емісари Вашинґтона проповідували доктрину порятунку (СРСР), імітуючи активність» 20.
Завершальний висновок полягає у тому, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашинґтон керувався неможливістю мирного розпаду «радянської імперії»; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.
§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США
Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період «перебудови»: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.
Одне з пояснень «москвоцентричного» підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на «справжню ленінську національну політику». Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію «радянської партії-держави», скільки про «болгаризацію» республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи 21. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР «згори». Збігнєв Бжезінський зазначав, що «справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для «зовнішнього світу»: у цьому випадку Захід «мусить реально допомогти цьому експериментові» 22.
Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашинґтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, «революційний» підхід: вийти «поза межі стримування» СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р.), випробувати радянське «нове мислення» і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. Сполучені Штати були також стурбовані можливою експансією ісламського фундаменталізму в Центральній Азії. На початку 90-х рр. новим арґументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу 23.
Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р.). Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашинґтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.
Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: «Ми не підтримуємо «розпаду» СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б «визнати» незалежність спільнот, що можуть виникнути... Інша ситуація, зрозуміло, щодо прибалтів, чиє прагнення до незалежності ми підтримуємо» 24.
Американський конґрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конґресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конґресу в 70–80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з’єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Вони відносно добре знали ситуацію в Україні, знали про багатьох колишніх політв’язнів, котрі тепер стали лідерами кількох національно-демократичних організацій. Вони не мали щодо цих людей стереотипів, що їх накидала пропаґанда з Кремля.
Відтак конґрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова леґалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам’яті жертв голоду 1932–1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаґанди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.
Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Юґославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни 25. Буша непокоїло, що «здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність». У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її «чутливішою до проблем Горбачова».
На думку Бешлоса й Телбота, в Києві американського президента зустріли зовсім інакше, ніж у Москві, «де чимала частина населення розглядала його як ще одного високого іноземного гостя, який прибув віддати належне найбільш непопулярній людині в Радянському Союзі». Але це не змінило, а можливо, навіть посилило його намір підтримати Горбачова. Виступаючи у Верховній Раді України, Буш порівнював федералізм у США й Радянському Союзі: «Ми, будучи самі федерацією, хочемо добрих відносин, кращих відносин із республіками». Він висловив сподівання, що «республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною і економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції».
Президент США наголошував на тому, що «американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, «але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві» 26. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.
Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.
Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.
Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він «розчарований» «передчасним» кроком США, «Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США... Скаукрофт погоджувався: «Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі». Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, «ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими» 27.
Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба «заслужити».
Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в «інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності» 28.
12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.
Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.
§5. Прорив у двосторонніх відносинах
Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США «українським». Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали: розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення; поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії; сприйняття слушності ідеї З.Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією»; усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.
У той же час зберігаються вагомі чинники, які гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передовсім йдеться про суспільно-політичну невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в українській перспективі. Зазначимо й далеко незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави, слабкість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.
Так само спрацьовує тенденція скорочення Вашинґтоном бюджетних витрат на міжнародну допомогу та слабка зацікавленість американського приватного бізнесу у співпраці з Україною як наслідок названих проблем, а також недостатніх законодавчих ґарантій діяльності зарубіжних інвесторів.
Таким чином, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських взаємин сьогодні концентруються всередині України. Разом з тим, реальність така, що американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.
1 Dulles, Foster Rhea. America’s Rise to World Power. 1898-1954.— New York, 1954.— P.2.
2 Margolin, Arnold. From a Political Diary. Russia, the Ukraine, and America. 1905-1945.—New York, 1946.—P.41.
3 Wilson, George G. Handbook of International Law. 3rd ed.—St. Paul (Minn.). — 1939. — P.21.
4 U.S.Congress, 64th Congress. 2nd Session. 1917.—Appendix.—P.522-523.
5 Laserson M. American Impact on Russia, Political and Ideological.—New York, 1950.—P.419.
6 The Ukraine, 1917-1921: a Study in Revoluton. Ed. by T.Hunczak with assist. of J.T. von Heide.—Cambridge (Mass.).—1977.—P.358.
7 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Ч.І.—Мюнхен, 1983.—С.411.
8 Рахманний Р. Кров і чорнило. Статті і репортажі.—Нью-Йорк, 1960.—С.54.
9 Peace and War: U.S. Foreign Policy. 1934-1941.—Washington, 1943.—P.246-247.
10 Gray C.S. Back to the future: Russia and the balance of power //Global Affairs. — Summer.—P.41-42.
11 Foreign Relations of the United States (1918-1951); Documents and Materials Relating to the Eve of the Second World War. Vol. 1–2.—New York.—1948; A Decade of American Foreign Policy: current documents. 1956-61. In 6 Vols. — Washington, 1957-65, etc.
12 Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question. 1930-31. A Documentary Collection. — Kingston-Vestal, 1987. — P.xxx.
13 Пеленський Яр.З. Українська справа у взаєминах межи США і СРСР під час і після Другої світової війни//Сучасність.—Р.2.—Ч.7.—С.77-78.
14 Kennan G.F. Memoirs. 1950-1963.—New York, 1972.—P.99.
15 Eisenhower D.E. Second Inaugural Address// New York Times.—1957.—Jan.22.
16 Dobriansky L.E. US Policy of unfinished liberation.—Jersey City, 1966.—P.4-21.
17 Congressional Record.—1967. Nov.29.—P.H 16052.
18 Stevenson, Adlai. Letter on Colonialism// U.S. Delegation to the GA.—1961.—Nov. 25.
19 Speedy End Belies Durability of Communist Experiment//The Washington Post.—1991.—Dec.29.
20 Sorensen Th. Who is America to preach?// Los Angeles Times.—1991.—Oct.24.
21 Див., напр.: Motyl A. The Sobering of Gorbachev: Nationality, Restructuring and the West // Politics, Society and Nationality inside Gorbachev’s Russia/Ed. by Bialer S.—Boulder, 1989.—P. 171.
22 Brzezinski Z. Post-Communism Nationalism // Foreign Affairs.—Vol. 68.—№ 5 (Winter, 1989/ 1990).—P. 20.
23 Нездатність тогочасного американського керівництва адекватно реаґувати на нову ситуацію можна пояснити також кризою в радянології. Див.: Rutland P. Sovietology: Notes for a Post-Mortem // The National Interest. — №31 (Spring 1993).—P.112.
Порівняно з дослідженнями інших народів СРСР українознавчі студії були досить розвинуті. Однак, як зазначає заступник директора Інституту Гаррімана Колумбійського університету Олександр Мотиль, «часто вважалося, що вони мало стосуються «реальної» політики в СРСР, політично вмотивовані запитами еміґрації й емоційно переобтяжені націоналістичним підходом. Одне слово, вважалося, що вони «ненаукові». Див.: Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism.—N. Y., 1993.—P.5.
24 U.S. Congress. Senate. Commitee on Foreign Relations. Subcommitee on European Affairs. Soviet Disunion: The American Response. Hearings.. 102 Cong., 2nd sess., Febr. 28 and March 6, 1991.—P.36, 125.
25 Beschloss M., Talbott S. At the Highest Levels: The Inside Story of the End of the Cold War.—Boston etc., 1993.—P.409,414.
26 Ibid.—P.414,417-418.
27 Ibid.—P. 448-449.
28 Campbell K., Carter A., Miller S., Zraket Ch. Soviet Nuclear Fiction: Control of the Nuclear Arsenal in a Disintegrating Soviet Union //CSIA Studies in International Affairs.—1991.—№ 1.—P.69-70.
«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ РОСІЇ
Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої від часу Переяславської ради був принцип централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму», не зазнала на початку XX ст., попри виразну тенденцію до наростання українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ, котрий розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції 1.
§1. «Українське питання» в Державній думі
З осені 1905 р. національні проблеми Росії, зокрема українське питання, вперше офіційно набувають суспільної ваги, стають об’єктом розгляду не лише імперського уряду, а й новоствореної законодавчої інституції — Державної думи.
Остання, формулюючи програму своєї діяльності, констатувала: «Росія є державою, населеною різними племенами і народностями. Духовне об’єднання всіх цих племен і народностей можливе лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і розвивати своєрідність у окремих питаннях побуту. Державна дума подбає про широке задоволення цих справедливих потреб» 2.
Натомість в урядовій декларації, яку виголосив у думі голова ради міністрів І.Горемикін, національне питання (так само, як і в тронній промові Миколи II) не потрапило до категорії першочергових. Щоправда, уряд усе-таки задекларував свою готовність реорганізувати місцеве врядування і самоврядування з урахуванням особливостей окраїн 3.
Проблеми національно-культурного розвою стали чи не основними для депутатів від національних меншин. Для «взаємної підтримки і захисту народностей Росії, що прагнуть до здійснення автономії національно-територіальної або обласної на демократичних засадах» 4, вони утворили парламентську фракцію автономістів. Однак окремі її представники обстоювали думку, згідно з якою не всі нації «дозріли» до вимог автономії. Через те українці вирішили заснувати свою парламентську громаду, до якої увійшли представники різних світоглядних орієнтацій, але які однаково висловлювалися за необхідність установлення автономії для України при майбутньому політичному устрої Російської держави 5.
Друга Державна дума виявилась дещо радикальнішою за своїм складом, що позначилося на дискусіях із національної проблематики. П.Столипін наголошував: «Самоврядування на тих самих загальних підставах із деякими змінами, спричиненими місцевими особливостями, передбачається запровадити в Прибалтійському, Західному краї і Царстві Польському, за виокремленням в особливу адміністративну одиницю місцевостей, в яких зосереджується російське населення, що має свої спеціальні інтереси» 6. Відверті шовіністичні гасла аґресивного спрямування починають лунати й у виступах представників правих партій 7.
Позиція української парламентської громади також увиразнюється. В її діяльності спостерігається перехід від загальних теоретичних міркувань до практичної постановки конкретних питань. Зокрема, до запропонованого Міністерством освіти законопроекту про народну освіту внесено принципові поправки щодо навчання в початкових школах рідною мовою. Були підготовлені законопроекти про місцеве самоврядування і автономію України. Враховуючи той факт, що кожна з політичних партій у Державній думі не виставила питання про крайову автономію в усій повноті і для всіх недержавних народів Росії, українці наприкінці травня 1907 р. вирішили повиходити з різних парламентських угруповань і заснувати окрему фракцію з власною програмою, організацією, тактикою і дисципліною 8.
Показовим моментом, що виразно ілюструє ставлення більшості депутатського корпусу третьої Державної думи 9до проблем національних меншин, є дебати навколо складання послання імператору. Пропозицію представників «недержавних» націй, яку підтримали й конституційні демократи, додати до тексту слова: «задовольнити справедливі устремління народностей, що входять до складу держави», було відхилено 10. Дума запевнила царя, що докладе всіх зусиль, щоб зміцнити велич і міць неподільної Росії 11.
Водночас у циркулярі Міністерства внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. Столипін наказував губернаторам не дозволяти засновувати товариств «інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей» з огляду «на несумісність з російськими державними завданнями товариств, які мають на меті вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності» 12. У 1911 р. голова уряду висловився ще відвертіше: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперешнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах» 13. Відтак здобуті на основі маніфесту від 17 жовтня 1905 р. певні свободи поступово знову було ліквідовано. Українство стало об’єктом брутального тиску російського націоналізму та репресій імперського уряду.
Позиція правих партій у четвертій Державній думі щодо українського питання не зазнала істотних змін, про що найвиразніше засвідчують дебати, пов’язані з запитом поміркованих депутатів у зв’язку із забороною святкування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Шевченка. Їхнє ставлення до цієї непересічної події виклав В.Пуришкевич. Сутність його виступу зводилася до того, що в сучасних обставинах дума не має морального права дати дозвіл на вшанування пам’яті поета, оскільки українці неодмінно скористаються слушною нагодою для створення політичної течії і розвиватимуть ідеї, утопічні з загальноросійської точки зору. З огляду на це будь-яка спроба заохочувати вшанування пам’яті Т.Шевченка, який «був у очах російської інтеліґенції провісником якихось особливих положень, поета, котрий був носієм ідеалів, що нічого спільного з російськими державними ідеалами не мають, для мене, для росіянина, для нашої фракції цілком неприйнятні» 14.
Ліві фракції думи разом з конституційними демократами обстоювали іншу позицію. П.Мілюков констатував, зокрема, що український рух, глибоко демократичний за своїм змістом, не є пріоритетом лише інтеліґенції, а ведеться вже самим народом. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо хоч якогось поліпшення його становища в межах імперського комплексу, дуже легко. Звертаючись до парламентської більшості, Мілюков застерігав, що в разі продовження такої політики донцови в Україні будуть налічуватися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами 15. Врешті, дума проголосувала за запит, але цей акт не вплинув на рішення уряду, котрий вважав шкідливим для російських державних інтересів йти бодай на найменші поступки українству.
§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні
З вибухом Першої світової війни політика царського уряду щодо України визначалася завданням практично реалізувати двоєдину стратегічну мету. По-перше, Росія прагнула максимально розширити зовнішній простір державного комплексу шляхом політичної інкорпорації західноукраїнських земель (Галичини, Буковини, Закарпаття), населення яких, з точки зору навіть російських лібералів, належало до етнографічного масиву російської народності 16. Ця програма не була таємною: 5 серпня 1914 р. її офіційно проголошено в маніфесті Верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича: «Та не буде віднині під’яремної Русі! — зазначалося в ньому. — Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії» 17.
По-друге, прилученням західного реґіону самодержавство розраховувало добитися й внутрішнього оздоровлення країни, раз і назавжди розв’язавши українське питання в столипінському дусі. У Петербурзі усвідомлювали, що цього не можна було досягти, допоки існував «центр мазепинського руху», де наявність політичної свободи і воля до національного й культурного розвою постійно підживлювали українську ідею.
Практичне втілення задуманих планів розпочалося відразу після вступу російської армії на терени Галичини. 19 серпня 1914 р. вищою військовою владою було затверджено Положення про врядування «неприятельскими областями» та призначено генерал-губернатора краю графа Г.Бобринського. До безпосередньої компетенції російської адміністрації входило прийняття заходів щодо «злиття краю з Імперією в політичному і національному відношеннях» 18. У який спосіб мало відбутися «злиття», Г.Бобринський ознайомив львів’ян 10 вересня 1914 року: «Східну Галичину і Лемківщину, — наголосив він, — вважаю корінними російськими областями», а тому «влаштування цих областей повинно бути засноване на російських засадах... Я буду запроваджувати з належною поступовістю, без корінного ламання існуючого устрою, російську мову, закон та устрій» 19.
Розпорядженнями генерал-губернатора встановлювалися обмеження права вільного в’їзду і виїзду з реґіону, зупинялася діяльність різних клубів, товариств і союзів, заборонялися зібрання місцевих представницьких установ, запроваджувалася військова цензура над друкованою продукцією. Українські книжкові магазини взагалі закрили, з огляду на «антиросійський підбір наявних видань» 20.
Спеціальною постановою від 18 вересня 1914 р. були тимчасово закриті всі навчальні заклади Галичини. Згодом, за погодженням із генерал-губернатором, дозволялося відкривати початкові школи, але за умови переконання властей у благонадійності викладацького складу за використання тільки тих навчальних посібників, які «не відзначалися шкідливою для російських державних інтересів тенденційністю» 21. Крім того, обов’язковими умовами для відкриття шкіл були викладання російської мови не менше п’яти годин на тиждень і користування лише тими підручниками з історії та географії, що були допущені освітнім відомством російської імперії. Відкриття середніх і вищих навчальних закладів не дозволялося.
Військове керівництво та адміністрація широко практикували й масове виселення осіб, присутність котрих у краї вважалася небезпечною для російської державної влади 22.
Переслідування українства, незважаючи на зайняту Товариством українських поступовців лояльну позицію щодо держави, відбувалося і в центральній Україні. Вже у перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вістник» та «Українську хату», тижневик «Село» 23. По всій Україні закривалися просвітні організації, видавництва, культурні товариства, а неблагонадійних висилали до Сибіру. По суті, Україна була повернута до найгірших часів національного гніту.
§3. Тимчасовий уряд і Україна
З крахом царського режиму в Росії верховна державна влада на період до скликання Всеросійських Установчих зборів перейшла до новосформованого Тимчасового уряду України. Його політику спрямовувала партія конституційних демократів, яка враховувала господарське і військово-стратегічне значення для майбутнього російської державності 24.
У травні 1917 р. лідер російських кадетів П.Мілюков, роз’яснюючи завдання партії у сфері обласної реформи, зв’язаної із національними устремліннями народів імперії, висловив упевненість, що партія зуміє знайти таке рішення, яке, давши можливість окремим місцевостям Росії створити в себе обласну автономію на засадах місцевого законодавства, в той же час не зруйнує державної єдності Росії. Збереження цілісності імперського державного комплексу, акцентував увагу П. Мілюков, «це є та межа, якою диктується крайнє рішення партії. Розклад держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсолютно неможливим» 24.
Перші законодавчі акти нового правлячого режиму в сфері національної політики відповідали саме цим доктринальним засадам. Однак постанова Тимчасового уряду про відміну віросповідних і національних обмежень, що передбачала використання рідних мов у діловодстві приватних товариств, при викладанні у приватних навчальних закладах різних рівнів 26, уже не вдовольняла вимог національних меншин. В Україні численні представницькі форуми і найвпливовіші політичні партії висловилися за створення національно-територіальної автономії. Ця вимога й була сформульована в заяві делеґації Центральної Ради, Тимчасовому урядові і Виконавчому комітетові рад 27.
Відповідь петроґрадських владних структур на домагання українців була неґативна. Уряд не волів визнавати Центральної Ради як виразника інтересів усього українського народу, оскільки вона не була обрана всенародним волевиявленням. Крім того, своє рішення уряд вмотивовував і тим, що видання акта про автономію України належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих зборів 28.
Слід наголосити, що у провадженні національної політики офіційний Петроґрад уже з перших своїх кроків був непослідовний. Посилаючись на відсутність у нього права встановлювати автономію України, уряд водночас у відозві до поляків від 29 березня 1917 р. визнав право останніх на самовизначення, хоч за самодержавства Царство Польське, так само як і Україна, не користувалося жодними привілеями.
Не знайшовши підтримки в Петроґраді, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, яким сповістила українському народові: «Однині самі будемо творити наше життя» 29. Хоч у документі прямо й не вказувалося про встановлення в краї автономного устрою, проте прийняті рішення про відрахування частини податків з 1 липня на національно-культурні потреби, введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді, а також обрання виконавчого органу (Генерального секретаріату) засвідчили про спрямування української політики. 26 червня Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові підготувати до найближчої сесії доповідь про скликання Українських Установчих зборів 30.
За таких умов Петроґрад вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада II Універсалом зобов’язувалася не вирішувати самочинно питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Натомість Тимчасовий уряд уконституйовував Генеральний секретаріат вищим органом управління крайовими справами, а також задекларував своє прихильне ставлення до розроблення радою проекту про національно-політичне становище України у тому сенсі, в якому вона сама вважатиме це відповідним до інтересів краю 31.
Досягнута угода, однак, викликала в Петроґраді урядову кризу. Зі складу уряду вийшли міністри-кадети, мотивуючи свої дії тим, що термінове створення в Україні місцевої влади, відповідальної перед суспільними організаціями і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначених теренах, є неприпустимим і вищою мірою небезпечним прецедентом.
Втім, невдовзі кадети знову дали згоду ввійти до складу коаліційного уряду. Такому рішенню сприяв передусім той факт, що після липневих подій у Петроґраді політика компромісів, яку провадив О.Керенський щодо України, фактично була відкинута. Так, вироблений Центральною Радою на підставі домовленостей з Тимчасовим урядом «Статут вищого управління України» центральні структури не затвердили. Найбільше, на що спромоглися петроградські урядові кола, — це на схвалення «Тимчасової інструкції», якою значно обмежувалися права України. Показові в цьому документі декілька моментів, що виразно ілюструють новий курс російської влади у провадженні української політики. По-перше, в «Інструкції» констатувалося, що Установчі збори мають вирішити питання не про національно-територіальну автономію України, а лише питання про місцеве врядування. По-друге, Генеральний секретаріат продовжував розглядатися не як крайовий владний орган, а як вищий орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Затверджувати його склад мала не Центральна Рада, а Тимчасовий уряд. Сфера компетенції секретаріату щодо обсягу прав була звужена, а чинність його рішень розповсюджувалася лише на п’ять губерній (Київську, Подільську, Полтавську, Волинську і Чернігівську). Крім того, у складі секретарів повинно було бути чотири представники від національних меншин, що перевищувало їхній пропорційний відсоток кількості в Україні. По-третє, за Центральною Радою і Генеральним секретаріатом було закріплене право лише законодавчої ініціативи в справі управління краєм, а затвердження законів залишалося за центральним урядом 32.
Прискорене наростання анархійних тенденцій в Росії дедалі більше увиразнювало стратегію української політики Петроґрада. На Державній нараді у Москві (серпень 1917 р.), яка за задумом ініціаторів її скликання мала продемонструвати консолідацію російського суспільства, О.Керенський від імені Тимчасового уряду заявив, що виконає свій обов’язок перед державою і не прийме жодного рішення, яке не відповідало б її інтересам 33. Міністр внутрішніх справ Авксентьєв наголосив, що у внутрішньому будівництві покладе в основу ідею державності і боротиметься проти антидержавної розпорошеності всією повнотою влади 34.
Враховуючи означені тенденції, Центральна Рада на засіданні 9 серпня 1917 р., базуючись на засадах нічим не обмеженого права на самовизначення націй, ухвалила рішення про якомога скоріше скликання Установчих зборів етнографічної України з тим, щоб саме населення краю вирішило питання про політичний устрій України та її ставлення до Росії 35.
Для з’ясування прагнень національних меншин імперії Центральна Рада скликала в Києві перший в історії Росії з’їзд вільних народів (вересень 1917 р.). В одностайно ухвалених резолюціях делеґати висловилися за право кожного народу організовуватися в національно-персональну автономію, обсяг «правування» якої і певні форми внутрішньої організації життя визначатимуться Національними Установчими зборами, скликаними на основі «вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці статі голосування» 36.
Практичні кроки українського керівництва, спрямовані на скликання Установчих зборів, призвели до нового конфлікту між Києвом і Петроґрадом. Міністерство юстиції Росії надіслало запит прокуророві київської судової палати, в якому дії Центральної Ради кваліфікувалися як сепаратистські. Водночас наголошувалося, що уряд, маючи всю повноту влади, вживе відповідних заходів до збереження честі та гідності Росії. Україна — невід’ємна частина Росії, а Генеральний секретаріат — орган урядової влади в краї і як такий повинен провадити політику центральних властей. Тому було запропоновано терміново призначити розслідування дій Ради і секретаріату і, в разі порушення ними всеросійських законів, притягти до карної відповідальності 37. Однак цим намірам не судилося збутися, оскільки імперія невдовзі опинилася у вирі нових соціально-політичних потрясінь.
У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно «інтересам» класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.
Доктринальні установки Петроґрада щодо України були детерміновані до того ж усією історичною спадщиною російської імперії. У цьому сенсі, як слушно зауважував М.Бердяєв, більшовики репрезентували лише третє (після Московського царства та петровської імперії), дещо змодифіковане і трансформоване відповідно до нових реалій, явище російської великодержавності 38.
§4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»
Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були сформульовані 15 листопада 1917 р. (за новим стилем) в «Декларації прав народів Росії». Документ не порушував унітарної структури імперського державного комплексу і не засвідчував намірів нової влади змінити його в майбутньому. Світоглядно комуністи не сприймали ані «культурно-національної автономії», ані федеративного принципу побудови держави. Останній, з точки зору інтересів «пролетарської революції», взагалі (а в умовах російської дійсності зокрема) вони розглядали як «абсурд» (Ленін), як «донкіхотську потугу повернути назад колесо історії» (Сталін). Щонайбільше йшлося про умовну автономію окремих історичних областей з єдиними нормами конституції для всіх 39.
Натомість радянський уряд ґарантував усім національним спільнотам рівність і суверенність, вільний розвиток національних меншин та етнічних груп, скасування будь-яких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень та декларував право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав 40.
Концептуально більшовики були проти відокремлення, але, захопивши владу, вони не наважилися відразу зліквідувати гасло, яке наполегливо експлуатували в передреволюційний період задля привернення симпатій національних рухів у боротьбі з царським, а пізніше — Тимчасовим урядом. Крім того, розрахунок був на те, що народи імперії, за винятком хіба автономно зорганізованої Фінляндії й, можливо, Польщі, не виявлять особливого бажання скористатися цим максимальним правом. Принаймні напередодні перевороту В.Ленін аж надто впевнено заявляв: «Якщо українці побачать, що в нас республіка Рад, вони не відокремляться» 41.
Втім, нібито створюючи народам Росії правову основу для леґітимного виходу зі складу імперії, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку використання й здійснення проголошеного права. Фактично це була лише декларація права, оскільки практичне розв’язання питання про відокремлення, як застерігали більшовики партійною резолюцією, буде вирішуватися в кожному конкретному випадку окремо, залежно від обставин і з урахуванням інтересів усього суспільного розвитку та інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм 42.
У відповідь на більшовицький переворот Центральна Рада, не поділяючи комуністичної програми соціально-економічних та політичних перетворень, оприлюднила 20 листопада 1917 р. III Універсал, яким заявила про тверду рішучість перейти до впорядкування політичного життя України в межах власних державних форм. Проголошуючи Українську Народну Республіку (в складі дев’яти українських губерній), Центральна Рада водночас наголошувала, що не відокремлюється від Росії, але докладе всіх зусиль, аби Російська республіка стала «федерацією рівних і вільних народів».
Більшовики, вважаючи себе спадкоємцями попереднього режиму на всьому геополітичному просторі імперії й прагнучи надалі зберегти за собою керівництво всеросійським державним проводом, змушені були якось на це реаґувати. Про фактичне визнання УНР, попри толерантне ставлення Центральної Ради до радянського уряду, в Раднаркомі ніхто й думки не допускав, оскільки уявлення українського керівництва про автономію, що «більше-менше наближається до державної самостійності», тобто, що обов’язково має «право своє власне, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної власті» 43, аж ніяк не узгоджувалося з засадами офіційного Петроґрада.
Проте й відкрито звинуватити київський уряд (Генеральний секретаріат) у нелеґітимності Раднарком також не наважувався, адже це означало б суперечити власним деклараціям.
З огляду на невдалі спроби київських більшовиків захопити владу збройним шляхом, а також на примарні надії перемогти на виборах до Установчих зборів, що мали відбутися в січні 1918 р., альтернативи військовій інвазії, аби поставити Україну під свій цілковитий контроль, у Раднаркому не існувало.
Ідеологічною основою інтервенції стало нове обґрунтування партійними теоретиками принципу права народів на самовизначення. На час соціалістичної революції, згідно з оновленою теорією, цей принцип утрачає свою універсальність. Відтепер конкретна сутність означеного права істотно залежала від природи суспільства, в якому воно реалізовувалося, оскільки більшовики недвозначно заявили, що підтримуватимуть право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас. Щодо України висновок був таким: «Ми кажемо українцям, — наголошував В.Ленін у виступі на І Всеросійському з’їзді військового флоту (5 грудня 1917 р.), — як українці ви можете влаштовувати в себе життя, як ви хочете. Але ми простягнемо братерську руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії» 44.
17 грудня 1917 р. Петроґрад у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» формально визнав УНР, але водночас заявив, що, оскільки Центральна Рада провадить «буржуазну політику», то ця посутня обставина позбавляє російське керівництво можливості «визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» 45.
Врешті, 25 грудня в Харкові проголошується радянська республіка, уряд якої відразу був визнаний Росією. При цьому Раднарком призначив над ним «тимчасового надзвичайного комісара України» Г. Орджонікідзе.
Зважаючи на політичну ситуацію, Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність України, розраховуючи, що тим самим вдасться створити своєрідний леґітимний бар’єр перед загрозою подальшого поширення руйнівних процесів. Однак Петроґрад, що значною мірою визначав ситуацію, цілком проіґнорував цей акт.
Разом з тим В.Ленін розумів, що лише силовими методами втримати Україну в межах радянської системи влади буде непросто. Через те навіть харківський з’їзд в ухвалі про самовизначення визнав Україну федеративною частиною Російської республіки 46. Силою обставин більшовики вимушені були відступити від своїх ортодоксальних засад і дещо скориґувати первісну програму. Так, у «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», затвердженій III Всеросійським з’їздом рад (25 січня 1919 р.), Радянська республіка проголошувалася вже «федерацією вільних республік різних націй» 47.
Прикметно, однак: декларуючи нову форму державного устрою, документ не містив жодного правового роз’яснення категорії «федерація», не проголошував жодних нових засад, на яких мала бути збудована республіка. Не конкретизував своєї позиції з цього питання і Ленін, підкресливши у заключному слові на з’їзді лише сам факт існування однієї могутньої революційної федерації 48.
Суттєво прояснив більшовицьку стратегію нарком у справах національностей РСФРР Й.Сталін. На відміну від буржуазно-демократичних федерацій Заходу (на кшталт Швейцарії чи Північної Америки), які являли собою союз територій, розділених географічними умовами або історичною випадковістю, радянська федерація — це «союз певних територій, які історично виокремилися і відрізняються як особливим побутом, так і національним складом». Якщо в Америці чи Швейцарії федералізм призвів до утворення двопалатної системи (з одного боку — парламент, що формується загальними виборами, з другого — федеральна рада, яка репрезентує штати і кантони), то для Росії, наголошував Й.Сталін, така система не підходить, оскільки не відповідає елементарним вимогам соціалізму. Вищим органом законодавчої влади радянської федерації має бути обраний всіма трудящими масами з’їзд Рад або Центральний Виконавчий Комітет, що його заступає.
Щодо сфери компетенції центрального Раднаркому, то до його відання передбачалося віднести військову і військово-морську справу, зовнішні зносини, залізниці, пошту й телеграф, гроші, торгові договори, загальне керівництво економічною, фінансовою та банківською політикою. За федеральними раднаркомами залишалися школа, судочинство, адміністрація і т. ін.
Таким чином, федералізм Російської республіки не порушував найважливіших форм політичної централізації. Зрештою, він і мав відіграти роль перехідного етапу від «примусового царського унітаризму» до «добровільного і братерського об’єднання трудових мас всіх націй і племен Росії». Кінцева ж мета — утвердження засад «соціалістичного унітаризму» 49.
Як відомо, з першої спроби комуністичний режим проіснував в Україні недовго. Згідно зі статтями Берестейського договору, Росія зобов’язувалася визнати незалежність УНР і вивести свої війська з окупованих земель. Однак стратегічно більшовики не відмовилися від подальших намірів політичної інкорпорації України, розглядаючи підписані у Брест-Литовському документи лише як такі, що тимчасово відірвали західну окраїну від центру 50.
§5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії
Капітуляція Німеччини у Першій світовій війні започаткувала новий етап української політики Москви. 24 грудня 1918 р. наркомат закордонних справ РСФРР заявив, що у зв’язку з анулюванням Берестейського договору уряд Росії більше не визнає Україну самостійною державою 51.
Проте з утвердженим після чергової військової інвазії радянським режимом (УСРР), Раднарком РСФРР не зміг відновити правової системи попереднього періоду. На це були об’єктивні причини. Ще на етапі просування більшовицьких військ в глиб території України Ґ.Чичерін від імені російського уряду на протести прем’єр-міністра УНР В.Чехівського відповідав у офіційному документі: «Ніякого війська РСФРР на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського уряду (був сформований в Курську 28 листопада. — Авт.), який є цілком незалежний» 52.
Коли ж Росія почала контролювати вже більшу частину української території, новосформований уряд Х.Раковського в програмовому документі висловився за федеративне об’єднання обох республік, форми якого мали встановити повноважні представники на Всеукраїнському з’їзді рад 53. Однак склад делеґатів III з’їзду рад (березень 1919 р.) виявився настільки невідповідним поставленій меті, що більшовики навіть не ризикнули поставити питання про федерацію з РСФРР на обговорення. Натомість у прийнятій з’їздом Конституції України зазначалося: «УСРР заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, УСРР заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво у сфері комуністичного будівництва, яке ми мислимо тільки в світовому масштабі» 54.
Раднарком РСФРР був змушений погодитися на існування самостійного державного апарату в республіці, хоча при цьому ні на йоту не відмовився від принципу централізму і запровадження всеосяжного контролю. У постанові ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р., надісланій для керівництва практичною роботою українській філії партії, наголошувалося на необхідності безумовної єдності командування Червоною армією на всіх фронтах, її постачання та управління шляхами сполучення. Задля досягнення цієї мети народний комісаріат державного контролю РСФРР повинен був розширити межі своєї компетенції на всі державні інституції Української республіки.
Слід зауважити, що серед керівництва РСФРР не було цілковитої одностайності щодо того, в який спосіб започаткувати процес відтворення неоімперського державного комплексу. Л.Каменєв, наприклад, вважав за доцільне провести повне злиття України з Росією 55. Цей варіант загалом не відкидався, але задля уникнення відкритої конфронтації з національним рухом, політбюро ЦК РКП(б) вирішило обрати гнучкішу тактику.
1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет «Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Йому було надано такої форми, яка цілком відповідала більшовицькій доктрині. Керівництво базовими галузями (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, комісаріати праці) зосереджувалося в руках єдиних колегій 56.
Внаслідок цього, як писав до Ради Оборони УСРР член військради Укрфронту С.Савицький, відбувалося «не об’єднання революційних фронтів братерських радянських республік, а повне злиття під РСФРР» 57.
Українська комуністична партія (боротьбистів) застерігала більшовиків щодо можливих неґативних наслідків «заведення відразу примітивно-шаблонної централізованої системи врядування», що відриває пролетарську владу від місцевих умов життя і позбавляє членів союзу будь-якої самостійності. Тому на доповнення і в розвиток декрету ВЦВК боротьбисти наполегливо радили створити спеціальну комісію, яка б виробила проект федерації радянських республік на засадах рівноправності 58. Однак пропозиції націонал-комуністів державна партія проіґнорувала і, як наслідок, у серпні 1919 р. більшовики були змушені вдруге залишити українські терени.
Аналізуючи наприкінці 1919 р. причини попередніх поразок в Україні, Ленін визнав, що без серйозних (або принаймні таких, які здавалися б серйозними) поступок національному рухові всі намагання вкорінитися на українському ґрунті не матимуть успіху. Такі висновки зумовлювали перед початком третьої інтервенції вдатися до пошуку більш «удосконалених» імперативів і суттєво скориґувати тактику.
По-перше, Москва, як ніколи раніше, почала наголошувати на своєму прихильному ставленні до самостійності України. Це навіть було підтверджено, щоправда, не державними органами влади, а партійною резолюцією, яка ні до чого не зобов’язувала 59.
По-друге, В.Ленін вирішив залучити до справи радянського будівництва українські комуністичні партії, передусім УКП(б), що звільняла власними силами від денікінської армії цілі повіти. Ідеологічною платформою співпраці стали директиви VIII конференції РКП(б) 60. На етапі, коли російські війська ще не повністю окупували терени України, Ленін у публічних виступах не робив предмета розходження з того, що боротьбисти обстоювали повну незалежність республіканських органів влади, але в документах, призначених для внутрішнього вжитку, домагання партії створити Українську Червону армію, національну комуністичну партію, яка б стала самостійною секцією Комінтерну, кваліфікував як «контрреволюційні» і «дрібнобуржуазні» вимоги 61. Такі дії лідера комуністів цілком узгоджувалися з його розумінням статусу незалежної УСРР. У «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» від 28 грудня 1919 р. Ленін, проаналізувавши течії українського комунізму (прихильники повної незалежності України, більш або менш тісного федеративного зв’язку і повного злиття України з Росією), підкреслив, що в практичній програмі уряд Х.Раковського повинен вирішити питання, «чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радянською Соціалістичною республікою, зв’язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку» 62. Отже, елемент повної незалежності України у Леніна непомітно щезає, а вся «альтернативність» зводиться, власне, лише до об’єднання РСФРР: або у формі повного злиття, або у федеративному союзі, політичним змістом якого залишався централізм комуністичної партії. Отож таке питання, як встановлення державних кордонів між республіками, було для Леніна «не основне, неважливе, другорядне» 63.
По-третє, більшовики не лише задекларували своє шанобливе ставлення до української мови й культурних установ, а й спочатку дотримувалися цього на практиці, що мусили визнати навіть їхні опоненти. Зокрема, прем’єр-міністр УНР І.Мазепа писав на початку лютого 1920 р. з Кам’янця-Подільського в листі до С.Петлюри: «Щодо української культури взагалі, то більшовики додержуються фактичного її визнання і про переслідування ними українських культурних установ або української мови цей рік не чути» 64.
Конкретизувати форму українсько-російських відносин мав IV Всеукраїнський з’їзд Рад. Через те якісний склад делеґатів, з урахуванням досвіду минулого, став особливою турботою Москви і державної партії в Україні. 28 березня 1920 р. тимчасове бюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про виключення місцевостей, де спалахнули повстання, від проведення в них виборів 65. А 4 квітня ВУЦВК і центрвиборчкому дається директива розробити положення про норми представництва на з’їзд, у якому встановити такі квоти: селяни обирають одного делеґата від 5000 виборців, робітники — від 10000, а частини Червоної армії, що діяли на теренах України, — від 1000 або частини тисячі виборців66.
Тож не дивно, що ухвала з’їзду (травень 1920 р.) «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» підтверджувала угоду від 1 червня 1919 р. про доцільність об’єднання комісаріатів військового, залізничного, фінансового, народного господарства, праці, пошт і телеграфів, а новообраному ВУЦВК доручалося й надалі здійснювати лінію на щільніше зближення з Росією. Показовим було й те, що з’їзд, обстоюючи ідею самостійної державної конституції, водночас вважав Україну та інші радянські республіки такими, що «входять до складу РСФРР» 67.
Таким чином, змінивши тактику дій у підході до розв’язання пріоритетного для Москви «українського питання», більшовики зуміли досягти на цьому етапі прийняття тих рішень, що цілком відповідали їхнім стратегічним планам.
§6. Доба договірних відносин
Українська політика Москви впродовж 1919– 1920 рр. характеризувалася двома принциповими моментами: по-перше, фактичним підпорядкуванням російським владним структурам усіх найважливіших сфер життєдіяльності українського суспільства; по-друге, відсутністю при цьому будь-якої послідовної законодавчої системи. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р. приймався лише на період існування військової загрози з боку «монархічної і капіталістичної контрреволюції», а ухвала IV Всеукраїнського з’їзду рад ще не створювала декларованого нею правового стану України щодо РСФРР, оскільки була одностороннім актом. З тактичних міркувань Москва не квапилася реаґувати на цей документ. Річ у тім, що федеративний принцип побудови держави комуністи продовжували розглядати тільки як перехідний ступінь до повної єдності 68. Поки жевріла надія на революційний вибух у Західній Європі («польський рейд» мав прискорити його), вони не поспішали законодавчо закріплювати федеративну форму державного устрою. Наркомат у справах національностей РСФРР розробляв проект гнучкої «обласної автономії окраїн». На думку Й.Сталіна, вона повинна була мати декілька рівнів: вузька адміністративна автономія (німці Поволжя, чуваші, карели); дещо ширша політична автономія (башкири, киргизи); врешті, український тип автономії 69. Отже, нарком не вбачав жодної істотної відмінності між автономіями РСФРР та формально незалежними республіками.
Втім, у цей період сталінський варіант «автономізації» не вдалося реалізувати. Восени 1920 р. зовнішньополітична ситуація докорінно змінилася. Росія була змушена розпочати з Польщею мирні переговори. Як тільки про них стало відомо голові української дипломатичної місії у Варшаві А.Левицькому, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував також розпочати з Польщею переговори про мир, але народний комісар закордонних справ РСФРР Ґ.Чичерін відповів, що існує лише влада УСРР, чиї представники входять до складу радянської делеґації.
Однак польська сторона не поспішала визнати мандат українського радянського уряду, вважаючи Україну частиною РСФРР. Ситуація загострилася, коли до Риги приїхав С.Шелухін, делеґований урядом УНР для ведення переговорів. Тому в телеграмі Данішевському, який очолював радянську делеґацію, Чичерін писав: «Самостійність Радянської Української республіки є фактом, який може бути відомий польській делеґації, але тепер треба її про це повідомити» 70.
Підписанням 28 грудня 1920 р. у Москві «Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР», власне, започатковано новий період міждержавних відносин Росії з радянськими республіками — добу договірних відносин. У документі визнавалась незалежність і суверенність обох сторін, але наразі вказувалося на необхідності «з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва» згуртувати свої сили шляхом укладення союзу. РСФРР і УСРР вважали за потрібне оголосити, що всі обопільні зобов’язання, які вони надалі прийматимуть щодо інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян радянських республік.
Задля кращого здійснення цієї мети обидва уряди об’єднали комісаріати військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Характерно, що об’єднані комісаріати входили до складу РСФРР, а в Раднаркомі України призначалися на правах членів уряду уповноважені наркоматів Росії. Так само керівництво і контроль об’єднаними комісаріатами передбачалося здійснювати через Всеросійські з’їзди рад і ВЦВК, куди УСРР повинна була делеґувати своїх представників 71.
Закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об’єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали реґулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекс України.
Адміністративна практика, що фактично зводила республіку до статусу російської автономії, викликала масові протести з боку українського керівництва. Аби покласти край постійним конфліктам у взаємовідносинах між наркоматами, Сталін вирішив, що настав час де-юре зафіксувати наявний стан. У листі В.Леніну та іншим членам політбюро ЦК РКП(б) від 13 січня 1922 р. він повідомляв, що деякі товариші пропонують домагатися у найстисліший строк об’єднання всіх незалежних республік з РСФРР на засадах автономії, і він цілком поділяє цю точку зору. Відтак у наркоматі у справах національностей Російської федерації почали розробляти відповідний документ.
Очевидно, в Москві не було цілковитої одностайності з цього питання, а тому, щоб перехопити ініціативу, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. вперше насмілилося самостійно виступити з пропозицією щодо конкретизації взаємовідносин між республіками (до цього моменту всі українські ініціативи спершу санкціонувала Москва), взявши за основу тези грудневої (1919 р.) конференції РКП(б).
Українські більшовики сподівалися, що В.Ленін зуміє приборкати аґресивність російського урядового апарату і нагадає йому, що він є суто російським, а в республіках існують національні органи влади. На місцях, отже, ще наївно вірили в можливість досягнення задекларованої ідеї рівноправності.
§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика
Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини в «українському питанні» стало «добровільне» об’єднання республік у складі Союзу РСР.
Полишаючи осторонь відомі факти звершення цієї акції, звернемо увагу лише на певні намагання більшовиків якось пом’якшити ситуацію. Йдеться, зокрема, про ленінську позицію в питанні про принципи встановлення взаємовідносин між республіками, оскільки вона і тепер нерідко вважається альтернативною сталінській.
Ознайомившись 25 вересня 1922 р. із проектом комісії (сталінський «план автономізації») та матеріалами його обговорення, В.Ленін у записці Л.Каменєву наступного дня пише: «Ви, напевно, одержали вже від Сталіна резолюцію його комісії про входження незалежних республік до РСФРР... На мою думку, питання архіважливе. Сталіну трохи властива тенденція поспішати». Як бачимо, Ленін говорить не про те, що Сталін концептуально помиляється в самому підході до вирішення цього дійсно складного питання, а лише про тенденцію «поспішати». Що ж натомість пропонує Ленін? Аби не давати поживи «незалежникам», він вважає за необхідне в першу чергу дещо редакційно змінити форму: «У §1 записати замість «вступ до РСФРР» — «Формальне об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії».
Що ж до суті проекту, то Ленін обстоював ще більш централізаторську позицію, ніж сам Сталін. Наркомати фінансів, продовольства, праці і народного господарства республік, які, за проектом, передбачалося лише формально підпорядкувати директивам відповідних наркоматів РСФРР, Ленін запропонував злити. Для самостійних наркоматів юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення голова РНК РСФРР пропонував створити спільні конференції і з’їзди з дорадчим характером, що також не передбачалося сталінським проектом 72. Втім, знаючи позицію «націоналів», передусім українців і грузинів, Ленін не став надто наполягати на цих доповненнях.
Аналіз сталінського проекту «автономізації» і ленінських поправок до нього свідчить, що концептуальних розбіжностей у поглядах цих політиків на методи втягування національних республік до унітарного неоімперського комплексу не існувало.
Отже, упродовж 1917–1922 років тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною лишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення міждержавних зв’язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети — збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централістські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.
§8. Україна в сучасній російській стратегії
Період існування союзного договору і фактично унітарної держави — СРСР мав своїм наслідком заглиблення України у євразійський політичний та економічний простір, виникнення стану її всебічної залежності. Об’єктивні інтеґраційні процеси за умов тотального одержавлення аксіоматично набули спотвореного характеру. Десятиліття надцентралізації, втрата суспільством гнучкості і здатності до самореґулювання, а тим більше до самоврядування, вкрай утруднили процес виокремлення і набуття реальної самостійності.
Росія і Україна виявились щільно взаємопов’язані і доктринально, з точки зору все ще не вирішеної проблеми самоусвідомлення себе як нових державних утворень. Йдеться не про збіг змісту національних концепцій та доктрин, а про накладання, нерозподіленість «цивілізаційного матеріалу»: історії, культури, господарства, місця у міжнародному співтоваристві та ін. У російській геополітичній думці не існує суспільновизнаних концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів; в ній переважають такі категорії, як «сфери виняткових інтересів», «зони впливу», «ареал розселення російськомовного населення». Наслідками цього стали формування нової російської нації і специфічне ставлення до національного питання як такого, відсутність чіткої межі застосування методів внутрішньої та зовнішньої політики і наявність особливих проблем у стосунках з будь-якою сусідньою державою, якщо тільки вона не погоджується на роль сателіта.
Найяскравіше це виявляється у російській політиці щодо України. Процес становлення двох держав, двох відповідних їм суспільств триває і, зокрема, полягає у тому, щоб остаточно розподілити згаданий «матеріал», навчитись використовувати його на свій розсуд і не на шкоду іншому, а тим самим самовизначитись та дійти взаєморозуміння у своїй новій якості.
З боку України вирішення цих проблем гальмується її недостатньою готовністю до незалежності; для Росії — нездатністю до адекватного сприйняття нових історичних реалій і визначення нових національних цілей. Парадигма розбудови російської державності — беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі. Питання про переосмислення імперської спадщини, історичну відповідальність, необхідність оновлення відносин з найближчими сусідами у Москві навіть не виникло. Все це обумовлює концептуальні підходи та зміст російської стратегії щодо України.
Росія не має досвіду (крім вельми давнього) ведення справ з Україною як зовнішніх. П’яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери. У плани Кремля це не входить і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані 73. Умови міждержавних взаємин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов’язання щодо всебічної інтеґрації, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо української (ефект масштабу) державності, створює ефект неостаточності роз’єднання.
Дві новостворені у 1991 р. держави успадкували надзвичайно розвинені, обопіль життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які, таким чином, важко реґулюються, є закладником «доброї волі» і можуть легко перетворитись на інструмент свавілля. Російсько-українська дружба не є міфом. Навпаки, це об’єктивна реальність. Вона не потребує переосмислювання, розвінчування, бо ж вона не належить до сфери міждержавних відносин. Руйнація української державності своєрідним чином урівноважувалася зникненням за умов більшовицького режиму державності російської. Русифікація створювала нерівність, але впливала скоріше на ставлення українців і решти народів до влади як такої, до того ж не тільки кремлівської, а й республіканської, місцевої. Процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для колишніх взаємин.
Зміцнення сучасної російської державності, закономірне відродження російського патріотизму містить у собі загрозу захворювання на зверхність, великодержавність і, таким чином, низведення стосунків між російським та українським народами до обслуговування того чи того «офіційного курсу».
Російська політика щодо України протягом останніх років зазнала симптоматичних якісних змін. Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р. та Україною 16 липня 1990 р. поклало початок відбудовуванню справжніх двосторонніх відносин. На етапі виборювання самостійності дві країни виступали як союзники, що мають спільного супротивника — Союз. Наявність центру, маневри М.Горбачова, конфедеративні перспективи і, не в останню чергу, важкі перші самостійні кроки Росії обумовлювали ситуативну паритетність у російсько-українських взаєминах.
З розпадом СРСР стосунки між двома країнами деякий час залишались значною мірою закамуфльовані такою специфічною структурою, як Співдружність незалежних держав (СНД). Українсько-російське співавторство у розробці базових документів СНД лише підкреслило контраст у їхніх підходах до інтеґраційних процесів на євразійських теренах. Для Москви Співдружність — інструмент леґалізації та практичної реалізації власних «особливих інтересів» у реґіоні; для України — засіб «цивілізованого розлучення». Позицію Києва сприймати як антиінтеґраційну було б помилкою; вона є закономірним наслідком усвідомленої неможливості створення власної держави без глибокої якісної перебудови стосунків з Росією, звільнення з-під її нагляду. Саме на це передусім були спрямовані такі кроки, як проголошення наміру «стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках» 74 та ліквідує свою ядерну зброю, що позбавляло Москву, з її реінтеґраційною стратегією, можливостей апелювати до проблем безпеки.
Натомість російський міністр закордонних справ М.Козирєв відверто заявляв, що Росія не може погодитись на втрату «географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки» 75, що навіть не може бути впевненості у ґарантованості територіальної цілісності України, бо ж її кордони можуть бути змінені мирним шляхом 76. До того ж, у воєнній доктрині Росії було зазначено: «...чинниками, що підвищують ступіть загроз воєнній безпеці Російської Федерації, є неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону РФ і незавершеність вреґулювання правового статусу перебування військ Російської Федерації за її межами» 77. СНД немов би відгороджує колишні республіки від загального міжнародно-правового простору і створює на євразійських теренах якісно відмінні стандарти взаємин.
Під впливом обставин, що супроводжують проголошену російським політичним істеблішментом програму розбудови «Великої Росії», у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності. Певною мірою це визначає й настрої російської політичної еліти, отже, створює сприятливий фон для виникнення реваншистсько-аґресивних концептуальних підходів стосовно України.
Один з поглядів на Україну полягає у тому, що вона є штучним, слабким, аморфним утворенням, приреченим на перманентну кризу та безплідну руйнівну внутрішню боротьбу. Така Україна, мовляв, не має перспектив як незалежна держава і рано чи пізно чи розпадеться, чи буде змушена відмовитись від самостійної стратегії, піти на глибоку економічну та військово-політичну реінтеґрацію з Росією. Виходячи з цього, варто тільки зачекати й не створювати зайвих міжнародно-правових перешкод реалізації такого варіанта у майбутньому.
Інша концепція базується на тому, що Україна має право на незалежне існування, але її кордони й статус взагалі мають бути «уточнені».Поширеною, зокрема серед фахівців-міжнародників, є думка, згідно з якою Україна скористалась наслідками історичних зусиль російської імперії, зовнішньополітичними успіхами СРСР і, таким чином, отримала «занадто багато» у процесі унезалежнення та перетворення умовних республіканських кордонів на державні. Відомі намагання ув’язки питання про визнання кордонів України лише за умов і на термін її участі в СНД і, таким чином, — збереження особливого режиму російсько-українських міждержавних стосунків.
За цією концепцією фактично діяла у 1992 р. Верховна Рада Росії, коли визнала незаконною передачу Криму до складу України, а у 1993 р. — ухвалила рішення щодо «російського статусу» Севастополя 78. Відмежування від цих рішень виконавчої влади аж ніяк не знімає проблеми. Кількарічний досвід політико-дипломатичної боротьби навколо проблеми розподілу і умов дислокації Чорноморського флоту продемонстрував не стільки суперечки, скільки взаємодію різних політичних сил на українському напрямку. Практично всіх ідеологів російської державності з’єднує домагання міжнародного визнання виключності, пріоритетності інтересів Москви в Україні.
Багато у чому прояснює зміст неофіційної, проте реальної стратегії Росії щодо України концепція «лідерство замість прямого контролю», викладена у «Стратегічному курсі Росії з державами — учасницями СНД»: «не поновлення з модифікаціями стану, що існував до розпаду СРСР, а вигідна Росії модернізація таких відносин, за яких вона зберігала б численні переваги свого колишнього геостратегічного становища і, водночас, створила б собі набаго привабливіші умови у співдружності держав» 79.
Така стратегія Москви у 1992–1993 рр. спрацьовувала досить ефективно. Незважаючи на широке формальне міжнародне визнання, Україна залишалась значною мірою ізольованою у євразійському просторі, в якому домінувала і продовжує домінувати Росія. Нові незалежні держави взагалі погано вписувались у глобальну систему підтримання безпеки і стабільності, «руйнували» механізми обмеження озброєнь та роззброєння. Росія автоматично набула певних формальних переваг над рештою спадкоємців СРСР, ставши країною — продовжувачем Союзу 80. Західні держави, насамперед США, виявляли очевидну заінтересованість у тому, щоб мати справу з цих питань лише з Москвою. Остання вповні використовувала питання про ядерну зброю, загальну невиразність зовнішньополітичного курсу України задля її ізоляції.
Поступові якісні зміни спостерігаються з 1994 р. внаслідок часткового поліпшення міжнародного іміджу України та нагромадження проблем у стосунках між Росією та Заходом. Поступово Росія втрачає ті чи ті політичні та дипломатичні важелі впливу на Київ. Тим часом на передній край дедалі більше висуваються економічні чинники двосторонніх відносин, які за умов перманентної кризи та істотного відставання у темпі реформ в Україні залишаються досить дійовими.
1996 рік гострими дискусіями виборчої кампанії позначив зміни акцентів у офіційному зовнішньополітичному курсі Москви. Досить потужний рецидив антизахідництва, втрата пріоритету (у порівнянні з рештою пострадянських держав) у стосунках із Заходом визначили «новий» пріоритет — країни СНД 81. Зрозуміло, що при детермінованості відносин Росії з Казахстаном та Білоруссю та обмеженості ваги стосунків з іншими членами Співдружності вісь Москва — Київ виявляється найбільш значущою. Відносини між двома державами перетворились у значущий чинник сучасного міжнародного життя; вони вже не вписуються у схеми СНД, поступово позбуваються ранньопосткомуністичних ознак і входять у міжнародно-правове поле.
Події останнього періоду 82 засвідчили, що Росія остаточно втратила Україну як свою окраїну; невміння Кремля зрозуміти логіку геополітичних змін унеможливило на даному етапі (а скоріше за все і на подальшу перспективу) взаєморозуміння та стратегічне партнерство між ними.
Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності та партнерства. Наявною залишається жорстка дихотомія: або диктат та підпорядкування, або протиборство. Російсько-українські відносини — це відносини між двома державами, що далеко не завершили своє формування. Очевидно, що в російсько-українських відносинах саме слабкість України є головною перешкодою паритетності.
1 Сутність цієї політики найвлучніше сформулювала ще в 1764 р. Катерина II в таємній настанові генерал-прокуророві князю О.Вяземському: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія,—писала вона, — є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій же основі було б більше ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську, треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій».
Цит. за: Історія держави і права України: Хрестоматія.—К., 1996.—С.145.
2 Думский сборник. І Государственная дума первого созыва (27 апреля—8 июля 1906 г.).—СПб., 1906.—С.123.
3 Там само.—С.134.
4 Грушевский М. О зрелости и незрелости // Украинский вестник.—1906.—№4.—С.203.
5 Написану М.Грушевським декларацію із зазначеною вимогою голова громади І.Шраґ не встиг виголосити з думської трибуни, оскільки указом від 8 липня 1906 р. цар розпустив парламент.
6 Государственная дума. Второй созыв. Стенографические отчеты. 1907 год. Сессия вторая.—СПб., 1907.—С.112.
7 Там само.—С. 146, 485, 1508 та ін.
8 Матушевський Ф. Українська громада в другій Державній думі // Літературно-науковий вістник.—1907.—Кн.VII.—С.97-98.
9 Указом від 3 червня 1907 р. цар розпустив і Другу думу. Хоч даровані народові права зберігалися й надалі, проте у височайшому маніфесті роз’яснювалася необхідність, з огляду на дворазовий неуспіх діяльності законодавчого органу, змінити виборчий закон з тим, щоб, по-перше, «кожна частина народу мала в ньому своїх обранців», а, по-друге, «створена для зміцнення держави російської, Державна дума повинна бути російською і за духом». (Див.: Государственная дума в России. (Сборник документов и материалов).—М., 1957.—С.273). Нове положення надавало перевагу під час виборів привілейованим станам і тим самим усувало з парламенту свідоме українство, що черпало свої сили в демократії.
10 Государственная дума. Третий созыв. Стенографические отчеты. 1907—1908 гг. Сессия первая.—СПб., 1908.—Ч.І.—С.246.
