Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Питання 2
О. Олесь
Літературна мова – це особлива форма національної мови (поряд з просторіччям, діалектами, жаргонним мовленням, народними говорами). Літературна мова усвідомлюється носіми національної мови як її зразкова форма. Сучасна літературна мова складається з загальнонаціональних мовних елементів, культурно оброблених. Розвиток літературної мови насамперед пов"язаний з розвитком художньої літератури.
В державі саме літературна мова є обов'язковою у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі.
18 ст. в історії російської культури – це доба активної розбудови російської літературної мови, основоположником якої вважають О.С.Пушкіна.
Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах письменник використав київсько-полтавську селянську говірку.
Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.
Слід зазначити: у першій половині й середині XIX ст. в середовищі українських літераторів переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток української мови.
Це не дивно: адже характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.
На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби", згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.
Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.
На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.
Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст.
Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.
Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: "...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова".
Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.
Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.
Дослідження Ю. Шевельова спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту тільки середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, "сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. "
Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".
Питання 19
Терміни та термінологія: розвиток української медичної термінології
Створення передумов для ефективного засвоєння медичної термінології є гарантом успішної навчальної та майбутньої професійної діяльності медиків.
Термінами називаються слова або словосполучення, що означають чітко окреслені спеціальні поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя.
Терміни мають точне, конкретне значення. Вони не мають емоційного забарвлення і не можуть мати синонімів.
Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. І тому вони (терміни) повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.
Термінологія - це слова або словосполучення, які означають певні поняття в системі найменувань, застосованих у даній науці.
У діловому стилі є багато термінів, запозичених з інших мов (бюджет, бланк, кредит), утворених за допомогою власних слів та іншомовних частин або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп). Але діловому стилю притаманна також і термінологія, яка утворюється з активної лексики (діловодство, справочинство, планування).
Розрізняють термінологію загальнонаукову і спеціальну.
Загальнонаукова термінологія обслуговує різні галузі знань, де вживаються, наприклад, такі слова: аналіз, синтез, метод, система, класифікація, орган, реакція і т. д.
Спеціальна термінологія запроваджується в окремих галузях науки і техніки. Можна виділити такі основні групи термінологічної лексики:
математичну термінологію (кут, множення, квадрат, плюс, мінус, куб, синус, косинус і т. д.);
фізичну (електрон, енергія, атом, вольт, молекула, оптика і т. д.);
електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);
літературознавчу (драма, поема, повість, анапест, сюжет, персонаж);
лінгвістичну (фонема, фонологія, морфема, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, пароніми);
радіотехнічну (антена, радіоцентр, приймач);
філософську (метафізика, базис, діалектика);
фінансову (банк, баланс, кредит, фінансування);
хімічну (азот, водень, кисень, іонізація, хімічна реакція, оксиди);
музичну (соло, тріо, квінтет, октава, балалайка, баян);
морську (катер, боцман, капітан, корабель);
залізничну (купе, вагон, провідник, камбур, експрес);
спортивну (футбол, тайм, гол, аут, шахи, гросмейстер, голкіпер, шах);
біологічну (рецептор, клітина, плазма, молюски, ссавці, хребетні, тичинка);
медичну (хірургія, ін'єкція, грип, термометр, гігієна, терапевт) та ін.
Медична лексика - одна з найдавніших у мові.
Спочатку з'явилися назви органів тіла людини, а пізніше - описи відхилення їх від норми, описи симптомів різних хвороб. Загальновідомо, що вся медична лексика поділяється на так звану народну і професійну.
Перша, давніша, представлена національним коренями.
Вона охоплює назви частин і органів людського тіла та організму тварин.
З індоєвропейської мови дісталися у спадщину і назви основних життєвих процесів і станів: жити, вмирати, спати, слухати, бачити, блідий, малий, глухий.
З прийняттям християнства, поширенням письма, грамотності були створені умови для систематизації цих знань.
З'явились перші травники та лікувальники. Зокрема, так званий травник із рукописної збірки Бухарестського державного архіву (XVIст.). Починаючи з XVIII ст., виходять перші писемні порадники: „Лікарські та господарські порадники XVIII ст.”
Лікування за допомогою цілющих трав було дуже поширене в Україні. Історія лікування травами є частиною духовної і матеріальної культури українського народу, показником розвитку його медичної думки.
Є підстави вважати, що допомога хворим цілющими рослинами була відома уже в Київській Русі у період князювання Ярослава Мудрого.
Напевно ще у той час були створені якісь лікарські порадники (травники), які, на жаль, до нас не дійшли.
Матеріали пізніших старих травників повністю або частково у видозміненому вигляді використовувалися при укладанні нових травників. Наприклад, у лікарському пораднику другої половини XVIIIст. „Книга лечебная от многих лекарств”, де вміщено текст про венедіку, будренець, дуже близький до уривка з травника XVI ст.
Народнорозмовна мова - це основа граматичної будови і лексичного складу аналізованих пам'яток.
Разом з тим трапляються і деякі слова іншомовного походження, зокрема полонізми: ниректь, жолондек, прошок. Зрідка вживаються польські назви, написані латиною.
У пам'ятках широко представлена анатомічна власне українська лексика, назви органів тіла та їх частин: біль голови, під язиком, головна жила, в крижах, пульси, або скроні, на утробі, шия, карк тощо.
Фіксуються також назви хвороб: запаленіє очей, біль зубів і ясен, катар голови, запаленіє горла, на шаленство, на дихавицю, на сухоти, на камінь в нирках, на пухлину, на корч тощо.
Менш поширені назви способів лікування: пігулки, масть, пластер, полосканіє, лєкарство.
Пам'ятки є цінними джерелами для дослідження ботанічної лексики, особливо широко представлені лексеми на позначення лікарських рослин: материнка, ломаття, мак; варити буквицю, квіти бузини, руту, чебрець, медунки тощо.
У зв'язку з поширенням міжнародних контактів, впливом інших культур з поч. XIX ст. почали з'являтися перекладні й оригінальні джерела латиною, грецькою мовою, які пізніше ставали навчальним посібниками з медицини.
Латина поступово ставала єдиною мовою професійних лікарів, а загальновживана, народна медична лексика поступово занепадала.
У 1861році М. Левченко на сторінках «Основи» зробить першу спробу подати принципи укладання українських термінологічних словників.
Він усвідомлював, що українська мова має увесь необхідний лексичний та граматичний арсенал для творення наукових термінів «у дусі народної мови», намагався творити терміни «загальнозрозумілі», приймати іншомовні терміни тільки легковимовні.
З 1917-1918 рр. у зв'язку із становленням різних форм української державності спостерігався активний розвиток української термінології, у тому числі медичної. Українська медична термінологія все більшою мірою входить у медичну науку та освіту.
