Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Поняття причин і умов злочинності
Проблема причин злочинності є центральною для кримінології. Те чи інше вирішення цієї проблеми зизначає науковий зміст кримінологічної теорії і її спрямованість.
Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Зауважимо, що кримінологія приділяє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмету науки кримінології, і для дослідження сукупності кримінальних правопорушень необхідно встановити якомога більше обстазин, що визначають зміст і структуру досліджуваного явища.
Як правило, під причинністю розуміють генетичний зв'язок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причинності є породження причиною наслідку. Причинність зазжди має об'єктивний характер.
У загальнофілософському розумінні причинність є все- загальною, бо не існує явищ, які б не мали певних причин. І водночас не існує явищ, які б не породжували тих чи інших наслідків. У дослідженні злочинності зажливо виходити з того, що необхідним є зв'язок між причиною і наслідком. Злочинність у цьому комплексі є наслідком дії відповідних причин і умов.
Кримінологія приділяє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмета науки кримінології. Проблема причинності має важливе методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка запобіжних заходів, а також визначення інших кримінологічних проблем. Як складне явище, злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Із цією проблемою пов'язане власне й виникнення кримінології як науки.
У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображають зміст причинно-наслідкового комплексу: детермінація, припини й умови, фактори злочинності. Причинність є однією з форм детермінації.
Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є поняття "причини". Етимологічне слово "причина" пов'язане з дієсловом "чинити", "учинити" та вважається синонімом (як дієслово) слова "робити", "творити", "виробляти".
Причина злочинності - це соціально-психологічні обставини, що безпосередньо породжують і відтворюють злочинність та злочини як свій закономірний наслідок. Причина як основа та сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.
Отже, якщо причини злочинності - це негативні явища, які породжують її, то умови злочинності — це явища, котрі безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але слугують певними обставинами, що сприяють її виникненню та існуванню, тобто в певний спосіб упливають на розвиток причинного зв'язку, сприяючи чи не перешкоджаючи породженню злочинності.
У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображують зміст причинно-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови, фактори злочинності.
Детермінація (від лат. determinare — визначати, обумовлювати) — найбільш загальна категорія, що характеризує походження явищ, які зивчаються у природі і суспільстві. Ідеться про залежність одних явищ, процесів і станіз від інших, про зз'язок між речами і явищами.
Кримінологічна детермінація використовує з основному три види зв'язку: причинний, обумовлений і функціональний.
Як зазначалося, причинний зв'язок є зз'язком генетичним, і причина сама по собі вже породжує наслідок.
Умова — це явище, яке формує причину або створює можливість її дії, і цей зв'язок з наслідком обумовлений.
Функціональний зв'язок язищ полягає з тому, що зміна одних явиш спричиняє зміну інших.
Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є "причина": це явище, що безпосередньо зумовлює, породжує інше явище — наслідок. Причина як основа і сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.
Таким чином, якщо причини злочинності — це негативні явища, що породжують її, то умови злочинності — це явища, які безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але у певний спосіб впливають на розвиток причинного зв'язку, сприяючи або не перешкоджаючи породженню злочинності. Умови злочинності, як правило, поділяють на об'єктивні та суб'єктивні. Такий розподіл дає можливість у кожному конкретному випадку встановити умови впливу на поведінку людини як зовні, так і вплив внутрішніх особливостей індивіда на його вчинки.
Розглядаючи злочин як соціальне язище, необхідно враховувати, що оцінка одних явищ як причин, а інших як умов завжди матиме відносний характер, оскільки з одних зипадках певне явище може бути причиною злочинності, а в інших — її умовою. Проте зауважимо, що язище стає причиною тільки за наязності конкретних умов, що сприяють їй.
У кримінологічній теорії, як і в суспільних науках ззагалі, широко використовують термін "фактор", під яким розуміється
причина, рушійна сила будь-якого процесу, що зизначає його характер або окремі риси.
Факторний підхід у кримінології виник ще у XIX ст. (Ч. Лом- брозо, Е. Феррі, І. Фойницький), коли сформувалася так звана теорія факторів. Ця теорія передбачає наязність концепцій, які беруть за основу певну ознаку або групу певних ознак (обставин) і пояснюють їх дією зміст, природу і характер змін досліджуваного язища або процесу. Таким чином, у теорії факторів перевага надається тільки певному аспекту дії одного чи кількох факторіз.
У сучасній кримінології термін "фактор" різні вчені сприймають по-різному. Дехто під цим терміном розуміє і причину, рушійну силу, що визначає характер та окремі властивості досліджуваного процесу, явища, і групу причин, що об'єднуються за пезною ознакою і сприймаються як домінанти розвитку та зміни досліджуваного явища. Іноді терміном "фактор" підмінюють категорії "причина", "умова", "обставина". На думку кримінолога К. Горяінова [13]. фактором можна вважати і причину, і умову (необхідну і супутню), і явище, що перебувають у функціональному зз'язку. А. Зелінський [8], вважаючи фактор рушійною силою процесу детермінації, зазначає, що серед факторіз того чи іншого явища (у розглядуваному випадку — злочинності) необхідно розрізняти безпосередню (спеціальну) причину і умову. Причина з такому вузькому розумінні є вирішальним, активним фактором, який містить реальну можливість наслідку, а умова є зідносно пасивним фактором, що впливає на розвиток причинного зв'язку, але не породжує наслідку. Умова виконує роль каталізатора процесу: без наявності необхідних умоз не настане і наслідок.
Важлизе методологічне значення має розподіл факторів злочинності на об'єктивні й суб'єктивні. Об'єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать стан екології. економіки, соціальний устрій, спадковість, клімат та ін. Суб'єктивні фактори охоплюють все особистісне, що залежить від волі людей: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський зважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'язково належать також несвідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а також спадкові особливості.
У сучасній кримінології існує кілька методологічних підходів до встановлення причинного комплексу злочинності. Окремі вчені уявляють причинний комплекс різнорідним і тому вважають, що його потрібно поділити на ієрархічні рівні: причини злочинності взагалі; причини окремих категорій злочинів; причини окремого злочину. Дехто вважає, що природа злочинів однорідна і тому недоцільно поділяти фактори на такі, що впливають на одиничну протиправну поведінку, і такі, що формують злочинність як множину актіз протиправної позедінки. Оскільки причини досліджуваного процесу є одними й тими ж, розбіжності полягають в інтенсивності їх впливу та ступені залежності поведінки людей зід цих факторіз.
