політична економія ввів до наукового лексикону франц економіст Антуан де Монкретьєн 1575 1621 який опубліку

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.  Зародження і розвиток політичної економії.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону франц економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який опублікував працю «Закони суспільного господарства.

перший напрям політичної економії — меркантилізм — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом. У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва.

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у ПЕ, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

Неокласичний напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях.

1.  Предмет політичної економії.

Предмет ПЕ – уся система економічних відносин людей, їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політ., ідеологічними і соц. інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, якнайкраще виробляти різні товари і послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою максимального задоволення потреб людей.

1.  Економічна теорія і політична економія.

Економі́чна тео́рія — наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку людини і груп людей у виробництві, розподілі та споживанні життєвих благ з метою задоволення потреб при обмежених (рідкісних) ресурсах, що породжує проблему економічного вибору і конкуренцію за їх використання. Це наука, яка вивчає економічні закони і економічні відносини. Економічна теорія переважно ретроспективна наука. Вона вивчає те, що було і є в господарському житті. Але може також включати прогнози майбутнього, зокрема обґрунтування певних програм, планів розвитку економіки тощо.

ПЕ – це суспільна наука, що досліджує проблему такого використання чи переміщення рідкісних ресурсів, при якому досягається найбільше максимальне задоволення безмежних потреб суспільства.

Спільне між економічною теорією і ПЕ: єдність наук (дослідження відносин між людьми)

Відмінне: економічна теорія досліджує економ. відносини як вираз економічних інтересів людей.

1.  Закони, принципи, категорії політичної економії.

Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища. Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей; має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність; має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів. Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами: всезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Закони бувають: всезагальні, особливі, специфічні, стадіальні.

Економічні принципи – це узагальнення, що містять певні припущення, усереднення, що вказують на загальні тенденції розвитку економічної системи.

1.  Методи економічних досліджень.

Метод економічної теорії — це сукупність прийо­мів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджу­ються категорії і закони функціонування та розвит­ку економічних систем.

Діалектика як метод базується на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому зв'язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвит­ку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокрем­лення основних, найсуттєвіших ознак сторін певного яви­ща, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, не­істотного. Результатами застосування методу наукової аб­стракції є формування понять, економічних категорій, ви­явлення і формування законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.При аналізі об'єкт дослідження розкладається на скла­дові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знан­ня вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання від загаль­ного до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діа­лектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються еко­номічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає ці процеси у тій істо­ричній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод до­сліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьо­му від історичних випадковостей, зигзагів і подробиць, не властивих цьому процесові.

Економічне моделювання — це формалізований опис економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює ре­альну картину економічного життя. Економічний експеримент — штучне відтворення еко­номічних процесів і явищ з метою вивчення їх за опти­мально сприятливих умов та подальшого практичного впро­вадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

1.  Функції політичної економії.

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес.

Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих і функціональних.

Політекономія, а відповідно і екон.теорія, є суспільною, провідною методологічною наукою в системі екон.наук. За словами М.Твена, "знання політекономії – першооснова вмілого керівництва державою". Сама назва"політ.економія" означає мистецтво держ. управління. нар.госп.Якщо виходити з того, що політекономія є ядром екон.науки, то її завдання, що випливає з практичних функцій, є, передусім, обґрунтування наукової основи екон. Політики

1.  Економічний зміст та організаційні форми виробництва. Структура виробництва.

Тип виробництва — це класифікаційна категорія комплексної характеристики організаційно-технічного рівня виробництва, яка зумовлена широтою номенклатури, регулярністю, стабільністю та обсягом випуску продукції, а також формою руху виробів по робочих місцях.

Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих місць та руху предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої особливості організації виробництва, праці, технологічних процесів і устаткування, що застосовуються, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально-технічного забезпечення. Конкретний організаційний тип виробництва визначає особливості формування системи планування, обліку та оперативного управління процесами.

Розрізняють три основні типи виробництва: одиничне, серійне, масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів, малим обсягом їх випуску на робочих місцях, які не мають певної спеціалізації.

Серійному виробництву властива обмежена номенклатура виробів, що виготовляються періодично повторюваними партіями, і порівняно великий обсяг випуску.

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску виробів, що виготовляються безперервно протягом тривалого часу.

Структура виробництва — якісне розчленування і кількісна пропорційність суспільного процесу виробництва.

1.  Технологічний спосіб виробництва.

Базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими та особистісними елементами продуктивних сил та системи техніко-економічних відносин в цілому. Основними підсистемами технологічного способу виробництва є продуктивні сили та техніко-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини проміжні між факторами виробництва (речовими та особистісними) і техніко-економічними відносинами, а також виробничими відносинами (відносинами економічної власності).

1.  Фактори виробництва.

Фактори виробництва - це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Праця - це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані - процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці.

Капітал - це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва.

Земля як фактор виробництва виступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля - ​​обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше.

Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця - отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється.

1.  Ефективність виробництва та продуктивність праці.

Продуктивність праці — це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції. У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт.

Ефекти́вність виробни́цтва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях. Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витрат суспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівень продуктивності суспільної праці.

1.  Поняття суспільного продукту та його структура.

Суспільний продукт і його структура. Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системи товарного виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість. Натуральна форма суспільного продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації суспільного продукту. Поділ праці веде до того, що кількість видів продукції розширюється. Сьогодні кількість видів продукції вимірюється десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги.  Для того щоб бути благом корисним, продукт необов’язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту і т. д. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

1.  Визначення необхідного та додаткового продукту.

Необхідний продукт (НП) - це та частина національного доходу, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволен­ня культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи. Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування. Суспільство завжди повинно виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт (ДП) - це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.

ДП=ЧП-НП

ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського сус­пільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктив­них сил.