Українською мовою видаються десятки оригінальних та перекладних підручників з медицини.
Тоді ж були засновані та виходили друком українські наукові медичні видання («Київський медичний журнал», «Українські медичні вісті», «Профілактична медицина»), перші українські вузькоспеціальні видання як теоретичного, так і клінічного плану, бюлетені та газети.
Найбільше медичних журналів в Україні видавалося у 1920-29 рр., разом - 69, з них 22 українською мовою. Українські вчені та викладачі вищих навчальних закладів, співробітники науково-дослідних інститутів, лікарі докладають усіх зусиль для розвитку та утримування українських медичних видань.
У термінотворенні у цей період орієнтувались на національний характер терміносистем: усі учені погоджувалися з тим, що треба використовувати внутрішні мовні ресурси, термінувати нові поняття як шляхом існування вже існуючих у мові лексем, так і індивідуального творення.
Основними представниками «творчого» періоду розвитку української медичної термінології були О. Курило та М. Галин. О. Курило видала «Російсько-український словник медичної термінології» (1918), у якому запропонувала використовувати низку українських медичних термінів, серед них: артерія-б'ючка, желудочек сердца - комірка серця.
Окремі терміни стали повноправними, наприклад, гомілка, білі кров'яні тільця, волокно, повіка, рухомий нерв, дихання, шлунок, зір, легені, тім'я, тканина та ін.
А вже у 30-х роках XX ст. у спеціальних бюлетенях друкувалися низки слів (медичних термінів), що підпадали під заборону.
У 1936 році з'явився «очищений від «шкідницької термінології» «Словник медичної термінології», укладений «бригадою наукових працівників».
Були вилучені з ужитку такі слова, як ломець - ревматизм, гнояк - абцес, ядуха - сильна задишка, навіювання - гіпноз тощо. Медична національна лексика булла цілковито знекровлена і зникла з фахового спілкування.
З активізацією національного відродження в усіх галузях почалося активне медичне словотворення і в Україні. Подібні явища свого часу переживала більшість країн у період національного відродження.
Так, у Німеччині вже в 50-х роках медична термінологія була переведена на національну основу, у США після другої світової війни також мали місце подібні процеси.
Більшість держав світу має свою національну медичну термінологію. Таке засилля латини, як у нас, спостерігалося лише у країнах колишнього соціалістичного табору та деяких скандинавських.
У цивілізованому світі національна мова забезпечує всі галузі життя, і зокрема, медичне фахове спілкування. Тому подібні процеси в українській мові є природними і необхідними.
Проте пов'язані вони з величезними труднощами, адже мова має свої закони. Щоб слово мало довге життя, воно повинно бути милозвучним (тобто вписатися в мелодику певної мови), лаконічним, інформативним, не створювати недоречних асоціацій.
Медичних словників створюється багато, але не всі вони відповідають цим вимогам. Існує правило - термінологічні словники мають бути схвалені комітетом з наукової термінології НАНУ.
Тільки тоді можна уникнути помилок, зайвої синонімії, розбіжності у вживанні термінів, неточних перекладів запозичених слів і т.д.
У складі термінології (і в першу чергу медичної) наявна значна кількість іншомовних слів, переважно грецького та латинського походження. Терміни, утворені за допомогою словотворчих засобів української мови, виступають як дублети до іншомовних: лінгвістика - мовознавство, асиміляція - уподібнення, квантитативний - кількісний, експорт - вивіз.
Оскільки лікар зустрічається з безліччю термінів різних медико-біологічних і клінічних дисциплін, то він повинен володіти спеціальною термінологією, але термінологічна підготовка майбутніх лікарів передбачає не лише знання термінології, але й розуміння її, тобто вміння користуватися нею на практиці.
Медична термінологія - це система, яка об'єднує термінологію медико-біологічних та фармацевтичних дисциплін, де переважна більшість термінів іншомовного походження.
Але коли лікар розмовляє українською мовою на професійну тему, він застосовує від 50 % до 80 % слів латинського та грецького походження.
Однією з особливостей медичної термінології є поділ її на групи.
І група - анатомічні терміни - назви частин людського тіла та їх складових органів: кістка, м'яз, нижня кінцівка, скелет, стопа.
ІІ група - клінічні терміни - слова чи словосполучення, що вказують на назви захворювання та методи обстеження, діагностику, лікування: апендицит, виразка, ниркова коліка, гастрит, запалення легенів тощо.
ІІІ група - фармацевтичні терміни - назви хімічних речовин, лікарських препаратів, їх функції та дія на людський організм: нітрогліцерин, аспірин, аналгін, гастроципін тощо.
У анатомічній термінології застосовуються, зокрема, слова латинського походження. Слова грецького походження є термінологічною базою для всіх клінічних дисциплін.
Вивчення клінічного терміна засноване на аналізі окремих компоненів, що називаються терміноелементами.
Терміноелементом називається будь-який словотвірний елемент (корінь, основа, префікс, суфікс), який, володіючи стабільним значенням, створює терміни різного смислу.
У більшості слів терміноелементи є смисловою опорою, необхідною для розуміння терміна.
Тільки в деяких випадках загальне значення терміна складається з окремих значень терміноелементів.
Основною масою медичної термінології є прості, складні та складені слова. Прості складаються з кореня та префікса; префікса, кореня та суфіксa: nephritis - нефрит, запалення нирки, запалення біляниркової клітчатки; perinephrosis - нефроз, загальна назва захворювань нирок з пошкодженням ниркових канальців.
Складні слова утворюються шляхом додавання двох або декількох коренів. Грецькі корені в складних словах з'єднуються голосним о або без нього. Наприклад, gastr-o-scopia - гастроскопія, огляд слизивої оболонки шлунка з допомогою гастроскопа; ot-o-rhono-laryng-o-logia - розділ медицини, що займається лікуванням захворювання вуха, горла, носа; tachycardia - тахікардія, часте серцебиття; tonsill-ectomia - тонзіелектомія, повне видалення мігдалин.
Складні терміни можуть писатися через дефіс: бета-хвилі, гамма-ритм, лопатково-ключичний.
Складені медичні терміни - це такі терміни, що поєднують у собі два і більше слова.
Наприклад, велике коло кровообігу, травна система, клітина двоядерна тощо.
Складені терміни об'єднуються навколо заголовного слова, утворюють з ним гніздо: ритм коронарного синуса; правошлуночкова серцева недостатність, ритм серця синусовий.
Прізвища вчених у складеному терміні-епонімі пишуть переважно з великої літери.
У медичній термінології затверджена група термінів-абревіатур: АТФ, ДНК, РНК, ЕКГ, СНІД, САРС тощо.