Так, висловлюючи сзою думку щодо класифікації криміногенних факторів залежно зід їх рівня, А. Зелінський зазначає, що ця класифікація позбавлена логіки, оскільки не можна зараховувати до одного класифікаційного ряду поняття, що різняться за обсягом. Він піддає також критиці пропонований окремими вченими розподіл причин злочинності на корінні (класові суперечності) і некорінні (усі інші). Свою думку він обґрунтовує тим, що можна й необхідно чітко розрізняти причину і умову: причина породжує, а умова забезпечує генетичний зв'язок. Але язище, що породило наслідок, завжди є корінним й іншим воно бути не може.
2. Класифікація причин і умов злочинності
Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залежно зід того, як визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на дза основних напрями: соціологічний і біологічний ( біопсихологічний ).
Перший напрям — це соціологічні теорії, що ґрунтуються на кримінологічних школах і концепціях, які причину злочинності збачають в умовах життя суспільства. Видатний кримінолог Т. Мор визначиз причинну зумовленість (детермінованість) злочинності певними соціальними явищами. Такою причиною він вважаз насамперед приватну власність, яка породжує глибокий антагонізм у суспільстві. Аналогічної точки зору дотримувались відомі зчені Т. Компанелла, Д. Верас і Ж. Мельє. Подальший розвиток ця теорія дістала у працях засновників марксизму.
Соціологічне пояснення природи злочинності запропоновано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм у 1897 р. Язище аномії (розрегульозаності) виникає під час криз і різких соціальних змін, коли загальноприйняті норми соціальної позедінки не відповідають очікуваним результатам.
Теорія аномії дістала значного поширення на Заході. Р. Мер- тон [7] основною причиною девіації (відхилення позедінки) взажав наявність розриву між культурними цінностями суспільства і соціально схваленими засобами їх досягнення.
Близькі до соціологічних теорій культурологічні концепції причин злочинності кримінологи пояснюють конфліктом між нормами культури суспільства і субкультури окремих соціальних груп, назчанням протиправній поведінці при сприйнятті норм і цінностей злочинних груп (Е. Сатерленд).
Біологічні концепції причин злочинності в чистому зигляді кримінологи формулюють дуже рідко. Біологічної теорії причин злочинності в чистому вигляді дотримузазся тільки на початковому етапі своїх досліджень її засновник Ч. Ломброзо. Біологічні теорії причин злочинності не дістали великого поширення у кримінології (у тому числі у вітчизняній та російській). Більшість прихильників цієї теорії визнають значущість соціальних факторів і тому такі теорії правильніше назизати біосоціальними або соціально-біологічними залежно від того, якому витоку — соціальному чи біологічному — надається пріоритет. Згідно з біопсихологічними теоріями причина злочинності полягає в особистості й природі людини.
У кримінологічній літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюється за декількома критеріями:
за природою;
за рівнем функціонування;
за змістом і способом дії;
за джерелами.
За природою причини й умови поділяються на:
- об'єктивні,
- суб'єктивні.
Об'єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать: стан екології, економіки, соціальний лад, спадковість, клімат та ін. Що стосується злочинності загалом, як об'єктивні її причини постають конкретні суперечності суспільного буття, економічних і соціальних відносин людей. Об'єктивні умови - це недоліки організаційного й технічного порядку, що підтримують, пожвавлюють дію суб'єктивних і об'єктивних причин злочинності.
Суб'єктивні фактори охоплюють все особистісне , що залежить від волі людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський вважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'язково належать також не свідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а спадкові особливості. До суб'єктивних причин відносяться елементи соціальної психології, що суперечать моралі та проявляються у викривлених потребах, інтересах, установках, меті, які призводять до скоєння злочинів. Суб'єктивні умови -це демографічні та соціально-психологічні особливості населення.
За рівнем функціонування виділяють причини й умови:
- загальні для всієї злочинності;
- особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою характеристикою, за колом осіб, що їх скоїли та ін.);
- поодинокі для певних злочинів.
За змістом і способом дії:
загальні причини й умови ті, що впливають на всю злочинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зростання, скорочення, структурних змін тощо. Вони можуть бути:
економічними;
ідеологічними;
- організаційними;
- правовими тощо;
- особливі криміногенні обставини:
- причини та умови конкретних видів злочинів за об'єктом зазіхання можуть об'єднуватись у великі групи - причини й умови корисливих, насильницьких, посадових злочинів тощо;
причини та умови умисних і необережних злочинів;
причини й умови первинної та рецидивної злочинності;
- причини й умови злочинності неповнолітніх, що мають специфічний характер, беручи до уваги психофізіологічні особливості цієї категорії злочинців тощо;
- причини й умови конкретних поодиноких злочинних дій різноманітні. Лише частина з них може розглядатись як типові й такі, що підлягають певній систематизації. Незважаючи на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:
причини й умови, пов'язані з матеріальним станом і умова ми життя осіб, які скоїли злочин;
пов'язані з моральним формуванням особи, з особливостями соматичного та психічного стану;
- причини й умови, що випливають з певної життєвої ситуації та поведінки потерпілого.
За джерелами причини й умови бувають:
внутрішні - суперечності, що притаманні певному суспільству,
зовнішні - негативний уплив з боку інших.
3. Причини і умови злочинності в Україні
Проблема причинності у вітчизняній кримінології тривалий час перебувала під впливом ідеологічних чинників. Існування причин злочинності як соціально-правового язища в умовах розвинутого і повного соціалізму тривалий час ззагалі викликало заперечення або їх існування визназалося з зеликою кількістю застережень. Причини злочинності при соціалізмі й капіталізмі різко протиставлялися. Стверджувалося, що злочинність відтворюється власне капіталістичним суспільством і її неможливо ліквідувати, не ліквідувавши систему існуючих у цьому суспільстві відносин. Серед соціально-економічних причин називалися приватна власність, наявність експлуатації, безробіття. серед ідеологічних — панування індивідуалістичної ідеології та психології. Ці причини вважалися корінними причинами злочинності, які було ліквідовано при соціалізмі. Оснозне місце відводилось ідеологічним факторам. До основних причин злочинності, як правило, зараховувались історична зумовленість соціальних явищ; дія закону відставання свідомості від буття, що конкретно виявлялось у наявності комплексу пережитків у свідомості та позедінці людей; вплив антагоністичної капіталістичної суспільно-економічної формації, яка існує одночасно із соціалізмом. Це так звані причини першого порядку. Причинами другого порядку вважалися неантагоністичні суперечності, що існують при соціалізмі і зникають у міру зміцнення соціалізму, але на певному етапі зумовлюють можливість виникнення тих чи інших негативних явищ, у тому числі й злочинності.
