Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Проблема політичного лідерства
Проблема політичного лідерства, що існувала завжди і скрізь, завжди і скрізь вивчалась в цивілізованому світі ретельно та без зайвого піклування про тих, хто на таку популярність і лідерство претендували. На десятки років ми, через ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру, виключили себе з кругу цивілізації стосовно цього параметру і сьогодні лише починаємо писати сторінку за сторінкою в області теорії і технології політичного лідерства, відповідаючі для початку на азбучні питання: хто такий політичний лідер? Чим відрізняється він від вожака і вождя? Яка відмінність між молодіжним лідером і молодим політиком?
На відміну від розвинутих країн, в колишньому СРСР питання про політичне лідерство було неначе зняте. В умовах,коли діяв відомий закон Пітера і керівний працівник зростав до рівня своєї некомпетентності, говорити про політичне лідерство було неприйнято тому, що в кращому випадку йшлося лише про вожака або вождя. Прицьому, і він був не признаним вождем, а вождем призначеним номенклатурою в якості виразника, рупора її інтересів. Вузький прошарок комунєстичної бюрократії за зрозумілими причинами не допускав і не міг допустити, щоб який-небудь відповідальний пост зайняв радикальний політик зі своїми поглядами, силою інтелекту та характеру. Тому вищими керівниками країни ставали досить опосередковані люди, і, як правило, випадково. Їх влада була значно обмежена. Як підкреслюе відомий дослідник бюрократії в СРСР А.Авторхамов, всі голови СРСР, Генеральні секретарі КПРС мали лише право опубліковувати думку Політбюро і без нього були безсильними. Ще складніша ситуація з лідерством була в республіках колишнього СРСР.
Майже до самого кінця 80-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб’єктивних передумов у вигляді можливості політичного Лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, зростання політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині робиться в області політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство. Тому доволі часто у нас переважає прагнення не « винаходячі велосипеду», брати все найцікавіше, випробуване і західної політології, з західних технологій політичного лідерства, хоч і з деякими виправленнями.
Вперше трактовку поняття лідерства, а також політичного лідерства ми знаходимо в працях античних істориків Геродота, Плутарха, Гракха та інших. В центрі їх історичних розповідей завжди знаходились визначні особистості- монархи, полководці, впливові державні мужі. Цих людей розглядали як деяких володарів від бога , які істотно відрізняються від собі подібних громадян, і природньо, претендують на всі блага в суспільстві. У середні віки Н. Маккіавелі вважав, що типовий політичний лідер- правитель, який домагається мети, не вибираючі засобів.
Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природній інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль.
Ця думка дещо перегукується з міркуваннями Б. Рассела, який визначав, що найголовнішими потребами людини із ряду безмежних є жадання влади і слави. Жадання влади має дві форми: експлікативну (explicit- чітко виражену), що притаманна лідерам, і імплікативну (implicit- нечітко виражену), що притаманна послідовникам.
Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно якої лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.)
Проголошується також підхід, при якому особистисть виступає як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, придатні в одній ситуації, не можна використовувати в інших. В одних умовах на посаду лідера підходить одна людина, в інших - інша. В рамках цєєї теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є “функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам.
Здається цю проблему спробував вирішити Д. Є. Видрін, який сробив спробу розрізнити поняття “вожак “ і “ політичний лідер “. Вожак скоріше і відповідає портрету того політичного лідера, який змалювали Е. Фромм та Д. Рісмен.
До найбільш характерних рис вожака належать: потакання щохвилинним найпростішим вимогам мас; використання для підвищення і підтримки власної популярності критичних емоціональних станів великих груп людей - страху, ненависті, ворожби ; підлещування і підлабузництво перед масами; використання лексики юрби; завищені обіцянки, звертання до найменш підготовлених і малоосвічених елементів населення. Філософ і політичний мислитель Семен Франк казав : “Вожак - це той, хто не в змозі перевершити найнищі прошарки суспільної свідомості і вийти на рівень саме взаємодії з найперспективнішими суспільними силами . Якщо “ номенклатурник “ - це слухняний рупор “ верхів “, то вожак - не менш слухняний рупор “ низів “. Г. Лебон висказався ще рішуче: “ Вожак дуже рідко іде попереду суспільної думки ; звичайно він іде за нею і вбирає в себе всі її помилки .Немало проникливих і їдких висловлювань присвятив феномену вожака і Петр Струве. На переконуючих історичних фактах він показав, що найчастіше політичний вожак паразитує на ідеї руйнації і саме на ній будує свою популярність і кар’єру, оскількі маса, як правило, легше сприймає не створюючі, а саме руйнуючі ідеї.