1.  Економічні потреби суспільства: їх суть та класифікація.

Економічні потреби – це внутр.. мотив людини, що спонукає її до екон. діяльності з метою забезпечення власного добробуту,  добробуту членів сім'ї, потреби в матер. благах.

За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні. Первинні - породжені тим, що людина є істотою біологічною і їй постійно необхідні повітря, вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби витікають з того, що людина є частиною соціуму, тобто живе в рамках певної соціальної організації. І такий статус людини вимагає і породжує соціальні потреби.

Класифікація потреб:

За суб'єктами (носіями потреб): індивідуальні, колективні, суспільні.

Або: домогосподарств, підприємств, держави.

За об'єктами (предметом, на який вони направлені): матеріальні (потреби в матеріальних благах та послугах); духовні; соціальні (коханні, дружбі, спілкуванні, участь у суспільно-корисній діяльності).

За сферами діяльності: праці, спілкування, рекреації (відпочинку, відновлення працездатності),  економічні - частина людських необхідностей, для задоволення яких необхідне виробництво, розподіл, обмін і споживання благ.

За черговістю задоволення:

• першочергові (задовольняються предметами першої необхідності),

• не першочергові (задовольняються предметами розкоші). За ступенем реалізації:

• абсолютні (породжені сучасним рівнем розвитку економіки),

• дійсні (відповідають рівню розвитку економіки певної країни),

• платоспроможні (потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін).

За участю у відтворювальному процесі:

• виробничі (потреби в засобах виробництва),

• невиробничі (потреби у споживчих товарах). За можливостями задоволення:

• насичені, вгамовані (мають чітку межу і можливість повного задоволення),

• ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення)

За значимістю потреби можна представити у вигляді піраміди

1.  Виробничі можливості суспільства і потреби.

Економічні відносини, які є предметом вивчення економічної теорії, складаються у виробництві, або з приводу виробництва. Спонукальним мотивом виробничої діяльності виступають потреби. Основна суперечність економічного розвитку полягає в протиріччі між постійно зростаючими потребами і обмеженістю виробничих ресурсів. Розвиток виробництва завжди породжує нові потреби, які відразу задовольнити неможливо. Одним із фундаментальних положень політичної економії є слідуюче: особисті потреби людини є безмежними, а способи і методи їх задоволення - обмеженими, тобто, виробничі ресурси для задоволення людських потреб - обмежені. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів економічного життя - закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов'язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з ЇЇ зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, але й стають підґрунтям для виникнення нових потреб.

1.  Економічні інтереси. Інтереси і потреби.

Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета ( максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром). Отже, економічні інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення потреб. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі соціально-економічних відносин.

1.  Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів.

Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами

Основні складові частини економічної системи:

1)виробничі сили суспільства, представлені особистими, речовими, соціальними факторами;

2)техніко-економічні відносини;

3)соціально-економічні відносини;

4)господарчий механізм.

Виробничі сили та техніко-економічні відносини утворюють технологічний спосіб виробництва. А технологічний спосіб виробництва разом з соціально-економічними відносинами утворює соціальний або суспільний спосіб виробництва.

1.  Типи і еволюція економічних систем.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влвсності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коорднинації економічної діяльності тощо. Поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство – економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.

Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна система – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соціально-економічних процесів.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально- економічними потрясіннями, кризовими явищами.

1.  Сучасні тенденції в розвитку економічних систем.

Однією з основних характерних сучасної світової економіки є інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства. Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообігу, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на економічні процеси в країнах та регіонах. Глобалізація – це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов’язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства. Сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи.Загострюються проблеми оточуючого середовища.

1.  Формаційний і цивілізаційний підходи до типізації економічних систем.

Формалізаційний підхід був розроблений Марксом і Енгельсом і їхніми послідовниками. Розвиток суспільства ґрунтується  на розвитку виробництва суспільних благ. Продуктивні сили у єдності з виробничими відносинами становить певний спосіб виробництва. Продуктивні сили визначають розвиток виробничих відносин, а виробничі відносини впливають на розвиток продуктивних сил. Продуктивні сили і виробничі відносини мають розвиватися одночасно, аби не гальмувати один одного. Спосіб виробництва поєднуючись з політ. структурою суспільства утв. соц.-економічну формацію. Розрізняють такі їх типи: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, а в деяких країнах існував і первіснообщинний лад. Цивілізаційний підхід – при аналізі стану економічних систем дотримуються багато вимірності їх природньої еволюційної поступовості, відмови від класових оцінок змісту і цілей функціонування і розв. системи, пізнання стану системи на конкретному етапі її розвитку у єдності, взаємодії її економічних і соціокультурних складових, врахування зростання ролі людського фактора у розвитку суспільства, трактування світової історії як єдиного планетарного цілого.

1.  Власність як економічна категорія. Структура власності, її типи, види і форми.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей як до своїх.

Власність – це належність речей, матеріальних і духовних цінностей, юридичне право на таку належність, економічні відносини між людьми з приводу належності, розподілу і перерозподілу об’єктів власності. Підсистеми власності: економічна власність( означає привласнення суб’єктами засобів виробництва, предметів споживання, послуг, не залежить від волі та свідомості людей) має дві сторони кількісну і якісну; юридичну власність( відображає реальні економічні відносини власності, є виявом волі певного класу і правовим оформленням цієї волі в юридичних акрах і нормах). Аспекти прояву власності: соціальний( формування соціальних класів), політичний( вплив власності на політику держави), психологічний( відображає ставлення до чиєїсь, своєї, нічиєї речі), національний( відображає наявність суспільної власності, народних надбань). Суб’єкти власності – це носії відносин власності, ті кого стосується відносини володіння, користуванням та розпорядженням майном. Об’єкти  - це все те, що є власністю, належить суб’єкту власності. Функції власності: 1.визначення цільової спрямованості виробництва, характеру розподілу, обміну споживання його результатів і доходів; 2.формування суспільної форми праці; 3.реалізація і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб’єктів; 4.визначення всього суспільного устрою виробництва соц. ієрархії, становлення людини в суспільстві.