11 Там само.—С.136.
12 Цит. за: Дорошенко В. Українство в Росії. (Новійші часи).—Відень, 1917.—С.83-84.
13 Цит за: Полонська-Василенко Н. Історія України.—К., 1993.—Т.2. Від середини XVII століття до 1923 року.—С.430.
14 Государственная дума. Четвертый созыв. Стенографические отчеты. 1914 г. Сессия вторая.—СПб., 1914.—Ч.2.—С.729.
15 Там само.—С.915.
16 Див.: Струве П. Великая Россия и Святая Русь // Русская мысль.—1914.—Кн.XII.—С.178; Милюков П. Н. Территориальные приобретения России. В кн.: Что ждет Россия от войны.—СПб., 1915.—С.50 та ін.
17 Цит. за: Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос.—Женева, 1917.—С.35.
18 Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управлению краем за время с 1 сентября 1914 года по 1 июля 1915 года.—К., 1916.—С.2.
19 Там само.—С.3-4.
20 Там само.—С.23.
21 Там само.—С.32.
22 В лютому 1915 р. лише з району фортеці Перемишль було депортовано близько 10 тис. чоловік, хоча, за визнанням самого Г. Бобринського, основна маса висланих відносилась до категорії «підозрюваних» (там само.—С.17.).
23 Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 рр.—Ужгород, 1932.—Т.І. Доба Центральної Ради.—С.5.
24 Український хліб становив одну з основних статей зовнішньоторговельного балансу імперії; гірнича промисловість України була одним із головних сировинних центрів усієї російської промисловості; врешті, володіння Україною давало Росії найзручніший вихід до Чорного моря і, отже, можливості для поширення свого впливу на Балканах і Близькому Сході.
25 Речь.—1917.—10 мая.
26 Постановление Временного правительства об отмене вероисповедных и национальных ограничений. В кн.: Революция и национальный вопрос. (Док. и м-лы по истории национального вопроса в России в XX в).—М., 1930.—Т.3 (1917. Февраль—октябрь).—С.53.
27 Заява делеґації української Центральної Ради Тимчасовому уряду і Виконавчому комітетові рад щодо автономії України. У кн.: Національні відносини в Україні у XX ст. (Зб. док. і м-лів).—К., 1994.—С.37.
28 Правительственное сообщение об отклонении украинских требований.—В кн.: Революция и национальный вопрос...—С.59.
29 І Універсал Української Центральної Ради.—У кн.: Національні відносини в Україні...—С.40.
30 Ухвали Центральної Ради. (Там само.—С.43).
31 Соглашение Временного правительства с Центральной Радой.—В кн.: Революция и национальный вопрос...—С.62-63.
32 Временная инструкция Генеральному секретариату Временного правительства на Украине.—Там само. — С.63-64.
33 Государственное совещание.—М.—Л., 1930.—С.303.
34 Там само.—С.17.
35 Резолюция Центральной Рады о созыве Учредительного собрания этнографической Украины.—В кн.: Революция и национальный вопрос...—С.181.
36 Постанови з’їзду представників народів Росії, скликаного Українською Центральною Радою, про раду народів і про національно-персональну автономію.—У кн.: Національні відносини в Україні...—С.52.
37 Киевская мысль.—1917.—19 окт.
38 См.: Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма.—М., 1990.— С.99.
39 КПРС в резолюціях і рішеннях з`їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1979. — Т.I. — С.434.
40 Декларация прав народов России.— В кн.: Образование СССР. Сборник документов. 1917– 1924 гг. — М.-Л., 1949. — С.19-20.
41 Седьмая (апрельская) всероссийская конференция РСДРП(б): Протоколы.— М., 1958.— С.219.
42 КПРС в резолюціях...—Т.I.— С.434.
43 Грушевський М. Якої ми хочемо автономії й федерації.— У кн.: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.— К., 1991.— С. 121,123.
44 Ленін В.І. Повне зібр.творів.— Т.35.— С.112.
45 Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Раде.— В сб.: Образование СССР. 1917-1924 гг.— М.-Л., 1949.— С.23-24.
46 Резолюция I Всеукраинского съезда Советов о самоопределении Украины.— Там же.— С.74.
47 Декларация прав трудящегося и эксплуатируемого народа, принятая III Всероссийским съездом Советов.— Там же.— С.29-30.
48 Ленін В.I. Повне зібр. творів.— Т.35.— С.276.
49 Правда.— 1918.— 3, 4 апреля.
50 См.: Ленін В.I. Повне зібр. творів.— Т.37.— С.7.
51 Известия ВЦИК Советов.— 1918.— 24 дек.
52 Цит. за: Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції (марець 1917—грудень 1919 р.)).— К.-Відень, 1920.— Ч.III.
53 Из декларации Временного рабоче-крестьянского правительства Украины о задачах Советской власти на Украине. — В сб.: Образование СССР. 1917– 1924 гг.— М.-Л., 1949.— С.81.
54 Конституция Украинской Социалистической Советской Республики.— В сб.: Образование Союза Советских Социалистических Республик.— М., 1972.— С.85.
55 См.: Правда.— 1919.— 24 мая.
56 Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів.— У зб.: Національні відносини в Україні у XX ст.— К., 1994.— С.94.
57 Центральный Государственный Архив общественных объединений Украины (далее ЦГАООУ).— Ф.43.— Оп.I.— Д.38.— Л.3.
58 Там само.— Д.39.— Л.2-4.
59 КПРС в резолюціях...—Т.2.—С.120.
60 ЦГАООУ.—Ф.43.—Оп.I.—Д.23.— Л.1.
61 Ленін В.I. Повне зібр. творів.— Т.40.— С.154.
62 Там само.— С.40.
63 Там само.— С.42.
64 Центральный государственный архив высших органов власти и управления Украины.— Ф.3809.— Оп.2.— Д.9.— Л.10.
65 ЦГАООУ.— Ф.1.— Оп.6.— Д.5.— Л.4.
66 Там само.— Л.31.
67 Резолюція IV Всеукраїнського з`їзду Рад про державні взаємини між УССР і РСФРР.— У зб.: Національні відносини в Україні у XX ст.— С.96.
68 См.: Ленін В.I. Повне зібр. творів.— Т.41.— С.155.
69 Сталин И.В. Соч.— Т.4.— С.355.
70 Цит. по: Паламар Г. «Незалежність» і незалежність // Нова доба—1920.— 11 вересня.
71 См.: Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР.— У зб.: Національні відносини в Україні у XX ст.—С.97-98.
72 См.: Ленін В.I. Повне зібр. творів.— Т.54.— С.201-202.
73 Paul D’Anieri. Independence and Sovereignty in the Ukrainian—Russian Relationship//Europian Security.—Vol.4., (Winter 1995). L.—P.603-621.
74 Декларація про державний суверенітет України.—Цит. за: «Конституція незалежної України».—Документи, коментарі, статті.—Книга перша.—Київ. — 1995 р. — С.58.
75 Известия.—1993.—8 жовтня.
76 Le Monde—1992.—juin 7-8.
77 Независимость.—1995.—4 октября.
78 Цит. по: «Воєнна доктрина Росії не може не стосуватися України».—Політика і час.—1994.—№1.—С.32.
79 Детальніше про «кримське питання» у російсько-українських відносинах див.: О.Гарань, Я.Коваль, А.Шевчук, —Україна та Крим у російських геополітичних концепціях//Політична думка.—1994.—№3.—С.93-97.
80 Це, зокрема, позначилось на представництві у міжнародних організаціях, участі у багатьох міжнародних угодах, щодо яких решті країн, Україні в тому числі, доведеться починати з нуля.
81 Див. інтерв’ю Є.Примакова: Известия.—1996.—6 березня.
82 Передовсім мається на увазі помітне просування України до європейських інтеґраційних структур, бодай тимчасове послаблення проросійських сил в українському істеблішменті, прийняття нової Конституції, так само як очевидна неефективність реінтеґраційних програм Москви і Мінська та подібного договору між Росією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизією.
МЕТАМОРФОЗИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ВЛАДИ
На межі 80-х і 90-х років «спокуса демократією» в країнах Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової посткомуністичної реальності виявилося чимало інтелектуальних оман. Йдеться передовсім про неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, а також про прихильність, часом догматичну, до методології і традицій політичних досліджень, які ґрунтуються переважно на західноєвропейському й північноамериканському матеріалі.
Ці омани зберігаються і сьогодні, — вони породжують численні утопії та паранаукові гіпотези. І хоч посткомуністичні суспільства мають уже чималий історичний вік (з огляду на масштаби й наслідки соціально-політичних перетворень, які в них здійснюються), політичній теорії ще й досі бракує продуктивного інтелектуального новаторства, а політологи, продовжуючи перебувати в полоні власних та запозичених наукових стереотипів, ніяк не можуть позбутися інерції в осмисленні сутності цих трансформацій, а надто в розумінні центральної категорії політики і політичної науки — категорії влади.
§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення
Виникає істотне питання: в якій саме системі понять та уявлень може бути результативним і має вибудовуватися політичний аналіз посткомуністичної влади?
Гадаємо, що найпродуктивніший шлях у пошуку відповіді на нього — це переосмислення поняття тоталітаризму як невід’ємної складової більш загальної проблеми — проблеми влади.
У новітній політичній теорії тоталітаризм визначається як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохопний (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою. При цьому увага акцентується, як звикле, на ролі ідеології (есхатологічної й телеологічної за своєю орієнтацією та революційної за змістом), яку правляча еліта силоміць нав’язує населенню як «єдино правильне вчення», а також — на репресіях або загрозі їх застосування, що й уможливлює панування влади над індивідом, над суспільством.
Існують і інші політологічні підходи до визначення поняття тоталітаризму, є різні його теоретичні моделі. Не вдаючись до докладного їх аналізу, позначимо все ж таки їхній загальний найсуттєвіший недолік — тяжіння до певної формалізованості. Переважно розглядаються зовнішні прикмети й атрибути тоталітаризму (зокрема, відсутність політичних прав і свобод), а також інструментарій, форми та механізми тотального контролю над суспільством. До того ж у поле зору дослідників потрапляють насамперед класичні варіанти тоталітаризму, що склалися у нинішньому столітті, — комуністичний (сталінський) тоталітаризм, фашизм та націонал-соціалізм.
Водночас фактично обійдені увагою сутнісні ознаки та джерела усієї множини залежностей індивіда від влади, громадянина від держави. Причому маємо на оці не тільки і не стільки ідеологічні, а й численні інші неекономічні (часто неочевидні, латентні) — соціальні, соціокультурні, правові тощо, а також економічні багатовимірні залежності, які характеризують різноманітність форм владних відносин, пов’язаних із примусом та насильством.
Зрештою, відповідь на ключове питання в осягненні сутності тоталітаризму й тоталітарної влади — чи є людина суб’єктом цих владних відносин, чи, навпаки, безправним об’єктом (пасивним або навіть активним) для тих, хто здійснює владу, — не така проста й однозначна, а надто в контексті нових, надзвичайно складних і суперечливих політичних змін на схилі XX століття.
§2. Посткомуністичний неототалітаризм:
генеза та особливості становлення 1
У політичній думці посткомуністичного періоду найбільш стійке й поширене уявлення про те, що в загальному річищі з деґрадацією і крахом комуністичної ідеології одночасно відбувалися деґрадація, делеґітимація, а потім і розпад та крах комуністично-тоталітарної влади, уособлюваної партійно-державною номенклатурою, комуністичною бюрократією. У межах цього положення, на перший погляд, логічною й переконливою постає така теоретична побудова: «антитоталітарна революція — посттоталітарна влада — посттоталітарне суспільство».
Іншими словами, майже аксіоматично стверджується як про доконаний факт, що тоталітарна влада вичерпала свій потенціал, а тому начебто відбулася детоталітаризація держави, соціально-політичного життя й водночас реалізувалися чи успішно реалізуються принципи організації влади відповідно до демократичного вектора політичного розвитку: людина — суспільство — держава (влада).
Втім, досвід посткомуністичних трансформацій засвідчує зовсім інше: у посткомуністичних країнах, принаймні в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді повністю не скасовував і не відбирав, сама номенклатура свою владу добровільно ніколи й нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде повністю не щезала.
Натомість уже досить чітко вирізнилися певні тенденції в еволюції політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Окреслимо в найзагальнішому контурному вигляді головні особливості цієї еволюції.
lang=UK 1. Здійснення «революції згори», цілеспрямоване самоперетворення комуністично-тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, «генетично», сутнісно, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. Найважливіша особливість цих відносин — еволюційна трансформація політичної влади у новий тип власності через нелеґітимне, тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої, так званої загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної «реформаторської» її частини).
З середини 80-х років розпочалися, по-перше, конверсія політичної та державної влади комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, по-друге — інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє — формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії. У цьому сенсі можна констатувати виникнення нового співвідношення політики й економіки, а саме: пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну та державну владу і навпаки. Таким чином, йдеться, зокрема, про те, що протягом останніх приблизно десяти років у посткомуністичних країнах (за винятком, можливо, деяких із них) поступово складалася самодостатня, зі значними ресурсами, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, мутантна система влади. У ній органічно асимілювалися стара комуністична номенклатура (і прагматична «реформаторська», і ортодоксальна), а згодом, з появою нових так званих «опозиційних» комуністичних партій, — і більша частина номенклатури неокомуністичної.
2. Криміналізація, корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань та впливу на прийняття «потрібних» політичних рішень з боку публічно неоформлених центрів влади, її «мафієзація», виникнення феномену так званої «п’ятої влади».
Багатьом посткомуністичним, у першу чергу пострадянським країнам, нині не просто властивий підкуп державних чиновників, що досяг безпрецедентних масштабів, а перетворення корупції на норму суспільно-політичного буття. Де-факто в цих країнах так чи так відбувається зрощування, виникає симбіоз державної бюрократії всіх рівнів, лідерів напівтіньового і тіньового підприємництва та ієрархів кримінального світу — «тіньової номенклатури»; здійснення на цій основі тотального контролю за розподілом і перерозподілом державної власності й економічних ресурсів («приватизацією»), сферою виробництва, ринком, зовнішньоекономічною діяльністю, економічною й соціальною політикою в цілому.
По суті, політична влада постає як універсальний товар, який залежно від попиту та пропозицій має ту чи іншу вартість. Однак цей товар стає предметом купівлі-продажу лише на «чорному», закритому для більшості громадян політичному ринку. Торги на ньому монопольно ведуть за більшу чи меншу частку влади могутні кримінально-номенклатурно-корпоратвні клани.
Нарешті, закономірними і звичними стали поступовий вихід із «тіні» на політичну авансцену і дедалі більше прагнення суспільного визнання, публічної та громадської леґітимації багатьох лідерів цих кланів (або їхніх уповноважених представників). Вони активно потяглися до політики, відкрито розпочали скуповувати для себе ключові посади у виконавчих та законодавчих, центральних і місцевих органах влади. Ясна річ, за цих обставин офіційно проголошена майже в усьому пострадянському світі боротьба з корупцією, з мафією є не більше, ніж вияв популізму. Реальних або навіть хоч трохи помітних успіхів у цій боротьбі поки що немає і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої посткомуністичної влади.
3. З огляду на вказані тенденції криза, а відтак руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади.
Насправді делеґітимація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делеґітимації та остаточного краху комуністичного тоталітаризму, його різновидів — від м’якого у Словаччині чи Болгарії до більш жорсткого — на теренах колишнього СРСР. Більше того, комуністично-номенклатурна влада виявила надзвичайну проникливість та спроможність адаптуватися, відчувши ще задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю та леґітимності. Саме в цьому сенсі слід розуміти перші альтернативні елементи, сказати б, компенсаційні замінники старої доктрини («нове мислення», «пріоритет загальнолюдських цінностей» тощо), які з’явилися в офіційній лексиці 80-х років. Отож, крах державної ідеології не застав комуністичну номенклатуру зненацька. Вона підготувалася до нього заздалегідь, раніше, ніж маси, переживши деідеологізацію.
Безперечно, сказане зовсім не означає, нібито номенклатура більше не цінує леґітимізуючого значення політичної ідеології як механізму тотального контролю над суспільством або принаймні як істотної перешкоди для створення справді демократичних опозиційних партій, становлення реальної контреліти. По суті, політична ідеологія для номенклатури — це перемінна в системі влади, свого роду Мета-ідеологія, в межах якої здійснюється продукування та поширення конґломерату ідей, міфів, гасел, що розраховані на конкретну суспільно-політичну ситуацію, певні соціокультурні умови.
Посткомуністична мета-ідеологія — це не застиглий ідеологічний стан, а процес відфільтровування тих чи інших ідейно-політичних орієнтацій, апробація різних поглядів для відтворення владних відносин відповідно до тоталітарної моделі залежностей: «держава (влада) — суспільство — людина». Вона в досить широкому діапазоні може химерно поєднувати «чисті», класичні ідейно-політичні доктрини-ізми (комунізм, націоналізм, фашизм) — та гібридні суміші з елементів цих та інших, у тому числі й демократичних, політичних доктрин (соціал-демократичної, ліберальної тощо). Але за будь-яких рекомбінацій посткомуністична мета-ідеологія спрямована передовсім на збереження і культивування соціальних та націоналістичних утопій — ідеологічних домінант тоталітаризму.
§3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади
Влада, що утворилася в країнах колишнього комуністичного табору, має загальнотабірне походження і таким чином — суттєві спільні ознаки. Тоталітарний та надідеологізований характер попереднього суспільного ладу обумовив усебічну «комунізацію», денаціоналізацію політичної влади, а жорстка централізація міждержавних стосунків та контроль з боку Кремля — її фактичну несуверенність, несамостійність. Відсутність протягом десятиліть повноцінного національного буття й примусова соціалістична інтеґрація виховали в посткомуністичних країнах глибоко ешелоновану компрадорську правлячу верству. Звичайно, означені суспільні мутації на теренах СНД виявилися набагато глибшими, ніж у Центрально-Східній Європі чи навіть у країнах Балтії, що й позначається на логіці становлення, якісних відмінностях і геополітичних орієнтаціях новопосталих режимів.
Жорстка зовнішня залежність та інтернаціоналістська уніфікованість політичного життя довгий час унеможливлювали в принципі реалізацію національної стратегії розвитку. Стратегія була монополією Москви. Так само за умов занепаду «централізуючого начала», тобто радикальної зміни зовнішніх обставин, для всіх країн реґіону в більшості випадків поза логікою їх внутрішнього розвитку (чи то зі значним її випередженням) реальністю стали суверенітет та незалежність.
Закономірно, що різка та загалом непередбачувана зміна статусу державності наклала особливо важкий тягар на владу, яка не стільки керувала процесом суверенізації, скільки пристосовувалася до нього. Це особливо позначається на ситуації в «євразійському просторі», де унезалежнення відбулося здебільшого в формі перерозподілу влади між центральною та периферійною (республіканською) номенклатурами. Пригнічення та знищення будь-яких, тим більше національних, елементів громадянського суспільства в колишньому СРСР не залишило жодної ніші для існування конкурентоспроможної контреліти. Об’єктивних передумов для якісного оновлення партії влади, що є запорукою національного та соціального відродження, а надто для переходу до цивілізованої конкуренції альтернативних політичних сил тут ще не склалося. Таким чином, при владі в нових незалежних державах міцно тримаються сили, що генетично походять з імперського, соціал-інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосовуються до ролі представників і захисників національних інтересів.
Посткомуністична влада, вища державна бюрократія пострадянських країн найбільше виграли від розпаду СРСР і мають величезні, у тому числі матеріальні, стимули до патріотизму. Проте йдеться лише про неґарантований і далеко не повний збіг корпоративних та національних інтересів. Як свідчить приклад Білорусі, така влада через відсутність у неї справжнього національного коріння та брак реальної відповідальності перед народом, може легко зіґнорувати саму ідею державності та незалежності. Своєрідний динамізм і легкість розвитку реінтеґраційних процесів у межах СНД пояснюється якраз тим, що тут являє себе не міждержавне зближення як таке, а рекомбінація варіантів розподілу впливів та взаємопідтримки національних партій влади, використання ними зарезервованих «євразійських» геополітичних механізмів владарювання, що перебувають поза безпосереднім міжнародно-правовим реґулюванням.
Водночас існує масштабніша та рельєфніша зовнішня залежність посткомуністичної влади: вона більше не може залишатися цілковито ізольованою у міжнародному просторі та відмовлятися «працювати» в умовах прозорості та вільної конкуренції. Вона має пристосуватися до певних стандартів демократії та шукати фінансової підтримки високорозвинених країн. Внаслідок цього виникає ситуація, коли через відсутність належної відповідальності влади перед власним народом виникає її зовнішня залежність чи навіть формальна міжнародна відповідальність щодо самореформування, забезпечення загальнодемократичних соціально-економічних і політичних змін. Таким чином утворюється суперечливий баланс, зумовлений непродуктивною геополітичною залежністю в межах «близького зарубіжжя» та загальними імперативами цивілізаційного розвитку. Цей баланс повною мірою відбивається на загальній логіці внутрішньополітичної боротьби та продукує унікальні зовнішньополітичні «концепції», що поєднують в різних пропорціях та за різними приводами націоналізм та інтернаціоналізм, патріотизм та проімперський сервілізм. Загальним залишається відсутність національно-державного стрижня, готовність без вагань нехтувати національними інтересами, розмінювати суверенітет заради зміцнення власної влади.
§4. Неототалітарна парадигма державотворення в Україні
У 1991 році Україна підняла свій національний прапор, не маючи реальної програми політичного та економічного унезалежнення, так само як і власної політичної філософії. І сьогодні українська держава й українське суспільство продовжують перебувати у невизначеному стані. Предметом для внутрішніх дискусій залишаються не тільки стратегія та пріоритети соціально-економічного розвитку, принципи політичного устрою, а й навіть власне державність. Поглиблення кризових явищ, стихійність суспільних процесів украй утруднюють виявлення тенденцій та найближчих перспектив. «Велика» і «європейська» Україна демонструє феномен аморфності політичного життя і з точки зору змісту, і з точки зору форм. Ця характеристика стосується не тільки нинішньої керівної еліти (партії влади), а й тих політичних сил, які сьогодні претендують на роль реальної альтернативи. За цих умов потік критики (найрізноманітнішої за вихідними позиціями, ступенем непримиренності та адресатами), пошук винуватців та ворогів, що став невід’ємною рисою українського політичного процесу, — це, за деяким винятком, спонтанний прояв незадоволення й незгоди, імпульсивна реакція на ескалацію складнощів, але аж ніяк не свідчення дійсного розуміння сутності реальних проблем, можливостей їх розв’язання. Саму українську владу означені проблеми цікавлять лише в межах завдання самозбереження.
Українські проблеми — це явище вимушеного чужою історією й далекого від природного, але по-своєму логічного співіснування несумісного: вкорінених ознак залежного, провінційного, несамодостатнього — та вимог незалежного існування; величезних уламків економічного, політичного й ментального більшовизму — та нагальної потреби трансформацій і побудови цивілізованого суспільства. За нормальних умов держава не може містити в собі такі суперечності й залишатися життєздатною. Ці суперечності не можуть бути згармонізовані, між ними не може бути раціонального компромісу й не може не бути конфлікту. За умов природного самостійного розвитку такий набір внутрішніх проблем міг би скластися лише в революційну ситуацію, що аксіоматично передбачало б наявність потужної політичної та суспільно-економічної динаміки. Такої динаміки українське суспільство не успадкувало. Імпульс до унезалежнення і розбудови власної держави виявився нейтральним за загальногромадським змістом і не зумовив головного — якою саме має стати самостійна Україна.
Характерною ознакою процесу унезалежнення були гіперболізовані сподівання на поліпшення соціально-економічної ситуації, швидкий суспільний поступ. Поширене ставлення до реформ як до безсумнівної справи — один із найбільш стійких і тому дивних міфів посткомуністичної України. Справді, не було (як нема й нині) жодної політичної сили, яка не декларувала б необхідність реформ. Тим часом доводиться констатувати, що жодної достатньо розробленої програми реформ так і не було запропоновано. Це стосується й економіки, і політичної сфери і є закономірним наслідком внутрішньої неготовності українського суспільства до самоорганізації, до вироблення стратегії, яка б сприяла подоланню успадкованої внутрішньої дисґармонії.
Такий стан суспільства — аномалія, свідчення його хвороби. Нездатність усвідомити, сформулювати й забезпечити базові загальнонаціональні інтереси — головна причина політичної та соціально-економічної стаґнації, невиразних перспектив розвитку.
Українському суспільству бракує насамперед певних соціальних верств, які мали б виконувати важливі суспільні функції. Особливо дається взнаки політична слабкість, несамостійність інтелектуальної еліти, кримінально-номенклатурна природа національного підприємництва. Як наслідок — слабкість, несамостійність загальнодемократичного сегменту політичного спектра, який підпрягається до контрольованого номенклатурою державотворчого процесу. Тож державному «самобуду», що ведеться партією влади без проекту, схваленого суспільством, немає реальних альтернатив і хоч трохи істотного опору. Влада діє в розрідженому соціально-політичному просторі і сповна користується цим.
Саме неструктурованість, соціально-політична аморфність суспільства навіть в умовах подальшого поглиблення економічної кризи унеможливлює будь-яку протидію та цілеспрямований вплив на владу. Ця ж причина гальмує становлення будь-якої повноцінної партійної системи і таким чином — нормального політичного процесу взагалі. Окремі елементи демократії, формально наявні, насправді не працюють і переважно взагалі нібито не потрібні, їхнє значення та цінність незрозумілі значній частині населення. Декоративна українська демократія надзвичайно зручна для партії влади і мало корисна для мас. А це своєю чергою заздалегідь дискредитує демократію реальну.
На теренах СНД Україна за роки незалежності здобула імідж найстабільнішої та позбавленої серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це «досягнення» постійно фігурує у програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації певної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж залюбки звертаються до ідеї суспільної злагоди, яка, мовляв, укорінюється в національній ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно видається та переважно сприймається як ознака «європейськості», цивілізованості і запорука успішних суспільних перетворень.
Натомість українська стабільність, як засвідчує досвід останніх років, має вельми суперечливий характер і залишається одним із чинників, що ніяк практично не впливає на політичне та економічне реформування. Ця стабільність базується переважно не на відсутності чи вреґульованості суперечностей та конфліктів, а на свідомому або «інстинктивному» самовідстороненні від них. Парадокс полягає в тому, що пасивність, індиферентність та інерційність українського суспільства — це якраз і є запорука сьогоднішної «стабільності».
Сама державна влада в Україні не перебуває в застиглому стані. Колишня вища партійно-державна номенклатура, що беззастережно домінувала в Україні 1991 року, привласнивши ідею суверенізації, повністю зосередилася на розбудові держави «під себе». Національно-демократичні сили (передусім національні, а лише потім демократичні) пішли в молодші партнери до колишніх ідейних ворогів, подарувавши їм свої гасла і значну частку свого авторитету. Ідея української державності почала зцементовувати політичну систему в неоетатистському варіанті, освячувати надбюрократизацію, встановлювати своєрідну монополію на патріотизм і водночас закономірно втрачати популярність, підтримку «знизу». Справа такої розбудови держави виявилася звичною та цілком прийнятною також і для «лівих» сил усіх відтінків, викликала закономірну «професійну» зацікавленість армії управлінців, тобто стала «загальнономенклатурною».
Завдання відродження та розбудови суспільства було підмінено цілком прагматичною та безпосередньо прибутковою для основних виконавців програмою зміцнення державних структур. Цей процес концентрує в собі практично всі зміни й суперечності, всі реальні зрушення, що відбуваються в країні. Водночас державотворення в такому загальному, неототалітарному варіанті пригнічує зачатки демократичних інститутів, загалом творчого потенціалу нації. Такий вектор розвитку склався ще в перші роки незалежності і набуває подальшого розвитку сьогодні.
Щодо структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і водночас корпоративність, здатність до ідейних метаморфоз, компромісів між носіями різних поглядів та представниками різних її угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої та міцної партії влади, здатної обслуговувати інтереси різних загонів номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А щодо політичних сутичок та зіткнень, які сьогодні можна спостерігати в Україні, то вони відбуваються не у зв’язку з кардинальними змінами у самій системі влади, а швидше у зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих чи тих складових нинішніх керівних політичних еліт, пов’язаних з процесом перерозподілу влади і власності. Немає сумніву, що з появою реальної загрози цьому процесу з боку нових соціальних та політичних прошарків усі ці складові, які нині начебто ворогують між собою, миттєво зінтеґруються в один загін, як це, наприклад, вже трапилося у серпні — вересні 1991 року. Проте зараз такої «загрози» з боку суспільства ще немає.
Саме порозуміння між загоном державників, що висувають гасла реформ європейського зразка, та тими, хто проголошує себе прибічниками ідей «соціальної справедливості», їх зрощування в єдиний організм партії влади породжує феномен українського застійно-розбудовного синкретизму та нового застою, але вже під національним прапором.
За таких умов вироблення довготермінової стратегії, прийняття конкретної державної програми загрожує не стільки дестабілізацією суспільства, скільки дестабілізацією партії влади. У пошуках загальної усталеності різні фракції українського істеблішменту гуртуються довкола політичного центру, який сьогодні не має жодного соціального підґрунтя. Тим самим здійснюється суто популістський маневр, приречена на провал спроба узгодити несумісні соціально-політичні концепції. Популярність ідеї особливого «третього шляху» і в лівих консерваторів, і в офіційних реформаторів якраз і відображає їхній спільний острах перед можливими принциповими змінами, намагання уникнути визначеності та конкретності, необхідних для суспільства, але ризикованих для влади.
Партія влади, користуючись пасивністю суспільства, граничною слабкістю демократичних інститутів, контролем за системами масових комунікацій, вибудувала складну, але цілком впізнавану політичну піраміду, що базується не тільки на управлінських вертикалях, а й на нагромадженні загальних обіцянок та патріотичних закликів. Це фактично найбільша, найуніверсальніша трастова компанія, що експлуатує народну довіру. Її вкладниками (і в суто фінансово-економічному сенсі, і в аспекті делеґування власної волі) — є все населення країни. Ця компанія діє монопольно та безконтрольно, не виплачуючи ось уже майже п’ять років ніяких дивідендів. Але функціонує вона цілком леґітимно. Більше того, важко собі уявити, щоб, зважаючи на стан суспільства в Україні, могли б з’явитися якісно інші лідери. За умов упровадження номінально демократичного виборчого механізму при збереженні залежності більшості населення, його тоталітарної, спотвореної політичної культури, Україна закономірно має біля керма те, що має.
Очевидним є подальше дистанціювання влади від громадян, безконтрольність, практична убезпеченість її від реальної конкуренції та відповідальності. Українська парадигма державотворення — це творення держави заради нинішньої посткомуністичної влади поза суспільством і над ним.
1 Див. також: Полохало В. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні / Політологія посткомунізму. — К.: Політична думка, 1995. — С.155–161.
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ: ШЛЯХИ ЛЕҐІТИМАЦІЇ
Суперечність між уже здійсненою й навіть політично виоформленою дією, з одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного суспільного ладу, політичного режиму — з другого, є однією з найістотніших ознак так званих перехідних періодів. Цей час суспільно-політичних трансформацій являє собою констеляцію безлічі суперечок між неузаконеним новим та юридично і морально вмираючим старим, зіткнення різних світоглядних устремлінь, групових та корпоративних домагань, добу загальноправової невизначеності — жадане середовище для суспільно активних осіб, не виключаючи й авантюрний тип людини на всіх поверхах скаламученого життя. Проте й у добу соціально-політичної невизначеності певна «дезорганізована організація» суспільства не зникає; життя триває; форми спільності руйнуються й творяться; з куряви, що її здіймає обвал імперської будівлі, поступово вимальовуються непевні контури нової суспільної організації.
Образ трансформованого суспільно-політичного ладу якраз і залежить від процесів, які тільки й утримують суспільство від остаточного саморуйнування, правового «безмежжя», безладдя та хаосу в перехідний період та які визначають майбутню соціально-культурну форму: це процеси леґітимації.
§1. Проблема леґітимації
В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства 1.
У практиці посткомуністичного повсякдення термін «леґітимація» найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як означення політичних повноважень діючого політика, як «законність» його претензій на політичну владу.
У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема леґітимації насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.
Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.
В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства — держава насамперед — вимагають леґітимації 2. Це особливо наочно виявляється у періоди соціальних перетворень.
Державна влада як така не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні 3. Це досить важко сприйняти нам після десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького — тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності («радянської людини»). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах неприродних цінностей комунізму, що роками нав’язувалися «зверху» тортурами та брехнею.
Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.
Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та форм колективного співжиття. Але леґітимація як процес у свою чергу вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості. Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про леґітимаційний потенціал політичного дискурсу 4. Леґітимаційний потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.
В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної — самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи. По-третє, посткомунізм як стан «після комуністичного суспільства» може реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного режиму. Придивимось до них уважніше.
§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях
Загальниками, ба навіть ходовими кліше політичного дискурсу, у посткомуністичну добу стали твердження щодо існування ідеологічного вакууму, браку альтернативи реформам, спрямованим на створення ринкової економіки, а також потреби тієї чи тієї форми авторитарної влади задля здійснення цих реформ. Усі три кліше пов’язані між собою особливою логікою, основи якої вироблялися впродовж усієї тоталітарної доби в історії радянської імперії.
Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює «колективна несвідомість», коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, — суто стверджувальний характер. За всієї його шизоїдності у період, який можна визначити як «осінь тоталітаризму», найважливіші вчинки, пов’язані з соціальним вибором, супроводжувалися відсутністю саморефлексії.
Наведемо приклад. Кожний крок у кар’єрі партійного чи комсомольського функціонера вимагав дотримання особливого ритуалу, незалежно від того, яку оцінку мала в особистій свідомості певна марксистська догма або марксистська ідеологія в цілому. Таким чином, здійснювалось магічне дійство, тобто зміна соціального статусу за допомогою виголошення заповітних слів. І саме цей процес вельми неточно означається сьогодні через поняття «ідеологічний вакуум». За зростаючої потреби в стрункій політичній доктрині для обґрунтування й леґітимації влади у посткомуністичну добу можливість створення такої доктрини дорівнює нулеві.
Ось чому магія сягає граничних показників у детерміністській формулі безальтернативності реформ. Парадоксально, що в цій формулі влада намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею. Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів реґулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного історичного часу. Утопічний пафос цієї формули помітний передовсім у припущенні, нібито людина завжди і всюди діє відповідно до своїх економічних інтересів. Звідси, скажімо, випливає й сліпа віра у ймовірність появи підприємця, готового завжди і всюди дотримуватись принципів формальної раціональності, за визначенням Макса Вебера, цієї ментальної засади західної ділової кооперації. Новітня ринкова ідеологія, таким чином, ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує магічний інструментарій ідеології комуністичної, яка поступово набирає силу у масовій свідомості як мрія про «втрачений рай», або «золотий вік». Засобами магії стають і сюжети, засвоєні з марксистських прописів. До них слід віднести тезу про первісне нагромадження, яке, мовляв, неодмінно супроводжується спалахом злочинності.
Тим часом поза увагою сумлінних слухачів колишньої марксистської гуманітарної бурси залишаються дуже істотні складові економічної історії. А саме — існування системи приватної власності (у вигляді мануфактур, землі, банківського капіталу) задовго до того, як відбувся вигаданий і абсолютизований Марксом стрибок у нову економічну формацію. Достатньо пригадати, що іще у XIII столітті орден тамплієрів фінансував будівництво соборів, надаючи позики європейським монархам. Цьому орденові належить також першість у започаткуванні європейської банківської традиції, зокрема, в упровадженні фінансового поручництва, чеків та акредитивів.
Детермінізм формули безальтернативності реформ викликає із небуття ще один бовван комуністичної утопії — культ жертовності і великого терпіння. Цей культ був органічно функціональним, коли йшлось про два-три роки так званого переходу, і є абсурдним за умов, коли стан переходу оголошується майже безконечним, принаймні обмеженим життям одного-двох поколінь. Комуністична влада, організована у «жрецькій державі», формально проголошувала самопожертву жерців-секретарів. Тим самим вона ніби утверджувала право на володіння секретами індивіда, право на вторгнення у його особисте та навіть інтимне життя заради «спасіння стада». Нинішній адміністративний істеблішмент вже не може використати цю техніку влади, проте не може виробити й нової, яка б виходила за межі інерції й апаратного прагматизму. Річ у тім, що зазвичай для здійснення влади необхідна ціла мережа стабільних структур, тобто структур, які функціонують без упину.
За умов тоталітаризму кожна така структура співвідносилась із символічним локусом утопії. Зокрема, держплан був прив’язаний до розподільної релігії й міфології справедливості незалежно від того, чи усвідомлювався цей зв’язок тим чи тим виконавцем. Позбавлена утопічного фундаменту влада опинилась у полоні чистої форми. Не випадково, що у сучасному політичному жарґоні вкорінюється поняття владної вертикалі, тобто суто геометричного еквіваленту владних структур. Отож зрозуміло, чому тим чи іншим способом, наче фантом, у засобах масової інформації постає рятівний образ, сказати б, проґресивного авторитаризму. Своєю популярністю цей образ зобов’язаний не в останню чергу недолугому перебудовному просвітництву.
Іще наприкінці перебудови з легкої руки московського публіциста Ігоря Клямкіна було розхитано неґативний образ чилійського диктатора Піночета. З певним запізненням московські публіцистичні фантазії знайшли благодатний ґрунт в Україні. До найвищих чеснот генерала зараховувалась економічна стабілізація в Чилі.
Втім, якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного процесу в цій країні й відмовитися від аналізу реальних геополітичних чинників такої стабілізації, то слід завжди пам’ятати про ціну, яку заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч життів (зрозуміло, масштаби репресій неспівмірні з «досягненнями» радянського тоталітаризму). Варто зауважити, що cаме гальмування диктатурою процесів приватизації у Чилі, а отже й динамічного економічного розвитку наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни зажадати й домогтись ліквідації військового режиму.
Образ проґресивного авторитаризму зорієнтований насамперед на відшкодування втрачених після серпня 1991 року дисциплінарних механізмів влади. Через те такими звабливими постають близькоспоріднені парадигми державного устрою.
Симптоматичним є й те, що й досі жодна із згаданих на початку ідей не набула свого ефективного продовження. Проте спроби рухатись саме у межах зазначеної тріади тривають. До таких спроб, без сумніву, слід віднести пошуки універсальної ідеології або «української ідеї», періодично відновлювані «держзамовлення», що виходять із президентського оточення. Навряд чи хтось із шукачів замислювався над тим, що саме поняття національної ідеї було вироблене російською релігійнофілософською думкою, а згодом перетворене на головний структурний елемент так званої ідеократії євразійства.
Прагнення створити універсальну ідеологію, по суті, являє собою зразок політичного радикалізму, ідеалом якого є утопія цілісності соціальних трансформацій. Інститути представницької демократії для нього — це суто штучні утворення. Саме тому форми так званої прямої демократії (референдум, зокрема) постають у вигляді природного і уявно ефективного засобу леґітимації цієї критики 5. За такої ситуації явну перевагу отримує реанімована комуністична ідеологія попри будь-які інтелектуальні якості її сучасних носіїв — «повноважних представників народного страждання», ідеологія помножена на макіавеллістську техніку використання парламентаризму, детально вироблену колись Леніним.
Соціалізм, як влучно підмітив Ніцше, завжди з’являється поблизу над міру розвиненої влади, таємно готуючись до терору чи вбиваючи у голову напівосвічених мас, наче цвях, слово «справедливість», аби остаточно позбавити їх розуму... й навіяти їм добру вість для тої злої гри, яку вони мають розіграти. «Соціалізм може послужити й тому, щоб особливо брутально й вражаюче переконати у небезпеці нагромадження державної влади й у цьому сенсі прищепити недовіру до держави взагалі. Коли його хрипкий голос приєднується до бойового кличу «якомога більше держави», то спершу цей клич стає гучнішим, ніж будь-коли, але незабаром із ще більшою силою долинає й протилежний клич — «якомога менше держави» 6.
Перефразувавши діалектику Ніцше, можна сказати, що чим більше лунає клич створення нової ідеології, тим швидше напівосвічені маси йдуть в обійми соціалізму й тим нагальнішою стає потреба у реальних соціально-економічних реформах.
Прикметною є та обставина, що держзамовлення на нову ідеологію збігаються у часі з прискоренням так званого конституційного процесу. Це своєрідний парадокс. Адже саме Конституція має бути продуктом ідеологічної діяльності, яка іноді розпросторюється на декілька поколінь. Історія США та історія Франції дають тому найяскравіші приклади. Більш того, ця діяльність аж ніяк не була продуктом планової теми або наказу. Якщо добудувати логіку номенклатурних державницьких імпровізацій, то до цих імпровізацій слід було б додати слухняних підданих. Тим часом головна проблема полягає в іншому.
§3. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація
В цілому вона — ця найзагальніша проблема — має точну назву: політична організація сьогоднішнього українського суспільства. У цьому сенсі ми говоримо про шляхи формування української політичної нації. Але, на відміну від немовби очевидного сьогодні поняття нації, розмова про політичну націю залишається з різних причин скомплікованою або просто неприйнятною.
Головна з них полягає в складнощах визначення поняття політичної нації. Коли робиться наголос на політичних характеристиках національної спільноти, то йдеться насамперед про особливості національної сув’язі як політичного об’єднання людей. Політичне — похідне від політики. Проте є вкрай неточним тлумачення політики в дусі пласких й нав’язливих «мистецтва можливого» або «концентрованого виразу економіки».
Вже на самому початку свого виникнення «політика» означала бажання та вміння жити разом у «полісі». За Арістотелем, політичне співтовариство (спільнота) передбачає розподіл «почестей, майна та всього іншого, що може поділитися між співгромадянами певного державного ладу (устрою)» 7. Йдеться не лише про розподіл влади на рівні загального життя, а й про «мікрофізику влади» (М.Фуко) — розподіл владних повноважень на право володіння власним майном, навіть «віддаванням собі шани» з боку співгромадян, взагалі — про вміння використовувати суспільні переваги перед співвітчизниками. Інакше кажучи, поняття політичного позначало не тільки процеси розподілу влади на горішньому рівні державних інститутів та політичної еліти. Політична влада не в останню чергу ґрунтується на особистісному чи то індивідуальному самоствердженні людини у життєвому світі повсякдення. Тому політична спільнота — це суспільство, що розглядається під кутом зору «розподілу ролей, завдань, переваг чи втрат, що їх відчувають члени суспільства за умови наявності бажання жити разом й що перетворює суспільство у єдине ціле» 8Сьогодні є достатні теоретичні підстави говорити про політику як про умову існування та рівночасно практику розподілу влади, владних повноважень між людьми, починаючи від рівня повсякденності й аж до складних процесів делеґування та подальшого перерозподілу влади між «вищими ешелонами» державних достойників.
З цього погляду політична нація є спільнотою, що певним способом виробила принципи, правила, процедури та ритуали розподілу влади, а проблема формування політичної нації є насамперед проблемою організації розподілу влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях суспільного життя.
Найбільшу оприлюдненість, переважно публіцистично-літературну, в перші роки незалежності отрималанаціональна — українська — ідея.
Сенс національної ідеї як засади для організації (конституції, зокрема) української спільноти — досить однозначний. Він сягає визначень, що їх свого часу запропонував теоретик інтеґрального українського націоналізму Дм.Донцов. Його історичне відкриття полягало у точному визначенні політичного змісту української ідеї (так само інших «національних ідей» XX століття), а саме як владного — на засадах волі до влади, — і тут Донцов оновлює ніцшевську абетку, — унезалежнення української спільноти-нації.
Сутність «української ідеї» — за уявленнями його однодумців — у природно-історичній пов’язаності української спільноти однією волею до політичного самоутвердження. Ця колективна ідентичність, якщо перейти на мову другої половини XX століття, може подаватись, залежно від радикальності поглядів її виразників, в широкому діапазоні уявлень: як визначення національної єдності на основі духовно-кровної спільності; через твердження про спільну історичну долю, традиції, релігію; у закликах до нагального вирішення мовного питання (щодо мовної однорідності) та у вигляді риторики типу «хіба Україна не для українців?»
Реальний зміст національної ідеї полягає в дополітичному (природно-етнічному, етно-історичному) утвердженні суспільної єдності. Разом з тим справжнє політичне значення національної ідеї полягає у вирішенні проблеми леґітимації; у випадку України — узвичаєння нової, посткомуністичної влади, іншого політичного режиму.
Політика є реальним уособленням поділу єдиного — влади — між членами суспільства та знанням про закономірності її розподілу. Національна ідея є знанням та відчуттям (свідомим переживанням) природно-культурної єдності людей. Використання образів національної ідеї в пострадянському політичному дискурсі тим часом заступає політичну організацію суспільства як таку. Йдеться про немовби заздалегідь леґітимну політичну організацію спільноти — тієї спільноти, яка ще тільки виборює право на вільне утвердження розподіленої між її членами (громадянами) влади. Така спільнота отримала — після Руссо та Великої французької революції — назву нації як народу-суверену, який передусім усвідомив свою політичну свободу і уже справедливо вирішив головну політичну проблему — проблему розподілу влади на загальнонаціональному рівні. В XIX–XX століттях національні визвольні рухи, починаючи з європейської «весни народів», український націоналізм у тому числі, додали до цього класичного розуміння нації — розуміння нації, як народу, що вивільнився з зовнішніх утисків та колоніальної залежності. Тому нація — це народ, який самовивільнився у всіх сенсах — внутрішньополітичному та, якщо завгодно, зовнішньополітичному.
Національна ідея ще не є достатньою ознакою політичної організації нації. Вона є вираженням протоправової, протополітичної — природно-історичної сув’язі людей, їхньої родової (скріпленою «ґрунтом» та «кров’ю») «організації». Звичайно, можна цим ім’ям позначати й сферу політичного — сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея — не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин. Її таїна — це таїна леґітимації певної влади. Ототожнення національної ідеї з режимом, що отримує соціально-політичну леґітимність на її основі, призводить до виникнення небезпечної ситуації його самоузаконення і загрози політичної сваволі. Однозначне політичне витлумачення національної ідеї неодмінно зумовлює наївне, спрощене на користь владників, позакритичне уявлення про їхню немовби природну леґітимність. Опертя будь-якої влади лише на «національну» ідеологію є позаправовим — тому що у цьому разі зникають зовнішні критерії оцінки, розсуду, істини. Коли акт леґітимації на ґрунті національних переживань фактично спрямований на перерозподіл влади, виникає улюблене середовище моралізаторів різних ґатунків — самочинних речників колективної ідентичності.
Колективна ідентичність усталюється природно-історично, плином звичаєвого життя. Тому апеляції до загальних цінностей національної ідеї є завжди зверненням та наверненням до звичаєвих норм співжиття або до шару моральнісних уявлень. Проте апологія моральної правди чи так званої історичної справедливості, заклики до моральної справедливості від імені цілої спільноти залишають осторонь питання політичної свободи для кожного з її членів. Не слід вважати, що вимоги політичної свободи на ґрунті демократії є вторинними у перспективному плануванні політичних кроків — від першої дії колективного вивільнення до державного забезпечення досягнень в економіці, культурі, науці, технологічного проґресу тощо. Кажуть: спочатку незалежність — потім решта. Досвід розвинутих демократичних країн доводить інше. Соціальний поступ є похідною від максимально демократичного політичного режиму.
Проте розподіл влади, як переконує тривала історія політики, не є справою «родової любові», «братерських взаємин» в етносі: це справа максимально раціоналізована, а, за Макіавеллі, скажімо, це боротьба за владне визнання, що не впадає в сентименталізм й відверто сміється з «неспротиву насильству». Тому будь-які концепції, що їхню основу складає національна ідея, — це завжди, незважаючи на сентиментально-моральні чи активістсько-вольові змісти, насправді є спробою леґітимації чиєїсь — власної або «близьких за національним духом» — політичної влади.
Прихованість, нерозуміння того, що національна ідея безпосередньо не збігається з самою політичною організацією спільноти, а є лише основою політичної леґітимації режиму влади, виявляється лише плином часу та практичним перебігом деструктивних (щодо організації суспільного життя) подій. Найвиразніше це виявилось у масовому розчаруванні вузько національно зорієнтованою державною політикою адміністрації першого президента України й особливо в швидкому перетворенні національно-демократичної еліти на неономенклатуру, в її корпоративізмі на ґрунті національної «чистоти». Не випадковим було легке «вростання» в такий самий, щоправда на інших засадах леґітимації, старий номенклатурний корпоративізм наступників Л.Кравчука. Проте, замість політичної консолідації української нації у суспільній думці спостерігається дедалі більше протиставлення національної ідеї — ідеалам громадянського суспільства.
Поняття громадянського суспільства справді має найбезпосередніший стосунок до проблеми політичної організації суспільства. Звернення до такого поняття — це дедалі більше розуміння необхідності існування у суспільстві угруповань (теоретик громадянського суспільства Геґель сказав би також — корпорацій, станів), за допомогою яких у такий спосіб об’єднані люди можуть реально впливати на організацію політичного режиму суспільства, будучи водночас максимально незалежними від влади. Громадянське суспільство — це сукупність окремих, не залежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угруповання. Осередки громадянського суспільства створюються задля захисту власних, приватних інтересів окремих — не залежних один від одного — людей, тобто громадян. Єдине, що їх пов’язує, — це необхідність дотримуватися моральних та правових норм, правові і культурні обмеження.
Сьогодні ясно, чому ідеали громадянського суспільства так різко протиставляються національній ідеї. Коли стверджують, що єдиний сенс національної ідеї полягає у творенні України для всіх громадян, України як правової держави, як загальної громадської держави, йдеться насамперед про утвердження норм та цінностей правової організації політичної сув’язі людей в кордонах України. Політичну організацію нації ототожнюють з правовими відносинами, що мають суто раціональну, універсально-формальну основу, у дотриманні якої й полягає головна функція держави, державної машини, всього корпусу державної влади. На цій основі зароджується мрійництво про правову організацію нашого дезорганізованого суспільства, про правову — некорумповану — владу, некримінальну економіку й т. ін. Але якщо вирішувати питання про найглибшу основу згуртування людей у політичну цілісність нації лише на засадах ідеї громадянського суспільства, висновки не будуть втішні. Адже сама концепція громадянського суспільства також ґрунтується на певних уявленнях про засади людського співжиття. Це визнані, тобто вже леґітимні, норми права, правові уявлення, що їх поділяє вся спільнота. Сенс наголосу на ідеалах громадянського суспільства полягає у своєрідному післяполітичному утвердженні суспільної єдності, в ототожненні політичної організації та правової спільноти — або, інакше кажучи, ототожненні політики та права.
Носії ідеї громадянського суспільства як основи української нації свідомо чи несвідомо тяжіють — у нинішніх історичних умовах — до гучних гасел державотворення, державництва. Нам потрібна, наголошуть вони, правова захищеність громадян, їхне громадське вільне самоврядування, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту тощо. А для цього потрібні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильна адміністрація, сильне військо — сильна державна машина. Ототожнення поняття громадянського суспільства з образом політичної нації реально, в житті, веде до закріплення нею адміністративної моделі утримання української спільноти в тенетах протонаціональної єдності. У пафосі державництва збігаються погляди та інтереси виразників національної ідеї та представників політичного істеблішменту.
Не випадково нова адміністрація так багато твердить про державність та конституцію. Йдеться про немовби вже отриману леґітимність законодавчих та виконавчих дій можновладців. Саме тому горішня влада не полишає — навіть символічно — зв’язку з національною атрибутикою, що так легко вводить у приємну оману українських націонал-романтиків.
Ми бачимо, що обидві позиції, які сьогодні виокремлюються в громадській думці щодо проблеми формування української політичної нації, якщо їх брати поодинці, не є самодостатні. З одного боку, йдеться про ототожнення політичної влади з підґрунтям її ж леґітимації — з національною ідеєю. Тобто виникає позаправова ситуація самоузаконення (самосуду) корпоративних уявлень певної частини національної спільноти. З іншого боку, вже існуюча політична влада набирає надправової сили.
§4. Рятівний етатизм
Вже саме слово «держава» говорить про себе досить відверто: держати — означає утримувати разом; вона є силою, що збирає людей у єдність. Держава — це оречевлена спільність народу. Це інституційно реалізований стан співжиття у вигляді війська, міліції, звичайно ж, чиновництва, вищої бюрократії, а крім того — інститутів права, моралі, традицій тощо. Тож на яких засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої державної сув’язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі Україна?
Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою відповідь: основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитися у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Державність мусить бути підпорядкована реалізації національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в кінці XX століття.
З погляду такої моделі держава потрібна передусім для підтримки, особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози (ззовні і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних утвореннях. Держава — це втілена в інституціях сила для охорони, підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається насамперед як охоронна сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні (читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж у так званій загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, «державності» — головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на міцну державну владу. Проте держава не тільки охороняє, але мусить ще й з’єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як із точки зору цієї моделі українська держава утримує спільноту? Що є головним принципом організації (конституції, до речі) народу в єдність держави України?
Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність уже існує: це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як така — це духовно-кровна спільнота, вже (історично та життєво) пов’язана з собою вузлами традицій, спільної історичної долі, мови, релігії, звичаїв, походженням, територією, однією волею. Тому держава й потрібна лише як зовнішня сила, що має захистити вже наявну спільність людей, «справжніх» громадян. Й що сильніші, міцніші держава, влада, вміння примусово відстоювати вже наявну етноєдність, то ця держава краща. Сильна держава — природне гасло такої моделі.
Але це в реальності призводить до того, що етнонаціональні державницькі уподобання підтримують суто зовнішні, бюрократичні якості та функції держави — машини владарювання та примусу. Підтримують природну жагу влади у реальної влади, у конкретної української адміністрації. Крім того, це насправді веде до дедалі більшого відчуження держави та влади від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з’єднаний єдиною ідеєю сам собою: українська етнічна єдність уже існує. Тут державі немає чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її головна справа, нинішнє історичне завдання.
Інерцію цих етнонаціональних проектів сильної держави спритно використав новий режим. Поступово очистивши від густого національного забарвлення попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення — з епізодичними ритуальними поклонами у бік вчорашньої риторики. Йдеться, фактично, про виникнення на залишках руху національного відродження принципово нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації державної влади, або адміністративно-неономенклатурною леґітимаційною моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань самолеґітимування державної влади, хоч із національною ідеєю ще заграють. Влада взагалі, мовляв, потрібна, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту й т. ін. — в Україні. А для цього знову-таки необхідні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо. Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину автономного (в сенсі самозаконного) існування, дуже далеку від життя загалу.
Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці XX століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної державності — вільне визнання громадянами інституту держави, чим і є справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя, інтереси, працю, бізнес кожного окремого громадянина.
І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-неономенклатурна не здатні рахуватися з самоврядуванням, з громадянською самоактивністю людей. Прикладів безліч: сучасна влада вочевидь не встигає згори впливати на ті процеси, що виникають на хвилі посткомуністичних трансформацій, започаткованих скоріше не цією владою, а плином історії.
§5. Спадщина авторитарної особи
Дається взнаки авторитарно-етатистська традиція, вкорінена в усій історії, у ритуалах, дисциплінарних механізмах та дискурсі влади так званої радянської держави. У центрі цієї традиції стоїть особа, суб’єкт влади, який здебільшого визначає надправові чи позаправові правила суспільної гри. Ці правила є зворотним боком усіляких утопій, у тому числі й «утопії політичної нації». Розгорнуте й звершене у часі визрівання комунікативних засад для стабільного існування політичної спільноти авторитарна свідомість перетворює на порожні наративи. Однією з її особливостей є прагнення створити штучну реальність, артефікований політичний ландшафт. Це — спосіб псевдолеґітимації, в якому виявляється туга за повномасштабним, добровільним визнанням прав на здійснення владних повноважень і водночас виголошує себе прихований ілеґалізм. Історія знає чимало прикладів, коли, з одного боку, є виразні ознаки жорсткої установки на адміністрування й нагляд, а з другого — створення саме штучної політичної реальності.
Колись один з функціонерів дипломатичної місії Російської імперії у Мюнхені, більш відомий як видатний російський поет Ф.І.Тютчев, звернувся до імператора Миколи І з пропозицією утворити на державний кошт зарубіжний опозиційний журнал, в якому можна було б подавати матеріали з критикою імперського уряду та його політики. Річ у тім, що в європейській пресі виникав надто похмурий, на погляд Тютчева, образ Росії, тим часом як контрольований з Петербурґа часопис зміг би внести потрібні корективи в цей образ і таким чином забезпечити монархії бажаний зовнішньополітичний контекст. Дипломатична ініціатива поета не знайшла відгуку в Миколи І. Проте ідеї створення контрольованого опозиційного часопису судилося відродитись у радянській імперії аж 1945 року. Цього разу ініціатива походила вже від самого комуністичного імператора Йосифа Сталіна, який запропонував відомому російському письменникові Костянтину Симонову «взяти» «Литературную газету», де час від часу з’являлись би неортодоксальні і навіть крамольні, з погляду панівної ідеології, матеріали. Причому Сталін пообіцяв критику на адресу газети з боку політбюро. Здається, цю амортизуючу роль «Литературная газета» відігравала аж до самої так званої «перебудови».
