Тематична різноманітність байок Ворона і Чиж Голова й Тулуб Пчела і Шершень Чиж і Щиглик
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Григорій Сковорода (1722-1794)
План
- Вплив життя та творчості видатного філософа і письменника на формування юної особистості.
- Пейзажна лірика ("Пісня 13-та", "Ах поля, поля зеленьї", п.18«Ой тьі, птичко жолтобоко»).
- Г.Сковорода - новатор, творець оригінальних байок в Україні (збірка «Басни харковскія»).
- Тематична різноманітність байок «Ворона і Чиж», « Голова й Тулуб», «Пчела і Шершень», «Чиж і Щиглик».
Григорій Савич Сковорода – оригінальний мислитель і письменник, виразник ідей гуманізму та селянського просвітництва.
Народився 3 грудня 1722 року в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині, у сім‘ї малоземельного козака. У 1734 – 1753 роках з переривами навчався в Києво-Могилянсткій академії.
У 1750 році викладав поетику в Переяславській гімназії, деякий час працював і домашнім учителем у поміщика С. Томари у с. Ковраях. Тут написав свої перші вірші.
Останні 25 років життя провів у мандрах по Слобожанській Україні. Саме в цей час були написані його філософські твори (трактати, діалоги, притчі). Художня спадщина Сковороди складається з віршів зібраних у книзі “Сад божественних пісень” і збірки байок “Басня харьковская”.
Помер 9 листопада 1794р. в с. Іванівні на Харківщині.
Життєопис Григорія Савича Сковороди складали письменники, історики, філософи, а також із різноманітних переказів творила привабливий образ поета-любомудра багатюща поетична уява народу. Із уст в уста, із книжки в книжку передавалися оповіді про Григорія Сковороду, в якому вражає його гідність, принциповість і рідкісний дар гармонії слова і діла.
Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести епіскопська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.
Коли пізніше Білгородський епіскоп Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь—виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь — сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений».
Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Івінівці на Харківщині (нині – село Сковородинівка Золочівського району).
Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,— була його відповідь. Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття — кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній долі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.
Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу — зараз встановити важко.
Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Це зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські та художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Шкільна поезія – Різдвяні і Великодні пісні – доповнювалися народними величальними піснями, щедрівкми, колядками, гаївками, купальськими і русальськими піснями. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.
Ще в 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об’єднав Київську братську школу зі школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум, який з 1694 року став називатися Київською академією. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад України та всього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга і Москви, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції і Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. Вони працювали в школах і колегіумах, в російських посольствах майже всіх країн, запрошувались для роботи професорами у вищі школи Сербії, Угорщини, Чорногорії.
В 1738 році перед брамою Київської академії зачудовано зупинився Григорій Сковорода. Йому випало щастя тут вчитися. Він був солістом академічного хору і відзначався в науках, але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року “Про набір співаків у двірську капелу” дев’ятнадцатирічний студент стає “придворним уставщиком”, тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Співаки і музиканти набиралися з України. 1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не захотів знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.
У 1745 році як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство до Угорщини за токайськими винами для царського двору. Та досить було дістатися за кордон, як Сковорода взяв до рук ціпка і пішов вивчати Європу: “Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді”. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Він слухав лекції знаменитих німецьких професорів, в тому числі І.Канта, вивчав різні філософські системи і життя людей, зіставляючи його з життям в Україні.
Восени 1751 р. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, з якою розпрощався через два роки, але залишився назавжди “студентом”. В 1753 р. працював у згадуваному Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір — "Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной". Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.
Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю.
Сад божественних пісень.
Ліричний герой збірки-весь в пошуках правди, добра, щастя. Він як і автор великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед читачем свою благородну , чутливу душу, ліричний герой виливає журбу, тривогу, роздуми. Його мучать нудьга проклята і докучлива печаль. У багатьох творах автор милується красою рідної природи, духовно збагачується її чарами. Красу природи автор висвітлює в віршах “В город не піду багатий – у полях я буду жить” та багатьох інших.
Серед поезій збірки трапляються панегірики (“Іде, хоче нас лишити”, “На день народження Василя Томари”), але від панегіричних віршів попередників Сковороди вони відрізняються чистотою і щирістю почуттів, простотою образів.
Сковорода на кожному кроці бачив закріпачений люд і пристрасно жадав для нього волі - свої роздуми з приводу цього висловив у пісні “De liberate” (“Про свободу”). У ній оспівує волю як найбільше багатство.
Золото, порівняне з волею – ніщо – болото. Найбільша турбота ліричного героя про те, щоб не позбутися волі. Тому автор і славить Богдана Хмельницького, називає його героєм, батьком вольності. У своїх творах
поет-любомудр відбив надію народу по майбутні часи, коли земля стане “царством любові.. без ворожнечі і чвар”.
Байки. Григорій Сковорода – не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Сковорода надавав байці жанрової самостійності він створив понад 30 прозових байок. Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ – таке завдання і призначення байки, на думку Сковороди.
Спадщина Григорія Сковороди дуже різноманітна. Він залишив своїм нащадкам, тобто і нам в тому числі, прекрасні ліричні вірші та романси, філософські трактати, глибину змісту яких не досліджено вповні й досі, афоризми, які не втрачають і ніколи не втратять своєї актуальності... Усі ці твори мають надзвичайну художню і змістову цінність, та не менш мені подобаються байки Григорія Сковороди.