Причини злочинності поділялися кримінологами того часу на повні та специфічні. Повною причиною вважалася сукупність соціальних явищ, що перебували у причинному й зумовленому зв'язку із злочинністю. Специфічна причина (власне причина) стосувалася соціальної психології (дрібнобуржуазних традицій, моралі, звичаїв, егоїзму тощо). При цьому зазначалося, що жодне із соціальних явищ не може призвести до злочинності поза сферою соціальної психології.
Як зважає А. Зелінський, помилковість і заідеологізованість викладених основних положень очевидні. Так, посилаючись на таку причину, як зідставання суспільної свідомості від суспільного буття, можна пояснювати будь-які дії людей, що не відповідають інтересам суспільства й держави. Обгрунтованій критиці піддаз А. Зелінський і розподіл причин злочинності на повні та специфічні (або непозні). Така термінологія, на його думку, розмизає відмінність між поняттями "причина" і "умова", оскільки умоза підноситься до рангу причини ("повної"). Крім того, викликає сумнів логіка поняття "повна причина". Якщо визнати її існування, то необхідно погодитись із реальністю "неповної причини". Але неповна причина не може породити жодного наслідку.
Сучасними представниками соціологічного напряму є нау- ковці-кримінологи Національної академії внутрішніх справ
(НАВС) України [16]. Вони ззажають, що основні причини злочинності полягають насамперед у соціальних умовах життя суспільства й тому недоцільно шукати причини злочинності у криміногенних якостях людей і генетичних факторах людської індивідуальності. На їхню думку, розгляд соціальної проблеми причин злочинності не можна підмінювати ні біологічними (генетичними) властивостями особи, ні психологічними (індивідуальними). Віопсихологічні фактори є тільки умовами, які сприяють або ускладнюють формування особистості. Самі по собі вони не визначають і не можуть зизначати зміст позедін- ки, зідбизаючись на формі поведінки вольозих актів, у тому числі злочинності. Злочинцями не народжуються, а стають, і жодна людина від цього не убезпечена.
Вчені-кримінологи НАВС України зазначають, що при вирішенні проблеми причин злочинності необхідно враховувати вихідні положення, порушення яких може приззести до помилкових висновкіз:
причинно-наслідковий зз'язок соціальних, психологічних та інших явищ, що мають кримінологічне значення, є об'єктивно існуючою залежністю у природі й суспільстві, яка має загальний універсальний характер; кримінологічна специфіка не повинна підміняти закономірності власне причинного зз'язку;
оскільки злочинність є явищем не лише соціальним, а й правовим, соціально-психологічним, вона має певні не тільки соціальні, а й інші причини;
розглядати цю проблему неможливо, ігноруючи особу ЗЛОЧИНЦЯ, який взаємодіє із зовнішнім середовищем, коли зо- знішнє (соціальне) відбизається через знутрішнє (суб'єктивне) і породжує єдиний результат — злочин. Разом з тим зключення до причинної залежності особи злочинця не по- зинно приззодити до абсолютизації як її значення, так і зовнішнього впливу на неї.
Вчені НАВС України вважають, що загальними причинами злочинності є соціальні суперечності, які супроводжують розвиток суспільства, або. навпаки, деградацію: застій, що безпосередньо вплизає на злочинність і її зміну. На їхню думку, причини злочинності містяться насамперед з економічних відносинах суспільства, прорахунках і недоліках економічного
планування, розбалансованості господарського механізму, у системі розподільчих відносин. Істотний зплив на можливість здійснення особою акту протиправної поведінки, а відповідно і на злочинність взагалі, справляє й соціально-моральний стан суспільства.
Представниками соціологічного напряму є також зчені-кри- мінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії [17]. Вони вважають, що єдиною причиною злочинності є ступінь розвитку соціальних суперечностей, які породжені розшаруванням суспільства на класи, що з необхідністю спричинилося спочатку до появи небезпечних для суспільного устрою посягань, а потім (або разом з цим) і виникнення особливої галузі права — кримінального, що підтримується державою.
Водночас міжкласові суперечності не вичерпують спектра соціальних суперечностей. До них належать також міжрасові, міждержавні (або між групами і блоками держав), міжнаціональні, міжконфесійні, внутрішні класові, міжособисті та внутрішні особистісні суперечності, які впливають на стан злочинності та її поширення.
Умови і явища, що сприяють існуванню злочинності й зи- значають її стан, вчені Санкт-Петербурзької академії МВС Росії поділяють на дві групи: зовнішні (об'єктивні) і внутрішні (суб'єктивні).
Зовнішніми (об'єктивними) є умови і явища, які повністю або майже повністю не залежать від волі індивіда. До них належать економічна ситуація з державі й регіоні; господарчі, фінансові, зовнішньоторговельні умови, що характерні для певної держави та її суб'єктів; безробіття; незаконна міграція; екологічні проблеми; урбанізація; житлово-комунальні проблеми та ін.
Внутрішніми (суб'єктивними) є умови і явища, що впливають на злочинність і поз'язані зі способом життя людей. Здебільшого це пияцтво і алкоголізм. До цих умов належать також наркоманія і проституція; пропаганда культу насилля, жорстокості та порнографії у пресі, кіно- та відеопродукції; мілітаризація населення; корумпованість частини посадових осіб і працівників правоохоронних органів; недосконалість кримінального законодавства; недоліки в роботі правоохоронних органів й існуючому порядку реєстрації та обліку злочинів та ін.
Кримінолог Н. Кузнєцоза, яка є представником соціально- психологічного напряму, визначає, що причини злочинності мають соціально-психологічний зміст [18]. Причинами злочинності (у сучасній Росії) вона взажає систему негативних со- ціально-психологічних язищ, що пов'язані із суперечностями суспільства й держави і породжують злочинність. Іншими словами, причини злочинів і злочинності полягають у соціально негативних суперечностях психології суспільства, спільноти, окремого громадянина. Зміст умов злочинності може бути найрізноманітнішим — соціально-психологічним, економічним, соціальним, правовим, організаційним тощо. За близькістю до злочинності й злочинів вчена розрізняє умови безпосередні й опосередковані. На її думку, суттєву роль у механізмі причин- но-наслідкового зв'язку відіграють внутрішні та зовнішні суперечності, що виникають як всередині суспільства й держази, так і при їх ззаємодії із зовнішнім світом. Причини і умови злочинності Н. Кузнєцоза класифікує на різні: причини і умови злочинності взагалі; причини і умови окремих груп злочинів; причини і умови окремого конкретного злочину. Криміногенні умози вона класифікує на дві групи: умови, що сприяють вчиненню злочинів (ситуаційні умови), і умови, що формують криміногенну мотивацію. До ситуаційних умов вона зараховує також віктимогенні, тобто поведінку потерпілих.
