Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 16
Тема 9
Психологія волі
9.1. Поняття волі
9.2. Основні якості волі
9.3 Безвілля, його причини і боротьба з ним.
9.1. Поняття волі
Власне воля є тим психічним процесом, який вирізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі – довільні форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам’яті тощо), які не властиві жодній істоті, крім людини.
Поведінка тварини імпульсивно стимулюється актуалізованою потребою. Мета діяльності людини прямо не пов’язана із її поточними бажаннями. Якщо хижий звір полює, тільки тоді, коли він голодний, то людина збирає врожай, не відчуваючи голоду у даний момент, гальмуючи всі інші бажання, що відволікають. У вольовій регуляції людська діяльність співвіднесена із пізнанням світу, об’єктивними його закономірностями.
Волю в психології найчастіше визначають:
Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але вони разом відрізняють вольову дію в її специфіці.
Воля – свідома, соціально сформована детермінація поведінки особистості, яка забезпечує мобілізацію її психофізіологічних ресурсів на досягнення важливих і необхідних для неї цілей. Воля – соціально опосередкований механізм регуляції людської поведінки: спонукання до вольових дій відбувається на основі соціально сформованих понять та уявлень.
Виникнення волі у першу чергу пов’язано із спілкування дитини із дорослим. Як відзначав Л.Виготський, спочатку дорослий віддає наказ («візьми м’яч», «візьми чашку»), і дитина діє відповідно зовнішньому наказу. По мірі оволодіння мовою дитина починає сама надавати собі мовні команди. Так раніше розділена між людьми функція стає способом самоорганізації довільної поведінки окремого індивідуума.
Воля є соціально сформованим психорегуляційним фактором. В основі вольової регуляції лежать об’єктивні умови діяльності, розуміння людиною необхідності певної поведінки. Всі вольові дії – дії свідомі. У вольовому акті підкорюються поточні емоції, людина здійснює владу над собою. І міра цієї влади залежить як від її свідомості, так і від системи інших її психорегуляційних якостей.
У психологічній науці є декілька найпоширеніших визначень поняття волі.
Згідно поглядів В.Селіванова, під волею слід розуміти активність особистості, передусім активність регуляції в умовах подолання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовний та аспект форми виявлення процесу. Загалом форми активності особистості поділяють на:
Воля – це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме опанування власним мотиваційним процесом; це довільне створення спонукання до дії через суб’єктивний мотив.
Власне воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою – довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характеризують наявністю особистісного смислу, тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.
Отже, воля трактувалася як активність, як форма мотивації, як діяльність. Трапляються визначення, в яких вона постає як психічний процес свідомого керування діяльністю, котрий виявляється в подолання труднощів і перешкод на шляху до мети.
Воля – це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.
Воля – це свідомо спрямована активність особистості. Вона є внутрішньою активністю психіки, пов’язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмування поведінкових реакцій. Усе це – специфічні властивості волі. Зв'язок волі з активністю має важливу характеристику – умисність, свідому цілеспрямованість психічних процесів у стані вольової активності.
Загалом вольова діяльність особистості охоплює:
Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Рефлексія й аналіз проблемної ситуації вимагають «вмикання» вольових актів – це «моменти руху» діяльності. У моменти «пуску» і «зупинки» вольового регулювання роль інтелекту найбільш виражена.
Воля виконує дві взаємопов’язані функції – спонукальну й гальмівну.
Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи переживання, пов’язані з передбаченими наслідками дії.
Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему – ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних із переживаннями моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим, а акцент переноситься на проблему спрямованості особистості.
Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки біло б неможливим без гальмівної функції.
9.2. Основні якості волі
Образ життя людини, стиль її життєдіяльності закріплюють у неї певні психорегуляційні якості, які прийнято називати вольовими властивостями особистості. Ці властивості пов’язані з типом нервової діяльності людини і з тими вимогами, які пред’являються їй соціальним оточенням, умовами її життєдіяльності.
Розвинута особистість висуває на перший план найбільш важливі цілі, всебічно аналізує умови діяльності, прогнозує їх зміни, формує оптимальну програму діяльності, направляє і контролює систему дій по досягненню цілі, всебічно стримує психічні і фізичні прояви, які заважають досягненню цілі, критично оцінює те, що досягнуто, роблячи для себе необхідні висновки.
Воля особистості виражається у вольових якостях. Вольові якості – це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, які визначають рівень свідомої саморегуляції особистістю своєї поведінки, її влади над собою.
Волю особистості В.Селіванов характеризує як певну сукупність психічних властивостей, що відображає досягнутий рівень свідомої саморегуляції. Ця сукупність властивостей формується впродовж життя. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, наполегливість, стриманість, дисциплінованість тощо.
Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей зараховують такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі особистості, можна визначити такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.
Перелік позитивних і негативних якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них.
В.К. Калін називає такі базальні (первинні) вольові якості особистості як: енергійність; терплячість; витримка; сміливість.
Функціональним вияви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля. На певних етапах складної вольової дії проявляються певні вольові якості особистості.
Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.
Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, якщо є втома, поганий настрій, за незначних хворобливих виявів).
Витримка – це здатність вольовими зусиллями швидко гальмувати (послаблювати, сповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.
Близьким до витримки є стан стриманості, який виявляється у процесі діяльності, коли на людину діють різні стимули, які провокують дії у небажаному напрямку. Гальмування небажаних дій і є станом стриманості, самовладання, яке вимагає значного вольового зусилля. Ці зусилля направлені на підкорення можливих негативних емоцій.
Проте стриманість не слід плутати із нечуйністю, емоційним несприйняттям. Стриманість передбачає розумно обдуману реакцію на сильний емоційний вплив. Стриманість – стан, у якому проявляються гальмівна функція волі. Стан стриманості – стан поведінки, що контролюється.
Сміливість – це здатність у разі виникнення небезпеки (для життя, здоров’я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якості діяльності. Тобто сміливість пов’язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.
Інші якості мають системний характер, пов'язаний з широким спектром функціональних виявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Наприклад, хоробрість охоплює такі складові як сміливість, витримку, енергійність; рішучість – витримку та сміливість.
Впевненість як вольовий психічний стан являє собою високо імовірне очікування запланованого результату діяльності на основі врахування висхідних даних. Цей стан у значній мірі визначає результативність діяльності. Він складається із об’єктивної оцінки обставин, які впливають на кінцевий результат діяльності, оснований на чіткому усвідомлені зв'язків початкових даних із кінцевою метою, усвідомленні (іноді інтуїтивному) можливості її досягти, реальності.
В силу цього виникає позитивно-емоційне ставлення до будь-якої діяльності по досягненню даної цілі, підвищується фізична і психічна активність людини. Життєрадісність і бадьорість – супутники впевненості. Стан впевненості залежить від володіння засобами для досягнення цілі (предметом та знаряддям діяльності, знаннями, уміннями та фізичними можливостями).
Успішне завершення діяльності вимагає подолання як невпевненості, так і самовпевненості. У стані самовпевненості людина переоцінює свої можливості і недооцінює об’єктивні труднощі, втручається у справи, у яких вона є некомпетентною. Стан самовпевненості може бути епізодичним (виникає у результаті тимчасових успіхів) і домінуючим (виникає у результаті некритичного ставлення до себе).
Протилежним до наполегливості виявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина обстоює свої хибні позиції, попри розумні доводи.
Системними є такі якості як наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень будь-яких базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.
Цілеспрямованість полягає в умінні особистості керуватися у своїх діях і вчинках поставленими цілями, зумовленими твердими переконаннями. Цілеспрямована особистості завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету.
Цілеспрямованість як психічний стан характеризується зосередженістю свідомості на основних, найбільш важливих цілях. Цей стан з фізіологічної точки зору характеризується виникненням домінанти, яка підкорює всі дії людини щодо досягнення поставленої мети.
Наполегливість – це вміння домагатися мети, переборюючи труднощі й перешкоди. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особистість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху до поставленої мети.
Наполегливість як психічний стан полягає у тривалому подоланні труднощів, контролюванні дій і направленості його на досягнення цілі. Вибіркове ставлення до усього того, що може сприяти досягненню цілі, - це прояв гнучкості у подоланні перепон. Від наполегливості слід відрізняти впертість – негнучкість, некритичність ставлення до діяльності.
Принциповість – це вміння особистості керуватися у своїх вчинках і поведінці стійкими принципами й переконаннями. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, у правдивості, об’єктивному ставленні до вчинків товаришів, чуйних вчинках. Протилежні до цих якості має людина безпринципна.
До вольових якостей, які найбільше характеризують силу волі особистості, належить самостійність та ініціативність.
Самостійність – це вміння діяти зі своїми задумами, не підпадаючи під вплив інших, критично оцінювати їх думки. Самостійність особистості виявляється у здатності з власної ініціативи організовувати діяльність, ставити мету, а при потребі, вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно обстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети. Зробити перший усвідомлений крок до реалізації нової ідеї може тільки самостійна людина. Самостійність безпосередньо пов’язана із ініціативністю, вона проявляється у здатності усвідомлено приймати рішення і у вмінні не піддаватися впливу різних факторів, які є перепоною на шляху досягнення поставленої мети. Самостійна людина здатна критично оцінити поради і пропозиції інших людей, діяти на основі своїх поглядів і переконань і при цьому вносити у свої дії корективи, які сформовані на основі отриманих порад.
