Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка проголошувала у Франції буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім'я, праця, власність і суспільний порядок» (як відомо, Перша республіка 1790 років девізом мала «Свободу, рівність, братерство»). Недоторканними залишалися стара організація управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. Законодавча влада передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.
Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право ведення переговорів з іншими державами, оголошення війни і укладення миру, призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо. Ознакою влади президента стало закріплення у його повноваженнях права помилування (король Франції був позбавлений цього права ще Конституцією 1791 р.!).
Буржуазія прагнула створити в особі президента такий центр сили, який би став гарантом соціальної стабільності і недопущення повтору подій червня 1848 р. Хоча ст. 19 гарантувала принцип розподілу влад, але призначення суддів і прокурорів також потрапило до президентських прерогатив. Тим самим виконавча влада убезпечувала собі лояльність судової.
На пост президента балотувалися Луї-Наполеон Бонапарт (племінник імператора Наполеона І, засуджений у 1840 р. на довічне ув'язнення за спробу підняти повстання проти Луї-Філіппа Орлеанського), генерал Кавеньяк (душитель паризького червневого повстання 1848 p.), Ледрю-Роллен (лівий республіканець, член Комісії виконавчої влади) та Распайль (від соціалістів). 10 грудня 1848 р. президентом став Луї-Наполеон Бонапарт, який зібрав голоси 5400 тис. виборців від загального числа 7300 тис. Ця перемога була, в основному, забезпечена голосами селянства (75 відсотків населення), яке йшло на вибори під гаслом: «Геть податки, геть багачів, геть республіку, хай живе імператор!»
Як уже вказувалося, республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію Бурбонів чи Орлеанів. Ім'я Наполеона асоціювалося у народній свідомості з буржуазними перетвореннями, які закріплювали за селянами їхнє право власності на колишню поміщицьку землю, а також з військовою величчю Франції на поч. XIX ст.
Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конституції Законодавчим зборам. Монархісти усіх мастей (прихильники династій Бурбонів, Орлеанів чи Наполеонів) отримали 500 мандатів з 750, 70 мандатів мали помірковані республіканці, ще 180 - республіканці ліві. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних політичних течій - республіканської і монархічної.
11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про віддання під суд президента та усіх членів уряду за порушення Конституції (йшлося про використання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і незалежності інших народів).
Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі, Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї. 34 депутати-республіканці були віддані під суд, решта лідерів цієї політичної течії втекли за кордон. Газети і клуби республіканського напряму були закриті.
31 травня 1850 р. Законодавчі збори прийняли новий виборчий закон, за яким вводився трирічний ценз осідлості та інші антидемократичні обмеження. Близько 3 млн сільських наймитів та робітників-поденників втрачали право голосу.
Стаття 45 Конституції виключала повторне обрання президента. Владі Луї-Наполеона протистояли і дві монархічні течії в Законодавчих зборах - легітимісти, чиїм кандидатом на престол був граф Шамбор, та орлеаністи з кандидатурою графа Паризького. Президента підтримувало Товариство 10 грудня, створене з його прихильників і назване на честь перемоги на президентських виборах 1848 р. Користуючись правом призначення вищих посадових осіб, президент призначив командуючого паризьким гарнізоном та начальника столичної поліції з числа своїх прихильників.
Засилля фінансової аристократії у сфері економіки і політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу та насамперед за зниження виборчого цензу.
Політичне активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм не тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку!».
Загальне повстання робітників Парижа у лютому 1848 p., перехід на їх бік Національної гвардії поклали кінець монархії. Король зрікся престолу і втік за кордон. З криками «Геть гендлярів! Хай живе республіка!» натовп парижан увірвався в королівський палац. Трон монарха був урочисто спалений на площі. В результаті лютневої буржуазно-демократичної революції 1848 р. встановилась Друга республіка.
Новий уряд відновив свободу слова, друку і зборів, амністував політичних в’язнів, увів 10-годинний робочий день і навіть обіцяв гарантувати трудящим право на працю. Однак багато які обіцянки залишились невиконаними.
Захопивши владу, буржуазні республіканці стали тиснути на своїх недавніх союзників — робітників. У червні 1848 р. пролетаріат Парижа знову піднявся на повстання, яке було жорстоко придушене. За наказом військового міністра Кавеньяка війська протягом чотирьох діб вели вогонь по повстанцям.
Буржуазія мала перевагу в Установчих зборах. 4 листопада 1848 р. набрала чинності нова Конституція Франції, що проголосила республіку остаточною формою правління, що ґрунтувалася на принципах суверенітету, свободи, рівності, братерства. Основою суспільства були оголошені сім’я, власність, праця, громадський порядок. У ст. 11 записано: «Будь-яка власність недоторканна». Державні посади затверджувались як виборні, так і змінювані.
Поділ властей визнавався першою умовою існування вільного уряду. Законодавча влада переходила до однопалатних Національних зборів. Вводились прямі, загальні вибори при таємному голосуванні (віковий ценз для чоловіків — 21 рік). Ценз осілості зберігався. Ці громадяни мали активне виборне право. Пасивним правом наділялись ті, хто обирався до Національних зборів (віковий ценз — 25 років). Виборчий корпус збільшився з 240 тис. до 9 млн чоловік.Вітаючи республіку, французи йшли на перші вибори як на свято, з мерами й священиками, співаючи «Марсельєзу» і псалми. До Національних зборів уперше було обрано 26 робітників.
Для попереднього розгляду законопроектів і контролю адміністративних органів було створено Державну раду. Виконавча влада була надана президентові, якого обирали загальним голосуванням строком на 4 роки. Президент був наділений великими повноваженнями, що становило загрозу для республіканського режиму.
Через два роки було скасовано загальне виборче право, свободу зборів, обмеженою стала свобода слова, школу було поставлено під контроль католицького духовенства. Відбувався процес поступової ліквідації республіканського режиму.
Бонапартистський державний переворот
Вночі проти 2 грудня 1851 р. Луї-Наполеон вчинив державний переворот, зрадливо порушивши спою присягу на вірність Конституції 1848 р. Загони військ зайняли всі найважливіші пункти столиці й будинок парламенту. Законодавчі збори було оголошено розпущеними. Багатьох ватажків орлеаністів і легітимістів та найвизначніших республіканських діячів заарештували. В столиці було введено стан облоги. У зверненні до народу Луї-Наполеон виправдував свої злочинні дії облудними твердженнями, що він начебто захищає республіку від змовників. Ця брехня супроводилась заходом, з допомогою якого Луї-І Іаиолеон розраховував обманути громадську думку й затушувати контрреволюційний характер перевороту: він оголосив про скасування закону 31 травня 1850 р. і про відновлення загального виборчого права.
Опір республіканців у Парижі та в провінції
Велика буржуазія, чиновництво й офіцерство схвалили бонапартистський переворот і підтримали його. Католицьке духівництво закликало населення підтримати дії президента. Легітимісти й орлеаністи обмежились формальними протестами проти незаконних дій президента. Тільки невелика група лівих республіканців та демократів, серед яких активну роль відігравав знаменитий письменник Віктор Гюго, спробувала організувати опір перевороту і закликала народ до зброї. Близько півтори тисячі захисників республіки протягом двох днів, 3 і 4 грудня, вели на вулицях Парижа збройну боротьбу проти 40 тис. урядових військ. Основне ядро повсталих становили робітники і студенти. Але маса пролетаріату залишалась пасивною, тому що робітничий клас був на цей час знекровлений, роззброєний, позбавлений керівництва. Крім того, робітники не мали ніякого співчуття до Законодавчих зборів, бо легітимісти й орлеаністи були в очах робітників гнобителями народу анітрохи не меншими, ніж Луї-Наполеон та його кліка. Республіканське повстання в Парижі було жорстоко придушене.
Більш серйозний опір бонапартистському перевороту чинили в провінції. У двадцяти департаментах Центральної та Південної Франції, в районах, де переважали дрібні селяни, вибухнули повстання. Учасниками їх були ремісники та робітники маленьких міст і містечок, демократична інтелігенція, передова частина селянства. Ці розрізнені республіканські повстання не мали чіткої програми дій і невдовзі їх було придушено.
Бонапартистський терор
Бонапартистські власті розпочали терор проти республіканських і демократичних сил по всій країні. Понад 26 тис. чоловік було заарештовано, у всіх департаментах створено урядові комісії, які відправляли республіканців, демократів і соціалістів на каторгу та заслання. За офіційною статистикою, репресій зазнало близько 21 тис. чоловік.
В умовах лютого терору, що розгорнувся по всій країні проти передових елементів французького народу, бонапартисти провели плебісцит (всенародне голосування) в питанні про те, чи схвалює населення дії президента. Противники бонапартистів були позбавлені будь-якої можливості вести агітацію серед населення й викривати злочинні дії Луї-Наполеона. Зате бонапартистська демагогічна пропаганда діяла з усієї сили, не шкодуючи обіцянок, яким вірила більшість селян. Внаслідок цього плебісцит дав бонапартистам понад 7 млн. голосів (646 тис. чоловік голосувало проти).
Відновлення бонапартистської імперії
У січні 1852 р. було прийнято нову конституцію, яка передавала президентові на 10 років усю повноту влади в країні, а через рік після бонапартистського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Франції було відновлено монархію, так звану Другу імперію, авантюриста і клятвопорушника Луї-Наполеона проголошено імператором під іменем Наполеона III.
Спадна лінія розвитку революції 1848 р. завершилася загибеллю буржуазної республіки, яку змінила бонапартистська Друга імперія. Бонапартистський державний переворот дістав вичерпне пояснення у праці Маркса «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», а також у творах В. І. Леніна. «Бонапартизм, — зазначав Ленін,— є форма правління, яка виростає з контрреволюційності буржуазії в обстановці демократичних перетворень і демократичної революції». Видаючи себе за «надкласовий», «надпартійний», «національний» уряд, бонапартистський режим являв собою в тодішніх умовах найбільш придатну для великої буржуазії форму контрреволюції.
41
Франція в період Другої Імперії (1852 - 1870). Внутрішня і зовнішня політика Франції у 50-60 роках
Після перевороту 2 грудня 1851 у Франції почався період Другої Імперії. Офіційно імперія була проголошена через рік, 2 грудня 1852 Республіканська партія була розгромлена, ліберальна преса майже задушена, ліквідовано місцеве самоврядування, зменшилося вплив Законодавчого корпусу. Хоча виборча реформа не була скасована, проте на виборців чинився тиск, їм нав'язувалися офіційні кандидати від влади. Влада знаходилася в руках Наполеона III і вищих сановників, наближених до нього. Серед них найбільшим впливом користувалися герцог Морні (зведений брат імператора, був головою Законодавчого корпусу), граф Валевський (позашлюбний син Наполеона I, був міністром закордонних справ) і державний міністр Ежен Руер.
Економіка.
Незважаючи на економічну кризу 1857 і 1866 - 1867 рр.. даний період був сприятливим для економіки Франції. В цей час в країні завершився промисловий переворот, що почався наприкінці минулого століття. Обсяг промислового виробництва за два десятиліття збільшився в 3 рази. Кількість парових машин зросло в 4 рази (з 6080 у 1852 р. до 26221 в 1869 р.). Швидко розвивалася важка промисловість. За темпами розвитку вона випереджала легку, але за обсягом виробництва ще відставала від неї. Посилювалася механізація і централізація в промисловості, але все ж до кінця періоду у Франції ще переважали дрібні та середні підприємства. У цей період було створено велике об'єднання металургійних підприємств "коміте де Форже". В 1857 р. Практично всі залізничні лінії Франції опинилися в руках шести крупних компаній.
У Франції швидко збільшувався грошовий капітал, активізувалася фінансова діяльність. Великий вплив у фінансовому світі отримала Паризька біржа. У 1851 р. на ній котирувалося цінних паперів на суму 11 млрд франків, в 1869 - на суму 33 млрд франків. За позиками в Паризьку біржу зверталися уряди багатьох держав. Операції Французького банку збільшилися більш ніж в 5 разів. Велике значення в економіці країни мало "Генеральне суспільство рухомого кредиту", засноване в 1852
Внутрішня політика.
В результаті успіхів в промисловості і економіці посилився майновий контраст серед населення Франції. ^ Положення робітників і селян не поліпшувалося. У зв'язку з укрупненням підприємств розорялися дрібні і середні верстви буржуазії. Була широко поширена еміграція в Алжир, Америку, країни Європи. На початку 50-х років робітничий рух не було активним, у зв'язку з його нещодавнім придушенням з одного боку, та економічним підйомом - з іншого. Серед робітників була популярна теорія Прудона, який був проти страйкового руху та участі робітників у політичній боротьбі. Економічна криза 1857 привів до занепаду виробництва і робочі знову стали більш активними. У Законодавчий корпус було вибрано 5 депутатів-республіканців. У січні 1858 на Наполеона III було вироблено замах. Після цього на республіканців обрушилися репресії. Був прийнятий закон про громадську безпеку, який дав можливість заарештувати і відправити на заслання сотні демократів. Франція була поділена на 5 військовихгубернаторств. ^ Опозиційні настрої наростали. У 1860 Франція уклала торговельний договір з Англією, за яким значно знижувалися мита на ввезення французьких товарів в Англію і англійських до Франції. Останнє було невигідно французької буржуазії, яка ще не могла успішно конкурувати з англійською. Щоб послабити невдоволення, уряд Наполеона III провело ряд незначних ліберальних реформ, однак це не допомогло. У 1863 р. на виборах у Законодавчий корпус республіканська партія зібрала 2 млн голосів з 7,2 можливих і отримала 35 місць. Уряд вирішив піти на деякі поступки, і в травні 1864 був скасований закон про заборону страйків, виданий в 1791 р. У вересні 1864 р. виник I Інтернаціонал, в Парижі та інших містах стали створюватися секції Інтернаціоналу. Після економічної кризи 1867 невдоволення урядом ще більше посилилося. Робітничий рух стало леветь: на чолі багатьох секцій французького Інтернаціоналу стають соціалісти (замість прудонистов).
^ Зовнішня політика.
