Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Кримінальний кодекс Франції 1810 р.
Стаття 1. Злочинне діяння, яке закони карають поліцейськими покараннями, є порушенням. Злочинне діяння, яке закони карають виправними покараннями, є проступком. Злочинне діяння, яке закони карають мученицькими або ганебними покараннями, є злочином.
Стаття 4. Жодне порушення, жоден проступок, жоден злочин не можуть каратися покараннями, які не були встановлені законом до їх вчинення.
Стаття 5. Постанови цього кодексу не застосовуються щодо військових порушень, проступків і злочинів.
Стаття 6. Покараннями кримінальними є покарання мученицькі і ганебні або лише ганебні.
Стаття 7. Покараннями мученицькими або ганебними є: 1) смерть; 2) каторжні роботи довічні; 3) депортація; 4) каторжні роботи строкові; 5 ) усмирнюючий дім.
У визначених законом випадках спільно з покараннями мученицькими можуть призначатись таврування і загальна конфіскація.
Стаття 8. Покараннями ганебними є: 1) виставлення біля стовпа в нашийнику; 2) вигнання; 3) громадянська деградація.
Стаття 9. Покараннями виправними є: 1) ув'язнення на певний термін в виправній установі; 2) тимчасове позбавлення деяких прав — політичних, громадянських або сімейних; 3) штраф.
Злочини і проступки проти безпеки держави
Стаття 75. Будь-який француз, що підняв зброю проти Франції, карається смертю.
Стаття 76. Той, хто вдається до інтриг або вступить у зносини з іноземними державами або агентами з метою схилити їх вчинити ворожі дії або розпочати війну проти Франції, або доставити їм для цього засоби, карається смертю.
Стаття 86. Замах або змова проти життя або особи імператора є образою величності, цей злочин карається як батьковбивство і, окрім того, конфіскацією майна.
Стаття 88. Дія, виконана або почата з метою здійснення цих злочинів, хоча б вони і не були здійснені, вважається замахом.
Стаття 89. Якщо двоє або більша кількість змовників дійшли згоди і вирішили діяти, хоча б замаху і не було, то це вважається змовою.
Стаття 91. Замах або змова, метою яких є збудження громадянської війни через озброєння або підштовхування громадян чи жителів озброюватись один проти одного, або здійснити погром, різню і пограбування в одній або декількох громадах, караються смертною карою, майно ж винних конфіскується...
Стаття 101. Під словом «зброя» розуміються будь-якого роду машини, засоби або інструменти — ті, що ріжуть, колять або й тупі.
Карманні ножі і ножиці, прості патериці вважаються зброєю тільки у випадку, коли вони були застосовані для вбивства, завдання ран і ударів.
Стаття 102. Караються як винні у злочинах, у змовах усі, хто в промовах, проголошених у публічних місцях і зібраннях, у розклеєних афішах або у надрукованих творах прямо закликає громадян до здійснення цих злочинів.
У випадку, коли зазначені заклики не мали ніяких наслідків, винні в них караються тільки вигнанням.
Про злочини і проступки проти особи
Стаття 295. Навмисне позбавлення життя вважається навмисним вбивством.
Стаття 296. Будь-яке навмисне вбивство, здійснене із задумом або із засідки, вважається навмисним вбивством.
Стаття 299. Батьковбивством вважається навмисне вбивство батьків або матерів законних, незаконних чи за всиновленням або кого-небудь іншого висхідного законного родича.
Стаття 302. Кожен винний у навмисному вбивстві, батьковбивстві, дітовбивстві і отруєнні карається смертною карою...
Стаття 304. Навмисне вбивство тягне за собою смертну кару, якщо воно передувало іншому злочинові або проступкові, супроводжувало їх або слідувало за ними. У будь-якому іншому випадку винний у навмисному вбивстві карається довічними каторжними роботами.
