Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Люди спілкуються між собою за допомогою мови. Обмін думками, життєвим досвідом здійснюється в процесі мовлення.
Немає нічого такого, про що не можна було б розповісти. Тому мова - найдосконаліший засіб спілкування людей. Кожна людина навчається мови від тих, хто її оточує. Суспільство (сім'я, знайомі, дитячий садок, школа) вчить дитину мови. Якщо дитина виросте не серед людей, а, наприклад, серед тварин (такі випадки відомі), то вона не навчиться говорити.
Мова - засіб спілкування не тільки між людьми, що живуть в один час, а й між поколіннями.
Завдяки мові відомі думки, спосіб життя людей, що жили в сиву давнину.
Мова - величезне надбання людського суспільства.
Мова є найбільшим, найціннішим надбанням як людського суспільства в цілому, так і кожної людини зокрема.
Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.
1. Комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкування") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві.
2. Мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки.(Потебня: «Мова є засобом не виражати готову думку, а створювати її»). Людина мислить у мовних формах, цей процес іде від чуттєвого рівня до поняттєвого. Поняття закріплюються у словах. Мислити – оперувати поняттями у словесній формі. Мова формує думку і націю.
3. Гносеологічна (пізнавальна)
4. Функції фахової мови:
професійної комунікації, номінативна (називання), акумулятивна (накопичення знань), сигніфікативна( передання знань), референції(співвідношення спеціальних найменувань з об’єктами дійсності).
5. Експресивна, волюнтативна, естетична, виховна, культуроносна, індифікативна, генетичний код нації, засіб вираження особистості.
2. Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.
Формування національної мови йде в напрямку становлення і зміцнення мовної норми, придбання літературною мовою (за рахунок його позицій у керуючих, освітніх і культурних інституціях, починаючи з певного періоду пов'язаних з ідеєю нації) пріоритетного положення по відношенню до регіональних діалектів, а також, у ряді випадків, в боротьбі за витіснення головного в культурі та / чи політиці інонаціонального мови ( латині,церковнослов'янської, мов країн-метрополій у колишніх колоніях). Розмовна форма національної мови, в основу якої кладеться один або кілька діалектів, на думку деяких фахівців, формується вже під впливом літературної мови.
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.
Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.
3. Сучасна українська літературна мова — це унормована мова державних і громадських установ, шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, мова науки, культури, радіо, телебачення, газет, журналів, художньої літератури. Основною ознакою літературної мови є її норма.
Що таке мовна норма?
Установлені правила вимови слів. Так, наприклад, при вимові слова дощу наголошується другий склад — до-щу, шиплячий \щ\ вимовляється твердо, що закріплено багатовіковою мовною практикою.
Установлені правила правопису слів. Наприклад, слово розкривається пишеться, по-перше, з префіксом роз-, тому, що за правилами правопису префіксів префікса рос- в українській мові немає; подруге, у корені слова пишемо голосний и, а не є, оскільки за правилами правопису ненаголошених голосних є, и у коренях слів у перевірному слові розкритий під наголосом пишеться и; по-третє, це слово пишеться з м’яким знаком, згідно з правилами вживання м’якого знака всі дієслова на -ться пишуться з м’яким знаком.
Установлені правила пунктуації, які передбачають використання всієї системи розділових знаків з точно визначеними правилами їх вживання: / кущ троянди пломеніє, з землі вогонь свій беручи (М. Рильський). Речення просте, ускладнене дієприслівниковим зворотом, який за правилами вживання коми у реченнях з дієприслівниковими зворотами, завжди виділяється комами, (у наведеному реченні — з одного боку, оскільки стоїть у кінці речення). У кінці речення ставиться крапка, тому що це розповідне речення, в якому подається звичайне повідомлення, що вимовляється із спокійним пониженням голосу.
Сталі морфологічні та синтаксичні конструкції (моделі).
Вживання слів, їх значень, граматичних форм і синтаксичних конструкцій залежно від стилю мови. Наприклад: „Голохвос тий (до себе). А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу я вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тольки — ах — ах — та пере-ах!Одно слово — канахветка…» (М.Старицький). Наведений уривок із твору — зразок розмовно-побутового стилю мовлення. Для нього характерне високе емоційне забарвлення, наявність просторічних слів, жаргонізмів {пипочка), русизмів, мовних перекручень (дак, тольки, чистоє, канахветка та ін.), вживання яких можливе лише в розмовній мові. В інших же стилях мовлення (науковому, публіцистичному, офіційно-діловому) воно недопустиме.
4. Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сферіУсі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:
1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;
2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);
3) професіоналізми;
4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.
Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;
^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи
вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.
Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.
Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.
Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.
5. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.
Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції.
1. Вона стала мовою державною, обов’язковою для вживання у всіх сферах суспільного життя: у державних урядових установах, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, дитячих дошкільних установах, у пресі, видавничій справі, на радіо й телебаченні, у творчих мистецьких спілках та організаціях, продукції кіностудій і т.д.Українська мова набуває функції міжнаціонального спілкування в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні.
2. Лексична система, граматика і правопис звільняються від нашарувань умисної русифікації. У радянський час систематично проводився курс з метою наближення української мови до російських зразків, зокрема, грубо порушувалась українська правописна традиція. Це стосувалося відтворення твердих і м’яких приголосних, написань разом, окремо і через дефіс, вживання звуків [г] і [ґ] та відповідних букв, правил укладання словників. Якщо в синонімічному гнізді були слова, подібні до російської мови, та інші – специфічні, вживані тільки в українській мові, то останні були приречені на викреслювання.
3. Інтенсивно збагачується за рахунок запозичень українська термінологія:
а) суспільно-політична — брифінг, імідж, конверсія, консенсус, спікер, стагнація;
б) бізнесова – бартер, ваучер, дилер, інвестор, купон, маркетинг, менеджер, менеджмент, селенг, сертифікат, в) технічна – гликоль, дискета, ксерокс, принтер, телефакс, факс;
г) медична – алопеція, ебола, синтанол;
д) теологічна – автокефалія, автокефальний, конфесія, конфесійний, хітон та ін.
4. Деякі політичні терміни, які були відомі раніше, зараз набувають нових семантичних відтінків у значенні: бандерівець, сталініст, більшовик, генсек, ГУЛАГ, кадебіст, комуніст, райком, політбюро, колгосп, радгосп, інтернаціоналіст, націоналіст.
5. Продовжується зближення територіальних діалектів з українською літературною мовою. Сучасний етап розвитку української мови проходить в умовах загальної освіченості населення, чому сприяють шкільна освіта, національна преса, радіо й телепередачі. Носій того чи іншого діалекту розуміє, що розмовляти літературною мовою престижніше – це ознака освіченості людини, високого культурного рівня. Є усвідомлення того, що, розмовляючи літературною мовою, матимеш порозуміння з будь-яким співрозмовником.
Для сучасної української літературної мови характерна посилена увага до народних джерел, де знаходимо справжні замінники для некритично взятих чи штучно нав’язаних запозичень з чужих мов.
Нова українська мова не поступається своїми функціональними можливостями жодній із найбагатших і найрозвиненіших мов світу. В її лексичному запасі близько чотирьох мільйонів слів. З цього числа левова доля належить термінології різних галузей наук та професій.
І на сучасному етапі українська мова має тісні зв’язки – традиційні й нові – з різними мовами світу.
6. Мовне законодавство та мовна політика в Україні
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.
Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
28 жовтня 1989р. – ЗУ “ Про мови в УРСР”
Державна мова - визначена КУ. або законом, основана мова держави обов*язкова для внкорист у у законодавстві, судочинстві, навчанні тощо.
Врегулювання мовного питання
Ст 24 - недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними питаннями
Ст 92 - порядок застос. мов - виключно законами України
Ст 103 - обов*язкове володіння держ. мовою ПУ
Ст 127 – профес. судді – обов. волод держ мовою
Ст 148 - КСУ - судді волод держ. мовою. (Судове засідання - укр. мовою)
Ст 17 - 'ЗУ « Про громадян України» людина, яка володіє укр. мовою в межах дост для спілкування, щоб бути громадянином України
ЗУ «Про судоустрій та статус суддів України» мова судочинства проводиться державною мовою
ЗУ «Про освіту», який врегульовує мовне питання Мовна освіта визначається КУ
ЗУ «Про рекламу», ЗУ «Про інформацію».
Колективно усвідомлені різновиди літературної мови, шо об'єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури,. становлять систему функніональних стилів.
Саме слово стиль має кілька значень: І) сукупність ознак. які характеризують мистецтво або індивідуальну манеру художннка: 2) су купність прийомів у використанні засобів мови, властива якому-небудь письменникові або літературному творові напряму, жанру: 3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися і т.д
Основні параметри функціональних стилів: сфсра вживання,призначення, жанри реалізації, загальні позамовні очнаки,власне мовні особливості,підстилі
У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями
1.Науковий:
а) власне науковий,науково-навчальний. науково-популярний.
2.Офіційно-діловий
А) законодавчий
б) адміністративно-канцелярський:
в) дипломатичний.
3.Публіцистичний:
а) стиль часобів масової інфорчації
б) художньо-публіцистичний:
в) науково-публіцистичний.
4. Художній:
а) епічний:
б) ліричний:
в) драматичний:
г) комбінований.
5) Розмовний:
а) побутовий
б) світський
6) релігійний аби конфесійний
А) стиль проповіді
Б) стиль богослужбових книг відправи
В) стиль богословської літсратури.
8. Офіційно діловий тиль: основні риси, різновиди, функції, форми реалізації.
Офіційно-діловий стиль – під ним розуміють діловий вид комунікації, що здійснюєтьс в правовій, економічній, виробничий сфері і знаходить свій вияв у мові офіційних документів якими регулюються ці відносини.
Сфера вживання. Офіційно-діловий стиль слугує .для спілкування в державно-політичному, громадському,. економічному житті, законодавстві. у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю
Призначення - регулювати офіційні ділові відносини в зазначених више сферах та обслуговувати громадянські потреби людей
Жанри офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль вживають у текстах указів. законів, наказів. розпоряджень, звітів,. діловоуіу листуванні, а також піл час виступів на зборах ділових нарадах. прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим.
Загальні позамовні ознаки офіційно-ділового стилю. Основними загальними екстралінгвістичними отакими офіційно-ділового стилю в плані змісту є
1) офіційний характер - характер і зміст інформаційних зв’язків між учасниками ділового спілкування регламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархи органів управління, компетенції, функціонального'змісту їхньої діяльності
2) адресність - специфіка ділового спілкування полягає в тому. що. незалежно ви того, хто с безпосереднім відправником ділової інформації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний автор та адресат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація
3) повторність дій і ситуацій - цс суттєвий чинник ділового спіл кування Управлінська діяльність - це завжди .гра за правилами" Внаслідок цього повторність управлінської інфоруїації приводить до регулярності використання однакових мовних засобів
4) тематична обмеженість кола завдань, шо вирішу є організація, а це є наслідком певної стабільності її функцій.
5) смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лако нічністю висловлювання, строгою послідовністю викладення фактів.
6) висока стандартизація вислову та сувора реї ламентація тексту
7) документальність - кожний офіційний папір мусить мати характер документа, тобто бути достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення)
Офіційно-діловий стиль мас такі функціональні підстилі:
Законодавчий і юридичний - використовують у законотворчії! сфері.
Дипломатичний - використовують у сфері міждержавних офіційно- ділових стосунків у галузі політііки. економіки, культури між організаціями
Адміністративно-канцелярський - використовують у професійно- виробничій сфері, правових відносинах, діловодстві.
Функції:
1) Врегулювання ділових, виробничих, політичних, дипломатичних стосунків на держ. і міждержавному рівнях.
Форми реалізаціїї – усна і писемна
9. Науковий стиль: основні риси, різновиди
Сфера вживання. Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти
Призначення. Мета наукового мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обгрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснсння явищ, систематизація знань
Жанри реалізації науковою стилю - монографія, наукова стаття, відгук, рецензія. анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії,збори,аради тощо
Основними загальним екстралінгвістичннми ознаками науковою стилю с:
- чітка визначеність предмета думки і принципово об'єктивне до нього ставлення (предметність та об'єктинність),
- смислово точність. Ясність
- лаконічність. Стислість,
- відсутність образності, емоційності
Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:
10. Мовні засоби наукового стилю
Специфіка у використанні засобів загальної мови в науковій сфері спілкування зачіпає всі лінгвістичні рівні - фонетичний, лексичний, морфологічний, синтаксичний. Розглянемо по порядку:
Фонетичний рівень
Фонетико-інтонаційна сторона в усній формі наукової мови не має визначального значення, вона покликана в основному підтримати стилістичну специфіку на інших рівнях. Фонетичні особливості наукового стилю зводяться до наступних:
Лексичний рівень
Побічний, узагальнений характер наукового тексту проявляється на лексичному рівні в тому, що в ньому широко вживаються слова з абстрактним значенням. Слова побутового характеру також набувають у науковому тексті узагальнене, часто термінологічне значення, наприклад, такі технічні терміни, як муфта, стакан, трубка, та багато інших. ін
Характерною рисою наукового стилю є його висока насиченість термінами. При цьому частка термінів у порівнянні із загальновживаною лексикою не однакова в різних жанрах наукової мови. Необхідною умовою наукової мови є правильне, логічне визначення понять, що вводяться термінами. Неправильно вживаний або незрозумілий термін може дезінформувати читача.