Отже політичний вожак і політичний лідер - це дві несумісні речі, і відрізнити лідера від вожака не важко . Найголовніша ознака , за якою це можна зробити , - інноваціонність, тобто здібність лідера постійно продукувати нові ідеї ( або їх комбінувати і вдосконалювати , зважаючі на те , що інноватика поділя·ться на радикальну , комбінуючу і вдосконалюючу ).
Значна кількість західних вчених були і залишаються прихильниками концепції лідера, побудованої на припущенні , що лідери- це люди , які обдаровані спеціфічними лідерськими рисами ще з народження . Найбільш поширеною тут виступає так звана харизматична концепція , згідно якої лідерство отримують видатні люди як дещо , що зійшло на них як благодать . Харизматичний тип лідерства заснований на неординарних, незвичайних якостях самого лідера , по суті цей тип лідерства спирається на авторитарний механізм володарювання .
Інший напрямок - інтерактивний. Його прихильники відстоюють те, що лідером може стати будь-яка людина, що відіграє певну роль в міжособових відносинах і , зрозуміло , не позбавлені організаторських здібностей .
В визначенні феномена політичного лідерства часто використовується також системний аналіз. Суть його в тому, що політичний процес, політична діяльність розглядаються не інакше як гра ролей, в яку грають “ серйозні люди“.
Такий підхід до виявлення сутності іііііполітичного лідерства виник в результаті виявлення двох зрізів в будь-якій політичній ролі. Перш за все зріз об’єктивно-соціологічний . У відповідності до нього вважається, що в політичному житті і діяльності “ ролі “ політиків не тільки завчасно розподілені , але й певним чином повинні бути узгоджені .
Другий зріз політичного лідерства більш важливий - це зріз соціально-психологічний , що стосується суб’єктивного сприйняття власної ролі як політиком , так і тими людьми , що спостерігають за політиком .Мова йде про те , що політики зовсім по-різному усвідомлюють свою роль , призначення і також по-різному її виконують .
У новітній політичній думці Заходу проблема лідерства розглядається частіше в плані емпіричних досліджень у малих соціальних групах. При цьому за допомогою різноманітних психометричних і соціометричних тестів і методик виявляються психологічні і соціо-психологічні аспекти лідерства, які досліджують механізм групової інтеграції, об’єднувальної дії групи навколо особистості ( лідера ).
До найбільш поширених зарубіжних теорій лідерства належать:
1) теорія рис ( лідерство трактується як феномен , породжений специфічними рисами лідер) ;
2) теорія визначальної ролі послідовників ( лідерство в ній виступає як функція від запитів і очікувань однодумців-соратників , які приймають чи відхиляютьлідeра , його позицію ) ;
3) релятивна теорія ( потребує врахування при дослідженні лідерства рис лідера і спеціфичних умов , за якими він дії , характер групи її членів);
4)ситуаційна теорія ( лідерство розглядається як явище , детерміноване тією чи іншою ситуацією ) .
Ряд сучасних західних вчених ( австралійський соціолог-психолог професор Ес Гєб , відомий політолог із США Роберт Такер та ін. ) відстоюють думку про те , що лідерство проявляється тільки у проблемних ситуаціях , які виникають перед колективом чи групою незалежно від її чисельності - якщо обставини зачіпають інтереси , турботи людей , якщо доводиться приймати рішення.
Цікавий погляд на виявлення лідерства у Б. Рассела . Він каже , що лідерство проявляється не завжди . “ Людям подобається влада до тих пір , поки вони вірять в свою здатність контролювати ситуацію , проте , коли вони знають про власну нездатність , то надають перевагу слідуванню за лідером “.
За Такером , діяльиість лідерів розділя·ться на три фази- функції :
1) діагностична функція : лідери визкачають ситуацію , ставлять їй
“діагноз “ ;
2) пропоиуюча функція : лідери пропонують певну політичну лінію, тобто напрямок дій в інтересах групи , який вирішуватиме проблемну ситуацію;
3) мобілізуюча функція : лідери покликані добитися підтримки групою даного ними визначення її становища і запропонованого плану дій.
Існує величезна типологія політичного лідерства . Так Г. Лассуел
намагається пояснити типи лідерів , виходячи із особливостей їхньої політики . З цих позицій він виділяє лідерів - ідеологів, агітаторів, теоретиків. На думку Г. Лассуела лідерами - агітаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення через такі механізми , як викривання інших . Лідери -ідеологи - це індивідууми, котрі пережили втрату багатьох ідей. Лідери -теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи її у слова , заяви і маніпулюючи ними .