Незаконний арешт і позбавлення волі
Стаття 341. Строковими каторжними роботами караються ті, хто без наказу встановлених властей і окрім випадків, коли закон зобов'язує затримання обвинувачуваних, заарештують, ув'язнять і позбавлять волі кого-небудь.
Стаття 342. Якщо ув'язнення або позбавлення волі продовжувалось більше одного місяця, то як покарання застосовуються довічні каторжні роботи.
Злочини і проступки проти власності
Стаття 381. Смертною карою караються особи, винні у крадіжці, здійсненій при сукупності таких п'яти обставин: 1) якщо крадіжка була здійснена вночі; 2) якщо вона була вчинена двома або декількома особами; 3) якщо винні або один з них мали при собі явно або приховано зброю; 4) якщо злочин було вчинено ними через зовнішній злам, залізання або підроблених ключів, в будинку, квартирі, кімнаті або приміщенні — в яких мешкають чи пристосованих під житло, або прибудовах, або ж через привласнення звання публічної посадової особи чи службовця цивільного або військового відомства, переодягання в мундир або форменний одяг посадової особи чи влади; 5) якщо злочин було здійснено ними через насилля або погрози застосувати зброю.
Стаття 382. Карається довічними каторжними роботами будь-яка особа, винна у здійсненні крадіжки за допомогою насилля і, окрім того, за наявності двох з перших чотирьох обставин, передбачених попередньою статтею. Якщо ж насилля, за допомогою якого було здійснено крадіжку, залишило сліди поранень або вдарів, то тільки цієї обставини досить, щоб були призначені довічні каторжні роботи...
Стаття 401. Інші крадіжки, так як і замахи на проступки, караються тюремним ув'язненням на термін від одного до п'яти років і можуть потягти за собою штраф від 16 до 500 франків.
Стаття 434. Той, хто навмисне підпалить приміщення, кораблі, суди, магазини, лісові склади, ліси або посіви, або паливні речі, розташовані так, що від них вогонь може піти на ці предмети або на один з них, карається смертною карою.
Розробка нових принципів кримінального права почалася з перших тижнів
Великої французької революції кінця XVIII ст. У найважливішому документі
цього часу — Декларації прав людини і громадянина — майже в кожному з її 17
пунктів є положення, які прямо або побічно торкаються питань кримінального
права і процесу, забезпечення законності і правосуддя:
1. Законодавча заборона суспільне шкідливих дій («закон має право
забороняти лише дії, шкідливі для суспільства»).
2. Неприпустимість притягнення до кримінальної відповідальності
інакше, ніж на підставі закону («ніхто не може підлягати звинуваченню,
затриманню або ув'язненню інакше як у випадках, передбачених законом, і у
приписаних ним формах»).
3. Караність діянь встановлюється тільки законом.
4. Гуманізм кримінального покарання («закон має встановлювати
покарання лише строго і беззаперечно необхідні»).
5. Неприпустимість зворотної дії кримінального закону («ніхто не може
бути покараний інакше, як у силу закону, прийнятого та оприлюдненого до
здійснення правопорушення і відповідно застосованого»).
В даній контрольній роботі розкривається зміст та порядок розробки,
прийняття, а також особливості структури правових норм та структури в
цілому одного з джерел кримінального права буржуазної Франції Кримінального
Кодексу 1810 року.
1. Розробка і прийняття Кримінального Кодексу Франції 1810 р.
В 1780 – 1900 роках по всій Європі, в тому числі і у Франції
руйнувалася стара система феодального права, створювалося нове буржуазне
кримінальне право. Його мета — захистити основи буржуазного ладу як від
реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних
мас.
Основні принципи буржуазного кримінального права були зафіксовані
подібно до цивільного права також у Декларації прав людини і громадянина
1789-го року. «Ніхто не може бути обвинуваченим, затриманим або ув'язненим
інакше як у випадках, передбачених законом», - було сказано в ст. 7 даної
Декларації. Це положення Декларації було спрямоване проти свавілля
феодальної юстиції. Воно утверджувало найважливіший принцип буржуазної
законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в законі.
Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має (ст. 8).
На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх
громадян перед законом.
Все це означало відмову від принципів кримінального права феодального
періоду, було значним кроком уперед. Однак дуже скоро з'ясувалося, що всі
ці гарантії буржуазія зовсім не збиралася поширювати на народні маси. У
1789 р. Установчі збори приймають Закон проти стовпищ, який установлював
суворі кримінальні покарання (аж до страти) до осіб, що брали активну
участь у масових народних виступах. У 1791 р. було видано Закон Ле-Шапельє,
який позбавляв робітників права спільно боротися за підвищення свого
заробітку, провадити страйки. Винним загрожував значний грошовий штраф або
тюремне ув'язнення.
Роялістські заколоти і розширення іноземної інтервенції на другому
етапі революції змусили Конвент вжити заходів до придушення контрреволюції.
.
Для цього був створений Надзвичайний кримінальний трибунал, а декретом від
19 березня 1793 р. «Про покарання заколотників» усі відверті вороги
республіки оголошувалися поза законом.
Ще більш рішучих заходів вжили якобінці. Видання 17 вересня 1793 р.
декрету «Про підозрілих», реорганізація Революційного трибуналу,
покликаного судити «ворогів народу», — все це дозволило якобінцям захистити
революцію від феодальної реакції.
Подібно до розвитку цивільного законодавства буржуазія планувала також
провести кодифікацію і кримінального права. Ці відання було реалізоване
Установчими зборами, які прийняли 1791 р. Кримінальний кодекс, який
передував прийняттю Кримінального Кодексу 1810 року. Він базувався на
принципах Декларації прав людини і громадянина 1789-го року: нема злочину
зазначеного в законі, формальна рівність громадян перед кримінальним судом,
відповідність покарання тяжкості вчиненого чину тощо.
Кримінальний кодекс 1791-го року мав просту і чітку систему складався
з двох частин. У першій частині («Про покарання») давалася регламентація
покарань, які мали призначатися тільки на основі закону. Автори Кодексу
виключили з нього такі злочини, як єресь, чарування тощо, відмовилися від
кваліфікованої смертної кари і калічних покарань. Однак і після цього
покарання залишилися досить суворими. Смертна кара передбачалася більш ніж
у сорока випадках. У другій частині Кримінального кодексу («Про злочини»)
давався перелік вчинків, які розглядалися як злочини.
Усі злочини за Кодексом поділялися на дві групи: злочини, що посягають
на захист публічних інтересів і злочини проти приватних осіб. Останні, в
свою чергу, поділялися на злочини проти особи і злочини проти власності.
Захисту приватної власності Кримінальний кодекс 1791 року приділяв особливу
увагу: їй було присвячено 48 зі 125-ти і статей.
Своєрідністю Кодексу була абсолютна визначеність санкцій у кожному
злочину відповідало строго фіксоване покарання. Ця система виключала будь-
яку сваволю суду у виборі міри покарання.
В умовах революційної диктатури й терору кодекс, однак, втратив своє
значення для кримінальної юстиції. Протягом 1793-1794 рр. була прийнята
велика кількість декретів, які сформували зовсім нові склади злочинів.
Покараннями майже за всі нововведення призначалися страта. Переслідування
поширилися на всіх, хто виступав за монархію, ховав припаси їжі. У
листопаді 1791 р. у практику було введено заочний осуд емігрантів за
обвинуваченням у створенні заколотного угруповання. Принцип об'єктивного
зобов'язання поширювався на «ворожих іноземців», хто не зумів або не встиг
довести відданість справі революції й республіки. В останній рік значне
місце у кримінальному праві посіли санкції проти різного роду «шкідників».
Підсумок розвитку кримінального законодавства французі буржуазної
революції підбив Кримінальний кодекс 1810-го року. У ньому дістали
відображення і закріплення принципи буржуазного кримінального права,
закріплені у Кримінальному Кодексі 1791 року, а саме, принципи законності,
що вже встановилися. Певною мірою було переглянуто Пелєтьє, Турі, Тарже,
Тронше. Ними було підготовлено новий загальний кримінальний кодекс, котрий
зазнав на собі впливу ідей просвітницько-гуманістичної теорії кримінального
права. Прийнятий 1810 р. Кримінальний кодекс Франції став одним із перших
цілісних кодифікованим актом революції.
Упорядкування кримінального права було зроблено тільки з відновленням
республіканської конституції. Новий кодекс 1795 р. в основному повторював
систематизацію й покарання кодексу 1791 р., але більшою частиною був
присвячений судовому процесові. З проведенням судових реформ початку
Консульства та Першої імперії ряд його положень стали суперечити новим
інститутам, що й зумовило потребу в новому кодексі, початок підготовчих
робіт над яким було покладено в 1801 році.
За вказівкою консулів для проведення роботи щодо підготовки нового
кодексу була сформована комісія, до якої увійшли відомі адвокати і
правознавці. Фактичним главою кодифікаційних робіт став Тарже. Проект за
назвою «Кримінальний, виправний і поліцейський кодекс» був поданий у
Державну раду в 1804 р. і тільки в лютому 1810 р. зі значними змінами він
був схвалений, а з січня 1811 р. набув чинності разом із Кримінально-
процесуальним Кодексом.
Кримінальний кодекс 1810 р. складався з 484 статей і поділявся на 4
книги: 1) Про покарання кримінальні і виправні та їх наслідки; 2) Про осіб
кримінальних, звільнених від відповідальності і відповідальних за злочини і
провини; 3) Про злочини, провини та їх покарання; 4) Про поліцейські
порушення та їх покарання.
Це була досить своєрідна структура, і обумовлювалася вона
класифікацією правопорушень.
класифікацією правопорушень.
В загальному ж структура кодексу була репрезентована двома частинами:
1) про судові вироки; 2) про злочини та покарання. Перша присвячувалася в
основному судовому процесові. У другій характеризувалися головні злочини.
Усі злочини по-новому поділялися на спрямовані (А) проти публічних
інтересів і (Б) проти приватних осіб. Поряд з найнебезпечнішими
традиційними злочинами проти особистості і проти майна в кодексі вперше
з'явилися нові види: 1) злочини проти зовнішньої безпеки — підтримка
іноземних держав, шпигунство, розпалення війни; 2) проти внутрішньої
безпеки — змова тощо; 3) проти конституції — насамперед порушення прав
виборців, зборів тощо; 4) проти законів і авторитету влади; 5) посадові
злочини.
Порівняно з дореволюційним законодавством, Кримінальний Кодекс 1810 р.
вимагав суворого дотримання законності й обмеження репресії рамками
необхідності, що свідчить про вплив ідей просвітницько-гуманістичної теорії
кримінального права, його прогресивне значення. Особлива риса КК 1810 р. —
система абсолютно визначених санкцій, що не залишали ані найменшого
простору для суддівського розсуду. Лібералізація покарань виявилася в тому,
що були скасовані особливо жорстокі за формою покарання. Водночас
зберігалася страта. Вона призначалася за 48 конкретних видів злочинів
(замість 115 до Революції), а єдиним засобом її здійснення була визнана
гільйотина (з 1792 р.).
Отже, таким чином, можна сказати, що Кримінальний Кодекс Франції 1810
року не був першим кодифікованим джерелом кримінального права
післяреволюційної Франції. Його розробці та прийняттю передувало прийняття
ще кількох подібних джерел – це Кримінального Кодексу Франції 1791року та
1795 року. Але ці кодекси, які хоча і містили основні принципи буржуазного
кримінального права, такі як, заборона суспільне шкідливих дій,
неприпустимість притягнення до кримінальної відповідальності інакше, ніж на
підставі закону, караність діянь встановлюється тільки законом, гуманізм
кримінального покарання, неприпустимість зворотної дії кримінального
закону, не відповідали революційній дійсності того часу[1]. Це викликало
необхідність прийняття нового Кримінального Кодексу Франції 1810 року, який
вже більше був пристосований до нових реалій суспільного та державного
життя Франції.
2. Злочини та покарання
Кримінальний Кодекс Франції 1810 року містив принципово нову систему
злочинів та покарань, які були зовсім невластиві дореволюційному
кримінальному законодавству.
Усе, що могло стати об'єктом кримінальної репресії, поділялося на 3
основні групи: 1) злочини, піддані власне кримінальним покаранням; 2)
провини, що каралися так званими виправними покараннями; 3) порушення, за
які призначалися поліцейські покарання, які входили в розряд перших в
історії посадових злочинів.
Кодекс установив суворе дотримання формальної законності у
кримінальному праві: «Ніяке порушення, ніяка провина і ніякий злочин не
можуть бути карані покараннями, що не встановлені законом до того, як вони
були зроблені» (ст. 4). Такий принцип привів до того, що кваліфікація
злочинів у кодексі була надто деталізованою, технічно багатослівною. Однак
у цьому містилося одне з найважливіших правил усієї нової кримінальної
доктрини, спрямованої на те, щоб різко обмежити можливе свавілля суддів.
Стосовно до військово-кримінальних порушень, провин і злочинів
зберігалася власна система законодавства.
Кодекс 1810 р. фактично був першим в історії європейського права (і
світового) кримінальним зводом, у якому на принципово нових засадах
систематизувалися всі кримінальні діяння, визначалися конкретні критерії їх
караності. У цьому полягає особливе значення кодексу. Він поставив чинне
кримінальне законодавство на рівень вимог класичної школи кримінального
права, сформованих в епоху Просвітництва, для якої характерним є ідеал
помірного й розумного законодавства на принципах природного права, що
передбачало перш за все гуманізм покарання.
Як перший «класичний» кримінальний кодекс буржуазії французький
Кримінальний Кодекс 1810 р. справив значний вплив на розвиток кримінального
законодавства в багатьох європейських і латиноамериканських державах, а
також у колишніх французьких колоніях в Африці й Азії.
Протягом XIX ст. Кримінальний Кодекс Франції 1810 р. було кілька разів
реформовано, здебільшого у ліберальному напрямку: в 1832 р. було скасоване
пережитки феодального суспільства. Покарання ще були досить жорстокі та не
відповідали визнаним тоді принципам суспільства.
ВИСНОВКИ
Таким чином, можна сказати, що Кримінальний Кодекс Франції 1810 року
не був першим кодифікованим джерелом кримінального права післяреволюційної
Франції.
Кримінальний кодекс 1810 р. складався з 484 статей і поділявся на 4
книги: 1) Про покарання кримінальні і виправні та їх наслідки; 2) Про осіб
кримінальних, звільнених від відповідальності і відповідальних за злочини і
провини; 3) Про злочини, провини та їх покарання; 4) Про поліцейські
порушення та їх покарання.
Кримінальний Кодекс Франції 1810 року містив принципово нову систему
злочинів та покарань, які були зовсім невластиві дореволюційному
кримінальному законодавству.
Усі злочини за Кодексом поділялися на дві групи: злочини, що посягають
на захист публічних інтересів і злочини проти приватних осіб.
Всі види покарання за Кримінальним кодексом Франції 1810-го року можна
поділити на чотири групи. До першої групи відносилися болісні і ганебні
покарання, до другої – ганебні, третю складали виправні, і до четвертої
відносилися поліцейські.
Всі ці групи включали конкретні види покарань. Так, до першої групи
покарань, тобто до болісних та ганебних належали смертна кара, каторжні
роботи довічні, депортація, каторжні роботи строкові, гамівний дім.
До групи ганебних покарань відносилися такі види, як виставлення біля
ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська деградація.
До виправних покарань належали тюремне ув’язнення на строк, тимчасове
позбавлення деяких політичних, громадських або сімейних прав, штраф.
Поліцейську групу покарань складали тюремне ув’язнення на строк від
одного до п’яти днів, грошовий штраф від 1 до 15 франків, конфіскація
певних предметів, на які накладено арешт.
1. Розробка і прийняття кримінального кодексу
Після цивільного кодексу найбільш значним є кримінальний кодекс. Він був
створений на основі прогресивних ідей (наказів), сформульованих у
Декларації прав людину і громадянина 1789р. Накази депутатам Генеральних
штатів 1789 року буяли вимогами корінних реформ карного права. Виборці
хотіли, щоб строката суміш римського і звичайного права, ордонансів і
судових рішень була замінена кодексом карного права. Накази наполягали
на рівності громадян перед карним законом, на зм'якшенні каральних мір,
на тому, щоб покарання не поширювалися — як було до того — на близьких
злочинця, на його родину. Вимагали визначеності покарань. Хотіли
некараності «релігійних злочинів» і, звичайно, злочинів проти так званих
добрих удач.
На багатьох наказах лежить відбиток просвітньої філософії. Одним з
перших Монтеск'є наполягав на тому, що закон зобов'язаний карати тільки
зовнішні дії, визнані злочинними, але не думки, не намір.
Він же повстає проти переконання, начебто жорстокість покарання є
необхідним: тоді найкращими повинні бути визнані самі жорстокі закони.
Слідом за Монтеск'є Ч. Беккаріа буде відстоювати гуманізацію покарань,
обмеження суддів абсолютно визначеними санкціями т.д.
Вольтер знущається з урядів, що використовують жорстокість закону в
інтересах політики і для дисциплінування адміністрації. «У нашій країні,
— іронізує він, — не заважає час від часу убивати одного адмірала, щоб
додати бадьорості іншим».
Марат вимагає (у своєму Плані кримінального кодексу) справедливості
покарання. Суворо карати легке порушення законів — у Франції в той час
страчували за дрібну домашню крадіжку — «значить не тільки даремно
пускати в хід весь авторитет влади», пише він, «це значить множити
злочину, це значить штовхати злочинців на останні крайності».
Безпосередньо до карного права відносяться наступні положення
Декларації: «Закон вправі забороняти тільки вчинки, шкідливі для
суспільства, усе, що не заборонено законом, дозволене» (ст. 5); «3акон є
вираження загальної волі. Він повинний бути однаковий для всіх і тоді,
коли робить заступництво, і тоді, коли карає» (ст. 6); «Закон повинний
установлювати тільки строго й очевидно необхідні покарання; ніхто не
може бути покараний інакше, як у силу закону, встановленого й
обнародуваного до здійснення злочину і законно застосованого» (ст. 8).
У цих статтях Декларації знайшли вираження принципи законності, рівності
всіх перед карним законом, пропорційність покарань і злочинів,
неприпустимість зворотної чинності закону.
Перший проект кримінального кодексу, прийнятий у 1791р., здійснював нову
кримінально-правову програму і може бути визначений як перший
кримінальний кодекс буржуазії. У цей період буржуазія була зацікавлена в
збереженні завоювань революції, і тому найбільше послідовно намагалася
реалізувати принципи Декларації.
Установчі збори відмовилися від «уявлюваних злочинів», породжених
фанатизмом і неуцтвом, прийняло ідею обмеження суддівського розсуду
точним розпорядженням закону (аж до заборони тлумачити його);
відмовилося від кваліфікованої страти («досить простого відсікання
голови») і т.д.
Буржуазно-демократичний характер кримінального кодексу 1791 року
суперечив інтересам політичного режиму, що склався при Наполеоні. У 1808
році призначається комісія з кодификації карних законів на чолі з Таржі.
У 1810 році КК Франції був затверджений.
Однозначна оцінка кодексу навряд чи можлива. У порівнянні з карним
правом феодальних монархій, з незвичайно жорстоким англійським карним
«кодексом», німецькими й австрійськими укладеннями французький кодекс
1810 року з'явився актом безсумнівного прогресу.
Класичний (для буржуазного права) характер кодексу був дуже помітний у
формулюванні загальних принципів карного права, у визначенні ознак
злочинного діяння та іншому.
2. Система злочинів та види покарань
Щодо покарань, то кодекс 1810 року запозичає в минулого часу багато
такого, що свідчило про жорстокість, мстивість і нерозбірливість режиму.
Кодекс наказує страту для невиправдано широкого кола злочинів, включаючи
політичні. Він не визнає зм'якшуючих провину обставин. Він зберігає
ганебні покарання у виді таврування, виставляння в ганебного стовпа і як
доповнення до страти відсікання руки. Він допускає «цивільну смерть».
Юридичний стан «цивільної смерті» було відомо давньоримському і
феодальному праву. Полягало воно в позбавленні майнових, батьківських
прав, іноді вигнанні і т.п.
Кодекс 1810 року випливав з тієї ж традиції. Всяка угода, укладена
засудженим до «цивільної смерті», вважалася незаконної, усяке придбане
ним майно відходило скарбниці. Дружина у випадках, якщо вона не бажала
разлучения, визнавалася наложницею, діти, породжені нею, — незаконними.
Відмовлення від обліку зм'якшуючих вину обставин був даниною
середньовічному праву з його зневагою суб'єктивною стороною злочину
(оцінювався головним чином об'єктивна шкода; мотиви злочину мало
цікавили), але ще більше — використанням традиції в інтересах посилення
покарань.
Допущення широкого суддівського розсуду у виборі засобів покарання —
велике зло. Але далеко не благо й інше, пряме протилежне — стиснення
судді вузькими рамками розпоряджень, заборона чи зм'якшувати підсилювати
покарання в залежності від обставин справи. Саме це останнє характерно
для такого реакційного зводу, яким була австрійська Терезіана 1769 року.
І те ж саме можна сказати про Прусське земське укладення 1794 року. У
Баварії закон заборонив навіть наукове коментування карного права.
За допомогою карного права буржуазія прагнула зміцнити тільки ті
результати революції, у яких була зацікавлена. Тому Кодекс 1810р. зробив
крок назад у порівнянні з кодексом 1791р. Проте, Кодекс 1810р.
заслуговує назви класичного кодексу буржуазії. Кодекс зі змінами і
доповненнями діє у Франції дотепер, і послужив зразком для багатьох
буржуазних країн.
Кодекс починається з попередніх положень, у яких злочинні діяння
дніх положень, у яких злочинні діяння
підрозділяються на види, причому в основу розподілу покладений характер
покарання: злочинне діяння, що закони карають поліцейськими покараннями,
є порушенням; злочинне діяння, що закони карають виправними покараннями,
є провиною; злочинне діяння, що законам карають болісними чи ганебними
покараннями, є злочином (ст. 1). Таким чином, Кодекс установлює
традиційну тричленну класифікацію злочинних дій: 1) злочину — найбільш
тяжкі злочинні діяння, 2) провини, 3) поліцейські порушення.
З чотирьох книг Кодексу перші дві разом з попередніми положеннями можна
назвати загальною частиною кодексу, тому що вони присвячені загальним
питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності. Третя і
четверта книги складають особливу частину: у них міститься перелік
злочинних діянь.
Перша книга Кодексу присвячена покаранням карним (болісним і ганебної) і
виправним. Болісними і ганебними покараннями були: смерть, каторжні
роботи довічна і термінові, депортація (висилка за межі імперії),
гамівний будинок. У деяких випадках одночасно з застосуванням одного з
зазначених покарань допускалося таврування. До ганебного покаранням
відносилися: виставляння в ганебного стовпа в нашийнику, вигнання,
цивільна деградація (позбавлення виборчих прав і заборона займати
державні посади). Такі міри, як таврування, виставляння в ганебного
стовпа, Кодекс запозичав з феодального карного права, що обумовило його
архаїчність в області покарань. Серед виправних покарань Кодекс називає
тюремне ув'язнення на термін у виправному закладі, тимчасове позбавлення
політичних, цивільних і сімейних прав, штраф.
Таким чином, можна сказати, що Кодекс передбачає значну кількість
задоволено суворих покарань, випробуючи в цьому плані вплив старого
феодального права.
Кодекс докладно описує порядок застосування покарання. У ст. 12, 13
говориться про здійснення страти: «Усякому присудженому до смерті
відтинається голова. Присуджений до смерті за батьковбивство
перепроваджується на місце страти в сорочці, босоніж, з чорним
покривалом на голові (він виставляється на ешафоті, у те час як судовий
приставши читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому
відтинається кисть правої руки і він віддається негайної смерті)». Так
само детально описується виконання інших покарань.
Публічне здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною
метою покарання як і раніше залишається лякання.
Друга книга Кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави
звільнення від відповідальності (божевілля і примус до здійснення
злочинів силою).
Докладно описуються різні форми співучасті: підбурювання, пособництво.
Кодекс не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності.
Проте до осіб, що не достигли 16 років, застосовувалися більш м'які
покарання, ніж до осіб, що достигли цього віку. Міра відповідальності
визначалася відповідно до того, чи діяв підсудний з чи розумінням ні.
Слід зазначити, що багато питань карного права ще не були розроблені;
так, у загальній частині Кодексу не визначалися форми провини, не
загальній частині Кодексу не визначалися форми провини, не
говорилося про сукупність злочинів, про давнину.
Третя книга Кодексу присвячена злочинам і провинам, поділюваним на два
види: публічні і частки. До публічних правопорушень відносилися дії,
спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти
суспільного спокою. Серед публічних злочинів Кодекс на відміну від
феодального права не називає релігійні.
Чотири статті були присвячені особі імператора і карали за зазіхання
проти особистості імператора і членів його родини, за зазіхання, метою
якого було чи повалення зміна способу правління чи зміна порядку
престолонаслідяя.
Правопорушення, спрямовані проти часток обличчя, мали об'єктом зазіхання
або особистість, або власність. Більш половини статей присвячено охороні
власності. У Кодексі докладно описуються різні види крадіжки,
установлюються за них суворі покарання. Характерно, що до злочинів проти
власності Кодекс відносить страйку робітників, тобто тимчасове чи
припинення недопущення роботи в якій-небудь майстерні.
Таким чином, Кримінальний кодекс так само, як і цивільний, проникнуть
духом власності. Якщо Цивільний кодекс затверджує право власності, то
Карний забезпечує її максимальну охорону.
Четверта книга Кодексу присвячена поліцейським порушенням і покаранням.
Як і Цивільний кодекс, Карний викладений ясною, чіткою мовою, що є його
безсумнівним достоїнством.
В наступні роки Кримінальний кодекс піддався змінам. Перші нововведення
торкнулися найбільш яскравих пережитків феодального права.
Істотні зміни були внесені в КК 1810 року тільки після революції 1830
року. Так, у 1832 р. були скасовані статті про таврування і виставляння
в ганебного стовпа. Однак стаття про публічне виконання вироку про
страту зберігалася в силі до 1939 р. У 1854 р. було скасоване положення
про цивільну смерть. У 1912 р. був установлений мінімальний вік
кримінальної відповідальності — 13 років.
Карне право розвивалося шляхом новелізації безпосередньо Кодексу, а
також прийняття ряду нових законів, що діють паралельно з Кодексом.