Наполеон III уклав угоду з прем'єр-міністром Сардинського королівства про спільні дії проти Австрії. За цей Франція повинна була отримати Савойю і Ніццу, а Сардинія - володіння Австрії на півночі Італії. Війна почалася в 1859 р. Після перших перемог Франція змінила свою позицію: припинила військові дії і уклала сепаратне перемир'я з Австрією, залишивши їй Венецію. З одного боку, Франція боялась, що у війну на боці Австрії втрутяться Пруссія і інші німецькі держави. З іншого боку, Франції не було вигідне існування сильної об'єднаної Італії. За умовами договору Ломбардія була звільнена від австрійського гніту, Венеція залишалася під владою Австрії, Франція отримувала Савойю і Ніццу.
Спільно з Англією Франція вела в 1858 - 1860 рр.. наступ на Китай. В кінці 50-х - початку 60-х років Франція захопила Сайгон і частина Південного В'єтнаму, встановила протекторат над Камбоджею.
У другій половині 60-х років Франція терпіла невдачі в зовнішній політиці. Так, була провалена Мексиканська експедиція. У 1863 р. французькі війська зайняли столицю Мексики, повалили республіканський уряд і перетворили країну в маріонеткову імперію. Імператором став австрійський ерцгерцог Максиміліан. Але в 1867 р. на вимогу США французькі війська були виведені з Мексики. Після цього республіканці на чолі з президентом Беніто Хуаресом повалили і розстріляли імператора Максиміліана. Крах Мексиканської експедиції ще більше посилив незадоволення урядом в суспільстві. Погіршувалися відносини Франції з Пруссією. Уряд Франції прагнуло заволодіти Бельгією, Люксембургом і лівим берегом Рейну. Пруссія, в свою чергу, планувала захоплення Ельзасу та Лотарингії. У 1867 р. почалося деяке зближення між Францією і Австрією. Був розроблений проект військового союзу проти Пруссії в складі Австрії, Італії та Франції. Однак проект не був здійснений. Франція прагнула перешкодити об'єднанню Німеччини, для чого намагалася створити південнонімецькому союз під своїм протекторатом. Однак і це не було здійснено. Погіршилися і відносини з Росією. Росія домагалася скасування Паризького договору, що забороняв Росії тримати військовий флот на Чорному морі і будувати там укріплення. Також Росія була незадоволена втручанням Франції в польське питання під час повстання 1863 - 1864 г. У результаті до кінця 60-х років Франція опинилася в стані майже повної дипломатичної ізоляції. У 1869 р. у Франції проводилися чергові вибори в Законодавчий корпус. Республіканці здобули перемогу: отримали 3,3 млн голосів з 7,8 млн. Серед обраних депутатів-республіканців були Рошфор і Гамбетта. Щоб загальмувати зростання опозиційного руху в країні 2 січня 1870 був сформований новий уряд на чолі з лібералом Олів'є. Однак опозиційний рух не припинявся. 12 січня 1870 відбулися похорони Віктора Нуара, республіканського журналіста, вбитого принцом П'єром Бонапартом (родичем Наполеона III). Похорон перетворився на масштабну антиурядову демонстрацію. Хвилювання серед робітників продовжували наростати.
19 липня 1870 почалася війна з Пруссією. 2 вересня 1870 французька армія капітулювала, а 4 вересня нова революція повалила імперію Наполеона III і відродила республіку.
42
. Соціально-економічне та політичне становище німецьких держав після закінчення наполеонівських війн. Піднесення Прусії. Утворення митного союзу.
Після придушення революції політична реакція поширилася в 50-х роках по всій Німеччині. Але повністю повернутись до попереднього становища було вже неможливо. У найбільшій з німецьких держав — Пруссії збереглась конституція 1850 р. Юнкерське міністерство Мантейфеля мусило до певної міри зважати на велику буржуазію, переслідуючи тим часом демократичних діячів і відновлюючи дореволюційні порядки. Партія прусських консерваторів, що видавала так звану «Хрестову газету», невпинно посилювала свій вплив. Під тиском всесильних юнкерів у країні запанував режим поліцейської сваволі. Преса була зовсім знесилена утисками. Демократичні і навіть просто ліберальні газети було заборонено, політичні товариства і клуби закрито.
Перемога юнкерів-поміщиків швидко далася взнаки і в німецькому селі. Там було відновлено багато феодальних порядків, зокрема вотчинну юстицію й общинні, окружні та провінційні зібрання, які очолювали поміщики. Право поміщицького полювання, скасоване в 1848 р., було також відновлено, а в 1854 р. ухвалено важливий для поміщиків закон про наймитів, за яким спроби сільських робітників об'єднатися карались тюремним ув'язненням і фактично узаконювалась кулачна розправа пана з наймитами.
Контрреволюцій, яка покінчила з політичними претензіями німецької буржуазії, зовсім не чинила перешкод її підприємницькій діяльності. Купці і фабриканти всього Німецького союзу, особливо Пруссії, широко використовували сприятливу економічну кон'юнктуру, яка створилася після кризи 1847—1848 рр. З початку 50-х років швидко почала розвиватись важка промисловість, зростали, зокрема, металургійні й військові заводи на Рейні. В 60-х роках у Німеччині налічувалось уже понад мільйон промислових робітників. Рейнська область, Саксонія, Сілезія, Берлін стали справжніми індустріальними районами. «Якщо ви бачили Берлін десять років тому, — писав К. Маркс у 1859 р., - то тепер ви його не впізнаєте. З чопорного плац-параду він перетворився в гомінкий центр німецького машинобудування. Якщо ви проїдетесь по Рейнській Пруссії і герцогству Вестфалії, ви мимоволі згадаєте Ланкашір і Йоркшір».
Промисловий переворот продовжував швидко поглиблювавсь. Видобуток вугілля в німецьких державах — членах Митного союзу— за час з 1847 по 1866 р. зріс з 4,8 млн. т до 21,8 млн. т, виробництво чавуну — з 235 тис. т до 1047 тис. т, споживання бавовни— з 17 тис. т до 74 тис. т. Загальна кількість і потужність парових машин, що застосовувались у промисловості, зросла більш ніж у 4 рази. Залізнична мережа за 12 пореволюційннх років стала більшою, ніж у 2 рази.
Акціонерна форма підприємств, яка певною мірою поширилася вже в 40-х роках, стала тепер звичайною. В самій тільки прусській гірничій промисловості з 1852 по 1857 р. було створено до 59 таких підприємств. Одночасно зростали й обороти німецької торгівлі. Кілька нових банків і серед них могутній «Дармштадт-ський банк», незабаром перетворений в «Дісконто-Гезельшафт» («Облікове товариство»), були засновані саме в 50-ті роки.
Підтримка Пруссією Митного союзу спричинила послаблення зз'язків окремих держав — його членів — з Австрією. Усі намагання Австрії вступити до союзу були марними. На початку 50-х років Пруссія значно знизила тарифні ставки союзу і це полегшило вступ до нього розташованих біля берегів Північного й Балтійського морів німецьких держав, які прагнули до якнайбільшої свободи торгівлі. У 1854 р. поновили торговельно-тарифні угоди з Пруссією й усі інші німецькі держави, в тому числі й південні. Територія Митного союзу значно розширилась, а разом з тим ще більше зміцніли економічні зв'язки Пруссії з іншими німецькими державами. Це мало дати великі політичні наслідки: «чим більше розширявся Митний союз... тим більше зростаюча буржуазія цих держав звикала дивитися на Пруссію як на свій економічний, а в майбутньому й політичний форпост», - писав пізніше Ф. Енгельс.
50 - 60-ті роки XIX ст. були йадзвичайно сприятливі для великого, капіталістичного сільського господарства, яке розвивалось у Німеччині майже всюди. Водночас зберігалося поміщицьке землеволодіння й напівфеодальні методи експлуатації селянства. Зміцненню поміщицьких латифундій сприяв насамперед такий спосіб «звільнення» селян, в результаті якого в розпорядженні юнкерів опинилось не тільки багато землі, а й дешева робоча сила. У Пруссії, наприклад, в результаті викупної реформи 1850 р. кількість безземельних і малоземельних селян значно зросла.
У 50-х і 60-х роках XIX-го століття економіка німецьких держав помітно просунулася по капіталістичному шляху. Особливо швидко промисловий переворот відбувався в Баварії, Тюрінгії, на заході Пруссії і в північно-західних королівствах і герцогствах. Велике фабричне виробництво завойовувало в ці десятиліття позиції у всіх галузях німецької промисловості. Воно ще не витіснило повністю стару, засновану на ручній праці мануфактурну промисловість, але його роль рік від року ставала все більш значною. У Пруссії потужність парових машин за 1846 - 1858 рр.. збільшилася більш ніж у 5 разів. За той же період більш ніж подвоїлася кількість механічних ткацьких верстатів у всій Німеччині. Швидко збільшувалася видобуток кам'яного вугілля, зростали виробництво чавуну і виплавка сталі. Широкого розмаху набуло залізничне будівництво: довжина залізничної мережі досягла в 1867 р. 15,7 тис. км (у 1847 р. вона становила 4,3 тис. км). Спостерігався також ріст банків і акціонерних компаній. У Пруссії лише за чотири роки - з 1853 по 1857 р. - акціонерний капітал нових банків досяг 600 млн. марок. У Баварії в ці ж роки було засновано 44 акціонерних компанії з капіталом більш ніж в 145 млн. марок.
43.- 44
Революція в Німеччині. Соціально-економічний і політичний розвиток Німеччини в ЗО—40-х роках XIX ст. показав, що без усунення залишків феодалізму та ліквідації політичної роздробленості країни подальший прогрес неможливий. Ліберальна буржуазія вимагала скликання загальнонімецького парламенту і знищення юнкерських привілеїв. Ліве, радикальне крило опозиції закликало до знищення станових відмінностей, проголошення республіки і поліпшення матеріального становища незаможних верств населення. Звістка про те, що у Франції проголошена республіка, тільки прискорила неминучий революційний вибух.
У сусідньому з Францією Бадені демонстрації розпочалися вже 27 лютого. Герцог Леопольд був змушений вдатися до поміркованих реформ і ввести до уряду ліберальних міністрів. Досить схоже розвивалися події у березні 18-18 р. і в інших невеликих державах Західної і Південно-Західної Німеччини. Усюди налякані монархи змушені були йти на поступки і надавати владу діячам опозиції. Незабаром народні хвилювання охопили й Пруссію. У столиці держави - Берліні не припинялися демонстрації, що перетворилися 13 березня в криваві зіткнення з військами й поліцією. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV дав обіцянку прийняти конституцію, оголосив про скасування цензури і скликання парламенту. Але зіткнення демонстрантів з військами продовжувалися і невдовзі переросли в барикадні бої по всьому Берліну.Фрідріх-Вільгельм IV (1795-1861) - з 1840 р. прусський король з династії Гогенцоллернів. З 1857 р. у зв'язку з психічним розладом залишив державні справи.Король був змушений вивести війська із столиці і сформувати уряд на чолі з відомими діячами ліберальної опозиції Кампгаузеном і Ганземаном. Берлінські бюргери створили цивільну гвардію і перебрали на себе охорону порядку в місті. 22 травня в Берліні скликали Установчі збори Пруссії, що повинні були прийняти конституцію держави.У травні 1848 р. у Франкфурті-на-Майні розпочав роботу загальнонімецький парламент, обраний на підставі загального виборчого права без дозволу німецьких монархів. Більшість його депутатів становила ліберальна буржуазія та інтелігенція. На багатьох засіданнях парламенту обговорювався проект єдиної для всіх німецьких держав конституції, дискутувалося питання про майбутнє Німеччини. Але Франкфуртський парламент не став загальнонімецькоюцентральною владою. Обраний ним уряд не мав ні засобів, ні повноважень проводити якусь політику. Реальна влада залишалася в руках окремих німецьких монархів, що аж ніяк не збиралися відмовлятися від своїх суверенних прав.
Стихійні й розрізнені виступи могли налякати правлячі верстви, але не забезпечити перемогу. Крім того, загроза зростаючого робітничого руху дедалі більше схиляла буржуазію до компромісу з дворянством. У Пруссії після придушення спроби повстання берлінських робітників у червні 1848 р. король відправив у відставку лібералів, а в грудні розпустив Установчі збори. Проте, щоб заспокоїти невдоволену опозицію, король «дарував» підданим вигідну для монархії Конституцію (1848). Вона зберігала обіцяні в березні свободи, але надавала королю право скасовувати будь-який закон, прийнятий ландтагом (парламентом).
У 1849 р. у Пруссії було прийнято новий виборчий закон, що поділив виборців на три класи за розмірами сплачуваних ними податків. Кожний клас обирав рівне число виборщиків, які, у свою чергу, обирали депутатів до нижньої палати парламенту. Через рік, 31 січня 1850 р., цей закон увійшов до нової «дарованої» королем Конституції (замінила Конституцію 1848 р.).
Конституція Пруссії. 31 січня 1850 р.
Про права пруссаків:
Усі пруссаки рівні перед законом. Станові переваги знищуються. Громадські посади доступні всім здатним посісти їх, за умов, зазначених у законі. Гарантується особиста свобода. Закон встановлює умови і форми, за яких допускається обмеження її, затримання особи.
Власність недоторканна.
Кожен пруссак має право вільно висловлюватись, писати, друкувати і зображувати. Цензура не може бути введена: кожне інше обмеження свободи преси можливе тільки в законодавчому порядку.
Про короля:
Особа короля є недоторканною. Виконавча влада належить тільки королю, він призначає і відкликає міністрів, оприлюднює закони і видає розпорядження, необхідні для їх виконання. Король має право оголошувати війну, укладати мир і підписувати договори з іноземними урядами.
Про палати:
Законодавча влада здійснюється спільно королем і обома палатами. Згода короля і обох палат необхідна для кожного закону. Право законодавчої ініціативи належить королю і кожній з двох палат.
Які статті були внесені до конституції під впливом революційних подій 1848- 1849 рр., а які були вигідні королю?