На сучасному етапі розвитку суспільства (у Росії) причини і умози злочинності Н. Кузнєцова групує з чотири основні підсистеми: економічні; кримінальної агресії; кримінальної необережності; правові детермінанти.
Економічні причини і умови.
Причини: психологія здирництва. паразитизму, злиднів.
Умови: помилки у стратегії й тактиці економічних реформ, приватизації, банківській системі та акціонуванні, виробничій сфері, сфері споживання і податковій системі; безконтрольність; безкарність.
Причини і умови кримінальної агресії.
Причини: психологія агресивності корисливої, побутової, націоналістичної та сексуальної.
Умови: безконтрольність обігу зброї і наркотиків; пропаганда культу насилля, порнографії, проституції; відсутність ефективної ранньої профілактики.
Причини і умови кримінальної необережності.
Причини: психологія легковажного ставлення до дотримання вимог громадської безпеки; егоїстично недбале задоволення власних інтересів.
Умови: недоліки в матеріальному, технологічному, організаційному, правовому забезпеченні особистої та громадської безпеки.
Правові причини і умови.
Причини: психологія правового нігілізму, правової легковажності та правового безкультур'я.
Умови: недосконалість законодавства; прорахунки право- застосовчої практики; неефективність правового виховання; неефективність громадської профілактики; неефективність ранньої профілактики на стадії правопорушень.
А. Зелінський є представником біопсихологічного напряму в сучасній вітчизняній кримінології. Піддаючи критиці сучасні кримінологічні концепції причинності, вчений зазначає, що у філософський і кримінологічній літературі зберігається панування вульгарно-соціологічних тенденцій у поглядах на співвідношення об'єктивного (середовища існування) та суб'єктизного (людського, у тому числі й біологічно зумовленого) у детермінації злочинності [9]. Як рух вперед зін оцінює погляди Н. Кузнєцової, яка на перший план кримінологічної детермінації висуває суб'єктивний фактор. А. Зелінський зважає, що людські зади завжди були й залишаються найближчою та зизначальною причиною всіх видів антисоціальної позедінки, у тому числі й злочинної, не заперечуючи при цьому впливу на поведінку людей обставин, що об'єктивно зід них не залежать. Обґрунтовуючи сзою думку, вчений зазначає, що методологічно обґрунтованішим був би пошук першопричини злочинності в суб'єктивному факторі — недосконалості людської природи, оскільки якщо основну причину зростання злочинності пояснювати зиключно об'єктивно існуючими економічними суперечностями, то поза увагою залишаються проблеми культури, моральності, психічного здоров'я, тобто фактори, які безпосередньо породжують девіантну поведінку.
Отже, А. Зелінський основною причиною злочинності визнає суб'єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні
пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур'я, шкідливі звички, конформізм.
Як зазначалося, людські зади притаманні власне природі людини, вони існували й існуватимуть зазжди. Разом з тим зауважимо, що на стан психічного і соматичного здоров'я населення держави зпливає стан генофонду нації. Найбільшої шкоди генофонду українського народу було завдано в період перебування України у складі СРСР під час голодоморів, колективізації і знищення куркулів як класу. Значних втрат зазнала Україна і під час Великою вітчизняної війни. Усе перелічене істотно позначилось на психічному і моральному здороз'ї населення України (біологічне спадкування).
Піддаючи критиці погляди представників соціальної парадигми, А. Зелінський наголошує, що їх звинувачення з бік прихильникіз біопсихологічної теорії стосовно того, що вони визнають уроджені злочинні схильності людей, є безпідставними, оскільки жоден з них, за винятком Ч. Ломброзо, цього не стзерджуваз. Успадковуються не злочинні нахили, а такі особливості психіки та тілесної конституції людини, які за несприятливих умоз середовища значно підвищують ризик формування особистості соціопата. який постійно конфліктує із суспільством та іншими людьми. Суб'єктивно-особистісні фактори, які належать до безпосередніх причин злочинності (причин першого порядку), у свою чергу, є наслідками біологічного й соціального спадкування (причини другого порядку) і тісно взаємопов'язані.
Умови криміногенної детермінації А. Зелінський поділяє на суб'єктивні та об'єктизні.
Суб'єктивні умови злочинності, тобто ті, що залежать від волі людей, породжуються тими самими негативними моральними та психологічними явищами і особистісними властивостями. що й причини злочинності. Таким чином, суб'єктивні причини злочинності об'єктивуються не тільки у злочинності, а й з умовах, які їй сприяють. До таких умов належать пияцтво і алкоголізм; наркоманія; криміногенність засобів масової інформації; пропаганда жорстокості, насилля, розпусти; втрата осзітою авторитету; корупція державних службовціз і правоохоронних органів; низька ефективність діяльності органів здійснення кримінальних покарань; незаконна міграція; мілі-
таризація населення за рахунок поширення незаконного зберігання зброї, що надходить з інших держав через "прозорі кордони", та ін.
Об'єктивними умовами є соціальні суперечності, які безпосередньо не залежать від свідомості й волі населення, а успадковані з минулої доби, підтримують стан напруження з суспільстві та сприяють злочинності. До таких факторів належать негатизні аспекти урбанізації та прогресу; економічні, екологічні проблеми та інші об'єктизно зумовлені труднощі переходу до ринкової економіки. Швидкий розвиток великих міст на загальному тлі руйнування сільського побуту призвів до демографічної диспропорції: з одного боку, перенаселення, дефіциту житла, транспортних та екологічних проблем у містах, з іншого — нестачі робочих рук, занепаду сільського господарства. До негативних наслідків урбанізації належать психологічні перевантаження, інформаційна перенасиченість, сурогати масової культури, які не сприяють моральному вдосконаленню людини. Економічна криза з Україні призвела до безробіття й різкого розшарування суспільства на багатих та бідних.