Структура власності:1.правоволодіння; 2.правокористування; 3.праворозпорядження.

Типи власності:

1) суспільна, формами якої є

•державна (види: загальнодержавна, муніципальна)

•колективна (види:кооперативна, акціонерна, партнерська, власн. гром. органів)

2) приватна, торами якої є

•індивідуальна трудова (види: особиста, сімейна)

•індивідуальна нетрудова (види:монополістична, кооперативна, інд. з використ. найм. праці)

Окремою формою є змішана (види: держ-приват, держ-кооперат та ін.)

1.  Власність на засоби виробництва.

суб'єктами власності (індивідом, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється в процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін., у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у сфері оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додану вартість тощо. У сфері розподілу власність на засоби виробництва здійснюється через надання податкових пільг, кредитів, лізинг тощо. У сфері споживання (в даному разі виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається в таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо. Тому власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням

1.  Об’єкти власності. Права власності.

Об'єкт власності - те, що знаходиться у власності, належить суб'єкту власності; матеріальний, фінансовий, інтелектуальний продукт, економічні ресурси, що належать певним особам, організаціям, державі.

Право власності - сукупність юридичних норм, що закріплюють і охороняють приналежність (присвоєність) матеріальних благ певним особам або колективам, що передбачають обсяг і зміст прав власника у відношенні приналежного йому майна, способи й межі здійснення цих прав. Право власності полягає в тому, що власник за своїм розсудом володіє, користується й розпоряджається належним йому майном. Власник може передавати свої права по володінню, користуванню й розпорядженню майном іншій особі, використати майно як  предмет застави або обтяжувати його іншим способом, передавати своє майно  у власність або управління іншій особі, а також робити у відношенні нього будь-які дії, які не суперечать закону.

1.  Товарне виробництво та його форми організації.

Товарне виробництво є формою господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими господарюючими суб’єктами, які функціонують не для власних, а для задоволення потреб інших суб’єктів через ринок. Його основні риси такі: це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти виробляються відокремленими спеціалізованими виробниками і для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж тих продуктів, що стають товарами.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте (капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва.

1.  Товар та його властивості.

Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.

Властивості товару: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі - в одязі, треті - у засобах пересування і тощо. Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому.

Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.

Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого.

Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.

Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).

Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби.

1.  Функціонування товарного виробництва та його закони.

Функціонування товарного господарства органічно пов’язане з приватною власністю на ресурси, а також з використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності й управління нею. В такій господарській системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішення. Велику роль у функціонуванні товарного господарства відіграють такі закони виробництва, обміну, як:

1) Закон вартості – закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів мають здійснюватись на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції: - регулює пропорції суспільного виробництва; - стимулювання розвитку продуктивних сил; - обумовлює диференціацію товару виробників.

2) Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Тобто підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення ціни попиту.

3) Закон пропозиції — при інших незмінних чинниках величина (об'єм) пропозиції збільшується у міру збільшення ціни на товар. Зростання величини пропозиції товару при збільшенні його ціни обумовлене в загальному випадку тією обставиною, що при незмінних витратах на одиницю товару із збільшенням ціни росте прибуток і виробникові (продавцеві) стає вигідним продати більше товару.

4) Закон конкуренції - закон економічного суперництва між товаровиробниками, підприємцями, фінансистами та іншими учасниками ринку, який полягає у прагненні забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та збуту товарів (послуг), користування і завоюван ня кращого становища на ринку капіталу. У зв'язку з цим інтереси учасників ринку різні, часто протилежні.

5) Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічний закон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.

1.  Суть грошей. Функції грошей. Грошовий обіг та його закони.

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових.

Гроші виконують ряд важливих функцій:

1) Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

2) Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

3) Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.

4) Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

5) Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Грошовий обіг - це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу.

Закони:

1) сума грошей виплач. за товари і послуги відповідно рівню ВВП країни.

MV=PQ, де М-грошова маса, V-шв. обігу грошей, Р-заг. рівень цін, Q-пропоз. тов. і послуг.

2)к-сть грошей не може бути довільною, якщо зрост. ціни при незмінному обсязі в-ва і шв. обігу крошей, то їх масса повинна бути збільшеною, якщо зрост. шв. обігу, а ціни й обсяг в-ва незмінні, то масу грошей можна зменшити.      M=PQ/V

3)ціни товарів знах. в  прямій залежності від к-сті грошей в обігу, і обернені в залежності від к-сті тов. і послуг P=MV/Q

4)для норм. функціонування економіки допустимим вваж. зростання цін (ВВП) та відпов. ї маси грошей в розмірах 2.5-5%

Закон к-сті грошей в обігу  КГ=(СЦ-К+П-ВП)/Об

1.  Грошові реформи. Гроші, ціна та інфляція.

Грошова реформа - це цілеспрямовані перетворення, за допомогою яких здійснюються рішучі комплексні дії, спрямовані на оздоровлення економіки, фінансів, грошового обігу тощо.

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту.

Види реформ:

1) формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін не змінюється.

2)деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін).

3)  За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей; від форми зберігання запасу старих грошей; від форми власності власника грошей.

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу.

Ціна́ — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару.

Інфляція — тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей.

1.  Виникнення і розвиток грошових відносин.

Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін Т-Тек.-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль, залізо, серебро, золото. Это уже были локальные , региональные или временные деньги. Гроші за їх глибинною сутністю – це відокремлений від товару образ його вартості. Гроші як вартість – це засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти.

