Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема : Основи сучасної теорії Конституції.
План :
1.Поняття, предмет, джерела конституційного права України.
2. Структура Конституції України, поняття.
3. Громадянство України
4. Основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина
України.
Основні поняття
1.Конституційне право – одна з провідних галузей права України, предметом регулювання якої є найважливіші суспільні відносини. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед принципи, які визначають устрій держави і суспільства, належність до громадянства, принципи, що характеризують становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи і обов’язки. Предметом конституційного права України є форми безпосередньої демократії, наприклад, вибори, референдум, система органів державної влади, основи їх функціонування, система органів місцевого самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої та судової влади, Конституційного Суду України, прокуратури України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, порядок їх створення, компетенція, основні форми діяльності. До предмета конституційного права належать питання територіального устрою України, правового статусу Автономної Республіки Крим тощо. Основним джерелом конституційного права є конституція, норми якої мають найвищу юридичну силу в державі, а це означає, що будь-які інші нормативно-правові акти, які приймаються органами державної влади (закони, укази президента, постанови уряду тощо), повинні відповідати їй.
Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних відносин, які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні, що виступає у двох основних формах – безпосередньої та представницької демократії.
Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право тим самим відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації. На ці питання вичерпну відповідь дає найважливіший закон українського суспільства – Конституція України
Конституційне право як галузь права і законодавства являє собою систему правових актів та інших джерел, що регулюють відносини пов’язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.
Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування).
Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.
1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.
Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.
Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.
2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.
Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.
3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.
Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.
Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.
4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою. Це:
а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;
б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;
в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;
г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.
Конституційне право України слід розглядати як галузь права і законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується правовими нормами, відносинами, принципами.Серед джерел конституційного права України Конституція України посідає провідне місце.
Джерелами конституційного права є чинні нормативно – правові акти, які містять конституційно – правові норми. До них належать рішення Конституційного Суду України, Закони України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення місцевих рад, Декларація про державний суверенітет України (від 16. 07. 1990р.).
2. Основою конституційного права є Конституція. Слово Конституція латинського походження: латинське „constitutio” – устрій, установлюю. Термін конституція вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У Середньовічній Європі Конституціями називали різного роду нормативно-правові акти, акти про феодальні вольності. У Стародавньому Римі саме так називали постанови імператорів Римської імперії, а у феодальній Речі Посполитій Конституціями називали правові акти, що приймав польський сейм. Проте в науковій літературі аж до XVIII століття термін «конституція» вживався переважно як синонім форми держави, а точніше, її устрою. Таке розуміння конституції започатковане Аристотелем, який визначав її як устрій держави (полісу). Лише в епоху буржуазно-демократичних революцій поступово утверджується трактування конституції як сукупності правових норм.
Першу в світі неписану Конституцію започаткувала Великобританія. Перша офіційна писана – США (1787р), діє понад 200 років з незначною кількістю змін. У 1791 році в Європі з‘явилися перші офіційні Конституції у Франції і Польщі. До них можна віднести і Конституцію України Пилипа Орлика 1710 р.повна назва якої звучить так: „Пакти і Конституції праві вільностей Війська Запорізького”. Перша прийнята конституція в світі – Конституція 1710 року, складена Пилипом Орликом, гетьманом українського козацтва.
«Найстарша» чинна конституція – це Конституція США, яку було прийнято в 1787 році в м. Філадельфія.
Найбільша за своїм обсягом – Конституція Індії, вона складається з 465 статей, 12 великих додатків, а також близько 70 поправок, окремі з яких за обсягом дорівнюють усій Конституції США.
На початку 20 століття Конституції були прийняті у ряді азійських країн Іран (1906), Китай (1912). Наприкінці 50-60 років 20 століття до конституційного процесу приєдналася велика група африканських і азійських країн колишніх колоній. Розпад радянської імперії призвів до нового етану світового конституційного процесу.
Внаслідок тривалого конституційного процесу 1991 -1996 років в Україні було розроблено і прийнято 28. 06 1996 року Конституцію України.
Конституція України є Основним Законом нашої держави, вона має особливий правовий порядок прийняття, підвищену стабільність та високий рівень захисту з боку держави.
ОЗНАКИ КОНСТИТУЦІЇ :
Всі закони, інші нормативно - правові акти держави, яка має конституцію, повинні відповідати її положенням. Прийняття будь – якими органами чи посадовими особами актів, що суперечать конституції, є протиправними.
2.Особливий порядок прийняття.
Для прийняття конституції, зважаючи на її значення, використовують особливу процедуру. З метою прийняття Конституції створюються спеціальні органи або парламент застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення конституції не простою, а кваліфікованою більшістю голосів. Можливе також прийняття конституції референдумом .