Але що ж означає така амортизація, про що, власне, йдеться? Практика кількох десятиліть тоталітарного режиму сформувала особливу систему інструментованого страху, центральною постаттю якої є авторитарна особа. Страх відіграє особливу роль, створюючи ефект псевдолеґітимації. Симптоматично, що дискурсивна стихія радянського повсякдення відреаґувала на цю практику досить точно, позначивши такі химери словосполученням «добровільно-примусовий». Добровільно-примусовими були суботники, колгоспно-радгоспна панщина, святкові демонстрації. Модель гулагівського братства між катом і жертвою, що її відбиває словосполучення «добровільно-примусовий» набула за радянських часів всеохопного характеру, відіграючи роль універсального протезу леґітимації. Але й сьогодні у глибинах масової свідомості збереглось коріння цієї моделі й рудименти карального патерналізму: як туга за сильною рукою. Характерною ознакою цього типу особи є ірраціональне ставлення індивіда до авторитету. Визнання виняткових прав зверхника дає індивідові також можливість психологічної рівноваги. Підкорення й субординація є, по суті, радикально редукованим способом орієнтації у суспільному довкіллі. Він також надає індивідові можливість уникнути обтяжливої ситуації вибору, уникнути загрози перетворитись на мішень для численних запитань. Адже запитання, цей спосіб артикуляції соціальної невлаштованості, постає як деперсоналізований образ влади, різноманітних стихій примусу. Ця редукція виступає водночас умовою й наслідком соціального реґулювання. Проте субординація й підкорення стають всеохопними щодо особи, позаяк індивід у своєму ірраціональному пориві визнає примус стосовно себе і в такий спосіб латентно прагне бути суб’єктом цього примусу. Частина волі до влади, аґресивності при цьому поглинається, сказати б, «любов’ю до ката», тим часом як решта знаходить вихід у формуванні образу ворога або чужого, тобто того, з ким авторитарна особа себе не ідентифікує.
Фактично й етнонаціональна, й етатистська версії леґітимації посткомуністичної влади спираються на соціально-психологічні рефлекси авторитарної особи. «Любов до ката» планується на ідеологічному рівні шляхом нав’язування персоналізованих образів сили й відповідає мазохістському імпульсові індивідів. Звідси випливає, з одного боку, прагнення підпорядкувати цим образам увесь правовий механізм, а також демократичний жарґон, а з другого — з’являються мрії про ідеального наглядача, налаштованість на «міцну руку» тощо.
На рівні горішнього урядовництва страх перед чужим, іншим, перед таємницею й непередбачуваністю іншого, трансформуючись у адміністративну аґресію, завжди виявляється у прагненні створити кришталево прозорий образ, опертись на конечні точні поняття. Згідно з ними світ поділяється на формальні, вкрай схематизовані сфери, позбавлені будь-яких зв’язків з їхнім об’єктом, життєвим світом. Виникає своєрідний надреалізм, коли все суспільне довкілля — це лише предмет нагляду й маніпуляції за допомогою умоглядних взірців 9. При цьому складається така формула влади, яка передбачає іґнорування невизначеності, темряви, тобто усього того, що не вкладається у межі взірця.
Можна сказати, що з погляду ладного визнати «сильну владу» індивіда остаточна невизначеність суспільних взаємин, притаманна демократії ситуація перманентного вибору сприймається як загроза авторитарно-патерналістським почуттям. Саме тому він готовий підтримати адміністративну аґресію, в такий спосіб ідентифікуючи себе із владою і закладаючи ґрунт для псевдолеґітимації, тобто силової леґітимації.
Проте приклад із «Литературной газетой» засвідчив, що окреслений вище механізм функціонування авторитарної свідомості зазнає неминучої кризи, а отже зазнає кризи й авторитарний тип особи. Прагнення влади до тотального опрозорення простору своєї дії, до надреалізму врешті-решт призводить до необхідності включати до сфери чистої адміністративно-державницької уяви конкретні форми виявлення соціальної незгоди. Ба навіть провокувати незгоду для підживлення аґресивності, приспаної надміром цвинтарного порядку. Стан такої кризи добре окреслено у відомому історичному оповіданні Ю.Тинянова «Підпоручик Кіже». Пригадаймо, як імператор Павло І — один з головних персонажів цього оповідання — відкриває для себе секрет, «як зужити зраду й порожнечу»: «запровадити точність і досконале підпорядкування... Запрацювали канцелярії. Вважалось, що собі він бере владу лише виконавчу. Але якось так траплялось, що виконавча влада плутала усі канцелярії, і тому були: сумнівна зрада, порожнеча й лукаве підкорення» 10.
Авторитарна свідомість повсякчас приречена відтворювати предмет своєї стурбованості й відчувати недовіру до образу, який позначає або репрезентує такий предмет. Один із найнадійніших способів (з погляду авторитарної свідомості) ґарантувати ясність розуміння й сприймання, аналогічного образу, — це створення певної леґітимної бази. Іншими словами, образ «чужого» має бути легко ідентифікований відповідно до тих чи тих юридичних процедур і таким чином достатньо контрольований.
Закон про «опозицію», що його так наполегливо прагнули впровадити у життя ідеологи-правники з президентського оточення на початку 1995 року, на тлі посткомуністичного жарґону був логічною ланкою у функціонуванні авторитарної свідомості. Тут діяла певна інерція держави, яка забезпечувала продуктивність розподільної економіки, що й донині зберігає свою владу, чинність і ефективність, але, ясна річ, у межах занепаду, розпаду режиму. Дві технології — технологія виробництва і технологія політична — нерозривно пов’язані між собою. Адже виробляти — це означає дисциплінувати, а дисциплінувати — означає виробляти, у тому числі виробляти й слухняних людей шляхом відповідної дисциплінарної техніки 11.
Це означає нав’язати особі її власну ідентичність, перетворивши вироблене у межах ідеології знання про неї на її власне зання про себе і в такий спосіб створити бажаний суб’єкт. Так здійснюється інтерналізація державного нагляду і контролю. Суб’єкт починає виробляти сам себе на основі нав’язаного йому знання про себе у вигляді всіляких наративів, сформованих офіційними ідеологами.
Авторитарна особа була й залишається наріжним каменем такого виробництва. Разом з тим практично повністю розпалась політична технологія, яка його забезпечувала. Можна сказати, що у дисциплінарній майстерні, успадкованій від радянського режиму, зчинився справжній хаос.
Кожна влада утверджується й існує завдяки нескінченному двобою з усілякого роду ілеґалізмами. У процесі цього двобою історично виникав й удосконалювався репресивний апарат, який за своєю суттю є знаряддям виробництва слухняних людей. Розмаїття ілеґалізмів, притаманних тоталітарному типу влади, можна зіставити із системою галузевих міністерств, які були одним з дієвих, ефективних дисциплінарних відповідників розподільчої адміністративно-командної економіки. Протягом розпаду тоталітарної системи істотно звузився реєстр ілеґалізмів. Відтворити усе, сказати б, багатство ілеґалізмів (ну, наприклад, такі ілеґалізми, як «антирадянська пропаґанда», «наклеп на суспільний устрій» і т. д.). у нинішньому суспільно-політичному контексті практично неможливо. Водночас залишається кардинальна потреба й умова існування влади й перебудови політики як такої — це елемент опору, спротиву.
§6. Вторинність геополітичної леґітимації
Процес державного будівництва в Україні здійснюється в умовах, коли зовнішньополітичні чинники відіграють більшу роль у визначенні стратегії, ніж це могло бути. По-перше, як уже багато разів говорилось, здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, що виростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості ідеології. Отож через брак леґітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. Ясна річ, що за такої ситуації, коли відсутня чи не найважливіша компонента стратегії ринкових реформ, а саме — відповідний соціально-психологічний клімат, сформований певними культурними традиціями, цілком імовірною стає реставрація вчорашніх світоглядних орієнтацій або експансія сильних, розроблених ідеологій, і насамперед — євразійської ідеології.
Поняття «Євразія» міцно увійшло у мову політичних діячів посткомуністичної доби і закріпилося у лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової універсальної, ґлобалістської побудови, яка б замінила концепцію колишнього протистояння двох систем, відчувають насамперед сучасні російські політичні стратеги. Необхідність перебудови усієї системи національної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мілітаризованої економіки провокують часткову регенерацію минулої державної структури, але вже на новій основі. Не слід думати, що геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту, які виникають, здається, з нічого, проростають новим політичним баченням на руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, вже наприкінці 70х — початку 80-х років проводили пошуки й, сказати б, стендові випробування нової ідеологічної доктрини.
У 90-ті роки, після невдалого серпневого військово-партійного путчу, ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії. Крайньою формою її виявлення стає журнал «Элементы», що має промовисту розшифровку: «Евразийское обозрение». На редакційні досвітки цього видання вчащають і вищі військові чини. Лише брутальна, а подеколи й образлива нелояльність до нової влади, нерозуміння справжніх устремлінь можновладців з єльцинського оточення, а також надмір відверта, на грані епатажу, суголосність з праворадикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитись на респектабельного виразника геополітичних інтересів регенеруючої імперської еліти.
Попри тимчасову заборону «Євразійського огляду» після відомих подій у Москві у жовтні 1993 р., слово «Євразія» стає своєрідним кодом для очевидно планованого Москвою політичного дрейфу колишніх республік СРСР, у тому числі й України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав- сателітів нової Росії із статусом неоколоній. Сировинні тили й розрив у цінах на робочу силу роблять такі плани вельми реальними та надзвичайно спокусливими для багатьох російських політиків.
Сьогодні ми стаємо свідками розгортання суперництва між кількома гілками російського великодержав’я за євразійський простір. Ідея повернення «втрачених» територій у лоно імперської структури або звучить у політичних деклараціях, або прочитується у конкретних діях, незважаючи на ідеологічні відтінки її носіїв.
Терени колишньої радянської імперії хоч і стали відкритими для розуміння західним світом, але не стали зрозумілішими. Ось чому чимало політиків і політологів використовують найлегший шлях — звертаються до історичних прецедентів, у даному разі прагнуть реанімувати зручний для уявлення й аналізу цілісний образ деструктурованого простору ще донедавна ворожого світу. Тим самим продукуються перетворені форми знання, які спонукають політичного діяча здійснювати професійний маневр у межах недосконалих програм, що їхня методологія зберігає чимало рудиментів доби протистояння двох систем.
Брак ефективних аналітичних систем для орієнтації у посткомуністичному просторі супроводжується езотеричними техніками вироблення політичної картини сучасного світу. До таких можна віднести всілякі ґлобалістські візії й доктрини, міфологічні образи посткомуністичного світу. Особливу роль у створенні таких образів відіграють концепції, аналогічні модній нині концепції С.Гантінґтона, побудованої на таксономії, що так відгонить історичним матеріалізмом із стадіальною схемою економічних формацій. Поділ світу на зони впливу тих чи тих ґлобальних культурно-історичних парадигм навіть у О.Шпенґлера з його віртуозною енциклопедичною системою арґументів не піддавався версифікації. А, проте, такі концепції зазвичай визначають певну геополітичну балістику, штовхаючи політиків в обійми рятівної для їхньої спантеличеної свідомості метафори. Можна сказати, що вони створюють штучну політичну реальність, за якої починає жити світ. Дотримання цих приписів є нібито свідченням чинності витвореної їхньою свідомістю геополітичної реальності й підтвердженням магічної всемогутності, що її приписують таким ґлобалістським візіям. Перформативний міфологічний образ посткомунізму породжує ілюзію володіння політичною ситуацією.
Пошуки посткомуністичною політичною елітою особливого «третього шляху» суспільно-політичного розвитку та інших форм політичної леґітимації («розбудова держави», «науковий націоналізм», «національна ідея» тощо) змінюються нині на так звані євразійські пріоритети.
Суґестивну політичну та геоекономічну силу «євразійського синдрому» відчували на собі також українські політики й політологи. Відверто демонструвала свою «євразійську» солідарність комуністично-соціалістична більшість Верховної Ради, прикладом чого може служити несамовита пропаґанда необхідності членства України у структурах СНД під наглядом Росії. Відтворення й імплантацію євразійської фразеології у новітні обґрунтування державної стратегії подибуємо також у ряді публікацій і публічних висловлюваннях впливових аналітиків з оточення Президента України (* Див., зокрема: Д.Табачник, Д.Видрін. Україна на порозі XXI століття: політичний прогноз. — К., 1995; В.Гриньов. Нова Україна, якою я її бачу. — К., 1995; А.Деркач, С.Веретенников, А.Ермолаев. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К, 1995.).
Звернення до леґітимаційного потенціалу модернізованої євразійської ідеології є закономірним розвитком етатизму в умовах невизначеності базових цінностей, браку колективної ідентичності. Щоправда, самі представники владних структур обґрунтовують власне тяжіння до євразійських уявлень з погляду національних інтересів, суто прагматичними міркуваннями щодо важкого економічного стану України, спричиненого, мовляв, руйнуванням старих господарчих зв’язків між реґіонами колишнього СРСР. Якщо немає остаточної загальнонаціональної згоди, тоді, міркують прозеліти новітнього євразійства, є підстави для політичного самовизначення через зовнішні, так звані геополітичні інтереси.
Сенс відродження загальних контурів сучасного політичного євразійства стає зрозумілим, якщо поставити питання про його леґітимаційні засади. Останнє підґрунтя євразійства полягає у спробах віднайти — через брак національних — зовнішні основи леґітимації. Сучасні ідеологи євразійства спираються на денаціоналізовану форму уявлень про суспільну цілісність. Спадщина «радянської ідентичності», яка набула ознак природності внаслідок свого історичного довголіття, править їм за немовби надійне опертя.
Проте не це головне для спроб, сказати б, євразійської леґітимації влади. Йдеться не про пошуки основи для леґітимації в самих зовнішньополітичних стосунках та змаганнях, але в подальшому розвитку етатистської позиції: геополітика є суто державною справою.
* * *
Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.
Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.
1 У визначеннях проблеми леґітимації ми спираємося на теоретичні розробки Юрґена Хабермаса: Habermas Jurgen. Legitimatіon Problems in the Modern State.—In: Habermas Jurgen. Communication and the Evolution of Socіety.—London, 1979,—РР. 178-183. Див., зокрема: Зиновьев А.. Коммунизм как реальность.—1980.
2 Там само.—Р.179.
3 Там само.—Р. 180.
4 Там само.—Р. 183.
5 Bouretz Pierre. Désir de transparence et respect du secret. Esprit, №211, Mai 1995.—P.49.
6 Ницше Фридрих. Человеческое, слишком человеческое.—В кн.: Ницше Фридрих. Соч.: В 2-х т.—М., 1990.—Т.2—С. 447.
7 Аристотель. Никомахова этика.—В кн: Соч. в 4-х томах.—Т.4.—М., 1984.—С.150.
8 Рикер Поль. Герменевтика. Этика. Политика. Московские лекции и интервью.—М.,1995.—С. 49.
9 Див.: Adorno Theodore, Frenkel-Brunswick, Levison D.I., Newitt R. The Authoritarian Personality. Studies in Prejudice.—New-York, 1950. —Vol.I.—P.768.
10 Тынянов Юрий. Кюхля. Рассказы.—Л.,1993.—С.349.
11 Foucault Michel. Surveiller et Punir.—1975.—Р. 208-210.
ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ДЕРЖАВНОСТІ
Історичний досвід українського державотворення свідчить, що вирішальне для нього значення мали насамперед геополітичні чинники. І специфіка української етнополітики полягає в тому, що вона традиційно була тісно пов’язана з геополітикою. Звідси походить брак або ж розмитість у масовій свідомості уявлень про територію як зону мешкання українського етносу, брак знання у значної частини громадян України історії її державності, належної обґрунтованості для деяких соціальних прошарків і етнічних груп українського населення леґітимних засад національного державотворення. Звідси й відчуття певної ефемерності сучасних подій, коли усталюється українська суверенна держава, очікування того, що повернеться минуле, відновиться Радянський Союз, де колишнім радянським республікам, а нині суверенним державам, уготована, за одним із радикальних сценаріїв, роль «губернії» або щось на зразок «російських штатів».
§1. Етноменшини як чинник геополітики.
На тісний зв’язок етно- та геополітики на теренах України вказує і той факт, що в Україні проживають чисельні етнічні громади, які традиційно не вважалися етнічними меншинами. У минулі роки, коли геополітична карта Європи мала інший вигляд, деякі з цих громад становили частину етнічного ядра інших країн, як, наприклад, румуни та молдавани Північної Буковини і Південної Бессарабії до початку Другої світової війни. Те ж саме можна сказати про польське населення західних областей України та словаків Закарпаття, не кажучи вже про росіян південно-східних реґіонів та Криму. Радикальна зміна геополітичної карти Європи, спричинена розпадом Радянського Союзу, утворення незалежної Української держави істотно змінили політичне становище багатьох етнічних груп України, передусім — в аспекті їх самовідчуття, самосвідомості тощо. Ці зміни ідентичності гучно сиґналізують про себе, надто у зв’язку із ускладненою соціально-економічною ситуацією, яка змушує багатьох шукати причини кризи насамперед у незалежності і в економічних реформах. Унаслідок цього відбувається дезінтеґрація суспільства за соціально-економічними та політичними і за етнічними ознаками, що загрожує руйнацією самої державності.
Говорячи про геополітичні чинники етнополітики, потенційні можливості їх впливу на українське державотворення, не можна оминути увагою і проблеми титульної нації українського етносу. Тут постає ціла низка питань, пов’язаних із національно-культурною, мовною, релігійно-церковною орієнтацією та ідентичністю, адже сама структура українського етносу сьогодні перебуває в стадії реформування, модернізації, становлення етнополітичної цілісності. Ясна річ, що цей процес досить тривалий і його наслідки багато в чому залежать від взаємин між титульним етносом та етнічними меншинами, адже саме ці стосунки визначають і ще довго визначатимуть українську державність як своєрідну етнополітичну систему.
§2. Етнополітична реальність України.
Для окреслення комплексу питань, що пов’язані з цим аспектом політологічного аналізу, можна використати поняття «етнополітична реальність», яке відображає сучасний стан міжетнічних відносин у державі, а також указує на такі істотні показники в житті етнічних громад, як чисельний склад, характер розселення — компактний чи дисперсний, тип поселення — сільський чи міський, релігійну орієнтацію.
Етнополітична реальність — це комплекс онтологічних та політичних ознак, завдяки яким утворюється цілісний образ етнічної орієнтації на ті чи ті цінності національного, державно-політичного буття.
Для осмислення етнополітичної реальності вкрай важливою є характеристика етнодемографічної картини. Серед вітчизняних науковців немає спільної думки про достовірність офіційної статистики щодо етнічних груп за даними перепису ще від 1989 року. Деякі науковці піддають ці показники серйозній критиці, і насамперед ті показники, що стосуються чисельності російської етнічної громади як найбільшої і найвпливовішої в українському етнополітичному спектрі 1.
Містифікованою здається і статистика щодо кількості етнічних груп, які населяють сьогодні Україну. Одні автори користуються даними про те, що в Україні проживають представники понад 120 різних національностей, тоді як інші нараховують усього лише близько 90. Проте точність у цьому випадку нічого не вирішує, оскільки істотнішим є інше питання: чи є Україна поліетнічною країною, чи ні.
Адже в структурі народонаселення України, якщо винести за дужки найчисельнішу російську етнічну громаду, нараховується приблизно 5% іноетнічного населення, яке не завжди може бути описане за всім загальноприйнятним набором характеристик (кількісних, соціально-культурних, релігійних, традиційно-побутових).
Якщо скористатися офіційними даними статистики щодо кількості населення окремих етнічних громад, то в Україні вони чітко поділяються на декілька коґортних груп. Першу, цілком окрему, оскільки йдеться саме про етнічні меншини, складають росіяни. Загальна кількість їх сьогодні фіксується близько 11,2 млн. чоловік, що становить у загальнонаціональній структурі приблизно 22% від усього населення України. Наступну коґорту складають етноси, кількість яких не досягає умовного мільйонного рубежу, але перевищує стотисячний бар’єр. В Україні таких етносів нараховується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Загальна кількість їх становить приблизно 4% від усього населення держави.
Третю коґорту утворюють етноси, чия чисельність перевищує п’ятдесятитисячний рубіж, але не досягає стотисячного. Таких етносів в Україні чотири — це греки, казанські татари, вірмени та німці. Загальне число їх у структурі народонаселення України дорівнює приблизно 0,6%.
Четверта коґортна група — це етноси, кількість яких перевищує десятитисячний рубіж, але не досягає п’ятдесятитисячного. Сьогодні в Україні таких етногруп нараховується всього три — це циґани, гагаузи та грузини. Питома вага їх у загальнонаціональній структурі народонаселення становить приблизно 0,2%.
Нарешті, ще одна коґорта — це етногрупи, чисельність яких не перевищує десятитисячний бар’єр, але нараховує більше однієї тисячі чоловік даної етнічної групи. Таких в Україні щонайменше шість. Їхня питома вага в загальнонаціональній структурі становить приблизно лише 0,07%. Щоправда, ці статистичні дані можуть варіюватись у тому чи тому напрямі, але не настільки істотно, щоб кардинально вплинути на загальну картину. Це пов’язане з міґраційними процесами, які останнім часом інтенсифікувалися, — від’їздом і в’їздом представників деяких етносів. За оперативними даними міґраційної служби в Україні, вже з’явилися численні етнічні громади, які складаються з кількох тисяч. Проте, не маючи статусу постійного громадянства, вони не можуть потрапити до загальної звітності щодо етнодемографічної структури народонаселення України.
Враховуючи також інші складники етнополітичної реальності, про які вже йшлося вище, а саме — характер розселення означених етнічних громад, переважний тип поселення, а також домінантну релігійну орієнтацію, спробуємо відтворити етнополітичну реальність у вигляді комплексної таблиці, де враховані ці показники. Йдеться лише про етнічні меншини, без урахування титульного етносу.
Таблиця 1.
|
етнічна група |
загальна кількість |
характер розселення |
тип поселення |
релігійна орієнтація |
|
росіяни |
11,2 млн. |
переважно дисперсний |
88 % проживає в містах |
православна |
|
євреї |
486 тис. |
дисперсний |
майже 100% проживають в містах |
іудейська |
|
білоруси |
439,9 тис. |
дисперсно, але є сільські компактні поселення |
переважно в містах |
католицько-православна |
|
молдавани |
324,9 тис. |
переважно компактний |
переважно в сільській місцевості |
православна |
|
кримські татари |
прибл. 280 тис. |
компактний |
переважно в сільській місцевості |
ісламська |
|
болгари |
232,8 тис. |
компактний |
переважно в сільській місцевості |
православна католицька |
|
поляки |
218,9 тис. |
дисперсний, але реґіонально визначений |
в містах |
католицька |
|
угорці |
163, 3 тис. |
компактний |
переважно в сільській місцевості |
католицька і протестантська |
|
румуни |
134,7 тис. |
компактний |
переважно в сільській місцевості |
православна |
Наведені у таблиці 1 дані свідчать, що найбільші етнічні громади України здебільшого мешкають компактно або ж реґіонально визначено. Домінантною релігійною орієнтацією для них є православ’я, при цьому переважає сільський тип поселення, але в кількісному відношенні домінує урбанізоване населення найчисленніших етнічних громад України. Як відомо, компактність та урбанізованість більше сприяють політизації, ніж дисперсність і аґрарний тип поселення.
Розглянемо тепер наступну коґорту, чисельність якої не перевищує стотисячного бар’єра, але дорівнює не менш ніж п’яти-десяти тисячам осіб. Ці етноси можна назвати етносами вище середньої кількості.
Таблиця 2.
|
етнічна група |
загальна кількість |
характер розселення |
тип поселення |
релігійна орієнтація |
|
греки |
98,6 тис. |
компактний |
сільський та міський |
православна |
|
казанські татари |
90 тис. |
дисперсний |
переважно міський |
ісламська |
|
вірмени |
60 тис. |
дисперсний |
міський |
вірмено-григоріанська церква |
|
німці |
понад 50 тис. |
переважно компактний |
здебільшого сільський |
протестантська |
Дані таблиці 2 показують, що етноси вище середньої кількості живуть порівну компактно і дисперсно. Переважає міський тип поселення, а серед релігійних орієнтирів домінує християнська орієнтація при конфесійній неоднорідності. Зберігається також ісламська та з’являється протестантська орієнтації. На відміну від попередньої кoґорти, тут немає громад, які безпосередньо мали б контакт зі своїми історичними батьківщинами, що, звичайно, посилює відчуття ізольованості від свого етнічного ядра, але дозволяє, разом з тим, зберігати власну етнічну ідентичність.
В Україні є також етноси, які належать до середньої коґорти, кількість яких в межах від десяти до п’ятдесяти тисяч чоловік. Таких громад усього три.
Таблиця 3.
|
етнічна група |
загальна кількість |
характер розселення |
тип поселення |
релігійна орієнтація |
|
циґани |
близько 50 тис. |
дисперсний, але є реґіональні компактні поселення |
важко визначити |
переважно православна |
|
гагаузи |
понад 30 тис. |
компактний |
переважно сільський |
православна |
|
грузини |
25 тис. |
дисперсний |
переважно міський |
грузинська автокефальна церква |
Дані таблиці 3 вказують на переважну дисперсність розселення її представників з балансом міського та сільського типів поселення, з домінуванням християнської орієнтації та певними конфесійними відмінностями. До цієї коґорти потрапили два своєрідних народи: циґани, етнос, що створив власну соціальну організацію — табір, а живучи серед іноетнічного населення, сприймає його релігійну орієнтацію як власну, та гагаузи — один із чотирьох етносів на теренах України, який може вважатися автохтоном, поряд із українцями, караїмами і кримськими татарами, адже етногенез гагаузів проходив здебільшого на території їхнього постійного проживання.
Нарешті, ще одна коґорта етнічних громад, чисельність якої перебуває в межах від тисячі до десяти тисяч осіб. Це етноси нижче середньої чисельності в структурі народонаселення України.
Таблиця 4.
|
етнічна група |
загальна кількість |
характер розселення |
тип поселення |
релігійна орієнтація |
|
словаки |
близько 10 тис. |
компактний |
переважно сільський |
католицька |
|
чехи |
понад 9 тис. |
дисперсний |
переважно міський |
католицька |
|
латиші |
прибл. 7 тис. |
дисперсний |
міський |
лютеранська |
|
литовці |
понад 5 тис. |
дисперсний |
міський |
католицька |
|
естонці |
близько 5 тис. |
дисперсний, але реґіональні поселення |
переважно міський |
протестантська |
|
караїми |
понад 1,5 тис. |
переважно компактний |
міський |
іудейська |
З таблиці 4 видно, що серед цієї етнічної коґорти домінує дисперсний характер розселення при переважно міському типі поселення. Тут переважає католицько-протестантська орієнтація. Своєрідністю цієї коґорти є й те, що сюди потрапляє така етногрупа, як караїми — етнос автохтонного походження, для якого властива чітка етнічна ідентичність, збереження мови, антропонімів та іудейське віросповідання.
За характером розселення найчисельніших етнічних спільнот Україна поєднує дисперсність одних та компактність других, високу урбанізованість з домінуванням аґрарного населення, близькість розташування до своїх історичних батьківщин з їх віддаленістю.
Далеко не всі етнічні групи представлені в цих таблицях. Не ввійшли до них так звані малочисельні (переважно по кілька сот, а то й десятків осіб) етнічні групи, вивчення яких — завдання етнології та політичної етнології. Доводиться констатувати таке явище, як партикуляризація етнічних інтересів, фраґментаризація та сепарація за власними уподобаннями, що створює своєрідну альтернативу консолідаційним процесам.
1 Див.: Дашкевич Я. Українське відродження і національні меншості // Україна в сучасному світі. Матеріали наукової конференції Республіканської асоціації українознавців.—К.,—1990.—С.51.
У ПОШУКАХ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.
§ 1. Стратегії економічних перетворень
Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи ту економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Але цю проблему можна переформулювати й іншим чином: які саме зміни слід провести, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку? У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.
1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія (стратегія руху навздогін, як її ще інколи називають) була свого часу успішно реалізована в нових індустріальних країнах. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.
Корені цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій. Революцію Мейдзі в Японії та індустріалізацію в колишньому Радянському Союзі можна також віднести (хоч і з певними застереженнями) до згаданої моделі.
2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція також відбувалася в колишньому Радянському Союзі. Досвід східних та центральноєвропейських країн, де була створена економічна система радянського типу, можна також віднести певною мірою до згаданої економічної стратегії. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.
3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин). Слід відзначити, що в колишніх соціалістичних країнах існували певні відносини ринкового типу (ринок споживчих товарів, розподіл ресурсів через так званий «бюрократичний ринок» тощо), але координація економічної діяльності здійснювалась переважно на основі вертикальних зв’язків «держава — підприємство». Ось чому, наприклад, японський повоєнний економічний розвиток не можна вважати системною трансформацією, незважаючи на масштаби економічних змін, що відбулися в цій країні після Другої світової війни 1.
Кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію, в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання. Тому запропонована класифікація виконує досить просте завдання — визначити вихідні умови, що передували змінам (економічна відсталість, зруйнований виробничий потенціал внаслідок війни, криза існуючої моделі економічного розвитку). У структурному відношенні економічний розвиток будь-якої країни визначається наявністю та якістю чинників виробництва (праця, земля, капітал, підприємливість) і методами й технологіями їх використання (інакше кажучи, економічною політикою в широкому розумінні цього поняття). Сама по собі економічна політика виробляється та реалізується під впливом зовнішнього й внутрішнього економічного середовища, в якому функціонує національне господарство.
Характер економічної політики може варіюватися від радикальних заходів (так званої шокової терапії) до ґрадуалізму, до того ж ці два підходи можуть тим чи іншим способом поєднуватися. У цьому випадку мова йде не стільки про темпи перетворень, скільки про їх зміст. Так, наприклад, акцент переважно на імпортозаміщення або на експортну орієнтацію можна розглядати як елемент радикальної (шокової) трансформації 2.
Економічну політику в Україні можна умовно поділити на два етапи. Перший етап (1991–1994 рр.) характеризується в основному вимушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювалися під тиском перетворень у Росії та міжнародного співтовариства. Але в цілому справді радикальна (з точки зору саме ринкової трансформації) і послідовна політика була практично відсутня. Офіційно це пояснювалося тим, що Україна намагається йти своїм «особливим» шляхом реформ, щоб мінімізувати соціально-економічні видатки переходу. В економічній політиці домінували адміністративні заходи. Разом із тим, було прийнято ряд документів концептуального характеру та законів, які не стільки реґулювали економічні процеси, скільки виконували «просвітницьку» роль. У цей період темпи розвитку та глибина кризових явищ в Україні були найбільші з-поміж усіх посткомуністичних країн. На цьому етапі вичерпалися наявні фінансові та інші резерви.
Другий етап, який починається з 1994 р., можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, що її можна назвати «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням»). Це пояснюється фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.
Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікальний випадок в історії економічних реформ при комуністичному режимі), Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися чи не найбільші порівняно з іншими перехідними економіками.
Крім того, Україна запізнилася з визначенням стратегічного курсу на реформування і з практичними кроками у цьму напрямі, і це запізнення значною мірою визначає сучасні економічні труднощі.
Протягом відносно короткого періоду часу Україна зазнала також декілька могутніх зовнішніх шоків: вихід із рубльової зони (за відсутності системи розрахунків з іншими колишніми радянськими республіками) та запровадження нової системи забезпечення нафтою, газом та іншими ресурсами (маються на увазі канали постачання й перехід на ціни світового рівня). До того ж на економічну ситуацію в Україні неґативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв’язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв’язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.
Відразу після колапсу Радянського Союзу та відповідної системи коопераційних зв’язків економіка України потрапила під жорсткий вплив міжнародної економічної кон’юнктури. Значна кількість виробництв (якщо не більшість із них) виявилась неконкурентоспроможною на міжнародному ринку.
Нарешті, українській політичній та економічній еліті бракує глибокого аналізу не тільки міжнародного досвіду, а й власних помилок, бракує реалістичних оцінок сучасних і майбутніх можливостей і тенденцій. Складається враження, що окремі рішення стратегічного характеру приймаються інтуїтивно або під впливом зовнішніх обставин.
§ 2. Стартові умови трансформаційного процесу
Очевидно, що економічна політика має базуватися на детальному аналізі вихідних економічних умов, які визначають початковий пункт економічної трансформації. Ці умови відрізняються в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи, так би мовити, «природні» межі на використання досвіду інших країн.
За величиною ВВП на душу населення Україна посідала 8-е місце в колишньому Радянському Союзі — 5 200 дол. США в 1990 р. 3. Це засвідчує, що Україна, маючи значний промисловий потенціал, поступалася іншим республікам у плані його використання.
Україна успадкувала від Радянського Союзу лише частину економічного комплексу з усіма відповідними наслідками. На практиці це означало, що розташування виробничих потужностей та схеми коопераційних зв’язків між ними не збігалися з існуючим адміністративним і територіальним поділом. До того ж радянська індустріальна стратегія виходила з ідеї економії на масштабах виробництва й не брала до уваги національних і територіальних меж.
Варто зауважити, що економіка СРСР вже в 70-ті роки зіткнулася зі значними труднощами, але їх вдавалося пом’якшувати завдяки масштабному експорту сировинних товарів (особливо нафти й газу). Відповідні надходження у вільноконвертованій валюті передовсім використовувались для збільшення імпорту споживчих товарів і проміжних виробів, що призводило до відкладання на майбутнє реалізації рішучих дій, спрямованих на подолання недоліків адміністративно-командної економічної системи.
Критичний стан економіки загострювався внаслідок того, що значна частина промислового потенціалу морально й фізично застаріла, а заміна або модернізація відповідних елементів виробничого капіталу відбувалася явно в недостатніх масштабах. Після Другої світової війни економічна політика Кремля не передбачала виділення достатніх обсягів капіталовкладень для удосконалення та розвитку виробничої інфраструктури України. Ось чому незалежна Україна успадкувала застарілу матеріально-технічну базу й енерґо- та ресурсомісткі технології виробництва, які є основним чинником забруднення навколишнього середовища.
До того ж Україна має обмежені власні поклади нафти й газу, які не забезпечують її потреб в енерґоносіях і сировині для хімічної промисловості. До того ж, як уже відзначалося раніше, економіка України традиційно спиралася на ресурсо- та енерґомісткі технології.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Україна, як і інші посткомуністичні країни, конче потребує суттєвої масштабної модернізації чи, може, навіть і реіндустріалізації. Сьогодні український індустріальний сектор (хоч і досить розвинений порівняно з іншими колишніми республіками) потребує також глибоких структурних змін, які б забезпечили його адаптацію до вимог світового ринку і, відповідно, сприяли посиленню його міжнародної конкурентоспроможності.
Посткомуністична модернізація, про яку йдеться, значною мірою відрізняється від того процесу, який проходив в інших країнах. У перехідних економіках ми маємо справу з необхідністю реструктуризації — в широкому значенні цього терміну — вже існуючої індустріальної бази (що створювалася та розвивалась на відмінних від стандартних концепцій підходах, які реалізовувались, скажімо, у нових індустріальних країнах).
Розвиток промислового виробництва в економіках соціалістичного типу відбувався на засадах якісно відмінних від ринкових (домінування політичних міркувань над економічними, спотворена система цінових пропорцій тощо), і був переважно спрямовуваний на досягнення самозабезпечення та заміщення імпорту з країн Західного блоку. Звичайно, адміністративно-командна економіка не була повністю автаркійною в буквальному значенні цього слова, але в цій економічній системі не було достатніх стимулів до масштабного експорту промислових товарів за національні межі (за винятком, можливо, партнерів по соціалістичній системі).
Модернізація в посткомуністичних країнах суттєво відрізняється і від, сказати б, «первинного» процесу розвитку промисловості в країнах з ринковою економікою. У сучасних умовах реструктуризація об’єктивно повинна мати більш «зовнішньо орієнтований» характер, аніж це було в дев’ятнадцятому та на початку двадцятого століття, коли внутрішній ринок відігравав більш важливу роль. Це також стосується і України.
Отже, Україна стоїть перед необхідністю ефективно скомбінувати два надзвичайно складні процеси — технічну модернізацію та запровадження принципів ринкової економіки.
Таблиця 1.
Основні макроекономічні показники за 1990–1996 рр. (зростання в % порівняно з попереднім роком)
|
1990 |
1991 |
1992 |
1993 |
1994 |
1995 |
Січень-травень 1996 |
|
|
Офіційний ВВП |
2,4 |
13,5 |
16,8 |
14,2 |
23,0 |
11,8 |
9,7 |
|
Валове промислове виробництво |
- 0,1 |
- 4,8 |
- 6,4 |
- 7,6 |
- 27,3 |
- 11,5 |
- 5,7 |
|
Валове сільсько- господарське виробництво |
- 3,7 |
- 13,2 |
- 8,3 |
1 |
- 16,5 |
- 2,6 |
— |
|
Виробництво споживчих товарів |
- 5,8 |
- 5,1 |
- 9,4 |
- 15,3 |
- 25,0 |
- 19,1 |
- 16,2 |
|
Інвестиції у капітальні активи |
- 1,9 |
- 7,1 |
- 36,9 |
- 10,3 |
- 23,0 |
- 35,0 |
- 38,0 * |
* За січень — березень 1996 р.
(Джерело: Ukraine. The Real Economy and Its Sectors. A Quarterly Statistical Abstract. The World Bank: Kyiv, Ukraine. Volume II, Issue 2, May 1996, Table 1.1).
§3. Формування посткомуністичної економічної системи
Зміни, що відбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошення незалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодні притаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише як наслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємо справу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати «недореформованою» економікою, або посткомуністичною економічною системою.
Така економічна система в Україні має досить чіткі характеристики — притаманні й іншим перехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насамперед економіка України не вийшла з кризового стану, який характеризується продовженням падіння виробництва (Див. табл. 1 ).
Найнебезпечнішим є зменшення обсягів інвестицій, оскільки внаслідок цього посилюється технологічне відставання України від промислово розвинутих країн світу. Разом з тим слід відзначити, що в 1995–1996 рр. з’явилися перші ознаки фінансової стабілізації: 1995 р. індекс інфляції становив 182 % (1993 р. — 10 155%, 1994 р. — 401%) 4. Але сьогодні ще не можна говорити про стійкість цього процесу в короткотерміновому та середньостроковому аспектах.
Незважаючи на падіння виробництва та об’єктивну необхідність прискореної раціоналізації виробництва (пов’язаної з закриттям підприємств і скороченням кількості працівників) рівень безробіття за офіційними даними залишається дуже низьким (0,46 % працездатного населення на кінець грудня 1995 р.), а трудові ресурси України оцінюються приблизно в 29 млн. чол. 5. Водночас, за окремими оцінками, потенційна кількість безробітних в Україні може сягнути від 2 до 5 млн. чол.
Відбулися певні зміни в структурі виробництва. Якщо 1993 р. державі належало 96 відсотків капітальних активів, то на кінець 1995 р. ця частка скоротилася до 62% 6. Разом з тим слід зазначити, що сьогодні нові економічні (недержавні) агенти (суб’єкти виробничо-комерційної діяльності) утворюються переважно завдяки приватизації, тобто внаслідок перерозподілу наявних активів та інтенсивного використання коштів державного бюджету. Це свідчить про те, що сьогодні ще не почався процес «самогенерації» приватного капіталу в великих масштабах на основі нагромадження доходів від власної виробничо-комерційної діяльності недержавних підприємств та організацій і заощаджень приватних осіб. На рівні галузей та окремих виробництв в економіці України йде процес «природного» заміщення імпорту. Розпад міжреспубліканських коопераційних зв’язків поставив питання про пошук нових джерел постачання певних товарів та ресурсів, які українські підприємства традиційно одержували з колишніх радянських республік. Ця проблема надзвичайно гостра саме для України, адже в межах колишнього радянського народногосподарського комплексу вона традиційно спеціалізувалася на виробництві найрізноманітніших проміжних продуктів, тоді як кінцеві вироби виготовлялися в Росії та інших республіках. Ось чому українські підприємства почали створювати замкнені виробничі цикли та намагаються поновити коопераційні зв’язки, в тому числі — шляхом створення фінансово-промислових груп.
Посилюється державне втручання в процес перерозподілу фінансових потоків. Це знаходить свій вияв у зростанні частки бюджетних коштів і зменшенні частки фінансових ресурсів первинних економічних агентів.
Це свідчить про те, що сьогодні основним економічним гравцем продовжує залишатись держава. Характерна риса української економіки — те, що переважна частина фінансових ресурсів використовується на соціальні цілі.
Наведені дані окреслюють тенденцію до зростання видатків держави та суб’єктів господарювання на соціальні потреби, тоді як витрати на цілі економічного розвитку постійно скорочуються. Але таке скорочення певною мірою відображає також і зменшення обсягів субсидій та пільг виробникам. Загалом же можна зробити висновок, що сьогодні економіка України має більш соціально орієнтовану, ніж «економічно стимулюючу» спрямованість.
Економіка в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, сьогодні складається з трьох досить чітко виражених секторів. Це, по-перше, офіційна економіка, тобто виробничо-комерційна діяльність, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства з використанням грошової форми розрахунків. Її обсяг більш-менш точно можна оцінити за даними офіційної статистики.
Другий сектор можна умовно назвати марґінальним. Економічна діяльність у його межах реґулюється законодавством лише до певної міри, а основним інструментом обміну виступає бартер. Масштаби марґінального сектора піддаються статистичній оцінці тільки частково, тому оцінити його роль в економіці можна досить приблизно. Відзначимо, що, залежно від економічної та політичної ситуацій, цей сектор може трансформуватися або в офіційний, або в тіньовий.
Неофіційна («тіньова») економіка являє собою третій сектор. Його визначальною характеристикою є використання грошей (інколи — бартеру) як засобу обміну поза офіційно зареєстрованими фінансовими інститутами. При цьому лише частина виробничо-комерційної діяльності, що належить до тіньової економіки, пов’язана з порушенням чинного законодавства або має відверто кримінальний характер.
Специфіка ситуації полягає в тому, що функціонування економіки багато в чому визначається не стільки офіційними рішеннями та заходами, скільки швидким розвитком «тіньового» сектора. Згідно з оцінками експертів Світового банку частка неофіційної економічної діяльності в загальному ВВП України зросла з 12% в 1989 р. до майже 65% в 1996 р. 7. Це означає, що сьогодні масштаби тіньової діяльності перевищують обсяг офіційної ділової активності. Прикметно, що суб’єктами тіньової та офіційної економіки виступають практично одні й ті самі фізичні та юридичні особи.
Характерною рисою сучасної української економіки є постійне та швидке зростання як внутрішнього, так і зовнішнього боргів.
На 1 лютого 1996 р. внутрішній державний борг складав 229 трлн. крб. або 15,4% від ВВП. Приблизно 96,7% цієї суми припадає на заборгованість державного бюджету Національному банку України. Але заради об’єктивності слід відзначити, що НБУ намагається зменшити обсяги такого кредитування і досяг певних успіхів у цьому: якщо 1990 р. кредити НБУ становили 28 043 млрд. крб., то 1995 — 3 677 млрд. крб. 8. Що стосується зовнішнього боргу, то його величина в 1993 р. порівняно з 1992 р. зросла на 19,9%, в 1994 — на 70% (порівяно з 1993 р.), а в 1995 р. — на 22,8% (порівняно з 1994 р.). За деякими оцінками, на кінець грудня 1995 р. зовнішній борг України становив 8,8 млрд. дол. США (або 30,4% ВВП). На думку заступника міністра фінансів України Б.Соболєва, в 1997 р. Україна може наблизитися до небезпечної межі, коли зовнішній борг складатиме приблизно 80% ВВП. Найбільшим кредитором України є Росія — 3432 млрд. дол. США. Далі йдуть МВФ — 2288 млн. дол. США та Туркменистан — 792 млн. дол. США 9.
Визначальною характеристикою економіки України є зростання заборгованості між підприємствами. Так, за січень — квітень 1996 р. кредиторська заборгованість між українськими підприємствами та суб’єктами господарської діяльності країн колишнього СРСР зросла на 22% і на початок травня досягла 230 трлн. крб. (дебіторська заборгованість відповідно зросла на 12% і досягла 69 трлн. крб.).
Дебіторська заборгованість між українськими підприємствами та організаціями за той же період зросла на 51% і становила на початок травня 3359 трлн. крб., а кредиторська — на 50% (4580 трлн. крб.). У той же час обсяг валового внутрішнього продукту становив 2748 трлн. крб. 10.
Але проти великих підприємств не порушено жодної справи про банкрутство.
За останні роки обсяг зовнішньої торгівлі України збільшився, (так, лише в 1995 р. експорт зріс на 16,4%, а імпорт — на 14,4%), хоча її товарна та географічна структура не зазнала істотних змін.
Основними експортними товарами залишаються чорні метали та вироби з них (34,2%), хімічні продукти (12,3%), електричні машини та устаткування (12%). В імпорті домінують мінеральне паливо, нафта й продукти її переробки (54,8%, в тому числі природний газ — 32,4%) 11.
Найбільшими торговельними партнерами України продовжують залишатися країни колишнього Радянського Союзу. На Росію, зокрема, в 1995 р. припадало 43% українського товарного експорту й 52,3% імпорту 12. У 1993 р. на цей реґіон припадало 65,3% експорту і 76,9% імпорту товарів та послуг, в 1995 р. відповідно 55,8% та 65,7%. Разом з тим, скоротилося від’ємне сальдо торговельного балансу — з 1828 млн. дол. в 1993 р. до 1200 млн. дол. в 1995 р. 13. За перші місяці 1996 р. тенденція суттєво на змінилась — обсяг торгівлі з близьким зарубіжжям становив 4138 млн. дол., або 53,4%, з країнами далекого зарубіжжя — 3605 млн. дол. (46,6%) 14.
Слід звернути увагу на таку особливість, що навіть в експортних галузях тривало падіння обсягів випуску продукції, тобто зовнішньоекономічна діяльність підприємств, попри збільшення її масштабів загалом, поки що не впливає на динаміку виробництва.
За період 1992–1995 рр. в Україну надійшло іноземних інвестицій на суму 750,1 млн. дол., тоді як, за оцінками експертів, українська промисловість може «споживати» щорічно 2–2,5 млрд. дол. закордонних капіталовкладень 15. До того ж, за деякими оцінками за період 1991–1995 рр. відтік капіталу з України становив приблизно 15 млрд. дол. США16. Таким чином, можливості модернізації виробничих потужностей, у тому числі за рахунок закордонних технологій та «ноу-хау», сьогодні незначні.
Нині макроекономічна ситуація в Україні багато в чому визначається масштабами зовнішнього фінансування. Так, зокрема, в бюджеті на 1996 р. передбачено, що бюджетний дефіцит на 44,3% покриватиметься за рахунок зовнішніх фінансових позик 17.
Крім цього, фінансові можливості України сьогодні безпосередньо залежать від того, якою мірою їй вдається реструктурувати зовнішню заборгованість. У 1994–1995 рр. Україні за підтримки міжнародних фінансових інститутів вдалося домовитися про відстрочку сплати боргів своїм найбільшим кредиторам — Росії та Туркменистану. До того ж саме за рахунок коштів цих інститутів Україна має можливість оплачувати значну частину критичного імпорту. Та, попри всю важливість проблеми зовнішнього фінансування, конкретні механізми погашення зовнішнього боргу в Україні сьогодні практично не розглядаються.
Ці та інші характеристики свідчать про те, що Україна і досі перебуває у стані економічного «дрейфу» з непередбаченими наслідками для її державності.
1 Ця класифікація подібна до запропонованої Джоном Даннінгом: John H. Dunning. The Prospects for Foreign Direct Investment in: Eastern Europe in P. Artisien, M. Rojec, M. Svetlicic etc. Foreign Invetsment in Central and Eastern Europe. New York: St. Martin’s Press, 1993.—P.16—33.
2 Основні компоненти кожного виду економічної політики досить чітко, на мою думку, сформульовані в статті Tibor Vasco. A Global View: Types of Transformation Models // Research Report. The Vienna Institute for Comparative Economic Studies.—№. 206.—May 1994.
3 Ukraine. EIU Country Report.—1st quarter 1995.—Р.31.
4 Ukraine. The Real Economy and Its Sectors. A Quarterly Statistical Abstract. The World Bank: Kyiv, Ukraine.—Vol. II.—Issue 2.—Table 1.1.—May 1996.
5 Урядовий кур’єр. — 1996. — 8 лют.
6 Державний бюлетень про приватизацію.—1996.—№2.—С.16.
7 Ukraine. The Real Economy and Its Sectors. A Quarterly Statistical Abstract. The World Bank: Kyiv, Ukraine. Vol.—II.—Issue 2.—Fig. 2. 4.—May 1996.
8 Волков А. 800 триллионов впустую потраченных карбованцев // Финансовая Украина.—1996.—13 февраля.
9 Волков А. Внешний долг Украины растет. И будет расти // Финансовая Украина.—1996.—30 января.
10 Урядовий кур’єр.—1996.—29 червня.
11 Урядовий кур’єр.—1996.—8 лютого.
12 Там само.
13 Розраховано за даними: Ukraine. The Real Economy and Its Sectors. A Quarterly Statistical Abstract. The World Bank: Kyiv, Ukraine.—Vol. II.—Issue 2.—Table 1.6.—May 1996.
14 Розраховано за даними: Урядовий кур’єр.—1996.—29 черв.
15 Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур’єр.—1996.—2 квітня.
16 Кощий В. Параллельные экономические миры// Финансовая Украина.—1996.—20 февраля.
17 Голос України.—1996.—6 квітня.
ПОСТРАДЯНСЬКІ ФОРМИ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН
Для того, щоб осягнути соціально-політичні зрушення в Україні першої половини 90-х років, варто пильніше вдивитись у такі трансісторичні соціальні форми, як «цех» і «фратрія».
Про те, що за роки радянської влади людина докорінно змінилася, подейкували ще за часів так званого «застою». Та ось минуло не так багато літ, і з початком «перебудови» вона стала змінюватися знову... до невпізнанності. У дзеркалі ж яких соціальних конфігурацій можна якнайкраще розгледіти її нинішній образ? Стало звичним твердити, що цей образ надзвичайно невиразний, оскільки, мовляв, розсіяне, неструктуроване саме посткомуністичне суспільство. Це здається правильним лише тому, що у нас і надалі описують масу в категоріях «клас», «прошарок», «професійна група» тощо, не помічаючи, що ця категоріальна мережа зовсім не охоплює реальної людини-індивіда у його зв’язках із соціальним цілим. Для того, щоб усвідомити, що насправді сучасне суспільство цілком структуроване, треба спостерігати масштабніше. Тому, аналізуючи посткомуністичні трансформації, ми використовуватимемо поняття цех іфратрія — як певні універсальні типи структурної організації суспільства. Це дозволяє передбачати процеси подальшої взаємодії індивідів і груп на рівні «мікрофізики влади» (М.Фуко), своєрідної мікрополітики. Насамперед це стосується того глибинного соціального простору, де відбувається ділова кооперація людей і — відповідно — формуються умови їхньої мобільності, реалізуються їхні життєві інтереси і претензії на життєвий успіх.
§1. Людина корпоративна
Будь-який суспільний інститут як спосіб підтримки суспільних відносин являє собою лише певний порядок, набір приписів і норм, які мають бути реалізовані групою визначених для цього людей. Проте в обмін на практичну діяльність інститут може запропонувати своїм агентам лише знеособлену систему заохочень і не зайняті ніким конкретно сходинки на ієрархічній драбині. Для того ж, щоб в ієрархічну матрицю була вписана та чи та група, остання спершу повинна розподілити між своїми членами пропоновані інститутом блага і місця в ієрархії. Своєю чергою, для того, щоб суб’єктивні інтереси членів інституціональної групи щоразу реально збігалися з інтересами підтримання суспільних відносин і при цьому зберігався інтерес інституту, група мусить самозорганізуватися і, діючи в рамках інституційних правил і норм, створити мікрополітичне середовище. Таке середовище може бути украй жорстоким (скажімо, середовище, що формується поза статутними стосунками у війську). Його можуть достатньо не усвідомлювати власні агенти, але воно існує завжди. Без супровідних мікрополітик не може здійснюватися жодна суспільна практика, жоден соціальний обмін.
Кожен індивід, залучений до практичного діла, не вільний від вготованого йому ділового оточення, хоч-не-хоч втягується в мікрополітичні ігри. Від того, наскільки правильно він поводитиметься зі своїми начальниками, підлеглими, колеґами, діловими партнерами тощо, залежить розмір винагороди, місце в ієрархії. Цією поведінкою визначається і робочий клімат індивіда, і ступінь його особистої свободи чи залежності. Характер стосунків у діловому колі дуже різноманітний: накази, режим взаємних обов’язків, солідарність тощо. Застосування цих тактик (комунікативних дій) складає будні мікрополітики. Стратегія ж її полягає в іншому. А саме в тому, щоб створити оптимальний для даного колективу працівників режим взаємодії з інститутом, у рамках якого він склався.
Постійну ділову групу, внутрішні стосунки в якій мають мікрополітичний характер, можна назвати корпорацією. Це слово виразно відтворює «пластику» описаного типу взаємодії. На мікрофізичному рівні соціум являє собою складну кристалічну решітку взаємочинних корпоративних об’єднань. Суспільство як сукупність первісних соціальних груп та інститутів є насамперед процес і результат взаємодії сотень тисяч корпорацій.
Лише будучи втягнутим у корпоративні взаємодії, індивід потрапляє на перетин ліній панування—підлеглість і ліній соціально-економічного будівництва. Тут владні імпульси, соціальні технології, ідеологічні ансамблі, етно-культурні звичаї, поєднуючись, створюють центри влади, навколо яких зав’язуються всі можливі форми владних відносин, або, висловлюючись сучасною мовою, — дискурсивні практики. Корпорація — це і взаєморозташування індивідів навколо цих центрів, засіб капіляризації відносин панування. Людина мешкає в родині, у тому чи тому етно-культурному середовищі, може бути членом конфесійної мікрогромади, підданцем політичного режиму, перебуваючи і діючи у перспективах власності і влади. Але живе вона тільки у своїй корпорації. Тут індивід під впливом мікрополітичної механіки реально втягується у владні відносини. І тут йому прищеплюють уявлення про культуру взагалі, етнічну зокрема. Знаходячись біля вогнища влади, він сприймає як належне (або відкидає) той чи той ансамбль суспільних цінностей, пристосованих корпоративним досвідом його ділового оточення для власних потреб. При цьому мікрополітики відкривають індивідам і групам канали соціальної мобільності.
Корпорація не єдина можлива мікрофізична форма розподілу влади між людьми. Однак людина залишається корпоративною, переважно мікрополітичною. Інша річ, який тип корпорації є панівним за того чи того соціального устрою і, зокрема, у теперішньому посткомуністичному світі?
§2. Радянський цех
Ми живемо на руїнах радянського устрою і прямуємо до корпоративного ладу, що його комуністичним уже ніяк не назвеш. Радянська людина вимирає у «непідходящих» для цього умовах. Відтворити її наново навряд чи вдасться, так само як і відновити звичайний для неї (і такий, що створювали відповідно до неї) соціальний лад 1. Проте, щоб осягнути метаморфози корпоративних відносин нашого теперішнього суспільства, без побіжного опису основних рис комуністичної ділової кооперації не обійтися. Надалі називатимемо її цеховою.
Свого часу італійська міська комуна показала приклад політичної самоорганізації особисто вільних громадян, що постала із професійної кооперації. Як і в ті далекі часи, коли існували міста-комуни, за радянського комунізму (навіть значно більшою мірою) корпоративні мікрополітики груп людей, які на власний розсуд не розпоряджалися виробництвом, робилися основою всього суспільного життя.