До того, як в Україні розпочав свою діяльність Григорій Сковорода, байки ще до ладу не існувало. Маю на увазі, що окремого жанру як такого не було, хоча у світовій літературі ми знаємо байки Езопа, Сааді та інших. Проте прекрасні твори закордонних байкарів не були повністю придатні для українського читача з багатьох причин. По-перше, байка — твір алегоричний, тож алегорія має бути зрозумілою читачеві. Якщо уявити собі, що існує певний код, ключ, за яким читач розшифровує закладений у творі підтекст, то для байок таким ключем є, безумовно, народний характер, особливий тип мислення. Крім того, одні й ті самі тварини (а в байках, як ми пам'ятаємо, замість людей діють тварини, які й уособлюють людські риси) в різних культурах могли позначати різне. Наприклад, змія у нашій традиції — символ підступності, а у східній — символ мудрості. Тож нагальна потреба в створенні українських байок була беззаперечною.
байка Г. Сковороди «Голова і Тулуб». У ній письменник порівнює людей, які вихваляються зовнішнім, та тих, хто збагнув неоціненність та важливість внутрішнього світу людини. Пихатий Тулуб вихваляється перед Головою своєю одежею, своїми розмірами і своїм нібито важливим значенням, тоді як Голова розуміє (на те вона й голова!), що одяг та пиха не роблять людину людиною. Як казали давні римляни, борода не створює філософа. Тобто зовнішні риси не варто ставити вище за внутрішні, духовні.
Чванство й самодурство панства засуджено в байці “Голова і тулуб”; в якій бундючний тулуб у розкішній франтовій одежі величається перед головою – невибагливою, здатною обійтися малим, та кмітливою. Простота і розум протиставлені пихатості й глухості.
Байка «Жайворонки». Досвідчений Жайворонок каже: «Не той орел, хто літає, а той, хто легко сідає...» Розумову обмеженість висміяно в байці “Жайворонки”. Молодий жайворонок сприйняв за орла черепаху, коли та з великим шумом і грюкотом упала на камінь. З приводу такої нерозсудливості старий жайворонок зауважує “Не той орел, що літа, а той, що легко сідає”.
Про значення титулів (точніше майже повну відсутність того значення) розповідає нам байка «Олениця та Кабан», у якій Кабан став бароном, проте залишився «свинею» — як в прямому, так і в переносному значенні...
Прекрасну філософську ідею сродної праці Г. Сковорода висловив і у байці «Бджола та Шершень».
Ідею “сродної” праці розвив Сковорода в байці “Бджола і Шершень” разом з тим байка є протиставленням трудящих і нероб.
Шершні – паразити “що живуть крадіжкою чужою”. Бджола – це мудра людина “що у своєму сродному ділі працює”. Шершні – це ті люди, що дивляться на науку, як на засіб власного збагачення, які не хочуть бути корисними людству.
Категорія праці — ментальне осереддя байки «Пчола і Шершень», розповідну частину якої складає обмін думок цих персонажів із приводу праці, плоди якої привласнено іншими. Для зарозумілого Шершня вона не має сенсу та свідчить нібито тільки про дурість Бджіл. Натомість крилата трудівниця стверджує найвищу цінність виконання обов'язку як сегмент доброділання у світі: таким, як вона, незрівнянно більша втіха збирати мед, аніж їсти його, головне ж — для цього Бджоли й народжені. Без своєї «сродної праці» життя людини — навіть «із медом» — для байкаря не що інше, як «одна лютійша смерть». У «силі» автор позачасово прокоментував свою алегоричну емблематику. Так, Шершень — образ людей, які живуть крадіжкою чужого, людей, народжених їсти-пити; тому відкриття їм нових життєвих обріїв у праці виступає супутньою дидактичною метою байки. Бджола ж у Сковороди — «герб мудрого чоловіка, який у сродному ділі трудиться». Екземпліфіковані ним приклади з гончаком, мисливцем, котом у засідці на мишу — саме ті аргументи, які доводять необхідність займатися в житті справою, до якої є вроджені нахили й здібності. Таке життя «по натурі», як твердо переконаний філософ, дає насолоду і найвищу радість.
Байка “Чиж і Щиглик” навчає скромності і волелюбності. Чиж, який потрапив у неволю, бо спокусили його солодкий харч і гарна клітка, тепер зрозумів, що краще вже “сухар з водою, ніж цукор із бідою”.
До появи байок Г. Сковороди в тогочасній українській літературі байки існували лише як елемент інших великих творів. Григорій Сковорода створив настільки яскраві приклади цього жанру, що їх самобутність не викликала жодного сумніву! У своїх байках Сковорода алегорично висловлює основні ідеї своєї філософії: ідею сродної праці, необхідність цінувати духовне вище за матеріальне, ідею самопізнання та духовного вдосконалення людини, роздуми над проблемами виховання та самої сутності людського життя. Це такі важливі питання! Як же філософ зміг втілити їх в такому, на перший погляд, розважальному жанрі, як байка? Насамперед він майстерно добирав сюжети для своїх байок. В образах тварин, птахів, рослин ми одразу ж впізнаємо певні риси людської вдачі, певні типи людей. Тому читач отримує одразу «два в одному»: і цікавий сюжет, і повчальний зміст. Для досягнення більшого виховного ефекту Г. Сковорода ділить байку на дві частини: в одній він викладає сюжет, у другій — мораль до цього сюжету, пояснення та підтвердження тих думок, що вже самі напрошуються в уважного читача. Повчальну частину сам письменник назвав «сила».
Головне джерело байок Сковороди – українська народна казка. Особливість байок Сковороди: мораль, яку він називає силою, буває в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.
І дійсно, байки Сковороди мають надзвичайну силу: силу очищувати людей, змінювати на краще їхні душі, виправляти їхні життєві принципи...
Притчі.
Г. Сковорода є також автором ряду притч-оповідей алегорично-повчального характеру. Притча за жанром споріднення є байкою, бо вона так само як байка має сюжет, діалог, мораль. У притчах Сковорода висловлював свої філософські, естетичні і педагогічні погляди. Наприклад, у притчі “Вдячний Еродій” йдеться про велику роль природних нахилів людини у справі виховання і навчання.
