Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31
PAGE 2
ПЛАН
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРИВАТНОГО
ПІДПРИЄМСТВА 5
правовий статус 5
характеристика 9
РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСАДИ УТВОРЕННЯ ПРИВАТНОГО
ПІДПРИЄМСТВА 12
2.1. Поняття державної реєстрації та її органи 12
2.2. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької
діяльності 15
РОЗДІЛ 3
ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНОГО
ПІДПРИЄМСТВА 21
ВИСНОВКИ 28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30
ВСТУП
З переходом України до ринкової економіки в нашій державі утворилася ціла низка різноманітних, організаційно-правової форми, суб’єктів господарювання:
господарські організації, громадяни-підприємці та структурні одиниці господарських організацій.
З’явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання (банкрутство, свобода конкуренції, антимонопольне регулювання). Все більшого розвитку набувають, у тому числі приватизаційними процесами, утворення приватних підприємств.
Вище викладене, зумовлює зростаючу важливість дослідження правових проблем у сфері господарювання приватного підприємства.
Хоча правовий статус діяльності утворення і припинення приватного підприємства, регулюється господарським законодавством, і це не можна вважати новою проблематикою, зате вона розроблена недостатнім чином. Сказане, зумовлює необхідність ретельного його вивчення та цільового аналізу.
Метою курсової роботи – є здійснення правової характеристики приватного підприємства в Україні, як суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачено Господарським кодексом України (далі – ГК України) і іншими законодавчими актами та його господарсько-правові відносин у сфері суспільного виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг та виконання робіт.
У зв’язку з цим, робота була зорієнтована на вирішення таких завдань:
Предметом дослідження є правова характеристика господарських відносин, що виникають у сфері суспільного виробництва, спрямовані на виготовлення та реалізацію продукції, виконанні робіт чи наданні послуг вартісного характеру приватним підприємством – через норми господарського і цивільного законодавства, правозастосовної практики, доктринальних положень науки господарського і цивільного права.
Об’єктом дослідження являються суб’єкти підприємницької діяльності (фізичні особи-підприємці та суб’єкти підприємницької діяльності із статусом юридичної особи), їхня спрямованість на утворення, реорганізацію (ліквідацію) та припинення приватної підприємницької діяльності.
Наша курсова робота базується на дослідженнях та фундаментальних положеннях, зокрема на працях В. М. Гайворонського, О. В. Дзери, В. П. Жушмана, Є. Б. Кубка та ін.
Дослідження значної кількості теоретичних джерел, публікацій, законодавчих актів, дозволяє зробити висновок про те, що проблема у сфері здійснення приватної підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями і юридичними особами всебічно не досліджена. Залишається багато дискусійних питань, відсутні єдині підходи норм законодавчої бази.
Особливої актуальності дане дослідження набуває у зв’язку із осмисленням положень нового ГК України та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Попереду велика робота із забезпеченням правильного їх розуміння, застосування і подальшого вдосконалення.
РОЗДІЛ 1
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРИВАТНОГО ПІДПРИЄМСТВА
та його правовий статус
Найпоширенішою формою підприємництва в Україні є безпосереднє приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи). Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах, тощо. Тому законодавчий інститут приватного підприємства як суб’єкта господарювання є центральною частиною системи Господарського права України, його правовою основою [14, с.86].
Для кращого розуміння сутності приватного підприємства слід проаналізувати чинне законодавство, що регулює різні аспекти його створення та діяльності. Так, згідно із ч.1 ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його ( їх ) праці чи з використанням найманої праці. Крім того, приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи [2, с.63].
В Україні приватне підприємство здійснюється на основі:
Така суспільно-корисна господарська діяльність приватного підприємства характеризується такими ознаки:
Отже, по-перше, приватне підприємство є самостійним суб’єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що таке підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.
По-друге, закон визначає, що приватне підприємство – це суб’єкт господарювання. Суть визначення «суб’єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб’єкт приватне підприємство здійснює виробничу, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило приватні підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток на відміну від неприбуткових організацій [15, с.92-93].
