Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Фармакогнозія як наука
Фармакогнозія - стара галузь фармації.
Фармакогнозія (грец. pharmakon — ліки, отрута та грец. gnosis — знання, вивчення) — одна з фармацевтичних наук, що вивчає лікарські рослини, лікарську сировину рослинного та тваринного походження, а також продукти їх переробки.
Сучасна фармакогнозія - це високоспеціалізована прикладна наука, що розглядає біологічні, біохімічні й лікарські властивості рослин, природної сировини та продуктів з неї.
Предметом вивчення фармакогнозії є лікарські рослини, рідше - об'єкти тваринного походження як джерела лікарької сировини.
Одним з основних методів сучасної фармакогнозії - дослідження лікарської сировини; розробка методів визначення в ньому діючих речовин (за допомогою люмінесцентної та тонкошарової хроматографії) і вивчення локалізації їх у різних органах і тканинах рослин і тварин. Крім того, фармакогнозія розробляє методи виявлення дикорослих лікарських рослин, регламентує способи збору, сушіння, сортування та транспортування сировини на заводи та склади, методи йогоприйому та зберігання, визначення його автентичності, якості і т.п.
Історія застосування лікарських засобів є такою ж стародавньою, як і історія людства. Джерелами лікарських засобів для первісної людини були рослини, мінерали і харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад тих лікарських засобів. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави вважати, що неандертальці мали деякі медичні навички. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.
Історики вважають, що в цей період у зв'язку із зародженням нових культур з'явилися перші ворожбити й чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну галузь. Стародавні медики залишили нащадкам чимало рукописних праць, що тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Цілителями стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описано лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження.
Чималі знання про лікарські засоби були накопичені у Стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його у 1873 р. під час розкопок у Фівах. Цей папірус датовано приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи лікування хворих, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки лікарської, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха - рицини та ін.). З речовин рослинного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин - сірку, селітру, сполуки стибію (сурми), натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного походження - молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу і риб'ячу жовч, мед.
Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфісу. На 21 сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів.
Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Стародавньої Індії є Аюрведа («Знання життя», «Наука життя») - додаток до священних книг індусів - вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарі Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, ймовірно, в IX - III ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано велику кількість захворювань і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тести-кули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, арсен -миш'як, стибій - сурма).
Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти
багатьох хвороб. «Лікар, що обізнаний з цілющими властивостями коріння, - людина, який знає силу молитов, - пророк, а той, хто знає дію ртуті, - бог», - записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували для лікування хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Ґрунтовно викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов'язок, що просякнуті оліями,заливання ран киплячими рідинами, припікання їх розпеченими предметами), а також використання п'явок, проносних і блювотних засобів.
За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам'ятках давньокитайської писемності є чимало відомостей медичного характеру. У збірнику пісень «Шицзін» (XI -VI ст. до н.е.), «Трактаті про внутрішнє» («Нейцзін», VI ст. до н.е.), книзі «Чжоуські ритуали» (XI-VII ст. до н.е.) описано перебіг хвороб і способи лікування хворих. Здавна в Китаї застосовували голкотерапію і припікання; як лікарські засоби використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки камелії та персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда, печінку морських риб, стибій - сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь тощо. Найдавнішою у світі своєрідною фармакопеєю є «Трактат про коріння і трави»- («Шень-нуна», між XI і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських рослин. У III ст. до н.е. Жунь Фень написав книгу з фармакогнозії. З II ст. проводилися хірургічні операції із застосуванням снодійних засобів.
У медицині Стародавнього Тибету кількість лікарських засобів досягала 1000. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м'яту, солодку, мед, кумис, вино, солі важких металів тощо.
Високо розвинутою була культура доколумбової Америки. Задовго до прибуття сюди європейців індіанці використовували кору хінного дерева для лікування хворих на малярію, листя й кору дерева родини черешневих при захворюванні на дизентерію (лікувальний ефект зумовлювався наявністю у рослині в'яжучої речовини - таніну), а також наперстянку та багато інших рослин (1200 видів). Лікарські рослини вживали свіжими і висушеними, виготовляли з них настойки, екстракти, порошки, мазі, бальзами, які застосовували для швидшого загоювання ран, проти набряків, зубного болю тощо.
Багата й самобутня культура ацтеків, майя, інків та інших народів, що населяли Америку до завоювання її європейцями, справила незначний вплив на розвиток медицини і лікознавства в інших країнах. Це було зумовлено тим, що завойовники знищували матеріальні пам'ятки культури і самих носіїв цієї культури.
Вагомий внесок у лікарську справу зробили народи Стародавньої Греції та Риму. Давньогрецький історик Пліній стверджував, що промивні (проносні) засоби і кровопускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі лікарі призначали цю рослину як проносний засіб.
Історичні джерела свідчать, що народи різних регіонів мали досить широкі відомості про особливості дії на організм людини багатьох лікарських засобів. Проте відомості про дію одного й того самого лікарського засобу серед різних народів були неоднакові, іноді навіть протилежні.
Вперше спробу систематизувати відомості про лікарські засоби зробив славнозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної медицини Гіппократ (460-377 pp. до н.е.). Він узагальнив відомості античної медицини на основі вчення Демокрита. Віра його в силу лікарських засобів була дуже великою. Гіппократові належить вислів: «Що ліки не виліковують, виліковує залізо, що не виліковує залізо, лікує вогонь, що й вогонь не виліковує, те слід вважати невиліковним»
Гіппократ вважав, що організм людини містить у собі чотири рідини: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами призводить до захворювання.
У Стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 pp.). Він установив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настойок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати й досі називають галеновими.
Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких протилежна до стану хворого (наприклад, якщо у хворого пронос, - давати йому в'яжучі засоби, а якщо запор - проносні і т.д.). У своїх творах він намагався довести, що професія лікаря потребує глибокого вивчення анатомії і фізіології, оскільки без точного знання будови й функції органа не можна вивчати хвороби, ставити правильний діагноз, призначати ефективне лікування.
Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім'я лікаря і ботаніка І ст. н.е. Педанія Діоскорида, про якого Гален сказав: «Діоскорид . краще за всіх стародавніх виклав учення про лікувальні засоби». У книзі «Materia medica» Діоскорид описав понад 500 видів рослин із зазначенням різними мовами їхніх назв, особливостей, місць поширення. Він розробив класифікацію рослин за морфологічними (ботанічними) ознаками. Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в пізніші часи.
Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі. Розквіт арабської медицини припадає на VII—IX ст., коли утворилась величезна арабська імперія.
Славетному арабському лікареві Ар-Разі (850-929) належать такі фундаментальні праці, як «Всеохоплююча книга з медицини», що складається з 25 томів, «Медична книга», в яких він описав лікування при багатьох хворобах за допомогою лікарських засобів різного походження. Вчення про лікарські засоби розвивали Хусейн Ібн-Іс-хак (819-873), Ібн-Зохр (1091-1162), Ібн-Рошд (1126-1198) та інші арабські лікарі.
Високий рівень медицини арабського Сходу значною мірою визначила багата на славні традиції медицина народів Середньої Азії. У VIII ст. Середню Азію завоювали араби, і вона увійшла до єдиного арабського халіфату. Найвизначнішими представниками медицини народів Середньої Азії за часів середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) і Аль-Біруні.
Авіценна (980-1037) відіграв величезну роль у розвитку медицини, зокрема лікознавства. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися лікарі Сходу і Заходу. У Каноні лікарської науки», а також у спеціальних працях з лікознавства («Книга про лікарські засоби при серцевих хворобах», «Про властивості цикорію», «Про властивості оцту») він висвітлив не тільки властивості лікарських засобів, а й способи застосування їх при різних хворобах. У другій книзі «Канону лікарської науки» Авіценна дає відомості про 810 лікарських засобів, що отримані з рослин, мінералів, тканин тварин. Опису складних рецептів присвячено п'яту книгу Канону. Авіценна запропонував два способи вірогідного пізнання властивостей лікарських засобів - порівняння і випробування. Він запровадив у медичну практику велику кількість нових лікарських засобів.
Серед праць іншого видатного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні (973-1050) значний інтерес становить «Фармакогнозія», в якій описано понад 1000 лікарських засобів. Цінність цієї праці полягає в тому, що крім опису лікарських рослин та різних препаратів у ній наведено їхні назви кількома мовами. Це дає змогу точно встановити, про які саме лікарські рослини й речовини писав Аль-Біруні, а також скласти уявлення про лікарські засоби, що використовувалися в той період у різних країнах.
Медицина народів Середньої Азії цього періоду зберегла й розвинула спадщину давньоіранської, індійської, античної медицини й мала значний вплив на розвиток медичних знань у Європі.
Корені траволікування слід шукати ще в передісторії української держави. Ці традиції беруть початок у культурі скіфів, що мешкали у Північному Причорномор'ї від Дунаю до Дону (VII ст. до н. е . — І ст. н. е.). Цей таємничий народ залишив багато загадок, однією з яких є пектораль з Товстої могили. На одному з її фрагментів сцена прийому у зубного лікаря, що свідчить про високий рівень медицини у ті часи. На це вказують й інші археологічні знахідки.
У слов'янських народів століттями складалися традиції заготівлі та сушіння лікарської сировини, приготування з них ліків. За часи язичництва людей лікували «волхвы, ведуны, знахари, лечьцы» (народні лікарі), використовуючи для цього рослини, мінерали, продукти тваринного походження, зокрема ялину, берест, липу, вербу, явір, березу, шипшину, глід, звіробій, хрін, глину, золу, мед і т. ін. Вони знали різні отрути, оп'яняючі (наркозні), блювотні (наприклад, плющ) рослини. Снодійними засобами були мак і коноплі. Під час війни екстрактом чемериці змазували вістря стріл.
У X ст. слов'янські народи одержали писемність, Київська Русь прийняла християнство. Це розширило політичні зв'язки держави. На запрошення Володимира Мономаха у Київ приїхав грецький лікар Іоанн Смер (1053-1125). Тоді ж з'являються перші письмові згадки про зцілення рослинами — «зелієм» Це слово означало траву, настій на травах, отруту, звідси походить «зелейники» — особи, що займалися лікуванням; «зелейниками» називали також рукописні збірники, травники та лікувальники. «Ізборник Великого князя Святослава Ярославовича» (1073), наводить опис ряду лікарських рослин, які використовувалися у той час. «Шестиднів» Іоанна Болгарського (1263) містігть короткі відомості про застосування аконіту, болиголову, блекоти, одержання опію з маку.
З літописів відоме ім'я Антипа (982-1073) — уродженця старовинного Любеча, що на Чернігівщині. Він прийняв на Святій горі Афон ім'я Антоній і заснував разом з Феодосієм в XI ст. монастир — Києво-Печерську Лавру. Антоній — цей «пречудний лікар», як називала його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, давав їм «вкушати» цілюще зілля.
Та найбільш видатним серед ченців вважався Агапіт. За походженням киянин, він прийшов у монастир ще за часів Антонія. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Щире ставлення до хворих, безкорисливість здобули йому славу і повагу народу. «Слышно бысть о нем в граде, яко некто в монастыре лечець, многи болящий прихожаху и здрави бываху». І далі: «Он (Агапіт) стал исцелять всех болящих своєю молитвою, давая зелие от своего стола». Агапіт лікував постом, підбирав продукти харчування, користувався засобами, завезеними з інших країн, нарівні з рослинами місцевої флори. «Патерик» описує найбільш вдалі випадки лікування Агапітом простих людей, бояр, князів та їх родичів, навіть самого князя Володимира Мономаха.
Відомого лікаря чернігівського князя Миколи Давидовича — Петра Сиріянина. що вступив у 1106 р. до Печерського монастиря, літописець називає «лечец вельми хитр». Коли «блажений князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».
При монастирях відкривали лікарні. Так, Никоновський літопис засвідчує, що митрополит Єфрем Переяславський поставив у Переяславі «будівлю банну» (1091), влаштував лікувальню, де всіх парафіян лікували безкоштовно.
Були й жінки-цілительки. Євпраксія Мстиславна (перша половина XII ст.), онука Володимира Мономаха, яка одержала при коронації ім’я Зоя (у перекладі — життя), прославилася своїм трактатом «Мазі». Дочка чернігівського князя Євфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» —так називали тоді медичні книги. В одному з стародруків згадується про селянську дівчину, дочку бортника, Февронію (XIII ст.), яка лікувала настояним на травах медом.