Розподіл кримінологічних факторів на суб'єктивні та об'єктивні А. Зелінський зважає умовним, оскільки суб'єктизні фактори детермінуються не тільки особою, а й умовами буття, що об'єктивно склалися, і назпаки. Разом з тим, на його думку, пояснити причини і умови злочинності, а також її динаміку в різні історичні періоди неможливо без відокремлення того, що здійснюється закономірно під зпливом сил, які не залежать від людей, і того, що люди самі ускладнюють собі існування.
Отже, розглянуті сучасні теорії зирішення проблеми детермінації злочинності мають як прихильників, так і супротивників. Проте зазначимо, що вчені-кримінологи як України, так і Росії при вирішенні проблеми детермінації злочинності надають перевагу теоріям соціологічного напряму.
4. Попередження злочинності. Її значення, співвідношення з іншими термінами
Попередження злочинності – головний напрям діяльності держави і суспільства в боротьбі з цим негативним явищем, найбільш ефективний і гуманний, антагоністичний каральному засіб підтримання правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом суспільних відносин і соціальних цінностей.
Проте дотепер у науковій літературі та на практиці відсутнє єдине концептуальне розумінні поняття попередження злочинності (злочинів), а також співвідношення інших термінів, застосовуваних юристами й управлінцями (запобігання, профілактика, превенція, припинення, усунення причин та умов). Дискусії з цих питань тривають, а нормотворці і далі необґрунтовано застосують термінологічну синонімію та полісемію. Як слушно вважає О.М. Джужа, термінологічна плутанина лише призводить до суперечностей при розв’язанні проблем попередження злочинів [9, с. 136].
У кримінологічній літературі іноді ці терміни розглядають як самостійні, такі, що не збігаються за змістом, їх значення пов’язують з різними рівнями та видами попереджувальної діяльності [1; 2; 15]. Одні автори переконані, що поняттям попередження поглинається поняття профілактика (більше того, профілактика, запобігання і припинення злочинів розглядаються як три види (напрями) попереджувальної діяльності на рівні конкретної протиправної поведінки; звідси – поняття “попередження” пропонується вважати загальним) [3; 4]. Інші автори, наприклад А.Ф. Токарєв, вважають, що “термін попередження відбиває діяльність по недопущенню будь-яких явищ, а термін профілактика – діяльність по недопущенню будь-яких негативних змін у явищах” [10, с. 153]. Цей автор робить спробу довести, що доцільно говорити про попередження злочинів, апрофілактувати можна лише тих осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів. Проте більшість науковців (серед яких В.М. Бурлаков, О.М. Джужа, В.П. Сальніков, В.Г. Лихолоб, О.І. Коваленко, Я.Ю. Кондратьєв, О.Г. Кулик, О.Є. Михайлов, П.П. Михайленко, В.П. Філонов та ін.) і власне суб’єкти попереджувальної діяльності трактують усі ці терміни (та поняття) як тотожні.
Завданням цієї статті є: дослідити термінологію, яка застосовується законодавцем щодо попередження злочинів (злочинності); з’ясувати, чи є органічним її відмінне розуміння в кримінології, кримінальному праві та кримінальному процесі, в інших галузях права та на загальносоціальному рівні; чи закономірно застосовувати у різному значенні синонімічні терміни, що означають попередження, щодо різних стадій розвитку злочинної діяльності, щодо злочинності в цілому та окремого (конкретного злочину), а також щодо різних рівнів, видів, форм самої попереджувальної діяльності, дати обґрунтовані пропозиції щодо шляхів розв’язання цієї важливої проблеми.
На наше переконання, розмежування понять попередження, запобігання, превенція, профілактика, усунення причин та умов злочинності (злочинів) має дуже умовний характер, що можна підтвердити, насамперед, етимологічною спорідненістю цих термінів.
Так, запобігання – дія за значенням запобігти, запобігати: не допускати, заздалегідь відвертати що-небудь неприємне, небажане [14].
Синонімічні словники дають до слова запобіжний такий ряд: профілактичний, попереджувальний, охоронний, захисний, який відвертає; а до слова попереджати –застерігати, погрожувати, запобігати, передувати, випереджати [6].
До речі, російсько-українські словники перекладають слово предупреждение як попередження, запобігання, випередження (меры предупреждения – запобіжні заходи), слово предотвращение – як запобігання, відвертання, а предохранительный – як запобіжний [12, с. 498].
Юридична енциклопедія визначає запобігання як соціальну діяльність, яка полягає в усуненні причин та умов злочинності [16], а превенція (від лат. praeventio – випереджаю, попереджаю) тлумачиться як попередження, запобігання [17; 13] (у теорії кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології превенція вживається переважно як синонім терміна запобігання злочинності [5, с. 128]).
Профілактика (слово утворене від грец. – запобіжний) злочинності в Юридичній енциклопедії визначається як система державних і громадських заходів, спрямованих на виявлення, усунення та нейтралізацію причин та умов злочинності [17]. Відомо, що термін профілактика ввійшов у кримінологію з медицини.
Отож, наведені терміни – хоч і різні за способом утворення та походженням – проте семантично ідентичні. Саме тому в юридичній науці їх можна використовувати як рівнозначні та взаємозамінні.
Слід зазначити, що існує також юридичний термін припинення злочину. Про нього ми згадали у зв’язку з тим, що окремі автори припинення злочину включають до попереджувальної діяльності з огляду на однозначно визначені в кримінальному праві поняття готування до злочину, замах на злочин, що ніби відповідають правоохоронним діям, які охоплюються поняттям запобігання злочинів, при цьому процес формування умислу вважається першою стадією розвитку злочинної діяльності, а не допустити його формування покликана профілактика злочинності. Йдеться про так звану ранню профілактичну діяльність [3; 4]. Натомість О.М. Джужа доводить, що на стадії готування до злочину на індивідуальному рівні застосовується відвернення, а припинення – на стадії замаху на злочин [9, с. 140]. Ці погляди є спірними, оскільки припинення слід розуміти як припинення вже вчинюваного (розпочатого) злочину, недопущення доведення його до кінця, недопущення настання шкідливих наслідків. Отож, на наше переконання,попередити (запобігти) можна лише злочини (протиправні діяння), вчинення яких ще не розпочалося – попередити можливо лише новий злочин, а припинити – той, що вже вчиняється, але ще не закінчено, не доведено до кінця; не можливо припинити діяння, яке ще не має місця в реальності, що знаходить підтвердження і в законодавстві України.