Морфологічний рівень
У даному стилі типовим є вживання форм теперішнього часу дієслова, і ці форми, характеризуючи досліджуване явище, мають позачасове значення. У науковому стилі частіше вживаються дієслова недоконаного виду (близько 80% від усіх дієслів), так як від них утворюються форми теперішнього часу, які, як вже сказано вище, мають позачасове узагальнене значення. Дієслова доконаного виду вживаються значно рідше (20%) і використовуються часто в стійких оборотах типу: розглянемо ...; доведемо, що ...; зробимо висновки; покажемо на прикладах і т.п.
У науковій мові частіше, ніж в інших стилях мови, вживаються короткі прикметники.
У цілому у науковому стилі над дієсловами переважають іменники та прикметники.
У науковій літературі широко застосовуються різні види скорочень: графічно (під-тво), літерні абревіатури (ГОСТ), складноскорочені слова (Держплан), скорочення без голосних (млрд), скорочення змішаної форми.
Синтаксичний рівень
Так, для наукового стилю характерні словосполучення іменників, у яких у функції визначення виступає родовий відмінок імені, часто з прийменником для (обмін речовин, коробка передач, прилад для монтажу).
Імена прикметників в ролі визначення широко вживаються в термінологічному значенні: голосні і приголосні звуки, кримінальний кодекс, умовні рефлекси і т.п.
Для наукового стилю типовим є вживання іменного присудка (а не дієслівного), що сприяє створенню іменного характеру наукового стилю. Найчастіше іменні присудки зустрічаються у визначеннях і міркуваннях, при цьому зв'язка нерідко відсутня. Широко вживаними в науковому стилі є іменні складові присудки з короткими дієприкметниками типу "може бути використаний".
Специфічною рисою наукового стилю є вживання складнопідрядних речень, де висловлюється зіставлення будь-яких явищ.
11. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилю
Поняття "професійна мова" охоплює три функціональні різновиди літературної мови - офіційно-діловий, науковий, розмовний. Для цих стилів характерні спільні метатекстові одиниці, за допомоги яких можна:
1) наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити, особливо важливо виокремити, розглянемо (наведемо) тепер приклад, особливу увагу треба зосереджувати, перейдемо до питання, зауважимо насамперед, тільки, аж ніяк не;
2) пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад, для прикладу, як-от, приміром, зокрема, а саме, тобто, як ось, це значить, передусім (передовсім), так, тільки, лише, навіть;
3) поєднати частини інформації: / (й), також, тобто, іншими словами, інше кажучи, або інакше, крім того, разом з тим, між іншим, мало того, заразом, згідно з цим, відповідно до цього, як зазначалося раніше, як про це йшлося;
4) вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, ще раз, почнемо з того, що..., перейдемо до. ..;
5) висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву, беззаперечно, поза всяким сумнівом, напевно (напевне), звичайно, природно, обоє 'язково, необмінно, безпомилково, розуміється, не потребує доведення..., можливо, ймовірно, самозрозуміло;
6) узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що...; узагальнюючи, є підстави стверджувати; із сказаного випливає; з огляду на важливість (авторитетність); отже, таким чином, зрештою, врешті, після всього, сутність викладеного дає підстави потвердити про...; на основі цього ми переконалися в тому...;
7) зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину (умову) і наслідки: а, але, проте, однак, не тільки (не лише), а й...; всупереч положенню (твердженню); як з 'ясувалося, попри те, внаслідок цього, а отже, незважаючи на те, як з 'ясувалося;
8) зробити критичний аналіз відомого або бажаного: з цієї теми уже є...; автор аналізує (розглядає, характеризує, порівнює, доводить, обґрунтовує, підкреслює, виокремлює, зупиняється на..., формує, наголошує на важливості, пояснює це тим, що...; звичайно, особливо слід (варто) відзначити, загальноприйнято, одним з найвизначніших досягнень є; у дослідженні викладений погляд на..., викладені дискусійні (суперечливі, невідомі, загальновідомі, істинні) відомості, зроблено спробу довести, наведені переконливі докази, враховані попередні висновки, взяті то уваги, схвальним є те, що, варто спробувати, необгрунтоване твердити, можна погодитися.
Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви, службової довідки, листа, виступу.
12. Словники у професійному мовленні. Типи словників
Словники - це зібрання Слів розташованих у певному порядку (алфа вітному. тематичному, гніздовому тощо) Вони є одним із засобів нагрома дження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу.
Словники виконують інформативну та нормативну функції вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найповніша консультація щодо мовних норм
Глоси - пояснення значення окремих слів без відриву від тексту , на полях і в текстах давніх рукописних книг Тлумачний українсько-російський словник налічує близько 68000 слів. Розрізняють два типи словників - енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні) об’єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному - слово.
Є такі типи лінгвістичних словників:
орфографічні словники (у них подано відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних, норм):
етимологічні словники (подають основні відомості про похо дження і генетичні зв'язки слів):
тлумачні словники (у них подано опис значень слів, граматичну. семантичну інформативність, відомості про образне вживання, ілюстративний матеріал - цитати з творів письменників).
Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні(або галузеві, тематичні):
Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Це. Енциклопедія історії України. Українська географічна енциклопедія.
Численні сучасні економічні енциклопедичні словники відображають важливі зміни в економічній системі України за останнє десятиліття і відповідають великій потребі у сучасній систематизованій конкретній економічній інформації
Поки що не вироблено однозначного критерію розподілу Лінгвістичних словників. їх класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними.
У філологічних словниках слово характеризують з найрізноманітніших боків. Тому їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів термінологічні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів, частотні, інверсійні словники мови письменників, ономастичні та ін.
Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова га його і відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти
Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояс нюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових статтях вказується, з якої мови прийшло слово, який мало вигляд у ній. Якщо значень декілька, наведено усі
Термінологічні словники Містять терміни певної галу зі науки, техніки, мистецтва.
Термінологічні словники різняться за
Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.
Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу
Акцентологічні, словинки - це словники, л яких подано нормативне наголошуваній слів.
Перекладні словники бувають двомовні і багатомовні
Словники скорочень подають складноскорочені слова та абревіатури, розшифровують їх, вказують на граматичні ознаки роду га числа, подають відмінкові закінчення при змінних формах.
Етимологічний словник подає інформацію про походження слова, його первісне значення, найдавнішу форму, зазначає, чи слово споконвіку належало мові-основі. чи воно запозичене, яким шляхом відбувалося запозичення, містить наукові припущення щодо того, як слово утворилося.
Історичний словник - це один із різновидів тлумачного словника, в якому подають слова певної історичної епохи, зафіксовані в тогочасних писемних пам'ятках, з'ясовують їх значення, наводять ілюстрації
Діалектні словники з’ясовують значення та особливості вимови і вживання слів певного діалекту чи групи діалектів.
Фразеологічні словники містять фразеологічні одиниці мови, по яснюють їхнє значення, особливості вживання, походження: можливі варіанти у живому мовленні.
Ономастичні словники є цікавим джерелом інформації про власні імена і прізвища, назви населених пунктів. гір. річок, озер тощо
Словники синонімів охоплюють групи слів, об'єднаних спільним значенням
Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням
Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням
Словники мови письменників містять слова і звороти, які використав той чи інший письменник у своїй творчій спадщині.
Морфемний словник подає структуру слова, словотвірні - словотвірні гнізда і словотвірні ряди.
Частотні словники засвідчують частоту вживання слів у певний час. Інверсійний словник - цс словник, в якому слова розташовані за алфавітом кінця слова
Словники - довідники з культури мови допомагають закріпити лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, адже подають проблемні випадки слововживання РОЛЬ:
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово і граматично й стилістично правильною його сполучуваністю
13. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури
Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, "Українська мова". Енциклопедія (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.
14. Культура професійної мови управлінця-менеджера, юриста
Зазвичай виділяють 3 компоненти професійного мовлення:
1) нормативний - мовна правильність;
2) комунікативний - можливість розуміння мови співрозмовником;
3) етичний - доречність, правомірність висловлювання в даній ситуації.
Культура мови - це і культура думки, і характеристика культурного рівня, і свідоцтво моральної цілісності людини.
Культура мови зобов'язує людину дотримуватися деяких обов'язкових норм і правил, серед яких найважливішими є:
1. Змістовність. Мова керівника повинна бути ретельно продуманою, гранично стислій і при цьому гранично інформативною. Небагатослівна, але змістовна мова свідчить про високу культуру і мислення, і мови, оскільки істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що потрібно, але не більше того.
2. Логічність. У логічною мови всі її положення обгрунтовані, несуперечливі і послідовно витікають одне з іншого. Всі її провідні положення взаємопов'язані і підпорядковані єдиній думки. Логіка створює фундамент переконання і докази.
3. Доказовість. Доводи повинні бути достовірними та обгрунтованими, тобто повинні доводити співрозмовникові, що все, про що йдеться, існує в реальній дійсності і носить об'єктивний характер.
4. Переконливість. Мета і сенс будь-якої розмови полягають не тільки в тому, щоб переконати співрозмовника в правильності повідомляються йому відомостей, але і домогтися того, щоб це переконання міцно вкоренилося в його свідомості. Тому при розмові необхідно враховувати і психологічну характеристику співрозмовника, і систему його поглядів і цінностей, звертатися не тільки до його розуму, але і до серця, і до совісті, ілюструвати свої доводи яскравими і зрозумілими для співрозмовника прикладами.
5. Ясність. Потрібно говорити чітко, спокійно, стримано, в помірному тоні. Занадто швидка мова важко сприймається, надто повільна - викликає роздратування. Кожне промовлене слово, стиль, звук повинні бути, безумовно, сприйняті співрозмовником. Невиразна і невиразна мова здатна погубити найглибші думки і самі змістовні ідеї.
6. Зрозумілість. Слід вживати лише слова і терміни, зрозумілі співрозмовнику. Крім того, необхідно переконуватися, що в вживані вами поняття співрозмовник вкладає той же зміст. Якщо цього не робити, то цілком може статися, що левова частка інформації, яка повідомляється вами, залишиться незасвоєний співрозмовником.
7. Чистота мови. Чистота мови виражається відсутністю в ній чужих літературній мові елементів, а також тих, що відкидаються нормами моральності. Що руйнує чистоту мови?
15. Усна і писемна ділова мова. Її специфіка
Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку.(табл.) Вона визначена насамперед призначенням усна форма розрахована на слухача. а писемна - на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення :усна форма пов'язана і вимовою звуків і іх акустичним сприйняттям, писемна з графічним відображенням мовлення і читанням
Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різними видами мовленнєвоі діяльності (слухання - читання, говоріння -письмо) та між собою.
|
усне мовлення |
Писемне мовлення |
|
1, Первинне 2, Діалогічне (полілогічне) і монологічне 3. Розраховано на слухача 4. Часто непідготовлснс заздалегідь,допускає імпровізацію 5. Перелбачає живе спілкування. 6. Інтонаційно оформлене.супроводжуєсться мімікою,жестами 7 Чітко індивідуалізоване 8. Емоційно й експресивно забарвлене 9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів |
1. Вторинне 2. Монологічно 3 Графічно оформлене 4, Пов'язано з попереднім обдумуванням. 5 Поредбачає ретельннй відбір фактів та іх мовно оформлення. 6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення. 7.Повний і грунтовний виклад думки 8.Поглиблена робота над словом і текстом 9.Допускає редагування та самоаналіз написаного |
16. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності. Вимоги до укладання тексту.
Документ - письмовий діловий текст про факти, події, явища об'єктивно дійсності, побудовані За певною схемою і виконує крім конкретної для цього документа ше й загальну функцію
Функції- інформаційна - правильно зафіксувати явище, так щоб інформація зберігалася в часі і в просторі.
Мова документа. Речення прості і складні, розповідні.
Вимоги до документа: виданий уповн. особою чи органом, має не суперечити чинному закон, має бути достовірним мати конкретну форму
і грамотним.