Тим часом у березні 1849 р. діючий на громадських засадах Франкфуртський парламент ухвалив імперську Конституцію. Вона передбачала встановлення в Німеччині спадкової імператорської влади і створення двопалатного парламенту. Особливе місце в документі посідали «Основні права німецького народу», які встановлювали рівність усіх перед законом, дворянство позбавлялося привілеїв і титулів. Скасовувалися також усі «відносини кріпосництва», хоча від поземельних повинностей селяни мали відкуповуватися самостійно.
Франкфуртський парламент запропонував імператорську корону прус- ському королю. Але той рішуче відмовився прийняти її з рук власних підданих. У свою чергу, монархи німецьких держав заявили, що відмовляються визнати владу створюваних на основі конституції центральних органів.
Республіканці і демократи зробили спробу захистити конституцію. Проте повстання, підняті на її захист в Саксонії, Рейнській області. Бадені і Пфальці, були придушені за допомогою прусської армії.
Революція в Німеччині зазнала поразки і не виконала свого основного завдання - національного об'єднання країни. Проте багато пережитків феодалізму знищили, а в Пруссії та інших німецьких державах діяли конституції, що забезпечували населенню основні громадянські права і свободи.
45. З кінця 50-х років XIX ст. промисловці і фінансисти Німеччини дедалі частіше порушували питання про державну єдність. Восени 1859 р. впливова буржуазія окремих північнонімецьких держав утворила власну політичну організацію - Національний союз. Програма організації передбачала «малонімецький» шлях об'єднання країни на чолі з Пруссією і без Австрії. Але на південному заході Німеччини - у католицьких Бадені, Вюртемберзі і Баварії - до цих планів поставилися без ентузіазму. Населенню цих держав не подобалися чванливі прусські чиновники й офіцери, а буржуазія побоювалася сильніших північних конкурентів. Південнонімецькі держави хотіли зберегти свою незалежність і сподівалися на підтримку Австрії.
■ Бісмарк Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен (1815-1898) -князь, німецький державний діяч, дипломат. У 1862-1871 рр. - міністр- президент і міністр закордонних справ Пруссії, в 1871-1890 рр. - канцлер ції Німецької імперії. Здійснив об'єднання Німеччини на пруссько-мілітарист- ІЦ] ській основі. Проводив помірковані соціальні реформи. Один з головних організаторів Троїстого союзу (1882).
Попри всі економічні та соціальні зміни, Пруссія до середини XIX ст. залишалася державою, що спиралася на армію і дворянство. Готуючись до збройної боротьби за об'єднання Німеччини, прусський уряд розпочав військову реформу з метою реорганізації і збільшення чисельності регулярної армії. Проте ліберальна більшість прусського ландтагу відмовилася виділити необхідні кошти. Багато військових наполягали на впровадженні проти непокірного парламенту рішучих заходів, але відновлення самодержавних методів правління було надто небезпечним. Найдалекоглядніші кола прусського дворянства прагнули залучити на свій бік опозиційну буржуазію. Відхиляючи вимоги ліберальних реформ, юнкери були готові здійснити давні мрії буржуазії про національне об'єднання країни. Представником цього нового курсу став видатний політичний діяч і дипломат Отто фон Бісмарк. Саме йому у вересні 1862 р. король Вільгельм І передав пост міністра-президента Пруссії.Бісмарк був типовим представником юнкерської військово-чиновни- цької касти, до якої належав за походженням і за переконанням. Усе життя він віддано служив прусській короні і зажив слави жорсткого противника демократії. Але як людина зі значним розумом та дипломатичним досвідом, Бісмарк виявився одним з небагатьох політиків, які спромоглися вірно оцінити ситуацію в країні. Він чітко розумів, що мета Пруссії в цей момент збігалася зі сподіваннями всього народу і що, узявши у свої руки справу об'єднання Німеччини, уряд зможе подолати опозиційну буржуазію.Прийшовши до влади, Бісмарк продовжив реорганізацію армії. Він відверто заявляв, що питання об'єднання країни вирішуються «залізом і кров'ю». З роздробленої Німеччини він силою зброї хотів створити нову імперію на чолі з прусським королем і цим скріпити союз дворянства і буржуазії.ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬЗ промови О. Бісмарка в бюджетній комісії ландтагу. ЗО вересня 1862 р.Не промовами й постановами більшості вирішуються важливі питання сучасності - саме це стало великою помилкою 1848- 1849 рр., - а залізом і кров'ю.На шляху об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії стояли серйозні перешкоди. Насамперед доводилося рахуватися з Австрією, що зі зброєю в руках була готова протистояти прусським домаганням. Австрію підтримували правителі ряду малих німецьких держав, які побоювалися втрати суверенітету. Бісмарк почав діяти, використовуючи засоби дипломатії і військову силу.Бісмарк почав втілювати в життя політику «заліза і крові», тобто агресивних війн. Розпочалася війна з Данією за два німецькі герцогства - Шлезвіг і Гольштейн. Хоча відносини між Пруссією і Австрією були напруженими, проти данців вони виступали спільно. Коротка, але кровопролитна війна закінчилася поразкою Данії. За умовами миру, укладеного 1864 р., Шлезвіг і Гольштейн перейшли під спільне управління Пруссії і Австрії.Наступним завданням Бісмарка було розгромити Австрію і покласти край її впливу в Німеччині. За складного порядку керування захопленими герцогствами конфлікт між Австрією і Пруссією був неминучим. Бісмарк свідомо провокував зіткнення, розраховуючи на силу прусської армії. Йому вдалося забезпечити нейтралітет Росії і Франції, а в 1866 р. укласти таємний союз з Італією, пообіцявши їй Венеціанську область за її допомогу в конфлікті проти Австрії.Навесні 1866 р. Бісмарк зажадав від Австрії згоди на реформування Німецького союзу. Не отримавши бажаної відповіді, Пруссія винесла на розгляд союзного сейму проект нової конституції Німецького союзу, який передбачав виключення з нього Австрії. Але сейм підтримав останню. 14 червня 1866 р. Пруссія вийшла з Німецького союзу, а наступного дня почалася австро-прусська війна. На боці Австрії виступили держави Південної і Середньої Німеччини.
З перших же днів війни перевага виявилася на боці Пруссії. З липня 1866 р. австрійці зазнали нищівної поразки в битві під Садовою (Чехія), а тим часом інші прусські війська розгромили загони малих німецьких держав - союзників Австрії і зайняли столицю Німецького союзу Франкфурт-на-Майні. Австрійська імперія, проти якої з півдня діяли італійці, змушена була укласти з Пруссією мирний договір, підписаний у Празі в серпні 1866 р. За його умовами Німецький союз розпускався, а Австрія відмовлялася від претензій на гегемонію в Німеччині. Пруссія приєднала ІПлезвіг, Гольштейн, Ганновер, Кургессен, Нассау і Франкфурт- на-Майні. Італія одержала обіцяну Венеціанську область.
46 Об'єднання Німеччини 1. Економічне піднесення країни. Після придушення революції політична реакція поширилася по всій Німеччині. У Пруссії запанував режим поліцейської сваволі. Демократичні і ліберальні газети були заборонені, політичні клуби і товариства закриті. Але цілковите повернення до минулого було вже неможливе. У більшості німецьких держав збереглися конституції і діяли парламенти.
Контрреволюція, яка поклала край політичним домаганням німецької буржуазії, аж ніяк не перешкоджала їхній підприємницькій діяльності. У 50-60-х роках XIX ст. у Німеччині завершився промисловий переворот, країна посіла третє місце серед провідних індустріальних держав світу. Головною причиною швидкої індустріалізації Німеччини було усунення феодальних порядків у сільському господарстві. На початку 50-х років XIX ст. у більшості німецьких держав були проведені аграрні реформи, які завершили тривалий процес звільнення селян від феодальної залежності на основі викупу. Важливу роль у промисловому розвитку відіграло також подолання економічної роздробленості країни. Створений у 1834 р. Пруссією Митний союз через 20 років охоплював майже всі землі Німеччини, за винятком Австрії та її союзників.Основу промислового зростання становив швидкий розвиток машинобудування. Завдяки застосуванню машинної техніки мануфактури поступилися місцем фабрикам, великі підприємства витісняли дрібні. Зростало число акціонерних товариств. Лише в прусській гірничозаводській промисловості в 50-ті роки XIX ст. їх було створено понад шістдесят. Стрімко розширювалася мережа залізниць, зміцнювався єдиний німецький ринок. Рейнсько-Вестфальська область, Берлін і Саксонія стали великими промисловими центрами. Істотно змінилися склад і становище німецької буржуазії. Серед великих підприємців виділилися родини, які володіли величезними статками - Круппи, Стіннеси, Штумми та ін.
Серйозні зміни відбувалися також у сільському господарстві Німеччини. На початок 60-х років XIX ст. у цій галузі запанували капіталістичні відносини. Високі ціни на хліб і отримані від селян викупні платежі полегшили прусським поміщикам-юнкерам перехід до ринкового господарства із застосуванням найманої праці і машин. Поступово вони перетворювалися на аграрних підприємців. Серед німецьких селян відбувався процес розшарування. Дрібні і середні господарства дедалі більше занепадали, і селяни, що розорилися, ставали або кабальними орендарями юнкерів, або ж наймитами у своїх заможних односельчан - гросбауерів.
Політична роздробленість країни, заважали буржуазії, яка набирала силу. До того ж її діяльність на світовому ринку ускладнювалася відсутністю єдиної держави. Створення національної держави, здатної захистити країну від іноземних зазіхань, ставало нагальною потребою всього німецького суспільства. Питання полягало в тому, яким чином буде здійснене це завдання, під егідою якої держави відбудеться об'єднання Німеччини. На цю роль претендували Пруссія, наймогутніша з німецьких держав, і Австрія.
3. Завершення об'єднання Німеччини. Війна 1866 р. стала вирішальним кроком на шляху досягнення національної єдності. Замість розпущеного Німецького союзу під керівництвом Пруссії було створено новий Нівнічно- німецький союз, до якого увійшли 22 держави, розташовані на північ від р. Майн. Вони зберігали політичну автономію, але повинні були визнати прусську гегемонію і чорно-білий прапор Гогенцоллернів з доданою знизу червоною смугою на честь давньої Ганзи. Католицькі держави Південної Німеччини тимчасово зберегли свою незалежність. Проте і вони були змушені укласти з Пруссією союзні військові договори.
З утворенням Гіівнічнонімецького союзу національне об'єднання Німеччини в основному завершилося. Останні перешкоди на шляху створення єдиної німецької держави були усунуті внаслідок переможної війни Пруссії та її союзників проти Франції в 1870-1871 рр. 18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі Версальського палацу прусський король Вільгельм І, який очолював Північ- нонімецький союз, був урочисто проголошений німецьким імператором. До складу імперії увійшли всі німецькі держави, за винятком Австрії.Утворення єдиної національної держави відкрило новий простір для економічної ініціативи німецької буржуазії. Політична роздробленість більше не стримувала розвиток господарства і культури Німеччини. Перешкоди для розвитку німецької нації було знищено. Однак об'єднання країни було здійснене зовсім не так, як це уявлялося лібералам. Завдання об'єднання розв'язалося «залізом і кров'ю», а хрещеним батьком нової держави був Бісмарк. Тому з утворенням Німецької імперії в центрі Європи виникла військово-бюрократична агресивно настроєна монархія, якій в майбутньому не раз судилося бути джерелом політичних криз і кровопролитних воєн на континенті
48. Революція в Австрійській імперії. Боротьба за незалежність угорського народу. Австрійська імперія, монархія Габсбургів була багатонаціональною державою. Тому основним завданням революції, що назрівала в країні, поряд із знищенням залишків феодалізму, було повалення монархії й утворення на руїнах імперії незалежних національних держав.
Поштовхом до революції в Австрії стали звістки про повалення Липневої монархії у Франції. На початку березня 1848 р. ліберальна буржуазія відкрито зажадала скликання загальноавстрійського парламенту, відставки ненависного канцлера Меттерніха, скасування цензури і проведення реформ. Революція в Австрії розпочалася з демонстрацій і стихійних мітингів віденської бідноти, студентів і бюргерів. Тисячі городян вимагали негайної відставки уряду і запровадження конституції. На вулицях столиці почалися зіткнення демонстрантів з військами, до вечора в місті побудували барикади. Наляканий імператор був змушений відправити у відставку Меттерніха та пообіцяти дарувати підданим конституцію і скликати парламент. До складу реорганізованого уряду ввійшли австрійські ліберали.Ліберальна буржуазія, вважаючи, що мету революції вже досягнуто, стала закликати до припинення боротьби і збереження «законності й порядку». Але міські низи продовжували виступи, вимагаючи забезпечення права на працю, збільшення заробітної плати і встановлення 10-годинного робочого дня. У країні ширився селянський рух за скасування викупних платежів поміщикам.До травня 1848 р. уряд підготував проект конституції, за яким передбачалося створення в Австрії двопалатного парламенту. Однак виборче право обмежувалося високим майновим цензом, а імператор міг накладати вето на всі ухвали рейхстагу (парламенту). Обмеженість конституції викликала різкий протест віденських демократів, і 26 травня після збройної сутички з урядовими військами влада в столиці перейшла до Комітету безпеки.У липні 1848 р. розпочав роботу австрійський рейхстаг. Хоча в його складі було досить багато слов'янських депутатів, у тому числі таких, що представляли інтереси селянства, засіданнями керували австрійські ліберали. Ця обставина позначилася на прийнятих парламентом рішеннях. Рейхстаг прийняв закон про скасування кріпосницьких відносин, але безоплатно скасовувалася лише незначна частина повинностей. Оброк і ианщина підлягали викупу.Революція в Австрії супроводжувалася потужним піднесенням національно-визвольної боротьби народів імперії. Так, у Чехії ще в березні 1848 р. розгорнувся масовий рух проти австрійського гніту. У Празі було створено Національний комітет, що фактично став чеським урядом. Важливою подією в громадському житті країни став скликаний у Празі З'їзд представників слов'янських народів імперії, у роботі якого взяли участь 340 делегатів. У травні 1848 р. Прагу заполонили австрійські війська. Напад солдатів на мирну демонстрацію городян став причиною повстання, жорстоко придушеного австрійцями 17 червня.У жовтні 1848 р. така ж доля спіткала і спробу революції у Відні. Повсталу столицю оточили урядові війська, і 1 листопада після запеклого штурму місто було захоплено.Після розправи над повсталими імператор Фердінанд І зрікся престолу на користь 18-річного небожа Франца-Йосифа. Новий імператор не був зв'язаний обіцянками свого попередника і розпочав правління з розпуску парламенту і придушення революції в Угорщині. У березні 1849 р. Франц- Йосиф «дарував» Австрії нову конституцію, але через два роки її також було скасовано.
