Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
НАКОНЕЧНА Ольга Павлівна
УДК 111.852
ЕСТЕТИЧНЕ ЯК ТИП ДУХОВНОСТІ
Спеціальність 09.00.08 естетика
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Київ
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана
в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету.
Науковий консультант
доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, п
рофесор кафедри етики, естетики та культурології.
Офіційні опоненти:
доктор філософських наук Шульга Раїса Петрівна,
Інститут соціології НАН України, відділ соціології культури
та масових комунікацій, ст. науковий співробітник;
доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович,
Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка,
завідувач кафедри філософії та культурології;
доктор філософських наук Петров Юрій Васильович,
Інститут муніципального менеджменту і бізнесу,
завідувач кафедри гуманітарних дисциплін.
Провідна установа:
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,
кафедра філософії, м. Дрогобич.
Захист відбудеться 29 квітня 2004р. о 15.00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд.327.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці
ім. М.Максимовича Київського національного університету
імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розіслано 24 березня 2004р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність та доцільність дослідження. Сучасна доба є стрижневою, оскільки характеризується зміною культурної парадигми класичної раціональності, зростанням світоглядних пошуків базових засад світоставлення, смисложиттєвих орієнтирів. Поліцентризм світовідношення ХХ століття поглиблює проблемність людського буття, потребуючи від людини не тільки нових форм освоєння світу і власної життєдіяльності, але й покладаючи на неї відповідальність за її особистісний вибір. Світоглядно-антропологічний поворот у філософії веде до переосмислення традиційного культурного космосу, що базувався на розумі і порядку, еталонах досконалого. Зростає увага до способів осягнення хаосу, дезорганізації, процесуальності світу, їх ролі у виявленні та реалізації нових можливостей в культурі і життєставленні особистості. Все вказане підсилює інтерес до всебічного аналізу проблем духовності, серед яких осмислення духовності як якісної характеристики людини та її буття, виділення типів духовності й осягнення їх сутнісних взаємозвязків і особливостей функціонування в людській буттєвості та в сучасному соціокультурному розвитку.
Разом з тим, відбуваються динамічні процеси в розвитку естетичної теорії, її самовизначення як науки: розширення й переосмислення змісту багатьох традиційних категорій і, перш за все, категорії „естетичне”; пошук цілісних підходів до всебічного осмислення ролі естетичного в ціннісній організації людського досвіду, до аналізу сучасного художнього світосприйняття; вироблення методологічних засад сучасного дослідження естетично-художніх процесів.
Осмислення естетичного як типу духовності є досить складним і багатоплановим, оскільки спирається як на загальнотеоретичну базу естетики, на усталені підходи, так і на нові тенденції, що виявляються в спрямуванні сучасного естетичного знання до концептуального плюралізму. Традиційна естетика, що прагнула виявити найзагальніші закономірності естетичного освоєння людиною дійсності, в нових культурно-історичних умовах шукає відповіді на питання, зумовлені реальними складнощами естетичного і художнього життя сучасної людини, опираючись на позиції плюралізму, толерантності, діалогічності. Феномен естетичного маніфестує себе у людському бутті в різноманітних формах, що ускладнює процес його пізнання і формулювання дефініції за принципом виявлення його видових та родових ознак. Тож одним із першочергових завдань є вироблення методологічних принципів дослідження естетичного в контексті сучасної естетики і функціонування культури.
Важливо також дослідити різноманітні способи втілення естетичного як типу духовності в індивідуальній життєдіяльності людини, враховуючи складність процесу одухотворення власного життя, незавершеність, неповторність людського життєставлення в усій його суперечливості.
Виняткового значення в сучасній культурі набуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі через діалог різних культур, здолання перешкод міжособистісної комунікації, так і по вертикалі через всю історію естетичного самовизначення людства. „Мова” естетичного виступає як шлях до подолання ізольованості і закритості особистісних світів, як здатність співчутливого сприйняття іншої людини, як можливість поліфонічного діалогу особистості зі світом і з самою собою.
Самопізнання і самоусвідомлення себе українською культурою, мистецтвом в контексті світової культури та розгортання активно-творчого потенціалу естетичного повязані з такими ментальними рисами українського народу, як антропоцентризм, емоційність, панестетизм. Дослідження естетичного як типу духовності сприятиме глибшому розкриттю змісту цих рис, виявленню їх ролі у взаємозвязку естетичної традиції і сучасного розвитку української естетики та мистецтва.
Опираючись на аналіз стану розробленості теоретиками минулого проблеми естетичного як типу духовності, відзначено загалом недостатню увагу до неї, що обумовлено як специфікою розвитку естетики, так і обмеженою (релігійним і раціоналістичним підходом) розробкою проблем духовності в цілому. Розгляд трансформації змісту естетичного (від античності до сьогодення) сприяв виявленню опосередкованих форм осмислення поставленої в дисертації проблеми. Аналіз естетичних поглядів представників різних епох (Сократа, Платона, Аристотеля, Августина, Т.Аквінського, Ш.Баттьо, Н.Буало, Н.Пуссена, Е.Тезауро, Г.В.Лейбніца, О.-Г.Баумгартена, Е.Берка, В.Гатчесона, Е.Е.К.Шефтсбері, Д.Юма, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, Л.Фоєрбаха) щодо естетичного і різноманітних форм його втілення дозволив акцентувати увагу на дослідженні теоретичного становлення естетичного, з одного боку, та виявити тенденції, які сприяли тлумаченню естетичного як типу духовності, з іншого, що у взаємозвязку сприяло концептуалізації означеної проблеми в естетичній теорії.
Теоретичним підґрунтям сучасного дослідження естетичного стали роботи українських естетиків В.Іванова, А.Канарського, Д.Кучерюка, Л.Левчук, В.Мазепи, В.Малахова, В.Мовчан, Ю.Петрова, О.Шевченка, Р.Шульги; російських естетиків В.Бичкова, Ю.Борєва, А.Гулиги, М.Кагана, О.Кривцуна, О.Лосєва, В.Шестакова, Є.Яковлєва. Значний вклад у розробку категоріальної структури естетичного внесли І.Бондарчук (естетика негативності), М.Бровко (активність мистецтва), О.Лановенко (художнє сприйняття), В.Личковах (естетика універсалізму), Т.Орлова (естетика синтезу), В.Панченко (культурологічний потенціал мистецтва).
Концептуальна логіка дослідження потребувала всебічного осмислення проблеми духовності як в історико-філософській традиції в творчості Аристотеля, Платона, Плотіна, Прокла, Августина, Т.Аквінського, Г.В.Ф.Гегеля, так й у філософії ХХ століття у працях Е.Кассірера, Е.Муньє, П.Тілліха, М.Шелера, С.Франка, В.Франкла. Проаналізовано сучасний контекст проблеми, розкритий в доробках українських (А.Горак, С.Кримський, С.Пролєєв, В.Табачковський, В.Шинкарук) і російських (К.Акопян, В.Ксенофонтов, В.Федотова) філософів.
Особливість підходу в дисертації до осягнення естетичного як типу духовності полягає у виокремленні і всебічному розгляді такої яскравої форми буття естетичного, як естетизм, що розглянутий через аналіз різних філософсько-методологічних позицій в працях М.Бахтіна, П.Гайденко, С.Кіркегора, Г.Морпурго-Тальябуе, Х.Ортеги-і-Гасета. Джерельною і теоретичною базою осмислення класичного романтизму та романтичних тенденцій у філософії модерну стали роботи С.Батракової, А.Михайлова, Г.Маркузе. Концептуальна логіка викладу матеріалу і поглиблене розкриття естетизму потребували включення творів романтиків (Новаліс, Ф.Шеллінг, Ф.Шлегель), неоромантиків (У.Пейтер, О.Уайльд), які поєднували теорію і практику естетизму. Проаналізовано специфіку втілення естетизму в доробках К.Белла, Д.Дьюї, Р.Фрая.
Для обґрунтування особливостей естетичної творчості у контексті життєтворчості особистості залучалися до аналізу твори як зарубіжних, так і вітчизняних філософів, в яких розглядались: взаємозвязок свободи, творчості і духовності (Е.Фромм); творчі можливості мистецтва (М.Бердяєв, С.Булгаков); взаємозвязок життя, творчості і мистецтва (Ф.Ніцше); співвідношення раціонального та нераціонального й ірраціонального (Е.Морен, М.Мудрагей, І.Пригожин); „поетика відкритого твору” (У.Еко); суперечливість естетичної творчості (М.Євшан); естетичний вимір художньої творчості (О.Оніщенко).
Вагомим підґрунтям для аналізу естетичного як світоглядної універсалії стали наукові праці Т.Адорно, М.Гайдеггера, російських філософів В.Біблера, М.Мамардашвілі.
Доробок представників філософії комунікації (М.Бубер, О.-Ф.Больнов, К.Ясперс) залучався для обґрунтування ролі естетичного в подоланні монологічності інструментального когнітивно-практичного відношення до світу шляхом творення „справжніх” діалогічних принципів людської життєдіяльності.
Важливі для даного дослідження ідеї про сутність естетичного як життєставлення, про темпоральність естетичного як втілення його життєтворчої сутності обґрунтовуються через осмислення праць А.Бергсона, Г.Гадамера, Е.Гуссерля, М.Мерло-Понті та аналіз художньої творчості Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Пруста, Г.Гессе, Х.Борхеса.
Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Обєктом дослідження є феномен естетичного.
Предметом дослідження духовний вимір естетичного.