Від самостійності необхідно відрізняти негативізм. Негативізм проявляється у невмотивованій, необґрунтованій схильності діяти всупереч іншим людям, суперечити їм, хоча розумні підстави не дають приводу для таких вчинків. Негативізм більшість психологів розцінюють як слабкість волі, яка виражається у невмінні протистояти своїм бажанням, які ведуть до бездіяльності та ін.. Досить часто бездіяльність пов’язують із лінощами. Саме лінь є найбільш об’ємною характеристикою якостей, які є протилежними за змістом позитивним якостям волі.
Ініціативність – це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення й засоби їх здійснення. Стан ініціативності характеризується активною переробкою інформації, що поступає, визначенням першочергових проблем, найбільш важливих цілей і шляхів їх досягнення. Стан ініціативності виражається у підвищеній збудженості до пошуку цілі. Саме тому ініціативність полягає у здатності застосовувати спроби до реалізації ідей, які виникають у людини. Для багатьох людей подолання власної інертності є найбільш важким моментом вольового акту. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виявляються у формі навіювання.
Рішучість – це вміння приймати обдумані рішення у складній обстановці, не вагаючись. Рішучість – психічний стан змобілізованості на швидкий і обґрунтований вибір цілі і способів її досягнення. Стан рішучості пов'язаний із підвищенням емоційної та інтелектуальної активності психіки. Рішучість не тільки спонукається почуттям, але й пов’язана з підкоренням різних емоцій, передбаченням наслідків майбутніх дій.
У різних людей стан рішучості має індивідуально-типологічні особливості. Так одні намагаються кожне рішення підвести під певну схвалену суспільством ідею, принцип, схему («так прийнято», «так положено», «такою є інструкція» і ті.). Підкорення певним принципам полегшує прийняття рішення. Деякі надають перевагу при прийнятті рішення пливти за течією, не втручаючись у хід подій, передаючи ініціативу іншим людям.
Однією із індивідуально-типологічних особливостей стану рішучості є швидке, але не необґрунтоване, імпульсивне прийняття рішення. Це пояснюється прагненням певних людей швидше позбавитися напруги від боротьби мотивів. Під зовнішньою рішучістю приховується недостатність вольової регуляції діяльності. Справжня рішучість вимагає відносно швидкого прийняття твердого рішення на основі врахування переваг і недоліків всіх альтернативних рішень.
Проте, не дивлячись на суб’єктивні відмінності у стані рішучості, є й об’єктивні фактори, які впливають на процес прийняття рішення. До них відноситься дефіцит часу; важливість дій, на користь який приймаються рішення; тип вищої нервової діяльності людини.
Від рішучості, як позитивної вольової якості, необхідно відрізняти імпульсивність, яка характеризується квапливістю у прийнятті рішень, необдуманістю вчинків. Імпульсивна людина не задумується перед тим, як почати діяти, не враховує наслідків того, що вона робить, тому часто жалкує з приводу того, що вона здійснила. Квапливість у прийнятті рішень такою людиною, як правило, пояснюється її нерішучістю, тим, що прийняття рішення для неї є надзвичайно складним процесом, тому вона прагне скоріше від нього звільнитися.
Психічний стан нездатності приймати рішення швидко – стан нерішучості. Він може бути проявом психічної пасивності, слабкості нервових процесів, недостатністю їх рухливості.
Нерішучість не відноситься до властивостей певного темпераменту. Проте він впливає на форму нерішучості. Настороженість у меланхоліка, натягнутість у флегматика, метушливість у сангвініка, імпульсивність у холерика – такими є деякі особливості прийняття рішень, які визначаються темпераментом.
Нерішучість часто пов’язана із недостатністю інформованості, відсутністю відповідних умінь та навичок. Основна ж причина нерішучості – наявність у даній ситуації рівнозначних мотивів, що протилежними. При цьому окремі люди схильні послідовно приймати різні рішення, змінювати їх, коливатися та приймати рішення при одночасних різних діях (метод спроб і помилок).
Ставлення людей до власної нерішучості є різним. Одні люди хворобливо переживають, інші у всіх випадках знаходять їй виправдання, а треті не надають цьому недоліку особливого значення. Між тим нерішучість – негативна якість, яка вимагає подолання. Вона може призвести до морально негативних та протиправних наслідків (боягузтво, злочинною бездіяльності і т.і.).