1.  Інституціональні основи ринкової економіки. Визначення ринку. Функції ринку.

Ринок – це певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організацій  і державою з приводу купівлі-продажу товарів і послуг у сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу. Функції ринку - Регулююча: Стимулююча;

Розподільча Алокаційна , Інтеграційна Інформаційна, Посередницька

Ринкова економіка за своїм соціально-економічним змістом є капіталістичною економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва.

Ринкова економіка чітко виявляє значення свободи, підприємництва і вибору.

Складовою ринкової економіки є ринкова система.

Ринкова система — це система ринків, цін і конкуренції. Саме система ринків, цін і конкуренції забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають капіталістичний хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: по-перше, сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв, по-друге, синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.

Конкретними ланками ринкової системи є такі категорії, як попит, пропонування, рівноважна ціна, конкуренція, ринок.

1.  Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит і пропозиція є невід’ємними категоріями ринкової організації господарювання, що виражають об’єктивні економічні відносини товарного вироюництва. Попит визначає сукупну суспільну чи ринкову потребу в товараї (послугах), яка зумовлена алптоспроможністю і виражена в грошовій формі. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту є гроші.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат товарного виробництва пропозиція представлена відповідним суб’єктом – продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг виробництва.

На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Співвідношення попиту і пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів. Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій рівновазі.

1.  .Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція — боротьба мiж товаровиробниками за найвигiднішi умови виробництва i збуту товарiв i послуг, за привласнення найбiльших прибутків чи інших переваг.

Функції конкуренції:

1.Засіб досягнення збалансованості між попитом і пропозицією

2.Спілкування і погодження інтересів виробників

3.Змушувати товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати

4.Стимулювання підвищення якості продукції та послуг

5. Формування ринкової ціни

Форми конкуренції:

1. Вільна конкуренція  — конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентiв-виробників i конкурентiв-споживачів, вiльний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності, жодна з фiрм не може впливати на ринкову цiну, ціни встановлюються стихійно, однорідність продукції, прозорість ринкових відносин.

- Внутрiгалузева конкуренцiя — боротьба мiж товаровиробниками, якi дiють в однiй галузi народного господарства;

- Мiжгалузева конкуренцiя — конкуренцiя мiж товаровиробниками, якi дiють у рiзних галузях на-родного господарства.

- Міжнародна конкуренція – між країнами за збут своєї продукції та отримання максимального прибутку, встановлення ціни світового ринку на товар, що впливає на виробництво та ціноутворення на національних ринках.

2. Недосконала конкуренцiя — конкуренцiя мiж крупними компаніями (всерединi монополiзованого сектора мiж членами групових монополiй), які впливають на ціну, i дрiбними та середнiми фiрмами. Її найважливiшi риси — встановлення монопольно високих цiн і привласнення на цiй основi монопольно високих прибуткiв.

- Цінова конкуренція — боротьба мiж товаровиробниками за споживача через зменшення витрат виробництва, зниження цiн на товари i послуги без iстотної зміни їх якостi й асортименту.

- Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту.

Рiзновид недосконалої конкуренції — нечесна конкуренція, що ведеться переважно неекономiчними методами.

1.  Принципи класифікації ринків.

1. За економічним призначенням об'єктів ринкових відносин: товарний ринок; фінансовий ринок; ринок робочої сили

2. За просторовою ознакою: місцевий (локальний) ринок; регіональний ринок; національний ринок; регіональний за групою інтегрованих країн (наприклад, ЄС); світовий ринок.

3. За ступенем розвитку конкуренції:

– монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни;

– олігополістичний ринок — ринок, на якому існує групова монополія;

– немонополізований ринок — ринок, на якому існує багато продавців, кожний з яких окремо неспроможний впливати на процес ціноутворення.

4. За рівнем відповідності чинному законодавству:

– легальний (офіційний) ринок;

– тіньовий (нелегальний, «чорний») ринок — ринок, де торгівля ведеться з порушенням законів і правил купівлі-продажі звич.товарів.

5. За рівнем насиченості:

– рівноважний ринок (пропозиція = попиту);

– дефіцитний ринок (коли попит перевищує пропозицію);

– надлишковий ринок (коли пропозиція перевищує попит).

6. За рівнем розвитку економічних свобод:

– вільний ринок, що має максимум економічних свобод, де продавці самі вирішують, що продавати, кому збувати продукти й за якою ціною; подібною незалежністю володіють й покупці (що купувати, в кого і за якою ціною);

– регульований ринок, який підлеглий певному порядку, що закріплений у правових нормах і підтримується державою.

7. За ступенем зрілості ринкових відносин: розвинений ринок; ринок, що розвивається.

1.  Поняття та основні риси інфраструктури ринку.

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової економіки. У свою чергу за рівнем розвитку ринкової інфраструктури можна судити і про ступінь розвитку ринку, ринкових відносин у тій чи іншій країні. Тому необхідною умовою дієвості ринкових відносин є створення відповідної інфраструктури ринку.

Інфраструктура ринку – це система підприємств і організацій, що забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі основні функції: здійснює правове та економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування; реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування і т. ін., що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача

1.  Позичковий капітал. Банки їх роль та функції.

Капітал в грошовій формі, взятий у позику, отримує специфічну форму позичкового капіталу. Однак, щоб грошовий капітал накопити або взяти у позику, необхідно, щоб він був вільним, незайнятим у виробничій або комерційній діяльності. Вільний капітал утворюється в будь-якій фірмі, на будь-якому підприємтсві з обігу основного капіталу – у вигляді амортизаційних накопичень. Тимчасового вільний капітал в грошовій формі утворюється в процесі руху оборотного капіталу, у вигляді грошових коштів, призначених для виплати заробітної плати або закупівлі сировини. Позичковий капітал – це особливий товар. Його особливості: він продається та покупається по особливій ціні, якої є позичковий процент; він має подвійний характер; віддається не завжди, а лише на певний строк.