Комуністичний цех являв собою корпорацію найманців, чий рівень споживання соціальних благ залежав від ступеня близькості до централізованого розподільника матеріальних цінностей і послуг, що досягався передовсім завдяки високому становищу в інституціональній ієрархії. Вигідна позиція в структурі розподілу давала можливість індивіду (і його корпоративному оточенню) вдруге (тобто поза тих чи тих суспільних інститутів) перерозподіляти цінності. Робити кар’єру в радянському суспільстві означало отримати ширші можливості для повторного корпоративного переділу різноманітних благ і ресурсів. У зв’язку з цим за комунізму основною темою мікрополітик завжди залишалася боротьба за ключ від «розподільника», байдуже, йшлося про розповсюдження на підприємстві пільгових путівок до санаторіїв чи будинків відпочинку чи про надання підприємству позапланових асиґнувань. Тому офіційне життя, правила та норми леґального співіснування у свідомості її агентів відсувалися на задній план. Талант, професійні якості, кваліфікація відігравали другорядну роль порівняно з мікрополітичною хваткою, умінням «сходитися з людьми», зберігаючи «особливий інтерес» у будь-якій ситуації. Це призводило до викривлення системи соціальної мобільності. Суспільство, по суті, втрачало контроль над процесом професійної компетентності та етичними орієнтаціями людей, що потрапляли на ті чи ті сходинки суспільної ієрархії. Формувався режим, за якого соціальний успіх визначався насамперед корпоративною порукою.
Протягом радянської історії комуністичні інститути як могли боролися з руйнівними для держави стихіями корпоративної мікрофізики влади, але в цілому без успіху. Ані система контролю та економічних заохочень, ані жорстка ідеологічна обробка не мали стабільних результатів. Корпоративний устрій реаґував на нову політику інститутів, пристосовувався до неї і надалі жив за своїми приписами. З роками споживацька ціннісна орієнтація стає домінантою в корпоративному житті на всіх соціальних поверхах. Нагляд над корпоративними мікрополітиками, над тим, як колективи виконують свої функціональні обов’язки, був неодмінним обов’язком КПРС, проте саме ці структури врешті-решт перетворюються на основне джерело повторного перерозподілу.
З цього погляду суспільно-політична практика Української РСР становить класичний приклад розвитку радянської цехової структури. В Україні виразно простежувалась тенденція до корпоративного сепаратизму, що засвідчила діяльність Петра Шелеста, автора книжки «Україна наша, радянська», що з’явилася на початку 70х років. Ця книжка фактично утверджувала ідеал республіканських номенклатур — контролювати «ключ від розподільника». Вона вартувала авторові посади першого секретаря, у чому виявилася перемога «цеху» над «суспільством», перемога панівної корпорації — ЦК КПРС над корпорацією реґіонального масштабу. Проте й надалі радянський цех в Україні продовжує існувати під впливом суперечності між відцентровим інтересом й реґламентом партноменклатурної корпорації. Красномовним символом цієї двозначності став вислів у дусі апаратного жарґону стосовно реґіонально-корпоративної фортеці Володимира Щербицького: «В Україні дуже сильна партійна організація»).
В історії радянського цеху даний період становить певну віху й по-своєму знаменує кризу загальносоюзної партноменклатурної корпорації.
За сталінських часів держава за допомогою репресій намагалася змусити людей працювати, що викликало ґрандіозний за масштабами приступ соціальної аґресії, поставивши на грань катастрофи всю систему офіційних інституцій. Влада постійно застосовувала ідеологічний пресинґ, на що корпорації відповідали ідеологічним саботажем, перетворюючи аґресивні дискурси на формальні ритуали лояльності до ідеологічних інститутів. А в 70-ті роки віра в комуністичні ідеали на рівні масової свідомості уже ототожнювалася з наївністю або легким психічним розладом.
До 80-х років цей modus vivendi нарешті збігся із дискурсом влади. Суспільство робилося внутрішньо некерованим, незважаючи на те, що будь-яких значних соціальних протестів не спостерігалося. «Перебудова» почалася саме тоді, коли на кін вийшло четверте «селекційне» покоління радянських людей, воно забезпечувало виживання корпорацій за рахунок досконалого володіння ритуалом лояльності. М.Фуко належить влучна думка, згідно з якою плебсу як соціального інституту не існує, але в суспільстві, в його суспільних групах, в самому індивіді неодмінно є тіньова плебейська сторона — енерґія спротиву, намагання ухилитися від обов’язків перед владою. «Це плебейство бачить себе не поза полем владних відносин, а на його межі, являє собою виворіт і рикошет практики владування; це означає, що будь-які заходи уряду наштовхуються на спротив. Тим самим умотивовується нове розширення сфери панування» 2. В останнє десятиліття існування СРСР плебейство із соціально-політичного затінку перемістилося ближче до осередків влади, поступово паралізуючи нервові центри суспільного організму і, зрештою, породжуючи новий стиль корпоративних взаємодій.
§3. Пострадянська фратрія
«Перебудова» (і в цьому, по суті, полягала її руйнівна сила) торкалася самих основ комуністичного суспільства — його цехового ладу. Як тільки зачепили старі підвалини існування корпорацій, комунізм охопила агонія. У його інститутах став поспішно формуватися новий тип взаємодії, конкретно виражаючи ті кардинальні зміни, що їх «перебудовне» суспільство зазнавало на базовому рівні — там, де встановлюється реальна відповідність між способами перерозподілу та споживання соціальних благ і засадами співпраці індивідів. Цей новий етос корпорацій формувався на противагу радянському цеховому плебейству останнього десятиліття. Сьогодні він фактично став панівним, утворюючи глибинний соціальний лад, що дає можливість існувати посткомуністичним державам як таким, попри тотальний нігілізм, горезвісну кримінальну революцію, економічну кризу.
Ця форма корпорації бере початок у такій архаїчній соціальній структурі, як фратрія. Фратрія являє собою особливий різновид ділової спілки, члени якої у своїй діяльності завжди орієнтовані на одну генеральну мету — з позиції сили привласнення продуктів чужої праці. Цей вид спілки звично асоціюється з архаїчними воєнізованими спільнотами, які передували утворенню Римської держави. Фратрії можуть виникати на будь-якому місці соціального поля за умови, що доступ до матеріальних цінностей досить простий і відносно безпечний. Вони — суть форми паразитування на суспільних відносинах. Під поглядом фратрії інститут є знаряддям структурування соціальних зв’язків для подальшої більш ефективної їхньої експлуатації паразитом. Внутрішня організація фратрії намагається встановити граничний «тілесний» контакт (і мовну єдність) її членів («братство»). Вона включає суворий механізм ініціації та ідентифікації члена у владній ієрархії, жорстку (часом ритуалізовану) субординацію, передбачає «прозорість» індивіда для оточення і наявність протоідеології (колективного міфу для виправдання способів організації і чину).
Фратрія має бойовий, наступальний характер, а її діяльність завжди зв’язана з певним ризиком. Проте, покладаючи на своїх членів жорстку мережу взаємних обов’язків, вона їх водночас захищає (не плутати з цеховою круговою порукою) і, зрештою, відокремлює від інших корпоративних (чи й у цілому соціальних) груп та обов’язків щодо них. У своєму найзрілішому вигляді фратрія створює в структурі суспільства замкнуту асоціальну нішу, де офіційні закони не чинні. Створюється особливий етичний клімат, докорінно відмінний від приписів суспільної моралі, соціальний і професійний (придбаний в «миру») статус індивіда втрачає безпосереднє значення.
Зрозуміло, наведена характеристика має ідеально типовий характер. Разом з тим, у суспільній свідомості вже виникло поняття для означення цього явища — мафія. Саме через це, коли говорять «мафія», мають на увазі водночас і угруповання в урядових верхах, і абстрактні кримінальні клани. Тим часом сьогодні все соціальне тіло інфільтроване, пронизане, аж кишить «мафіями», і вони не концентруються лише у привілейованих, особливих просторах суспільної діяльності. Фратрія у посткомуністичну добу — і в жорстких зрілих, і в розмитих зародкових формах — повсюдно домінує і стає цілком необхідною для виживання людини.
Значну роль тут відіграє масова пауперизація суспільства, що ми її на власні очі спостерігаємо в Україні. Зубожіння тут стає природним супутником й стимулятором аномії, попри законотворчу чи нормотворчу активність всіляких державних структур, попри спалахи вербальної діяльності, надто у функціонуванні всіляких партій.
Розшарування нинішнього складу Верховної Ради України за умов тотальної соціальної неструктурованості суспільства отож і неможливості повноцінної представницької демократії, вказує саме на домінування фратрії в процесі організації групових інтересів.
Етос фратрії корениться в архаїчній давнині. Х.Ортеґа-і-Ґассет бачив у ньому «спортивний» заплідок державності як такої 3. Фратрія має місце завжди, хай навіть і на марґіналіях соціального простору, причому і за капіталізму, і за комунізму, цей «пережиток» отримує друге дихання. Звичайно там, де продукується примусове об’єднання — на основі загальної повинності в армії, у пенітенціарній системі — чи там, де зберігають силу патріархальні традиції. Зрештою, тінь від фратрії лежить і на діяльності політичних еліт 4. Фратрія — первісний, «варварський» тип концентрації індивідів навколо вогнища влади, що виникає не на базі виробничої і мінової кооперації, не на базі ринкових відносин, а на основі насильницького відчуження цінностей у виробника чи торгівця. Тільки тоді, коли суспільство починає структуруватися на базі демократичного законодавства, фратрія відходить у затінок політики і відтісняється на марґіналії економічного життя.
Швидким формуванням нового етосу фратрії ми зобов’язані в крайному разі трьом смертоносним процесам у тілі комуністичного суспільства і які з цілком зрозумілих причин і надалі відчутно впливають на посткомуністичний світ. Йдеться про 1) інституційне вкорінення особливого інтересу радянської бюрократії, 2) приватизацію (латентну і офіційну) великими групами населення соціалістичної загальнонародної власності та про 3) принципову зміну характеру соціальної мобільності.
«Перебудову» почали, провели і звитяжно завершили не вороги СРСР, не дисиденти, а нормальні радянські люди. В їхній організованій подвійною мораллю свідомості загальнонародні багатства (включаючи не тільки матеріальні ресурси, а й символічні капітали) з’явилися в образі такої собі печери Сезам. Бракувало лише магічного Слова. Здавалося, що заклики до вільної конкуренції, ринкових відносин, приватної власності автоматично розкриють перед народом небосхили світлого споживацького майбуття. Непу, що його комуністична держава в слушний момент могла б прикрити 5, із «перебудови» не вийшло і вийти не могло: за лічені роки (і в цьому докорінна відмінність від ситуації 20-х рр.) комунізм позбавився свого головного і на тоді єдиного захисника — цехового чиновника, котрий на досвіді власного життя всередині матеріалізованої утопії цілком упевнився в його марності.
Демонстрація капіталістичного достатку, атака на сталінізм, створення формальних умов для існування багатогалузевої економіки не викликали масового трудового ентузіазму. На закликання ринковиків і опортунізм уряду економіка реаґувала як система — дезорганізацією, що проґресувала; населення, збагнувши, що підвищення заробітної платні насправді означає зниження життєвого рівня, ударилось в авантюрний капіталізм. Та найважливіше, що й самі агенти інституційних практик (державно-господарська та партійна номенклатура) своїм минулим соціальним і господарським досвідом значною мірою дозріли до використання такої архаїчної соціальної форми, якою є фратрія. Неп як соціальне явище зник багато у чому через те, що наймобільніша частина імперії залишилась байдужою до нього. І навпаки — наприкінці 80-х мобільна частина суспільства (а вона за старого режиму концентрувалася біля вогнищ влади та в місцях скупчення споживчих ресурсів) доклала всіх зусиль для нищення радянської конституційної машини, експлуатації у власних інтересах «синекур», що відкрилися.
Чиновник (в тому числі й партійний) секуляризувався (від партії та комуністичної ідеології) з завидною швидкістю, що стало однією з причин «чудесного» краху, здавалося б, неприступної будівлі КПРС. Втративши можливість народжувати систему інституціональних норм і правил, а також здійснювати нагляд над корпоративними відносинами на всіх поверхах радянського суспільства, інститут Партії зжив себе. Комуністична держава рухнула у перегуках вимог соціальної справедливості комуністичного штибу. «Відміна» комуністичного тоталітаризму дала жителю СРСР свободу неучасті в будь-яких інститутах самоорганізації мас — політиці, економіці, культурі. Цехові основи комунізму вже давно він уявляв собі лише у вигляді заважкого ритуалу, і тепер, коли, здавалося б, стали доступними будь-які форми соціального творення, спрямував свої зусилля лише в один бік: засвоївши неґативістську за своєю суттю риторику «прискорення» як черговий ритуал лояльності, він словом і ділом став руйнувати те, що досі хоч якось стримувало і чиновницькі апетити, і кримінальну стихію, що робило корпоративні практики хоч би частково контрольованими, а соціальні процеси в цілому керованими, коротко кажучи — інституційний устрій радянської держави. Закономірно, що цілі чиновницьких угруповань, не зацікавлених у жодних формах контролю за діяльністю, цілком узгоджувалися з настроями радянського народу. Радянський Союз умер під час найтяжчого приступу соціальних заздрощів. І це був чи не єдиний момент, коли інтереси цеху, що сплебеївся, та фратрії, що набирала сили, парадоксально збіглися.
Ґлобальний крах суспільних інституцій, повна втрата ними реґулятивних функцій періоду «перебудови» стало бичем посткомуністичного суспільства, незважаючи на потоки законотворчості та бюрократичну традицію. Сама мова законів перестала виражати і структурувати ансамбль наявних суспільних практик, вироджуючись у жарґон панування. Ця тенденція, що призводить до утвердження етосу фратрії, сьогодні спостерігається скрізь.
Комунізм умер раніше, ніж оформилися і запрацювали соціальні моделі сучасного капіталістичного суспільства. Таким чином, ідеологія реформ нібито передчасно позбулася реальної соціальної основи. За громадянським фасадом не чинні ані коди практичної етики 6, ані режими соціальної ідентифікації і корпоративної взаємодії, які тільки-бо й надають інститутам західної демократії та економіки позитивний сенс. І наївна упевненість у тому, що законо- і нормотворчість, зрештою, змусить маси людей жити «цивілізовано», фактично ніяк не обґрунтована. Труднощі посткомуністичного суспільства закорінюються в тому, що руйнація цехових структур, їхнє знецінення в свідомості мобільних індивідів вилилося в масову відразу до інституційних практик як таких. І чим більше суспільство охоплює ідея «чорного переділу», тим неодмінніше на хвилі масового плебейства архаїчна фратрія заповнює всі капіляри соціального тіла.
Із сказаного не випливає, що настають часи «анархії», «беззаконня». Парадокс у тім, що з часу, коли згасли цехові вогнища влади, по суті, лише завдяки сумнозвісній «кримінальній революції», завдяки «особливому» паразитичному інтересу, що його домагаються угруповання «братчиків» на всіх поверхах суспільної будівлі, посткомуністична еліта і надалі продовжує відтворювати міфологію «працюючих» суспільних інститутів, норм, законів і трансформує їх в якомусь «демократично-капіталістичному» напрямі. Динаміку взаємодії фратрії від початку горбачовських реформ надала підприємницька діяльність.
У посткомуністичній ліберальній риториці, компліментарній щодо підприємців, сам підприємець постає як інноватор, локомотив загального процвітання і технічного поступу. При цьому зовсім не береться до уваги, що суспільство, яке поставило фіґуру підприємця в центр перетину будь-яких соціально-економічних і політичних практик і при цьому не спромоглося підготувати відповідне конституційне і корпоративне підґрунтя, пожинає плоди авантюрно-капіталістичного буму. Але ж і його завершення не обіцяє полегші, адже тепер уже «інноваційна» криза породжуватиме ситуацію соціальної непевності. І так — безконечно.
Сучасна фратрія за цих умов стає єдино можливою формою ділової кооперації для маси людей, що вирішили зайнятися підприємництвом.
Для того, щоб в цьому упевнитися, досить простежити, як держапарат перетворював новий «економічний устрій» на гігантську машину привласнення національних багатств, машину латентної приватизації загальнонародної нерухомості. Поки «радянська людина» здригалася від ненависті до комуністичної номенклатури, мобільні громадяни СРСР створили братство, забувши назавжди, хто партійний функціонер, хто спекулянт валютою, хто користувався привілеями, хто взагалі не зв’язував із соціалізмом жодних перспектив.
Українці також були свідками перетворення комсомольських та партійних функціонерів на банкірів, інженерів на митарів, науковців на «човників»-комерсантів, а «розкрадачів соціалістичної власності» — на тіньовиків та респектабельних ділків й офіційних економічних радників.
Таким чином, від того, що, скажімо, провадиться «розбудова самостійної Держави» (України), підприємницька фратрія аж ніяк не страждає. Навпаки, вона має з цього істотну вигоду: відбувається перерозподіл прибутку між тими, хто його отримав на ринку, і тими, хто реґулює діяльність ринку. Фратрія перетворюється на стабільну і системотворчу соціальну форму, що, по суті, гасить потребу в інакших способах соціальної самоорганізації. Фратрія виступає як головна підприємницька «інновація» у сфері організації соціального простору в посткомуністичну добу.
* * *
На наших очах відбувся тектонічне зрушення у системі мікрополітики влади, іншими словами, в комплексі "влади—знання", що забезпечував єдність і стабільність соціального цілого протягом десятиліть тоталітарного режиму. І прогнозувати його наслідки передчасно. Радянські люди звільнилися від гамівної сорочки комунізму зовсім не так, як це передбачалося сценаріями посткомуністичних ліберальних «терапевтів».
Немає нічого дивного в тому, що культура доіндустріальної доби в її мікрополітичних заломленнях постійно проступає в обрисах посткомуністичної доби, чудово вживаючись з «потьомкінськими селами» демократії, заличкованими модним економічним жарґоном, розмовами про реформи, обвальним спадом виробництва і рівня освіти, безробіттям комуністичного «цеху», що зруйнувався зовсім не на славу індустріального процвітання, наукового поступу, громадянського миру, рівності та братерства. Розкол між фратрією і цехом відбувається уже не на рівні ідеологічних, класових, станових, майнових, національних суперечностей. Він твориться в антропологічних глибинах, набуваючи базового характеру відмежування «своїх» від «чужих».
«Ділова» еліта посткомуністичного світу не приймає як своє визначення «буржуазія». Та й зрозуміло, чому. Якщо буржуазне просвітительство ознаменувалося тим, що на додаток до владної вертикалі феодалів, що харчувалися від ойкосів, ремісники і торгівці створили ефективну горизонталь соціальних обмінів, тим часом «присмерк» комунізму ознаменувався химерним номенклатурним підприємництвом і повсюдною асоціальністю. Пострадянська фратрія перемогла комуністичний цех і, отже, це вкрай ускладнило формування демократичних інституцій в осяжному майбутньому.
1 Див., зокрема, Зиновьев А. Коммунизм как реальность.—1980.
2 Див у кн.: Glucksmann A. Les maоtres penseurs. — P.,1977. — Р.321.
3 Ортега-и-Гассет Х. Спортивное происхождение государства// Философская и социологическая мысль.—К., 1990. —№ 6.—С.38-48.
4 Див., зокрема: О.Білий, В.Бурлачук. Ми, філологи// Сучасність.—1992.—№7.—С.73-81.
5 Справжні плани горбачовської команди нам і сьогодні ще важко зрозуміти. Проте за потоками офіційної риторики (про «громадянський мир», «класове співробітництво»), як і за діями в цілому, вбачається загальний «проект». «Путівки» комсомольським ватажкам у комерційні структури, спроба створити аналог «народним підприємствам Г.Герінґа» тощо свідчать про намагання перетворити комунізм у «корпоративну державу».
6 Про різні типи колективізму і корпорації див.: Sainsaulieu R. l’identité au travail: Les effets culturels de l’organisation.—P., 1988; Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма.—М., 1995.
НЕВИГАДАНИЙ «П’ЯТИЙ СВІТ»
Предмет попередніх розділів — представити константи і реґулярності, що вже склалися, зростання інститутів української держави як результату невпинної активності або надмірної бездіяльності різних політичних і соціальних суб’єктів. Водночас штучна для одних і незаперечна для інших актуальність предмета здатна витиснути з поля зору те, що трохи казенно можна було б назвати «контекстом державності», який, між тим, є для українських громадян насамперед повсякденним життям. Позірність другорядності дискурсу щодо повсякденності обманлива, оскільки сама тема, не пригноблена перебуванням у фокусі суспільних дебатів у часи інтенсивного конструювання держави, припускає відому ступінь свободи перспектив опису, виводячи їх за межі бінару «центральність — периферійність». Пропонуємо одну з можливих перспектив.
§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»
У одній із своїх бібліофільських містифікацій Хорхе Луїс Борхес фантазував:
«...На останніх сторінках тому XXVI ми знайшли статтю про Упсалу; на перших сторінках тому XXVII — статтю про «Урало-алтайські мови», але жодного слова про Укбар. Біой, трохи збентежений, узяв томи покажчика. Даремно підбирав він усі можливі транскрипції. Укбар, Уґбар, Оокбар, Оукбар... Перш ніж піти, він мені сказав, що це якийсь район в Іраку чи у Малій Азії. Зізнаюся, я ствердно хитнув головою, відчуваючи деяку незручність» 1.
Асоціації здатні завести куди завгодно. Проте чому б не уявити, що в тому єдиному примірнику енциклопедії, де друг письменника виявив статтю про Укбар, була і ще одна стаття на «Ук...», яка також випала з усіх інших видань. Тож чи існують насправді ці місця і чи такі вони, як про це розповідає упорядник? Де вони — на межі реальності чи на межі вимислу?
Полишивши осторонь розбіжності з приводу меж, можна сказати, що ніхто не має сумніву в існуванні землі, яка віддавна зветься Україною. Як, утім, і в існуванні значної сукупності індивідів, організованих у групи, страти, категорії, які окремо й разом діють згідно чи всупереч структурам, відповідальним за соціальний порядок, — тобто в існуванні суспільства, яке заповнює собою названу територію. Адже ми сьогодні так і говоримо: українське суспільство. Саме його, мабуть, і стосуються всі колізії «метафізики присутності». Цю метафізику, загалом кажучи, можна подолати, що цілком під силу інтелектуалам і митцям. Та лише не буденній свідомості, заклопотаній тяжкими й болісними спробами звільнити дійсність від чарів і видобути з її дивних знаків, натяків, жорстких констатацій певні значення та смисли. Звісно, й повсякдення вміло виробляє зразки реакцій на буквально «осоружне існування». Однак соціальна присутність індивіда, поза яким теза щодо наявності суспільства стає проблематичною, неминуче вимагає узгодженості з його суб’єктивною реальністю. Йдеться навіть не про те, що наміри суб’єктів розрізняти існуючі в соціальному просторі позиції та зараховувати до них себе чи інших сьогодні нерідко виявляються безуспішними. З ідентичністю суб’єктів відбувається щось таке, що дослідники характеризують у термінах трансформацій, втрат і пошуків, відкидання та набуття або в будь-яких інших концептах, які фіксують неординарність подій. Неординарність зовсім не обов’язково дорівнює глибокій кризі чи катастрофі. Трансформації ідентичностей бувають і в цілком стабільних суспільних системах, супроводжують міґрації, є супутниками соціальної мобільності. Перегляд загальнозначущих для досвіду культури цінностей також ускладнює уявлення сучасної людини про свою належність до певного спільного соціокультурного контексту, в якому досить виразно розрізняються лінії швів, що з’єднують окремі етнокультурні традиції 2. Інша річ, що у відносно спокійному і почасти рівноважному соціальному середовищі перманентне підтвердження або відтворення ідентичності суб’єктів відбувається непомітним чином, за природною установкою індивідуальної свідомості сприймати світ як даність, а реальність повсякдення та прилюдності — як упорядковану, тобто таку, що неодмінно й безсумнівно передбачає визначене місце й для них самих. Дотеоретичне мислення й здоровий глузд легко дають собі раду з цією процедурою. І «ідентичність залишається незрозумілою, поки вона не знаходить місця в світі» 2. У збуреному соціумі процеси ідентифікації актуалізуються, піддаються рефлексії та емоційному переживанню. Суб’єкти втягнуті у збирання неспростовних доказів своєї соціальної присутності, свого перебування «тут і тепер», у цьому соціальному просторі і в цьому часі. Проте безрезультатність операції бентежить далеко не всіх; хтось легко відмовляється від подальших спроб, дехто робить їх знову й знову, а заклики актуальності не сприймаються як суворі й імперативні. Звичайно ж, слід враховувати й перспективу рішучого переносу доречної для ствердження ідентичності реальності за межі наявної. Можна уявляти людину, як це мислилося в екзистенціалізмі, сумою її можливостей, тобто проекцією в майбутній час, а в нашому сценарії — і в інший або видозмінений соціум. Можна, навпаки, визнавати як привілейовану соціокультурну активність реєстрацію слідів того, що вже минуло. Але в будь-якому випадку подібне перенесення простору і часу ідентичності вимагає (нехай і приховано) співвіднесення з теперішнім — чи то через еґоцентричні акти суб’єкта, не убезпечені, від того, щоб обернутися «засліпленим самозбереженням» (Ю.Хабермас), ініційованим страхом утратити власну ідентичніть, чи через дискурсивні практики, які передбачають комунікативне й символічне відтворення власної соціальної позиції. Для успіху такої роботи необхідні не просто прийнятні дефініції просторової і часової реальностей, а й якнайточніші та найоднозначніші їх пойменування.
А таких на сьогодні в нашому світі не існує. Ті, що пропонують політики й журналісти, яких надихає магічна сила леґітимного статусу творців різноманітних символічних класифікацій суспільного життя, залишаються переважно тільки знаками, що ніяк не дають адекватних визначень ситуації. І, схоже, соціальні суб’єкти так і не впевнені, в якому саме світі їм належить, слід чи бажано самостверджуватися. Звідси й проростає поволі метафора «п’ятого світу».
§2. Orbis Quintus
Їх витоки — в усталеному описі світобудови, де спершу нумерація її елементів загальної структури не мала диференціюючого значення; припускалося, що є «перший світ» — політично, економічно й культурно самодостатній Захід, і решта, — тобто всі інші 4. До кінця XX ст. впорядкованість світів стає принциповим чинником. «Другий світ» країн соціалізму, як виявилося, був опозицією «першому». «Третій же світ сьогодні набуває репутації потенційного джерела нових політичних і культурних рухів. Нещодавно з’явився й «четвертий світ», локалізований у просторі Центральної і Східної Європи, Росії та деяких країн СНД, для якого характерний намір стати схожим на «перший» і наверстати історичне відставання. Й, нарешті, «п’ятий світ», що утворюється химерним поєднанням попередніх чотирьох і здатний волею історичної долі втілюватись де завгодно — на широких територіях чи в окремо взятій місцевості. Але символічна класифікація геополітики — не єдиний словник підхожих метафор. Белетристика, наприклад, пропонує свій. І ми легко впізнаємо наш «п’ятий світ» у борхесівському «orbis tertius» та побачимо його у «площині втомленого простору» Ювенільного моря. П’ятий світ — зовсім не утопія з минулого чи майбутнього. Це світ теперішнього, яке здобуло нечуваний привілей (Ж.Дерріда) порівняно з іншими модусами часу і в якому поля реального, уявного та символічного настільки взаємопроникні, що розрізнити їх може лише чутливий мікроскоп аналітика або гострий зір митця.
Можна сказати, що одна з головних особливостей «п’ятого світу» полягає ось у чому: він є — у контексті певної узгодженості фізичних відчуттів і ментальних уявлень з його леґітимними номінаціями, але його водночас і немає — у контексті взаємної непідтверджуваності відчуттів і уявлень (на відміну, скажімо, від Укбару, якого швидше нема, але він є), що й спонукає порозумітися хоча б щодо основних чи деяких метаморфоз із наявними в ньому просторовими й темпоральними відношеннями.
§3. Простір і час
Те, що громадяни «п’ятого світу» перманентно знаходять себе у даному фізичному просторі, загалом не потребує перевірки. Непоступлива фізична реальність старанно нагадує їм про належність до відповідної території. Досвід нерозважних чи суто прагматичних експедицій за її межі (до інших країн) підказує дуже небагатьом, що вони більше живуть «там», ніж «тут». Зусилля, витрачені задля розпізнавання та освоєння фізичного середовища, мабуть, винагороджуються кращими результатами, аніж пошук самовизначень у соціальному й політичному контекстах. Це й зрозуміло, адже на фоні спалахуючої і згасаючої гри соціокультурної ідентифікації оплотом присутності залишається людське тіло — непорушна в межах теперішнього сутність фізичного світу, «матеріал, реальна на дотик основа, вмістилище, носій і «виконувач духівниці» усіх минулих, теперішніх і майбутніх ідентичностей» 5.
Втім, тілесні реакції на продукти захаращеного невизначеностями чуттєвого сприйняття досить прості. Річ у тім, що знакова багатоманітність оточення періодично заганяє в безвихідь суб’єкта в стані сприймання, перешкоджаючи вдосконаленню його фізичної здатності поглинати знаки й переробляти їх у символи й дефініції. Серед населення, цілком упевненого в перебуванні на власній фізичній території, тобто «у себе вдома», досить поширене відчуття її невпізнаваності: навкруги незнайомі предмети та змінені, отже, невідомі люди за незрозумілих обставин. Зовнішній вигляд багатьох міст і селищ дає достатньо прикладів постійного занедбання, бляклих фарб убогого фізичного середовища, що пригнічують зір і особливо прикро вражають, сусідячи зі строкатим різноманіттям яскравих, хоч і не обов’язково нових і привабливих речей з інших світів. Надмірна рухливість фізичних рамок простору прямо чи опосередковано засвідчується у різноманітних дискурсах мешканців «п’ятого світу», таких, як політичні дебати, «круглі столи» громадськості, у повсякденній комунікації, куди активно залучають фізичні метафори побудови, розпаду або хвороби, що наближають, за уявою учасників, до точності висловлювань про суспільні стани й ситуації.
У зв’язку з цим дедалі більшої інтерпретаційної сили набуває космологічна леґенда про виникнення «п’ятого світу». Згідно з не такими вже й новими поглядами, нове утворення є продуктом вибуху, що розтрощив надміцне (у політичній термінології — тоталітарне) тіло. Цей розпад, як і кожний серйозний розпад, супроводжувався викидом фізичної, інтелектуальної, емоційної енерґії, водночас визволивши енерґію економічних, політичних, соціальних прагнень, бажань та спокус. Обертання потужних енерґетичних потоків, у свою чергу, спричинило констеляцію обширних «вакуумних зон», «торсійних полів», а також ділянок «високої напруги». Перепади тиску зумовили високу проникність зовнішніх оболонок «п’ятого світу» — в нього почали втягуватися матеріальні й ідеальні речі, що накопичились на околицях інших світів, хоча цьому все ж перешкоджає інерція попередніх рухів.
Фізична реальність, відчутна на дотик, зовсім не розпадається на відгороджені сегменти «власної» та «чужорідної», а швидше подвоюється у сприйнятті. Механізми безпомилкового розрізнення своїх та чужих зразків у інтер’єрі власного місця проживання, безсумнівно, розладналися. Матеріальні предмети, ще донедавна недвозначно марковані як «чужі», так само примусово, як і природно, привласнюються та причислюються до опорядження свого простору, а звичні речі зникають із поля зору. Це однаково стосується і географічних областей, літаків, кораблів, трубопроводів, гербів та прапорів, і товарів, продуктів харчування, рекламних постерів з вербальними знаками, шкільних підручників. Хоч повної заміни одних іншими, зрозуміло, не відбувається, матеріальний світ розширюється, а його окремі й розрізнені фраґменти вже нехтуються як реальне поле для ствердження ідентичності або ще не опановуються у цій якості.
На ці складнощі сприйняття тіло дає відповідь насамперед м’язовими автоматизмами, рухами, спрямованими на те, щоб установити дистанцію, відстояти, замкнути власний простір, не допускаючи фізичного вторгнення чужорідних предметів, або ж, навпаки, розширити свою територію, підкоривши при цьому всі прилеглі. Елементарні дії не складні — дотик чи відхід, поштовх чи особлива згрупованість, вироблена тренуванням спільної присутності багатьох тіл в обмеженому просторі, наприклад, громадського транспорту. До цього ж належать і вокальні жести, здійснювані автоматично як акт самоідентифікації у просторі, належність до якого стверджується силою голосу чи раптовою німотою, що часом не мають нічого спільного зі стиґмaтичною символікою. Водночас підвищується реґулярність вправ із вдихання нових запахів, засвоєння незвіданого смаку, зняття слухових подразнень від звуків чужої мови. Таким чином, здивування від одержаної можливості досягти фізичного комфорту внаслідок споживання нових речей також може передувати ідентичності суб’єкта в їхньому полі. Невдоволені запропонованими тілесними відчуттями індивіди пориваються до зон ризику «п’ятого світу», які ґарантують загостреність реакцій, або здійснюють вилазки до збуджених насильством вогнищ сусідніх світів, як правило четвертого й третього, де будь-яку відповідальність за збереження людського тіла відмінено. Власний та інші світи сприймаються переважно як просторові й фізичні, насичені тілами й речами.
«П’ятий світ» має особливий часовий лад. Схоже, час позбувся лінійної одновимірності, а принцип суворого чергування минулого, теперішнього та майбутнього втратив значення основоположного. Логіка, пам’ять і сподівання на неухильність проґресу — в деякому сум’ятті від того, що традиційно виконувана ними робота з опанування часу сьогодні не потрібна. Однак у осяганні нової часовості на допомогу знов-таки приходять м’язові зусилля, фізична напруга й воля. Виявилося, наприклад, що безстрашним вольовим актом справді вдається забути про недавнє минуле.
У світі, що обживається, головним чином, просторово, істотне значення має лише теперішнє. Помутніння історичної ретроспективи та невиразність перспективи сприймається як річ очевидна цілком можливо, як свого роду необхідність, що створює умови для старанного культивування й засвоєння усього в дану мить наявного. Вибраними й відкоригованими епізодами минуле напливає на сьогоднішнє, але його поради зовсім не категоричні, а майбутньому ніяк не вдається підкорити своїм завданням актуальність, що виникає. Здавалося б, теперішнє, втягуючи у свій вир попередні й наступні шари, здатне ефективно їх колонізувати й утвердитись у своєму цілковитому пануванні. Проте насправді привілей теперішнього обертається енерґетичною пасткою часу взагалі.
Соціологічний дискурс про час і простір, зацікавлений фіксувати їхню навантаженість соціальними смислами, неодмінно розвиватиметься у термінах соціальності, незалежно від того, чи поставлені на них акценти, чи ці терміни відходять у відомий учасникам контекст. Це зовсім не означає, що уявлення про хронотопну структуру спільного для людей світу в цьому випадку слід очищати до вираження у поняттях «соціального простору» й «соціального часу». Поділ на фізичне й соціальне тут швидше аналітичний, навіть якщо таку роботу проробляє побутова свідомість. Можна слідом за П.Бурдьє розглядати топологічні й часові опозиції як втілення соціальних структур і соціальних дистанцій ієрархізованого суспільства, що досягається шляхом «натуралізації, яка викликає стійке занесення соціальних реалій у фізичний світ» 6.
Простір і час п’ятого, як і будь-якого іншого, світу цілком піддається інтерпретаціям у цьому ключі. І в його мешканців, як і в громадян інших світів, безумовно, розвинений, а можливо, навіть гостріший через наявність трансформацій статусних мереж, «смак» соціального — так П.Бурдьє називає відчуття соціальної зорієнтованості індивідів, що ґрунтується на набутому досвіді у розрізненні домінуючих та домінованих соціальних позицій 7. Поширені в нашій публічній риториці й повсякденній мові символічні класифікації колишніх і знов утворених соціальних страт, кіл і шарів, що вказують на головні з погляду групи оцінювачів позитивні чи неґативні характеристики, недвозначно це засвідчують. Проте не можна не помітити, що паралельно діє також і інший механізм сприйняття простору й часу, який не те що нівелює їхню соціальність, як це міг би припустити Ж.Бодрійяр 8, а, швидше, відтісняє її фізичною фактичністю. «Соціальний окомір» повсякдення досить часто не встигає ввімкнутися через знесиленість фізичного. Тобто прочитання, скажімо, соціального письма як претензій неназваних осіб, які мають особливий статус, на чиїсь простір і час, — претензій, вгаданих у самовпевнених рухах тіла й тривалості мови, — відкладається, не встигнувши виявитись, після зіткнення з багатьма розділовими знаками й під тиском релевантності винятково фізичного подолання подібних замахів на ідентичність. Соціальне конструювання реальності стає запізнілим.
Спочатку оголошений таким, якому віддано перевагу, прискорений ритм «п’ятого світу», який прагне надолужити згаяний для свого розвитку час (точнісінько як у «четвертому світі»!), не відчувається. Навпаки, неможливо приховати тенденцію до зниження динаміки всіляких процесів: сповільнене падіння економічного виробництва та темпів інфляції, неквапливе проведення ринкових реформ. Мабуть, саме уявлення про швидкість як про відношення шляху, пройденого тілом, до одиниці часу істотно кориґується у зв’язку з сумнівністю позначень шляху через спрямований рух. Соціологи перестали боятися того, що не встигнуть зафіксувати й зберегти для нащадків факти, які відображують сучасність, оскільки нічого не відбувається. Втім, і одиниці виміру часу переглядаються, бо ж час доступніше і ефективніше вимірювати в одиницях опановуваного простору, одиницях нервових та фізичних витрат або їх компенсації (колишній «вільний час»), фінансових витрат і здобутків.
Тому «своєчасність» якого-небудь акту важко визначити, як у випадку з запровадженням національної валюти чи виплати заробітку. У «розв’язаний» час реґулярно потрапляють ті, хто очікує трамваїв, тролейбусів і навіть колись бездоганних у розміреному ритмі свого руху поїздів метро. «Робочий час» позбавляється леґітимних меж і, не забезпечений відповідною винагородою, розтягується й або витікає в інший простір, що ґарантує прийнятний обмін, або зникає зовсім у вигляді тривалих відпусток і свят. Взаємини поколінь громадян «п’ятого світу» не вичерпуються уявленнями про їхній споконвічний конфлікт, указуючи також на вікові, тобто часові, розриви. Сприйняття теперішнього, неабияк насиченого провалами, визначає виникнення переважно ситуативних ідентичностей в часі («Я — той, хто очікує»), а уявлення про космічне поширення поточного, поглиблює цю практику. Тим самим створення довготермінових життєвих проектів утрачає свою актуальність.
§4. Фактичність громадянства
Співвідносність просторового й часового найкраще виявлена феноменом комунікацій у масштабах світу. В конституюванні комунікацій чітко вирізняється роль соціального суб’єкта — влади. Відомо, наприклад, що залізниці й електрика свого часу сформували радикально нові аспекти взаємин простору і влади, суттєво вплинувши на соціальний устрій 9.
Маґістралі контактів у стабільних суспільствах ніколи не виходять з-під нагляду влади. Втім, у «п’ятому світі» контроль за взаємною інтерпретацією простору і часу шляхом комунікації не має такого вирішального значення.
Поїзд, що звався швидким, наприкінці 80-х років долав відстань у 450 км за десять годин, а зараз — уже за дванадцять (середня швидкість 37,5 км на год.). Як здивувався б, скажімо, Г.Уеллс, якому 1920 року здавалося, наче поїзд, що віз його з Петроґрада до Москви зі швидкістю 25 миль (40 км) на год., просто «повзе». До пункту, розташованого на відстані 450 км від Києва, лист іде сьогодні аж півтора тижня, а до пункту за 1000 км на схід — півтора місяця.
Традиційні засоби комунікації, чиї функціональні можливості так і залишилися не вичерпаними, навряд чи можуть з повним правом претендувати на метафору «розширень людини» (М.Маклюен). Відбувається швидше звуження досягнутого й повернення до початкових розмірів (з багатьох причин гроші ефективніше доставити адресатові особисто, ніж поштовим переказом). Не обтяжені доречною для повсякденності опікою влади, традиційні комунікації дедалі глибше занурюються у своє призначення здійснювати світський зв’язок. Реставруються і деякі забуті способи переміщення у просторі, наприклад, «ходіння по світах», яке у своєму російському йменні символізує уявлення про взаємозв’язок фізичного та соціального середовища.
Найновіші комунікації, що виникли на основі комп’ютерних технологій і електронних мереж (Е-mail, Internet), навпаки, «чарівним» чином долають простір і час. Резервуари ефіру, який вони оперізують та перетинають, поки що невеликі, і такий спосіб зв’язку зовсім не є масовим. Однак вони, безумовно, демонструють світський характер, утворюючи принципово вільні від тотального державного контролю зони, в межах яких складаються співтовариства, як нині висловлюються, «віртуальної демократії». Втім, ефірні шляхи, второвані телебаченням і відомі більшості, також окреслюють райони відносної свободи мешканців наших територій, незважаючи на природні наміри держави уважно оглядати, оберігати й розширювати «інформаційний простір». Ясна річ, ми говоримо не про свободу телебачення або мас-медіа «п’ятого світу», що перебувають у неминучій залежності від інститутів влади й капіталу. І не про свободу привласнення розповсюджуваних значними тиражами знаків і смислів (що стосується, скажімо, одного з найулюбленіших у глядача продуктів культури — телесеріалів, то йому пропонується вибирати між американськими й латиноамериканськими зразками). Йдеться про те, що телекомунікація складає одну з небагатьох сфер життя, де ідентичність індивідів і груп перманентно підкріплюються уявною активністю. Аудиторія витримала нашестя небаченої за старими мірками багатоманітності, не тільки утвердившись у смаках, а й постійно їх задовольняючи.
Процедура співвіднесення себе з конкретною владою властива і повсякденному досвіду пасажирів громадського транспорту. Але вона зовсім не нормативна й реалізується спонтанно, частіше за все у вигляді неґативних оцінок. Володіння ж автомобілем передбачає зафіксовану присутність держави в суб’єктивності індивіда у вигляді прав водія. Вони, говорить з цього приводу Ж.Бодрійяр, дають «ніби свідоцтво про громадянство», «служать дворянською грамотою» для найновішої моторизованої знаті, на гербі якої написані компресія газів і гранична швидкість. А вилучення прав водія — сьогодні це своєрідне відлучення... 10.
А проте навіть випадкових чи новонавернених користувачів авто у «п’ятому світі» дедалі сильніше зачаровує проста функціональна істина — комфортність переміщень у просторі і часі, здатна майже повністю розрядити атмосферу влади принаймні на коротких дистанціях між постами ДАІ. Присутність держави відчутна й для авіапасажирів, які розлучаються з анонімністю особистого наміру змінити просторово-часовий інтервал. Але й тут необхідно зробити поправку на те, що обсяги внутрішніх авіакомунікацій «п’ятого світу» істотно скорочуються, і такий спосіб підтвердження ідентичності з державою практикують десь із 5 відсотків фактичних громадян.
Немає нічого дивного в тому, що для мешканців «п’ятого світу» існують проблеми з визначенням своєї належності до держави. Світ завжди більший за державу й не вимірюється її масштабами. У нашому випадку предмет дискурсу виникає лише тому, що межі символічних карт п’ятого світу й держави збігаються. Не раз публіковані дані соціологічних опитувань засвідчують диференціацію населення на групи, які або декларують, або ж не підтверджують свою ідентичність із сучасним державним утворенням на його території, причому диференціацію просторово орієнтовану, адже основне розмежування ідентичностей відбувається відповідно до осі «схід —захід».
У певному розумінні це має переконувати тих, хто не повірив у обґрунтованість претензій розглядуваного утворення на статус світу, що прагне у своїй самодостатності відтворити мікромодель обжитого соціокультурного універсуму — великого світу, де названа вісь перебуває у постійній напрузі. Простіше кажучи, в українському «п’ятому світі» є свій Схід і свій Захід з усіма наслідками, що випливають із цієї констатації. Перший уперто ухиляється від проголошення беззастережного підданства, другий, навпаки, майже без сумнівів у цьому зізнається. Втім, є ще й Південь, який більш упевнено демонструє реґіональну ідентичність, і Центр, що не дуже вагається, представляючи себе як частину узаконеної тотальності. Що ж до Півночі, то за визначенням соціологів і спостереженнями за поведінкою виборців, вона найчастіше випадає з загальної картини, не додаючи їй контрастності.
Вибір належності невеликий і нерівноцінний, якщо розглядати його у термінах реального й позірного. Однак те, що такий вибір існує, вже само по собі артикулює проблему громадянства ніби ще до її наступного обговорення в контексті дилеми «громадянство — національна ідентичність», яка висувається універсалізмом і комунітаризмом 11. Адже тут ми не зачіпаємо активних форм вияву громадянської лояльності чи, навпаки, її несприйняття, а зіштовхуємося з фактом співіснування в єдиному географічному просторі різних державних ідентичностей, причому не як із випадковістю чи відхиленням, а як із цілком усталеним життєвим зразком.
Поширені переважно серед жителів східних та південних областей ідентифікації з колишньою державою, здавалося б, мають свідчити про актуалізацію минулого. Та питання швидше не в часі, а у просторі. Минулий час, як скрізь і завжди, безумовно, присутній у символічній та уявній реальності. Однак через відмову теперішнього від природної спадкоємності й через утому від стихійних проривів до минулого, воно не поповнює запас соціального знання, необхідного для перебування в дійсному. Нарікання багатьох на складність пристосування до нових форм порядку свідчить про їхнє життя у теперішньому, а не в минулому, яке більше не захищає. Здатна до будь-яких трансценденцій мова безперешкодно відкриває вихід з теперішнього на один і на другий бік. На практиці це викликає відчуття дискомфорту чи навіть страждання від неможливості охопити поглядом колись доступний простір, — тобто те, що зветься ностальґією, сумом за організованим у певний спосіб простором, за цілісністю, яку уявити незрівнянно легше, ніж будь-яку дискретність, особливо для свідомості, нічим не підготовленої до заміни однієї тотальності на іншу.
Теперішнє надає умови для одночасної міцності і крихкості ідентичності з «тим», ще не перебудованим, простором. Стійкість забезпечується існуванням обширних анклавів попередньої організації соціуму. Хисткість — відсутністю очікуваних об’єктивацій колишнього порядку чи їхнім існуванням у радикально трансформованому вигляді. Ідентичності з уявним і символічним «попереднім» світом усе ще відгукуються на політичні заклики до реставраційних суспільних робіт. Але те, що в горизонтах відокремленого індивіда вони не заходять у відтвертий конфлікт з іншими просторовими ідентичностями, на теренах України також зареєстрованими на сьогодні, та, по суті, неузгоджуваними з ними, свідчить швидше про їхню «живучість», ніж про життєву силу. Переважна більшість населення України наполягає на праві володіти майном, тобто насамперед мати власний фізичний, а отже, й соціальний простір, що, загалом, не передбачувалося попередньою ідентичністю в просторі, який трактувався переважно як колективно опановуваний.
Без сумніву, ідентифікація з державою тісно пов’язана з визначенням ідентичності самої держави. Будь-які об’єктивації державності, безумовно, відіграють у цьому істотну роль, як, мабуть, і різноманітний вплив на ціннісні орієнтації масової свідомості, що може виявитися й у раціонально опосередкованій реакції, і в суґестивному ефекті.
Відомі приклади з пафосом зіставності розмірів власної території з територією великої європейської держави. Або з перебільшеною «самоцентричністю» міжнародних новин національного телебачення і преси, що ніяк не підтверджується невеликим інтересом до нашої держави у світовій комунікації, — в чому можна вбачати механізм провінційної свідомості, схильної стверджувати свою ідентичність за рахунок старанного відмежування власного простору як самоцінного й самодостатнього у своїй доступності для огляду та підконтрольності.
Однак визнання незалежності й суверенності нової держави залишається проблематичним для значної частини населення, незалежно від реґіону проживання. Інша річ, що досить критичні оцінки досягнутого ступеня незалежності супроводжуються, проте, впевненою ідентифікацією на заході і в столиці й практично масовим запереченням на півдні та сході. Розмитість позначень простору, що обирається й присвоюється, неминуче дається взнаки у процесі поширеня ситуативних ідентичностей, на що вказує очевидне небажання багатьох жителів сходу, півдня, а частково — й центру (але не заходу) підтримати проголошення незалежності, коли б така нагода ще раз трапилась після 1 грудня 1991 року.
Проте ставлення населення України до держави не таке вже просте, щоб задовільно описати його за допомогою дихотомічної шкали оцінок. Не секрет, що «п’ятий світ» — досить небезпечне місце проживання. Безпека найрізноманітнішого роду — від фактичної (життя), екологічної (навколишнього середовища, продуктів харчування) до соціальної (соціальної позиції, що забезпечує прийнятний рівень життя) — мабуть, найвище благо і найгостріший дефіцит для його жителів. Незважаючи на відсутність ідентичності з державою, вони апелюють до неї в пошуках ґарантій матеріально-статусного збереження, втім, не зовсім упевнені в позитивних наслідках. При цьому демонструється те, що можна назвати феноменом умовного «відстроченого громадянства». Але така умовність — це не перенесення у майбутнє, а схеми дискурсивної практики у взаємодії «демосу» й держави, обопільно сприйнята цими суб’єктами. У заклопотаному збереженням та перерозподілом енерґетичних ресурсів «п’ятому світі» ідентифікація мешканців і влади не передбачає обов’язковості і не є імперативною, в чому оптимістам і песимістам ліберальних чи консервативних поглядів не важко буде побачити предмет для інтерпретацій.
Фактичність громадянства як належності до «п’ятого світу» викликає до життя особливі форми механічної та соціальної солідарності чи конкуренції, особливі способи виробництва культурних зразків, леґітимізує мульти- і транскультурні знаки й смисли. Але соціальна структура й культура — тема спеціальної розмови, яка, мабуть, не забариться, тому що Україна упевнено живе теперішнім.
1 Борхес Хорхе Луїс. Тлін, Укбар, Orbis Tertius. У кн.: Хорхе Луис Борхес. Проза разных лет.—М., 1984.—С.50.
2 Апель К.О. Етноетика і універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність //Політична думка.—№3.—1994.—С.116
3 Бергман П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности.—М.: Academia—Центр, Медиум, 1995.—С.281.
4 Pecora V.P. What is Deconstruction? //Contention: Debates in Society, Culture and Science, Spring.—N 3.—1992.—С.60.
5 Bauman Z. Intimations of Postmodernity.— London and New York: Routledge, 1992.—С.194.
6 Бурдье П. Социология политики. — М.: Социо-Логос, 1993.—С.36.
7 Bourdieu P. Distinction. A Social Critique of the Judgement of Taste.— London: Routledge, 1989.
8 Baudrillard J. In the Shadow of the Silent Majorities... or the End of the Social.— New York: Jean Baudrillard and Semiotext(e), 1983.
9 Foucault M. Space, Knowledge, and Power.— In: Foucault Reader. Ed. Paul Rubinow. New York: Pantheon Books, 1984.—С.243-244.
10 Бодрийяр Ж. Система вещей.— М.: Рудомино, 1995.—С.57.
11 Хабермас Ю. Гражданство и национальная идентичность.— У кн.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность.—М.: АО «KAMI», ACADEMIA, 1995.—С.209-245.
СОЦІАЛІСТИЧНІ ТА КОМУНІСТИЧНІ МОДЕЛІ
§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
Чи на щастя, чи на жаль, у XX столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.
Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система XIX ст.
Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.
Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» 1.
Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.
Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна 3. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію 4.
Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів 5. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» 6. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.
Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини XIX століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.
§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
Оскільки велика тінь XIX століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у XX ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» 9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі 10.
Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» 11.
Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах 12. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний» 13.
Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.
Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.
Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз» 14.
Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. XIX ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян 15.
На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру 16.
У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич саме існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами 17.
Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу» 18.
Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи. Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари. А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче. Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.
Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира» 19. Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького? Чи не тим, що саме у зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України. Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському. Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.
§3. Моделі української державності під час революції
У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішного населення) та переважно російськомовний міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом 20, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу — Української Центральної Ради в Києві.
Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — згадана вище УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху 21. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.
Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.
Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком. Погляд на цю проблему УСДРП чітко видно з назви статті, датованої листопадом 1917 р., «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?» 22. УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» 23. УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в IV Універсалі.
Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.
Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних питань.
Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму»
§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»
Домінантними моделями європейської державності того часу були конституційна монархія та парламентська республіка. В обох випадках визначальну роль грав парламент, який формував уряд. Депутати обиралися, як в Україні сьогодні, від округів, пропорційне представництво з’явилося пізніше. Якщо й існував інститут президента, то на нього були покладені функції монарха в конституційній демократії: він мав обмежені права.
У хаосі подій після Першої світової війни соціалісти прийшли до влади в Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині. У перших трьох державах вони самі обмежили свої соціалістичні вимоги в інтересах демократії і збереження державності. В Угорщині прийшли до влади комуністи, очолювані Беллою Куном, які невдовзі поступилися владою військовому диктаторові Хорті.
Держави, створені соціалістами, — це Веймарська республіка в Німеччині, міжвоєнна Австрія та Друга Польська Річ Посполита. У Німеччині й Австрії соціалісти написали ліберальні конституції парламентського зразка, але не прагнули раптом збудувати «соціалізм», усвідомлюючи, що це спровокувало б соціальні конфлікти, котрі знищили б нові демократії. Вони справедливо вважали, що треба зберегти все, що можливо, від реваншистських союзників-переможців, передовсім від французів.
Ставши президентом Польщі, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський сам покинув свою партію, мотивуючи свій крок тим, що хоч він із соціалістами їхав в одному і тому ж потязі, але вирішив вийти на станції «незалежність». Тим же, хто хоче прямувати далі до станції «соціалізм», він бажає успіху, але сам залишиться тут, щоб будувати незалежну державу для всіх поляків. Пілсудський зумів примирити діаметрально протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети, або, говорячи мовою політиків, початкового пункту, без якого неможливе все інше. І ця ідея виявилася досить ефективною навіть в непростих умовах політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії). Звісно, логіка політичних подій у Польщі була зумовлена загальною кризовою ситуацією на європейському континенті, загальноєвропейським пріоритетом першочерговості створенняcordon sanitaire проти більшовицької Росії та французькими побажаннями сильного протинімецького бар’єра.
Тобто серед лідерів великих європейських країн існував консенсус щодо незалежності Польщі та її місця й ролі в майбутньому світі. Щодо України — традиційного ласого шматка для Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Туреччини та ін., такої одностайності не було не лише серед керівників західних держав, але навіть серед соціалістів європейських країн. Характерно,що тільки у серпні 1919 р. Міжнародна соціалістична конференція в Люцерні, в якій брав участь колишній президент УНР Михайло Грушевський, визнала право України на незалежність. До цього часу позиція європейських соціалістів залишалася невиразною.
Проте найголовніше — в Україні не знайшлося на той час жодної впливової соціалістичної політичної сили (тільки відносно слабенька Українська партія соціалістів-самостійників), яка б вчасно зійшла із соціалістичного потягу і проголосила створення української держави головною своєю метою. Політичні баталії розгорталися, як ми вже відзначали, навколо шляхів і методів соціалістичної трансформації суспільства, а не будування української держави. Заглядаючи далеко вперед, можемо вказати, що ця традиція раптово і з великою потужною силою проявилася навіть у 1991 році під час обговорення на засіданні Верховної Ради України проголошення державної незалежності. Чимало патріотично настроєних депутатів поставили проголошення держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що такі щасливі «ями» часу, як ҐКЧП (ДКНС), блискавично закриваються, і в такі моменти будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків. На щастя, історія все ж чогось учить, й тоді переміг здоровий глузд, хоч треба зазначити, що та ж історія, особливо в Росії, має фатальну схильність до постійного прокручування своїх кривавих сюжетів, особливо у політиці щодо тих реґіонів, які вона вважає своїми. Про це потрібно пам’ятати українським державникам, які сьогодні надто безкомпромісні у своїх політичних позиціях і не знаходять жодної спільної платформи для об’єднання зусиль.
Соціалісти Європи на початку XX століття в ім’я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян, що й було їхньою головною метою.
Однак у розвинутих європейських країнах було грамотне населення, якого не було в імператорській Росії. Класична проблема, над якою билися консервативні критики демократії XIX ст., — як перешкодити грабунку багатшої меншини біднішою більшістю аж до знищення самих цінностей цивілізації — була розв’язана на Заході через зростання освіти й масового добробуту, через спеціальні програми соціального реґулювання. В імператорській Росії ні одного, ні другого не було. А головне: не було структур, здатних взяти на себе функції проведення еволюційних програм, бюрократично-чиновницький апарат був вихований на двох фундаментальних принципах поведінки: «слушаюсь», і «не пущать». Демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття і як у багатьох країнах «третього світу», така демократія виявилася просто нежиттєздатною.