Щодо методів, якими користувалися «лічці». то вони були суто індивідуальними, бо зцілителі самі виготовляли ліки за секретами своїх попередників. Накопичений досвід народної медицини поширювався на країни Європи та Малої Азії. За прикладом давньоруських лічців Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квітки липи, березовий сік. називаючи ці засоби «руськими ліками».
У період феодальної роздробленості, а потім навали монголо-татар, які у грудні 1240 р. захопили і спалили Київ, для розвитку науки та культури настали важкі часи. Найменше постраждали від завойовників західні руські землі — Волинь і Галичина. Тож там була змога примножувати та розвивати лікувальні традиції Київської Русі.
Історія медичного забезпечення Галицького краю сягає у XIII ст., коли Констанція, дружина князя Лева, у 1270 р. виділила землю і кошти на спорудження при соборі Іоанна Хрестителя монастиря з притулком та аптекою для хворих. Започатковувалися притулки для хворих і при інших монастирях. Зокрема відомий «асклепійон» при монастирі Святого Юра у Львові. Існували подібні заклади й при інших духовних осередках. Манявський Скит, жіночий монастир при Почаївській Лаврі та інші допомагали людям молитвою, порадою, засобами народної медицини.
Створювалися медичні довідники для населення. У 1484 р. було видано зільник «Herbarivs maguntiae impressum» німецькою мовою. Він містив опис і малюнки багатьох рослин місцевої флори. Та іноземна мова перешкоджала поширенню довідника серед населення Галичини. Пізніше С.Фаліміт склав польською, на той час державною, мовою травник-лікувальник «О ziolach і о mocy ich» («Про трави та їхню дію», 1534). У першій частині книги подано ілюстрований опис понад 500 лікарських засобів, у другій — діагностика захворювань, їхня профілактика, способи лікування. У лікувальнику описані здебільшого трави, настоянки на них, рослинні олії.
Вивчення медицини і фармації на професійному рівні у Галичині розпочалося з створенням у Львові медичної школи — «Collegium medicum» (1661), а в подальшому, включно до 1918 p.,— на філософському факультеті Львівського університету в «Studium farmaceutyche». Як самостійна дисципліна фармакогнозія викладалася з 1855 р. при медико-хірургічному відділі університету. У 1897 p.. після створення кафедри фармакології, читався окремий курс фармакогнозії на медичному факультеті університету.
У 1920-1923 pp. курс морфології та систематики рослин для фармацевтів викладав Т.Ф.Вільчинський. З 1929 р. він керував курсом фармакогнозії і ботаніки при кафедрі фармакології. Відтоді Т.Ф.Вільчинський займався організацією навчального процесу, для чого придбав будинок і ділянки для вирощування лікарських рослин.
Лише у 1940 p.. після надання медичному факультету статусу інституту, була створена самостійна кафедра фармакогнозії з курсом ботаніки. Очолив її Т.Ф.Вільчинський. За роки керівництва (1929— 1964) ним було зібрано унікальну колекцію лікарських рослин різних кліматичних зон. На той час вона займала площу 5,5 га і налічувала близько 1500 видів.
З 1964 по 1970 р. навчальну і наукову роботу кафедри очолив І.П.Карпусь, учень Т.Ф.Вільчинського. У навчальному процесі кафедри було започатковано хімічний аналіз лікарської рослинної сировини, увесь час поповнювалася колекція рослин в розсаднику, який став однією з кращих баз навчальної практики з фармакогнозії. Традиції продовжує кафедра фармакогнозії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького. Працівники кафедри на чолі з професором Л. Я. Ладною-Роговською, яка керувала з 1971 по 1996 p., почали систематичне вивчення флори західних областей України з метою створення лікарських засобів. Наукові дослідження і тепер проводяться у двох напрямках: ресурсознавство та фітохімія.
Історію фармакогнозії Лівобережної України доцільно розглядати разом з російською історією, коли Переяславська рада з'єднала Україну і Росію.
Запорізька Січ, яка була демократичним осередком серед засилля Російської імперії на території України, відрізнялася добре організованою системою медичної допомоги хворим та пораненим. Там діяли шпиталі з досвідченими костоправами, народними хірургами-цирульниками.
Досвід з фітотерапії мали козаки-пасічники. Ці люди були довгожителями. знали секрети застосування лікарських рослин, час їх збирання та особливості заготівлі.
Лікарські рослини були добре відомі українцям, про що розповідається в мемуарах іноземних послів, місіонерів, мандрівників, які побували в Україні у XVI-XVII ст. У середньовічній Україні спеціалістами з лікування були переважно ченці. Крім них лікуванням займалися народні цілителі, які використовували життєвий досвід й знання, одержані у спадщин}' від старих культур.
Видатним етапом у справі медичної допомоги можна вважати середину XVII ст. За часів царювання Олексія Михайловича був створений придворний заклад — Аптекарський приказ, який потім набув статусу державної організації з надання медичної допомоги царському двору та армії. У 1654 р. в Росії було організовано першу школу з підготовки лікарів та аптекарів. У 1673 р. у Москві створені «аптекарські городи», де вирощували лікарські рослини.
У 1717 р. Петро І видав указ про організацію у Петербурзі «аптекарського городу». Пізніше такий «город» був створений у Лубнах. У 1730 р. у лубенському аптечному саду вперше зібрали врожай вітчизняного ревеню, м'яти, беладонни, наперстянки, які на той час користувалися попитом у лікарів. Наприкінці XVIII ст. у лубенському ботанічному саду почали вирощувати цукровий буряк, з якого вперше в Росії отримали очищений спирт.
Великий вплив на розвиток фармакогнозії мало створення Петром І Академії наук (1724). Російські ботанічні експедиції сприяли вивченню вітчизняної флори. За матеріалами експедиції академіком П.С.Паласом (1741-1811) складено «Опис рослин Російської держави із зображеннями». І.І.Лепьохін (1740-1802) у своїх працях та наукових доповідях наполягав на необхідності створення фармакопеї на базі вітчизняної флори.
У 1783-1788 pp. було видано багатотомну працю Н.М.Максимовича-Амбодіка «Врачебное веществословие».
Професор Московського університету І.ОДвигубський створив атлас «Зображення рослин, переважно російських, що використовуються у ліках, та таких, які за зовнішнім виглядом схожі на них та часто за них приймаються, але лікарської сили не мають» (1828).
У 1798 р. у Петербурзі відкрилася Медико-хірургічна академія.
Кафедру «Materia medica», яка згодом стала називатися кафедрою фармації, очолив професор О.П.Нелюбін — автор посібника «Фармакогнозія, або Хіміко-лікарські прописи приготування та використання найновіших ліків» (1827).
Спадкоємець О.П.Нелюбіна академік Ю.К.Трапп (1814-1908), зважаючи на необхідність розробки методів визначення лікарської рослинної сировини, її доброякісності, виявлення домішок, виділив фармакогнозію у самостійну дисципліну та створив перший підручник.
Відомі праці професора фармації Московського університету В. О. Тихомирова «Курс фармакогнозії» (1885). «Посібник з вивчення фармакогнозії» (1888-1890), «Підручник фармакогнозії» (1900).
Довідник професора Юр'євського університету Г. Драгендорфа (1836-1898) «Лікарські рослини різних народів та часів. їх застосування, найважливіші хімічні речовини та історія» (1890) містить відомості про 12 000 видів лікарських рослин.
Великий внесок у розвиток фармакогнозії зробили учні Ю. К. Траппа: професор фармації Харківського університету О. Д. Чиріков. професори фармації Варшавського університету М. Ф. Ментін та Д. О. Давидов.їх підручники відомі багатьом генераціям фармацевтів.
У 1919 р. було розпочато роботу з утворення фармацевтичної промисловості на вітчизняній сировині, вивчення сировинної бази, введення цінних видів рослин в культуру, а також з підготовки кваліфікованих фармацевтів. У 1921 р. Рада Народних Комісарів РРФСР видала декрет про збирання та культуру лікарських рослин. У 1930 р. в різних географічних зонах країни створені спеціалізовані дослідні станції з лікарських рослин (Бітца. Лубни, Могильов. Ольгино. Сухумі та ін.), які у 1931 р. були підпорядковані Всесоюзному науково-дослідному інституту лікарських та ароматичних рослин (ВІЛАР).
Ще з давніх часів фармакогнозії називали науку, яка займалася і займається всебічним комплексним вивченням лікарських рослин, лікарської сировини рослинного і тваринного походження, а також продуктів їх первинної переробки.
Термін "фармакогнозія" вперше застосував на практиці німецький вчений К. Зайдлер в 1815 році.
Поняття фармакогнозія можна розшифрувати за допомогою грецького слова pharmacon - ліки, отрутаі римського gnosis - знання, вчення, тобто - Вчення про ліки й отрути.
Грецьке "pharmakon" походить від староєгипетського "Фармація", що означає "захисник, зцілитель". Так називали бога Тота в Давньому Єгипті, під його заступництвом якого знаходилося все лікувальна справа.
Можна зробити висновок, що фармакогнозія-комплекс наук, що вивчає витяг, приготування, застосування різних лікарських рослин. В класифікацію лікарських рослин відносять також отрути, вивченням яких займається фармакогнозія. Назва цієї науці дано не випадково. Ще Парацельс (1493 - 1541 р . Р.) писав: "Все є отрута, ніщо не позбавлене отруйності, і все є ліки. Одна тільки доза робить речовину отрутою і ліками".
Сучасне визначення фармакогнозії і початкове не збігаються. Звернімося до історії:
До XIX століття існувала наука про ліки - лекарствоведение. Ліки були природного походження, серед них 80% становили ліки рослинного походження.
Свій розвиток фармакогнозія отримує до початку XIX століття у зв'язку з інтенсивним розвитком природничих наук, таких як хімія та ботаніка, відбувається накопичення медичних знань, знань про ліки, способи їх виготовлення. Цей процес пов'язаний з встановленням капіталістичного ладу, розвитком фармацевтичних підприємств.
Розвинені країни, такі як Франція, Англія, Німеччина, Голландія, Іспанія, ввозять в Європейські країни з колоній (Індія, Індонезія, Африка) лікарські рослини та лікарська рослинна сировина. Ввезені об'єкти надходять до Європи під різними найменуваннями, повсюдно фальсифікуються, тобто підробляються. Для перевірки автентичності товарів треба було розробити надійні методи ідентифікації рослин, сировини та їх продуктів. Це і сприяло поступовому виділенню фармакогнозії з комплексної науки про ліки та її самостійного розвитку.
2. Внесок вчених в розвиток фармакогнозії
Початок 20 століття була ознаменована надалі розширенням знань у галузі хімічного складу лікарських рослин появою нових прикладних завдань і методів приготування та застосування лікарських рослин. Успіхи, досягнуті в галузі медичної та фармацевтичної науки, сприяли швидкому зростанню хіміко-фармацевтичної промисловості і збільшенню числа лікарських рослин, що надходять в аптеки.
Великий внесок у розвиток фармакогнозії на початку 20 століття внесли російські вчені-хіміки. Одним з найбільш видатних учених у галузі фармації є професор Московського університету Володимир Андрійович Тихомиров (1841-1915). Народився він і закінчив гімназію у м. Смоленську. Після завершення навчання на медичному факультеті Московського університету в1865 р . Тихомиров працював практичним лікарем, а в 1870 р . під керівництвом професора М.М. Кауфмана (1834-1870) почав виконувати докторську дисертацію на тему: «Ріжок, будова, історіярозвитку та вплив ріжків на організм при хронічному отруєнні нею курей». У 1880 р . Тихомиров був обраний доцентом, а в 1884 р . - Професором кафедри фармакогнозії та фармації Московського університету. При Тихомирова кафедра виконувала провідну роль серед відповідних кафедр російських університетів. Наукові інтереси Тихомирова були спрямовані на питання кількісного визначення багатьох рослинних джерел (спектроскопія ефірних масел, витягів шпанських мух,алкалоїдів чаю різних сортів і т.д.). Тихомиров брав участь у складанні третього видання Російської фармакопеї. Тихомиров В.А. бував у різних експедиціях. Особисті спостереження і наукові дослідження Тихомирова під час експедиції стали основою багатьох наукових робіт, більшість з яких були опубліковані в закордонних журналах. Фундаментальними працями Тихомирова вважають «Основи фармакогнозії» (1888-1900), «Підручник фармакогнозії» у двох частинах (1900), «Курс фармації» (1882,1886, 1895,1900 і 1909) і ін
Роботи В.А. Тихомирова мають велике історичне та наукове значення не тільки тому, що вони вийшли в кінці XIX і на самому початку XX ст. і, отже, визначили подальші шляхи розвитку вітчизняної науки, але й тому, що вони дають нам повну та вичерпну картину стану фармації в Росії 100 років тому. «Фармакогнозія, - писав учений, має своєю задачею і метою всебічне вивчення сирих лікарських матеріалів, що доставляються усіма царствами природи: мінеральними, рослинними і тваринами.
Тихомиров вважав, що при складанні точного хімічного складу виробленого лікарського засобу необхідно враховувати якісний і кількісний склад виготовляється речовини і умови зростання сировини лікарської рослини.
Сучасником і колегою А.В. Тихомирова по займаній посаді, але в Петербурзькій військово-медичної академії був Станіслав Олександрович Пржібитек (1852-1907) .. Основними роботами С.А. Пржібитека є: «Синтез а-оксимасляної кислоти» (1876), «Про продукти окислення ерітрина,« Про органічну двоокису (1887). Пржібитек вивчав діючі речовини змійовика, кореня солодки голої, трави горицвіту, якість пляшкових і натуральних староруських і кавказьких мінеральних вод. Одночасно з Пржібитеком в петербурзькій Військово-медичної академії працював Вольдемар Карлович Варлей (1859-1923). Основні його праці присвячені дослідженню нижчих рослин і бактерій. Найважливішими його роботами в області ботаніки є: «Найважливіші хвороби нашихкультурних рослин, заподіяні паразитарними грибами» (1897-1898), «Російські лікарські рослини. Всього Варліхом описано 140 рослин, кожне з яких проілюстровано кольоровими ілюстраціями в атласі лікарських рослин. Для розвитку фармакогностичне досліджень велике значення мали роботи російських ботаніків. Серед них Микола Іванович Анненков (1819-1889), творець першого гербарію російської флори. Іван Парфеньтьевіч Бородін (1847-1930), професор ботаніки, присвятив свою наукову діяльність вивченню процесу дихання рослин. Порфирій Нікітьевіч Крилов (1850-1931) відомий як дослідник сибірської флори, автор «Флори Алтаю і Томської губернії» (1901-1914), «Флори Західного Сибіру», яка містить опис близько 1800 видів рослин (матеріали публікувалися з 1927 по 1949 р.) . Одним з найбільш ерудованих вчених у галузі фармації на рубежі двох століть був доктор медицини, магістр хімії та фармації Лев Федорович Ільїн (1871-1937), послідовник професора кафедри фармакогнозії Прижбитіка. З 1905 року очолював кафедру фармокогнозіі, займався науково-дослідницькою роботою. Під час Першої світової війни Ільїн працював у Товаристві Червоного Хреста, був головою Ради складів, займався експертизою медикаментів, брав участь у створенні Петроградського заводу з виготовлення медикаментів, в 1918 р . був членом наукової ради при Аптечної комісії, в 1919 р . працював на посаді судового хіміка, потім завідував Ленінградської судово-медичної лабораторії. У Ленінградському хіміко-фармацевтичному інституті він організував кафедру судової хімії, якою завідував тривалий час. Олександр Семенович Гінзберг ряду років працював в аптеках на різних посадах. У 1891 р. Гінзберг здав іспити на звання провізора при Харківському університеті і став працювати спочатку у патолого-хімічної лабораторії Віленської-го медичного товариства, а потім у лабораторіїВетеринарного інституту під керівництвом професора Є.Є. Вагнера. У 1894 р. Гінзберг витримав при Військово-медичної академії іспити на ступінь магістра фармації, захистивши дисертацію на тему: «Про продукти переходу пинена в ряд моноциклических з'єднань і про реакцію Собреро». У 1898 р. Гінзберг зайняв кафедру фармацевтичної хімії і фармакогнозії в Жіночому медичному інституті. З того ж часу він складався приват-доцентом Військово-медичної академії. Основні йогороботи: «Терпени та їх похідні», «Короткий нарис основ стереохімії», «Курс фармакогнозії» і «Курс органічної хімії». У 1919 р. Гінзберг прийняв участь у заснуванні Хіміко-фармацевтичного інституту в Петрограді. Не можна не згадати про діяльність чудового російського ботаніка Михайла Семеновича Кольори (1872-1919), який народився в м. Асті (Північна Італія). Дитинство його пройшло в Лозанні і в Женеві. Закінчивши в 1891 р . гімназію, Колір в тому ж році поступив в Женевський університет. У1893 р . він витримав іспит на ступінь бакалавра фізичних та природничих наук і вирішив присвятити себе вивченню рослин. У 1895 р. юнак закінчив університет і вступив до докторантури. Результатом першої наукової праці Кольори стала докторська дисертація на тему: «Дослідження фізіології клітини. Матеріали до пізнання руху протоплазми, плазматичних мембран і хлоропластів »(1896). Дисертація була опублікована, і через 50 років відомий швейцарський учений Ш. Дере дав про неї такий відгук: «Ще й нині дуже повчально читати цю прекрасну роботу, дивовижну за багатством результатів, по інтуїції і оригінальності ідей. Видно, як вже тут почала проявлятися та наукова проникливість Кольори, яка була однією з відмінних і чудових рис його інтелектуальної особистості ». У 1896 р. Колір переїхав до Петербурга і почав вести дослідження в лабораторії анатомії і фізіології рослин Академії наук. У зв'язку з тим, що його докторська дисертація не була визнана в Росії, Колір в 1901 р. захистив при Казанському університеті дисертацію «Фізико-хімічне будова хлорофільного зерна» на ступінь магістра ботаніки. У 1902 р. він був затверджений Радою Варшавського університету на посаді асистента кафедри анатомії і фізіології рослин. У 1908 р. Колір став викладачем ботаніки на хімічному і гірському відділеннях Варшавського політехнічного інституту, а в 1910 р. захистив у Варшавському університеті дисертацію «Хромофілли в рослинному і тваринному світі» на ступінь доктора ботаніки. У 1917 р. він був обраний ординарним професором Юр'ївського університету. У 1903 р . молодий вчений прочитав свій знаменний доповідь «Про нову категорії адсорбційних явищ і про застосування їх до біологічного аналізу». З датою цієї доповіді в даний час зв'язується відкриття адсорбційної хроматографії - відкриття, яке поставило Кольори в ряд чудових дослідників, вписавши його ім'я в історію науки. 3. Етапи розвитку фармакогнозії в СРСР Для опису шляху, який пройшла фармакогнозія і в загальному фармація, звернемося до історичнихподій початку 20 століття. Історичні зміни, що відбулися в нашій країні в 1917 році в результаті жовтневої та лютневої революцій негативно позначилася на стані політичної та економічної життяв країні. У перші роки встановлення радянської влади в країні лютували епідемії тифу, холери, дифтерії. Недостатність підготовлених кадрів, лікувальних установ, недолік медикаментів гальмувало розвиток охорони здоров'я в Росії на початку 20 століття. Боротьба з епідеміями в такій величезній країні вимагала організаційної єдності системи охорони здоров'я та ліквідації роз'єднаності, створення мережі державних лікарень і аптек. Здійснення цих завдань на настільки великій території в таких жорстких умовах було можливе лише за наявності державної системи охорони здоров'я, яка була створена в 1918 році. Після лютневої і жовтневої революцій 1917 року медико-санітарне обслуговування населення значно покращився. Об'єднання земської, міської, фабрично-заводської, страховій, військової, залізничної та інших форм відомств приваблювало все більше число прихильників створення єдиної системи охорони здоров'я. В умовах перших років радянської влади ця система забезпечувала потреби в наданні медичної допомоги населенню завдяки безкоштовності і пільг. Саме в ті роки для 10 мільйонів людей звернення до лікаря, фельдшера стало звичайною формою поведінки в разі хвороби. Перемога Жовтневої революції докорінно змінила уклад життя всього населення Росії. Зміни на пряму торкнулися і аптечного виробництва. К1914 року в центральній частині Росії налічувалося 4932 аптеки. У роки першої світової війни країна відчувала гостру потребу в медикаментах, аптеки не могли забезпечувати постачання ліків в необхідних кількостях. 28 грудня 1918 р . В. І. Ленін підписав декрет Ради народних комісарів РРФСР про націоналізацію аптек та інших аптечних установ. Цим декретом всі аптеки були вилучені з рук приватних власників і передані у відання Народного комісаріату охорони здоров'я, у складі якого був і фармацевтичний відділ. Залежно від умов розвитку радянської республіки змінювалися структура і організація аптечної справи, форми і методи роботи аптечних установ. У 1919 р. відбувся Всеросійський з'їзд фармацевтичних підвідділів, на якому було вирішено лікарську допомогу зробити швидкої, доступної та раціональною. Головна увага при цьому приділялася лікарського забезпечення Червоної армії і лікувально-профілактичних установ, які вели боротьбу з епідеміями. У цей період країна відчувала гостру нестачу медикаментів, ввезення яких з-за кордону припинився. Кількість аптек різко зменшилася, а лікарську допомогу населення отримувало з тих аптек, які перебували при лікувально-профілактичних установах. Ліки відпускалися безкоштовно і за призначенням лікарів. Контроль якості вироблених ліків та сировини, з якого вони виготовляються, здійснювався Наркомздоров'я РРФСР. У 1926 р на Всеросійському фармацевтичному нараді була відвінута і реалізована ідея про створення першої фармакопеї (1925р). У 1928 р. при Наркомздоров'я УРСР була організована Центральна аптечна станція (ЦАОС), яка на науковій основі вирішувала питання поліпшення організації лікарської допомоги населенню, раціонального планування та пристрої аптек, їх обладнання та устаткування. У 1931 р. ЦАОС була реорганізована в ЦАНІС - Центральну науково-дослідну станцію, до якої була приєднана центральна контрольно-аналітична лабораторія Наркомздоров'я РРФСР. За роки першої п'ятирічки (1929-1932) кількість аптек в країні виросло на 40% в порівнянні з дореволюційним періодом. У РРФСР було відкрито 1775 аптек (747 в місті і 1028 на селі. У 1936 р . було організовано Міністерство охорони здоров'я СРСР, у складі якого почала свою роботу Аптечна інспекція. У 1937 р. завершилася друга п'ятирічка. За цей час мережа аптек в РРФСР збільшилася з 2900 до 8500. До кінця другої п'ятирічки було відкрито близько 10 тис. аптечних пунктів. У 1937 р. в країні налічувалося 31 тис. фармацевтів, з них понад б тис. з вищою освітою.
До 1940 р. (третій рік третьої п'ятирічки) аптечне справу в країні мало чітку організаційну структуру і знаходилося в системі Наркомату охорони здоров'я СРСР. У цей період в СРСР функціонувало 9273 аптеки, 1400 аптекарських магазинів, 13864 аптечних пункти, 270 аптечних складів, 149 галенові-фармацевтичних фабрик і лабораторій. На початок 1941 р. аптечна система мала 295 контрольно-аналітичних лабораторій при АПУ і 1133 контрольно-аналітичних кабінетів і столів в аптеках.
З початком Великої Вітчизняної війни аптечна система країни, як і все народне господарство, зазнала великих втрат. Різко скоротилася кількість лікарень та аптечних пунктів. У роки війни перед аптечними працівниками та фармацевтами-провізорами постали нові завдання зі створення нових лікарських засобів, проводити заміну лікарських продуктів.
З поставленими завданнями аптечні працівники успішно впоралися.
У 1942 р. аптечною мережею РРФСР було заготовлено лікарської сировини більше на 265% (у порівнянні з 1940 р.). У роки війни розширився асортимент збору дикорослих рослин. Так, якщо в 1941 р. збиралося 27 видів, то в 1942 р. вже 108 видів, а в 1943 р. - 175 видів дикорослих рослин. У республіках Середньої Азії були відкриті 132 нові аптеки. На Уралі, в Західному Сибіру і в Пріура-льє додатково було відкрито 54 міських і 25 сільських аптек. За роки війни зросло число галенових лабораторій: якщо в 1941 р. їх було 31, то до 1945 р. кількість їх досягла 72.
Для вирішення організаційних, економічних і технологічних питань при подальшому розширенні аптечної мережі в 1944 р. на базі ЦАНІЛ був створений Центральний аптечний науково-дослідний інститут (ЦАНІІ) МОЗ РРФСР. До кінця 1946 р. (першого року четвертої п'ятирічки) кількість аптек в цілому по СРСР перевищила довоєнний рівень. Однак аптечна мережа відчувала гостру потребу в кадрах, інвентарі, обладнанні, медикаментах і медичні вироби. У зв'язку з цим в 1945 р. на базі Аптечної інспекції у складі Наркомату охорони здоров'я СРСР було створено Головне аптечнеуправління СРСР, на яке покладалися організація постачання і загальне керівництво аптечною справою в країні.
До 1950 р. кількість аптек у країні досягла 12 885, а аптечних пунктів - 55 тисяч. Відповідно в РРФСР кількість аптек зросла до 6454, а аптечних пунктів до 36 670.
Порівняно швидко розвивалося хіміко-фармацевтичне виробництво у зв'язку з удосконаленням фармацевтичного, медичної освіти та підготовки кваліфікованих кадрів
Порівняно швидке зниження цін на лікарські засоби дозволило підвищити обсяги поставок високоефективних медикаментів. У зв'язку з впливом науково-технічного прогресу в систему охорони здоров'я в наступних п'ятирічках стали впроваджувати поняття ринкової економіки.
4. Сучасна фармакогнозія
Сучасна фармакогнозія грає важливу роль в накопиченні знань в області біофармації, аналітичної хімії.
Роль ліків в медичній практиці в даний час все більше збільшується. Було встановлено, що рівні дози одного і того ж речовини, що призначаються в однакових лікарських формах, надають аналогічну дію, а швидкість впливу препарату на організм може збільшуватися або зменшуватися у зв'язку з подрібненням. Здійснення технологічного процесу також не є байдужим.
Фармація і фармакогнозія, яка розглядає як товар, що володіє певною масою, лікарською формою, що містить певні лікарські засоби, виявилася не в змозі пояснити багатьох питань прикладної медицини.
Відповіді на багато запитань у вивченні фармації, фармакогнозії допомагає знайти біофармації. Біофармації вивчає механізми дії лікарських засобів з встановленням певного дозування. Біофармації також науково обгрунтовує застосування допоміжних речовин у процесі приготування лікарських препаратів. Допоміжні речовини можуть прискорювати і сповільнювати всмоктування лікарських речовин в організм. Наприклад, поліетиленгліколь, карбоксиметил целюлоза уповільнюютьпроцеси всмоктування, а фенобарбіталом прискорюють.
Товарознавчі та аналітичні напрями складають основний зміст науки біофармації в 20 столітті, що дозволило пояснити роль і значення в фармакотерапії лікарської форми (від раціонально обраної лікарської форми залежить успіх фармакологічної дії.
В даний час немає сумніву в тому, що біофармацевтичне напрямок у фармацевтичній медичній науці має виключне значення для фармакотерапії як з точки зору оптимальних лікарських форм з максимальним лікувальним дією, так і для повного зменшення або усунення небажаного дії лікарського препарату.
Проблеми фармакогнозії досліджуються у Всесоюзному науково-дослідному інституті лікарських рослин в Московській області, Харківському науково-дослідному хіміко-фармацевтичному інституті.
Предмет фармакогнозія є одним з основних у підготовці фармацевтичних кадрів у різних вищих навчальних закладах.
Теоретичною основою фармакогнозії є знання, накопичені фундаментальними дисциплінами: ботанікою, хімією органічної, неорганічної, біологічної, колоїдної.
У свою чергу на фармакогнозії базуються процеси виготовлення всіх лікарських препаратів.Фармакогнозія тісно пов'язана з фармакологією. Вітчизняна медицина використовує понад 6 тисяч найменувань лікарських засобів. Більшість ліків, що застосовуються в медицині рослинного походження, оскільки володіють швидкою дією на організм.
У 1993 році вперше було видано Державний регістр лікарських засобів Росії. До нього увійшли, серед інших лікарських засобів, рослинна сировина і фітопрепарати. Щорічно видають нові випуски Державного Регістру.
На території держави росте до 20 тис. видів вищих рослин. Попередньо хімічно вивчені 5000 видів, а поглиблено вивчені більше 500 видів. Однак у науковій медицині дозволено застосовувати близько 300 видів лікарських рослин. Таким чином, перспективи робіт з пошуку і вивчення лікарських засобів з рослин величезні.
Виділяють кілька основних напрямки наукових праць, з них головними можна вважати наступні:
1. Дослідження, спрямовані на зміцнення, розвиток і забезпечення лікарської сировинної бази
2. Вивчення лікарських рослин як джерела біологічно активних речовин.
Лікарськими рослинами прийнято називати такі рослини, біологічно активні сполуки яких діють на організм людини та тварин і використовуються як джерело лікарської рослинної сировини.
На земній кулі для лікування використовується близько 21 тис. видів рослин. Найбільш численна група застосовується у народній медицині. Широка номенклатура лікарських рослин використовується у традиційній медицині.
270 видів найцінніших рослин, досліджених експериментально в хімічному і фармакологічному відношенні, увійшли до наукової медицини. Рослини, що дозволені до застосування як ліки уповноваженими на те органами, отримали назвуофіцінальних (від лат. officina — аптека). Головні з офіцінальних рослин у їх міжнародній номенклатурі, як правило, включаються до Державної фармакопеї і називаються фармакопейними.
В усіх країнах користуються бінарною номенклатурою живих об’єктів, що базується на латинській термінології. Назва виду (рослин, тварин) складається із двох слів: перше — іменник — означає рід, а друге (здебільшого прикметник) разом з першим — вид (Althaea officinalis L.). Зустрічаються назви видів, що мають три слова. В цих випадках третє слово пишеться через дефіс (Arctostaphylos uva-ursi Spreng.). Рід рослини пишеться з великої літери, а вид — завжди з маленької, навіть якщо його назва походить від власного імені (Strophanthus kombe Oliv. — строфант Комбе). Для деяких видів наводяться синоніми, наприклад, Frangula alnus Mill. — крушина вільховидна, Rhamnus frangula L. — крушина ламка.
Після наукової назви виду ставиться початкова літера прізвища або повністю прізвище ботаніка, котрий вперше описав вид рослини і дав йому назву. Латинська літера L., що найчастіше зустрічається у назвах рослин, означає прізвище шведського вченого К. Ліннея (1707 – 1778), творця подвійної номенклатури рослин і тварин, який дав назви усім відомим на той час видам рослин і тварин.
Назви лікарських рослин та їх родин наводяться латинською та українською мовами.
Для деяких родин існує по дві назви:
Poaceae (Gramineae) — м’ятликові, або злакові;
Asteraceae (Compositae) — айстрові, або складноцвіті;
Brassicaceae (Cruciferae) — капустяні, або хрестоцвіті;
Fabaceae (Leguminosae) — бобові, або метеликові;
Lamiaceae (Labiatae) — ясноткові, або губоцвіті;
Apiaceae (Umbelliferae) — селерові, або зонтичні.
Цінність лікарських рослин визначається складом сполук, здатних впливати на біологічні процеси, що відбуваються в організмі. Такі сполуки називають біологічно активними сполуками (БАС).
Будь-яка лікарська рослина являє собою досить складну лабораторію, в якій синтезуються одночасно сотні, а можливо, й тисячі БАС.
Комплекси сполук, що містяться у рослинах, діють різнобічно, стимулюючи різні системи організму або компенсуючи їх недостатню функцію. Це звичайно запобігає виникненню алергійних захворювань та ускладнень. Крім того, лікарські рослини мають антиоксидантну дію і здатність виводити токсичні речовини й продукти метаболізму, а деякі сполуки впливають на ферментну діяльність організму.
Речовини, що синтезуються у лікарських рослинах, умовно можна поділити на діючі та супутні.
Біологічно активні речовини (БАР), що обумовлюють терапевтичну цінність кожного виду лікарської рослинної сировини, називають діючими або фармакологічно активними речовинами.
Супутні речовини мають менш виражений фармакологічний ефект, але їх присутність часто сприяє пролонгуванню дії БАР, наприклад, рослинні полісахариди, які набухають. Сапоніни, які містяться у листі наперстянки, сприяють кращій розчинності і всмоктуванню серцевих глікозидів, прискорюючи їх дію. Супутні речовини можуть проявляти і негативні властивості, тому нерідко доводиться вилучати їх під час технологічного процесу виготовлення фітопрепарату. Так, небажаними є токсальбумін у насінні рицини, антраноли у свіжій корі крушини тощо.
В процесі життєдіяльності лікарські рослини синтезують органічні та мінеральні речовини, які можна поділити на речовини первинного (білки, вуглеводи, ліпіди, ферменти, вітаміни) і вторинного біосинтезу.
З лікувальною метою застосовують найчастіше сполуки вторинного біосинтезу, зокрема речовини, біосинтез яких відбувається:
— шикіматним шляхом (фенольні сполуки: кумарини, хромони, ксантони, антраценпохідні, флавоноїди, лігнани, дубильні речовини);
— через мевалонову кислоту (терпеноїди: складові ефірних олій, іридоїди, кардіостероїди, сапогеніни, стероїдні й дитерпенові алкалоїди);
— із амінокислот (азотомісткі сполуки — алкалоїди).
Діючі речовини накопичуються в різних органах лікарських рослин неоднаково, а тому заготовляють ті частини і органи, котрі містять максимальну кількість основних біологічно активних сполук. Цілком рослини збирають дуже рідко, наприклад, водорості,
споринню, омелу тощо.
Отже, зібрані й висушені (рідше — свіжі) лікарські рослини або їх частини, органи і виділення, дозволені уповноваженим на те органом в установленому порядку для медичного застосування, називаються лікарською рослинною сировиною (ЛРС).
Кожен вид лікарської рослинної сировини має свою сировинну фармацевтичну латинську і українську (російську) назву, за якою вона значиться у фармацевтичній чи іншій нормативноаналітичній документації. Ця назва складається звичайно із двох слів: перше вказує на використаний орган, частину чи виділення рослини (Alabastrae — пуп’янки, Bulbi — цибулини, Bulbotuberae —бульбоцибулини, Cortices — кори, Gemmae — бруньки, Gummi — камеді, Herbae — трави, Radices — корені, Rhizomata — кореневища, Tubera — бульби, Folia — листя, Flores — квітки, Fructus — плоди, Semina — насіння). Друге слово означає присвоєне даному об’єктові найменування. Воно часто співпадає з ботанічною назвою роду відповідної рослини, наприклад, Folia Salviae — листя рослини Salvia officinalis L. Зустрічаються й відхилення від цього правила, іноді беруть назву виду рослини, наприклад, Rhizomata Calami — кореневища рослини Acorus calamus L. Рідше поєднуються
обидві назви, родова і видова, приміром, Fructus Anisi vulgaris. Фармакогностичні назви сировини прийнято писати з великої літери, скажімо, Folia Belladonnae, хоча за ботанічними правилами видова назва рослини пишеться з маленької — Atropa belladonna L.
У нормативно-аналітичному документі на фармакогностичні об’єкти вказується подальше його призначення: як лікарський засіб або як сировина для отримання біологічно активної сполуки чи препарату.
Лікарський засіб — це фармакологічний засіб, дозволений в установленому порядку до застосування з метою лікування, попередження або діагностики захворювань людей чи тварин. Безпосередньо як лікарський засіб застосовується незначна частина офіцінальних видів рослин. Значно більше йде на переробку з метою виділення індивідуальних речовин і виготовлення фітопрепаратів.
Ліки рослинного походження тепер називають фітопрепаратами.
Лікарські рослини, а відтак і рослинна сировина — незамінне, багатюще, розмаїте, невичерпне джерело одержання лікарських препаратів різної спрямованості: серцево-судинної, капілярозміцнюючої, жовчогінної, противиразкової тощо. При цьому слід наголосити, що промислове отримання серцевих глікозидів, а також ряду флавоноїдів, антрахінонів, кумаринів, алкалоїдів, як і ефірних олій, можливе лише шляхом виділення їх із рослинної сировини. Так, із дозволених для застосування в медичній практиці і промислового виробництва лікарських засобів, включених до Державного реєстру, близько 40 % — ліки рослинного походження.
Препарати із рослинної сировини є основними засобами для лікування багатьох захворювань. Від усієї сукупності ліків на препарати рослинного походження для лікування серцевосудинної системи припадає 90 %, для лікування гінекологічних захворювань — 80 %, захворювань дихальних шляхів — 79 %, а захворювань печінки і шлунково-кишкового тракту — близько 70 %.
Деякі сполуки, одержані із рослин, з лікувальною метою безпосередньо не застосовуються, а стають початковим матеріалом для синтезу ефективних речовин (глюкоалкалоїди часточкового пасльону і стероїдні сапоніни агави і юкки — для синтезу кортизону, алкалоїд жовтозілля плосколистого сенецифілін — для синтезу диплацину).
Рослинна сировина, а також ефірні та жирні олії, використовуються не лише фармацевтичними підприємствами, але й іншими галузями народного господарства: харчовою, кондитерською, консервною, лікеро-горілчаною, парфумерно-косметичною, лакофарбовою; рицинова олія — незамінна складова мастильних матеріалів для авіаційних моторів; екстракт із коренів солодки як піноутворювач має технічне призначення.
Як готовий лікарський засіб у розфасованому в пачки і поліетиленові пакети в цілісному, різаному, подрібненому, порошкованому, різано-пресованому вигляді, а також у формі гранул і брикет ів випускається лише незначна частина офіцінальних видів рослин.
Значно більша частина (близько 180 видів із 270 дикорослих і культивованих рослин) переробляється у відповідних цехах хіміко-фармацевтичних заводів, на фабриках та інших фармацевтичних підприємствах з метою виділення із сировини індивідуальних речовин (а на їх основі — фітохімічних препаратів), а також виробництва настойок, екстрактів, стандартизованих концентратів, комбінованих препаратів, консервованих соків, лікарських зборів та інших лікарських засобів у відповідній лікарській формі.
На хіміко-фармацевтичних підприємствах для екстрагування, очищення та аналізу БАР із лікарської рослинної сировини використовують неорганічні та органічні розчинники.
Нормативно-аналітична документація на лікарську рослинну сировину і лікарські засоби
Нормативно-аналітичні вимоги — це нормативи, що характеризують фізичні, хімічні, біологічні показники, вміст діючих речовину лікарській рослинній сировині та лікарських засобах, виготовлених із неї.
Стандартизація лікарської рослинної сировини і засобів — встановлення в державному порядку або в окремій галузі суворо визначених норм якості сировини, продукції, методів випробувань тощо, обов’язкових для виробника і споживача. Документ, у якому подано визначені норми й вимоги, називається стандартом. Доведення сировини та продукції з неї до стандартного стану також називається стандартизацією. Стандартний — такий, що відповідає вимогам нормативно-аналітичних документів, задовольняє їх умови, тобто типовий.
Основна мета стандартизації — підвищення якості продукції та забезпечення її оптимального рівня. А дотримання передбачених стандартом норм і вимог забезпечує якість продукції.
Головним завданням стандартизації є створення єдиної системи НАД, що визначає прогресивні вимоги до продукції, її розробок, виробництва і застосування, а також контролю за правильністю користування цією документацією.
Стандарт розробляється як на матеріальні предмети (продукцію, еталони, зразки речовин), так і на норми, правила, вимоги різного характеру.
Обов’язкові норми й вимоги на лікарську рослинну сировину і лікарські засоби, наведені у стандартах, часто узагальнено називають нормативно-аналітичною документацією (НАД).
Залежно від сфери чинності стандарти поділяють на такі категорії: Міждержавний стандарт (ГОСТ), Галузевий стандарт (ГСТ), Стандарт підприємства (СТП), технічні умови (ТУ).
ГОСТ поширюється на конкретну продукцію, що її випускають і застосовують у багатьох галузях народного господарства, а не лише в медицині, наприклад, плоди перцю, корінь солодки тощо.
НАД на лікарську сировину і лікарські засоби згідно із ГСТ 42У-1-92 “Порядок розробки, узгодження і затвердження аналітично-нормативної документації на лікарські засоби і лікарську рослинну сировину” ділять на такі категорії:
ДФ — державна фармакопея;
ГСТ — галузевий стандарт;
КД — керівний нормативний документ (інструкції, методичні вказівки);
ФС — фармакопейна стаття;
ТФС — тимчасова фармакопейна стаття.
Державна фармакопея, крім фармакопейних статей на лікарську рослинну сировину і лікарські засоби, котрі мають високі якісні показники, найбільшу терапевтичну цінність і широко використовуються в медичній практиці, включає загальні методи фізикохімічного та біологічного аналізу, відомості про реактиви, титровані розчини, індикатори, а також інші матеріали, і містить загальні норми, вимоги стосовно лікарських засобів. Державна фармакопея має законодавчий характер.
Тимчасові фармакопейні статті (ТФС) розробляються на нові види лікарської рослинної сировини, рекомендовані Державним науково-експертним центром лікарських засобів (ДНЕЦЛЗ) МОЗ України (до червня 1999 року — Фармакологічний комітет Міністерства охорони здоров'я України) для застосування у медичній практиці, на новий лікарський засіб, а також на стандартний зразок, якщо
він існує при контролі якості лікарського засобу.
ТФС затверджуються на обмежений термін, який встановлюється залежно від ступеня опрацювання лікарського засобу в умовах виробництва, але не більше ніж на 3 роки.
Фармакопейні статті (ФС) розробляються замість ТФС на лікарську сировину і лікарські засоби серійного виробництва.
Перегляд ФС має здійснюватися не рідше одного разу протягом 5 років. З уведенням у дію ФС втрачає силу раніше чинна ТФС на цей вид сировини чи засіб.
НАД має всіляко сприяти підвищенню якості лікарської рослинної сировини і лікарських засобів, тому її треба постійно удосконалювати з урахуванням досягнень науки і техніки та своєчасно переглядати з метою заміни застарілих показників у відповідності до потреб охорони здоров'я населення та інших галузей, котрі використовують лікарську рослинну сировину.
Структура фармакопейної статті. Усі категорії НАД на лікарську рослинну сировину мають однакову структуру, зміст і виклад матеріалу.
В заголовку статті наводиться назва лікарської рослинної сировини латинською і українською (чи російською) мовами.
У вступній частині вказується назва рослини, родини (латинською і українською чи російською мовами), призначення і галузь застосування сировини.
У розділі “Зовнішні ознаки” наводиться короткий опис характерних морфологічних ознак сировини: ціла, різана (подрібнена), колір, запах, смак. Для отруйних видів сировини смак не визначається.
У розділі “Мікроскопія” вказуються основні діагностичні ознаки анатомічної будови сировини.
У розділі “Якісні реакції” наводяться хімічні, мікрохімічні, гістохімічні реакції або хроматографічні проби.
У розділі “Числові показники” подаються норми вмісту біологічно активних (діючих) речовин або екстрактивних речовин, а також допустимі норми вологості, золи, частин сировини, що втратили природне забарвлення, подрібненості, частин лікарської рослини, які не підлягають збиранню, органічних і мінеральних домішок.
В розділі “Кількісне визначення” вказується метод визначення вмісту основної речовини або біологічна активність, виражена в одиницях дії ЖОД, КОД, ГОД.
Крім вищенаведених розділів, до статті включають вимоги щодо пакування, маркірування, транспортування, зберігання і терміну придатності сировини.
ФС (ТФС) після затвердження Фармакопейним комітетом і присвоєння назви (наприклад, ФС 42У-7/37-75-96) реєструються Міністерством охорони здоров’я України. Назва статті складається з категорії НАД (ФС чи ТФС), коду МОЗ України (42 У), індексу підприємства-власника (власників) документації (7/37), порядкового номера документа, затвердженого у поточному році (75), і останніх двох цифр року затвердження статті (96), відокремлених знаком тире.
Розроблені вперше і затверджені Фармакопейним комітетом ТФС направляються у ДНЕЦЛЗ МОЗ України для внесення у Державний реєстр.
Затверджена НАД набуває чинності державного стандарту, дотримання її вимог є обов’язковим для всіх підприємств і організацій, які виробляють, зберігають, контролюють і застосовують лікарські засоби.
ЛІКАРСЬКА РОСЛИННА СИРОВИНА (ЛРС) — переважно цілі, здрібнені або різані лікарські рослини, частини рослин, водорості, гриби, лишайники, зазвичай у висушеному, іноді свіжому вигляді. ЛРС має відповідати вимогам стандартів і використовується для первинної переробки або для одержання лікарських субстанцій та ЛП. До продуктів первинної переробки ЛРС належать: жирна олія (Oleum pіnguіa), воски (Cerae), ефірна олія (Oleum aethereum), смоли (Resіnae), камеді (Gummі), масло-смоли (Oleoresіnae), масло-камеде-смоли (Oleogummіresіnae), бальзами (Balsamum), висушений сік (Succus exsіccatus), молочний сік або латекс (Succus lacteus, Latex). Монографії ДФУ обов’язково містять латинську назву сировини; на першому місці вказується рослина, а далі — морфологічна група, напр. евкаліпта листя — Eucalypti folium. Назва точно визначається ботанічною назвою рослини відповідно до біномінальної системи (рід, вид, різновид, автор), напр. для евкаліпта — це цілі або різані листки старих пагонів Eucalyptus globulus Labill. родини Myrtaceae. ЛРС, дозволена до застосування органами МОЗ України й включена до Державного реєстру, називається офіцинальною (від лат. offіcіna — аптека); що входить до ДФУ — фармакопейною. Існують також ботанічна (за родинною ознакою), хімічна, фармакологічна і товарознавча класифікації ЛРС. Фармакологічну класифікацію використовують у фітотерапії, де ЛРС поділяють на тонізуючу, седативну, діуретичну тощо. У товарознавстві за морфологічними ознаками виділяють такі категорії ЛРС: кора, квітки, суцвіття, листя, плоди, насіння, ягоди, трава тощо (схема).
Схема. Види ЛРС
|
Ягоди |
Трави |
Насіння |
Пагони |
Бруньки |
Бутони |
Бульбо цибулини |
||||||||
|
ЛІКАРСЬКА РОСЛИННА СИРОВИНА |
||||||||||||||
|
Кора |
Корені |
Квітки |
Кореневища |
Листя |
Цибулини |
Плоди |
Бульби |
Для задоволення потреб аптек і хіміко-фармацевтичної промисловості необхідна заготівля (збирання) лікарських рослин. Для деяких видів дикорослих рослин, з яких виготовляють лікувальні препарати, потрібно розширювати площі під ці культури. До таких рослин насамперед слід віднести: алтей лікарський (корінь). Красавку (лист), глід (плоди і квіти), валеріану (корінь), китайський лимонник (плоди), ромашку лікарську і запашну (квітки), кмин звичайний (плоди). На зазначені рослини чималий попит за кордоном.
Треба зазначити, що культурні ЛР за однорідністю і вмістом лікувальних діючих речовин, за зовнішнім виглядом здебільшого переважають дикорослі.
Культивування або культура ЛР – вирощування лікарських рослин на промислових плантаціях в спеціалізованих сільських господарствах, де вирощується приблизно 50% лікарських рослин.
Переваги цього джерела отримання лікарської рослинної сиро-вини є в збільшенні врожайності, покращенні якості ЛРС.
Слід всіляко розширювати посівні площі під холодну м’яту, шавлію лікарську. Особливо цінна перша – холодна м’ята. З листя цієї рослини одержують м’ятну олію, а з останньої – ментол – що є складовою частиною багатьох ліків, зокрема валідолу.
Так само важливо культивувати і лікарські рослини, з яких отримують ефірні та ефірнозапашні олії: аніс звичайний (плоди), коріандр посівний (плоди), фенхель лікарський (плоди).
Розміри промислових заготівель залежать від біоекологічних особливостей видів рослин, потреб господарства.
Виявлення і облік сировинних ресурсів дикорослих корисних лісових рослин повинні проводитись працівниками лісгоспзагів і лісовпорядкувальними організаціями. Ця робота складається з кількох етапів:
- визначення видового складу сировинних рослин у межах господарства;
- виявлення основних місць зростання окремих видів рослин шляхом обстеження лісових масивів використання матеріалів лісовпорядкування, обробки анкетних даних опитування працівників лісництв і населення;
- обліку запасів дикорослих корисних рослин у натурі методом пробних площ і облікових площадок згідно з існуючими методиками з відповідним картуванням;
- визначення розмірів і строків можливостей промислових заготівель.
Є три основні джерела отримання ЛРС:
1) дикорослі;
2) культивування ЛР або вирощування ЛР з метою отримання ЛРС;
3) отримання ЛРС методом культури рослинних тканин.
Сировинну базу в Україні становлять дикорослі лікарські рослини, рослини, що культивуються, та імпортована сировина. ЛРС використовується підприємствами фармацевтичної, харчової, лікеро-горілчаної, парфумерно-косметичної галузі. Споживачі укладають прямі угоди із заготовельними конторами Укрспоживспілки, фермерами, держгоспами, окремими підприємцями, приватними заготовельниками, проводять авансування під заготівлю й вирощування ЛР за рахунок коштів підприємств-виробників фітопрепаратів, фітосубстанцій або БАДів. При багатьох держгоспах консорціуму Укрфітотерапія створені пункти із заготівлі сировини дикорослих ЛР. Імпортну сировину закупають за контрактами з країнами близького і далекого зарубіжжя: Росією, Молдовою, Таджикистаном, Індією та ін. За часів СРСР створено й затверджено міжвідомчою комісією при Всесоюзному інституті лікарських рослин (ВІЛР) понад 120 інструкцій із заготівлі й сушіння ЛРС, які розроблялися з урахуванням динаміки змін БАР під час вегетації кожної рослини. В інструкціях зазначається оптимальний період заготівлі сировини, надаються відомості з можливих домішок рослин, які мають зовнішній вигляд, подіб ний до ЛР, містяться режими природного або штучного сушіння, правила пакування й зберігання, гарантується висока якість ЛРС згідно з нормативною документацією. Крім того, є загальні правила із заготівлі сировини різних морфологічних груп й індивідуальні інструкції для конкретної ЛР.
Останнім часом певного розвитку набула біотехнологія, й зокрема, культура клітин і тканин вищих рослин, — як додаткове джерело принципово нового виду лікарської сировини.
Інпродукція рослин лікарських – введення в культуру дико-рослих лікарських рослин як в межах ареалу, так і в нових місцях – поза ареалом (наперстянка, ревінь тангутський).
Тропічні та субтропічні лікарські рослини завозять як імпорт для забезпечення асортименту фітопрепаратів (їх виробництва), а також інтродукують.
Культура рослинних тканин – здатність рослинних клітин розмножуватись на штучних поживних середовищах, заснована на здатності калусоутворення в стерильних умовах. Зустрічається у випадку відповіді на пошкодження рослин. Однією з дуже важливих особливостей культури тканин – є здатність зберігання до синтезу вторинних основ – алкалоїдів, глікозидів, ефірних олій і ін.
В 1937 р. вчені Уайт та Готре розробили цей метод (корінь жень – шеня, раувольфії) – „Калусна тканина”.
Культура рослинних клітин — це стимулювання поділу клітин ізольованих сегментів рослин. Перші відомості про можливість ви рощувати шматочки рослинних тканин відноситься до 1893 р. Впер ше культуру тканин лікарської рослини катарантуса рожевого одержав Ф. Уайт у 1945 р. Його та Р. Готре вважають засновниками культури рослинних тканин та органів як нової галузі у біологічній науці. Можливість вирощування клітин і тканин рослин у про мислових масштабах з'явилася у кінці 50-х рр. після створення спеціальних апаратів — ферментаторів, що дозволяють подавати середовище для вирощування, воду, повітря, зберігати стабільну температуру, регулювати рН, вести необхідне перемішування. На цей же час припадає початок освоєння методу у країнах СНД. З ім'ям Р. Г. Бутенко та О.Г.Волосовича пов'язане створення айма-лінових штамів з культури тканин стебла раувольфії зміїної та резерпінових — із тканин коренів. Були досягнуті певні успіхи у культивуванні барвінка рожевого, стефанії гладенької, дурману індійського, женьшеню звичайного та інших рослин.
Культура рослинних тканин грунтується на хаотичному поділі клітин, внаслідок якого з'являється калусна тканина. Калус являє собою недиференційовану біомасу, що виростає з експлантата на штучному поживному середовищі в асептичних умовах. У природі калусоутворення зустрічається як відповідь на пошкодження рос лини, коли на місці поранення утворюється наріст (мозоль). Від інфекції їх захищають імунні механізми рослин. При вирощуванні культури тканин усі рослинні клітини стають калусними. Екс плантати (відрізки стебел, листків, коренів, проростків, насіння та ін.) вміщують у поживне середовище. Паренхімні клітини дедиферен-ціюються, починають ділитися і утворюють недиференційовану біомасу (калус). Культуру калусної тканини можна довго підтримувати, періодично поділяючи її на трансплантати.
Кожна окрема культура ізольованих тканин має свої цито логічні, генетичні, морфологічні та біосинтетичні особливості, тому фахівці всебічно вивчають кожну калусну культуру — продуцент біологічно активних речовин.
Передумовами для використання культури клітин і тканин ви щих рослин у біотехнологічній промисловості для пошуку БАР є:
їхня здатність утворювати метаболіти, які традиційно викори стовуються для створення ліків;
можливість синтезу принципово нових біохімічних речовин, що перевищують за фармакологічною активністю традиційні;
трансформація клітинами дешевих попередників у кінцевий цінний продукт.
Культуру тканин рослин вирощують в основному двома мето дами: поверхневим і суспензійним. Для першого методу викорис товують агаризовані поживні середовища, тонкі шари гелю, рідкі поживні середовища. При суспензійному методі калусна тканина безперервно вирощується у рідкому поживному середовищі.
Важливим фактором створення ефективної біотехнологічної системи є вибір поживного середовища, що забезпечує потреби культури тканин у хімічних компонентах, які необхідні для опти мального біосинтезу цільового продукту. Обов'язковими компо нентами поживних середовищ є суміші мінеральних солей (макро- та мікроелементів), фітогормонів, джерел вуглецю.
Метод культури тканин поступово поширюється у фарма цевтичному виробництві.
Треба зауважити, що метод культури тканин поряд з позитивними рисами має й певні недоліки: потребує складної й дорогої апаратури керованих біотехнологічних реакторів, дає малий вихід БАР, спостерігається старіння клітин і пов'язана із цим блокада або збій у процесах біосинтезу тощо. Рішення про впровадження у промислове виробництво приймає фірма з урахуванням цих факторів, потреби на субстанцію на світовому фармацевтичному ринку та економічної доцільності.
Таким чином, можливості біотехнологічного методу культури тканин лікарських рослин великі, але виробництво товарної сировини повинно витримувати конкуренцію з альтернативни ми системами одержання БАР.
Збирач ЛРС повинен мати достатні знання щодо морфології ЛР, знати яку саме частину ЛР потрібно заготовляти і в який період, орієнтуватися в яких районах поширення зростає та чи інша лікарська рослина, використовувати у своїй роботі засоби малої механізації. Правильно виконувати первинну обробку зібраної сировини, пам’я-тати про заходи при збиранні отруйних і сильнодіючих ЛР.
Збирання ЛР з обмеженим поширенням і невеликими запасами природних ресурсів здійснюється за спеціальними дозволами, які видаються органами лісового або сільсько господарства (квиток на заготівлю ЛРС дикорослих видів рослин).
Рідкісні види ЛР запаси, яких дуже обмежені можна заготовляти лише у виняткових випадках.
Право на збирання ЛРС надається особам, які пройшли інструктаж про правила збирання й охорони ЛР, який проводиться первинною заготівельною організацією.
Збиранням рослин можуть займатися як окремі особи (індивідуальні збирачі), так і групи людей (бригади), які мають „Посвідчення збирача ЛРС”, видані заготівельною організацією.
Державний контроль за дотриманням правил організації раціонального використання ЛР здійснюють виконками місцевих Рад народних депутатів, органи міністерства внутрішніх справ, міністерства лісової і деревообробної промисловості, державний комітет України по охороні природи.
Особи, які порушили правила притягуються до відповідальності, зобов’язані відшкодувати завданий збиток у розмірах і порядку, які встановлюються діючим законодавством.
До порушень, що тягнуть матеріальну відповідальність за збиток, завданий запасам природних лікарських ресурсів, належать:
- порушення агротехнічних і експлуатаційних правил, які спри-чинили розвиток водної і вітрової ерозії;
- порушення умов місцезростання дикорослих ЛР, що спричинили втрату запасів внаслідок неправильного проведення лабораторних робіт (осушення, підтоплення);
- хімічне і всяке інше (випалювання, витоптування) знищення чи псування цінних (лікарськи) рідкісних і зникаючих ЛР.
Ресурсознавство – є частиною загального ботанічного ресурсознавства і займається встановленням закономірностей розпо-рядження, вивчення запасів ЛР, розробкою оптимальних режимів експлуатації їх ресурсів, охорони і відтворення.
Завдання:
вивчення стану використання ресурсів ЛРС і природної рослинності;
вивчення видового складу ЛР, їх ареалу та екологічно фітоценотичних умов зростання;
визначення урожайності ЛРС;
визначення об’єму і розміщення експлуатаційних запасів ЛРС;
встановлення фенофаз максимального нагромадження БАР ЛР;
обчислення обсягу можливих щорічних заготівель ЛРС;
картування заростей і запасів ЛРС;
вивчення феноритмів і термінів відтворення вихідного запасу ЛРС в зв’язку з біологічними і еколого-фітоцено-тичними особливостями ЛР;
розробка раціонального режиму ЛРС;
розробка єдиної системи охорони і відтворення ресурсів ЛР (організація заказників, приписних угідь);
розробка економіки заготівельного процесу ЛРС;
Напрямки ресурсознавчих досліджень:
ресурсна оцінка ЛР в межах ареалу або ценоареалу;
експериментальне дослідження – пов’язане з вивченням швидкості відновлення вихідного запасу ЛРС;
Значення ресурсознавчих досліджень:
раціональне планування і розміщення заготівлі ЛРС по певному регіону;
організація проведення конкретної заготівлі ЛРС;
вирішення питань з охорони ЛР;
перегляд видового складу ЛР;
виявлення шляхів досліджень нових ЛР;
планування і проведення екологічного виховання населення регіону.
Термінологія:
2. Рослинність – це сукупність всіх фітоценозів (рослинних угрупувань) певної області або території.
Методи визначення запасів дикорослих лікарських рослин. Етапи ресурсознавчих досліджень
Шляхи і методи виявлення нових лікарських рослин
Минулий період (1917—1977), не дивлячись на значні успіхи, все ж таки необхідно розглядати як початковий в освоєнні величезних флористичних багатств, якими володіє наша країна. Приведені в рух всі шляхи і форми наукових пошуків і досліджень, які було можливо використовувати для створення з рослин цінних лікувальних препаратів. Зараз немає побоювань, що темпи досліджень в області лікарських рослин можуть скоротитися. На сучасному етапі розвитку науки лікарських рослинах важливий направити ці дослідження в більш чітко певні канали, зробити їх більш цілеспрямованими, орієнтованими на задоволення самих невідкладних потреб медичної промисловості і охорони здоров'я в цілому.
В дослідженнях, по виявленню цінних для медицини рослин, використовуються три основні методи, суть якихполягає в наступному.
Перший метод — вивчення і використовування досвіду народної медицини. Загальновідомо, що майже всі рослини сучасної наукової медицини свого часу запозичали з народної медицини. Прояв належної уваги до відомостей народної медицини може істотним чином вплинути на ефективність пошуків перспективних для наукової медицини рослин.
Початковими етапами вивчення народної медицини є:
а) проведення спеціальних або використовування попутних (етнографічних
і ін.) експедицій для збору відомостей шляхом опиту населення, знайомства із
знавцями місцевих рослин, придбання зразків і т. п.;
б) Організація кореспондентської мережі.
На перших етапах вивчення народної медицини дуже важливо з великої кількості зібраної інформації уміти відібрати об'єкти, що представляють найбільший інтерес для сучасної наукової медицини, і піддати їх вивченню.Необхідно спочатку перевірити правильність основних лікувальних свідчень для об'єкту, що вивчається. Якщо первинний фармакологічний (або інший біологічний) пошук, підтвердить достовірність відомостей народної медицини,то тільки в цьому випадку доцільне подальше його вивчення: фармакогностичне (в першу чергу фитохимическое), технологічне (виділення індивідуальних речовин або створення сумарних препаратів) і, нарешті, клінічне.
Другий метод — масове хімічне дослідження рослин на зміст певних груп речовин. Передбачається масовий польовий (рекокносцировочный) фитохимический аналіз на основні біологічно активні речовини всіх без вибору (або з частковим вибором) видів рослин певної місцевості або району. При цьому передбачається, що серед таких послідовно перебраних, проаналізованих, як би «просіяних через аналітичне сито» рослин знайдуться деякі перспективні, містять алкалоїди, серцеві глікозиди, сапонины, ефірні масла і інші фармакологічно активні речовини.
Метод «сита» у свій час був дуже популярний при пошуку лікарських рослин. В полі виїжджали численні експедиції. Для проведення польових аналізів були розроблені спрощені методики кількісного визначення речовин по кількості «хрестиків». Метод «сита» на певному етапі розвитку науки про лікарські рослини зіграв свою позитивну роль. Проте цей метод трудомісткий, дорогий.
Третій метод — пошуки нових лікарських засобів за принципом філогенетичної спорідненості. Вже давно помічено, що ботанічно споріднені рослини можуть володіти аналогічним або вельми близьким хімічним складом, а отже, можуть проявляти подібну фармакологічну дію. Знання цих біологічних закономірностей робить пошук нових лікарських рослин цілеспрямованим і більш ефективним.
Вітчизняні учені приділяють багато часу вивченню проблеми зв'язку між систематичним положенням рослини і його хімічною властивістю, оскільки це, крім свого безперечно великого загальнотеоретичного значення, дозволяє вирішувати і деякі практичні питання. При вивченні цієї проблеми далеко не все виявилося так просто. Разом з фактами прояву виключно закономірних хемотаксономических явищ мають місце випадки відсутності повного паралелізму між біохімічними ознаками рослин і їх филогенетическими відносинами. Спостерігаються навіть явища хімічної конвергенції, тобто появи однакових речовин в групах рослин, филогенетически не пов'язаних один з одним. Помічені і інші уявні аномалії, які з часом знайдуть собі пояснення. Але на даному етапі розвитку науки про лікарські рослини даних, що нагромадилися, по хемотаксономии вже достатньо для цілеспрямованого пошуку нових цінних рослин.
Перш за все, користуючись філогенетическим принципом, потрібно спочатку вивчати види, найближчі видам, прийнятим як офіційні рослини.
Філогенетичні пошуки можуть успішно проходити і за межами роду — усередині сімейств і навіть порядків. Ілюстрацією до цього можуть служити, зокрема, дослідження радянських учених в сімействах амарилісових, жовтців і макових, що закінчилися виявленням ряду найцікавіших алкалоїдовмісних рослин. Філогенетичні закономірності, що виявилися між систематичним положенням і його хімічним складом, відкрили нові пошукові можливості. Зокрема,фармакогности все частіше стали повертатися до так званих забутих рослин, хімічний склад яких свого часу не був розкритий унаслідок недостатності знання хімії природних речовин і недосконалості фитохимических методів дослідження.
Філогенетичні уявлення допомогли провести цілеспрямовані фі-тохимичні дослідження і вивести «забуті» рослини на шлях широкого медичного використання. Як приклади можна привести руту, петрушку, барвінок, та ін.
За тими ж обставинами у ряді випадків вельми доцільне повернення до більш глибокого вивчення рослин, що вже використовуються в науковій медицині. Є багато фактів, коли подібна «ревізія», проведена на сучасному науковому рівні, значно розширила область медичного використовування широко відомих лікарських рослин. Характерним прикладом може служити хоча б солодка.
Дякуючи всьому тій же цілеспрямованій філогенетичній «ревізії» в курсах фармакогнозії тепер стає все менше рослинних об'єктів з «невстановленим» хімічним складом.
Рослинні клітини, як відомо, продукують часто речовини такого складу, синтез яких хіміки ще не можуть здійснити, але які представляють велику цінність як деякі початкові продукти для синтезу (вірніше, напівсинтезу) певних лікарських препаратів. Наприклад, на основі молекули алкалоїду сенецифиліну був створений цінний препарат диплацин.
Переробка рослин, що досягається їх переходом в культуру, базується на філогенії. Точніше, філогенія сприяє відбору рослин для переходу їх в культуру, причому, як іноземних екзотичних, так і представників вітчизняної флори.
Основні етапи ресурсознавчих досліджень
Етапи ресурсознавчих досліджень полягають у: а) відбору об'єктів обстеження; б) підготовчих робіт; в) власне експедиційних польових досліджень по збору необхідних даних; г) камеральной обробки даних, одержаних під час польового обстеження і складання звітних документів.
ПІДГОТОВЧІ РОБОТИ. На першому етапі підготовчих робіт вирішують наступні завдання:
1)попередня теоретична оцінка запасів лікарської сировини і визначення об'ємів можливих щорічних заготівель;
2) планують вірогідні терміни і тривалість експедиційного обстеження.
В тих випадках, коли йдеться лише про визначення запасів одного виду або декількох видів, декілька адміністративних районів можуть бути обстежено в один експедиційний сезон. При виконанні робіт за експериментальною оцінкою термінів відновлення запасів після проведення заготівель експедиційні обстеження займають декілька польових сезонів.
ІІ. Етап. Власне експедиційні польові дослідження по збору необхідних даних.
ВИЗНАЧЕННЯ ВРОЖАЙНОСТІ.
Визначення або оцінка запасів лікарських рослин може проводитися в залежності від типу природних угідь одним з двох варіантів: визначення запасів сировини на конкретних заростях, коли лікарські рослини не мають чіткої приуроченості до певного рослинного угрупування, і визначення запасів сировини на ключових ділянках (заростях), коли лікарські рослини мають чітку приуроченість до певних типів рослинності (угідь).
Облікова ділянка – це “еталон” природного угіддя (фітоценозу), в якому спостерігається чітка приуроченість лікарських рослин і яка характеризується відповідною кількістю маси сировини певного виду лікарської рослини. Нею може бути квартал лісу, ділянка заплави річки, степу тощо.
Визначення запасів сировини на конкретних (ділянках) заростях дає достовірні, але неповні відомості про сировинні запаси. Оцінка запасів лікарських рослин на облікових ділянках дає менш точні, але більш повні дані.
В обох варіантах використовують три методи визначення урожайності:
метод закладання облікових ділянок (площ);
метод проективного покриття;
метод модельних екземплярів.
УРОЖАЙНІСТЬ (ГУСТИНА ЗАПАСУ) – ВЕЛИЧИНА СИРОВИННОЇ ФІТОМАСИ, ОДЕРЖАНА З ОДИНИЦЬ ПЛОЩІ, ЗАЙНЯТОЇ ЗАРОСЛЮ.
Урожайність сировини визначають декількома методами. Вибір методу залежить від ЖИТТЄВОЇ ФОРМИ РОСЛИНИ та МОРФОЛОГІЧНОЇ ГРУПИ СИРОВИНИ. Так у низькорослих трав’янистих рослин, кущиків та напівкущиків (копитняк, мучниця, брусниця, чебрець) урожайність сировини визначають за проективним покриттям.
встановлюють 2 величини: середнє проекційне покриття ЛР в межах зарості і вихід маси сировини з 1-го відсотка проекційного покриття – „ціна 1-го відсотка покриття”.
Для визначення запасів цим методом при кожному закладанні квадрат – сітки визначають проекційне покриття (проекція надземних частин на грунт), а також зрізують і зважують сировину з 1-го дециметра2, тобто „ціну 1-го % покриття”. Після цього визначають середнє значення проекційного покриття і ціни 1-го % покриття.
У = середнє проекційне покриття х середня ціна 1-го% покриття.
У середньорослих трав’янистих рослин (конвалія, цмин, звіробій, чорниця тощо) урожайність визначають методом закладання облікових ділянок.
закладають трансекту – прямокутна ділянка, яка перетинається паралельними або частіше діагональними маршрут-ними ходами, в якій рівномірно по діагоналях і вздовж бічних сторін через рівні інтервали (30, 50, 70 м) закладають пробні ділянки площею 1 м2. Мінімальна кількість пробних ділянок – не менше 15 (орієнтовно дані про необхідну кількість ділянок можна одержати на основі різниці між мінімальною і максимальною масою сировини, що збирають з 1 ділянки).
На кожній пробній ділянці збирають товарну сировину (сходи, юні та пошкоджені екземпляри не підлягають збиранню), у відповідності з вимогами інструкції по збиранню і сушінню даного виду („Правила сбора и сушки...” 1985). Свіжо зібрану сировину з кожної ділянки зважують з точністю до 5% (важилеві ваги), а потім перераховують за таблицями на повітряно суху сировину.
Коли популяції виду на масиві зростають у вигляді плям, площа яких становить певний % від загальної площі масиву, пробні ділянки закладають тільки в межах цих плям. Визначення урожайності в плямах проводиться тоді, коли ЛР займає менше ½ площі фітоценозу (масиву).
При визначені урожайності підземних органів трав’янистих рослин, великих трав’янистих рослин та кущів і дерев (папороть, оман, малина, собача кропива звичайна, шипшина, глід, липа тощо) доцільно визначити методом модельних екземплярів.
Необхідні показники: чисельність товарних видів – екземплярів (пагонів) на одиницю площі і середня маса сировини з одного модельного екземпляра (пагона).
Як облікову одиницю пагін використовують в тих випадках, коли границі екземпляра важко визначити, коли окремі екземпляри сильно відрізняються за ступенем розвитку, або коли процес збирання сировини з цілого екземпляра дуже працевмісний (квіти липи).
Підрахування чисельності екземплярів (пагонів) зручніше проводити на відрізках маршрутних ходів, які закладаються через задану кількість метрів ходів за заданою довжиною. Залежно від розмірів заростей, рясності і розмірів екземплярів довжина відрізків може бути 20, 50 і 100 кроків (метрів). Кількість відрізків повинна бути в межах 25 – 40, ширина відрізків 1 – 2 м. Число модельних екземплярів залежить від ступеня їх розбіжності. При визначенні маси підземних органів або суцвіть достатньо 40 – 60 модельних екземплярів, у випадку визначення маси надземних вегетативних органів їх кількість збільшується до 100 і більше. На кожному відрізку відбирається 1 – 2 екземпляри, зважується сировинна маса кожного екземпляра, а потім визначається середня маса сировини одного модельного екземпляра. Одночасно підраховується кількість екземплярів на кожному відрізку і визначається середня кількість екземплярів на відрізку.
У = середня кількість екземплярів х середня маса 1-го модельного екземпляра
ІІІ. Камеральная обробка
Цей вид обробки включає всі розрахунки, які неможливо або недоцільно виконувати в польових умовах, а також складання звіту по обстеженню.
Всі одержані дані повинні бути статистично оброблені. їх зводять в інвентаризаційну відомість, окремо по кожній рослині.
При роботі на конкретних ділянках вказуються номер зарослі, її географічне розміщення з вказівкою про віддаленість від найближчих населених пунктів і транспортних шляхів, рослинне угрупування, в якому росте рослина, кількість екземплярів на одиницю площі, врожайність, площа заросль і експлуатаційний запас сировини.
В кінці по кожній рослині вказують сумарний експлуатаційний запас і можливий щорічний об'єм заготівок для обстеженої території.
Аналогічним чином оформляють дані про запаси сировини на ключових ділянках, що мають промислові чагарники.
В кінці звіту розробляють зведену таблицю запасів, виявлених по кожному виду, і таблицю об'ємів фактичних заготівок лікарської сировини, що проводяться в районі ресурсного обстеження. на основі аналізу наявних запасів і об'єму заготівок дають необхідні рекомендації про можливості їх збільшення або необхідності зменшення. крім того,вносять пропозиції про створення заповідників для охорони рідкісних лікарських рослин або високопродуктивних промислових чагарників і масивів. до звіту додають необхідні картографічні матеріали, а також рекомендації по обробці лікарських рослин.
Обчислення експлуатаційних запасів визначають як добуток урожайності, яку визначено одним з 3-х методів на площу зарості, яку визначають як площу геометричної фігури, до якої подібна.
Для збереження і відтворення запасів дикорослих корисних рослин потрібно дотримуватись таких правил:
при масивному розміщені ЛР заготовляти їх потрібно один раз у 3 роки, вибираючи при цьому 75% запасу.
зрізувати лише надземну частину трави, у якої підземні органи не є сировиною (заготівля неповинна перевищувати 25 – 30% біологічного врожаю).
залишати найбільш розвинуті екземпляри (так звані маточники) для природнього обнасінення ділянок.
залишати не менше 25 – 30% листків на пагонах.
бруньки і кору заготовляти переважно на деревах і кущах зрубаних при рубках.
кореневища (підземні органи) збирати після достигання і обсипання насіння.
підсівати і підсаджувати сировинні рослини (штучне походження).
посилити контроль за діяльністю заготівельних організацій.
взяти під охорону і створити умови для відтворення заростей таких ЛР (барвінку малого, осоки парвської, плауна баранця, мучниці звичайної, проліски пониклої, ялівцю звичайного, вовчих ягід звичайних).
Перед початком заготівлі кожний збирач ЛРС ознайомлюється та вивчає основні пункти інструкції з підготовчої роботи та збирання ЛРС. Заготівля ЛРС складається з основних етапів:
організація заготівлі;
збір сировини;
сушіння ЛРС;
приведення до стандарту;
подрібнення;
упакування.
При заготівлі ЛРС основним критерієм є вміст БАР, врахування біологічних особливостей, динаміка накопичення БАР, урожайності сировини, вплив заготівлі на відтворення запасів.
“Основні правила заготівлі лікарської рослинної сировини”
а) що збирати?
Сировина: бруньки, кора, листки, квіти, плоди, корені, кореневища, кореневища разом з коренями.
б) коли збирати? Коли рослина накопичує більше діючих речовин (бутонізація, початок або повне цвітіння, після цвітіння, плодонасіння, ув’ядання рослини).
В основному всю сировину збирають в добру, ясну погоду, вона повинна бути висушена від роси і дощу (крім підземних органів і спор плауна), на ділянці збору необхідно залишати певну частину рослин, придатних для опалювання та віднов-лення.
в) де збирати? Тільки на тих ділянках, які вказані в квитку.
Кожний тип лісу характеризується певним видовим набором. Відповідно, необхідно знати не тільки географічний район, але й угрупування: водяні, болотні, лісові, лукові, степові бур’яни. Серед них для заготовки ЛРС представляють економічний інтерес лісові угрупування. Ліси розрізняють по переважаючим породам: соснові, ялинкові, листяні, хвойні і змішані.
г) як збирати і який вид малої механізації застосовувати? Як правило, вимикати з коренем дозволено тільки сухоцвіт багновий. Для збору інших рослин використовують різні пристосування:
Збирання і заготівля. ЛРС збирають під час максимального накопичення діючих речовин. Фазу вегетації та термін збирання встановлюють експериментально, вивчаючи динаміку накопичення БАР. Крім того, існують загальні правила й обмеження: надземні частини ЛР (листя, квітки, трава, плоди) збирають у суху погоду, після того, як обсохне ранкова роса і до появи вечірньої; підземні органи — протягом усього дня. Зважаючи на зростання рівня забрудненості довкілля, встановлюється більш жорсткий контроль умов заготівлі з метою отримання споживачами екологічно чистої ЛРС. Заборонено збирати сировину на звалищах, смітниках, на полях і біля них, де проводяться обробки сільськогосподарських рослин отрутохімікатами, поблизу нафтопроводів, уздовж залізничних колій, на територіях, забруднених шкідливими виробничими відходами хімічних заводів, радіо нуклідами, важкими металами, вздовж доріг з інтенсивним рухом автотранспорту у зв’язку з високою концентрацією відпрацьованих газів у повітрі; непридатні для збирання рослини з підвищеним вмістом нітратів. Збирають сировину лише із здорових, добре розвинутих рослин, не пошкоджених комахами і мікроорганізмами. Траву збирають під час або на початку цвітіння. Для поновлення зарості залишають на 1 м2 декілька розвинених рослин. Перед сушінням із зібраної сировини видаляють сторонні домішки, здерев’янілі й товсті стеблові частини. Плоди, насіння заготовляють достиглими. Зазвичай скошують надземну частину рослини, сушать і обмолочують. Соковиті плоди знімають вручну, без плодоніжок, не порушуючи цілісності оболонки. Корені, кореневища й інші підземні органи заготовляють зазвичай восени, рідше — навесні, до початку вегетації. Викопують лопатами, вилами. Повзучі кореневища (аїр) виривають руками чи гачками. Брунькизаготовляють протягом зими і рано навесні, коли вони ще не рушили в ріст. Після підсушування на холоді з березових мітел обмолочують бруньки. Соснові бруньки зрізають з гілок у місцях санітарних вирубок. Забороняється заготівля бруньок без дозволу лісоохоронних організацій, поблизу населених пунктів, у паркових зонах, зонах відпочинку. Кору збирають під час сокоруху, до розпускання листя (квітень–початок травня). На молодих гілках і стовбурах після очищення від лишайників ножем роблять кільцеві надрізи на відстані 20–30 см, з’єднують одним-двома поздовжніми надрізами, кінчиком ножа чи дерев’яною лопаткою відділяють жолобоподібні частини. Перед сушінням видаляють сторонні домішки, шматки кори, товщі допустимих розмірів. Листя збирають, коли воно повністю сформувалось, зазвичай у фазі бутонізації та цвітіння рослини (його зрізають чи обережно обривають). Не можна збирати все листя, частину слід залишати, щоб рослина не загинула. Квіти обривають руками чи спеціальними совками (ромашка аптечна) на початку чи під час повного цвітіння. Відразу після збору видаляють інші частини рослини, також пошкоджені комахами і мікроорганізмами. Потім відділяють залишки стебел, прикореневих листків, відмерлі залишки коренів і кореневищ, струшують землю. Більшість коренів промивають у холодній проточній воді, склавши в плетену корзину, не допускаючи тривалого перебування у воді. Найкраща тара для перенесення сировини до місця сушіння — корзини, дерев’яні ящики чи мішки з тканини. Сировину в тарі слід розпушити й протягом 2–3 год доставити до місця сушіння чи розкласти в затінку на тканині, брезенті. Перед сушінням видаляють сторонні домішки. Органічні домішки у ЛРС — це сторонні органи цільової рослини, які не вважаються лікарськими, або сторонні частки рослинного походження, які не мають відношення до цільової рослини. До мінеральних сторонніх часток належать камінчики, пісок, земля, глина тощо.
Охорона ресурсів. ЛР — це всенародне багатство, що потребує охорони від винищування й безмірної експлуатації. Останнім часом велика небезпека загрожує рослинам, які користуються підвищеним попитом населення, а також рідкісним видам ЛР. Щоб запобігти зменшенню запасів потрібно раціонально використовувати масиви й зарості дикорослих рослин. Не можна заготовляти ЛРС рік у рік на одних і тих же місцях, щоб не було повного винищення рослин. Усі, хто заготовляє ЛРС, повин ні знати, як розмножуються рослини: насінням або кореневищами, надземними повзучими пагонами, цибулинами. Певну частину однорічників, що розмножуються насінням, слід лишати незайманою для відновлення наступного року. Якщо рослина розмножується корінням, то надземну частину можна збирати всю, не пошкоджуючи коренів. При заготівлі коренів і кореневищ слід обов’язково частину рослин лишати для відновлення й плодоношення. Після збирання рекомендується струсити насіння чи залишити частинку кореневища після викопування і пригорнути землею. Кору збирають по можливості на ділянках під час санітарних вирубок чи проріджень лісових насаджень. Бруньки сос ни і берези також слід заготовляти з дозволу лісоохоронних органів. Не можна зрізати верхівкові бруньки на молодих насадженнях сосни. Збирання ЛРС із рослин, яких обмаль у певній місцевості, можливе після їх повного дозрівання і розповсюдження на більшому просторі. Для поновлення запасів Л.р. необхідно під час заготівлі дотримуватись таких правил: траву зрізати без грубих приземних частин; не слід виривати рослини з корінням, оскільки така «заготівля» призводить до пов ного знищення; не можна зривати чи повністю зрізати листя з рослини; коріння й кореневища дозволяється заготовляти лише після достигання й осипання насіння; частину коренів і кореневищ бажано залишати в ґрунті для відновлення рослин. Якщо у місцевості велика кількість певного виду лікарської рослини, збирати сировину слід так, щоб на 4 м2 залишалося з десяток особин цього виду.
Збирання сировини треба проводити дуже старанно, уникаючи потрапляння в зібраний матеріал різних сторонніх домішок та інших частин тієї самої рослини, і з урахуванням раціонального її використання.
Збираючи отруйні лікарські рослини (беладона звичайна, дурман звичайний, чемериця (різні види) та ін.), необхідно дотримуватись запобіжних заходів: не торкатися немитими руками обличчя, очей; закінчивши збирання отруйних рослин, старанно вимити руки з милом.
На якість лікарської сировини впливають антропогенні чинники. У лікарські рослини можуть потрапити токсиканти — газоподібні викиди, пил промислових підприємств і токсиканти із забрудненого грунту. Найбільшою небезпекою для організму людини є декілька груп ксенобіотиків (чужі організмові речовини): важкі метали, пестициди, нітрити, нітрати, нітрозаміни, група канцерогенних сполук (головним чином поліциклічні ароматичні вуглеводні), радіонукліди, миш’як. Тому при виборі районів і місць для заготівлі рослинної сировини необхідно враховувати екологічний стан довкілля.
Первинна обробка сировини. Перед сушінням сировина підлягає первинній обробці. При цьому відкидають сторонні рослини або непотрібні частини тієї ж самої рослини (скажімо, стебла в листковому товарі, листки у квітковому і довгі квітконіжки або черешки листків, дерев’янисті стебла тощо), а також пошкоджену комахами та грибками сировину. Часто товсті корені й кореневища розщеплюють, іноді очищають від кори. Період між збиранням сировини і розкладанням її для сушіння не повинен перевищувати 1 – 2 год.
Робиться це для видалення сміття, усунення дефектів, викликаних неправильним збиранням і сушінням, тобто для приведення сировини до ліквідного стану, в якому вона за чистотою цілком відповідає вимогам стандартів.
Головні сортувальні операції:
Часто всі ці операції виконують одночасно за допомогою механізованих грохотів з набором сит. Через сито, що похило рухається назад і вперед, відсіюються земля і подрібнені частини, працівники відбирають великі домішки і дефектні частини. На грохотах очищають листя, корені та іншу сировину.
До числа загальних сортувальних машин відносяться різні конструкції віялок-сортувалок. Вони придатні для очищення насіння і ягід. Використовують також сортувальні машини спеціального типу, так звані «гірки». Це відбирач, в якому стрічки можуть рухатися під різним кутом, завдяки чому домішки розділяються як за масою, так і за розміром. У такий спосіб плоди анісу очищають від домішок коріандру.
6.Лікарські рослини: енциклопедичний довідник / Відповідальний редактор А. М. Гродзінський. — К.: Видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр «Олімп», 1992. — 544 с. ISBN 5-88500-055-7
Лекція №1
Тема . Вступ. Заготівля лікарської рослинної сировини. Охорона праці при заготівлі отруйної лікарської рослинної сировини.
Мета: мати поняття про : основні етапи розвитку фармакогнозії, досягнення медицини різних народів, перші медичні рукописні праці, початок організованої заготівлі дикорослої лікарської рослинної сировини, про промислову організацію ЛРС, дикорослі ресурси України, культивування ЛР, мпорт ЛРС,про загальні правила заготівлі ЛРС, причини браку ЛРС, первинну обробку зібраної ЛРС перед сушінням, про основні пункти «Положення про збирача ЛРС», основну термінологію визначення запасів ЛРС.
вміти:охарактеризувати досягнення вчених різних народів, пояснити значення праць видатних лікарів, пояснити зміст промислової організації заготівлі ЛРС, значення фази розвитку ЛР в заготівлі ЛРС, користуватися ДФ ХІ з метою вивчення особливостей заготівлі сировини різних рослинних органів, раціонально використовувати рослинні запаси, використовувати методики визначення запасів ЛРС, заготовляти ЛРС згідно «Положення про збирача ЛРС», використовувати різні шляхи збереження рослинних ресурсів.
знати: видатних лікарів і вчених старовини і сучасності, які безпосередньо вплинули на розвиток фармакогнозії, перші державні медичні заклади і аптеки, основні джерела постачання ЛРС, заготівельні організації ЛРС, поняття «культивування ЛР», «інтродукція» лікарських рослин, правила заготівлі різних рослинних органів, заходи застереження під час роботи з отруйними ЛР, умови зберігання ЛР безпосередньо перед сушінням, обов’язки збирача ЛРС, рекомендації щодо раціонального використання природних рослинних ресурсів, завдання ресурсознавства,
ПЛАН.