Банк – це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти( вклади), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту(позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або конкретними особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально упорядковані в Банківську систему – сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного механізму. Банківська система країни включає: центральний банк; комерційні банки, у тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші спеціалізовані банки. Кожний елемент банківської системи відіграє важливу роль у життєзабезпеченні ринкової системи. Основне призначення банків – посередництво в переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців грошових ресурсів.

Мета комерційних банків – одержання прибутку. Вони мають, як правило, універсальний характер, створюються у формі пайових або акціонерних. Акціонерні можуть бути відкритого і

закритого типів.

Діяльність комерційних банків спрямовано на отримання прибутку. Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений капітал і виплатою процентів за позикою.

1.  Суть кредиту та його форми. Банківський прибуток.

Кредит – форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що подається в позику.

Функції кридиту – 1)мобілізує, акомулює, перерозподіляє грошовой капітал. 2)прискорює концентрацію та спеціалізацію капіталу 3)є інстументом врегулювання ек-ки 4) сприяє скороченю втрат обігу. Існує кілька основних форм кредиту: комерційний( вексель), банківський – основний, іпотечний( під заставу), споживчий, державний, приватний, міжнародний, урядовий. Кредит надається затаких умов та принципів: строковість, повернення, матеріальне забеспечення, платність.

Форми кредиту:

Державний кредит – це особлива форма кредиту, де позичальником та кредитором виступає держава або місцеві органи влади, а сам кредит має вигляд випуску позик, які восновному реалізуються фінансово-кредитними установами. Він звичайно являє собою випуск цінних паперів – облігацій, сертифікатів тощо.

Банківський кредит – найбільш поширена та основна форма видачі грошових коштів у тимчасове користування юридичним та фізичним особам.

Внутрішній кредит – видається суб”єктам господарювання та державі в цілому.

Міжнародний кредит – може отримати одна країна від іншої на встановлених в міжнародній практиці умовах. Буває комерційний, фінансовий, проміжковий тощо.

Чим вище попит на банківський капітал, тим вище ставка по активним операціям і навпаки. Чим вище рівень виробничої та комерційної активності в суспільстві, тим вище кредитна та депозитна ставка банківського відсотку і навпаки.

Банківський прибуток – різниця між відсотками на вкладений капітал і виплатою відсотків за позичками. Саме норма банківського прибутку визначає результативність роботи комерц банку. Прибуток банк отримує і від інших видів діяльності. Оскільки кожен банк зацікавлений мати більше клієнтів, а сьогодні дуже велика кількість банків, в наслідок конкуренції ми спостерігаємо тенденцію до зниження відсотка і подовження терміну кредита що є вигідним для населення.

1.  Центральний і комерційні банки.

Центральний банк – це державна кредитна установа, наділена правом випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту та валютного курсу, зберігання офіційного золотовалютного резерву.

В кожній країні маються комерційні банки, які можуть бути як приватні, так і державні. В своїх емісійних, кредитних та валютних операціях вони підкорені центральному банку, але в своїх комерційних операціях та операціях з клієнтами вони самостійні. Комерційні банки – цеведуча ланка кредитної системи. Основне місце в їх операціях займає кредитування промислових та торгових заходів, фізичних та юридичних осіб. Функції центральног банку: зберігає резервний валютний державний фонд в золоті, банкнотах, цінних паперах; управляє, керує валютними резервами в комерційних банках; здійснює емісію грошей; здійснює емісію цінних паперів; регулює діяльність кредитної системи та кредитування в країні; здійснює торгівлю монетарним золотом тощо. Функції комерційних банків: зберігати мінімальні валютні резерви в обсязі, встановленому центральним банком; здійснювати кредитні операції; зберігати тимчасово вільний капітал своїх клієнтів; виконувати різні комерційні операції на доручення клієнтів тощо.

1.  Домогосподарства як суб’єкт ринкових відносин.

Їм належить надзвиичайно важлива роль у системі економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне поєднання. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле.

1.  Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, систему звітності, банковський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі:

- комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку);

- некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

- приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом використання робочої сили);

- колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

- державні (майно належить державі);

- змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників).

Особливий інтерес являє класифікація по правовому статусу:

- одноосібні;

- кооперативні;

- арендні;

- господарські товариства.

В залежності від характеру інтергації та ступеню відповідальності:

- повні (всі учасники несуть відповідальність);

- з обмеженою відповідальністю ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів);

- командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники)

- акціонерні (поділ уставного капіталу на акції).

По чисельності робітників:

- малі;

- середні;

- великі.

1.  Суть підприємництва. Види і функції.

Підприємництво – ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції:

- ресурсна – реалізується в мобілізації капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів;

- організаторська;

- творча – пошук нових рішень.

Основними формами підприємництва є приватне, колективне і державне. Використання тої або іншої форми підприємництва залежить від того, діє підприємець самостійно чи в кооперації з іншими підприємцями, використовує для бізнесу лише своє майно чи залучає і майно інших осіб, використовує лише особисту працю чи залучає і найманих робітників.

1.  Заробітна плата: сутність, форми, системи.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму норму праці.

Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення цін утворює структуру заробітної плати.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. Відрядну форму в основному застосовують, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання почасової форми заробітної плати.

Існує тарифна система оплати, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну систему оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток.

1.  Суть і види земельної ренти.

Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

1.  Економічна система капіталізму вільної конкуренції: суть і основні ознаки. Виникнення монополій.