Іншою моделлю була Чехословаччина, де президент фактично грав центральну роль арбітра між і над партіями. Це був продукт авторитету Масарика як батька держави і нації. Були різноманітні коаліції майже завжди з п’яти партій, і, наприклад, німецькі соціал-демократи знали, що їм була забезпечена своя черга при владі. Аж до створення нацистського руху серед судецьких німців система була досить ефективною й стабільною. І треба зазначити, що до другої половини 30-х рр. XX ст. серед усіх нових держав Європи демократія, хоча й у недосконалій формі, вижила тільки в Чехословаччині. Чехословаччина виникла на політичній мапі світу в ситуації, надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імперію Російську, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи тієї мови у народній школі чи на книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення. Взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою. В Україні роль батька нації і держави, подібну до ролі Масарика, взяв на себе М.С.Грушевський — видатний історик, філософ, літературний критик. Людина надзвичайних здібностей і авторитету. І вкрай трагічної долі, в силу особистих обставин, а ще більш тому, що справа, за яку він боровся, виявилася приреченою через зовнішню ізоляцію і брак політичної культури. Українські соціалісти, а може, насамперед сам Грушевський, просто не розуміли, що таке держава. Держава не лише, як твердили марксисти і підспівували леніністи, інструмент класового поневолення, це насамперед інструмент самозахисту нації.
§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
Михайло Грушевський — не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку XX століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.
Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».
Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.
Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новоствореній державі.
Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці» 24.
Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія — надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови не змінюються так легко» 25.
Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.
Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента 26.
Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.
На з’їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.
З’їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.
Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.
У III Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів» 27. Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.
6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:
«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю» 28.
З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.
Відповідь Леніна — ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.
Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі 29.
Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.
«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.
§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму
Директорія зіткнулася з тими ж проблемами, що і уряд Грушевського. З одного боку, сильний тиск так званих буржуазних держав Антанти, котрі взагалі були проти будь-якого соціалістичного експерементаторства, з другого боку — Радянська Росія, яка прагнула контролювати Україну. І, нарешті, був Денікін, який також з допомогою Антанти хотів реставрації «єдиної неділимої».
У цьому пункті історії українську державність могла би врятувати лише консолідація усіх проукраїнських сил, безумовні поступки і компроміси усіх політичних партій, рухів, лідерів заради однієї мети — незалежної держави. Проте було уже запізно. Політичний розкол в Україні дійшов своєї критичної межі. В середовищі селян були сильні позиції боротьбистів, котрі підтримали радянську платформу, російськомовні робітники в своїй основній масі залишалися байдужими чи ворожими до українського руху.
Гетьманщина була знесена величезним селянським повстанням на чолі з Петлюрою, що знищило рештки української армії Скоропадського. Після падіння гетьманського уряду сільські повстанці просто поверталися до домівок і перероджена УНР залишилася майже без оборони. Петлюра був змушений створювати армію майже з нуля. Тож він почав призначати отаманами Української Народної Республіки будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виявляв лояльність до уряду Директорії, сам же присвоїв собі титул Головного Отамана УНР. Винниченко мало що перебільшував, коли написав, що буквально будь-хто міг стати отаманом, треба було тільки оголосити бажання боротися з більшовиками — і Петлюра послав би грамоту й пару мільйонів новонадрукованих українських карбованців 30. Ніякого оперативного контролю над цими отаманами не було. Результатом став епізод української революції, відомий під назвою «отаманщина». Вже у листопаді 1918 р. отаман Болбочан розстріляв лідерів Ради робітничих депутатів у Харкові, а влітку 1919 р. за наказом Петлюри був розстріляний сам як погромник. У хаосі отаманщини починалися погроми, ініціатори яких могли раптом перейти від одної сили до іншої, претендуючи на свою частину при українській центральній владі.
Трудовий Конґрес, якому Директорія мала передати владу, перетворився на політичний фарс. Українські соціалісти (а саме вони складали тут основну частину) один одного не чули, і досягти компромісу, а тим більше прийняття якоїсь спільної платформи на базі зміцнення центральної влади та державності не вдалося. Ура-патріотичні виступи Винниченка і його сподвижників уже глушила російська більшовицька канонада.
§7. Національно-культурна автономія
Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної) автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності від вимог територіальної державності шляхом надання кожному громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами, що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися тільки у відповідності кількості населення кожної групи 31. Українці та інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему стосунків титульної нації з іншими національностями, що були домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у справедливості українських вимог, так і діячі української держави вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу здобути підтримку серед неукраїнського населення.
Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами, задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби національних спільнот.
Всім іншим національностям також ґарантувалося право на національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.
Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини (оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою культуру й національне життя 32.
§8. Ленінська модель
Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи... » і сталінськими: «Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р., ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия» надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України 33. На початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.
16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.
Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності. Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу» неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр., сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який повністю поглинає суспільство.
§9. Розкольники української революції
Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні, що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами, спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами, самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу», тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.
Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами, якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися, час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».
Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР, які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів» у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що залишилося без права на будь-яке представництво у фактично російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р. боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський. Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» 34.
Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів, переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до боротьбистів.
Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з секретарем ЦК» 35. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р. укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:
«Про УКП (Українську Комуністичну партію)
1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.
2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.
3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.
Квірінґ» 36
Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів, викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» 37.
17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну, де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький — останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до радянської влади і комуністичних ідеалів.
На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав створення окремої української червоної армії, пояснив заборону комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:
Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12 підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька тисяч») 38.
Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому Річицькому.
В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі, дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними, такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва фракція» розпустилася в березні того ж року 39. Укапісти були завжди дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і фізичного винищення.
§10. «Модельна радянська республіка»
СРСР постав як декларований союз рівноправних держав, у якому за кожною з республік зберігалося право виходу з Союзу, достатній простір для господарської самодіяльності і самостійність розвитку національно-культурного будівництва. Та вже в ідеологічній дискусії, яка розгорнулася на VII з’їзді Рад України і постанові цього з’їзду «Про основи Конституції Союзу Соціалістичних Радянських Республік», було закладено ґрунт для можливого поглинання економічного, політичного, культурного просторів України Москвою.
Врешті, весь характер більшовицької політики в Україні і щодо України свідчив, що, плануючи масштабні дії з трансформації цілого суспільства, більшовицькі лідери не збиралися зупинятися ні перед якими бар’єрами, у тому числі (а можливо, й насамперед) і національними. Не можна сказати, що для всіх без винятку членів КП(б)У національні інтереси України були химерою, але у вирішальні моменти вони, як правовірні члени своєї партії, побудованої на жорсткому централізмі, слухняно виконували вказівки центру, послуговуючись догмами про неминучість революції у світовому масштабі і майбутню світову комуністичну спільноту, центром якої має бути, звісно, Москва, Росія.
Так, на цьому з’їзді М.Фрунзе у своїй доповіді, головною тезою якої була рівноправність, все ж назвав Росію «нашою старшою сестрою»; Микола Скрипник «українських націоналістів», які мріють про самостійність України, — «вузькими і туполобими»; ще далі пішов В.Затонський, оголосивши «шовіністами і зрадниками робітничого класу» тих членів Центральної Ради, які голосували за прийняття Четвертого Універсалу і проголошення самостійності України. На закиди іноземних спостерігачів про несправжню самостійність націй і фіктивність республік Е.Квірінґ відреаґував звинуваченням в організації бандитського руху в Україні. Схема була закладена самим Леніним — у більшовицькій партії навіть за незначне інакодумство потрапляли до розряду ворогів народу. Таким чином стало можливим прийняття постанови, де велетенський комплекс повноважень нібито добровільно делеґувався центру.
Москва прибирала до своїх рук міжнародні відносини, питання кордонів, війни і миру, державних кредитів і міжнародних угод, усю систему зовнішньої та внутрішньої торгівлі, планування народного господарства і укладення концесійних угод, транспорт, поштово-телеграфну службу, збройні сили, бюджет, грошову і кредитні системи, системи місцевих загальносоюзних і загальнореспубліканських податків, встановлення правил землеустрою, землекористування, а також користування надрами, лісами і водами по всій території СРСР, контроль над переселеннями, судами, виконанням громадянського та цивільного законодавства, встановлення основних законів про працю, освіту, охорону здоров’я, систему мір і ваги, статистику, стосунки з іноземцями. Але що найголовніше — центр отримав право відміни постанов республіканських з’їздів Рад, центральних виконавчих комітетів і рад народних комісарів союзних республік. Останнє положення особливо важливе, тому що являє собою абсолютний юридичний нонсенс. Яким же чином республіка зможе реалізувати своє нібито право вільного виходу з союзу, коли центральні органи можуть відмінити будь-яке рішення центральних республіканських органів і з’їздів, якщо вони порушують союзну угоду?
Фундатори новітньої української державності під крилом Москви не замислювалися над цими питаннями. Вони вірили, що досить задекларувати рівноправність народів — і замовкнуть голоси шовіністів, україножерів. Засліплені марксистськими догмами, вони не усвідомлювали, що, оголошуючи зрадниками і ворогами народу всіх борців за самостійність і незалежність України, вони оголошують похід не лише проти історії нації, а й проти основних її підвалин — традицій, культури, духовності.
Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т.ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.
Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів 40.
По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В.Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців 41.
Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП(б)У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом — це крок назад 42. Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії «боротьби двох культур» на своїх політичних опонентів.
Фактично одразу після XII з’їзду ВКП(б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VIII конференції КП(б)У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено «великого українізатора» Лазаря Кагановича...
Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. неп став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) — останній крок «внутрішньої Брест-Литовської угоди», яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою.
Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.
По-друге, українізація дала леґітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміґрації, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати. Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у «Вістях ВУЦВК» була опублікована «Відозва до української радянської інтеліґенції та всього радянського суспільства», де 66 відомих українських інтеліґентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг — колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду 43.
§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.
Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) 44 підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.
Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.
10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення академіка Яворського». Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.
У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво» мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на III Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.
28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро XII з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.
1 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.63.
2 Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины.—Харків, 1923.—С.189.
3 Ленін В.І. Повне зібрання творів.—Т.12.—С.449.
4 Там само.—Т.12.—С.218.
5 Див. Kravchenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine.—London, 1985.—Р.1-45
6 Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941).—Мюнхен, 1987.—С.17-18.
7 Українська хата.—1909.—№7–8.—С.383.
8 Революция и национальный вопрос в России и СССР в XX веке.—М., 1930.—Т.3.—С.157-158.
9 Цит. за: Сохань Павло. Б.Д.Грінченко – М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу..—К., 1994.—С.7.
10 З починів українського соціялістичного руху: Мих.Драгоманов і женевський соціялістичний гурток.—Відень, 1922.—С.151-153.
11 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.—К., 1994.—Т.1.—С.301-302.
12 Рубач М.А. Федералистические теории в истории России.—В кн.: Русская историческая литература в классовом освещении.—М., 1930.—Т.2.—С.10.
13 Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм.—У кн.: З починів українського соціялістичного руху.—С.163.
14 З починів українського соціялістичного руху.—С.128.
15 Himka John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism, 1860—1890.—Cambridge, MA, 1983.—Р. 112, 118, 167.
16 Там само.—С.169. Він же.—Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890—1895//Slavic Review, XL:2, 1982.—C.219-235.
17 Дорошенко. Д. З історії української політичної думки з часів Світової війни.—Прага, 1936.—С.76-77.
18 Там само.—С.95.
19 Там само.—С.79-80.
20 Kravchenko. Вказ. праця.—С.56. Про ЦУКК за часів революції див.: Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861–1929 рр.). —К., 1995.—С.46-83.
21 Про УПСР див.: Животко Арк. До історії Укр. Партії Соціялістів Революціонерів//Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР.—№3.—1927—1929.—С.128-132. Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917—1920 рр.—Відень, 1921—1922.—Т.1.—С.35-125. Borys Jurys. Political Parties in Ukraine/The Ukraine: 1917-1921: A Study in Revolution. Cambridge, MA, 1977. —Р.135.
22 Робітнича газета.—29 листопада 1917.
23 Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.123.
24 Тут і вище аналізується стаття «Підстави Великої України», яка, на наш погляд, найбільш показова щодо поглядів Грушевського на майбутнє України як держави.—У кн.: Грушевський Михайло. На порозі нової України: статті і джерельні матеріяли. — Нью-Йорк, 1992.—С.39-56.
25 Грушевський Михайло. Новий поділ України.—Там само.—С.99-103.
26 «Якої ми хочемо автономії і федерації». - У кн.: Грушевський Михайло. Bибрані праці.—Нью-Йорк, 1960.—С.142-149.
27 Христюк Павло. Вказ. праця.—Т.2.—С.51.
28 Там само.—С.55.
29 Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.—К., 1992.—С.270-273.
30 Винниченко Володимир. Відродження нації - Київ-Відень, 1920.—Т.3.—С.352.
31 Див.: Davis Horace B. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. - New York — London, 1967.—Р.149-163.
32 Див.: Гольдельман Соломон. Жидівська національна автономія на Україні (1917—1920 рр.).—Мюнхен, 1963.
33 Большевисткие организации Украины в период становления и укрепления советской власти. — К, 1962. — С.419; Христюк П. Вказ. праця. — Т.4. — С.32; Куличенко М.І. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса. — Харьков, 1966. — С.231.
34 Ленін В.І. ПЗТ. — Т.40. — С.254.
35 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П.—Харьков, 1925.—С.36.
36 З архівів ВУЧВК — ГПУ — НКВД—КГБ. — 1994. — №1.
37 Как и почему Исполком Коминтерна распустил У.К.П. — С.121
38 Там само. — С.94.
39 Галаган М. Ліквідація У.К.П. // Нова Україна.—1925.—№4.—С.26– 38; Вісті ВУЦВК. — 14–15.III.1925
40 Kravchenko B. Op. cit. — P.65.
41 Затонський В. Національна проблема на Україні.—Харків,1927.—С.3-4.
42 Гирчак Е.Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. — М., Л., 1930. — С.20.
43 Вісти ВУЦВК. — 18.V.1924.
44 Карр Э. История Советской России.—Москва, 1990.—Кн.1.— C.313.
НАЦІОКРАТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ
§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.
Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. «Яким правом,— пише він, — російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» 1.
Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.
Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» 2.
Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» 3, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства.
Брошура Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в «Самостійній Україні» дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку XX століття. Звідси — переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти.
Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.
Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.
В середині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.
§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.
На основі цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».
Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили» 4. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.
Вступаючи в третє десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав.
Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм» 5.
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя 6. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі» 7. Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших» 8.
Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» 9.
Об’єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифізм» 10.
Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів» 11.
П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації» 12.
Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї» 13.
Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство» 14. І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.
§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя ОУН
Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху «Націоналізму» в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, «що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як неґація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний» 15. На хвилі цієї «неґації», використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця оргацізація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов.
Хоча політична частина донцовського «інтеґрального націоналізму» базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: «Найближчих родичів українського (інтеґрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аґрарних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна ґвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо» 16.
Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника «Хрестом і мечем», Торонто, 1967 рік).
В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід «... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає — нічого дивного» 17. Окреслює Донцов і те, як потім зв’язати підкорену спільноту: «Передусім — встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірноґо життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об’єднуючого. — Авт.) все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він — зорганізований не в партію, не в об’єднання, а в карний Орден — веде ту масу» 18.
Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали «зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... «Донцовізм» проголосила ОУН своєю політичною релігією» 19.
§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині тридцятих років запропонував Микола Сціборський — на той час, фактично, друга після Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року він видав у Парижі книжку «Націократія», в якій окреслив своє бачення української державності.
У цій роботі він піддав гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм італійської моделі. Для Сціборського «фашизм — це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму» 20.
Тут-таки Сціборський роз’яснює і сам термін «націократія». «Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління» 21. Здавалося б, життєздатна схема, яку цілком можливо реалізувати. Але — за однієї умови, а саме — наявності не абстрактної, а реальної політичної нації. Націократи ж вирішили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про арґументацію, заявили, що «нація — це вічність», а, отже, бажане оголосили дійсним. Звідси випливає їхня неспроможність до будь-яких дискусій стосовно реальності пропонованого ними устрою. «Рішаючим є те, — пише Сціборський, — що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд. «Погоджувати» його з кимсь методами «конґресових дискусій» і торгів немислимо... Поєднання ідеологічного наставлення націоналізму з політичною тактикою «всеукраїнських конґресів» — було б для нього рівнозначне самогубству» 22.
Згідно з моделлю Сціборського, формою суспільної організації є для націократії державний синдикалізм. Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції — організований націоналізм. Оскільки ж М.Сціборський був одним з найвпливовіших членів проводу ОУН, зрозуміло, яку організацію він мав на увазі. Водночас, на відміну від фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою. «Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, — пише він, — націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації і застарілості, коли вона стане ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдуваний доцільністю тимчасовий період» 23.
У розрізі націократична українська держава уявлялася Сціборському так: народні маси беруть участь у громадському та політичному житті через представництво в органах місцевої самоуправи та в синдикалістських організаціях. Держава за адміністративним принципом має поділятися на краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останніх відбуваються на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. У всіх ланках адміністративного поділу є також загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду.
Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що і місцеві, з кандидатів, визначених синдикатами. На чолі нації та державної організації стоятиме Голова Держави.
Отже, перед нами дещо примітивна, але цілком ймовірна схема державного устрою. До речі, її елементи (скажімо, представники президента на місцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про інші (цілковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сціборського на явну утопію — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесів формування української нації.
Сціборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацією — «лише за панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм» 24. Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН відкинула будь-які реверанси щодо свого слугування народові.
§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» 25.
Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» 26. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.
Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.
У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...
ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» 27.
Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» 28. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.
Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму 29.
1 Міхновський Микола. Самостійна Україна.—Лондон, 1967.— С.14-15.
2 Там само.—С.26-27.
3 Там само.—С.29.
4 Донцов Д. Культура примітивізму. — Черкаси, 1918.—С.8.
5 Донцов Дмитро. Націоналізм.—Лондон–Торонто, 1966.
6 Там само.—С.230-231.
7 Там само.—С.233.
8 Там само.—С.235.
9 Там само.—С.257, 263.
10 Там само.—С.258.
11 Там само.—С.263.
12 Там само.—С.280, 283.
13 Там само.—С.284.
14 Там само.—С.311.
15 «Розбудова нації», Прага, 1928.—Ч.7-8.—С.273.
16 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою. — Мюнхен, 1973.—С.239-240.
17 Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123.
18 Там само.—С.129-130.
19 Білинський Андрій. Світ і ми. Мюнхен, 1963.—С.148.
20 Сціборський Микола. Націократія. II видання.—Прага.—1942.—С.72-73.
21 Там само.—С.109.
22 Там само.—С.138.
23 Там само.—С.141.
24 Там само.—С.151.
25 Програма і устрій Організації Українських Націоналістів. Б. м., б. в., 1940.—С.34.
26 «Самостійна Україна», 1981, №7-8.—С.8.
27 «Сучасність», 1983, №7.—С. 113-114, 127-128.
28 Сосновський М. Дм.Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк— Торонто, 1974.—С.23-24.
29 Див.: «Шлях перемоги», Київ—Львів–Мюнхен, 1993.—10 липня.
«КЛАСОКРАТИЧНА» ВЕРСІЯ
Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі XIX і XX століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».
Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.
Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.
§1. Нація та держава
Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.
Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом XIX століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.
Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» 1.
Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.
Становий характер аґрарного суспільства спричиняється до того, що його вищій верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі риси привілейованої групи.
Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура — одна держава.
На думку відомого анґлійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аґрарного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою» 2.
§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас
Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.
У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.
У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».
Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.
Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.
Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.
Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.
Проте чи існував єдиний хліборобський клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?
Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський.
Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.
В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиці Липинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такою людиною став Павло Скоропадський — царський генерал, нащадок виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якою Липинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на роль національного українського лідера 4. Скоропадський народився у Вісбадені, вчився у Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалерґардському полку, привілейованій частині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав про український національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді став гетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його влада опиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на баґнети окупаційної австрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.
Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.
§3. Селянин із мечем та ралом
Своїм утворенням національна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах европейської державності.
Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думку Липинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».
Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.
Закони життя людей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.
Якщо поява стандартизованої культури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».
Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.
Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурі надати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.
«Національне будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці XX століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети, історики, журналісти.
§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія
Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.
§5. Філософ української політики
Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети.
Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевський помилявся, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі» 5. Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.
Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальне расове походження, зводячи його до «природного факту». Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націю французький тип, що ґрунтується на «вільній національній самодетермінації», оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію 6.
§6. В.Липинський про загрози українській
державності
У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.
Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати» 7.
В.Липинський з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла» 8.
У 1920 році він напрочуд точно окреслив загальну соціально-психологічну атмосферу, яка супроводжувала кризу української державності періоду національно-визвольніх змагань у 1917–1918 роках. «Соціяльна пролетарська революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації,— справедливо зазначав він. — Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольогічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча українська віра» 9. Точність цього формулювання ми відчуваємо кожен день на собі, бо, на жаль, Україна знову опинилася якраз «посередині».
Які ж рецепти для подолання перманентної для України кризи державності залишив нам В. Липинський? Перш за все він радить змінити методи державного будівництва.
«Історія наша,— пише Липинський,— вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу... на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу... Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я — демократія» 10.
Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощених демократів. І Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві етнополітичним досвідом справді демократичної країни — США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців»... Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у «нації українській»!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так, наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав» 11.
Можна сказати, що В.Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, що гра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, стане зрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.
Природно тому, що з таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів, нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважав Липинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обґрунтував він це твердження у такий спосіб: «Ви — соціялісти і націоналісти — творити Україну хочете... поділом горизонтальним. Ви хочете відділити «чужі» верхи від «українських» низів і винищити верхи низами. При чім Ви не ріжнитесь між собою ні психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: «бий панів, бо вони буржуї», а Ви — націоналісти — хочете зробити те саме, тільки під гаслом племінно-національним: «бий панів, бо вони не Українці». І ціль та самісенька: владу на Україні при помочі «соціялістичного» чи «націоналістичного» народу захватити в свої, інтеліґентські руки. Тому то так легко з соціялістів Ви станєте націоналістами і з націоналістів «зміновіховцями». І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель. Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх — ось на що скеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас б’ють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежної Вашої соціялістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне, ублагородження Вас самих і провідників» 12.
У цій перспективі В. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнього співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків на Україні». — пише він, — (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками» 13.
З’ясувавши таким чином головну помилку зовнішньої стратегії українських політичних партій, В. Липинський окреслює свою точку зору на це питання. «Якби нас було не 40 міліонів,— читаємо у «Листах»,— а 1 міліон, і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінґів та трохи «вже готової» поліції, можна б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлась поза нами сила, яка б, всуперіч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» 14.
Отже, цілком виразно пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет, такий звичайний для Заходу і такий незрозумілий в Україні.
«Від об’єднання та зорганізування українського хліборобського класу, — підкреслює В.Липинський, — залежить об’єднання та зорганізування цілої Української Нації» 15. Ця теза Липинського мала солідне підґрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальні верстви населення України в той період не мали достатньо сил, щоб виконати об’єднуючу місію. Автор «Листів» вкрай точно визначив і одну з головних перешкод, які могли затримати подібний хід подій: «Тільки знищення приватної власности на землю може розвалити хліборобський клас,— пише Липинський, — вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба, що ціею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість...» 16. Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінець мотузи. Проте головними загрозами українській державності В.Липинський вважав такі форми суспільного устрою як охлократія і демократія.
Як вже вказували, вирішальне значення в житті кожної держави В.Липинський надавав діяльності провідної верстви — національній аристократії. Він пояснював, що вживає «слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде анґлійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь «вибрані народом» демократи» 17. З цієї позиції він тлумачить і охлократію, і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.
Охлократія, за Липинським, — «це метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів» 18.
Нарешті, демократія для нього «означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично «рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і зв’язаних в одне національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії» 19.
Безперечно, узагальнення автора «Листів» стосувалися насамперед України. Він мав відвагу першим піти проти й досі модних націонал-патріотичних леґенд про ледь не «одвічність української нації», довести, що для її відродження просто небезпечно «бундючитися своєю «древністю», а натомість нічого не робити для створення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави.
Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В.Липинського: «При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки. — Авт.) Україна не тільки поневолена, окупована, але й «бездержавна», себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що «Бог сотворив народи здатними до оздоровлення». Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, «організації» над «орієнтацією» 20.
Історична місія України, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом» 21.
Липинський усвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав, передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу 22.
1 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919—1926 рр.—Відень, 1926.—С.XII.
2 Геллнер Э. Нации и национализм.—Вопросы философии.—1989.—№7.—С.131.
3 Липинський В. Листи до братів-хліборобів.—С.292.
4 Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и классы.—Путь, 1992.—1.—С.22.
5 Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії. // Філософська і соціологічна думка.—1991.—№10.—С.51-52,
6 Липинський В. Релігія й церква в історії України.—Філадельфія, 1925.
7 Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів.—Видання друге.—Нью-Йорк.—Булава.—1954.—С.36.
8 Там само.—С.16.
9 Там само.—С.17.
10 Там само.—С.36.
11 Там само.—С.16.
12 Там само.—С.16-17.
13 Там само.—С.65.
14 Там само.—С.66-67.
15 Там само.—С.72.
16 Там само.—С.73.
17 Там само.—С.188.
18 Там само.—С.191-192.
19 Там само.—С.192.
20 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою.—Мюнхен, 1973.—С.156.
21 Yevhen Pyziur. Viacheslav Lyрyns’kyi’s Idea of Nation Building.— Harvard Ukrainian Studies, 1985.—Vol.IX.—P.325.
ЛІБЕРАЛЬНА ІДЕЯ В УКРАЇНІ
Сьогодні набула розголосу сентенція, сформульована Френсісом Фукуямою: лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу. З огляду на значний вплив лібералізму у світі (надто на Заході та в межах безпосереднього американського впливу), а також на розповсюдження та популяризацію ліберальних уявлень в посткомуністичній Україні, згадане положення стало майже аксіомою для багатьох українських політиків та науковців.
Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з колективом, нацією, суспільством та державою. Цей світогляд закріплює визнання святості та недоторканості приватної власності, ґарантії прав та свобод особи.
Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організації економічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природні здібності особи тощо.
Зважаючи на сучасне розуміння ідей лібералізму та демократії, доцільно встановити співвідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни лібералізм та демократія сприймалися як взаємопов’язані. Саме тому з’явилося словосполучення ліберальна демократія. Нині, коли відбувся процес оновлення не лише ліберальної, а й консервативної, соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення з поняттям демократії знов актуалізується та набуває нових рис.
§1. Поширення ліберальних ідей в Україні
Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебільшого залишалися всупереч, сказати б, скоростиглому і автоматичному оптимізму Фукуями, приречені на неуспіх.
Коли в другій половині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала низку розвинених концептуальних модифікацій, теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.
В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній ідеям.
Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині XIX століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку XX століття.
Перша спроба була невдалою передусім через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї. Що стосується XX століття, то причини загибелі паростків лібералізму загальновідомі: досить потужна партія конституційних демократів зникла з політичної арени після перемоги більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певний час залишалися деякі представники партії кадетів, що працювали в системі Української Академії наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої форми.
Входження теоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну думку пов’язане насамперед з формуванням партій, які позначають себе як партії ліберальної орієнтації 1.
Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов 2. Перебуваючи під впливом декабристів та представників анґлійського лібералізму, він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм із максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі до Івана Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української держави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою ґарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових» 3. Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення. Загалом, аналізуючи суспільно-політичне життя другої половини XIX століття, необхідно брати до уваги тогочасну ідейно-політичну «моду» на соціалізм.
Згодом протоліберальні ідеї Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський. Відомий учений, громадський діяч Іван Лисяк-Рудницький про молодого Франка писав: «У перший період він став соціалістом, але яскравого драгоманівського ліберального й персоналістського складу» 4. З 1895 року світогляд І.Франка еволюціонує, і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського демократичного націоналізму (національної демократії).
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії доби першої російської революції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою більшовицької ідеології у збірнику «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів-теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основа».
Богдан Кістяківський, навчаючись у Київському університеті, відчув на собі значний вплив ідей М.Драгоманова. Значну частину своєї наукової діяльності він присвятив редаґуванню та виданню багатотомної праці М.Драгоманова «Політичні твори». У творчості Б.Кістяківського, першого українського фахівця в галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю «Російська соціологічна школа та категорія можливості», яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Микола Василенко схарактеризував світоглядну зміну Б.Кістяківського як рішучий злам: адже той перший перейшов від марксизму до ідеалізму 5. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі «Держава правова та соціалістична» (1906 р.), де право розглядається в контексті соціальних наук і де обґрунтовується розуміння філософських засад правової держави. Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Михайло Туган-Барановський та Максим Славинський.
Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський та Агатангел Кримський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського, які йшли у річищі лібералізму, варто відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»).
Водночас досить суттєвим було обґрунтування важливої ролі приватної власності в системі економічних відносин. Позиція М.Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась також від різного роду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писав щодо цього Туган-Барановський, — не може обійтися без цього стимулу господарської енерґії... Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові» 6. Михайло Туган-Барановський спробував проаналузвати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті.
«Правда, – пише він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові і для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів».
Таким визначальним принципом вчений вважав людську особистість. «Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землеволодільця, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу» 7.
§2. Пріоритет прав особи
Українська ліберальна «перспектива» будується на класичному принципі, на пріоритеті прав особи. М.Драгоманов у конституційному проекті під назвою «Вільна спілка» на перше місце ставить ідею формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканість особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках, на думку Драгоманова, не може бути скасована жодним законодавчим актом за винятком лише військового стану у країні 8.
Концептуальна домінанта такого співвідношення: громадянин — суспільство — держава, постійно присутня у всіх політологічних працях М.Драгоманова. Невипадково для обґрунтування цього принципу він активно залучив досвід демократичних країн (див., зокрема, працю «Швейцарська спілка»).
§3. Пріоритет права
Богдан Кістяківський, беззаперечно обстоюючи рівність громадян у правах та пріоритет прав особи, вважав, що лише це є передумовою міцного правопорядку. У статті «На захист права» Кістяківський пише: «головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода». Щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої; остання є найкраща школа для першої 9. Аналізуючи, скажімо, російську ситуацію, український правник відзначив: «Російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності, і з усіх культурних цінностей право було в неї у найбільшому занепаді» 10.
Державна влада із влади сили має стати владою закону — у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці «Соціальні науки і право» він пише, що правовий устрій — це складний апарат, у якому частина сил діє чисто механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна й важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: Кістяківський арґументовано доводить небезпеку таких дій.
§4. Самоврядування
Самоврядування — основа демократичного суспільства, вважав М.Драгоманов. Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції Драгоманова ключове місце посідає громадянин та громада. Подальша організація влади будується за принципом «знизу догори», де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними).
Тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
§5. Національна ідея
М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея «космополітизму і людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок 11. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист В.Вернадського до А.Кримського на його 70-річчя (у контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиції президента УАН Вернадського): «Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала. Ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи» 12.
Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності й співвідношення засобів боротьби та мети діяльності. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його з іншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої особи (вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і громадянина) ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного союзу», ні хоч би якого його відділу...» 13.
Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907–1917 рр., — Українська демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.
У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.
§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперських держав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.
За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку та середини XX століття.
За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий та Леонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособлення цілком протилежної концепції — «українського державного розбудовництва» — уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї «ліберальної» фракції — також колишні представники комуністичної та соціалістичної груп у парламенті 14.
Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв’язати проблеми фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».
Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною мірою забезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився Віктор Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста у складі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру економічного поступу України.
Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.
Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України — ілюзія стосовно бездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки, помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.
Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов’язане з національною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.
1 Часто-густо виникає неточне трактування історичних традицій вітчизняного лібералізму. Так, Центр соціально-економічного і політичного аналізу Ліберальної партії України називає визначними представниками ліберальної течії В.Антоновича, М.Грушевського, ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства. Але ці висновки не можна вважати науково коректними (Воронкова В. Г., Ясир И. Д. Зарождение и эволюция либерализма в Украине в XIX — нач. XX века. — Донецк, 1993).
2 Слід визнати, що лідери Кирило-Мефодіївського товариства та народники поділяли певні ліберальні ідеї, проте не належали до носіїв ліберальної концепції.
3 Драгоманов М. П. Листи до Івана Франка.—Варшава, 1937.—Т.1.—С.83.
4 Лисяк-Рудницький І. Іван Франко у своїх німецьких писаннях. (У кн.: Між історією і політикою.—Мюнхен, 1973.—С.130.
5 Василенко Н. П. Богдан Александрович Кистяковский // Социологические исследования. 1994.—№ 2, 4, 5.
6 Горкін Л. П. Михайло Туган—Барановський—мислитель, вчений, громадянин/Туган-Барановський М. І. Політична економія.—К.: «Наукова думка», 1994.—С.21.
7 Там само.
8 Драгоманов М. Вольный Союз—Вільна Спілка.—У кн.: Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.—С.53.
9 Кистяковский Б. В защиту права.—В кн.: Вехи.Из глубины.—М. 1991.—С. 122-123.
10 Там само.—С. 110.
11 Драгоманов М. П. Вибране.—К., 1991.—С. 469.
12 Пріцак О. Слово про Агатангела Кримського//Вісник Академії наук України.—1991.—№6.
13 Див.: Томенко М. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контексті формування сучасної української державності//Слово.—1991.—№21.
14 Якщо на Заході навіть перехід із табору комуністів до соціалістів оцінюють як політичну зраду, то в Україні перехід від комуністів до лібералів стає нормою.
ГЕОПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ
Географічне розташування України, родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, брак надійних природних кордонів по всьому периметру завжди робили її територію об’єктом численних експансій. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький (1877–1937) писав: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтеліґенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами «инших малих народів». В практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніх часах наші політичні діячі не те що шафували межовими українськими землями направо і наліво, але по іґнерації своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічи політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та инших арґументів, які промовляють за українською державністю на Південному Сході Европи» 1.
§1. Зародки української політичної географії
В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти аґресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку ХІХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребінка (1812–1848): «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче» 2.
Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили впять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIX cт. державою московською, а не польською... )» 3. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!» 4.
М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як ввжає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід» 5.
Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.
Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.
«Ріки, — формулює Ю.Липа ази геополітики, — ці найзручніші маґістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії» 6. Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв’язків із зовнішнім світом. «Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв’язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території», — твердить Ю.Липа 7. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: «Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель» 8. Дніпро — «це головний нерв України» 9. Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку XX сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі — поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.
Велику роль в історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міґраційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні маґістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшім сухопутнім шляху з Західної Європи до Індії... 10. З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.
Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця XIІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі» 11. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною. «Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів» 12.
§2. Росія як геополітична проблема
Проблема українсько-російських відносин, Росії взагалі, її історичної долі є однією з найважливіших в українських геополітичних концепціях.
Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини XX ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традиційних зв’язків з Західною Європою, насильницької зміни зовнішньоторговельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спеціального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгівлю лише через північні порти імперії і т.ін. «Російська торговельна і митова політика, не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торговлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до півночи, до великоруських центрів — Петербурґа і Москви» 13.
Говорячи про особливості геополітичних спрямувань в історії двох народів, С.Рудницький зауважує, що «природа вказала Московщині цілком инші гидрографічні шляхи, як Україні...» 14. Ю.Липа підкреслює, що у той час, коли українці як нація формувались на берегах рік Північного Причорномор’я, росіяни — в басейні Волги. У книзі «Розподіл Росії» Ю.Липа говорить, що хоча за довгі століття експансії росіяни розселились на значному просторі, багато з цих територій так і не стали справді російськими. І йдеться тут не тільки про ті краї, де росіяни не становлять етнічної більшості: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азія і т.ін., а й про Сибір і Далекий Схід. «Останні роки історії Росії — це щораз тяжча боротьба центральної влади з ріжнородністю людей і краю. У цій боротьбі найтрагічніше було те, що централістична ідея виявилася недоцільною на просторах Росії. Щораз тяжчі удари завдає ця ідея попросту людському життю» 15. Ці удари забирали і забирають мільйони життів і в народів, підкорених імперією, і у власне етнічних росіян — заручників російської імперської ідеї. Аналізуючи географічні особливості власне Росії, розташування населення, промислових центрів, комунікацій, Ю.Липа доходить висновку, що за умов демократичного політичного устрою та вільного розвитку виробництва і економічних зв’язків від Росії почнуть відходити території поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибір, яка є «властива російська Америка, що лежить коло самої Росії і зв’язана залізницею з нею і Середньою Азією» 16. Симптомами аналогічного розвитку подій для нього були сибірський сепаратизм та численні сибірські уряди часів революції. Сибірська промисловість більш зацікавлена в економічних зв’язках поза Росією, ніж у ній самій. Ще яскравіше ці тенденції виявляються на прикладі Далекого Сходу, коло економічних інтересів якого лежить у Тихоокеанському басейні: вивезення сировини до США, Японії, Австралії, Південно-Східної Азії та ввезення звідти промислової та сільськогосподарської продукції — набагато вигідніше, ніж з власне Росії. Висновок щодо майбутнього Росії однозначний — її розподіл. Питання лише в тому, на думку Ю.Липи, коли це відбудеться і яким шляхом та з якою кількістю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших. Подібну думку висловив у праці «Чому ми хочемо самостійної України» С.Рудницький: «У оновленій демократичній Росії буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну політику царської Росії. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостійности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостійність, то автономність України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централістів, щоби Україна мала з свого догідного географічного положення тільки користь, а не шкоду» 17.
§3. Плани для майбутнього
Багато в чому особливості історії України та її перспективи випливають з особливостей території, що її посідає український народ. «Українська земля творить виразну географічну цілість, самостійну й окремішну супроти сусідніх земель: Молдави, Угорщини, Польщі, Білоруси, Московщини. Вона опирається від півдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на півночи о багна і ліси Полісся. Хоч нема в України добрих природних границь від заходу, північного сходу і сходу, то вона як північна побережна країна Чорного моря, має важні ціхи одноцільності... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцільну географічну одиницю» 18. Перевага згаданої одноцільності, що в нормальних умовах мала бути однією з важливих умов нормального розвитку держави, практично повністю перекреслювалась іншою географічною особливістю української території — браком на значних ділянках природних кордонів. У зв’язку з цим і «політичні границі мали на Україні завсіди непостійний і неготовий характер» 19.
Брак природних кордонів стояв на заваді політичній самостійності. Набуття політичної незалежності створює для України умови реалізації свого призначення. Географічне розташування та особливості історії розкривають суть цього призначення. Після Росії, Україна є найбільшою за територією державою Європи із великим промисловим та людським потенціалом, з родючими ґрунтами та помірним кліматом. «Український нарід належить до західньо-европейського, чи, коротше сказати, — просто-таки европейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життє з західним, а й самим складом народнього характеру» 20. Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв’язки з європейськими країнами, насамперед Німеччиною 21.
Контакти з Європою мають допомогти ліквідувати технологічний розрив і відновити культурні взаємини, ґарантуючи зовнішньополітичну безпеку. З цього виводить М.Грушевський необхідність нашої західної орієнтації, заміну нею орієнтації московської.
Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополітичне становище у складі Радянського Союзу, А.Синявський, наприклад, 1927 року констатував: «Україна є також мостом між східною частиною нашого Союзу, Азією й Західною Європою. Україна є виступ на Захід в вороже оточення Західної Європи» 22
На противагу ідеям М.Грушевського про орієнтації на Захід український політичний діяч, прибічник монархічної ідеї В’ячеслав Липинський в середині 20-х років вважав, що «в даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь «орієнтації», а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати» 23. Історичний досвід показує, що навіть коли в України і з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однією рукою руйнують те, що іншою допомагали будувати. Така сама ситуація була за часів Хмельниччини та Руїни, коли українські гетьмани у пошуках зовнішньої підтримки хилилися і до Варшави, і до Стамбула, і до Бахчисарая, і до Москви, але всі «помічники» лише розоряли наш край. Під час революції 1917–1920 рр. підтримка німців, австрійців та Польщі Пілсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський і певен, що зовнішня підтримка в кращому разі допоможе Україні стати країною-буфером між Європою і Росією.
М.Грушевський, розуміючи недоліки односторонньої західної орієнтації, відзначає, що «коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край завертає енерґію, нашу працю на схід і полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтованню нашими інтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орієнтацією нашого економичного й культурного життя» 24. Країни на Півдні і на Сході можуть постачати в Україну сировину для промисловості і стати ринками збуту її товарів, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захід. Широкі зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор’ям повинні створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.
§4. Східний вектор українських інтересів
У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськості й такою частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці та обміну продукцією. «...Природно-географічні умови й різний ступінь економічного розвитку, певна диференціація господарств держав Близького Сходу та України є певною підставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебічна проробка мусять ставити одну з актуальніших проблем нашого післяреволюційного часу» 25. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напівфабрикатів для промисловості, то для країн цього реґіону — готової промислової та сільськогосподарської продукції, машин та обладнання.
Проте чорноморську орієнтацію України зумовлюють не лише економічні чинники, а й географічно-політичні: «...Уклад рік... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечністю нашу вітчизну шукати головної політично-географічної підпори на чорноморському побережжі: польська та московська політично-географічна небезпека все будуть вимагати від України, щоб вона свою політичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постійно і сильно об його побережжя й шукала зв’язків і союзів з могутніми державами, що панують і мають інтереси в Передній Азії», — писав С.Рудницький 26.
Ідея зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині XX сторіччя. Її однозначно вирішували і М.Грушевський, і С.Рудницький, і Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в реґіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — ані політичного, ані економічного.
Особливе місце в майбутній чорноморській зоні співпраці належить Кримові. Крим — це ключ до морських комунікацій Чорного моря. Хто володіє Кримом, той контролюватиме вихід України до моря і далі — до океанів. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської політики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність. Бо без Криму нема самостійної України — він розбиває її головну основу і опору — чорноморський берег» 27. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Західної Європи проблему стратегічних партнерів. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливість утворення балтійсько-понтійської федерації в складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії й України. На відміну від сьогоднішніх пропаґандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що «...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній Европі» 28.
Відносини України не мають бути спрямовані проти третіх країн за умови, що вони не загрожують нашій державі. Однак українська держава «...своїм положенням і основною ідеєю приневолена стати фронтом проти Росії, притулитися можливо тісно до своєї одиноко доброї границі — до Чорного моря. Україна потрібує тільки боротись за свою самостійність проти Росії, щоб заразом успішно боронити Середземного моря й Передньої Азії проти російських експанзійних посягань» 29.
Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику «Дойче політик» (травень 1918 року) статтю під назвою «В які державні зв’язки повинна входити Україна».
Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.
Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.
Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.
Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.
Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами 30.
* * *
Відповідь на питання про значення України в сучасній і майбутній долі світу була для українських геополітиків однозначною: «Світово політичне значіння України полягає на цім, що вона своєю великою й довгопростягнутою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського моря, до Передньої Азії й Єгипту й робила б майже неможливою експанзію до Індії» 31. «Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і геополітичним — це одна з найважливіших земель світу. Це значення України тільки зростатиме в сучасному» 32.
1Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії.—Берлін, 1923.—С.3-4.
2Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки.—Нью-Йорк, 1968.—С.14.
3Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну. Літературно-публіцистичні праці: В 2-х т.—К., 1970.—Т.1.—С.444.
4Там само.—С.446.
5Синявський А. УРСР та Близький Схід у світлі геополітики.—У кн.: Синявський А. Вибрані праці.—К., 1993.—С.192.
6Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.57.
7 Там само.—С.58.
8 Там само.—С.286.
9 Юркевич Л. Що то за Україна?—Кам’янець-Подільський, 1919.—С.7.
10 Рудницький С. Вказ. пр.—С.50.
11 Грушевський М.На порозі нової України.—К., 1991.—С.14.
12 Там само.—С.15.
13 Там само.—С.16.
14 Рудницький С. Вказ. пр.—С.72.
15 Липа Ю. Розподіл Росії.—Нью-Йорк, 1954.—С.13.
16 Там само.—С.88.
17 Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.—Львів, 1994.—С.81.
18 Там само.—С.78-79.
19 Рудницький С. Українська справа...—С.53.
20 Грушевський М. Вказ. пр.—С.19.
21 Там само.—С.21.
22 Синявський А. Вказ. пр.—С.194.
23 Липинський В. Листи до братів-хліборобів.—Відень, 1926.—С.98.
24 Грушевський М. Вказ. пр.—С.23.
25 Синявський А. Вказ. пр.—С.196.
26 Рудницький С. Українська справа...—С.72.
27 Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.
28 Рудницький С. Українська справа...—С.138.
29 Там само.—С.205.
30 Вісті закордонної преси.—№12.—1918.—24 травня.—С.1-2.
31 Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.
32 Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.118.
ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ
ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ
§1. Державницька думка в умовах підпілля
В умовах радянського тоталітарного режиму ідея української державності утверджувалась передусім як ідея руйнації неоімперських структур. Це виявлялося у специфічному відтінку нецензурованої суспільно-політичної думки, носіями якої стали учасники руху опору режимові. Можна сказати, що поданий у підпільних виданнях образ прийдешньої незалежної української держави набував апофатичного забарвлення, а перспективи майбутнього державного будівництва здебільшого виглядають схематичними, позначеними класичними рисами утопічного мислення.
Духовним натхненником пізнішої підцензурної літератури певною мірою був відомий письменник Борис Антоненко-Давидович. На його творах «Смерть» та «Землею українською», написаних у 20-х роках, фактично виховувалося кілька поколінь дисидентів. Вони стали своєрідним дороговказом для патріотично налаштованих співгромадян. Спілкування й листування з Антоненко-Давидовичем справили великий вплив на формування світогляду багатьох визначних представників дисидентського руху в Україні.
Проблематика української політичної думки 60-х—80-х років та нашого часу значною мірою бере свій початок у 40-х роках. 1943 року на III Зборі ОУН була прийнята програма соціально-економічних і політичних перетворень для майбутньої України 1. Ідеї цієї програми знайшли відображення в публіцистиці підпілля другої половини 40-х — початку 50-х років.
У світоглядних позиціях ці публіцисти терпиміші, ніж ідеологи пізніших десятиліть. Так, Йосип Горновий (Дяків) писав, що ОУН надає повну свободу всім своїм членам сповідувати чи філософський ідеалізм, чи матеріалізм 2. На думку Горнового, повний розвиток української нації в незалежній, об’єднаній українській державі, створення справді національного правління і безкласового суспільства, знищення імперіалізму і встановлення згоди поміж вільними й цілком рівними державами всіх народів — ці фундаментальні віхи українського націоналізму не залежать від того, чи ми визнаємо первинність духу чи матерії 3. Це твердження показове і для політичних засад тогочасної публіцистики. Її центральною ідеєю була ідея нації (а через неї — концепція самостійної України), добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу». Автор на обсяговому матеріалі досліджує виникнення політичних націй, утвердження цього поняття, а також взаємовідносини ідеї національного з двома іншими чинниками історичного процесу, починаючи з XIX ст.: ідеєю конституційної парламе нтської держави і появою нових суспільних класів — буржуазії та пролетаріату, які зіткнулися між собою. Проаналізувавши ці ідеї та суспільні сили на численних історичних фактах, П.Полтава доходить висновку: «Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу» 4. У час Першої світової війни ідея самовизначення народів дістала вияв у доктрині Вільсона, вважає автор, і хоч під теперішню пору світові держави й зробили відступ у цьому питанні (зокрема у статуті ООН), однак, як показує історія XX століття, «основною тенденцією політичного розвитку сучасного світу є тенденція творити національні держави всіх народів» 5.
Змагання за українську державу відбувалися в протистоянні двох тоталітарних режимів, тому публіцисти дають досить розгорнуті характеристики й оцінки цього явища (переважно на прикладі тоталітаризму в СРСР, але в порівнянні з Німеччиною). Найвідоміші роботи — статті Ярослава Старуха (Ярлана) «Упир фашизму», П.Думи «Ідейно-політичне обличчя більшовиків» та Й.Горнового «СРСР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих». Автори виявляють добру обізнаність і з радянською історією, і з радянською дійсністю, підкреслюють тотожність більшовизму й фашизму в найширших їхніх виявах. Московський більшовизм був системою можновладного тоталітаризму й державного централізму, ще ніколи досі не баченого в такій яскравій формі. Як і кожному тоталітаризму, йому притаманний тотальний терор 6.
Д.Шахай (Йосип Позиченюк) характеризує сучасне йому радянське суспільство як державний капіталізм із модерним кріпацтвом, з тоталітарним апаратом визиску, де панує клас експлуататорів (партія) над безкласовим народом. Він ставить знак рівності наведеного означення цієї влади з державним соціалізмом 7. Яким же чином можна здолати такого ворога українського народу? Яка сила може побороти цей режим? Яких союзників слід шукати в цій боротьбі? Це були найболючіші питання середини 40-х років в українському національному русі. Досить ориґінальну відповідь на ці запитання дано в праці Д.Шахая «Тактика щодо російського народу», що передувала деяким іншим пізнішим публікаціям із аналогічними підходами. Д. Шахай доводить, що в боротьбі за свою незалежність український народ мусить покладатися передусім на самого себе. Історичний досвід показує, що великі країни вже не раз зіґнорували українську проблему, і не варто сподіватись, що вони змінять свої погляди тепер. Чітко визначити свою позицію у боротьбі має сам український визвольний рух. Тоталітарний, імперський режим, що існує в СРСР, не можна повалити боротьбою тільки одного народу. Цей режим має впасти внаслідок власних суперечностей, як упали свого часу дореволюційна російська та інші імперії. Падіння цієї системи, народженої насамперед у надрах російського народу, якому вона, однак, теж чужа, ворожа, може відбутися лише тоді, коли сам російський народ боротиметься проти існуючого в країні режиму. Тоді російський рух стає союзником українського визвольного руху. Тому останній має чітко заявити, що він веде боротьбу не проти російського народу (твір писався 1943 р. — Авт.), а проти більшовицької системи, і наповнити цю боротьбу відпо відним змістом. Звідси — слід усіляко підтримувати будь-які спроби демократизації в СРСР, адже вони об’єктивно підуть на користь українству. Д.Шахай вважав, що російському народові треба дати поштовх до соціально-політичної революції 8, яку слід усіляко підтримувати й українському рухові. На відтинку цієї революції український і російський рухи мають бути союзниками. Д. Шахай вважав, що треба обов’язково скористатися і з іншої суперечності більшовизму: неможливості примирити непримиренний інтернаціоналізм із непримиренним російським націоналізмом 9. З цієї суперечності випливає ідея вкрай необхідного об’єднання поневолених більшовиками народів, у тому числі і російського, в боротьбі з радянським тоталітарним режимом для здобуття справжнього, а не декларованого суверенітету й рівноправності народів СРСР. По суті, Д.Шахай пропонував вести в тактичному плані боротьбу за наповнення реальним змістом проголошених у законодавстві СРСР прав народів країни, суспільних верств у рамках існуючої ідеології. СРСР, ця тюрма народів, підкреслював Д.Шахай, має бути зруйнована.
Український рух пройшов через етап збройного підпілля, згодом — просто підпілля. Було б ілюзією сподіватися на якісь інші чинники визволення, на допомогу інших сил, хоч би і в разі Третьої світової війни, без досвідченої і відповідно розбудованої української організації в Україні, писав П.Полтава 10.
Такі погляди засвідчили досить значну еволюцію частини учасників тодішнього українського руху. Можна говорити й про певну ревізію попередніх націоналістичних уявлень. Цей ревізіонізм став наслідком зіткнень із реаліями наддніпрянської України та з ідеологічною й соціальною політикою комуністичного режиму. Треба погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, що ця еволюція визначних підпільних публіцистів ще не є еволюцією всієї ОУН(б) чи й руху в цілому 11, але тенденція суспільної думки — досить виразна: про безкласове суспільство могло йтися лише як про наслідок переможної збройної боротьби: еволюційний шлях, як засвідчує практика, навіть близько до такої ідилії не веде.
Спроби розвитку згаданих вище ідей ОУН знаходимо на початку нового етапу визвольного руху XX ст. в Україні — етапу перехідних підпільних груп. Майже всі ці групи мали націоналістичне спрямування. З поодиноких уцілілих (і доступних для дослідника) програмових засад цих груп відома програма групи «Об’єднання», яка діяла в кінці 50-х років у Комі АРСР та Україні 12.
Оцінюючи 40-літню історію більшовизму в СРСР, в одному із документів групи відзначається, що для України це «історія неймовірного політичного цинізму, коли колоніалізм називають комунізмом» 13. Цей же документ указує на серйозну деґрадацію — на думку його авторів — існуючої системи, оголошує невдачами і злочинами режиму розправу з угорським повстанням, викриває культ Сталіна, боротьбу його оточення за владу. Визнавши себе продовжувачем справи ОУН, група прагне діяти відповідно до нових умов внутрішньої та зовнішньої обстановки. Новим у її програмі є перш за все боротьба з режимом «пропаґандивно-викривальним методом і тільки в крайній необхідності —індивідуальними терактами» 14. Головною опорою «Об’єднання» в цій боротьбі мала стати молодь. Тому ставилася мета — впливати на молодь через леґальні спортивні організації, які могли б згодом перетворитися на військові. Новим було й те, що група планувала організувати робітничі об’єднання й готувати масові страйки за поліпшення добробуту людей.
§2. Ідеї українських шестидесятників
Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної 15. Важливим складовим елементом поневолення залишається й ідеологічний апарат влади всіх рівнів. Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Москви інших народів Східної Європи.
Сучасна російська комуністична система тримається на трьох засадах: державності, тиранії та партійній диктатурі. Політика Хрущова розхитала основи режиму в СРСР, скомпрометувала й розвалила комуністичний світ.
Тоталітарний режим в Україні має бути змінений «народним соціалізмом», побудованим на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості й свободи 16. З подальшого опису цього соціалізму видно, що це досить ориґінальна розробка моделі нового суспільства, на зразок тодішньої соціал-демократії, в традиціях пізньої ОУН.
У політичній площині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами» (зауважу, що остання частина вимоги зникає з програм і виступів українського самвидаву з кінця 60-х років. — Авт.). Після відокремлення передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних і пропаґандистських організацій. Подальші пункти й вимоги дуже конкретні. Ця програма, деякі інші документи УНФ подають добрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше — старанно розпрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об’єднань робітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і т.ін. Земля залишалася б у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи.
У праці «50 років радянської влади на Україні» Кузьма Дасів подає реальну картину української історії за ці роки. Ця влада принесла Україні голод, терор і русифікацію 17. Російський шовінізм — ворог українського народу, він потопив у крові дві спроби боротьби за українську державність в 20-х і 40–50-х роках.
Серед публіцистики 60-х років яскраво вирізняються есе Валентина Мороза. Він перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у «Репортажі із заповідника імені Берія». В.Мороз подав у донцовському спрямуванні (хоч і не читав Донцова) значення і роль сили духу в русі опору владі. Коли прийшло нове покоління, яке позбулося або й не знало жаху перед системою, то виявилося, що нічого в ідейному плані влада протиставити не може, а тільки грубу силу. У есе «Серед снігів» Мороз вказав і на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості 18. Ці критерії, здавалося б, швидше з царини філософії, моралі, ніж політики, в умовах тодішнього часу були чи не головними для існування українського визвольного руху, ставали величинами дійово-політичними.
Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітнично-селянської спілки (УРСС) Л.Лук’яненка (1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. Становище України Л.Лук’яненко оцінював як колоніальне 19. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке.
В таких умовах, вважає Л.Лук’яненко, відкрита аґітація за вихід України з СРСР — неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи леґальні та нелеґальні форми роботи.
Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх суперечностей чи взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л.Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу. Тобто правлячий клас знову виводиться за межі власне українського суспільства, і його майбутня доля залишається невідомою для автора проекту. Такий підхід до цього класу міститься в усіх програмових документах того часу, можливо, з тактичних міркувань.
Проект програми УРСС дуже близько підійшов до ідей, що їх висловив Д.Шахай у цитованій праці. Але швидше з переконання, а не з тактичних розрахунків. Проте автор проекту не піддає сумніву жодної з підвалин марксизму-ленінізму, хоч знову при цьому ж відстоює революційний марксизм проти практики його втілення в СРСР.
Виникнення цієї течії (марксистської) було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні з якою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях від націонал-комунізму, який течія об’єктивно представляла, до його заперечення, що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України.
На таких позиціях стояв тоді й І.Дзюба у добре відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 20. Автор виходив з того, що декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму з цієї проблеми, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів, українського зокрема. Робота І.Дзюби була своєрідною ідейною ревізією марксизму-ленінізму, оскільки спростовувала декілька офіційних концепцій щодо національного питання, з-поміж них — спадкоємність політики партії в національному питанні, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР і про добровільність територіальних «возз’єднань» під егідою Росії, про нібито існуючу рівність українців і росіян у самій Україні 21. У книзі І.Дзюби відкривались і деякі незнані для тодішнього українського читача питання вітчизняної історії.
До і після праці І.Дзюби були відомі ще декілька творів в українському самвидаві, автори яких ототожнювали свій підхід до історії й політики з марксистськими підходами, хоча й прагнули незалежності України.