Мета і завдання дослідження полягає в теоретико-естетичній реконструкції своєрідності естетичного як типу духовності. Реалізація цієї мети зумовила постановку й вирішення наступних взаємоповязаних завдань:
сформулювати засадничі принципи сучасного дослідження естетичного, проаналізувавши методологічні підходи, що склалися в класичній і некласичній філософії та естетиці;
систематизувати досвід естетичної науки щодо осмислення природи естетичного;
обґрунтувати потребу естетики як теоретичної системи в самоусвідомленні і виявити напрями цього процесу;
визначити основні параметри сучасного тлумачення духовності;
проаналізувати процес виокремлення проблеми естетичного як типу духовності у логіці розвитку естетичної науки;
дослідити сутність та форми естетизму;
аргументувати роль естетизму в самоусвідомленні естетики та розширенні змісту естетичного;
окреслити зміст і визначити співвідношення таких понять, як „світовідношення”, „світоставлення”, „життєставлення” та обґрунтувати їх значення для осмислення сутнісної природи естетичного;
показати доцільність виділення і обґрунтувати специфіку таких іпостасей буття естетичного, як: 1. формотворення духовного світу людини; 2. світоглядна універсалія; 3. вимір реального життєвого процесу;
охарактеризувати темпоральність естетичного як способу людського саморозуміння і втілення життєтворчої сутності естетичного;
виявити особливості комунікативної здатності естетичного в людській життєдіяльності;
проаналізувати конструктивну спроможність естетичного в осягненні стану сучасної людини.
Теоретична та методологічна основа дослідження. У процесі дослідження використано загальнометодологічні принципи обєктивності та історизму. Складність поставленої проблеми в умовах орієнтації сучасного естетичного знання на концептуальний плюралізм потребувала формулювання засадничих принципів сучасного аналізу естетичного, що дозволило поєднати традиційні підходи і нові теоретичні моделі.
У процесі реконструкції динаміки руху естетичної теорії в осмисленні естетичного застосовано методи єдності логічного та історичного аналізу та аналітичний. Переосмислення класичної теоретичної філософсько-культурної моделі поєднано з використанням методології феноменолого-екзистенціалістської традиції, герменевтики, негативної діалектики.
Дослідження сучасного естетичного і художнього досвіду в усій його суперечливості й багатобарвності опиралось на використання системно-синергетичної методології, а осягнення духовного потенціалу естетичного здійснено в дисертації через застосування принципів діалогічної філософії: інтерсубєктивність, спів-буття, безпосередність, діалогічність, трансцендентність.
Наукова новизна дослідження. Вперше в українській естетиці естетичне обґрунтовано як тип духовності. При цьому естетичне розглянуто не лише як категорія естетики, а і як форма людського життєставлення, що й сприяє виявленню духовного потенціалу естетичного.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях, що і виносяться на захист:
сформульовано основні засадничі принципи сучасного дослідження естетичного „відкритої” раціональності, постонтології, синергетики і аргументовано доцільність їх використання для ґрунтовного осмислення складності, неоднозначності, нелінійності естетичного життя та його вираження в естетичній теорії;
систематизовано досвід естетичної науки щодо осмислення природи естетичного і показано, що розвиток естетики здійснюється у формі руху від естетики прекрасного як естетики належного до естетики життя з розширенням її проблемного поля, а трансформація змісту естетичного розгортається як двоєдиний процес набуття ним категоріального статусу і розширення сфери аналізу естетичного через його здатність втілювати багатоманітність і проблемність реального буття людей;
обґрунтовано потребу естетичної теорії в самоусвідомленні, що обумовлена як власне теоретичними, так і практичними завданнями, яка реалізується через осмислення нових вимірів естетичного світовідношення та поглиблення змісту естетичного. Цей процес характеризується визнанням первинності і багатоманітності, різноякісності естетичного досвіду щодо його теоретичного осмислення; становленням діалогічних взаємозвязків естетики і філософії в осягненні глибин людської духовності; врахуванням неоднозначності взаємовідношення загальнокультурної парадигми і естетичного осягнення вимірів людського буття в культурі;
визначено основні параметри сучасного тлумачення духовності, які сформувалися через подолання однобічності релігійного, раціоналістичного, ідеологічного підходів до цієї проблеми. Духовність розглянуто як внутрішню опору людського буття, його смислотвірний стрижень. Таке розуміння духовності засвідчує і стверджує принципову відкритість людського буття; втілює динамізм людського світоставлення; повязує людину з нескінченним, розширюючи час і простір її буття; виявляє й підтримує творчі інтенції людини, самоздійснення людини в усіх формах її життєдіяльності через реалізацію свободи;
проаналізовано процес виокремлення проблеми естетичного як типу духовності у логіці розвитку естетичної науки і показано, що самоусвідомлення естетичним своєї духовної сутності протягом історичного процесу культуротворення здійснювалося в двоєдиному процесі: співвіднесення себе з суттєвим змістом інших типів духовності й відділенням від них;
досліджено сутність естетизму шляхом аналізу його теоретичних і практичних форм у доробках М.Бахтіна, С.Кіркегора, в традиції романтиків і неоромантиків. Елементи наукової новизни притаманні запропонованим інтерпретаціям концептуальних положень К.Белла, М.Бердяєва, С.Булгакова, Д.Дьюі, Р.Фрая, Х.Ортеги-і-Гасета. Визначено форми естетизму: 1. естетизм як виявлення духовних орієнтирів певної епохи (романтизм, модерн, постмодерн); 2. естетизм як особистісне переживання життя, ставлення до світу, себе самого, інших людей; 3. естетизм як специфічна професійна орієнтація художньої інтелігенції; 4. естетизм як спосіб сприйняття художніх явищ. Завдяки цим формам естетизм створює передумови для всебічного виявлення різних іпостасей естетичного в людській буттєвості, розширюючи можливості його теоретичного осягнення;
аргументовано, що в естетизмі значною мірою здійснювалось як осягнення відмінності естетичного від інших типів духовності, так і прагнення до подолання суперечностей між раціоналізацією, соціологізацією, ідеологізацією світу й багатоманітністю, нелінійністю естетичного буття, а також показано, що естетизм (свідомо чи несвідомо) акцентував увагу на універсальності естетичного, яке, підносячись до рівня філософських узагальнень щодо самопізнання людиною власної духовної суті та самоздійснення в світі, здатне репрезентувати (не підмінюючи їх собою) інші типи людського світоставлення пізнавальне, практичне, моральне, релігійне тощо. Тому естетизм сприяє розкриттю духовної природи естетичного як чуттєвого вираження цілісності особистості в її спів-бутті у світі;
окреслено зміст і визначено співвідношення таких понять, як „світовідношення”, „світоставлення”, „життєставлення”, та показано, що їх взаємозвязок виступає посиленням людської здатності відношення, реалізацією духовного потенціалу відношення-ставлення як небайдужого, зацікавленого здійснення людського буття, сприяючи розкриттю смислотворчого потенціалу естетичного;
показано, що своєрідність естетичного розгортається в єдності таких трьох його іпостасей, як: формотворення духовного світу людини, світоглядна універсалія духовності, вимір реального життєвого процесу. Обґрунтовано також зміст естетичного як світоглядної універсалії, яка розглядається як духовна модель естетичної практики, естетичного освоєння світу, що формується і функціонує на принципах естетичної раціональності. Це дозволяє утримувати взаємозвязок всезагального і особливого, суперечливість чуттєвості і понятійності як втілення докорінних характеристик людського способу буття, а не лише як логічних структур наукового пізнання;
охарактеризовано темпоральність естетичного, яка, утілюючи множинність екзистенційного здійснення часу в рамках людської чуттєвості, виявляється в цілісності обєктивного і субєктивного часу, історичного і надісторичного часу, трьох часових модусів. Завдяки цьому естетичне відкриває і розгортає нові аспекти, параметри, грані людської життєтворчості, зачіпаючи внутрішню суперечливість людської душі і напружуючи її в діалогічних звязках зі світом, втілює неоднозначність індивідуального переживання загальнозначущого, проблемність субєктивного досвіду в здійсненні переходу від хаосу до свободи;
виявлено, що роль естетичного в комунікативних процесах сучасності обумовлена його здатністю до зацікавленого й поліфонічного поєднання різноякісного людського досвіду (позитивного і негативного, традиційного й інноваційного, зовнішнього і внутрішнього, Я-Я і Я-Інший);
проаналізовано конструктивну спроможність естетичного і показано, що естетичне як форма людського життєставлення виступає способом організації й конструювання життя шляхом упорядкування особистісних станів і смислів та надання їм довершеного буття через образ, символ, метафору, багатогранність почуттєвості.
Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріал дисертації має концептуальне значення для поглиблення змісту естетичного і розширення предмета естетики, сприяє усвідомленню основних тенденцій формування нового філософсько-естетичного дискурсу, поглиблює теоретичне осмислення метаморфоз сучасного естетичного життя і розширює уявлення про феномен духовності, допомагає усвідомити сучасні тенденції його функціонування в людській життєдіяльності. Сформовані принципи дослідження естетичного та введені поняття розширюють методологічну базу сучасного гуманітарного знання.
Запропонована концептуальна модель аналізу естетичного як типу духовності, основні теоретичні положення і висновки виявлять свій потенціал у подальшому дослідженні теоретичних проблем естетики.
Результати дисертаційної роботи можуть бути використані в практиці викладання естетики, філософії, історії та теорії культури, мистецтвознавства, а також при формуванні нових спецкурсів з проблем духовності, сучасних естетичних проблем.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження використовуються автором у педагогічній роботі: курс „Філософія” для аспірантів Українського державного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне), курс „Естетика” на факультеті культурології Національного університету „Острозька академія”, спецкурс „Естетичне як тип духовності” на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Основні результати дисертації знайшли своє відображення в одноосібній монографії „Естетичне як тип духовності” (11,85 д.а.), 30 статтях (20 у провідних наукових фахових виданнях) та тезах доповідей у збірниках матеріалів конференцій.
Результати дисертаційної роботи оприлюднені на наукових і науково-практичних конференціях: „Універсум людини: мислення, культура, наука”: Наукова конференція памяті М.О.Парнюка (Київ, 1994); Наукові читання до 60-річчя від дня народження А.С.Канарського (Київ, 1996); „Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”: Науково-теоретична конференція (Київ, 1997); „Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”: 4-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 1997); Міжнародні Бердяєвські читання (Київ, 1999); „Християнство і словянські культури”: Міжнародна конференція (Київ, 2000); „На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури”:.Всеукраїнська науково-практична конференція (Київ, 2000); „Героїзм і подвижництво”. Творчість С.Булгакова в сучасному дискурсі”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2001); „Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культорологічні виміри”: Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2001); „Творчість свободи як свобода творчості”: 6-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2001); „Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів” ( Київ, 2001); „Мова і культура”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2001); „Людина у світі духовної культури”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2002); „Культура і освіта”: Наукова конференція (Острог, 2002); „Філософія та історія філософії”: Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2003); „Творчість у контексті розвитку людини”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2003).
Кандидатська дисертація на тему: „Цілеспрямованість формування естетичних потреб особистості” захищена у 1986 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використані.
Структура дисертації. Робота складається з вступу, 5 розділів (9 підрозділів), загальних висновків, списку використаних джерел з 318 найменувань. Повний обсяг дисертації сторінки (356 основна частина).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його обєкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.
У першому розділі „Естетичне і духовність: становлення і концептуалізація проблеми” досліджено проблему категоріального становлення „естетичного”, трансформацію його змісту в теоретичному і практичному аспектах та проаналізовано філософські підходи до осмислення духовності, що мають теоретично-антропологічну значущість.
Основна увага зосереджена на висвітленні тенденцій у становленні змісту „естетичного” і його звязку з формуванням естетики як науки та виявленні нових підходів щодо змісту естетичного, що репрезентують становлення його як типу духовності.
Аргументація положення про те, що все європейське культурне життя тісно повязане з тим типом духовності, що зародився в античності і був перетворений началами християнства, опирається на такі риси античного світогляду, як космізм, інтелектуалізм, універсалізм, чуттєвість. Античність заклала риси всієї європейської естетики: загострену увагу до буття, запитування про основні принципи його облаштованості, досконалості. Разом з тим, притаманний античності процес усвідомлення відмінності краси від користі, добра, святого, істини був повязаний з виявленням багатоманітності форм втілення краси в різних сферах буття і культури. Тому досить важливим для становлення естетичного як категорії було прагнення античних мислителів виявити ті риси краси, що є спільними, незмінними, інваріантними у її різноманітних проявах і втіленнях, осягнути сутність самої краси, краси як такої. Така постановка питання носила філософський характер.
Показано, що раціоналістичний і нормативний характер естетики найяскравіше втілився в класицизмі, що звертався до інтерпретації античної художньої культури, опираючись на раціоналізм Р.Декарта, і прагнув підкорити творчий процес непорушним правилам і канонам. Культ розуму виявлявся у тлумаченні таких категорій, як краса, гармонія, та у розумінні суті і призначення мистецтва. Абстрактне розуміння людини, антиномічність розуму і почуттів, підпорядкування індивідуального загальному проявлялось у прагненні регламентувати способи виразності в мистецтві (дискусія про малюнок і колір та їх різне значення для „істинності” живопису); у зведенні художньої глибини образів до їх чіткості, ясності, зрозумілості; в орієнтації мистецтва на ідеалізацію життя. Аргументовано, що, слушно наголошуючи на духовності мистецтва і краси, класицисти разом з тим приходили до протиставлення (чи підпорядкування) різних типів духовності, оскільки вважали критерієм їх істинності та нормативності для людини саме наукову раціональність як певний еталон.
Підкреслено, що навіть в умовах абсолютизму і нормативності зявлялися зародки нових думок, у яких заперечувалось тлумачення прекрасного як вічної абстрактної ідеї, судження про красу повязувались зі смаками і звичками людей (дискусія 80-х років ХУП ст. у Франції, відома як „суперечка давніх та нових”). На формування цих тенденцій вплинуло мистецтво бароко, яке своїми засобами (жанровою і стильовою різноманітністю) прагнуло виразити складність, обємність, рухливість світу, гостроту людської чутливості до світу. Вводячи в естетику сенсуалістично-емотивістську точку зору, теоретики мистецтва бароко Б.Грасіан, С.Фейхо-і-Монтенегро (Іспанія), Е.Тезауро (Італія) прагнули відмежувати сферу розуму й логічних ідей від натхнення і поетичного генію, показати недостатність логіки для осягнення всіх виявів мистецтва, і тим самим закладали підґрунтя для руйнування цілковитого нормативізму раціоналістичної теорії класицизму.
Доведено, що здійснений О.-Г.Баумгартеном аналіз естетичної проблематики дозволив йому не тільки дати назву новій науці, але й сформулювати деякі філософські принципи естетики як пізнавальної системи, сфокусувавши увагу на пошуку обєктивних закономірностей естетики як науки про досконалість чуттєвого пізнання. Однак раціоналістично-класицистський зміст світогляду, в якому розгорталася логіка міркувань німецького філософа, не дозволив йому знайти і розкрити специфіку людського, субєктивного виміру естетичного.
Всебічно проаналізовано вклад англійської естетики ХУШ століття (Е.Е.К.Шефтсбері, Ф.Гатчесон, Е.Берк, Д.Юм) у дослідження проблеми смаку як відмінної риси естетичних цінностей, у розкриття співвідношення етичного та естетичного, добра та краси, моралі та мистецтва. Поглибленню змісту естетичного, розкриттю його духовного потенціалу сприяло розуміння естетиками безкорисності естетичного почуття, його незалежності від вольових прагнень, від інтересу, користі чи втрати, здатності смаку до сприйняття таких сторін дійсності, які недоступні розуму, та спроби виявити норми смаку. Звернення до проблеми смаку, як однієї з провідних, саме в період набуття естетикою свого наукового статусу свідчить про потребу визначення її місця в системі духовності, а також про поступове осмислення людського виміру естетичного.
Відзначено, що особливе місце вчення І.Канта в розкритті духовного потенціалу естетичного обумовлено перенесенням центру тяжіння з обєктивної сфери в субєктивну, намаганням вирішити суперечності між емпіричним індивідом і його надчуттєвим Я, тілом (чуттєвість, страждальність, пасивність) і духом (розсудок, діяльність, активність), осмисленням взаємозвязку необхідності і свободи в самовизначенні людини. Кантівська інтерпретація естетичного як незаінтересованого не тільки виводить його розуміння за межі традиційного підходу до осмислення естетичного як нижчого, порівняно з логічним ступенем пізнання, але й наголошує на його сутнісному бутті саме як духовному.
Показано, що Г.В.Ф.Гегель, зосереджуючи увагу на духовному характері естетичного, повязуючи мистецтво з розвитком духовного досвіду людства, показуючи становлення естетичних категорій, разом з тим, звужував зміст естетичного, оскільки обмежував його мистецтвом як раціонально витлумаченим феноменом, не достатньо враховуючи пластичність почуттів у свободному виявленні тенденцій і суперечностей життя. Відриваючи мистецтво як нижчу форму прояву самосвідомості людства (через пізнання істини) від більш розвинених форм релігії та філософії, філософ локалізував і саму духовність лише до понятійного її вираження.
Доведено, що прагнення до узагальнення культурних норм, філософських істин, естетичних ідеалів, до створення естетики належного веде до того, що розум, Дух підноситься як дещо абсолютно досконале і до чого людина повинна долучатися як до зовнішніх регуляторів її життєдіяльності. Намагання виробити всеохоплюючі естетичні принципи, які б сприяли визначеності естетичних смаків і оцінок, одночасно межувало з їх неповнотою і часто непримиренністю до інших естетичних та художніх принципів. Про це свідчать як розвиток європейської культури в різні епохи з її ставленням до попередників, до фольклору, до новацій в мистецтві, так і проблеми взаєморозуміння між різними культурами протягом історії людства.
Відзначено, що дослідники, не відходячи в цілому від естетики належного, все ж привертали увагу до відмінності смаків, інтересів, здатностей людей до сприйняття, виявлення й оцінки естетично значимого, прагнули осмислити зміни в стилістиці художньої творчості. Таке розширення проблемного поля естетики і трансформація змісту естетичного відбувались поступово через накопичення означених вище тенденцій в естетиці Відродження, бароко, в естетичних теоріях ХУП та ХУШ століть, в естетиці німецької філософії Нового часу.
Наголошено на значному вкладі українських і російських естетиків у поглиблення дослідження різних форм прояву естетичного як завдяки відомій дискусії між так званими природниками, суспільниками, представниками трудового, діяльнісного та аксіологічного підходів, так і завдяки зорієнтованості естетичної науки 60-80х років на дослідження естетичних категорій з позиції універсальності людського світовідношення, на пошук теоретико-методологічних принципів, що відображали б соціокультурні засади таких розвідок і обмежували б гносеологізм (а також ідеологічну та політичну заангажованість) в підході до естетичного і до мистецтва.
Доведено, що специфічність виокремлення духовного потенціалу естетичного нерозривно повязана з соціокультурним та історично-філософським досвідом осягнення проблематики духовного в європейській традиції.
Показано, що релігійний спосіб осмислення проблеми духовності суттєво вплинув на подальші підходи до її тлумачення, привівши до ототожнення духовності з релігійним її типом, до ідеалізації духовності. Разом з тим релігійний світогляд, поділивши світ на земний і небесний і установивши їх дихотомію, обумовив і дихотомію філософської рефлексії духовності: „дух матерія”, „духовне матеріальне”, „дух розум”, „духовне бездуховне”, що знайшло своє втілення на інших засадах в новоєвропейському раціоналізмі і матеріалізмі.
Виявлено зміну акцентів у тлумаченні духовності: наголошення на її антропоцентричному вимірі й на відповідальності людини за реалізацію власної свободи у формуванні своєї духовності (Відродження); визнання свідомості (раціонального мислення та його продукту раціонального знання) універсальною характеристикою життєдіяльності людини і визначенням її духу, що вело до гносеологізації духу (Новий час); діалектична раціоналізація і систематизація духовного (Гегель). Підкреслено важливість гармонійної єдності істини, добра і краси для розкриття цілісності духу, а також для виявлення природи і особливостей кожного з видів цінностей.
Доведено, що питання про духовну сутність естетичного виникало в звязку з дослідженням природи естетичного і його категоріального статусу в різні епохи. Та недостатня чіткість, окресленість, вирізненість проблеми, а отже, і недостатня всебічна проаналізованість були обумовлені властивостями соціальної практики і пізнання, роллю духовного компонента в житті соціуму та в життєдіяльності людини, особливостями становлення та розвитку самої естетики. Зростання уваги до цієї проблеми в останню третину ХХ століття повязане значною мірою з аналізом наступних аспектів сутності естетичного його онтологічного і феноменологічного змісту, співвідношення обєктивного і субєктивного, раціонального й ірраціонального, ролі краси і гармонії в розгортанні його сутності, співвідношення естетичного і художнього, естетичного і мистецтва. Разом з цим, саме прагнення до дослідження таких типів духовності, як наука, мораль, релігія, та порівняння їх з естетичним і мистецтвом сприяє виявленню характерних рис останніх як самостійних сфер людської життєдіяльності та осягненню закономірностей і особливостей естетичного, розширенню сфери його аналізу через всебічне охоплення як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини.
Другий розділ „Проблема естетичного у контексті самоусвідомлення естетики” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 „Засадничі принципи сучасного дослідження естетичного” сформульовано наступні принципи дослідження: „відкрита” раціональність, постонтологія, синергетика і аргументовано доцільність їх використання для ґрунтовного осмислення складності, неоднозначності, нелінійності сучасного естетичного життя та його вираження в естетичній теорії.
В дисертації „відкрита” раціональність розглянута як така, що сприяє поєднанню в органічну цілісність ціннісного та цільового, аксіологічного та онтологічного, раціонального та ірраціонального задля осягнення людиною себе і світу, власного місця і відповідальності в світі через діалог людини зі світом. Цей діалог сполучається з ідеалом відкритості свідомості до різноманітних підходів в осягненні світу, до обєднання розуму з чуттєвим, інтуїтивним, до комунікації як індивідуальних світоглядів, так і культурних менталітетів.
Розкрито методологічне значення феноменології Е.Гуссерля для осмислення раціональності з позицій філософії духу, яке полягає в дослідженні тих складових людської свідомості, які недостатньо враховувались класичним типом раціональності, та в аналізі екзистенціальних вимірів людського світовідношення. Це по-новому ставить проблему співвідношення раціонального та нераціонального, загострює потребу осягнення ірраціонального, форм його втілення в усіх сферах духовності та їх осмислення наукою, філософією, естетикою.
Зосереджено увагу на змісті естетичної раціональності та констелятивного методу в доробку Т.Адорно, завдяки яким всезагальне і особливе, суперечливість чуттєвості і понятійності розглядаються не як логічні структури наукового пізнання, а передусім як фундаментальні виміри людського способу буття. Незавершеність, відкритість, перетинання багатьох смислів, навіть загадковість іманентно властиві естетичній раціональності як втіленню свободи мислення, що спрямовує її на утвердження самоцінності життя в його онтологічній безпосередності і суперечливості, соціальному та індивідуальному здійснюванні.
Наголошено, що аналіз хиб традиційного панлогізму та „гіперраціональності” не є запереченням раціональності як такої чи прагненням замінити Логос ірраціональним, а виступає як потреба розширення можливостей осмислення світу і формування нового бачення світу, здатного сприяти вирішенню тих проблем, які виникають перед людиною в її ціннісно-смисловій сфері й перед самою наукою в її намаганні допомогти людині у їх розвязанні. Саме тому філософсько-онтологічного характеру набуває синергетична парадигма, правомірність використання якої до тлумачення естетичного і художнього життя обумовлена їх нелінійністю, подієвістю, складністю організації і функціонування, їх ціннісним виміром, тісним звязком з життєвим світом людини, з нескінченністю пошуку відповідей на одвічні питання людського буття.
Сформульовано принцип постонтології як онтології людини, що поєднує увагу до всіх перипетій людської долі (в т.ч. і негативного досвіду буття) з самовизначенням людини як позасубстанційної істоти, зверненої до вічності. Обєднання різноманітного досвіду буття і надбуттєвого, що не зводиться до його гносеологічного чи релігійного виміру, а розгортається як вектор духовної зверненості людини до світу і до себе, сприяє висвітленню сучасної духовної ситуації і глибшому осмисленню естетичного як типу духовності.
Доведено суттєве значення поняття „життєвого світу” для поєднання всіх аспектів людського життєставлення та їх теоретичного осягнення. Продуктивність його використання для дослідження духовних явищ обумовлюється подоланням розриву субєкта та обєкта, однобічності їх гносеологічного тлумачення, виявленням внутрішнього поєднання субєктивності та обєктивності, раціонального та нераціонального, осмисленням діалогу як способу здійснення життєвого світу через взаємоповязаність його зі світом культури, що втілює історичність та універсальність людського буття.
Показано, що зміст активного людського ставлення до світу сьогодні не повязаний із всеохоплюючою діяльнісною експансією щодо задоволення своїх потреб, а включає в себе споглядання, вміння залишати світ в його самостоянні, повагу до світу та здатність до розкриття і збереження розмаїття буття у формах свого власного переживання буття через розвиток людської чуттєвості, досягнення і збереження певного духовного стану „глядача”. А це формує готовність до сприйняття реальності, прийняття того нового, що несе час, присутність в бутті .
У підрозділі 2.2 „Естетика і філософія: проблеми самоусвідомлення” охарактеризовано нерозривний взаємозвязок естетики з філософією та розкрито його історичний і логічний, теоретичний і практичний характер.
Доведено, що естетика, виконуючи функцію філософського пошуку істини в сфері естетичного через редукцію багатоманітності його проявів до узагальнено універсалістських схем, разом з наукою і філософією утворювала цілісну систему універсальних закономірностей культури. Показано, що прагнення розкрити первинні елементи естетично визначеного (прекрасне, міра, гармонія, пропорція тощо), передати нескінченність вияву естетичного через скінченність форм вело до своєрідної естетичної „атомістики”, до уніфікації будь-яких проявів естетичного життя в цілому та до неналежного врахування особливостей індивідуальної буттєвості, багатоманітності чуттєвого світу людини.
Аргументовано, що взаємозвязок філософії та естетики втілюється в їх здатності: прилучати людину до загальнокультурного досвіду людства, надаючи йому, завдяки теоретичній формі обґрунтування, загальнозначущого характеру; розвивати рефлексивність здатність до самоусвідомлення і саморозвитку думок, почуттів, здібностей, поглиблюючи світобачення і розширюючи життєвий досвід; відкривати в людському бутті вимір належного, бажаного, досконалого, обґрунтовуючи різні способи особистісної реалізації в світі. Це свідчить про цілісність естетичної теорії, історичність її звязків з філософією, своєрідність розгортання її теоретичного і практичного змісту.
Переосмислення наукового статусу філософії, її раціоналістичних установок та ролі в людській життєдіяльності, а також потреба переоцінки значення чуттєвої культури в людському світоставленні позначились суттєвим чином і на стані (теоретичному і практичному) естетики, породивши дискусії про розмежування філософії та естетики. Проведено аналіз різних (часто протилежних) підходів до вирішення цієї проблеми, зокрема позицій Г.Гадамера, Р.Рорті, представників французької „реальної естетики”, німецьких естетиків К.Фідлера, О.Маркварда, В.Ельмюллера, Ф.Коппе, естетики негативності Т.Адорно. Наголошено, що така багатоманітність цих спроб характеризує стан пошуку, що існує в сучасній філософії та естетиці щодо людини, культури та своїх власних можливостей їх всебічного осягнення. Виявлено лінії синтезу різних підходів і сформульовано думку про формування нової єдності філософії та естетики, збагачених власним досвідом та досвідом одна одної, на засадах руху назустріч одна одній.
Обґрунтовано, що становлення автономності естетичної теорії спирається на трансформацію змісту естетичного, яка виражається в наповненні його новими поняттями (тілесність, пластичність, поетичність, іронічність, негативність тощо). Це сприяє збільшенню палітри естетичного світосприйняття, дозволяючи охоплювати різноманітні відтінки й модифікації естетичного смислотворення і переживання.
Концептуалізація проблеми естетичного здійснена через поглиблення змісту категорії „світовідношення” за рахунок розробки суміжних понять, зокрема „світоставлення” і „життєставлення”. Доведено, що „світовідношення” виражає сукупність всіх звязків і взаємин людини й світу, спосіб заданості буття в свідомості, обумовлених загальними та істотними формами культурно-історичного взаємозвязку людини зі світом, тоді як „світоставлення” актуалізує якісну, змістовну, особливу (в екзистенційному розумінні) характеристику відношення і тим самим фіксує смислотвірний зріз світовідношення, втілення індивідуального бачення світу в самостійну ціннісно-смислову сферу. „Життєставлення” виступає як обґрунтування адекватних життю та переживанню людини напрямів осягнення світу і розгортається через поняття „життєвий світ” як світ, що вибудовується „навколо” людини (і „через” людину) шляхом перетинання різних світів, в яких людина перебуває одночасно, завдяки її власним зусиллям, досвіду духовної свободи, інтенції щодо світу. Взаємозвязок світовідношення, світоставлення і життєставлення понятійно закріплює теоретичні і практичні виміри взаємовідношення естетичного з життєвим світом людини, виступає розгортанням відношення-ставлення як духовного.
Третій розділ „Місце естетичного в системі духовності” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. „Проблема духовності та її типів: сучасний контекст тлумачення” проаналізовано сучасні філософські підходи до осягнення сутності духовності, до виділення її типів та засвідчено прагнення мислителів відійти від суто релігійного її тлумачення, від ідеалізації духовного як деякого абсолюту, прилучення до якого робить людину досконалою, від надмірної соціологізації та обєктивізації духовних процесів.
Показано, що духовність є одним з найважливіших універсальних визначень людини, її сутнісною характеристикою, формою її персонального, індивідного змістовного життєтворення, в якій людина розкриває зміст буття в його достотності і формує здатність конструктивно та творчо ставитись до свого буття, здійснювати вибір власного образу, форм життєдіяльності.
Підкреслено, що в реальному житті духовне повязане з бездуховним, як можливим способом реалізації особою власної свободи, що виражає якісну характеристику смисложиттєвих визначень людиною себе і власного світовідношення, складність її народження як істоти духовної. Страх, трепет, відчай, жах це стани людської чуттєвості, в яких в людському індивідуальному бутті, виявляючи його суперечності, переживається вся багатоманітність людських життєвих звязків. Саме тому дух, як „стрибок” у нову якість, і може виступати способом самовизначення людини, а чуттєвість, в її різних відтінках, корелятом духу.
Обґрунтовано, що тлумачення духовного як динамічного, процесуального і діалогічного розгортає різні грані людської взаємодії зі світом в цілому, світом культури, мистецтва та надає сенс душевним пошукам людини, як джерелу її становлення та активності, сприяючи діалогу між індивідуальністю та універсальністю життєвого світу особистості. Такий стан в осмисленні духовного змісту людського буття визначено в дисертації як досягнення духовної зрілості людства, перехід його до якісно нового духовного стану, відповідального щодо свого здійснення і майбутнього Універсуму.
На основі осмислення складності реального здійснення духовності та аналізу позицій С.Кіркегора, М.Бахтіна, В.Федотової доведено, що духовність може бути представлена домінуванням тих чи інших типів цінностей, типів духовності (естетичний, етичний, теоретичний та релігійний). Виявлення місця і ролі типів духовності як певних способів реалізації та диференціації духовності, концентрації духовного потенціалу видів людського світовідношення розширює можливості дослідження духовного потенціалу естетичного як у загальнокультурному процесі, так і в індивідуальному житті людей.
У підрозділі 3.2. „Сутність естетизму та його форми” всебічно проаналізовано як підходи, що склалися в осмисленні естетизму, так і реальні форми його втілення від романтизму до постмодернізму.
Обґрунтована позиція, що критика естетизму і „чистого мистецтва” в марксистсько-ленінській естетиці свідчить про однобічність соціально-класового підходу до осмислення будь-яких духовних явищ. Більше того, однозначно негативна оцінка естетизму чи звуження його змісту до „чистого мистецтва” не дозволяє осмислити його реальний вклад як у розвиток естетичної теорії, так і в осягнення багатовимірності життєвого світу людей, життєвої реальності, в якій ті чи інші форми естетичного світовідношення займають своє чільне місце.
Визнаючи правомірність уваги до можливих негативних аспектів прояву естетизму (зокрема, італійським естетиком-феноменологом Г.Морпурго-Тальябуе), які виникають внаслідок абсолютизації естетичного і мистецтва шляхом виділення їх з соціального контексту, протиставлення іншим типам духовності, перш за все моралі, в дисертації аргументовано поєднання в естетизмі відчуття глибокої кризи світу і болісних пошуків через мистецтво виходу до нового світу.
Всебічно розглянуто німецький романтизм як духовне явище, в якому виражалися нові світоглядні принципи, що формувалися в суспільстві: потреба цілісного осягнення людини, подолання соціальної і пізнавальної монологічності людського буття, виявлення суперечностей людської природи в її звязках зі світом. Розкрито його особливості як форми естетизму: розгляд мистецтва як вищої духовної цінності і безпосереднього способу здійснення людського духу, загальнолюдського гуманістичного ідеалу шляхом синтезу різних форм (родів, видів, жанрів) мистецтва в “універсумі мистецтва”; визначення взаємозвязку свободи і розвитку індивідуальності; осмислення естетичного сприйняття як форми спілкування; наголошення на духовній самоцінності мистецтва і неможливості його беззастережного підпорядкування науковим, моральним, релігійним, соціальним критеріям; дослідження можливостей науки, філософії, моралі і мистецтва у досягненні гармонії людського відношення до світу. Всі вказані риси свідчать про те, що естетизм романтиків розгортається як панестетизм, сполучаючи в собі різноманітні аспекти загальнозначущого та індивідуального світовідношення.
Показано, що проблема духовних цінностей як вищого начала і цілі людського життя та недостатня увага до них в умовах сучасного їм суспільства з його прагматизмом та теоретизмом хвилює англійських неоромантиків ХІХ ст. (У.Пейтер, О.Суінберн, О.Уайльд). Естетизм у рамках неоромантизму виступає одночасно і як мистецтво та його теорія, і як філософія життя. Сфера естетичного ототожнюється з красою, а мистецтво виявляється найяскравішим втіленням естетичного, що в цілому є продовженням традиції західноєвропейської естетики.
Аналіз англійського неоромантизму дозволив виявити різницю між естетизмом та естетством і дендізмом, які виступають як поєднання поклоніння штучній красі, жадоби тілесного життя, самонасолоди і самозакоханості людини. При цьому відкидання загальноприйнятих норм (естет) чи прагнення відповідати формальним ознакам загальноприйнятої міри зовнішньої досконалості (денді) приводять до ослаблення людської душі, до нездатності виявити своє дійсне Я, до обмеження можливостей духовного зростання людини.
Доведено, що, слушно звертаючи увагу на автономність естетичного і мистецтва, їх власну природу і роль у самовизначенні людини, її індивідуальності, розвитку її власної чуттєвості, англійські неоромантики допускали певну абсолютизацію естетичного і творчих можливостей мистецтва, не враховуючи цілісність і взаємозвязок різних форм духовного. Підкреслено заслугу англійського естетизму у виявленні тенденцій, що знайшли своє продовження в подальшому осягненні проблемності духовного буття людей: це надлюдина і „переоцінка цінностей” Ф.Ніцше, концепція типів духовності С.Кіркегора, аналіз людини-маси Х.Ортегою-і-Гасетом, інтуїтивізм А.Бергсона, формалістичні пошуки в модернізмі тощо.
Значна увага приділена особливостям концепцій естетизму С.Кіркегора, Х.Ортеги-і-Гасета, Д.Дьюї, К.Белла і Р.Фрая. Показано, що, розглядаючи естетизм як тип духовності, С. Кіркегор ототожнює його з безпосередністю і чуттєвістю, які повязані з принципом насолоди і характеризуються випадковістю, хаотичністю, а тому позбавляють людину цілеспрямованості, здатності до вибору. Філософ звертає особливу увагу на суперечливість духовного стану „естетика”, який „хитається” між двома крайнощами: надприродною енергією і повною апатією, а насолода і задоволення приводять його до стану несвободи, оскільки не сприяють пошуку ним істини свого існування. Розкрито, що позиція С.Кіркегора обумовлена прагненням довести перевагу етичного і, особливо, релігійного типів духовності. Однак чуттєвість набуває духовного виміру, коли вона з природно-безособового начала, яке з необхідністю існує і яке ніхто не забороняє як гріховне, стає обєктом вибору, що уможливлює свободний вибір індивіда. Розкриваючи внутрішню суперечливість естетичної екзистенції, мислитель і в самому естетизмі виділяє дві форми: природно-безпосередню і форму, в якій естетик здійснює вибір, а отже, його насолода перестає бути безпосередньою і виражає його вибір, вносячи внутрішню розірваність, емоційну напругу зовсім іншого характеру повязану з вибором забороненого (під таким кутом зору аналізуються образи Фауста і Дон Жуана) та переживанням задоволення не від долучення до гармонії, а від розколу, руйнування гармонії, від здатності вступити в поєдинок з принципом.
Виявлено наступні особливості естетизму К.Белла і Р.Фрая: розгляд естетичних емоцій і безпосередності естетичного сприйняття як субєктивних критеріїв визначення мистецтва; витлумачення художньої діяльності як духовної; пошук засобів ствердження самодостатності мистецтва шляхом піднесення над буденністю людських прагнень і позбавлення будь-якого практичного інтересу. Вказано на позитивний зміст такого підходу, зокрема на увагу до розвитку неутилітарного змісту людської чуттєвості (Р.Фрай) та на схематизм і абстрактність концепції К.Белла: ототожнення ним обєкта і теорії обєкта, зведення теоретичного до чуттєвого, що приводить до заперечення можливості існування будь-яких не тільки естетичних, але й мистецтвознавчих теорій.
Показано, що, виходячи з досвіду, Д.Дьюї надає домінуючого положення саме естетичному, яке сприяє завершеності і досконалості людського досвіду. Прагнення наблизити мистецтво до реальності людської життєдіяльності поєднується у нього з увагою до ролі індивідуального досвіду у створенні і сприйнятті творів мистецтва. Однак розширення сфери мистецтва веде до розмивання меж між естетичним та неестетичним і до декларування того, що саме мистецтво повинно надати смисл і завершеність всім проявам життя.
Проаналізовано та сформульовано основні риси естетизму Ортеги-і-Гасета, який виступає як модерністський тип, оскільки мислитель заперечує плідність у підході до життя з позицій теорії прогресу, ідеалізму, інтелектуалізму; особливу увагу звертає на небезпеку для людини „дегуманізуватися”; заперечує реалізм у мистецтві і зведення завдання художника до необхідності копіювання буденного життя; по-новому переосмислює роль традиції в культурі, наголошуючи на перевагах життя над культурою. Обґрунтовано змістовний взаємозвязок його естетизму з попередніми формами естетизму. Так, з романтиками його споріднює ідея єдності художника і космосу та розгляд людського сенсу мистецтва, здатного врятувати людину від утилітарності світу; особливої ролі поета в творчості життя і мистецтва; іронії як однієї з центральних рис естетичного. Як і Кіркегор, Ортега відмовляється від принципу обєктивізму та загальнозначущості як таких, що ведуть до стандартизованого суспільства, людини-маси, як людини без індивідуальності, існування якої стає загрозливим не тільки для неї самої, але й для інших людей, індивідуальності як такої.
Доведено, що позитивний зміст естетизму виявляється в його прагненні до розкриття духовного потенціалу естетичного як чуттєвого вираження людської цілісності в спів-бутті людини у світі. Це і обумовило його особливу роль як у розвитку культури і людського самовизначення, так і в розвитку естетичної теорії та процесу самоусвідомлення естетики.
Четвертий розділ „Екзистенціальна природа естетичного” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 4.1 „Естетичне як формотворення духовного світу людини” окреслено особливе місце естетичного, яке розглядається як духовно-чуттєве, що ґрунтується на активності людських почуттів, їх здатності проникати в сутність не тільки речей та явищ, а й людського самоздійснення.
Обґрунтовано, що духовне життя людини значною мірою полягає в тому, щоб постійно випробовувати реальність власного духовного світу через розгортання нових здатностей почуттів у звязку з багатоманітністю сфер, які освоює людина і включає в свій життєвий світ. В естетичному як духовній формі чуттєвого життєставлення і самореалізації людини виражається прагнення до концептуального охоплення різних аспектів чуттєвого переживання людини в умовах ексцентричного світовідношення, непередбачуваності майбутнього.
Проблема готовності індивідів до сприйняття сучасної реальності розглянута як потреба розгортання багатства людської чуттєвості, відкритості й удосконалення почуттів. Наближаючись до життя, сповненого ірраціональними і динамічними тенденціями, естетичне виражає пульсацію почуттів, спонтанний стан чуттєвості сучасного індивіда (поєднання стражденності, збудження, експресії, зречення і навіть іронії) як стан децентрованості втрати орієнтирів, смислів, впевненості. Показано, що естетичне і мистецтво спроможні формувати нове бачення світу, розгортати нові здатності почуттів саме завдяки поєднанню їх максимального прояву у всіх напрямках (виявленню глибини їх позитивного і негативного втілення) і прагнення до інтелектуального осмислення цих проявів.
Проаналізовано особливості взаємозвязку етичного й естетичного, добра і краси, моральної норми і насолоди як виявлення духовного потенціалу людської чуттєвості. Розгляд різних підходів (романтики, І.Кант, С.Кіркегор, Ф.Достоєвський, Л.Толстой) до розвязання цієї проблеми дозволив констатувати особливу роль багатоманітності естетичного у виявленні різних відтінків чуттєвості як втілення духовного потенціалу естетичного в культурі. Мистецтво, прагнучи „закарбувати” певний стан душі, розгортає весь шлях, яким індивід йде до прийняття чи неприйняття тих чи інших норм, весь спектр почуттів, що струменять живим потоком, тому воно не може проповідувати, бути рупором чи ілюстрацією моралі. Доведено, що прагнення до осягнення того, як в чуттєвих станах людини відбивається індивідуально-унікальний досвід її світовідношення і життєтворчості, який не заміщується вже виробленими розсудково-розумними схемами діяльності, наповнює конкретним змістом перехід від естетики належного до естетики життя.
Обґрунтовано, що естетичне повязане з усіма гранями духу, бо, прилучаючи людину до образності, в якій є і понятійність, і логос, і почуття, адаптує до соціуму, навчає і релаксує, сприяє взаємо- і само-розумінню. Але не підміняє собою інших типів духовності, кожен з яких має власну специфіку. Та саме завдяки мистецтву, як свідчить його історія, естетичне здійснює „посередництво” в осягненні інших типів духовності, виявленні їх складної ролі в людській життєдіяльності та взаємозвязків в системі духовності.
У підрозділі 4.2 „Специфіка естетичного як життєвого світу людини” розкрито особливість естетичного як форми реального життєставлення людини, наголошено на його ролі у формуванні довіри до життя, що підтримує людину в її складній духовній роботі, сприяючи розгортанню її власного потенціалу.
На основі розгляду буття і небуття, життя і смерті як ціннісних полюсів людського життя, що взаємодоповнюють один одного, розкриваючи можливі загрози для людської цілісності, осмислено роль естетичного і мистецтва у виявленні смислотворчої присутності людини в світі, у закріпленні й ствердженні її особистісного виміру. Визначено специфіку буттєвості мистецтва як особливої реальності, в якій органічно зливаються несправжність героїв (з точки зору їх фізичного буття) і справжність, важливість тих станів людської душі, які вони втілюють у своїх вчинках; символічність створеної реальності й прояснення, оприявлення, завдяки їй, смислів людських життєвих пошуків. Через аналіз мистецької практики розкрито можливості мистецтва в осягненні проблемності буття та бездонності людської психіки, ймовірних форм духовного небуття, як-от: тенденція до деперсоналізації, втрата ідентичності, байдужість до себе, до іншого, до світу в цілому, що веде до спустошення, порожнечі і відсутності смислу.
Показано, що в естетичному досвіді спілкування з мистецтвом відбувається прирощення буття, бо людина, рухаючись від одного рівня сприйняття до іншого, від однієї моделі реальності до відмінної, виривається з причинно-наслідкових звязків і створює світ власних значень, який відкриває людині по-новому реальний світ та час і простір її власного життя. Відбиваючи різні прояви індивідуально-унікального життєвого досвіду людей, естетичне виявляє людську здатність жити одночасно в двох світах: наявному, реальному та уявному, належному, розкриваючи складність і нескінченність пошуку людиною себе.
Розкрито змістовність і різноаспектність темпоральності в самоусвідомленні естетичного як форми людського життєставлення. Естетичне спроможне обмежити „монархізм часу” з його підпорядкуванням, субординацією різних миттєвостей, певному абсолюту, загальній зорганізованості буття, розкриваючи людські можливості до співіснування різних форм буття, до підтримання реального розмаїття буття в його різних вимірах (людських і позалюдських). Саме субєктивний час дозволяє людині „розтягувати” або „ущільнювати” своє буття, стверджувати себе як особистість, володіти своїм часом, втілювати багатогранність власного чуттєвого самовизначення у світі.
Доведено, що такі форми, як прустівське бачення часу, „серійне мислення”, „текст у тексті” як принцип побудови художніх творів, поліфонічний роман, виступають втіленням прагнення до найповнішого охоплення різних часових вимірів, різних реальностей, динамізму людської життєдіяльності й діяльності її душі в пошуку себе, відповідей на запитування світу. Лінійність часу з її впорядкованістю, „зліченістю” буття, що задає певну розміреність буттю, установлюючи „горизонти” життя, не є достатньою для розгортання естетичного буття, в якому поєднується вічність і змінність, скінченність і нескінченність, ідеал і багатозначність символу.
Естетичне завдяки здатності до схоплення і оприявлення найрізноманітніших відтінків людської чуттєвості, до осмислення пошуків у різних видах мистецтва спроможне долати різноманітні табу, що обмежують схиляючи людину до прийняття певним чином витлумачених „готових” цінностей можливості людини по вибудові свого духовного світу. Це і виражає можливісний вимір естетичного як спроможності до розкриття потенційних ліній саморозбудови духовного універсуму особистості через смислове наповнення життєвого світу людини як особливої єдності інтерсубєктивності та індивідної неповторності.
Аргументовано, що естетичне, виявляючи смисл і багатозначність світу, виступає способом бачення світу, а не лише насолоди ним, способом інтерпретації буття-в-світі-людини та формує людський зміст світу, сприяючи віднаходженню і здійсненню людиною себе.
У підрозділі 4.3 „Естетичне як світоглядна універсалія” констатовано, що самовизначення естетики, самоусвідомлення проблем, що перед нею стоять на сучасному етапі, та використання її власного історико-філософського змісту й ретельного аналізу художньої практики різних епох і сучасності стає шляхом до осягнення естетичного як світоглядної універсалії.
Естетичне як світоглядна універсалія поєднує естетичне як суще і як культурну цінність, есенційні і екзистенціальні його виміри, виражаючи не тільки пізнання, а й світосприйняття, спосіб орієнтації у світі в складних і постійно змінних умовах, за допомогою якого відбувається долучення до суті речей, своєї суті, смислу буття.
Естетичне як теоретичне усвідомлення, систематизація і дискурсивне вираження певної єдності людського естетичного досвіду схоплює логіку речей, ідей, вчинків, норм і цінностей як втілення естетичного життєставлення людини, формування її духовного світу. Духовно-практична раціональність передбачає гармонійне поєднання потреб і можливостей людини, стану і перспектив її духовного розвитку. Тому символічні форми розширюють не тільки можливості мислення в його здатності до абстрагування, завдяки „вдиханню” в нього „живого” змісту людських почуттів, а також знімають обмеженість почуттів, наповнюючи їх духовним змістом. Світ самостійно створених символів і знаків не лише опосередковує людське світовідношення як людський духовний процес, але й втілює його процесуальність. Саме це і дозволяє поєднувати постійність і динамізм, тривалість і протяжність, стійкість і змінність людського буття.
Розуміння естетичного як світоглядної універсалії дозволяє осягнути естетичне в його динаміці, становленні, і в цьому сенсі змістовно, оскільки розкриває його духовний потенціал. Наголошено, що духовний потенціал естетичного виявляється в розгортанні людської здатності до поєднання таких рис сучасного світогляду, як раціональність, екзистенціальність, плюралістичність, іронічність та діалогічність.
Пятий розділ „Конструктивна здатність естетичного в осягненні стану сучасної людини” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 5.1. „Естетична творчість як втілення свободи” розкрито універсальний характер естетичної творчості і показано, що творчість виступає способом віднайдення і здійснення нових буттєвих форм через виокремлення й закріплення смислів, виділених з небуття у буття, що сприяє як ущільненню та зміцненню буття, так і ствердженню особою себе як самобуття перед лицем небуття.
Естетична творчість, сприяючи народженню нових смислів у самопізнанні людини і світу, розкриваючи здатність сприймати реальність безпосередньо, схоплюючи „задум буття” (А.Бергсон), виступає як форма людського ствердження, буття у смислі і зі смислом. Доведено, що естетична творчість включає і досвід негативності дисгармонійність світу, страждальність людського буття, оприявлення в естетичному без-образного (вад людей, їх страху, відчуження, агресії). Це виражається в загостренні суперечностей між свободою митця і необхідністю (станом соціальної й індивідуальної дійсності), між іманентністю (прилученістю до світу) і трансцендентністю (прагненням вийти за межі світу), між задумом і здійсненням, між часовістю (тут-буттям) і вічністю, між буттям і духом. Розкрито значний вклад представників російської релігійної філософії (М.Бердяєва, С.Булгакова) в осягнення особливостей і суперечностей естетичної творчості через осмислення досвіду мистецтва, аналіз „трагізму” мистецтва.
Показано, що естетична творчість сприяє подоланню прикутості людини до стандартного через розкриття і реалізацію можливостей, закладених в субєктивності і неповторності її власного життєвого світу. Втілюючи творчу сутність людського буття в усій складності й суперечливості її осягнення і здійснення, естетична творчість сприяє розгортанню багатоманітності шляхів досягнення достотності людського буття, підтримуючи перегук сучасного з минулим і майбутнім через взаємозвязок традиційності та інноваційності. Саме тому вона характеризує міру утвердження людини у світі як цілісної особистості, свободний прояв її творчості за законами краси як преображення життя.
У підрозділі 5.2 „Естетичне в комунікативних процесах сучасності” естетичне розглянуто як таке, що бере безпосередню участь у здійсненні комунікативних процесів сучасності, виявляючи граничні екзистенціальні колізії самовизначення індивіда, відображаючи зміну системи цінностей, життєвих орієнтацій і перспектив.
На основі аналізу підходів Т.Адорно, М.Бахтіна, М.Бубера, Ю. Лотмана щодо розуміння комунікації обґрунтовано особливості естетичної комунікації та її значення. Характерною рисою естетичної комунікації є поєднання двох каналів комунікації: Я Я, Я Інший та її спроможність до орієнтації, з одного боку, на людину в її конкретних життєвих проявах, в її одиничності, а з іншого на вищі цінності, що й сприяє саме творчому індивідуальному ставленню до світу, збереженню памяті, прирощенню культури.
Доведено, що естетичне у своїй суті чинить опір тенденції до духовного споживацтва, до отримання істинної комунікації в готовому вигляді в тій мірі, в якій його форми зберігають здатність до культурної активності, включеності в процес людського смислопошуку, смислотворення. Справжній діалог є синонімом взаємної творчості, спів-буття і самотворення, в якому індивіди одночасно виступають вибраними і такими, що вибирають, страждаючими і активними, бо вони самі мають визначити й обрати, як саме змінювати своє життя, розкриваючи нові, непередбачувані навіть для самих себе, грані особистості.
Підкреслено важливість здатності естетичного, значною мірою через мистецтво, до точного вираження того стану переживання, що виникає в людському життєставленні. У створюваному єдиному образі поєднуються розрізнені фрагменти людського досвіду, безпосередні враження й асоціації, художні ремінісценції й особливості індивідуального бачення, що дозволяє розкрити певні тенденції в розвитку сучасності, відкрити глибину людської духовності.
Здійснення „вертикальної” комунікації повязано зі зверненням до „вічних” тем. Сучасне цитування часто постає як використання вже готових образів і принципів та включення їх у новий контекст осягнення сьогодення. Звідси такої актуальності набувають проблеми тексту, контексту, дискурсу, деконструкції, цитати. Збагачення смислу відбувається через реінтерпретацію традицій, коли образи, зберігаючи свої попередні смисли, виявляють нові сторони через включення в новий контекст, через взаємодію з іншими образами, через гру творчості, елементи якої можуть мати найрізноманітніше походження і смислові звязки. Аналіз поняття „естетична нерозрізненість” (Г.Гадамер) як втілення здатності художнього твору завжди говорити щось нове, „нового роману” (А.Роб-Грійє), „поетики відкритого твору” (У.Еко) дозволив розглянути естетичне як форму саморозуміння людини. Показано, що естетичне, втілюючи опертість мистецтва на життя як постійно незавершене, повязане з одним-єдиним, відповідальним буттям людини в усій його неповторності, напруженості, неоднозначності, що не зводиться без залишку до будь-яких обєктивованих форм, робить людське буття не просто існуванням, а активною і невичерпною присутністю, відкритою до подієвості буття.
Обґрунтовано, що самокомунікація значною мірою сприяє втіленню глибинної сутності естетичного як життєставлення, прилучаючи людину до духовного коду людства, оскільки через наповнення індивідуальними значеннями тих форм, що включені в комунікацію від пісні, вишивки, обряду до храму, роману, спектаклю тощо впорядковує внутрішні асоціації, пошуки, заохочує внутрішній діалог особистості.
У висновках сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.
Дослідження проблеми естетичного як типу духовності здійснено в дисертації на основі сучасної парадигми світовідношення: констелятивного поєднання науково-раціональних та ціннісно-культурних підходів, що дозволило враховувати специфіку різних типів духовності і можливостей їх самообгрунтування, втілюючи потребу людини у смисловизначенні і сприяючи розгортанню її багатовимірності.
Концептуалізація проблеми „естетичне духовність” дозволила обґрунтувати положення про те, що специфічність виокремлення духовного потенціалу естетичного нерозривно повязана як з трансформацією змісту естетичного, так і з соціокультурним та історико-філософським досвідом осягнення проблематики духовного. У процесі становлення естетичного його духовна сутність потенційно виявлялась у звязку з дослідженням естетичних почуттів, смаків, особливостей естетичного субєкта, естетичної та художньої творчості, у звязку з розглядом взаємовідношення мистецтва, моралі, релігії, науки, філософії як духовних феноменів.
Розгляд історії естетики дозволив аргументувати потребу естетичної теорії в самоусвідомленні, яка обумовлена як багатоманітністю сучасного художньо-естетичного життя, так і необхідністю систематизації понятійно-категоріального апарату науки, осмислення сучасних вимірів естетичного світовідношення і поглиблення змісту естетичного. Естетичний обєкт розглядається як тотальність, деякий зразок буття, який повязує в тугий вузол всі антропологічні проблеми від онтологічних і психологічних до аксіологічних та історичних у їх тісному взаємозвязку та динаміці. Його осягнення у власній рефлексії і робить естетику теорією, що здатна бути співмірною сутності світу людського буття і культури в їх історичності, поліфонічності й діалогічності.
У дисертації відстоюється думка про суттєве місце естетизму в самоусвідомленні естетичного як типу духовності. Всебічний аналіз різних підходів до осмислення естетизму та реальних форм його втілення від романтизму до постмодернізму дозволив розглянути естетизм як спосіб оприявлення і реалізації духовного потенціалу естетичного в осягненні життєвої реальності, багатовимірності життєвого світу людини. Естетизм, з одного боку, здійснює певну абсолютизацію естетичного, відстоюючи автономність і самобутність естетичного і мистецтва, їх власну природу і самоцінно-необхідний сенс у самовизначенні людини в умовах кризового стану сучасності, ускладнення форм людського буття і духу, а з іншого розширює підходи до тлумачення естетичного, не обмежуючись його раціоналізацією, а звертаючи увагу на поєднанні в ньому світу культури та життя, світу реального і трансцендентного, світу індивідного і людського, світу реального і уявного.
Здатність естетичного втілювати множинність станів чуттєвого самоздійснення людини, стверджуючи фундаментальність людської життєдіяльності, закріпленої в її естетичному досвіді, та цілісно охоплювати всі форми людського життєставлення виражає специфіку естетичного як життєвого світу людини. Розгляд життєвого світу як діалогічного, що здійснюється через потребу „участного” мислення: запитливості, дослухання, відповідання і в якому людина бере участь не лише думками, але й усім своїм єством, власною долею, обумовлює зміну речовинної, монологічної, закритої моделі світовідношення моделлю діалогічною, відкритою.
Важливе місце в дисертації займає осягнення неоднозначної ролі негативного в життєставленні й життєтворчості. Негативне тлумачиться не оціночно, а як один із способів втілення людської чуттєвості, страждального досвіду індивіда, взаємозвязку особистісного і традиційного. Тим самим воно ніби оприявлює схований у доглибинних закутках душі, привабливий для особистостей шлях самопізнання через виявлення ірраціональних складових людської душі, її особистісних переживань, що втілюються в миттєвостях естетичного осягнення світу. Естетичне втілює момент пошуку виходу з можливих крайніх екзистенціальних станів душі, трансформуючи досвід негативності в осмислення і творчість життя.
Всебічний аналіз творчої природи естетичного дає підстави розглядати його як антиентропійний феномен у людській культурі, що втілює свободу пошуку і здійснення людиною себе через створення естетичного світу, вільного від однобокості детермінізму і загальнообовязковості, раціоналізму та техніцизму. Естетичне, розкриваючи в людському бутті вимір належного, бажаного, досконалого, сприяє збагаченню та зміцненню соціальної та культурної багатоманітності як умови розвитку світу і людини через реалізацію її свободи.
Розкрито тісний взаємозвязок історичності як принципу розгортання духовного потенціалу естетичного та ролі естетичного і мистецтва в здійсненні історичності людського буття. Бо естетичне і художнє осмислення часових пластів у їх взаємозвязку і взаємоперетіканні спроможні оприявлювати найтонші відтінки душевних шукань людини, формувати нове сприйняття часу та здатність особистості до переосмислення традицій і оживлення їх власним чуттєвим досвідом у поєднанні повсякденного і вічного, буденного і теоретичного, традиційного і новаторського, не підпорядковуючись заданому ззовні смислу, навіть якщо він освячений історією.
Осмислення естетичного як світоглядної універсалії відбиває його здатність, поєднуючи понятійність і символічність, логіку та алогічність ідей, вчинків, норм і цінностей, виявляти креативно-чуттєво-образне самопізнання та самовираження людини, сприяючи формуванню ставлення до світу, до інших людей і до самого себе.
Розроблені в дисертації підходи дозволяють підсумувати, що естетичне завжди існувало як форма утримання людини в багатогранному світі, як ствердження множинності значень і смислів, які потребує людина для втілення індивідуального бачення і сприйняття світу. Утверджуючи самоцінність людського життя, свободу вибору особи в її самоздійсненні, естетичне, як в теоретичному, так і в практичному, як в історичному, так і в буденному вимірах, виступає конструктивною домінантою людського буття.
Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:
Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Рівне: Вид-во УДУВГП, 2002. с. ,85 др.арк.
Наконечна О.П. Про творчий потенціал естетичних потреб і здібностей у формуванні особистості // Етика, естетика і теорія культури: Міжвідомчий науковий збірник. К.:Либідь. . Вип.37: Культура і творча активність людини. С.122-127. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетичне як творчість //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць К.:Знання. . С. 167-175. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Про роль естетичного в сучасній культурі // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуски ІУ-У: Зб. наукових праць: У 2-х частинах. Ч.П К.:ДАКККіМ. . С.16-27. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Традиція в сучасній культурі // Вісник Київського інституту „Словянський університет”К., 2001. Вип.10. С.139-144. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Про деякі форми естетизму (від романтизму до Ортеги-і-Гасета) //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць К.: Вид. центр КДЛУ. С.117-124. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Про роль естетичного в пошуку нового синтезу духу і життя // Вісник Харківського національного університету. Серія: теорія культури і філософські науки. Харків, 2001. Вип. 31С.81-89. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетична творчість як вияв свободи // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск УІ: Зб. наук. праць: У 2-х частинах. Ч.П К.:ДАКККіМ. . С.10-19. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Темпоральність естетичного як світу людського життєтворення //Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск УШ: Зб. наукових праць К.:ДАКККіМ. . С.84-93. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Проблема духовності та її типів: сучасний контекст // Наукові записки (Релігієзнавство. Культурологія. Філософія) К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. . Вип.10. С.3-10. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетика: проблеми самоусвідомлення //Вісник Харківського національного університету. Серія: теорія культури і філософські науки. №562. Харків: Харк. нац. ун-т ім.В.Каразіна. . С.86-91. .5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетичне в комунікативних процесах сучасності //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць К.: Вид. центр КДЛУ. . Вип.10С.148-155. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Трансформація змісту естетичного в історико-філософській традиції (від античності до Просвітництва) // Наукові записки (Релігієзнавство. Культурологія. Філософія) К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. . Вип.12. С.30-37. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. М.Бердяєв і С.Булгаков про сутність естетизму //Вісник ДАКККіМ. К.:ДАКККіМ. . С.41-47. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетична теорія Т.Адорно: некласична модель // Мультиверсум: Філософський альманах. К.: Укр. Центр духовної культури. . Вип.32. С.59-67. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Засадничі принципи сучасного дослідження естетичного // Мультиверсум: Філософський альманах. К.: Укр. Центр духовної культури. . Вип.33. С.195-204. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Трансформація змісту естетичного в історико-філософській традиції (ХУШ-ХІХ ст.) // Мультиверсум: Філософський альманах. К.: Укр. Центр духовної культури. . Вип.35. С.165-174. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Особливості естетизму Д.Дьюї, К.Белла і Р.Фрая: порівняльний аналіз //Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск Х:. Зб. наук.праць К.:ДАКККіМ. . С.134-141. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетичне: сучасний контекст тлумачення //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць К.: Вид. центр КДЛУ. . Вип.11 С.324-330. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Філософія як тип духовності // Метаморфози свободи: спадщина М.Бердяєва у сучасному дискурсі (до 125-річчя з дня народження М.О.Бердяєва): Український часопис російської філософії. Вісник Товариства російської філософії при Українському філософському фонді. Вип. 1. К.: Вид. ПАРАПАН . С. 458-463. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Специфіка естетичного як життєвого світу людини //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наукових праць К.: Вид. центр КДЛУ. . Вип.12 С.88-93. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Естетичне як світоглядна універсалія // Мультиверсум: Філософський альманах. К.: Укр. Центр духовної культури. . Вип.37. С.204-213. ,5 др.арк.
Наконечна О.П. Духовність. Особистість. Культура //Універсум людини: мислення, культура, наука: Тези наук. конференції памяті М.О.Парнюка. К.: НАН України, 1994. С.54-55 ,1 др.арк.
Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності //Тези наук. читань з нагоди 60-річчя від дня народження А.С.Канарського. К.: Київ. ун-т ім.Т.Шевченка, 1996. С.54-56. ,2 др.арк.
Наконечна О.П. Філософія як творчість // Матеріали 4-ї Міжнар. наук.-практ. конф. „Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”. К.: НУТУ „КПІ”, 1997. С.10-11. ,1 др.арк.
Наконечна О.П. Естетика в пошуку мудрості // Матеріали наук.-теорет. конф. „Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”. К.: Вид.центр „Київський ун-т”, 1997. С.58-60. ,2 др.арк.
Наконечна О.П. Естетична творчість як буттєвий вимір людини // Матеріали 6-ї Міжнар. наук.-практ. конф. „Творчість свободи як свобода творчості”. К.:НТУУ „КПІ”, 2001. С.109-110. ,1 др.арк.
Наконечна О.П. Естетична наука: сучасні шляхи самоусвідомлення //Людина у світі духовної культури: Мат. міжнар. наук.конфер.К., 2002. Ч.3. С.18-19. ,1 др.арк.
Наконечна О.П. Естетизм і творчість //Творчість у контексті розвитку людини: Мат. міжнар. наук. конфер.К., 2003. Ч.1.С.32-33. ,1 др.арк.
Наконечна О.П. Трансформація змісту естетичного: історико-філософський контекст //Матеріали міжнар.наук.-практ.конфер. „Філософія та історія філософії” К.,2003. ,1 др.арк.
АНОТАЦІЯ
Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.08 естетика. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2004.
У дисертації здійснено теоретичне осмислення естетичного як типу духовності у взаємозвязку з проблемою самоусвідомлення естетики як теоретичної системи. Обґрунтувавши засадничі принципи сучасного дослідження естетичного „відкритої” раціональності, постонтології та синергетики і здійснивши всебічний аналіз понять „духовність”, „типи духовності”, „естетична творчість”, „естетизм”, „світоглядна універсалія”, „естетика негативності”, „естетична раціональність”, „темпоральність естетичного”, дисертант виявляє багатоманітність прояву та конструктивну здатність естетичного як типу духовності в осягненні стану сучасної людини і культури.
Уперше в українській естетиці систематизовано досвід українських та зарубіжних науковців, включаючи історичну традицію та сучасний стан, щодо зясування духовного виміру естетичного. Теоретичний матеріал трансформувався в дослідження практики розвитку сучасного мистецтва та особливостей функціонування українського мистецтва.
Ключові слова: естетичне, духовність, тип духовності, естетизм, почуттєвість, світовідношення, світоставлення, життєставлення, життєвий світ, темпоральність естетичного, світоглядна універсалія, самоусвідомлення естетики, мистецтво.
АННОТАЦИЯ
Наконечная О.П. Эстетическое как тип духовности. Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.08 эстетика. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2004.
В диссертации осуществлено теоретическое исследование эстетического как типа духовности во взаимосвязи с проблемой самоосознания эстетики как теоретической системы. Обосновав основополагающие принципы современного исследования эстетического „открытой” рациональности, постонтологии и синергетики и осуществив всесторонний анализ понятий „духовность”, „тип духовности”, „эстетическое творчество”, „эстетизм”, „мировоззренческая универсалия”, „эстетика негативности”, „эстетическая рациональность”, „темпоральность эстетического” диссертант раскрывает плюралистичность как бытийных, так и теоретических форм проявления эстетического. Своеобразие эстетического разворачивается в единстве трех его ипостасей: как формообразования духовного мира человека, как мировоззренческой универсалии, как измерения реального жизненного процесса.
Концептуализация смыслотворческого потенциала эстетического осуществляется через определение содержания и соотношения таких понятий, как „мироотношение”, „жизнеотношение”, „жизнетворчество”. Анализ эстетического как типа духовности в контексте жизнетворчества личности позволил обнаружить конструктивную способность эстетического в осмыслении состояния современного человека и культуры. Духовный потенциал эстетического проявляется в разворачивании человеческой способности объединять такие черты современного мировоззрения, как рациональность, экзистенциальность, ироничность, плюралистичность, диалогичность.
Осмыслена позитивная роль эстетизма, через анализ работ романтиков и неоромантиков, эстетических взглядов М.Бахтина, С.Киркегора, Х.Ортеги-и-Гассета, в раскрытии духовного потенциала эстетического и его универсального характера, в проявлении многогранности состояний человеческой чувственности.
Впервые в украинской эстетике систематизирован опыт украинских и зарубежных философов и эстетиков, включая историческую традицию и современное состояние проблемы, при исследовании духовного измерения эстетического.
Авторская концепция опирается на анализ эстетических взглядов Т.Адорно, М.Бердяева, С.Булгакова, Г.Гадамера, представителей коммуникативной философии, на эстетико-философский анализ творчества Ф.Достоевского, М.Пруста, Л.Толстого. Теоретический материал трансформировался в исследование практики современного искусства, особенностей функционирования украинского искусства.
Ключевые слова: эстетическое, духовность, тип духовности, эстетизм, мироотношение, жизнеотношение, жизненный мир, темпоральность эстетического, мировоззренческая универсалия, самоосознание эстетики, чувственность, искусство.
SUMMARY
Nackonechna O.P. Aesthetical as a type of spirituality. - Manuscript.
The thesis is presented for Philosophy Doctor degree on the specialty 09.00.08 Aesthetics. National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2004.
In the thesis aesthetical as a type of spirituality is substantiated in the relation to the reflection of aesthetics as a theoretical system. The basic principles of modern research in aesthetics new rationality, post ontology and synergetic approach have been substantiated and profound analysis of such concepts as “spirituality”, “types of spirituality”, ”aesthetical creativity”, ”aestheticism”, ”universality of vision”, “aesthetics of negativity”, “aesthetical rationality” and “aesthetical temporality” have been done. The researcher reveals the variety and constructive ability of aesthetical as a type of spirituality to identify a state of a modern man and culture.
For the first time in Ukrainian aesthetics the experience of Ukrainian and foreign philosophers is classified, including historical tradition and a modern state of research, concerning spiritual parameter of aesthetical. Theoretical matter has been transformed into the research of the modern art development and Ukrainian art functioning speciality.
Key words: aesthetical, spirituality, types of spirituality, aestheticism, sensation, relation to-world, attitude to world, life position, world of life, universality of vision, reflection of aesthetics, art.