Притча “Вбогий Жайворонок” навчає судити про людину не за обличчям, а за розумом і серцем. Вістря твору спрямоване проти зажерливості панів, їхнього паразитичного існування. Жити треба чесно, стережися: “споживати чуже добро”, - радить Сковорода. – Що не поклав – то не руш. Письменник закликає до гуманності: “Хай болить тебе горе ближнього”.
Прозираючи думкою в майбутнє, Сковорода замислювався, якою буде людина прийдешнього суспільства. Йому мріялось, що людина буде в майбутньому досконалою – розумною, доброю, порядною, справедливою, тоді виникало запитання: як же досягти такої досконалості? Поширенням знань насамперед. У філософських листах і працях Сковорода утверджував культ розуму. Також його твори допомагають нам збагнути шляхи їх досягнення, без якого наше життя не має жодного сенсу. Одним з свідчень глибини творів Сковороди є їх афористичність. Не одна крилата фраза пішла мандрувати по світу з його писань: ні про що не турбуватись – значить не жити, а бути мертвим;
любов виникає з любові, коли я хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю;
не все те отрута, що неприємне на смак;
з усіх втрат – втрата часу – найгірша;
один – у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.
Григорій Сковорода змінив основи багатьох наук в Україні. Його просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого (в Харкові) на Україні університету. У своїх творах, які наче підсумували найвищі здобутки давньої української літератури, Сковорода оспівував красу природи України, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя, висміяв панівну верхівку за її паразитизм і знущання з народу, проголосив людину та її волю – найвищою цінністю. Сковорода розвинув ідею гуманізму, вніс в нашу літературу нові теми й образи. Його сатира підготувала ґрунт для появи політичної сатири Шевченка.
Сковорода – перший з українських письменників по-новому поставився до народної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував митців. Народна мудрість стала основою в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя.
“Спадщина Сковороди – справедливо зауважив літературознавець Іван Пільщук, - є свідченням тієї істини, що в тяжкі часи історичних роздоріж український народ носив в собі невгасиму жагу волелюбства, яка вселилася в поезії і роздумах великих мислителів. Спадщина Сковороди є добрим надбанням української національної і світової культури”.
Пророче передбачаючи майбуття, а в ньому долю свого народу, великий письменник і філософ – писав: “Ми створимо світ кращий. В майбутній Україні бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу”.
Можливо, ми українці ХХІ століття, є тими людьми, які творять нашу нову славу, нашої оновленої землі, на цій землі завжди житиме в серцях вдячних правнуків легендарний любомудр, наша гордість і слава – Григорій Сковорода.
Найвідоміші твори Григорія Сковороди – це збірки "Сад божественних пісень", "Байки харківські", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", "Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", "Боротьба архістратига Михаїпа зі Сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка Біса з Варсавою", "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Діалог. Назва його — Потоп зміїний" та інші філософські твори.
Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.
Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.
Огляд творчості Г.Сковороди
Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву.
Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.
Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання.
Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися.
Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки.
Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.
Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини.
Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.
Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.
У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітеи критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику».
Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.
–Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога.
Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду».
Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада.
Сковорода привселюдно заявив:
"Весь світ спить, пора прокидатися!"
Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку.
З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним дохати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.
Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір‘ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди.
Тоді мандрівний філософ виймає книги ,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода":
І, виламавши полацю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров
Чого ж навчав Сковорода?
Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавши себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. Але чимало людей займають на свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.
Веління природи – це пізнання Бога в людині.
Пізнання природи – це пізнання Бога.
Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою "загребущих", "лукавих", "мавп" і "змій".
Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде "рабського іга", "тяжкої роботи", "нічого златожадного", "хамського".
Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління.
Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому.
Останнє десятиріччя життя Сковороди – це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя.
Останнє десятиріччя життя Сковороди – це вершина творчості письменника.
Про це Павло Тичина писав:
"Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди".
Справді, боляче те, що за його життя не надруковано ні жодного твору. Але його поезія, притчі поширювалися на Україні вустами народу. Він написав 30 прозових байок, пізніше склали збірочку "Байки Харківські". Велику славу письменнику принесла збірка ліричних поезій "Сад божественних пісень". А мені запам‘яталися рядки, в яких автор милується красотою рідної природи:
Гей поля, поля зелені,
Зелом, квітом оздоблені!
Жайворонок над полями!
Соловейко над садами!
У своїх творах Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити твір висловлюванням поета-філософа:
–В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу.
Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків.
Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг.
ПЂСНЬ 13-я 1
Ах поля, поля зелены,
Поля, цвЂтами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые 6 лЂса!
Жайворонок 7 меж полями,
Соловейко меж садами;
Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на вЂтвах 8 свистит.
А когда взойшла 9 денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет 11.
И на свою свирЂль выдает дрожливый.
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлЂба куском умру на мЂстЂ таком.
ПЂСНЬ 3-я
Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла 4!
Уже сады расцвЂли и соловьев навели.
Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел.
БЂжи себЂ в болота, в подземныи 5 ворота!
БЂжи себЂ прочь во ад! Не для тебе 6 рай и сад.
Душа моя процвЂла и радостей навела.
Щастлив тот и без утЂх, кто побЂдил смертный грЂх.
Душа его — божій град, душа его — божій сад. / 5/771 /
Всегда сей сад даст 7 цвЂты, всегда сей сад даст 8 плоды,
Всегда весною 9 там цвЂтет, и лист его не падет.
О боже мой, ты мнЂ — град! О боже мой, ты мнЂ — сад!
Невинность мнЂ — то 10 цвЂты, любовь и мир — то плоды.
Душа моя есть верба, а ты еси ей вода.
Питай мене в сей водЂ 11, утЂшь мене 12 в сей бЂдЂ.