Вимоги до текста документа:
Усі ці риси діють в тексті документа в комплексі
За способом викладу інформація документі поділяться на:
17. Спілкування і комунікація. Функції спілкування
Спілкування -- це процес взаємодії і взаємин суб'єктів (особистостей, соціальних груп), під час якого відбувається взаємообмін діяльністю, інформацією, емоціями, навичками, уміннями, а також вольовий контакт.
Комуніка́ція (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.
У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три функції:
• інформаційно-комунікативну;
• регулятивно-комунікативну;
• афективно-комунікативну.
Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передавання та приймання інформації.
Регуляційно-комунікативна функція полягає в коригуванні поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій
Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини.
Існують інші класифікації функції спілкування.
Зокрема, залежно від мети спілкування, Л.А. Карпенко визначає такі функції спілкування та їх мету:
♦ контактна — встановлення контакту як стану готовності до передачі та прийняття інформації і підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості;
♦ інформаційна — обмін інформацією, думками, рішеннями;
♦ спонукальна — стимулювання партнера по спілкуванню;
♦ координаційна — взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності;
♦ розуміння — не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами один одного (намірів, емоційних станів тощо);
♦ амотивна — збудження у партнера необхідних емоційних станів ("обмін емоціями") чи зміна своїх під впливом партнера;
♦ встановлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових зв'язків соціуму, в якому необхідно діяти індивіду;
♦ вплив — зміна стану, поведінки, особистісно-образних формувань (намірів, установок, рішень, потреб, дії тощо).
18. Види і жанри професійного спілкування
Багатоманітність функцій спілкування безперечно породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспекторний характер спілкування класифікуємо його види за такими ознаками:
1) За участю чи неучастю мовних засобів : *вербальне, * невербальне;
2) За формою представлення мовних засобів: *усне,*письмове,* друковане;
3) За темою вислову: * політичне, * наукове,*побутове,*філософське,* виховне, тощо;
4)За метою: *ділове, * розважальне;
5)За кількістю учасників: *внутрішнє(спілкування із собою), міжособистісне (між двома особами), *групове ( 3-5 учасників), * публічне ( 20 і більше учасників), *масове ( спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомогою засобів масової комунікації);
6)За характером: *опосередковане і безпосереднє, *діалогічне і монологічне;
7)За мірою офіційності: * офіційне (передбачає спілкування, що опосередковуються соціальними та професійними комунікаціями), * неофіційне ( приватне, наприклад: спілкування з друзями)
8)За тривалістю: *постійне ( у сім`ї), *періодичне ( кілька разові зустрічі), *короткотривале ( у транспорті, у черзі), * довготривале (спілкування з друзями)
9) За свободою вибору партнера: *ініціативне спілкування (вибір партнера спілкування, або ж уникання спілкування з неприємними людьми), *вимушене спілкування ( особа спілкується незалежно від його бажань, напр.. розмова з керівником)
10) За додержанням норм: *нормативне ( відповідно до літер.. норм), * ненормативне ( порушуються норми етикету спілкування).
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обста вин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологіч ного мовлення: доповідь, промова, виступ, повідомлення.
Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою.
Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, ін формаційні, агітаційні, вітальні.
Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференці ях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є ви ступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи).
Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема ши рока, пишуть доповідь, вузька - повідомлення.
19. Гендерні аспекти спілкування
Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка-чоловік) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.
Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:
- маніфестація гендеру в стилі спілкування;
- виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок - мовні гендерні стереотипи;
- вираження гендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному та текстуальному;
- Гендер і традиції мовленнєвого етикету.
Як стверджують психологи, лінгвісти, стиль спілкування жінок і чоловіків найяскравіше репрезентується в діловій та професійній сфері. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні. Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них тільки одна відповідь правильна (переважно це - власна думка).
Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростання ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.
Для чоловіків характерним є виокремлення свого "Я", а для жінок - актуалізація "Ми" в налагодженні професійних ділових контактів.
Типовою рисою жіночої вербальної поведінки є прагнення створити доброзичливу атмосферу спілкування, уникати засобів, що можуть образити співрозмовника, демонструвати загальну позитивну налаштованість. Щодо чоловічої вербальної поведінки, то вона демонструє загальний негативний настрій комуніканта, зосередження на своїх власних проблемах, небажання враховувати інтереси співрозмовників.
Однією з проблем дослідження особливостей вияву людського чинника в мові є встановлення лексико-стилістичних засобів і способів їх транслювання залежно від статі комунікантів. У цьому сенсі слід наголосити на вживанні лексичних одиниць із семантичною функцією кваліфікації ступеня вияву ознаки. Для зображення вербальної поведінки жінок типовим є підсилення ступеня вияву певної ознаки шляхом таких інтенсифікаторів: дуже, надто, надзвичайно, вельми, сильно, страх (як), здорово, не на жарт, ой! ох! аж он як, тощо.
20. Основні закони спілкування
" Закони спілкування" - найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування. Комунікативні закони пов'язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Російський мовознавець Й.Стернін виокремлює наступні основні закони спілкування:
медитативних і релігійних практиках.
Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення. Збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватись спокійно, не сперечаючись, демонстративно погоджуватися, потроху знижувати рівень її збудженості, заспокоювати, щоб згодом задіти логіку.
21. Невербальні компоненти спілкування
Неверба́льне спілкува́ння — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.
Невербальні засоби мають своєрідну класифікацію. Вчені розглядають 16 невербальних засобів спілкування — це рухи тіла, жести (рухи рук, ніг), просторове поле між співрозмовниками, вираз очей та направленість погляду, вираз обличчя, акустичні засоби (пов´язані з мовою і не пов´язані з нею), тактильні засоби (потиск руки, поцілунки), посмішка, косметика, реакції шкіри (почервоніння, збліднення), запахи (парфуми, алкоголь), одяг та його колір, манери (наприклад, тримати сигарету) та ін.
1. Першою серед невербальних засобів спілкування називають кінетику, або оптико-кінетичну систему, яка включає в себе жести, міміку і пантоміміку, рухи тіла, а також погляди.
2. Другу систему невербальних засобів становить таксика — це потиск руки, поплескування по плечах, поцілунок, посмішка.
3. Окрему систему — праксодику та екстралінгвістику — становлять невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізацій, — інтонація, гучність, темп, тембр, тональність, а також вкраплення у голос — сміх, плач, покашлювання, дикція тощо.
Велике змістове навантаження мають паузи в мовленні. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам надходить. Проте найчастіше пауза є свідченням того, що думка відстає від мови, що людина не знає, про що сказати в певній ситуації. Іноді при цьому людина починає "е-е-е-кати", що справляє гнітюче враження.
22. Публічний виступ як важливий засіб комунікації
Публічний виступ – це різновид усного спілкування
Види публічного виступу:
1. публічне повідохілення на означену тему
2. текст такого повіломлення;
3. усне або письмове офіційне повіломлення про що-небудь керівникові або начальникові
Промова - публічний виступ з якого-небудь приводу; текст такого публічного виступу, слова, звернення до кого-небудь; мова, розмова
Залежно від сфери комунікації - наукової, ділової, інформаційно- пропагандистської. соціально-побутової, релігійної розрізняють такі роди і види професійної публічної МОВИ:
1) академічне красномовство (наукова доповідь, лекція, повідомлення).
2) соціально-політичне красномовство (доповідь, висту п, промова, огляд);
3) дипломатичне красноуювство (промова на міждержавних та міжнародних рівнях);
4) судове красномовство (промови у салі)
5) соціально побутове (ювілейна промова, похоронна, застільне слово).
6) церковно-богословське красномовство (проповідь іекші. промова)
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі основні жанри усного публічного мовлення, доповідь промова. виступ, повідомлення, лекція
Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Види:Політична доповідь,Ділова доповідь, Звітна доповідь,Наукова доповідь.
Промова - це усний виступ для висвітлювання певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів Вона відзначається логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця
Виступ – це участь в обюворенні якоїсь проблеми
Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему
Лекція, як і доповідь, с однією з найскладніших і найпоширеніших форм публічних ВИСТУПІВ
23. Співбесіда з роботодавцем
Співбесіда з роботодавцем - це спеціальна бесіда, під час якої роботодавець оцінює претендента на вакантну посаду.
Поведінка під час співбесіди:
1. Прийшовши в офіс. будьте з усіма ввічливими і доброзичливими. Не забудьте посміхнутися. заходячи до кабінету керівника Пам'ятайте:
2. Сумлінно та охайно заповнюйте всі анкети і докумєнти. які вам за пропонують
3. На початку бесіди відрекомендуйтеся Поцікавтеся ім'ям та по батькові співробітника
4. Підтримуйте зоровий контакт
5. Уважно слухайте запитання, не перебиваючи співбесідника Ваші відповіді на запитання повинні бути прямими (відповідати треба безпосередньо на поставлене запитання), точними (не варто виходити за межі обговорюваної теми) Під час співбесіди кандидат на вакантну посаду теж має право поставити запитання, але не більше 2-3 треба лише вдало обрати момент для того чи іншого запитання, Найчастіше ці запитання стосуються обсягу роботи,умов успішного її виконання.
Відповідаючи на запитання, говоріть тільки правду
6. Під час співбесіди тримайтеся гідно, впевнено, але не зухвало
7. Наприкінці розмови слід чітко домовитися про те коли і як ви дізнаєтеся про результати. Бажано, щоб ініціатива такої домовленості залишалася за вами: краще домовитися, що ви зателефонуєте у призначений час ніж чекати дзвінка Активна позиція завжди ліпша пасивної Це справить враження ділової людини
8. Завершуючи співбесіду, не забудьте про звичайні правила ввічливості Важливо, щоб обидва учасники закінчили зустріч з відчуттям, що все. про шо слід було сказати, сказано і що ви масте достатньо інформації для прийняття рішення. Подякуйте співрозмовникові за бесіду та за виявлену увагу
9. Після співбесіди ретельно проаналізуйте свою поведінку, відповіді й зробіть правильні висновки. Якщо Вам відмовили, з'ясуйте причину відмови і врахуйте її під час підготовки до іншої співбесіди Пам’ятайте, що роботодавець зацікавлений у кваліфікованих фахівцях, професіоналах Це і потрібно демонструватп впродовж усієї співбесіди,
10. Уникайте багатослів'я, відповідайте коротко, посуті. будьте об'єктивні та правдиві, але не занадто відверті
24. Етикет телефонної розмови
Поширеним видом усного ділового мовлення є телефонна розмова.
Службова телефонна бесіда має таку структуру:
- момент встановлення зв'язку (вітання, взаємне предегавлення).
- виклад суті справи (повідомлення мети дзвінка, ознайомлення з проблемою).
-обюворення ситуації. проблеми.
-закінчення розмови (резюме прощання)
Деякі важливі аспекти ведення ділової телефонної розмови
Часові межі Кожна телефонна розмова \усередньому триває 3-5 хвилин Із часом виробляється вміння розуювдяти по телефону коротко, висловтюватися чітко і стисло. Цьому сприяє володіння інфорукшією. попередня підготовка до ролуюви. Якщо передбачається тривала розмова потрібно запитати. чи має співрозмовник достатньо часу тля бесіди Час ділових регулярних розмов краще узгоджувати з партнером. Завжди треба намагатися телефонувати у зручний час - не телефонувати до дев’ятої години зранку та після десятої ввечері
Дотримання мовного етикету. Обов'язково потрібно вживати формули вітання (на початку розмови. а також тоді, коли до слухавки підійшов інший співролмовник). прощання (у кінці ролмови). подяки, вибачення - відповідно до ситуації Важливе значення має взаємне представлення на початку телефонної розмови треба назвати прізвище. ім'я, по батькові, посаду й організацію. яку ви представляєте. Говорити без поспіху розбірливо (щоб можна було записати) Прохання, запитання потрібно формулювати тактовно і люб'язно. Для цього існує низка обов'язкових етикетних реплік, якими, неначе паролями, обмінюються обидві сторони спілкування, напр Чи не могли б ви запросити до телефону? Будь ласка, покличте... Чи можу я розмовляти з...? Перекажить, будь ласка. інформацію та ін
Максимальнії насиченість інформацією. Дотримання цієї вимоги характеризує співрозмовників як досвідчених ділових людеій. Мати під рукою план розмови. порядок питань, документи, дати, цифри, прізвища, потрібні номери телефонів, ключові слова ролмови -означає подбати про те. щоб розмова була ефективною.
Конструктивність розмови. Варто записувати важливу інформацію - це допоможе дотримати слова і виконати певні обіцянки чи домовленості. У ралі виникнення складних питань можна запропонувати співрозмовникові зустрітися
Позитивне емоційне тло Потрібно бути доброзичливим. розмовтяти при вітно. . спокійно виразно. витримано, а не гучно й галасливо. Не перечити співрозмовникові. не перебивати не виказувати своєї невдоволеності, не погрожувати, уникати бурхливого вияву емоцій
Мова. Звичайно, лише літературна
Технічні правила телефонного ділового спілкування
Набирайте номер телефону тільки тоді, коди переконані у його правильності Якщо співробітника якого просять до телефону, немає на місці, а питання яке порушує, адресат, може вирішити інший співрооітнпк. потрібно запросити його або дати відповідний номер телефону. Якщо сталося роз’єднання з технічних причин, відновлює зв'язок той хто телефонував
Закінчує розмову той. хто її почав. Якщо співрозмовник жінка то ініціативу варто віддати їй
Не ведіть двох розмов одночасно Ніколи не кладіть несподівано слухавки
Отже, основні вимоги до мовця що говорить по телефону, такі 1) чіткість. чистота артикуляції, правильність дикції: 2) середній за силою голос мовлення 3) лаконілм висловлювання (лексичний і синтаксичний), чіткість, виразність побудови фрази: 4) темп мовлення -середній: 5) тон мовлення спокійний, ввічливий.
25. Ділова бесіда. Стратегія підготовки до ділової бесіди
Найпоширенішою формою спілкування є бесіда. Бесіда — це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.
Орієнтовно можна назвати такі функції бесіди: обмін інформацією; формування перспективних заходів і процесів; контроль і координація вже розпочатих дій; взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань; підтримка ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав; пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей; стимулювання людської думки в новому напрямку; розв'язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації, та ін.
Правила підготовки до бесіди:
• обрати найбільш вдалі момент і місце для проведення бесіди і лише після цього домовлятися про зустріч;
• з'ясувати все про співрозмовника, зокрема його ставлення до ініціатора бесіди та рівень моральної культури;
• зібрати і систематизувати інформацію, необхідну для розмови;
• створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;
• визначити мету, стратегію та тактику проведення бесіди, скласти детальний план розмови, виділити базові слова, ключові речення;
• уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.
Починаючи спілкування бажано встановити контакт. Контакт — це дотик, поєднання. Психологічний контакт — це духовний зв'язок між людьми, який забезпечує можливість взаєморозуміння і взаємовпливу.
Контакт буває емоційним та інтелектуальним, епізодичним і постійним, усвідомленим і неусвідомленим, поверховим і глибинно-особистісним, вербальним і невербальним, ефективним і неефективним тощо.
Із самого початку бесіди треба зробити все, щоб одразу не протиставити себе співбесіднику. Доцільно спочатку поговорити про те, що об'єднує співрозмовників, про спільні інтереси. Можна також сказати партнерові щось приємне, цікаве про нього. Це сприятиме створенню доброзичливої атмосфери для подальшого спілкування. Тому не завадить продумати три перші фрази, кілька запитань, на які співбесідник відповість "так". Якщо на початку бесіди відчувається хвилювання в голосі, бажано говорити тихіше, повільніше.
26. Збори як форма прийняття коллективного рішення.
Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори - зустріч, зібрання членів якої-небудь організації, що проводяться з метою спільного обміну думками з певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються члени будь-якого колективу, яких єднає якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати та ін.).
За складом учасників збори поділяються на:відкриті - зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб; закриті-зібрання членів якого-небудь колективу чи організації без сторонніх осіб. Виділяють окремо ще урочисті збори - зібрання з нагоди відзначення певних урочистостей чи історичних дат.
Збори готуються заздалегідь, і що ретельніше, то кращим буде їх результат.
Збори складаються з таких етапів:
1. Підготовка зборів: зазвичай займається робоча група, члени якої зацікавлені в результаті.
2. Висвітлення проблеми та її обґрунтування. Керує зборами голова або президія, яку обирають учасники. Доповідає авторитетна особа, яка добре володіє предметом обговорення і вміє кваліфіковано його викласти.
Пам'ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу з доповіддю. Фахівці рекомендують близько 10-12% загального часу, відведеного для доповіді, присвятити вступові, 4-5 % - висновкам, а решту - основній частині.
3. Обговорення проблеми. Після основного виступу з доповіддю за темою, винесеною на розгляд, починається її обговорення. Ефективнішими будуть ті виступи, до яких учасники зборів готувалися заздалегідь. Виступ краще присвятити одній темі і дібрати вагомі аргументи на захист своєї позиції та підготувати відповідні пропозиції. Обговорення припиняється тоді, коли на запитання: Чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми? - відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизують, готують проект рішення, який пропонують на розгляд учасниками зборів, доповнюють іншими пропозиціями.
4. Ухвалення рішення. Рішення складається з двох частин: констатування (виклад ситуації) та ухвалення (оцінка проблеми, завдання, що треба зробити, кому і коли, а також визначення особи, на яку покладається контроль за виконанням рішення).
Збори будуть ефективними, а ця форма колективного обговорення проблем популярною, якщо через деякий час учасникам буде доведено інформацію про виконання прийнятого рішення.
27. Нарада як форма прийняття колективного рішення.
Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя, форма управлінської діяльності, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників, дієва форма залучення членів трудового колективу до розв'язання завдань.
Оптимальна кількість учасників наради - 10-12 осіб. Нарада матиме позитивний результат лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на обговорення проблеми, крім того, сама проблема має бути значущою для всіх присутніх. Нараду проводить голова, який повинен мати не тільки організаторський хист, а й уміти стежити за перебігом дискусії, обмірковувати й добирати слушні запитання, систематизовувати різні погляди, вчасно робити висновки.
Класифікація ділових нарад
1. За метою й завданням:
o навчальна (передати учасникам певні знання і у такий спосіб підвищувати їх фаховий рівень);
o роз'яснювальна (керівник намагається переконати учасників наради у доцільності, правильності та своєчасності його стратегії та дій);
o проблемна (розроблення шляхів і методів розв'язання проблем, проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців);
o координаційна (координація роботи підрозділів);
o диспетчерська (оперативна/нарада (отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішення);
o інструктивна (інформаційна) нарада (передавання учасникам вказівок і розпоряджень, роз'яснення їх і деталізація відносно конкретних умов роботи, встановлення методів і строків виконання вказівок, визначення завдань)
2. За способом проведення:
o диктаторська нарада (право голосу має тільки керівник; він викладає свої погляди, видає наказ або вказівку; кількість учасників нерегламентована; збереження ієрархії працівників, однозначність у постановці завдань, швидке виконання рішень);
o автократична нарада (перебіг її передбачає запитання керівника і відповіді учасників наради; на вимогу або за дозволом керівника допускаються виступи; кількість учасників обмежена).
o сегрегативна нарада передбачає порядок, за якого керівник сам визначає тих, хто має виступити, тобто тих, кого він бажає вислухати;
o дискусійні нарада - демократичний спосіб розв'язання проблем, що виносять на нараду.
o довільна нарада має місце тоді, коли обмінюються думками працівники, професійні обов'язки яких тісно взаємопов'язані.
3. За ступенем підготовленості:
o запланована (щотижневі наради проводять за встановленою періодичністю, у точно визначений час, зі сталим складом учасників, з постійним порядком денним);
o позапланова проводиться у разі виникнення непередбачуваних, надзвичайних ситуацій (наприклад, за умови надходження нормативного документа, що змінює порядок роботи).
4. За технікою проведення:
o нарада, проведена методом "мозкової атаки"
o "нарада без наради"
28. Діловий документ як засіб писемної професійної комунікації. Вимоги до документа
Документ (лат. доказ) — матеріальний носій, що містить інформ.,основними функціями якого є її збереження та передавання у часі і просторі ( ЗУ Про інформацію 13 січня 2011р)
Комунікативна функція документів забезпечує і зовнішні зв'язки установ та підприємств.
Документи використовуються для передачі інформації у часі та просторі, тобто мають координуючу функцію.
Вимоги до документа:
1) повинні прийматися чи видаватися відповідними органами чи посадовими особами згідно їх компетенції з дотриманням певного порядку чи процедури.
2) Не повинні суперечити чинному законодавству, підзаконним актам і директивним вказівкам органів вищих рівнів
3) Повинні бути достовірними, точно,повно і логічно розкривати суть питань, яких вони стосуються, а також відповідати конкретному призначеню
4) Повинні складатися за встановл. Формами, правилами, а також бути бездоганно відредагованими і оформленими
5) Містити конкретні змістовні назви і пропозиції
6) Придатними для зберігання
29. Види документів за способом викладу інформації.
Усі ділові документи за способом викладу інформації поділяються на дві групи:
1) документи з низьким рівнем стандартизації;
2) документи з високим рівнем стандартизації.
Документи з низьким рівнем стандартизації: оформлення залежить від автора; документи, у яких можна заздалегідь передбачити і сформулювати лише окремі найзагальніші відомості, а сам спосіб викладу(добір слів і словосполучень, будова речень, зв'язок між ними) залежить кожного разу від конкретного змісту того, що викладається, від мовної ситуації, від певних обставин ділового спілкування( автобіографія, характеристика, заява).
Створення і опрацювання документів з низьким рівнем стандартизації складніше
Розрізняють три типи мовлення:
1.розповідь - виклад інформації у хронологічній послідовності;
2.опис - описується характер предметів( протокол);
3.міркування - спосіб викладу, у якому відкривається внутрішній зв'язок явищ(в різних актах).
Документи з високим рівнем стандартизації: документи, у яких може бути передбачений не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення і цілі речення, які передають думку, за винятком цілком конкретних відомостей, для яких у готовому бланку залишено місце.
Розрізняють два явища у документах з високим рівнем стандартизації:
1. типізація - процес створення тексту за певним зразком;
2. трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації документа на постійну і змінну із включенням постійної інформації до тексту документа(класний журнал).
30. Особливості мови документа
У роботі з документами велику роль відіграє словесне оформлення рішень, дій, зв'язків.
При підготовці тексту документа слід дотримуватись таких основних принципів: об'єктивність змісту та нейтральність тону, повноти інформації та стислості викладу, типізації мовних засобів і стандартних термінів. Службові документи, як правило, оформлюються від імені юридичної особи чи установи або її структурного підрозділу. Більшість документів складаються від третьої особи, при чому займенник змінюється іменем.( не « я прошу», а « інститут просить»). У службовій документації неприпустимі діалекти, жаргони.
Мова службових документів повинна відповідати таким вимогам:
1) Дотримання норм ОДС і сучасної літературної мови.
2) Наявність слів, які вживаються в офіційних документах,
3) Використання термінів і професіоналізмів ,
4) Широке вживання складних відіменних прийменників,
5) Обмеження вживання ускладнених синтаксичних побудов
6) Стислість викладу досягається шляхом заміни складних речень простими.
7) Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів варто замінювати на пасивну.
9) У розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції у формі наказового способу: пропоную, наказую.
10) Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний, високоповажний , вельмишановний.
Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам:
1. Об'єктивність. Особистий момент у документах зведений до мінімуму. Це досягається вживанням мовних одиниць, які не називають особи мовця чи співрозмовника та дій, які вони виконують. Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам:
2. Стандартність. Стандартність документів на рівні мовних засобів передбачає використання готових, перевірених практикою словесних формул, які легко сприймаються і точно описують ситуацію, яка неодноразово повторюється.
3. Логічна послідовність. Усі частини документа логічно пов'язані.
4. Ясність викладу, точність опису. Документ має бути зрозумілим, не викликати двозначності.
5. Свобода від суперечностей. У документі не може бути смислової суперечності, коли аргументи суперечать один одному.
6. Переконливість. Забезпечується обгрунтуванням висловленої в документі думки, доказовістю матеріалу, точністю в доборі цифрової інформації та фактів.
7. Лаконічність. Лаконічним вважають документ, в якому немає багатослівної аргументації, зайвих слів та повторень.
8. Повнота інформації. Повним називають документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання.
31. Класифікація документів
Класифікація документів – це систематизація документів за певними спільними ознаками на певні групи різних порядків, яка дає можливість визначити призначення, сферу застосування певних груп документів та виробити єдині правила щодо їх складання, оформлення та роботи з ними.
Усі наявні в обігу документи можуть бути згруповані за такими ознаками:
1)за найменуванням(заява, телеграма, анкета);
2)за місцем виникнення: внутрішні(виникли в межах установи) і зовнішні(надходять з ін. установ);
3) за походженням: службові(ств. в установі) та особисті(уклад. окремими особами);
4)за призначенням: розпорядчі(накази), статусні(правила), виконавчі, інформаційні;
5) за структурними ознаками або за формою - регламентовані(стандартні) та нерегл.(нестандарт.);
6)за напрямком: вхідні й вихідні;
7)за строками виконання: звичайні, безстрокові, термінові й дуже термінові;
8)за змістом інформ.: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обміну, підготовки й установки кадрів, фінансово-кредит. операцій;
9)за стадіями створення: чорнові, оригінальні, копії;
10)за ступенем гласності: звичайні, секретні, для службового користування;
11)за строком зберігання: постійного й тимчасового зберігання;
12)за юридичною силою: справжні й підроблені;
13)за технікою відтворення: рукописні й відтворені механічним способом;
14)за носієм інформації: оформлені на папері, диску, фотоплівці тощо.
32. Національні стандарти України. Вимоги до змісту та розташування реквізитів.
Національний стандарт України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої доку ментації. Вимоги до оформлювання документів» ДСТУ 4163 -2003 по ширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, роз порядження, накази, положення,рішення, протоколи, акги, листи тощо, створювані в результаті діяльності:органів державної влади України, органів місцевого самовря дування;підприємств, установ, організації та їх об'єднань усіх форм власності.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
^ Реквізит службового документа - це інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної сили.
Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром.
Формуляр-зразок - це модель побудови формуляра службового документа, що встановлює сферу його застосування, формат, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та реквізити.
Державний стандарт України визначає такий склад реквізитів документів:
01 - зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки Крим.
02 - зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування).
03 - зображення нагород.
04 - код організації.
05 - код форми документа.
06 - назва організації вищого рівня.
07 - назва організації.
08 - назва структурного підрозділу організації.
09 - довідкові дані про організацію.
10 - назва виду документа.
11 - дата документа.
12 - реєстраційний індекс документа.
13 - посилання на реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь.
14 - місце складення або видання документа.
15 - гриф обмеження доступу до документа. 16-адресат.
17 - гриф затвердження документа.
18 - резолюція.
19 - заголовок до тексту документа.
20 - відмітка про контроль.
21 - текст документа.
22 - відмітка про наявність додатка.
23 - підпис.
24 - гриф погодження документа.
25 - візи документа.
26 - відбиток печатки.
27 - відмітка про засвідчення копії.
28 - прізвище виконавця і номер його телефону.
29 - відмітка про виконання документа і направлення його до справи.
30 - відмітка про наявність документа в електронній формі.
31 - відмітка про надійдення документа до організації від адресата.
32 - запис про державну реєстрацію.
Склад обов'язкових реквізитів у разі потреби може бути доповнений такими відомостями: розписка виконавця про одержання документа; хід виконання.
33. Оформлення сторінки документа
Для виготовлення службових документів встановлено два формати паперу - А4 (210 х 297 мм) та А5 (148 х 210 мм). Усі реквізити документа розмішують у межах робочої площі сторінки, тобто площі уніфікованої форми чи бланка документа, яка призначена для заповнення основними реквізитами. З країв сторінки залишають вільне незаповнене місце-поля, або береги, документа. Вони призначені для закріплення документа в технічних засобах зберігання, а також для нанесення спеціальних позначок і зображень. Установлено такі розміри берегів формуляра-зразка для формату паперу А-4:
o лівого - ЗО мм; о правого- 10мм;
o верхнього - 20 мм; о нижнього - 20 мм.
Реквізити на сторінці документа розміщують паралельно короткій стороні аркуша. У документах, що виготовляються на аркушах формату А4 і змістова частина яких має вигляд табличних форм, допускають розміщення основних реквізитів паралельно довгій стороні.
Документи оформляють переважно з одного боку аркуша. Якщо документ оформляють також і на звороті, то відповідно міняються місцями лівий і правий береги, а нижній та верхній залишаються без змін.
Не завжди документ можна розмістити на одній сторінці. Якщо документ займає більше, ніж одну сторінку, то слід пам'ятати:
Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, сторінки нумерують. При нумерації слід керуватися такими основними правилами:
Традиційна система рубрикації Нова система рубрикації
Розділ І 1.
§1. 1.1.
§2. 1.2.
Розділ II 2.
§1. 2.1.
§2. 2.2.
34 Документи з кадрово-контрактних питань. Резюме
Резюме – документ складений особою особисто, що містит найнеобхідніші стислі відомості про особу, її освітньо- кваліфікаційний рівень, проф. Якості та ділову репутацію.
Реквізити документа:
Резюме повинно бути детальним, і, водночас, лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.
Резюме
|
ФОТО |
Кулик Вікторія Юріївна
Д.р. 22.09.1981р
Телефон: 568-68-68
e-mail: vika@ukr.net
МЕТА: на посаду головного бухгалтера.
ОСВІТА : У 1976 році закінчила Луцьку середню школу № 38
МІСЦЕ РОБОТИ: У 1980-1994 рр., працювала інженером в науково-дослідному інституті.
ЗНАННЯ МОВ: російська – вільно, українська – вільно
ВМІННЯ І НАВИЧКИ: комп*ютерні програми, водійські права категорія В і т.д
ОСОБИСТІ ЯКОСТІ: Беру активну участь у громадсько-політичному житті міста. Член Всеукраїнського Товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка та громадської організації "Жінка для жінки".
35. Документи з кадрово-контрактних питань.Рекомендаційний лист
Рекомендаційний лист - це документ, який подають у ситуації клопотання про посаду, влаштування на нову відповідальну роботу, подання на здобуття стипендії, гранту тощо. Особа-претендент бажає заручитися поважною рекомендацією, коли влаштовується на роботу (навчання) чи подає клопотання про матеріальне заохочення.
За рекомендаційним листом можна звертатися до особи, яка добре знає претендента, його професійні та моральні якості, наукові здобутки, коло зацікавлень тощо, а також має авторитет та визнання у своїй галузі. Той, хто рекомендує, несе відповідальність за рекомендовану особу.
Рекомендаційні листи обов'язково містять відомості:
Реквізити:
Шановний Сергію Володимировичу!
Під час нашої останньої зустрічі Ви говорили про комплектацію штату співробітників відділу зі зв’язків з громадськістю. Хочу порекомендувати Вам Кравченко Наталію Василівну, яку я добре знаю.
Наталія Василівна проходила переддипломну практику в центральному офісі нашої фірми і виявила себе як цілеспрямований і наполегливий працівник. Має творче й нестандартне мислення, уміє працювати в команді.
Брала активну участь в організації презентацій та прес-конференцій, що проводилися нашим PR-відділом. Розробила чудовий сценарій корпоративного свята, присвяченого п’ятиріччю фірми.
З відзнакою захистила дипломну роботу на ступінь магістра на тему: «PR-інструменти формування іміджу сучасної компанії» у Київському національному університеті культури і мистецтв.
Об’єктивно оцінюючи її теоретичну підготовку, прагнення до професійного зростання та ентузіазм, можу з упевненістю сказати, що посада менеджера зі зв’язків з громадськістю — це оптимальний варіант як для реалізації її потенціалу, так і для розв’язання завдань, які стоять перед PR-департаментом Вашої компанії.
|
З повагою й найкращими побажаннями |
(особистий підпис) |
Андрій Гулько |
36. Характеристика - це документ, у якому в офіційній формі висловлено громадську думку про працівника, оцінено його ділові та моральні якості. її складають на вимогу особи або письмовий запит іншої установи.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Текст складається з 3 структурних частин:
1) Анкетні відомості особи, якій видається характеристика (прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку без прийменника на, посада, вчений ступінь і наукове звання, рік народження, освіта).
2) Власне текст, який містить оцінку трудової діяльності працівника (з якого часу працює в цій установі, на якій посаді), ставлення до службових обов'язків та трудової дисципліни (вказують найбільш значущі досягнення, рівень професійної компетентності), моральних якостей (риси характеру, ставлення до інших членів колективу).
3) Висновок; призначення характеристики (за потреби).
3. Дата.
4. Підпис.
5. Печатка.
Характеристику оформлюють на стандартному аркуші паперу формату А4 у двох примірниках: перший видають особі, а другий підшивають до особової справи.
Характеристика Левченко
Валентини Васильовни,
1989 року народження,
учениці 11-В класу ЗОШ № 1 м. Київ
Валентина Левченко впродовж навчання зарекомендувала себе здібною, працьовитою ученицею.
До навчання ставиться сумлінно, має глибокі та ґрунтовні знання з усіх предметів, усебічно розвинена. За підсумками навчання за 11 клас нагороджена Почесною грамотою міськвиконкому, фіналіст обласного конкурсу знавців української мови ім. Т.Г. Шевченко. Багато читає як програмової, так і позапрограмової літератури. Особливий інтерес виявляє до поезії, очолює шкільну поетичну студію «Джерельце».
Неодноразово виступала з оглядовими доповідями про стан і напрями сучасної української поезії.
Упродовж навчання В. Левченко виявляла активність у громадській і суспільно корисній роботі. Під час канікул керувала шкільною агітбригадою, виявивши особистий приклад сумлінного і творчого ставлення до праці.
Уміє триматися в колективі, завжди керується загальнолюдськими моральними критеріями у ставленні як до власних вчинків, так і до поведінки товаришів. Щира й відверта у стосунках з однолітками та викладачами.
Ураховуючи викладене та зразкову поведінку, педрада школи просить обласний відділ народної освіти нагородити випускницю Валентину Левченко золотою медаллю.
10 травня 2012 року
Директор (підпис) Б.М. Петренко
Класний керівник (підпис) К. Н. василенко
37. Автобіографія - це документ з незначним рівнем стандартизації, у якому особа повідомляє основні факти своєї біографії, є обов'язковою складовою особової справи працівника.
Реквізити:
1. Назва виду документа (Автобіографія пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхній берег).
2. Текст, у якому зазначають:
3. Дата (оформлюють ліворуч, без абзацного відступу під текстом: 17 серпня 2010року або 07.09.2010).
4. Підпис (без розшифрування - праворуч під текстом).
Залежно від особливостей фаху, умов написання автобіографії зауважують й інші відомості, зокрема, науковці зазвичай вказують час здобуття вченого звання, наукового ступеня, кількість наукових праць, розробок тощо.
Під час викладу інформації у хронологічній послідовності бажано надавати перевагу числівниково-іменниковим конструкціям без прийменника:
_2010 року, а не у 2010 році._
Автобіографія має дві форми:
o автобіографія-розповідь - з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей.
o автобіографія-документ-з точним поданням фактів.
38. Заява – це документ адресований керівнику чи колег. Органу установи у якому особа висловлює своюволю щодо реалізації воїх прав чи законих інтересів.
Заяву пишуть власноручно в одному примірнику.
За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні й зовнішні, за походженням - особисті й службові, за складністю - прості й складні (умотивовані).
Склад і оформлення реквізитів заяви:
1. Адресат. Відомості про адресата подають праворуч на відстані 92 мм, вказуючи назву організації або посадовця, кому адресовано заяву, в давальному відмінку.
2. Адресант. Відомості про заявника розміщують під реквізитом адресат, у зовнішній заяві - прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку, домашня адреса; у внутрішній заяві - посада, прізвище, ім'я, по батькові у родовому відмінку без прийменника від).
3. Назву виду документа пишуть з великої літери посередині рядка, крапку не ставлять.
4. Текст розпочинають з абзацу, дотримуючись у викладі такої структури: прохання (прошу надати, прошу зарахувати, прошу перевести, прошу звільнити тощо) і обґрунтування прохання (у зв'язку з, оскільки, за, для, через тощо).
5. Додаток подають у складній заяві, оформлюють кількома способами: а) після тексту заяви з великої літери пишуть До заяви додаю і подають повні назви документів у формі знахідного відмінка; б) після тексту пишуть До заяви додаються такі документи або Додаток і вказують назви документів у формі називного відмінка.
7. Підпис заявника без розшифрування - праворуч.
8. Дата лівору від підпису
Ректору Університету Україна
проф. Прудиусу І.Н.
Петренко А.О
Студентка 1 групи 1 курсу
м. Хмельницький, вул.Старицького 5, кв. 3
тел. 098-33-45-678
Заява
Прошу надати мені матеріальну допомогу в зв’язку з важким матеріальним станом (неповна сім’я, напівсирота, малі доходи в сім’ї, багатодітна сім’я, батьки інваліди і т.п.).
До заяви додаю такі документи: довідку про доходи, довідку про склад сім’ї, і т. п. ).
24 вересня 2012 року Підпис
39. Службова записка
Під загальним терміном службові записки найчастіше розуміють такі різновиди довідково-інформаційних документів: доповідна записка, пояснювальна записка, рапорт.
Реквізити службових записок:
1. Адресат {Керівникові проекту "Україна дітям" Висоцько-муА. В.; Ректорові Націонаїьиого економічного університету імені Вадима Гетьмана).
2. Адресант {кафедра історії та культури української мови; доцента кафедри філософії Козачука С. В.)
3. Назва виду документа (Доповідна записка; Пояснювальна записка; Рапорт).
4. Заголовок (про відрядження, про запровадження державного іспиту з української мови (за професійним спрямуванням), про порушення трудової дисципліни).
5. Текст.
6. Дата.
7. Підпис.
Доповідна записка - це документ на ім'я керівника установи, у якому повідомляють про певний факт, подію, подають звіт про виконання службових доручень або взятих на себе зобов'язань.
За змістом доповідні записки поділяють на інформаційні, звітні, ініціативні, за походженням - внутрішні, зовнішні.
Зміст доповідної записки повинен бути точним і лаконічним, для зручності поділятися на частини. Текст доповідної записки має дві частини - описову (констатаційну), в якій висвітлюється ситуація, що склалася; у другій частині сформульовані висновки і пропозиції або прохання, способи їх виконання.
Приклад службової записки:
Головному бухгалтеру _____________________
СЛУЖБОВА ЗАПИСКА
В зв'язку з придбанням канцелярського приладдя для відділу ______________, прошу виділити _____ грн. готівкою, з _________ коштів, додаткової каси підприємства.
Заступник директора з господарської частини:________(Підпис) М.С Юрченко
« »___________ 2013 року
40. Довідково-інформаційні документи. Довідка.
Довідка — це документ, який містить опис та підтвер дження юридичних та біографічних фактів і подій, пов’язаних з діяльністю окремих осіб, обставинами діяльності установ, організацій.
Довідки діляться на дві групи:
- особисті - підтверджують біографічні чи юридичні факти конкретної особи;
- службові - містять інформацію про факти й події службового характеру.
Довідки також можуть бути:
- зовнішніми – укладаються для подання в інші ус танови; підписуються, крім укладача, також керівником установи, засвідчуються печаткою;
- внутрішніми – укладаються для подання керівництву установи або на розгляд колегіальних органів; підписуються лише виконавцем і не засвідчуються печаткою.
Реквізити довідки:
1. Адресат (назва міністерства, відомства, установи).
2. Назва документа.
3. Дата.
4. Місце укладання документа.
5. Заголовок до тексту.
6. Текст.
7.Посада, підпис, ініціали й прізвище особи, яка підписала довідку.
8. Печатка.
Приклад
Міністерство освіти та науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Довідка
Пан(і) Явдошина Ірина Миколаївна навчається на IIIкурсі денного відділення Інституту журналістики. Видано для подання до ЖЕКу.
Директор Інституту журналістики (підпис) А. С. Трунь
Реквізити установи
Відділ кадрів 20.05.08 № 48 м. Київ
41. Довідково-інформаційні документи. Протокол. Витяг із протоколу.
Протокол - це документ, що відображає процес і результати по стійних та тимчасових колегіальних органів, фіксує проведення збо рів, нарад, засідань, обговорень тощо.
Реквізити протоколу:
1. Назва документа.
2. Порядковий номер протоколу.
3. Назва заходу, який протоколюється (збори, нарада, засідання, конференція тощо).
4. Назва організації, де відбувався захід.
5. Дата проведення заходу (ліворуч).
6. Місце (місто, село) проведення заходу (праворуч на рівні дати проведення заходу).
7. Посада, прізвище, ініціали керівників заходу (голови, секрета ря, членів президії).
8. Кількісний склад учасників заходу.
9. Порядок денний (у називному відмінку)-
10. Текст протоколу.
11. Перелік додатків (із зазначенням кількості сторінок, якщо по трібно).
12. Підписи керівників заходу (голови і секретаря).
Протокол № 4
14.01.05 м.Львів
загальних зборів акціонерів ВАТ „ПК-сервіс"
Присутні: 254 особи (реєстраційний листок додається)
Голова: Л.Г. Михайлюк
Секретар: Т.І. Павленко
Порядок денний
1. Звіт Правління про результати фінансово-господарської діяль ності Товариства за 2004 рік.
2. Визначення основних напрямів діяльності Товариства на 2005 рік.
3. Переобрання членів Правління Товариства.
1. СЛУХАЛИ:
Звіт Голови Правління Даців ТС. про результати фінансово-госпо дарської діяльності Товариства (текст звіту додається).
ВИСТУПИЛИ:
Голова Спостережної ради Товариства Павлюк Л.П. - вказала на важливість внесення змін і доповнень до Положення про Правління Товариства.
Голова Ревізійної комісії Степанюк P.O. - висловила зауваження Ревізійної комісії щодо фінансово-господарської діяльності Товарист ва за 2004 рік.
УХВАЛИЛИ:
1. Звіт Голови Правління Даців ТС. схвалити.
2. Пропозицію Павлюк Л.П. врахувати.
II. СЛУХАЛИ: ...
Голова (Підпис) Л.Г. Михайлюк
Секретар (Підпис) ТІ. Павленко
Витяг з протоколу — це відтворення частини протоколу, яка сто сується розгляду окремого питання. Іноді з тих чи інших причин ця інформація стає потрібною фізичній чи юридичній особі.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Номер витягу з протоколу (відповідає номеру повного протоколу).
3. Назва заходу, який протоколюється.
4. Назва організації, де відбувся захід.
5. Дата проведення заходу (пишуть ліворуч).
6. Місце (місто, село) проведення заходу (пишуть праворуч на рівні дати проведення заходу).
7. Пункт порядку денного, що цікавить особу чи установу, якій вида ють витяг.
8. Ухвала (вміщують повний текст ухвали з питання порядку денного або ту частину ухвали, яка безпосередньо стосується замовника витягу).
Примітка:
Витяг засвідчується підписами голови та секретаря зборів і скріп люється печаткою та підписом посадової особи, яка згідно з розподі лом функціональних обов'язків видає витяги і є відповідальною за їх достовірність та відповідність текстові протоколу-оригіналу.
Зразок витягу з протоколу:
Витяг з протоколу № 2
24.10.04 м.Львів
засідання профспілкового комітету Львівського національного університету імені Івана Франка
І. СЛУХАЛИ: Про надання путівки до лікувально-профілактично го санаторію „Карпати" лаборантові кафедри педагогіки і психології Сенику Д.Г.
УХВАЛИЛИ: Надати лаборантові кафедри педагогіки і психології Сенику Д.Г. путівку до лікувально-профілактичного санаторію „Карпати".
Оригінал підписали:
Голова (Підпис) В.М. Андріюк
Секретар (Підпис) С. І. Герега
42. Довідково-інформаційні документи. Розписка.
Розписка - це документ, який підтверджує передавання й отримання документів, грошей, товарів, матеріальних цінностей від установи чи іншої особи.
Розписки бувають особисті (приватні) та службові.
Розписка може мати довільну форму викладу, але обов'язково міс тить такі реквізити:
1. Назва документа (посередині сторінки).
2. Текст розписки, де зазначено:
а) прізвище, ім'я, по батькові, посада (а також назва установи) особи, яка видає розписку і підтверджує отримання цінностей;
б) прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка передала цінності;
в) найменування матеріальних цінностей, їх кількість і вартість, точна сума коштів - цифрами і словами (у дужках);
г) підстава для передавання й отримання цінностей (для службової розписки).
3. Дата складання документа.
4. Підпис особи, яка отримала цінності.
5. Засвідчення підпису (у приватній розписці).
Якщо передають суму грошей, у розписці вказують адресу, паспорт ні відомості того, хто їх отримує. Підпис особи, яка дає розписку, за свідчує нотаріус. Розписку пишуть тільки в одному примірнику. Виправлень у розписці не може бути.
Зразок розписки:
Розписка
Я, асистент кафедри соціології економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Ткач Марія Семенів-на, отримала від завідувача кафедри 150 анкет для соціологічного до слідження на суму 86 (вісімдесят шість) гривень для проходження практики студентів III курсу спеціальності „Соціологія".
Підстава: наказ декана економічного факультету № 20 від 12. Об. 05.
17.06.05 (Підпис)
43.Довідково-інформаційні документи. Оголошення. Повідомлення про захід
Оголошення - це інформаційний документ, в якому подається інформація, адресована певному колу зацікавлених осіб. Мета - інформувати про різні події життя особи: навчання, роботу, обмін чи продаж квартири, різні культурно-громадські та наукові заходи. Оголошення подаються на сторінках газет, журналів та окремих афішах. Залежно від характеру оголошення, в ньому зазначаються організатори певних заходів, час і місце їхнього проведення, умови входу (платні, безплатні).
За змістом оголошення поділяються на два види:
1) оголошення про будь-яку подію;
2) оголошення про потребу в послугах.
Оголошення, в якому інформується про певну подію, має такі реквізити:
— назва виду документа (оголошення),
— текст, що містить дату, місце проведення заходу (події), організатора, зміст події та умови;
— підпис (назва установи чи колегіального органу, прізвище або посада особи, яка дає оголошення) - у разі потреби.
Оголошення про потребу в послугах або можливість їх надання містить такі реквізити:
— назва виду документа (оголошення),
— заголовок,
— текст,
— адреса автора оголошення.
Назва оголошення пишеться посередині рядка великими літерами (14 кегль) і виділяється напівжирним шрифтом. Тексти оголошень можуть бути різними за обсягом.
ОГОЛОШЕННЯ
11 листопада 2011 р. о 14.00 у Київському міському Будинку вчителя відбудеться дискусійний круглий стіл "Мова в житті й життя в мові".
ОГОЛОШЕННЯ
Сім'я з чотирьох осіб найме двокімнатну квартиру поліпшеного планування в Шевченківському районі строком на 1 рік. Тел. 585-30-81
Повідомлення - це різновид службового листа, в якому викладено запрошення взяти участь в якійсь нараді, конференції, зборах. У повідомленні повинні бути такі реквізити:
1. Дата й час засідання.
2. Місце засідання.
3. Його назва (тематика).
4. Порядок денний.
5. Прізвища доповідачів з кожного питання.
6. Прізвище й телефон відповідальної особи.
7. Спосіб проїзду до місця засідання.
Повідомлення підписує голова колегіального органу або керівник установи.
44. Етикет службового листування. Стиль ділових листів
Етикет службового листування
1. Під час підготовки повідомлень обов'язкове заповнення всіх полів заголовка. На повідомлення з незаповненими полями відповідь може не поступити, оскільки засоби автоматичної фільтрації можуть не довести повідомлення, що поступило, до адресата.
2. «Тіло» повідомлення має бути коротким. У ньому має міститися опис причини обігу та чітко виражатися конкретне прохання (запит).
3. Прохання або запит, виражений в повідомленні електронної пошти, не повинні вимагати від адресата використовування засобів зв'язку, відмінних від електронної пошти.
4. Термін відповіді на повідомлення електронної пошти — 24 години. Зміст відповіді повинен відповідати змісту запиту. Якщо дати повноцінну відповідь за цей час не можна, слід дати формальну відповідь з вказівкою очікуваного терміну ухвалення рішення.
5. При неодержанні відповіді на запит слід перевірити, чи правильно були додержані формальні вимоги (заповнення полів, чітка вказівка очікуваної реакції, підпис автора повідомлення).
6. У службовому листуванні використовування механізму поштових вкладень допустимо для пересилки файлів лише на пряме прохання партнера. Не слід відправляти ніяких поштових вкладень за власною ініціативою.
7. За умов одержання електронною поштою незатребуваного повідомлення з вкладеним файлом поштове вкладення слід видаляти, не відкриваючи і не читаючи. Багато поштових клієнтів мають уразливості, пов'язані з некоректною обробкою поштових вкладень.
8. Якщо пересилка поштового вкладення злагоджена обома сторонами, слід оцінити розмір файлу, що пересилається. Допустимим вважається розмір до 100 Кбайт. Якщо реальний розмір більше, слід заздалегідь сповістити про це партнера (використовуючи будь-який засіб зв'язку).
Існує два основні види офіційної кореспонденції:
а) офіційне листування між державними установами різних країн, іноземними представництвами та їх посадовими особами (ноти, меморандуми, пам’ятні записки); цей вид кореспонденції використовується головним чином у дипломатичній практиці;
б) ділові (комерційні) листи, що мають напівофіційний характер і широко практикуються при організації ділових контактів між фірмами, організаціями тощо.
45. Етикет службового листування. Класифікація листів
Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяються на такі, що вимагають листа-відповіді, й такі, що не вимагають. Серед перших розрізняють листи-прохання, листи-звертання, листи-пропозиції, листи-запити, листи-вимоги. Серед тих, що не вимагають відповіді, – листи-попередження, листи-нагадування, листи-підтвердження, листи-відмови, супровідні листи, листи-повідомлення, гарантійні листи, інформаційні листи, листи-розпорядження.
Лист - узагальнена назва різних за змістом документів, які є засобом спілкування між установами, організаціями, приватними особами. Це повідомлення чи оповіщення про що не будь. Текст листа повинен складатися з двох логічно пов'язаних між собою частин.
Службове листування - ведеться від імені установи, а не від імені посадової особи, яка підписала даний документ.
Загальні реквізит листів: найменування установи, організації, підприємства (автора документа) адреса, телефон, телеграфний шифр, відділення банку та розрахунковий рахунок; дата; Потовий індекс адресата; Текст листа; Посада, підпис, ініціали, прізвище особи, що склала лист.
Тексти і форм найменше уніфіковані та трафаретизовані тому вони пишуться в довільній формі.
Службові листи бувають різних видів:
Лист гарантійний - виражає гарантію, забезпечує виконання викладених у ньому обов'язків
Лист запрошення - адресується конкретній особі чи кільком особам і є підставою для їхньої участі в запланованих заходах.
Лист інформаційний - своєчасно інформує установу, організацію чи зацікавлену особу про факти, які вже здійснилися, або заплановані.
Лист нагадування - містить у собі повторну інформацію про будь-який факт.
Лист підтвердження - засвідчує факт відправки документів.
Лист повідомлення - лист у якому щось повідомляється або стверджується.
Лист претензійний - лист яким оформлюють обгрунтування вимог однієї організації до іншої.
Лист прохання - виражає прохання про виконання будь-якої дії,
Лист супровідний - це коротке повідомлення про документ, який надсилається і по починається словами: «Надсилаємо» «Повертаємо».
46. Етикет ділового листування. Реквізити листа та їх оформлення
Реквізити листа та їх оформлення
Службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Основні реквізити листа за державним стандартом такі:
Наприклад:
Розрахунковий рахунок № 3467059 у Залізничному УСБ м. Києва, МФО 322034
Якщо лист написаний не на бланку, то дату вказують під текстом зліва.
Адресат. Листи адресують організації, установі чи підприємству, службовій або приватній особі. Назву установи і структурного підрозділу подають у називному відмінку, а найменування посади й прізвище — у давальному.
Оформлення листа
Службові листи друкують на комп'ютері, друкарській машинці або пишуть на чистому бланку лише з одного боку. Певна річ, на бланку друкують тільки першу сторінку листа, а наступні — на чистих аркушах. Для зручності з обох боків сторінки залишають поля: ліве — не менш як 30 мм; праве — не менше 8 мм; верхнє — 20 мм; нижнє — 16 — 19 мм.
Нумерація сторінок. У листах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерацію сторінок починають з другої. Номери сторінок проставляють посередині верхнього поля арабськими цифрами на відстані не менш як 10 мм від верхнього краю. Біля цифр не ставлять ніяких позначок.
Рубрикація. Це членування тексту на складові, графічне відокремлення однієї частини від іншої. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови листа. Найпростіша рубрикація в листах — поділ тексту на абзаци.
Абзац указує на перехід від однієї думки до іншої і має становити три інтервали від поля. Типовий абзац має три частини:
3) коментарі (підсумовується те, про що йшлося в абзаці)
47. Етикет службового листування. Форми звертання. Кличний відмінок
Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості. Проблема вибору звертання € доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання:
Шановний (ім 'я та по батькові)!
Шановний пане/пані... (ім 'я, ім'я й прізвище)!
Шановні панове!
Шановні колеги!
Вельмишановний добродію!
Глибокошановний (ім 'я та по батькові)!
Високошановний пане...!
Примітка. Слово пан в українській мові вживається щонайменше сім століть і в етикетному сенсі не має ніякої семантичної дотичності до слова пан у розумінні належності до привілейованих класів. Позаяк воно засвідчує пошану до адресата, в офіційних документах форма пан уживається з ім'ям, прізвищем, назвою посади, звання. Ім'я та по батькові зі словом пан не поєднується. Тобто говорити чи писати пан Михайло Петрович, пані Ольга Степанівна або звертатися пане Михайле Івановичу, пані Катерино Василівно є порушенням норм літературної мови й не відповідає українським традиціям.
У листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати його професію:
Високоповажаний міністре! Вельмишановний (високоповажний) професоре/
Шановний директоре! Високоповажний пане прокуроре! Шановний суддя!
До Президента держави слід звертатися так: Ваша Високодостойносте Пане Президенте! Вельмишановний Пане Президенте! Високоповажний Пане Президенте! Пане Президенте!
Необхідно запам'ятати й чітко дотримуватися форм звертання до служителів церкви:
Всечесніший Отче Михаиле! Всесеітліший Отче! Високопреподобний Отче! Ваше Блаженство!
Блаженніший і дорогий Митрополите! Високопреосвященний Владико Митрополите! Ваша Святосте (до Патріарха)!
В українській мові звертання вживають у формі кличного відмінка. Заміна його формою називного відмінка на зразок "Шановна Оксана Дмитрівна!", "Шановний директор!" є ненормативною.
Зазвичай звертання до службової особи завершують знаком оклику і перше слово тексту листа пишуть з великої літери і з абзацу.
Відсутність звертання може бути витлумачено як зневагу до адресата і порушення етикету ділового листування.
48. Відмінювання та правопис українських прізвищ, форм по батькові, їх відмінювання
Українські та инші слов’янські прізвища, що мають закінчення іменників І та II відміни, відмінюємо переважно за зразками відмінювання відповідних іменників цих відмін:
Ма́йборода — Ма́йбороди, Ма́йбороді, Ма́йбороду і т. д.;
Гми́ря — Гми́рі, Гми́рю, Гми́рі, Гми́рею і т. д.;
Гнатю́к — Гнатюка́, Гнатюко́ві (Гнатю́ку) і т. д.;
За́єць — За́йця, За́йцеві (За́йцю) і т. д.;
Іваньо́ — Іваня́, Іване́ві (Іваню́) і т. д.;
Кривоні́с — Кривоно́са, Кривоно́сові (Кривоно́су) і т. д.;
Ле́бідь — Ле́бедя, Ле́бедеві (Ле́бедю) і т. д.;
Панібудьла́ска — Панібудьла́ски, Панібудьла́сці і т. д.;
Симоне́нко — Симоне́нка, Симоне́нкові (Симоне́нку) і т. д.
Але: Кулі́ш — Куліша́ і т. д.; Черне́ць — Чернеця́ (не Ченця́) і т. д.; Швець — Шевця́ і Швеця́ і т. д.
2. Прізвища прикметникового типу на -ий, -ій відмінюємо як відповідні прикметники чол. та жін. родів (твердої або м’якої групи):
Авдіє́вський — Авдіє́вського, Авдіє́вському і т. д.;
Василькі́вський — Василькі́вського і т. д.;
Кобиля́нська — Кобиля́нськоі, Кобиля́нській і т. д.
3. Чоловічі прізвища прикметникового типу на -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин, -ін (-їн) відмінюємо за такими зразками:
Н.Па́влов Ковалів Р Па́влов-а Ковале́в-а (-лі́в-а) Д. Па́влов-у Ковале́в-у (-лі́в-у) Зн.Па́влов-а Ковале́в-а (-лі́в-а)Ор.Па́влов-им Ковале́в-им (-лі́в-им)М.…Па́влов-і, -у… Ковале́в-і, -у (-лі́в-і, -у) Кл.Па́влов-е Ковале́в-е (-лі́в-е)
Н.Га́ршин Р.Га́ршин-а Д. Га́ршин -ові, -у Зн Га́ршин-а Ор. Га́ршин-им М…Га́ршин-і, -у Кл. Га́ршин-е
Імена по батькові
1. При утворенні чоловічих імен по батькові вживають суфікс
-йович, -ович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркія-нович, Васильович, Семенович (Сеньович) та ін.
2. При утворенні жіночих імен по батькові вживають суфікс
-івн(а), після голосних — -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславів-на, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна та ін.
3. Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил, їх слід пам'ятати:
Григорій — Григорович, Григорівна Сава — Савич (-ович), Савівна
Ілля — Ілліч, Іллівна
Микита — Микитович, Микитівна
Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)
4. У родовому відмінку жіночі імена по батькові закінчуються тільки на -івн(и), -ївн(и), у давальному — -івн(і), -ївн(і). Наприклад:
Р. Вікторії Володимирівни (неправильно: Володимирівно)'
Людмили Тимофіївни Тимофіївно'і) Д. Вікторії Володимирівні (неправильно: Володимирівни Людмилі Тимофіївні Тимофіївній)
49.Комунікативні ознаки культури мови: точність
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого-етикету.
Основними якісними комунікативними ознаками. їх ще називають ' критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова.. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лек сичним значенням
Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів. правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речення.
Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.
Добираючи. слово з мстою досягнення точності враховуємо:
50. Комунікативні ознаки культури мови: чистота
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Основними якісними комунікативними ознаками їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Чистота. Мова тоді буде, чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити. які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку, Найістотніші з них: ну. от, значить, там, як це, чуєш. знаєш, так значить, типу. розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.
Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення прос торічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.
Не варто пускати у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим.
Чистота мовлення - це відсутність суржику.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов. що. безперечно, є загрозою для існування рідної мови соціальним злом.
Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - цс ознака мовленнєво- мислсннєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання.
51 Комунікативні ознаки культури мови: правельність
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету
Основними якісними комунікативними ознаками. їх ще називають критеріями, культури мовлення с правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна. граматична, синтаксична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Про деяких людей кажуть, шо вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи власне мовлення.
Мовні норми - це прийняті в сучасній суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови. наголошування. словозміни, слововживання і т.д.. орфографічні правила для писемного мовлення.
Ознаки мовних норм:
52 Комунікативні ознаки культури мови: Логічність. Причини помилок у логіці викладу
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту. логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Основними якісними комунікативними ознаками. Їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Розрізняють предметну. логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відно шенням. що існують між предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні.
Логічність - поняття загальномовне це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона "відкрита", адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому - це несуперечливість. логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення
Логічні помилки виявляють увесь. спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:
53.Історичне становлення укр. термінології .
Історія формування української термінології є окремою частиною історії розвитку всієї лексичної системи мови. Розглядаючи формування української термінології, виділяємо шість періодів, які яскраво ілюструють зв’язок розвитку лексичної системи мови з історією матеріальної і духовної культури українського народу.
1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ – перша половина ХІХ ст.).
Своїм корінням українська термінологія сягає часів Київської Русі. “Ізборники” Святослава, літописи, “Поучення дітям” В. Мономаха, “Руська правда” (1282), “Фізіолог”, “Шестиднев” Й. Екзарха, “Християнська топогра фія” К. Індикоплова (1262) фіксують сакральну, природничу, суспільно-політичну, астрономічну термінології.
2. Період другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка
Ренесансним етапом у новітній історії України є середина ХІХ ст. У часописі “Основа” (1861–1862) П. Куліш чи не вперше пише про потребу інтелектуалізації української мови через вироблення наукових стилів і формування національних терміносистем різних галузей знань і культури, закликає повертатися обличчям до Європи, щоби вписати українську мову в світовий контекст.
3. Третій період, пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 р. – у Києві, 1918 р. – у Луганську). Активно опрацьо вувати та творити українську термінологію почали після проголошення Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масо вого характеру, над виробленням української термінології працювали Україн ське наукове товариство в Києві (голова М. Грушевський), Кам’янець-Поділь ський університет (ректор І. Огієнко),
4. Період діяльності Інституту української наукової мови
Українське мовознавство, зокрема термінологія, за влучним висловом ві до мого українського термінолога А. Вовка (США), пережило “золоте десяти річчя” (1921–1931), яке залишиться безпрецедентним у світовій практиці. За цей період було опубліковано близько 50 різноманітних словників чи проектів словників із гуманітарних і природничих галузей знань, серед яких “Словник хемічної термінології” О. Курило, “Словник геологічної терміно логії” П. Тутковського, “Словник технічної термінології” І. Шелудька і Т. Са довського, “Словник природничої термінології” Х. Полонського, “Словник фізичної термінології” В. Фаворського та ін.
5. Період функціонування української термінології 1932–1990 років
У тридцятих роках розпочалось переслідування українських мовознавців. Програмними стали статті “На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті” А. Хвилі, “Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння” О. Фінкеля.
Упродовж 1933–1935 років Інститут мовознавства видавав “Терміно ло гічні бюлетні”, у яких значну частину (14,5 тисячі) українських термінів замінено російськими відповідниками (бурштин – янтар, копальня – шахта, линва – трос), уніфіковано рід запозичених термінів на зразок цих запозичень у російській мові (бензина – бензин, синтеза – синтез, емаль (чол. роду) – емаль (жін. роду). Після виходу цих бюлетенів, які фактично знівелювали багаторічну термінотворчу працю українських науковців, термінологічна діяльність припиняється на чверть століття.
6. Сучасний період розвитку української термінології (90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.)
На сучасному етапі розвитку української лігвістичної науки простежуємо зацікавлення термінознавством. Помітним є намагання науковців – фахівців у різних ділянках знань і мовознавців – унормовувати галузеві термінології.