Так Конституцію Франції 1791 року приймали спеціально для цього скликані УСТАНОВЧІ ЗБОРИ, такі ж самі збори опрацьовували Конституцію США, яку пізніше прийняли конституційні конвенти штатів.
Відомі приклади „дарування” конституції монархом (такий акт має назву октрювання) – як, наприклад, конституція, дарована королем Прусії після революції 1848 року. Іноді конституцію приймають загальнонародним референдумом. Так було прийнято чинну Конституцію Російської Федерації в 1993 році; сучасну французьку Конституцію в 1958 році. Якщо ж конституцію приймає вищий представницький орган країни, то вдаються до спеціальної процедури – підвищують кількість голосів, потрібних для прийняття акта (так звана конституційна більшість), збільшують строк розгляду. Спеціальними органами – Установчими зборами – було прийнято конституції Франції (1791), Італії (1947), Індії (1950), Португалії (1976).
Кваліфікованою більшістю парламентів приймалися конституції Греції (1975), Іспанії (1978), України (1996). Але після прийняття парламентами згадані конституції Греції та Іспанії потім було схвалено референдумами. Референдумами було прийнято конституції Чилі (1980), Франції (1946). Монархами було даровано конституції Франції (1814, рік після повалення Наполеона), Бельгії (1831), Японії (1889), Кувейті (1963).
3.Підвищена стабільність.
Це Конституційні норми закріпляють найбільш характерні риси порядків, властивих даному етапові розвитку держави. Вони діють доти, поки зберігаються ці характерні риси, тоді як інші нормативні акти регулюють детальні, мобільні відносини. Змінити положення, як правило, дуже важко (в Україні для цього в багатьох випадках потрібен референдум).
Високий рівень захисту з боку держави.
У багатьох країнах створено спеціальні органи конституційного судочинства, встановлено підвищену відповідальність за порушення норм конституції. (Майже в кожній державі є органи, для яких захист конституції є основним завданням). В Україні діє Конституційний Суд України – єдиний орган, який може вирішувати питання про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади.
КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ.
Конституція України є основним законом держави, якому підпорядковуються усі інші закони країни. В державі не повинно бути законів, які б суперечили, або не повністю відповідали цьому основному закону.
Прийняттю Конституції України 1996 р. передувало прийняття: Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.); Концепції нової Конституції України (19 червня 1991 р.); Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.); Закону «Про правонаступництво» (12 вересня 1991 р.); офіційного проекту Конституції (2 липня 1992 р.), його нової редакція (2 жовтня 1993 р.); конституційних проектів політичних партій і окремих громадян України (1993-1996 р.); Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції» (8 червня 1995 р.); проекту Конституції (11 березня 1996 р.); проекту Конституції допрацьованого (5 травня 1996 р.). Усе це свідчить, що Конституція України 1996 р. стала результатом значних зусиль держави і суспільства.
Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101).
Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112).
Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).
Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123)
Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131).
Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).
Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).
Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146).
Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).
Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159).
Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).
Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14).
Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.
У преамбулі зазначається:
1.Що конституція приймається Верховною Радою від імені Українського народу – громадян України всіх національностей;
2. що є основою Конституції для здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення;
3. що найважливішим завданням Конституції є забезпечення прав і свобод людини, гідних умов життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Основному закону підпорядковані інші конституційні закони, які конкретніше розкривають його зміст і регламентують порядок забезпечення дії статей Конституції. Сукупність усіх розділів Конституції і конституційних законів складає конституційне законодавство України, або конституційне право. Нижче буде розглянуто лише кожний з розділів Конституції /рис25/.
Рис. 25. Конституція України – основний закон держави.
Загальні засади Конституції України.
І розділ Конституції має назву „Загальні засади” і містить в собі 20 статей, в яких розглянуті загальні засади, що торкаються конституційного закріплення форми Української держави /рис. 26/. 
Рис. 26. Загальні засади Конституції України
Тут йдеться про суверенність держави і її захист, про форму державного правління, про найвищі цінності і верховенство права, оскільки Україну проголошено унітарною, суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою з республіканською формою правління (ст.1,5,17). Найвищими цінностями держави об’явлено людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека (ст.3). В Україні здійснюється розподіл влади на три незалежних гілки: законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Наголошено на тому, що в Україні державною мовою слід вважати українську, але гарантується також вільний розвиток, використання і захист мов представників інших національностей (ст.10). Земля, її надра і всі інші природні ресурси є об’єктами права власності українського народу (ст.13,14). Екологічна безпека громадян України та збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (ст.16). Держава ж повинна забезпечувати і правовий захист населення (ст.3,19). Встановлюється і державна символіка України: державний прапор, герб і гімн, а також визначено столицею місто Київ (ст.20).
Саме тут конституційно закріплено такі принципові положення, як суверенітет та незалежність України, цілісність та недоторканість території України, верховенство права та пріоритет прав та свобод людини в діяльності держави.