Нерішучість є виявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.
Волю особистості характеризує також її організованість, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці чітко визначеним планом. Ця якість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість у разі зміни обставин дійсності.
Виключно важливою вольовою якістю людини є послідовність дій. Послідовність дій характеризує те, що всі вчинки, що здійснює людина витікають із єдиного керівного принципу, якому людина підкорює всі вторинні. Послідовність дій, у свою чергу, самим тісним чином пов’язана із самоконтролем і самооцінкою.
Прийняті рішення будуть тільки тоді виконаними, коли людина контролює свою діяльність. У протилежному випадку дії, що виконуються і ціль, до якої прагне людина, розходяться. У процесі досягнення цілі самоконтроль забезпечує панування ведучих мотивів над побічними. Якість самоконтролю, її адекватність у значній мірі залежать від самооцінки особистості. Так, низька самооцінка може призвести до того, що людина втрачає впевненість у собі. У цьому випадку прагнення людини до досягнення поставленої цілі може поступово згасати і те, що сплановане ніколи не буде виконане. Буває так, що людина переоцінює себе і свої можливості. У цьому випадку прийнято говорити про завищену самооцінку, яка не дозволяє адекватно координувати і коректувати свої дії на шляху до досягнення поставленої мети. У результаті можливість досягти те, що сплановане значно ускладнюється і частіше за все у повній мірі те, що задумане раніше не реалізується на практиці.
Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу волі особистості. Люди бувають із:
Ми можемо розглянути і вияв вольових якостей особистості на різних етапах складної вольової дії, який пропонує М.І. Енікєев.
Такі вольові властивості особистості, що характеризують сильну волю, а саме – цілеспрямованість, ситуативна адаптативністю, рішучість, настирливість у досягненні цілі, критичність у виборі цілі, формування моделі бажаного результату виявляється у ясному усвідомленні необхідності і можливості досягнення результату, що планується. У аспекті боротьби мотивів – обґрунтоване співставлення можливих варіантів,надання моральної переваги одному із них, особиста санкція варіанту поведінки, якому надається перевага. При прийнятті рішення та програмуванні дій відбувається кінцевий вибір варіанту поведінки, формування поведінкової програми з урахуванням всіх суттєвих обставин. При виконанні дій – стійкість виконавських дій, організація системного досягнення цілі, подолання психічних і фізичних труднощів. А при оцінці результатів відбувається критична оцінка досягнутого результату, його співвіднесення з мотивом поведінкового акту, що здійснюється.
Слабка воля при виборі цілі і формуванні моделі бажаного результату характеризується слабким цілепокладанням, намаганням уникнути можливих труднощів. Боротьба мотивів виявляється через нездатність до всебічного і обґрунтованої оцінки варіантів. прийняття рішення та програмування дій при цьому проявляється у необґрунтованому виборі поведінкового варіанту без прагнення до його виконання. Виконанню дій притаманне нестійкість, швидке виснаження. А оцінка результатів проявляється у задоволенні будь-яким досягнутим результатом, небажанням його вдосконалювати.
Підвищена навіюваність, як вольова властивість при виборі цілі та формуванні моделі бажаного результату характеризується прийманням зовнішньо завданої цілі без її критичного аналізу. Боротьба мотивів взагалі є відсутньою, а програмування дій задається зовні. При виконанні дій можливими є модифікації від інтенсивних до слабких, а при оцінці результатів виявляється знижена критичність.
Впертість при виборі цілі і формуванні моделі бажаного результату є об’єктивно необґрунтованою. Боротьба мотиві також є відсутньою, а прийняття рішення здійснюється швидко і необґрунтовано. Виконання дій взагалі немає, як немає і критичної оцінки їх результату.
9.3 Безвілля, його причини і боротьба з ним.
Безвілля є патологією волі. Вона виявляється у порушенні довільного управління психічними процесами.
Перш за все порушеннями довільної уваги.
Астенічний стан, пов'язаний із виснаженням нервової системи у результаті перенапруження, які зумовлюються тривалими переживаннями, надмірним розумовим навантаженням, перенесеними інфекціями та інтоксикацією, супроводжуються складністю зосередження уваги на певні завдання, підвищеною здатністю відволікатися. Сторонні подразники, шум та інші перешкоди порушують зосередженість уваги, фактично роблять неможливим виконання завдання. Однією із форм слабкості уваги, зокрема у хворих із початковими явищами склерозу судин головного мозку, є розсіяність. В її основі знаходиться підвищена здатність відволікатися, порушення стійкості уваги.