Приватне підприємство – це статутний суб’єкт господарювання. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства [3, с.268]
Приватне підприємство має необхідне для суб’єкта підприємницької діяльності – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління) [13, с.205].
Крім того, згідно з ч.1 ст. 128 ГК України, в Україні фізичні особи визнаються суб’єктами господарювання у разі здійснення ними підприємницької діяльності за умови державної реєстрації їх як підприємців без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України.
Таким чином, підприємницька діяльність фізичної особи-підприємця може здійснюватися у різних варіантах:
Таким чином, відповідно до ст. 42 Конституції України в Україні «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом» [1, с.13].
Державою вживаються заходи, спрямовані в основному на підтримку приватного підприємництва. Водночас уявлення про мету підприємницької діяльності лише як про одержання прибутку призводить до ототожнення приватного підприємництва зі звичайним бізнесом. Проте приватне підприємництво має характеризуватися як новий напрямок зі своїми специфічними рисами.
загальна характеристика
Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання, як ми вже говорили, належить приватним підприємствам – суб’єктам підприємницької діяльності, що створені на основі власності фізичною особою (без статусу юридичної особи) та із створенням юридичної особи.
Залежно від тих чи інших ознак, приватні підприємства поділяють на певні різновиди, а саме:
Приватне фермерське господарство. Як встановлено ст. 114 ГК України, приватне фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції [2, с.63].
Членами приватного фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом) [7].
Відносини, пов’язані із створенням та діяльністю фермерського господарства, регулюються ГК України, а також Законом України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство» та іншими законами.
Орендне підприємство. Орендним підприємством згідно з ч.1 ст. 115 ГК України визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності [2, с.63].
Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди.
Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.
Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки [8].
Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші відносини, пов’язані з створенням та діяльністю орендного підприємства, регулюються ГК України, Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. та іншими нормативно-правовими актами.
Підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство, створене відповідно до вимог ГК України, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція.
Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об’єкти, інвестування в які не заборонено законами України.
Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки [10, с.127].
Правовий статус і порядок діяльності підприємства з іноземними інвестиціями визначаються, крім ГК України, Законами України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. та «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. та іншими законодавчими актами.
Іноземне підприємство. Частина 1 ст. 117 ГК України визначає іноземне підприємство як унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.
Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України [9].
Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються ГК України, Законом України «Про режим іноземного інвестування» та іншими законами.
Таким чином, вищезазначених суб’єктів можна розглядати як суб’єктів приватної підприємницької діяльності, які здійснюють господарську діяльність на праві власності, мають статус юридичної особи, що визначається ГК України, а також відокремлене майно, реалізують господарську компетенцію (сукупність прав та обов’язків) і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями.
РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСАДИ УТВОРЕННЯ ПРИВАТНОГО
ПІДПРИЄМСТВА
2.1. Поняття державної реєстрації та її органи.
Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують суб’єкти підприємницької діяльності, господарське законодавство визначає спеціальний порядок їх створення. Так, 15 травня 2003 р. був прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набрав чинності з 1 липня 2004 р. Тому, розглядати порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання слід, виходячи із загальних положень ГК України, закріплених в ст.ст. 57-58, а також з положень зазначеного закону [12, с.173].
Державна реєстрація суб’єктів господарювання – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру [16, с.77].
Згідно з вище вказаним законодавством, порядок проведення державної реєстрації суб’єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців) включає, зокрема:
Державна реєстрація суб’єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місце проживання одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передання засновнику у власність або користування приміщення або його частини (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майна, про спільну діяльність, установчий договір та ін.).
Місцем проживання громадянина вважається зареєстроване у встановленому законом порядку постійне місце його проживання або місце, де цей громадянин переважно проживає [14, с.117].
Відповідно до вище сказаного, державний реєстратор – це посадова особа, яка від імені держави та встановленому законом порядку, здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [16, с.78].
Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:
Таким чином, відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток . Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
2.2. Державна реєстрація суб’єктів
підприємницької діяльності.
Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності в Україні здійснюється за заявницьким принципом, що діє майже в усіх країнах світу.
Для проведення державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
Статут суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, повинен містити відомості про:
його найменування;
мету і предмет діяльності;
розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;
порядок розподілу прибутків і збитків;
про органи управління і контролю, їх компетенцію;
про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання;
інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта підприємницької діяльності, передбачені законодавством.
Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством. Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред’являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження [15, с.106].
Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки. При цьому, датою внесення до даного реєстру є дата державної реєстрації юридичної особи.
Строк державної реєстрації не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації.
Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, як суб’єкта підприємницької діяльності повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації. Разом із свідоцтвом видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи [10, с.132].
Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичної особи – є документом суворої звітності, що мають облікову серію та номер. У бланку даного свідоцтва зазначаються:
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати приватним підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, якщо вони не передбачені законом. При цьому, якщо документи подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред’являється паспорт.
Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів, про що вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, якщо а) документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації; б) документи не відповідають вимогам ч.1 та 2 ст.8 та ч.5 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»; в) документи подані не у повному обсязі.
Про залишення документів без розгляду, заявнику в день надходження документів, державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися на державну реєстрацію [12, с.174-175].
Залишення документів, які подавалися на державну реєстрацію без розгляду, не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи – підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації на підставі відомостей реєстраційної картки. Датою внесення до Єдиного державного реєстру є дата державної реєстрації підприємця.
Строк державної реєстрації підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документації. Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи, як підприємця повинно бути оформлено (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації підприємця. [12, с.175].
У бланку свідоцтва про державну реєстрацію зазначаються:
Свідоцтво про державну реєстрацію підписується державним реєстратором та засвідчується його печаткою [5].
Після чого, державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації підприємця, зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки для взяття фізичної особи – підприємця на облік [5].
Отже, основою створення приватного підприємства і його реєстрації є комплект установчих документів встановленої форми, на основі яких дане підприємство функціонує. У випадку зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації, а скасування державної реєстрації приватного підприємства припиняє його підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як правового суб’єкта.
РОЗДІЛ 3
ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИВАТНОГО
ПІДПРИЄМСТВА
Припинення суб’єкта підприємницької діяльності – одне з юридичних понять в господарському праві. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права. Загальні підстави припинення діяльності приватного підприємства визначені ГК України, що встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта підприємницької діяльності відносини припинення регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999р.) [13, с.211].
Суб’єкт підприємницької діяльності припиняє свою діяльність за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників чи їх правонаступників, а у випадках, передбаченим ГК України та іншими законами, - за рішенням суду.
Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення суб’єкта підприємницької діяльності є ініціатива власника чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб’єкта підприємницької діяльності закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо [11, с.114].
Примусово юридична особа припиняє свою діяльність, відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:
Крім того, припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця проводиться у разі:
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», суб’єкт підприємницької діяльності припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Частина 1 ст. 59 ГК України передбачає дві форми припинення суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи: реорганізацію і ліквідацію.
Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта господарювання одного або більше нових суб’єктів господарювання. У разі реорганізації суб’єкта господарювання усі його права і обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації: злиття, приєднання, поділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять всі майнові права та обов’язки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше суб’єктів господарювання в один означає перехід прав і обов’язків кожного з них до суб’єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб’єкт господарювання, а суб’єкти господарювання, що злилися – припиняють свою діяльність.
Приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов’язки приєднаного суб’єкта господарювання. Новий суб’єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб’єкт господарювання, який приєднався, припиняє свою діяльність.
Поділ суб’єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб’єкта господарювання двох і більше суб’єктів господарювання як суб’єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов’язки реорганізованого суб’єкта господарювання переходять до суб’єктів господарювання, творених внаслідок поділу.
Перетворення суб’єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, приватної власності в комунальну чи державну) [15, с.117-119].
У випадку ліквідації суб’єкт господарювання припиняється як суб’єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК України суб’єкт господарювання ліквідується:
Слід зазначити, що Цивільний кодекс України встановлює обов’язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію. Такий же обов’язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [4].
Державний реєстратор в порядку, встановленому законодавством, повинен (як правило, не пізніше наступного робочого дня з дати надходження відповідних документів про реорганізацію або ліквідацію суб’єкта підприємницької діяльності) заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення суб’єкта підприємницької діяльності, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення суб’єкта підприємницької діяльності та передати органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення для зняття юридичної особи з обліку. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації суб’єкта господарювання є датою його припинення [10, с.130].
Частина 8 ст. 59 ГК України містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності [2, с.34].
Загальний порядок ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності (ліквідаційний процес) встановлено в ст. 111 Цивільного кодексу України та ст. 60 ГК України, відповідно до якої ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його ( їх ) представниками або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України. Ліквідацію суб’єкта підприємницької діяльності може бути покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.
Частина 2 ст. 105 ЦК України передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія) призначаються за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію[10, с.131].
Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб’єкта підприємницької діяльності наступних заходів:
Проте слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. ЦК України ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред’явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Саме від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу починається виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу[15, с.120].
Майнові претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено ГК України та іншими законами. При цьому, законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів для задоволення претензій може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону [15, с.121].
Так, залежно від підстав ліквідації суб’єкта господарювання встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб’єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу України. Якщо суб’єкт оголошений банкрутом, діє черговість, визначена статтею 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Звичайна черговість – це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК України у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум
У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.
Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно [11, с.129].
Отже, припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, спричиняє його виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та включає в собі реорганізаційний (ліквідаційний) процес. Реорганізація приватного підприємства, що може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, які зачіпають інтереси населення території, повинна узгоджуватися з відповідною радою народних депутатів.
ВИСНОВКИ
Все вище наведене, підтверджує актуальність дослідженної теми. Проведений в курсовій роботі аналіз діючого законодавства, яке регулює господарські відносини у сфері створення і припинення діяльності приватного підприємства, а також вивчення наукової літератури та судової практики дозволяє зробити ряд висновків.
Становлення України як незалежної держави, входження її до СОТ (Світової Організації Торгівлі), розвиток приватного підприємництва, прийняття Верховною Радою України – Господарського кодексу України 16 січня 2003 р., який набрав чинності з 1 січня 2004 р. та цілу низку нормативно-правових актів, що регулюють роботу суб’єктів підприємницької діяльності, недостатнім чином приведене до норм міжнародного права та стандартів, що склалися у світовій практиці. Особливо важливим чинником активізації приватного підприємства в умовах нинішньої ситуації, яка склалася в Україні є його державна підтримка.
Констатую той факт, що для розвитку приватного підприємства необхідно створити слідуючі умови, а саме:
■ забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;
■ захист вітчизняного виробника;
■ сприяння підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення;
■ формування фундаментної інфраструктури підтримки та розвитку приватного підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів підприємницької діяльності;
■ встановлення системи пільг для суб’єктів приватного підприємництва до міжнародних стандартів;
■ запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
■ фінансово-кредитна підтримка приватного підприємництва;
Крім того, сучасний законодавець не може керуватись абстрактними ідеологічними концепціями. Він повинен добре знати реальне становище, в якому стані перебувають в Україні приватні підприємства. Шлях до змін пролягає через усвідомлення проблем, що нині постають перед державою у зв’язку з необхідністю подолання безробіття, ліквідації залишків адміністративно-командної системи і поєднання свобідної волі приватного підприємця з економічною необхідністю, яка відповідала б інтересам суспільства і особи.
На моє велике переконання, зміни до законодавчих актів і рух такої трансформації до європейських стандартів, дасть можливість розвитку приватному підприємству і забезпечить стрімке фінансово-економічне зростання добробуту як України в цілому, так і кожного громадянина, зокрема у сьогоднішній час економічної і політичної кризи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
17 березня 2010 Липка В. М. _______________