Сучасні українські термінологи глибше, ніж їхні попередники, опрацьо вують теорію термінології як підсистеми літературної мови, теорію терміна як мовного знака, формулюють вимоги, які слід ставити до окремого терміна та й до “ідеальної” (якщо така можлива) термінології.
54. терміни, характерні ознаки термінів.
Термін – слово або словосполучення, що виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, культури, техніки, мистецтва, суп – політ життя. Від слова термін утворено слово термінологія – сукупність термінів з усіх галузей знання. Науку що вивчає українську термінологію наз термінознавством.
Характерні ознаки терміна:
1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.
2. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.
3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.
4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.
Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:
— нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;
— відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода);
— інтернаціональний характер;
— стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);
— здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.
Види: - загальновживані(звичайні слова, які набули значного поширення, найменування предметів, якостей, ознак які однаково використовуються в побутовій мові, худ літературі, ділових док); - вузькоспеціалізовані(позначають п-я, що відображають специфіку конкретної галузі.
55. Вимоги до терміна в документах
Мовознавчі вимоги до терміна
Сучасна мова науки і техніки пред'являє термінам декілька вимог. Найбільш важливими з яких є наступні:
1) Термін має відповідати правилам і нормам відповідної мови.
2) Термін має бути систематичним.
3) Терміну властива якість дефінітиви ості, тобто кожен термін спів ставляється з чітким окремим визначенням, котре орієнтує на відповідне поняття (valuer - оцінювач, concert - концерт, jazz - джаз).
4) Терміну властива відносна незалежність від контексту, і те, що він не втрачає в ньому свого значення (music - музика).
5) Термін має бути точним, хоча в субмовах мають місце численні "хибно орієнтовні" (термін Д.С. Лотте) одиниці (choir - хор).
6) Термін має бути стислим, хоча ця вимога нерідко суперечить вимозі точності, тобто повноти терміна (aria - арія).
7) Термін має прагнути до однозначності (opera - опера).
Тут варто зробити одне суттєве уточнення: такої однозначності варто домагатися в межах однієї терміносфери, адже на рівні декількох субмов полісемія термінів - явище досить розповсюджене, (e. g. architecture - drum - барабан купола (частина споруди), music - drum - барабан (муз. інструмент)
8) Для термінології не характерна синонімічність, котра заважає взаєморозумінню (to imitate - копіювати, підроблювати; syn: to reproduce, to forge, to copy).
9) Терміни експресивно нейтральні, хоча тут правильніше казати не про експресивність терміна чи виразу, а скоріше про інтенсивність деяких семантичних складових. Причинами такої інтенсивності можуть слугувати прагнення підкреслити елітарність уявлення того, хто говорить, або намагання приховати свої наміри.
10) Термін має бути милозвучним (тобто вимога евфонії), тому не варто заохочувати створення термінів, походженням з діалектів, жаргонів чи варваризмів.
56.Іншомовні слова в документах
Слід бути обережними й уважними під час використання у діловому мовленні іншомовних слів. Якщо іншомовні слова можна замінити відповідними українськими, то їх вживання —недоречне. Якщо ж іншомовні слова ввійшли до активного словника міжнаціонального спілкування, тоді їх можна використовувати в окремій ділових паперах, що стосуються питань угоди чи міжнародних проблем. Це лексика з фінансової сфери обслуговування: банк, фінанси, бюджет, факсиміле, авізо, кредит, дебет; поштово-телеграфного зв'язку: телеграф, телефон, бандероль, телеграма, бланк, шифр, номер, серія тощо.
Аби правильно вживати іншомовні слова, варто дотримуватися таких рекомендацій:
а) не ставити у текст іншомовні слова, коли є відповідники в українській мові;
б) вживання іншомовного слова в діловодстві допустиме лише в тому значенні, в якому воно зафіксоване в словниках;
в) не слід користуватися в одному і тому ж документі іншомовним словом і його українським відповідником на позначення того самого поняття. Бажано користуватися в таких випадках національною мовою, що значною мірою полегшить ведення справочинства.
Подаємо ряд слів іншомовного походження, що часто вживаються у діловому мовленні і, на жаль, не завжди доречно. Зверніть увагу на їх українські відповідники:
анархія — безладдя, безвладдя
апелювати — звертатися
аргумент — підстава, доказ
брокер — посередник
валюта — грошова одиниця в країні
генеральний — загальний, головний
дебати — обговорення
дефект — недолік, вада, ґандж
домінувати — переважати
екстраординарний — особливий
конвенція — угода, договір
координувати — погоджувати
лімітувати — обмежувати
прерогатива — перевага
пріоритет — першість
реєструвати — записувати
репродукувати — відтворювати
симптом — ознака
фіксувати — записувати
цейтнот — нестача часу
шеф — голова, керівник
Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.
Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни переділяються натри групи:
1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).
2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).
3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, вакат, привка, ретуш.
1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);
2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови; 3) різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).
Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:
1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сатиновий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.
2. Словотвірний - утворення термінів за допомоги префіксів (надвиробництво, пересупозиція), суфіксів (маркування, гумування, оборотність), складанням слів і основ (адрес-календар, гальванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріаломісткість), скороченням слів (СЕЗ - спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.
3. Синтаксичний - використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне замовлення, капіталодефіцитні країни.
4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.
Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. За структурними моделями терміни переділяють на:
o однокомпонентні, терміни, наприклад: паритет, резолюція, субстрат, паралінгвістика.
o двокомпонентні терміни - май часті ше це словосполучення іменник + іменник, наприклад: ректифікація кордону, стратегія спічкування, дискурс культури, універсамі культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідачьність;
o трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити прийменники:
а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приголосні звуки, вільна економічна зона, центральна виборча комісія;
б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип речення, адитивний синтез кольору, маскультурний код мови, пасивний словник мовця;
в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного договору, теорія лінгвістичної відносності;
г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа іменника, позолота обрізів видання;
o багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.
59. Номенклатурні назви в документах
H.H.- сукупність назв-номені в. конкретних обєктів певної науки галузі, мистецтва тощо.
Номенклатурні назви як правило становлять іменники.
Субстантивовані словосполучення (які перейшли і іменників) і передають:
60. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів.
Термінологія може виконувати свої основні функції, позначати наукові поняття й задовольняти потреби спілкування фахівців у тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Нормування термінів – це процес за допомогою якого встановлюються певні правила, норми, яких слід дотримуватись при використанні термінів.
Сьогочасну українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотвору є прихильники принаймні двох термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання усіх наявних в українській мові способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови.
Кодифікація термінів – це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.
Сьогодні в Україні видається велика кількість словників з різних галузей знань. Це в основному словники таких типів: перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні.
Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов’язковою для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.
61. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.
У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Теза - положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести.
Відповідно до мети тези бувають:
^ вторинні;
^ оригінальні.
Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.
Вимоги до складання тез
o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;
o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;
o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.
Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:
1. Преамбула (1 -2 тези);
2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);
3. Висновкова теза/тези (1-2).
У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики. Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:
o сформулювати мету дослідження, схарактеризувати об'єкт і матеріал дослідження;
o описати перебіг дослідження;
o визначити критерії оцінювання і технологію оброблення результатів.
Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.
Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.
62. Анотування і реферування наукових текстів
Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Анотації виконують дві основні функції:
o сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);
o пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації.
За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.
Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.
Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.
За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.
Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?
Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?
Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Основні функції реферату:
o інформаційна - реферат подає інформацію про певний документ;
o пошукова - реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.
Реферати класифікують за кількома ознаками:
1) належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузей науки);
2) способом характеристики первинного документа (загальні реферати або реферати-конспекти. що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-оріентовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);
3) кількістю джерел реферування (монографічні - в основу покладений один первинний документ;реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);
4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);
Автореферат - короткий письмовий виклад наукового твору самим автором, найчастіше -автореферат дисертації. Призначення автореферату - ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами Й основними висновками дисертації.
63. Суть і види перекладу
Переклад - один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур, дієвий спосіб міжкультурної комунікації. Мета будь-якого перекладу - донести до читача, який не володіє мовою оригіналу, і ближче ознайомити його з відповідним текстом. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і форми.
Види перекладу
1. За формою переклад переділяють на усний і письмовий.
Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхронним.
Послідовний переклад - це усний переклад повідомлення з однієї мови іншою після його прослуховування. Важливо, щоб переклад здійснювався у паузах після логічно завершених частин, щоб був зрозумілий контекст.
Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням усного повідомлення.
2. За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний переклад.
Буквальний переклад називають також дослівним, у такому перекладі можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою перекладають, наприклад: Ваш проект самый интересный.-Ваш проект самий цікавий (треба - найцікавіший). Я считаю, что Вы правы.-Ярахую, що Ви праві (треба-Я вважаю, що Ви маєте рацію).
Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає усім нормам літературної мови, наприклад: Клиент проживает по адресу... - Клієнт мешкає за адресою ... Предоставленные бумаги к делу не относятся. - Подані папери не стосуються справи.
3. За змістом виділяють такі основні різновиди перекладу:
Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами: читання всього тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад; стилістичне редагування повного тексту (слід оформити текст відповідно до норм літературної мови, усунути повтори; усі терміни і назви мають бути однозначними; якщо думку можна висловити кількома способами, перевагу слід віддати стислому, якщо іншомовне слово можна без шкоди для змісту замінити українським, то варто це зробити).
Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки автора), про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.
Автоматизований (комп'ютерний) переклад. Ідея автоматизованого перекладу виникла ще 1924 р., а 1933 року радянському інженерові П. Смирнову-Троянському було видано патент на машину для перекладання, яка працювала за принципом зіставлення відповідників з різних мов механічним способом. Машинний переклад у сучасному розумінні цього терміна вперше було зроблено 1954 року в Джордж-таунському університеті. Сьогодні створено багато експериментальних і практичних систем автоматичного перекладу, напр., системи SYSTRAN, LOGOS, ALPS, METAL, GETA, EUROTRA тощо, до яких входить понад 15 версій для різних пар мов.
64. Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською мовою
Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування одних і тих помилок у наукових текстах зумовлює до розхитування мовної норми.
Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття. У цьому зв'язку треба розрізняти назви дій (процесів) і назви наслідків дії (процесу). В українській мові на позначення дій (процесів) зазвичай бажано уживати віддієслівні іменники, утворені від дієслів недоконаного виду за допомоги -еішя, -ання, -інші, -иття, -іття, -уття: змінювати - змінювання.
Віддієслівні іменники, що означають наслідок дії, утворюються переважно від дієслів недоконаного виду, що означають багаторазову дію:
Виникають труднощі і під час перекладу конструкцій з активно вживаним дієсловом является, яке в українській мові уживається тільки в художньому стилі, переважно в поетичних творах (згадаймо І. Франка: "Чому являєшся мені у сні?"). У науковому стилі уживаються форми виявляється, є; але обирати відповідну форму слід, враховуючи значення контексту. Наприклад, конструкція Что является Чем перекладають Що є Чим або Чим є Що. Якщо ж російське дієслово являться уживається зі значенням обнаруживать, проявлять, воно перекладається за допомоги дієслова виявляється, порівняймо: Основным компонентам ... является знаковая система ... / Основним компонентом ... є знакова система. Оценка господина A.C. Марку.чы явилась правильной/Оцінка пана А. С. Маркули виявилася правильною.
Значні проблеми під час перекладу текстів наукового стилю спричиняє дієприкметник, який активно уживаний у текстах наукового стилю російської мови.
Активні дієприкметники теперішнього часу, які утворюються від дієслів 1 і II дієвідміни обмежені утворенні й використанні. У сучасній мові функціонують тільки ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу прикметників. При цьому слід пам'ятати, що активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються прикметниками: господствующий - панівний, разрушающий - руйнівний, металлорежущий - металорізний, нержавеющий - нержавний. Натомість поширені у сучасній українській мові віддієслівні прикметники на -льний: знижувальний, ослаблювальний.
Пасивні дієприкметники на -мий здебільшого заступаються дієприкметниками на -ний: управляемый - керований, производимый -вироблюваний; познаваемый - пізнаваний тощо.
Запам'ятайте!
Залежно від змісту конструкції з прийменником при перекладають
різними засобами:
Наведений перелік не вичерпує всіх сталих словосполучень, які потребують уваги перекладача.
Організація ділової наради
.Підготовка наради:
1.1. Планування
1.2. Підготовка доповіді і проекту рішення.
1.3. Підготовка документів і приміщення.
1.4. Підготовка учасників до наради.
2.Проведення наради:
2.1. Відкриття наради.
2.2. Виголошення доповіді.
2.3. Відповіді на запитання.
2.4. Обговорення доповіді.
3.Підбиття підсумків наради:
3.1. Прийняття рішення.
3.2. Підписання протоколу.
3.3. Контроль виконання прийнятих рішень.