Ю. Заросинський та І. Рощина стверджують, що в юридичній літературі, крім зазначених, у значенні попередження вживається й термін покладення краю, який вони розуміють як “перешкоджання продовженню вже початого злочину на стадії замаху на злочин і вжиття до осіб, які посягали, заходів (у тому числі кримінально-правових), а також вияв і усунення конкретних причин, під впливом яких у них склалася антисуспільна установка, і умов, що сприяють реалізації злочинного наміру” [4, с. 78]. Покладення краю, на наше переконання, ні в якому разі не може вживатися як юридичний термін, оскільки є усталеним фразеологічним сполученням, що зафіксовано словниками української фразеології. Більше того, покласти (положити) край (кінець) російською мовою перекладається як пресечь, тобто припинити – українською [11]. Тому немає потреби вигадувати нові терміни, коли їх і так існує чимало.
Що ж таке попередження злочинності та попередження злочинів? При розгляді цього питанні важливо виходити зі змісту попередження – розглядати його як:
- важливий засіб соціального регулювання суспільних відносин;
- поєднання різних рівнів попередження злочинності, втілених у діяльності неоднорідних суб’єктів;
- взаємодію заходів соціально-економічного, організаційно-правового та виховного характеру;
- діяльність держави та суспільства, спрямовану проти злочинності з метою утримання її на мінімальному рівні завдяки (шляхом) усунення або нейтралізації причин, які її породжують [7, с. 184].
Відповідно до ієрархії причин та умов злочинності обґрунтовано виділяють такі рівні її попередження:
- загальносоціальний – соціально-економічна політика в цілому, що реалізується у формі державних планів (програм, концепцій) економічного та соціального розвитку;
- кримінологічний (спеціально-кримінологічний) – щодо окремих видів і груп злочинної поведінки, а також щодо колективної конформної та маргінальної поведінки, у формі відомчих та міжвідомчих планів (програм) посилення боротьби зі злочинністю;
- індивідуальний – діяльність щодо конкретних осіб, поведінка яких вступає в конфлікт з нормами права. Індивідуальна профілактика реалізується у формі усунення причин та умов конкретних злочинів і правозастосовчих актів (припис прокурора, подання слідчого, окрема ухвала суду [7, с. 185-186].
Таким чином, загальносоціальне попередження може здійснюватися лише щодо злочинності як соціально негативного явища (сутнісний аспект), кримінологічне (спеціальне) – щодо злочинності як сукупності злочинів, вчинених на певній території в певний час, та щодо окремих видів злочинів (змістовний аспект), а об’єктом індивідуального попередження може бути лише індивід (його поведінка), від якого можна очікувати вчинення протиправного діяння. При цьому злочин – це лише передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [8, ст. 7], а злочинність – соціально-правове, відносно масове, історично мінливе, відносно стійке, самодетерміноване, антагонічне явище, що включає сукупність усіх злочинів, вчинюваних у певному суспільстві в певний період, яке характеризується кількісними та якісними показниками [10, с. 12].
Виходячи з викладеного, в праві слід розглядати попередження злочинності на загальному рівні, злочинів – на спеціальному, а на індивідуальному – конкретного злочину. При цьому попередити можна лише те діяння, яке ще не має ознак протиправності, але може їх набути. За наявності складу злочину, в тому числі незакінченого, попередити можливо його продовження, доведення до кінця, його шкідливі наслідки.
На загальносоціальному рівні нормативно-правовий вплив на причини та умови злочинності не потребує застосування спеціальних термінів на кшталт попередження,профілактика, превенція, запобігання тощо, оскільки причини й умови злочинності є факультативними об’єктами правового впливу. Натомість на спеціальному рівні побудова законодавчих норм без цих термінів неможлива.
Тому, на нашу думку, доцільно зупинитися більш детально на законодавчій термінології щодо попередження злочинів.
Норми Конституції України, а також норми кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого законодавства, законів України: “Про боротьбу з тероризмом”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, “Про боротьбу з корупцією”, “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, інших законодавчих актів формують правові засади щодо практичної реалізації відповідними суб’єктами правоохоронної функції, в тому числі щодо попередження злочинів, застосовуючи при цьому різні терміни та терміносполуки.
Частина 3 ст. 29 Конституції України закріплює право відповідних державних органів “в разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його… застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід…” Як запобіжний злочинові захід також можуть застосовуватися перлюстрація, перегляд кореспонденції та поштових відправлень, а також прослуховування телефонних та інших переговорів “з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо в інший спосіб одержати інформацію неможливо, застосовувати” (ст. 31).
Гарантуючи кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, збирання та поширення і використання інформації в будь-який спосіб (ч. 1 і 2 ст. 34), держава може обмежити ці права законом “з метою запобігання заворушенням чи злочинам…” (ч. 3 ст. 34).
Стаття 39 Конституції гарантує право громадянам “…збиратися мирно, без зброї”, а обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися “з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Таким чином, конституційні норми, що є джерелом розробки та прийняття інших законів, визначаючи правову політику держави щодо попередження злочинів та інших правопорушень, послуговуються лише терміном запобігання, який і має застосовуватися в нормах конституційних, органічних та звичайних законів.
Чинний Кримінальний кодекс Українимістить низку норм, що прямо вказують на попередження злочинів. Частиною 1 ст. 1 запобігання злочинам уперше віднесено до основних завдань КК України.
5. Система попередження злочинності , хар-ка її складових. Класифікація заходів попередження злочинності
За характером соціальної детермінації злочинності заходи профілактичного впливу поділяють на загальні та спеціальні (кримінологічні). Відмінність між ними полягає в тому, що загальні заходи спрямовані на позитивний розвиток соціально-економічної системи загалом і цим сприяють зниженню рівня злочинності, а спеціальні (кримінологічні) безпосередньо впливають на причини й умови наявного стану злочинності та її окремих видів з метою їх усунення, нейтралізації або обмеження.
За конкретним змістом розрізняють такі заходи профілактики: економічні, соціальні, ідеологічні, технічні, організаційні, правові. Зазначимо, що за такої класифікації попереджувальні заходи поділяються на загальні та спеціальні.
Економічні заходи попередження злочинності спрямовані на нейтралізацію криміногенних наслідків функціонування економічної сфери і мають велике значення як на макрорівні (наприклад, оздоровлення економіки країни загалом, економічний захист найменш забезпечених верств населення шляхом уведення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму), так і на мікрорівні (наприклад, пільги і допомога конкретним особам, які перебувають у критичній ситуації).