Інколи одне поняття може виражатися кількома термінами-синонімами: синюшність - ціаноз, синява, синюха; токсикодермія - екзантема токсична, таксидермія, токсикодерма.
Поряд зі словами грецького походження клінічна термінологія використовує терміни латинського походження.
Наприклад, resectio, оnis f - видалення частини органа, ulcus, eres n - виразка, tuberculosis, ist - туберкульоз, cancer, crim - рак та ін.
Крім того, є терміни-гібриди, тобто такі слова, що складаються з латинських і грецьких терміноелементів. Наприклад, clysfunetio, onis f - порушення функції, tonsillitis, itidis f - запалення піднебінних мігдалин.
Терміни грецького та латинського походження найчастіше транскрибуються, тобто передаються українськими літерами.
Наприклад, грец. chronicus, a um - хронічний; лат. inffarctus, us h - інфаркт.
Деякі терміни, частіше латинські, перекладаються українською мовою: acutus, a um - гострий. Можливе також одночасне застосування в українській мові термінів, які перекладаються, та транскрибованих.
Наприклад, грец. necrosus, is f - некроз, омертвіння; лат - transplantatio, onis f - трансплантація, пересадка.
Постановка наголосу в медичних термінах у багатьох випадках викликає затруднення.
В клінічних термінах грецького походження, що закінчуються на -іа, налогос найчастіше ставиться на передостанній склад. Наприклад, nephectom?ia, hemipleg?ia, hyperglykam?ia.
На третій склад від кінця слова наголос ставиться в кінцевому терміноелементі - ogia. Наприклад: biol?ogia, ophtalmolog?ia.
Латинські та грецькі слова і терміноелементи є базовими для термінології всіх наук і, насамперед, медицини; вони беруть участь у вічному процесі утворення неологізмів.
Ємність та лаконічність латинської та грецької мов дозволяють в одному слові об'єднувати те, що в українській мові доводиться перекладати декількома відповідниками.
Наприклад: stomatic, itiolis f - запалення слизової оболонки порожнини рота; cholecystoscopia, ae f - огляд внутрішніх стінок жовчного міхура.
Знання української медичної термінології - це певний внесок у справу підвищення мовної культури лікарів, фахівців суміжних галузей, широкого загалу.
Не викликає сумніву, що мовна культура є надійним фундаментом освіченості, інтелігентності.
Найважливіші медичні терміни складають вагому частину повсякденного лексикону студентів-медиків.
Питання 4
Мова та професія. Функції та значення української мови в нашому суспільстві, її державотворча роль
Кожна мова - це феномен, у якому генетично записані історія і культура народу. Саме мова забезпечує людині співжиття в суспільстві, зумовлює формування її духовної сутності.
Вона не тільки засіб спілкування між людьми, а й засіб інтелектуального й естетичного освоєння світу, одна з основних прикмет творення, формування нації.
Функціонування мови як життєтворчого ферменту нації є однією з найважливіших умов справді вільного й широкого розвитку її духовного й екологічного потенціалу.
Це феномен, який певним чином сполучає клітинний і духовний рівні, є своєрідним симбіозом матеріального та ідеального.
Український народ віками витворював собі мову. Від звука, слова - до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі і дала людству геніальних мислителів, поетів.
Українська нація - сформована, цивілізована, працьовита, талановита. Саме мова є передумовою зростання й змужніння особистості, засобом пізнання світу і збагачення досвідом попередніх поколінь. Вона - той ланцюжок, що єднає сучасне покоління з минулим і майбутнім, що об'єднує людей у народ, а народ представляє нацією.
Мова є засобом саморозвитку й самовираження особистості. Те, як людина говорить, створює образ її душі та інтелекту, вихованості, оскільки інакше як через мову практично ці якості не виявляються. Мовлення кожного - це його духовний, інтелектуальний портрет.
Заговорить людина - і виявить не тільки рівень своєї освіченості, а й міру вихованості, гостроту розуму, образність уяви, точність спостережень, жвавість натури.
Тисячоліттями український народ творив високорозвинену літературну мову. Вона до послуг кожного з нас, її треба свідомо й активно вивчати, осягати, оволодівати виражальними засобами.
Володіння правилами і нормами української літературної мови, мовна культура є необхідним складником особистості кожної людини. Від мистецтва лікаря спілкуватися залежать результати розвитку особистості, адже практика доводить, що слово може не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але і вбити людину в буквальному сенсі слова.
Тому кожна людина має володіти культурою мовлення: вміти добирати мовностилістичні засоби і прийоми відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи певний психокультурний контекст. Саме це є стрижнем, на який нанизуються професійні знання та вміння фахівця. Тому цілком закономірним є уведення 1994 року до навчальних планів закладів вищої школи практичного курсу сучасної української мови, названого "Ділова українська мова", який в ідеалі не мав би дублювати шкільний курс української мови, але повинен базуватися на ньому. Тому дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах, зокрема, у вищих медичних навчальних закладах, не повинна обмежуватися лише ознайомленням з особливостями офіційно-ділового стилю та формулярами документів.
Практичний курс "Ділова українська мова" покликаний насамперед формувати мовну особистість спеціаліста, здатну до розв'язання різноманітних комунікативних завдань у всіх актуальних сферах спілкування (науково-навчальній та офіційно-діловій). Будь-якому фахівцеві, зокрема лікареві, крім умінь складати і сприймати (читати) різноманітні документи (у тому числі професійні), треба:
1) володіти культурою конструктивного діалогу та полілогу;
2) вміти сприймати, відтворювати готові та створювати наукові фахові тексти;
3) володіти прийомами підготовки і виголошення публічного виступу;
4) вміти застосовувати фахову українську термінологію у різноманітних комунікативних процесах;
5) вміти користуватися словниками.
У час національного відродження та відновлення української державності політично зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу.
І зрозумілим є щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння, знайти її гідне місце серед інших мов.
А тому кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження, розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття.
Мова -- це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною.
Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.
Мова існує у двох формах: усній і писемній.
Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.
Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант -- добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).
Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства.
Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.
Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.
З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування.
Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві.
Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови.
Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, домагаються взаєморозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає.
Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.
Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації.
Але, втративши все своє, надбане віками (й тисячоліттями), асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний.
Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.
Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести.
Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.
2. Номінативна функція, або функція називання.
Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.
Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття.
Мовці намагаються в усіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) творити назви своєю мовою.
Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви.
Немає у світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.
3. Мислетворча функція.
Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки.
Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити -- це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.
4. Пізнавальна функція мови.
Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) можна одержати ґрунтовні, об'єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши.
Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (корі півкуль) матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.
5. Експресивна, або виражальна, функція мови.
Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної.
Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).
7. Естетична функція.
Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеологія, естетичного змісту тексти).
Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).
Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв.
І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).
8. Культурологічна функція мови.
Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.
Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.
Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову.
Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.
Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об'єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням.
Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Агатангел Кримський, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).
10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.
Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо.
В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного.
Нині у зв'язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.
Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, висловлення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови.
Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми.
В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.
Питання 5
1. СТИЛІ МОВИ
1.1 Розмовний стиль
Розмовний стиль функціонує в сфері повсякденно-побутового спілкування. Цей стиль реалізується у формі невимушеної, непідготовленою монологічного або діалогічного мовлення на побутові теми, а також у формі приватної, неофіційної переписки. Під невимушеністю спілкування розуміється відсутність установки на повідомлення, що має офіційний характер (лекцію, виступ, відповідь на іспиті і т. п.), неофіційні стосунки між говорять і відсутність фактів, що порушують неофіційність спілкування, наприклад сторонні особи. Розмовна мова функціонує лише у приватній сфері спілкування, в побутово-побутової, дружній, сімейної і т. д. У сфері масової комунікації розмовна мова непридатна. Однак це не означає, що розмовний стиль обмежується побутової тематикою. Розмовна мова може торкатися і інші теми: розмова в колі сім'ї або розмова людей, що знаходяться в неофіційних відносинах, про мистецтво, науці, політиці, спорті та іншому, розмова друзів на роботі, пов'язаний з професією говорять, бесіди в громадських установах, наприклад поліклініках, школах і т. п.
Основними рисами розмовного стилю є вже зазначені невимушений і неофіційний характер спілкування, а також емоційно-експресивна забарвлення мови. Тому в розмовній мові використовуються всі багатства інтонації, міміка, жести. Однією з її найважливіших особливостей є опора на позамовних ситуацію, тобто безпосередню обстановку промови, у якій протікає спілкування.
Розмовний стиль мовлення має свої лексичні та граматичні особливості. Характерною рисою розмовної мови є її лексична різнорідність. Тут зустрічаються найрізноманітніші в тематичному і стилістичному відношенні групи лексики: і общекніжная лексика, і терміни, і іншомовні запозичення, і слова високого стилістичного забарвлення, і навіть деякі факти просторіччя, діалектів та жаргонів. Це пояснюється, по-перше, тематичною різноманітністю розмовної мови, не обмежується рамками побутових тем, повсякденних реплік, по-друге, здійсненням розмовної мови у двох тональностях - серйозної і жартівливій, і в останньому випадку можливе використання різноманітних елементів.
Розмовної мови властиві емоційно-експресивні оцінки суб'єктивного характеру, оскільки мовець виступає як приватна особа і висловлює свою особисту думку і ставлення. Дуже часто та або інша ситуація оцінюється гіперболізовано: «Нічого собі ціна! З розуму зійти! »,« Квітів в саду - море! »,« Пити хочу! Помру! »Характерно використання слів у переносному значенні, наприклад:« У голові у тебе каша! »
Порядок слів в розмовній мові відрізняється від використовуваного в письмовій. Тут головна інформація конкретизується на початку висловлювання. Хто говорить починає промову з головного, істотного елемента повідомлення. Щоб акцентувати увагу слухачів на головній інформації, користуються інтонаційним виділенням. Взагалі ж порядок слів в розмовній мові має високою варіативністю.
Отже, домінанта розмовного стилю, особливо розмовної мови, що побутує в усній формі неофіційного персонального спілкування, - зведення до мінімуму турботи про форму вираження думок, звідси фонетична нечіткість, лексична неточність, синтаксична недбалість, широке використання займенників і т. Д
Зразок тексту розмовного стилю
- Який вже година? Щось є полювання. Чайку б.
- Народ від неробства завів звичку їсти, як сказав Гоголь. Зараз чайник поставлю.
- Ну, ми-то з тобою сьогодні ого-го скільки напрацювали, а неробство ти знаєш що таке?
- Здогадуюся.
- І що б ти тоді робила, коли б неробство наступила?
- Навіть не уявляю. Це адже вчитися треба, неробства-то!
1.2 Науковий стиль
Сфера суспільного діяльності, в якій функціонує науковий стиль - це наука. Провідне становище в науковому стилі займає монологічне мовлення. Цей функціональний стиль володіє великою різноманітністю мовних жанрів. серед них основними є: наукова монографія і наукова стаття, дисертаційні роботи, науково-навчальна проза (підручники, навчальні та методичні посібники тощо), науково-технічні твори (різного роду інструкції, правила техніки безпеки та ін), анотації , реферати, наукові доповіді, лекції, наукові дискусії, а також науково-популярна література.
Мета наукового стилю - повідомлення, пояснення наукових результатів, форма реалізації - діалог. У науковій мові є типовими смислова точність, прихована емоційність, об'єктивність викладу, строгість і т. д.
Науковий стиль має свою специфіку, що дозволяє вживати його незалежно від характеру науки (природно-наукової чи гуманітарної). Його специфіка визначається цілями повідомлення: це може бути доповідь, де важливо показати факти, з'ясувати деякі закономірності.
Основні риси наукового стилю визначаються філологами:
1) логічною послідовністю;
2) упорядкованою системою зв'язків між частинами висловлювання;
3) прагненням авторів до точності, однозначності, стислості виразу при збереженні насиченості змісту.
Одним з найважливіших жанрів наукового стилю є наукова стаття, яка може передавати різноманітну за своїм характером і призначенням інформацію і найбільш часто використовується як основне джерело науково-технічної інформації: саме тут фіксується все нове, що з'являється у певній галузі науки. Наукові статті представлені кількома різновидами: стаття - коротке повідомлення про результати науково-дослідної та дослідно-конструкторської робіт; власне наукова або науково-технічна стаття, в якій досить докладно викладаються результати роботи; передова стаття; науково-публіцистична стаття; рекламна стаття. Кожна з різновидів статті відрізняється власним змістом і демонструє профіль видання, де вона опублікована.
Науковий стиль реалізується переважно у письмовій формі мови. Однак з розвитком засобів масової комунікації, із зростанням значущості науки в сучасному суспільстві, зі збільшенням числа різного роду наукових контактів, таких як конференції, симпозіуми, наукові семінари, зростає роль усній наукової мови.
Основними рисами наукового стилю і в письмовій, і в усній формі є точність, абстрактність, логічність і об'єктивність викладу. Саме вони організують в систему всі мовні засоби, що формують цей функціональний стиль, і визначають вибір лексики у творах наукового стилю. Для цього функціонального стилю характерне використання спеціальної наукової та термінологічної лексики, причому останнім часом тут все більше місця займає міжнародна термінологія (сьогодні це особливо помітно в економічній мови, наприклад менеджер, менеджмент, квотування, ріелтор і т. д
Лексичний склад наукового стилю характеризується відносною однорідністю і замкнутістю, що виражається, зокрема, у меншому використанні синонімів. Обсяг тексту в науковому стилі збільшується не стільки за рахунок вживання різних слів, скільки за рахунок багаторазового повторення одних і тих же слів.