Порушення здатності переключати увагу спостерігається при локальних ураженнях лобних частин головного мозку. Їх увага постійно переключається на все нові об’єкти і думки, не затримується довгий час на чомусь одному. Такі хворі втручаються у розмови інших, відповідають на питання, які задаються іншим, проте не відповідають на ті, що задаються їм.
Відповідно, посилення до переключає мості уваги супроводжується послабленню іншої його властивості – здатності до концентрації уваги. Порушення різних форм уваги призводить до і до порушення сприймання.
Порушення сприймання.
Порушення зорового сприймання виявляється при виконанні зорових гностичних завдань. Хворі із ураженням лобних долів, особливо правої, не можуть виконати завдання, які вимагають послідовного розгляду зображення. Наприклад, вони не можуть порівняти два схожих зображення і знайти, у чому вони відрізняються. Спостерігаються також порушення у слуховому сприйманні у вигляді дефектів довільної регуляції у вигляді труднощів оцінки і сприймання звуків. Виявляються також труднощі і у тактильному сприймання – труднощі при впізнанні на дотик різних фігур.
Порушення довільної пам’яті.
При ураження певних ділянок кори головного мозку порушується запам’ятовування – погіршення слухової пам’яті, дефекти процесу витягування із пам’яті інформації. Порушення, що пов’язані із витягуванням інформації за бажанням самого суб’єкта це – амнезія, гіпомнезія та гіпермнезія. Амнезія – це повне випадіння із пам’яті певного періоду життя. Гіпомнезія характеризується послабленням пам’яті на поточні і давно минулі події. Гіпермнезія, зустрічається у клініці доволі рідко, проявляється у різкому загостренні здатності відтворювати відомості, які, як виявилося до хвороби, не збереглися у пам’яті. (Студентка медичного інституту, яка у стані короткотермінового психозу малярійного походження цитувала дослівно великі розділи підручника з анатомії, хоча до хвороби викладачі вважали, що у неї доволі посередні знання з анатомії)
Порушення доцільності дій.
Ураження лобних ділянок може призвести і до порушення довільного управління психічною діяльністю і порушенням доцільності поведінки в цілому, причому переважно це стосується тих форм свідомої діяльності, які направляються мотивами, опосередкованими мовною системою. Свідома, цілеспрямована поведінка у таких хворих розпадається і замінюється більш простими формами поведінки чи інертними стереотипами. Поряд із збереженням знань і окремих операцій спостерігається утруднення у їх доцільному використанні. Так, хворий із тяжким двостороннім ураженням лобних ділянок, випадково дотягнувся до кнопки дзвоника, натискає на неї, але не може сказати медичній сестрі, для чого він її викликав.
Порушення програм поведінки відбувається і внаслідок здатності сильно відволікатися на сторонні подразники, тобто із-за слабкості довільної уваги. Порушення доцільності рухів призводить до різних рухових порушень.
Порушення довільних рухових дій.
Порушення довільних рухів, які пов’язані у першу чергу із ураженнями коркових відділів рухових функцій систем називаються апраксіями. Вони супроводжуються елементарними порушеннями – паралічами, парезами, грубими порушеннями м’язового тонусу та тремором.
Кінестетична апраксія призводить до поганого керування рухів при збереженні м’язової сили і відсутності парезів. У хворих порушується правильне відтворення різних поз рук, вони не можуть зімітувати рухи , тобто показати без предмета, як здійснити ту чи іншу дію. У таких хворих порушується рух письма.
Просторова апраксія характеризується розладами зорово-рухових зв'язків, порушенням просторових уявлень («вверх – вниз», «право – ліво»).
Кінетична апраксія проявляється у вигляді розпаду «кінетичної мелодії», тобто порушенню послідовності, часової організації рухових актів. Для не ї є характерним неконтрольоване продовження руху, що розпочався. Цей вид апраксії проявляється у порушеннях малювання, письма, предметних дій, утруднюється вироблення навичок, тобто автоматизованих рухів.
Регуляторна апраксія – довільне порушення регуляції рухів, що пов’язані головним чином із різного роду формами порушеннями мовної регуляції. Це проявляється у утрудненні переключення з одного рухового завдання на інше – постукуючи олівцем по столу у певному ритмі хворі не можуть переключитися на інший ритм і продовжують стереотипно відстукувати ритм, який першим пред’явили для повторення.
Моторні порушення мови.
Розрізняють декілька видів порушення мови, які пов’язані із порушенням довільної регуляції: еферентну моторну афазію, аферентну моторну афазію, динамічну афазію.
При еферентній моторній афазії хворі не можуть вимовити практично жодного слова, але розуміють про що їм говорять.
Аферентна моторна афазія виявляється у заміні одних звуків мови іншими внаслідок труднощів диференціації артикулем. Порушується і немовний праксис – хворий не може надути одну чи обидві щоки, висунути язик тощо.
Динамічна афазія пов’язана перш за все із дефектами внутрішнього мовлення, що призводить до складності побудови замислу висловлювань.
Порушення сили вольових спонук.
Зниження сили вольових спонук виявлено при різних психічних захворюваннях та органічних ураженнях головного мозку. Були виділені такі порушення волі, як абулія, гіпобулія, гіпербулія і парабулія.
Абулія (від нерішучість) – стан безвілля, відсутність спонук до діяльності. Хворий припиняє будь-яку діяльність, втрачає всі бажання. Він подовгу лежить чи сидить у ліжку, часто у стереотипній формі. В кінці кінців хворий перестає виконувати найпростіші рухи, що пов’язані із задоволенням самих примітивних фізіологічних потреб. Часто при абулії відзначається аутизм – мовчання: хворий перестає говорити, не відповідає на питання.
Під гіпобулією розуміють менш виражене послаблення вольових спонук.
Гіпербулія характеризується, як здається, підвищенням вольової активності хворого, хоча важко уявити, що воля може зростати під впливом хвороби. Мова скоріше заходить про надзвичайно підвищений, маніакальний настрій, який підвищує активність.
Найбільш грубими порушеннями дій при патології волі виражається у різних формах ступора, стан повної нерухомості. При одній із форм ступора – каталепсії – збереження автоматичного підкорення, коли хворий застигає у положення, що йому надали. Найбільш вираженою формою каталепсії є стан воскової гнучкості.
Для хворих неврозами характерною є нерішучість, важкість ініціації дій у відповідності із прийнятим рішенням.
Порушення вольової сфери спостерігається у розумово відсталих дітей із затримками психічного розвитку.
Воля, як і більшість інших психічних процесів формується у ході вікового розвитку людини.
Воля – це узагальнене поняття, за яким приховується багато інших психологічних феноменів. Це і свідоме управління своїми діями, і вольові зусилля, і специфічні її прояви (вольові якості). Слід розвивати не абстрактну волю і не абстрактну «силу волі», а конкретні компоненти волі і конкретні прояви «сили волі», причому специфічними для них методами.
Н.Д.Левітов відзначає, щодо питання про вплив на волю шляхом впливу на свідомість існували дві односторонні і тому помилкові точки зору. Відповідно однієї (веде свій початок від Сократу), людині достатньо усвідомити, як треба вчинити, і вона буде та вчиняти. При всій важливості значення свідомості і переконань для сили волі, неможна сказати, що між свідомістю і переконаністю людини і її волею є завжди відповідність. Факти показують, що до числа слабовільних (невитриманих, капризних, впертих, недисциплінованих) нерідко належать ті, хто добре усвідомлюють негативне значення цих якостей.
Роль діяльності. Учені – Ф.Н. Гоноблін, В.І. Селіванов, А.Ц. Пуні та інші вважають, що вольові властивості особистості формуються у процесі діяльності. Тому для розвитку «сили волі» (вольових костей) частіше пропонується шлях, який здається простим і логічним: якщо «сила волі» проявляється у подолання перепон та труднощів, то і шлях її розвитку йде через створення ситуацій, які вимагають такого подолання. Проте практика (зокрема, заняття спортом) показують, що це не завжди призводить до успіху. Говорячи про розвиток «сили волі» і вольові якості, необхідно враховувати їх багатокомпонентну структуру. Один із компонентів цієї структури – моральний компонент волі, тобто ідеали, світобачення, моральні установки, які формуються у процесі виховання, інші (наприклад, типологічні особливості властивостей нервової системи), як генетично визнані, не залежать від виховного впливу, і у дорослих людей практично не змінюються. Звідси розвиток тієї чи іншої вольової якості у значній мірі залежить від того, у якому співвідношенні у структурі цієї якості знаходяться ці компоненти.
Визнаючи важливість формування установок, моральних якостей та інших психічних феноменів, які можуть оказати визначальний вплив на рішення, що приймає людина, слід ставитися до цього збалансовано.
Безперечно, розвиток сили волі складається не тільки у формуванні мотивів поведінки і діяльності. Це і процес адаптації до небезпечних ситуацій, які призводять до зниження гостроти виникаючих негативних емоційних станів, і оволодіння прийомами самостимулювання, і формування мотиву досягнення, і вироблення установки на подолання труднощів. Не виключеною є і можливість тренування власних вольових зусиль, хоча довести наявність такої можливості важко у зв’язку із тим, що немає методик вимірювання інтенсивності вольового зусилля.