Особливою рисою цієї економічної системи є: приватна власність на інвестиційні ресурси; риноквий механізм регулювання макроекономічної діяльності, заснований на вільній конкуренції; наявність великої кількості самостійно діючим покупців та продавців кожного продукту та товару. Важливою тут є особиста свобода всіх учасників економічної діяльності. Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Було досягнуто нового рівня розвитку “людського фактору”, головної виробничої сили суспільства. Фундаментальні завдання економічного розвитку вирішувались через ціни та ринок. Коливання цін, їх більш низький або більш високий рівень слугують

індикаторами суспільних потреб. 

Причини виникненні монополій пов'язані передусім із змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кін. XVIII — поч. XIX ст., технічні винаходи, поява нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед, у легкій промисловості.

Через процес концентрації виробництва, коли підприємства, замість ведення між собою виснажливої конкурентної боротьби, укладають між собою угоду, тобто об'єднують і капітал.

1.  Суть і ознаки змішаної економічної системи.

Змішана економіка (англ. mixed economy) — Економіка, у якій ряд рішень з розподілу ресурсів приймається приватними компаніями та господарствами,— а деякі приймаються урядом країни.

Основні характеристики:

функціонування економіки на засадах плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;

модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;

державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку;

регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;

соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;

підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

1.  Суспільний продукт і його форми. Методи обчислення суспільного продукту.

Суспільний продукт – це результат суспільного виробничого процесу, який слугує для задоволення побажань та потреб суспільства. Може бути як матеріального, так і не матеріального виду. Суспільний продукт являє собою масу різних товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях вир-ва за певний проміжок часу (за рік). За своєю натурально-речовою структурою сусп. продукт поділяється на засоби вир-ва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових елементів, фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження. Фонд заміщення – це частина сусп. продукту, яка йде на відновлення зношених засобів вир-ва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці. Фонд споживання – це частка сусп. продукту, яка йде на задоволення матер. та духовних потреб людей. За своїм складом в умовах простого відтворення він виступає лише як предмети споживання. В умовах розширеного відтворення одна частина нац. доходу йде на особисте споживання, а інша на нагромадження, тобто на збільшення особистих і речових факторів вир-ва, на розвиток технологічного способу вир-ва. У цьому разі за своїм натуральним складом він втілюється як у предметах споживання, так і в засобах вир-ва. Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт – v, а додатковий – m, то за своєю вартісною будовою сусп. продукт (W) визначається за формулою: W=c+v+m.

1.  Валовий внутрішній продукт, його суть.

Важливе місце в системі національних розрахунків займає показник ВВП, який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості їх проміжкового споживання. Суть ВВП розкривають його загальні риси: є найбільш загальним показником кінцевого результату економічеої діяльності в цілому в національній економіці; характеризує єдність взаємопов”язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг; охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць; є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва; має кількісний, часовий вимір. У процесі виробництва та нагромадження, що здійснюються в межах національної економіки, використовують не лише вітчизняні товари, а й іноземні. Тому вартість ВВП можна визначити як суму витрат на спожиивання, нагромадження та експорт за вирахуванням вартості імпорту. Структура: витрати домогосподарств і приватних некомерційних організацій, ринкова вартість послуг, умовна плата за житло, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів та послуг тощо.

1.  Національний дохід і національне багатство.

Національний дохід – знову створена в сфері матеріального виробництва вартість або відповідна їй частина сукупного суспільного або національного продукту в натуральній формі, яка отримується за вирахуванням всіх матеріальних витрат на його виробництво. Національний дохід в натурально-речовому виразі складається з засобів виробництва та предметів споживання. При цьому використовуються різні методи формування дохідної частини державного бюджету.

Націона́льне бага́тство — це сукупність матеріальних благ і духовних цінностей, нагромаджених суспільством за всю його історію, які мають ринкову цінність і можуть обмінюватися на гроші або інші блага. Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її наступного соціально-економічного розвитку.

1.  Економічне зростання і економічний розвиток. Типи економічного зростання.

Економічний розвиток можна визначити як перехід від одного етапу економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже вироблялися раніше, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом. Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту – товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо. Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані Економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною.

Основним показником, що вимірює і економічне зростання, і економічний розвиток є реальний ВВП. Розрізняють два основних типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо)

1.  Матеріальні фактори економічного зростання.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:

фактори пропозиції;

фактори попиту;

фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають:

кількість і якість природних ресурсів; кількість і якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди);

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

1.  Економічне зростання та економічні цикли. Теорії циклів.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва. До цього прагнуть всі суб’єкти виробництва, як матеріального, так і нематеріального.

Часовий лаг між двума черговими спадами – складає цикл економічного розвитку, який складається з фаз кризи, депресії, пожвавлення та підйому.

Походження та причини циклічного розвитку економіки, тривалість та внутрішня структура циклів мають різні тлумачення. Так:

Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості.

Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі.

Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття іноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.

1.  Сутність розподілу національного доходу.

Розподіл доходів — це складний суспільний процес, у якому визначається частка кожного суб'єкта суспільного виробництва в національному доході. Як це відбувається?

Реалізована на ринку продукція підприємств перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий дохід або новостворена вартість. У масштабі суспільства вона становить національний дохід.

Отже, національний дохід — це новостворена вартість – загальна сума доходу, отриманого населенням у формі зарплати, прибутку, відсотка і ренти.

Первинний розподіл доходів відбувається на основі того, якими факторами володіють, використовуючи їх у виробництві, одержувачі доходів (рис. 3.30). Під первинними доходами розуміють надходження, які привласнюють суб'єкти виробництва від використання певних ресурсів. До них належать такі доходи:

1. Заробітна плата. Це винагорода за найману працю. її одержують наймані працівники.

2. Прибуток. Цей вид доходу привласнюється бізнесменами, які використовують у господарській діяльності свою працю і капітал.