Науковий стиль належить до числа книжкових стилів літературної мови. Можна виділити ряд загальних мовних особливостей:
1) попереднє обдумування висловлювання;
2) монологічний характер, строгий відбір мовних засобів;
3) тяжіння до нормованої мови.
Науковий стиль має ряд спільних рис, що виявляються незалежно від характеру наук і жанрових відмінностей.
Науковий стиль має різновиди (підстилі):
1) науково-популярний;
2) науково-діловий;
3) науково-технічний;
4) науково-публіцистичний і навчально-науковий.
Науковому стилю притаманна сухість, він позбавлений емоційного забарвлення та образності.
Лексика наукової доповіді або статті в середньому на 25% складається з термінів, це теж одна з основних рис наукового стилю. Фразеологія наукового стилю включає терміни, складені терміни («сонячне сплетіння», «коронарне шнутірованіе» і т. д.), використовує кліше - «в даній проблемі хотілося б розглянути ...», в тому числі і як зв'язки між пропозиціями.
Речові і абстрактні іменники вживаються у формі множини: «шуми в радіоприймачі».
При синтаксичних побудовах частіше використовуються іменники, трохи рідше - дієслова, назви дій. Прикметники використовують термінологічну функцію, вказують на різні ознаки. Синтаксис в науковому стилі часто складний, ускладнюється додатково однорідними членами та додатковими членами пропозицій.
Можна зробити висновок, що домінантою наукового стилю є понятійна точність (тому використовується системно організована в кожній частині галузі наукового знання термінологія), підкреслена логічність мови, що приводить в текстах-міркуваннях до широкого вживання спеціальних текстових скреп типу: з цього випливає, це призводить до ... , отже, таким чином і т. д. Точність наукового стилю менше пов'язана з точною відповідністю конкретної дійсності, є більш абстрактною, узагальненою, ніж точність ділового стилю.
Зразок наукового стилю
Реформа орфографії 1918р. наблизила лист до живої мови (тобто скасувала цілу низку традиційних, а не фонематических орфограмм). Наближення орфографії до живої мови зазвичай викликає і рух в іншому напрямку: прагнення зблизити вимова з орфографією ... ..
Проте вплив листи контролювалося розвитком внутрішніх фонетичних тенденцій. Тільки ті орфографічні особливості зробили сильний вплив на літературну вимову. Які допомагали розвиватися російської фонетичної системи за законом І.А. Бодуена де Куртене або сприяли усуненню фразеологізмів у цій системі ...
При цьому, треба підкреслити що, по-перше, ці особливості були відомі наприкінці Х I Х ст. і що, по-друге, їх і зараз не можна вважати повністю перемогли у сучасній російській літературній вимові. З ними конкурують старі літературні норми.
1.3 Офіційно-діловий стиль
Офіційно-діловий стиль відрізняється стійкістю і замкнутістю. У ньому більшою мірою поширені клішірованія, штампованість, посилена нормативність.
Офіційно-діловий стиль - це сукупність мовних засобів, функція яких - обслуговування сфери офіційно-ділових відносин, тобто відносин, що виникають між органами держави, між організаціями або між ними, між організаціями і приватними особами в процесі їх виробничої, господарської, юридичної діяльності. Ділова мова реалізується у вигляді письмових документів, побудованих за єдиними для жанрових різновидів правилами. Типи документів різняться специфікою свого змісту (які офіційно-ділові ситуації в них відображені), а відповідно, і своєю формою (набором і схемою розміщення реквізитів - змістовних елементів тексту документа); об'єднані вони набором мовних засобів, традиційно використовуваних для передачі ділової інформації.
Розрізняють щонайменше 3 підстилі (різновиди) ділового стилю:
· Власне офіційно-діловий
· Юридичний (мовою законів та указів);
· Дипломатичний.
При ряді відмінностей ці підстилі близькі один до одного за своїми основними характеристиками. Офіційно-ділові та дипломатичні документи зближує те, що вони орієнтовані на досягнення домовленості між двома сторонами або на формулювання позицій сторін при особливо «етикетної» природі дипломатичних формул; на відміну від них для «язика законів» характерно прагнення до перерахування умов та обставин, що тягнуть за собою юридичну відповідальність. Але саме в канцелярському підстилів чітко і послідовно викладають специфічні риси офіційно-ділового стилю в цілому.
У сфері ділового мовлення мають справу з документом, тобто з діловою папером, що володіє юридичною силою, і сам факт обумовлює письмовий характер реалізації мовних засобів офіційно-ділового стилю.
Специфіка культури офіційно-ділового мовлення полягає в тому, що вона включає в себе володіння двома різними за характером нормами:
1) мовними, регулюючими закономірності відбору мовного матеріалу для наповнення змістовної схеми документа;
2) текстовими, регулюючими закономірності побудови документа, закономірності розгортання його змістовної схеми.
Документи відрізняють не тільки особливий стиль, але й порядок їх заповнення, відтворення, наявність мовних штампів, через це використовують готові бланки.
Офіційно-діловий стиль - це стиль документів: міжнародних договорів, державних актів, юридичних законів, ділових паперів і т. д. Незважаючи на відмінності у змісті та різноманітність жанрів, офіційно-діловий стиль в цілому характеризується рядом спільних рис. До них відносяться:
1) стислість, компактність викладу;
2) стандартна форма розташування матеріалу;
3) використання термінології, номенклатури, складноскорочених слів, абревіатури;
4) вжиття віддієслівних іменників, різних словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення (з тієї причини, що ...);
5) оповідальний виклад, використання речень з перерахуванням;
6) переважаючий принцип його конструювання, прямий порядок слів у реченні;
7) переважання складних речень;
8) відсутність експресивної лексики;
9) він не індивідуальний.
Крім того, для ділової мови характерне прагнення не вживати в текстах особисто-вказівних займенників він (вона, воно, вони), оскільки їх використання в контексті може суперечити точності і ясності викладу.
В області синтаксису ділова мова повинна бути логічною, аргументованою. З цієї причини ділова мова багата складними конструкціями: велика вжиткового складнопідрядних речень із сполучниками, передають логічні відносини (придаткові причини, наслідки, умови), продуктивність всякого роду уточнень у тексті (причетні, дієприслівникові звороти, вставні конструкції), диференціація смислових відносин за допомогою складних спілок (типу внаслідок того що) і прийменників (типу на предмет чого). Перераховані відмінні мовні риси ділового стилю (стилістичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні) органічно вписуються в письмову сферу вживання цього стилю, у властиві йому жанри документації.
Всі специфічні (і текстові, і мовні) власне канцелярські риси офіційно-ділового стилю закріплені в ГОСТах та посібниках, що забезпечує високий рівень стандартизації і уніфікації текстів ділової документації.
Зразок тексту офіційно - ділового стилю
Діловий лист-прохання
З метою ознайомлення з асортиментом продукції, що випускається Вами продукції просимо направити нам каталоги жіночого взуття з зазначенням розміру відпускних цін.
Директор Н.В. Васильєв
Діловий лист-відповідь
У відповідь на ваш лист від 25.01.03 повідомляємо, що, на жаль, не можемо вислати Вам каталог жіночого взуття, так як він ще перебуває у пресі.
Директор В.В. Іванов
1.4 Публіцистичний стиль
У цьому стилі реалізується мовна функція впливу (агітації та пропаганди), з якою поєднується суто інформативна функція (повідомлення новин). У публіцистичних творах зачіпаються питання досить широкої тематики - актуальні питання сучасності, що представляють інтерес для суспільства: політичні, економічні, моральні, філософські, питання культури, виховання, повсякденного побуту. Публіцистичний стиль знаходить застосування в суспільно-політичній літературі, періодичній пресі (газетах, журналах), політичних виступах, промовах і зборах.
У рамках публіцистичного стилю широке поширення отримала його газетно-журнальний різновид. До основних рис мови газети належать:
• економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості;
• відбір мовних засобів з установкою на їх дохідливість (газета - найбільш поширений вид масової інформації);
• наявність суспільно-політичної лексики і фразеології, переосмислення лексики інших стилів (зокрема, термінологічної) для цілей публіцистики; використання характерних для даного стилю мовних стереотипів, кліше;
• жанрове розмаїття і пов'язане з цим різноманітність стилістичного використання мовних засобів: багатозначності слова, ресурсів словотворення (авторських неологізмів), емоційно-експресивної лексики;
• суміщення рис публіцистичного стилю з рисами інших стилів (наукового, офіційно-ділового, літературно-художнього, розмовного), обумовлене різноманітністю тематики і жанрів;
• використання зображально-виражальних засобів мови, зокрема засобів стилістичного синтаксису (таких як риторичні запитання і вигуки, паралелізм побудови, повтори, інверсія і т. д.).
У чому ж конкретно виявляється вплив розмовної і книжкової мови на синтаксис газетного мови?
1. З розмовної мови прийшли на газетну смугу різні еліптичні речення - безглагольних фрази, які характеризуються стислістю, енергійністю вирази: Новатори - виробництву; Наш девіз - якість!
2. До засобів експресивного синтаксису відносяться номінативні пропозиції, що позначають буття, наявність того, що названо. Яскравий сліпуче світло. Білі стіни, стелю. Білий ковпак, біла марлева маска і над нею - строгі очі. І знову біла стеля. Слабкість така, що не можу поворухнутися. Доктор сидить поруч з ліжком. (З газет)
3. Широко використовуються в різних газетних жанрах так звані сегментовані конструкції, або конструкції з «подвійним позначенням».
Ініціатива - ось чого нам найбільше не вистачає.
У різних публіцистичних жанрах широке поширення отримали приєднувальні конструкції:
Не дарма чи приїхали? Та ще з вузлами, з валізами.
У будь-якому випадку звертайся до мене. У будь-яку хвилину.
4. Особлива виразність притаманна так званої парцеляції. Парцеляція як засіб посилення виразності, дієвий стилістичний прийом, що дозволяє актуалізувати смислове і експресивне боку висловлювання, знаходить широке застосування в газетних жанрах.
5. Газетний текст часто починається вступної конструкцією, що вказує на джерело повідомлення (Як повідомляє наш кореспондент ...; За даними Гідрометцентру ...). Характерні риси:
• економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості;
• відбір слів і конструкцій з установкою на їх дохідливість (використання слів у прямому значенні, переважання простих синтаксичних побудов);
• наявність оборотів-кліше (як передає наш кореспондент);
• відсутність елементів індивідуального авторського стилю.
Його домінанта - соціальна оцінність. Вона проявляється не тільки в газетних «ярликах» (фашист, демократ, псевдодемократ), не тільки в словах з оцінною конотацією (порів.: ватажок і ватажок; з'їзд, конгрес і збіговисько), але і в самому відборі фактів, ступеня уваги до них , у використанні фразеології і експресивного синтаксису.
Зразок тексту публіцистичного стилю
Як передає наш кореспондент, вчора над центральними районами Пензенської області пройшла небувалої сили гроза. У ряді місць були повалені телеграфні стовпи, порвані дроти, з коренем вирвані столітні дерева. У двох селах виникли пожежі в результаті удару блискавки. До цього додалося ще одне стихійне лихо: зливовий дощ місцями викликав сильну повінь. Завдано збиток сільському господарству. Тимчасово було перервано залізничне та автомобільне сполучення між сусідніми районами. (Інформаційна замітка в газеті)
1.5 Художній стиль
Художній стиль як функціональний стиль знаходить застосування в художній літературі, яка виконує образно-пізнавальну та ідейно-естетичну функції. Щоб зрозуміти особливості художнього способу пізнання дійсності, мислення, що визначає специфіку художньої мови, треба порівняти його з науковим способом пізнання, визначальним характерні риси наукової мови.
Художній літературі, як і іншим видам мистецтва, властиве конкретно-образне уявлення життя на відміну від абстрагованого, логіко-понятійного, об'єктивного відображення дійсності в науковому мовленні. Для художнього твору характерні сприйняття за допомогою почуттів і перевоссозданіе дійсності, автор прагне передати насамперед свій особистий досвід, своє розуміння і осмислення того чи іншого явища.
Для художнього стилю мовлення типово увагу до приватного і випадковому, за яким простежується типове і загальне. Згадайте «Мертві душі» М. В. Гоголя, де кожен з показаних поміщиків уособлював якісь конкретні людські якості, висловлював певний тип, а всі разом вони були «обличчям» сучасної авторові Росії.
Світ художньої літератури - це «перевоссозданний» світ, зображувана дійсність є певною мірою авторська вигадка, а значить, в художньому стилі мовлення найголовнішу роль відіграє суб'єктивний момент. Вся навколишня дійсність представлена через бачення автора. Але в художньому тексті ми бачимо не тільки світ письменника, а й письменника в художньому світі: його переваги, осуду, захоплення, неприйняття і т. п. З цим пов'язані емоційність і експресивність, метафоричність, змістовна багатоплановість художнього стилю мовлення.
Лексичний склад і функціонування слів у художньому стилі мовлення мають свої особливості. У число слів, що складають основу і створюють образність цього стилю, входять насамперед образні засоби російської літературної мови, а також слова, які реалізують у контексті своє значення. Це слова широкої сфери застосування. Вузькоспеціальні слова використовуються в незначній мірі, тільки для створення художньої достовірності при описі певних сторін життя.
У художньому стилі мовлення дуже широко використовується мовна багатозначність слова, що відкриває в ньому додаткові смисли і смислові відтінки, а також синонімія на всіх мовних рівнях, завдяки чому з'являється можливість підкреслити найтонші відтінки значень. Це пояснюється тим, що автор прагне до використання всіх багатств мови, до створення свого неповторного мови і стилю, до яскравого, виразного, образного тексту. Автор використовує не тільки лексику кодифікованого літературної мови, а й різноманітні зображальні засоби з розмовної мови і просторіччя.
На перший план у художньому тексті виходять емоційність і експресивність зображення. Багато слів, які в науковій мови виступають як чітко певні абстрактні поняття, у газетно-публіцистичної мови - як соціально узагальнені поняття, у художньому мовленні - як конкретно-чуттєві уявлення. Таким чином, стилі функціонально доповнюють один одного. Для художньої мови, особливо поетичній, характерна інверсія, тобто зміна звичайного порядку слів у реченні з метою посилити значеннєву значимість якого-небудь слова або додати всій фразі особливу стилістичне забарвлення. Прикладом інверсії може бути відома рядок з вірша А. Ахматової "Усе мені бачиться Павловськ горбистий ...». Варіанти авторського порядку слів різноманітні, підпорядковані загальному задуму.
У художньому мовленні можливі і відхилення від структурних норм, обумовлені художньої актуалізацією, тобто виділенням автором якийсь думки, ідеї, риси, важливою для смислу твору. Вони можуть виражатися в порушенні фонетичних, лексичних, морфологічних і інших норм.
За різноманітністю, багатством і виразним можливостям мовних засобів художній стиль стоїть вище інших стилів, є найбільш повним вираженням літературної мови.
Як засіб спілкування художня мова має свою мову - систему образних форм, відображену мовними та екстралінгвістичними засобами. Художня мова поряд з нехудожньої виконує читача-образотворчу функцію.
Домінантами художнього стилю є образність і естетична значимість кожного його елемента (аж до звуків). Звідси прагнення до свіжості образу, незаяложений виразами, велика кількість тропів, особлива художня, а не понятійна і не денотатная (дійсної) точність, використання спеціальних, характерних тільки для цього стилю виразних засобів мови - ритму, рими, навіть у прозі особливої гармонійної організації промови.
Зразок тексту художнього стилю
Ранок. Виглядаю в шматочок вікна, не запушених морозом, і не дізнаюся лісу. Яке велике спокій!
Над глибокими, свіжими снігами, що завалили хащі ялин, синє, величезне і дивно ніжне небо. Такі яскраві, радісні фарби бувають у нас тільки вранці в афанасьевской морози. І особливо гарні вони сьогодні, над свіжим снігом і зеленим бором. Сонце ще за лісом, просіка в блакитний тіні. У коліях санного сліду, сміливим і чітким півколом прорізаного від дороги до будинку, тінь зовсім синя. А на вершинах сосен, на їх пишних зелених вінцях, вже грає золотистий сонячне світло. І сосни, як корогви, завмерли під глибоким небом.
(І. Бунін)
2. ТИПИ МОВИ
Тип мовлення - спосіб викладу, що обирається автором і орієнтований (в залежності від змісту висловлювання і характеру текстової інформації) на одну із завдань: статично зобразити дійсність, описати її; динамічно відобразити дійсність, розповісти про неї; відобразити причинно-наслідкові зв'язки явищ дійсності. У відповідності з цими цілями комунікації виділяються три основні типи мови: опис, розповідь, роздум.
2.1 Оповідання
Оповідання, як визначає "Теорія словесності", в протилежність опису, "є зображення подій чи явищ, що відбуваються не одночасно, а наступних один за одним або обумовлюють один одного".
Найбільш, мабуть, короткий у світовій літературі зразок оповідання - знаменитий розповідь Цезаря: "Прийшов, побачив, переміг". Він яскраво, згущене передає саму суть розповіді, смислову і мовну - це розповідь про те, що сталося, сталося. Головний засіб такої розповіді - що змінюють один одного і називають дії дієслова минулого часу доконаного виду. Образно можна сказати, що розповідь - це своєрідне речеведению.
Оповідання розкриває тісно пов'язані між собою події, явища, дії, які об'єктивно відбувалися в минулому. Пропозиції оповідних контекстів не описують дії, а оповідають про них, тобто передається саме подія, дія.
Оповідання можна вважати головною, основною частиною авторської монологічного мовлення. Оповідання, розповідь - сутність, душа літератури. Письменник - це перш за все оповідач, людина, що вміє цікаво, захоплююче розповідати. Як і інші функціонально-смислові типи мовлення, розповідь є відображення реальної дійсності, в якій протікає розповідь, повість, роман. Оповідання найтіснішим чином пов'язане з простором і часом. Позначення місця, дії, назви осіб і не осіб, які виробляють дії, і позначення самих дій - це мовні засоби, за допомогою яких ведеться розповідь.
Стилістичні функції розповіді різноманітні, пов'язані з індивідуальним стилем, жанром, предметом зображення. Розповідь може бути більш-менш об'єктивувати, нейтральним або, навпаки, суб'єктивним, пронизаним авторським.
Зразок:
Минуло кілька тижнів ... Раптом батюшка отримує з Петербурга лист від нашого родича князя Б **. Князь писав йому про мене. Після звичайного нападу він оголосив йому, що підозри щодо участі мого в задумах бунтівників, на лихо, виявилися дуже грунтовними, що приблизна кара повинна була б мене осягнути, але що государиня, з поваги до заслуг і похилим літах батька, зважилася помилувати злочинного сина і , позбавляючи його від ганебної страти, повеліла тільки заслати у віддалений край Сибіру на вічне поселеніе.Сей несподіваний удар ледь не вбив батька мого. Він позбувся звичайної своїй твердості, і горе його (звичайно німа) виливалася в гірких скаргах і емоціях.
(А. С. Пушкін).
2.2 Опис
Опис - один з найпоширеніших компонентів монологічного авторській мові. У логічному плані описати предмет, явище - значить перелічити його ознаки.
Виділяють статичне опис, який перериває розвиток дії, і динамічний опис - зазвичай невелика за обсягом, яке не припиняє дії, будучи включеним у подію. Опис як тип мовлення залежить від точки зору автора або оповідача, від жанру, стилю, приналежності автора до певного літературного напряму.
У художній літературі, публіцистиці опис-найважливіший елемент промови, що дозволяє яскраво, живо, наочно, образно уявити предмет, людини, подія, явище.
Опис як тип мовлення тісно пов'язане з особою, з місцем, з умовами (ситуативність), в яких протікає дія. Описи можуть бути портретними, пейзажними, подійними і т. д. Вплітаючись в авторську мову, вони виконують різноманітні стилістичні функції.
Важко назвати всі стилістичні функції опису в художньому творі - вони надто різноманітні і залежать від індивідуального стилю, жанру, конкретного відрізка тексту, в якому використовується опис. Але важливо підкреслити, що завжди опис - істотний компонент словесно-художньої тканини.
Різновид опису в нехудожньої прозі - характеристика, різновидом якої є технічний опис. Ось характерний приклад:
Магнітофон "Чайка" представляє собою апарат, призначений для запису і відтворення музики і мови в домашніх умовах. Магнітофон забезпечує можливість запису з мікрофона, звукознімача, а також запис з іншого магнітофона, радіотрансляційної мережі, радіо чи телевізора.
Магнітофон "Чайка" виконаний у декоративному ящику переносного типу. Конструкція всього пристрою складається з наступних вузлів ... Всі органи управління магнітофоном, за винятком запобіжника, вхідних і вихідних гнізд, розташовані на верхній панелі "...
Тут, як бачимо, повністю виключені художньо-естетичні завдання. Головне - точно позначити технічні параметри, охарактеризувати модель, дизайн і т. д.
Зразок:
Океан з гулом ходив за стіною чорними горами, хуртовина міцно свистіли в обважнілих снасті, пароплав весь тремтів, долаючи і її, і ці гори, - точно плугом розвалюючи на сторони їх хиткі, раз у раз скипає і високо здіймається пінистими хвостами громади, - в смертної тузі стогнала Задушена туманом сирена, мерзли від холоду і шаліли від непосильного напруження уваги вахтові на своїй вишці, похмурим і спекотним надр пекла, її останньому, дев'ятому колі була подібна підводна утроба пароплава, - та, де глухо гелготали велетенські топки, які пожирають своїми розпеченими зевамі купи кам'яного вугілля, з гуркотом ввергається в них облитими їдким, брудним потім і до пояса голими людьми, багряними від полум'я, а тут, у барі, безтурботно закидали ноги на ручки крісел, цідили коньяк і лікери, плавали у хвилях пряного диму, в танцювальному залі все сяяло і виливав світло, тепло і радість, пари то крутилися в вальсах, то вигиналися у танго - і музика наполегливо, в солодко-безсоромною печалі благала про одне, все про те ж ...
(І. Бунін).
2.3 Міркування
Міркування-це функціональний тип мови, основна мета якого - виклад, роз'яснення, підтвердження якої-небудь думки.
Текст міркування складається з трьох частин: тези, докозательства цієї тези, виводу.
Міркування може бути присутнім в різних жанрах: у листах, наукових статтях і підручниках, у рецензіях, доповідях, в дискусійних виступах і полеміці, в учнівських творах.
У художніх творах цей тип позбавлений, як правило, тез і висновків. Найчастіше міркування властиво публіцистичного стилю. Воно може супроводжуватися описом і розповіддю.
Міркування ... має на меті з'ясувати яке-небудь поняття, розвинути, довести або спростувати яку-небудь думку.
З логічної точки зору роздум - це ланцюг умовиводів на яку-небудь тему, викладених у послідовній формі. Міркуванням називається і ряд суджень, які стосуються будь-якого питання, які слідують одне за іншим таким чином, що з попередніх суджень необхідно випливають інші, а в результаті ми отримуємо відповідь на поставлене питання. Отже, в основі міркування лежить умовивід.
Проте умовивід рідко зустрічається у промові в чистому вигляді, частіше воно виступає у формі міркування. В.В. Одінцов розрізняє два різновиди міркування. У першій з них поняття і судження зв'язуються між собою безпосередньо.
У другій різновиди міркування поняття, судження співвідносяться з фактами, прикладами і т. п.
Зразок:
Існує ходяче уявлення, ніби-то матеріальна бідність суспільства відбивається, і до того ж прямо, і на його духовної бідності. І навпаки: матеріальний достаток вабить - або зобов'язана тягти за собою - також і духовне багатство.
Об'єктивні історичні спостереження не підтверджують цієї тези.
Я був би дуже зацікавлений, якби хто-небудь зумів переконливо показати мені, що перераховані суспільства, що досягли високого рівня загального матеріального добробуту, як-то: Швеція, Голландія, Швейцарія - виявили одночасно також і справжнє духовне багатство. Правда, що вони вносили і вносять дещо в світову науку і техніку, але наука, як і техніка, відносяться в основному до ряду не духовних, а інтелектуальних цінностей. З самого початку слід робити різницю між цими двома рядами явищ. Умонастрій певного типу, дуже нині поширеного, не відрізняє духовного від інтелектуального.
Якщо зрозуміти і засвоїти цю відмінність двох родів явищ, духовного та інтелектуального, тоді стане ясно, що духовне багатство знаходиться аж ніяк не в прямій залежності від багатства матеріального. Зле відбивається на духовній діяльності тільки два ступені матеріального достатку: злидні і розкіш. Перша змушує витрачати всі сили на боротьбу за існування, друга веде до погоні за множенням багатств або до перенасиченості, до спустошення, до затягування психіки душевним салом.
Питання 6
5. ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ
Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один із найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI-X11 ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV-XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди тощо). Сфера вживання офіційно-ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби державного, громадського, економічного та політичного життя суспільства, тексти офіційно-ділового стилю мають помітні відмінності й у межах того самого жанру. Однак усім їм притаманні дуже виразні спільні мовні ознаки.
6. НАЙВАЖЛИВІШІ ОЗНАКИ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ
1Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різаних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення і способу опрацювання. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Обов'язковим реквізитом будь-якого документа є підпис.
2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання. Офіційно-діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальної авторської своєрідності.
3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші вияви стандартизації такі: а) широке вживання готових словесних конструкцій (наприклад, у зв 'язку, відповідно до, з метою, згідно з), що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів; б) часта повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат прагнення до однотипності способів вираження думки у подібних ситуаціях.
4. Лексика здебільшого нейтральна, слова вживаються у прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.
5. З метою чіткішої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.
6. Часте вживання словосполучень з дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються також звороти згідно з оригіналом, складено і завірено у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію і под.
7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.
Отже, тексти офіційно-ділового стилю потребують документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності сприймання змісту.
Зразок стилю:
Акт проголошення незалежності України
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв 'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
- здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної Української держави - УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України
Питання 7