Важко погодитися із пропозиціями формування волі в цілому, на думку Е.П.Ільїна, немає волі в цілому, а є окремі і специфічні її прояви.
Роль вимог.
Велике значення для формування вольової сфери особистості дитини має не тільки пред’явлення до нього вимог, які вербалізуються у словах «треба» та «не можна», але й контроль за виконанням цих вимог. Якщо дорослий говорить «не можна», а дитина продовжує виконувати заборонену дію, якщо після слів «треба прибрати іграшки» дитина уходить, а невиконання вимог залишається для неї без наслідків, потрібний стереотип поведінки не випрацьовується.
З віком складність вимог, що пред’являються до дитини мають зростати. У цьому випадку він сам переконується у тому, що дорослі рахуються з його можливостями, що вже зросли, тобто визначають його «великим». Проте при цьому необхідно враховувати міру складностей, які має подолати дитина, і не перетворювати розвиток її вольової сфери у нудне і неприємне заняття, пр. якому розвиток волі стає самоціллю, а все життя дитини перетворюється, за словами С.Л. Рубінштейна у одне суцільне виконання різних обов’язків та завдань.
У підході до розвитку волі, як вважав С.Л. Рубінштейн, є дві крайності, кожна з яких приховує у собі небезпеку. Перша полягає у тому, що дитина росте у ніжностях, її волю розслабляють, її позбавляються від необхідності робити будь-які зусилля; між тим готовність використати зусилля, для того, щоб чогось досягти – необхідність у житті, вона не дається сама по собі, до неї треба привчати; лише сила звички може полегшати труднощі зусилля: не що було незвичним, стане посильним. Інша – також не мала – небезпека полягає у перевантаженні дітей непосильними завданнями. Непосильні завдання зазвичай не виконують. У результаті створюється звичка кидати почату справу незавершеною, а для розвитку волі немає нічого більш гіршого. Для вироблення сильної волі першим і основним є правило – доводити один раз розпочату справу до кінця, не створювати звички кидати незавершеним те, за що взявся.
Чим меншим є вік дитини, тим більше вимагається допомоги їй у подолання труднощів для того, щоб побачити кінцевий результат свого зусилля.
Непродумане, а інколи і неправильне виховання може сприяти розвитку впертості (як негативний прояв настирливості, наполегливості) і підвищеної чутливості до несприятливим емоційним станам. Помічено, що найбільш стійким є страх, який важко до того подавити, у людей з підвищеною чутливістю до небезпеки, який розвинувся у дитинстві. Постійне обсмикування, грубий крик, надзвичайне фіксування уваги дитини на її недоліках і небезпеці діяльності, що має виконуватися призводять до невпевненості, а через неї до тривожності, нерішучості, боязні.
Роль статевих особливостей.
Експеримент, що був проведений по самовихованню В.К.Кузьменко старшокласниками волі виявив відмінності у розвитку тих чи інших вольових проявів у залежності від статі. Дівчатам вдалося значно швидше, ніж юнакам, добитися успіхів у виправленні своїх недоліків. У порівнянні з юнаками більше дівчат навчилися наказувати собі, виробили самостійність, подолали впертість, розвинули рішучість, настирливість і наполегливості. Проте вони відстали від юнаків у розвитку сміливості, принциповості, мужності.
Самовиховання «сили волі».
Самовиховання волі є частиною самовиховання особистості і, відповідно, має здійснюватися у відповідності з його правилами і перш за все – із розробки програми із самовиховання «сили волі». Спочатку визначаються цілі і завдання щодо самовиховання волі, визначається перспективна мета, річна, чергова ич найближча.. Потім рекомендується поставити перед собою конкретні завдання і описати шляхи і засоби вирішення кожного з них. Далі з урахуванням слабких сторін у розвитку вольових якостей накреслити і записати у зошит завдання, шляхи і засоби самовиховання цих якостей.
Формування морального компонента «сили волі».
Виявлення сили волі в значній мірі зумовлене моральними мотивами людини. Наявність у людини міцних переконань, цілісного світобачення пов’язують не просто із вольовою регуляцією, а з вольовою організованістю людини. Звідси одним із шляхів формування вольової сфери особистості людини вважається його моральне виховання. П.А.Рудик, підкреслюючи важливість цього моменту, пише, що виховання потрібних людини вольових якостей органічно і невід’ємно пов’язується з його моральним вихованням. Воно являє собою єдиний педагогічний процес, у якому виховання вольових і моральних сторін особистості взаємопов’язані і не можуть протікати роздільно: виховання вольових якостей не може здійснюватися без одночасного виховання моральних рис особистості; у той самий час моральне виховання не може бути здійснено поза вольової діяльності. Перша частина твердження автора (виховання вольових якостей неможливе без морального виховання) є, у межах вітчизняної психології та педагогіки аксіоматичною. Почуття довгу, усвідомлення необхідності здійснити героїчний вчинок у ім’я інших, подолання непереборної втоми – все це характеризує сформовану у моральному відношенні особистість, наявність у неї морального компоненту волі. Вважається, що саме у формуванні морального компоненту волі педагог має бачити головне завдання у розвитку вольової сфери особистості дитини. Багато у чому це положення є справедливим, вважає Е.П. Ільїн, якщо розглядати виховання «сили волі» не як самоціль, а як один із шляхів формування особистості. Відомо, що не кожний вияв «сили волі» дитини є педагогічно доцільним. Важливо враховувати, які засоби при цьому використовуються і на що направлено вольове зусилля.
Мотивами прояву волі можуть бути не колективістські, а індивідуалістичні, егоїстичні, антисоціальні прагнення школярів. У зв’яжу із цим і підхід до виявлення «сили волі» набуває у підлітків викривленого характеру. Один із старшокласників у бесіді із директором школи, який вимагав від нього вибачитися перед вчителькою, гордо заявив: «Я людина принципова: я в житті ніколи і не перед вик не вибачався!». Безвілля суб’єкта у багатьох випадках є результатом його поганого виховання як людини, громадянина, і не пояснюється лише відсутністю звички проявляти велике вольове зусилля.
Виховна робота є необхідною умовою розвитку вольової сфери людини. Виховання почуття колективізму, відповідального ставлення до загальної справи створює сприятливі передумови для вольових проявів. У багатьох дослідженнях було встановлено, що груповий (командний) змагальний мотив стимулює прояв сили волі у більшій мірі, ніж індивідуальний. Звернення педагогів, товаришів до моральних почуттів людини збільшує його сміливість та рішучість.
Таким чином при вихованні людини та її морально-вольовій підготовці у першу чергу необхідно турбуватися про формування цілісної особистості, у якої добре розвинуті ті мотиви, які мають суспільну спрямованість.
Формування морального компоненту волі допомагає проявляти вольове зусилля у будь-якій ситуації, незалежно від її специфіки. Він не тільки стимулює силу волі, але і визначає смисл її проявів. Завдання виховання полягає у тому, щоб надати вольовим зусиллям таку направленість, яка б дозволила людині здійснити моральний вчинок. Тоді і самі труднощі, які долає людина отримують інший емоційний відтінок: людина починає відчувати «приємну втому», інші емоції, які стають амбівалентними, тобто відображають два, здавалося б, протилежних переживання.
При цьому необхідно формувати вольові уміння: прийоми само переконання, само наказу, само схвалення.
Визнаючи роль моральних стимулів у конкретному прояві сили волі, все ж не слід вважати, що розвиток вольових якостей неодмінно має бути пов'язаний з моральністю людини. Розвивати силу волі можна і з егоїстичних спонук.
Твердження, що моральне виховання не можу здійснюватися поза вольової діяльності має принципове значення. Зневажання цього призводить до того, що діти хоча і стають освіченими по відношенню до моральності, але їх уявлення про неї не проявляються у відповідній вольовій діяльності, тобто у них формується декларативна моральність.
Справа у тому, що перші спроби (а у багатьох випадках – і подальші) здійснення моральних принципів вимагають виявлення сили волі. Тобто діти стають моральними через виконання вольового зусилля, а не вольовими через виконання моральних принципів. Це потім, коли моральна поведінка стане для них нормою, звичкою, вона сама буде полегшувати здійснення вольових вчинків. На перших порах морального розвитку особистості відбувається все навпаки.
Дійсно, що означає для школяра здійснити моральний вчинок, пов'язаний із почуттям чесності? Це значить, що йому необхідно побороти бажання приховати свій або чужий вчинок. А що означає проявити доброту, альтруїзм? Це значить, що потрібно відмовити собі у чомусь (побороти бажання залишити щось для себе, принести у жертву свій час, надати допомогу другу тощо). Звідси сподіватися на те, що якщо школярі знають, як поводити себе морально, то у них вже розвинена моральність, немає ніякого підґрунтя. Тому у педагогіці велика увага приділяється формуванню моральних звичок поведінки, тобто стереотипів поведінки, у яких реалізуються моральні принципи. І велику роль у такому тренінгу поведінки грає вольова регуляція, яка пов’язана із виявленням різних сторін сили волі.