Я ничего не боюсь; одних грЂхов я страшусь.
Убій во мнЂ всякій грЂх: се — ключ моих всЂх утЂх!
ПЂСНЬ 10-я
Всякому городу 4 нрав и права;
Всяка имЂет 5 свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков 6,
А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,
А мнЂ одно только не йдет с ума.
Петр для чинов углы панскіи 7 трет,
Федька-купец при аршинЂ все лжет.
Тот строит дом свой на новый 8 манЂр,
Тот все в процентах, пожалуй, повЂрь!
А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,
А мнЂ одно только не йдет с ума 9. / 10/822 /
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны 10 заводит скота.
ТЂ формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак, —
А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,
А мнЂ одно только не йдет с ума 11.
Строит на свой тон юриста права,
С диспут 12 студенту трещит голова.
ТЂх безпокоит Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур, —
А мнЂ одна только в свЂтЂ дума,
Как бы умерти 13 мнЂ 14 не без ума 15.
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов 16,
Ты не глядиш, гдЂ мужик, а гдЂ царь, —
Все жереш 17 так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чія совЂсть, как чистый хрусталь....
ПЂСНЬ 18-я
Господь гордым противится, смиренным же дает благодать.
Ой ты, птичко жолтобоко 1,
Не клади гнЂзда высоко 2!
Клади на зеленой травкЂ,
На молоденькой муравкЂ.
От 3 ястреб над головою
Висит, хочет 4 ухватить,
Вашею живет он кровью 5
От, от 6! кохти 7 он острит! / 19/911 /
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны вЂтры 8 повЂвают 9,
Руки явору ламают.
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко;
Видно воду аж до дна.
На что ж мнЂ 10 замышляти,
Что в селЂ родила мати?
Нехай у тЂх 11 мозок рвется,
Кто высоко вгору дмется,
А я буду себЂ тихо
Коротати милый 12 вЂк.
Так минет мене все лихо,
Щастлив буду 13 человЂк.
ВОРОНА И ЧИЖ. Неподалеку от озера, в котором видны были жабы, Чиж, сидя на вЂтвЂ, пЂл. Ворона в близости тож себЂ квакала и, / 52 / видя, что Чиж пЂть не перестает:
— Чего ты сюда же дмешся, жабо?
— А для чего ты мене жабою зовеш? — спросил Чиж Ворону.
— Для того, что ты точно такой зеленой, как вон тая жаба.
А Чиж сказал: — О, ежели я жаба, тогда ты точная лягушка по внутренному твоему орудію, которым пЂніе весьма им подобное отправляеш.
Сила. Сердце и нравы человЂческіи, кто он таков, свидЂтелствовать должны, а не внЂшніи качества. Древо от плодов познавается.
ГОЛОВА И ТУЛУБ . — ЧЂм бы ты жива была, — спросил Тулуб 3 Голову, — если бы от мене / 71 / жизненных соков по части в себе не вытягивала? \112\
— Сіе есть самая правда, — отвЂчает Голова, — но в награжденіе того мое око тебЂ свЂтом, а я вспомоществую совЂтом.
Сила. Народ должен обладателям своим служить и кормить.
ПЧЕЛА И ШЕРШЕНЬ — Скажи мнЂ, Пчела, для чего ты столь глупа? Знаеш, что трудов твоих плоды не столько для тебе самой, сколько для людей полезны, но тебЂ часто и вредят, принося вмЂсто награжденія смерть, однак не престаете дурачитись 1 в собираніи меда. Много у вас голов, но безмозгіе 2. Видно, что вы без толку влюбилися в мед.
— Ты высокій дурак, господин совЂтник 3, — отвЂчала Пчела. — Мед любит Ђсть и медвЂдь, а Шершень тоже лукаво достает. И мы бы могли воровски добывать, как иногда наша братья и дЂлает, если бы мы только Ђсть любили. Но нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему мы рожденны и не престанем, поколь умрем. А без сего жить и в изобиліи меда есть для нас одна лютЂйшая смерть.
Сила. Шершень есть образ людей, живущих хищеніем чуждаго и рожденных на то одно, чтоб 4 Ђсть, пить и протч. А пчела есть герб мудраго человЂка, в сродном дЂлЂ трудящагося. Многіи шершни без толку говорят: для чего сей, напримЂр, студент научился, а ничего не имЂет? На что-де учитись, если не имЂть изобилія?.. Не разсуждая слов Сіраха 5: «Веселіе сердца — живот человЂку», и не разумЂя, что сродное дЂло есть для него сладчайшее пиршество. Взгляньте на правленіе блаженныя натуры и научитеся. Спросите вашу борзую собаку, когда она веселЂе? — Тогда, — отвЂчает вам, — когда гоню зайца. Когда вкуснЂе заец? — Тогда, — отвЂчает охотник, — когда ганяю.
Взгляньте на сидящаго пред вами кота. Когда он куражнЂе? Тогда, когда цЂлу ночь бродит или сидит возлЂ норохи, хотя, уловивши, и не Ђст мыши. Запри в изобиліи пчелу, не умрет ли с тоски в то время, когда можно ей лЂтать по цвЂтоносным лугам? Что горестнЂе, как плавать в изобиліи и смертно мучитись без сроднаго дЂла? НЂт мучителнЂе 6, как болЂть мыслями, а болят мысли, лишаясь сроднаго дЂла. И нЂт радостнЂе, как жить по натурЂ. Сладок здЂсь труд \127\ тЂлесный, терпенье тЂла и самая смерть его тогда, / 152 / когда душа, владычица его, сродным услаждается дЂлом. Или так жить, или должно умрЂть. Старик Катон чем мудр и щаслив? Не изобиліем, ни чином, — тЂм, что послЂдует натурЂ, как видно в Ціцероновой книжечкЂ 7 «О старости» 8. Сія одна есть премилосердная мати и премудрая путеводителница. Сія преблагая домостроителница несытому дарует много, а мало дает довольному малым.
Но раскусить же должно, что значит жить по натурЂ. Не закон скотских удов 9 и похотей наших, но значит блаженное оное естество, называемое у богословов трисолнечное, всякой твари свою для нея часть и сродность вЂчно предписующее. О сем-то естест†сказал древній Епікур слЂдующее: «Благодареніе блаженной натурЂ за то, что нужное здЂлала нетрудным, а трудное ненужным».
А понеже в богЂ нЂсть мужскій пол ни женскій, но все в нем и он во всем, для того сказует Павел: «Иже есть всяческая во всем...»
ЧИЖ И ЩИГЛИК. Чиж, вылетЂв на волю, слетЂлся с давним своим товарищем Щиглом, кой его спросил:
— Как ты, друг мой, освободился..? Раскажи мнЂ!
— Чудным случаем, — отвЂчал плЂнник, — Богатый турка пріехал с посланником в наш город и, прохаживаясь для любопытства по рынкЂ, зашел в наш птичей 1 ряд, в котором нас около четырехсот у одного хазяина висЂло в 2 клЂтках. Турка долго на нас 3, как мы один пред другим выспЂвывали, смотрЂл с сожалЂніем, наконец:
— А сколько просиш денег за всЂх? — спросил нашего хозяина.
— 25 рублев, — он отвЂчал.
Турка, не говоря ни слова, выкинул деньги и велЂл себЂ подавать по одной клЂткЂ, с которых, каждаго 4 из нас на волю выпущая, утЂшался, смотря в разные стороны, куда мы разлЂтывали. \111\
— А что ж тебе, — спросил товарищ, — заманило в неволю?
— Сладкая пища да красная клЂтка, — отвЂчал щасливец. — А теперь поколь умру, буду благодарить богу слЂдующею пЂсенькою:
Лучше мнЂ сухар с водою, Нежели сахар с бЂдою. / 62 /
Сила. Кто не любит хлопот, должен научиться просто и убого жить.
Морально – етичні основи філософії Григорія Сковороди
Творчість Григорія Сковороди цікава й багатогранна. Життя його є взірцем служіння Богові, прагнення до самовдосконалення. Самопізнання людини, на думку Сковороди, має своєю остаточною метою “Мистецтво життя”, яке він називає “найвеличнішим” з усіх мистецтв. Значення філософії в житті людини пов’язується
ним із вищою мудрістю, що встановлює критерії пізнання й діяння. Людина шукає щастя і знаходить його через самопізнання. Вихідні постулати світогляду мислителя, що уможливили вихід на проблеми людської поведінки, мають за основну вимогу “жити за натурою”, здійснити вибір “спорідненої” діяльності. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до “другого народження”. Не слід спотворювати природне – воно всьому начало. Того, що воно відміряє людині, досить для життя, , отже слід задовольнитися малим. Найвищим усвідомленням цього задоволення є “вдячність” – певний ціннісний рівень людського буття. Вдячність або євхаристія, поширюється Сковородою на Бога батьків, благодійників. Мислитель розвиває смислову послідовність: вдячність – благо чесність – самозадоволення. Завдання виховного процесу в його розумінні – зберегти здоров’я і навчити вдячності.
Перекладаючи книжку Плутарха “Про спокій душі”, Сковорода описує способи й умови досягнення незворушності. Серед них – спокійна, чиста совість. Міркуючи про мистецтво життя, Сковорода застерігає від головного ворога – світу, який у його уяві постає “нарум’яненою мавпою”, “прикрашеною труною”. Світом править демон глупоти, проти якого застерігав, як відомо, також і І.Кант Дурість як поєднання глупоти й злоби виступає у дослідженнях відомих моралістів головною рисою людського роду. Найбільше вона виявляється там, де людина відчайдушно, сліпо і, головне, вперто продовжує чинити саме те. Що завдає їй шкоди, роблячи абсурдним своє життя.
Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода підкреслює, що бути щасливим означає пізнати себе, свою природу, творити свою долю й перебувати в тому, що тобі споріднене, але додержуватися відповідності “всезагальній посаді”, тобто місії благодіянь і послуг. Мислитель навіть наводить визначення вдячності, описує природо відповідні людські вчинки й риси характеру. Це – “твердь” і “здоров’я серця”, котре все має за благо і через це укріплюється. Блаженними плодами життя називають радість, веселощі, задоволення. Вони спричиняються “тишею сердечною”, остання – вдячністю. Сковорода мислить її як “чистий, тихий благовонний дух”, “ясну годину світлого смислу”. Усі терни й будяки бувають від заздрощів, заздрість – від ремствування, а те – від невдячної волі, що невсипущим хробаком удень і вночі гризе дух. Для людського життя гавань і надія – в євхаристії. Вдячність задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. Невдячність породжує смуток нудьгу, жадобу, заздрість, що її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям, тобто всією безоднею беззаконності. З нею пов’язуються вічна печаль, збентеження, зніяковілість, відчай. Саме так живе весь світ. Отже, саме невдячність, за Сковородою, перебуває в основі всіх негативних рис людини.
Мислитель співвідносить вдячність і благочестя. Воно іменується дочкою вдячності. А та – дочкою духу віри. Розкриваючи психологічні залежності морально – етичного порядку, Сковорода розвиває вчення про автаркію, або само задоволеність, відповідаючи цим на запитання, як “можна бути самим собою” – благочестивим і вдоволеним. Як і “вдячний Єродій”, людина має бути вдячною, пам’ятаючи, що вчинки користолюбства гублять, розбещують натури. Вони відволікають від справжніх цінностей, притуплюють переживання буття, заважають “другому народженню”.
Усвідомивши для себе причетність людини до об’єктивно значущої основи – над індивідуальної природи. Сковорода розгорає в ціннісно – смисловий ряд низку моральних відносин, що завершуються “вдячністю”. В ній людина не втрачає власної гідності, а навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності. Людська досконалість, ґрунтуючись на “мистецтві життя”, вивільнюються від усього наносного, переборює спокусу жадоби до речей, яка обертається втратою себе у вульгарній прив’язаності до предметного світу. Досконалість дає людині можливість відчути різноманітність і багатство її окремих переживань на тлі єдності з невимовною, “незбагненною” основою буття. Ця основа не стоїть над людиною, не відділена від неї прірвою. Людина – в ній, вона – в людині. Акт самопізнання є для людини актом адекватного їй способу розкриття вічної загальнолюдської основи власного буття.
Морально – етичні основи філософії Григорія Сковороди надзвичайно вдало висвітлені у його поетичній спадщині. Домінуючим у творчих пошуках митця була проблема пошуку щастя людини на землі, умови і шляхи його досягнення. Темі щастя присвячено чимало віршів, значна частина харківських байок і цикл діалогів: “Разговор п’яти путников о истинном щастіи в жизни”, “Кольцо”, “Алфавіт, или буквар мира” та ін. В них Сковорода доводить, що істинне щастя не існує у готовому вигляді, а виробляється людиною в процесі життя, трудової діяльності, в бунті проти соціального рабства. Він був твердо переконаний, що усі люди мають право і здатні пізнавати свою природу і закони свого щастя. Сковорода дотримується думки, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві, славі і чинах, а в душевному спокої, в корисній праці.
В художніх творах Сковорода приводить думку, що щастя – в пізнанні та самовдосконаленні на основі “сродної” життєвої діяльності. Воно – в гармонійному поєднані того, що задовольняє внутрішні духовні потреби людини, воно – “всередині нас самих”:
Глянь в сердечние пещери!
В душі твоїй глагол, вот будеш с ним весьол!
Поет підкреслює, що головне в житті людини – серце. Сердечне задоволення, “веселість серця” є характерною ознакою щастя, до якого прагнуть люди: “О, сколь дорога ти. Радость сердечная!”зане до певної міри також із самотністю, яка схиляє до роздумів, до пізнання самого себе. Звідси – відраза до “городов многолюдних”, де панує егоїзм, користолюбство, гірка неволя і розпуста.
Сковорода шукає душевної рівноваги осторонь від суєтного світу. В гармонії з природою, яка приносить йому неповторне відчуття повноти життя:
О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудрець,
До тебе моя природа, в тебе хощу и умереть.Якщо вірші та пісні Григорія Сковороди насичені філософськими роздумами про становище людини в суспільстві і розкривають внутрішній світ поета, то його трактати сповнені філософських роздумів про щастя в житті людини, про її взаємини з навколишнім світом. Філософ учив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини. Праця відрізняє людину насамперед від тварини. Вона є найголовнішим джерелом радості, насолоди і щастя.
На думку, Григорія Сковороди, праця самою природою призначена супроводжувати все життя людини, вона – всеперемагаюча сила, без якої немає ніякого людського добра. Але праця стає радістю і щастям лише тоді, коли вона відповідає індивідуальним природним нахилам людини, є “Гродною”, вільною. І навпаки, “несродная” праця не приносить їй ні насолоди, ні морального задоволення, а суспільству завдає непоправної шкоди. Така праця є мукою, вона позбавляє людину “радощів сердечних”, прирікає її на гіркий смуток, нудьгу. Пояснюючи, чому люди часто обирають працю без любові, без “сродності”, Сковорода підкреслює, що причиною цього є нестримне прагнення до матеріальних благ, привілеїв, високих чинів і гучної слави. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і вибрати відповідно до них той чи інший вид суспільно корисної праці.
Разом з тим у своїх філософських і художніх творах Сковорода викривав дармоїдство, користолюбство, зажерливість і кликав народ до іншого життя, до інших розумних порядків.
Минуло багато часу, як самобутній письменник Григорій Ско ворода ходив по землі. Проте голос його не стихає, а все дужчає. Його заповіді справедливості, добра, людяності, працьовитості знаходять відгук і в наших серцях.
Ще за життя Сковороду називали «українським Сократом», «українським Горацієм», бо він значно розвинув на Україні філо софію, літературу, педагогіку. У своїх творах Сковорода оспіву вав природу України, її працьовитих людей, прагнення до щастя й волі, висміював панів за їх паразитизм, за знущання з народу. А ще він проголосив людину та її волю найвищою цінністю.
На жаль, за його життя не було надруковано жодного твору. Проте сковородиніські поезії швидко поширювалися на Україні вустами народу. Гостре непідкупне слово Сковороди в моторош ній темряві кріпосницької сваволі спалахувало чистим вогнем і торувало стежку народному щастю. Митець цілком справедливо вважав, що щасливим може бути тільки той народ, в якого щас лива кожна особа.
Г. Сковорода — просвітитель
Григорій Савич замислювався над тим, як допомогти своєму народові. Тому він вирішує здійснювати просвітницьку діяльність серед народу: в дохідливій формі пояснював людям різні явища життя суспільства і природи, викладав свої філософські та педагогічні ідеї; у вільний час учив грамоти селянських дітей.
Філософ-просвітитель твердив, що навчання допоможе швидше точніше виявити природні задатки кожної людини, сприятиме успішному оволодінню знаннями й уміннями, необхідними для продуктивної праці, корисної собі й суспільству.
У педагогічних поглядах Г. Сковороди було багато спільного з тими, які висловлювали інші просвітителі.
Григорій Савич — філософ
Як і всім просвітителям, філософії Сковороди був властивий пантеїзм (вчення, що ототожнює Бога і природу, тобто ствер джує, що світ є двоєдиним — органічним злиттям Духа і мате рії). Основним предметом філософії, твердив Сковорода, є лю дина, її внутрішній світ і діяльність, інтереси й прагнення, здо ров’я і щастя.
Ідею «пізнай себе самого», висунуту давньогрецькими філо софами (Сократом, Платоном та ін.) ще за п’ятсот років до на шої ери, Сковорода підніс і розвинув далі. Пізнати себе людині потрібно для того, щоб виявити здібності, закладені в неї самою природою, усвідомити свої фізичні й розумові можливості та особ ливості характеру. Це дасть змогу обрати відповідний рід трудо вої діяльності — «сродну працю». Трудитися слід для того, щоб забезпечити свої духовні й тілесні потреби і приносити користь суспільству. Сам процес виконання «сродної праці» та усвідом лення того, що результати її високоякісні, корисні суспільству й собі, роблять людину щасливою.
Г.Сковорода був співцем праці. Він бачив у ній основу і смисл життя. «Жизнь и дело есть одно и то же»,— твердив він.
Свої філософські твори Г. Сковорода писав так, щоб вони були зрозумілі не тільки освіченим людям, а й неосвіченим — будили їхню свідомість, учили думати, змушували замислюватися над різними явищами життя. Вважаючи, що пробудження народу відбудеться поступово — в міру підвищення рівня освіти й моральної досконалості, Г. Ско ворода не дає відповіді на запитання про те, хто керуватиме но вим суспільством, якою може бути «його структура».
Г.Сковорода. Збірка «Басни харьковскія»
Отже, ми вже згадали, ким був Сковорода, чим він займався, які були його ідеї. І зааз ми перейдемо до ознайомлення з його збіркою «Басни харьковскія»
Загальна характеристика збірки.
Залишивши педагогічну працю і живучи в селах поблизу Харкова, Г.Сковорода написав знамениту збірку байок «Басни харьковскія». Перша половина її (15 байок), очевидно, створена у 1769p., бо сам автор повідомляє, що «полтора десятка басен» він написав «в седьмом десятке нынешняго века, отстав от учи тельской должности». Друга половина збірки написана 1774 р. в селі Бабаях, і тоді ж Г. Скворода надіслав увесь збірник з ЗО ба йок до свого приятеля П. Ф. Панкова з листом-посвятою, в якому висловив свої погляди на жанр байки.
У цих байках, з одного боку, автор продовжував традиційну тематику байок Антонія Радивиловського, байок з риторик і по етик, а з іншого — виступав як новатор, що розширює ідейно-тематичні обрії байки, виводить її на шлях самостійного роз витку.
Григорій Савич визначав байку як «мудрую играшку, що в собі ховає силу». Ця розумна штука «сверху ничто, но в серіодке чтось, снаружи ложь, но внутрь истина… картинка, сверху смешна, но внутрь благолепна». Він добре розумів, що форма байки дає йому можливість висловлювати і пропагувати свої суспільно-політичні та філософсько-етичні погляди.
Ідейно-тематична спрямованість байок шкільного репертуару була досить обмеженою потребами практичної моралі. Як і його попередники на ниві байкарства, Г. Сковорода підносить у бай ках дружбу, любов, розум та позитивні людські риси, показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості — ро зум, знання, працьовитість, чесність, справедливість — визнача ють учинки кожної людини.
Найбільший інтерес становлять байки, в яких Г. Сковорода викриває негативні явища тогочасного суспільства. Насамперед байкар таврує згубність честолюбства та сластолюбства, нестримного прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість ба гатства. Серед байок є також такі, які спрямовані проти ненасит ного и зажерливого панства, його гонитви за славою і чинами.
Отже, філософ-байкар вважав, що відтворення істини є ха рактерною рисою байки: «Басня тогда бывает скверная и бабія, когда в подлой и смешной своїй шелухе не заключает зерно ис тины, похожа на орех свищ».
Ознаки байок Г. Сковороди:
• писані прозою;
• здебільшого побудовані на діалогах і контрастах;
• розмова дійових осіб часто носить полемічний характер;
• містить дві частини: фабулу (коротка розповідь, діють пере важно алегоричні уособлення — звірі, птахи, комахи, явища природи, предмети, іноді люди) і сентенції;
• стислість і динамічність;
• сатирична спрямованість;
• наявність моралі («сили») — народна приказка, прислів’я, стисла або влучна мораль.
Ідейно-художній аналіз програмових байок.
«Бджола та Шершень».
Тема: розповідь про призначення праці в житті кожної людини на прикладі діалогу Бджоли і Шершня.
Ідея: возвеличення праці, яка є смислом щасливого життя; засудження ліні, ледарства, крадіжки.
Основна думка:
а) Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чу жого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і т. ін.;
б) Бджола — це символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться;
в) «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила не важким, а важке непотрібним».
Жанр: літературна байка.
Особливість байки. Сюжет цієї байки був поширений у творчості російських бай карів XVIII ст. (наприклад, байка Сумарокова «Жуки и Пчелы». Написана в дусі ідей прогресивного просвітительства кінця XVIII ст., вона досить повно виражає погляди Сковороди на жит тєву необхідність трудитися за природним нахилом.
Композиція.
Твір складається з двох частин: сюжетної і дидактичної («сили»). Сюжетна частина побудована у формі діалогу між Шерш нем, який сміється над працелюбністю Бджоли і над бджолою, яка отримує від праці задоволення. Друга частина («сила») міс тить тлумачення прихованого змісту першої.
Зміст твору.
Паразит Шершень насміхається з Бджоли, що вона працює не так на себе, як на інших: «Скажи мне, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям користь, а тобі часто і шкодять, приносячи замість на городи смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі».
Називаючи дурнем «пана радника», Бджола засуджує тих, хто «крадіжкою добуває» мед. Для неї праця найсолодша річ: «нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо».
Мораль байки проста: праця повинна стати для людини при родною потребою, «найсолодшою поживою». Тільки тоді життя матиме зміст і красу. У праці людина відчуває радість буття, а в безділлі деградує.
«Сила» у байкаря тут вийшла значно більшою, ніж сама фа була. Вона переросла в цілий трактат, пересипаний багатьма фак тами з життя, посиланнями на Цицерона, Епікура, біблійними висловами. Тут наявні й автобіографічні елементи: в особі «сту дента» не важко впізнати самого Сковороду. «Немає більшої ра дості, аніж жити за покликанням»,— проголошує він.
На підтвердження своєї думки Григорій Савич наводить ці лий ряд цікавих прикладів, посилаючись на мисливську собаку, найвеселішу тоді, коли полює на зайця, на домашнього кота, який, зловивши мишу, не їсть її, нарешті, на замкнену в достатку бджолу, яка вмирає з нудьги, бо не може літати по цвітоносних луках. Байкар переконує, що нема гірше, як купатися в достатку і смертельно мучитися без природного діла, і нема більшої ра дості, як жити за натурою.
Проблематики байки: людина і суспільство; смисл життя кожного; людське покликання; праця і безділля.
Філософська мудрість у творі.
• «Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла».
• «І немає більшої радості, аніж жити за покликанням».
• «Душа, володарка людини, втішається природженим ділом».
• «Веселість серця — життя для людини».
Мова байки.
Мова твору близька до народної, але якщо у вуста Шершня вкладено більше лайливої лексики, то Бджола говорить афорис тично й красиво.
«Собака і Вовк».
Тема: розповідь про велике прагнення Вовка стати дру гом для собак.
Ідея: возвеличення дружби — великої цінності у стосун ках людей.
Основна думка: «І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних
душ, що у двох чи трьох тілах живуть,— ось де справжня лю бов і єдність…».
Жанр: літературна байка.
Композиція.
Експозиція: «У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси…».
Зав’язка: «Вовк… став набиватися до них (собак) у друзі».
Кульмінація: «В одному лише не криюся, що маю хвіст ли сячий, а погляд вовчий».
Розв’язка: «Голосом і волосом ти (Вовк) справді на нас (собак) схожий, але серце твоє далеко стоїть».
Байки Г. Сковороди, безперечно, явище оригінальне і своє рідне в українському письменстві. Вони не тільки завершували давній період у розвитку жанру байки, але й були кроком упе ред. У чому ж полягає цей крок? І в тому, що харківськими бай ками зобов’язане оригінальне сюжетотворення байок на Україні, і в тому, що байкар вивів цей жанр на шлях самостійного роз витку, виділивши її зі складу риторичних творів. Це було яви щем прогресивним і відбивало потреби розвитку нових жанрів. Харківські байки становили крок уперед на шляху ствердження і розвитку жанру, несли в собі елементи нового, які могли бути підхоплені наступними байкарями. Одночасно вони відбивали суперечності розвитку Г. Сковороди — письменника і філософа: у 60-х pp. він задумав і написав байки як цикл самостійних тво рів, а байки 70-х pp. утрачають самостійне значення і перетво рюються на додатки моралі, яка фактично стає головною части ною твору.
Байкарська спадщина митця, в якій знайшли яскравий ху дожній вияв основні риси його світогляду, філософські й есте тичні принципи, загалом має виразне демократичне спрямування і є однією з важливих сторінок як творчості письменника, так і української літератури минулих віків.
PAGE \* MERGEFORMAT 9
2. ни субстанциальные силы состояние и быт народа еще не отделив шегося от индивидуального источника сво
3. ГЕРЦЕНОВСКИЕ ХОРОВЫЕ АССАМБЛЕИ 2014 1314 марта 2014 года ОСНОВНЫЕ ЦЕЛИ ФЕСТИВАЛЯКОНКУРСА С
4. Идеальные типы как метод исследования культуры по работам М. Вебера в его избранных произведениях
5. 5 Обобщенный метод наименьших квадратов ОМНК При нарушении гомоскедастичности и наличии автокорреляци
6. 108 транзисторов и осуществлять многостадийные процессы а благодаря этому создавать ИС со сложной структуро
7. ньютоновски возникает потребность в новом объекте полученном в результате сдвига или преобразования преж
8. по теме Личная гигиена пациентов дисциплине Основы сестринского дела подготовлено с учетом требований
9. МЕлькин школа 5 г
10. Об утверждении Правил проведения профилактических медицинских осмотров целевых групп населения
11. Устрани общительность и ты разорвешь единство человеческого рода на котором покоится жизнь человек De benef
12. 89 РАЗРАБОТАНЫ Научноархитектурным центром общественных и производственных зданий и сооружений Госко
13. Мастерство писателя (Бунин).html
14. рынок вообще говоря неполный и будем изучать платежные обязательства на временном интервале
15. В нас єдина мета - Укpаїна свята, Hездоланна ніким і ніколи
16. Именно смерть дает рождению новому Духовно или физически ты умер
17. НА ТЕМУ ldquo;КОМПЬЮТЕР В ОФИСЕ И ЕГО ЭКОЛОГИЧЕСКАЯ БЕЗОПАСНОСТЬrdquo; ВЫПОЛНИЛ ЧЕРКАСОВ М
18. а таблицы 2 3. Таблица 2 Индекс Карновского Нормальная физическая активнос
19. Реферат- Средства повышения двигательной активности учащихся вспомогательной школы
20. Анализ современных цифровых радиоприемных устройст