Більшість сучасних політологів виходить із дихотомічного трактування лідерства . В. Хагеман виділяє “ консервативний “ і
“ революційний “ типи лідерів . Перший у своїй діяльності спирається на традиційні установки та норми, другий - основні свої дії спрямовує на поновлення останніх , тому мусить мати особливі риси характеру .
Дві категорії лідерів - перетворювачів та дільців виділяє
Дж. Бернс . Лідери - перетворювачі діють в ім’я реалізації своїх глобальних поглядів , лідери - ділки , навпаки , чинять “ тут “ і
“ негайно “, концентруючи свою увагу на деталях , незважаючи на те , яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку . Дж. Бернс також пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність . Він взагалі протиставляє революцєйне лідерство в межах суспільства як перетворююче партійному лідерству як діловому.
Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона грунтується на психологічних рисах й типах поведінки політичних лідерів і постає у такому вигляді: виходячі зі ставлення до ідеології власного руху виділють “ чисті “ типи лідера - ідеолога та лідера - прагматика ; за ставленням до власних прихільників існують лідер-харизматик та лідер - представник ( перший формує , другий виражає волю тих , хто за ним стоїть ) ; за ставленням до противників лідери бувають угодовцями , що прагнуть до пом’якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень , а також фанатиками , котрі намагаються навмисне загострити конфлікт і знищити противника будь-що ; за способом оцінки дійсності виділяють “ чисті “ типи відкритого лідера та лідера - догматика .
Допускаються й інші критерії класифікації політичних лідерів. Зокрема, можлива і необхідна типологія за рівнем лідерства: загальнонаціональні лідери, лідери регіональних, локальних спільностей різного масштабу .
Можливий підхід до лідерства на рівні різних політичних інститутів - “ перших осіб “ тих чи інших партій , суспільно- політичних організацій та рухів.
Ж.Блондель запропонував два виміри політики лідерів на підставі того, чи прагнуть вони змінити або зберегти існуюче становище і які масштаби проблем, котрі їм доводиться розв’язувати. Взаємозалежність цих двох вимірів дає змогу виявити типи впливу лідерів на суспільство.
Перший вимір Другий вимір
Сфери діяльності
широка помірна вузька
Збереження існуючого “рятівники“ “заспокоюючі” менеджери
становища Черчиль, де Голь ( Ейзенхауер )
Помірні зміни патерналісти, популісти “переглядачі” “поліпшувачі”
( Бісмарк, Сталін) (Рейган, Тетчер)
Широкомасштабні ідеологи “реформісти” “новатори”
зміни ( Мао, Гітлер ) (Рузвельт)
Цікавий тип лідерства описав Б. Рассел, зокрема на прикладі Кромвеля ,Леніна та Гітлера . Він зазначає, що “ Кромвель і Ленін були людьми глибоких релігійних за характером переконань, які вірили в те , що є обраними виконавцями надлюдського замислу. Таким чином їх власні спонукання здавались їм виправданими, і вони мало піклувалися про ті блага , що дає влада .Наполеон , на відміну від них, - яскравий приклад солдата удачі. Революція влаштовувала його, оскільки вона забезпечила його власний шанс, в інших відношеннях він був байдужий до революції . Його успіх прийшов не стільки завдяки його визначним якостям особистоств , скільки завдяки првктичним навичкам в військовій справі . Саме розум Наполеона , а не його психологія, дали йому силу для того , щоб одержати перемогу там , де інші зазнавали поразку. Зважаючи на все це тип Гітлера схожий з типом Кромвеля і Леніна , а тип Муссоліні - з Наполеоном.
Політичний досвід розділяє лідерів за методами здійснення влади як демократів і диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав Р. Міхельс, диктоторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля , а й дуже часто зі щирої впевненості в значимість власного " я " для суспільства . Що представляє собою цей тип , можна побачити на прикладі Й. Сталіна . Поширювалися міфи про його виняткову силу волі , стійкість , рішучість та " геніальність " . Насправді він був надзвичайно нерішучим , дуже часто не знав , як бути і що робити . Така ж пристрасть до влади і честолюбство , бажання будь-якою ціною бути об'єктом уваги, досягти слави і викликати захоплення юрби була властива й іншим диктаторам , зокрема Гітлеру . До речі , не завадить знати , що Гітлер страждав на короткозорість . Тексти його промов друкувалися на машинці великими літерами , і виходив Гітлер до народу без окулярів , роблячі вигляд абсолютно здорової людини .
Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції . А це передбачає , що він є носієм виконавчої влади ( головою уряду , президентом ) . Однією з ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера .
Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів . Це , насамперед , відмінності в питаннях тактики . Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін , в основному щляхом переконання . Революціонери дотримуються екстремістської тактики , що включає насильство . Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насильства з боку прихильників існуючих порядків.
Різниця між лідерами - реформаторами і лідерами - революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації . Як зазначає Р. Такер , реформатор відстоює ьазовий міф політичного суспільства , його ідеальну модель культури . Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі - це ситуація , яку можна і потрібно виправити . Революціонер, визначаючи колективну ситуацію , вважає , що вона ганебна , виправити її неможливо . Єдиний вихід - фундаментальна перебудова суспільства .
Завдяки авторитету й особистому впливу політичний лідер відіграє визначальну роль у здійсненні влади над організацією , до якої він належить і яку очолює . Функціонально він покликаний формувати політичний курс , стратегію і тактику . Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях : перший - здійснення функції оцінки ( від лідерів чекають авторитетної , мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій ) , другий - вироблення лінії поведінки ( визначення від імені групи напряму її дій з метою розв'язання проблеми ) , третій - виконання мобілізуючих функцій ( лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану ).
Лідер - обов'язково особистість , продукт " природного відбору " . В зв'язку з цим слід розрізняти поняття " лідер " і " керівник " . Політичний керівник також визначає мету політики і засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики . Проте робить це тому , що призначений або вибраний на керівну посаду . Звичайно , він може бути при цьому справжнім лідером - це найкращій варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника , як в особи , якостей лідера . І ще одне : якщо керівник призначається , то лідер висувається стихійно .
Серед усіх атрибутивних якостей політичного лідера на перше місце можна поставити харизматичні якості : говорити, спілкуватись з людьми . Базовими для лідера є також якості організаторські . Перше з організаторських якостей - це вміння створювати свою команду . Третьою важливою якістю політика , без якої не відбудеться лідер - аккумуляційність , тобто вміння накопичувати , обдумувати і виражати інтереси людей .
Три вирішальні і обов' язкові якості для лідера визначав М. Вебер . Це - пристрасть , почуття відповідальності , окомір . Пристрасть у розумінні орієнтації на сутність " справи " , пристрастну самовідданість їй . Проте однієї тільки пристрасті недостатньо . Відповідальність за справу повинна бути провідною зіркою його діяльності . А для цього потрібен окомір , здатність внутрішньо зібрано і спокійно піддаватися впливові реальностей . Відсутність дистанції і тільки такої - один із смертних гріхів усякого політика .
Взагалі , лідер повинен бути наділений багатьма визначальними рисами . Зокрема він повинен вміти зрозуміти , ліквідувати , а ще краще, не допустити політичного конфлікту . Лідер повинен мати здібність відчувати політичний час , адже вважається , що лідер , який іде на компроміс раніше ніж треба , втрачає авторитет , а лідер, який іде на компроміс пізніше ніж треба , втрачає ініціативу.
Певна річ , серйозний політичний лідер повинен мати власну політичну програму втілення якої у життя стане альфою і омегою його власної політичної лінії . Процес реалізації цієї програми багато в чому залежить від уміння особистості доповнити формальне лідерство ( яке пов'язане з встановленими для " першої особи " правилами і функціональними відносинами ) з лідерством неформальним ( воно виникає на основі особистістих взаємовідносин у даній групі ) . У іншому випадку , якшо формальне лідерство вступає в конфлікт з лідерством неформальним , то проблема реалізації політичної програми матиме низький процент ймовірності і слабку перспективу .
Формування морально й інтелектуально розвиненої особистості сьогодні - це високоякісна демократія і цивілізована державна політика завтра. Справді вільною і справді незалежною Україна може стати лише за умов становлення і зміцнення у суспільстві стійкої , життєздатної традиції цілеспрямованого виховання у людини почуття власної духовної гідності - воно не просто забезпечує їй імунітет проти " вуличного плюралізму ", а є найпершою й основною аксіомою правосвідомості і політичної культури особистості , включаючи й особистість політичного лідера . Ця традиція , а ми є свідками перших її паростків , і започатковує перехід від авторитарного лідерства ( яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив ) до демократичного лідерства ( яке залучає людей до спільного управління суспільними справами ), а якщо ширше - то і до формування розвинутого демократичного менталітету українського народу .