У цьому розділі дається характеристика сучасної української держави. У Конституції
застосовується також поняття соціальна держава. Соціальна держава – це держава, що
ставить над усе добробут людей, бере на себе соціальні функції (на жаль, сьогодні
економічні можливості нашої країни не дозволяють повною мірою забезпечити належний добробут). На здійснення цих функцій до Конституції України включено принципово нове положення про те, що людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека в Україні є найвищою цінністю. Водночас у Конституції дається визначення форми держави Україна.
Державний устрій України визначено як унітарний, за формою правління Україну проголошено республікою, за політичним режимом – демократичною державою. У Конституції Україну визначено унітарною державою.
3.Громадянство України.
Правовий статус громадянина – це система його суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус.
Іноземці та особи без громадянства(особи, які не мають громадянства даної держави і не можуть довести належності до громадянства іншої держави) у порівнянні з громадянами обмежені у правах та обов’язках (наприклад, вони позбавлені виборчих прав, на них не покладається військовий обов'язок).
Основи правового статусу особи і громадянина.
КонституціяУкраїни визначає єдиний конституційний статус людини і громадянина і його принципи:
Рівність людей у своїй гідності та правах (Стаття 21 – забороняється дискримінація в користуванні правами).
Невідчужуваність та непорушність прав та свобод людини (Стаття 22 – людина не може бути позбавлена або обмежена у своїх правах і свободах).
Гарантованість прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (Стаття 22- держава має сприяти їх повній реалізації ).
Невичерпність конституційного переліку прав і свобод людини і громадянину (Стаття 22 )
6)Рівність конституційних прав і свобод громадян України (Стаття 24 ).
7)Єдність прав людини і обов’язків перед суспільством (Стаття 23).
Закон України від 18. 01. 2001 року „Про громадянство України” розглядає громадянство виключно як правовий зв'язок особи з державою, що обумовлює взаємні права та обов’язки. Подібне бачення закріплюється і в положеннях „Європейської Конвенції про громадянство” (м. Старбург 07. 11. 1997 р.). Пункт „а” ст. 2 Конвенції вказує, що, громадянство означає правовий зв'язок між окремою особою та державою без врахування етнічного положення цієї особи. (У розвиток цього положення звучить Преамбула Конституції України, де згадується якраз той Факт, що український народ – громадяни України всіх національностей).
Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством. У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону “Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство – правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни – категорію демографічну. Терміном “населення” охоплюється не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави є особа не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків.
У державі проживають фізичні особи трьох категорій: власні громадяни, іноземці, особи без громадянства (апатриди). У повному обсязі права й свободи надаються власним громадянам.
Громадянство Україна - це правовий зв'язок між фізичною особою і державою, що знаходить свій вияв в їхніх взаємних правах і обов’язках.
Громадянин – це особа, що належить до політичного населення будь – якої держави, користується правами і виконує обов’язки, встановлені законами цієї держави.
Принципи, на яких ґрунтується законодавство України про громадянство:
1. єдиного громадянства;
2. запобігання виникненню випадків без громадянства;
3. неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4. визнання прав громадянина України на зміну громадянства;
5. збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України;
6. рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7.неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.
Відповідно до ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство.
Відповідно до Закону України „Про громадянство України”, громадянами України є:
1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) постійно проживали на території України;
2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України „Про громадянство України” (13. 11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3. особи, які прибули в Україну на постійне проживання після13. 11. 1991р. і яким у паспорті колишнього громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис „громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття
4. особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Громадянство України набувається:
За територіальним походженням
Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація).
Поновлення у громадянстві (репатріація).
Усиновлення
Встановлення над дитиною опіки чи піклування.
Встановлення над особою , визнаною судом недієздатною, опіки.
У зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.
Встановлення батьківства.
Інститут громадянства пов’язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов’язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону “Про громадянство України” зазначається, що “право на громадянство є невід’ємним правом людини”. Це положення повністю відповідає Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід’ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав та свобод людини. Набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:
1) відмовитись від іноземного громадянства;
2) постійно проживати на території України протягом останніх п’яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;
3) володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
4) мати законні джерела існування;
5) визнавати і виконувати Конституцію України та закони України.
Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у виняткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.
Умови прийняття до громадянства України:
Зобов’язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві.
Безперервне перебування на законних підставах на території України упродовж останніх 5 років.
Отримання дозволу на постійне проживання в Україні.
Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому до спілкування.
Наявність законних джерел існування.
До громадянства не приймається особа, яка:
Засудження в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину.
Вчинила на території іншої держави діяння, яке визнане законом України тяжким злочином.
Припинення громадянства в Україні:
1) виходу з громадянства України.
2)Втрати громадянства України.
3)За підставами, передбаченими міжнародними договорами.
Вихід з громадянства (експатріація – від лат. ех – колишній, раtrіа – батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей можуть діяти їхні законні представники). Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).
4. Основні права, свободи і обов’язки громадянина України.
У цьому розділі Конституції більшість статей (37 з 48) присвячена правам і свободам людини і громадян України. Потрібно зазначити, що якщо у статі йдеться про громадянина, то відповідно право чи обов’язок поширюється лише на осіб, які мають громадянство України (ст.36, 38). Коли ж застосовується терміни “людина”, “кожен”, наявність такого громадянства не обов’язкова. Відмічені певні гарантії цих прав і свобод, які повинна забезпечити держава. Крім того, йдеться і про обов’язки громадян. /рис.27/.
Рис. 27. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина України
З наданих Конституцією прав громадянам України відмітимо деякі з них. Це право на гідне життя і житло (ст.47, 50); рівність перед законом (ст.24); право на працю, підприємницьку діяльність, на відпочинок і соціальний захист (ст.42,43,45,46); право на мирні збори (ст.39); право на освіту (ст.53); право на певні свободи і недоторканність як особисту, так і недоторканність житла (ст.29,35,36,54) тощо.
Для забезпечення прав і свобод людини і громадянина держава надає певні гарантії, вони захищаються судом (ст.55). Гарантується недоторканість житла, таємниця листування, телефонних розмов, свобода пересування (ст.33), право на свободу думки, слова, вираження своїх поглядів, переконань (ст.34), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54), право знати свої права і обов’язки (ст.57) тощо.
Отже, можна констатувати, що Конституція України надає своїм громадянам цілу низку прав і свобод: соціально-економічних, політичних, особистісних, духовних. Крім того, вона проголошує обов’язком держави гарантію усіх цих прав і свобод. Але крім надання гарантій прав і свобод Конституція висуває і цілий ряд обов’язків людини і громадянина.. Це, перш за все, обов’язок громадянина захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність, шанувати державні символи, не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки, вчасно і повно сплачувати податки, неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.65-68).
Варто зазначити, що основними принципами прав і свобод громадянина і людини в Україні є: 1) принцип рівноправності прав і свобод, що означає рівність всіх перед законом; 2) принцип їх не відчужуваності та непорушності, бо вони дані кожному не від держави, а від народження; 3) принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків, це означає, що держава повинна забезпечити ефективну реалізацію прав і свобод і в разі ухвалення нових законів або внесення до них змін не повинна звужувати змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Конституції України визначено такі групи основних прав людини:
1) Соціально-економічні (право нам працю, на відпочинок, на житло, на охорону здоров‘я);
2) Політичні (право на свободу думки, слова, друку, на свободу об‘єднання в політичні партії та громадські організації.
3) Особисті (право на життя, особисту недоторканість, свободу пересування, недоторканість житла).
4) Культурні (право на освіту, на вільне користування рідною мовою, свобода літературної,художньої, наукової творчості).
Соціально-економічні та інші права громадян України.
Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина (статті: 41 – право на приватну власність; 42 – право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 – право на користування об’єктами державної та комунальної власності; 44 – право на страйк; 43 – право на працю; 45 – право на відпочинок; 46 – право на соціальний захист; 47 – право на житло; 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування).
Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально-орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об’єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності. Соціально-економічні права і свободи – суб’єктивні права і свободи у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав за Конституцією України відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право громадян на користування об’єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (ст. ст. 13, 41); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45); право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на медичну допомогу і медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50).
Політичні права і свобода громадян України.
Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 – право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).
До політичних гарантій належать: держава – головний організатор здійснення та захисту прав людини; влада народу, яку він здійснює безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України.
Культурні (духовні) права і свободи найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією України, до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед: право на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Крім того, до культурних (духовних) прав і свобод можуть бути віднесені такі права і свободи, передбачені Конституцією, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).
Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.
Реалізація прав та свобод людини і громадянина забезпечується усією системою органів державної влади. Важливе місце у цьому відіграє можливість особи захищати свої права через звернення до таких органів, про порядок оформлення яких можна дізнатися із Закону України «Про звернення громадян».
Ключові міжнародно-правові документи, які закріплюють основні права і свободи людини, називають Міжнародний Білль про права людини. Сюди входять Загальна декларація прав людини 1948 року та Міжнародні пакти 1966 року, які, разом узяті, вважають авторитетним набором міжнародних стандартів прав людини. Ця назва підкреслює значну взаємопов’язаність цих трьох документів.
Цікаво знати. Швейцарія виявилась останньою країною Європи і чи не однією з останніх у світі, що визнала виборчі права за жінками. Це сталося лише на референдумі в червні 1971 р., через 12 років після того, як на референдумі у 1959 р. така пропозиція була відхилена. (мал.чРест)