49 Особливо яскраво прагнення до національної незалежності і свободи виявилося в Угорщині. Ще в березні 1849 р. на заклик групи радикальної молоді на чолі з талановитим поетом Шандором Петефі в Пешті почалися демонстрації робітників, ремісників і студентів. 17 березня було сформовано перший відповідальний перед парламентом уряд Угорщини. Його очолив один з лідерів ліберальної опозиції граф Батіані, а пост міністра фінансів зайняв визначний діяч угорського визвольного руху Лайош Кошут.Навесні 1848 р. угорський сейм прийняв ряд законів, спрямованих на буржуазне перетворення країни: про фінансову і військову самостійність королівства, про скасування податкових привілеїв дворянства, про знищення кріпосництва і панщини за викуп. Однак запроваджений за новим виборчим законом високий майновий ценз позбавляв права голосу робітників, більшість селян і дрібних ремісників. Не дістали рівних прав також слов'яни і румуни, які проживали на території Угорщини. Відстоюючи свою незалежність, угорські революціонери відмовляли в ній іншим народам. Цим згодом скористалася австрійська влада, намагаючись придушити революцію в Угорщині руками хорватів, словаків і румунів.Контрреволюційний виступ проти Угорщини розпочався у вересні 1848 р. з вторгнення на її територію військ хорватського бана (губернатора) Єлачича. Організацію опору взяв на себе Комітет оборони на чолі з Кошутом. Створена за короткий термін угорська армія зупинила просування хорватів, а потім відкинула їх до кордонів Австрії. Навесні 1849 р. угорці завдали кілька нищівних ударів імператорським військам, а 14 квітня відбулося проголошення незалежної Угорської республіки.
Становище австрійської імперії ставало катастрофічним. Франц-Йосиф був змушений звернутися по допомогу до Миколи І. З Росії в Угорщину через Галичину рушила велика армія під командуванням фельдмаршала І. Паскевича.Оточені з усіх боків, угорці продовжували мужньо боротися, але сили були нерівні. У серпні 1849 р. угорська армія капітулювала поблизу містечка Вілагош. Командувачі повстанців були страчені австрійською владою, багато учасників революції зазнали репресій. По містах і селах Угорщини довгий час лютували каральні загони.
Революція в Австрійській імперії закінчилася поразкою. Проте вона сприяла ліквідації кріпосництва, формуванню парламентських структур, обмеженню всевладдя абсолютизму. Одним з наслідків революції було перетворення Австрійської імперії в 1867 р. на двоєдину державу - Австро- Угорську монархію, в якій угорці здобули рівні з австрійцями права.- висновок за 48-49
50 Згідно з австрійською конституцією (1867 p.), вищою владою і Австро-У горській монархії залишався імператор. Виконавчу владу здійснював Кабінет міністрів. Три міністерства - закордонних справ, військове і фінансів - були спільними для Австрії та Угорщини і підпорядковувалися безпосередньо імператорові. Решта обмежувалися діяльністю в одній з двох частин дуалістичної монархи У питаннях законодавства імператорові допомагав орган представницької влади - рейхсрат, компетенція якого обіймала фінанси бюджет, міжнародні договори, військові справи, грошову систем), транспорт, митниці, промисловість, медицину, віросповідні відносини, права громадян, освіту тощо.Рейхсрат складався з двох палат. До верхньої палати - палат панів - входили повнолітні принци імператорської родини, виш чиновники, представники знатних аристократичних родів, архієпископи, єпископи з князівськими титулами, окремі особи, призначені імператором за видатні заслуги у різних галузях державної та громадської діяльності, науки й мистецтва. Верхня палата відігравав скромну роль у питаннях законотворчості. Самостійно вносити поправки до законопроектів вона не мала права. Якщо виникали о-перечки, то палата панів могла відкинути весь законопроект, не окремі поправки. Чисельність верхньої палати не була стабільною і варіювалася в межах від 250 до 300 осіб. Нижня палата палата депутатів - спершу складалася з 353 представників усіх країв імперії. Галичина та Буковина у рейхсраті мали своє численне представництво.Законопроекти спочатку розглядалися нижньою палатою, потім затверджувалися верхньою палатою рейхсрату. Після цього вони санкціонувалися імператором. Без його згоди прийняті рейхсратом закони вважалися недійсними. Водночас конституція дозволяла імператорові (ст. 14) у разі крайньої необхідності, а також у період, коли парламент був розпущеним, видавати закони простим імператорським указом. Цією можливістю імператор користався, коли потрібно було обійти заперечення рейхсрату. За цим же положенням цісар міг затвердити (відхилити) законопроект, якщо він не дістав більшості голосів у третьому, останньому читанні. Депутати здійснювали контроль за виконавчими органами через подання запитів (інтерпеляцій). Нижня палата мала також право призначати комісії для розслідування правильності дій адміністративних органів. Виборча системаСпершу до нижньої палати своїх представників обирали місцеві сейми (до 1873 р.). Згодом запроваджувалися вибори депутатів за куріальною системою, в основу якої було покладено станово-майновий принцип. До першої курії належали великі землевласники, які платили від своїх володінь не менше 100-200 золотих ринських (корон) державного податку. Вони голосували безпосередньо за свого кандидата. З другої курії обиралися депутати від найбільших міст. Вона складалася з буржуазних верств із певним мінімумом податку - духовенства, службовців, учителів, адвокатів, лікарів, цехових майстрів, власників майстерень та ін. Проте до виборів допускалися лише дві третини міського населення (платили більші податки), а бідніша третина мешканців міст виборчих прав позбавлялась. Третя курія - торгово-промислових палат - об'єднувала купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників у палатах. Вони також голосували прямо в міській курії та в курії великих землевласників. Четверта курія об'єднувала сільські громади. Так само, як і в містах, до виборів допускалися дві третини сільських жителів із тих, які платили по 8 та більше корон річного податку, а інші права голосу позбавлялися. Окрім того, голосування в курії сільських громад було двоступеневим. У селянській курії, на відміну від інших, спершу у громадах обиралися виборщики (вальмани), які вже потім обирали безпосередньо депутатів. Один виборщик обирався на 500 виборців. Громади, які мали менше 500 виборців, обирали одного виборщика. Власники маєтків (двірських обшарів), які платили не менш як 50 ринських податку, ставали виборщиками без обрання. До виборів не допускалися малолітні й жінки, ті, хто отримував допомогу з публічних фондів, банкроти, засуджені. Виборче право можна було реалізовувати лише в одній громаді. Виборщика обирали усно (з голосу) абсолютною більшістю голосів.
51.
Італія після завершення наполеонівських війн. Політична роздробленість країни.
Вторгнення французьких військ в Італію супроводились повстаннями проти абсолютизму та олігархічних урядів, що полегшувало створення в Італії залежних від Франції республік. У 1797 р. Генуя була перетворена на Лігурійську республіку. З Ломбардії і сусідніх областей було створено Цізальпійську республіку. Похід фран. військ на південь Італії закінчився створенням у 1798 р. Римської і Неаполітанської республіки. У захоплених фран. військами областях було проведено реформи, скасовано право мертвої руки, ліквідовано майорати, секуляризовано частину церковних земель. Повалення колишніх урядів, встановлення республіканського ладу й деякі буржуазні перетворення були прогресивним явищем , але позитивне значення іх применшувалося підкоренням Італії французькому пануванн., пограбуваннями, насильством. Французьки окупанти забирали продовольство, фураж, гроші, картини, статуї ти інші витвори мистецтва. Ломбардію і Парму Наполеон обклав контрибуціями по 25млн. франків з кожної, Модени було стягнуто 10 млн., з Неаполя 80млн,. Села, в яких знаходили мертвих французів спалювали, влаштовували масові рострілижителів.Після захоплення Рима почалися грабунки, пожежі. Уряди створених в Італії республік були маріонетками в руках французьких генералів. У 1802 П'ємонт приєднано до Франції . Наполеон у 1803 перетворив Італійську республіку на маріонеткове королівство й перейняв на себе титул італійського короля, а віце-королем призначив свого пасинка. До складу італ. Королівства ввійшло і Венеція, Генуя і Парма. У 1806 році фран. війська вторглися в Неаполь. Згодом до Франції була приєднана Тоскана, а в 1809р. Папська область. Неаполінівське панування в Італії супроводилося запровадженням французького цвільного кодексу, ліквідацією залишків особистої кріпосницької залежності селян, і скасування кріпосницької юрисдикції . Розвиток капіталізму в промисловості полегшила ліквідація цехів. Але пограбування фран. завойовниками гальмувала економічний розвиток. Народні маси потерпалм від податків і рекрутських наборів. Уряд Наполеона прагнув перетворити Італію на постачальницю сировини й на ринок збуту для фран. промисловості. Італія мала стати фран. колонією. Ввозити бавовняні тканини та шкіру та інші вироби дозволяло ввозитися тільки з Франції. Мито на довіз фран. виробів був зменшений у 1808р. в 2 р. Вивозили з Франції в 2 рази більше, ніж привозили у Францію італ. Товарів.. Наприкінці наполеонівського панування шовківництво й виробництво шовкових виробів в Італії переживало глибоку кризу. Цізальпійськам республіка з 1800р. сплачувала Франції по 2 млн. ліврів на місяць. Італійське королівство з 1807р. вносило до фран. держ. скарбниці по 30 млн. ліврів на рік, не враховуючи витрат на утримання фран. військ. Щороку з Італії у Францію текли величезні суми грошей, з яких лише незначна частини поверталася. Італійський народ платив наполеонівській імперії данину кров'ю. рекрутські набори з року в рік збільшувався. 1812 р.у військах Італійського королівства налічувало понад 31 тис.солдатів та офіцерів. Близько 30 тис. італійців брало участь у війні з Росією,і більшість з них загинула.
52.
Революція 1848-1849 року в Італії та її політичні наслідки.
Революція в Італії стала яскравим прикладом боротьби за вирішення тих завдань, які стояли перед демократичною громадськістю всієї Європи в 1848-1849рр.; тут органічно поєдналися проблеми національного визволення й об'єднання країни, розв'язання соціальних проблем і демократизації суспільства шляхом створення представницьких органів, введення широких демократичних свобод. У революції брали участь усі верстви населення - прогресивне дворянство, поміщики, буржуазія, публіцисти, адвокати, професори університетів, викладачі шкіл, студенти, ремісники і робітники, селяни. Нижчі верстви італійського суспільства, поділяючи ідеї національно-визвольної боротьби, виступали також проти злиднів і зловживань влади та багатіїв. Особливістю революції в Італії стала участь у боротьбі за національне визволення монархів італійських держав. Такий широкий склад учасників революційних рухів, часто з протилежними політичними цілями, неминуче породжував гострі суперечності, які послаблювали революційний рух. Становище в Італії ускладнювалося втручанням європейських держав і відкритою інтервенцією. Політична роздробленість країни перешкоджала координації розрізнених революційних та антиавстрійських виступів. Це спрощувало окупантам придушення локальних збройних виступів.Початком революції стало народне повстання 12 січня 1848 р. в адміністративному центрі Сицилії м. Палермо. Селяни виступили проти поміщиків-латифундистів. Слабо озброєні загони повстанців вступали у кровопролитні сутички з королівськими військами, блокували шляхи, руйнували систему телеграфного зв'язку. Повстання перекинулося на всі населені пункти острова. Армійські підрозділи відступили і на Сицилії був створений Тимчасовий уряд. Події на Сицилії дали поштовх для активізації революційного руху в різних державах Апеннінського півострова. На боротьбу проти монархічних режимів піднявся народ Неаполітанського королівства, П'ємонт, Папська область, герцогства у Центральній Італії. Народні виступи супроводжувалися закликами до боротьби з австрійцями, за об'єднання країни та проведення демократичних перетворень. 29 січня 1848 р. неаполітанський король Фердінанд II змушений був видати указ про введення в країні демократичної конституції та надання широкої автономії Сицилії. 17 лютого демократичну конституцію було проголошено в Тоскані. У березні таку поступку громадськості зробили король П'ємонту Карл Альберт і Пій IX для Папської області. Тут було створено ліберальні уряди та обрано парламенти.Після довгих коливань 23 березня король П'ємонту Карл Альберт оголосив Австрії війну. Наступного дня він закликав жителів Ломбардії та Венеції приєднатися до його армії. Допомога мала надійти також від Парми і Мадени, де революціонери витіснили австрійців та змусили тікати власних правителів.Рішення Карла Альберта було дуже небезпечним, але відкривало перед ним перспективу очолити об'єднавчий рух та втілити в життя заповітну мрію Савойської династії - об'єднати під своєю владою всю Північну Італію. Водночас важливо було перехопити ініціативу в республіканських та демократичних сил. Однак погано приховані плани Карла Альберта натрапили на опозицію Фердінанда II та Карла II, які терміново відкликали свої армійські частини, послані на допомогу п'ємонтцям. Пій IX під тиском демократичних сил не міг відмовити Карлу Альберту в допомозі, але своїм посланням до кардиналів 29 квітня дав зрозуміти, що він не підтримує антиавстрійської війни, і намагався дискредитувати п'ємонтського короля перед жителями Ломбардії та Венеції, куди вступили п'ємонтські війська. У такій несприятливій обстановці об'єднані сили П'ємонту, Ломбардії, Венеції, загони Дж. Гарібальді почали бойові дії проти регулярної австрійської армії. Незабаром виявилися непідготовленість п'ємонтської армії до війни, брак у її генералів необхідного бойового досвіду та сміливого стратегічного мислення. Фельдмаршал Раденький отримав підкріплення і перейшов до активних бойових дій. Італійці зазнали низки поразок і відійшли до Мілана. Карл Альберт відмовився від оборони міста. П'ємонтські війська 6 серпня залишили місто і переправилися через річку Тічіно. Мілан залишили на розправу окупантам.Становище в Італії ускладнювалося.Італійські монархи та можновладці розчарувалися в революції й робили кроки для реставрації монархічних режимів. Неаполітанський король вчинив контреволюційний переворот і успішно воював за повернення Сицилії. Венеціанська республіка, де фактично була встановлена диктатура Д. Маніна, відмовилася визнати перемир'я з Австрією і продовжувала боротися з австрійськими окупантами. Демократичне крило революції було готове очолити революцію.Відмова Пія IX від активної боротьби з австрійцями підірвали його авторитет серед демократичної громадськості, лідери яких Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді закликали до встановлення республіки та політичного об'єднання Італії.В Римі відбулися вибори до Установчих зборів, які на своєму першому засіданні 5 лютого 1849 р. проголосили Римську республіку.20 березня 1849 р. король П'ємонту Карл Альберт під тиском демократів заявив про припинення перемир'я з Австрією і початок бойових дій. Проте вже через три дні п'ємонтська армія була розбита австрійцями у битві поблизу Новарі. Карл Альберт зрікся престолу на користь свого сина Віктора Еммануїла П. Австрійці запропонували новому королю почесне перемир'я, оскільки в їхні плани не входила ліквідація Савойської династії, яка мала протидіяти демократам. Поразка П'ємонту ускладнила антиавстрійську боротьбу в інших регіонах Італії. Під час контрреволюційного перевороту в Тоскані влада перейшла до австрійського союзника Леопольда ІІ. Австрійці завдали поразки революціонерам у Ломбардії й оточили Венецію, яка оборонялася до серпня.Римська республіка опинилася в оточенні. Майже диктаторські повноваження отримав тріумвірат, де головну роль відігравав Дж. Мадзіні. Крім австрійців, на республіку наступали французькі війська, послані Луї Наполеоном Бонапартом. Тримісячна боротьба римських громадян проти регулярних військ завершилася на початку липня 1849 р. вступом у Рим французьких військ. Республіку було повалено і відновлено владу Пія IX.
53
. Дві течії в італійському об'єднавчому русі К. Кавур та Дж. Мадзіні.
У ході боротьби за здійснення завдань серед феодальних національних сил поступово оформилися дві політичні течії: революційно-демократична, що спиралися на прогресивні верстви дрібної буржуазії й буржуазії інтелігенції, і помірковано-ліберальна, що спиралася на велику торгівельно-промислову буржуазію та пов»язані з нею кола обуржуазнених дворян-поміщиків. На чолі революційно-демократичної течії в Італії з 30-х років стояв Джузеппе Мадзіні. В 1831р. він заснував таємне революційне товариство «Молода гвардія», члени якого підготували ряд анти-австралійських і антиурядових виступів. Не зважаючи на жертви, вони боролися за звільнення батьківщини як від місцевих феодально-клерикальних, так і від чужоземних гнобителів. Головне політичне гасло «Молодої гвардії»- «Єдність і республіка!» -означало вимогу національного об!єднання «знизу», з з допомогою народного повстання і буржуазно-демократичної перебудови Італії . Мадзіні, син генуезького лікаря, ще студентом приєднався до революцій ного руху і присвятив своє життя боротьбі за національну незалежність батьківщини.ПротеМадзіні ставив перед собою тільки політичнк мету і не приділяв уваги соціальним реформам. Боячись відштовхнути від національного руху земельних власників, він не висувів ніяких вимого, здатних поліпшити становище знедоленого італ. селянства й одночасно підняти його на боротьбу під гаслами «Молодої Гвардії». Рішуче виступаючи проти католицизму й викриваючи його реакційну суть, Мадзіні прагнув сам пристосувати релігію до завдань революційної боротьби. У цьому полягали слабкі сторони поглядів і тактики Мадзіні . Помірковано-ліберальна течія розвивалася у 40-х р. переважно на півночі Італаї. Вона ставила за мету не допустити перемоги революційного шляху об»єднання і добитися перетворення Італії на федерацію італійських держав під зверхністю римського папи або під владою сардінського короля –представника популярної в Італії Савойської династії, схильного до деяких буржуазних реформ.Кавур який був в помірковано -ліберальній течії виступав за об»єднання на чолі Сардінським королівством. Кавур 1847 р. почав видавати політико-економічну газету «Відродження»
54.
Франко-італо-австралійська війна 1859р. та її політичні наслідки.
Австро-італо-французька війна або, Друга війна за незалежність Італії, була війною між Францією і Сардинією з одного боку і Австрійською імперією з другого. Для Італії ця війна була національно-визвольною. Франція у цій війні прагнула розширити свій вплив в Італії і витіснити з Апеннінського півострова австрійців.Причиною війни було бажання імператора Франції Наполеона III розширити свій вплив в Італії, витіснивши звідти австрійців. Австрія в цей час утримувала Ломбардо-Венеціанську область і, як і Франція, прагнула не допустити об'єднання Італії. Фактично, ця війна була між Францією і Австрією за панування над Італією. З Сардинією прагнули з'єднатися майже всі італійські держави, але цього не дозволяла Австрія. На цьому і зіграв Наполеон III, погодившись спільно виступити з Віктором Еммануїлом проти австрійців. Натомість імператор Франції просив приєднання до Франції частини сардінського королівства - Савойї і Ніцци. 20 липня 1858 в Пломб'єр був укладений союз між Віктором Еммануїлом і Наполеоном III. І хоча цей союз був найсуворішої таємницею, незабаром австрійці дізналися, що проти них затівається війна.. Обстановка все більш нагніталася. Але війна все не оголошувалася. Причина була в тому, що за конституцією Німецького союзу Австрія могла просити допомоги у німецьких країн тільки в разі оборонної війни. У такій обстановці Наполеону довелося йти на хитрість. Кавур, перший міністр Сардинського королівства, став поширювати чутки про цілковиту небоєздатності сардинській армії.. Франція дала зрозуміти, що готова допомогти Сардинії лише дипломатично і не більше того. Осмілівши, Австрія пред'явила Сардинського королівства ультиматум ( 23 квітня 1859 р.), в якому вимагала від нього повної демілітаризації. Віктор Еммануїл відкинув ультиматум. 29 квітня Австрія напала на Сардинію. Франція негайно заступилася за союзника.Перший великий бій відбувся 20 травня 1859 у Монтебелло. У бій брали участь 15 000 австрійців під командуванням генерала Стадіону. З боку франко-сардинській коаліції брало участь 8000 французів під командуванням генерала Форе. Спочатку австрійці перехопили ініціативу, але до місця бою вчасно підійшли сардінські війська. Після запеклого бою австрійці були змушені відійти назад до Кастеджо, втративши 1300 чоловік убитими і пораненими. Також 200 австрійців потрапили в полон. Втрати французів склали 723 особи вбитими і пораненими. 26 травня відбулася Варезская битва. У ній 4000 австрійців не могли зломити опір 3000 сардинці. Італійськими військами командував знаменитий італійський революціонер Джузеппе Гарібальді. Під його проводом італійці здобули рішучу перемогу. 30 травня відбулася битва при палестра. У цій битві франко-сардінських армія вщент розбила австрійців. Втрати австрійців були великі - 2500 убитих і поранених. Втрати союзників склали 900 убитих і поранених. 4 червня 1859 відбулася одна з найбільших битв цієї війни - битва при Маджента. До червня французи, як і австрійці, встигли підтягти до полів Італії свої основні сили. Тепер битви австро-італо-французької війни переросли з дрібних сутичок у повномасштабні баталії. Австрійський головнокомандуючий Дьюлаі розпорядженні 113 000 солдатами, але в бій ввів тільки 58 000 при 152 гарматах (головний австрійський корпус). Головний французький корпус налічує 59 100 солдатів при 91 знарядді. Командував ним Мак-Магон. Мак-Магон переправився через р.. Тічино, атакував австрійські позиції і після запеклого бою вигнав австрійців із Маджента, завдавши їм рішучої поразки. У бою австрійці втратили 1368 убитих, 4358 поранених і 3987 безвісти зниклих або полонених солдатів. Втрати французів склали 675 убитих, 3229 поранених і 546 безвісти зниклих або взятих в полон солдатів. 24 червня відбулося останнє і найбільше битва цієї війни. Битва при Сольферіно обернулася кошмаром для австрійської армії. У битві брало участь майже чверть мільйона солдатів. Австрійці, під проводом свого імператора Франца Йосифа, зазнали нищівної поразки, втративши 18% всього свого війська. Австрійські війська, відступаючи після битви, покинули Ломбардію. . Сардинія дуже посилилася. Тоскана, Парма і Модена ось-ось повинні були об'єднатися в одну державу з Сардинією. Наполеон цього, природно, не бажав. Відразу після битви Наполеон відправив до Франца Йосипа свого флігель-ад'ютанта з проханням про мир. Франц Йосип з радістю прийняв пропозицію. 11 липня було підписано мир між Францією і Австрією. Один на один з Австрією король Сардинії воювати не міг. Вся Європа була вкрай здивована зрадою Наполеона III (зрадником його назвала італійська преса). Але у Наполеона були свої причини припинити війну. За Віллафранкскому перемир'я, підписаного між Францією та Австрією, Австрія віддавала Франції Ломбардію ( Венеція залишалася під Австрією). У свою чергу, Франція отримувала від Сардинського королівства Савойю і Ніццу. Також Франція зобов'язувалася віддати Ломбардію Сардинського королівства. У Віллафранка не були навіть запрошені представники Сардинського королівства.
55.
Похід « Тисячі» ДЖ. Гарібальді. Утворення єдиної Італійської держави.
Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство). Північна Італія - Ломбардо-Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічно це була відстала феодальна країна. Після поразки революції 1848-1849 рр. у країні настав період реакції - відновлено абсолютистські порядки, ліквідовано всі завоювання революції. Найвідсталішим регіоном був південь Італії (Неаполітанське королівство).o поміркована, яку представляв перший міністр Сардинського королівства граф К. Кавур, що виступав за об'єднання Італії у складі конституційної монархії- Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію. Революційна яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що виступали за республіканський устрій майбутньої об'єднаної Італії. Кавур сподівався, що боротьбу за національне об'єднання очолить Сардинське королівство, частина якого - П'ємонт - була найрозвинутішою економічно. Тут уже розпочався промисловий переворот. Спираючись на П'ємонт, Сардинське королівство покращило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона III. В обмін на збройну допомогу вона бажала отримати у володіння області Савойю та Ніццу, заселені переважно французами. К. Кавур підтримав формування Італійського національного товариства на чолі з Дж. Гарібальді, метою якого було визволення Італії. Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники заволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. В Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об'єднання із Сардинським королівством.На допомогу повсталим з Північної Італії вирушила тисяча добровольців - "червоносорочечників" - на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сицилія. Після цього загони, що зросли до 24 тис. осіб, підтримані місцевим населенням, переправилися на південь Апеннінського півострова і вступили до Неаполя. Після битви 1 жовтня 1860 р. і плебісциту (всенародного голосування) владу Бурбонів у державі було повалено, а Неаполітанське королівство об'єднано з Сардинським. Гарібальді визнав владу сардинського короля Віктора Еммануїла П і, розпустивши свій загін, повернувся до власного маєтку на острові Капрера.У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства (22 млн жителів) - головне завдання Рисорджименто (так називали рух італійців за національне визволення) було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом (тільки 2,5 % населення мали виборче право). У 1862 р. Гарібальді здійснив похід у Папську область з метою приєднання її до Італії, але зазнав поразки. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією), а в 1870 р. - останню італійську територію - Папську область (після франко-прусської війни). 3 1871 р. столицею Італії стало місто Рим. Об'єднання Італії стало наслідком героїчної тривалої боротьби італійського народу під керівництвом Мадзіні та Гарібальді. Але вони не змогли довести боротьбу до створення республіки і ліберальна буржуазія, взявши владу в свої руки, досягла обєднанняу формі конституційної монархії.Упроцесі об'єднання виникли передумови для формування єдиного внутрішнього ринку і промислового перевороту. Створення об'єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії.
56
.Завершення об»єднання Італії (1866-1870)
У 1862 роціГарібальдівирішивзробитиновийпохід до Риму підгаслом "Рим або смерть!". Але на цей раз король ВікторЕммануїл не підтримавйогопочинання. Навпаки, вінбувоголошенийбунтівником і протиньогобуласпрямованаіталійськаармія. У гориАспромонтеволонтериГарібальдізштовхнулися з військами короля. У бою Гарібальдібувважко поранений в ногу, узятийпідварту і поміщений у в'язницю, де знаходився до жовтня, коли бувамністованийкоролівським указом. Повернувшись на Капрера, Гарібальді писав, щороблячисвійризикованийпохідвін не очікувавнічого гарного від уряду Ратацці, і розраховувавтільки на поблажливістьВіктораЕммануїла II, який не заперечувавпротианалогічнихдійГарібальді в 1860 році. Але ситуаціязмінилася, а цьогонародний герой, далекий відполітичнихінтриг, зрозуміти не зміг.
У 1866 р. Гарібальдізнову взяв участь у війніпротиАвстрії. Вінбився не на головному фронті і здобував перемоги, тому що в основних битвах італійцітерпілипоразкивідавстрійців. Коли мир з Австрієюбувукладений, Гарібальді не пішовпроти короля, не продовживвоєннідії, а, корилися, розпустивсолдатів. Урезультатіцієївійни до ІталіїбулаприєднанаВенеція. Лише Рим залишивсяневключеним доскладудержави. Останнюспробузвільнити Рим Гарібальдізробив у 1867 році. Він покинув острівКапрера і поїхав з міста в місто. Пізнішеце свою подорож по Італіївінназивав "хрестовим походом". Йогопоїздка, щопочаласяв лютому, збіглася з виборноюкомпанією для оновлення складу парламенту. Виступаючи як один з кандидатів, він заявив про свою ненависть до папи і необхідністьзвільнити Рим. Всюдийоговітав народ: у Флоренції, в Болоньї, в Феррарі. Саме в ці, заповненіпублічнимивиступамимісяці остаточно сформувалосяполітичне кредо національного героя Італії. Трохипізнішевін взяв участь у Міжнародномуконгресі миру в Женеві, де спочаткубувзахопленозустрінутий, але потімрізкістьйогоантикатолицькихвисловлюваньвикликала протест, щозмусивГарібальдівиїхати. Повернувшись доІталії, вінопублікував у газетах 2 зверненняіззакликамийти на Рим, що послужило приводом для арешту. Підконвоємйоговідправили на острівКапрера, але вінутік і пішов походом на Рим на чолі 7 тис. добровольців. ОднакнаселенняПапськоїдержавизалишилосяпасивним і не зробиложодноїдопомогигарібальдійцям. На результат бою з об'єднаними силами французьких і папськихвійськвплинулотакожвтечачастиниволонтерів. у якомузгодомГарібальдізвинувативМадзіні і йогоприхильників. Загінгарібальдійцівбув остаточно розбитий при Ментане. ТретяспробаГарібальдіприєднати Рим провалилася. Остаточнеоб'єднанняіталійських земель відбулося в 1870 р. У зв'язку з початком франко-пруськоївійнифранцузизалишилитериторіюПапськоїдержави. Італійськівійськавідразуувійшли в Рим, світськавладапапибула скинута, а йогоземліприєднані до Італійськогокоролівства. Гарібальдібуввідстороненийвідучасті у цьомузавершальномуетапіоб'єднанняІталії: монархіївін уже не потрібен. Більше того, владанавітьблокувалиострівКапрераіталійським флотом, перешкоджаючивідплиття з ньогоГарібальді.
57.
Революція в 20-хх рр. в ХІХст. Іспанії і Португалії.
Поразка політики "освіченого абсолютизму" загострило протиріччя між потребами розвитку капіталістичного устрою і старими феодальними відносинами. На початку Х1Х ст. Португалія залишалася відсталою аграрною країною. 80% її тримільйонного населення було зайнято в сільському господарстві. Збереження майорату, феодальних повинностей, церковного землеволодіння стримувало розвиток капіталістичних відносин на селі. Внутрішні митні збори і численні монополії заважали росту мануфактур і внутрішньої торгівлі. Згубний вплив на розвиток промисловості надавала економічна залежність Португалії від Англії: на неї припадало близько однієї третини португальського експорту і приблизно половина імпорту. Вироби португальських мануфактур не могли витримати конкуренцію англійських фабричних товарів, наводнили португальська і бразильський ринок.. У 1808 - 1811 рр.. в країні господарювали англійські та французькі солдати, що призвело до її розорення. З вигнанням французів з Португалії в 1811 р. вся повнота влади перейшла до рук англійського маршала, англійські офіцери зайняли ключові пости в португальській армії. Буржуазія і ліберальне дворянство, військові, інтелігенція виявляли все більше невдоволення феодальними порядками і засиллям англійців. На чолі революційного руху встали прогресивно налаштовані офіцери. Перемога революційних сил в Іспанії у 1820 р. підштовхнула португальських військових до рішучих дій. 24 серпня 1820 повстав гарнізон міста За роті. Керівники повстання - полковники Сепулведа і Кабрейра - закликали до скликання кортесів і розробці конституції. Народні маси з ентузіазмом зустріли почалася революцію: наприкінці серпня --- початку Вересень рух охопив міста північній Португалії. 15 вересня революція перемогла в Лісабона. Тимчасовий уряд вирішив скликати кортеси. Установчі кортеси, які зібралися в січні 1821 р., здійснили цілий ряд буржуазних перетворень: скасували особисті повинності і Баналітет, ліквідували внутрішні митні збори, знищили інквізицію і проголосили свободу друку. Був розірваний торговий договір з Англією і затверджений протекціоністський тариф; англійці були вигнані з армії. У вересні 1822 кортеси завершили роботу над конституцією, заснованої на принципах на рідного суверенітету, громадянської рівності, поділу влади. Конституція 1822 проголосила Португалію конституційною монархією. Законодавча влада передавалася виборним однопалатним Кортес, виконавча влада ос тава в руках короля. Конституція не встановлювала майновий ценз для виборців; виборчих прав були позбавлені слуги та особи, які не мали роботи. Незважаючи на численні селянські петиції, які надходили в кортеси в 1821 -- 1822 рр.., Законодавці не скасували поземельні повинності, припускаючи організувати в майбутньому їх викуп. Перетворення, проведені в 1820 - 1823 рр.. блоком буржуазії і ліберального дворянства, розчищали дорогу розвитку капіталістичних відносин. Однак відсутність радикального аграрного законодавства, що відповідає інтересам селян, позбавило буржуазну революцію підтримки селянських мас. Проголошення незалежності Бразилії у вересні 1822 дискредитувало кортеси і ліберальний уряд в очах торгово-промислової буржуазії, пов'язаної з колоніальною торгівлею. У 1823 р. феодальна аристократія та духовенство, натхненні початком французької інтервенції в Іспанії, перейшли в наступ. У травні 1823 р. у армії спалахнув чужої землі, що поклав край владі лібералів. Завоювання революції були ліквідовані.Реставрація старого порядку в 1814 р. загострила соціально-економічні та політичні протиріччя всередині іспанського суспільства. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості стикалося з цілим рядом перешкод. В Іспанії зберігалися внутрішні митні збори, алькабала (середньовічний податок на торговельні угоди), державні монополії; в містах продовжували існувати численні цехи. В іспанській селі переважали феодальні відносини. Більше 2 / 3 оброблюваної землі перебувало в руках дворянства й церкви. Система майорату гарантувала збереження монополії феодалів на землю. Численні феодальні повинності, податки і церковна десятина важким вантажем лежали на селянських господарствах. Тримачі виплачували поземельні повинності у грошовій або натуральній формі; феодали продовжували користуватися баналітетнимі правами та іншими сеньйоріальних привілеями. Приблизно половина іспанських сіл перебувала під юрисдикцією світських сеньйорів і церкви. Зростання цін на хліб та інші продукти у ХVIII ст. сприяв втягуванню дворянства у внутрішню і колоніальну торгівлю. У північних районах Іспанії, де були поширені різні форми феодального тримання і напівфеодальної оренди, цей процес приводив до посилення натиску сеньйорів на селян.Феодально-абсолютистські порядки, відновлені в 1814 р., викликали різке невдоволення широких кіл буржуазії, ліберального дворянства, військових, інтелігенції. Економічна слабкість іспанської буржуазії, відсутність у неї досвіду політичної боротьби призвели до того, що особливу роль у революційному русі в перші десятиліття ХІХ ст. стала грати армія. Активну участь військових у боротьбі проти французьких загарбників, взаємодія армії з партизанськими загонами сприяли її демократизації та проникненню в неї ліберальних ідей. Патріотично налаштовані офіцери почали усвідомлювати необхідність глибоких змін в житті країни. Передова частина армії виступала з вимогами, що відбивали політичні інтереси буржуазії.Поштовхом до початку другої буржуазної революції в Іспанії послужила війна за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці. Ця важка і безуспішна для Іспанії війна призвела до остаточної дискредитації абсолютизму і зростанню ліберальної опозиції. Центром підготовки нового пронунсіамьенто став Кадіс, в околицях якого були розквартировані війська, призначені для відправлення до Латинської Америки. 1 січня 1820 недалеко від Кадіса почалося повстання в армії, його очолив підполковник Рафаель Рієго. Незабаром до загону Рієго приєдналися війська під командуванням А. Кірога. Метою повсталих було відновлення конституції 1812 р. Революційні війська намагалися взяти Кадіс, однак ця спроба закінчилася не вдалий. Прагнучи заручитися підтримкою населення, Рієго наполіг на. Проведенні рейду по Андалусії. Загін Рієго по п'ятах переслідували війська роялістів; до кінця рейду від двохтисячного загону залишилося всього 20 чоловік. Але звістка про повстання і поході Рієго сколихнуло всю країну. В кінці лютого - початку березня 1820 почалися заворушення в найбільших містах Іспанії. 6 - 7 березня народ вийшов на вулиці Мадрида. У цих умовах Фердинанд сьомий змушений був оголосити про відновлення конституції 1812 р., скликанні кортесів, скасування інквізиції. Король призначив новий уряд, що складалося із поміркованих лібералів - "модерадос". Революція, залучила в політичне життя широкі кола міського населення. Весною 1820 р. всюди створювалися численні "Патріотичні суспільства", що виступали на підтримку буржуазних перетворень. Революція знайшла відгук і в селі. У кортеси надходили скарги сеньйорів на селян, які припинили платити за провину в деяких районах селяни відмовлялися від сплати податків. Восени 1820 р. в провінції Авіла селяни намагалися розділити землі герцога Медінаселі - одного з найбільших іспанських феодалів. Заворушення в селі висунули аграрне питання на перший план політичної боротьби. Ті, що прийшли до влади в березні 1820 помірні ліберали спиралися на підтримку ліберального дворянства і верхівки буржуазії. "Модерадос" здобули перемогу на виборах в кортеси, які від крилися в Мадриді в червні 1820 р. Соціально-економічна політика "модерадос" сприяла розвитку промисловості й торгівлі: була скасована цехова система, скасовані внутрішні митні збори, монополії на сіль і тютюн, проголошена свобода торгівлі. Восени 1820 кортеси прийняли рішення про ліквідацію релігійних орденів і закриття частини монастирів. Їхнє майно перейшло у власність держави і підлягало продажу. Були скасовані майорату - - відтепер дворяни могли вільно розпоряджатися своєю земельною власністю. Багато збіднілих ідальго стали продавати свої землі. Аграрне законодавство "модерадос" створило можливість перерозподілу земельної власності на користь буржуазії. Більш складним виявилося рішення у проса про феодальні повинності. "Модрадос" прагнули до компромісу з дворянством; в той же час хвилювання в селі змушували буржуазних революціонерів йти назустріч вимогам селян.Уряд "модерадос", що шукало примирення з рою листами, змушений був піти у відставку. У серпні 1822 р. до влади прийшов уряд "ексальтвдос" на чолі з Е. Сан-Мігелем. Новий уряд більш активно повів боротьбу з контрреволюцією. У наприкінці 1822 р. війська генерала Міни - - легендарного вождя антинаполеонівськоїгерильї - розгромили контрреволюційні банди, створені роялістами в гірських районах Каталонії. Придушуючи контрреволюційні виступи, "ексальтадос" в той же час нічого не зробили для поглиблення революції. Уряд Е. Сан-Мігеля фактично продовжувало аграрну політику помірних лібералів. Ліберальне дворянство і верхівка буржуазії в 1820 - 1821 рр.. домоглися здійснення своїх цілей і не були зацікавлені у подальшому розвитку революції.
58.
Революційні виступи в 20-ххр. ХІХ ст.. в Італії.
58. Революційні виступи в 20-ххр. ХІХ ст.. в Італії.
Італіязновуопиниласяроздробленою в державному та економічномувідношенні: королівства та герцогства встановилимитні кордону, запровадиливласнігрошові знаки, особливісистемимір і ваги. Австрія стала панівною державою на Апеннінськомупівострові, причомуїївпливзначнопосилився в порівнянні з XVIII в. КрімЛомбардії, щораніше належала Австрійськійімперії, до неїперейшлатериторіяколишньоїВенеціанськоїреспубліки, в результатічогоАвстрія взяла гору на Адріатиці. Австрійськівійськовігарнізонивідтеперрозміщувалися в рядіміст в папськихволодіннях. Всідержавипівострова (крімСардинськогокоролівства) опинилися в політичній і військовійзалежновідАвстрії . Австрійськепанування не могло втриматися без збереження державного розколуІталії, тому Австрія стала головнимзахисникомвідновленихмонархій і непримиренним противником створенняєдиногонезалежногоіталійськоїдержави.. В Італії запанувала атмосфера реакції. Була введена цензура, поширився боку міліції, різко зросла роль церкви як опори реставрованих монархій, в деяких державах були відновлені раніше скасовані монастирі і церковні суди. Однак силам реакції вдалося лише частково воскресити в країні старі феодально-абсолютистські порядки. Умови Реставрації в Італії були неоднакові в різних її областях. Наступ реакції сильно відчувалося в Сардинського королівства. Тут дворянство знову опанувало ключовими постами в армії, в державному управлінні, в судах і дипломатичній службі, витіснивши багатьох офіцерів і чиновників, висунулися при французів із середовища буржуазіїший характер носила Реставрація в Неаполітанському королівстві, Тоскані, Пармі і Ломбардо-Венеціанської області, тобто в тих частинах Італії, де що проводилися в XVIII в. реформи «освіченого абсолютизму» підготували грунт, дозволила глибше вкоренитися перетворенням республіканського і наполеонівського періоду. Тут дворянство і духовенство повернули собі тільки невелику частину колишніх станових привілеїв.Вимушені примиритися з низкою соціально-економічних зрушень буржуазного характеру, монархії, проте, рішуче противилися такий державно-політичної перебудови, яка дозволила б зміцнілою буржуазії піднятися до влади. Тому режим Реставрації, незважаючи на його відносну помірність у більшості італійських держав, викликав глибоке розчарування буржуазії, позбавленої політичних прав і відчувають більш гостро, ніж чверть століття тому, економічні утруднення.Так як абсолютизм забороняв яку зачіпає його інтереси легальну політичну діяльність, опозиційно налаштовані групи буржуазії і дворян стали на шлях організації таємних товариств і змов.В роки Реставрації мережу таємних товариств охопила всю Італію. У Сардинського королівства (П'ємонт) і Ломбардії найбільший вплив придбало товариство «Італійська федерація», в якому переважали ліберальні дворяни, буржуазні елементи та військовіоловною метою таємних товариств по всій Італії було обмеження абсолютизму і встановлення конституційного правління. Хоча серед змовників були окремі групи республіканців, рух в цілому носило конституційно-монархічний, ліберальний характер. Радикально налаштовані «Федератів» в П'ємонті і більшість карбонаріїв на Півдні бажали введення конституції, такої досить прогресивної для свого часу іспанської конституції 1812 р., яка проголошувала народний суверенітет і передбачала скликання однопалатного парламенту. Помірне ж крило брало за зразок більш консервативну французьку конституцію - «хартію» 1814 Крім введення конституційного ладу змовники у Ломбардії та Сардинського королівства прагнули досягти національної незалежності, витіснення австрійців з Італії і створення північноіталійського королівства на чолі з правила в П'ємонті Савойської династією.В цілому таємні товариства обмежували свої завдання рамками тієї держави або тієї частини країни, де вони діяли, бажаючи примусити місцеву монархію до прийняття конституції. Об'єднання Італії не висувалося тоді революціонерами як першочерговим практичної мети.потяг на свою сторону (або хоча б нейтралізації) селянства, з тим щоб контролювати його дії, перешкодити стихійним селянським повстань і в той же час не дозволити реакціонерам знову (як це трапилося в 1799 р.) використати сільські маси як знаряддя боротьби з революцією. Радикально-демократичні елементи вели пропаганду серед селян, вселяючи їм смутні надії на вирішення в їх користь питання про землю. в результаті організації карбонаріїв на Півдні включали більше представників низів і набували більш масовий характер, ніж таємні товариства в інших частинах Італії.Успіх революції 1820 р. в Іспанії, відновлення в країні конституції 1812 р. підштовхнули неаполітанських змовників до дії. 2 липня 1820 повстали карбонарії і війська в містечку Нола поблизу Неаполя. Слідом за тим карбонарії виступили по всьому Півдню. Частина королівської армії приєдналися до повсталих. 9 липня революційні війська і тисячі озброєних карбонаріїв переможно вступили в Неаполь. Королю Фердинанду I Бурбон довелося оголосити про введення конституції зразок іспанської 1812 р. Було утворено новий уряд, скликаний обраний на основі введеної конституції парламент. Революція, яка перемогла практично без боротьби завдяки широкій підтримці імущих шарів королівства, незабаром зіткнулася з серйозними труднощами. У таборі переможців виникли суперечності. Влада в Неаполі захопила що склалася ще в наполеонівський період консервативна верхівка бюрократії і військових, які не допустили представників карбонаріїв в уряд, побоюючись їх радикалізму. Розбіжності виявилися і в середовищі самих карбонаріїв: з введенням конституції буржуазні власники вважали революцію закінченою, тоді як радикальні елементи виступали за продовження демократичних перетворень. Положення ускладнилося подіями в Сицилії: спалахнуло в Палермо народне повстання проти влади неаполітанських Бурбонів вилилося у боротьбу за державну незалежність острова. уряд Неаполя, підтримане неаполітанської буржуазією, відмовилося від будь-яких поступок сіцілійця і вирішило силою придушити сепаратистський рух на острові. У Сицилію була стягнута 10-тисячна армія, що послабило оборонні заходи, які незабаром довелося прийняти неаполітанської революції.На початку березня 1821 р. почалася революція в П'ємонті. Змовники в місті Алессандрія захопили цитадель і створили тимчасову хунту, що призвала до війни.Незважаючи на це, керівники пьемонтського повстання на чолі з графом Сантарозой хотіли зберегти Савойської династії. Революція не отримала народної підтримки, військові частини, що прилучилися до повстання, були деморалізовані. Вже через місяць після початку революції австрійські війська зайняли Турін і окупували П'ємонт. За Королівству Обох Сицилій і П'ємонту прокотилася хвиля репресій проти учасників революційного руху і тих, кого підозрювали в лібералізмі. Ініціатори повстання в місті Нола офіцери Мореллі і Сільватті були повішені. Смертні вироки були винесені заочно також керівникам пьемонтського революції, які зуміли втекти за кордон. Австрійським властям вдалося завдати сильного удару ліберально-патріотичному руху і в Ломбардо-Венеціанської області: близько 200 членів підпільних організацій, включаючи їх керівника графа Конфалоньері, були арештовані і надовго ув'язнені.
59Утворення незалежних держав в Латинській Америці. С. Болівар
Наприкінці XVIII ст. фактично завершився колоніальний поділ Латиноамериканського континенту. Іспанія, Португалія, Англія, Франція та Голландія мали найбільші колонії в Південній та Центральній Америці. Всі природні багатства та раби вважалися власністю європейських монархів. Метрополії володіли монопольним правом на товарообмін з колоніями, перетворивши їх на сировинний придаток для власної промисловості.Широкі права тут мали вищі чиновники колоніальної адміністрації, власники золотих та срібних копалень, промисловці, судновласники, торговці, землевласники, представники вищої церковної ієрархії та ін. Політичний розвиток колоній ускладнювався расовими суперечностями. Представники місцевого населення не зазнавали утисків у господарській діяльності - з них переважно формувалася місцева буржуазія та великі землевласники. Однак колоніальна адміністрація формувалася лише з представників білої раси, які також мали значні переваги в здобутті освіти. Місцева буржуазія все частіше вимагала скасування застарілих колоніальних обмежень, численних заборон у культурному житті, надання їй більших політичних прав. Ці настрої посилилися після Американської революції та революційних подій в Європі. Місцева буржуазія і великі землевласники - латифундисти - повсюдно в Латинській Америці очолювали боротьбу за незалежність. Саме вони були зацікавлені у ліквідації колоніальних обмежень для зовнішньої торгівлі, розширенні своїх земельних володінь за рахунок конфіскації величезних земельних маєтків монастирів та впровадження вільного продажу землі, обмеження вільного доступу промислових товарів європейського виробництва, що мало б сприяти розвитку місцевої промисловості. Все це могла забезпечити лише власна держава, яка б виражала їхні інтереси Зручний момент настав наприкінці XVIII - на початку XIX ст., коли метрополії були втягнутими в європейські революції. Попри всі заборони колоніальної влади демократичні ідеї поширювалися і знаходили прихильників серед місцевої інтелектуальної еліти. Одним із них був Русо Хосе де Франсіа - доктор філософії та великий прихильник Ж.Ж. Руссо, виходець із багатої родини. Він очолив визвольну боротьбу парагвайського народу, яка почалася у 1810 р. Вже через рік парагвайці ліквідували режим іспанських колонізаторів і у 1814 р. проголосили Франсіа "верховним диктатором" Парагваю. З 1816 р. починається нове піднесення визвольного руху, центром якого стає Венесуела. Очолив боротьбу С. Болівар. Сімон Хосе Антонів Болівар (1788-1830) - видатний політичний діяч, організатор і керівник Визвольної війни 1810-1826рр. народів Латинської Америки. Народився у Венесуелі в м. Каракасі в аристократичній креольській родині. Прихильник ідеї латиноамериканської єдності. З його ініціативи було створено Велику Колумбію (1819) - конфедерацію Венесуели, Колумбії, Панами та Еквадору, скликано Панамський конгрес (1826), президентом якого він був обраний. У березні 1830р. подав у відставку. 17 грудня того ж року помер. Звернувшись до населення з маніфестом про ліквідацію рабства, С. Болівар здобув його підтримку, а в 1817-1818 рр. очолювані ним війська звільнили значну частину Венесуели. Помітну роль у визвольній боротьбі відіграли декрети про конфіскацію майна колонізаторів і наділення землею солдат визвольної армії. У лютому 1819 р. Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і в серпні наступного року ухвалив конституцію, в якій декларувалися широкі громадянські права і свободи. Влітку 1819 р. армія Болівара завдала поразки іспанцям у битві на р. Бояке і вступила до столиці Нової Гранади - м. Боготи. В грудні відбулося об'єднання Венесуели і Нової Гранади в Республіку Колумбію, створену на федеративних засадах. її президентом обрали Болівара. У 1821 р. Колумбія остаточно звільнилася від іспанських колонізаторів. 80 серпня Установчі збори прийняли конституцію, в якій проголошувалася повна незалежність Колумбії від Іспанії. извольна боротьба охопила і південь континенту. У липні 1816 р. Конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плате проголосив незалежність і суверенітет. Для боротьби з іспанськими військами на тихоокеанському узбережжі було сформовано Андську армію, яка в лютому 1817 р. вступила на територію Чилі і, розгромивши іспанські війська в битві при Чакабуко, оволоділа м. Сантьяго. На початку 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. її конституція декларувала демократичні права і свободи, рівність громадян, запровадження парламентської системи правління. На початку 1820 р. експедиційні війська Чилі визволили від іспанців південну частину Перу і швидко просувалися до перуанської столиці Ліми. За підтримки місцевого населення вони змусили капітулювати іспанський гарнізон і 28 липня 1821 р. було проголошено незалежність Перу У 1825 р. армія С. Болівара спільно з місцевими патріотами визволила від іспанців Верхнє Перу. В серпні було проголошено його незалежність. Нова держава на честь С. Болівара отримала назву Болівія. Розроблену С. Боліваром демократичну конституцію прийняв болівійський конгрес 1826 р. Отже, у 1826 р. розгромом і вигнанням іспанських колонізаторів завершилася тривала визвольна війна народів Латинської Америки. Іспанії вдалось утримати у своїх руках лише Кубу і Пуерто-Рико. Встановлення республіканських форм правління, запровадження демократичних конституцій, ліквідація рабства і станових привілеїв, проведення демократичних реформ в економіці сприяли подоланню негативних наслідків колоніалізму. Боротьба за незалежність була загальнонародною і зміцнила національну свідомість іспано-американців, дала поштовх формуванню іспано-американських націй.
60
Передумови Кримської війни
Причини Кримської війни коренилися головним чином саме в зіткненні колоніальних інтересів Росії та Англії, а також Росії і Франції, почасти Росії та Австрії на Близькому Сході і Балканах. Найближчим приводом до війни послужила суперечка між католицьким і православним духовенством про так званих «святих місцях» в Єрусалимі, тобто про те, в чиєму віданні повинен знаходитися «гріб Господній» і кому лагодити купол Вифлеємського храму, де, за переказами, народився Ісус Христос.
У лютому 1853 року в Константинополь відплив з надзвичайними повноваженнями князь Олександр Сергійович Меншиков йому було велено вимагати, щоб султан не тільки вирішив спір про «святих місцях» на користь православної церкви, але і уклав особливу конвенцію, яка зробила б царя покровителем усіх православних підданих султана. 21 травня Меньшиков, не домігшись укладення конвенції, повідомив султана про розрив російсько-турецьких відносин слідом за тим російська армія вторглася в Дунайські князівства (Молдавію і Валахію). Після довгої дипломатичної суперечки 16 жовтня 1853 Туреччина оголосила Росії війну.
Спочатку події розвивалися на користь росіян. Вони розбили турків на Кавказі. Чорноморський флот потопив турецьку ескадру в Синопській бухті . Але 4 січня 1854 р. Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести війська з Молдавії та Валахії. Микола І відповів відмовою. Відтак Британія та Франція офіційно оголосили Росії війну. Досі нейтральна Австрійська імперія теж висунула Росії ультиматум про вивід її військ із Молдавії та Валахії. Згодом до англо-французької коаліції приєдналося Сардинське королівство. Росія опинилася в повній політичній ізоляції. Наприкінці липня 1854 р. союзники вибили росіян із окупованих територій. Наступною їхньою метою було знищення російського Чорноморського флоту як загрози для Туреччини. Для цього потрібно було опанувати Севастопольську бухту.14 вересня вона з'явилися на околицях головної бази Чорноморського флоту. Севастополь опинився в облозі, яка тривала 349 діб. 22 травня союзники взяли стратегічно важливі Федюхині й Балаклавські висоти біля Севастополя, а 27 серпня заволоділи ключовим пунктом оборони міста — Малаховим курганом. Подальший спротив не мав сенсу. Росіяни затопили кораблі Чорноморського флоту в бухті й залишили Севастополь. Олександр ІІ попросив супротивників припинити бойові дії й сісти за стіл переговорів. Кольорова гравюра з зображенням посадки хворих в порту Балаклави під час Кримської війни. Окрім Кримського півострова, воєнні дії проходили на Балтійському морі, Кавказі в гирлі Дніпра та в районі Дунаю. Мирний договір
Мирний договір був підписаний 30 березня 1856 в Парижі на міжнародному конгресі з. участю всіх воюючих держав, а також Австрії . Росія втрачала гирлі Дунаю південну Бессарабію, а головне, позбавлялася права мати на Чорному морі військовий флот і прибережні арсенали. Опіка турецьким християнам було передано в руки «концерту» всіх великих держав, тобто Англії, Франції, Австрії, Пруссії і Росії. Території, окуповані під час війни, підлягали обміну. Тому Росія повертала Туреччині Каре, а союзники-Росії Севастополь, Євпаторію та інші російські міста.
Наслідки і висновки Кримської війни. Великобританія. Військові невдачі стали причиною відходу у відставку британського уряду Абердіна, якого на його посту замінив Пальмерстон. Виявилася порочність офіційної системи продажу офіцерських чинів за гроші, що збереглася в британській армії з середньовічних часів.Османська імперія Під час Східної кампанії Османська імперія зробила позику в Англії в 7 млн фунтів стерлінгів. В 1858 було оголошено банкрутство султанської скарбниці. У лютому 1856 року султан Абдул-Меджид I був змушений видати Гатті-шериф (декрет) Хатт-і Хумаюн (Hatt-ı Hmayun), яким проголошувалися свобода релігії і рівність підданих імперії незалежно від національності. Австрія Австрія опинилася в політичній ізоляції аж до 23 жовтня 1873, коли був укладений новий союз трьох імператорів (Росії, Німеччини та Австро-Угорщини). Кримська війна дала поштовх розвитку збройних сил, військової і військово-морського мистецтва європейських держав. У багатьох країнах розпочався перехід від гладкоствольної зброї до нарізної, від парусного дерев'яного флоту до паровому броненосного, зародилися позиційні форми ведення війни, винайдено і вперше застосовані морські загороджувальні міни. Було покладено початок використанню телеграфa у військових цілях.
61.
Економічний розвиток США першої половини століття характеризувало кілька важливих чинників: "транспортна революція" дала змогу створити в країні широку мережу залізничних та пароплавних шляхів сполучень, спонукала розвиток торгівлі, переміщення товарів та населення, спеціалізацію окремих районів; розширення території США на Захід і створення там центрів сільськогосподарського виробництва; прискорений розвиток бавовняного плантаційного господарства Півдня, що ґрунтувався на праці рабів, із низькою собівартістю продукції, яка надходила переважно на експорт; "індустріальна революція" у північно-східних штатах, яка створила великі промислові центри країни.
Розвиток транспортної мережі зумовлювався величезними просторами США і потребами торгівлі. Будівництво залізниць і спорудження каналів, що з'єднували внутрішні райони країни з атлантичним узбережжям, почалося в 30-х рр.
Безперечно, "транспортна революція" сприяла колонізації Заходу. Величезні вільні простори приваблювали переселенців, які мріяли про землю. Це зумовило переважно сільськогосподарський характер економіки цих регіонів. Вирощування зернових та розведення м'ясо-молочної худоби визначили їх спеціалізацію, хоча сільськогосподарське виробництво розвивалося і в північно-східних та південних районах. На Заході переважало фермерське господарство, що ґрунтувалося на сімейній праці. Землю купували або захоплювали. Фермери не зазнавали феодальної експлуатації. Вони могли більше продавати й купувати товарів, ніж селяни, які залежали від поміщика. Вони цілком задовольняли потреби американського населення в сільськогосподарській продукції. Пшениця, кукурудза, свинина та інші сільськогосподарські товари вивозилися на схід та південь США. Фермерські господарства сприяли швидкому розвитку капіталістичної економіки.
Застосування сільськогосподарських машин підвищило продуктивність сільськогосподарської праці й визначило його орієнтацію на ринок. Робітники ферм отримували незначну платню, якої ледве вистачало для прожиття. Кращі землі належали багатим фермерам.
Вирощування бавовни обумовило характер рабовласницьких штатів Півдня. У цей період бавовна замість тютюну стала основною культурою рабовласницького Півдня, більша частина якої вивозилася в Англію. Поширювалося вирощування цукрової тростини. Екстенсивне плантаційне господарство мало "переміщуватися" на нові землі, оскільки бавовна і тютюн виснажували землю. Зростання попиту на бавовну також спонукало плантаторів захоплювати нові землі на півдні та заході країни.
Отже, незважаючи на архаїчний характер плантаційного господарства, яке базувалося на експлуатації рабів, Південь став головним експортером бавовни та стимулював індустріальний розвиток північно-східних штатів.
62.
Доктрина Монро — політична доктрина США, частина сьомого Звернення до Конгресу тогочасного президента США Джеймса Монро (1817–1825), проголошена 2 грудня 1823 р. В ній було визначено довготривалі цілі зовнішньої політики США. Подібно до традиції президента Джеферсона, в цій доктрині було закріплено незалежність Американських Штатів від Європейських урядів, було сформульвано існування двох політичних сфер, визначено принцип невтручання США в європейські конфлікти, запропоновано припининення всіх колоніальних кампаній в західній півкулі.
Визначною рисою доктрини було проголошення того, що спроби подальшої колонізації або втручання у внутрішні справи держав, розташованих на обох Американських континентах, розглядатимуться США як акт агресії безпосередньо проти США та призведуть до військового втручання з їхнього боку.
в останній десятиріччя XIX ст. зовнішньополітичний курс США диктувався великим промисловим і банківським бізнесом, котрий набував риси монополістичного капіталу, якому стає «тісно» в межах своєї країни. Після Громадянської війни провідні політики і військові США привселюдно закликали поширити америнський вплив на інші регіони, на увесь Американський континент і острови Тихого океану, оволодіти багатими ринками Східної Азії. Державний секретар США В. Сьюард у кінці 1860-х років проголошував, що США повинні оволодіти Американським континентом і «встановити контроль над усім світом». США приділяли на той час головну увагу Латинській Америці і басейну Тихого океану. США намагалися обмежити подальші загарбання європейських держав у цих регіонах і закріпитися на островах Карибського моря і створити морські бази в Тихому океані на підступах до Азіатського континенту.
У боротьбі за зміцнення своїх позицій в Латинській Америці буржуазія США разом з «доктриною Монро» використовувала ідеї панамеріканізма про те, що географічне розташування нібито зумовлює економічну і політичну спільність інтересів усіх країн Америки. Основним суперником США в Латинській Америці в кінці XIX ст. виступала Англія, вже давно хазяйнували в багатьох південноамериканських країнах. Першим чутливим ударом по домінуючому положенню Англії з'явилася Панамериканська конференція, скликана з ініціативи США у Вашингтоні в 1889 р. США виступили з планом розширення економічного «співпраці» країн західної півкулі шляхом заснування митного і валютного союзів і Міжамериканського банку. На конференції була досягнута лише домовленість про заснування Міжнародного союзу американських республік і створено Бюро з питань торгівлі між ними. У наступі на Латинську Америку брали участь не тільки дипломатія, а й озброєні сили США. Протягом 80-90-х рр.. XIX ст. американські війська під тим чи іншим приводом вторгалися на територію Колумбії, Аргентини, Чилі, Бразилії, Нікарагуа, Мексики та інших латиноамериканських країн.
63
Прихильники скасування рабства - аболіціоністи - допомагали рабам втікати від плантаторів. Були створені таємні маршрути для темношкірих втікачів, які переправлялися на Північ і в Канаду. Приєднання в 1854 р. захоплених у Мексики територій викликало гостре протиборство між плантаторами і противниками рабства.
Аболіціоністський рух - громадсько-політичний рух за скасування рабства темношкірих. Перша організація аболіціоністів - "Товариство боротьби за ліквідацію рабства" - виникла 1775р. в Пенсільванії. Ті голова - Франклін - у 1790р. надіслав американському Конгресу петицію про звільнення рабів. У 1840р. активісти руху створили "Партію свободи". В переважній більшості аболіціоністи тримались осторонь практичної політики, намагаючись вплинути на суспільну свідомість, перевиховати рабовласників публічними проповідями та публікаціями в пресі.
Найвідоміші лідери руху - К. Фоллен, А. Таппан, Т. Паркер, Г. Сміт, У. Ллойд Гаррісон, В. ФіліпсДж. Браун.
Конгрес США прийняв закон, за яким населення штатів саме визначало правомірність рабства. Рабовласники за допомогою озброєних банд найманців намагалися запровадити рабство в штаті Канзас. Фермери чинили опір. Протягом 1854-1856 рр. тут точилася громадянська війна. Фермери взяли гору над рабовласниками, але уряд послав до Канзасу війська, які допомогли рабовласникам відновити владу. У 1857 р. Верховний суд США дозволив переслідувати і ловити рабів-втікачів на всій території країни, а також оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняв рабство. Це викликало різке невдоволення народних мас на Півночі та Заході. Ситуація в країні загострилася.
1859 р. загін повстанців під керівництвом білого фермера Джона Брауна захопив армійський арсенал і намагався викликати масове повстання рабів на Півдні та знищити рабство. Повстання було жорстоко придушене, а Дж. Брауна страчено. Це повстання стало ніби репетицією Громадянської війни, що розпочалася в 1861 р.
64
Громадя́нська війна́ в США — війна між північними штатами США і 11 рабовласницькими штатами Півдня, які відділилися від Сполучених Штатів Америки і повстали з метою збереження рабовласницького ладу на території півдня США.
Війна почалась з битви за Форт-Самтер 12 квітня 1861 року і закінчилась 26 травня 1865 року, коли останні війська конфедератів здалися. Під час війни відбулося близько 2000 битв. Ця війна була найбільшою за масштабом людських втрат серед усіх воєн, де брали участь США.
Причини війни
Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники. Для суспільства Півдня характерними були расистські переконання. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися негідними білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки: в їх конституціях рабство було заборонене. Основою сільского господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, 1820 року був прийнятий так званий Міссурійський компроміс, що поділив территорію на захід від ріки Міссісіпі за паралеллю 36°30' с.ш. на дві частини — рабовласницьку на півдні й вільну на півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.
На Півночі США концентрувалися підприємці і основна маса емігрантів. У цьому регіоні зосереджувалися підприємства машинобудування, металообробки, легкої промисловості. Тут основною робочою силою були численні емігранти з інших країн, які працювали на фабриках, заводах та інших підприємствах. Робочих рук на Півночі було достатньо, демографічна ситуація тут була стабільною і рівень життя задовільним. Абсолютно протилежна ситуація склалася на Півдні. США в ході американо-мексиканської війни отримали величезні території на півдні, де була велика кількість вільних земель. На цих землях влаштувалися плантатори, що отримали величезні земельні наділи.
Перший етап війни.
Бойові дії почалися 12 квітня 1861 нападом жителів Півдня на форт Самтер у бухті Чарлстон. У відповідь Лінкольн оголосив південні штати в стані заколоту, проголосив морську блокаду їхнього узбережжя, призвав в армію добровольців, а пізніше ввів військову повинність Жителі Півдня — плантатори вели боротьбу не на життя, а на смерть за своє виживання й колишнє життя й перейнялися почуттям сліпої ненависті до «янкі» (жителів півночі), яких вважали їх не співвітчизниками, а чужинцями, ворогами. На Півночі ж було чимало прихильників компромісу, особливо в тих колах буржуазії, які вели справи із плантаторами. Тактика обох сторін була однаковою — якнайшвидше захопити столицю супротивника.
Перший серйозний бій відбувся у Віргінії біля залізничної станції Манассас 21 липня 1861, коли погано навчені війська жителів Півночі, перейшовши струмок Булл-Ран, атакували жителів Півдня, але були змушені почати відступ, що перетворився на втечу.
Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації. Одним із її наслідків було захоплення 8 листопада 1861 британського пароплава «Трент», на борту якого перебували емісари жителів Півдня, що поставило США на межу війни з Великобританією.
У 1862 найбільшого успіху жителі Півночі домоглися на західному театрі воєнних дій. У лютому-квітні армія генерала У. С. Гранта, захопивши кілька фортів, витіснила жителів Півдня з Кентуккі, а після важких боїв при Шайло очистила від них Теннессі. Конфедерація була розрізана на дві частини. Під загрозою захоплення опинився Річмонд, але усі наступи федералів були відбиті з великими втратами. І лише перекидання частин із заходу дало змогу зупинити контрнаступ конфедератів під проводом генерала Лі. 1862 рік також відзначений першим в історії боєм броненосних кораблів, що відбувся 9 березня біля берегів Вірджинії.
65
Перелом у війні
30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення» («Закон про гомстеди») рабів з 1 січня наступного року. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів (~64 га) під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.
Часті повстання рабів, успішна морська блокада підривали економіку Півдня. Невелика промисловість не могла задовольнити всіх потреб фронту. Відчувалася нестача у медикаментах, зброї, їжі. Водночас Північ торгувала з Європою, приїжджали нові іммігранти з Європи, працювали на повну потужність промисловість і сільске господарство.
Кінцевий етап
Останнім великим успіхом конфедератів стала битва під Чанселорсвілле навесні 1863, у ході якої 130-тисячна армія жителів Півночі зазнала поразки від 60-тисячної армії генерала Лі. Однак людські та матеріальні ресурси Півночі були величезні. Вже на початку липня конфедерати зазнали поразки під Геттісбургом. У серпні 1863 армія Лі була відкинута до Віргінії. Восени 1864 була захоплена Атланта — один із найбільших промислових центрів Півдня. 9 квітня 1865 після кривавих боїв здався Ричмонд. Через місяць останні сили конфедератів капітулювали. Громадянська війна завершилася.
Результати війни[ред. • ред. код]
Втрати Півночі склали майже 360 тис. чоловік убитими й померлими від ран і більше 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, відповідно, 258 тис. і близько 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд доларів. Війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що набула чинності 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р.[1]). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всіх проблем, що стояли перед країною. Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв'язаними багато десятиліть.
66
Реконструкція Півдня — період в історії США після закінчення Громадянської війни, з 1865 по 1877 роки, в який відбувалася реінтеграція переможених у війні південних штатів Конфедерації до складу США і скасуванням рабовласницької системи на всій території країни.
В історії США під терміном реконструкція увазі, по-перше, історичний період після Громадянської війни між Північчю та Півднем, а по-друге, перетворення Півдня в період приблизно з 1865 — 1866 по 1877 роки зі зміною структури влади та суспільства в колишній Конфедерації. Три прийняті до Конституції поправки вплинули на всю країну. У різних південних штатах реконструкція почалася і закінчилася в різний час; зрештою, завершенням цього процесу в цілому вважають компроміс 1877 року.
Реконструкція обговорювалася ще під час війни, а всерйоз вона почалася після видання Прокламації про звільнення рабів 1 січня 1863 року. Політика Реконструкції була здійснена після того, як рабовласницький Південь опинився у владі федеральної армії.
У більшості південних штатів після виборів в органах місцевого самоврядування опинилися і представники афроамериканців. Проте у відповідь на Півдні з'явилися численні таємні расистські організації, в тому числі Ку-клукс-клан, здійснюють політику терору та насильства. Невдачі республіканської влади посилив економічну кризу 1873 р. Наприкінці решт республіканські уряду втратили підтримку виборців південних штатів, і до влади на Півдні повернулися демократи.
Програма Лінкольна зі звільнення рабів на всій території США передбачала грошову компенсацію їх власникам за рахунок коштів федерального бюджету. Щоб компенсації не стали надмірним фінансовим тягарем, Лінкольн хотів, щоб звільнення рабів відбувалося повільно та поступово, протягом приблизно двадцяти років. Однак рабовласницькі штати не проявили інтересу до програми Лінкольна. Для вирішення проблеми майбутнього звільнених рабів, які могли піддаватися надалі переслідуванням на території США, в 1863 м. Лінкольн намагався організувати для них програми влаштування колоній за межами США (на Гаїті і в Панамі), але вони не користувалися успіхом і, зрештою, Лінкольн від них відмовився.
Згідно з Прокламації про звільнення рабів, підготовленої Лінкольном у другій половині 1862 р., оголошувалися вільними всі раби десяти бунтівних штатів. Разом з тим, чотири рабовласницьких штату, що залишилися у складі США. Прокламація лише робила обов'язковим звільнення рабів, яке могло бути здійснено в міру окупації південних штатів федеральною армією згідно з з раніше прийнятим конфіскаційним законам. У результаті багато раби, звільнені на території Конфедерації, вступали у федеральну армію, поповнюючи її ряди .