З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу 22. Піддаючи критиці теорію «злиття націй», Ю.Бадзьо вважав це витвором В.Леніна, який, по суті, леґітимував асиміляцію націй. В основі ж цієї теорії залишається російський великодержавний шовінізм 23. Торкаючись майбутнього країни, автор говорить про необхідність існування ідеологічного, культурного та політичного плюралізму. Робітничий клас і селянство повинні мати своє класове представництво в органах влади, має існувати багатопартійність.
Не можна не згадати й трагічну постать Валерія Марченка, який загинув у таборах 1984 року. Правозахисний рух він сприймав крізь призму релігійного самоочищення народу, відродження в нього почуття власної гідності та готовності дотримуватися Божих заповідей. Ось уривок з одного з його листів до рідних, датований 1980-м роком: «Кому, як не нам, вихованим від соски на матеріалізмі та атеїзмі, знати: чому святі для 600 мільйонів християн поняття Христа, Віри, Воскресіння сприймаються в цій країні в кращому разі як складники леґенди. Таж ми ніколи не чули речників релігії, а лише супротивну сторону... Царина Духа — явище досі нам не знане й загадкове, здатне викликати негативні емоції хіба в твердолобих безбожників. Для нас же це — щедрий лан, який обов’язково вродить при натхненній самовіддачі... Повторюю, за будь-яких прикрих ситуацій до тебе прийде відчуття вмиротвореності, варто лише щиро звернутися до Бога» 24.
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
Чільне місце в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду займала течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Щоправда, аналізуючи більшість творів цієї течії, слід мати на увазі, що їх писали для широкого розповсюдження (заяви, скарги тощо). Теоретичних розвідок із націоналізму автори або не знали, або знали не досить добре, чи то з тактичних міркувань не виносили цих знань на публіку, а звичайна ревізія марксизму видавалась їм недостатньою для українського політичного руху.
Першим відомим документом цієї течії стала стаття Євгена Пронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У цій статті міститься коротка характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Автор документа вважав СРСР «державою тоталітарної олігархії». У соціальному відношенні ця держава є знаряддям панування партійно-державної касти, ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічна основа цієї касти — державна власність на засоби виробництва і праці 25.
Що ж пропонував автор українському рухові? Установлення демократичного ладу і повного суверенітету України. В суверенній Україні ліквідується державна власність, натомість відбудеться усуспільнення засобів виробництва і праці. Що малося на увазі під останньою дією — не зовсім зрозуміло з тексту документа. Передбачалися демократичні політичні свободи і навіть самоврядування виробничих громад і об’єднань.
На найближчий час автор вважав доцільним гасло демократизації СРСР 26. Тільки в таких умовах зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація дасть можливість до розв`язання всіх інших подальших завдань руху. Це — злам старої і побудова нової державної машини, зруйнування правлячої касти, українізація суспільного, наукового, політичного життя.
Аналогічні ідеї висловлюються у «Відкритому листі депутатам Рад Української РСР» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового. – Авт.). У «Листі» пропонується, по суті, реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР — насамперед перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Рад 27. В економічній сфері планувалося проведення радикальної економічної реформи (з підпорядкуванням уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати всім працюючим, обмеження привілеїв партноменклатури. Автор листа пропонував також прийняти нову Конституцію республіки, де було б чітко зафіксовано суверенність держави, при цьому на вищий статус перейшли б договірні відносини України з іншими республіками СРСР. Нова Конституція мала б передбачити багатопартійність, утворення власного Міністерства оборони, звільнення селян від земельної залежності, право їхнього вільного виходу з артілі (з орендою землі), ліквідацію цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ і т.ін. У галузі культури В.Лісовий практично перегукується з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню національної свідомості українців 28.
В.Лісовий — автор ще одного документа самвидаву (1972 р.): «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» 29. Поряд із протестами проти арештів 1972 року у ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення в країні. Автор листа вказує на причини й прояви глибокої системної кризи, що охопила радянське суспільство. Торкаючись національного питання, В.Лісовий говорить, що тлумачення перспективи стосунків поміж народами СРСР проводяться в країні в дусі відвертого геноциду 30.
Репресії початку 1970-х призвели до перегляду тактики й деяких ідей руху. Василь Овсієнко, осмислюючи причини виникнення шістдесятництва як суспільного явища, простежує його еволюцію (неопублікована стаття). Один із висновків: у майбутньому життя буде вимагати організації руху, а то й переходу його в підпілля 31. Вищезгадані ідеї здобули розвиток насамперед на сторінках самвидавського «Українського вісника» за редаґуванням В.Чорновіла.
Важливим документом історії непідцензурної суспільно-політичної думки була праця Івана Геля «Грані культури». У ній дається як теоретичне обґрунтування виникнення тоталітарної системи, так і заяви опонентів — дисидентів, учасників національного руху опору. Автор докладно аналізує способи і методи ідеологічного тиску на уярмлені народи імперії з допомогою науки, освіти, культури. Автор стверджує, що тоталітарний режим постав в СРСР не без капітулянтства Заходу. Через потурання західного світу були розроблені нові механізми етноциду 32 як головної стратегії Москви. І.Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії і говорить, що лише тепер там починають осягати реальну небезпеку радянської системи.
З середини 70-х років акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов’язано з прийняттям Гельсінгських угод (1975) та з посиленням репресій проти власне національного руху опору тоталітарному режиму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінгських угод (УГГ). Засновниками стали відомі українські письменники та політичні в’язні: М.Руденко, О.Мешко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, Ш.Кандиба, О.Тихий. Діяльність УГГ була не лише правозахисною: група спробувала поєднати задля опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй та іншими формами спротиву. У статті «Наші завдання» правозахисний рух кінця 70-х фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом 33.
Програмові документи української Гельсінгської Групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу 34.
У 1978–1979 роки документи групи, підготовлені і в Україні, і в таборах, поряд із аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР як імперії. У «Зверненні Українського національного визвольного руху у справі української самостійності», інших документах говориться про першорядне значення українського руху в розвалі сучасної російської імперії 35. Дійові засоби такого розвалу, проте, залишалися невизначені.
Василь Стус вважав, що одним із шляхів виходу України з СРСР міг би бути референдум, ініційований громадськістю (насамперед політичними в’язнями) з допомогою ООН, урядів інших країн 36. Та цей заклик до референдуму носив тоді швидше морально-пропаґандистський характер. Цікаво, що вперше в подібного роду документах уряд УРСР названий окупаційним.
Ідеї Української Гельсінгської групи розвиває Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організації, що постала на місці УГГ 1987 р. Ця декларація — мабуть, останній напівпідпільний документ української суспільної думки. Навіть зважаючи на перехідний характер, усвідомлюваний авторами, знаменно, що п.І «Основних принципів» тут починався з того, з чого закінчувалися документи УГГ кінця 70-х — 80-х років: «відновлення української державності, яка сьогодні існує лише на папері...» 37.
Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка, представлена тут здебільшого в програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття. Ця думка залишалась складовою частиною національно-визвольного руху в Україні того часу. Цим і пояснюється те, що обсягових робіт із суспільно-політичних проблем СРСР та України майже не було. Тобто власне українські політичні ідеї підпорядковувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Це зумовлювало практичний характер таких робіт і певну вузькість у вирішенні суспільних проблем. Зрештою, умови підпілля чи напівпідпілля, поширення цих матеріалів не спонукали до розлогих теоретизувань. З іншого боку, певні чисто теоретичні проблеми просто виходили за рамки самвидаву. Через складні умови авторам доводилося часом робити відкриття, вже здійснені попередниками. Та все ж розвиток непідцензурної суспільно-політичної думки відбувався під впливом реалій радянської дійсності, безперервності національного руху в тих чи тих формах.
Висхідні проблеми українства, як це було показано, були розроблені ще публіцистами ОУН–УПА. Їхня характеристика тоталітарного режиму, стратегічних цілей українського руху, вибір його союзників, способів демонтажу імперії залишалися загалом справедливими і для наступних поколінь учасників українського руху та його ідеологів. Ці основні позиції дістали розвиток, уточнення. Незмінність певних принципових положень зумовлювалася незмінністю в цілому історичної епохи, в яку відбувався розвиток суспільної думки. У теорії та на практиці, однак, довелося відмовитися від надій на допомогу Заходу у вирішенні українських проблем. Виразнішою ставала єдність українських і загальнолюдських цінностей, розвивалася системна критика радянського режиму і його ідеології, розуміння значення масового руху. Новим було й те, що майже всі речники суспільної думки були перейняті ідеєю влади закону, прав і свобод громадян 38. Зважаючи на необізнаність чи слабку обізнаність теоретиків (не всіх!) з розробками 40-х років, слід вважати свідченням розвитку і те, що українська непідцензурна думка відкинула як крайнощі й довоєнні постулати націоналізму, так і марксизм-ленінізм.
Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії націоналізму і марксизму. Адже практично вже вся публіцистика підпілля 40–50х рр. виходила за межі усталеної теорії і практики «інтеґрального» націоналізму. Певний розвиток націоналістичні ідеї дістали і 60-ті — 70-ті роки. Водночас слід зважати, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля, Третього Збору ОУН(б) є не меншою мірою і значна частина серединної чи демократичної течії руху і суспільної думки. Дехто був досить близький за своїми поглядами до націоналізму, автори ж кращих робіт з цієї течії прямо називали учасників національно-визвольного руху, а значить і себе націоналістами.
В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.
§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
Як і в попередні періоди, так і в часи «перебудови» аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була «законослухняною» частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.
Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші «неформальні» об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.
Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі «самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування».
Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації «Народної газети» за перші числа 1994 р.), що управлінням «3» КДБ України «спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні «3» створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники». У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів».
«Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи» ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття «механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами», документування «конкретних протиправних дій», недопущення «чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань». Ударним прийомом вважаються «агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах «однодумців». Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити «в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості».
Не випадково за зливою публікацій у «Правде Украины», «Радянській Україні», «Робітничій газеті», київському «Прапорі комунізму» і сотнях периферійних партгазет того періоду, спрямованих на компрометацію патріотів, стоїть КДБ і КПУ — цитований нижче документ це цілком підтверджує. «Важливим напрямом роботи є розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації. Лише 1989 року за матеріалами органів КДБ у пресі опубліковано понад 30 таких статей»; окремо відзначався внесок Українського телебачення та газети «Радянська Україна». Це, як зазначається, лише супліки проти лідерів, а всього «1989 року за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі з цієї теми вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач» — тобто більш як по одній щоденно. «Кадри» КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що «туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків». Вельми промовистою є службова статистика КДБ: «Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988–1989 роках до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 рублів) було притягнено 74 учасники УГС... Протягом того ж періоду, за результатами документування органами прокуратури та КДБ, 28 об’єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 — проведено профілактичні бесіди». І далі: «За організацію й активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більш як 800 чоловік».
Під наглядом КДБ діяли всі патріотичні неформальні угруповання. Документальне підтвердження знаходимо й в іншому: диригували силовими структурами керівники КПУ Щербицький, Єльченко, Кравчук, обласні, міські й районні партфункціонері («Здобуті чекістами України відомості про обстановку в самодіяльних об’єднаннях негативного спрямування, підкріплені конкретними пропозиціями щодо локалізації їхньої діяльності, своєчасно доводяться до відома Центрального Комітету Компартії України. У червні 1989 року питання про посилення політичного та організаційного впливу на самодіяльні формування слухалося в ідеологічній комісії ЦК КП України»).
Без сумніву, все це слід враховувати в оцінці причин реальних суперечностей і розходжень у національно-демократичному таборі. Багато проблем у демократичний рух вносив уже сам по собі загальновідомий факт існування широкорозгалуженої системи «інформаторів» в кожній клітині радянського суспільства. Усе це згодом не могло не вплинути на політичні та ідеологічні метаморфози багатьох з лідерів українських «неформалів», національно-демократичного табору загалом 39.
§5. Національна ідея та «Демплатформа»
Зважаючи на досить «щільну» атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як «Демократична платформа у Компартії України». Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром «Демплатформи» був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.
Суспільно-політична програма «Демплатформи» була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.
Ініціатори «Демплатформи» розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.
Щодо стратегії перетворень характерним для більшості «Демплатформи» в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей «перебудовних» процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.
Саме на таких оцінках ситуації базувались пропозиції щодо перетворення КПРС на союз Компартій радянських республік, покладання надій на новий Союзний договір. Вже пізніше, на етапі повного розриву з ліво-консервативною більшістю у КПУ та формування окремої партії, з’явилась зовнішньо-політична концепція, що зафіксувала орієнтацію на різноманітні форми політичної співпраці нових суверенних держав на союзних теренах.
«Демплатформа» пропонувала більш радикальну програму, ніж перетворення Компартії на соціал-демократичну партію. Наявність «Демплатформи» частково врівноважила авторитарні сили КПРС, що помітно консолідувались у 1989–1990 рр. і активно готувались до усунення М.Горбачова. Фактично «Демплатформа» перетворила його у своєрідного центриста. Внутрішньополітична боротьба і подальша ерозія Компартії стали головним чинником розпаду імперії. Так само формальний розпад КПРС (та КПУ як її складової) фактично ґарантував збереження панівних позицій партійно-державної номенклатури, що швидко деідеологізувалась, а згодом адаптували до своїх корпоративних потреб «незалежницьку» ідеологію.
Симптоматично, що багато хто з комуністичного ідеологічного та апаратного активу протидіяли «Демплатформі» з ортодоксальних позицій, а пізніше, після змін в офіційній ідеології, не залишились на уламках Компартії, а перетворились на професійних українських патріотів.
Фактично наприкінці 80-х років українська комуністична номенклатура опинилася перед складним вибором. З одного боку, «Демократична платформа в Компартії України» набирала суспільної ваги як реформістська опозиція ортодоксальним партійним керівникам. А з другого боку, настрої певної частини гуманітарної інтеліґенції, переважно із людей, які гуртувались довкола Спілки письменників України, ще раніше здобули своє організаційне оформлення в «Русі за перебудову», установчий з’їзд якого відбувся восени 1989 року. Серед ініціаторів створення та засновників цієї масової організації були Іван Драч, Фока Бурлачук, В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Валерій Чмир, Василь Яременко, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та ін. Номенклатура не могла піти на відкрите придушення «розкольників» з «Демплатформи», не дочекавшись результатів боротьби у Москві, адже виявити таку самостійність означало, по-перше, порушення усіх правил, що їх дотримання передбачала система апаратної вертикалі, а по-друге — продемонструвати симпатії до «націоналізму». Такі самі «перспективи» для влади відкривала і підтримка патріотично налаштованих сил Руху. Все це спонукало до складного маневрування, свідченням якого виявились теледебати, які проводив завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонід Кравчук з лідерами Руху. Тактика лідерів тогочасного Руху полягала у тому, щоб всіляко використати ідеологічну санкцію Москви на критику «збюрокраченої партійної верхівки» (майже всі вони на той час перебували у лавах КПРС). А тактика КПУ полягала у тому, щоб максимально використати статутну обмеженість такої критики, створити «націоналістичний імідж» Руху в свідомості московських ієрархів. Ця тактика попервах виявилась, зокрема, у згоді КПУ на оприлюднення програми НРУ на сторінках «Літературної України», але з рекомендацією ідеологам Руху внести до проекту ряд істотних змін 40. Право на таку рекомендацію резервував й сам проект програми НРУ, один із загальних принципів якого формулювався так: «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії у суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеями партії та ініціативою найширших народних мас».
Проте, як згодом з’ясувалось, Рух становив для КПУ меншу загрозу, ніж «Демплатформа». Як би там не було, організаційні, пропаґандистські можливості української партноменклатури явно переважали потужності Руху, тим часом як «Демплатформа» могла зазіхнути на «святая святих» — власність КПУ. За будь-яких обставин Рух був неспроможний істотно зачепити основи її існування.
Для партноменклатури склалась досить сприятлива комбінація обставин, яка давала можливість компрометувати «Демплатформу» як денаціоналізовану силу, що її Москва прагне перетворити на знаряддя імперської політики, і разом з тим боротись проти «націоналістичних» тенденцій. Так опосередковано задовольнялись інтереси Горбачова, вже настраханого розмахом прибалтійського та інших «сепаратизмів», й водночас опонентів Горбачова з Політбюро ЦК КПРС, які вже «відчули загрозу» з боку «Демплатформи». Нарешті, хитання самого Горбачова, які створили можливість різко посилити вплив консервативно-сталінського крила ЦК КПРС, розв’язали руки зверхникам із КПУ. Спираючись на рекомендації ЦК КПРС, висловлені у відкритому листі «За консолідацію на принциповій основі», ЦК Компартії України прийняв 13 квітня 1990 року постанову «За консолідацію Компартії України та протидію створенню в ній фракційних угруповань». Так українська номенклатура зробила свій історичний вибір. Парадоксальним чином «Демплатформа», руйнуючи комуністичну імперію та її стрижень — КПРС, вторувала шлях для остаточної трансформації прагматичної частини української номенклатури у так званих державників.
Сучасний тип української державності не в останню чергу визначається саме пріоритетами, обраними партійною верхівкою за часів горбачовських реформаторських проектів. Саме тоді починається відкидання «ідеологічного баласту» партією влади заради збереження командних позицій в економіці й політиці. Тим більше, що реальна приватизація чималої кількості об’єктів партійної власності за допомогою уповноважених, переважно із комсомольских структур, вже продемонструвала казкові перспективи експерименту, спрямованого на переведення суспільства з рейок номенклатурного соціалізму на рейки номенклатурного капіталізму. Саме тоді закладається основа майбутнього стратегічного державницького союзу комуністичної номенклатури з націонал-демократами — недавніми своїми «ідейними ворогами» (у 1988– 1990 рр.). Вінцем цього став акт їхнього братання під час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
1 Українська суспільно-політична думка в XX ст.—Сучасність.—1983.—Т.III.—С.63—67.
2 Hornovy (Diakiv) О. Idealism or materialism: Which philosophy are members of the OUN obliged to follow?—Political Thought of the Ukrainian Undergraund — 1943– 1951.—Edmonton, 1986.—P.120.
3 Ibid.—Р.122.
4 Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу.—Літопис УПА.—1982.—Т.9.—С.42.
5Там само.—С.57.
6 Ярлан. Упир фашизму.—Літопис УПА.—Т.8.—С.172-180.
7 Шахай Д. Тактика щодо російського народу.—Літопис УПА.—Т.8.—С.237-238.
8Там само.—С. 214.
9 Там само.—С.226.
10 Полтава П. Про наш план боротьби за визволення України в теперішніх обставинах. — Літопис УПА. —1984. — Т.10.—С.101,103; Підготовка Третьої світової війни та завдання українського народу.—Там само.—С.371.
11 Лисяк—Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм.—У кн.: Лисяк—Рудницький І. Історичні есе.—К., 1994.—Т.2.—С.490.
12 Див. про неї: Русначенко А. Молодь за вільну Україну (Група «Об’єднання») // Визвольний шлях.—1994.—№ 10.
13 Архів СБУ. Арк. спр. 69861 фп.—Т.14.—Арк.147.
14 Там само.—Арк.113.
15 Воля і Батьківщина.—1964.— Ч.1.—С.12.
16 Там само.—С.5.
17 Архів СБУ по Львівській обл.—Спр. 29201 фп.— Т.5.—Пак.10.
18 Мороз В. Серед снігів — У кн.: Мороз В. Есеї, статті, документи.—Мюнхен, 1975.—С.75-101.
19 Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні.—К, 1994. С.17.
20 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?—Сучасність.—1968.
21 Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 60-х —80-х років.—К., 1995.—С.97.
22 Архів СБУ. Спр. 70828 фп.— Т.2.—Арк.144.
23 Українська суспільно-політична думка в XX ст. — Т.III.—С.330.
24 Цит.за: «Золоті Ворота».—Київ, 1991.—№1.—С.165. 25. Там само.—С.335.
25 Українська суспільно-політична думка в XX ст.—Т.III.—С.335.
26 Архів управління СБУ по Львівській обл. Спр. 26250.—Т.III.— Арк.46.
27 Сучасність.—1969.—№10.—С.99.
28 Там само.—С.103.
29 Лісовий В. Відкритий лист до членів ЦК КПРС і членів ЦК КП України.—Сучасність.—1977.—№10.
30 Архів СБУ. Спр. 69308 фп.—Т.14.—Арк. 304, 308.
31 Архів управління СБУ по Львівській обл. Спр. 11814 фп.—Т.6.—С.2 (часопису).
32 Гель І. Грані культури.—Львів, 1993.—С.39-40.
33 Українська Гельсінгська група. 1978–1982. Документи і матеріали. — Торонто, Балтимор. —1983.—С.2.
34 Український правозахисний рух. Документи і матеріали Української громадської групи сприяння виконання Гельсінгських угод на Україні.—Торонто, Балтимор.—1978.—С.40.
35 Архів СБУ. Спр. 67826 фп.—Т.5. —Пак.5.
36 Стус В. Деколонізація СРСР — єдиний ґарант миру у всьому світі.—У кн.: Стус В. Твори:—Т.4.—Львів, 1994.—С.480.
37 Камінський А. На перехідному етапі: «гласність», «перебудова» і «демократизація» в Україні.—Мюнхен, 1990.—С.322.
38 Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів.—У кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе.—Т.2.—С.483.
39 Див.: Ковтун В. Історія Народного Руху України.—Київ.—1995.
40 Див.: Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці.—К., 1994.—С.113.
УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ
Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби — І.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геополітичних студій — вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейно-теоретичним конструкціям спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетто-ментальності 1 й вироблення україно-центричної світоглядної моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній і в цілому збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX століття — періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки.
Як спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX століття висувають низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію у тій чи тій країні тощо.
§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
Аналізуючи 1915 р. у праці «Політичні проблеми світової війни» причини, що призвели до спалаху війни та її можливі наслідки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» 2 вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера» 3. Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» 4 спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника» 5. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни» 6.
Унаочнюючи на мапі розташування втягнутих у конфлікт сил 7, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» 8 зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи 9.
Остання лінія є «культурний кордон» 10 Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» 11. Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана 12 і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.
Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» 13 «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі» 14.
У повоєнній праці «Великі держави та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» 15, є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії» 16; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.
Відкидаючи аналогії між поліетнічними США та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів» 17. У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою» 18; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея» 19.
Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту» 20 .
§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland») 21.
Зазираючи в глибінь віків, Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса 22.
Край безподільній домінації та пануванню в Осередній землі монголів поклали за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків... Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування» 23.
Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини.
Якщо стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика.
Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів.
Пильніше придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» 24 .
Панування Росії в Осердній землі базується на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі» 25.
Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» 26 складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим.
Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...» Макіндер не відокремлював Україну в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів 27(він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани 28 — створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежність по розпаді Російської імперії. — Авт.) держав включно з Україною» 29 та ліґи цих держав з країнами Східної Європи 30, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25річним випередженням 31. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна»32.
Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі» 33.
§3. «Середня Європа» та Україна
Найамбіційнішою, найвеличнішою для свого часу візією майбутнього Європи, більша частина якої мала увійти до спілки центрально- та східноєвропейських націй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом відомих німецьких учених, політиків та підприємців, згуртованих навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).
Біля витоків цього руху справедливо бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін.
Кінцевою метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів.
Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською 34. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р.
На час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe»(наклад — 100 тис. прим.), у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії» 35, значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху.
Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії» 36. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) 37 залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього» 38.
У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу» 39, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)» 40, гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ» 41, який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію» 42.
Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця» 43.
Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...» 44.
Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих» 45. Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути» 46. З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.
З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими» 47.
Сторінки «Середньої Європи» пройняті високим оптимістичним пафосом, поетично-романтичним піднесенням щодо перспектив майбутнього співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина.
1917 року у брошурі «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслідок географічного розташування, а надто — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями 48) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» 49. (А.Пенк характеристично іменує ці «проміжні» — фінську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нації як Zwischeneuropa, «Між’європа» 50). По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. ...Хай живе Середня Європа!» 51.
У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту 52.
Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» 53.
Безперечно, в концепції «Середньої Європи» як явищі інтелектуальної історії Німеччини вельми вагомим є елемент німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників.
Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. ... На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами» 54(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства» 55. Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству 56.
Один із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності» 57, не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості...» 58. Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя» 59, вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу» 60 — шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.
§4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера
Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.
Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її (драгоманівської програми. — Авт.) велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними» 61. Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії 62, що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем» 63.
Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)»64 України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші (російські. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави 67.
Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)» 68, «більшовицький солдатський імперіалізм» 69, «імперіалістична інтеліґенція» 70, «великоросійський шовінізм» 71, «мілітаристські масові інстинкти» 72, «російське варварство» та «російські варвари» 73, та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи» 75. Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін. 77. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав» 79. У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» 80.
Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» 81 матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна.
§5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона
Своєрідною відповіддю на проект Ф.Науманна була пропозиція «Нової Європи» відомого анґлійського вченого-славіста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвітової війни та повоєння політичній діяльності й цивільній службі, він провадить величезну роботу, спрямовану на підтримку незалежності слов’янських націй, що з’являлися на світ з-під уламків Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій. Сетон-Вотсон був відвертим прихильником безумовної самостійності України.
Ще в передвоєнні місяці 1914 р. Сетон-Вотсон мав намір відвідати Росію аби з’ясувати позиції урядових кіл щодо майбутнього України, Польщі та Фінляндії, проте відмовився від поїздки, збагнувши з російської преси та зустрічей з провідними слов’янськими діячами різних політичних та ідеологічних спрямувань її цілковиту безперспективність: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офіційну й більшість неофіційної Росії, є Totschweigen (смертельна мовчанка. — Авт.) щодо українського питання й зречення фінів. Dafuer bin ich nicht zu haben (У цьому я не бажаю брати участі. — Авт.)» 82. Влітку цього ж року у Львові Сетон-Вотсон зустрічався з М.Грушевським, І.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, іншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську історію, високо поціновував українську культуру; Шевченка він називав «рутенським Бернсом» 83, Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґію він присвятив справі поширення освіти, вихованню активного й пристрасного патріотичного кліру, плеканню мистецтва, літератури, політичної думки» 84; біографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українців... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрічала його міцну підтримку» 85. У заснованому ним у жовтні 1916 р. й редаґованому спільно з Т.Г.Масариком часописі «Нова Європа», в численних виступах в інших засобах масової інформації Сетон-Вотсон обстоює ідею «Нової Європи» 86 історичними, культурними, економічними, географічними, військово-політичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщі, Литви, інших держав відповідатиме довготривалим інтересам Європи, здійснить мрію багатьох народів про державну незалежність.
У вересні 1917 року, розглядаючи в статті «Проблема України» ситуацію навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни (вперше про це він скаже в жовтні 1916 р. 87; перебіг війни довів, що надалі іґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застаріла проблема Європи, «про що свідчать численні книги, присвячені українським подіям, що були надруковані анґлійською вже XVII століття» 88.
Вдаючися до аналізу українсько-російських відносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздів належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якій автократія, міцна вже за напівтатарських днів, здобула додаткової моці методами, запозиченими із Заходу; з другого — вільно зіткана республіканська організація, оперта на сутнісно демократичні місцеві інституції. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один із цих супротивних типів уряду був приречений на підпорядкування другому; за умов XVIII століттяя перемога царату була ... невідворотна» 89.
Після унаочнення подіями 1917–1918 рр. намірів росіян щодо неросійських народів і вияву достеменного змісту російської революції Сетон-Вотсон активно пропаґує необхідність мілітарного втручання в російські справи, яке б не лише зберегло мир у Європі й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши відновлення цивільного порядку й демократії, служило б інтересам насамперед самої Росії 90; російська революція для нього — неґація політичних принципів анґлійської, американської та французької революцій, «підміна в найширшому масштабі Власності Крадіжкою» 91.
§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій codegénétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали.
Географічно хліборобська спільнота розташована на теренах між етнічними кордонами розселення німців та росіян у смузі між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями: «Більш ніж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлібороби. ...Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею»92. Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму 93.
Відзначаючи любов українців до землі й хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи» 94. Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців.
Вдаючися до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською.
Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькі війська не залишать її територію» 95. Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні» 96. З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації.
Поданий Тільтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатності її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежність, уболіванням за її сучасний під’яремний стан; він певний, що Україна обов’язково здобуде незалежність і звільниться з кайданів рабства, що були накинуті на неї Росією.
«Українців ...відзначає культурний рівень вищий, ніж рівень ... рас, що сьогодні гноблять їх» 97. «Усі спроби перетворити українців на росіян залишилися замарними» 98. Тільтман упевнений, що тяжіння українців до незалежності є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характерові, вкорінене в найглибинніші шари їхньої національної самосвідомості: «Впродовж багатьох генерацій український народ залишається вірним своїм національним ідеалам [звільнення] з відданістю та затятістю більшою, ніж будь який інший поневолений народ Європи» 99.
«Велика Україна (The Great Ukraine) існує не на папері, а в серцях її народу. І жоден, хто знає цих заможних господарів-хліборобів, не може заперечити, що в серцях європейської найбільшої «меншини» донині існує вільна Україна» 100. Український нарід — «вірить, що прийде день, коли він буде вільний,.. день, коли Незнана нація Європи накреслить великими літерами своє ім’я на мапі Східної Європи, й справедливість нарешті засвяткує хліборобів, які боролися за збереження своєї національної ідентичності з завзятістю, мужністю та неприборканою волею, що не знали поразки» 101.
Причину того, чому українці — «творці великої імперії й колиски стародавньої цивілізації, значно вищої за ту, що відзначала навколишні землі»— не спромоглися захистити свою незалежність, впали в рабство й «зникли з історії» 102, Тільтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. «Українці — і це є справжня причина їхніх негараздів — не були ані войовничими, ані аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбільш культурних та демократичних хліборобських рас в Європі, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному терені. Саме цій обставині вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи» 103. Утім, незважаючи на певні другорядні відмінності, Тільтман упевнений, що Східна Європа залишається — і залишатиметься — усталеною геополітичною одиницею, єдиним геополітичним комплексом, стягнутим обручем спільної історичної долі, однакових підстав життя та єдиної мети на майбутнє.
1 Термін «гетто-ментальність» (Ghetto-Mentalitet) виник у середовищі німецьких католиків доби Kulturkampf’y — руху, впродовж XIX-XX століть, за релігійну культурну та інтелектуальну реабілітацію католицтва.
2Kjellen, Rudolf. Die politische Probleme des Weltkrieges.–Leipzig und Berlin. 8.Aufl.—1918.—S.98.
3 Ibid.—S.95.
4 Ibid.—S.84.
5 Ibid.—S.94
6 Ibid.—S.73
7 Ibid.—S.99.
8 Ibid.—S.102
9 Ibidem.
10 Ibid.—S.98.
11 Ibidem.
12 Див. про це: Левандовський В. Україна та Росія: спроба цивілізаційного аналізу // Політологічні читання.—1992.—№4.—С.165-170.
13 Kjellen, Rudolf. Die politische Probleme des Weltkrieges.-Leipzig und Berlin.—8. Aufl.—1918.—S.90.
14 Ibid.—S.94.
15 Kjellen, Rudolf. Die Grossmдchte und die Weltkrise.—Leipzig und Berlin.—2. Aufl.—1921.—S.144.
16 Ibid.—S.136.
17 Ibid.—S.138.
18 Ibid.—S.188.
19 Ibid.—S.139.
20 Ibid.—S.189.
21 Mackinder, Halford John. The Geographical Pivot of History // Geographical Journal. -1904.—N.XXIII.—P.435. Наведено за: Earle E.M. Makers of Modern Strategy: Military Thought from Machiavellі to Hitler.—Princeton.—1943.—P.404.
22 Ibid.—P.433.
23 Ibid.—P.436.
24 Mackinder, Sir Halford: Demoсratic Ideals and Reality. A Studу in the Politics of Reconstruction.—New-York.—1944.—P.113.
25 Ibid.—P.116.
26 Ibid.—P.123.
27 Див.: Ibid.—P.119.
28 Думка висловлена у: Parker W.N. Op.cit.—P.170.
29 Parker W.N. Op.cit.—P.238.
30 Ibid.—P.172.
31 Див.про це: Blouet B.W. Sir Halford Mackinder as British High Comissioner to South Russia, 1919-1920. //Geographical Journal. -1976.—N CXIII.—P.228-236.
32 Ibid.—P.235-236.
33 Mackinder H.J. General Report with Appendices on the Situation in South Russia; Recommendation for Future Policy. // Documents on British Foreign Policy, 1919-1939, 1-st Series, III. / Woodward E.L., Butler R.—ed. No.656,768-87. HMSO. London. 1949.—P.786. Цит.за: Parker W.N. Op.cit.—P.171.
34 Див. : Науманн Ф. Срединная Европа.—Пгд.—1918.
35 Meinecke F. Die deutsche Katastrophe. -Wiesbaden. -1946. -S.34.
36 Naumann F. Werke. -4.Bd. -Kцln u.Opladen. -1966.-S.464.
37 Ibid.—S.481.
38 Ibid.—S.475.
39 Naumann, F. Mitteleuropa.—1915.—Ibid.—S.554.
40 Ibid.—S.665
41 Ibid.—S.597.
42 Ibid.—S.600.
43 Ibid.—S.554-555.
44 Ibid.—S.627.
45 Ibid.—S.735.
46 Frantz C. Die Weltpolitik unter besonderer Bezugnahme auf Deutschland.—Chemnitz.—1882.—S.69.
47 Ibid.—S.675.
48 Ibid.—S.869.
49 Ibid.—S.869.
50 Див. про це : Obst E. Russland. / Haushoffer K.—Hrsg. Die Grossmachte vor und nach dem Weltkrieg.—1933.—Leipzig u. Berlin.—S.109.
51 Ibid.—S.871.
52 Див. про це: Meyer H.C. Mitteleuropa in German Thought and Action 1915-1945.—The Hague.—1955.—P.287.
53 Naumann F. Werke.—4.Bd.—S.977.
54 Weber M. Deutschland unter dem europдischen Weltmдchten. Gesam. politische Schriften.—Mьnchen.—1921.—S.85.
55 Цит.за: Schmidt A. Das Endziel Russlands.—Stuttgart.—1916.—S.79.
56 Delbrьck H. Krieg und Politik. 3.Teil. 1918.—Berlin.—1919.—S.55
57 Meyer H.C. Op.cit.—P.330.
58 Ibid.—P.340.
59 Ibid.—P.342.
60 Ibid.—P.344.
61 Weber M. Zur Lage der Bürgerliche Demokratie in Russland. //Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik (Tübingen). — 1906. —Bd.XXII.—Hf.1. Januar.—S.267.
62 Ibidem.
63 Mommsen W.J. Max Weber und die deutsche Politik 1890—1920.—Tübingen.—1974.—S.61-62.
64 Weber M. Russlands Ьebergang zum Scheinkonstitutionalismus. //Archiv f. Sozialwiss. u. Sozialpolitik. —1906.—Bd.XXIII.—Hf.1. Juli.—Beilage.—S.202.
65 Weber M. Zur Lage...—S.259, 269, 271.
66 Ibid.—S.270.
67 Ibid.—S.270.
68 Weber M. Deutschland unter... Gesam.pol.Schr.—Muenchen.—1921.—S.80.
69 Weber M. Innere Lage und Aussenpolitik. —Ibid.—S.324.
70 Weber M. Russlands Ьbergang zur Scheindemokratie. 26. Apr.1917.—Ibid.—S.110.
71 Ibid.—S.122.
72 Weber M. Innere Lage...—S.324.
73 Цит.за: Mommsen, W.J. Op.cit.—S.502-504,522.
74 Weber M. Innere Lage...—S.324.
75 Frankfurter Zeitung.—1917.—18.9. Цит.за: Mommsen W.J.—Op.cit.—S.284.
76 Weber M. Bismarcks Aussenpolitik und die Gegenwart. Dez. 1915. Gesam.pol.Schr.—S.44.
77 Weber M. Deutschland unter...—S.90.; Weber M. Bismarcks Aussenpolitik...—S.47.; доповiдь «An der Schwelle des dritten Kriegsjahre» у Deutsche National Ausschuss 1 серпня 1916 року, що була викладена у багатьох газетах, цит. за: Mommsen W.J. Op.cit.—S.498.
78 Weber M. Deutschland unter...—S.90.;
79 Лист до редакцiї Frankfurter Zeitung. Наведено: Weber M. Gesam.pol.Schr.—S.459.
80 Конспект виступу 22.10.1916 у Мюнхенi. Наведено: Mommsen W.J.—Op.cit.—S.513.
81 Weber M. Innere Lage...—S.324.
82 З листа вiд 1 червня 1914 р. Наведено у: Seton-Watson H.; Seton-Watson Ch. The Making of a New Europe. R.W.Seton-Watson and the Last Years of Austria-Hungary.—Seattle.—1981.—P.100.
83 Seton-Watson R.W. Panslavism /Europe in the Melting Pot. -London.—1919.—P.212.
84 Seton-Watson R.W. The Ukraine Problem.—Ibid.—P.373.
85 Seton-Watson H., Seton-Watson Ch.—Op.cit.—Р.99.
86 Seton-Watson R.W. Europe in the Melting Pot. — London. — 1919.—P.183.
87 Seton-Watson R.W. —Ibid.—P.212.
88 Seton-Watson R.W.—Ibid.—P.365.
89 Ibid.—P.367.
90 Ibid.—P.249,245.
91 Ibid.—P.238.
92 Tiltman, H.Hessel. Peasant Europe.—London.—1934.—P.IX.
93 Див. про це: Bell, John D. Peasants in Power : Alexander Stamboliski and the Bulgarian Agrarian National Union, 1899-1923.—New-York.—1977.;
94 Tiltman H. -Op.cit. -p.208.
95 Ibid.—P.207.
96 Ibid.—P.200.
97 Ibid.—P.267.
98 Ibid.—P.198.
99 Ibid.—P.192-193.
100 Ibid.—P.206.
101 Ibid.—P.207.
102 Ibid.—P.196.
103 Ibidem.
УКРАЇНА В ПОЛЬСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ
Погляди більшості польських політиків кінця ХІХ — початку XX ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої 1. Представники різних політичних кіл лише по-різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні.
Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором націонал-демократів, т.зв. ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч і публіцист Роман Дмовський. У своїх головних творах, «Думки сучасного поляка» (1903), «Німеччина, Росія і польська проблема» (1908), «Польська політика і відродження держави» (1925) та ін., він обґрунтував ідею «інкорпорації», тобто приєднання українських земель до польської держави. Напередодні Першої світової війни ідея набула свого завершеного вигляду. Згідно з нею, українцям, як народу «неісторичному», «недержавному», відмовлялося в праві на свою державу.
Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя.
«Там, де ми можемо примножити свої сили і свою цивілізаційну працю, поглинаючи інші елементи, — зазначав Р.Дмовський, — жодне право не може заборонити нам того, а діяти так, то навіть наш обов’язок» 2. Разом з тим, враховуючи реалії кінця XIX — початку XX ст., він вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Це був принциповий відхід від історичної традиції. На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки «східних», у тому числі й українських земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля.
Інші українські землі, на думку ендеків, мали відійти до Росії, в якій вони вбачали противагу німецькому гегемонізму. Але й при цьому, націонал-демократи планували подальшу полонізацію українців, що опиняться у складі Російської імперії. Утворення Радянської Росії додало арґументів ендекам. Модернізуючи ідею antemurale (Польща — форпост і передмурок християнства у його протистоянні зі Сходом), вони стали вбачати у своїй діяльності важливу місію в охороні західної цивілізації від більшовицької загрози.
Таким чином, у політичних доктринах однієї з найавторитетніших і найвпливовіших політичних сил польського суспільства першої половини XX ст. — націонал-демократії — незалежній Україні місця не було.
Не менш впливовою і популярною, ніж концепція ендеків, була «федераціоністська» програма соціаліста Юзефа Пілсудського — найавторитетнішого польського політичного діяча XX ст. Суть цієї програми в тому, щоб у результаті повалення царизму і розпаду Російської імперії створити у Східній Європі, велику, сильну і міцну Польщу. Передбачалося, що відроджена Річ Посполита постане на «федеративних» засадах. До її складу увійдуть польські, литовські, білоруські і українські землі. Провідна роль, звичайно, відводилася польському етнічному, політичному, економічному і культурному елементу.
Незважаючи на те, що програма не давала відповіді на запитання, що робити, коли народи не захочуть об’єднатися в складі Речі Посполитої, соціалісти декларували добровільне входження до складу майбутньої держави. Наступні часи засвідчили еволюцію окремих діячів ППС, які відмовляли деяким народам у праві вирішувати самостійно свою долю.
Отже, дві впливові і популярні польські політичні доктрини щодо України — «інкорпораційна» і «федераціоністська» — ще до створення польської держави базувалися на іґноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. Інші концепції не відігравали значущої ролі.
§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблині Польської республіки ознаменувало завершення багатолітніх зусиль польського народу в справі відродження своєї державності. Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини і Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини і Буковини в окремий коронний край).
Події 1918–1921 рр. яскраво засвідчили, що польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами доктрини і концепції в українському питанні.
Не заглиблюючись у підробиці, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку новоповстала польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918–1919 рр.) за Східну Галичину. Поляки не побачили в патріотичному злеті українців національно-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подібного до польського відродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Східній Галичині незалежної української держави. І в цьому усі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині.
Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Переважна більшість істориків небезпідставно вважає, що це була спроба реалізації «федералістської» програми Юзефа Пілсудського. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра) 3. Він містив визнання Польщею незалежної Української Народної Республіки. Армія УНР разом із поляками брала участь у війні проти більшовицької Росії з метою відновити владу Директорії в Наддніпрянській Україні. Проте, договір не був рівноправним. Користуючись безвихідним на тоді становищем Директорії, Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Варшавський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси і залізниці України. Договір вороже сприйняли західні українці та неприхильно — значна частина українців Наддніпрянщини.
Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору і віддала УНР на поталу більшовицькій Росії. У жовтні 1920 р. Пілсудський, маючи військову ініціативу, під тиском ендеків загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УРСР. За Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. Поляки визнали Радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані в Польщі.
Таким чином, вислідом «київського походу» Юзефа Пілсудського стала реалізація не його «федералістської» програми, а «інкорпораційної» концепції ендеків. За рахунок самостійної української держави було укладно мир з Росією.
§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції українців. «Польща для поляків» — так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії. Відомий ендецький політик і публіцист Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію» 4. Звичайно, національна асиміляція корінного населення у польському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців. Шовінистичну політику ополячення Східної Галичини і Західної Волині табір народової демократії здійснював послідовно і безкомпромісно, за допомогою жорстоких репресій та переслідувань 5. У такий спосіб ендеки сподівалися довести, що приналежність західноукраїнських земель до Польщі забезпечена назавжди і таким чином покласти край сподіванням українців на власну незалежну державу.
Конкуруюча «федералістична» концепція подвижників Пілсудського, зазнавши деякого оновлення і модернізації, в 20–30-х роках стала відомою як доктрина «польського прометеїзму» 6.
Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію, провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита.
Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми 7. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі» 8.
Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахованням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії — вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.
Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років... Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах — байдуже, хто стояв на чолі її — від самого початку була близька програмі народових демократів» 9.
У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз’єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків 10.
§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
Друга світова війна поклала початок одному з найтрагічніших періодів в історії українсько-польських відносин. У результаті подвійної аґресії проти Польщі з боку Німеччини і СРСР та розподілу між ними польських територій на підставі таємних протоколів угоди Ріббентроп — Молотов від 23 серпня 1939 р. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. У цій ситуації перед польським урядом, що опинився на еміґрації, постала проблема вироблення засад нової політики в українському питанні.
В еміґрантському уряді були прибічники як ідеї федералізму, зокрема прометеїсти, так і традиційні ендеки. Свою позицію в українському питанні польський уряд оголосив у декларації від 18 грудня 1939 р., в якій були сформульовані головні напрями його зовнішньої політики. Зокрема, у найзагальніших рисах підтверджувалися засади рівноправності і справедливості в ставленні до національних меншин 11. Декларація проголошувала також боротьбу Польщі за повернення втрачених «східних кресів» 12.
Головні умови майбутнього співіснування з українцями у повоєнній Польщі в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українців з Польщі; реальне застосування принципу «рівні права — рівні обов’язки» за наявності свободи різноманітних форм політичного, громадського і культурного життя; застосування «кантонального» розподілу територій з одночасним переміщенням населення; запровадження територіальної автономії 13.
Таким чином, ожили всі концепції політичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. І якщо певні польські політичні групи готові були принаймні взяти до уваги ідею незалежності України в обмін на підтримку українцями боротьби проти Німеччини і СРСР, то офіційна політика уряду полягала у збереженні status quo ante bellum у справі східних територій Другої Речі Посполитої та українському питанні.
Спорадичні контакти діячів українського націоналістичного підпілля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидві сторони представляли цілком протилежні позиції. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлікту, що й до сьогодні отруює взаємини між двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, між іншим, зазначав: «Існують переконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір «деполонізувати» західноукраїнські території, зокрема, через примусове виселення польського населення та селективні винищувальні акції... З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто АК (Армія Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посідання» (присутності) на українських землях, і вдавалися до терористичних та військово-винищувальних методів для здійснення цього плану» 14. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін.
На перший погляд, цілком протилежну лондонському еміґрантському уряду позицію в українському питанні займали польські ліві, що діяли фактично під керівництвом комуністів. Будучи інструментом сталінської дипломатії, вони, визнаючи право націй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР західноукраїнських земель.
22 липня 1944 р., коли Червона армія вступила на територію Польщі, московське радіо оголосило про утворення Польського комітету національного визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комуністами і підпорядкованого Москві. ПКНВ у своєму програмному маніфесті проголосив уреґулювання питання східного кордону за принципом: польські землі — Польщі, українські — Радянській Україні 15. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згідно з якою за основу при визначенні радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лінія Керзона 16. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ і уряд Радянської України за вказівкою Кремля уклали угоду про обмін населенням 17.
Польські комуністи вбачали у більшовицькій Росії ґаранта свого існування, майбутнього status quo Польщі в Європі. Вони всіляко обстоювали думку про перегляд західних і північних кордонів за рахунок Німеччини, а також про доцільність відмови на сході від непольських етнічних територій. Реалізація цих планів створювала можливість побудови однонаціональної польської держави, про яку весь час мріяли ендеки.
У 1944–1946 рр. був здійснений українсько-польський обмін населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортації. Примусове виселення українців уряд Польської республіки провадив з допомогою органів безпеки і війська.
§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
Результати Другої світової війни різко змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні комуністичної Польщі стала теорія пролетарського інтернаціоналізму. Насправді політика Польщі щодо українців базувалася на невизнанні їхніх самостійницьких устремлінь та на цілеспрямованій асиміляції, що заохочувалося Москвою.
Як відомо, на території Польщі після Другої світової війни діяли підрозділи ОУН-УПА, що в безнадійних умовах боролися за самостійну Україну. Аби остаточно вирішити українське питання і ліквідувати український національно-визвольний рух, польські комуністи здійснили сумнозвісну акцію «Вісла» 18. До 140 тисяч українців та їхніх родин було застосовано принцип колективної відповідальності. Зі східних українських етнічних земель їх виселили і розпорошили у дев’яти північно-західних воєводствах з метою остаточної асиміляції. Депортовані перебували під т.зв. адміністративним наглядом без права вільного пересування і зміни місця проживання. Деякі з подібних обмежень діяли до 70-х років 19.
Паралельно з виселенням на українських етнічних землях почалося нищення чисельних пам’яток історії і культури, церков. Тільки на Лемківщині було знищено понад 100 храмів. Ліквідовувалися топоніми, що свідчили про колишніх абориґенів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» значною мірою досягла запланованих результатів. Позбавлені своєї землі, своїх коренів, традицій і звичаїв, депортовані українці поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності.
§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
У післявоєнний період важливим осередком ревізії польських зовнішньополітичних доктрин і концепцій щодо України була польська еміґрація. Поряд із силами, що стояли на позиціях лондонського еміґрантського уряду в українському питанні, з’явилися авторитетні речники українсько-польського діалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Літературний інститут», де україністика посіла досить поважне місце (згадаймо видану ним знамениту антологію української літератури «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед війною виказав розуміння українських проблем і шукав можливості діалогу. Його ніколи не залишала надія на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщі України, і він вбачав свій обов’язок у створенні умов для польсько-українського порозуміння. У сімдесятих «Культура» ініціювала спільну декларацію відомих представників польської і української еміґрації. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомісячник заклав якісні підвалини майбутнього діалогу обох народів, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень і стереотипів у польському суспільстві 20.
На початку 80-х років важливу роль у формуванні врівноваженого погляду на проблеми українсько-польських відносин перебирають на себе демократичні і дисидентські угруповання в самій Польщі. Вони фактично діяли у напрямі, визначеному паризькою «Культурою».
Корекцію стереотипів, безумовно, здійснила діяльність «Солідарності», яка в 1980 і 1981 роках мала характер руху вільного, відкритого, позбавленого ворожості у ставленні до «інших», у тому числі й до сусідніх народів. Запровадження воєнного стану активізувало діяльність польського самвидаву. Політичною подією стала позацензурна публікація книги Казімєжа Подляського (Богдана Скарадзінського) «Білоруси — литовці — українці: наші вороги чи брати?» (1983), спрямованої на деміфологізацію польської свідомості щодо відносин із сусідами у XX ст.
«Проукраїнською» виявилася позиція такого відомого дисидентського угруповання, як Конфедерація незалежної Польщі (КНП). Очолювана старим антикомуністом Лєшеком Мочульським, вона мала помірковано-націоналістичний характер. КНП надавала і надає зв’язкам з Україною стратегічного значення, протиставляючи східноєвропейський реґіон у геополітичному відношенні як Заходові (Західній Європі і Америці), так і Сходові (власне, Росії) 21.
Таким чином, напередодні демократичних змін у Польщі та Україні (на рубежі 80-х — 90-х років) польські комуністи сходили з політичної арени, залишаючи за собою солідних баґаж антиукраїнських комплексів і стереотипів. Водночас пробивали собі дорогу «проукраїнські» доктрини і концепції, вироблені дисидентами і польською інтелектуальною елітою в еміґрації.
§6. Становлення міждержавних відносин
Прихід до влади в Польщі демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежності України у 1991 р. черговий раз у XX ст. у докорінний спосіб змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Перед польськими керівниками, політичними партіями і рухами, в цілому перед польським суспільством постала проблема вироблення не просто нової позиції у т.зв. «українському питанні», а довготермінової стратегії щодо новопосталої сусідньої держави.
Польща першою серед зарубіжних країн в грудні 1991 р. визнала незалежну українську державу. Але ще до цього, восени 1989 р. група польських парламентарів брала участь у роботі Першого з’їзду Народного Руху України. На з’їзді вони рішуче підтримали волелюбні устремління націонал-демократичних сил України. Саме тоді були закладені підвалини нової моделі польсько-українських відносин. Важливим продовженням польсько-українського діалогу була зустріч парламентарів у травні 1990 р. у Яблонні під Варшавою, наслідки якої у конструюванні польської політики щодо України відчутні й сьогодні 22.
Декларація про засади та основні напрями розвитку українсько-польських відносин, підписана 13 жовтня 1990 р., та Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю від 18 травня 1992 р. заклали фундамент рівноправного стратегічного партнерства між двома державами.
У сьогоднішній Польщі існують дві найвпливовіші політичні сили — «проєвропейська ліберальна і «антиєвропейська» консервативна. Обидві ставляться до України загалом прихильно 23. У марґінальних виданнях з’являються реваншистсько-ностальґійні публікації «кресувяків» або «шанувальників Львова» 24, де висуваються навіть територіальні претензії до України. Але ці виступи і публікації не представляють ні офіційних кіл, ні впливових політичних сил, ні авторитетних ЗМІ.
Панєвропеїзм є головним напрямом зовнішньополітичної діяльності польської держави і таких авторитетних політичних угруповань, як Унія Демократична, Порозуміння Центр і Ліберально-Демократичний Конґрес. Конкретною і найближчою метою поляків є набуття повного членства в Європейському Союзі і НАТО. У цьому питанні немає розбіжності у польських політичних кіл. Вони вважають, що сьогодні лише НАТО є структурою, що ґарантує загальноєвропейську безпеку. Водночас, Варшава зацікавлена у розвитку зв’язків на сході континенту, у запобіганні виникненню нових бар’єрів в Європі. «Одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики, — зазначав перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, — є поширення і зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій» 25. Нагадаймо, що Польща надала Україні детальну програму дво- і багатосторонньої військової співпраці в рамках програми «Партнерство заради миру». Вона охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри і т.ін. Програма, на думку поляків, є безумовним свідченням їхньої зацікавленості у залученні України до процесів інтеґрації на субреґіональному рівні 26.
Провідною ідеєю польських консерваторів є так звана ідея «міжмор’я». Її автор — лідер Конфедерації незалежної Польщі Лєшек Мочульський 27. Головний зміст ідеї в тому, що країни Східної Європи (так званого «міжмор’я» — реґіон між Балтикою і Адріатикою та Чорним морем) задля збереження власної самостійності і самобутності мають максимально інтеґруватися, щоб їх не поглинули постіндустріальний Захід або шовіністична Росія. При цьому саме польсько-українські відносини, на думку ідеолога «міжмор’я», мають вирішальне значення для реалізації усієї програми.
Концепція «міжмор’я» знаходить відгук в українських політичних колах. Як відомо, кілька років тому Рух заініціював створення «Чорноморсько-Балтійського союзу», суголосного концепції «міжмор’я», як, зокрема, і плану «Європа-біс», запропонованого колишнім Президентом Польщі Лєхом Валєнсою.
* * *
Польські зовнішньополітичні концепції щодо України в XX ст. зазнали істотних змін, еволюціонуючи разом з бурхливою добою. Реалії сучасної посткомуністичної доби детермінують їхній якісно новий зміст. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Об’єктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються. Позбавлені деформуючих зовнішніх впливів та шовіністичних збочень, вони вже найближчим часом можуть виявити свій чималий потенціал.
1 Tomaszewski J. Kresy Wschodnie w polskiej mysli politycznej XIX i XX w.//Miedzy Polska etniczna a historyczna. Polska mysl polityczna XIX i XX wieku.—T.6.—Warszawa, 1988.—S.101.
2 Цит. за: Wapinski R. Narodowa Demokracja. 1893-1939. Ze studiow nad dziejami mysli nacjonalistycznej.—Wroclaw, 1980.—S.42.
3 Див. текст договору: Енциклопедія українознавства. Словникова частина.—Т.1.—Львів, 1993.—С.210.
4 Цит. за: Tomaszewski J. Kresy wschodnie...—S.108.
5 Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939).—Київ, 1985.—С.104-137.
6 Див. дет.: Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej.—Warszawa, 1971.
7Сливка Ю.Ю. Цит. праця.—С.142.
8Там само.—С.143.
9Tomaszewski J. Kresy wschodnie... —S.112, 111.
10 Radziejowski J. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. 1919-1929. Wezlowe problemy ideologiczne.—Krakow, 1976.—S.53, 81-83.
11 Сучаснiсть. Zeszyt w jezyku polskim.—1985.—N 1-2.—S.147.
12 Dzieje Polski. Pod redakcja J.Topolskiego.—Warszawa, 1976.—S.786.
13 Torzecki R. Kontakty polsko-ukrainskie na tle problemu ukrainskiego w polityce polskiego rzadu emigracyjnego i podziemia (1939-1944).—Dzieje najnowsze.—1981.—N 1-2.—S.324-327.
14 Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Подляський Казімєж. Білоруси–литовці–українці: наші вороги — чи брати? — Мюнхен.—1986.—С.17.
15 Советский Союз — Народная Польша. 1944-1974. Документы и материалы.—М., 1974.—С.11.
16 Ibid.—S.19-20.
17 Ibid.—S.24.
18 Див. дет.: Akcja «Wisla». Dokumenty. Opracowal E.Misilo.—Warszawa.—1993; У жовтні 1944 року в листі польському еміґраційному уряду президент США Ф.Рузвельт фактично підтримав план виселення українців з Холмщини і Підляшшя // Час.—73.—1995.—10 листопада.
19 Tomaszewski J. Mniejszosti narodowe w Polsce XX wieku.—Warszawa, 1991.—S.49.
20 Wiez.—1991.—N 11-12.—S.261.
21 Рябчук Микола. «...Можуть бути вирішальними». Українсько-польські відносини: нові реалії, нові перспективи // Політика і час.—1993.—8.—С.29.
22 Zustriczi.—1990.—N 3-4.—S.31-85.
23 Рябчук Микола. Україна і Польща: старі міфи, нові реалії.—Рада.—1993.—4 березня.
24 Див.: Дашкевич Ярослав. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. (Товариства кресов’яків та їх діяльність) // Український час.—Львів, 1991.—1.—С.15-19.
25 Козакевич Єжи. Рухаємось у доброму і бажаному напрямі.—Політика і час.—1995.—№4.—С.21.
26 Ibidem.
27 Див.: Сучасність.—1992.—№7.
УКРАЇНА В КОНЦЕПЦІЯХ І ДОКТРИНАХ УГОРЩИНИ
Головними елементами угорської національної ідеї, якою вона формувалася протягом XIX століття, були: непримиренність до панґерманської, панславістської та дако-румунської ідеологій, збереження єдиної та неподільної Угорщини, недопущення федералізації країни чи надання автономії іншим народам, забезпечення угорської гегемонії в історичній Угорщині, пошуки компромісу з Габсбурґами проти національно-визвольних рухів слов’янських та румунського народів.
Угорська національно-визвольна революція 1848–1849 рр. загострила міжетнічні суперечності у Габсбурзькій монархії. Проти угорської визвольної боротьби виступили слов’янські (у тому числі й український) та румунський народи. Це стало головною причиною формування наступальності в угорській державницькій ідеї: щоб не потрапити під панування інших народів у своєму королівстві, угорці вдалися до забезпечення своєї зверхності штучними методами.
§1. Угорська державність так у першій третині XX століття та український чинник
З другої половини XIX ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. XX ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку XX ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно.
Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель.
На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття.
У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р.
Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.
Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне.
Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р. 1. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні.
Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.
Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918–1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.
Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.
Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху — об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну 2. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» 3.
Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.
Проведені Чехією у 1924–1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.
Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924– 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» 4, удосконалювали свою політику в українському питанні.
Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини — як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.
За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу — Туреччини й Росії. На стику двох культур — Європи і Азії — прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, — не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами» 5. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.
§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
У 1938–1941 рр. в угорських підходах до українського питання з’явився і обережний варіант взаємин, сформований з огляду на стратегію Німеччини. Його суть зводилась до того, щоб повернути Рутенію до Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. В Будапешті вважалося, що така Україна після прилучення до неї й підрадянських земель, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Юґославія), разом узяту, тож Україна стане союзницею Угорщини, щоб разом протистояти Малій Антанті. Лунали застереження не протистояти формуванню української держави, бо 35–40 мільйонний народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, отож найкраще йти з ним від самого початку на союз 6. Однак «запланована» дружба Угорщини з Україною залишалася не здійсненою.
Протягом 1938–1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація — Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави. УНО згуртувало навколо себе усі свідомі сили краю, відмежувалося від політичних інтересів чеських, угорських, російських сил і в основу своєї діяльності поклало лише ідеї української державності й національної незалежності. 15 березня 1939 р. сойм Карпатської України проголосив у Хусті незалежність Карпатської Української держави на принципах УНР 1918 року. У цей же день 15 березня 1939 р. хортистські війська здійснили аґресію і протягом кількох тижнів прилучили Карпатську Україну до складу Угорщини. Героїчний опір карпатських січовиків (до 15 тис. чол.) удару 150-тисячної реґулярної армії Угорщини був приречений. Встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі» 7.
З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи — слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» 8.
Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа — автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.
Протягом 1939–1944 рр. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців.
Радянська дійсність, з якою зіткнулися в роки війни угорські солдатські маси та політики здебільшого на території України, зміцнила їхні переконання та впевненість у варварстві російського більшовизму. Такої жахливої картини вони не бачили ніде. Україна перебувала після сталінської інквізиції 20–30-х рр. у жахливому стані. Не стало сорокамільйонної української нації, про яку так багато говорилося в Європі. Більшовики винищили всіх українців, які здатні були керувати своїм народом. Тепер, — заявляв русинам представник Хорті в Карпатах М.Козма восени 1941 р., — з української нації нічого не лишилося, крім людської маси, повністю обезглавленої й залишеної без національних провідників. Після російської інквізиції говорити про український визвольний рух у підрадянській Україні справді не було чого. У такій ситуації русинам, які жили 700 років в угорській державі, лишався один вихід: сховатися в Карпатах і під угорською владою рятуватися від російського винищення. Якщо русини підпадуть під владу російського чи українського більшовизму, то через мовну близькість та незначну чисельність вони швидко будуть асимільовані 9.
Активна участь Угорщини на боці Німеччини у війні проти СРСР мала на меті передусім її державні інтереси: знищення СРСР, усунення слов’янської загрози й небезпеки, зміцнення угорських позицій у реґіоні.
Реалізацію військово-політичних завдань у роки війни Угорщина здійснювала насамперед на етнічних землях українського народу. Сама присутність і сусідство угорського і українського етносів у Карпатах сприймалося як вороже державницьким інтересам обох народів, тим більше коли вони стояли по різні боки у Другій світовій війні.
Уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції Генштабу (1940–1942 рр.) про виселення карпаторусів у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. До середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Слід було зміцнити безпеку угорських східних кордонів і знесилити Галичину як серцевину української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. У липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов’язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв’язання їх переносилося на післявоєнний період 10.
Протягом війни на території України перебувало (чи пройшло через її землі) понад 900 тис. угорських військ, що становило половину збройних сил Угорщини. Військово-політична концепція Угорщини в роки війни головним чином здійснювалася на етнічних українських землях. А захист передгір’я Карпат (Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області) 320 тисячною 1-ю угорською армією з квітня по жовтень 1944 р. був найсерйознішим на завершальному етапі Другої світової війни.
Угорці вперше використали гостре протистояння між українською та російською національними ідеями в своїх цілях: у першій половині 1944 року вступили у мирні взаємини з Українською повстанською армією (УПА), а в липні 1944 р. підписали договір з УПА, щоб досягти замирення між військами та надавати взаємодопомогу в боротьбі проти спільного ворога — більшовицької Росії.
Наказ №896 по військах УПА (липень 1944 р.) роз’яснював причину такого військово-політичного примирення. За надання військової допомоги командування УПА заявило про досягнення добросусідських відносин з Угорщиною ціною пожертвування Карпатською Україною. Угорська сторона згодилася надати зброю та медикаменти загонам УПА і підписала мирну угоду з керівництвом УПА тільки тому, що УПА визнала входження Карпатської України до складу Угорщини. «Не можна божевільно боротися за маленький клаптик (Карпатський край), — підкреслювалося в наказі, — і одночасно нашу найкращу Батьківщину — територіально більшу за Францію — віддати Москві» 11.
Однак Українська Головна Визвольна Рада, що утворилася в липні 1944 р., відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини і визнала «права на власні держави на етнографічних землях кожного народу» 12.
Долю Закарпаття вирішили в червні 1945 р. (як і 1919 р.) держави-переможці, цього разу на користь України, зважаючи на явну чисельну перевагу русинів-закарпатців над угорським та словацьким етносами.
Угорщина втратила у війні 1,3 млн. чол., усі прирощені у 1938–1941 рр. території були повернуті до сусідніх держав, як це було визначено Тріанонським договором у 1920 р. Угорщина втратила також свій вплив на землях усіх сусідніх етносів. Третина угорців лишилася за межами нової державної території.
Здобувши перемогу, СРСР формував свої західні кордони і політику у Східній Європі у своїх інтересах. Галичина, Буковина, Закарпаття, Бессарабія, Ізмаїльщина приєднувалися до радянської України. В Угорщині, як і в усій Східній Європі, було встановлено соціалістичний лад радянської моделі.
По війні лише окремі помітні науковці та літератори (Д.Сароз, Ф.Глац, І.Чурка) відкрито вели пошук основ для втілення національно-державницьких ідей угорців у нових умовах, політична ж система дуже швидко відійшла від колишніх ідеалів і дуже повільно виробляла нові принципи існування угорців. Угорщина на міжнародній арені офіційно не порушувала жодного питання, яке б суперечило інтересам сусідніх держав чи викликало б сумніви щодо визнання нею недоторканості кордонів. Тим часом на внутрішньому рівні політична еліта шукала вихід із безвихідного стану: угорці вважали, що несправедливий Тріанонський договір 1920 р., було поновлено у 1947 р. на ще гірших умовах, і фактично не могли погодитися з цим.
§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі
Національна катастрофа у роки війни змусила країну докорінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині XX ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмовилась від насильницької ревізії кордонів із сусідніми державами, відійшла від прагнень формувати угорську державу «в межах Святого Іштвана», повела активний пошук примирення зі слов’янством, з румунським народом, подолання антисемітизму як державної політики.
Після зміни суспільного ладу і формування народно-демократичного устрою в 90-ті роки відбулося становлення справді незалежного зовнішньополітичного курсу Угорщини. Його найсуттєвішими елементами є визнання недоторканості кордонів, рівноправність, інтеґрація Угорщини до Європейського Союзу, й прагнення вступити до НАТО та зближення з ним, у подальшому захист прав угорських національних меншин лише міжнародно-правовими засобами.
Незважаючи на те, що Угорщина відмовилася від ірредентистської політики 20–30-х рр., зберігаються серйозні проблеми в її стосунках з Румунією, Словаччиною, Сербією. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визнаючи встановлені кордони, не вважає задовільним становище угорців у цих країнах і справедливо відстоює права на національний, культурний розвиток усіх 15 млн. угорців, розділених між шістьма державами, намагається запобігти асиміляції угорського етносу в сусідніх країнах.
На цьому тлі якісно інакше складаються сучасні угорсько-українські стосунки. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність української держави, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва — поки що єдиний договір такого значення між Угорщиною й сусідньою державою. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі аґресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Повноцінне угорсько-українське співробітництво зумовлене сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, яке за оцінками угорських політиків, краще в порівнянні зі станом угорців у Румунії, Словаччині, Сербії.
Політичні діячі народно-демократичної Угорщини послідовно наголошують, що «за всяку ціну треба зберегти незалежність України та інших нових країн Європи. Угорщина не виграє від дестабілізації становища в жодній із сусідніх країн або коли СРСР відродиться і знову стане нашим сусідом» 13.
Симптоматичною є орієнтація Будапешта на те, що в міру зміцнення Української держави вона стане активним союзником Угорщини в захисті інтересів угорської національної меншини, в розвитку інтеґраційних процесів у Європі. Міцна й стабільна Україна в союзі з європейськими державами зможе сильніше впливати на подолання несправедливостей, пов’язаних із розділом угорської нації: на цьому шляху співробітництво України й Угорщини має перспективу і стане ефективним.
Останнім часом Угорщина також докладає зусиль, щоб разом із Україною відігравати посередницьку роль у зближенні Німеччини та Росії як основних чинників майбутньої єдиної Європи. При домінуванні інтеґраційних факторів на континенті Угорщина та Україна стануть спільними провідниками об’єднавчої політики.
1 Magyar Orszаgos Levéltаr (MOL. K-28, 1926. L, 5272. 2, 3, 6. old.
2 Fencsik I. A Kаrpаtoroszok multja és jelen. Pécs, 1939, 6, 12. old.
3 Egry I. Magyarorszаg es Ukrаnia // A Cél. 1939. mбrcius, 73, 76. old.
4 Ruttkay L. Az ukrаn mozgalom es a Ruténföld // Magyar Szemle. 1931, № 4. 376. old.
5 Magyarorszаg és Lengyelorszаg. Bp.—Warszawa, 1936, 83. old.
6 Kozma M. Beszédek, cikkek, elöadаsok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp., 1942, 145. old.; Tъrmezei L. Az ukrаn kérdés magyar szempontjai. Bp., 1939, 8. old.; MOL. K.—28, 1940, 225. t.—p—21800.
7Uj Magyarsаg. 1939. mаrc. 17., 2. old.
8 MOL. K—28, 1940—E—15363, 22, 24. old.
9 Kozma M. Uo. 145, 185, 195. old.
10 Hadtörténelmi Intézet Levéltаra /HIL/. VKF. I. o., 1942. 5121/eln., 277. d., 46-47. old.; Uo. 5311/eln. 278. d., 52-55. old.
11 HIL. Röplapgyьtemény. 1944. 1Y. 312. sz.
12 Літопис УПА. Том І. — К., 1995. С. 132.
13 Uj Magyarorszаg. 1994. februаr 18., 3. old.I.
УКРАЇНА ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЦІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
Чехословацька держава, що виникла при підтримці Антанти в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну, яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами 1.
У такій ситуації перед Чехословацькою республікою постали серйозні зовнішньополітичні проблеми, зокрема — збереження територіального вреґулювання в Європі, встановленого Версальською мирною угодою 1919 р. З цього випливали не тільки зовнішньополітична активність молодої держави, але й її ставлення до державницьких змагань інших, насамперед сусідніх народів. Не випадково один із засновників Чехословацької республіки, міністр закордонних справ Е.Бенеш зразу після проголошення незалежності країни в меморандумі урядам країн Антанти наголошував на особливому геополітичному становищі майбутньої держави в Центральній Європі, з території якої можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угорщину, Італію та Польщу, а тим самим — на Росію і Україну», і підкреслював значення своєї країни в блокуванні більшовицької загрози зі Сходу 2.
Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячів до українського питання, української державності й українців узагалі. У той же час вона багато в чому залежала від ставлення до України Антанти, країн — учасниць Паризької мирної конференції, від розвитку подій у Росії і на українських землях, від ситуації на російсько-українському фронті, від політики Австрії, Угорщини, Польщі і Німеччини щодо України і, нарешті, від того, яка течія в політичних колах ЧСР брала гору — проросійська, імперська (К.Крамарж і його оточення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням та ідеям державності українців (Т.Масарик, Е.Бенеш та ін.) і яка стала в 20-х роках панівною.
§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
Важливим морально-політичним чинником розвитку чехословацько-українських відносин було те, що Україна в роки Першої світової війни відіграла, можливо, найбільш визначну роль в історії чехословацького національно-визвольного руху. Досить нагадати, що в Києві з 1916 р. засідало правління «Союзу чехословацьких товариств у Росії», тут проходили з’їзди його делеґатів, містилося головне відділення (філія) Чехословацької Національної Ради — вищого представницького органу нації, першооснови майбутнього чехословацького уряду, а також штаб чехословацького війська і його запасні батальйони. І, нарешті, — саме в Києві протягом більш ніж чотирьох місяців перебував майбутній перший президент Чехословацької республіки Томаш Г.Масарик.
Т.Масарик підтримував національно-визвольні змагання українського народу, активно співпрацював з М.Грушевським, В.Винниченком, С.Петлюрою, О.Шульгіним та іншими діячами Центральної Ради, закладаючи підвалини чехословацько-українських взаємин. Чехословацька Національна Рада, а також за наказом останньої — чехословацьке військо, розташоване на території України, визнали Українську Народну Республіку.
Щоправда, прихильне ставлення Т.Масарика до Центральної Ради змінилося (після проголошення нею IV Універсалу і особливо після підписання мирного договору з центральними державами у Брест-Литовську) на неґативне, адже Україна уклала мирний договір і звернулася за допомогою до тих, кого чехи й словаки вважали своїми головними ворогами й від поразки яких залежав успіх їхньої боротьби за незалежність Чехословацької держави. Крім того, повне усамостійнення України суперечило поглядам Т.Масарика на українське питання, післявоєнний устрій нової Європи.
Т.Масарик в цілому був досить добре обізнаний з українськими справами, насамперед завдяки спільній політичній діяльності з представниками Галичини у Віденському парламенті 1907–1911 рр., дружнім стосункам з І.Франком та іншими визначними українськими діячами й через наукову зацікавленість слов’янськими проблемами, історією Росії та Польщі зокрема. Він визнавав істотні відмінності між «малорусами» й «великорусами» та національну й етнографічну єдність «малорусів» і «русинів», розділених політичними кордонами, відносив українців до найбільших з числа поневолених народів, симпатизував їхнім національно-визвольним змаганням і з розумінням ставився до національно-культурних і політичних самостійницьких вимог українського народу. Масарик завжди підкреслював, що українське питання — не тільки мовне, але також політичне й культурне. Він трактував його, як правило, в контексті загальнослов’янського, беручи до уваги передусім його реальний зміст, силу й слабкість українського руху порівняно з іншими слов’янськими народами і вважаючи, що тільки життєздатність і реальні сили кож ної нації визначають її сутність 3. З огляду на це Т.Масарик не міг уявити собі Україну як державу цілком самостійну. Вирішення українського питання, на його думку, мало йти лише в напрямі того чи того державного зв’язку (самоврядування, автономія, федерація) з Росією, яка мусить щонайшвидше стати демократичною. Такий державний зв’язок він уявляв запорукою від пангерманізму, вважаючи, що державне усамостійнення України спричиниться до нового розколу у лоні Слов’янщини та до послаблення великодержавної сили Росії як головної противаги пангерманської небезпеки для слов’янських народів, а самостійна Україна потрапить під вплив Німеччини, перетвориться на її колонію. Ось чому Т.Масарик після проголошення IV Універсалу Центральної Ради відверто заявив: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти з чеського й слов’янського становища... Ми визнали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир, і зокрема з Австро-Угорщиною... Я сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не годен визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це рішуче проти моєї думки. Розбивати Росію, на мій погляд, — це просто працювати для Пруссії» 4.
Важливо також підкреслити, що будучи переконаним в тому, що Україна має бути автономною державою в складі російської федерації, Т.Масарик водночас поборював ідею накиненої згори федерації. «Передумовою справжньої федерації, — писав він у своїй праці «Нова Європа», — є свобода народів, що федеруються, і вільні народи самі вирішать, чи вони бажають федеруватися і з ким». Розмірковуючи далі про післявоєнну реконструкцію Східної Європи і необхідність утворення нових держав, Масарик знову повертається до питання про майбутнє українського народу: «...угорські малоруси (закарпатські українці. — Авт.) бажають стати автономною частиною Чехословацької держави... Малоруси в Галичині, Буковині вирішать свою майбутність і зокрема своє ставлення до Польщі і України... Росія об’єднається у федерацію народів... Україна буде автономною частиною Росії — спроба бути самостійними показала українцям, що їхнє відокремлення від Росії веде їх у підлеглість до німців...» 5.
Офіційна зовнішня політика Чехословаччини не підтримувала «українського сепаратизму», коли мова йшла про Наддніпрянську Україну. Подібну ж позицію вона займала й щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У той же час Чехословаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати складовою частиною майбутньої російської демократичної федерації. Чехословацькі політичні й особливо господарські кола були дуже зацікавлені в перенесенні кордонів Росії до Карпат і утворенні спільного чехословацько-російського кордону 6.
Обережність і зваженість чехословацької зовнішньої політики в українському питанні в кінці й після Першої світової війни були обумовлені насамперед позицією стосовно «єдиної і неподільної Росії» переможних держав Антанти, адже, як відзначав керівник чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції Е.Бенеш, «ніхто з союзників не хотів незалежної Української держави, допускалося, в крайньому разі, створення російської федерації, в якій Україна мала б своє автономне місце» 7.
§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
Географічне сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні потреби сусідніх народів були об’єктивною передумовою розвитку взаємних господарських зв’язків. Як відзначав 1919 р. професор С.Дністрянський, активний прибічник чесько-українського зближення, «переважно хліборобська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть доповнювати одна одну й ніби природнє до того призначені» 8. Ще рішучіше з цього приводу висловлювався 1922 р. часопис «Нова Україна», що виходив у Празі. «Потреби українського господарства такі великі, — відзначалося в передовій статті «Україна й Чехословаччина», — що без міжнародного обміну, а в ближчі часи — просто допомоги, Україна обійтись не може. Характер чеської індустрії такий, що Україна може бути задоволена. Потрібний для України капітал повинен прийти з Чехословаччини» 9.
Чехословацькі правлячі кола намагалися встановити тісні політичні й економічні стосунки з українськими урядами і на Сході, й на Заході України. Зокрема, відбувся обмін дипломатичними місіями між урядами ЧСР і ЗУНР (кінець 1918 р.) та ЧСР і УНР (Директорією) у 1919 р., які, хоч і мали неофіційний характер, активно працювали на ниві українсько-чехословацького співробітництва, насамперед господарського 10.
Стосунки Чехословаччини з Західноукраїнською Народною Республікою, зокрема внаслідок чехословацько-польських суперечностей та суперництва, посідали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (у лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехословацьких офіцерів). Якщо офіційна чехословацька політика не мала конкретних планів стосовно Східної Галичини, (хоч підтримка ЗУНР та її об’єднання з рештою українських земель у складі федеративної Росії й створення спільного чехословацько-російського кордону були бажаними для політичних і господарських кіл ЧСР), то цього не можна було сказати про другу сторону. У певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насамперед русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про можливість приєднання території Прикарпаття і Лемківщини на правах автономії до Чехословаччини 11.
Питання про відновлення ЗУНР та встановлення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміґрації в ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна рада в США перед керівниками Антанти 12. Все це, з одного боку, ускладнювало чехословацько-польські відносини, а з іншого — використовувалося чехословацькою дипломатією в складних переговорах із Польщею стосовно спільного кордону й можливого використання її території для транзиту чехословацьких товарів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР Масарик мусив запевнити польського посла в Празі Малчевського, що Чехословаччина не зацікавлена в спільному кордоні з Росією і задовольниться спільним кордоном із Румунією, що виник з приєднанням до ЧСР території Закрпаття і мав визначальне значення для реалізації чехословацьких планів щодо створення «Малої Антанти» 13.
Виходячи з головної мети своєї зовнішньої політики — закріплення того співвідношення сил, яке склалося після Першої світової війни у Центральній і Південно-Східній Європі, правлячі кола Чехословаччини в цілому позитивно зустріли закінчення радянсько-польської війни та підписання Ризького миру 1921 р. як розв’язання однієї з найскладніших проблем післявоєнного устрою Східної Європи. А незабаром вони вимушені були піти на остаточну нормалізацію відносин з Польщею: в жовтні 1921 р. був підписаний чехословацько-польський договір про нейтралітет і зняття взаємних післявоєнних претензій, а також секретний додатковий протокол, що стосувався насамперед долі західноукраїнських земель. Згідно з цими документами чехословацький уряд, по суті, погоджувався на захоплення Польщею Західної України і підтверджував східні польські кордони, встановлені Ризьким договором. Він обіцяв підтримати на міжнародній арені претензії Польщі на Східну Галичину й відмовлявся від співробітництва з діячами колишньої ЗУНР на чолі з Петрушевичем 14. Цим політичним актом було підведено риску під офіційною політикою і зносинами Чехословаччини з самостійними українськими державними утвореннями — урядами УНР і ЗУНР.
З цього часу уряд Чехословацької республіки, залишаючись і надалі принциповим супротивником радянської держави та займаючи вичікувальну позицію щодо неї, під тиском міжнародних обставин (Генуезька конференція, вихід радянської Росії з зовнішньополітичної ізоляції) і фінансово-промислових кіл та громадськості своєї країни змушений поступово змінювати свою східну політику, сприяти, зокрема, економічному й дипломатичному зближенню між обома державами. Щодо радянської України, то Чехословаччина її визнала де-факто в травні 1921 р., коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М.Левицький, а до Харкова — чехословацький представник Е.Бенеш. Після тривалих переговорів 6 червня 1922 р. у Празі був підписаний тимчасовий торговельний договір між УСРР і ЧСР, що відкрив широкі можливості для взаємовигідного українсько-чехословацького економічного співробітництва.
Слід відзначити, що цей договір не був лише торговельним: завдяки наполяганню української сторони він мав статті політичного характеру. У преамбулі договору підкреслено необхідність дотримання нейтралітету в разі конфлікту однієї з сторін із третьою державою. У статті І йшлося про встановлення в обох державах представництв, які мали бути «самостійним представництвом відповідної Держави у другій Державі». Разом з тим, уряди брали на себе зобов’язання припинити офіційні зносини з різними установами, представництвами, організаціями та особами, «які мають на меті боротьбу проти уряду другої Держави». «Правда, — відзначалося у звіті Народного комісаріату в закордонних справах УСРР в жовтні 1922 р., — цей договір як тимчасовий залишає відкритим питання про визнання де-юре Радянської влади, але водночас він надає представництвам договірних сторін всі права й переваги дипломатичного корпусу і розглядає їх як єдині представництва даної держави в іншій країні. Таким чином, цим договором закріплюється фактичне визнання Радянської влади» 15.
Про зміни в чехословацькій політиці щодо українського питання говориться і в доповідній записці голови дипломатичної місії УНР в Празі М.Славинського уряду УНР від 15 січня 1921 р.: «В цей час під впливом все щораз ясніше виступаючої неможливості повороту до старого на землях бувшої Росії... в найвищих офіційних і громадських чеських політичних колах назріває час переходу цих кіл від дотеперішньої вижидаючої нейтральності і навіть байдужості до активної політики в українській справі» 16.
Дійсно, у 1921–1922 рр. українське питання посідало одне з центральних місць у активній зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької республіки. Поряд зі становленням економічних зв’язків з радянською Україною, розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами двох республік, це й активна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1922 рр. та вирішенні проблеми біженців і української еміґрації в ЧСР.
Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, торговельно-економічних зв’язків та зближення, що були закладені наприкінці і в перші роки після Першої світової війни, в наступний період виразно послабшали, а з утворенням СРСР поняття «Україна» взагалі щезло в зовнішньополітичних концепціях і доктринах ЧСР.
§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі
У 20–30-ті роки для Чехословаччини українське питання залишалося актуальним, але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. На перший план вийшла проблема українців, що опинилися в складі Чехословацької республіки внаслідок драматичних подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду стосовно понад 400 тис. русинів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було приєднано рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. еміґрантів з інших українських земель, які змушені були покинути батьківщину після поразки самостійницьких, національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині.
Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміґрації з урахуванням її багатонаціонального складу. Зокрема, на відміну від урядів інших європейських країн, де перебували біженці з Росії, він при наданні допомоги вирізняв (принаймні до 1924 р.) російську та українську еміґрації як самостійні. Згодом у центрі політики чехословацького уряду щодо еміґрантів з Росії та України опинилися майже виключно питання розвитку науки, шкільництва й культури.
При підтримці урядових і громадських кіл Чехословаччини та за ініціативою визначних представників української еміґрації в 20–30-ті роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв (Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін.), в яких об’єдналися кращі сили української інтеліґенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру 17. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд із Харковом, Києвом і Львовом стала центром українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 р. залишалася найзначнішим осередком української еміґрації в Європі.
Однак з кінця 20-х років політика чехословацького уряду щодо української еміґрації почала зазнавати істотних змін. Українські наукові й культурно-освітні організації втратили колишню підтримку, деякі з них були ліквідовані. Однією з причин такого становища була економічна криза початку 30-х років, яка викликала значне скорочення бюджету ЧСР. Але насамперед це було пов’язано з загостренням внутрішньополітичної боротьби в ЧСР та зростанням впливу чеських національних соціалістів, які традиційно підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці. Вороже сприймали підтримку «вранґелівців» і особливо «петлюрівців» ліві сили, передусім чехословацькі комуністи. До того ж, і з часом надії на демократичні перетворення в Росії почали танути, а з ними й політичні розрахунки, пов’язані з післяжовтневою еміґрацією.
1934 р. між ЧСР і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. був підписаний Договір про взаємну допомогу. Умови діяльності політичної української еміґрації в ЧСР, особливо з огляду на її контакти з представниками німецької влади, істотно погіршилися. Проти її підтримки виступав і польський уряд.
До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться...» 18. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття — русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку XX ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності 19.
У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» 20.
Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919–1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20–30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період — один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу — Карпатську Україну 21.
Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.
§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь — Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) 22.
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців. Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня — Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення «української держави в Карпатах» як «центру українського національного руху». При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини 23.
Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13—14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького — в Чехію 24. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами — на наступний день після проголошення її незалежності — створили якісно нову ситуацію.
Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.
Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями — Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом «Ріббентропа-Молотова» Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз’єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу. Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: «Він просить тільки про одне — зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо» 25. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі — Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі 26.
У січні 1939 р. Е.Бенеш накреслює таку модель післявоєнної Європи: «У Центральній Європі велику роль буде відігравати Росія... Гітлер допоможе нам стати сусідом Росії. Після всіх катастроф наше завдання — щоб в Ужгороді була нарешті Росія, а Пряшів був би найближче до Росії... Кордони з Росією мають бути якнайдовші» 27.
І все ж ці та подібні висловлювання Е.Бенеша ґрунтувалися насамперед на тактичних міркуваннях: аби заручитися підтримкою Радянського Союзу в питанні ліквідації наслідків мюнхенської змови і відновлення Чехословаччини в кордонах 1937 р. Аналіз взаємин між ЧСР і СРСР періоду Другої світової війни свідчить про те, що ні уряд Чехословаччини в еміґрації, ні радянський уряд не мали чіткого уявлення відносно долі Закарпаття: їхні позиції мінялися залежно від розвитку подій на фронтах Другої світової війни. Красномовні такі факти: СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміґрації і в роки війни уклав і з ним ряд важливих угод і договорів, а саме: угоду від 18 червня 1941 р. про об’єднання сил у боротьбі проти нацизму й формування на території СРСР чехословацьких військових частин, до лав яких дістали дозвіл вступити уродженці Закарпаття, котрі в 1939–1941 рр. втекли до Радянського Союзу і опинилися в лабетах НКВС і концтаборах; Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво від 12 грудня 1943 р., згідно з яким СРСР зобов’язувався не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини після війни; договір від 8 травня 1944 р. про поступову передачу визволеної території чехословацькій адміністрації. Важливо, що у всіх цих радянсько-чехословацьких документах воєнного часу було зафіксовано визнання довоєнних кордонів Чехословаччини, включаючи її східну частину — територію Карпатської України (Підкарпатської Русі) 28.
Однак зі вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закарпаття — СРСР почав порушувати попередні угоди, все активніше втручаючись у внутрішньополітичне життя визволеного краю 29. На зрозуміле занепокоєння й неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто Е.Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні й міжнародні угоди і має намір односторонньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Москви все впевненіше лунало у відповідь: «Народний рух на Закарпатській Україні не є випадковим явищем, він має свої національні і історичні корені, у зв’язку з чим радянський уряд не може і не хоче його іґнорувати», «не може заборонити закарпатським українцям висловити свою волю» 30. І хоча в цих твердженнях є велика частка істини (нагадаймо, що під Маніфестом про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз’єднання його з Радянською Україною, який було прийнято першим з’їздом Народних комітетів краю в Мукачеві 26 листопада 1944 р., незабаром підписалося близько 250 тис. дорослих закарпатців), але за ними не можна не відчути чітку й невідворотну політику могутньої держави-переможця, спрямовану на розширення власної території за рахунок стратегічно важливих реґіонів, переміщення повоєнних кордонів СРСР за Карпати з виходом до Дунайської низини, перспективи безпосереднього впливу на Центральну Європу.
29 червня 1945 р. у Москві був підписаний чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну. У ньому підкреслювалося: «Закарпатська Україна (що носить згідно чехословацької конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі договору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, ввійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз’єднується у згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки» 31.
Керівництво нової Чехословаччини, яка відроджувалася наприкінці війни, вже на початку 1944 р. висловило намір встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною 32. Наприклад, влітку 1945 р. президент ЧСР Е.Бенеш заявив, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку 33. Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною та Україною так і не були тоді встановлені. Як тільки було укладено радянсько-чехословацький договір від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської України «її споконвічній матері — Україні», про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною відразу ж забули. Цікаво відзначити, що підписання цього договору взагалі відбулося без будь-якої участі українських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча формально текст договору укладався українською, російською та словацькою мовами 34.
§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
Після лютневих подій 1948 р. народно-демократичний лад у Чехословаччині був замінений на тоталітарну модель соціалізму «радянського зразка». Її складовою була й нова зовнішньополітична орієнтація ЧСР на «союз, дружбу і співробітництво» з СРСР, а офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні стала теорія «пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму». Вона не залишала можливостей для розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин в рамках так званого соціалістичного табору, а тим більше — для проведення якоїсь окремої політики щодо радянських союзних республік, насамперед — України, на будь-які прояви «сепаратизму» чи «самостійництва» якої Москва реаґувала дуже гостро й жорстко. Показово, що відразу ж після визволення Чехословаччини від гітлерівців українські установи, культурно-освітні й наукові заклади та організації, створені там у міжвоєнні роки українськими еміґрантами, були ліквідовані як «антирадянські» та «буржуазно-націоналістичні», а ті еміґранти, які не встигли або не захотіли еміґрувати на Захід, були депортовані до СРСР та зазнали репресій 35.
Політика комуністичної влади Чехословаччини щодо русинів-українців Східної Словаччини, зокрема Пряшівщини 36, в перші повоєнні роки сприяла економічному, культурному й національному піднесенню українського населення республіки, серед якого домінувало почуття взаємозв’язку з Україною та рідним народом. Створена 1 березня 1945 р. на з’їзді делеґатів від українських населених пунктів та районів у Пряшеві «Українська національна рада Пряшівщини» (УНРП) навіть намагалася на першому етапі вирішити українське питання в Чехословаччині шляхом возз’єднання україномовних північно-східних районів Словаччини з Закарпатською Україною в складі УРСР. В той же час неодноразові спроби законодавчо оформити існування та діяльність УНРП та інших організацій русинсько-українського населення Чехословаччини не мали успіху, так само як і боротьба УНРП за культурно-національну автономію українців у Словаччині 37.
Неґативний вплив на національну свідомість русинів-українців ЧСР у післявоєнний період справили також об’єктивний процес урбанізації, масове переселення їх у 50–60-ті роки з переважно однонаціональних населених пунктів до західної Чехії та Моравії. Неґативні наслідки мали і штучна «українізація», і спроби розв’язання національних проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо.
Боротьба проти «бандерівщини», політичні процеси 50—60-х років у Чехословаччині над «націоналістами», в тому числі й українськими, ліквідація греко-католицької церкви і насадження державою серед русинів-українців православ’я, вторгнення військ країн Варшавського Договору в 1968 р., подальші «нормалізація» та застій у супільно-політичному й соціально-економічному розвитку країни також зумовили ізоляцію русинсько-українського населення східної Словаччини від України. До того ж, з боку УРСР, громадських організацій республіки «ідеологічна витриманість» вилилася у згортання зв’язків з одноплемінниками у Чехословаччині, а турбота про їхній національно-культурний розвиток розглядалася щонайменше як небажана.
Радикального поліпшення ситуації не принесла і революція 1989 р. в Чехословаччині. Складні внутрішньополітичні процеси в країні, що розгорнулися після «оксамитової революції», загострення чесько-словацьких суперечностей, прояви словацького націоналізму ускладнили процес зростання національної самосвідомості українців ЧСФР. Не сприяло його розвитку і «розлучення» Чехії та Словаччини й утворення двох суверенних держав. Більше того, на хвилі національно-культурного й політичного піднесення, викликаного радикальними змінами останніх років, відбулося розмежування серед русинсько-українського населення Словаччини на «русинів» і «українців». Повернення частини українського населення до старої самоназви обумовлене низкою історичних, етнополітичних і національно-культурних чинників. Не останню роль у цьому зіграло намагання зберегти свою національну ідентичність, спротив політиці словакізації в умовах розбудови словацької держави.
§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці
Чехії і Словаччини
Чехія і Словаччина об’єктивно зацікавлені в стабільному розвитку незалежної демократичної України, так само як і в економічному співробітництві з нею. Для країн Центральної Європи Україна залишається стратегічним транзитним шляхом до ринків країн СНД. Словаччина і Чехія по-різному визначають свої концепції розвитку співробітництва з Україною, хоч визначальними й спільними в цьому процесі є такі чинники: динамічний розвиток двосторонніх міждержавних стосунків, пошук можливостей реґіонального інтеґраційного зближення, інтенсифікація співробітництва в загально-європейських структурах.
Чехія не має спільного кордону з Україною. «Східна політика» Чехії концептуально відійшла на другий план порівняно з розвитком відносин із країнами Європейського Союзу. Словаччина має більше спільних інтересів з Україною, зокрема в Карпатському реґіоні. Українсько-словацькі відносини після розпаду ЧСФР розвивались димамічніше порівняно з українсько-чеськими. Під час візиту в Київ 29–30 червня 1993 р. президента Словаччини Міхала Ковача було підписано Договір про дружбу і співробітництво. Важливою є фіксація відсутності територіальних претензій. Політичне порозуміння між Україною і Словаччиною сприяє плідному розвитку економічних зв’язків.
У Празі 26 квітня 1995 р. президенти Л.Кучма та В.Гавел підписали Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Чеською Республікою. Діє спільна комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.
Дуже важливе в політиці і Чехії й Словаччини щодо України є залучення її до реґіональних інтеґраційних процесів. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна в червні 1996 р. стала членом Центральноєвропейської ініціативи. Водночас, головним чином через глибоку економічну кризу в Україні, Чехія та Словаччина дуже обережно ставляться до перспективи вступу України у Вишеградський блок і до можливості приєднання України до центральноєвропейської зони вільної торгівлі.
Словаччина, Україна і Чехія активно співпрацюють у Раді Європи. З більшості проблем сучасної європейської політики концептуальні парадигми України, Чехії, Словаччини гармонують та реально сприяють розбудові нової інтеґрованої Європи.
1Бибо Иштван. Нищета духа малых восточноевропейских государств//Венгерский меридиан (Будапешт).—1991.—№2.—С.52-53.
2 Внешняя политика Чехословакии. 1918—1939.—Сборник статей.—М.,1959.—С.58.
3Див.: Віднянський С. В. Т. Масарик про Україну і українців//Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.4.—К., 1993.—С.132-147.
4Masaryk T. G. Slovanskй problйmy.—Praha, 1928.—S.91-92.
5Masaryk T. Novб Evropa (Stanovisko slovanskй).—Praha, 1920.—S.219-220.
6 Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy ukrainskie w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918-1912// Z dziejуw stosunkуw polsko-radzieckich. Stud. i mater.—1968.—№3.—S.147-148.
7 Бенеш Эдвард. Речь о Подкарпаторусской проблеме.—Ужгород, 1934.—С.23.
8 ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—оп. 2.—спр.—576.—Арк.6.
9 «Нова Україна».—1922.—Ч.13-15.—С.6.
10 Necas J. Uprimnй slovo o stycich cesko- ukrajinskэch.—Kyjiv—Praha, 1919.—S.27-28.
11 Sladek Zdenek, Jaroslav Valenta. Sprawy...—S.152.
12 Ibid.—S.153.
13 Петерс И. А. Чехословацко-советские отношения (1918—1934).—К., 1965.—С.125.
14Українська РСР на міжнародній арені. — Збірник документів (1917 —1923 рр.).—К., 1966.—С.506-510.
15 Політика і час.—1992.—№3.— С.50-51.
16 ЦДАВОВ України.—Ф.3696.—Оп.2.—Спр.271.—Арк.11.
17 Див.: Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміґрації в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921—1945 рр.).—К., 1994.
18 Бенеш Эдвард. Вказ. пр.—С.26-27.
19 Масарик Т. Г. Світова революція за війни й у війні 1914—1918: Спомини.—Львів, 1930.—Ч.II.—С.444.
20 Стерчо П. Карпато-українська держава.—Торонто, 1965.—С.21.
21 Див.: Худанич В. І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати.—Ужгород, 1993.—С.538-545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно- культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат.—Ужгород, 1994.—С.130-140.
22 Нариси історії Закарпаття. Т.II (1918—1945).—Ужгород, 1995.—С.264—270.
23 Автономний уряд А.Волошина почав створювати українські військові формування—«Карпатську Січ», провідну роль у яких відігравали численні добровольці з УГА.
24 Вегеш М. Події 13—14 березня 1939 р. в Карпатській Україні. (У кн.: Молодь—Україні.—Т.5—6.—Ужгород, 1995.—С.186—190).
25 Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час.—1996.—№1.—С.69.
26 Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.—Вип.2.—Ужгород, 1993.—С.227.
27 Kaplan K. Pravda o Ceskoslovensku 1945—1948.—Praha, 1990.—S.23.
28 Див.: Поп И. И. Чехословакия—Советский Союз. 1941—1947 гг.—М., 1990.
29 Див.: Політика і час.—1993.—№12.—С.52—53.
30 Fierlinger Z. Ve sluzbach CSR. Pameti z druheho zahrahacniho odboje.—Praha, 1948.—D.2.—S.452.
31Шляхом Жовтня. Збірник документів.—Вип.VI.—Ужгород,1965.—С.284.
32 Україна згідно з затвердженим Х сесією Верховної Ради СРСР 1 лютого 1944 р. Законом отримала поряд з іншими союзними республіками право створити власний наркомат закордонних справ для укладання угод та встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. (Радянська Україна. — 1944. — 2 лютого).
33 Aspaturian Vernon V. The Union Republics in Soviet Diplomacy: A Study of Soviet Federalism in the Service of Soviet Foreign Policy—Geneve—Paris, 1960.—Р.196.
34 Сборник Действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР и иностpанными государствами.—Т.XI.—М., 1955.—С.31—32.
35 Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора.—1993.—№3.—С.43.
36 У цьому реґіоні збереглося близько 250 українських сіл і містечок і мешкало, згідно з офіційною статистикою, в 50—60-х роках близько 60 тис. українців (до війни їх нараховувалося понад 100 тисяч).
37 Гайдош М., Конєчни С. До питання про політико-правове становище русинів-українців у Словаччині (1944—1948 рр.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки.—Вип.5.—К., 1995.—С.97-106.
УКРАЇНА В РУМУНСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ
Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. базувалася на концепції об’єднання усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську державу», причому українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії». До розробки концепції «Великої Румунії» залучалися відомі румунські історики Н.Йорґа, К.Джуреску, А.Ксенопол, І.Ністор та ін. Їхні зусилля були спрямовані на пошук етнічних, історичних і географічних арґументів, які б підтверджували «право» Румунії на всю територію Буковини і Бессарабії. Ця ідея інтенсивно пропаґувалася і всередині країни, і за її межами.
§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
Найавторитетнішим офіційним ідеологом у питанні «східної політики» королівської Румунії вважався професор І.Ністор, у працях якого обґрунтовувалась концепція «історичного права» Румунії на Покуття, Бессарабію і всю Буковину, вперше у румунській історіографії були сформульовані претензії на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом) 1.
Коли 1 серпня 1914 р. в Європі почалася світова війна, стало ясно, що Румунія не залишиться осторонь. У той час надзвичайно загострилися її стосунки з Австро-Угорщиною через суперництво за Трансільванію. Апетити Бухареста не обмежувалися територіями, більшість населення яких складали румуни, а розповсюджувались на угорські, сербські та українські землі.
На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатичних маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників — центральних держав — у Бухаресті була підписана угода про приєднання Румунії до Антанти.
Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення «Великої Румунії». Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтеліґенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє «найбільшу небезпеку», «від якої може захистити тільки сильна Австрія» 2. Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів. Так, К.Ісопеску-Ґрекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву «румунського парламентського клубу» буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити «життєві інтереси румунів Австрії», чітко підкреслював, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо «пан Вільсон і Антанта приєднали б нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства» 3.
Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки — висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспективи.
У другій половині жовтня 1918 р. у виступах в австрійському парламенті депутата від Буковини Г.Григоровича підкреслювалося, що «у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини. — Авт.) повинна належати Україні, а румунська — Румунії» 4. На той час ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.
Але у кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла «Великої Румунії». Так, сучавська газета «Вяца ноуе» 27 жовтня 1918 р. виступила із засудом «національної ради» у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. «Що стосується Буковини, — писала газета, — то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування... Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра» 5. Таку ж позицію обстоювала й румунська газета «Гласул Буковіней», яка 25 жовтня 1918 р. писала: «Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів... чинити опір... відчуженню нашої стародавньої землі» 6.
Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я.Флондором намагалися створити хоча б видимість «правових засад» приєднання до Румунії всієї Буковини. На противагу «національній раді» у Відні було вирішено створити нову «національну раду» в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. «конституанта», ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про створення «Румунської національної ради» і «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу» 7.
Поспішність у проведенні «конституанти» були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних «представницьких зборів» як формального приводу для інтервенції Румунії. 11 листопада 1918 р. румунська армія вступила на північну частину Буковини. А на другій день на території краю було запроваджено стан облоги. Н.Йорга пояснював запровадження надзвичайних заходів тим, що тут «справи схилились на користь українців» 8.
Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямовані на юридичне оформлення акта «об’єднання». З цією метою 23 листопада 1918 р. «Комітет буковинських еміґрантів» був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу «Румунської національної ради» було кооптовано відразу увесь «комітет еміґрантів» у складі 54 чоловік на чолі з І.Ністором. Після кооптації «національна рада» ухвалила рішення скликати через три дні «Конґрес буковинського народу», на якому «об’єднання» Буковини з Румунією було б проголошено в такій формі, яка б являла собою правову основу 9.
Вступ румунської армії у північну частину Буковини віддалив на 22 роки здійснення волі українського населення краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях.
Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, бо Західноукраїнська держава уже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї фактично вже приєднаної території 10. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні УСРР ні СРСР.
§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
У міжвоєнний період з метою інтеґрації окупованих земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» 11. Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).
Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою 12. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці 13.
Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаґанда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах 14.
Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена.
У 30-х роках наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові ґарантією проти претензій хортистів на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель і загарбання нових територій. Так, у промові, виголошеній в кінці листопада 1938 р., прем’єр-міністр Румунії М.Кристя недвозначно зазіхав на задністровські землі, тобто на анексію Молдавської автономної радянської республіки, яка входила до складу УРСР15.
Політика Румунії, її швидке зближення з фашистською Німеччиною, створювали загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. Водночас Москва вишукувала можливості вирішення територіального питання. Радянсько-німецькі договори про ненапад від 23 серпня та про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року фактично ізолювали Румунію і розв’язали руки СРСР. 26 червня 1940 р. Радянський Союз пред’явив уряду Румунії ноту, в якій підкреслювалося, зокрема, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзові тої частини Буковини, населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як «спільністю історичної долі, так й спільністю мови і національного складу» 16.
27 червня 1940 р. на засіданні Королівської ради, на якому дебатувалася радянська нота від 26 червня, проти задоволення вимог виступив Карол II та ще три особи, решта членів ради наполягала на прийнятті запропонованих умов, що й було доведено до відома уряду СРСР. 28 червня радянські війська вступили на передану королівською Румунією разом з Бессарабією північну частину Буковини 17.
§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
В умовах світової війни, що вже розпочалася, розмежування румунських та українських земель не могло бути остаточним. Плани нової експансії в Бухаресті були вельми популярні і стимулювалися Берліном. Румунія, змушена за Віденським протоколом від 30 серпня 1940 р. віддати хортистській Угорщині частину Трансільванії, одночасно дістала від Гітлера недвозначні обіцянки компенсації за рахунок України.
Встановлення військово-фашистської диктатури І.Антонеску прискорило приєднання Румунії до держав «осі». 23 листопада 1940 р. уряд Румунії підписав Троїстий пакт. До травня 1941 р. між Гітлером і Антонеску були погоджені всі питання спільних дій проти СРСР. Румунії в разі перемоги у війні було обіцяно Бессарабію, Північну Буковину та південні райони України.
Істотну роль у розробці геополітичних концепцій правлячих кіл Румунії напередодні Другої світової війни відіграли праці І.Ністора «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень по той бік Дністра» 18. Вони готували громадську думку до загарбання цих земель. 10 липня 1942 р. І.Ністор виголосив доповідь «Геополітичні і культурні аспекти в Трансністрії», сповнену захоплення від того, що «політичні події останнього часу, в тісному органічному зв’язку з воєнними діями, які відбуваються, створили нову ситуацію по той бік Дністра», що між фашистською Німеччиною і королівською Румунією «досягнуто конкретного територіального розмежування і набуто підтримку для створення нової румунської провінції, названої Трансністрією», а «адміністрація Трансністрії може спиратися на старі етнічні, політичні і культурні основи» цього краю 19.
Воєнні успіхи першого етапу війни породили й ще масштабніші домагання щодо українських земель. Газета «Уніря» вимагала встановити кордон «на Дніпрі або далі». Коли ж німецькі й румунські війська дійшли до Волги, бухарестська газета «Курентул» писала, що кордон Румунії повинен проходити... по Уралу і таким чином забезпечити створення «румунської імперії до воріт Азії» 20. У хід були пущені різні псевдонаукові геополітичні і геоісторичні теорії. Г.Бретіану, наприклад, висунув тезу про так званий «простір безпеки» румунської держави, яка фактично повторювала ідеї німецького фашизму про «життєвий простір».
Румунські фашисти розраховували на практичну допомогу гітлерівців у захопленні чужих земель, в тому числі й українських. Військові поразки гітлерівців не тільки перекреслили румунські плани загарбань, а й привели до швидкого падіння фашистського режиму в Румунії.
§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
Повоєнне вреґулювання зафіксувало румунсько-радянський кордон за станом на 1 січня 1941 року. Його буковинська частка, як і дільниця в районі гирла Дунаю, загалом відповідала історичним реаліям та етнічному складу населення. Але десятки тисяч українців все ж залишалися в становищі національної меншини в Румунії.
З приходом до влади народно-демократичного уряду, керівна роль у якому належала комуністичній партії, відбулися суттєві зміни в румунсько-радянських відносинах. Україна не була їх суб’єктом. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні Румунії стала теорія «пролетарського інтернаціоналізму».
В перші повоєнні роки були зроблені певні кроки на шляху перегляду концепції національно-територіальної належності північної частини Буковини і Бессарабії. В працях румунських істориків академіка М.Роллера, К.Кушнір-Михайлович, П.Константинеску-Яшь, В.Лівяну та інших відзначалось, що королівська Румунія, «користуючись важким становищем молодої радянської республіки», «окупувала» Бессарабію і Північну Буковину; визнавалось, що «українські селяни Північної Буковини чинили опір румунським окупантам» 21.
Етнополітика Румунської комуністичної партії була досить суперечлива. У другій половині 40-х і протягом 50-х років у Румунії чимало робилося для відродження національних меншин, розвитку їх мов і культур. Були відкриті українські школи практично в усіх селах і містах, де проживали українці, діяли дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету створюється українське відділення. Спостерігалось піднесення культурної діяльності, зародилася українська література переважно саме в рядах молодої інтеліґенції. Певний внесок у цей процес зробила двотижнева газета «Новий вік», що почала виходити українською мовою з травня 1949 р. У 40–50-ті роки в Румунії видаються українською мовою шкільні підручники, художня та суспільно-політична література. В місцевостях, де проживали українці, були відкриті українські клуби і бібліотеки. При них працювали хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що користувались популярністю і серед румунського населення. Почала розвиватися й українська художня література. Твори поетів О.Мельничук, І.Шмуляка, Г.Клемпуша, В.Боршая, Ю.Павлиша, прозаїків І.Федька, С.Яцентюка, К.Регуша та інших відомі не тільки в Румунії, а й за її межами. У той же час сербська національна меншина Румунії піддається терору і репресіям.
З формуванням так званої «незалежної політичної лінії» стали переглядатися раніше сформульовані у партійних документах позиції з національного питання і міжнаціональних відносин.
У травні 1966 р. Н.Чаушеску в доповіді, присвяченій 45-річчю створення Румунської Комуністичної партії, піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про «унітарну національну державу» 22.
Ці вказівки знайшли широке висвітлення в історичній і суспільно-політичній літературі, виданій в Румунії починаючи з середини 60-х років. Процес перегляду на корінні питання національної історії та стосунків Румунії з сусідніми країнами проходив інтенсивно і в основному завершився офіційним закріпленням «нової історичної концепції», відображеної в ретроспективному огляді історії Румунії, включеному в Програму РКП. В цьому «ретроспективному огляді» отримали концентрований вираз основні ідеї і тези теорії «континуїтету» румунської історії в Карпато-Дунайському басейні. Мета цієї «теорії» полягала в тому, щоб довести «історичне» право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико-виховної роботи РКП.
Для згуртування населення навколо румунського керівництва, підтримки його «самостійного», «незалежного» політичного курсу в масово-політичній роботі широке розповсюдження отримали деякі націоналістичні ідеї румунської історіографії, зокрема наробки міжвоєнного і воєнного періоду.
Ідеологічна робота була спрямована на виховання населення в дусі «національного патріотизму» і, безумовно, сприяла формуванню в багатьох румун націоналістичних почуттів. Але ж націоналізм і шовінізм, цілеспрямована румунізація національних меншин, у тому числі й української, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, по суті були однією з причин, що прискорили його падіння. Румунський літературний критик В.Крістя писав наприкінці січня 1990 р. в журналі «Роминія літераре»: «У феномена Чаушеску був не лише один коник — комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, — націоналізм, точніше, ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемітизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переконаннях, котрих, правду кажучи, і не було, але на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили у серцях багатьох» 23.
§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.
8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» 24. Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».
Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.
Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні 25. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.
Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.
Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» 26. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.
Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.
І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.
1 У 1910 р. у Відні вийшла з друку його праця «Молдавські претензії на Покуття» (Nistor I. Die moldauische Anspriiche auf Pokutien.—Wien, 1910), у 1915 р. в Бухаресті була надрукована книга «Румуни і русини на Буковині» (Nistor I. Romanii si rutenii in Bucovina: Studiu istoric si statistic.— Bucuresti, 1915), а в 1918 р.—поширений варіант цієї праці німецькою мовою «Національна боротьба на Буковині» (Nistor I. Der nationale Kampf in der Bukowina: Mit besonderer Berucksictingung der Rumanen und Ruthenen historisch beleuchtet. — Bukarest, 1918). «Етнографічна карта, додана до німецького видання, на мирних переговорах у Парижі і наступних, а потім при визначенні кордону з Польською республікою була основою переговорів і головним джерелом інформації для обґрунтування наших прав на всю Буковину» (Grecu V. Ion I. Nistor ca istoric // Omagiu lui Ion I. Nistor: 1919—1937.—Р.30.).
2 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—Bucuresti, 1928.—P.15.
3Цит. за: Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії Радянської Буковини.— К., 1987.— С.84.
4 Viata noua.—1918.—3 noiem.
5Viata noua.—1918.—27 oct.
6 Glasul Bucovinei.—1918.—25 oct.
7 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—P.37.
8 Iorga I. Istoria romanilor.—Vol.10.—P.424.
9 Однак аналіз процедури проведення «Генерального конґресу» свідчить про те, що він не був виборним органом і не мав повноважень вирішувати долю північної частини Буковини. Див.: Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.— P.169.
10 Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918—1993. Документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча 3 лист. 1918 р.— Чернівці, 1994.— С.59.
11 Красная Бессарабия.—1936.—№10. —С.13.
12 Monitorul oficial.—1924.—26 iule.
13 Курило В.М. У боротьбі за визволення 1922—1940. — Львів, 1977.—С. 48.
14 Там само.—С.49-50.
15 Див.: Лебедев Н.И. Крах фашизма в Румынии.—М.; 1976.— С.208.
16 Там само.—С. 265.
17 Очерки политической истории Румынии (1859–1944). — Кишинев, 1985.—С. 384-386. Оскільки передачі північної частини Буковини не передував однобічний акт з боку Радянського Союзу, а відбувся двосторонній обмін нотами, радянська сторона «давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення», то розмови про «можливу анексію зайві», підкреслює західнонімецький фахівець у галузі міжнародного права Г.Вебер у роботі «Буковина у Другій світовій війні (Weber H. Die Bukowina in Zweiten Weltkrieg // Volkerrechtliche Aspecte der Lage der Bukowina im Spannungsfeld zwischen Rumannien, Sowietunion und Deutschland.—Berlin, 1972.). Міжнародно-правові аспекти становища Буковини». З точки зору міжнародного права, визначення «окупація» щодо північної частини Буковини може бути застосоване лише до вступу на її територію румунських військ і в 1918 р., і в 1941 р., доказово стверджує Г.Вебер. Див.: Weber H. Op. cit.—S.9, 14.
18 Nistor I. Romanii de peste Nistru: Lamurire pentru a-i ojuta in lupta.; Nistor I. Romanii Transnistreni.— Cernauti, 1925. Nistor I. Vechimea asezarilor romanesti dincolo de Nistru // Anal. Acad.—Rom. Ser. III.—1932.—T.12.
19 Nistor I. Aspectele geopolitice si culturale din Transnistria // Anal. Acad. Rom.—Ser. III.—1942.—T.25.—P.32,47.
20 Лебедев Н. И. Цит. работа.—С.356.
21 Roller M. Probleme de istorie.— Bucuresti, 1951. ; Cusnir-Mihailovici C. Despre situatia revolutionara din Romania in perioada 1918—1920.— Bucuresti, 1955.; Constantinescu-Iasi P. Influenta Marii Revolutii Socialiste din Octombre asupra miscarii revolutionare din Romania.— Bucuresti, 1957.; Liveanu V. 1918 Din istoria luptelor revolutionare din Romania.—Bucuresti, 1960.
22 Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строительства. — Бухарест; Меридиане, 1969.—Т.І.—С.403.
23 Цит. за: За рубежом.—1990.—№14.—30 марта—5 апр.— С.4.
24 Melescanu T. Romania a trecut din tabara candidatilor la integrarea euro-atlantica, in tabara potentialilor membri ai acestei aliante // Romanul.—24 dec. 1994—8 ian. 1995.—P.5.
25 Звичайно, ця мотивація не витримує критики, оскільки Українська Радянська Соціалістична Республіка брала участь, поряд з іншими союзними державами, у підписанні мирного договору з Румунією в 1947 р., вона була і є членом ООН з часу заснування цієї міжнародної організації.
26 Flacara.— 1993.— 8 dec.
УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ТУРЕЧЧИНИ
§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.
Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.
Звернення СВУ знайшло відгук в Туреччині. У пресі вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат» стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині 1.
Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море 2.
Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком захопилися українською справою, — повідомляв дописувач «Вістника СВУ» навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви» 3.
Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людяності.
Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.
Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Iзраїль.
Газета молодотурків «Жен Тюрк» (французькомовна) зазначала, що «інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» 4. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.
Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії 5.
Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію повстання на російському Чорноморському флоті 6.
Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні 7.
Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.
На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.
Народні маси мають усвідомити, що об’єктивні передумови для створення української держави існують, і енерґійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О.Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов’язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаґанди в Україні 8.
Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.
§2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено додаткові угоди між УНР і окремими державами Четвірного союзу. Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12 лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі статті реґулювали питання репатріації полонених та інтернованих, матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти консульську конвенцію, а також інші акти 9.
Після підписання Берестейського мирного договору Туреччина з ворога України перетворилася в її союзника. Саме в той же час з’явились повідомлення про аґітацію на шпальтах деяких турецьких газет на користь приєднання Одеси до Оттоманської імперії. Ці домагання підтримувала група турецьких політиків, які за допомогою історичних, економічних та географічних підстав доводили права Туреччини на Одесу, що відійшла всього 120 років тому 10. Однак розвитку цей сюжет не мав.
М.Левицький, перший український посол у Константинополі, опікувався такими політичними проблемами, як Крим, бессарабське та балканське питання, зносини з Персією (можливість контактів з перським представником у Туреччині). Особливо турбували М.Левицького події на Кавказі. У Константинополі перебували представники Північного Кавказу, що домагалися створення окремої мусульманської держави. Звертаючись за допомогою до турецького уряду, вони претендували на весь Північний Кавказ, до ріки Кубань і таким чином зазіхали на частку території кубанців 11.
Загалом українсько-турецькі стосунки за часів УНР взяли конструктивний старт. Про обопільну налаштованість на взаємопідтримку та співробітництво свідчить і діяльність турецького посла в Києві Ахмеда Мухтар-бея 12. Ця тенденція зберігалась і за часів Директорії 13.
§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного становища.
У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мало впливала на стратегію. Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року — Карський договір з республіками Радянського Закавказзя. А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УСРР М.Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М.Кемаль-паша відзначав: «Туреччина та Україна — найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн» 14.
Нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у перші повоєнні роки, і охоче підігравало відповідному підходу більшовиків. Таким чином Анкарський договір про дружбу та братерство став наступною важливою віхою в добросусідських стосунках між Україною та Туреччиною. Він передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах 15.
Анкарський договір, разом із Московським і Карським договорами, мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер.
Ще на початку та в середині 20-х років турецько-українські торговельні стосунки були досить інтенсивні. Українські офіційні кола надали турецьким купцям право без будь-яких перешкод приїжджати в Україну та здійснювати комерційні операції на ярмарках, які влаштовувалися у 20-ті роки 16. Турецькі судна могли заходити в українські чорноморські та азовські порти без спеціальної візи радянських представників у Туреччині. Значна частина турецького експорту до СРСР йшла саме через українські порти. У 1925 р. в Харкові було засновано Українсько-Східну торговельну палату з філіями у Києві та Одесі. Палата сприяла зовнішньоторговельній діяльності різних українських організацій. За даними Народного Комісаріату торгівлі УСРР, у зовнішній торгівлі України саме Туреччина посідала перше місце: у 1926– 1927 рр. частка зовнішньої торгівлі України з Туреччиною становила 45% всього обороту зовнішньої торгівлі УСРР. За даними Головного Митного Управління СРСР за той же період частка України приблизно дорівнювала 35% всього експорту СРСР на Туреччину 17.
Важливу роль у розвитку українсько-турецьких відносин, наукових контактів, культурних зв’язків відіграла створена в січні 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), діяльність якої зосереджувалася на політико-економічному та історико-етнологічному напрямах. Багато досліджень стосувалися саме Туреччини — її економіки, політики, історії, мови. Саме ВУНАС, Тюркологічна комісія на чолі з академіком А.Кримським та окремі діячі культури наприкінці 20-х у 30-ті роки завдяки контактам з турецькими колеґами підтримували діалог між двома країнами 18.
У подальшому сталінський ізоляціонізм і світова війна призвели до майже повного згортання українсько-турецьких стосунків. Тільки в 60–80-ті роки, з нормалізацією та відчутним поліпшенням відносин між Радянським Союзом і Туреччиною, активізувались і її економічні, науково-технічні та культурні зв’язки з Україною. Але жодної самостійної ролі та політичного підтексту вони не мали.
§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі
Реальні двосторонні стосунки починають відтворюватися вже в умовах глибокої кризи CРСР і виникнення передумов для незалежності України. Першим документальним свідченням цього став протокол між Турецькою Республікою та Українською РСР про розвиток торговельно-економічних відносин від 1989 р.
Навесні 1991 р. офіційний візит до України здійснив тодішній президент Турецької Республіки Т.Озал. 13 березня 1991 р. відбулася зустріч голови українського парламенту з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зокрема, відзначалось: «Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах» 19.
Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвитку інтеґраційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних зв’язків. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму щодо незалежності, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною.
Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5–6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х.Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. Вже в травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л.Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.
Сторони підтвердили «свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.». Договір від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. Зафіксовано, що «сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і реґіональних питань». Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському реґіоні на основі «Декларації про Чорноморське економічне співробітництво», яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р. одинадцятьма країнами причорноморського реґіону і включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства 20.
Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.
Концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у реґіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія — країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому реґіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.
Одне з головних завдань, яке поставила перед собою Туреччина, — допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього є те, що всі ці держави — її сусіди. «Перша причина — це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові». Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну — «одного з могутніх сусідів Туреччини» 21. Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 р., президент Туреччини, зокрема, сказав: «Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва» 22.
Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно — кримсько-татарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, «наші брати» 23. Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні — це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.
У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, турецький президент підкреслив у своєму виступі: «Наші брати татари... — є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною». Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем 24. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові 25.
Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України.
* * *
Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків у нових історичних умовах продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Про це свідчать високі темпи зближення позицій України й Туреччини з широкого кола актуальних проблем, вирішення яких може відіграти важливу роль в економічному, соціальному та культурному житті обох країн. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.
1 Вісник Союзу визволення України.—Відень, 1914.—Ч.2.—С.9.
2 К.Левицький. Iсторія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918.—Львів, 1929.—С.11.
3 Вісник СВУ.—1915.—Ч.15-16.—С.9.
4 Вісник СВУ.—1915.—Ч.9-10.— С.17.
5 Al. Skoropys—Joltuchovskyj. Ezwдgungen bezuglich der Konstantinopel der Aktion und der Verlegung des Sitzes des Prasidiums des Bundes nach Konstantinopel. Wien, 20. Dezember 1914.—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8b. Ausfertigung.
6 Ця мета була бажана у зв’язку з обіцянкою Туреччини, що повсталі російські кораблі могли б кинути якір у Константинополі і за сприятливих обставин перейти під турецький прапор. Див.: Telegramm in Ziffern an Markfraf Pallavicini in Konstantinopel, nr. 602.—Wien, am. 9. Oktober 1914.—HHSt. P.A. 902 Kr. 8b. Konzept.
7 Детальніше див.: Privatschreiben des Grafen Hoyos an den Oberst Hranilovich, Armeeoberkommando. Wien, am 8. November 1914. Streng geheim.—HHSt. A.P.A. 902 Kr. 8 b. Konzept. Provisorischer Bericht... Wien, den 16. Desember 1914.—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8 b. Ausfertigung. Kabinett des Ministers. Privatschreiben des Grafen Hoyos an Oberst von Hranilovish. Wien, am 14. November 1914.—HHSt. A.P.A. 902 Kr. 8 b. Konzert. Streng geheim. Chiffre—Telegramm des K.u.K. Ministeriums des AuЯern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr. 744. Wien, 13. November 1914.—HHSt. A.P.A. 902 Liasse Kr. 8 b.
8 Al. Skoropys-Joltuchovskyj. Erwagungen bezuglich der Konstantinopler. Aktion...—HHSt. A.P.A. 903 Kr. 8b. Ausfertigung.
9 Українсько-Турецький Додатковий Договір до мирного договору, заключеного 9 лютого 1918 року в Берестю-Литовськiм між Українською Народною Республікою, з одної сторони, і Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією, з другої сторони.—Мирний договір між Українською Народною Республікою, з одної, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з другої сторони.—К., 1918, друкарня Р.К.Лубківськогою— С.14.
10 «Нова Рада».—№ 46.—31 (18) березня 1918.
11 ЦДАВО України.—ф. 3766. Оп. І. Спр. 111.—Арк. 5.
12 ЦЛАВO України.—ф. 3766. Оп. І. Спр. 114.—Арк. 22. «Нова Рада».—№164.—14 (1) вересня 1918.
13 Цей короткий період, зокрема, пов’язаний з діяльністю нового українського посла в Туреччині Олександра Лотоцького. «Туреччина така ж натуральна союзниця України на півдні, як Польща—на заході,—вважав О.Лотоцький. Див.: О.Лотоцький. В Царгороді.—Варшава, 1939. Праці Українського Наукового Інституту.—Т.40.—С.15-24.
14 Черніков І. З глибин століть. Про миротворчу тенденцію у взаєминах України і Туреччини в контексті історії // Політика і час.— 1994.—№7.—С.82.
15 Повний текст договору див. у кн.: Документы внешней политики СССР.—Т.V.—М, 1961.—С.9-14.
16 Київському контрактовому, Харківському Хрешенському та Одеському.
17 Україна та Туреччина // Східний світ.—1929.—№1-2.—С.8-9.
18 Детальніше див.: Черников И. «...Решили укрепить между собой навсегда самые лучшие и сердечные отношения...» // Политика и время.—1992.—№4.—С.39; Подорож делегації членів ВУНАС до Туреччини // Східний світ.—1929.—№1-2.—С.375-385.
19 Голос України.—1992.—21 жовтня.
20 Milliyet.—1992—26 Haziran.
21 Eurasia Todey // Eurasian Studies.—1994. vol. I, № 3, Fall-p. 102.
22 Sayin Cumhurlar kanimizin Ukrayna Parlamentosunda (Verkhovna Rada-Yuksek Sivyet) yapacaklare konusma (Kiev, 31 Mayis, 1994 Sali. Saat 10.00)
23 Eurasia Todey // Eurasian Studies. —1994. vol. I, № 3, Fall-p. 107.
24 Sayin Cumhurlar kanimizin Ukrayna Parlamentosunda (Verkhovna Rada-Yuksek Sivyet) yapacaklare konusma (Kiev, 31 Mayis, 1994 Sali. Saat 10.00)
25 Всеукраинские ведомости.—1996. — 29 мая.
УКРАЇНА В СТРАТЕГІЧНИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ
§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.
Геополітичні реалії початку XX ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.
Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою 1.
Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України, Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.
Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника «української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм, Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» 2.
Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.
Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її мирний договір з Четвірним союзом.
Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії.
25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.
Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні.
Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах: «Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в Україну» 3.
§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»
Австро-Угорщина в українській політиці виявляла особливу активність, оскільки Габсбурґзька монархія володіла «українським П’ємонтом» — Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин Наддніпрянської України.
У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалежної від Росії Української держави». Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України 4.
Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці, починаючи з перших днів світової війни 5. У той же час існувало розуміння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді незалежною і не керуватися з Відня, бо ж монархія не витримає прирощення до неї 30 мільйонів нових українців. Зокрема, існувала ідея перетворення Східної Галичини у центр загальноукраїнських культурницьких прагнень 6.
Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Львові Урбас зазначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, щоб у результаті нової післявоєнної ситуації й так вже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився. Після зайняття Польщі Відень отримав би більшу частину російсько-німецького кордону, внаслідок цього зона протиборства Росії з Австро-Угорщиною зросте, а з Німеччиною — зменшиться. Спосіб уникнення такої ситуації залежатиме, звичайно, від розвитку війни.
Вирішення проблеми могло б полягати у створенні незалежної України між Дністром і Дніпром. У своїй північній частині вона розділятиме Росію і Австро-Угорщину. Таким чином, проти протекторату Австро-Угорщини над Україною, за одночасної окупації Польщі, свідчить таке: 1) зона суперечностей з Росією залишиться такою ж значною; 2) зона суперечностей з Румунією може подвоїтися: у разі зайняття Бессарабії Румунією вона стане сусідкою Австро-Угорщини на сході; 3) військові завдання перевищують можливості країни; 4) дуже важко, майже неможливо, водночас провадити польську та українську політики; встановлення кордону між Польщею та Україною становитиме для Австро-Угорщини нескінченну проблему 7.
Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радикально-соціалістичну республіку, що навряд чи було б приємним сусідством для Відня, — твердить Урбас. Україна з отриманою внаслідок мирного договору автономією була б фікцією за умов російського панування; Росія знову зросійщувала б її або розв’язала б нову війну. Залишаються лише такі можливості: а) Україна під протекторатом Німеччини; б) Україна під спільним протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини; в) персональна унія України з Румунією.
Україна під протекторатом Німеччини мала б ту перевагу, що німецько-російський кордон, а також німецько-російські суперечності залишались існувати в значному обсязі, що соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск і що німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, внаслідок чого встановлювався б лад на Балканах. Прийнятною була б персональна унія України з Румунією. Внаслідок цього припинялася б експансія Румунії на схід, руйнувався б питомо національний характер цієї держави, вона отримувала б довготривалі суперечності з Росією.
Найменш бажаним вважався б спільний протекторат Австро-Угорщини та Німеччини над Україною, проте, як останній вихід, він також прийнятний — у тому разі, якщо Австрія створює цивільну адміністрацію на Україні, а Німеччина бере на себе створення армії. Загалом, резюмує Урбас, слід схилятися на німецький протекторат над Україною, підкреслюючи, що Австро- Угорщина на подібний протекторат за одночасної окупації Польщі неспроможна з політичних і військових причин і що в іншому разі Україна — без допомоги неросійської сили — неможлива. У разі відмови Німеччини можна пропонувати персональну унію з Румунією 8.
Для української політики Відня показовою була її прихованість. Ставлення до визвольних устремлінь великого європейського народу не проголошувалося відкрито. Ще в грудні 1914 р. керівництво СВУ вказувало на необхідність офіційної заяви Центральних держав про те, що після розгрому Росії вони сприятимуть створенню вільної та незалежної Української держави. Такі заяви, зроблені ще до вступу німецько-австрійських армій на українську територію і донесені до відома російської громадськості — як це сталося з відомою заявою Талаат-бея від 24 листопада 1914 р. відносно української справи — стануть найкращим засобом австрійської і німецької аґітації серед російських українців. СВУ, зі свого боку, всіляко сприятиме поширенню аґітаційних матеріалів на Україні через своїх представників» 9.
У серпні 1915 р. з пам’ятною запискою, адресованою вищому військовому командуванню Австро-Угорщини, виступила Загальноукраїнська національна рада, тісно пов’язана ідейно і політично з Союзом визволення України. Автори документа К.Левицький, Є.Олесницький та Л.Цегельський підкреслювали своє бажання не відокремлювати українські землі від австро-угорського державного організму, а, навпаки, збільшувати його за рахунок російської України. Наступ центральних монархій не треба зупиняти на лінії ріки Буг, а продовжити до Дніпра і Чорного моря, щоб звільнити українську територію від російського панування і створити автономне державне утворення, тісно зв’язане з Центральними державами. Далі зазначалося: відокремлення прибалтійських провінцій і Польщі не послабить Росію настільки, щоб вона не могла більше загрожувати Центральним державам. Єдиним шляхом до послаблення Росії буде відокремлення від неї цілої України або переважної її частини. Силою обставин майбутня українська держава змушена була шукати ґарантії свого існування передовсім у Центральних держав. Між Україною і Центральними державами не існує і не існуватиме в майбутньому суперечностей. У політичній та економічній сферах Україна матиме лише переваги від об’єднання з Центральними державами. Природна експансія українського народу з довніх часів була спрямована на схід та південний схід.
Водночас українські діячі попереджали про свою стурбованість щодо польських зазіхань на українські землі. Приєднання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбутньої Польської держави або навіть до автономної Польщі було б цілком неприйнятним для українських національно-політичних інтересів, а також недоцільним і навіть небезпечним для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, що стане більш толерантною внаслідок поразки 10.
Ще через рік президія Загальноукраїнської національної ради, констатуючи той факт, що керівні установи Центральних держав передбачають найближчим часом остаточно вирішити польське питання, надсилає австрійському міністрові закордонних справ С.Буріяну свої вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по-перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По-друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних українських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, потрібно ґарантувати всі права національних меншин. По-третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно-західна частина Гродненської, південно-західна частина Мінської губерній, Волинь — якщо вони не увійдуть до складу самостійної Української держави, складатимуть автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Центральними державами 11.
Незважаючи на вірнопіддані заяви Союзу визволення України та Загальноукраїнської національної ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України змінюється з роками війни з приязного до холодного, а то й ворожого. Офіційний Відень неґативно поставився до плану кількісного збільшення леґіону українських січових стрільців, заборонив СВУ провадити національно-аґітаційну діяльність серед військовополонених українців і поступово зменшував підтримку його діяльності 12. У січні 1915 р. віденське міністерство закордонних справ видало інструктивний документ про зв’язки з українськими організаціями. У ньому вказувалося, що СВУ має перенести свою штаб-квартиру з Відня до нейтральної країни.
Але найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, що в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце. Через це українська політична орієнтація поступово почала схилятися до Німеччини 13.
Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини та Австро-Угорщини, зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії». Українські політики не цілком визначилися щодо кордонів майбутньої України. Значні прошарки українського населення виступали за спільні дії з «материнською землею», надто ж проти зовнішньої загрози.
Зважаючи на ці обставини, у Відні вважали, що кращим паролем для війська, яке вступить в Україну, буде такий: «За даних обставин ми ведемо оборонну війну, прагнемо до справедливого для всіх сторін миру, ми не втручаємося у внутрішні справи сусідніх народів, навпаки, даємо можливість цим народам власноручно вирішувати їхню долю» 14. Відзначимо, що такі рекомендації віденський дипломат подавав ще в серпні 1917 р. — задовго до укладення Берестейського миру і появи військ Центральних держав на території Української Народної Республіки.
З позицією віденського дипломата перегукується меморандум, підготовлений у тому ж таки серпні 1917 р. президією Української парламентської репрезентації в особі Є.Левицького і Є.Петрушевича. Не підлягає жодному сумніву, — писали депутати австрійського парламенту від Галичини, — що створення української держави, навіть у федеративному союзі з Росією та іншими державними новоутвореннями: Фінляндією, Кавказом, Туркестаном і т.ін.,— відповідає інтересам Австро-Угорщини, оскільки внаслідок цього Росія розпадається на національні та територіальні складові частини. Також зрозуміло, що Україна потребує певного часу для своєї консолідації.
Українці лише бажають, щоб у разі окупації військами Центральних держав згаданих територій автономної України, ці держави визнали тимчасовий уряд у Києві і право на певну державну самостійність України, а також, маючи на увазі власні перспективні інтереси, зобов’язалися виразно підтримати прагнення українського народу до участі в мирній конференції. Українці чекають на чітку обіцянку, що союзні армії, у разі їх вступу на українську територію, не розпустять локальні органи українського тимчасового уряду в Києві, а навпаки — військова влада надаватиме їм значного сприяння, посилить і далі розбудує ці державні органи 15.
Отже, за умов кардинальної зміни курсу української політики Австро-Угорщина підійшла до етапної межі — Берестейських переговорів з делеґацією Української Народної Республіки і підписання «хлібного миру» з Україною.
Українська делеґація розпочала переговори в Бресті-Литовському в перші дні січня, а у ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договор між Українською Народною Республікою, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого. Берестейський договір проголошував закінчення стану війни між УНР і державами Четвірного союзу. Встановлювався кордон України на заході і північному заході. Вирішувалось питання про військовополонених. Реґулювались економічні відносини між країнами-учасницями.
У Бресті було також погоджено і таємний протокол між УНР і Австро-Угорщиною. Він стосувався майбутньої долі українських земель у складі Австро-Угорської монархії. Офіційний Відень зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. запропонувати обом палатам Австрійського парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Східної Галичини та Буковини. Зі свого боку, УНР ґарантувала законодавчо права польського І німецького, а також єврейського населення в Українській Республіці 16.
Українська делеґація мусила досягти ще одного важливого завдання — отримати збройну допомогу від Німеччини та Австро-Угорщини для відновлення влади Центральної Ради. На нараді вищого німецького керівництва 13 лютого 1918 р. було вирішено подати допомогу Україні в рамках загальної воєнної кампанії на Східному фронті, яка мала розпочатися 18 лютого після розриву перемир’я з Радянською Росією. Українські представники мали підписати з цього приводу відозви до народів Німеччини і Австро-Угорщини. У результаті на українській землі з’явилось півмільйонне військо Центральних держав, військова адміністрація Берліна й Відня, а Україна була поділена на зони впливу.
Наближення загальної військової поразки не залишало можливостей для подальшого розігрування української карти і домагань геополітичних змін в регіоні, але наявність місцевих передумов для цього стала для Берліна очевидною.
Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі.
Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.
§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни» 17. «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави» 18. Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.
У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все» 19.
21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам» 20. Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.
Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Верховне командування розробляло тоді «Керівні настанови з особливих питань, пов’язаних з директивою №21 (план «Барбаросса»)». Особливим питанням була майбутня політика на окупованій радянській території. Настанови Гітлера були, зокрема, такі: «Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також порахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир» 21.
Це не було те, що він замишляв насправді,— навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей. Тим більш йому були непотрібні держави з власними урядами на Сході, на території СРСР, де населенню готувалася зовсім інша доля, ніж у Західній Європі. На Сході: «Наше завдання — швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію» 22.
2 квітня 1941 р. А. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.
На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.
[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху.
До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області» 23.
План Розенберґа передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, що її він ненавидів і боявся. Звідси — Розенберґів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.
Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам’ятали німецький прихід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберґа.
25 квітня 1941 р. Розенберґ закінчив роботу над «Пам’ятною запискою №2». Викладений у ній план уже цілком відповідав вказівкам Гітлера. Він передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Україна, Московія, Кавказ. Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Поволжя 24.
У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, райхсфюрер СС Г.Гіммлер говорив, що «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян» 25. 2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території: «1. Війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії. 2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду» 26. Коли нацисти писали «Росія», вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну.
16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер підкреслив: «Отже, ми наголошуватимемо, що змушені були окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення, щоб ми забезпечили спокій, постачання продовольством, рух на шляхах і т.ін. — звідси наші заходи. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне вреґулювання!»
Про українську територію Гітлер ще додав: «Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси». Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено.
«В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин — не чех, не козак або українець» 27.
На цьому тлі вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, який вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.» Пропозиція зустріла заперечення Герінґа: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберґ продовжує: «також на Україні слід заохочувати певні прагнення до незалежності».
Коли Гітлер проголосив, що «територією райху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (район на північ від Криму); ця прилегла територія має бути якомога більшою», Розенберґ висловив свої побоювання з цього приводу через «українців, які там живуть». Позиція Розенберґа насторожила Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».
Зусилля Розенберґа успіху не мали. Запропоновану ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінґа, Гітлер призначив рейхскомісаром України Е.Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки 28. Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців — бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтеліґенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтеліґенції вже виконала Москва.
Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг — це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.
Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.
Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні «голодні» колоски. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки — сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.
Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими — червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного...» 29.
§4. Генеральний план «Ост»
Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання ґрандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути з-за кордону німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство 30. Саме цей декрет започаткував усі наведені вище та ряд інших людожерлих директив і наказів, що їх виконання стало змістом німецької політики в окупованій Україні. Саме він поклав початок створенню і запустив у дію механізм знелюднення східних територій — від розстрілу заручників до газових камер — «фабрик смерті».
Замисливши здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації бачилося як зростання німецького сільського населення, але не в самій Німеччині, бо там уже всі ґрунти розібрано. Україна завжди розглядалася з Німеччини як ідеальний реґіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об’єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Українському народові це несло особливу загрозу 31.
Зробившись райхскомісаром із проблем посилення німецької нації, Гіммлер негайно створив відповідний райхскомісаріат також у системі СС. Його плановий відділ заходився розробляти план понімечення Сходу, що дістав назву ґенерального плану «Ост» (Схід).
Генеральна ідея плану полягала в тому, що слов’янське населення в основній своїй масі підлягало депортації до Сибіру, а на його місце мали селитися німці та люди інших національностей германського кореня. Відомі тільки фраґменти плану «Ост». Зокрема, в них фігурує Галичина, з якої планувалося депортувати 65 % місцевого населення 32.
Перший етап здійснення плану був розрахований на 25–30 повоєнних років. Протягом цього періоду на просторах європейської частини СРСР мала бути утворена мережа «марок» — колоній з німецьким населенням 33. Понімеченню підлягала саме територія, а не населення.
У своїх розмовах за вечірнім столом, що стенографувалися, Гітлер найчастіше згадував Україну. Він казав: «Ми візьмемо південну частину України, перш за все Крим, і зробимо її суто німецькою колонією. Буде неважко вигнати геть населення, яке тут є зараз... За сотню років тут житимуть мільйони німецьких селян. Сто тридцять мільйонів населення в райху, дев’яносто в Україні» 34. Багатства України доводили його до екстазу: «Де ще є район, здатний давати залізо, що своєю якістю рівнялося б із українським? Україна має марґанець, за яким до неї звертається навіть Америка. А крім того — стільки інших можливостей!» 35.
До понімечення української землі гітлерівці взялися, не чекаючи закінчення війни. Першою його формою було утворення сільськогосподарських маєтків для есесівців на Україні. Про долю місцевого населення виразно говорить те, що головним управителем цих маєтків у липні 1942 р. було призначено О.Поля — начальника всієї системи гітлерівських концтаборів, яка теж являла собою одну з ланок організації СС.
Власниками нових маєтків, що їх загальна площа на території від України до Прибалтики досягла 600 тис. га 36, не випадково були есесівці, бо вся справа понімечення від початку до кінця мала перебувати винятково у віданні есесівських органів. Займаючи привілейоване становище в державній структурі гітлерівської Німеччини, вони прагнули зняти всі вершки зі здобичі, не рахуючись з апетитами своїх колеґ із вермахту. Описування майбутнього збагачення німецьких солдатів і офіцерів за рахунок загарбаних радянських земель було одним із головних мотивів фашистської пропаґанди. Тим часом есесівські офіцери здобували маєтки, прагнучи нахапати якнайбільше. Дійшло до того, що 26 жовтня 1942 р. Гіммлер змушений був видати циркуляр, у якому говорилося, що деякі його підлеглі втратили чуття міри у надбанні власності на Сході 37.
Вже 1942 р. були зроблені перші кроки до здійснення основної ідеї ґенерального плану «Ост». У липні 1942 р., у зв’язку з перенесенням центру ваги воєнних операцій на південне крило радянсько-німецького фронту, ставка Гітлера була переведена в околиці Вінниці, звідки почалось виселення українців і куди Гіммлер наказав переселити 10 тис. німців 38. 15 жовтня розпорядженням Коха, райхскомісара України, суцільна зона виселення була поширена на південну частину суміжної Житомирської області. Тут вона охоплювала до 60 населених пунктів 39. Весь цей район одержав назву «Хеґельвальд». 12 грудня, після того, як операцію в основному було завершено, Кох видав наказ про утворення «німецької переселенської округи Хеґельвальд» площею 500 кв.км і з населенням близько 9 тис. чол 40. Відповідно до ґенерального плану «Ост» округа була вилучена з відання райхскомісаріату Україна і передана під управління есесівських органів 41.
§5. Політика нацистів щодо ОУН
Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю 42. Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів (ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України.
30 червня 1941 року у Львові в присутності німецьких властей «Рішенням №1 Національних зборів українців» проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі» 43.
Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: «Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої «програми», фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення «Самостійної України», заарештували Бандеру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх «небажаними елементами» 44.
Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при військовій групі «Зюд» професора Коха, який, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., «підтримував українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям» 45.
Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: «Коли гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше «самостійності» України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля. Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів для організації «Української національної армії». Вони спиралися на начальників поліції, командирів українських військових частин, створених німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти на Україні повстання (чи, як вони називають, «революцію»), захопити своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити «самостійну Україну» 46. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній етнічній території української держави.
Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА 47. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв «колаборантів» у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині в березні — квітні 1943 р. 48.
Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача повідомлялося: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби» 49.
Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують документи НКВС УРСР 50, а також німецькі 51, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо 52.
§6. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989)
Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася «західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.
Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р. під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло. Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.
У 1957 році ФРН підписала Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства. В.Брандт зазначав, що «через Європу Німеччина повертається до самої себе та до творчих сил своєї історії». Один із «батьків» західноєвропейського єднання Жан Монне вважав, що поглиблення західноєвропейської інтеґрації може замінити німцям ФРН національну єдність.
У зовнішньополітичній концепції ФРН тенденція відмови від «холодного миру» з СРСР виявилася лише після приходу до влади у Бонні 1966 р. «великої коаліції» ХДС/ХСС/СДПН. Канцлер В. Брандт у своїх спогадах так визначив парадигму «нової східної політики»: «Відкрити власним німецьким ключем двері, які ведуть до розрядки, і покласти край розколу Німеччини». Московський договір 12 серпня 1970 року заклав фундамент постконфронтаційного етапу в стосунках СРСР і ФРН. У історичній перспективі цей договір витяг перший камінець з Берлінського муру.
§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини
Мета утворення мирним шляхом об’єднаної демократичної Німеччини визначала стратегію і тактику ФРН щодо Радянського Союзу. На етапі розпаду СРСР і в процесі об’єднання Німеччини для Бонна головним було не дратувати Москву активним спілкуванням із національними незалежницькими рухами, що набували розвитку в республіках. Тому Німеччина дуже помірковано і обережно ставилась до нових незалежних держав, які утворились після розпаду СРСР.
Місце незалежної України в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини можна визначити, проаналізувавши стратегічні цілі політики ФРН стосовно Центральної та Східної Європи і Росії.
На початку 90-х років XX століття трансформується парадигма зовнішньої політики ФРН. Американський політолог Г.Гайпел вважає, що за часів «холодної війни» в основі зовнішньої політики ФРН були принципи «ідеалізму і прагнення балансу» 53. В умовах історичних перетворень у Європі в 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Д.Геншер визначив нову концептуальну парадигму: «Ми бажаємо динаміки в стабільності» 54. Саме такий підхід визначав позицію ФРН в умовах геополітичних змін у Європі на початку 90-х років. Національні інтереси спонукали Німеччину не до втечі під дах західних інституцій, а до активної концептуальної розробки нової політики стосовно СРСР і країн Східної Європи. 3 жовтня 1990 року Німеччина стала єдиною. В серці Європи виникла велика держава з глобальними зовнішньополітичними інтересами, яка шукає для себе нову роль на світовій арені і має об’єктивну глибоку зацікавленість у східноєвропейському реґіоні.
Об’єктивно це концентрується у європейському напрямку зовнішньої політики об’єднаної Німеччини: «Створення довготривалого мирного устрою для всієї Європи; приєднання до Європейського Союзу держав Центральної і Східної Європи; економічно здоровий і політично дієздатний Європейський Союз» — ось як його визначає міністр закордонних справ ФРН К. Кінкель 55.
Незалежна Україна практично відразу зайняла свою «нішу» в зовнішньополітичній доктрині Німеччини. ФРН з повагою сприйняла наслідки референдуму 1 грудня 1991 р. про незалежність України. Вже 17 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини між Бонном і Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній України стало посольство об’єднаної Німеччини.
Спільна декларація про основи взаємин між ФРН та Україною наочно продемонструвала нову концепцію політики ФРН стосовно України. «Федеративна Республіка Німеччина і Україна... пам’ятають злощасні етапи нещодавної європейської історії... і прагнуть зробити свій внесок заради миру в Європі і в усьому світі. Це відповідає глибинним потребам німецького і українського народів» 56. Однак «російський чинник» в німецько-українських відносинах залишається помітним. Росія здобула у спадок від колишнього СРСР правову базу для розвитку співробітництва з ФРН до 2010 року. Україні довелося з нуля починати створювати таку договірно-правову базу. На початку 90-х років Німеччина почувала себе зобов’язаною «віддячити» Росії за її згоду на об’єднання Німеччини. У цей час політика ФРН щодо Росії була спрямована на забезпечення сприятливих дипломатичних умов об’єднання, своєчасного виводу військ колишнього СРСР, вільного доступу до російських енерґоресурсів і сировини. Геополітично стабільна Росія з демократичним правлінням, без злиднів і без імперського експансіонізму — концептуальна мета німецької політики щодо Москви.
Разом з тим і Україна не відчула дискримінаційного підходу з боку Бонна. Поступово в зовнішньополітичній концепції ФРН формується модель рівноцінного підходу до України і Росії. Загалом саме об’єднана Німеччина стимулює в ЄС визначення політики щодо СНД. «Підписання Договору про партнерство і співробітництво з Росією, Україною і іншими державами СНД, — підкреслив К.Кінкель,— має для нас велике значення» 57. Залучення до асоційованого членства в ЄС, реалістична економічна допомога, поступове створення умов для взаємного зближення — основні принципи німецької політики щодо України. Просування українських реформ збільшить потенціал і пріоритетність для Німеччини відносин з незалежною Україною.
Формування концептуальних засад політики Німеччини стосовно України відбувається в складних історичних умовах. Німеччина об’єктивно сприймає геополітичне значення України для стабільності в Європі та на всьому «євразійському» просторі, вважаючи, що незалежність України закріплює і робить незворотними геополітичні зміни, які відбулися в Європі у 1989–1991 роках.
Німеччина наголошує на своїх намірах послідовно розвивати дружбу та співробітництво. Реалізм, прагматизм, толерантність стали визначальними принципами політики Німеччини щодо України в останні роки.
1 Каменецький. І. Німецька політика супроти України в 1918-му році та її історична генеза // Український історик.—1968.—1-4.—С.1415.
2 Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов).—М., 1936.—С.38.
3Ген. М.Ф.Гофман. Берестейський мир. — «Берестейський мир. Спомини і матеріали».—Львів, 1928. — С.268-269.
4 Telegramm in Ziffern des k.u.k. Ministerium des Aussern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr.776. Wien, 20 November 1914.—Haus-Hof und Staatsarchiv von Osterreich-Ungаrn. Politische Abteilung (HHSt.A. P.A.) 902 Liasse Kr. 8b. Ausfertigung. Союз визволення України (СВУ)—створений у Львові на початку серпня 1914 р. під гаслом національної незалежності України. До його складу входили відомі громадські та політичні діячі.
5 Австрійський консул Урбас займався у Львові організацією українського добровольчого корпусу січових стрільців, організацією повстання українців. Складнощі у реалізації цих планів Урбас вбачав у неповороткій вдачі українців, злиденності народу і відсутності політичних навичок (на відміну від поляків). І все-само, писав він, всупереч несприятливим обставинам, українська справа породжує непорівнянно більші надії, ніж польський рух. Українці, підкреслював Урбас, пов’язують політичну самостійність з Віднем, а не з Петербурґом. Поляки ж, навпаки, бажали б зіграти на суперечностях між Віднем і Берліном, а можливо, й між Віднем і Петербурґом, щоб виторгувати для себе поступки з обох сторін. Див.: Urbas an Hoyos: zur Bildung eines ukrainischen Freikorps. Frage zur Schaffung eines selbstandigen polnischen und eines ukrainischen Staates. Lemberg, 6 August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.
6 Privatschreiben des Grafen Hoyos an Konsul Urbas. 11. Korpskommando Lemberg. Wien; 11. August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Konzept.
7 Urbas an Hoyos; uber drei verschiedene Molichkeiten zur Schaffung eines ukrainischen Staates. Wien, 20. August 1914. Geheim.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.
8 Ibidem.
9 Der Bund zur Befreiung der Ukraine an Urbas. Wien, 16 Dezember 1914.—HHSt.A. P.A. 903, 8b. Ausfertigung.
10 Denkschrift des Allgemeinen Nationalrates an das k.u.k Armeeoberkommando. Wien, 16. August 1915.—Kr. A. Op. Nr. 14241/1915. Ausfertigung.
11 Allgemeiner Ukrainischer Nationalrat an k.u.k Minister des Aussern. Wien, 15. August 1916.—HHSt.A. P.A. 929 Kr. 11t. Ausfertigung-Auszug.
12 Див.: Каменецький І. Вказ. праця.—С.12-13.
13 Kаменецький. І. Вказ. праця.—С.14.
14 Die Ukraina und Russland. Der k.u.k. Gesandte Shechenyi an Seine Exzellenz den Herrn Minister des k.u.k. Hauses ung des Aussern Ottokar Czernin. Kopenhagan, 21. August 1917.—HHSt.A. P.A. 1042 Kr. 58. Ausfertigung.
15 Das Prasidium der Ukrainischen Parlamentarischen Vertretung an Czernin. Wien, August 1917.—HHSt.A. P.A. Kr; 58. Ausfertigung.
16 Geheimprotokoll der Deklaration Czernins ьber die Schaffung eines autonomen Ukrainishen kronlandes, bestehend aus Ostgalizien und Nordbukowina. Brest-Litowsk 8 Februar 1918.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII /12 g/ Ausfertigung.
17 Перед Першою світової війною Німеччина мала 539 тис.кв.км. території. Гітлер мав намір збільшити її у десять разів. При тому він рішуче відкидав колоніальний шлях прирощення «життєвого простору» заморськими територіями. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.
18 Hitler A. Mein Kampf. Mьnchen, 1939. S. 147, 152-155, 741-742, 766-767.
19 Vцlkischer Beobachter,—1936.—15. September.
20 Гальдер Ф. Военный дневник: В 3-х т.— М., 1969.—Т.2.—С.60.
21 Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmacht fьhrupgstab). Bd. I: August 1940—31. Dezember 1941. Zusammengestellt und erlautert von H.-A.Jacobsen.—F. a. M., 1965—S.341.
22 Про характер цілей нацистської політики можна судити, зокрема, з таких вказівок: «єврейсько-більшовицька інтеліґенція... мусить бути усунута»... «Соціалістичні державні утворення», задумані Гітлером, передбачали, що підкорене населення Сходу, як і за більшовиків, буде абсолютно безправним, а вся влада і велика власність належатимуть окупантам. Див.: Ibidem.
23 Der Nьrnberrger Prozess. Ausgewдlt und eingeleitet von Prof. Dr. P.A.Steiniger. Bd. II. — Berlin, 1957.—S.259.
24 Documents on German foreign policy, 1918—1945. Series D (1937—1945). Vol. XII.—Washington, 1962 —Р.927.
25 Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.III.—С.358.
26 Там само.—С.392.
27 УІЖ—1971.—№6.—С.120.
28 Там само.
29 Там само.
30 Koehl R. L. RKFDV: German resettlement and population policy 1939—1945. Cambridge, 1957.—Р.247.
31 Загарбану територію планувалось обезлюдити, аби заселити її німцями. Див.:Rauschning H. Gesprache mit Hitler. Zurich; New York, 1940.—S.129.
32 Военно-исторический журнал. 1960.—№1.—С.94.
33 Поряд з ними передбачалось створити економічно-адміністративні та військові опорні пункти, збудовані наново, тільки для німців, на перехрестях стратегічних шляхів. Див.: Hitler’s secret conversations, 1941—1944, New York, 1953.—P.13, 76.
34 Ibidem.—Р.507.
35 Ibidem.—Р.45.
36 Dallin A. Op. cit.—Р.284. Німецькі офіційні дані.
37 Ibidem.
38 Ibidem.—Р.286.
39 Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками, 1941– 1944 рр. Зб. док-тів.— Житомир,— 1948.—С. 105, а також карта між с. 104–105; Косик В. Україна під час Другої світової війни, 1938– 1945. К. — Париж–Нью-Йорк– Торонто, 1992.—С.272–273.
40 Dallin A. Op. cit.—Р.286.
41 Нацистські планувальники розробляли доктрину понімечення Сходу в умовах, коли хід війни віщував їм перемогу. Вже у листопаді 1942 р.— лютому 1943 р. сталися події, що відкрили протилежну перспективу. У ході війни стався перелам. У квітні Гітлер наказав припинити роботу над планом «Ост», що, як і всі інші моделі німецької політики цього періоду на Сході, приніс страшні біди Україні.
42 За десятки повоєнних літ панівній комуністичній ідеології вдалося нав’язати широким колам нашого суспільства концепцію активної співпраці ОУН з гітлерівськими загарбниками в роки Другої світової війни, виставляючи українських націоналістів і перед власним народом, і перед усім світом «зрадниками», «запроданцями», «безбатченками» і т.ін. Такий погляд на діяльність ОУН під час фашистської окупації, до речі, й досі ще панує в свідомості значної частини громадян України, пропонують його й деякі історики, в тому числі—за кордоном.
43 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України—ЦДАВОВУ: Фонд 3833. —Опис 1.—Справа 5.—Аркуш 3.
44 Центральний державний архів громадських об’єднань України—ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп.22.—С.75.—Арк. 3.
45 ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп. 23.—Спр. 1063.—Арк. 61.
46 ЦДАГОУ: Ф.62.— Оп. 1.— Спр. 253.— Арк. 1.
47 Приблизні дані—10342 окупантів, про що виголошено на міжнародній науковій конференції в Івано-Франківську в квітні 1995 р.
48 ЦДАВОВУ: Ф. 3833.— Оп. 1.— Спр. 164. — Арк. 2-2ф, 15—17.
49 ЦДАГОУ: Ф. 62.— Оп. 1.— Спр. 227.— Арк. 22.
50 ЦДАГОУ: Ф. 1.— Оп. 22.—Спр. 78.—Арк. 16-18.
51 ЦДАГОУ: Ф. 62.—Оп. 1.—Спр. 227. Арк. 31-32.
52 Ще одне звинувачення українських націоналістів у колабораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці. Справді, в УПА було багато гітлерівської зброї. Але її українські повстанці здобували в боях із фашистами або ж у них вимінювали за продукти. Таких фактів—безліч (ЦДАГОУ: ф. 62.— Оп.1.— Спр. 254.— арк.16).
53 Gary L Geipel «Germany and the Burden of Choise//Current History, November 1995.—Р.375.
54 Hans-Dietrich Gencher «Zukunftsverantwortung. Reden», Berlin, 1990, Seite 138.
55 Klaus Kinkel «Deutschland in Europa» // Europa-Arhiv, 1994.—12.—S.337.
56 Там само.—S.339.
57 Europa-Arhiv, 1993.—17.—S.338.
УКРАЇНА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ США
На рубежі XIX та XX століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» 1. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод — інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в XX ст. — боротьба цих двох політичних підходів.
§1. Terra incognita
Аж до початку Першої світової війни поняття «українське питання» і «Україна» були для офіційного Вашинґтонаterra incognita.
Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою.
Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: «Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну» 2. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією — це не правове, а політичне питання» 3.
Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо «українського вузла» у центрі Європи у 1917–1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в «українському питанні». У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до «зони байдужості». Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, «українському питанню» окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики.
В «українському випадку» маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як «німецької вигадки».
Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. «Річчю у собі» залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців «зразком нового народу», «забутою расою», нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари 4. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих «14 пунктів» Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив 5. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею «російського леґіону», конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії 6.
Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків».
В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету» 7. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.
Шанс для налагодження зв’язків із США був. Американські аналітики попереджали свій уряд про неприпустимість абсолютизації російських антибільшовицьких сил. Аналітична група «Інквайєрі», створена при В.Вільсоні, стверджувала безальтернативність незалежності «неросійських національностей», підтримку суверенітету України, приєднання Східної Галичини до УНР і навіть проведення там плебісциту. Група «Інквайєрі» у 1919 р. розглядала Крим як частину України. Але керівники США обрали інший шлях.
§2. На периферії інтересів
Протягом 1921–1938 рр. вищі ешелони влади переможних держав Заходу «ані разу не висунули української проблеми як самостійної і розбиваючої єдність СРСР» 8. На довгих два десятиліття «українське питання» взагалі зникає з порядку денного серйозної політики США. Не маючи реальних важелів впливу на офіційний Вашинґтон, колишні лідери УНР, які опинилися в еміґрації, зосереджують свої зусилля на німецькій орієнтації.
Навіть в умовах ізоляціонізму США продовжили ставку на єдину Росію, про що свідчить визнання повноважень посла Тимчасового уряду у Вашинґтоні Бахметьєва від російських білоґвардійців.
Лише з розвитком подій у Європі серед дипломатів США починає зростати інтерес до українських проблем. Приміром, повірений у справах США в Австрії Дж.Мессерсміт 8 лютого 1935 р. закликав держдепартамент до контрдій у зв’язку з планами Гітлера в Україні 9.
Для прихильників суверенної України повторювалася ситуація 1918 р. Розраховувати на власні сили не доводилося, а «допомогу» обіцяла знову антидемократична Німеччина. У Вашинґтоні ж і за лічені місяці до початку Другої світової війни вважали розвал СРСР всього лише «стимулюванням» війни за територіальне наступництво 10. Як і 20 років тому, ідея незалежності України подавалась крізь призму «німецьких підступів». Американський дипломат у Варшаві Д.Біддл у звіті до Білого дому і держдепартаменту 15 грудня 1938 р. писав, що самовизначення українського народу інспірується Берліном. Ще певний час після початку німецького «походу на Схід» американські політики у ставленні до СРСР і України керувалися побоюваннями «балканізації» більше, ніж, можливо, навіть конфлікту з нацистами.
Показовим є такий момент. Після зустрічі з лідером оунівців у США О.Грановським помічник керівника європейського відділу держдепартаменту Л.Хендерсон 3 липня 1941 р. писав: «Я відповів йому, що нині уряд Сполучених Штатів не може визначити позицію щодо незалежності України».
Спробою відвертіших оцінок українських проблем позначені лише окремі документи американської дипломатії. У меморандумі Д.Пула керівництву держдепартаменту від 14 травня 1945 р. відзначалося: «...ніхто не може бути зацікавлений у створенні враження, нібито уряд Сполучених Штатів є безрозсудним прибічником невдоволених. Необхідно, передовсім у наш час, прийти до дружнього полагодження проблем з СРСР. Не слід робити нічого такого, що могло б підірвати ці зусилля».
Узагальнюючи ж позицію США в українському питанні 1938–1945 років, можна сказати, що в ній враховувались такі чинники: вимушений альянс з Радянським Союзом; черговий внутрішній розкол серед українців; опозиція західних союзників США перерозподілу кордонів у повоєнній Європі; і, врешті, — перемога над нацизмом як головна мета. За таких умов у США зосередились на передбаченні потенційного розвитку подій в Україні і навколо неї у повоєнні роки, перспективах ОУН-УПА тощо. Для Сполучених Штатів стабільність завжди була вищою за непевність від порушеного статус-кво.
§3. «Українське питання» і «холодна війна»
Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: «Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела». Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.
У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: «Вигоди» і «Невигоди». У першій, зокрема, говорилося: «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.
До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».
Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.
Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні» 12. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917–1922 рр., і подій 1938 — початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як «концепцію непередрішенства» 13.
Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.
Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.
Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.
Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на «американський похід» в ім’я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення» 14.
Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові — з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи» 15. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів — соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція 16. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру».
Влітку 1959 р. Добрянський передає підготовлений ним законопроект про поневолені нації сенаторам П.Дуґласу і Дж.Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конґресу було прийнято публічний закон 86–90 про «тиждень поневолених націй». До числа останніх під «четвертим номером» потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через «війну нервів» з Радянським Союзом. Його декларована мета — розпад СРСР — мала реалізовуватись шляхом «демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу» 17. Йшлося про поступову ерозію радянської системи.
Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша — таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конґресу, масових віче і мітинґів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз праґматизм обмежував активність політиків у Вашинґтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Приміром, держсекретар Д.Раск рішуче виступив проти заяви представника США в ООН А.Стівенсона, що у 1917–1922 рр. «Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки» 18.
Багатолітні зусилля все-таки призвели до того, що проблема поневоленої України переростала рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р.Рейґана поставила національне питання у центр свого курсу щодо СРСР, вперше здійснивши прорив у «традиційній апатії американців» щодо цих питань. Власне Україна у 60–80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конґресу «Конґрешенл Рекорд». Саме американські парламентарі не дозволяли згаснути інтересові до України, зокрема, через обговорення численних законопроектів і заяв. Лише у 1970–1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150.
Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейґан) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.
У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: «Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив готовності допомогти їм» 19. Вище керівництво США тим часом, за свідченням відомого журналіста Т.Соренсена, ще за кілька тижнів до прийняття біловезьких угод, пропонувало Москві «не харчі, паливо чи кошти, необхідні на зиму, а безкоштовні поради... Емісари Вашинґтона проповідували доктрину порятунку (СРСР), імітуючи активність» 20.
Завершальний висновок полягає у тому, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашинґтон керувався неможливістю мирного розпаду «радянської імперії»; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.
§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США
Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період «перебудови»: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.
Одне з пояснень «москвоцентричного» підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на «справжню ленінську національну політику». Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію «радянської партії-держави», скільки про «болгаризацію» республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи 21. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР «згори». Збігнєв Бжезінський зазначав, що «справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для «зовнішнього світу»: у цьому випадку Захід «мусить реально допомогти цьому експериментові» 22.
Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашинґтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, «революційний» підхід: вийти «поза межі стримування» СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р.), випробувати радянське «нове мислення» і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. Сполучені Штати були також стурбовані можливою експансією ісламського фундаменталізму в Центральній Азії. На початку 90-х рр. новим арґументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу 23.
Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р.). Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашинґтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.
Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: «Ми не підтримуємо «розпаду» СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б «визнати» незалежність спільнот, що можуть виникнути... Інша ситуація, зрозуміло, щодо прибалтів, чиє прагнення до незалежності ми підтримуємо» 24.
Американський конґрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конґресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конґресу в 70–80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з’єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Вони відносно добре знали ситуацію в Україні, знали про багатьох колишніх політв’язнів, котрі тепер стали лідерами кількох національно-демократичних організацій. Вони не мали щодо цих людей стереотипів, що їх накидала пропаґанда з Кремля.
Відтак конґрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова леґалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам’яті жертв голоду 1932–1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаґанди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.
Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Юґославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни 25. Буша непокоїло, що «здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність». У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її «чутливішою до проблем Горбачова».
На думку Бешлоса й Телбота, в Києві американського президента зустріли зовсім інакше, ніж у Москві, «де чимала частина населення розглядала його як ще одного високого іноземного гостя, який прибув віддати належне найбільш непопулярній людині в Радянському Союзі». Але це не змінило, а можливо, навіть посилило його намір підтримати Горбачова. Виступаючи у Верховній Раді України, Буш порівнював федералізм у США й Радянському Союзі: «Ми, будучи самі федерацією, хочемо добрих відносин, кращих відносин із республіками». Він висловив сподівання, що «республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною і економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції».
Президент США наголошував на тому, що «американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, «але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві» 26. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.
Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.
Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.
Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він «розчарований» «передчасним» кроком США, «Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США... Скаукрофт погоджувався: «Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі». Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, «ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими» 27.
Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба «заслужити».
Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в «інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності» 28.
12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.
Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.
§5. Прорив у двосторонніх відносинах
Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США «українським». Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали: розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення; поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії; сприйняття слушності ідеї З.Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією»; усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.
У той же час зберігаються вагомі чинники, які гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передовсім йдеться про суспільно-політичну невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в українській перспективі. Зазначимо й далеко незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави, слабкість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.
Так само спрацьовує тенденція скорочення Вашинґтоном бюджетних витрат на міжнародну допомогу та слабка зацікавленість американського приватного бізнесу у співпраці з Україною як наслідок названих проблем, а також недостатніх законодавчих ґарантій діяльності зарубіжних інвесторів.
Таким чином, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських взаємин сьогодні концентруються всередині України. Разом з тим, реальність така, що американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.
1 Dulles, Foster Rhea. America’s Rise to World Power. 1898-1954.— New York, 1954.— P.2.
2 Margolin, Arnold. From a Political Diary. Russia, the Ukraine, and America. 1905-1945.—New York, 1946.—P.41.
3 Wilson, George G. Handbook of International Law. 3rd ed.—St. Paul (Minn.). — 1939. — P.21.
4 U.S.Congress, 64th Congress. 2nd Session. 1917.—Appendix.—P.522-523.
5 Laserson M. American Impact on Russia, Political and Ideological.—New York, 1950.—P.419.
6 The Ukraine, 1917-1921: a Study in Revoluton. Ed. by T.Hunczak with assist. of J.T. von Heide.—Cambridge (Mass.).—1977.—P.358.
7 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Ч.І.—Мюнхен, 1983.—С.411.
8 Рахманний Р. Кров і чорнило. Статті і репортажі.—Нью-Йорк, 1960.—С.54.
9 Peace and War: U.S. Foreign Policy. 1934-1941.—Washington, 1943.—P.246-247.
10 Gray C.S. Back to the future: Russia and the balance of power //Global Affairs. — Summer.—P.41-42.
11 Foreign Relations of the United States (1918-1951); Documents and Materials Relating to the Eve of the Second World War. Vol. 1–2.—New York.—1948; A Decade of American Foreign Policy: current documents. 1956-61. In 6 Vols. — Washington, 1957-65, etc.
12 Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question. 1930-31. A Documentary Collection. — Kingston-Vestal, 1987. — P.xxx.
13 Пеленський Яр.З. Українська справа у взаєминах межи США і СРСР під час і після Другої світової війни//Сучасність.—Р.2.—Ч.7.—С.77-78.
14 Kennan G.F. Memoirs. 1950-1963.—New York, 1972.—P.99.
15 Eisenhower D.E. Second Inaugural Address// New York Times.—1957.—Jan.22.
16 Dobriansky L.E. US Policy of unfinished liberation.—Jersey City, 1966.—P.4-21.
17 Congressional Record.—1967. Nov.29.—P.H 16052.
18 Stevenson, Adlai. Letter on Colonialism// U.S. Delegation to the GA.—1961.—Nov. 25.
19 Speedy End Belies Durability of Communist Experiment//The Washington Post.—1991.—Dec.29.
20 Sorensen Th. Who is America to preach?// Los Angeles Times.—1991.—Oct.24.
21 Див., напр.: Motyl A. The Sobering of Gorbachev: Nationality, Restructuring and the West // Politics, Society and Nationality inside Gorbachev’s Russia/Ed. by Bialer S.—Boulder, 1989.—P. 171.
22 Brzezinski Z. Post-Communism Nationalism // Foreign Affairs.—Vol. 68.—№ 5 (Winter, 1989/ 1990).—P. 20.
23 Нездатність тогочасного американського керівництва адекватно реаґувати на нову ситуацію можна пояснити також кризою в радянології. Див.: Rutland P. Sovietology: Notes for a Post-Mortem // The National Interest. — №31 (Spring 1993).—P.112.
Порівняно з дослідженнями інших народів СРСР українознавчі студії були досить розвинуті. Однак, як зазначає заступник директора Інституту Гаррімана Колумбійського університету Олександр Мотиль, «часто вважалося, що вони мало стосуються «реальної» політики в СРСР, політично вмотивовані запитами еміґрації й емоційно переобтяжені націоналістичним підходом. Одне слово, вважалося, що вони «ненаукові». Див.: Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism.—N. Y., 1993.—P.5.
24 U.S. Congress. Senate. Commitee on Foreign Relations. Subcommitee on European Affairs. Soviet Disunion: The American Response. Hearings.. 102 Cong., 2nd sess., Febr. 28 and March 6, 1991.—P.36, 125.
25 Beschloss M., Talbott S. At the Highest Levels: The Inside Story of the End of the Cold War.—Boston etc., 1993.—P.409,414.
26 Ibid.—P.414,417-418.
27 Ibid.—P. 448-449.
28 Campbell K., Carter A., Miller S., Zraket Ch. Soviet Nuclear Fiction: Control of the Nuclear Arsenal in a Disintegrating Soviet Union //CSIA Studies in International Affairs.—1991.—№ 1.—P.69-70.