Соціальні заходи профілактики позитивно впливають на різні соціальні інститути (сім’ю, колективи, громадські організації та ін.). Наприклад, значний профілактичний потенціал містять заходи, що сприяють створенню культу сім’ї, розвитку громадських засад місцевого самоврядування.
Ідеологічні заходи профілактики повинні формувати у членів суспільства моральну свідомість на основі суспільних цінностей; обмежувати негативний вплив на поведінку осіб стандартів масової культури (обмеження часу показу фільмів з еротичним змістом і сценами насилля); виправляти моральні деформації у осіб з правопорушуючою поведінкою за допомогою індивідуально-виховної роботи (психолого-педагогічні та правообмежувальні заходи).
До технічних заходів профілактики належать різні технології, правила, засоби і пристосування, що перешкоджають суспільно небезпечним наслідкам у процесі соціальної діяльності людей, а також вчиненню злочинів та інших правопорушень (наприклад, технології, що виключають аварійність на виробництві; правила дорожнього руху; засоби охоронної та пожежної сигналізації; запираючі пристрої).
Організаційні заходи попередження злочинності повинні сприяти нейтралізації або мінімізації криміногенних наслідків від непрофесійної організаційно-управлінської діяльності (наприклад, заходи удосконалення процесів керованої міграції населення; відпрацювання дієвого механізму забезпечення соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; формування критеріїв ефективності діяльності правоохоронних органів).
Правові заходи попередження злочинності за змістом поділяють на такі:
- що сприяють нейтралізації умов, які полегшують вчинення злочинів (норми різних галузей законодавства, що обмежують дієздатність алкоголіків, позбавляють батьківських прав, регламентують порядок придбання і зберігання вогнепальної зброї та ін.);
- що стимулюють до дій, які перешкоджають або припиняють вчинення злочинів (норми кримінального права про добровільну відмову від злочину, необхідну оборону, затримання злочинця);
- що регламентують процес попередження злочинів.
Правову основу профілактики злочинів становлять такі документи:
- окремі положення Конституції України;
- закони України і підзаконні нормативні акти (наприклад, закони України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про прокуратуру”, акти Кабінету Міністрів України щодо питань боротьби зі злочинністю);
- окремі норми галузевого законодавства України (наприклад, ст. 23 КПК України, ст. 6 КАП України);
- відомчі та міжвідомчі нормативні акти (накази МВС України, Генерального прокурора України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).
Зазначимо, що до цього часу процес попередження злочинності в Україні не має самостійної правової бази. Ще в 1995 р. було розроблено проект Закону України “Про профілактику злочинів”, у преамбулі якого закріплювалось: “Українська держава забезпечує своїм громадянам захист від посягання на їх життя, здоров’я, волю, гідність, майнові та інші права”. Проте, на жаль, цей закон ще не прийнятий. Існуючі правові норми з цього питання, як правило, містяться в різних галузях права, часто є фрагментарними і не узгоджуються між собою, що не сприяє ефективності профілактичної діяльності.А. Зелінський відокремлює ще один критерій класифікації заходів попередження злочинності — масштаб їх здійснення:
- серед населення країни;
- у межах певного відомства або стосовно певних прошарків населення (наприклад, серед неповнолітніх, безробітних; силами працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, Державного департаменту України з питань виконання покарань);
- у малих соціальних групах (на підприємствах, в установах, організаціях, сім’ях, неформальних групах);
- стосовно окремих осіб
6. Кримінологічне прогнозування: поняття, види, значення, методи
Кримінологічне прогнозування - це процес отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності чи ймовірності вчинення конкретного злочину.
Кримінологічний прогноз - це висновок (імовірне судження), що отримують у результаті прогнозування, тобто судження про майбутній рівень, структуру та динаміку злочинності, про небезпеку вчинення злочину конкретною особою, а також про детермінанти злочинності й засоби впливу на неї.
Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування - одне з першочергових завдань сучасної науки. Без прогнозу неможливе планування боротьби зі злочинністю, і її запобігання. Кожний законодавчий акт, кожна урядова постанова та інші державні рішення повинні піддаватися попередній кримінологічній експертизі, складовою частиною якої є науково обґрунтоване судження про те, який уплив справить реалізація проекту на стан злочинності. Кримінологічну експертизу повинні проходити й проекти кримінальних законів. Річ у тім, що, як це не парадоксально, на перший погляд, деякі кримінально-правові заборони та розпорядження не стільки протидіють злочинності, скільки породжують її.
У кримінологічному прогнозуванні необхідне використання:
1) статистичних даних і результатів вибіркових досліджень не менш, а ніж за п'ять попередніх років, які характеризують стан і тенденції соціальних процесів, що стали інтенсивно впливати на злочинність;
даних про прогнозовані зміни стану та тенденцій цих процесів на період прогнозу;
статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності не менш, а ніж за п'ять попередніх років загалом, а також за видами, за контингентами злочинців, за територіальним розподілом, за об'єктом посягання, за мотивацією і способами та;
статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які характеризують обсяг, структуру, тенденції практики застосування заходів профілактики та кримінально-правових заходів за той же період;
даних про передбачувані на прогнозований період зміни, що відбулися за 10 попередніх років у правовому регулюванні, організації та ресурсному забезпеченні боротьби зі злочинністю та їхній уплив на стан злочинності;
даних про стан і тенденції громадської думки на момент підготовки прогнозу в зіставленні з даними за один-три попередніх роки;
даних про нові види злочинів, нові форми та способи злочинних дій;
даних про злочини, що мають міжрегіональний і міждержавний характер;
інформації про стан і прогнози злочинності та боротьбиз нею в регіонах і за рубежем.
У процесі кримінологічного прогнозування виконуються такі завдання:
з'ясування показників, які характеризують розвиток або зміну злочинності в ретроспективі, виявлення на основі цього небажаних тенденцій і закономірностей, встановлення способів їх зміни в необхідному напрямку;
з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для розробки перспективних планів;
розроблення загальної концепції боротьби зі злочинністю, складовою частиною якої є вибір оптимального розвитку правоохоронних органів;
встановлення можливих змін у рівні, структурі та динаміці злочинності в майбутньому та виявлення обставин, які сприяють таким змінам.
До кримінологічного прогнозування висуваються певні вимоги:
• неупередженості прогнозування - полягає в тому, що прогноз злочинності не повинен залежати від особистих або групових інтересів і видавати бажане за істину;
• обгрунтованості прогнозування - полягає в тому, що останнє повинно ґрунтуватися на аналізі криміногенних факторів у їхній динаміці;
• надійності — полягає в тому, що високий ступінь прогнозу має здійснюватися з високим ступенем достовірності.
Надійність як результат неупередженості й обґрунтованості проявляється у високому ступені його достовірності. Від достовірності (надійності) прогнозу залежить його практична цінність.
Існують три основних види кримінологічного прогнозування:
- прогнозування розвитку науки кримінології;
прогнозування злочинності;
індивідуальний прогноз.
Прогнозування розвитку науки кримінології передбачає прогнозування кримінологічних досліджень і визначення перспективи розвитку конкретних напрямків науки кримінології.
Прогнозування злочинності передбачає відповіді на запитання:
якими із заданою ймовірністю на відповідний термін будуть основні показники злочинності (рівень, структура, характер, динаміка);
яка ймовірність змін у злочинності загалом та її певних категорій;
які чинники та з якою інтенсивністю впливатимуть на злочинність;
які категорії осіб можуть поповнити коло злочинців;
які засоби найбільш придатні для боротьби зі злочинністю?
Самостійним видом прогнозу є прогнозування індивідуальної злочинної поведінки, під яким розуміють визначення ймовірності вчинення злочину в майбутньому конкретною особою. Індивідуальне прогнозування виходить із психології особи та її попередньої діяльності. Крім того, на індивіда як члена визначеної групи поширюються певною мірою і статистичні закономірності цієї групи.
Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути побудована за різноманітними критеріями.
За територіальною ознакою розрізняють прогнозування:
загальнодержавне;
регіональне;
місцеве;
у відповідній галузі народного господарства;
на конкретному підприємстві.
Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, розрізняють:
-поточні (оперативні);
короткострокові (один-два роки);
середньострокові (три-п'ять років);
довгострокові(понад п'ять років).
У практичній діяльності застосовують короткострокові прогнози, що охоплюють досить незначні часові проміжки (доба, тиждень, місяць або квартал). Вони одержали назву оперативних прогнозів. Такий прогноз зручний у роботі міських і районних органів внутрішніх справ, особливо у зв'язку з проведенням масових заходів (наприклад, мітинги, свята, спортивні заходи тощо).
Мета короткострокового прогнозування полягає в науковому передбаченні тенденцій, закономірностей і конкретних варіантів змін злочинності в найближчому майбутньому за основними показниками. На цій основі розробляються короткострокові прогнози, що визначають спрямованість запобігання злочинності.
Середньострокове прогнозування передбачає період від двох до п'яти років. На відміну від короткострокових прогнозів, воно спрямоване на більш віддалену перспективу та визначає стратегію боротьби зі злочинністю.
Довгострокове прогнозування зорієнтоване на термін понад п'ять років і базується на аналізі загальних закономірностей розвитку суспільства загалом, зв'язку рівня та структури злочинності з рівнем соціально-економічного й культурного розвитку суспільства. Перспективні кримінологічні прогнози сьогодні можуть давати оцінки лише загалом деяких основних тенденцій у розвитку злочинності, її причин й умов залежно від змін у суспільстві. Такі прогнози переважно залежать від ступеня точності відображення в загальних соціальних прогнозах тенденцій тих процесів і явищ, які найбільш інтенсивно впливають на злочинність.
Індивідуальне прогнозування повинне виходити з психології особи та її попередньої діяльності. Здійснювати індивідуальне прогнозування злочинної поведінки можна лише щодо осіб, які в минулому вже вчинили злочини чи припускалися антигромадської поведінки. Роль індивідуального прогнозування полягає саме в тому, щоб із зазначеного контингенту осіб визначити тих, до яких необхідно вживати індивідуальних запобіжних заходів із метою недопущення вчинення ними злочинів у майбутньому.
Що стосується кримінологічного прогнозування, то, природно, суспільство не зацікавлене в реалізації негативних прогнозів і вживає запобіжних заходів. І якщо в їх результаті рівень злочинності виявиться нижчим від очікуваного, то така "помилка" не суперечить прогнозові, не знижує його надійності.
Прогнозування індивідуальної поведінки полягає у визначенні ймовірності вчинення конкретною особою злочину чи, навпаки, її виправлення та відмови від злочинної діяльності.
Побудова прогностичної моделі передбачає два підходи:
прогнозування на основі узагальнення біографії індивіда;
прогнозування на основі аналізу внутрішнього духовного життя індивіда, його установок і мотивів (індивідуальний підхід).
7. Кримінологічне планування боротьби з злочинністю
Кримінологічне планування (програмування) - це цілеспрямований процес розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, організаційне, методичне й ресурсне його забезпечення на визначений період часу.
У широкому значенні слова терміни "планування" та "програмування" використовують як тотожні. Однак у сфері кримінологічного планування доцільно розмежовувати термінологію.
Програми розробляються на стратегічному рівні управління боротьби зі злочинністю. Вони передбачають мету та завдання на порівняно тривалий період, їхні пріоритети та зв'язок з іншою метою спеціального управління, систему суб'єктів і засобів боротьби зі злочинністю, ресурси, котрі може виділити суспільство, та ін.
Плани деталізують програми за завданнями, напрямками, функціями певних суб'єктів боротьби зі злочинністю, організацією цієї боротьби, передбачаючи конкретні заходи, порядок, послідовність, терміни виконання та відповідальних виконавців.
Планування є однією з форм координації запобіжної діяльності як в окремому регіоні, так і в державі загалом.
Базою кримінологічного планування є прогноз, дані про злочинність, процеси, що впливають на неї та стан боротьби зі злочинністю.
До кримінологічного планування всіх рівнів висувають такі основні вимоги:
планування має бути колективним як за колом учасників складання плану, так і за колом його виконавців;
виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;
• намічені заходи обов'язково мають взаємоузгоджуватись і не суперечити один одному;
• заходи слід планувати, зважаючи на конкретну ситуацію в регіоні (відомстві), та своєчасно коригувати з огляду її змін.
Етапи кримінологічного планування
Процес планування складається з п'яти основних етапів:
1) організаційно-підготовчого;
інформаційно-аналітичного;
безпосередньої розробки плану;
організації виконання плану;
5) оцінювання запобіжної діяльності й висновків.