3. Позичковий процент. Це плата за кредитні ресурси різним власникам, які надають їх у позику. Процент можуть отримувати громадяни, юридичні особи і держава.

4. Рента. Це дохід, що одержується у формі орендної плати за використання природних ресурсів і нерухомості. її одержують ті, хто здає землю або інше майно в оренду.

5. Доходи від власності. Ця назва умовна. До цих доходів належать доходи фермерів, дрібних торгівців, ремісників, приватних лікарів, адвокатів, а також кооперативів і партнерств (так званого некорпоративного сектора). Ці економічні суб'єкти використовують у своїй діяльності власну робочу силу, власний капітал, природні ресурси. Отже, вони фактично включають різні види доходів, які практично неможливо розділити.

1.  Диференціація доходів населення. Проблема бідних і багатих.

Диференціація доходів населення — важливий елемент внутрішньої політики держави, і тому вона має контролювати цей процес, щоб забезпечити соціально безпечний рівень у суспільстві. Диференціація доходів визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних чинників. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості 10 % найзаможніших і 10 % найменш забезпечених груп населення (доцільний коефіцієнт). В Україні це співвідношення значно зросло. Так, у 1992 р. воно становило 1 : (7,5-8,0), а вже у 1998 р. — 1 : 13,5. За даними Державної податкової адміністрації України, у 2000 р. офіційно зареєстровано 40 мільйонерів. Наприклад, у Німеччині їх чисельність на початок 2000 р. становила 365 тис. осіб. Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів є зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів і капіталу. Зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімким падінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростанням диференціації доходів населення.

1.  Необхідність перерозподілу національного доходу.

Формою перерозподілу доходів суспільства та виконання  державою своїх функцій – являється державний бюджет. Держава через податки і трансферні платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення нерівності доходів. На принципі перерозподілу грунтується більшість соціальних програм. Таким чином, держава фактично признає необхідність контролю за ступенем нерівності в доходах. Необхідна оптимізація

перерозподілу фінансових ресурсів, які знаходяться у населення. Якщо держава надмірно вторгається в перерозподіл долі населення в ВНП, це підриває симули до праці, знижує темпи економічного росту. Одночасно, невторгнення держави в цей процес або значне скорочення , також має негативні наслідки – стримує розвиток освіти, науки, приводить до бідност окремих верств населення.  Перерозподільні процеси, які здійснюються за допомогою державних фінансів – це явища макрорівня.

1.  Споживання і заощадження.

Споживання, заощадження та інвестиції — це ті процеси, що мають великий вплив на макроекономічну рівновагу та зростання національного доходу. Власне тому макроекономічний аналіз рівноваги передбачає детальний розгляд споживання, заощадження, інвестицій, їхньої взаємообумовленості та взаємодії.

Споживання і заощадження. Споживання Сп — це загальна кількість товарів і послуг, що придбані й спожиті протягом певного періоду. Йдеться про те, що споживання є відображенням споживчого, або платоспроможного попиту. Заощадження — це не що інше, як відкладений попит, або частина потреб людини, які не підкріплені купівельною спроможністю з певних причин.

Споживання — це частина доходу після виплати податків, що витрачається на придбання товарів і послуг, а заощадження — друга частина доходу після виплати податків, яка не споживається. Заощадження означає скорочення споживання. Його можна визначити як різницю між доходом і витратами на споживання:

3=Д-СП.

1.  Соціальна політика держави і розподіл доходів

Соціальна політика держави — один із напрямів ЇЇ діяльності з регулювання соціально-економічних умов життя суспільства. Сутність соціальної політики держави — у підтримці відносин як між соціальними групами, верствами суспільства, так і всередині їх, у забезпеченні умов для підвищення добробуту, рівня життя членів суспільства, створенні соціальних гарантій, у формуванні економічних стимулів для участі у суспільному виробництві. При цьому соціальна політика держави є складовою заходів держави щодо регулювання умов суспільного виробництва в цілому, тісно пов'язана з загальноекономічною ситуацією в країні.

Оскільки головна ланка у соціальній політиці держави — політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати мінімізація конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводить до зниження ділової активності у суспільстві і скорочення ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання диференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності.

1.  Прожитковий мінімум і соціальний захист населення в Україні .

Соціальний захист населення є одним з пріоритетних напрямів соціально-економічної політики будь-якої цивілізованої держави. Не є винятком і Україна, яка має досить розвинене законодавство у даній сфері. Головною метою системи соціального захисту є забезпечення належного рівня життя тим категоріям населення, які з різних причин не мають змоги зробити це самі . Власне кажучи, це одна із головних функцій держави і, водночас, необхідна умова гармонійного розвитку суспільства. Базовим державним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум. На його основі визначаються інші державні соціальні гарантії та стандарти, зокрема, щодо доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти. Вартісна величина прожиткового мінімуму встановлюється щорічно окремим законом України на основі необхідного набору продовольчих і непродовольчих товарів, а також різного роду послуг.

1.  Загальна характеристика світового співтовариства.

Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

1.  Міжнародний поділ праці. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація. ТНК та їх роль.

Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва.

Економічна інтеграція - якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємопереплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики

Інтернаціоналізація - процес розвитку економічних зв’язків між національними господарствами, коли економіка однієї країни виступає частиною світового господарського процесу, який поглиблюється на основі міжнародного поділу праці, виробничої та науково-технічної спеціалізації і кооперації.

Сьогодні ТНК перетворилися із об’єктів на суб’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. Транснаціональні корпорації, нарівні з урядами індустріальних розвинених країн вершать міжнародну економічну політику, представляють свої інтереси у фінансово-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовнішній політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньокорпоративної політики створили свою корпоративну ідеологію

1.  Світовий ринок. Міжнародна торгівля та її економічні основи.

Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, іншими словами — це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами. Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. І хоча в сучасних умовах як головну форму міжнародних економічних відносин її відтиснуло міжнародне інвестування, все-таки міжнародна торгівля за своїми масштабами і функціями зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т. п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.

1.  Міжнародні валютно-фінансові відносини.

Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності.. Зазначені процеси, у свою чергу, визначаються дією об’єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють активний вплив на розвиток всіх елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування і еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

1.  Міжнародна міграція робочої сили.

Мігра́цією робо́чої си́ли називається переміщення працездатного населення із одних країн в інші терміном більше ніж на один рік, викликане причинами економічного, політичного чи іншого характеру. Міграція робочої сили проявляється в двох основних різновидах: еміграції та імміграції. Необхідність міграції робочої сили зумовлена нерівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших. Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучасних умовах є рух двох різних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті. Один тип – це наукові кадри та спеціалісти (так звана "втеча розуму" ("витік інтелекту"), інший тип – це некваліфікована або малокваліфікована робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця Для визначення масштабів міграційних процесів використовують три основні кількісні показники: трудовий дохід (виплата зайнятим), переміщення мігрантів та перекази робітників; котрі, через незручність обрахування, виражаються переважно у платіжному балансі. Трудовим доходом називаються зарплати та інші виплати готівкою чи натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними[3]. Переміщення мігрантів являє собою оцінку майна, яке перевозять з собою в іншу країну мігранти, у грошовому еквіваленті. Перекази робітників – це загальна сума пересланих грошей чи майна емігрантів своїм родичам, що залишились на батьківщині.

1.  Ефективність зовнішньоекономічних відносин.

Ефективність зовнішньоекономічної діяльності як сукупність різних форм економічних відносин певної країни із закордонними партнерами оцінюється за трьома спрямуваннями, а саме: а) за рівнем управління - на рівні держави, окремого регіону, конкретного підприємства, його підрозділів; б) за видами діяльності - зовнішня торгівля, науково-технічне співробітництво, валютно-фінансова, інвестиційна діяльність, спільне підприємництво тощо; в) за часовим інтервалом - коротко-, середньо- і довгостроковий.

Відповідно до зазначеної належності кінцевий результат зовнішньоекономічної діяльності визначається з урахуванням таких аспектів аналізу:

o інституційний аналіз, який передбачає оцінку політичних, правових, організаційних умов здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

o комерційний аналіз (аналіз ринку), який передбачає оцінку існуючої ринкової ситуації (насамперед попиту і цін) та оцінку імовірної зміни кон'юнктури;

o технічний аналіз, який передбачає вивчення сукупності прийомів, що дозволяють здійснити певну зовнішньоекономічну операцію або реалізувати проект та з'ясувати рівень досконалості технічного супроводження;

o фінансовий аналіз, який здійснюється з метою обґрунтування ефективності зовнішньоекономічної діяльності виходячи з інтересів власника;

o економічний аналіз, який відбувається через порівняння витрат і результатів і має за мету визначення користі, яку дістане суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, держава і суспільство у цілому у разі здійснення певного виду зовнішньоекономічної діяльності; до завдання такого аналізу входить також визначення ризику, з яким буде пов'язана зазначена діяльність;

o соціальний аналіз, якій передбачає оцінку соціальних наслідків впливу зовнішньоекономічної діяльності;

o екологічний аналіз, за результатами якого робиться висновок про вплив певних зовнішньоекономічних операцій та проектів на навколишнє середовище і політику уряду щодо цього.

1.  Регулювання зовнішньоекономічних зв’язків.

Регулювання зовнішньоекономічних відносин є цілеспрямованим впливом держави на економічні процеси у сфері експортно-імпортної діяльності з метою підвищення ефективності функціонування національної економіки. Розробляється і реалізується в формі зовнішньоекономічної політики, яка може набувати, залежно від поставлених цілей, вигляду протекціонізму або ж фритредерства.

Протекціонізм - державна політика, спрямована на заохочення розвитку національної економіки, її захист від іноземної конкуренції шляхом скорочення імпорту товарів, притоку інвестицій з інших країн на розширення зовнішніх ринків.

Фритредерство (англ. free trade - вільна торгівля) - напрямок в економічній теорії і практиці експортно-імпортної діяльності, який обґрунтовує і реалізує принципи вільної торгівлі, недоцільність прямого втручання держави у підприємницьку зовнішньоекономічну діяльність господарських структур.

Регулювання зовнішньоекономічних відносин здійснюється за допомогою комплексу спеціальних заходів, які можна розділити на дві основні групи: економічні і адміністративні.

1. Социальное страхование и обеспечение
2. Статья- Первый исторический роман Лажечникова
3. Тема 500 S- Сквозная рана с наличием небольшого входного и большого выходного отверстий наблюдается при ране
4. реферату- внутрішня торгівляРозділ- Економічна теорія внутрішня торгівля ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1
5. . Теоретичні аспекти щодо управління обіговими коштами на підприємстві
6. Варианты женского бесплодия
7. Тема- Лексические нормы современного русского языка Задание
8. Лабораторная работа 5 Изучение свободных колебаний пружинного маятника ФИЗИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ МЕХАНИ
9. а предприятия Состав и структура оборотного капитала предприятия
10. Частые манипуляции при мониторинге
11. Архитектура процессора Core 2 Duo
12. Об утверждении положения об условиях труда рабочих и служащих занятых на работах в лесной промышленности
13. Семья- инструкция по применению по мере набора группы
14. тема по принципу аукциона с валютой под названием EP
15. управление лат
16. Жихаревская карстовая пещера
17. Анализ эффективности гидроразрыва пласта на разведочных скважинах
18. Принципы сбыта техники для дома и быта
19. Бухгалтерский учет
20. Законченная программа

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе